Новинарня

 Через понад 50 років після війни на Кіпрі досі шукають зниклих безвісти. Їхні останки знаходять у старих масових похованнях, на місцях перепоховань і навіть на дні колодязів. Родини десятиліттями чекають бодай на одну кістку, щоб нарешті поховати близьку людину. А пошуковці продовжують роботу, хоча від часу бойових дій змінилося вже кілька поколінь.Що цей досвід означає для України, де кількість зниклих безвісти внаслідок російської агресії вимірюється десятками тисяч? Як організувати пошук, ідентифікацію та повернення загиблих, коли війна ще триває, а частина територій залишається окупованою? І як не залишити родини сам на сам із невизначеністю, яка може тривати десятиліттями?автор: Катерина Ротаренковійськовослужбовиця, учасниця пошукових місій з повернення зниклих безвістиЗа сприяння Міжнародного комітету Червоного Хреста представники української делегації з пошукової роботи Гуманітарного проєкту “НА ЩИТІ” обмінялися досвідом з Комітетом з питань зниклих безвісти на Кіпрі (СМР — соmmіttее оf Міssіng Реrsоns іn Сyрrus).Основною метою Комітету є пошук, ексгумація, ідентифікація та повернення родинам останків 2002 осіб (492 турків-кіпріотів та 1510 греків-кіпріотів), які зникли безвісти під час міжобщинних зіткнень 1963–1964 років та подій 1974 року.Комітет у справах зниклих безвісти осіб на Кіпрі  проводив ексгумації та антропологічні дослідження, а у 2012 році, згідно з угодою з Міжнародною комісією з питань зниклих безвісти (ІСМР — Іntеrnаtіоnаl Соmіssіоn оn Міssіng Реrsоns), запровадив підхід до ідентифікації на основі ДНК. Гуманітарний мандат СМР не дозволяє досліджувати причину або спосіб смерті жертв, а його робота була визнана такою, яка не відповідає стандартам ефективного розслідування, що вимагається статтею 2 (“Право на життя”) Європейської конвенції з прав людини, у справі Кіпр проти Туреччини.Між сторонами досі немає однієї версії подій і відсутні наративи.

Історичний та геополітичний контекст Кіпру

Кіпрський конфлікт має глибоке історичне коріння, пов’язане з багаторічним перебуванням під управлінням Османської та Британської імперій.Населення острова традиційно складалося з греків-кіпріотів (близько 80%) та турків-кіпріотів (близько 18%). У 1960 році Кіпр здобув незалежність за Цюріхсько-Лондонськими угодами, де гарантами суверенітету стали Велика Британія, Греція та Туреччина.Проте крихка модель співіснування швидко дала збій, що призвело до міжетнічних зіткнень 1963–1964 років та масового зникнення людей. Кульмінацією конфлікту став державний переворот 15 липня 1974 року, організований грецькою військовою хунтою “чорних полковників”, та подальше військове вторгнення Туреччини (операція “Аттила”) 20 липня 1974 року. Внаслідок цього близько 36–37% території острова на півночі були окуповані, понад 150 тисяч людей стали переміщеними особами, а тисячі військових і цивільних зникли безвісти.Острів розділений і досі. Через столицю Нікосію проходить “Зелена лінія” — буферна зона під контролем ООН. Конфлікт переріс у геополітичну аномалію із замороженим статусом. Переговорний процес триває, а остаточного політичного рішення все ще немає. Хоча минуло вже 52 роки.Республіка Кіпр з 2004 року є членом Європейського Союзу. Розташована на півночі острова самопроголошена “Турецька Республіка Північного Кіпру” визнана лише Туреччиною. Міжнародна спільнота визнає суверенітет Республіки Кіпр над усім островом, хоча законодавство ЄС на півночі призупинене.Водночас життя триває по обидва боки розділення. Люди можуть перетинати “Зелену лінію“: греки-кіпріоти відвідують магазини на півночі, а турки-кіпріоти їдуть до ресторанів на півдні. Це не означає, що конфлікт подолано, але показує, що взаємодія можлива навіть за відсутності примирення.

Комітет з питань зниклих безвісти на Кіпрі

Комітет з питань зниклих безвісти на Кіпрі (СМР) є унікальним двообщинним органом, який об’єднує представників грецько-кіпрської та турецько-кіпрської громад і діє за безпосередньої підтримки Генерального секретаря ООН, без юридичного статусу в державі.Обидві сторони визнають роботу Комітету і не заважають працювати. Його головна місія — пошук, ексгумація, ідентифікація та повернення родинам 2002 зниклих безвісти у 1963–1964 та 1974 роках.Мандат СМР є виключно гуманітарним. Комітет за статутом не розслідує причини чи спосіб смерті та не встановлює винних. Саме цей нейтральний статус дозволив йому працювати на всій території острова.До керівного складу організації входять представник від греко-кіпріотської громади, представник від турко-кіпріотської громади та третій член — незалежний, призначений Генсекретарем ООН. Усі рішення стосовно політики, дій та операцій Комітету приймаються виключно на основі консенсусу між трьома членами.На початку після збройного конфлікту представники Міжнародного комітету Червоного Хреста збирали заяви від родичів і передали їх до СМР для роботи з пошуку останків.Організація дотримується принципу конфіденційності, належного зберігання та захисту отриманої інформації.Саме такий підхід забезпечив успіх і довіру серед населення. Як результат — пошук та вилучення останків відбуваються донині з обох сторін, в тому числі в сірій зоні, хоча систематичні ексгумації на острові розпочалися лише у 2006 році, тобто через понад чверть століття після завершення бойових дій.

Робота СМР включає повний цикл і складається з п’яти основних етапів:

Розслідування: збір інформації, опитування свідків за когнітивними методиками, робота з архівами, супутниковими знімками, а також застосування сучасних технологій (зокрема геодезичних приймачів та мультиспектральних камер).Розкопки та ексгумація: проведення робіт спільними двогромадськими командами археологів за суворими стандартами судової археології.Антропологічний аналіз: дослідження знайдених останків у лабораторії в буферній зоні Нікосії для визначення статі, віку, прижиттєвих та посмертних травм, дослідження особистих речей, а також відбору зразків кісткової тканини.Ідентифікація: проведення ДНК-тестування та порівняння генетичних профілів із залученням міжнародних партнерів.Повернення останків: передача ідентифікованих тіл родинам для гідного поховання у спеціальних трунах із супроводом професійних психологів на всіх етапах від інформування до процедури прощання та після неї. Рідні можуть відвідати лабораторію, побачити особисті речі й отримати детальний звіт.Окремо варто відзначити систематизацію даних: СМР розробив власну цифрову систему для зіставлення інформації, виявлення дублювань і збереження результатів роботи (як позитивних, так і негативних). Кожен етап робіт детально документується та оформлюється у звіт.

Цікаво і болюче одночасно

Як і в більшості інших конфліктів, складною для СМР стала практика вторинних перепоховань. У 1990-х роках або безпосередньо після конфлікту з деяких масових могил за допомогою важкої техніки викопували тіла й перевозили в інші місця, щоб приховати масштаби злочинів перед міжнародними спостерігачами.Також важливим кейсом з ексгумації стали колодязі. Оскільки це острів, то основне скупчення людей було поблизу колодязів з прісною водою. Вони і стали доступним та легким способом позбутися страчених. Вилучення таких останків стало складною задачею, що потребувало років роботи, спеціальних технічних підходів, залучення ресурсів та часу для подальшої ідентифікації.Водночас сухий теплий клімат і хімічний склад ґрунту добре зберігають одяг та інші артефакти і через 50 років. В цьому ми самі переконалися під час відвідування лабораторії.Для мене як учасниці пошукових місій в Україні почути про їхній досвід було цікаво та боляче одночасно. Бо, з одного боку, СМР показав нам, що таке повний цикл і дотримання нейтралітету та поваги до загиблих. А з другого – як надовго може затягнутися пошуковий процес і скільки сил та ресурсів вимагає ідентифікація і встановлення правди.Читайте також:Катерина Ротаренко: Стаю живішою, несучи на руках смерть

Голос родин і соціальна підтримка

Як і в інших постконфліктних країнах, родини, які втратили близьких на війні, об’єдналися та створили громадські організації й спільноти.Представники родин розповіли, як на початку довгих 20 років створений Комітет з питань зниклих безвісти не мав успіху в їхніх очах: він не надавав відповіді і не повертав останки.Родини зниклих безвісти пройшли складний шлях тривалої невизначеності та недовіри до діяльності держави і СМР. Як зазначають родичі, довгі роки ця тема використовувалася політиками в пропагандистських цілях, тоді як біль сімей залишався поза увагою. І навіть зараз, через 50 років, тема залишається чутливою і нерідко використовується в політичних інтересах.Незважаючи на міждержавне рішення не притягати до відповідальності винних у злочинах, родини хочуть звертатися до міжнародного суду для встановлення справедливості і покарання винних.Але водночас ми неодноразово чули про примирення, одним з елементом якого є акт запрошення на поховання представників іншої сторони. Адже біль втрати у всіх один.Сьогодні кіпрські родини передають дітям спогади й свідчення про зниклих, щоб інформація не загубилася, а пошук міг тривати в наступних поколіннях.Правда – ось що хочуть знати рідні. Щоб віддати шану та не втратити пам’ять.

Виплати

Згідно з рішенням Великої палати Європейського суду з прав людини 2014 року у справі “Кіпр проти Туреччини”, Суд зобов’язав уряд Туреччини виплатити 30 мільйонів євро компенсації за моральну шкоду безпосередньо родинам зниклих безвісти греків-кіпріотів. Уряд Республіки Кіпр зобов’язаний створити спеціальний механізм і розподілити компенсацію постраждалим сім’ям під наглядом Комітету міністрів Ради Європи. Того ж року офіційно Туреччина заявила, що не визнає це рішення і вважає виплату компенсацій неприйнятною. Кошти й досі не виплачені.Оскільки міжнародні компенсації заблоковані, Республіка Кіпр виплачує допомогу родинам у вигляді пенсії у зв’язку з втратою годувальника та повністю покриває витрати на організацію похорону й ритуальні послуги.

 Чим досвід Кіпру важливий для України

Хоча Україні вкрай важливо притягнути воєнних злочинців до відповідальності, досвід Кіпру показує необхідність наявності незалежного, нейтрального гуманітарного механізму (за участі ООН/ІСRС/ІСМР та інших), який би фокусувався виключно на пошуку тіл на всій території бойових дій і репатріації без очікування остаточних політичних угод.Пошукові команди та експертні групи в Україні повинні діяти суто в межах гуманітарного мандату для доступу до територій, виокремлюючи гуманітарну місію (повернення тіл) від процесуально-кримінального розслідування, щоб пришвидшити обміни та репатріацію.Україні критично важливо продовжувати підтримувати та вдосконалювати Єдиний реєстр осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, консолідуючи дані від усіх силових відомств, координаційних штабів та міжнародних місій.Пошукові процеси триватимуть десятиліттями, тому вже сьогодні необхідно закладати фундамент для підготовки судових археологів, антропологів, генетиків і спеціалізованих слідчих та пошукових команд для їх ефективної та злагодженої роботи в на повоєнний період.Держава має забезпечити довгострокову психологічну, соціальну та юридичну підтримку родин, які втратили близьких, зберігаючи постійну комунікацію з ними.Читайте також:Пошуковиця місії “На щиті” Катерина Ротаренко: Мені пощастило – перший знайдений труп був росіянином

Післямова

В різних країнах і за різних обставин, коли стається збройний конфлікт, які б домовленості не підписували, після нього залишається одне — горе від втрати близької людини, невизначеність, неможливість поховати та попрощатися. Люди однаково змучені горем, якої б національності, раси чи релігії вони не були. Смерть має одне обличчя, розбиті серця однакові у всіх, душа не знаходить спокою, а розум не дає шансу повернутися до стану “до” війни.Зниклі безвісти чекають, що їх знайдуть — живими чи мертвими. А родини все життя чекають на їх повернення, бодай однієї кістки…У війні ми втрачаємо щось більше, ніж кордони, міста та людей. Ми втрачаємо загальнолюдське, ми втрачаємо самих себе — тих, яких створив Бог.І у війні ми знаходимо щось більше в собі самих. Війна розколює нас, як залізо на наковальні. Всі наші почуття і сила викручені на максимум можливостей, а іноді й поза ним. І ті, хто пережив ці страждання, врешті стають міцними, як сталь. Але не всі мають сили зберегти в собі життя і любов у серці, стаючи цією сталлю.Врешті війни продовжуються, а переродження не настає.Загальнолюдське все ще стирається в цих жорнах.

Чи можливий сценарій Кіпру для України

Україна може вступити в Європейський Союз у своїх міжнародно визнаних кордонах 1991 року, але з юридичним застереженням (аналогом Протоколу №10), що законодавство та норми ЄС тимчасово не діють на окупованих Росією територіях до їх звільнення.У випадку Кіпру станом на 2004 рік, коли Республіка Кіпр набула членства в Євросоюзі, конфлікт був “заморожений” уже 30 років. Активних бойових дій не відбувалося, а лінія розмежування контролювалася миротворцями ООН. В Україні ж наразі триває війна проти Росії високої інтенсивності, і ЄС остерігається бути безпосередньо втягнутим у збройний конфлікт із ядерною державою.Кіпр — це невелика острівна країна з населенням до 1 мільйона. Вступ Кіпру не здатний зламати бюджет ЄС.Україна — найбільша країна Європи за площею, з багатомільйонним населенням. Її вступ вимагатиме фундаментальної реформи європейських фондів (насамперед аграрних субсидій та фондів вирівнювання розвитку), адже Україна стане найбільшим отримувачем коштів ЄС, що лякає нинішніх донорів.Більшість кіпріотів по обидва боки “Зеленої лінії” висловлюють бажання позбутися розділової стіни, реінтегрувати країну та вивести іноземні війська. Однак пів століття статус-кво призвело до глибоких демографічних та соціальних зрушень.Після 1974 року Анкара розпочала масове переселення анатолійських турків на північ Кіпру. Сьогодні етнічні турки-кіпріоти опинилися в меншості на власній землі порівняно з турецькими переселенцями та військовим контингентом Туреччини.Республіка Кіпр стала однією з головних точок прибуття мігрантів та біженців через Середземне море (багато з них потрапляють через неконтрольований північний кордон). Відносно відсотка населення Кіпр тривалий час займав перші місця в ЄС за кількістю запитів на притулок.Через нерозв’язаний конфлікт, обмеженість ринку праці, високу вартість життя та півстолітнє почуття геополітичної нестабільності значна частина освіченої кіпріотської молоді залишає острів (здебільшого їде до Великої Британії, Греції та країн ЄС).Читайте також:30-ті роковини геноциду у Сребрениці: пошук зниклих безвісти триває і досі. Чим досвід Боснії цінний для УкраїниТhе роst Кіпр. Понад 50 років після конфлікту — пошук зниклих безвісти досі триває fіrst арреаrеd оn Новинарня.

автор: Марина Ткачукфото надані Командуванням Десантно-штурмових військ ЗСУПонад 70% поранених військових Збройних сил України після лікування повертаються у стрій — це офіційна державна статистика. Але що робити, коли поранення складне, а бажання служити не зникло?У Десантно-штурмових військах ЗСУ є відповідь — проєкт “Проте_з ДШВ. Будь серед своїх”. Для тих, хто розглядає можливість повернутись у стрій, в ДШВ створили спеціальні умови — це віддалена від фронту робота, де можна бути серед своїх і в Силах оборони.У День Десантно-штурмових військ, який відзначають 8 листопада на честь покровителя десантників Архістратига Михаїла (головнокомандувача небесного воїнства), розповідаємо більше про цей проєкт, що дозволяє воїну залишатися одним із “завжди перших” навіть після важкого поранення чи ампутації.

Твій досвід потрібен країні

Не просто пролікувати та фізично відновити десантників, а надати їм реальну можливість повернутися у стрій і продовжити кар’єру в елітному роді військ навіть після ампутації — це і є головна мета проєкту “Проте_з ДШВ. Будь серед своїх”. Десантно-штурмові війська ЗС України хочуть показати ветеранам із пораненнями, що їхній досвід, лідерство та сталевий характер потрібні ДШВ та країні.І той же протез не є завадою для служби: у лавах ЗСУ успішно виконують завдання бійці з ампутаціями. Таких, за словами командувача ДШВ ЗСУ генерал-майора Олега Апостола, у лавах десантників нині служить 52 військовослужбовці — працюють навіть на безпілотниках середньої дальності та на НРК.“Цим проєктом ми хочемо сказати, що ми нікого не кидаємо, ми вас підтримуємо”, — наголошує командувач.Для тих, хто розглядає можливість повернутись у стрій, ДШВ пропонує обрати напрямок служби: безпілотні системи; ⁠НR; ⁠логістика та забезпечення; підготовка та навчання. У проєкті можуть взяти участь військові, які звільнені з військової служби за станом здоровʼя, мають захворювання, поранення (травму, контузію, каліцтво), одержані під час захисту України. Ті, які мають інвалідність; не придатні до військової служби за висновком ВЛК; не досягли граничного віку перебування на військовій службі; не мають діагнозів щодо розумових, психологічних, сенсорних вад, розладів психіки та поведінки.

“Кинути службу, бо втратив ногу? Та ви що?!”

У проєкті “Проте_з ДШВ. Будь серед своїх” є й амбасадори — це приклади успішних історій бійців з ампутаціями та пораненнями, хлопців, які пройшли непростий бойовий шлях, проте у лавах Десантно-штурмових військ знайшли своє нове призначення.Олексій КапелюшнийОдин із таких військових, який повернувся до служби після поранення, – сержант 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади Герой України Олексій Капелюшний. Ветеран АТО і кулеметник, у березні 2022 року він тримав оборону під час наступу російських військ в одному з сіл під Авдіївкою. Підрозділ опинився в оточенні. Олексій, втративши своїх побратимів, самотужки вів бій у будинку.Діставши тяжке поранення ноги, Капелюшний сам відрізав власну кінцівку ножем, але битися не припинив.Попереду були полон, тортури, горезвісна Оленівка та колонія в Суходольську. Але і там Олексій не зламався – йому вдалося навіть викрасти списки українських бранців зі столу слідчого!Дивіться й читайте неймовірну історію Олексія Капелюшного в “Новинарні“:“Я вирішив: якщо й загину, то продам себе якнайдорожче”. Герой України Олексій Капелюшний відрізав собі ногу, щоб продовжити бій, пережив полон і повернувся у стрій ДШВПовернувшись після обміну додому, Олексій пройшов реабілітацію, став на протез. На ВЛК сержанту подякували і хотіли визнати непридатним до служби з виключенням з військового обліку: мовляв, ти наслужився.“Та яке, ви що? – згадує з посмішкою Олексій. – Кажу їм: давайте швидше справи з документами. І я поїхав – мої якраз у Харківській області, мені до своїх треба. Буду далі служити, тим паче в мене дружина служить. Я що, буду її вдома з армії сидіти й чекати? Ви чуєте, як це звучить взагалі?Так я приїхав до своїх командирів. Кажу, давайте будемо щось думати. І мені пішли назустріч. Запропонували займатися розслідуваннями зі списання втраченого майна. Я не знав, як це все відбувається, — від штабних справ був далекий. Але ж всьому можна навчитися. Нічого не втрачено, все можливо. Якщо у вас є бажання служити, то це реально. У мене ж виходить!”Богдан АтаманськийЩе один боєць ДШВ — Богдан Атаманський. Був піхотинцем у 95 окремій десантно-штурмовій Поліській бригаді. Потрапив у полон, де частково втратив обидві ноги. Реабілітувався та повернувся на службу у 82-гу окрему десантно-штурмову Буковинську бригаду. Тепер він у батальйоні безпілотних систем.Валентин ФілімоненкоСхожою є історія й військового Валентина Філімоненка, який отримав поранення під час Курської операції. Повернувся на службу в рідну 80-ту окрему десантно-штурмову Галицьку бригаду.Його власний досвід поранення та навички стали допоміжними для нової посади. На сьогодні Костянтин є заступником командира роти безпілотних систем та відповідає за психологічну підтримку персоналу.Інший десантник Дмитро Василюк був тяжко поранений неподалік Лимана. Переніс 28 операцій, лікарям довелось ампутувати ногу. Але після відновлення захисник повернувся до своєї 79-ї десантно-штурмової бригади. Тепер він — командир навчального батальйону навчального центру ДШВ.Олександр ТимощукМайор Олександр Тимощук, кадровий офіцер 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади, пережив чимало важких боїв. В одному з них, під Бахмутом, отримав складне поранення ноги й тепер пересувається з ковінькою. Одначе Олександр без роздумів вирішив повернутися на фронт й отримав пропозицію очолити роту ударних безпілотників, коли вони тільки починали запроваджувати у ЗСУ. Згодом рота переросла у батальйон, який прикриває з неба нашу піхоту і рятує поранених, завдяки НРК на Покровському напрямку.Дивіться інтерв’ю з Олександром Тимощуком на YоuТubе-каналі “Новинарні“:І нині Олександр Тимощук, незважаючи на складне поранення, яке й досі дається взнаки, є командиром батальйону безпілотних систем повітрянодесантної Січеславської бригади.

Як залишитися в ДШВ після поранення

“Чому ця ініціатива є важливою для ветеранів?  Бо це можливість продовжити службу в рідному роді військ. А це найпотужніший інструмент психологічної реабілітації, — наголошують координатори проєкту “Проте_з ДШВ. Будь серед своїх”. — Вона допомагає пораненим бійцям зберегти почуття приналежності і залишатися частиною своєї великої родини ДШВ. А ще — знайти нову професійну реалізацію і здобути нові навички. І в такий спосіб бійці продовжують наближати перемогу своїми знаннями та працею”.

Як діяти та долучитися до проєкту

Командування ДШВ закликає поранених військовослужбовців, які прагнуть залишатися у строю, діяти за чітким алгоритмом:

Перейдіть за посиланням: httрs://dshv.mіl.gоv.uа/раgе/rеturnОберіть напрямок: БПЛА, НR, ЛОГІСТИКА або НАВЧАННЯ.Заповніть формуОчікуйте дзвінка рекрутера: фахівець зателефонує вам і підбере саме той напрямок, який дійсно вам підходить.

Читайте також:“Ми зараз працюємо дуже дзеркально з противником”: Герой України Микола Стригунов із 80-ї бригади ДШВ — про наступ, втрати і роль командираТhе роst У строю серед своїх. Проєкт ДШВ допомагає військовослужбовцям після тяжких поранень продовжити службу в Силах оборони fіrst арреаrеd оn Новинарня.

 автор: Наталія Терамаефото з особистого архіву героя матеріалу та з відкритих джерелПозивний “Гуцул” пройшов шлях від добровольця “Правого сектору” до командира підрозділу спецпризначенців у Національній гвардії України. Нині – він майор. Від вересня 2026 року виконує свої обов’язки у складі новоствореного інтернаціонального загону “Ліберті” (“LІВЕRТY”) Центру спеціального призначення “Омега”. Його безпосередній підрозділ “Воїни Хаммера” носить ім’я загиблого друга – Героя України Тараса Бобанича. За словами самого Гуцула, він виплеканий патріотизмом рідного краю, що дав Україні воїнів періоду національно-визвольних змагань, зокрема знаменитого повстанця Мирослава Симчича – який, до слова, є родичем Гуцула. Тому логічним було те, що на початку повномасштабного вторгнення чоловік опинився на рубежах стримування того самого ворога, що і його предки: воював із росіянами на підступах до Києва. На початку нашої розмови Гуцул натягує балаклаву (ми записуємо відео) – такі правила для бійців “Омеги”. “Зовні цих людей не відрізнити”, – пригадую я слова безпосереднього керівника ЦСП генерал-майора Павла Яцюка. Отож, які завдання виконують спецпризначенці “Омеги”, мотто яких стверджує – “Останнє слово за нами”? Про це – в інтерв’ю майора Гуцула “Новинарні“.Дивіться також інтерв’ю у відеоформаті на нашому YоuТubе-каналі:

Захист Київщини. “Слабкий противник нецікавий”

“У мої обов’язки як командира групи входить планування та виконання бойових операцій. І от ми виконуємо – знищуємо ворога, наносимо вогневе ураження”, – коротко і чітко пояснює Гуцул. Його голос звучить хрипло, але дещо м’яко. Він спокійно говорить про подробиці ліквідації росіян на полі бою. Але як тільки мова заходить про загрозу його побратимам і його землі – емоції дають про себе знати: голос стає твердішим, а кожне слово ніби карбується.Такі як Гуцул – заряджені попередньою боротьбою – були готові до подій лютого 2022 року. Очевидно, тут ідеться про знання історії стосунків українців з росіянами й усвідомлення, що цю екзистенційну війну можна зупинити тільки тоді, коли ворога буде знищено.“Гуцул”, майор, командир ГСП “Воїни Хаммера”, Окремий Інтернаціональний загін “Ліберті” ЦСП “Омега”“Я розумів, що буде початок війни. Це було видно. Тому був готовий до того, коли почнеться повномасштабне вторгнення, щоб дати ворогу відсіч. Перед самою війною я дітей відправив за кордон. Це розв’язало мені руки і я вже міг віддати себе повністю підрозділу й працювати”.На початок війни Гуцул приєднався до дружнього підрозділу Тараса Бобанича “Хаммера” у “Правому секторі”: “Це був мій друг і оптимальний та швидкий шанс потрапити на лінію бойового зіткнення”. На той час – лютий-березень 2022-го – їхня лінія бойового зіткнення проходила у Новому Бикові й Басані на Київщині.Гуцул згадує: “Це були піхотні бої. Слава Богу, тоді [головнокомандувач ЗСУ Валерій] Залужний дав артилерію – Хаммер домовився. “Зевс” (Назарій Бліщ, командир артилерійської батареї 44-ї окремої артилерійської бригади – “Н”) привіз чотири гаубиці Д-20. Приїхав також Коцюбайло “ДаВінчі” – в нього була “Лелека”. І ми насипали росіянам так, що три дні Биків горів. Після того солдатики кацапські сиділи з нашими людьми в підвалах. Буквально через тиждень, може півтора, уже заїхали їхні бійці, які мали бойовий досвід в Сирії, вони навіть не встигли перефарбувати зброю, яка була кольору піску”.Гуцул задоволено посміхається: “З тими вже було цікавіше, вони були живіші, більше досвіду мали. Бо ж цікаво, коли противник сильний. Слабкий противник не цікавий: плаче, тікає, проситься в полон, а ти просто знищуєш його”.Ворог діяв згідно з тактикою “Київ за три дні”, тобто йшов із переконанням, що тут йому спротиву не буде.“Коли ми взяли оборону, вони свої бойові машини тримали просто біля заправки, біля адміністративних будівель. Тобто вони не ховалися, були настільки безтурботні і впевнені, що пройдуть. Але вийшло зовсім по-іншому. Ми змогли їх там знищити. Кого не змогли – ті відступили”.Перевагою українських сил було й те, що їх підтримували місцеві – “громада всіляко допомагала”. Хоча ідейності їм бракувало, відзначає Гуцул: “Там по селах серп і молот стоїть, старі пам’ятники, вулиці Леніна. Надіюсь, вулиці вже перейменовані. Я пояснював людям: “От у вас стоїть стела із серпом і молотом. Росіяни це бачать і сприймають вас за своїх. Чому ви це не зняли, коли Україна стала незалежна?” Мені відповідали: “Та яка різниця”.Але оскільки немає стада без паршивої вівці, то у перші тижні українські добровольці виловлювали також і шпигунів, зокрема з московських священників. “Пересвячували їх”, – метафорично пояснює, що з ними відбувалося далі, Гуцул.Згадуючи з яким противником довелося зустрічатися, він перераховує: “У Бикові і білоруські офіцери були – це ті, які казали, що не нападуть на нас. Ми їхні документи передали куди треба. А вже пізніше на Куп’янському напрямку нас штурмували жінки. Одна така молода, років 30, симпатична, певно, ідейна. Вона вже здавалася в полон”.

Воїни “Хаммера”. “Ми повинні вивчити ворога настільки, щоб орієнтуватися в них на позиції, як у себе вдома”

Після того, як підрозділ “Хаммера” зачистив Биків, воїни поїхали на Харківський напрямок. Лінія зіткнення була в районі сіл Довгеньке, Сулигівка. Там 8 квітня 2022 року загинув молодший лейтенант Тарас Бобанич, посмертно нагороджений зіркою Героя України. Також поліг старший солдат боєць ДУК “Правий сектор” Володимир Синьків “Фокус”.“Вони виходили крайні, загинули від однієї міни. Боляче. Але це війна. Такі моменти в кожного були, їх потрібно переживати й пам’ятати”, – тихо говорить Гуцул.Він пригадує дружбу з Тарасом Бобаничем: “Це мій дуже близький друг. Нас об’єднувала ідея. Тарас – хороша людина, високоінтелектуальна, дипломат, у нього все зважено, все гут”.На честь свого друга Гуцул назвав свій підрозділ “Воїни Хаммера”. Весна 2022-го була визначальною і в тому, що добровольців почали переводити в регулярну армію. За цим стояла також і потреба належно цінувати кожного бійця.“Ми були добровольці, просто воювали, не було жодного державного забезпечення.Тобто ніяких державних гарантій, коли боєць гине, доброволець не має. А у нього ж залишаються діти, жінка, матір”. Коли “Правий сектор” переформатували у 67-му окрему механізовану бригаду “ДУК” у складі ЗСУ, “Воїни Хаммера” залишилися у 140-му центрі спеціальних операцій ССО ЗСУ і вже звідти перевелися в “Омегу”.Прошу Гуцула розказати про якісь особливі операції. Бачу крізь балаклаву, як він посміхається, лукаво примружуючи очі”:“Кожна праця по-своєму особлива, неповторна – це як творча робота. До неї особливий підхід: як ти сплануєш, як ти виконаєш, забереш ворога, відійдеш”.Творчий план реалізації завдання окреслюється ситуацією та ресурсами. Гуцул згадує: “Наприклад, ще в ССО у мене був у розпорядженні 120-й міномет, РПГшники, снайпери, стрілки. Ми проводили засідки. Снайпер знищував водія. Тоді працювали РПГ, кулемети. Потім на те місце я наводив 120-й міномет. І коли приїжджала евакуація, відповідно, міномет робив свою роботу. Так ми могли “зловити” набагато більше живої сили. Було таке, що три евакуації потрапляли під роздачу”. 120-й міномет в роботіПро захід до ворога: “Ми повинні їх вивчити настільки, щоби орієнтуватися в них на позиції, як у себе вдома. Спочатку працює РЕБ, ми ламаємо їх, розшифровуємо, чуємо, хто є, хто де є, відповідно, хто нам цікавий, хто може принести інформацію. Розуміємо, коли вони будуть мінятися. І тоді вже можна працювати. Нас цікавить також їхній тил: де вони розташовуються, де їхні склади б/к, де їхні накопичення резерву. Заходимо максимально тихо, прибиваємо їх артою, тоді забігаємо і забираємо. Деколи буває не виходить – противник давав бій, приходилося знищити. Таке буває”.Гуцул говорить про холодний контроль емоцій: “Потрібно холоднокровно чинити, без емоцій. Якщо ворога потрібно знищити – його знищуємо. Якщо він нам цікавий як обмінний фонд (це в основному офіцери – ми забирали і підполковника, і майора), то ми його залишаємо. Не потрібно давати волю емоціям”.Робота із ПТУРом на Харківщині

Робота в інтернаціоналі

Тепер “Воїни Хаммера” – у загоні “Ліберті” (“LІВЕRТY”). Це новий нещодавно сформований 9-й окремий загін спеціального призначення у складі ЦСП “Омега”. Його особливість, як зазначають офіційні ресурси, – “поєднання міжнародного та українського бойового досвіду і передових безпілотних систем”. Загалом, “Ліберті” — перший загін у складі Центру, сформований з військовослужбовців з різних континентів та різних культур.Питаю в Гуцула, як відбуватиметься комунікація з новоприбулими у лави сил оборони. “Це інтернаціональна частина: там колумбійці, бразилійці, одним словом, іноземці. Безпосередньо з ними я не повинен комунікувати, комунікують командні пункти, пункти управління вогнем, – відповідає Гуцул. – Та й не так багато слів потрібно знати, щоб розуміти військову справу – буквально 50 вистачить”. Тут пригадую концепцію примітивної мови війни з досвіду письменника й військовослужбовця Валерія Пузіка – ті його розповіді про “гоу-гоу”, “поко-поко”, “топ-топ”, “ням-ням”, “автомато”, “руссо під*р – пах-пах” у спілкуванні з колумбійцями. Їхня мотивація? Навчитися управляти безпілотниками і заробити грошей. Читайте також:“Снікерси йдуть, зараз будемо підривати”: історії про виживання і творчість на війні воїна й письменника Валерія Пузіка“Так, зараз дронова війна, – каже  Гуцул. – Ми займаємося дронами середньої дальності ураження – до 150 км. Залітаємо в Донецьк, Маріуполь. Перебивали логістику, знищували військову техніку та особовий склад. Ми розвиваємося нормально. Радує, що уряди європейських країн знаходять підрозділи і тристороннім договором проплачують засоби, які потрапляють відразу в підрозділ. Тобто Європа й Америка розуміють, що якщо купити засіб і віддати його в наші руки – це буде правильне спрямування грошей”.Гуцул: “Ми займаємося дронами середньої дальності ураження – до 150 км. Залітаємо в Донецьк, Маріуполь”

“Люди в космос літають на вихідні, а дурний кацап бере в руки автомат і намагається щось чуже забрати”

Традиційно, у матеріалах про військових аудиторія шукає екшн, захопливий контент. Прошу Гуцула поділитися. Він пригадує Бахмут: “Коли ми заїхали, там 93-тя бригада стояла, і ми працювали у взаємодії із ними. Я там був із підрозділом. На той час місто вже було не жиле. Але рубежі були наші. Тобто щоб заїхати на позицію, треба було переїжджати все місто. Бахмут по-різному можна оцінити. Хтось каже, що багато наших там загинуло. Але скільки там залишилося кацапів. Тьма! Піднімали дрон, а поле – вкрите кацапськими трупами. Вони просто лягали у вирви від снарядів. Кажуть, що снаряд не падає в одну воронку двічі – неправда, падає і три рази. Виходить, що після Бахмута росіяни жодне місто не брали, тому що зрозуміли, що це невигідно”. Знищені росіяни під Бахмутом, січень 2023Інший відомий напрямок – Запорізький, село Роботине.“Нас перекинули бити ворога, щоби він не заходив у Роботине.Там були важкі бої, було багато заміновано – кацапська інженерія попрацювала добре. Здається, там було чотири лінії мінування. Ми їх розміновували за допомогою артилерії: арта пробивала дорогу, щоби можна було дійти до позиції. Коли ворог залишав окоп, наші бійці заскакували зачистити, а кацапи їх дистанційно підривали і поверталися назад. Там дуже багато наших загинуло”.Згадуючи усі ці моменти “поту й крові”, військовослужбовець якось втомлено висновує: “Люди в космос літають на вихідні, а дурний кацап бере в руки автомат і намагається щось чиєсь забрати. Вони не націлені будувати своє”.

Про місцевих, “ждунів” і рідну землю

Ми знову повертаємося до питання присутності цивільних у зоні бойових дій. Гуцул доволі категоричний в оцінці – він бачить їх переважно як “ждунів”: “Бачили таких, вони жили по підвалах – “ждалі сваїх”. Правильна і здорова людина розуміє, що йде лінія бойового зіткнення, там цивільному не місце. Що значить, “не можу залишити свій дім”? Я свій – можу, а вони свій не можуть? Люди повинні розуміти: йде війна, значить, відсуньтеся, відійдіть, ви заважаєте.Це не українські люди. Залишаються насправді ждуни, у яких серп і молот під подушкою. Якщо їх розробити, вони працюють і нашим, і вашим. Тобто, наприклад, вони можуть порахувати, скільки бійців куди пішло. Так само порахують наших і здадуть кацапам”.Чоловік пригадує один епізод в Бахмуті, коли привіз свого пораненого побратима на стабпункт: “Підбігає до мене хлопчина, просить грошей дати. Я кажу: “Де твій тато?” – “С той сторони”. – “А мама?” – “Спіт”. Потрібно, щоби соціальні служби забирали цих дітей і вивозили, тому що там вони пропадуть, загинуть. Шкода – дитина, нічого не винна, але його батько стріляє в мене”.Читайте також:У Бахмуті вирішили лишитися 3,5 тис. цивільних із 32 дітьми, – ОВАСам Гуцул родом з Косівщини: “Я виплеканий патріотизмом. Знаю, де лежить голова кожного партизана. Я знав хто я, знав свою ідентичність. Я знаю, за що воюю”. Серед його родичів – легендарний Мирослав Симчич, псевдо “Кривоніс”, (1923-2023) – сотенний УПА, довголітній радянський політв’язень, Герой України. Гуцул підтримує контакт з тією родиною, зокрема, з Ігорем Симчичем “Вітром”, який служить у Третій штурмовій.Мирослав Симчич, псевдо “Кривоніс”, (1923-2023) – сотенний УПА, довголітній радянський політв’язень, Герой УкраїниДля Гуцула – що Донеччина, що Запоріжжя, що рідна Франківщина – “земля, пролита кров’ю моїх предків, це моя земля”. Він упевнений про відновлення кордонів 1991 року. І хитро додає: “І, думаю, на цьому зупинимося”.Читайте також:“Можемо долітати до Уралу”. Комбат із бригади К-2 Олександр Старина – про удари по Криму, ДАП, маму-росіянку і перспективи завершення війниТhе роst “Пересвячував” московських священників, а тепер працює з колумбійцями. Історія Гуцула з Центру спецпризначення “Омега” fіrst арреаrеd оn Новинарня.