Новинарня

Цими днями 411 років відзначає Києво-Могилянська академія – один із найстаріших та найпрестижніших закладів вищої освіти у Східній Європі. Феномен Могилянки й досі лишається актуальним: коли ми говоримо про вплив її випускників на державотворчі процеси в Україні – наприклад, від Василя Липківського, першого митрополита Української Автокефальної Православної Церкви (1921), і до Ростислава Павленка, який активно долучився до отримання Томосу про автокефалію Православної церкви України (2019).Водночас цей вплив міг нести й негативні наслідки: коли йдеться про таких “будівничих Російської імперії” як Теофан Прокопович чи Олександр Безбородько. Чи дійсно Академія несе відповідальність за цих амбітних діячів, які робили свої кар’єри на півночі? Чи не перебільшуємо ми їхньої ролі у створенні імперії?  Зрештою, яка роль сьогоднішньої Могилянки у деконструкції імперії та імперськості?“Новинарня” занотувала відповіді на ці питання, що звучали під час дискусії “(Не)однозначна історія КМА: від Феофана Прокоповича до російських студій. Внесок (випускників) Академії у розбудову і руйнування Російської імперії”. 

Чи дійсно академія долучилась до творення московської, російської держави? 

Максим Яременко. Фото: Локальна історіяМаксим Яременко, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії НаУКМА, керівник Науково-дослідного центру “Спадщина Києво-Могилянської академії”:– Київська академія в різні часи, у різних іпостасях впливала на будь-яку ситуацію, зокрема і політичну. Так як і зараз будь-який навчальний заклад впливає. Тобто через своїх вихованців. Не як інституція, а як місце, яке готувало кадри, які потім вибирали свій життєвий шлях і свою кар’єру. І ми можемо знайти різних героїв чи антигероїв в цій довгій історії.Чи Академія в своїй стратегії виховання молоді якось намагалася їх до чогось заохотити? Виглядає, що так. Ми маємо свідчення початку ХVІІІ століття, що за Київського митрополита Варлаама Ясинського, відомого покровителя Академії в часи Івана Мазепи, в Академії студентам намагалися привити, якби зараз сказали, відчуття корпоративності. Це означало, що після навчання ці люди мали би пам’ятати про свою альма матер, дбати про неї і старатися для неї. Бо свої люди не зашкодять ніде – чи в Петербурзі, чи у Варшаві, чи у Стамбулі. Ми такі приклади знаємо. Портрет Теофана Прокоповича середини ХVІІІ ст.От якраз Теофан Прокопович – це антиприклад. Ми не знаємо чому, але він мав якийсь зуб на Академію. Найновіші дослідження, які ще не оприлюднені, показують, що його негативні характеристики Академії чи її діячів насправді не відповідали дійсності.Марина Ткачук. Фото: газета “День”Марина Ткачук, докторка філософських наук, професорка кафедри філософії і релігієзнавства НаУКМА; упорядниця, наукова редакторка та співавторка двотомної енциклопедії “Київська духовна академія в іменах: 1819—1924”:– Хто кому служив – непросте питання. Уже ХVІІІ століття в житті Київської академії фактично пройшло під знаком служіння імперії. Виснаження академії значно мірою було спричинено її примусовим донорством на всі навчальні заклади та ініціативи Російської імперії. Хочеться комусь заснувати академію наук Росії – забираються рекрутери. Відкрити Московський університет – забираються рекрутери. Звідки? З Києва.Київська духовна академія була дуже камерним навчальним закладом, який за перші 50 років існування, тобто з 1819 року, закінчило 1120 осіб. Але це все були дуже цікаві видатні постаті, вихідці не тільки з російських губерній, а й багато іноземців: сирійці, японці, чехи, болгари, румуни і так далі. Викладач в Академії – це була людина в мундирі, яка служить, у якої є чин в таборі про ранги Російської імперії. Тобто викладач – це людина, яка служить православ’ю, самодержав’ю і народності, звісно, російській.Вид на Київську духовну академію 1840 рокуКрім того, студенти Академії ділилася на свойокоштних (контрактники) і казеннокоштних (бюджетники). Перші не були зобов’язані відпрацьовувати. А от другі, яких була більшість, мали відпрацювати на користь вітчизни саме там, куди ця вітчизна надсилала терміном на три чи п’ять років. Чи повинні ми закидати капцями всіх, хто навчався і викладав в Києво-Могилянській академії, беручи до уваги цей факт? Абсолютно ні. Були випускники, які все життя жили ідеалам там добра, церкви, гуманності, жертвували собою. А були люди, які заробляли чини й статки.Києво-Могилянська академія сіяла свої зернини вченності в усі часи і давала всіх, включно зі святими. Зокрема, це Дмитро Ростовський (Туптало), Феофан Затворник. Загалом, Академія дала 50 святих, якщо не більше вже, бо їх продовжують канонізовувати в різних церквах.Багато випускників відіграли величезну роль на користь українського національного руху. Можемо згадати професорів і випускників Київської духовної академії початку ХХ століття, які зробили все, щоби знищити Синод російської православної церкви й відновити патріаршество.Коли Симон Петлюра видав указ про Синод (йдеться про указ Директорії УНР від 1 січня 1919 року “Про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви” – “Н”), у ньому майже всі були випускники Київської духовної академії. Згадаймо Українську Автокефальну Православну Церкву першої формації: Василь Липківський, Нестор Шараївський, Костянтин Малюшкевич – вони всі випускники Київської духовної академії, включно з ідеологом української церковної автокефалії Володимиром Чехівським. 

Чи була українська політична ідея в основі створення Могилянки Петром Могилою? 

Максим Яременко: – Петро Могила був Київським митрополитом. А Київська митрополія – це Вільнюс, Холмщина і Підляшшя. Ієрарх міркував категоріями даної йому в опіку церковної одиниці. Інша справа – як це потім спрацьовує. Очевидно, коли Петро Могила створював тут навчальний заклад, то мав на увазі насамперед необхідність підготовки нових церковних кадрів. Тобто в цьому сенсі він був патріотом, як би ми зараз сказали, православним, Київської православної митрополії. Безсумнівно, це герой української історії. Безсумнівно, Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль в той час для української історії.Митрополит Петро МогилаМогилянці стояли біля витоків української політики пам’яті. Йдеться не про вшанування канонізованих чи князів, а про не канонізованих. Впродовж дуже тривалого часу в Могилянці щороку вшановували Петра Могилу, як свого фундатора. Пізніше вони підкреслювали, що Петро Могила, будучи “отчизни молдовлохійської, став сином отчизни нашої”. Політично ця людина була річпосполитської політичної культури.Також треба пригадати, що невдовзі після Петра Могили Київ опинився до певної міри розмінною монетою. То він в Гетьманщині, то у Речі Посполитій, і майже весь час функціонування Києво-Могилянської академії Київ був прикордонним містом. Немає сумніву, що в Київському колегіумі домінували українські студенти, але сюди приходили різні люди. Скажімо, у першій половині ХVІІІ століття приходили навчатися студенти з-під Львова, формально іншої держави, Речі Посполитої. І вони верталися назад. Кому вони служили? Це питання взагалі не вивчене, бо ми знаємо переважно тих, які залишалися або йшли до Москви чи Петербурга. Є таке поняття, як ранньомодерна нація, коли зазвичай з’являється політична еліта, яка розуміє, що вона відповідальна за певну територію, за людей на цій території. Тобто вони вирішують, що вони є володарями конкретної вітчизни, самі моделюють цю вітчизну. І звичайно, що на українських теренах ми таке бачимо. Наталя Старченко багато говорить про те, що у руської шляхти під кінець ХVІ століття кристалізується уявлення про Україну і про про її особливі права. Яскравий приклад – це, звичайно, козацька держава. Причому козацька еліта і українські гетьмани мислять завжди більшими географічними категоріями, аніж ті, над якими мають владу.Коли Київ опинився на території, охопленій козацькою революцією, то потрапив під козацький протекторат і слугував їхнім інтересам. Є припущення відомого канадського історика Франка Сисина, що після Києва політичні декларації Хмельницького стали сміливіші, бо з ним попрацювали зокрема могилянські професори. Тоді це національний проект.Тимур Демчук. Фото: іnsріrаТимур Демчук, старший викладач кафедри політології НаУКМА, керівник корпоративних навчальних програм у Києво-Могилянській бізнес-школі (КМВS), співзасновник і викладач курсу “Держава і політика” програми “Змінотворці”: – Перше. Скоріш за все, ідея почалася не з Петра Могили, а братства, цієї прекрасної геошки на Подолі, і з меценатки Галшкою, яка заклала принцип рівності й всестановості. Українці вміють будувати інституції, які існують 400 років, попри неіснування своєї політики довгий час. Це говорить про нашу суб’єктність.Уявний портрет Гальшки Гулевичівни. Художник Григорій Зорик, 2015 р. Фото: Віртуальний музей НаУКМАДруге – політичний аспект. Могилянка ніколи не була поза політикою. Могилянка часто творила політику. Могилянка – як інституція, могилянці – як випускники, як менеджери, які керували Академією. Погоджуюсь, могилянці відкрили Хмельницькому свідомість: що він не просто середньої руки шляхтич, який мститься іншому шляхтичу, а значно більше. Такий був мотиваційний коучинг від могилянців. До 1648 року, коли почалося повстання Хмельницького, Могилянка встигла спродукувати достатньо багато суб’єктних людей. Повстання Хмельницького не загинуло, як решта до нього, а переросло в державотворчу війну. І хто підставив плече? Я колись підрахував, що 15 випускників могилянки були в топ-менеджменті тієї держави. Наприклад, Виговський був генеральним писарем. Сьогодні це аналог прем’єр-міністра. Полковники – це не суто військове звання, це, як сьогодні, голови обласних військових адміністрацій. Академія продукувала людей, спроможних керувати політикою української держави.Третє. Топ-три будівничих Російської імперії. Теофан Прокопович. Що він дав Російській імперії? Політичну систему керування, тому що був прихильником централізованої влади. Він Петру І дуже класно навішав на вуха: ти маєш бути єдиним, головним і все решта має тобі підпорядковувати. Звідси зрозуміло, чому він придумав Синод – орган управління церквою. Виходить цезаропапізм імені Прокоповича. Цей стиль існує до сьогоднішнього дня. Вони відтворюють ту саму систему. Російська церква повністю підпорядкована політиці. Номер два – Олександр Безбородько, випускник могилянки. Олександр Безбородько. Портрет роботи Йоганна Баптиста Лампі СтаршогоВін приєднав Крим, Кубань. Заклав цей стиль російської дипломатії – “ми це все заради миру робимо, ми вас приєднуємо заради миру”. Це був хитрий і дуже розумний персонаж. Він архітектор приєднання шматка Речі Посполитої до Російської імперії (другий поділ Речі Посполитої). Як він це подав? Що поляки знецінюють і принижують царя, відповідно їх треба через це покарати. Це другий стовп російської політики – обіженка на весь світ: обманули, кинули. І знову ж, ця логіка працює по сьогоднішній день. Лавров працює за методичками Безбородька. І номер три – це Петро Завадовський, перший міністр народної освіти Російської імперії. Він став міністром при Олександрі І. Він заклав логіку того, що державі не треба суб’єктні автономні навчальні заклади. Усе треба систематизувати, класифікувати і управляти цим. Згідно, з цим і Могилянку перетворили із самобутнього світського закладу, який дав освіту в Російську імперію.Гіпотетичний портрет Івана Мазепи, створений експертами в рамках проєкту “Україна. Повернення своєї історії”І в основі цього – Мазепа. Він привів до влади Петра І. Моя гіпотеза: йому було 50 років, Петру І – 17 років. І Мазепа був єдиний освічений, культурний, багатий чоловік в оточенні Петра. Він, по суті, був його ментором і думав, що цим малим можна керувати. Бо раніше Мазепа підписав не дуже вигідний договір з попередницею Петра – Софією. Скинувши Софію, поставивши Петра, уклавши Московські статті, Мазепа подумав, що взяв Бога за бороду.Тобто наші люди спроектували, здизайнували, задали ідеологію і стиль імперії, яка існує. Далі мої міркування. Мені видається, що ця логіка пішла ще від Мазепи: ми ж тут в Києві самі розумні. Відповідно, моя здогадка, що люди, які йшли туди, думали: “Ми будемо керувати тими неуками. Будемо тримати все під своїм ідеологічним контролем, бо Київ – така інтелектуальна столиця”. Тому бійтеся ідей, які народжуються в цих стінах. Бо якщо не думати в інтересах України, така ідея може сильно нашкодити.

Чи ми маємо пам’ятати про ці складні імена, і в якій формі осмислювати? 

Максим Яременко: – Політика пам’яті – це така штука, що коли ми щось пам’ятаємо, ми обов’язково щось інше призабуваємо. Так що зрозуміло, що в могилянській політиці пам’яті ми будемо якісь сторінки наголошувати, якісь – ні. Зараз в умовах повномасштабної війни ми говоримо про Російську імперію, і це питання загострюється.Інколи так по-могилянськи ми трошки перебільшуємо свою роль, зокрема у розбудові Російської імперії. От Теофан Прокопович – ідеолог чи виконавець? До нього в Москві уже було вирішено, що патріаршої форми управління не буде. Отже, йому дали завдання, і він його розпрацював? Чи він прямо прийшов з новою ідеєю? Наприклад, він запропонував сприймати Російську імперію як вітчизну для всіх підданих. Українці початку козацькій державі, початку ХVІІІ століття, розуміли, що були підданими царя, але зі своєю отчизною – Україною. А Теофан Прокопович сказав, що для всіх піддані у межах російської держави отчизна – це російська держава.Ми й досі є заручниками образу Академії, що сформувався в другій половині ХХ століття, де треба ділити на чорне і біле, і Києво-Могилянську академію віднесли до білого. Суспільство різне, в Академію потрапляють різні люди. В навчальних закладах їм намагаються сіяти добре вічне, але люди виходять дуже різні.Тимур Демчук: – Коли була своя політика, своя держава, Прокопович класно служив цій політиці. В нього є твір про Володимира, присвячений Мазепі, гетьману обох берегів Дніпра. Але потім він перевзувся дуже швидко. Висновок: якщо ми втрачаємо свою політичну конструкцію, прекрасні й розумні люди в силу своєї суб’єктності будуть хотіти застосовувати свої амбіції й робити кар’єру в іншій політичній системі. І поки є своя держава, Могилянка буде працювати на неї. Марина Ткачук: – Могилянка не може бути абсолютно відповідальною за все, що робили її випускники, навіть найкращі. Тому що саме поняття суб’єктності передбачає, що ми говоримо про її випускників, як про суб’єктів. Ми не можемо робити Прокоповича та інших могилянців відповідальними за створення Російської імперії, вони є людьми, які доклалися. Про політику пам’яті. Подивіться як убого представлені в стінах Могилянської академії багато видатних людей, які закінчили Києво-Могилянську академію та Київську духовну академію. Пилип Орлик, Памфіл Юркевич, Григорій Сковорода. Ми повинні задавати тон в напрямі дослідження історії академії, в акцентах цього дослідження.Читайте також:Друг Хмельницького та Мазепи: у Чернігові готують канонізацію Лазаря БарановичаТhе роst “Лавров працює за методичками Безбородька”. Внесок Києво-Могилянської академії для імперії fіrst арреаrеd оn Новинарня.

 автор: Максим ОмельченкоПриятель українських гетьманів, поет і книговидавець – владика Лазар Баранович у ХVІІ столітті перетворив Чернігів на інтелектуальний центр Лівобережної України. Чи заслужив він клеймо “проросійського” ієрарха?

 Конференція у Троїцькому соборі

Останніми роками спостерігаємо нове переосмислення доби Гетьманщини – часу відродження Української Державності у ХVІІ–ХVІІІ століттях у формі козацької шляхетської республіки, частиною якого було масштабне та самобутнє культурно-мистецьке явище – українське, або козацьке бароко. Однією з найяскравіших постатей, які творили цю добу, був архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський Лазар Баранович – засновник книгодрукування на Лівобережній Україні, фундатор церков, плідний літератор, богослов і впливовий політичний діяч – близький приятель кількох українських гетьманів. Фігура добре відома любителям історії і при цьому – маловивчена, без жодного комплексного наукового дослідження, яке б розкривало її у всій багатогранності.Учасники наукової конференції “Лазар Баранович і його доба”. 2 жовтня 2026 рокуНа початку жовтня 2026 року у стінах Троїцького собору в Чернігові відбулась 2-га міжнародна наукова конференція «Лазар Баранович і його доба», організована Національним заповідником «Чернігів стародавній». Мета – популяризувати постать архієпископа та об’єднати дослідників, що займаються її вивченням. Серед учасників були чернігівські, київські та львівські вчені – історики, філологи та філософи, а також науковці з-за кордону: професорка кафедри україністики Варшавського університету Валентина Соболь, професорка університету в Білостоці (Польща) Тереза Хинчевська-Геннель, доктор філології Дебреценського університету (Угорщина) Шандор Фьольдварі, кандидатка філології університету Віадріна у Франкфурті-на-Одері (Німеччина) Олеся Лазаренко.Генеральна директорка Національного заповідника «Чернігів стародавній» Наталія Реброва – ініціаторка конференції, присвяченої Лазарю БарановичуДо проведення заходу долучилися Національний університет «Чернігівський колегіум» імені Тараса Шевченка, Чернігівська обласна організація Національної спілки краєзнавців, Чернігівська єпархія Православної церкви України.Місце проведення було обране не випадково – Свято-Троїцький собор Чернігова був закладений Лазарем Барановичем, а головним меценатом будівництва виступив гетьман України Іван Мазепа. Попри це, до 2024 року святиня перебувала під контролем Московського патріархату.Свято-Троїцький собор — головний собор Троїцького монастиря в ЧерніговіЧитайте також:Український “гартленд”: усвідомлення Гетьманщини, про яку ми досі нічого не знаємо

“Чернігівські Атени”: інтелектуальний проєкт Барановича

Біографія Лазаря Барановича містить чимало лакун. Дата народження архієпископа невідома (найпоширеніші припущення – 1616 або 1620 роки). Щодо його походження існують різні версії, проте найімовірніше церковний діяч (в миру – Лука Баранович) був представником відомого овруцького шляхетського роду. Отримав добру освіту, закінчивши Києво-Могилянський колегіум, Віленську академію та Каліський єзуїтський колегіум. Після прийняття чернечого постригу з 1640-х років викладав у Києво-Могилянській колегії, а 1650-го став її ректором та ігуменом Братського монастиря – у розпал «козацької революції» під проводом Богдана Хмельницького.Серед учнів Барановича у той період був майбутній гетьман Іван Мазепа.Одночасно завідував Єлецьким монастирем у Чернігові.1657 року рукопокладений на єпископа Чернігівського, проте своєю резиденцією обрав Спасо-Преображенський монастир у Новгороді-Сіверському (у Чернігові на той час залишався недужий єпископ Зосима). Звідси владика Лазар керуватиме єпархією 15 років, відбудувавши та розширивши обитель. У 1659–1661 роках єпископ також обіймав посаду місцеблюстителя Київської митрополії – фактично виконувача обов’язків голови Української Церкви. Вдруге на цьому посту Баранович буде у 1669–1676 роках – вже у сані архієпископа Чернігівського та Новгород-Сіверського.Лазар Баранович на гравюрі Олександра Тарасевича, ХVІІ століттяПроте найбільша спадщина, яку залишив по собі владика Лазар – це перша постійно діюча друкарня на Лівобережній Україні, заснована ним у 1674 році в Новгороді-Сіверському. Після пожежі у 1679-му – перенесена до Чернігова, де діяла на території Троїцько-Іллінського монастиря.Навколо цієї типографії сформувався потужний інтелектуальний осередок, названий згодом «Чернігівськими Атенами», до якого входили найвидатніші українські письменники (Іоаникій Галятовський, Дмитро Туптало, Іван Величковський) та художники-гравери (Олександр Тарасевич, Інокентій Щирський) того часу.Сам Баранович був лідером цього осередку не лише формально, активно публікуючи збірки власних творів – проповідей, полемічних трактатів і поезій. Зокрема, 1671 року вийшла друком (ще у Києво-Печерській Лаврі) «Лютня Аполлонова» – збірка із близько тисячі поезій авторства владики Лазаря, які, хоч і були написані польською мовою, мали значний вплив на формування українського літературного бароко.Архієпископ не лише віршував, а й створював музику для кантів і духовних пісень. Ще у Новгороді-Сіверському заснував хорову капелу, що була однією з найкращих у Гетьманщині.Іллінська Богородиця. Гравюрне зображення з книги Д. Туптала “Руно орошеноє”, надрукованої у Чернігівській друкарніДбав і про освіту: заснував Чернігівську слов’яно-латинську школу, що вже після його смерті була реорганізована у Чернігівський колегіум.Цікаву доповідь про викладання філософії у цьому навчальному закладі на конференції представив доктор філософії (РhD), науковий співробітник Інституту філософії НАН України Микола Федяй.Усі ці зусилля були частиною одного великого проєкту Лазаря Барановича: перетворення Чернігова – старої княжої столиці – на один із найбільших культурних, освітніх і духовних центрів Гетьманщини.Помер архієпископ 1693 року та був похований у відновленому ним Чернігівському Борисоглібському соборі.Читайте також:Українська ППО у вересні знищила 4700 російських дронів і ракет під час масованих атак

Промосковський ієрарх?

Внесок Лазаря Барановича у культурний та духовний розвиток Гетьманщини неможливо заперечити. Все складніше з політичними поглядами архієпископа. Баранович був палким прихильником ідеї християнського альянсу проти мусульманської загрози з боку Османської імперії. У цьому альянсі бачив Україну та Московію на одному боці, і загалом більшу частину своєї кар’єри виступав за збереження політичного союзу з царем, що сьогодні, зі зрозумілих причин, робить його постать контраверсійною, якщо не одіозною.«На жаль, ще й досі в науковому світі і в моментах популяризації розмов про Лазаря Барановича превалює стереотипна думка про те, що він був проросійським ієрархом, – констатує учасниця конференції – доктор філософських наук, професор, засновниця й керівниця інноваційної освітньої платформи «УКультура» Лариса Довга. – Очевидно, в контексті сьогоднішніх подій сама думка про те, що якийсь ієрарх української церкви ХVІІ століття був “проросійським”, одразу ставить на ньому клеймо “не наш” і клеймо людини, яка не заслуговує на те, щоб її працю, її спадщину досліджувати. Проте цей стереотип має дуже конкретні витоки – він сформований у минулому, значною мірою в російській історіографії кінця ХІХ – початку ХХ століття. І наприкінці радянського періоду, коли говорити про якесь українське ХVІІ століття можна було лише в контексті проросійськості й приймання російської ідеології на українських теренах». Насправді політичні вподобання владики змінювались. Так, на початку 1668 року він підтримав гетьмана Івана Брюховецького, який розпочав війну проти Московії – через підписання останньою сепаратного Андрусівського миру з Річчю Посполитою про поділ України по Дніпру.Читайте також:“Православна” навала: як московити пограбували Спаський монастир у Новгороді-СіверськомуУ лютому козаки обложили московський гарнізон у цитаделі Новгорода-Сіверського. Баранович був тим, хто передав московитам гетьманський ультиматум: добровільно скласти зброю та покинути місто. Вже у липні 1668-го московське військо на чолі з князем Костянтином Щербатовим здійснило рейд із Трубчевська на Новгород-Сіверський з метою захоплення архієпископа у полон. Загарбники ввірвалися до Спаського монастиря, але владики там не застали. Отож, вдовольнилися тим, що пограбували святу обитель і розорили архієпископський маєток.Спасо-Преображенський монастир у місті Новгород-Сіверський, Чернігівська областьНатомість у жовтні 1668 року саме Лазар Баранович переконав наказного гетьмана Дем’яна Ігнатовича піти на сепаратні перемови з московським воєводою Ромодановським. 17 грудня архієпископ організував раду в Новгороді-Сіверському, яка затвердила Ігнатовича «сіверським гетьманом», а наступного року той підписав Глухівські статті, які повертали Гетьманщину під протекцію московського царя, проте – без вимоги підпорядкування Київської митрополії московському патріарху.У цьому питанні Баранович був непоступливий.У 1685 році, коли Московія все-таки анексувала Українську церкву, архієпископ Чернігівський не забажав бути обраним митрополитом Київським під верховенством Москви, хоч і був найбільш авторитетним українським архієреєм.«Значно більше про політичні вподобання владики Лазаря говорить те, що він був одним з авторів чолобитної до московського царя про те, що не можна переводити Київську митрополію під Московський патріархат, тому що це не канонічно і взагалі гріховно, бо отримали ж хрещення від Константинопольського патріарха, і зміна матірної церкви означає великий гріх у церковному житті й порушення всіх канонів, – зауважує професорка Лариса Довга.– Ми не дивимося на Барановича в цілісності, зазвичай маємо якісь уривки: хтось проаналізував якийсь текст, якийсь документ – в одному тексті він виходить пропольським, в іншому тексті промосковським, але насправді він дбав про Київську митрополію і збереження своєї пастви та своєї Церкви. У дуже різних ситуаціях він намагався вибудувати якісь дуже складні політичні стосунки й вижити, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі».

Спадщина, що пережила свого творця

Справу Лазаря Барановича продовжив його учень Феодосій Углицький, який також став його наступником на архієпископській кафедрі у Чернігові. Він продовжив розбудову церковного та освітнього життя регіону, сприяв подальшому розвитку Чернігівської слов’яно-латинської школи й підтримував діяльність місцевої друкарні.Рівно 130 років тому Феодосія Углицького канонізували як святителя Феодосія Чернігівського – небесного покровителя міста Чернігів. Нині його нетлінні мощі спочивають у Троїцькому соборі, де відбулася конференція, присвячена його попереднику.Архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський Феодосій Углицький. Учень Лазаря Барановича, канонізований у 1896 роціОтже, спадщина Лазаря Барановича – це не лише його власні богословські та літературні праці, а й культурне середовище, яке він створив та яке продовжило розвиватися після його смерті. Саме тому, на думку учасників конференції, постать Феодосія Углицького також потребує переосмислення із застосуванням новітніх наукових підходів.«Лазар Баранович – дуже складна, цікава й багатогранна людина, яка в дуже складних умовах – постійної війни, протистояння – вміла так мудро провести свій “човен”, щоб він не просто уцілів, а виріс до великого залишеного інтелектуального спадку. Та інтелектуального спадку своїх учнів, які продовжували його справу», – підсумовує Лариса Довга.Читайте також:Північний форпост Гетьманщини: як стародубські козаки у Почепі зупинили наступ московитів на КиївТhе роst Друг Хмельницького та Мазепи: у Чернігові готують канонізацію Лазаря Барановича fіrst арреаrеd оn Новинарня.

В Австрії діє закон, який дозволяє іноземним спецслужбам робити там що завгодно, аби лише не проти Австрії.
Про це в інтерв’ю “Новинарні” зауважив Грегор Розумовський, австрійський аналітик та історик українського походження.
Його експертиза та міркування привертають увагу в контексті арешту розслідувача “Української правди” Михайла Ткача, а також зникнення його колеги Ярослава Бондаренка, які приїхали до Відня у пошуках генерального прокурора-втікача Руслана Кравченка.
“Діяти проти Австрії ніхто не зацікавлений, бо Австрія – неважлива. Водночас будь-яка іноземна спецслужба може вербувати будь-кого з австрійців для чого завгодно у світі, аби не проти австрійської держави”, – розповів Розумовський.
“Ось чому Відень – центр усього цього (діяльності іноземних розвідок – “Н”): адже так робили всі: американці, британці, французи — усі вербували австрійців для таких цілей. А австрійський уряд цікавило лиш одне: сплачуйте податки. Платите податки – решта нас не обходить”, – додав експерт.
Читати більше:
“Я – європейський українець”: Грегор Розумовський про Україну, Росію та своє коріння
Тhе роst Грегор Розумовський: “Чому Австрія – прихисток іноземних спецслужб?” fіrst арреаrеd оn Новинарня.