Тренд пошуку "україна франція де дивитись"

Важлива зустріч пройде у Польщі

Поєдинок першого туру відбіркової групи D відбудеться 5 вересня та розпочнеться о 21:45

У ці дні, коли, фактично, зараз ми святкуємо і День Незалежності, і День Національного Прапору, згадуємо те, як відновлювалась українська незалежність. Власне, дуже важливо зв'язати минуле, теперішнє і майбутнє. Чому? Тому що ті люди, які цього не розуміють, вони не усвідомлюють, наскільки це важливо і наскільки, особливо сьогоднішня доба і ці дні, коли триває повномасштабне вторгнення, коли триває російська агресія проти нашої країни, саме минуле, сьогодення і майбутнє – вони нерозривно пов'язані. Тож, якщо говорити про історичний, можливо, історико-медійний аспект теперішньої геноцидної війни Російської Федерації проти України, щодня ми спостерігаємо обстріли, щодня ми спостерігаємо геноцид над нашими громадянами на окупованих територіях. От якщо, пане Олександре, говорити з точки зору теперішньої політики геноциду Росії щодо України, наскільки зараз є ось ці елементи, пов'язані з минулим, з теперішнім, і наскільки закладається ця геноцидна політика Росії, власне, на майбутнє, зокрема, і в контексті окупованих територій, і в контексті неокупованих, ті, які ми зараз контролюємо?Я тут почну з термінології. По-перше, я буду оперувати словом держава і державність. Державність – це інколи вона не розділяється від держави. І ми чуємо от такі поєднання серед нашої аудиторії, бо є країни, де державність і держава – це одне і те саме. Наприклад, Франція, Британія, Німеччина. Державність – це сукупність історичних, культурних надбань, мовних. Тобто це ця тяглість, яку можна намацати в контексті культури в цілому, в основному, яка має не свою дату народження. Це не 24 серпня, грубо кажучи, а це той туман античності, початку середніх віків та римської епохи, де починають в культурну спільність вкладатися різна кров за походженням наших предків: там скіфи, сармати, трипільці, знані, незнані археологічні культури за назвами. І от починається процес державності, який тягнеться вже понад півтори тисячі років. І вищою стадією розвитку нашої державності є виникнення держав. Тобто середньовічна українська держава Русь, або це Українська Народна Республіка, або це Військо Запорозьке Гетьманщина. "Наша державність є сильною, проте інколи вона не має держави". Наприклад, XIX століття – це доба, коли ми розділені між двома імперіями: Австро-Угорською і Російською, але за рахунок державності, тобто людей, які складали осердя української культури – в першу чергу це наш етнос, який був носієм безумовним, тобто він не рефлексував: "О, Новий рік там чи Різдво, почитаю в Гуглі, що треба робити". Ні. Тобто це носії безпосередні. І плюс ті, звісно, смолоскипи державності – це переважно нащадки старшини козацької, які формували от навіть місце, де ми сидимо, отут поруч вони мешкали: ці Косачі, Драгоманови, Лисенки. І водночас будителі, як Франко, Шевченко. І от процес державності і держава – це різні речі. І подекуди на цій от низці державності, вона, яка у нас є дуже сильною, навіть може виникнути інколи кілька держав. Наприклад, українська держава Павла Скоропадського існує і тут прокидається, відновлює свою державу Королівство Галичини та Лодомерії або Руське королівство під назвою Західноукраїнська Народна Республіка. Дві держави незалежні, несоборні, але вони існують в один період. Тобто ми маємо надзвичайно потужну державність, яка виринає в різні епохи, в різний час. І тому, коли ми говоримо про геноцид сьогоднішній, з чого почала Росія, а Росія нас геноцидить не тому, що тут є найбагатші поклади нафти в світі, ну, десь в Чернівцях, наприклад. Не тому, що в Херсоні є найбагатші поклади алмазів. Росії не потрібні наші ресурси, оці, про які, знаєте, за які воювали дуже багато імперій, тобто нафта, газ, там щось і навіть рідкоземельні метали. В Росії є це все. Вони мають кілька бажань заволодіти двома нашими, грубо кажучи, ресурсами, бо один з них для них ресурс, а для нас це наше все в нашому європейському цивілізаційному просторі. Це діти, тому вони їх крадуть, бо у них демографічна яма. І другий ресурс – це ми є власники. Знаєте, ми, як той бідний шляхтич, який не має багато чого, але має грамоту про те, що колись там король такий-то чи князь такий-то дав йому привілей. Ми маємо свідоцтво про народження. Наше свідоцтво. Ось цей тисячолітній Київ Богоспасенний. Ось він, другий Єрусалим в сакральному спектрі тисячоліття. Ось наше свідоцтво про народження. Вони ж весь час вчили всіх і не тільки себе, але й оточуючих, що вони є Україною. Отак от грубо, якщо перекладемо. Ми, Московія, є Україною. Перекладемо на термінологію середньовічну. Ми, Росія, є Руссю. І оце свідоцтво про народження – це їхня легітимізація у зовнішньому суспільстві. І бачите, наскільки зараз товариш Путін часто апелює до минулого: "Ого, дайте мені 30 секунд, хвилиночку, я вам зараз все розкажу".Ну, насправді ж його саме будь-які виступи і будь-які доводи, навіть там умовному Трампу, якщо ми говоримо, вони саме складаються з історичної складової.Це - історична складова, але ми можемо інакше сказати – історичних претензій. Тобто вони в Україні бачать тільки два ресурси, але які дуже важливі. Це діти, тому що у них демографічна яма, і друге – це пам'ять. Пам'ять-історія модульована, ми це прекрасно знаємо. От росіяни всі пам'ятають, знов-таки, завдячуючи Путіну та іншим [ред. - ідеологам], пам'ятають, що вони спадкоємці Русі. Питаєш: "А в чому ви спадкоємці?". У Володимирі Святому, який тут був, Ярославі Мудрому? В чому ви? В тризубі спадкоємці? В чому, скажіть, будь ласка? Відповісти не можуть. Ну, росіяни починають разом кричати. Це їхня така історія. Тому коли ми говоримо про цю державу, державність і геноцид, то вони будуть нас знищувати на рівні геноциду. Справді, бо, грубо кажучи, 100 років тому за рахунок величезного пасіонарного вибуху, який був в Україні, Українська Народна Республіка, Українська держава, Західноукраїнська Народна Республіка, змагання, революція українська. Так, ви зауважте одну цікаву штуку, пане Андрію. Ми часто орієнтуємося на певні країни, але, наприклад, Українська Народна Республіка повстала набагато раніше, ніж, наприклад, незалежна Польща, яка повстала в результаті офіційного припинення існування Австро-Угорської імперії. Тобто орієнтація така, що ми можемо робити – ми можемо розвалювати імперії. І от тоді був пасіонарний вибух такий надпотужний, що навіть вони потім у 20-х роках, створивши Голодомор один, Голодомор 32-33, Голодомор 46-47-го, війна Друга світова, потім репресії проти селян, куркуля. Термін "куркуль" – офіційно термін законний. Якщо ти куркуль, тобто маєш більше, понад те, що тобі потрібно, тобто дві корови тобі не потрібно, – тебе переслідують, вбивають, забирають, нищення. Інтелігенція, науковці, академічна спільнота – нас нищили просто неймовірно сильно. Але вони все одно, росіяни, підсвідомо розуміли, що от, як Путін зараз каже, Ленін створив Україну, бо такий потужний пасіонарний вибух в Україні, який був, вони не могли ніяк перекрити. Вони не могли сказати, що Україна – частина РСФСР. І тоді вони, ну, підіграючи, оце, пам'ятаєте, це от українські комуністи – це теж такий дуже цікавий рух, явище, який був вороже налаштований, звісно, проти незалежників, то вони тоді створили УСРР. Але надзвичайно важливо розуміти, що УСРР номер два за результатами цієї війни бути не може.Дійсно, виходить так, що росіяни зробили певні висновки. Якщо після того, як була знищена Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, після того, як на всій території сучасної України, спочатку на умовно великій Україні, так, потім на Заході нашої країни, встановилася радянська влада, вони все ж таки імітували якийсь такий карикатурний облік, але там УРСР, правильно? Якщо юридично це називається УРСР, якщо реально це просто така фейкова автономія, так, умовно кажу, але вона принаймні була. Що роблять росіяни зараз? Вони де-факто вже ніякої автономії дарувати українцям не збираються. І у разі, якщо була б окупація інших територій чи всієї території України, як це планував товариш Путін у 2022 році, то в такому випадку ніякої України не було б. От, власне, ось ця зміна цього підходу, Олександре, до бачення – росіяни зробили висновки.Так, вони зробили висновки. УСРР номер два – це неможлива історія. УСРР номер два... Так. І у 2022 році, нагадаю, що наприкінці там 30 грудня вони планували святкувати 100 років СРСР, але засунули язики і промовчали про цю велику річницю в контексті ідеологічної і сакральної дати для Росії. Чому? Тому що вони не відновили СРСР, бо СРСР – це та сама Російська імперія. Це той самий наратив про три братніх народи, про три православних народи, про три слов'янських народи. І відновити СРСР – це означало 30 грудня 2022 року сказати: "От тепер БРСР, УСРР, РСФСР знову відновлюють". Хоча це знову... при тому, що це не та історія, бо СРСР створювала ще Закавказька республіка, якої вже немає, і вона була розподілена між іншими. От. Але УСРР номер два неможливе. Подивіться, відновлення УСРР – це була гра 2000-х років, сепаратистів 2000-х років. Тепер ми говоримо про те, що відновити УСРР неможливо. Вони зробили нові-нові проєкти: Новоросія, проєкт Малоросія, вони "качнули", здається, у році, коли так звані ЛНР, ДНР об'єдналися в якусь Малоросію, потім не виходить, бо Малоросія, навіть при всьому негативі своєму, вона перебиває російську гру, тому що в Російській імперії було дворянство польське, фінляндське і малоросійське. Що за дивина? І навіть тоді от наша ця така негативна фраза про малоросів, малоросійське дворянство, насправді воно чітко казало росіянам: "Ні-ні, почекайте, це інше". І чому, скажімо, один з найбагатших аристократичних родів Дурново хотіли видавати свою доньку Олександру заміж за Павла Скоропадського, який був принцем крові насправді.Так, тому що це малоросійське дворянство. Це – "это другое".І от, власне, вони почали гратися в Новоросію, в новий елемент. Вони почали гратися в так звані ЛНР, ДНР, ХНР. Так, всі ці от речі, тому що їм за будь-яких обставин не можна було включати тепер історичність існування самої України. Вони нас розділили. І ці проєкти про розподіл України, вони з 2014 року, з квітня 2014 року, здається, 17-го числа, коли Путін почав говорити про те, що існує Новоросія, куди увійшла територія від Одеси до Харкова. Тобто для них навіть назва ця, вона була умовною. Це був перший плацдарм для [прориву]. І відповідно, жодної умови створення якоїсь України не існує вже апріорі. І от тому цей геноцид іде проти не держави України, а проти державності. Модель, яку я бачу, вони створюють – це території з різними назвами. Це раз. Умовні Новоросії, якесь умовне Запоріжжя, умовний якийсь західний край. Це гра в їхні суб'єкти Російської Федерації: області, автономії, республіки. І як результат – переселення народу українського вглиб материкової Росії і обмін відповідний. Це те, як вони робили в Криму абсолютно, як робили на Донбасі, як робили з нашими депортованими. Ворожий елемент має бути знищений. Пане Андрію, перепрошую, ну, ми з вами у списку. Однозначно.У списку журналісти "за" Україну, всі, хто відчуває себе українцем і хто не готовий перевзутися і не сказати: "Ну от я був українцем, тепер став новоросом". Тобто ці люди будуть зрештою переселені, щось буде залишено, а в реальності вони чекають, що й у 2022 році вони побачили, що Україну покинуло близько 10 мільйонів осіб.Ну, за різними даними, там шість, сім, умовно кажучи. Частина з них повернулися, так, тому що це було інколи вимушено. Але, по суті, ми, бачите, ми як ці мурахи – ми відразу евакуювали дітей, та, бо розуміння є цінності. Чи евакуюють вони дітей десь? І от якраз їхня історія в тому, що Ульріх Іваненко чи умовно якась, ну, скажімо, Магдалена Петренко. Це для них буде норма. От туди ви формуєте той Захід ворожий, а тут створити, по суті, територію змішаного населення. Я думаю, сюди б і білорусів би погнали, які, в принципі, вже зараз у них лінгвоцид вже, по суті, пройшов. Білоруська мова під загрозою в цілому існування, бо нею розмовляють переважно люди, які виїхали і перейшли на цю мову, чи у Варшаві, чи у Кракові, чи в Києві. От. І це історія імперії. Зараз у Путіна, і він це прекрасно розуміє, останній шанс утримати імперію. Якщо імперія не утримується, якщо імперія не розростається, то в неї інший шлях – вона розпадається. От, власне. Яка, на вашу думку, є больова точка Росії? Багато хто говорить, що особливо у 2022 році багато хто казав: "Ну все, Росія скоро розвалиться. Там є Північний Кавказ, є Далекий Схід, є умовно Сибір". Ми знаємо, що Росія в будь-якому разі складається з десятків, якщо не сотень, різного роду етносів, національностей, які насправді зараз є абсолютно русифікованими, але хтось, якісь національності, все ж таки залишили відносно свою самобутність. І багато хто говорив: "Росія може розвалитись або принаймні в Росії може бути демонтований цей режим". У мене особисто є завжди щодо таких думок скептицизм принаймні щодо зміни кістяка Росії, що там зміниться якийсь підхід. От ваша думка, больова точка Росії щодо можливого, нехай зміни режиму, якщо це можливо, і друге – це можливого розпаду чи фрагментації, принаймні окремих територій. Чи можемо ми це побачити в найближчій чи середньостроковій перспективі? От ваша думка з точки зору історика.От згадайте, будь ласка, коли у вас падала там чашка чи бокал, інколи цей бокал, падаючи, просто відскокував від підлоги, навіть не розбивався, а інколи падав от буквально трошечки і на такі маленькі шматочки, що потім ще через рік знаходили цю скалку. Так само оця точка Кощієва смерть. Ми можемо бити Росію дронами навіть до Москви. Ми можемо інформаційно казати їм: "Подивіться, весь світ проти вас". Ну, хіба там може цей актор з кіскою за вас. Ми можемо, але ми... Це правильно, це треба робити і постійно тиснути, шукати отой момент, коли ця от вазочка, грубо кажучи, впаде і на цей маленький шматочок потрапить, і вона в дрібочки розіб'ється. Зміна влади – оце мій скепсис. Хоча він відкриє вікно можливостей, куди треба буде дуже швидко пірнути. І зрозуміло, що ця папочка є у багатьох генеральних штабів у світі: "Смерть Путіна. Що робити?" Бо, наприклад, папочка: "Пригожин повстав. Що робити?" – не було ні у кого. А вона мала бути.Ніхто не уявляв собі такого розвитку подій. Правильно?Так. І от папочка: "Смерть Путіна. Що робити?" Але ж це не означає, що вони не знають, що робити у цьому випадку, тому що це вже давно обговорено за спиною. А чи обговорено? Тому що це підсвідомість. Єльцин що, хотів владу покидати свою? Та ні. Просто це була історія про те, як Путін взяв владу. Єльцин взяв владу Горбачова. Горбачов теж не хотів кидати владу. Перед Горбачовим були Черненко, Андропов. Ну, кажуть, дідугани заїлися рибкою якоюсь не дуже корисною. Своєю смертю помер Брежнєв. А от Хрущова Брежнєв штовхнув. Сталіна... ті самі інтриганти навколо [ред. - нього], по суті, Берія, в тому числі, перший з них, довели до, ну, стався інсульт. І була папочка: "Що робити, якщо у Сталіна станеться інсульт?" Внутрішня [ред. - доповідь] Берії. Він каже: "Лікаря не викликаємо півтори доби". Та, а товариша Сталіна треба перекласти з дивана на диван. "Краще до нього не заходьте". Ну, довели Сталіна. Сталін змінив... там ці, пам'ятаю, історія, троцькісти, всі ці от ледве Леніна теж, ну, по суті, тримали як рослину вже останні роки. Микола I, ну, і так далі, бо вони всі так помирали. Тобто для Росії є історія притаманна, тому що влада змінюється не класичним способом завжди. І тому зміна влади у них – це вікно можливостей для нас, але це вікно можливостей, можливо, кілька годин, коли, наприклад, нерішучість натиснути на кнопку. Можливо, кілька годин, можливо воно взагалі не відкриється, тому що у них вже створена історія. Але це треба думати, завжди й чекати. Тобто ми не маємо права дивитись, а хто ж стане у них новообраним президентом Російської Федерації. Та, грубо кажучи, інша історія пов'язана з розпадом Росії. Я тут менш скептично налаштований, ніж ви, тому що сама територія Росії – величезна держава, насправді. Так, вони люблять говорити: "Одна шоста суші планети". Вже майже 200 років про це говорять чи 200 вже в цьому. Ця 1/6 частина суші планети вже має три конкретних території, які є самодостатніми і цілісними: Європейська частина, Сибірська частина та Далекосхідна частина, які, наприклад, Далекосхідна частина і Європейська частина, вони між собою, ну, хіба що бюджет розподіляють, але оце між собою вони не контактують, тому що банально навіть через те, що логістика відсутня, окрім як літаки, але і то є проблема з цим. Далекосхідна частина Росії орієнтована на японський ринок. Там дуже багато праворульних машин, тому що це ближчий, банально. Сибірська частина, ну, це регіон, який багатий, який теж, ну, намагається... Тобто навіть це три регіони: територіально суто, логістично, економічно, в плані, скажімо, релігійному. Вони кажуть, що у них 80% населення, там понад 80 – це православні. Ну, це брехня, тому що демографії по Росії ми остаточно не знаємо. Але мені видається, що оце от 80% населення православного – це брехня. Тому що, уявіть собі, ми з населенням менше росіян, але навіть на рівні там до початку війни 2014 року чи після, чи перед початком повномасштабної, є такі підрахунки, скільки людей ходять на служби вихідними. І ці підрахунки виходу людей щоніч на нічні служби, вони даються представниками МВС Росії і МВС України. І ми можемо помітити, що, наприклад, у нас віруючих набагато більше ходить.Ну, можливо, це і був ще один з аспектів, чому Путіну потрібна була Україна.Безперечно."Велика православна держава".Так. Їм необхідно виставити щит, фронтир до мусульман, які не вживають алкоголь і які намаз та свята, все це виконується. Це не "русский мужик з дєрєвні", для якого Великдень – це звечора перед Великоднем вже нажратися, упитися. От, і навіть тому ця велика православна держава, правильно сказали, але віруючих в Україні було більше, ніж в Російській Федерації. Це теж є аспект. Тому ми можемо дуже довго шукати, де буде оце от припадіння цього стаканчика. Але ми маємо обов'язково шукати, шукати, намацувати, де ж воно.Пам'ятаєте, у нас перед початком Революції гідності оцей складний період Януковича. Там були Податковий майдан, Мовний майдан і різні були майдани. І намети ставили, і мітинги були, все було, але тільки вартувало оцю от в ніч на 30 листопада побити студентів, як вся країна піднялася. Це, до речі, аналогія оцього намацування. Коли суспільство, можливо, навіть не розуміючи цього, потрапили в точку. Але при тому багато хто ставився до історії Євромайдану  скептично, ну, от знову сцену поставили, будуть танцювати.Ну, перший місяць скептично було, так, а потім...На Водохреща 19 січня, коли відбулися бої – це теж стала точка виходу з ситуації з-під контролю, тому що вже вбили людей. Це стало серйозним явищем. У Мінську вбили теж людей під час виходу проти Лукашенка, але це не стало точкою.Так. Так.Олександре, давайте поговоримо про внутрішню, історичну і, скажімо так, суспільну політику. Загалом про те, як наші громадяни зараз ставляться до питань ідентичності. От, власне, тут скоріше питання до вас, як до вже очільника Інституту національної пам'яті. Ми маємо четвертий рік повномасштабного вторгнення і ми маємо 12-й рік війни, яка почалася у 2014 році. Але досі частина людей в нашій країні все одно, ну, будемо так казати, перебуває під впливом російських наративів. Тобто ми говоримо там про певне добре ставлення, наприклад, до російських пам'ятників Пушкіна. Ми бачимо, що толерується почасти там російська мова. Ми бачимо, що хтось починає навіть захищати якісь російські наративи, або просто багато людей продовжують споживати російський контент в Україні. І, в тому числі, цей контент нав'язується нашим громадянам з точки зору історії, з точки зору тих неісторичних наративів. Що з цим робити нам зараз, коли дійсно триває війна? І навіть якщо війна призупиниться, що нам з цим далі буде потрібно робити? І чи ефективна в цьому держава? Які кроки нам треба здійснити для того, щоб подолати ось таку залежність від такого побутового "русского мира"?Ви знаєте, як у політолога, от після зйомок я у вас це питання задам. Мені цікава буде ваша думка історика. З точки зору історика. Дивіться, все насправді дуже просто, чому росіяни знищили мову. Я не є прихильником, знаєте, оцих історій, що мову забороняли нам 191 раз. Ну, знаєте, це все одно, що говорити: "Вони вбили 200 людей". Та ну, якщо вбили людину, це вже є трагедія. А мірятися кількостями. Мову нам серйозно заборонили вони в XIX столітті Емськими розпорядженнями, коли, по суті, вони заборонили нею послуговуватися усюди, окрім побуту, який вони не могли контролювати. І ви знаєте, оцей от термін лінгвоциду, він продовжується в радянський час. Під повний лінгвоцид потрапила Кубань, Східна Слобожанщина, і мова для них дуже вразливий момент, бо це є наш внутрішній коридор, за який ми... от, який у нас існує. І коли, пам'ятаєте, може, такі от були вислови: "мова Шевченка" та "мова Лесі Українки" – це дуже небезпечна історія, бо "язик Шевченка", "язик Українки" — це не та конфігурація. Заборона української мови — це була заборона ідентичності, от якраз про яку ми говоримо. І не справа в тому, що там говорять: мова суржик, не суржик, діалект. Я взагалі не прихильник цих от явищ, коли кажуть суржик. Ну, вибачте, якщо людина каже в селі "часи", а не "години", та то, можливо, це не суржик, а, можливо, це навпаки вживання старої форми "час", яку людина чує в церковнослов'янській мові. А, можливо, це якісь діалекти. "Це нормально, якщо в державі є різні діалекти, а є наддіалекти, як приклад, "що" та "шокання"". Знищення мови — це дуже важлива історія для росіян була в контексті українців. Вона продовжувалася і в радянські часи, і зараз продовжується. Тому що, не дивлячись на "захист русскоязичної челюсті", вони не виконують жодних хартій про мови чи законодавства про національні меншини, бо в Росії живуть, ну, ми не знаємо скільки точно, але це понад мільйон українців. І, зокрема, вони живуть на тих територіях, де вони жили раніше. Це - Стародубщина, де немає українських шкіл, зрозуміло, українських класів з 20-х років. Східна Слобожанщина. І оцей от лінгвоцид, який вони створюють. "Мова є важливим фактором, цими коридорами самоідентифікації, яким людина йде". Бо навіть українець російськомовний все одно розумів, що Шевченко для нього це є пророк. Та й навіть ті, хто потрапляли під цю репресивну машину, все одно вони знали, що існує "Заповіт". Тобто мова — це єднальний фактор. І в контексті ідентичності, знаєте, є момент наступний, що от ми з вами говоримо в контексті історика. Я би сказав би, що от в контексті тут зараз варто поговорити і Українського інституту національної пам'яті, тому що насправді ідентичність — це безумовні рефлекси. Інколи можна їх назвати "менталітетом". Та, але ці безумовні рефлекси, вони базуються на, скажімо, нашій поведінці, в нашому одязі, на наших звичках, побутових звичках. І правда, що українець буде білити хату, безумовно рефлексуючи про те, що це негарно. І правда, що українець буде наводити лад в хаті, рефлексуючи, що так правильно, щоб було. І оці речі, знаєте, вони безумовні, але все ж таки пам'ять і ідентифікація, самоідентифікація — це речі, які мають нагадуватись. Бо що таке пам'ять? "Пам'ять — це незабування". А щоби ми не забували, нам треба нагадувати. Для того, щоби людина вірила в християнство, в іслам, буддизм, існують дні нагадування, календарний цикл. У нас з вами існує історичний календар чи календар святкових дат. Ми нагадуємо. І пам'ять насправді, ну, у багатьох народів вона дуже коротка. Точніше, вона коротка у всіх, але у когось це два покоління, як, наприклад, у нас з вами, в українців, пам'ять переважно це друге-третє покоління, бо там Голодомор, там війна, там просто знищення. Ну, п'яте покоління, ну, шосте, але там вже це вже аристократи. Хай собі двадцяте покоління пам'ятають. Все ж таки пам'ять коротка. Тому навіть ще римляни ставили меморіали, пам'ятники для того, щоб пам'ятали, щоб людина постійно нагадувала собі, а якщо не знає, запитала. І тому ідентичність — це от якраз накладання пам'яті, яка дорівнює незабуванню через нагадування, плюс оці от підсвідомі якісь дії, які ми виконуємо. І у нас собачки будуть сірками. Це теж про наслідування. Це теж про, ну, грубо кажучи, це про той календарний момент, тільки побутовий. Та вони хочуть це знищити. І перше, що скажу, що ми трималися вже за останню волосинку нашої державності — це за мову. Це був момент, коли ми дійсно могли втратити все. Але цікаво, це ж ми з ними от коли Емський указ відбувся, та, 1870 рік і заборонили мову. Знаєте, що вони зробили одночасно із тим? Вони передали гроші в Австро-Угорщину українцям, щоб ті друкували україномовні видання.Тобто тут забороняємо, а там підтримуємо, тобто нарощуємо лояльність. І там виникають національні рухи. Ну, отут же ж, до речі, про лояльність, якщо ми вже говоримо про мову: 20-ті роки XX століття і початок 30-х до Голодомору та українізація, політика українізації — це ж по суті також про лояльність, хоча вона була така кострубата, нещира, але була. Тобто на той момент радянська влада намагалася таким чином завоювати принаймні прихильність якоїсь частини суспільства українського. Зараз, наскільки я розумію, вони вже таких, знову ж таки, помилок не роблять.Не зроблять. Так. Мені було жахливо бачити, але я розумію, коли вони в Луганську в 22-му році на пам'ятнику Шевченка написали, що це "русскій поет". Ну, У принципі, вони все оголошують російським, "русскім", незалежно від етнічного походження, бо "русскій" — це не етнічне [ред. - поняття], це прикметник, як "русскій стакан", "русскій сапог", "русскій чєловєк". Та це назва цілому оцього світу. Він відрізняється від цієї Русі, звісно, яка так ніколи не робила, але це привласнення6. І тому нас хотіли би назвати "русскими". Ну, щось постійно йшло не так.Ну, насправді у росіян же ж, куди б вони не прийшли, вони скрізь скажуть, що це "руське". Прийшли б у Польщу, сказали б, що це "руське". Деякі з них, деякі їхні там політики вже говорять про те, що там, ну, це ж наше. От взагалі всі слов'яни — це росіяни. Вони вже навіть до такого договорились на деяких своїх пропагандистських ресурсах. Але от про Польщу я згадав, і тут хотілося поговорити в контексті наших відносин. Є проблеми, і ці проблеми потрібно обговорювати. На жаль, ці проблеми почалися, точніше, почали інтенсифікуватися десь, мабуть, у році 2023. Тобто, якщо до цього ми спостерігали, що це питань там Волинської трагедії і питань історичних суперечностей. Так, вони були на рівні істориків, на рівні певних політиків, певних політичних сил. Але щоб це вийшло на рівень от тих проблем, які ми зараз маємо, мені здається, що це останні два роки є якась певна проблема. Тож, пане Олександре, які першопричини, от будемо так казати, того, що зараз відбувається між Україною та деякими польськими політиками стосовно питань Волинської трагедії, стосовно загалом питань історичної пам'яті між обома державами? Ну, і, мабуть, тут одразу друге питання: як нам правильно підійти, пояснити, донести, якщо це можливо, знову ж таки, в тих умовах, в яких ми зараз знаходимось?Ну, ви ж розумієте, що це питання надскладне. Воно надзвичайно складне. Шлях, який є, скажімо, вже малопривабливий. Бо Волинська трагедія в цілому, вона має кілька складових: 43-й рік, 44-й, 45-й рік. І під час цих трагічних сторінок були задіяні в різних конфігураціях різні учасники: цивільні проти цивільних, УПА проти цивільних, їхня армія (кримінально-підпільна) проти цивільних, армія проти армії, обидва підпільні угруповання, НКВС, винищувальні батальйони, поліцаї. Тут спектр насправді величезний, і він не підпадає виключно, наприклад, навіть під рамки Волині. Але ми можемо сказати: "А чому це?". Бо не може так просто прийти один сусід, вбити іншого сусіда. Ну, тобто якісь причини. І є перший неправильний шлях суспільний. Тобто для істориків все зрозуміло. Ми це навіть не проговорюємо між собою: "А хто почав? Чому той прийшов? Бо він відповів на щось інше. А що було перед цим?". І ми можемо починати говорити про Союз польської молоді, фашистську організацію. Та ми можемо говорити про пацифікацію. Вони можуть сказати: "Навпаки, там же були терористи!". Ми скажемо: "Так, це ж почалося тому, що ми згадаємо Пілсудського, Політуру, та там Ризький договір". А вони: "Так почекайте, але ж Правобережжя, Галичина Східна і Західна?". Так, але це шлях в нікуди. Ми - дві дорослі держави. Ми - дві держави, які існують понад 1000 років. І ми були союзниками. Інколи території України, наприклад, території України і Польщі, певної частини Польщі знаходилися, були в одній державі з китайцями. Це - Золота Орда. Інколи ми були ворогами. Інколи ми один над одним панували, допомагали, одружувалися – все було. Але ми дві держави дорослі, ми - дві сусідні держави. І я вже не буду пояснювати нашим глядачам, що у кожного з нас в сім'ї є свої скелети. І коли родичі не можуть знайти між собою, знаєте, спільності, а ми говоримо про дві держави. Перше, відповідно, ми дві дорослі держави, і ми маємо думати, як дорослі держави. Нам минуле потрібне для чого? Для того, щоби визначити разом, що це були трагічні сторінки. І на основі цього, що будувати майбутнє? Ні, на основі трагедії будувати майбутнє неможливо. Майбутнє можливо будувати виключно на позитивних стосунках, на позитивних історіях. Давайте будувати його на Грюнвальді, умовно кажучи, чи Диво над Віслою, якому от зараз 105 років в цьому місяці виповнюється. На позитивних. Якщо є трагічні сторінки історії, то треба це сприйняти, треба перепросити один у одного і водночас залишити це для наступних поколінь, як той кордон, за який не варто заходити, як нагадування. Але жодним чином робити на цьому політику чи бачити майбутнє, не приведи Господь. Ну, це буде постійна якась історія не про двох сусідів, а про двох ворогів.Яка роль Росії у розпалюванні ворожнечі між Польщею та Україною? Ми ж бачимо, наскільки ефективно Росія намагається працювати в соціальних мережах, загалом в Інтернеті, зокрема - із деякими маргінальними політиками, так, польськими в тому числі. На вашу думку, Росія також кидає великі сили на те, щоб зараз вбити клин між двома народами?Ну, ця історія починалася в цілому як російська історія ще в 2013 році, коли вона була підсилена роковинами. І в цій історії, звісно, є, ну, не те, що там ніс Росії, це конкретно російський кейс, тому що ворог мого друга — мій ворог. Та, а друг мого ворога — теж мій ворог. Дивіться, зрозуміло, що Росія вбиває клин між Польщею і Україною, бо для Росії оця геополітична територія є важливою в тому, знаєте, як ще Петлюра носився з проектом Балто-Чорноморського союзу. Росії, як і колишній СРСР, необхідно перекрити цей простір від моря до моря. Білорусь є, Калінінград крапково. Так і треба Україна. Це треба для того, щоб вона вийшла на цю самоізоляцію, до якої вона звикла. Їй не потрібна незалежна Україна, щоби народи, які під нею, не повставали. І зрозуміло, що тут величезна боязнь союзу Польщі та України. Хто від кого перекриє? Хто поставить цей фронтир? Чи європейці, чи євроазійці? Тому я глибоко переконаний, що в багатьох ключових моментах російські гроші впливали на цю історію, як в Польщі, так і в Україні. Чого б тільки вартувало те, що наш парламент часів Януковича приймав постанови про геноцид? Ми дорослі люди, ми знаємо, що все треба досліджувати. Ми, як науковці, розуміємо, що спочатку джерела, а на основі них — висновки. А російські гроші зробили так, що ми отримали висновки, а джерел так ніхто і до кінця не дослідив.Ну, на основі російських методичок, фактично, ці всі речі.Абсолютно. І тому я дуже радий, що зараз проходять ексгумації в Україні і у вересні почнуться ексгумації вже в Польщі.Так, будемо за цим також спостерігати, тому що від цього залежить і стабільність в Україні, і підтримка нашої країни, насправді, в Європейському Союзі та й, зрештою, в усьому цивілізованому світі.

За підтримку Батьківщини вона набралася гейту навіть у деяких французів, тому що не боїться сваритися з невігласами і відстоювати Україну всюди, де це потрібно. Серед російської та суржику в 11 років вона зробила свій вибір і перейшла на українську. Є голосом жінок, які не бояться називати речі своїми іменами і цей голос звучить у її книгах і піснях. З нами Ірена Карпа, письменниця, співачка, громадська діячка, культурна дипломатка.Я розповім коротеньку історію, відступ для наших глядачів. Дуже часто мені мої знайомі питалися, чи Ірена Карпа - то не моя сестра. Я не знаю, чого вони запитували. Я казала, що я маю сестру на прізвище Карпа, чотириюрідну. Звати її Наталка і вона теж співачка, але не Ірена.У цьому певно плані ми всі між собою якось юрідні брати й сестри, тому що дійсно в мене є коріння зі Львівщини, село Передільниця і там частина зараз яка прикордонна польська, дуже цілком можливо, що ми родичі. Треба дослідити. Прізвище не настільки поширене, тому ми дійсно можемо бути однією великою родиною. Десь оцей ген вистрілює і тебе все-таки ідентифікують з іншими Карпами, хоча в тебе прізвище інше.Тепер про серйозне. Дев'ять років у Франції, тобто фактично збіглося з тим, як росіяни напали на Україну. Я в кінці 2015-го переїхала, я ще тут активно брала участь у революції. А коли почалося все найцікавіше, взяла і поїхала. Я поїхала якраз у рамках програми перезавантаження державної влади оцього постсовка, і я поїхала культурною дипломаткою, щоб якось вдихати нове життя в те, що відбувається у представництві культурному України за кордоном  Щось мені вдалося, а десь мої всі благі наміри розбивалися об систему, яка така і залишилася радянська, що навіть мої колеги в посольстві, дипломати казали: "Це не перекладається для французів - оці старі нормативні якісь акти, які ще з Радянського Союзу є". І це був дуже цікавий досвід, насправді.Я не хочу його повторювати, я людина не з системи, я все-таки авторка, я мисткиня, мені дуже подобається працювати з людьми, викладати, але точно не бути культурною менеджеркою і не працювати в системі, тому що, кожна людина сама по собі, ви це, мабуть, теж часто бачите десь в державних органах, вона дуже нормальна, класна, в неї теж є діти, якісь свої там бажання, мрії, кохані люди, там собака, кіт.Але все разом у системі - це стає чимось таким дуже нелюдяним, бездушним. Починається Кафка. І це смерть просто для творчої людини, дуже важко в такому перебувати. Ясно, що є якісь приклади там Пабло Неруда, який був послом. Це не мій випадок, але мені цей досвід все одно знадобився. Коли я переїхала 2015 року, то якось ву мене зрушилася з місця мертва точка ву творчості. Я дуже довго не могла нічого написати.Десь вісім років в мене не виходило великої форми, але в мене були маленькі діти, тобто нічого дивного в цьому нема. А тут якось нове місто, все це закрутилося. Я взяла чотири емігрантські історії - щось вигадане, щось справжнє і зробила книжку "Добрі новини з Аральського моря". І тут мені на днях подруга каже: "Слухай, Карпа, ти написала про міграцію, коли це не було мейнстрімом. Зараз ця книжка дуже корисна, так, щоб зрозуміти, як там ці жінки вигрібають". Це було ще до того, як масово почали їхати. У 2019 році вийшла книжка, але ось такий вийшов досвід. Напророчила? Ні, я не напророчила, я просто показала, як люди з різним рівнем освіти, різного віку, різного соціального статусу, як вони виживають. Наприклад, одна з них краде чайові, які лишають офіціантам, а інша може вибрати в якомусь хорошому бутіку красивий одяг. Це, власне те, що відбувається і зараз, тому що різні жінки в основному виїжджають. Мені здається, що їм буде цікаво почитати, порівняти свої історії, то ця книжка зараз якось отримала нове життя.А ці жінки, які зараз виїжджають через повномасштабне вторгнення до Франції - французи якими бачать Україну через цих жінок?Мені здається, що зараз дуже класна ця нова хвиля міграції, тому що це люди, які їдуть не через те, що вони від бідності тікають, а з питань безпеки, безпеки дітей, перш за все. От, наприклад, всі, кого я знаю, всі повиїжджали з дітьми. Дуже мало хто соло виїхав. Сьогодні я їхала в поїзді з жінкою, яка виїхала до Ірландії з двома дітьми, але чоловік був тут і вона повернулася. Каже, що якби не чоловік, вона би так само залишилась заради освіти дітей там. Це в будь-якому випадку дуже цікавий досвід. У мене ця книжка, яка зараз, я дописала вже її, ми її готуємо і дуже сподіваюся, я ж буду у Львові на BestsellerFest. Дуже сподіваюсь, що вона вийде до того часу. Якщо навіть не вийде, то буде якесь передзамовлення, і я почитаю щось із неї. Там одна з історій - це історія жінки, яка виїхала через війну зі своєю донькою. Вона списана з реальності, тому що в нас вісім місяців жила от така частина сім'ї - молода жінка зі своєю донькою-підлітком, яка ні слова не говорила по-французьки напочатку, яка вчила у школі німецьку, вона сама інженерка. І для мене це був такий якийсь приклад сили, волі і незламності, що вона там вдень працювала, підпрацьовувала, ходила на курси французької, вночі вчила самостійно ту французьку мову. За вісім місяців вона її вивчила настільки, що її взяли на роботу інженеркою. Французьку мову настільки. Тому що зразу наш оцей диплом інженерний "вау", тому що в них це дуже довго і дорого вчитись на інженера. У мене чоловік - інженер. Я знаю там, чого це коштує.От наші оці КПІшні, оці всі дипломи - це дуже високо котується, тому що це така вузька спеціалізація. Її взяли і вона була єдиною жінкою в цій компанії. Для мене це теж - дуже про емпаверинг. Наприклад, конкретно на цій історії, я показую, що вона залишилася там не тому, що вона собі хотіла кращого життя. Ні, вона насправді працює там важче і більше, але, наприклад, у неї стосунки, які залишилися тут, вони вже себе віджили дуже давно, і інколи на відстані у тебе оптика міняється і ти бачиш, як хто чим жив там, хто що вкладав у цю родину. І зараз так, її чоловік одружився з новою. Оце вже прототип, так? Я вже про це не розповідаю в книжці, але він там навіть якось виправився.Буде частина людей, яка повертається, - ті, в яких там добрі стосунки, якась там робота, соціальне коло, щось таке, що їм важливе. І будуть ті, хто залишаються. Це така історія, ми не можемо на це вплинути тим, що ми будемо хейтити, шеймити там людей. Так є. Так було в кожну війну, в кожну революцію. Люди тікають. Наприклад, після Другої світової - ті, хто були остарбайтерами у Німеччині, вони виїжджали в Америку, тому що повернутись у Радянський Союз значило б табори. Тут так само - люди, які з Маріуполя. Вони повтрачали все і не завжди можуть знайти роботу в Україні. Є, звичайно, категорія людей, які поїхала, щоб нічого не робити, стояти десь на соціалці. І це соромно, так? І от повертаючись до питання, як нас сприймають французи.Все-таки в нас хороший стереотип зараз новий з'явився - що це люди з освітою. Як казав там один з їхніх політиків, дуже неполіткоректне було зауваження: "Хай їдуть українці, вони всі освічені, нам це дуже знадобиться там для економіки". Типу "ура, клас, у нас буде біла освічена робоча сила, якій можна платити буде менше". Звучало це приблизно так.Але немає оцього, що "українки - повії", як це було часто про жінок не з України, а зі Східної Європи. Тому що вони там анатомічно гарні, високі. І це от зникло, тому що всі побачили інший бік оцих українок, жінок з дітьми, які там адаптуються, які опановують мову, які йдуть на роботу. В принципі, залишаться тільки такі, тому що ніхто з тих нових, хто  переїхав, вони не хочуть йти на якусь низьку роботу, наприклад, там прибиранням займатися. Цим займається попередня хвиля міграції. А це дуже нові люди, вони працюють часто на віддаленці. Так само на Україну працюють, працюють у міжнародних компаніях. Я ніколи ще не була в поїзді, який би був порожній, де повертаються люди з закордону в Україну. Весь час от є отакий рух, багато хто живе між двома країнами зараз. Це дуже цікавий досвід для цих людей. Я думаю, багато хто повернеться і принесе щось. Якщо не повернеться - це їхній вибір, ми не можемо вказувати іншій людині, що тобі робити. Комусь як мені необхідно їздити туди-сюди. Я перестала рахувати, я так прикидаю десь, мабуть, це мій 24-й чи 25-й раз поїздки до України з початку повномасштабного вторгнення. Я до війни так часто не їздила. Але я не можу жити без України. Це мій дім, тут моє місце сили. Мені тут добре, мені тут смачно. Тут люди, з якими можна сидіти на балконі, пити ігристе, дивитись на каштан, там починається тривога, щось робити з цього приводу. Я не могла б жити без України. Тут мої люди, тут мої читачі, тут мої слухачі, а там моя сім'я. Виходить, що я просто от маневрую, це, звичайно, не подобається або одним, або іншим. Але це зараз так як є.  Але француженки не ревнують до українок?До речі, історії, які я чула, це від двоюрідної сестри мого чоловіка, вона там не про ревнощі - там просто було, що яка гидотна її українська колега. Вона давно переїхала, каже, вона ні разу в Україну не з'їздила. Вона взагалі не переймається тим, що відбувається. Тобто от їх таке ображає. Знову ж таки, це моя бульбашка, так? Я не знаю якихось таких історій. Я знаю точно, що нам, у принципі, легше подружитись з чоловіками, ніж з жінками. Це автоматично так все це відбувається, але достатньо також й інших експаток, інших іноземок, з якими можна дружити і які будуть скаржитися на те саме неприйняття французами, що й ми. У мене є подружка, яка американка, вона з Нью-Йорка, чорношкіра і абсолютно те саме таке ставлення. Їй просто скучно. От буває, що тобі нудно, що тобі нема про що поговорити з цими людьми.І я просто вже теж бачу, що я опиняюсь, коли в компанії французькій, в мене відкривається рот і я починаю про війну. Я вже бачу, що вони вже холодні.  Ну хтось питає: "А що там у вас?". І я даю розгорнуту відповідь. Я повністю розкладаю їм всю політінформацію яку треба. Напевно, ж з такими людьми непросто дружити. "А що там у вас?" Чи якісь конкретні запитання про війну? От що зараз говорять на четвертий рік? Про Трампа, наприклад, дуже всіх гальванізувало оце, коли був цей скандал в Овальному кабінеті, всі дуже прийняли нашу сторону, не було такого, що вони стали б за за спиною "буллі", бо це ж теж людський інстинкт. Тобто є частина людей, яка виправдовує агресора, щоби типу самому не здаватися слабеньким і вразливим. А говорять багато, зараз є Україна в новинах. Відколи Трамп прийшов до влади -  постійно, стабільно ми є. Була я у Сенаті не так давно, показували фільм - документалка про знищені культурні пам'ятки в Україні. Дуже класно, просто шикарний. Перший, мабуть, за весь час, що я побачила. Настільки докладно - від пам'яток архітектури - там повністю і Харків, і сучасні митці, і все, що відбувається.Хочеться таких продуктів побільше, тому що фокусують режисери, автори на речах, які в нас є спільні, наприклад, архітектурні. Вони не знімають умовно Салтівку чи оці наші спальні райони, в яких там ми виросли. Я там, в тому числі в Черкасах - у 80-х роках це будувалося. А знімають дуже цінне і що викликає емпатію. Так само як, коли знімають там дітей, теж такі вони будуть якісь гарні. Навіть бабусь вибирають не таких, що жалість викликають, а красивих. Отам була головна реставраторка одна заповідника і вона була така красива. Дуже старша жінка весь час жартує так: "Ти коли цю реставрацію докінчиш? Коли я вже умру?" Настільки красива, коли ми дивимося, кажемо - європейська жінка. І вони от фокусуються на таких українцях, які дуже-дуже європейські, тобто нема такого совка махрового.І це дуже класно. Коли є оцей фокус, який акцентує на нашій подібності. Власне, ми і є європейцями, просто залежно куди ти дивишся. Це про українську культуру французи дізнаються, але французи, ми знаємо, чи це стереотип, чи це правда про те, що вони залюблені в російську культуру - "русский балет, великая русская культура, театр" і так далі. Воно далі все залишається? Залишається. На жаль, залишається і це так просто не викоренити. Це теж якийсь стокгольмський синдром, коли ти щось довго любиш, а потім там: "Ні, вони ж не всі такі, в них же така культура". І от знов там в опері вони будуть ставити Євгенія Онєгіна і наші українчики туди йдуть і кажуть: "Ні, ну а що, це класика, це ж вже так". Якби з усієї класики, якщо вибирати Євгенія Онєгіна, то про що ми говоримо. Я слухала якусь програму спеціально. Це було Радіо Культура, здається, чи Радіо Музика - французьке. Я їхала просто собі по полях і думаю, послухаю зараз класичну музику. І просто один російський композитор за іншим. Я виключила, включаю через час далі, типу, і далі, і далі. Потім якась російська піаністка і до неї знову ця журналістка: "І тут ми бачимо, значить, оці ж барви російського села".І вже ця піаністка, яка руська, яка виросла в Франції, я так розумію, вже не витримала і каже: "Та українського це села, там з Чайковським. Він це написав в Україні. Після того, як там літо провів". Я ж така думаю: "Господи". Такого дуже багато на кожному кроці. Далі буде в них Толстоєвський, і далі буде стояти книжка там наприклад, Амеліної, перекладена, але поряд буде стояти Навальний, знаєш.І от вони постійно в пошуках цих хороших рускіх. Їм здається, що вони дивляться наперед у примирення і типу: "А чого вони не хочуть примиритись? Тому що є ж от ето от все, так?" Нікуди не поділася ця кількість російських перекладачів величезна і оця маленька кількість українських перекладачів. Попит, я не знаю зараз, кого з сучасних вони перекладають. Я просто не слідкую, бо немає часу, але вся оця класика, все, що вони далі кажуть. Це як битися з вітряками трохи, так, наприклад, казати, що російський авангард. Вони Малевича нашого беруть і зараховують там до російського авангарду, чи Кандинського. Оцю всю Вітебську школу, де там євреї, які в Білорусі взагалі були. Але це все російський авангард.Тому що вони не знають, що Малевич, він сам казав про те, що я є українець. Вони можуть з цим розбиратись, наприклад, де створена там певна картина чи там якісь його віхи, але це якби існують вже такі терміни: "російський авангард". Коли продвинутий куратор, він буде писати, що це Україна, але буде частіше писатися Російська імперія. Я їм це пояснюю - вони теж такі, вони колони, вони не були ніколи колонією, так? У мене в чоловіка у родині там у дядька ми були в гостях, я фоткалася навіть там в одязі українського бренду, і в них така колекція Old Money - все дуже класно. Дівчата шиють, я прям обожнюю підтримувати жіночі бізнеси, я вся така Made in Ukraine кажу. І я фоткаюся, а там такий чувак у цьому XVII століття на портреті в перуці і з астролябією. Куди ж він міг плавати? Невже ж за рабами, так?Я до чого? Це як колонам пожаліти тих, хто був у колонії. Тільки тепер, дуже недавно ми з чоловіком дивились в кіно, він ридав просто, бо їм у школі про це не розказували. Дві серії документалки дуже крутої, відновлені відео, пофарбовані про французькі колонії, як там насправді жилося. Про те, що Де Голль насправді бився силами колонії, бо французи ж здалися Гітлеру - "у нас лапки, тільки не бомбіть Париж". Тобто вони співпрацювали і був Рух опору. Але і потім оці всі люди, які підтримували Де Голля, їх обманули, і їх не забрали у Францію, там частина взагалі були стрілки, їх просто розстріляли, щоб їм не платити. І от ці люди, нащадки їхні, вони нас розуміють.У мене була касирка, каже: "Я нащадок оцієї етнічної групи, яку підвів Де Голль у свій час, яку підвели французи". І вона була дуже класна. Каже: "Приходила тут одна, ця, оця". Я кажу - "росіянка?" "Так, так, каже, я її не обслужила". Або зустрічає мене, на весь магазин кричить: "Ну що, він вже здох там чи ні? Я чекаю, щоб він здох". Ми розуміємо з нею, про кого йдеться. І вона каже: "Я тебе розумію". Оце дуже цікаво, що оце от у нас працює. Але це чомусь, наприклад, не працює на порозуміння з африканцями. Дуже цікаво, як воно. Я про цей фільм, що чоловік мій плакав, бо у школі їм цього не показували. Тобто їм частково насадили провину.Тому що дуже полегшені умови. Наприклад, вихідцям з Північної Африки, щоб приїхати там і отримати натуралізацію, думаю, значно легше, ніж нам, Ніж українцям з усіма нашими освітами, з доходом легальним і з усім. Але все одно для них це приховують і це так само якесь є певно підсвідоме розуміння між одними колонами й іншими. Росія - це колоніст, так, наприклад, Франція - це колоніст. А Сполучені Штати, які повідбирали землю у корінних американців - це також колони, Іспанія та сама. Але ось ця француженка, яка є нащадкою тих, хто був колонізований, вона каже: "Я не обслужила росіянку". А ти згадувала про українців, які йдуть на Євгенія Онєгіна у Франції. І що нам з ними робити? Чому цим у цих людей нічого не вмикається? Я не знаю чому. Я коли зробила зауваження їй, вона: "А що, я така проукраїнська, я всюди щось там за Україну". Але камон, ну ти транслюєш, як ти сидиш у красивій шубі з моноклем на Євгенії Онєгіні. Хоч не кажи вже тоді, де ти сидиш, якщо ти його так любиш. Хай це буде твій guilty pleasure, я не знаю. Агресивно ми це не витримаємо, тому що коли ти агресивно щось насаджуєш, це викликає злобу і бажання протистояти. Сьогодні я сідаю в поїзд, так цікаво і чую, що іде ця жінка, яка поряд зі мною, каже своєму чоловіку: "Да вот моё седьмое место". Думаю, от скотина, зараз щось мені скажеш російською, я тобі скажу: "Я перепрошую, я вас не розумію". Я втомлена, зла, типу, в мене ж вчора концерт був, я в 04:30 прокинулася. Вона так раз, коли щось мені принесли мені їсти, і вона мені "Смачного". Вона ідентифікувала хто я, і почала зі мною говорити дуже гарною українською. Вона сама там з Одеси, волонтерка, але от з чоловіком вдома вони говорять російською. От вона мені розказала, що десь у Франківську десь там був виступ її колег, щось техніки між собою говорили російською і їх за це франківчани зачморили, підсунули якийсь несправний рояль і все. І люди поїхали дуже озлоблені додому.Це їх не змусить говорити українською, на жаль. Я дуже розумію обурення, мене страшенно вкурвлює, коли українці говорять російською. Я не з такої сім'ї, я з багатої, так? Я з тієї сім'ї, де сильна антирадянська історія, так? Я говорила на двох мовах до десь, може, 11-12 років. Чому? Тому що дід і бабця в Черкасах. І там ця сама шизофренічна ситуація, що дома всі говорять українською, виходять на вулицю і починають штокати. Бо тому що ми ж городськіє, а щоб ніхто не подумав, бо ще якийсь Юрік з Сахаліна може приїхати. Написала я про Юріка пост, що надіюсь, що він уже з Сахаліна приїхав в Україну в чорному пакеті, точніше, вернувся. Facebook удалив. Чому? Інтересно. І оце гівно, воно починає сміятися з твоєї української мови. А ти підліток, а ти дитина. І тобі хочеться конформуватись, тобі хочеться бути як всі. І ти говориш російською. Але потім мене тато викликав на серйозну розмову, сказав, що хай вони переходять, не прогинайся. Я дуже вільнолюбна людина. І для мене прогнутись - я сама собі стаю противна. Тут така ще хитрість має бути, не йти на відвертий конфлікт, але просто бути собою. Лишатися, розуміти, чого ти говориш українською. Наприклад, я знаю весь свій бекграунд.Я розумію, що таке голодомор. Я розумію, що таке репресії. Я розумію, що таке заборона української мови. Я розумію, якої сили вартувало нашим предкам того, щоб ми з вами просто сиділи зараз говорили тут. І тут в тебе є вибір: або ти граєш в дудку і визнаєш, що ти раб, що ти настільки тупий, що ти не можеш в Україні вивчити українську мову і нею говорити. Якась у тебе є психологічна перепона. Окей, ти розумний, ти говориш українською, але вдома ти переходиш на російську. Чому? Тобто в тобі живе якась оця частина малороса,  за що ти її так оберігаєш? Та що це за травма? А тут якби треба вже сходити до психотерапевта, напевно із цим розібратися. Але, дорогі україномовні слухачі та читачі, не чморіть, будь ласка, тих, хто говорить російською мовою. Їх можна лагідно тролити, але якщо ви йдете на відвертий булінг, це викличе в них тільки більшу впевненість у тому, що вони повинні говорити російською, а тому це з них зробить ще більших ждунів, ніж вони можуть бути зараз.Твій перехід такий впевнений не тільки вдома, але й поза хатою. Українська - не тільки домашня мова, це було в 90-ті, а зараз - повномасштабне вторгнення. І що з нинішніми підлітками, які продовжують слухати російську музику, дивитися якісь російські фільми, жахливі, вони жахливі просто? Так, це теж протест підлітковий. Мене недавно вчителька української мови одного з київських ліцеїв попросила записати звернення до україномовних дітей. І це дуже добре, що до україномовних, тому що говорити підліткам, які назло оцим нам всім нудним, типу старим, ровесникам їхніх батьків, будуть говорити російською? Я не зовсім знаю. Я зі своїми, в мене теж підлітки, я намагаюсь увійти в якесь розуміння, але в мене діти ненавидять все, що російське. Не дай Бог, я скажу "да", чи скажу "спасибо". Інколи "мама?" "що таке, що таке?" "мама - спасибо, спасибо". У них іде оцей правильний протест. Якогось суржика немає. Навіть цікаво, що зараз слухають якийсь TikTok, але це все одно україномовний буде TikTok. Мої діти не розуміють російської, тому що я ще в садку налякала всіх вихователів на Печерську, де вони були. Я просто їм сказала: "Ви знаєте, мої діти розмовляють українською, англійською. Якщо ви звертаєтесь, якщо не можете з ними українською, будь ласка, говоріть з ними англійською". І до них вибірково говорили українською. Не знаю, чи це зіграла роль, що я публічна людина. Але я думаю, що кожна мама може таке вимагати. Зараз інша біда, дійсно, що вчителі і вони вже дуже класні. Вони будуть давати суперпрограми. Я читала пост чийсь на Фейсбуку, якийсь Київський ліцей, такі захмарні ціни, типу 400 000 грн за рік.Ти таке у Франції платиш, коли там вже у супер крутий університет дитина вступає. Вчителі класні, а на перервах між собою діти всі російською говорять. І син цієї жінки, яка писала, був єдиний україномовний і вона прям у розпачі. "Що мені робити? Він рано чи пізно, підліток, він буде конформістом, він буде говорити російською. І їй, не знаю, ніхто їй не міг дати нормальну пораду" Тому що винні не вчителі і, ну, от як зробити так. Значить ці діти вдома говорять російською, вони приносять мову. Що робити тим дітям, чиї батьки, як твій тато, не викличуть дітей на розмову і скажуть: "Ти знаєш, це погано. Розмовляй українською"Протестувати проти цього, зрозуміти, що російська - це мова рабства. Піти проти батьків - це абсолютно нормальна тема в цьому віці. Я не здивуюсь, якщо навпаки буде, що в них вдома українська, а вони батькам на зло говорять російською. От це може бути. Тому що, знаєш, коли там біжать: "Куди дивляться батьки?. Можуть бути дуже нормальні батьки. Дитина просто може вибрати бути отаким одороблом, розумієш, яке пішло і слухає гімн Радянського Союзу. Тому отак от є. Це підлітковий протест, це підлітковий бунт. З ним треба працювати осмисллено, знову ж таки, прямою агресією чи прямою якоюсь забороною. Ти ж його не прив'яжеш вдома, не вживиш йому чіп, щоб він там Хвильового цитував безкінечно.Вони будуть схильні до масової культури, в кращому випадку вони будуть якимись там готами і слухати Rammstein, як там мої діти і кажуть: "Мама, ти знаєш цю музику?" Я така: "Цю музику, я маленька ще була, як була ця музика". Тобто є оцей протест - емо, готи, оця субкультура, а очевидно в Україні часу війни щось, що типу під табу - оця російська музика, стріми, оці репери, оці гімняні фільми, про які ти кажеш. Це для них вираження протесту. Знову ж таки, я не дитячий психолог, я взагалі дуже далека від того, щоб бути мамкою, яка роздає поради. З дітьми треба говорити, зрозуміти, чому вони саме це роблять. Це вплив оточення. Це буде не вплив школи, це буде, швидше за все, не вплив батьків навіть. Це буде вплив оточення. Чогось вони вибрали конфліктувати, чогось це певним чином їхній протест проти того, що відбувається. Ясно, що вони ніхто з них не хоче на війну. Тому що, є ті, хто хочуть на війну і ми бачимо 16-річних імена під прапорцями на Майдані Незалежності. Є і такі діти, є діти, які волонтерять, які збирають якимись штуками на армію, є прекрасні діти, так, які просто оця надія, оцей цвіт, який робить по-справжньому. А є ті, хто наступають на ці граблі, їм треба просто пояснювати: "Ось, дивись, ракета вбила твого однолітка, коли ти слухаєш російську музику, ти сплачуєш російському виконавцю. Російський виконавець сплачує податок і за ці податки Росія може купити ще одну ракету, яка прилетить і вже вб'є твого друга. Розумієш?" От отак на пальцях їм пояснювати.А взагалі про те пояснити, що якщо ти такий крутий і протестний, то протестуй проти рабства, протестуй проти совка, проти того, що ти не хочеш бути другорядним, упослідженим малоросом. Протестуй проти цього, просто будь нормальним собою, говори англійською, якщо так хочеш протестувати. Це ж напряжніше, ніж оце белькати по-російськи. До речі, про волонтерство. В тебе є таке волонтерство, яке називається інформаційним волонтерством. Я часто волонтерю для якихось польських медіа, але я волонтерю звідси і є набір блогера, так, який в мене виконує роль оператора, штатива і так далі. Я вмикаю телефон і пояснюю, що в нас тут відбувається, пояснюю Україну для поляків. А ти пояснюєш Україну для французів. Бувало так, що ти приходиш на етер, а там вже стільки набігло хороших русскіх і вони розповідають французам про Україну?  Вони весь час хочуть дуже розказувати про Україну. Вони такі главні експерти з усіх експертів, що вони знають все про Україну. Ні, є нормальні люди, це ті, які не приходять на ефіри, щоби дати українцям прозвучати.  Але так що що робити нам? От я говорила з Юрієм Андруховичем. Він каже, що не треба відмовлятися виступати, тому що з росіянами виходить так, що ми тоді не звучимо. Я дуже розумію цю позицію, але як членкиня ПЕН-клубу, я підписала оце наше рішення не брати участі в дискусіях, де є росіяни. Інша справа, що ти не завжди знаєш про це. Тебе запрошують на ефір і раз - і там вже сидять росіяни. Тебе просто не попередили про це.Тоді у мене вмикається мій внутрішній пітбуль і їм стає так страшно, що вони починають обсирати Рашу у вісім разів більше, ніж я. Були якісь такі, що оце як клинили "Навальний, Навальний, Навальний", які намагаються щось з тобою поговорити, ще й по-російськи з тобою поговорити. Я ввічливо відповідаю щось французькою їм і йду.У мене є одна знайома, яка арт-кураторка, вона вже 20 років має французьке громадянство. і ми співпрацювали ще з нею. Вона етнічна росіянка. Коли почалась війна, я от просто спитала, кажу: "Ти знаєш краще свій народ. Що робити, щоб типу якось покращилось?" Вона каже: "Нічого, атомну бомбу скинути, - каже. - Все, більше, каже, їм нічого не допоможе". І навіть це мене не спонукало ходити на якісь її події. Як відрубало. Після вторгнення я не можу себе змусити піти, чути російську мову десь там. Потім якось мій чоловік запросив її чоловіка там до нас на річницю весілля. Він прийшов з нею, вона прийшла з величезним оберемком соняшників. Я не знала, що вона буде.. Я її викликала, кажу: "Тільки французькою тут говорити". Кажу: "Прийдуть мої подружки, щоб ти навіть не палилася взагалі". І вона дотрималась цього, тобто вона не переходила на російську, вона дійсно говорила з моїми подружками французькою.  Вона окей ідейно, але все одно, я не можу. Вона мене весь час запрошує на свої події, я не ходжу туди, тобто я не можу. Що таке мені сталося, що просто від відвело від всіх.Мені тільки в кошмарних снах зараз сниться, що я ходжу по Москві, по Арбату і говорю російською мовою. В мене реально такі кошмари. Оце видно страх окупації, страх того, що нас підімнуть.Я аж зараз говорю, в мене мурашки по шкірі. Просто стільки наших предків поплатилося свободою, життям, здоров'ям за те, щоб ми жили отак, як ми зараз живемо оці 30 років незалежності, це ж золотий час. Такого, в принципі, не було ніколи. Ми такі щасливі з усіма нашими революціями, з усім. Що ми тримаємося, що ми відвойовуємо. Просто українці - ми круті, що можу сказати. І це дуже треба втримати в собі. Тому що скотитися в стан раба, якому не треба вирішувати, який по-русски будет говорить, ото головку опустить. Куди піду, там мене стібнуть, оце я бідний і нещасний, це легше легкого. Значно важче піднімати голову, стояти до останнього, розуміти, що це твоя битва за виживання, за всяке, за екзистенційне, за культурне, за фактичне. Це дуже важливо.Те що зараз відбувається на фронті, те, що люди донатять, те, що інші люди, яких, слава Богу, перестали називати культурним фронтом, роблять культурні події, з яких ідуть аукціони, з яких ідуть донати. Коли військові бачать, що їх підтримує суспільство, що їм донатять, що їм щось закидають, це їм реально рятує менталку. Якщо ви кинете там по 100 грн, не вип'єте зайву каву, десь посміхнеться військовий, тому що це більше ніж гроші? Це про те, щоб ми включені, що ми цивільні люди, що ми з ними, що це все потрібно? Французи як зараз сприймають війну в Україні, на якому вони етапі? Бо на початку був страх, що атомна бомба навпаки впаде десь на Європу, а не на Росію, як твоя ця знайома росіянка етнічна говорила. Чи є готовність того, що, якщо раптом що, я дивилася там статистику, що молоді люди у Франції, це було опитування минулого року. Казали, що готові брати зброю до рук. Які настрої зараз між французами?Я думаю, що десь такі ж і є. Зараз Трамп нам підсобив в цьому сенсі. Вони і так ненавиділи американців і їх зневажали за їх безкультур'я. Але грошки брали все одно з туристів і продовжують це робити. Так само, як ми були на Сідрері, виробництво сидра, кальвадоса і кажемо, що ми з України. І молодий чувак, може йому 30 з чимось, такий каже: "Так-так, ми експортуємо на Україну і на Росію. Дивіться, ці в нас коробочки в Владивосток". Ми такі: "Господи". Взагалі лице лупиться, оцей іспанський сором. Я привела людей показати сільське виробництво, українок привела. І ми такі: "Чувак, не треба тобі було це говорити", а він далі продовжує, що я припиню експортувати на Росію, якщо ви будете такі ж замовлення робити. Звичайно є, категорія людей, яким гроші не пахнуть, їм тіпа норм. Експортує він в Владивосток, що він тут такого поганого робить. Хай там люди бухають. Да хай збухаються вже там просто, хай їх менше буде. Загалом, оцей страх атомної бомби - він не зник, він є.Якось люди живуть усвідомлено з ним, але він уже так довго вимахує своїм цим ядерним прутнем, і нічого. Як щось би мало статися, він би вже це зробив, знаєш. А так от це все якісь казочки, червоні лінії. Я вже на ефірах кажу: "Дивіться, скільки разів ми вже перейшли ці червоні лінії. І що?! Кажу: "Так, ну, він же ж класичний bully. А так можна, а так можна? І якщо ти не будеш протистояти цьому, то він буде далі тебе пожирати по шматочку, поки не зіжре тебе всього. Мені здається, що от вся ця історія з Трампом, вона трохи всіх так збадьорила. Макрон абсолютно не популістський політик, на відміну від лівих, від правих. Це так круто те, що Марін Ле Пен більше не допустять до виборів. Це ж та, яка фінансувалась Путіним, оцей генерал Путіна в спідниці був фактично. І Макрон якось дуже наперекір всьому веде таку тверду політику. Він прям молодець, він дуже, він як з нами - те, що в нас в суспільстві, так, от наших нормальних людей дискурс. І зараз він європоцентричний, класний. І моя бульбашка вся така європоцентрична і класна.В нас один там якийсь тільки кузен, з якого всі тепер стидаються, пішов депутатом від правих сил і з нього всі ржуть. І я через то не поїхала вперше на Різдво до них, тому що я не буду сидіти за одним столом з людиною, яка є депутатом від крайніх правих сил у Франції. Але Макрон молодець. Він зараз настільки на висоті, дійсно справжній дуже крутий лідер і перший, який не забоявся Трампа. Ще ж була така тема  - коли тільки Трамп на перший свій термін прийшов, він же ж типу людей булить тим, що коли приходить, він тобі тисне руку. І всі там: "Ага". А Макрон такий його міцніше схопив і тримав його довше.  Він такий маленький, такий дуже typical француз, дуже харизматичний. Я ж його бачила наживо. Це давно колись там ще, будучи культурною дипломаткою, книжку Сенцова передавала. Обманувши його охорону, бо мене пускали. Вайб від нього дуже хороший - сильної людини. І я дуже сподіваюся, що це запалює також і інших лідерів. На нашій стороні є ті, хто знають, що це таке - Молдова, Фінляндія, балтійці, поляки ті самі.Всіх, в кого була взаємодія з москалями, вони уже не дадуть себео бманути. Так, Чехія, наскільки молодці. Виступала з нам перед нами словацька група і вони вибачалися за позицію свого Фіцо. Вони каже: "Ми не всі такі словаки". Я кажу: "Та я вірю, вірю. В нас теж був Янукович. Ми не всі за нього голосували. I feel your pain". Тому просто тут треба ще іншим країнам це доводити. Тій самій Німеччині. Їх виховали в тому, що вони мають провину перед там всім світом за світові війни. І тут росіяни. Дуже ж часто Радянський Союз так і називають Росія. Їм теж треба розжовувати, скільки мільйонів українців полягло в Другій світовій. Це не були лише росіяни, це були балтійці і білоруси, молдавани, грузини, тобто це всі люди, які гинули там. А в цих видно далі, що от вони щось винні Росії. Да ні, не винні Чи Росію коли-небудь покарають за те, що вона робить? Більше того, вона ж і в час Другої світової війни багато зла наробила.  Як очільниця Совєтського Союзу.Як очільниця - голодомор і репресії, і скільки всього є, і вся ця відповідальність не була прийнята. Зато вони позабирали всі будівлі посольств по всьому світу. Це ж ми "правоприємники", давайте нам все багатство. Я дуже в це вірю - що росію покарають, бачиш, навіть Трамп зараз сказав, що він не буде протистояти. Боже, це ж такий абсурд був протистояти розслідуванню воєнних злочинів Росії в час повномасштабного вторгнення. Там видно йому все-таки напхали, що це ж зовсім повний повний абзац. Америчка, яка завжди була - freedom, democracy тут. Та ні, не будемо. Та хай повбивають там отих дітей, подепортовують. Та що ми це будемо? Не було. Ні, Путін нічого такого не робив. В Трампа ж почали дуже сильно рейтинги повзти вниз. І ось, думаю, що заспівали під іншу дудку. Не тому, що Трамп виправився, а тому, що все-таки люди, навіть які б вони реднеки не були, можуть трошечки відрізнити добро і зло. І от хочеться сказати, якщо у вас депресивний стан, чи вам не хочеться жити, чи вам здається, що все даремно, скажіть собі: "Я хочу дожити до моменту, коли путло буде в Гаазі". Я просто заради цього моменту готова жити, дивитися, от як ця морда буде там сидіти, якщо він, звичайно, не прийме отруту, як Гітлер десь в бункері. На це ми теж згодні, але це краще вже тоді пошвидше, щоб ми могли якось відсвяткувати. Якщо ні, то я дуже в це вірю. Я вірю в правосуддя. Це також часто питають французи: "Що хочуть українці?" Думають там помсти, вбити. Я всім кажу: "Ні, ми хочемо правосуддя". Ми хочемо просто, щоби вони заплатили репарації і щоб вони несли відповідальність за кожну заподіяну смерть, за кожну екологічну біду ту, яку вони зробили, за кожен дім зруйнований, за кожну долю понівечену.Тому що це страшне - те, що вони роблять і роблять це під якимись своїми  галюциногенними ідеями, за це треба платити. І я вірю, що вони за це заплатять. Ми говорили про культуру, про культурну дипломатію. Чи настане такий час, що французи будуть казати: "Ах, це ж українське, український там композитор чи український художник, чи український письменник". Я вірю, що настане. Війна - це дуже добре таким каталізатором виступила - те, що українців для себе відкривали. Лесю Українку ми зрештою чули у виконанні Катрін Деньов. Вона читала також Люби Якимчук "Абрикоси Донбасу", сучасної поетки. Чим більше було б таких інфлюенсерів дуже вагомих, як Катрін Деньов, тим краще це буде. Це швидше одиниці зараз. А що там з Депардьє? Хай, блін, кане в лету цей урод просто. З Депардьє це, якщо хтось не в курсі, його ж зараз там за зґвалтування його судять, за домагання.В нього ще якісь педофілічні там були замашки. Дуже класно, що нарешті жінки можуть про це говорити, бо раніше, "це нормально, ну він же зірка, він має право робити все те, що захочеш, з якоюсь там жінкою, яка освітлюванням займається". І він же ж там супер друг Путіна. Воно завжди все йде якось в комплексі. Це про цінності. І я дуже рада. Він мені ніколи не подобався. Він геніальний актор, але коли ти хоч трохи знаєш, хто він і що він, ти вже не можеш дивитись на це. Я не знаю, є люди, які розділяють ці дві речі. Я не можу, наприклад, розділяти. Багато французів теж не можуть розділяти. Там чимало голів у них покотилося. І чимало мужиків заступається за таких людей, наприклад як з Беґбедером.В нас недавно теж був скандал з Винничуком, і те, що відбувалось в ПЕН-клубі. Там дуже цікаво, що розділилися, що жінки були дуже проти в основному, а чоловіки захищали, причому несподівані чоловіки, не бачили вони там сексизму і чогось такого. Це цікаво, наскільки ця річ дійсно зумовлена статевим поділом, а не якимись людськими цінностями загалом. Я думаю, що це тема для окремої розмови і ми ще колись цю розмову здійснимо, поговоримо про твій фемінізм. У мене фемінізм здорової людини. Я за те, щоб люди робили, що їм хочеться. Як от людина почуває себе щасливою на підборах - хай ходить на підборах, хоче ходити в рейтузах, з неголеними ногами їй комфортно. Відстаньте від неї ви всі, вона не зобов'язана вам подобатись. Чи так само не зобов'язана там носити ліфчик, щоб не виколювати очі. Хочеться людині таке зробити. Те саме з чоловіками - вони мають право жити, як їм хочеться. Трохи деколи too much - "Ой, він на мене не так подивився". Ну ти гарна, на тебе подивилися. Це нормально, знову ж таки. Він же тебе не образив, він тебе не помацав там, де ти не хотіла. Тобто деколи є перекоси. Я за те, щоб якось було так природньо, гармонійно, нормально. Флірт між людьми це нормально, симпатія - це нормально. Приниження і сексистські штуки - це не нормально. 

Ситуація на фронті Почнемо з подій на фронті, де за підсумками минулої доби кількість бойових зіткнень була менше сотні. Це показник нижчий, ніж коли ми говоримо про максимальні показники, де було 250 бойових зіткнень. Зараз менше сотні, що говорить про те, що або погода впливає, або противник виснажується, або відбуваються якісь пертурбації у ворога на певних ділянках фронту.Звільнення КотлиногоПри цьому місяць, який завершується, можна назвати періодом активних контратакуючих дій наших Сил оборони. Насамперед, це стосується Покровського напрямку, там, де раніше ворог намагався здійснювати просування і на фланг і здійснював фронтальні атаки у напрямку Покровська.Проте зараз саме Покровський напрямок - це те, де демонструється можливість Збройних Сил України при детальній підготовці, взаємодії і навченості особового складу, навіть за умов переваги противника у чисельності живої сили демонструвати показові та прийнятні результати. Декілька днів тому ми говорили про те, як здійснювали звільнення Піщаного. Там якраз діяли бійці 425-го штурмового полку “Скала”, де вони розмотали 47-му російську мотострілецьку бригаду. Вчора ми говорили про те, що наші підрозділи вибили ворога з Успенівки. Це якраз один із населених пунктів на західному фланзі просування до Покровська.І от зараз ми бачимо відео, яке сьогодні опублікувала 25-та окрема повітрянодесантна бригада. Це відео насправді вкрай показове і цікаве, тому що фактично пояснюється, як один наш батальйон цієї повітрянодесантної бригади здійснював підготовку і знищення противника у селищі Котлине. Це також західний фланг від Покровська. Що цікавого і показового? Фактично Котлине - це населений пункт, який розташований впритул, недалечко до траси Покровськ-Дніпро. Ворог намагався до неї саме просуватися, аби суттєво ускладнити якраз логістику забезпечення самого Покровська. І от у бригаді було поставлене завдання вибити противника з Котлиного.Фактично підготовка там тривала певний час. Була низка спланованих заходів, зокрема, забезпечити певну стабілізацію поблизу Котлиного. Потім здійснити максимальне враження за рахунок артзасобів, систем ураження, які є у розпорядженні бригади батальйону. А потім забезпечити штурм або атаку на Котлине підрозділами нашого десантного батальйону і забезпечити утримання Котлиного. Власне, це і було зроблено. Відео розповідає про те, як спочатку працювала артилерія по противнику, аби заблокувати і його просування в самому Котлиному, де тоді накопичилася понад сотня російських вояків. Потім були дві атаки наших штурмових груп: одна з південного заходу, інша з південного сходу, де підрозділи на бойових машинах піхоти здійснювали якраз швидке відсікання противника на західних околицях. Фактично ця операція тривала певний час і за підсумками було знищено, якщо дивитися на це відео, понад 275 ворогів убитими і понад 203 були поранені, і частина з них була взята в полон.Чому я так довго говорю про цю операцію, тому що попри, повторюсь, перевагу противника у чисельності, за рахунок планування Збройні Сили спроможні і вміють проводити такі операції, які звільняють наші населені пункти. Зараз ми говоримо про Котлине. Якщо ми знову повернемося до мапи навколо Покровська (наведена вище), то там є вже низка блакитних ділянок, де наші Збройні Сили відкинули противника з попередніх позицій.Це якраз Котлине, це Піщане, це Успенівка, це траса на сході від Покровська, там, де ворог намагався протискатися до дороги, яка веде на Костянтинівку, так само там блакитна ділянка. Тобто фактично це говорить про те, що є розумні підходи, які дозволяють утримувати і звільняти територію, яку утримує противник.Але перед тим нагадаю, що насправді тут досить щільно працювали наші підрозділи структур, які забезпечують знищення противника на відстані. Тобто використовувалися якраз всі наші дрони різного призначення, які унеможливлювали, зокрема, перекидання підрозділів і техніки з того ж Селидового до тих ділянок, де проводилися контратакуючі дії.Це теж демонструє гарний симбіоз взаємодії різних структур і частин для того, аби здійснювати такі контратакуючі дії і фіксувати наші здобутки. Але у будь-якому разі, попри те, що є успіхи, ситуація залишається вкрай складною на тому ж Покровському напрямку. Ми знаємо, що ворог на певних напрямках також має певні успіхи, і зараз є інші ділянки, де ворог утримує позиції, які він захопив, зокрема, це і ситуація, яка складається на правому березі річки Оскіл, де так само ворог утримує цей плацдарм. Ситуація навколо Часового Яру зараз непроста. Ситуація на північ від Великої Новосілки, так що в будь-якому разі, бойові дії тривають. Але якраз ситуація навколо Котлиного і є підтвердженням того, що мають наші Збройні сили і потенціал, і можливість, і навченість здійснювати такі ефективні контратакуючі дії. Російські КАБи втрачають свою ефективністьА в цей час є ще одна цікава новина. Ми знаємо, що ворог активно використовує КАБи. За минулий рік було використано 44 тисячі керованих авіабомб. І цього року ворог намагається здійснити виготовлення аж 70 тисяч КАБів, які використовуються з ворожих літаків. Він скидає ці КАБи з бомбардувальників чи літаків, які спроможні нести цей вантаж на відстані до 70 кілометрів.Але, що цікаво, сьогодні дивився за певними російськими пабліками, там є один з провідних російських каналів, який аналізує ситуацію з використанням російських КАБів. І вони зараз обговорюють те, що засоби РЕБ української сторони так потужно впливають на російські КАБи, що влучити в ціль, як вони самі визнають, просто неможливо. І треба, як вони кажуть, здійснювати перехід на використання замість одного КАБу на кількість від 8 до 16 керованих авіабомб, аби якось влучити у ціль, яка начебто визначається як пріоритетна.Але командування військово-космічних сил Російської Федерації на такий підхід не готове йти, так що в будь-якому разі підтвердження ефективності наших систем РЕБ у противника є. Але, думаю, нам треба йти далі і шукати варіанти, яким чином, власне, знищувати самі російські літаки ще до того, як вони можуть використовувати ці КАБи по нашим населеним пунктам, по нашим військовим і мирним об'єктам.Гарантії безпеки для України Такі реалії на полі бою, але також ми знаємо, що зараз геополітичні чинники починають впливати на перспективи ведення бойових дій, попри проєкт угоди про українські сировинні ресурси, де згадується про гарантії безпеки, але без чіткого формулювання. Ми розуміємо, що зараз головними гарантами безпеки і далі залишаються самі Збройні Сили і наші підприємства, які розробляють озброєння і техніку, що використовується на полі бою. Але у будь-якому разі геополітика, ставлення наших партнерів до ведення бойових дій з Російською Федерацією має вплив опосередковано на поле бою. У нас цікавий тиждень, який ще триває, і тут, звісно, значення мають ці варіанти побудови нового формату безпеки в трикутнику Європа-Сполучені Штати і Україна. Був візит президента Франції до Сполучених Штатів. У четвер ми очікуємо підсумків візиту прем'єр-міністра Великої Британії Кіра Стармера до Сполучених Штатів.Так чи інакше виникає питання формування гарантій безпеки та планів, які зараз є певним чином консолідованими між провідними європейськими країнами щодо формування військового контингенту, який може бути скерований на території України.Олексій Їжак, експерт Національного інституту стратегічних досліджень, а також співзасновник консорціуму оборонної інформації, яка об'єднує низку аналітичних структур України, розповів, наскільки все це реалістично, і чи погодиться на ці пропозиції американська сторона."Мені здається, той більш-менш, консенсус, який існує в Європі, полягає у тому, щоб розповсюдити на Україну ті процедури, які були створені 14-го року для Східної Європи, в принципі, модель одна, але реалізації трішки різні. І зміцнити європейський тил, якщо дивитись на загрозу, як з боку Росії. І зробити це без Сполучених Штатів, в основному. У чому там ідея в цих силах? Це не таке розгортання, як під час війни створити потрібний баланс. Скажімо, нам не вистачає військ від мільйона, треба зробити півтора мільйона і от розгорнути європейцями ще пів мільйона для того, щоб перемогти Росію. Там модель така, що під час зниження бойової активності на фронті створити такі умови, коли б гарантії були неминучі, як зараз вважається для Східної Європи", - розповів він. За словами експерта є кілька інструментів, які дають таку гарантію."Перше - це на землі є присутність військ інших країн НАТО. При чому це цікава присутність. Це не така присутність, як ми знаємо про НАТО, що є штаб, є багатонаціональні дивізії, корпуси. Це сили, які мають у разі зовнішньої агресії влитись в національні сили, міжнародні сили. Як міжнародний корпус, там менше ніж корпус, там бригадний рівень, але от влитися, власне, у Збройні сили національні і таким чином створити неминуче залучення інших країн, які надають ці підрозділи. Тобто це має відбутися автоматично. Плюс є ще патрулювання неба і негайні реакції. Вони вимірюються хвилинами: 10 хвилин, 15 хвилин. Ну, і зрештою все це спирається на тил, на велике розгортання, яке має бути після агресії автоматично. Але для того, щоб зробити це велике розгортання, там без Сполучених Штатів дуже важко, тому що, по-перше, зв'язок і розвідка, по-друге, це авіаційні перевезення, військовий транспорт. Ну, і третє - це ядерна зброя, без якої всі інші розрахунки стають непевними. Тобто, якщо мова йде про розгортання проти агресії Росії, там за спиною має бути ядерна зброя", - сказав експерт.Олексій Їжак вважає, що такий варіант є реалістичним: "Якщо буде розповсюджена одна з моделей Східної Європи на Україну, тому що там немає насправді стотисячних розгортань, ну, може, до 100 тисяч, але зараз обговорюється і 30 тисяч. Але якщо 30 тисяч негайно вбудовуються в систему оборони України при агресії, то означає, що всі країни які надали ці 30 тисяч, вони майже автоматично залучаються. Ну, у принципі, це реалістично, але поки що без Сполучених Штатів абсолютно повністю обійтись не можна".Зміни підходів Європи до ядерної зброїПотенційно новий канцлер Німеччини говорить про те, що треба розпочати перемовини з Францією і Великою Британією щодо ядерної парасольки над Європою і заява президента Франції про можливість використання французьких літаків якраз для таких місій, пов'язаних з ядерною безпекою для самої Європи."Коли в уряді Олафа Шольца про це говорили минулого року, це здавалось трохи жартом, альтернативна думка. Здається, міністр екології або міністр економіки щось про це говорили. І тоді Польща завжди заявляла, що якщо не потрібно Німеччині, то давайте переводити у Польщу. Але зараз, на жаль, звичайно, польське бачення, що робити з американською ядерною зброєю, здавалось правильним, але дуже схоже на те, що реально Сполучені Штати хочуть виходити і значно скорочувати, ну і відповідно втрачається віра в американську ядерну зброю в Європі. І тут що важливо розуміти, здається, от після всіх цих дискусій, і ті візити, які зараз відбуваються у Сполучені Штати, все ж таки із США досягнута певна згода, що той набір інструментів, які створює НАТО, а НАТО - це не колективна армія, а набір інструментів, дуже корисних інструментів, що цей набір інструментів Сполучені Штати не будуть руйнувати. Просто, можливо, із цього боксу приберуть частину своїх інструментів і дозволять європейцям покласти нові свої", - зазначив аналітик.Він зауважив, що французький багатоцільовий винищувач Rafale з французькою ядерною бомбою найкраще вписується у систему розширеного ядерного стримування НАТО, як воно є."На основі зараз F-16, F-18, різні літаки американські з американською бомбою. Так само і для цього створена логістика, інфраструктура, в принципі порядок зброї однаковий, габаритно-масові характеристики схожі, тому, я думаю, це реальний варіант, і він розглядається. Просто я не думаю, що Сполучені Штати готові прямо зараз оцю ядерну систему передати Франції, сказати, що давайте робіть. Хоча іншого варіанту і не залишається. Британці не можуть це зробити, тому що у них немає тактичної ядерної зброї, у них тільки морський компонент, дуже залежний від Сполучених Штатів. Ну, фактично це одна і та ж зброя, яка на підводних човнах у Сполучених Штатів і Британії. І виробляється, це однаковий дизайн, там дуже тісні зв'язки, тому Франція. А у Франції автономна абсолютно і воно схоже, такого ж рівня, як F-35 з бомбою Б61, ну, трошки гірше Rafale з їхньою французькою тактичною ядерною бомбою", - вважає Олексій Їжак. На його думку, коли вже про це говориться, це означає, що мова йде про фінансування, темпи і процедури. Він припустив, що на перемовинах Дональда Трампа і Емманюеля Макрона це питання також могло обговорюватися. "На наших очах виникає нове НАТО"Олексій Їжак розповів, який зиск від цього може мати Україна. "Я думаю, тут, звичайно, починаються нові переговори, тому що за тим, що зараз є, окрім інфраструктури, там є процедури. І взагалі все НАТО, всі країни НАТО долучаються до ядерних процедур. Частина країн забезпечують не ядерну складову, наприклад, супроводження літаків з ядерною зброєю або надання РЕБ, надання логістики, аеродромів. Тобто без жодного галасу Україна може долучитись до цього процесу. Тут важливо те, що на наших очах виникає нове НАТО. Нове НАТО, можливо, без Сполучених Штатів. І в це нове НАТО, нам треба вирішити, нам з одного боку і легше вступити, але все ж таки це поки що старе НАТО, де є і країни, які просто з політичних причин не хочуть нашого членства. Але в цілому це добрий сигнал того, що НАТО залишається найбільш успішним альянсом, але, можливо, без Сполучених Штатів, і в це нове НАТО Україні, я думаю, легше і швидше буде долучитись", - вважає експерт Національного інституту стратегічних досліджень, співзасновник Консорціуму оборонної інформації Олексій Їжак.