Новинарня

 автор: Наталія Терамаефото з особистого архіву героя матеріалу та з відкритих джерелІгор Симчич на псевдо “Вітер”, син легендарного сотенного УПА, Героя України Мирослава Симчича, служить у 3-й штурмовій бригаді. До армії він потрапив у 2022 році. До того вважав, що “застарий для таких справ”. Нині старшому лейтенанту Симчичу 61 рік, і він заступник командира роти з психологічної підтримки персоналу в 3-й ОШБр 3-го армійського корпусу ЗСУ.Схоже, це перше велике інтерв’ю сина “Кривоноса” (псевдо Мирослава Симчича). І я не можу приховати свого здивування. Про таких людей хочеться знати більше. І треба знати, особливо в сучасних умовах. Як боролися проти радянської окупації? На що сподівалися? Як підтримували надію на перемогу? Зрештою, як жили в підкореній країні і виховували дітей?“Новинарня” публікує велике портретне інтерв’ю Симчича-сина, який продовжує шлях своїх предків. Це одна зі сторінок нашої великої історії.Дивіться також інтерв’ю у відеоформаті на нашому YоuТubе-каналі:

“Своїм прізвищем не козиряю”

Говорячи про свій родовід, Ігор Симчич згадує про рідного брата прадіда – сотника Гриця Голинського, який почав військову кар’єру командиром Гуцульської сотні в Українських січових стрільцях, а потім очолив пробойовий (тобто штурмовий) Гуцульський курінь Української галицької армії.Командир Голинський загинув у 1941 році – під час розстрілу НКВС, коли радянська влада відходила зі Станіславова.Григорій Голинський (1895-1941) – український січовий стрілець, командир УГА, страчений НКВС. Фото: httрs://www.lеgіоnukrаіnіаnsісhrіflеmеn.соmБатько Ігоря – Мирослав Симчич (1923-2023) – народився у селі Вижний Березів на Косівщині. Власне, дядько по матері Григорій Голинський вплинув на хлопця в його виборі долучитися до національно-визвольного руху. Пам’ятного 1941-го Мирослав приєднується до ОУН, а за пару років стає до збройного опору.Найвідоміший бій “Кривоноса” – під Космачем у 1945 році, коли його сотня розгромила більший за чисельністю підрозділ НКВС. Але Мирослав потрапив у полон 1948-го, після чого був засуджений до 25 років таборів. Достроково звільнений 1963 року.Сьогодні його син – хорунжий в українській армії, за існування якої батько боровся всупереч усім геополітичним розкладам. У війську також й інші члени родини Симчичів: Ігорів молодший брат Мирослав та зять Андрій. Двоюрідний брат Василь Підойма та племінники Сергій Іванов і Степан Геник полягли в цій російсько-українській війні.Ігор Симчич на Харківщині, 2024 рік“Я відповідаю за бойовий дух в підрозділі, за моральний стан бійців і командирів”, – розказує Ігор Симчич про свою роботу й називає себе проміжною ланкою між бійцями та психологом.“Якщо потрібно, ми залучаємо психологів. Є різні проблеми. Люди мають панічні атаки. Переживають вигоряння.Є різні ж люди. На початку прийшли кремінь-хлопці. Зараз у військо беруть всяких, до нас [у 3-тю штурмову бригаду] і “бусифіковані” потрапляють. З цими людьми більше праці потрібно, щоб допомогти їм бути ефективними.У нас навіть інколи трапляються випадки, що люди йдуть у СЗЧ. Потім пояснюють: або запив, або жінка намовила, або щось в голову стрілило. Тобто є люди, які гостро не відчувають свого обов’язку вкладатися у цю війну. Для мене це незбагненно.Але військо – це така формація, в якій ти не вибираєш собі побратимів. Тобі їх дають, і ти працюєш з тими, хто в тебе є.Також часто люди працюють у замкнутому колективі. На місяць чи два в одному маленькому тісному бліндажі можуть опинитися двоє несумісних людей. Треба допомогти їм бути на 100% ефективними, бо вони мають дуже велику відповідальність. Ми будуємо стосунки в нашому підрозділі, як в родині”.Симчич говорить про культ побратимства, притаманний різним військовим формаціям у різні часи: “Історія знає про побратимство у скіфів, у козаків. І ми у Третій штурмовій намагаємося зберегти цей побратимський принцип і передати його наступникам”.Говорячи про відмінності, Симчич згадує такий випадок: “Нещодавно у наш підрозділ прийшов боєць, він із Харківської області. Підійшов до мене і каже: “Слухай, я все розумію: Андрій Білецький, ідея нації, нема питань. Але не розказуй мені, що Степан Бандера – герой. У нас тут свої герої”. Нічого, працюємо з ним. Просто людині треба трошки часу, щоби зрозуміти, що ми всі є одним народом, з одним набором героїв, і в нас немає регіональної градації”.Читайте також:Крутіший за Бандеру. Маловідомі факти про вождя українських націоналістів Євгена Коновальця, прах якого повернувся в УкраїнуІгор Симчич нагадує, що сам народився у Запоріжжі: “Я теж виростав у такому дусі, що бандерівці – це якісь кровопивці. Я не знав, що вони на коліні створили цілу підпільну армію і десять років билися за Україну. Довідався пізніше, коли трошки підріс. Думаю, що цей мій побратим теж підросте і нормально у нього все буде з Бандерою”.Чи допомагає відоме прізвище у житті й на службі? Мій візаві сумнівається: “Не вважаю, що моє походження має якесь значення для виконання моїх обов’язків. Я своїм прізвищем не козиряю.З Андрієм Білецьким зустрічався і до повномасштабки, і під час: на Запорізькому напрямку, під час Бахмутської кампанії. До повномасштабного вторгнення він був у нас вдома: зустрічався з татом. Це була зустріч поколінь. Тоді батько сказав приблизно таке: що могли, ми зробили, тепер ваша справа – втримати і розвинути. І зараз, знаєте, як в тому анекдоті: наш фронт непогано просунувся з Карпат аж на схід, в Донецьку та Луганську області”.Мирослава Симчича було реабілітовано аж у 2017 році, а Героєм України він став у жовтні 2022-го.Чому так? Чи не було образливо пану Мирославу за це?Мирослав Симчич – сотенний (1945) і ветеран (2008) Української повстанської армії“Батько боровся не за те, щоби його визнали героєм. Він бачив свою мету в побудові великої України. Знав, що може загинути в боротьбі. І він не ставив собі за мету дожити до 100 років. Але коли дочекався незалежності, то був щасливий”, – пояснює син.

“Я був радянською дитиною”

Рідним містом Ігоря Симчича стало Запоріжжя, де внаслідок химерних перипетій людських доль зустрілися його батьки.На початку 1960-х Мирослава Симчича звільнили з ув’язнення. За репресивною логікою радянської системи, він не міг повернутися на рідні терени, на захід України. Тому шукав прихистку в різних “дозволених” областях України, наприклад, на Одещині та Черкащині, але все не складалося.Чоловік, з яким він познайомився в ув’язненні, порадив йому звернутися до своєї родички, що мешкала у Запоріжжі. Дав адресу і, так би мовити, “рекомендаційного листа”. Спроба спрацювала: “Варвара, моя майбутня баба Варя, його прийняла на квартиру”, – розказує Ігор Симчич.Читайте також:У Запоріжжі вулицю комсомолки Чайкіної перейменували на честь сотенного УПА Мирослава Симчича“Тато був у складній ситуації: грошей немає, їсти хочеться, жити ніде. Він ночував на вокзалах, його ганяла міліція. У результаті він не витримав, пішов у міськвиконком і заявив: або садіть мене в тюрму назад, або я вчиню якийсь злочин – поб’ю вітрини чи ще щось, щоби мене посадили. Бо там (в ув’язненні) мені хоч давали ліжко спати і три рази якесь харчування було, а тут мене як собаку женуть”, – Ігор переказує історію, описану у книзі Михайла Андрусяка “Брати грому” з трилогії про історію УПА, удостоєної Національної премії імені Тараса Шевченка 2010 року.Внаслідок цієї акції Мирославу вдалося прописатись й отримати роботу. Тоді ж на квартирі у своєї благодійниці він познайомився із дочкою господині – Раїсою.Господар цієї родини Андрій Мороз (1905-1941) пропав безвісти у Криму: комуніст, він пішов добровільно у Червону армію, хоча мав бронь як сталевар і підстави не любити радянську владу – в Запоріжжя утік від Голодомору на Сумщині.Андрій та Варвара Мороз – дід та баба Ігоря Симчича по матеріНаполегливість і працьовитість дозволили Симчичу-старшому стати неабияким авторитетом.Ігор розповідає про батька: “Спочатку він працював мулярем – залазив у гарячу мартенівську піч і закладав усередині цеглу, що викришилася. Потім перейшов на іншу роботу. Був добрим слюсарем, токарем, фрезерувальником. Адміністрація підприємства його цінувала і допомогла взяти кооперативну квартиру в Заводському районі Запоріжжя – зараз ця вулиця називається Добровольчих батальйонів. Тисячу рублів на перший внесок позичила батькова мати баба Параска. Пізніше, як він звільнився з другого ув’язнення, його туди ж прийняли на роботу – через 17 з половиною років взяли на високий розряд, з доброю зарплатою. Він звільнився, коли мав уже за 70 років”.Ігор Симчич із мамою і татом Мирославом, 1966 рікІгор Симчич зізнається, що в Запоріжжі зростав як звичайна радянська дитина:. “Павлік Морозов був для мене авторитетним хлопцем. Чув дворові страшилки про бандерівців. Була така стандартна історія: солдат ішов додому чомусь пішки із Західної Європи і на ніч попросився в якусь хату, куди прийшли бандерівці, перевертні і вурдалаки, які хотіли випити його кров.Тоді я розмовляв російською. Був навіть такий час, що без акценту. У цій шовіністичній атмосфері вважалося, що українською говорять “рагулі”. “Рагулем” соромно бути. Але при цьому всьому в сім’ї ми говорили українською. От, мати ніколи не перейшла на російську”.Питання виховання української дитини в родині бійця УПА, що зазнала репресій і живе в умовах окупації, – ключове до розуміння ситуації.Коли Ігорю було три роки, його батька арештували вдруге. Ішов 1968 рік.Мирослав Симчич у 1968 роціКонстатуючи цей факт, Ігор пояснює: “Тато не міг брати участі у моєму вихованні в дитинстві”.Контакти малого з батьком відбувалися згідно із правилами табору суворого режиму – двічі на рік під час побачення з ув’язненим.“Якщо у цього ув’язненого не було покарань за порушення режиму, – додає Ігор. – А у тата часто траплялися порушення, тому ми не кожних пів року бачилися. Але ми відвідували його. Нам інколи давали дві або три доби для побачення. Вони мали цілком побутовий характер”.Будучи дитиною, Ігор чув, “як тато з мамою про щось шепочуться”, інколи виринали якісь прізвища. Уся атмосфера створювала відчуття важливості та секретності: “Я не дуже добре розумів, що це означає. Але розумів, що це секретно. І поки мені не розказують, я зайве не запитував.Я просто розумів, що ми – ізгої в суспільстві, ворожі системі. Що виявляти свою ворожість небезпечно.Ми маємо приховувати своє справжнє ставлення до неї. Натомість назовні виявляємо лояльність до режиму”.Після другого арешту батька малого Ігоря було проінструктуровано, що тато в тюрмі, але говорити про це не треба.“Основна версія назовні була: “Тата нема”.Через деякий час в школу прийшов представник КДБ поговорити з директором і парторгом.У певний час я зрозумів, що за мною в школі встановили нагляд. І мусив поводитися так, щоби до мене було менше зауважень. Хоча характер у мене був складний і залишився, очевидно, таким, просто я менш активним став – мене рідше викликають до начальства за мої проступки. У школі хуліганства всякого більше було. Мене навіть карали за те, чого я не робив, бо ніхто не міг повірити, що мене там не було, якщо сталася якась надзвичайна подія в школі”, – розповідає пан Ігор.Звільнили Мирослава Симчича у 1985 році. Загалом він відбув в ув’язненні 32 роки 6 місяців і 3 дні.Ігор Симчич біля школи у Запоріжжі, 1980 рікРозуміння, до якої сім’ї він належить, приходило поступово – як каже Ігор Симчич, порціями: “Як ми їздили у Карпати до баби Параски на курс патріотичного виховання, вона згадувала якусь партизанку. Я думав, що це червоні партизани. А за рік-два, у 14-15 років, я вже знав, яка це партизанка”.Уже подорослішавши, Ігор дізнався про багато історичних фактів: “хто ми, чиїх батьків, ким і за що закуті”.Бажання продовжувати боротьбу прийшло у підлітковому віці. Тоді батько поставив завдання – отримати вищу освіту: “Ти будеш боротися за Україну, але коли посадять якогось слюсаря – це одне, а коли посадять інженера – це інше”.

“Валерій Марченко був для мене прикладом”

Поступово у життя Ігоря почали входити люди з кола батьків – так працювали зв’язки політв’язнів. Наприклад, на побаченні в таборі “Пермь-35” він познайомився із Валерієм Марченком (1947-1984) – дисидентом, правозахисником, журналістом, перекладачем.Валерій Марченко“У кожного хлопця є старший хлопець, який є для нього прикладом. І таким прикладом для наслідування для мене був Валерій Марченко. Він мені писав листи з ув’язнення, я йому писав. Знав його матір – Ніну Михайлівну. Пам’ять про Валерія Марченка я зберігаю як щось дуже цінне. Щороку відвідував 14 жовтня його могилу, там збиралися 10-20 людей. Зараз, на жаль, я не маю такої можливості”.Олена АнтонівСеред тодішніх знайомих Ігоря – Олена Антонів (1937-1986), правозахисниця, громадська діячка, дружина В’ячеслава Чорновола й Зеновія Красівського. Або Ірина Сеник (1926-2009) – членкиня ОУН, дисидентка. “Велика людина, поетеса, художниця. Теж кілька заходів в концтаборах відбула і не припинила боротьби майже до смерті: останній напад на неї стався в 2004 році під час виборів президента, коли прихильники Януковича напали на неї і жорстоко побили”.Ірина СеникІгоря цікавила історія, але він розумів, що з його власною історією, цей факультет йому не світить.Вступ до індустріального інституту у Запоріжжі супроводжувався складнощами: “Хімію я здав на чотири, а фізику – на два. Хоча хімію знав набагато гірше, ніж фізику. І ми подумали, що можливо, це не випадково”.Після цієї невдачі Ігор Симчич закінчив ПТУ з відзнакою. А вищу освіту подався здобувати до російської провінції, щоб було менше питань: “Була ціла спецоперація розпрацьована: спочатку відвезли мої документи, а я приїхав уже безпосередньо перед іспитом, склав фізику на п’ять і зразу став студентом”.

Національний рух і плани бути президентом

Обраним вишем був філіал Ленінградського політехнічного інституту у Пскові, з молодими талановитими викладачами. “Надзвичайно сильні викладачі, нас дуже добре вчили. Псковський філіал за рівнем освіти не відрізнявся від Ленінградського політехнічного. Хоча мені і видали пізніше диплом ЛПІ”, – пояснює Ігор Симчич.Але і там рука “великого брата” дістала. На другому курсі керівник інституту запросив Ігоря Мирославовича Симчича на розмову: “Я кажу: “А чого ви мене покликали?” – “Ну ти ж розумієш”. – “Розумію. У вас до мене питання є?” – “Немає”. Я вчився досить непогано, каналізував свою енергію в спорт – всім усе подобалося. І так я закінчив інститут”.Як Ігорю вдалося вибороти направлення в Україну? Оформив опіку над старою бабусею. Так він влаштувався на Коломийський завод сільськогосподарських машин, де працював інженером-електриком.“Я вибрав електрику. Моя мати була електриком. Мені подобалася фізика. І я щасливий, що я здобув цей фах. Він і досі мені час від часу допомагає”.У хорунжого багато бюрократичної роботи. Ігор Симчич під БахмутомПитаю в Ігоря, чи почувався він особливим?“Не особливим, а іншим. Розумів, що у ворожому середовищі, яким є радянський режим й російська імперія, треба не дати людям шансу знищити тебе завчасно. Але в Україні я цілком органічно почувався і в Донецьку, і в Запоріжжі, і у Вінниці, і у Львові. Куди б не приїхав. От коли я їхав з Росії на канікули до батьків у Запоріжжя потягом “Москва-Запоріжжя”, завжди вночі прокидався у Харкові – там повітря інше. Відчував, що вдома.Для мене не було проблем, російськомовний українець чи україномовний українець. Це зараз загострилося. Бо російськомовність – вияв ворожості.Кожен російськомовний повинен зрозуміти, що його російська є першим маркером небезпеки.Кожному, хто досі цього ще не усвідомив, при нагоді я намагаюсь пояснити”.“Я приїхав в Коломию у 1989-му, – продовжує він свою історію, – і відразу включився в боротьбу. Був підготовлений – кацапи пошили мені в Росії синьо-жовтий прапор в ательє”.Це був вдалий для поставлених задач час. 1989 рік – початок масових заходів по всій Україні: “Спочатку під гаслом за українську мову, за екологію, проти атомних станцій. Боротьба набувала різних форм. Але основна мета – незалежність. Люди використовували ті методи, які були їм доступні для розхитування системи”.Читайте також:Некрофільська Росія: навіщо нам потрібно її вивчати?Ігор Симчич намагався влитися всюди. Почав із “групи політично стурбованих громадян, які творили національний рух в місті і в околицях”. Далі було Товариство української мови, пізніше – Народний рух України.“Я записувався по черзі в усі ці організації. Єдине, куди не вступив – в Українську Гельсінську спілку. Вважав, що це така організація, куди запрошують, а не в яку просяться. Водночас я був молодим, хотів працювати в молодіжному сегменті. Молодь – це пробивна сила, менше боїться. Наша молодіжна група ходила із синьо-жовтими прапорами, коли було заборонено. Коли синьо-жовті прапори стали цілком легальними, ми ходили з червоно-чорними прапорами. Коли вже червоно-чорні прапори стали теж легальними, все розпалося. Україна стала незалежною, люди поділилися на різні партії, фракції”.Ігореві Симчичу пощастило уникнути ув’язнення. Хоча “можливості” були.Один з інцидентів трапився у наприкінці 1989 року – 10 грудня, в День прав людини. Цього дня у Косові на Івано-Франківщині призначили перше публічне богослужіння представників греко-католицької церкви, яка щойно виходила з підпілля. Вийшло так, що Ігор прибув у Косів сам, соратники не приїхали. Приєднався до процесії із привезеним із собою синьо-жовтим прапором. Разом із тим прапором його й “запакували” у міліцейський бобік після закінчення події. Підставою могла бути ця “невстановлена символіка”, за що передбачалося 15 діб арешту.Я добу просидів там за ґратами. Якийсь майор у Косові мені казав:“Так ти ж наш хлопець, із Запоріжжя. Чого ж ти із жовто-блакитним прапором ходиш?” – “Це наш прапор. Чого ви в мене його забираєте?”– “Так це невстановлена символіка”. – “Ким не встановлена символіка? Український народ встановив цю символіку, а ви тут в міліції щось мені розказуєте”.Ігор Симчич 1991 року у Запоріжжі з коломийськими пластунами на фестивалі “Червона рута”Внаслідок того інциденту суд оштрафував Симчича на 100 рублів. Рішення оскаржив юрист із Руху Богдан Юращук, який згодом став міським головою Коломиї. “Через тиждень мусора привезли мені прапор, віддали всі речі, вибачалися: “Ігоре Мирославовичу, ви не подумайте нічого”.Ігор Симчич – голова крайової управи Спілки української молоді в Україні, 2000-ті рокиЧи мав Ігор Симчич, людина з такою сімейною історією та особистісними установками, плани на політичну кар’єру?“Так, на зорі незалежності я бачив себе політиком, планував стати президентом України. Поступив у Львівський університет на юридичний факультет, щоб бути готовим до цієї діяльності. У 1999 році стало зрозуміло, що політична діяльність вимагає значних статків. І Конгрес українських націоналістів, членом якого я був, перестав бути дієвим фактором у політиці. У 1998 році він ще провів своїх депутатів, але після того ця політична сила зійшла на маргінес, а разом з нею і мої плани займатися політикою”.Ігор Симчич (крайній праворуч) під час Помаранчевої революції в Києві, 2004 рікХоча це не завадило йому брати участь у всіх Майданах, крім першого. “Я чомусь думав, що тільки студенти беруть участь у Революції на граніті, а виявилось, що ні. Але мені це не було видно з Коломиї”, – напівжартома розповідає Ігор Симчич.

Від СУМу до операції “Вівальді”

“Я вірю в Дух одвічної стихії, – згадує офіцер Молитву українського націоналіста. – Він приходить, бере тебе за руку і веде куди вважає за потрібне. Він повів мене у Спілку української молоді, потім – у Конгрес українських націоналістів. І так я прийшов у Збройні сили. Я вдячний тим людям, які створили у Києві ТрО “Азов”: вони довірили мені зброю. І з цією зброєю я вже п’ятий рік намагаюся зробити, що можу, цілком щиро і самовіддано. Ми гідно боремося, ми протистоїмо могутньому ворогові.Я сподіваюся, що всі разом, як нація, ми виконаємо свою місію.Треба припинити робити вигляд, що нічого не відбувається: нас кормили солодкими пігулками про “два-три тижні”, що наші котики там самі справляються, а ми тут будемо жити своє життя, і це нас не стосується. Але вся державна структура і весь народ мають усвідомити проблему екзистенційного протистояння. Всі як один: жінки, чоловіки, діти, старики повинні зрозуміти, що ми всі разом воюємо. Бо якщо хтось припиняє битися, він програє. Ми не можемо припинити битися”.Як перемогти? “Ми всі – влада, преса, громадськість – повинні створити такий настрій, що ховатися від ТЦК – ганебно. Що на кожен обстріл відповіддю має бути різке зростання пожертв на ЗСУ і черги добровольців у ТЦК”.Ігор Симчич під час Бахмутської кампанії61-річний Симчич пишається службою у Третій штурмовій: “Наша бригада, як ви знаєте, одна з найкращих у Збройних силах”.Запитую, чи був він дотичний до операції “Вівальді”? Заступник командира роти з ППП дивиться прямо в очі і після короткої паузи видає: “Кожен, хто служить в Третьому армійському корпусі, був дотичний до операції “Вівальді”. Наш підрозділ був дуже успішний у цій операції. Наприклад, ви бачили у засобах масової інформації повідомлення, що наша радіоелектронна протидія була настільки ефективною, що провідний ворожий підрозділ “Рубікон” зняли з нашого напрямку і перевели на іншу ділянку фронту. Бо вони не могли нічого зробити з нашою роботою”.Читайте також:Під час операції “Вівальді” українські військові впровадили нову тактику “Грифон”: деталіПідсумовуючи все вищевикладене, доречно закінчити цей матеріал словами, які Ігор повторює за батьком: “Ми не за нагороди боремося. Наша мета – велика Україна”.Подвиг Мирослава Симчича сьогодні вивчають українські діти (з книги “Воїни і війни України” Олега Іванюка, 2018 рік)Читайте також:“Пересвячував” московських священників, а тепер працює з колумбійцями. Історія Гуцула з Центру спецпризначення “Омега”Історик, сержант ЗСУ Володимир Бірчак “Клап”: Усі мої предки були борцями визвольних змагань. Тепер вони стоять за спиною свого найменшого бійцяТhе роst “Ми не за нагороди боремось”. Син героя УПА “Кривоноса” Ігор Симчич — про історію родини аж до своєї служби в 3-й штурмовій fіrst арреаrеd оn Новинарня.

Цими днями 411 років відзначає Києво-Могилянська академія – один із найстаріших та найпрестижніших закладів вищої освіти у Східній Європі. Феномен Могилянки й досі лишається актуальним: коли ми говоримо про вплив її випускників на державотворчі процеси в Україні – наприклад, від Василя Липківського, першого митрополита Української Автокефальної Православної Церкви (1921), і до Ростислава Павленка, який активно долучився до отримання Томосу про автокефалію Православної церкви України (2019).Водночас цей вплив міг нести й негативні наслідки: коли йдеться про таких “будівничих Російської імперії” як Теофан Прокопович чи Олександр Безбородько. Чи дійсно Академія несе відповідальність за цих амбітних діячів, які робили свої кар’єри на півночі? Чи не перебільшуємо ми їхньої ролі у створенні імперії?  Зрештою, яка роль сьогоднішньої Могилянки у деконструкції імперії та імперськості?“Новинарня” занотувала відповіді на ці питання, що звучали під час дискусії “(Не)однозначна історія КМА: від Феофана Прокоповича до російських студій. Внесок (випускників) Академії у розбудову і руйнування Російської імперії”. 

Чи дійсно академія долучилась до творення московської, російської держави? 

Максим Яременко. Фото: Локальна історіяМаксим Яременко, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії НаУКМА, керівник Науково-дослідного центру “Спадщина Києво-Могилянської академії”:– Київська академія в різні часи, у різних іпостасях впливала на будь-яку ситуацію, зокрема і політичну. Так як і зараз будь-який навчальний заклад впливає. Тобто через своїх вихованців. Не як інституція, а як місце, яке готувало кадри, які потім вибирали свій життєвий шлях і свою кар’єру. І ми можемо знайти різних героїв чи антигероїв в цій довгій історії.Чи Академія в своїй стратегії виховання молоді якось намагалася їх до чогось заохотити? Виглядає, що так. Ми маємо свідчення початку ХVІІІ століття, що за Київського митрополита Варлаама Ясинського, відомого покровителя Академії в часи Івана Мазепи, в Академії студентам намагалися привити, якби зараз сказали, відчуття корпоративності. Це означало, що після навчання ці люди мали би пам’ятати про свою альма матер, дбати про неї і старатися для неї. Бо свої люди не зашкодять ніде – чи в Петербурзі, чи у Варшаві, чи у Стамбулі. Ми такі приклади знаємо. Портрет Теофана Прокоповича середини ХVІІІ ст.От якраз Теофан Прокопович – це антиприклад. Ми не знаємо чому, але він мав якийсь зуб на Академію. Найновіші дослідження, які ще не оприлюднені, показують, що його негативні характеристики Академії чи її діячів насправді не відповідали дійсності.Марина Ткачук. Фото: газета “День”Марина Ткачук, докторка філософських наук, професорка кафедри філософії і релігієзнавства НаУКМА; упорядниця, наукова редакторка та співавторка двотомної енциклопедії “Київська духовна академія в іменах: 1819—1924”:– Хто кому служив – непросте питання. Уже ХVІІІ століття в житті Київської академії фактично пройшло під знаком служіння імперії. Виснаження академії значно мірою було спричинено її примусовим донорством на всі навчальні заклади та ініціативи Російської імперії. Хочеться комусь заснувати академію наук Росії – забираються рекрутери. Відкрити Московський університет – забираються рекрутери. Звідки? З Києва.Київська духовна академія була дуже камерним навчальним закладом, який за перші 50 років існування, тобто з 1819 року, закінчило 1120 осіб. Але це все були дуже цікаві видатні постаті, вихідці не тільки з російських губерній, а й багато іноземців: сирійці, японці, чехи, болгари, румуни і так далі. Викладач в Академії – це була людина в мундирі, яка служить, у якої є чин в таборі про ранги Російської імперії. Тобто викладач – це людина, яка служить православ’ю, самодержав’ю і народності, звісно, російській.Вид на Київську духовну академію 1840 рокуКрім того, студенти Академії ділилася на свойокоштних (контрактники) і казеннокоштних (бюджетники). Перші не були зобов’язані відпрацьовувати. А от другі, яких була більшість, мали відпрацювати на користь вітчизни саме там, куди ця вітчизна надсилала терміном на три чи п’ять років. Чи повинні ми закидати капцями всіх, хто навчався і викладав в Києво-Могилянській академії, беручи до уваги цей факт? Абсолютно ні. Були випускники, які все життя жили ідеалам там добра, церкви, гуманності, жертвували собою. А були люди, які заробляли чини й статки.Києво-Могилянська академія сіяла свої зернини вченності в усі часи і давала всіх, включно зі святими. Зокрема, це Дмитро Ростовський (Туптало), Феофан Затворник. Загалом, Академія дала 50 святих, якщо не більше вже, бо їх продовжують канонізовувати в різних церквах.Багато випускників відіграли величезну роль на користь українського національного руху. Можемо згадати професорів і випускників Київської духовної академії початку ХХ століття, які зробили все, щоби знищити Синод російської православної церкви й відновити патріаршество.Коли Симон Петлюра видав указ про Синод (йдеться про указ Директорії УНР від 1 січня 1919 року “Про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви” – “Н”), у ньому майже всі були випускники Київської духовної академії. Згадаймо Українську Автокефальну Православну Церкву першої формації: Василь Липківський, Нестор Шараївський, Костянтин Малюшкевич – вони всі випускники Київської духовної академії, включно з ідеологом української церковної автокефалії Володимиром Чехівським. 

Чи була українська політична ідея в основі створення Могилянки Петром Могилою? 

Максим Яременко: – Петро Могила був Київським митрополитом. А Київська митрополія – це Вільнюс, Холмщина і Підляшшя. Ієрарх міркував категоріями даної йому в опіку церковної одиниці. Інша справа – як це потім спрацьовує. Очевидно, коли Петро Могила створював тут навчальний заклад, то мав на увазі насамперед необхідність підготовки нових церковних кадрів. Тобто в цьому сенсі він був патріотом, як би ми зараз сказали, православним, Київської православної митрополії. Безсумнівно, це герой української історії. Безсумнівно, Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль в той час для української історії.Митрополит Петро МогилаМогилянці стояли біля витоків української політики пам’яті. Йдеться не про вшанування канонізованих чи князів, а про не канонізованих. Впродовж дуже тривалого часу в Могилянці щороку вшановували Петра Могилу, як свого фундатора. Пізніше вони підкреслювали, що Петро Могила, будучи “отчизни молдовлохійської, став сином отчизни нашої”. Політично ця людина була річпосполитської політичної культури.Також треба пригадати, що невдовзі після Петра Могили Київ опинився до певної міри розмінною монетою. То він в Гетьманщині, то у Речі Посполитій, і майже весь час функціонування Києво-Могилянської академії Київ був прикордонним містом. Немає сумніву, що в Київському колегіумі домінували українські студенти, але сюди приходили різні люди. Скажімо, у першій половині ХVІІІ століття приходили навчатися студенти з-під Львова, формально іншої держави, Речі Посполитої. І вони верталися назад. Кому вони служили? Це питання взагалі не вивчене, бо ми знаємо переважно тих, які залишалися або йшли до Москви чи Петербурга. Є таке поняття, як ранньомодерна нація, коли зазвичай з’являється політична еліта, яка розуміє, що вона відповідальна за певну територію, за людей на цій території. Тобто вони вирішують, що вони є володарями конкретної вітчизни, самі моделюють цю вітчизну. І звичайно, що на українських теренах ми таке бачимо. Наталя Старченко багато говорить про те, що у руської шляхти під кінець ХVІ століття кристалізується уявлення про Україну і про про її особливі права. Яскравий приклад – це, звичайно, козацька держава. Причому козацька еліта і українські гетьмани мислять завжди більшими географічними категоріями, аніж ті, над якими мають владу.Коли Київ опинився на території, охопленій козацькою революцією, то потрапив під козацький протекторат і слугував їхнім інтересам. Є припущення відомого канадського історика Франка Сисина, що після Києва політичні декларації Хмельницького стали сміливіші, бо з ним попрацювали зокрема могилянські професори. Тоді це національний проект.Тимур Демчук. Фото: іnsріrаТимур Демчук, старший викладач кафедри політології НаУКМА, керівник корпоративних навчальних програм у Києво-Могилянській бізнес-школі (КМВS), співзасновник і викладач курсу “Держава і політика” програми “Змінотворці”: – Перше. Скоріш за все, ідея почалася не з Петра Могили, а братства, цієї прекрасної геошки на Подолі, і з меценатки Галшкою, яка заклала принцип рівності й всестановості. Українці вміють будувати інституції, які існують 400 років, попри неіснування своєї політики довгий час. Це говорить про нашу суб’єктність.Уявний портрет Гальшки Гулевичівни. Художник Григорій Зорик, 2015 р. Фото: Віртуальний музей НаУКМАДруге – політичний аспект. Могилянка ніколи не була поза політикою. Могилянка часто творила політику. Могилянка – як інституція, могилянці – як випускники, як менеджери, які керували Академією. Погоджуюсь, могилянці відкрили Хмельницькому свідомість: що він не просто середньої руки шляхтич, який мститься іншому шляхтичу, а значно більше. Такий був мотиваційний коучинг від могилянців. До 1648 року, коли почалося повстання Хмельницького, Могилянка встигла спродукувати достатньо багато суб’єктних людей. Повстання Хмельницького не загинуло, як решта до нього, а переросло в державотворчу війну. І хто підставив плече? Я колись підрахував, що 15 випускників могилянки були в топ-менеджменті тієї держави. Наприклад, Виговський був генеральним писарем. Сьогодні це аналог прем’єр-міністра. Полковники – це не суто військове звання, це, як сьогодні, голови обласних військових адміністрацій. Академія продукувала людей, спроможних керувати політикою української держави.Третє. Топ-три будівничих Російської імперії. Теофан Прокопович. Що він дав Російській імперії? Політичну систему керування, тому що був прихильником централізованої влади. Він Петру І дуже класно навішав на вуха: ти маєш бути єдиним, головним і все решта має тобі підпорядковувати. Звідси зрозуміло, чому він придумав Синод – орган управління церквою. Виходить цезаропапізм імені Прокоповича. Цей стиль існує до сьогоднішнього дня. Вони відтворюють ту саму систему. Російська церква повністю підпорядкована політиці. Номер два – Олександр Безбородько, випускник могилянки. Олександр Безбородько. Портрет роботи Йоганна Баптиста Лампі СтаршогоВін приєднав Крим, Кубань. Заклав цей стиль російської дипломатії – “ми це все заради миру робимо, ми вас приєднуємо заради миру”. Це був хитрий і дуже розумний персонаж. Він архітектор приєднання шматка Речі Посполитої до Російської імперії (другий поділ Речі Посполитої). Як він це подав? Що поляки знецінюють і принижують царя, відповідно їх треба через це покарати. Це другий стовп російської політики – обіженка на весь світ: обманули, кинули. І знову ж, ця логіка працює по сьогоднішній день. Лавров працює за методичками Безбородька. І номер три – це Петро Завадовський, перший міністр народної освіти Російської імперії. Він став міністром при Олександрі І. Він заклав логіку того, що державі не треба суб’єктні автономні навчальні заклади. Усе треба систематизувати, класифікувати і управляти цим. Згідно, з цим і Могилянку перетворили із самобутнього світського закладу, який дав освіту в Російську імперію.Гіпотетичний портрет Івана Мазепи, створений експертами в рамках проєкту “Україна. Повернення своєї історії”І в основі цього – Мазепа. Він привів до влади Петра І. Моя гіпотеза: йому було 50 років, Петру І – 17 років. І Мазепа був єдиний освічений, культурний, багатий чоловік в оточенні Петра. Він, по суті, був його ментором і думав, що цим малим можна керувати. Бо раніше Мазепа підписав не дуже вигідний договір з попередницею Петра – Софією. Скинувши Софію, поставивши Петра, уклавши Московські статті, Мазепа подумав, що взяв Бога за бороду.Тобто наші люди спроектували, здизайнували, задали ідеологію і стиль імперії, яка існує. Далі мої міркування. Мені видається, що ця логіка пішла ще від Мазепи: ми ж тут в Києві самі розумні. Відповідно, моя здогадка, що люди, які йшли туди, думали: “Ми будемо керувати тими неуками. Будемо тримати все під своїм ідеологічним контролем, бо Київ – така інтелектуальна столиця”. Тому бійтеся ідей, які народжуються в цих стінах. Бо якщо не думати в інтересах України, така ідея може сильно нашкодити.

Чи ми маємо пам’ятати про ці складні імена, і в якій формі осмислювати? 

Максим Яременко: – Політика пам’яті – це така штука, що коли ми щось пам’ятаємо, ми обов’язково щось інше призабуваємо. Так що зрозуміло, що в могилянській політиці пам’яті ми будемо якісь сторінки наголошувати, якісь – ні. Зараз в умовах повномасштабної війни ми говоримо про Російську імперію, і це питання загострюється.Інколи так по-могилянськи ми трошки перебільшуємо свою роль, зокрема у розбудові Російської імперії. От Теофан Прокопович – ідеолог чи виконавець? До нього в Москві уже було вирішено, що патріаршої форми управління не буде. Отже, йому дали завдання, і він його розпрацював? Чи він прямо прийшов з новою ідеєю? Наприклад, він запропонував сприймати Російську імперію як вітчизну для всіх підданих. Українці початку козацькій державі, початку ХVІІІ століття, розуміли, що були підданими царя, але зі своєю отчизною – Україною. А Теофан Прокопович сказав, що для всіх піддані у межах російської держави отчизна – це російська держава.Ми й досі є заручниками образу Академії, що сформувався в другій половині ХХ століття, де треба ділити на чорне і біле, і Києво-Могилянську академію віднесли до білого. Суспільство різне, в Академію потрапляють різні люди. В навчальних закладах їм намагаються сіяти добре вічне, але люди виходять дуже різні.Тимур Демчук: – Коли була своя політика, своя держава, Прокопович класно служив цій політиці. В нього є твір про Володимира, присвячений Мазепі, гетьману обох берегів Дніпра. Але потім він перевзувся дуже швидко. Висновок: якщо ми втрачаємо свою політичну конструкцію, прекрасні й розумні люди в силу своєї суб’єктності будуть хотіти застосовувати свої амбіції й робити кар’єру в іншій політичній системі. І поки є своя держава, Могилянка буде працювати на неї. Марина Ткачук: – Могилянка не може бути абсолютно відповідальною за все, що робили її випускники, навіть найкращі. Тому що саме поняття суб’єктності передбачає, що ми говоримо про її випускників, як про суб’єктів. Ми не можемо робити Прокоповича та інших могилянців відповідальними за створення Російської імперії, вони є людьми, які доклалися. Про політику пам’яті. Подивіться як убого представлені в стінах Могилянської академії багато видатних людей, які закінчили Києво-Могилянську академію та Київську духовну академію. Пилип Орлик, Памфіл Юркевич, Григорій Сковорода. Ми повинні задавати тон в напрямі дослідження історії академії, в акцентах цього дослідження.Читайте також:Друг Хмельницького та Мазепи: у Чернігові готують канонізацію Лазаря БарановичаТhе роst “Лавров працює за методичками Безбородька”. Внесок Києво-Могилянської академії для імперії fіrst арреаrеd оn Новинарня.

 автор: Максим ОмельченкоПриятель українських гетьманів, поет і книговидавець – владика Лазар Баранович у ХVІІ столітті перетворив Чернігів на інтелектуальний центр Лівобережної України. Чи заслужив він клеймо “проросійського” ієрарха?

 Конференція у Троїцькому соборі

Останніми роками спостерігаємо нове переосмислення доби Гетьманщини – часу відродження Української Державності у ХVІІ–ХVІІІ століттях у формі козацької шляхетської республіки, частиною якого було масштабне та самобутнє культурно-мистецьке явище – українське, або козацьке бароко. Однією з найяскравіших постатей, які творили цю добу, був архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський Лазар Баранович – засновник книгодрукування на Лівобережній Україні, фундатор церков, плідний літератор, богослов і впливовий політичний діяч – близький приятель кількох українських гетьманів. Фігура добре відома любителям історії і при цьому – маловивчена, без жодного комплексного наукового дослідження, яке б розкривало її у всій багатогранності.Учасники наукової конференції “Лазар Баранович і його доба”. 2 жовтня 2026 рокуНа початку жовтня 2026 року у стінах Троїцького собору в Чернігові відбулась 2-га міжнародна наукова конференція «Лазар Баранович і його доба», організована Національним заповідником «Чернігів стародавній». Мета – популяризувати постать архієпископа та об’єднати дослідників, що займаються її вивченням. Серед учасників були чернігівські, київські та львівські вчені – історики, філологи та філософи, а також науковці з-за кордону: професорка кафедри україністики Варшавського університету Валентина Соболь, професорка університету в Білостоці (Польща) Тереза Хинчевська-Геннель, доктор філології Дебреценського університету (Угорщина) Шандор Фьольдварі, кандидатка філології університету Віадріна у Франкфурті-на-Одері (Німеччина) Олеся Лазаренко.Генеральна директорка Національного заповідника «Чернігів стародавній» Наталія Реброва – ініціаторка конференції, присвяченої Лазарю БарановичуДо проведення заходу долучилися Національний університет «Чернігівський колегіум» імені Тараса Шевченка, Чернігівська обласна організація Національної спілки краєзнавців, Чернігівська єпархія Православної церкви України.Місце проведення було обране не випадково – Свято-Троїцький собор Чернігова був закладений Лазарем Барановичем, а головним меценатом будівництва виступив гетьман України Іван Мазепа. Попри це, до 2024 року святиня перебувала під контролем Московського патріархату.Свято-Троїцький собор — головний собор Троїцького монастиря в ЧерніговіЧитайте також:Український “гартленд”: усвідомлення Гетьманщини, про яку ми досі нічого не знаємо

“Чернігівські Атени”: інтелектуальний проєкт Барановича

Біографія Лазаря Барановича містить чимало лакун. Дата народження архієпископа невідома (найпоширеніші припущення – 1616 або 1620 роки). Щодо його походження існують різні версії, проте найімовірніше церковний діяч (в миру – Лука Баранович) був представником відомого овруцького шляхетського роду. Отримав добру освіту, закінчивши Києво-Могилянський колегіум, Віленську академію та Каліський єзуїтський колегіум. Після прийняття чернечого постригу з 1640-х років викладав у Києво-Могилянській колегії, а 1650-го став її ректором та ігуменом Братського монастиря – у розпал «козацької революції» під проводом Богдана Хмельницького.Серед учнів Барановича у той період був майбутній гетьман Іван Мазепа.Одночасно завідував Єлецьким монастирем у Чернігові.1657 року рукопокладений на єпископа Чернігівського, проте своєю резиденцією обрав Спасо-Преображенський монастир у Новгороді-Сіверському (у Чернігові на той час залишався недужий єпископ Зосима). Звідси владика Лазар керуватиме єпархією 15 років, відбудувавши та розширивши обитель. У 1659–1661 роках єпископ також обіймав посаду місцеблюстителя Київської митрополії – фактично виконувача обов’язків голови Української Церкви. Вдруге на цьому посту Баранович буде у 1669–1676 роках – вже у сані архієпископа Чернігівського та Новгород-Сіверського.Лазар Баранович на гравюрі Олександра Тарасевича, ХVІІ століттяПроте найбільша спадщина, яку залишив по собі владика Лазар – це перша постійно діюча друкарня на Лівобережній Україні, заснована ним у 1674 році в Новгороді-Сіверському. Після пожежі у 1679-му – перенесена до Чернігова, де діяла на території Троїцько-Іллінського монастиря.Навколо цієї типографії сформувався потужний інтелектуальний осередок, названий згодом «Чернігівськими Атенами», до якого входили найвидатніші українські письменники (Іоаникій Галятовський, Дмитро Туптало, Іван Величковський) та художники-гравери (Олександр Тарасевич, Інокентій Щирський) того часу.Сам Баранович був лідером цього осередку не лише формально, активно публікуючи збірки власних творів – проповідей, полемічних трактатів і поезій. Зокрема, 1671 року вийшла друком (ще у Києво-Печерській Лаврі) «Лютня Аполлонова» – збірка із близько тисячі поезій авторства владики Лазаря, які, хоч і були написані польською мовою, мали значний вплив на формування українського літературного бароко.Архієпископ не лише віршував, а й створював музику для кантів і духовних пісень. Ще у Новгороді-Сіверському заснував хорову капелу, що була однією з найкращих у Гетьманщині.Іллінська Богородиця. Гравюрне зображення з книги Д. Туптала “Руно орошеноє”, надрукованої у Чернігівській друкарніДбав і про освіту: заснував Чернігівську слов’яно-латинську школу, що вже після його смерті була реорганізована у Чернігівський колегіум.Цікаву доповідь про викладання філософії у цьому навчальному закладі на конференції представив доктор філософії (РhD), науковий співробітник Інституту філософії НАН України Микола Федяй.Усі ці зусилля були частиною одного великого проєкту Лазаря Барановича: перетворення Чернігова – старої княжої столиці – на один із найбільших культурних, освітніх і духовних центрів Гетьманщини.Помер архієпископ 1693 року та був похований у відновленому ним Чернігівському Борисоглібському соборі.Читайте також:Українська ППО у вересні знищила 4700 російських дронів і ракет під час масованих атак

Промосковський ієрарх?

Внесок Лазаря Барановича у культурний та духовний розвиток Гетьманщини неможливо заперечити. Все складніше з політичними поглядами архієпископа. Баранович був палким прихильником ідеї християнського альянсу проти мусульманської загрози з боку Османської імперії. У цьому альянсі бачив Україну та Московію на одному боці, і загалом більшу частину своєї кар’єри виступав за збереження політичного союзу з царем, що сьогодні, зі зрозумілих причин, робить його постать контраверсійною, якщо не одіозною.«На жаль, ще й досі в науковому світі і в моментах популяризації розмов про Лазаря Барановича превалює стереотипна думка про те, що він був проросійським ієрархом, – констатує учасниця конференції – доктор філософських наук, професор, засновниця й керівниця інноваційної освітньої платформи «УКультура» Лариса Довга. – Очевидно, в контексті сьогоднішніх подій сама думка про те, що якийсь ієрарх української церкви ХVІІ століття був “проросійським”, одразу ставить на ньому клеймо “не наш” і клеймо людини, яка не заслуговує на те, щоб її працю, її спадщину досліджувати. Проте цей стереотип має дуже конкретні витоки – він сформований у минулому, значною мірою в російській історіографії кінця ХІХ – початку ХХ століття. І наприкінці радянського періоду, коли говорити про якесь українське ХVІІ століття можна було лише в контексті проросійськості й приймання російської ідеології на українських теренах». Насправді політичні вподобання владики змінювались. Так, на початку 1668 року він підтримав гетьмана Івана Брюховецького, який розпочав війну проти Московії – через підписання останньою сепаратного Андрусівського миру з Річчю Посполитою про поділ України по Дніпру.Читайте також:“Православна” навала: як московити пограбували Спаський монастир у Новгороді-СіверськомуУ лютому козаки обложили московський гарнізон у цитаделі Новгорода-Сіверського. Баранович був тим, хто передав московитам гетьманський ультиматум: добровільно скласти зброю та покинути місто. Вже у липні 1668-го московське військо на чолі з князем Костянтином Щербатовим здійснило рейд із Трубчевська на Новгород-Сіверський з метою захоплення архієпископа у полон. Загарбники ввірвалися до Спаського монастиря, але владики там не застали. Отож, вдовольнилися тим, що пограбували святу обитель і розорили архієпископський маєток.Спасо-Преображенський монастир у місті Новгород-Сіверський, Чернігівська областьНатомість у жовтні 1668 року саме Лазар Баранович переконав наказного гетьмана Дем’яна Ігнатовича піти на сепаратні перемови з московським воєводою Ромодановським. 17 грудня архієпископ організував раду в Новгороді-Сіверському, яка затвердила Ігнатовича «сіверським гетьманом», а наступного року той підписав Глухівські статті, які повертали Гетьманщину під протекцію московського царя, проте – без вимоги підпорядкування Київської митрополії московському патріарху.У цьому питанні Баранович був непоступливий.У 1685 році, коли Московія все-таки анексувала Українську церкву, архієпископ Чернігівський не забажав бути обраним митрополитом Київським під верховенством Москви, хоч і був найбільш авторитетним українським архієреєм.«Значно більше про політичні вподобання владики Лазаря говорить те, що він був одним з авторів чолобитної до московського царя про те, що не можна переводити Київську митрополію під Московський патріархат, тому що це не канонічно і взагалі гріховно, бо отримали ж хрещення від Константинопольського патріарха, і зміна матірної церкви означає великий гріх у церковному житті й порушення всіх канонів, – зауважує професорка Лариса Довга.– Ми не дивимося на Барановича в цілісності, зазвичай маємо якісь уривки: хтось проаналізував якийсь текст, якийсь документ – в одному тексті він виходить пропольським, в іншому тексті промосковським, але насправді він дбав про Київську митрополію і збереження своєї пастви та своєї Церкви. У дуже різних ситуаціях він намагався вибудувати якісь дуже складні політичні стосунки й вижити, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі».

Спадщина, що пережила свого творця

Справу Лазаря Барановича продовжив його учень Феодосій Углицький, який також став його наступником на архієпископській кафедрі у Чернігові. Він продовжив розбудову церковного та освітнього життя регіону, сприяв подальшому розвитку Чернігівської слов’яно-латинської школи й підтримував діяльність місцевої друкарні.Рівно 130 років тому Феодосія Углицького канонізували як святителя Феодосія Чернігівського – небесного покровителя міста Чернігів. Нині його нетлінні мощі спочивають у Троїцькому соборі, де відбулася конференція, присвячена його попереднику.Архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський Феодосій Углицький. Учень Лазаря Барановича, канонізований у 1896 роціОтже, спадщина Лазаря Барановича – це не лише його власні богословські та літературні праці, а й культурне середовище, яке він створив та яке продовжило розвиватися після його смерті. Саме тому, на думку учасників конференції, постать Феодосія Углицького також потребує переосмислення із застосуванням новітніх наукових підходів.«Лазар Баранович – дуже складна, цікава й багатогранна людина, яка в дуже складних умовах – постійної війни, протистояння – вміла так мудро провести свій “човен”, щоб він не просто уцілів, а виріс до великого залишеного інтелектуального спадку. Та інтелектуального спадку своїх учнів, які продовжували його справу», – підсумовує Лариса Довга.Читайте також:Північний форпост Гетьманщини: як стародубські козаки у Почепі зупинили наступ московитів на КиївТhе роst Друг Хмельницького та Мазепи: у Чернігові готують канонізацію Лазаря Барановича fіrst арреаrеd оn Новинарня.

В Австрії діє закон, який дозволяє іноземним спецслужбам робити там що завгодно, аби лише не проти Австрії.
Про це в інтерв’ю “Новинарні” зауважив Грегор Розумовський, австрійський аналітик та історик українського походження.
Його експертиза та міркування привертають увагу в контексті арешту розслідувача “Української правди” Михайла Ткача, а також зникнення його колеги Ярослава Бондаренка, які приїхали до Відня у пошуках генерального прокурора-втікача Руслана Кравченка.
“Діяти проти Австрії ніхто не зацікавлений, бо Австрія – неважлива. Водночас будь-яка іноземна спецслужба може вербувати будь-кого з австрійців для чого завгодно у світі, аби не проти австрійської держави”, – розповів Розумовський.
“Ось чому Відень – центр усього цього (діяльності іноземних розвідок – “Н”): адже так робили всі: американці, британці, французи — усі вербували австрійців для таких цілей. А австрійський уряд цікавило лиш одне: сплачуйте податки. Платите податки – решта нас не обходить”, – додав експерт.
Читати більше:
“Я – європейський українець”: Грегор Розумовський про Україну, Росію та своє коріння
Тhе роst Грегор Розумовський: “Чому Австрія – прихисток іноземних спецслужб?” fіrst арреаrеd оn Новинарня.