WAS

‼️Іранська ракета вибухнула над Старим містом Єрусалима: уламки біля Аль-Акси та Церкви Гробу Господнього.
‼️«Статус-кво зруйновано»: поліція Ізраїлю обмежує доступ мусульман до Аль-Акси на початку Рамадану
‼️Ізраїльський депутат закликав зруйнувати Аль-Аксу та побудувати єврейський храм під час рейду.
‼️Мусульманські країни обурені «провокаціями» Ізраїлю на святих місцях Єрусалима.
‼️Ізраїльські поселенці увірвалися на територію мечеті Аль-Акса в Східному Єрусалимі незабаром після відновлення її роботи.

Це ми, не сильно напружуючись, зібрали заголовки інформаційних видань за останні 3 місяці. Але і перед цим конфліктів вистачало. У будь-який час: хоч пару років тому, хоч пару тисяч років тому. Але чому ці протистояння не вщухають? Де їхні корені? Зрештою, кому має належати Єрусалим?

Ми розібралися в історії питання і доповідаємо: ви маєте переглянути наше нове відео!https://youtu.be/GoEijncBr9w

Голову ОУН і полковника Армії УНР Андрія Мельника, похованого у Люксембурзі, перепоховають на Національному військовому меморіальному кладовищі. Також перепоховають його дружину Софію Федак-Мельник. В УГКЦ заявили, що заупокійні богослужіння у зв’язку з прибуттям останків до України відбудуться 22–24 травня у Патріаршому соборі Воскресіння Христового в Києві.

Андрій Мельник народився 12 грудня 1890 року в селі Воля Якубова на Дрогобиччині. Під час Першої світової війни служив у лавах Легіону Українських січових стрільців, був у російському полоні, після повернення став одним із найближчих соратників Євгена Коновальця. У добу Української революції служив у корпусі Січових стрільців, у 1919 році був начальником штабу Дієвої армії УНР, мав звання полковника. Після поразки визвольних змагань жив у Галичині, вів активне громадське життя, працював управителем маєтків митрополита Андрея Шептицького.

У 1929 році Мельник узяв участь у створенні Організації українських націоналістів, а після загибелі Євгена Коновальця у 1938 році очолив Провід українських націоналістів. У 1940 році після розколу ОУН став керівником ОУН(м). Під час Другої світової війни був заарештований німецькою владою і перебував у концтаборі Заксенгаузен. Після війни жив в еміграції та продовжував очолювати ОУН(м). Андрій Мельник помер 1 листопада 1964 року в Люксембурзі.

На початку 1960-х члени київського Клубу творчої молоді «Сучасник» неофіційно збирали матеріали про сталінські репресії та масові поховання поблизу Києва. Восени 1962 року при клубі створили комісію для перевірки чуток про поховання в Биківнянському лісі. До Биківні поїхали режисер Лесь Танюк, художниця Алла Горська та поет Василь Симоненко. Вони оглянули місцевість, розпитували мешканців і зафіксували свідчення, що в лісі були поховання людей, розстріляних радянськими каральними органами у 1930-х — на початку 1940-х років.

Після поїздки члени КТМ підготували звернення до Київської міської ради з вимогою створити державну комісію для розслідування поховань у Биківні та встановити пам’ятник жертвам репресій. Радянська влада тоді офіційно не визнала, що в Биківнянському лісі поховані жертви НКВС: у публічному поясненні відповідальність покладали на німецьких окупантів. Після цього посилився тиск на середовище Клубу творчої молоді: забороняли вистави і вечори, за учасниками стежили, а Леся Танюка усунули від формального керівництва клубом.

Сьогодні Україна відзначає день пам'яті жертв політичних репресій.

Трошки не той Кремль горів вночі у Москві в ніч на 13 травня. Це був розважальний комплекс «Кремль в Ізмайлово» приблизно в 10 км. від того самого Кремля. Проте збіг цікавий.

А ось коли горів справжній Московський Кремль.

1354 Пожежа знищила дерев’яний Кремль Івана Калити.
1365 «Всіхсвятська» пожежа: загоряння почалося біля церкви Всіх Святих у Чертольї; за літописним переказом, Кремль вигорів.
1382 Після взяття Москви ханом Тохтамишем Кремль був розорений і спалений. |
1445 Пожежа в Кремлі, відома, зокрема, через втрату монастирського архіву Симонівського подвір’я. 1488 Велика московська пожежа 13 серпня: вогонь перекинувся в Кремль, пошкодив великокнязівський палац і Спасо-Преображенський монастир.
1493 Велика міська пожежа, яка знищила значну частину Москви і Кремля.
1547 Серія пожеж у Москві; під час червневої пожежі вогонь перекинувся на Кремль, горіли великокнязівські конюшні, царські дерев’яні палати, Казенний двір; вибухнула одна з порохових башт.
1626 Велика московська пожежа, під час якої згоріли приказні архіви в Кремлі.
1682 Пожежа в Успенському соборі Кремля.
1701 Велика пожежа 19–21 червня: вигорів майже весь Кремль, зокрема царський двір, прикази, склади; після цього Пьотр І заборонив дерев’яне будівництво всередині Кремля.
1737 Троїцька пожежа: вогонь поширився на кремлівські будівлі, сильно пошкодив Арсенал, Казенну палату, Троїцьке подвір’я, Успенський собор, постраждав Цар-дзвін, від якого відколовся великий фрагмент.
1748 Пожежа, яка додатково погіршила стан частини старих кремлівських палат після пожеж 1701 і 1737 років.
1812 Пожежа Москви під час наполеонівської окупації та вибухи при відступі французів: постраждали кремлівські споруди, Арсенал був підірваний, частина будівель зазнала пошкоджень від вогню та вибухів.

Бункер під кодовою назвою «Берлінгтон» створили у Великій Британії в період холодної війни як запасний центр управління державою на випадок ядерної війни. Комплекс будували у 1950–1960-х роках поблизу міста Коршем у графстві Вілтшир на у старих підземних каменоломнях, які почали розробляти у XIX столітті. Підземне місто розташовувалося на глибині близько 30–40 метрів і мало площу приблизно 14 гектарів. Бункер був розрахований приблизно на 4 тисячі людей — членів уряду, військових, технічний персонал та обслугу. У документах комплекс також фігурував під назвами Stockwell, Turnstile і Site 3.

Всередині «Берлінгтона» облаштували житлові приміщення, урядові офіси, їдальні, кухні, лікарню, резервуари для води, електростанцію, пральню, телефонну станцію BBC та студію радіомовлення для звернень до населення після ядерного удару. Комплекс мав власну систему очищення повітря, підземні дороги, вузькоколійну залізницю для перевезення вантажів і величезні запаси пального та продовольства. Для підтримання роботи уряду в бункері планували розмістити копії державних документів і обладнання для зв’язку з військовими базами та атомними підводними човнами. У 1991 році після завершення холодної війни комплекс вивели з експлуатації.
 
Більше про бункериhttps://youtu.be/HQWtDXltScc

11 травня 1857 року почалось повстання сипаїв — індійських солдатів на службі Британської Ост-Індської компанії. Вони увійшли до Делі та захопили місто, і це стало одним із ключових епізодів великого антибританського повстання в Індії. Безпосереднім приводом була поява нових патронів для гвинтівок Enfield, оболонку яких, за чутками, змащували яловичим і свинячим жиром. Перед заряджанням патрон треба було прокушувати зубами, що викликало обурення як у індуїстів, так і у мусульман. Невдоволення також накопичувалося через податкову політику, анексії князівств, втручання британської влади у місцеві традиції та скорочення привілеїв індійських військових. Повстання почалося 10 травня у Міруті, а наступного дня сипаї рушили до Делі.

У Делі повстанці проголосили символічним лідером останнього могольського імператора Бахадур Шаха II, хоча фактичне керівництво здійснювали військові ватажки сипаїв і місцеві князі. Британська влада перекинула до Північної Індії війська з Пенджабу та інших регіонів і влітку 1857 року почала облогу Делі. У вересні місто було взяте штурмом, після чого британці відновили контроль над столицею. Повстання продовжилося в Канпурі, Лакхнау, Джхансі та інших містах і тривало до 1858 року. Після придушення повстання Британська Ост-Індська компанія була ліквідована, а управління Індією перейшло безпосередньо до британської корони.

Війна в Афганістані 1979–1989 років познайомила деяких радянських військових з місцевим гашишом (концентрат смоли квіток каннабісу), який місцеві називали «чарас». У спогадах згадують, як вимінювали гашиш у афганців на консерви, згущівку, бензин. Найбільш відомими районами виробництва вважалися околиці Мазарі-Шарифа, Герата, Джелалабада та Кандагара. У різних регіонах гашиш мав різну форму: порошкоподібну масу, тонкі палички, круглі коржики або загострені бруски. Колір продукту варіювався від світло-жовтого до темно-коричневого залежно від сорту та способу виготовлення. Афганістан був одним із найбільших світових центрів вирощування конопель і виробництва гашишу, а торгівля чарасом була звичною частиною життя місцевих базарів і чайхан.

Згадують різні способи вживання чарасу серед солдатів і офіцерів — його курили в саморобних люльках, змішували з тютюном або використовували традиційні афганські кальяни.

(на фото - радянський солдат вперше пробує гашиш)https://youtu.be/1m0O248UWAg

Вікторія, королівська принцеса — стала дружиною прусського кронпринца Фрідріха, у 1888 році — німецькою імператрицею і королевою Пруссії; мати кайзера Вільгельма II.
Альберт Едуард — король Великої Британії та Ірландії Едуард VII і імператор Індії після смерті Вікторії у 1901 році.
Аліса — велика герцогиня Гессенська (після шлюбу з Людвігом IV, великим герцогом Гессенським), мати останньої російської імператриці Алєксандри Фьодоровни.
Альфред — герцогом Единбурзький, служив у Королівському флоті, а з 1893 року - герцог Саксен-Кобург-Готський.
Єлена — принцеса Крістіан Шлезвіг-Гольштейнська після шлюбу з принцом Крістіаном Шлезвіг-Гольштейнським; займалася доброчинністю і підтримкою медсестринської справи.
Луїза — герцогиня Аргайльська після шлюбу з Джоном Кемпбеллом, маркізом Лорнським; скульпторка і художниця.
Артур — герцогом Коннотський і Стратернський, військовий діяч Британської імперії; у 1911–1916 роках був генерал-губернатором Канади.
Леопольд — герцог Олбані; був одружений з принцесою Єленою Вальдек-Пірмонтською.
Беатриса — принцеса Баттенберзькая після шлюбу з принцом Генріхом Баттенберзьким; після смерті матері редагувала її щоденники.

З днем матері!

9 травня 1865 року Президент США Ендрю Джонсон видав прокламацію про те, що збройний опір у штатах, які повстали проти федеральної влади, можна вважати завершеним. Громадянська війна у США тривала з 1861 року: з одного боку воювали Сполучені Штати, або Союз, з іншого — Конфедеративні Штати Америки, утворені південними штатами після виходу з Союзу. Центральним питанням конфлікту було рабство, насамперед його збереження або обмеження на нових територіях; для федерального уряду війна також була боротьбою за збереження єдності держави. Традиційна оцінка втрат становить близько 620 тисяч загиблих американців, хоча сучасні дослідження подають і вищі цифри.

На момент прокламації Джонсона головні армії Конфедерації вже склали зброю: 9 квітня 1865 року Роберт Лі капітулював перед Уліссом Грантом біля Аппоматтокса, 26 квітня Джозеф Джонстон здав війська Вільяму Шерману, а уряд Конфедерації припинив роботу.

Але та війна досі впливає на СШАhttps://youtu.be/c5F1WRRmGQQ

8 травня 1945 року в берлінському районі Карлсгорст представники німецького військового командування вдруге підписали «Акт про беззастережну капітуляцію» Німеччини. Повторну церемонію провели на вимогу СРСР після підписання першого акта в Реймсі 7 травня. Радянське керівництво наполягало, що остаточне підписання має відбутися в зайнятому Червоною армією Берліні та за участю вищого радянського командування. У Карлсгорсті документ підписали генерал-фельдмаршал Вільгельм Кейтель, адмірал Ганс-Георг фон Фрідебург і генерал-полковник авіації Ганс-Юрген Штумпф.

Капітуляцію від імені союзників прийняли маршал Георгій Жуков від СРСР та головний маршал авіації Артур Теддер від Великої Британії. Як свідки були присутні американський генерал Карл Спаатс і французький генерал Жан де Латр де Тассіньї. Документ передбачав повне припинення бойових дій німецьких збройних сил з 23:01 за центральноєвропейським часом 8 травня 1945 року. Через різницю в часі в Москві це було 1:01 9 травня.

У 1942 році в лісовому масиві біля с. Гуйва недалеко від Житомира для рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера спорудили ставку СС «Гегевальд». Комплекс розташовувався неподалік ставки Гітлера «Вервольф» під Вінницею та складався з понад 80 будівель і укріплень на площі близько 120 гектарів. Будівництво вели німецькі військові та примусово залучені робітники. Територію оточили кількома лініями охорони, мінними полями та системою спостережних пунктів. Основні бункери мали залізобетонні стіни товщиною до 2,5 метра та перекриття, розраховані на захист від авіабомб.

«Гегевальд» використовували як польову штаб-квартиру Гіммлера під час його перебування на окупованих територіях України. Комплекс був обладнаний системами зв’язку, автономним електропостачанням, водогоном, вентиляцією, опаленням, радіостанціями та службовими приміщеннями для охорони й персоналу СС. На території також діяли казарми, склади, гаражі та залізничний вузол. Після війни більшість об’єктів поступово розібрали або засипали.

Більше про бункериhttps://youtu.be/HQWtDXltScc

В мережі, і не лише українській, все більше сумніваються в адекватності путіна, який лише те і робить, що сидить в укритті.

Розповідають, що 73-річний лідер настільки переймається своєю особистою безпекою, що тижнями перебуває в підземному бункері в Краснодарському краї. Охоронці, кухарі та фотографи повинні пройти ретельну перевірку, перш ніж потрапити до нього, і не мають права користуватися своїми особистими телефонами, натомість їх змушують використовувати пристрої без доступу до Інтернету.
Independent, 6 травня 2026

Ми дослідили явище бункерів і те, як вони впливали не лише на безпеку фізичну, але і на психологічний стан. Хороших прогнозів для путіна у нас немає.

Дивіться!https://youtu.be/HQWtDXltScc

В історії України був єдиний підводний човен. Це «Запоріжжя» (проєкт 641). Він був збудований у Ленінграді на Новоадміралтейському заводі, спущений на воду 29 травня 1970 року під назвою «Б-435» і того ж року введений до складу ВМФ СРСР. Це дизельно-електричний багатоцільовий човен водотоннажністю близько 1950 т у надводному та до 2550 т у підводному положенні, довжиною 91,3 м, із екіпажем 77 осіб і автономністю до 90 діб. Озброєння складалося з 10 торпедних апаратів калібру 533 мм із боєзапасом до 22 торпед або мін. У 1997 році після поділу Чорноморського флоту човен передали Україні, він отримав назву «Запоріжжя».

У березні 2014 року під час окупації Криму російські військові захопили човен у Севастополі. Частина екіпажу відмовилася скласти присягу, інша перейшла на бік Росії. Після захоплення човен залишився в Севастополі. Російська сторона планувала утилізувати човен, але змінила думку і розглядає використання його як музейного експоната.https://youtu.be/hInmLlb5jfQ

У 1941 р. в Німеччині з ініціативи індійського політичного діяча Субгаса Чандри Боса (на першому фото) був сформований Індійський добровольчий легіон СС «Вільна Індія» (Indische Freiwilligen-Legion der Waffen-SS). Основу складу становили індійські військовополонені, захоплені німецькими військами в Північній Африці, а також добровольці з індійської діаспори в Європі. Формування розглядалося як частина політичної стратегії, спрямованої на боротьбу проти британського панування в Індії.

У 1943–44 рр. підрозділ використовували для охорони Атлантичного валу у Франції. Після висадки союзників у Нормандії в червні 1944 р. легіон відступав разом із німецькими військами через Францію до Німеччини, зазнаючи втрат у боях і під час сутичок із підрозділами французького Опору. Наприкінці війни залишки підрозділу здалися союзним військам. Більшість його учасників передали британській владі. Частину з них судили за співпрацю з ворогом, інші були звільнені без тривалого ув’язнення. Втім, в Індії бійців зустріли як героїв.

8 травня 1945 р. Герман Герінг вийшов на контакт із американськими військами в Австрії і заявив про намір здатися саме їм, наголошуючи на своєму статусі рейхсмаршала і найвищим керівником Німеччини. Він наполягав на зустрічі з Дуайтом Ейзенхауером і намагався вести розмову як політичний і військовий керівник, звертаючись до американських офіцерів у відповідному тоні. 9 травня він опинився під контролем американців і був доставлений (на фото) до штабу 36-ї піхотної дивізії США в готелі Grand Hotel у Кіцбюелі. У перші години він спілкувався з офіцерами в неформальній обстановці, підтримував розмову і поводився як високопоставлений військовий, демонструючи звичні для себе манери.

У штабі він пообідав і навіть випив із генералами Джоном Дальквістом, Робертом Стеком і Волтером Гессом. У спогадах згадується, що подавали курку, картопляне пюре та зелений горошок. Втім, доволі скоро Герінга перевели під стандартний режим утримання військовополонених, а потім відправили на суд (про це ми докладно розповідаємо).https://youtu.be/8P0yX78A3L8

28 квітня 1943 р. у Львові в приміщенні адміністрації Дистрикту «Галичина» було офіційно оголошено про створення Галицької стрілецької дивізії СС (14-та гренадерська дивізія Ваффен-СС). У церемонії взяли участь губернатор дистрикту Отто Вехтер і представники адміністрації Генерального губернаторства, зокрема Людвіг Лозакер. До формування дивізії залучали добровольців з території Галичини, організаційні заходи супроводжувалися участю українських громадських структур, які брали участь у вербувальній кампанії.

У 1944 р. дивізія билася на Східному фронті. У липні 1944 р. вона брала участь у боях у районі Бродів, де зазнала значних втрат під час оточення радянськими військами. Частину особового складу було знищено або взято в полон, інші підрозділи відступили. Пізніше дивізію відновили, а наприкінці війни вона діяла на території Словаччини та Австрії. У квітні 1945 р. її перейменували на 1-шу Українську дивізію Української національної армії, після чого підрозділи здалися британським військам у травні 1945 р.

12 грудня 1970 року керівництво Польської об’єднаної робітничої партії (керівної партії) оголосило про значне підвищення цін на продукти харчування, через що вже 14 грудня почався страйк на Гданській судноверфі імені Леніна. Робітники висунули вимоги про скасування нових тарифів. Через відмову влади від переговорів протест переріс у вуличні демонстрації. 15 грудня у Гданську учасники протесту підійшли до будівлі воєводського комітету партії та підпалили її, після чого в місті розпочалися відкриті зіткнення з міліцією та загонами ZOMO — спеціалізованими підрозділами для придушення масових заворушень.

17 грудня війська та міліція відкрили вогонь по робітниках у Гдині, які йшли на роботу. Збройне придушення протестів поширилося на Щецин та Ельблонг, де до операцій було залучено бронетехніку та армійські підрозділи. У результаті силових дій загинуло 45 осіб і понад тисячу було поранено. Це спричинило політичну кризу та зміну першого секретаря ЦК партії Владислава Гомулки на Едварда Герека 20 грудня 1970 року.

Валерій Ходемчук - перша жертва аварії на ЧАЕС. Валерій народився 24 березня 1951 року, роботу на ЧАЕС розпочав у 1973 року. Був машиністом котлів, старшим машиністом котлів цеху теплових та підземних комунікацій, оператором 6 групи, старшим оператором 7 групи головного циркуляційного насоса енергоблока. У ніч на 26 квітня 1986 року під час вибуху реактора він перебував у машинному залі. Після вибуху його завалило уламками, тіло так і не було знайдено. На момент загибелі йому було 35 років.

14 листопада 2025 року російський «Шахед» влучив у житловий будинок у Києві, де мешкала Наталія Ходемчук, вдова Валерія Ходемчука. Вона отримала важкі поранення, зокрема значні опіки, і була госпіталізована. Наступного дня Наталія Ходемчук померла в лікарні внаслідок отриманих травм.

24 квітня 1918 року частини армії Української Народної Республіки під командуванням Петра Болбочана в ході Кримської операції увійшли до Сімферополя. Перед цим у березні–квітні 1918 року війська УНР разом із німецькими підрозділами розпочали наступ на Крим, долаючи спротив більшовицьких сил. Запорізька група під командуванням Болбочана просувалася через Північну Таврію, зокрема через Мелітополь і Джанкой.

Бої за підступи до Сімферополя були короткими, більшовицькі сили відступали під тиском наступу, і 24 квітня українські підрозділи зайняли місто. Після цього війська Болбочана продовжили рух у напрямку Севастополя, однак подальше просування було обмежене позицією німецького командування, яке встановило контроль над ключовими пунктами Криму. Українські частини згодом були змушені залишити півострів.

17 вересня 1981 року на екрани вийшов фільм «Підводний човен» (Das Boot) — німецька воєнна драма, що відтворює бойовий похід екіпажу німецької підводного човна U‑96 під час Другої світової війни. Стрічка заснована на однойменному романі Лотара‑Гюнтера Бухгайма, який у 1941 році сам був на U‑96 у якості військового кореспондента. Режисером проекту став Вольфганг Петерсен.

Дія майже всього фільму відбувається в тісному просторі субмарини, перетворюючи воєнний сюжет на задушливу психологічну драму про страх, виснаження, братерство та виживання серед постійної загрози. Фільм відмінно передає технічні реалії підводного рейду, атмосферу напруги, коли кожен звук океану може стати останнім. «Підводний човен» отримав шість номінацій на «Оскар» (режисура, сценарій, операторська робота, монтаж, звук і монтаж звукових ефектів), здобув премію BAFTA у категорії найкращий фільм іноземною мовою, численними німецькими нагородами.

Чому ми згадуємо про нього?https://youtu.be/hInmLlb5jfQ