WAS

Перший бойовий підводний човен в історії був дерев’яним, одномісним і ніс міну.

До 250-річчя Американської революції журнал Smithsonian опублікував великий матеріал про Turtle — апарат, який студент Єльського університету Девід Бушнелл розробляв близько чотирьох років. Пілот крутив пропелер, набирав воду для занурення і мав прикріпити до корпусу ворожого корабля заряд із годинниковим механізмом.

У ніч на 7 вересня 1776 року солдат Езра Лі підвів Turtle до британського флагмана HMS Eagle у Нью-Йоркській гавані. Прикріпити заряд до корпусу не вдалося; міна вибухнула у воді і корабель не пошкодила. Цю атаку вважають першим документованим бойовим застосуванням підводного апарата й одним із ранніх експериментів із підводною мінною війною.https://youtu.be/hInmLlb5jfQ

2 вересня 1990 року в Тирасполі з’їзд депутатів різних рівнів із лівобережжя Дністра проголосив так звану Придністровську Молдавську РСР. Її прихильники виступали за збереження СРСР і проти мовних законів, ухвалених Верховною Радою Молдавської РСР 1989 року, коли «молдавська» мова (так її тоді називали) отримала статус державної та латинську графіку, а російська зберігала статус лише мови міжнаціонального спілкування.

Сепаратисти створювали власні органи влади і силові формування. У 1991–1992 роках вони отримували зброю та допомогу від військовослужбовців дислокованої в регіоні російської 14-ї армії. Протистояння переросло у війну.

Що було даліhttps://youtu.be/SqxPF3lWlW4

31 серпня 2006 року норвезька поліція знайшла картини «Крик» і «Мадонна» Едварда Мунка. Двома роками раніше, 22 серпня 2004-го, двоє озброєних чоловіків увірвалися до Музею Мунка в Осло, погрожували працівникам і відвідувачам, зняли картини зі стін і втекли. Пошуки тривали понад два роки; подробиці операції та місце, де виявили полотна, поліція не розкрила.
Картини повернули з пошкодженнями. На «Крику» залишилися подряпини та сліди вологи, «Мадонна» мала розриви полотна. Після реставрації обидва твори знову показали публіці. Викрадений «Крик» був темперним варіантом знаменитої композиції; Мунк створив кілька її версій у живописі, рисунку та графіці.

29 серпня 1949 року СРСР випробував першу атомну бомбу — РДС-1. Радянський атомний проєкт очолював фізик Ігор Курчатов, за яким стояв Лаврентій Берія. Роботи різко прискорили після вибухів у Хірошімі та Нагасакі. Ключову роль відіграли вкрадені технології американського Мангеттенського проєкту. Для виробництва плутонію створили реактори і промисловий комплекс на Уралі.

РДС-1 була плутонієвою бомбою, конструктивно близькою до американської Fat Man. 29 серпня її підірвали на вежі Семипалатинського полігону в Казахстані. Потужність вибуху становила близько 22 кілотонн у тротиловому еквіваленті. СРСР став другою ядерною державою світу, а чотирирічна американська монополія на ядерну зброю завершилася.

Напередодні російсько-японської війни Росія могла придбати два сучасні аргентинські броненосні крейсери — «Rivadavia» і «Moreno», які будувалися на верфі Ansaldo в Генуї. Вони розвивали понад 20 вузлів, мали сучасну артилерію й хороше бронювання. У 1902–1903 роках російський військово-морський агент в Італії капітан Олексій Капніст неодноразово повідомляв Петербургу про можливість купівлі. Морське міністерство відмовилося, посилаючись, зокрема, на невідповідність кораблів російській суднобудівній програмі та курс Миколи II на замовлення російським верфям.

У грудні 1903 року кораблі придбала Японія приблизно за 1,5 млн фунтів стерлінгів. «Rivadavia» стала «Kasuga» (1-ша на фото), «Moreno» — «Nisshin» (2-га на фото). Обидва крейсери встигли прибути до Японії, воювали протягом російсько-японської війни і 27–28 травня 1905 року брали участь у Цусімській битві проти російського флоту.

Чому росіяни не купили кораблі? Чутки корупцію у верхівці російського флоту поширилися майже відразу після подій. Видавець Олексій Суворін 16 серпня 1904 року записав у щоденнику, що зрив купівлі аргентинських кораблів нібито був пов’язаний із вимогою відкату у 500 тисяч рублів для великого князя Олександра Михайловича.

23 серпня 1305 року в Лондоні стратили шотландського воєначальника Вільяма Воллеса. Він походив із родини дрібного землевласника й став одним із лідерів повстання проти англійського панування. 1297 року Воллес разом з Ендрю Морреєм розгромив англійців у битві біля Стерлінгського мосту, після чого певний час був хранителем Шотландії. У 1298 році його війська зазнали поразки під Фолкерком.

1305 року Воллеса схопили, доправили до Лондона та засудили за державну зраду. Його стратили через повішення, патрання та четвертування, а частини тіла виставили в різних містах. У наступні століття Воллес став одним із головних національних героїв Шотландії. Його історія стала основою фільму Мела Гібсона «Хоробре серце» 1995 року.

Ріввно 250 років тому, 22 серпня 1776 року, британська армія почала наступ на Нью-Йорк. Після евакуації Бостона британці зосередили сили на Стейтен-Айленді. Під прикриттям військових кораблів біля Грейвсенд-Бей на Лонг-Айленді висадилися близько 15 тисяч британських і гессенських солдатів. Протягом наступних днів їхня чисельність на острові зросла приблизно до 22 тисяч.

27 серпня британці атакували американські позиції, обійшли їхній лівий фланг через Ямайський перевал і завдали поразки армії Джорджа Вашингтона. Американці відступили до укріплень Бруклін-Гайтс, а в ніч на 30 серпня Вашингтон переправив рештки війська через Іст-Рівер на Мангеттен. Битва за Лонг-Айленд завершилася перемогою британців і втратою американцями острова.

У четвер, 13 серпня, Путін уперше за час свого президентства відвідав острів Ітуруп, який належить до Курильського архіпелагу. Японія, яка вважає ці території своїми, висловила рішучий протест.

Ітуруп — найбільший острів Курильського архіпелагу (3175 км²), розташований між Охотським морем і Тихим океаном, тому протягом XVIII–XX століть він мав значення для мореплавства, рибальства та військового контролю над північно-західною частиною Тихого океану. Корінним населенням острова були айни. У XVIII столітті за Ітуруп став суперничати Росія та Японія. Російські експедиції просувалися на південь архіпелагом, а японська влада у відповідь установила на Ітурупі безпосереднє управління, відкрила рибальські промисли, створила поселення та розмістила військові пости.

У 1855 році Сімодський трактат провів російсько-японський кордон між Ітурупом і сусіднім Урупом, залишивши Ітуруп за Японією. За Петербурзьким договором 1875 року Японія отримала від Росії решту Курильського архіпелагу в обмін на відмову від претензій на Сахалін. До 1945 року Ітуруп входив до японської префектури Хоккайдо (на фото). Тоді там мешкали 3608 людей, основою місцевої економіки були рибальство і переробка морепродуктів. У листопаді 1941 року саме з бухти Хітокаппу на Ітурупі вийшло японське авіаносне з’єднання, яке вирушило до Гаваїв для нападу на Перл-Гарбор.

У серпні 1945 року СРСР вступив у війну проти Японії і розпочав наступ на Сахаліні та Курильських островах. Радянські війська висадилися на Ітурупі 28 серпня, коли японські збройні сили вже отримали наказ припинити бойові дії, і зайняли острів без великої битви. У 1946 році радянська влада адміністративно включила Ітуруп разом з іншими зайнятими островами до складу РРФСР. Японське населення поступово вивезли з острова, до кінця 1940-х років колишніх японських мешканців там уже не залишилося. Після війни Ітуруп залишився під радянським, а з 1991 року під російським контролем, в той час як Японія і далі вважає його частиною своїх «Північних територій».

13 серпня 1521 року після майже тримісячної облоги впав Теночтітлан — столиця держави ацтеків, розташована на островах озера Тескоко. Війна почалася після прибуття Ернана Кортеса до Мексики 1519 року. Іспанці уклали союз із корінними народами, які воювали проти влади Теночтітлана. Кортес спочатку увійшов до столиці та захопив правителя Монтесуму II, а влітку 1520 року повстання змусило іспанців залишити місто з великими втратами. Невдовзі Теночтітлан пережив епідемію віспи, яка забрала життя багатьох мешканців і нового правителя Куїтлауака. Владу перебрав Куаутемок. Кортес зібрав нове військо з кількох сотень іспанців і десятків тисяч індіанських союзників та навесні 1521 року повернувся до столиці.

Облога почалася наприкінці травня 1521 року. Іспанці та їхні союзники наступали трьома дамбами, що з’єднували острівне місто із суходолом, а збудовані Кортесом бригантини контролювали озеро і перерізали постачання. Було зруйновано акведук, мешканці потерпали від нестачі води та їжі. Захисники споруджували барикади, руйнували проходи в дамбах, атакували човнами, влаштовували засідки й відбивали окремі райони після відходу нападників. Бої поступово перемістилися всередину міста, де іспанці та їхні союзники захоплювали квартал за кварталом і руйнували будівлі, щоб не дати захисникам повернутися. 13 серпня Куаутемок спробував залишити місто човном, його перехопили та узяли в полон. Падіння Теночтітлана стало вирішальним етапом іспанського завоювання центральної Мексики; на руїнах міста згодом почали будувати колоніальний Мехіко.

Національний музей Другої світової війни у США оприлюднив новий огляд про корінних американців, які передавали секретні військові повідомлення власними мовами. У Другу світову в цій роботі брали участь представники щонайменше 15 корінних народів США, серед них навахо, черокі та команчі. Американська армія цілеспрямовано набирала таких зв’язківців з 1940 року, згодом їх залучили морська піхота і флот. Вони працювали і в Європі, і на Тихому океані: передавали по радіо накази, координати, відомості про пересування військ та інші повідомлення мовами, яких противник не знав. Саму практику випробували ще під час Першої світової війни, зокрема в підрозділі телефоністів-чокто (це корінний народ Америки).

Найвідомішою стала система, створена навахо для Корпусу морської піхоти США. Перші 29 рекрутів 1942 року розробили код, у якому слова мови навахо позначали англійські літери та військові поняття: наприклад, підводний човен називали «залізною рибою». Початковий словник містив 211 спеціальних термінів, згодом їх стало 411; код військам противника розшифрувати не вдалося. Ці зв’язківці передавали повідомлення під час великих операцій, зокрема висадки в Нормандії та битви за Іводзіму.

Цікаво, що багато з цих військових у дитинстві навчалися в інтернатах, де корінних американців карали за використання рідних мов. Після війни їхню роботу тримали в таємниці, а програму розсекретили лише 1968 року.

У Роттердамі ексгумували останки Євгена Коновальця — полковника Армії УНР, командира Січових стрільців, керівника Української військової організації та першого голови Організації українських націоналістів. Ексгумацію провели на кладовищі «Кросвейк», де Коновалець був похований після загибелі 23 травня 1938 року. Його вбив у Роттердамі агент радянських спецслужб Павло Судоплатов, який передав Коновальцю вибухівку, замасковану під коробку цукерок. Могила мала статус тимчасової, оскільки передбачалося, що згодом його останки перепоховають в Україні. У травні 2026 року нідерландська сторона надала Україні необхідний дозвіл на перепоховання.

Після повернення в Україну прах Коновальця планують перепоховати на Національному військовому меморіальному кладовищі. Церемонію прощання мають провести в Патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ у Києві, дату оголосять окремо. Організаційними питаннями займалися представники Офісу президента, Міністерства закордонних справ та Українського інституту національної пам’яті. Рішення про перенесення останків стало частиною державної програми повернення в Україну похованих за кордоном діячів українського визвольного руху.

Вчора авіарейси, що прибувають до аеропорту Катанії на сході Сицилії, були призупинені після того, як вулканічний попіл від нещодавнього виверження вулкану Етна потрапив у повітряний простір навколо аеропорту.

Найбільше задокументоване історичне виверження Етни — великого активного стратовулкана — почалося в березні 1669 року. Йому передували кілька тижнів землетрусів, які пошкодили містечко Ніколозі та сусідні поселення. У ніч із 10 на 11 березня на південному схилі Етни розкрилися тріщини, почалися вибухи та викиди попелу, а біля Ніколозі сформувалися нові конуси Монті-Россі, вулканічні пагорби, які виникли навколо нових жерл, з яких вивергалися лава, попіл і вулканічні уламки.

Потоки лави рушили вниз густонаселеною місциною, знищуючи сільськогосподарські землі та поселення. Протягом березня вони поховали або сильно пошкодили поселення Мальпассо, Маскалучію, Містерб’янко та інші населені пункти, а тисячі мешканців в паніці тікали.

На початку квітня лава наблизилася до Катанії. Група містян на чолі зі священником Дієго Паппалардо спробувала розібрати край застиглого лавового каналу і відвести потік від міста. Це, до речі, вважають першою відомою спробою штучно змінити напрямок лави.

Але через конфлікт із мешканцями сусідньої місцевості люди Паппалардо припинили роботи. Лава дійшла до міських мурів, обтікала їх, вилилася в Іонічне море і згодом прорвалася до західної частини Катанії, знищивши сотні будівель і змінивши берегову лінію. Виверження завершилося в липні 1669 року.

Сучасні дослідження не підтверджують повідомлень про десятки тисяч загиблих. Хоча дванадцять поселень були знищені, а багато тисяч людей втратили житло.

11 серпня 1919 року Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра віддав наказ розпочати наступ на Правобережній Україні з головними напрямками на Київ та Одесу. Це був перший великий спільний стратегічний наступ Армії УНР і Української галицької армії, проведений за єдиним оперативним задумом і під керівництвом спільного Штабу Головного отамана. Для наступу українські сили поділили на кілька груп: основні частини УГА разом із Запорізьким корпусом рушили на Київ, Січові стрільці та 2-й Галицький корпус діяли на житомирському напрямку, інші частини Армії УНР і УГА просувалися через Умань і Бірзулу до Одеси.

Наступ розвивався одночасно на широкому фронті. 12 серпня українські війська зайняли Вінницю, 19 серпня — Бердичів, 21 серпня — Житомир, згодом просунулися через Білу Церкву, Фастів і Васильків. На півдні вони дійшли до району Бірзули. Під ударами українських і денікінських сил більшовицькі війська наприкінці серпня залишили Київ і значну частину Правобережної України. 30–31 серпня частини УГА й Армії УНР увійшли до Києва.

На короткий час українські сили отримали контроль над столицею значною територією від Поділля до Київщини.

На днях, у 81-шу річницю атомного бомбардування Хіросіми, у Великій Британії вперше вийшли друком загублені спогади японського методистського пастора Кійосі Танімото — одного із шести людей, чиї долі Джон Герсі описав у знаменитій книжці «Хіросіма». Танімото написав мемуари англійською мовою 1947 року, через два роки після катастрофи. Вранці 6 серпня 1945 року він перебував на околиці Хіросіми і пережив вибух, після чого повернувся до зруйнованого міста. Він допомагав пораненим, переносив людей у безпечніші місця, переправляв постраждалих через річку та шукав для них воду та їжу. У спогадах він докладно описав перші години після вибуху, пожежі, тяжкі опіки, пошуки близьких і поступове усвідомлення масштабів нового виду зброї.

Рукопис десятиліттями залишався неопублікованим серед паперів американського журналіста Джона Герсі в Бібліотеці рідкісних книг і рукописів Бейнеке Єльського університету. Герсі познайомився з Танімото 1946 року, коли приїхав до Хіросіми збирати матеріал про тих, хто пережив бомбардування. Рукопис виявили в архіві 2022 року і підготували до друку під назвою «Hiroshima, 8:15: The Lost Memoir». До видання увійшла передмова доньки Танімото Коко Кондо, якій під час бомбардування було вісім місяців і яка також вижила.

Історія ядерної зброїhttps://youtu.be/8i67oZm4Hzk

1944 року лейтенант Повітряних сил Армії США Дональд Борбі служив на бомбардувальнику B-17. Але у вільний час Борбі фотографував… Полтаву! Місто, його мешканців, американських і радянських військових, зруйновані вулиці, а також робив знімки міста з повітря. На одному з таких кадрів видно центральну частину міста.

Фотографії десятиліттями зберігалися в родині Дональда Борбі й тривалий час залишалися недоступними широкому загалу. 2025 року їх показали на виставці в полтавському артпросторі «Культура». Після переговорів донька Борбі Бернадетт Борбі Тріподі погодилася передати світлини на зберігання до полтавського архіву.

Але що Борбі робив у Полтаві? Дивіться тут!https://youtu.be/UDvNHw1UGX0

6 серпня 1914 року у Львові Головна українська рада та створена при ній Українська бойова управа оголосили про формування Легіону Українських січових стрільців — першого українського національного бойового підрозділу після поразки війська гетьмана Івана Мазепи під Полтавою 1709 року. Появі легіону передувало поширення в Галичині товариств «Січ», «Сокіл», «Пласт» і стрілецьких організацій, де молодь проходила фізичну та військову підготовку. До легіону зголосилися близько 28 тисяч добровольців, австро-угорське командування дозволило прийняти приблизно 2500 осіб. Формування частини завершували у Стрию, а її вояки склали присягу та увійшли до складу австро-угорської армії.

Восени 1914 року січові стрільці виконували розвідувальні завдання й обороняли карпатські перевали від російських військ. Навесні 1915 року вони воювали за гору Маківка, згодом брали участь у боях біля Болехова, Галича, над Стрипою та під Семиківцями. У вересні 1916 року легіон зазнав великих втрат у боях за гору Лисоня поблизу Бережан, улітку 1917 року значна частина стрільців потрапила в полон під Конюхами. 1918 року підрозділ перебував на Херсонщині та Єлисаветградщині, а після розпаду Австро-Угорщини його вояки долучилися до створення Української галицької армії. У лавах УСС служили Дмитро Вітовський, Андрій Мельник, Олена Степанів, Роман Дашкевич, поети й композитори Роман Купчинський, Левко Лепкий та Михайло Гайворонський.

В Україні розгортають великі американські авіабази. На Полтавщину прибувають сотні стратегічних бомбардувальників і винищувачів, військових зі США. Ми домовляємося з Вашингтоном про спільні удари по ворогу, американська авіація розгортає аеродроми під керівництвом досвідчених інженерів. Співпраця, як завжди, починається урочистими зустрічами, новинними репортажами і обіцянками масштабних операцій.

Звучить як фантастика, але це насправді вже було. За яких обставин така операція проводилася, як розвивалася та чому її припинили, дивіться у новому випуску WAS.https://youtu.be/UDvNHw1UGX0

Ми розповідали про класичну сімку чудес світу. Але дехто вважає, що прийшов час оновити список.

Ідею обрати сучасні рукотворні чудеса світу запропонував швейцарський режисер, музейний куратор і мандрівник Бернар Вебер. Створений ним у Цюриху фонд розгорнув міжнародну кампанію з відкритим голосуванням через інтернет і телефон. Після висунення сотень пам’яток сформували перелік із 77 провідних кандидатів, з якого експертна комісія під головуванням колишнього генерального директора ЮНЕСКО Федеріко Майора відібрала 21 фіналіста.

Результати понад 100 мільйонів поданих голосів оголосили 7 липня 2007 року на церемонії в Лісабоні. До списку «Нових семи чудес світу» увійшли Великий китайський мур, скельне місто Петра в Йорданії, статуя Христа-Спасителя в Ріо-де-Жанейро, місто інків Мачу-Пікчу в Перу, піраміда Кукулькана в Чичен-Іці в Мексиці, римський Колізей і мавзолей Тадж-Махал в Індії.https://youtu.be/wJQuElfVJNU

Цей форт Святого Миколая звели в 1464–1467 роках на краю молу, що прикривав гавань Мандракі в місті Родос. Будівництвом керував великий магістр ордену госпітальєрів П’єро Раймондо Дзакоста. На цьому місці раніше стояла церква Святого Миколая — покровителя моряків, від якої укріплення отримало назву. Висока кам’яна вежа контролювала вхід до військової гавані, слугувала спостережним пунктом і давала змогу обстрілювати кораблі, які намагалися наблизитися до порту.

Під час османської облоги Родоса 1480 року форт став однією з головних цілей артилерії та зазнав значних пошкоджень. Після облоги і землетрусу 1481 року укріплення відбудували та оточили первісну вежу потужним низьким бастіоном, пристосованим для розміщення гармат. Форт отримав кілька рівнів оборони, товсті мури, бійниці та внутрішні приміщення для гарнізону та боєприпасів. У 1522 році він знову брав участь в обороні Родоса під час облоги військами султана Сулеймана I, після капітуляції лицарів перейшов під владу Османської імперії, а згодом його центральну вежу почали використовувати як маяк.

Яке відношення форт має до чудес світу.https://youtu.be/wJQuElfVJNU

З огляду на останні події в Іспанії згадалося, що останньою великою військовою спробою вторгнення на Іберійський півострів із Північної Африки вважають кампанію Маринідського султанату 1340 року. Маринідський султан Абу аль-Хасан Алі уклав союз із правителем Гранадського емірату Юсуфом I і прагнув зміцнити мусульманські володіння на півдні півострова, повернути території, захоплені Кастилією, та встановити контроль над портами Гібралтарської протоки. Після перемоги маринідського флоту над кастильськими кораблями велике військо переправилося з Марокко до Альхесіраса. Об’єднані сили Маринідів і Гранади підійшли до кастильської фортеці Таріфа та розпочали її облогу.

Король Кастилії Альфонсо XI зібрав військо й отримав допомогу від португальського короля Афонсу IV. 30 жовтня 1340 року армії зустрілися біля річки Саладо неподалік Таріфи. Кастильці атакували маринідські сили, португальці вступили в бій із військом Гранади, а гарнізон Таріфи вдарив по табору обложників. Союзна армія Маринідів і Гранади зазнала поразки, Абу аль-Хасан дістався Альхесіраса і повернувся до Північної Африки. У 1344 році Кастилія захопила Альхесірас, головний маринідський плацдарм на півострові, після чого султанат утратив можливість проводити нові великі кампанії в Іберії.