“Коли повертаєшся в тил – враження, що навколо наркомани”. Леся Ганжа після понад чотирьох років на бойових пішла в патронатку “Трійки” автор: Олена Зваричдля “Новинарні”фото з архіву Лесі Ганжі“Люди в тилових містах не віддупляють реальність. Тил падає. У 2022 році ми перемогли, бо мали єдність, зараз єдності немає”, – жорстко констатує Леся Ганжа “Крапля”, старший солдат, комунікаційниця Патронатної служби 3-го армійського корпусу.До великої війни журналістка і громадська активістка: працювала в “Телекритиці”, культурною оглядачкою, керувала сайтом “Жінки – це 50% успіху України”, з 2015 року – проєктом “Доступ до правди”. А у березні 2022-го пішла на фронт. Оборона Ірпеня, змерзлі поля під Бахмутом… У 2023 році вивчилася на оператора дронів і відтак майже безперервно перебувала на передньому краї, літала на Маvіс, FРV, малих і великих бомберах. З часом відчула, що зір і слух підводять, фізичний ресурс не безмежний, а фарт – не вічний, і наприкінці цього літа перевелася на тилову роботу. Зараз вона комунікаційниця патронатної служби 3-го армійського корпусу.Чому в деяких підрозділах патронатка сильна і хто може бути мотором змін, щоби поранені воїни мали супровід на всіх етапах? Розмовляємо про це з Лесею Ганжею. А також про прірву між настроями на фронті і в тилу, про пам’ять, яка стає обов’язком, і навіть про “корисні звички”, які може принести воєнний досвід.Дивіться також інтерв’ю у відеоформаті на нашому YоuТubе-каналі:
“Тил впав, бо вирішив, що фронт впорається без нього”
– В останні роки здається, що люди в тилових містах, і навіть у Києві, який став головною мішенню для російських повітряних ударів, перестали цікавитися війною. І, мабуть, контраст у настроях “там” і “тут” тригерить тих, хто після поранення повертається в тил? Які твої відчуття?– З мене сміялася моя подруга, яка теж колись поверталася з фронту, і вона говорила: “Коли ти довго пробув на фронті і повертаєшся в тил, у тебе буде мінімум три місяці адаптації”. Я відповідала їй: “Боже, яка адаптація? Та мені аби тільки повернутися”. Тому що ти розумієш, що на фронті у тебе все доходить до краю, насамперед твій фізичний стан, бо ж є й фізична межа твоїм можливостям, а все-таки я не молода людина. Війна стає все жорсткішою і жорсткішою, якщо говорити про вимогу саме до фізичної форми бійця.Читайте також:“Про нас писатимуть у підручниках історії. Ви хочете вивчати це? А ми це творимо!”. Марина Мірзаєва із 3 ошбр – про свою війну, ідеологію і конкурентну перевагу УкраїниА з другого боку, з’являється відчуття, що твій фарт уже закінчився. Ти вже дуже багато воюєш на фарті. Тут пощастило, тут пощастило, знову пощастило, тут проскочило, бах – не детон, не детон, не детон (детонування боєзаряду – “Н”) – і ти такий: фу-у-ух… Але в якийсь момент з’являється відчуття, що так не може тривати безкінечно, що фарт колись скінчиться.– Це одна з причин, чому ти перевелася?– Так. І от коли ти повертаєшся, тобі говорять про те, що буде три місяці адаптації в тиловому місті. Хоча я поверталася в Київ – рідне місто, у мене тут дочка, мама. Мене тут чекали, мені запропонували дуже цікаву роботу в тилу – я перевелася в патронатну службу 3-го армійського корпусу, відвоювавши в Третій штурмовій бригаді, налітавшись так нормально.Леся Ганжа з мамою й дочкоюІ все одно, за всіх цих обставин, які я вважала дуже зручними, я довго адаптувалася – три місяці адаптації, так воно і було.По-перше, я майже не спала. Засинала лиш десь під ранок. Чому так – не можу пояснити. В Ізюмі я прекрасно спала, на бойових ближче до Чернещини (село на Харківщині, розташоване близько до лінії фронту – “Н”), умовно кажучи, чи до Нового Міра – там я нормально спала. Але повернулася додому до Києва і перестала спати. Крім того, я стала достатньо нервова. Я дуже сильно реагувала на фрази типу: “Та війна зараз нікого не цікавить”, у мене зразу тригер спрацьовував.– Мені здається, що ходячи по Києву, ти розумієш, що війна справді нікого не цікавить. Вона цікавить хіба у тому “вигляді”, що зараз може залетіти в кожну хату російським дроном.– У 2022 році ми були набагато згуртованішими, ніж зараз. І це стало запорукою того, що ми змогли вистояти. Київ за три дні росіяни не взяли не тільки тому, що спрацювала армія, а й тому, що спрацювало населення, – люди стояли в черзі в ТРО, пробитися в армію було складно. Ми з дочкою ходили записуватися в ТРО 24 лютого, 25-го, 26-го. Марно. Потім пішли волонтерити, і я змогла потрапити в армію тільки 15 березня. І то, як я кажу, “по блату” – мої товариші із 130 бригади ТРО Солом’янського району подзвонили і сказали: “У нас донабір, приїжджай”.Ірпінь. Березень, 2022Мені здається, що тепер нас в тилу розбили, нашої єдності немає. Є, звичайно, окремі острівці стійкості, якісь згуртовані громади, волонтери, певні середовища, які ще тримають оцю оборону в тилу, національний спротив.Якщо ми хочемо виграти цю війну, є тільки єдина надія – на національний спротив і нашу згуртованість. Неможливо перемогти той народ, який розгорнув національний спротив, де кожен розуміє, що він боєць. Це не означає, що там 80-річна леді повинна сидіти в окопі, але вона теж повинна розуміти, наскільки працює її невеликий донат, наскільки важлива її участь в плетінні сіток тощо.Люди підпилюють ту гілку, яка може бути нашою опорою, а опор у нас не так і багато.Якщо єдність була, а потім вона зникла, значить над цим працювали дуже старанно і ретельно. Працювала Росія. І тил впав – тил вирішив, що фронт впорається без нього. Я не знаю, якими будуть наслідки. У нас дуже багато візіонерів в YоuТubе, які “служать” ютуберами, блогерами і вважають, що роблять дуже багато важливих для Батьківщини справ, що це суспільнокорисна праця. На сьогоднішній день є тільки одна суспільнокорисна праця – це бути на фронті, а все решта – допоміжні функції.➡️ Підписуйтеся на канали “Новинарні” в Телеграмі та в YоuТubе, а також у ТікТок та Іnstаgrаm.– Чи відчувають люди, які повернулися з фронту у відпустку чи після поранення, гідну повагу, розуміння? І що можна зробити, щоб ці хлопці бачили, що їм вдячні?– Ну, коли ти повертаєшся в тил, особливо після дуже тривалого часу на фронті, в такий тил, наприклад, як Київ, в тебе є враження, що навколо тебе наркомани. Тобто люди, які абсолютно не віддупляють реальності. І ти в якийсь момент намагаєшся щось пояснити, а потім закриваєшся все більше і більше. Чому? Бо в мене немає місії повернути наркомана до життя, типу: подивись на світ без наркотиків.Унікальність патронатки 3-го армійського корпусу
– Якщо говорити про повагу до поранених, до сімей тих дівчат і хлопців, які віддали своє життя, то тут великою силою є служба супроводу. У нас (у 3-му армійському корпусі – “Н”), супровід починається з моменту поранення бійця, супровід родини – з моменту зникнення безвісті або загибелі. У нас до 85% хлопців повертаються в стрій після поранення.Звичайно, в цій статистиці велика частка тих, хто мав легкі поранення, втім, у нас повертаються й ті, хто мав важкі поранення, навіть хлопці після полону повертаються в стрій. Дуже часто вони відзначають: це тому, що у нас крута патронатка. Тому що тоді, коли важко, і не тільки фізично важко, ти ще й дезорієнтований, бо армія – це все-таки велика бюрократія, і ми, колишні цивільні люди, не знаємо, як що в армії влаштовано, які довідки треба брати від моменту поранення і так далі, які процедури потрібно пройти. Це все перебирає на себе патронатна служба.Читайте також:У строю серед своїх. Проєкт ДШВ допомагає військовослужбовцям після тяжких поранень продовжити службу в Силах оборони– Можеш описати цей ланцюжок, як працює система патронату з моменту поранення бійця?– У пораненого з’являється медичний куратор, він дбає про те, щоб його підопічний потрапив в той заклад, де йому нададуть саме ту максимальну допомогу, яка потрібна. Адже часто в нього може бути комбіноване поранення.У мене був товариш, який потрапив у штурмовий підрозділ, провів 30 днів у штурмах, на позиціях і, уже виходячи, наступив на міну. Йому відірвало мізинець. Але умови виходу були складними, і коли йому вже почали оперувати ногу, то, як хтось із наших пожартував: “Андрюсі нарізають ногу, як ковбасу”. Культя не заживає, вже 40 операцій провели…Ми приїхали до нього в лікарню, кажу: “Слухай, а патронатна служба тебе веде?”. А він каже: “Не знаю, чи веде, але тільки сталося поранення, мені написали: “Мене звати так-то, пиши мені все, що тобі треба”. Але мені нічого не треба було. Але потім я захотів крісло колісне і написав їй. На наступний день заходить чувак в палату, ставить це крісло, починає його збирати і ні слова мені не говорить. Я питаю: “Це хоч мені?”. Той каже: “Ну ти ж такий-то, такий-то? Да, це тобі крісло”. Так що я не знаю, чи веде мене патронатка”. Ну тобто так у нас працюють. Потім, на етапі протезування, патронатна служба буде його так само вести.Треба сказати, що патронатну службу придумала Олена Толкачова “Гайка”, це зараз командирка патронатної служби 3-го армійського корпусу: ще в 2014 році, коли воювали разом з Андрієм Білецьким в “Азові”. Досвід патронатної служби Третьої штурмової ліг в основу всіх служб супроводу, які тепер мають бути в кожній бригаді, в кожному корпусі, власне, в усіх підрозділах Сил оборони України. Ясно, що не скрізь вони є настільки ефективними, тому що насамперед повинно бути розуміння і відповідальність у командира.На жаль, в деяких підрозділах у напрямку цивільно-військове співробітництво (ЦВС) може бути одна людина, яка займається супроводом всієї бригади. На неї покладені ці обов’язки, а інші люди займаються якимись іншими питаннями. Або в штатці бригади, так часто буває, знаходяться “ліві” – є люди, які від війни ухиляються в армії. І таке буває.В усіх підрозділах Сил оборони повинні бути патронатні служби, але якість їх залежить від волі командира.Є підрозділи, в яких хороші традиції супроводу бійців, наприклад, в “Азові” – “Янголи Азову”, в “Хартії”. Було б добре, щоб ці традиції охопили всі сили оборони.Читайте також:Початок людиноцентричної армії. Як створити дієву патронатну службу бригади: унікальний досвід “Янголів” Третьої штурмової– Патронатна служба – це не тільки супровід поранених. Також вона має функцію допомоги родинам полеглих і зниклих безвісти. Розкажи про це.Насамперед є великий департамент медичного супроводу. Також великий департамент, який займається “двохсотими” і “п’ятисотими”, тобто загиблими і зниклими безвісті. Є також допомога сім’ям. Взаємодія із сім’ями бійців, які проходять через патронатку, має одним із наслідків те, що матері бійців, дружини чи сестри теж стають частинами патронатної служби.Наприклад, у нас був боєць Олег Христенко “Крилов”, який воював у Другому штурмовому батальйоні бригади. Він загинув. А його мама, Олена Крилова, зараз працює в патронатній службі 3-го армійського корпусу у Львові. Потрясаюча жінка, позивний “Крило”. Перший час вона була однією з найактивніших волонтерів патронатної служби, а тепер – в штаті. І це не поодинокий випадок. У патронатній службі служать дівчата і поранені хлопці, або ті, які вже нормально повоювали. У нас з вулиці людей немає.Чому навчила війна
– У Радянському Союзі романтизували війну, скажемо так, до непристойності. Ця ідеологічна лінія простягнулася від Другої світової до зламу 1990-х, молодь захоплювалася піснею популярного барда Віктора Цоя: “Война – дело молодых, лекарство против морщин”. Тепер усім, навіть тим, хто не воював, зрозуміло, що війна – це смерть, ризик, бруд, сморід, вологі бліндажі і так далі. Що тобі здається найжахливішим у війні? І інший бік питання: попри все, чи є якийсь досвід війни, який би ти могла оцінити як корисний для себе?– З корисного – я перестала запізнюватися. В армії, навіть не говорячи про бойові, будь-яке запізнення – це неприпустимо. Будь-яке запізнення в армії – це одразу 10 бьорпі чи 20 бьорпі. Це такі фізичні вправи: присідаєш, відтискаєшся.В Ірпені у березні 2022 рокуКарти стала краще читати, на дроні навчились літати. Як жартують серед мавікістів, після війни будеш весілля знімати. От бачиш, у мене є ще така додаткова опція заробити собі на шмат хліба, якщо доживу до кінця війни і треба буде знімати весілля.Леся Ганжа пілотувала різні типи дронів: від Маvіс до великих бомберівВійна – це велика антисанітарія. Особливо зараз: листопад, та, власне, починаючи від жовтня і десь до перших морозів, буде нестерпна мишатина і крисятина.Восени на фронті бійцям доводиться воювати ще й мишами, які в пошуках їжі заходять в їхні тимчасові житлаУ нас минулого року десь у цій порі хлопець перед сном поїв курячі джеркі, а вночі прийшла миша гризти йому пальці. Мишей просто неймовірна кількість, і всі вони приходять до тебе в бліндаж, і ти з ними воюєш за свою їжу. Треба придумати, як зберігати продукти при тому, що терміни перебування на позиціях уже давно – не два і не три дні. Тепер це 10 днів, 20 днів, 30. Так, у липні цього року я йшла на 15 днів. Після мене хлопці вже заходили на 20 днів.Термін буде збільшуватися, тому що дуже важка дорога. Наприклад, в липні, ми ще могли ходити приблизно на 12 км, а вже на вересень це було 17 км. І ці 17 км можна йти дві доби. Стає все складніше, тому що збільшуватиметься кілзона, і дохід до позицій буде ставати важчим фізично.– Йдеться про позиції пілотів дронів.– Про позиції “мавікістів”. А “мавікісти” стоять одразу за піхотою. Також треба говорити про те, що в зв’язку з наступальними діями на лінії фронту загострилося “квартирне питання”. Маю на увазі те, що ми вибиваємо під*рів з їхніх позицій, туди заходить піхота, а всі наступні просуваються так само вперед, і сидіти практично ніде, зручних позицій немає, все розбито. В умовах кілзони ти собі просто так бліндажик не накриєш. Кожна наступна зима на фронті буде складнішою за попередню.Не всі бублики з’їли миші. Жартівливе фото: Леся Ганжа в бліндажі біля переднього краю, ХарківщинаУ тилу є думка: я такий розумний, тому мені воювати не можна. Та навпаки, раз ти розумний, то давай уперед! На фронті потрібні розумні, тому що війна потребує мобілізації всього інтелекту і фізичних сил.– Зараз портрет солдата на фронті – це, як кажуть, дід, тобто чоловік 50 років плюс. Я не вважаю, що це дід. Але молоді дуже мало. А ти завжди кажеш про те, що твої побратими – навпаки, молоді хлопці, які пішли добровольцями.– Це Третя штурмова. В Третій штурмовій трохи не так, як, можливо, в середньому по фронту. У нас молоді бійці.Мені здається, я воювала певний час серед молодих мільйонерів.Це були хлопці, які пішли на війну в 2022-му, в 2023 році, їм не виповнилося 25.– Тут треба пояснити, що йдеться про бійців, які пішли воювати добровольцями до того, як досягли призовного віку, і їм держава в 2024 році почала виплачувати 1 млн грн. Як і тим молодим, які підписували контракт 18-24.– Так. І вони всі між собою обговорюють: “Ну що, тобі мільйон вже прийшов? А мені вже там зайшло”. Ну, коротше, я воювала серед оцих от пацанів, які в 2022-му рвалися в військо.Читайте також:“Типова ситуація, коли надцять дронів вилітають на одного руського, конкуруючи за є-бали”. Оператор БПЛА Роман Клименко про війну, Росію і майбутнєЧому наші діти не знають про НАТО й операцію “Вівальді”?
– У тебе нещодавно з’явився новий досвід – педагога, викладача предмету “Захист України” в художньому ліцеї. Як тобі здається, підліткам заходить цей предмет? Вони розуміють, що це важливо? Молоде покоління реально оцінює ситуацію, в якій живе, розуміє, що йде війна?– Вчительський досвід у мене мінімальний. Я поки що провела по одному уроку в 10-х класах. І, звичайно, зі школою, як і з армією, я думала: “Боже, нащо я туди пішла?”Поки що був перший урок, тема: світова система безпеки. Ми з десятикласниками намагалися з’ясувати прості поняття. Наприклад, я запитала, як розшифровується НАТО. Жоден учень 10-го класу цього не знав. Враховуючи, що це майбутні художники, я думаю, для них цей предмет – просто такий… загальноосвітній.Ми говорили, чому ЗСУ – це не те саме, що Сили оборони України. А які круті підрозділи ви знаєте? Наприклад, що таке Нацгвардія, діти не знають. Я їм почала розказувати про операцію “Вівальді”. Здавалося б, зараз одна з найкрутіших військових операцій на фронті відбувається. Нарешті ми в наступі. Про це не просто важливо знати, про це приємно, блін, знати, бо нарешті не нас, а ми…Десятикласники не знають про війну. Говориш з ними про операцію “Велес”, яка теж цікава, важлива: пацани по газовій трубі 15 км пройшли. Учні не знають про це. Де знаходиться Куп’янськ – не знають навіть приблизно. Що таке бригада “Хартія” – теж не знають. Про Третю штурмову ще чули. Можливо, тому що я їм представилася, що я з Третьої штурмової, то вони вже почули. Зате вони знають, “які погані ТЦК”.– Про що це може свідчити? Про те, що війна справді стає нецікавою тим, хто знаходиться хоча б за 50-100 км від неї?– Абсолютно. Молодь і не тільки молодь ставить собі бар’єр, не хоче чути про війну. Мені здається картина самоочевидною.Я намагаюся навести лад в їхній термінології. Наприклад, ми розбирали, що таке гібридна війна. А яка ваша роль у цій війні? Розбирали випадок на Петропавлівській Борщагівці, зокрема, про 14-річного хлопчика, який кидав камінням у військових, знімав про це ТікТоки, а потім впав і обкакався. На місці цього хлопця може бути будь-який підліток. Ми з учнями говоримо про те, як не бути корисними ідіотами. Тому що гібридна війна точиться скрізь.І вони всі в цій війні будуть або солдатами, або тими, кого використовують.От, власне, поки що концепцію предмету “Захист України” я бачу так.Читати також:Маневри в битві за правду. Як змінилися операції в інформаційній війні, що не матиме кінцяНа жаль, поки що практичні заняття проводити не можу, тому що ми займаємося онлайн. Безпекова ситуація в Києві не дозволяє зібрати багатьох дітей в одному місці. Як тільки можна буде офлайн, звичайно, я знайду класний тренінг і фахівців, які проведуть з дітьми найкращий такмед.Жінки на бойових потрібні
– Мабуть, тобі це питання часто ставлять в інтерв’ю: жінка на війні. Сформулюємо інакше: жінки на бойових посадах – це потрібно?– Якщо говорити про 2022 рік, то багатьом жінкам, які до повномасштабки не мали бойового досвіду, було достатньо важко потрапити на бойові. Нас жаліли. І тоді було дуже багато, можливо, кращих бійців, ніж ми. Зараз же кожен боєць потрібен. Тому чи потрібні жінки на бойових? Так, вони потрібні. Але вони там потрібні не жінками, а бійчинями.Леся Ганжа: “Чи потрібні жінки на бойових? Так, вони потрібні. Але вони там потрібні не жінками, а бійчинями”Умови роботи на лінії зіткнення достатньо жорсткі, і потрібна кожна людина, яка може працювати в цих умовах. Адже люди, які пропрацювали навіть настільки фартово, як я, чотири з половиною роки, вичерпуються. Я вже не бачу і не чую. А це погано для виживання на ЛБЗ і в умовах кілзони. Моя робота – роздивлятися переміщення дрібних точок на екрані. Я це роблю в напівтемряві, і від цього сідає зір. А від того, що постійно щось бахає, у тебе просто пропадає слух. А треба дуже добре чути для того, щоб переміщатися, і досить добре бачити. Це теж база, яка потрібні для виживання в умовах лінії зіткнення. Кожна людина повинна собі сказати, скільки вона готова присвятити свого життя для того, щоб відбути на ЛБЗ, щоб відвоювати, для того, щоб під*ри сюди не зайшли. Одні і ті самі люди не зможуть тримати фронт на собі, їхній ресурс вичерпаний.Читайте також:Фобія війни. Історія парамедикині Юлії, яка починала рятувати поранених у 2015-му і продовжує робити це понад 4 роки повномасштабноїРеабілітація яхтингом
– Ти сказала як жарт, що після війни можеш стати “весільною дронаркою”. А насправді ким би ти хотіла бути після війни?– Як один з варіантів того, чим би я хотіла заробляти після війни, в ту епоху, про яку ми мріємо, що вона колись настане, то, я думаю, що могла б заробляти матросом.– Це ми плавно підійшли до твого хобі, твого захоплення яхтингом.– Я колись переганяла вітрильний човен через Атлантику з порту Ушуая (один з найпівденніших портів Аргентини, розташований на архіпелазі Вогняна Земля, – “Н”) в порт Портімао (Португалія – “Н”).Леся Ганжа давно захоплюється яхтингом і жартує, що після війни могла би заробляти матросомІ, в принципі, хотіла би продовжувати працювати з цією компанією. Є домовленість із власниками компанії, що здійснює туристичні подорожі, що вони візьмуть мене як матроса в Антарктиду. Почну з Антарктиди, а там видно буде. От якось хочеться чогось такого, де більше життя.– У тебе є свій маленький вітрильний човен. Коли ти повернулася до Києва, ти вже виходила на ньому?– Зараз навігація на Дніпрі не відкрита: є в окремих затоках, але на русло річки виходити не можна. У нас дуже маленька акваторія, і я свій човен там не спускала впродовж усіх цих років. От в кінці 2021 року як підняли, так він всю війну стоїть. Будемо сподіватися, що все гаразд, нічого не розсохлося. А на маленьких швертботах, невеличких човниках, я виходила кілька разів.– Ваш яхт-клуб допомагає реабілітовуватися пораненим хлопцям. Розкажи про цю волонтерську ініціативу.– У нас в яхт-клубі є два великі волонтерські осередки. Перший перешиває старі вітрила на медичній ноші, які з 2022 року збирають по всій Європі. Другий волонтерський осередок з’явився позаминулого року.Ми купили човни класу 2.4mR, придатні до реабілітації військових, ветеранів.Крім того, цей човник стійкий на воді, і люди без спеціальних навичок, без певної вправності можуть сісти і спробувати себе у вітрильному спорті. У цьому класі у нас уже два роки працює такий ветеранський гурток, спортивна секція.Минулого року клуб возив двох спортсменів у Чехію на змагання в цьому класі. І цього року хлопці, які виграли змагання на нашій акваторії, теж поїхали в Чехію. У нас зараз чотири човни, надалі буде підготовлено ще кілька човнів. Це, я вважаю, дуже крутий спосіб для людей, які повертаються з війни, особливо для людей з ампутаціями. У нас є спортсмен з двома ампутованими ногами, є хлопці після серйозних контузій, з дуже серйозними травмами голови, з пластинами в голові.Вітрильний спорт – це ж не просто спорт, це спосіб мислення. Якщо ти не просто ходиш, а розумієш філософію того, що відбувається, це тобі може дати нову дорогу в житті.– Нещодавно ти написала п’єсу “Мінога”, і її було представлено на фестивалі ветеранських п’єс цього літа. Чому ти вирішила зайнятися драматургією? І чи далі буде?– Поки що говорити про те, що я пішла в драматургію, було б необґрунтованим перебільшенням. Я написала одну масюпусеньку п’єску.Афіша “Міноги” на Фестивалі перших п’єс “Театру ветеранів”Ця п’єса про те, наскільки в житті солдата велику роль грає безпосередній командир. Якщо чесно, я була страшенно зла, бо в нас знімали хорошого командира і ставили поганого. І я розуміла, що не можу про це написати навіть колонку в жодному ЗМІ. Бо коли ти журналіст, ти маєш бути об’єктивним, точним, не повинен висловлювати свої сильні відчуття, ти повинен зважувати користь сказаного для нашої оборони. Ну, коротше, я зрозуміла, що інструментарій журналістики непридатний для того, щоб пояснити ту ситуацію, з якою я зіткнулася. Так з’явилася ідея цієї п’єси.Але там багато різних тем звучить. І одна з тем, надзвичайно для мене важлива, – це тема пам’яті пам’яті про загиблого побратима. Це Даня Новіков, який 21-річним загинув під Бахмутом, 30 листопада 2023 року, напрямок Хромове.Даня НовіковДля мене це лишається дуже важливою лінією цієї п’єси. Це теж одна із практик пам’яті, яка є можливою уже зараз, поки ми ще лишаємося у війні, але ми вже маємо змогу таким чином вшановувати пам’ять тих, з ким ми дружили.“Мінога” завдяки прекрасній режисерці Вероніці Хникіній існує. Її показали тричі: перший раз на фестивалі ветеранських п’єс, другий раз – на фестивалі “Прояв” і днями – у Львові. І окремо перформативні читання були в Гельсінкі: завдяки Аліні Сарнацькій глядачі у Фінляндії змогли побачити цю п’єсу.“Мінога” – п’єса про те, наскільки в житті солдата велику роль грає безпосередній командирЯ всім страшенно вдячна. Мені подобається, коли говорять: цікаво, нам сподобалось. Я в захваті від цього досвіду, але не впевнена, що буде продовження. Що стосується творчих планів, мені б самій хотілося, щоб вони у мене були, але скажу відверто: їх у мене поки що нема.Читати також:“Бучанські відьми” та інші доброволиці: як жінки розвивають ДФТГТhе роst “Коли повертаєшся в тил – враження, що навколо наркомани”. Леся Ганжа після понад чотирьох років на бойових пішла в патронатку “Трійки” fіrst арреаrеd оn Новинарня.