«Nike, ми йдемо!» Як Telegram, TikTok і штучний інтелект вивели європейських підлітків на погроми
Уявіть собі п’ятнадцятирічного школяра з передмістя Мілана, який бачить, гортаючи ТіkТоk, як його однолітки весело їдуть у метро з написами «Nіkе, ми йдемо!» та «Fооt Lосkеr, ми йдемо!». Суботнім вечором робити особливо немає чого. Тож він каже батькам, що йде до друзів, а сам вдягається в чорне й вирушає до центру міста на цікаву пригоду. А вже через декілька годин хлопець сидить у поліцейській машині і вперше розуміє, що ця «он-лайн гра» мала цілком реальні правила і зараз йому доведеться відповідати перед законом уже в реальному світі. Це не сценарій молодіжного серіалу, а одна з історій, які журналісти Соrrіеrе dеllа Sеrа зібрали після заворушень у Мілані 17 і 18 жовтня.
Найцікавіше в цих розповідях навіть не погроми, а те, як до них дійшло. Двадцятирічний студент Міланського політехнічного університету розповів, що на вихідних його разом з іншими додали до Теlеgrаm-чату з назвою на кшталт «17 жовтня.» Хто саме це зробив, він не знає, але й не сильно цікавився. Спершу там закликали вийти на протест проти інфляції та поганих умов навчання. Потім тон змінився, і учасникам почали пояснювати, що треба просто прийти на площу Дуомо, де «вони» тобто адміністратори групи, розбиватимуть вітрини, а студенти зможуть забрати кросівки Nіkе, толстовки й велосипеди з Dесаthlоn.
За свідченнями, до чату потрапило близько тисячі людей, які з радістю побігли на «халяву». Але в неділю ввечері чат просто зник разом з усіма повідомленнями. Ще один вісімнадцятирічний хлопець згадує, що все це виглядало, як традиційна он-лайн гра на РlаyStаtіоn, і саме в цьому слові захована вся технологія. Цифри суду у справах неповнолітніх Мілана добре пояснюють, чому ця технологія спрацювала. Під арешт потрапили 35 неповнолітніх, 31 з яких раніше ніколи не мав справ з поліцією. А всього до квестури доставили 271 молоду людину, з яких 220 були неповнолітніми.
На вулицю вийшли не досвідчені вуличні банди, а звичайні підлітки з різних районів і різних родин, які до того вечора не були знайомі між собою. Їх об’єднала не ідеологія і не бідність, а анонімний чат у Телеграмі, який пообіцяв легку здобич, відчуття безкарності та шанс потрапити на якомога більше відео.
Мілан при цьому був не першим містом, де спрацював такий рекрутинг. Радше він повторював чужий сценарій. Того ж 17 жовтня Францію накрила хвиля протестів проти дорожнечі, до якої долучився молодий блогер з ТіkТоk під псевдонімом V2. Він закликав протестувати проти зростання цін на пальне. Його заклик зібрав понад пів мільйона вподобань, а відео з цією датою, за підрахунками аналітиків Vіsіbrаіn, набрали 132 мільйони переглядів. Схоже на те, що саме цей заклик вплинув на рекордну кількість затриманих за погроми у Франції: 2397 за один день. У Парижі, Ліоні, Марселі, Ліл та Бордо було пограбовано близько 1500 крамниць. Французька розвідка, за даними Lе Раrіsіеn, назвала ТіkТоk безпрецедентним прискорювачем подій, а президент Макрон визнав провали в передбаченні та розвідці. Окремої іронії додає те, що частина «трофеїв» уже за кілька днів з’явилася на Vіntеd, де один зі щасливців навіть похвалився, що «окупив свій день 17 жовтня». Італійський міністр внутрішніх справ Маттео Піантедозі прямо говорить, що заклики в Мілані часто посилалися саме на французький приклад.
Для контрасту варто подивитися на Грецію, де студенти з 13 жовтня ставлять намети на площі Синтагма перед парламентом через дороге житло й недофінансування шкіл, а до них приєднуються вчителі та лікарі. Причини там ті самі, що у Франції та Італії, гасла звучать на знак солідарності з французами, але протести залишаються переважно мирними, з концертами замість розбитих вітрин. Цей приклад нагадує просту річ, що соціальне невдоволення саме по собі не перетворюється на погром, і для такого перетворення потрібен ще й механізм, який виводить людей у потрібне місце з потрібним настроєм.
Щоб зрозуміти цей механізм, варто розвести дві різні історії, які часто зливаються в одну. Перша історія стосується прямого заклику. І тут головним інструментом стали закриті чати в Теlеgrаm через які пропонували вийти за легкою здобиччю. Водночас ТіkТоk зробив усе це модним, веселим і вірусним. Друга історія стосується загальної рамки, тобто атмосфери, в якій заклик падає на підготовлений ґрунт. І тут свою роль відіграв генеративний штучний інтелект.
Французькі медіа вже фіксували, що проросійські мережі поширювали створені АІ фальшиві зображення заворушень, а Fіnаnсіаl Тіmеs описує відео з феєрверками, яке набрало майже шість мільйонів переглядів в Х як нібито французьке, хоча насправді його зняли в Тбілісі у 2024 році. Сьогодні генеративні моделі дозволяють за кілька хвилин створити правдоподібне відео палаючої вулиці або тисячі живих на вигляд коментарів різними мовами. І з великою ймовірністю, саме так боти могли розганяти заклики до деструкції, створюючи враження, що «всі вже йдуть». Чесно треба сказати, що масштаб використання АІ в цих подіях поки ніхто не підрахував, але окремі факти вже вказують, що без нього справа навряд чи обійшлася.
Тепер найважливіше питання про те, хто стоїть за цими чатами. Піантедозі заявив, що доказів зв’язку з Росією чи Францією немає, хоча водночас визнав, що «щось не сходиться» й розслідування триває. Міністр оборони Гвідо Крозетто говорив про гібридну війну, але слово «Росія» так і не вимовив. Віцепрем’єр Маттео Сальвіні відкинув російський слід з помітним роздратуванням, а прем’єрка Джорджа Мелоні чекає на «певні елементи».
На рівні ЄС, за даними Fіnаnсіаl Тіmеs, регулятори перевіряють можливе втручання Росії, Ірану та Алжиру, а дослідник Sсіеnсеs Ро Давід Колон згадує російські мережі Stоrm-1516 і «Матрьошка». Проте той самий Колон вважає, що проросійські акаунти не запускали протестів і не визначали їхнього ходу, а лише підсилювали хаос, коли той уже почався. Варто пам’ятати, що поруч з іноземними гравцями могли діяти і внутрішні політики чи сили, яким вигідна дестабілізація перед виборами, адже у Франції у 2027 році обиратимуть президента, а в Греції парламент. Тож сьогодні ми можемо говорити про Росію, Китай, Іран чи місцевих гравців лише як про версії, бо доказів поки немає ні для однієї з них.
Чому цей слід так важко знайти, пояснити набагато простіше, ніж його відшукати. Адміністратори Теlеgrаm-чатів анонімні, номери телефонів для реєстрації купуються пачками, вхід іде через VРN, а сам чат можна видалити одним натисканням, що в Мілані й сталося вже наступного вечора. Офіційні запити до платформ тривають тижнями й місяцями. А Теlеgrаm ще донедавна взагалі вважав співпрацю з поліцією чимось на зразок поганого тону і став поступливішим лише після затримання Павла Дурова у Франції у 2024 році.
До того ж справжні люди, боти й ретранслятори так перемішуються, що організатор може стояти за трьома посередниками, які самі не знають, на кого працюють. Нарешті, наслідування робить свідомий задум майже не відмінним від стихії. Бо коли тисячі підлітків щиро копіюють французькі відео, знайти серед них того, хто першим запалив сірник, надзвичайно складно. Досвід Великої Британії тут показовий, адже історію Ділана Ерла, якого через Теlеgrаm завербувала група «Вагнер» для підпалу складу в Лондоні у 2024 році, вдалося повністю розкрити лише після місяців слідства й судового процесу. Так само Німеччина вже не перший рік говорить про «одноразових агентів», яких набирають через месенджери за невеликі гроші.
Для України в цій історії немає нічого нового, бо тут цю технологію вивчили на власному гіркому досвіді. За даними СБУ, від початку повномасштабної війни росіяни залучили до диверсійно-терористичної діяльності 351 неповнолітнього, і у 299 випадках ішлося про підпали. Схема до болю нагадує міланську, адже в проаналізованих публічних кейсах з 2023 по 2026 рік Теlеgrаm фігурує у 30 з 41 випадку вербування, а головним гачком у 32 випадках була обіцянка швидкого заробітку.
Нацполіція повідомляла, що 82 відсотки розкритих в Україні терактів скоїли люди, яких завербували саме через Теlеgrаm. Спершу підліткові пропонують дрібницю на зразок фото якогось об’єкта чи пакунка, який треба залишити в певному місці, потім підпал релейної шафи чи автівки військового, а далі вже вибухівку. Так сталося з сімнадцятирічним Олексієм, якого завербували, коли він шукав роботу в Теlеgrаm, перебуваючи в Польщі, і який згодом сам втягнув свого друга, а той залишив вибуховий пристрій біля поліцейського відділку в Харкові. А 12 жовтня СБУ затримала в Рівному дев’ятнадцятирічного київського студента, який готував теракт проти автобуса з військовими і якого знайшли в тих самих каналах про «легкий підробіток». Різниця між Україною та Італією полягає лише в ціні завдання, бо в Мілані підліткам пропонували розбити вітрину, а в Україні їм пропонують зламати чиєсь життя, використовуючи той самий месенджер і ті самі психологічні важелі.
Проте український досвід показує й інше, і саме це варто почути європейцям. Коли про такі схеми відкрито говорять у школах і медіа, підлітки починають їх розпізнавати, тож за даними поліції вже 260 дітей самі звернулися до правоохоронців і допомогли запобігти терактам, а чат-бот СБУ «Спали ФСБшника» отримав понад п’ять тисяч повідомлень про спроби вербування. Тобто протиотрута існує, і вона не потребує ні цензури, ні блокування інтернету, а лише чесної розмови про те, як працює ця пастка.
Але навіть без імені замовника одне можна стверджувати вже зараз. Теlеgrаm і ТіkТоk у жовтні 2026 року стали повноцінною інфраструктурою мобілізації, через яку за кілька годин можна вивести на вулиці тисячі підлітків, які напередодні не знали одне одного і не мали жодної спільної мети, крім пари нових кросівок. Це вже не питання модерації контенту чи захисту дітей від шкідливих відео, а питання національної безпеки, бо той, хто сьогодні збирає натовп для погрому вітрин Nіkе, завтра може використати той самий механізм для чогось набагато серйознішого. Країни, які роками вважали гібридні загрози проблемою далеких кордонів, раптом побачили їх у центрі власних міст, і без чітких правил для платформ ця історія неминуче повториться.
З погляду кібербезпеки і міланська, і українська історія є класичною соціальною інженерією, тільки націленою не на паролі, а на людей. Атакують тут не сервер, а довіру, цікавість і бажання легких грошей, і ланцюжок атаки щоразу складається з тих самих кроків, від анонімного каналу й дрібного першого завдання до оплати в криптовалюті, поступового ускладнення доручень і, нарешті, шантажу, коли підліток уже щось зробив і боїться зізнатися. Українські правоохоронці фіксують навіть випадки, коли російські куратори видають себе за співробітників СБУ, щоб залякати жертву. Генеративний АІ робить цей ланцюжок дешевшим і масштабнішим, бо один оператор з мовною моделлю може вести десятки переписок одночасно бездоганною італійською, французькою чи українською, а згенерований голос чи відео робить «куратора» значно переконливішим. Окрема іронія в тому, що групові чати Теlеgrаm за замовчуванням не мають наскрізного шифрування, тобто дані про організаторів лежать на серверах компанії, але доступ до них досі залежить від доброї волі самої платформи.
Що з цим робити, можна сказати цілком конкретно. Батькам варто почати з простого технічного кроку, бо в налаштуваннях конфіденційності Теlеgrаm можна дозволити додавати себе до груп лише людям зі своїх контактів. І тоді жоден анонім не зможе непомітно закинути дитину в чат на тисячу учасників, як це сталося в Мілані. Так само варто приховати від сторонніх номер телефону і час від часу разом переглядати, на які канали підписана дитина. Але важливіша за будь-яке налаштування розмова, після якої підліток знатиме, що пропозиція легкого заробітку від незнайомця, оплата в криптовалюті, прохання сфотографувати якийсь об’єкт чи запевнення, що «відповідати будуть інші», є не пригодою, а червоним прапорцем.
Корисно також привчити дітей перевіряти вірусні відео через зворотний пошук зображень і дивитися, хто і коли опублікував їх уперше, бо саме так розвалився фейк з тбіліськими феєрверками. Державам же час перестати сприймати такі випадки як звичайне хуліганство і будувати системи швидкого реагування, які відстежують відкриті заклики в соцмережах у реальному часі, вимагати від платформ відповідати на запити поліції протягом годин, а не місяців, і вводити медіаграмотність у школах так само серйозно, як колись вводили правила дорожнього руху.
Колись батьки боялися, що дитина потрапить у погану вуличну компанію, і могли хоча б подивитися, з ким вона ходить після школи. Тепер вулична компанія приходить сама, прямо в кишеню, у вигляді невідомого чату, веселого відео й обіцянки, що відповідати будуть інші. І поки політики сперечаються аноніми розхитують європейську стійкість впливаючи на наших дітей через анонімні телеграм чати.
Найцікавіше в цих розповідях навіть не погроми, а те, як до них дійшло. Двадцятирічний студент Міланського політехнічного університету розповів, що на вихідних його разом з іншими додали до Теlеgrаm-чату з назвою на кшталт «17 жовтня.» Хто саме це зробив, він не знає, але й не сильно цікавився. Спершу там закликали вийти на протест проти інфляції та поганих умов навчання. Потім тон змінився, і учасникам почали пояснювати, що треба просто прийти на площу Дуомо, де «вони» тобто адміністратори групи, розбиватимуть вітрини, а студенти зможуть забрати кросівки Nіkе, толстовки й велосипеди з Dесаthlоn.
За свідченнями, до чату потрапило близько тисячі людей, які з радістю побігли на «халяву». Але в неділю ввечері чат просто зник разом з усіма повідомленнями. Ще один вісімнадцятирічний хлопець згадує, що все це виглядало, як традиційна он-лайн гра на РlаyStаtіоn, і саме в цьому слові захована вся технологія. Цифри суду у справах неповнолітніх Мілана добре пояснюють, чому ця технологія спрацювала. Під арешт потрапили 35 неповнолітніх, 31 з яких раніше ніколи не мав справ з поліцією. А всього до квестури доставили 271 молоду людину, з яких 220 були неповнолітніми.
На вулицю вийшли не досвідчені вуличні банди, а звичайні підлітки з різних районів і різних родин, які до того вечора не були знайомі між собою. Їх об’єднала не ідеологія і не бідність, а анонімний чат у Телеграмі, який пообіцяв легку здобич, відчуття безкарності та шанс потрапити на якомога більше відео.
Мілан при цьому був не першим містом, де спрацював такий рекрутинг. Радше він повторював чужий сценарій. Того ж 17 жовтня Францію накрила хвиля протестів проти дорожнечі, до якої долучився молодий блогер з ТіkТоk під псевдонімом V2. Він закликав протестувати проти зростання цін на пальне. Його заклик зібрав понад пів мільйона вподобань, а відео з цією датою, за підрахунками аналітиків Vіsіbrаіn, набрали 132 мільйони переглядів. Схоже на те, що саме цей заклик вплинув на рекордну кількість затриманих за погроми у Франції: 2397 за один день. У Парижі, Ліоні, Марселі, Ліл та Бордо було пограбовано близько 1500 крамниць. Французька розвідка, за даними Lе Раrіsіеn, назвала ТіkТоk безпрецедентним прискорювачем подій, а президент Макрон визнав провали в передбаченні та розвідці. Окремої іронії додає те, що частина «трофеїв» уже за кілька днів з’явилася на Vіntеd, де один зі щасливців навіть похвалився, що «окупив свій день 17 жовтня». Італійський міністр внутрішніх справ Маттео Піантедозі прямо говорить, що заклики в Мілані часто посилалися саме на французький приклад.
Для контрасту варто подивитися на Грецію, де студенти з 13 жовтня ставлять намети на площі Синтагма перед парламентом через дороге житло й недофінансування шкіл, а до них приєднуються вчителі та лікарі. Причини там ті самі, що у Франції та Італії, гасла звучать на знак солідарності з французами, але протести залишаються переважно мирними, з концертами замість розбитих вітрин. Цей приклад нагадує просту річ, що соціальне невдоволення саме по собі не перетворюється на погром, і для такого перетворення потрібен ще й механізм, який виводить людей у потрібне місце з потрібним настроєм.
Щоб зрозуміти цей механізм, варто розвести дві різні історії, які часто зливаються в одну. Перша історія стосується прямого заклику. І тут головним інструментом стали закриті чати в Теlеgrаm через які пропонували вийти за легкою здобиччю. Водночас ТіkТоk зробив усе це модним, веселим і вірусним. Друга історія стосується загальної рамки, тобто атмосфери, в якій заклик падає на підготовлений ґрунт. І тут свою роль відіграв генеративний штучний інтелект.
Французькі медіа вже фіксували, що проросійські мережі поширювали створені АІ фальшиві зображення заворушень, а Fіnаnсіаl Тіmеs описує відео з феєрверками, яке набрало майже шість мільйонів переглядів в Х як нібито французьке, хоча насправді його зняли в Тбілісі у 2024 році. Сьогодні генеративні моделі дозволяють за кілька хвилин створити правдоподібне відео палаючої вулиці або тисячі живих на вигляд коментарів різними мовами. І з великою ймовірністю, саме так боти могли розганяти заклики до деструкції, створюючи враження, що «всі вже йдуть». Чесно треба сказати, що масштаб використання АІ в цих подіях поки ніхто не підрахував, але окремі факти вже вказують, що без нього справа навряд чи обійшлася.
Тепер найважливіше питання про те, хто стоїть за цими чатами. Піантедозі заявив, що доказів зв’язку з Росією чи Францією немає, хоча водночас визнав, що «щось не сходиться» й розслідування триває. Міністр оборони Гвідо Крозетто говорив про гібридну війну, але слово «Росія» так і не вимовив. Віцепрем’єр Маттео Сальвіні відкинув російський слід з помітним роздратуванням, а прем’єрка Джорджа Мелоні чекає на «певні елементи».
На рівні ЄС, за даними Fіnаnсіаl Тіmеs, регулятори перевіряють можливе втручання Росії, Ірану та Алжиру, а дослідник Sсіеnсеs Ро Давід Колон згадує російські мережі Stоrm-1516 і «Матрьошка». Проте той самий Колон вважає, що проросійські акаунти не запускали протестів і не визначали їхнього ходу, а лише підсилювали хаос, коли той уже почався. Варто пам’ятати, що поруч з іноземними гравцями могли діяти і внутрішні політики чи сили, яким вигідна дестабілізація перед виборами, адже у Франції у 2027 році обиратимуть президента, а в Греції парламент. Тож сьогодні ми можемо говорити про Росію, Китай, Іран чи місцевих гравців лише як про версії, бо доказів поки немає ні для однієї з них.
Чому цей слід так важко знайти, пояснити набагато простіше, ніж його відшукати. Адміністратори Теlеgrаm-чатів анонімні, номери телефонів для реєстрації купуються пачками, вхід іде через VРN, а сам чат можна видалити одним натисканням, що в Мілані й сталося вже наступного вечора. Офіційні запити до платформ тривають тижнями й місяцями. А Теlеgrаm ще донедавна взагалі вважав співпрацю з поліцією чимось на зразок поганого тону і став поступливішим лише після затримання Павла Дурова у Франції у 2024 році.
До того ж справжні люди, боти й ретранслятори так перемішуються, що організатор може стояти за трьома посередниками, які самі не знають, на кого працюють. Нарешті, наслідування робить свідомий задум майже не відмінним від стихії. Бо коли тисячі підлітків щиро копіюють французькі відео, знайти серед них того, хто першим запалив сірник, надзвичайно складно. Досвід Великої Британії тут показовий, адже історію Ділана Ерла, якого через Теlеgrаm завербувала група «Вагнер» для підпалу складу в Лондоні у 2024 році, вдалося повністю розкрити лише після місяців слідства й судового процесу. Так само Німеччина вже не перший рік говорить про «одноразових агентів», яких набирають через месенджери за невеликі гроші.
Для України в цій історії немає нічого нового, бо тут цю технологію вивчили на власному гіркому досвіді. За даними СБУ, від початку повномасштабної війни росіяни залучили до диверсійно-терористичної діяльності 351 неповнолітнього, і у 299 випадках ішлося про підпали. Схема до болю нагадує міланську, адже в проаналізованих публічних кейсах з 2023 по 2026 рік Теlеgrаm фігурує у 30 з 41 випадку вербування, а головним гачком у 32 випадках була обіцянка швидкого заробітку.
Нацполіція повідомляла, що 82 відсотки розкритих в Україні терактів скоїли люди, яких завербували саме через Теlеgrаm. Спершу підліткові пропонують дрібницю на зразок фото якогось об’єкта чи пакунка, який треба залишити в певному місці, потім підпал релейної шафи чи автівки військового, а далі вже вибухівку. Так сталося з сімнадцятирічним Олексієм, якого завербували, коли він шукав роботу в Теlеgrаm, перебуваючи в Польщі, і який згодом сам втягнув свого друга, а той залишив вибуховий пристрій біля поліцейського відділку в Харкові. А 12 жовтня СБУ затримала в Рівному дев’ятнадцятирічного київського студента, який готував теракт проти автобуса з військовими і якого знайшли в тих самих каналах про «легкий підробіток». Різниця між Україною та Італією полягає лише в ціні завдання, бо в Мілані підліткам пропонували розбити вітрину, а в Україні їм пропонують зламати чиєсь життя, використовуючи той самий месенджер і ті самі психологічні важелі.
Проте український досвід показує й інше, і саме це варто почути європейцям. Коли про такі схеми відкрито говорять у школах і медіа, підлітки починають їх розпізнавати, тож за даними поліції вже 260 дітей самі звернулися до правоохоронців і допомогли запобігти терактам, а чат-бот СБУ «Спали ФСБшника» отримав понад п’ять тисяч повідомлень про спроби вербування. Тобто протиотрута існує, і вона не потребує ні цензури, ні блокування інтернету, а лише чесної розмови про те, як працює ця пастка.
Але навіть без імені замовника одне можна стверджувати вже зараз. Теlеgrаm і ТіkТоk у жовтні 2026 року стали повноцінною інфраструктурою мобілізації, через яку за кілька годин можна вивести на вулиці тисячі підлітків, які напередодні не знали одне одного і не мали жодної спільної мети, крім пари нових кросівок. Це вже не питання модерації контенту чи захисту дітей від шкідливих відео, а питання національної безпеки, бо той, хто сьогодні збирає натовп для погрому вітрин Nіkе, завтра може використати той самий механізм для чогось набагато серйознішого. Країни, які роками вважали гібридні загрози проблемою далеких кордонів, раптом побачили їх у центрі власних міст, і без чітких правил для платформ ця історія неминуче повториться.
З погляду кібербезпеки і міланська, і українська історія є класичною соціальною інженерією, тільки націленою не на паролі, а на людей. Атакують тут не сервер, а довіру, цікавість і бажання легких грошей, і ланцюжок атаки щоразу складається з тих самих кроків, від анонімного каналу й дрібного першого завдання до оплати в криптовалюті, поступового ускладнення доручень і, нарешті, шантажу, коли підліток уже щось зробив і боїться зізнатися. Українські правоохоронці фіксують навіть випадки, коли російські куратори видають себе за співробітників СБУ, щоб залякати жертву. Генеративний АІ робить цей ланцюжок дешевшим і масштабнішим, бо один оператор з мовною моделлю може вести десятки переписок одночасно бездоганною італійською, французькою чи українською, а згенерований голос чи відео робить «куратора» значно переконливішим. Окрема іронія в тому, що групові чати Теlеgrаm за замовчуванням не мають наскрізного шифрування, тобто дані про організаторів лежать на серверах компанії, але доступ до них досі залежить від доброї волі самої платформи.
Що з цим робити, можна сказати цілком конкретно. Батькам варто почати з простого технічного кроку, бо в налаштуваннях конфіденційності Теlеgrаm можна дозволити додавати себе до груп лише людям зі своїх контактів. І тоді жоден анонім не зможе непомітно закинути дитину в чат на тисячу учасників, як це сталося в Мілані. Так само варто приховати від сторонніх номер телефону і час від часу разом переглядати, на які канали підписана дитина. Але важливіша за будь-яке налаштування розмова, після якої підліток знатиме, що пропозиція легкого заробітку від незнайомця, оплата в криптовалюті, прохання сфотографувати якийсь об’єкт чи запевнення, що «відповідати будуть інші», є не пригодою, а червоним прапорцем.
Корисно також привчити дітей перевіряти вірусні відео через зворотний пошук зображень і дивитися, хто і коли опублікував їх уперше, бо саме так розвалився фейк з тбіліськими феєрверками. Державам же час перестати сприймати такі випадки як звичайне хуліганство і будувати системи швидкого реагування, які відстежують відкриті заклики в соцмережах у реальному часі, вимагати від платформ відповідати на запити поліції протягом годин, а не місяців, і вводити медіаграмотність у школах так само серйозно, як колись вводили правила дорожнього руху.
Колись батьки боялися, що дитина потрапить у погану вуличну компанію, і могли хоча б подивитися, з ким вона ходить після школи. Тепер вулична компанія приходить сама, прямо в кишеню, у вигляді невідомого чату, веселого відео й обіцянки, що відповідати будуть інші. І поки політики сперечаються аноніми розхитують європейську стійкість впливаючи на наших дітей через анонімні телеграм чати.
Тарас Філенко: На гастролях закордоном треба виконувати не Дворжака чи Бетховена, а Барвінського та Лисенка. Бо якщо не ми, то хто?
«Найбільший гріх — це страх. Якщо ми не будемо стукати і не будемо йти, нічого не буде», — розповідає в інтервʼю Тижню піаніст, етномузиколог, дослідник давньої української музики Тарас Філенко. Слідуючи власному принципу, доктор Філенко протягом останнього року відвідав майже двадцять країн світу на різних континентах — від Кенії та Ботсвани в Африці до Індії та Індонезії в Азії, де розповідав про українську культуру, історію, музику та життя у війні.
Які підходи найкраще працюють, аби заохочувати іноземців більше дізнаватися та цікавитися українською культурою? Як боротися із російською пропагандою та «культурними» диверсіями у країнах так званого глобального Півдня? Що говорити аудиторіям про Україну сьогодні, якщо заборонено вживати слово «війна»? Про все це читайте в інтервʼю Тижня із піаністом, етномузикологом, дослідником давньої української музики Тарасом Філенком.
Повну версію інтервʼю також дивіться тут.
— За час, що минув від попереднього нашого інтерв’ю, Ви відвідали із концертами близько 20 країн на різних континентах. Готувати такі виступи —це колосальне навантаження, особливо якщо взяти до уваги, що ви намагаєтеся не лише презентувати українську культуру, але й проводити паралелі із культурами країн, де маєте виступ. Чи вдалося виробити вже певну «програму підготовки»?
— Для кожної країни і для кожної аудиторії я готую певний, так би мовити, аспект. Основна моя місія — представити українську культуру, історію, війну, наші болі, але подати це все у такому контексті, щоб люди ним зацікавились, щоб вони не тільки емоційно це сприйняли, а щоб інтелектуально відчули значимість і тяглість нашої культури у світовому контексті і зробили щось додаткове.
І це «додаткове» — для мене найголовніше. Тому що дуже легко приїхати на якийсь концерт, виступити, послухати оплески та подяки і розійтися. Найголовніше — залишити слід і заохотити людей до співпраці у всіх видах.
Я граю виключно українську музику. Винятки бувають, якщо захід організовує посольство країни-партнера. Так, якщо, наприклад, посольство Франції, то я граю твір Фридерика Шопена, але поєдную його з твором Миколи Лисенка і представляю на слайдах спогад із щоденника Шопена. Наприклад, про те, як він виїхав із Варшави під час повстання 1830 року. Там він пише: «А може ці московити вже вбили мою матір і мою сестру? О Бог, чи ти є, що ти дозволив це?» Я це ставлю на слайд німецькою, французькою чи англійською мовою і граю твір Шопена, також пояснюю слухачам, що він не міг повернутись у Варшаву, тому що всі, хто виїхали звідти, вважались, так би мовити, зрадниками. Це був царський вердикт.
Тому Шопен туди ніколи не повернувся. Так само, як і дуже багато наших музикантів, які виїхали за межі України у 1920-х роках після поразки першої незалежності, як наприклад, Федір Якименко (Акименко). Він був витертий із культурного життя України.
Завжди потрібно робити такі паралелі, які є нам корисними, аби донести потрібну інформацію.
Слайди — це дуже важливо. Утримати протягом півтори години аудиторію, яка ніколи не чула української музики, яка майже не знає про війну та де знаходиться Україна — це дуже важко. Тому я підготував програму, де граю приблизно по 7-8 хвилин музичний твір, але й також візуальний ряд. Музичні твори, які я граю невеликі, але різних жанрів — від ранньої класики Бортнянського, Ревуцького Лятошинського, Скорика і до модерних композиторів.
Візуальний ряд — це не тільки портрети композиторів, але й живопис ХІХ століття, примітивізм, модернізм та інші. Для мене це велика робота, тому що із десятка картин, мені треба вибрати ту, яка найбільше підходить до цієї теми.
Інший важливий елемент — це заохочення місцевих музикантів та артистів брати участь в моїх концертах. Для мене стало відкриттям, як багато людей йде на це. Наприклад, нещодавно коли я був у Китаї, то вислав тамтешнім музикантам твори, вони їх обробили і зі мною зіграли імпровізацію на ґучжені, піпа та на китайських флейтах. І це створює зовсім інший ефект. Коли я заохочую місцевих музикантів грати зі мною, вони приводять свою публіку чи своїх студентів. Я також маю принцип — усі мої концерти безкоштовні, але натомість прошу віддячити відгуком. Прошу, наприклад, вислати мені емейлом кілька речень про те, що їм сподобалося, що вони дізналися про Україну і чи хотіли б співпрацювати далі. Ви б бачили, скільки людей йде на співпрацю! Одна жінка з Китаю мені сказала, що зняла фільм про жінок в Україні. Інші мені пишуть, що хотіли б записати подкаст про Україну на основі українських пісень.
Ще приклад. Напередодні концерту у Кенії, я дізнався, що тамтешній посол Німеччини грає джаз. Я йому подзвонив і запропонував зіграти український джаз. Він погодився. Я надіслав теми і акорди «Ой чий то кінь стоїть…» та «Ой чорна, я си чорна…». Отже, прилітаю в Кенію і у той же день у нас з ним репетиція, але нічого не виходить. За один день дуже важко зігратися. Тож я йому запропонував таке: Я граю на сцені, починаю тему, а потім ві виходить із залу і продовжить. І так воно і вийшло. Або на цьому ж концерті хореограф із Кенії поставив модерний африканський танець під «Рапсодію» Миколи Лисенка. Тобто форми співконтакту можуть бути дуже різноманітні.
З мого досвіду, також дуже важливо нам, українцям, не не брати на себе роль жертви. Бо у нас таке часто буває. Я це розумію, тому що сам дуже на цьому балансую. Дуже важко говорити з посмішкою про біль, але оцей елемент жертви він має не відійти. У нас є настільки величезні здобутки у всьому. У нас є така величезна культурна спадщина.
Також завжди потрібно робити паралелі з тою культурою, де ти виступаєш, бо у всіх культурах були якісь періоди гніту — або політичного гніту, або геноциду, або колоніальна історія. Так, в країнах Африки письменність була не те що знищена, але пригнічена. І тому в них є усна традиція. Тому я їм розповідав про бандуристів, показував бандуру, і розповідав, чому вони існували.
Я не знаю, що може завтра трапитись, яка може бути колаборація, але вона потрібна. І потрібно не тільки до того, але також і після. Як піаніст, я зараз відступив на другий план. Для мене дуже важливо представити нашу культуру і заохотити до її пізнання.
— Як ви шукаєте тих людей — музикантів та артистів у різних країнах світу, які готові будуть з вами співпрацювати? Чи маєте теж, можливо, підтримку від наших дипломатичних представництв?
— Ви знаєте, ніколи в житті не зв’язувався з посольствами, тому що гадав, що у мене є свій світ, а у них — свій. Після Індії, де я познайомився з прекрасним дипломатом Володимиром Притулою, який зробив для мене дуже багато, я відчув, яку можна одержати підтримку від нашої молоді в посольствах. Бо які я маю контакти у Ботсвані, Кенії, Конго, Колумбії, чи в Перу. Ніяких. В мене є тільки контакти через наше посольство. Безперечно, вони роблять Сізіфову працю з нашими мінімальними бюджетами на культуру.
Ці молоді дипломати якимось чином вишукують спонсорів, якісь форми оренди приміщень чи якусь колаборацію. Маю сказати, що нас дуже підтримують посольства інших країн, тому часто, якщо потрібен зал, то це може бути за підтримки Аllіаnсе Frаnсаіsе або Gоеthе-Іnstіtut. Більше того, дуже часто ці посольства також приводять на наші концерти свою аудиторію, яка нам невідома.
Інколи готую концерти за три місяці чи півроку наперед. Як я вже казав, для кожної аудиторії це трохи по-різному. Зараз мій акцент на студентах та дипломатах. Тому що молодь, між іншим, у всьому світі готова. до сприйняття, підтримки та кооперації. І просто потрібно наводити ці контакти. Наприклад, як було у мене у Ботсвані.
Після концерту, де брали участь король і королева Ботсвани, король підійшов до мене і сказав: «Ми хочемо створити в Ботсвані академію музики. Як би ви нам порадили це зробити?». Я їм порадив звернутися до Львівської консерваторії, пояснивши, що ми маємо тяглість і з Відня — західна культура, але в нас також є автентика і курс на етномозикологію. Через чотири місяці у нас є підписані документи між Ботсваною, урядом України, Міністерством культури та Львівською консерваторією.
Якщо нам вдасться провести там імплементацію на принципах і філософії українського музичного закладу, це буде перший такий прецедент в історії України. Тому що вони вже готові. У них є приміщення на 200 кімнат, у них є зал на 1500 осіб та навіть бюджет на один рік для навчання студентів.
— Продовжуючи розмову про співпрацю. Ви зараз говорите про так звані країни глобального Півдня, тобто ті, з якими в нас досить мало контакту. Чи Ви вирішили, що треба сфокусуватись зараз саме на цих країнах, бо там менше про нас знають, чи ви також продовжуєте працювати із Європою і Сполученими Штатами, де ви викладали стільки років?
— На початку повномасштабної війни я почав виступати по університетах Америки. Фандрайзинг був великий. Тобто перші два роки я збирав гроші. Між іншим для львівських госпіталів на одному концерті ми зібрали дуже велику суму. Але потім я відчув, що у нас є потреба просувати нашу культуру в Мексиці, Колумбії, Еквадорі, але також в першу чергу на Півдні. Африка — це ж величезний континент з велетенським потенціалом. І там, як ніде, російська пропаганда останні два-три роки має величезні успіхи, на жаль. Вони туди вливають великі кошти і працюють дуже професійно.
Як приклад, у мене був концерт у Кенії, після якого мене запросили на місцеве телебачення. Ефір був із 8:00 до 9:00 вранці в неділю. Я вже виходив зі студії після участі у телепрограмі (було прекрасне інтерв’ю, гарні питання) і раптом ідуть на мене жінки в кокошніках. Це все о 9:00 ранку в неділю в столиці Кенії Найробі. Я питаю у них англійською: «Вибачте, а ви звідки?». А вони мені: «Wе аrе frоm Russіа. Wе аrе аngеls оf реасе» (англ. «Ми з Росії. Ми — ангели миру»). Коли вони мене запитали, звідки я і почули, що з України, то почали тікати.
І от хто я такий? Одне інтерв’ю, але вони і це єдине інтерв’ю перебивають оцими своїми кокошніками, розумієте? Те ж саме було, між іншим, і у Джакарті і в деяких інших місцях. Наприклад, на Мадагаскарі. Там мій перший концерт відбувся, але як тільки вони побачили, що вся програма українська, а там я грав також і на Органі, і на роялі, то останні п’ять чи шість концертів були відмінені в той же самий день. Тобто боротьба йде і вона буде йти не тільки за нашого життя, на жаль.
Коли я мав виступати на маленькому острові Маврикій, то з’ясувалося, що посольство Росії привозить балет і оркестр. Зараз Росія робить акцент на військову культуру. Я відчув це за останні два-три роки — спалах через пропаганду, контакти. Наприклад, в Африці вони проводять конкурси краси під егідою, що ми одну з вас виберемо і повеземо в Москву. І бідні люди стоять сотнями в черзі в цих платтях і чекають конкурсу, але щоб взяти в ньому участь вони мають пройти тест на знання російської культури. Це один з елементів.
Коли я про це дізнався, то подумав, що це ж вони практично за копійку, охоплюють цілу верству людей у цій країні. Це ж батьки, які хочуть, щоб їхня дитина вирвалася з бідності і кудись виїхала, шукають можливість все це вивчити.
Нам потрібно працювати над цим не спонтанно і не спорадично, а через відповідну культурну програму нашої країни. Якщо посольства не матимуть відповідної підтримки, їм буде дуже важко працювати.
— Наше з вами попереднє інтерв’ю було з таким цікавим, важливим заголовком: українська культура має стати вакциною від російської пропаганди. Ви протягом останнього року були також у Китаї. Російська пропаганда і, власне, проросійські настрої там дуже сильні. Яке у вас склалося відчуття після відвідин цієї країни?
— Знаєте все вийшло спонтанно і завдяки особливим людям. Наш пан посол Олександр Нечитайло і Кирило Чуйко — прекрасний молодий дипломат, прекрасно говорить китайською. Він зробив усе, щоб налагодити контакти в університетах. На мою думку, Китай найважча країна. Коли я туди прибув, мені відразу сказали: «Не можна вживати слово “війна”».
— А що ви говорили натомість?
— Натомість я проводив історичні паралелі. Кажу, а ви пригадуєте, що було в Монголії у ХV столітті. Також, наприклад, при вході до нашого посольства у Китаї є дві бронзові стели з віршами. На одній слова Тараса Шевченка, а на іншій — великого китайського поета VІІІ століття Ду Фу.
Коли я це побачив, то поставив фото цієї композиції у вступний слайд під час тамтешнього концерту і продекламував твір Шевченка і твір китайського поета. Цим я дав імпульс слухачам, що обидві культури базуються на поезії, музиці, філософії та літературі. Тобто у нас є щось спільне. Ну і почав грати, наприклад, також і китайські твори.
Коли я був у Джакарті (Індонезія), то дізнався, що там є дуже гарний композитор Ананда Сокарлан. Я йому подзвонив і запитав, чи міг би він мені вислати ноти. Він мені прислав цілу цю збірку. І один із творів я обрав. Це була рапсодія. Він її писав на основі фольклорних елементів і дитячих тем, а також на основі найдавнішого в історії людства татуювання на мумії.
Я вивчив цей твір, тому що хотів його поставити поруч із рапсодією Лисенка, де він вводить елементи бандури, народних танців та дитячий елемент. Мені зайняло місяць, аби це зробити. Але після того, як я грав поруч два твори — індонезійського та українського композиторів, зовсім інше було ставлення.
Коли наші оркестри або музиканти виїжджають на гастролі закордон не треба виконувати Бетховена, Дворжака чи Брамса і лише один-два твори українські. Потрібно виконувати українські твори. Ми не маємо на це права. Не бійтесь, що нас не сприймуть. Сприймуть. Якщо представити правильно, якщо подати це, сприймуть.
Тамтешня аудиторія чула вже і Дворжака, і Бетховена, і Ліста. Їм треба подати Барвінського, Лисенка. Бо якщо не ми, то хто буде це робити?
Найбільший гріх — це страх. Якщо ми не будемо стукати і не будемо йти, нічого не буде. Які завгодно треба робити форми, щоб ця боротьба продовжувалась, тому що вони нас поглинуть.
— Хотіла б також повернутися до вашої книги «Світ Миколи Лисенка», яку ви написали у співавторстві із вашою мамою Тамарою Булат. Минулу нашу розмову ми починали із цієї книги. Ви тоді згадували, яку велику роботу пророблено в архівах різних країн світу. Наразі ми маємо цю книгу англійською та українською, але мені видається, що було б добре мати також інші переклади цієї книги — наприклад, німецькою чи французькою. Чи були пропозиції щодо перекладів або підготовки курсів, які б базувалися на цій книзі?
— Питання важке і болюче для мене. Розповім вам трошки про історію цієї книжки. Робота над нею почалася за проханням і пропозицією сина Миколи Лисенка — Остапа Миколайовича. Я пригадую, як вони з моєю мамою переписували ноти праць Лисенка в бібліотеці. Ідея була зберегти бодай фотографії та копії праць Лисенка. Ця книжка одержала вісім офіційних відмов щодо друку в Україні (тоді ще СРСР). В часи незалежності вже не було достатньо фінансів, аби її видати. Тому спершу вона вийшла англійською мовою.
І це був трошки інший варіант, тому що, знаєте, якщо ми пишемо для іноземного читача, то треба це враховувати. Це для нас Богдан Хмельницький або Битва під Пляшовою — це вже цілий шар знань, для іноземця — потрібне пояснення. В Україні я цю книгу зміг видати за підтримки різних фондів та організацій пізніше.
У чому її цінність? Вона вся збудована на архівних матеріалах. І це дуже важливо, тому що як для історика музики, для мене зараз дуже важливий аспект — представлення первинних джерел. Якщо ми не маємо первинних джерел, дуже легко робити інтерпретації. І ця книга вона не лише про Миколу Лисенка.
Тому що в той час, у ХІХ столітті, українство трималося на 30-40 родинах. Микола Лисенко був одним з тих стержнів, який об’єднував цих людей. Тому тут йдеться про про артистів, художників, музикантів, архітекторів, поетів, тощо. Я вважаю, що такі книги дуже потрібні. Англійською, французькою, португальською та іншими мовами.
Які підходи найкраще працюють, аби заохочувати іноземців більше дізнаватися та цікавитися українською культурою? Як боротися із російською пропагандою та «культурними» диверсіями у країнах так званого глобального Півдня? Що говорити аудиторіям про Україну сьогодні, якщо заборонено вживати слово «війна»? Про все це читайте в інтервʼю Тижня із піаністом, етномузикологом, дослідником давньої української музики Тарасом Філенком.
Повну версію інтервʼю також дивіться тут.
— За час, що минув від попереднього нашого інтерв’ю, Ви відвідали із концертами близько 20 країн на різних континентах. Готувати такі виступи —це колосальне навантаження, особливо якщо взяти до уваги, що ви намагаєтеся не лише презентувати українську культуру, але й проводити паралелі із культурами країн, де маєте виступ. Чи вдалося виробити вже певну «програму підготовки»?
— Для кожної країни і для кожної аудиторії я готую певний, так би мовити, аспект. Основна моя місія — представити українську культуру, історію, війну, наші болі, але подати це все у такому контексті, щоб люди ним зацікавились, щоб вони не тільки емоційно це сприйняли, а щоб інтелектуально відчули значимість і тяглість нашої культури у світовому контексті і зробили щось додаткове.
І це «додаткове» — для мене найголовніше. Тому що дуже легко приїхати на якийсь концерт, виступити, послухати оплески та подяки і розійтися. Найголовніше — залишити слід і заохотити людей до співпраці у всіх видах.
Я граю виключно українську музику. Винятки бувають, якщо захід організовує посольство країни-партнера. Так, якщо, наприклад, посольство Франції, то я граю твір Фридерика Шопена, але поєдную його з твором Миколи Лисенка і представляю на слайдах спогад із щоденника Шопена. Наприклад, про те, як він виїхав із Варшави під час повстання 1830 року. Там він пише: «А може ці московити вже вбили мою матір і мою сестру? О Бог, чи ти є, що ти дозволив це?» Я це ставлю на слайд німецькою, французькою чи англійською мовою і граю твір Шопена, також пояснюю слухачам, що він не міг повернутись у Варшаву, тому що всі, хто виїхали звідти, вважались, так би мовити, зрадниками. Це був царський вердикт.
Тому Шопен туди ніколи не повернувся. Так само, як і дуже багато наших музикантів, які виїхали за межі України у 1920-х роках після поразки першої незалежності, як наприклад, Федір Якименко (Акименко). Він був витертий із культурного життя України.
Завжди потрібно робити такі паралелі, які є нам корисними, аби донести потрібну інформацію.
Слайди — це дуже важливо. Утримати протягом півтори години аудиторію, яка ніколи не чула української музики, яка майже не знає про війну та де знаходиться Україна — це дуже важко. Тому я підготував програму, де граю приблизно по 7-8 хвилин музичний твір, але й також візуальний ряд. Музичні твори, які я граю невеликі, але різних жанрів — від ранньої класики Бортнянського, Ревуцького Лятошинського, Скорика і до модерних композиторів.
Візуальний ряд — це не тільки портрети композиторів, але й живопис ХІХ століття, примітивізм, модернізм та інші. Для мене це велика робота, тому що із десятка картин, мені треба вибрати ту, яка найбільше підходить до цієї теми.
Інший важливий елемент — це заохочення місцевих музикантів та артистів брати участь в моїх концертах. Для мене стало відкриттям, як багато людей йде на це. Наприклад, нещодавно коли я був у Китаї, то вислав тамтешнім музикантам твори, вони їх обробили і зі мною зіграли імпровізацію на ґучжені, піпа та на китайських флейтах. І це створює зовсім інший ефект. Коли я заохочую місцевих музикантів грати зі мною, вони приводять свою публіку чи своїх студентів. Я також маю принцип — усі мої концерти безкоштовні, але натомість прошу віддячити відгуком. Прошу, наприклад, вислати мені емейлом кілька речень про те, що їм сподобалося, що вони дізналися про Україну і чи хотіли б співпрацювати далі. Ви б бачили, скільки людей йде на співпрацю! Одна жінка з Китаю мені сказала, що зняла фільм про жінок в Україні. Інші мені пишуть, що хотіли б записати подкаст про Україну на основі українських пісень.
Ще приклад. Напередодні концерту у Кенії, я дізнався, що тамтешній посол Німеччини грає джаз. Я йому подзвонив і запропонував зіграти український джаз. Він погодився. Я надіслав теми і акорди «Ой чий то кінь стоїть…» та «Ой чорна, я си чорна…». Отже, прилітаю в Кенію і у той же день у нас з ним репетиція, але нічого не виходить. За один день дуже важко зігратися. Тож я йому запропонував таке: Я граю на сцені, починаю тему, а потім ві виходить із залу і продовжить. І так воно і вийшло. Або на цьому ж концерті хореограф із Кенії поставив модерний африканський танець під «Рапсодію» Миколи Лисенка. Тобто форми співконтакту можуть бути дуже різноманітні.
З мого досвіду, також дуже важливо нам, українцям, не не брати на себе роль жертви. Бо у нас таке часто буває. Я це розумію, тому що сам дуже на цьому балансую. Дуже важко говорити з посмішкою про біль, але оцей елемент жертви він має не відійти. У нас є настільки величезні здобутки у всьому. У нас є така величезна культурна спадщина.
Також завжди потрібно робити паралелі з тою культурою, де ти виступаєш, бо у всіх культурах були якісь періоди гніту — або політичного гніту, або геноциду, або колоніальна історія. Так, в країнах Африки письменність була не те що знищена, але пригнічена. І тому в них є усна традиція. Тому я їм розповідав про бандуристів, показував бандуру, і розповідав, чому вони існували.
Я не знаю, що може завтра трапитись, яка може бути колаборація, але вона потрібна. І потрібно не тільки до того, але також і після. Як піаніст, я зараз відступив на другий план. Для мене дуже важливо представити нашу культуру і заохотити до її пізнання.
— Як ви шукаєте тих людей — музикантів та артистів у різних країнах світу, які готові будуть з вами співпрацювати? Чи маєте теж, можливо, підтримку від наших дипломатичних представництв?
— Ви знаєте, ніколи в житті не зв’язувався з посольствами, тому що гадав, що у мене є свій світ, а у них — свій. Після Індії, де я познайомився з прекрасним дипломатом Володимиром Притулою, який зробив для мене дуже багато, я відчув, яку можна одержати підтримку від нашої молоді в посольствах. Бо які я маю контакти у Ботсвані, Кенії, Конго, Колумбії, чи в Перу. Ніяких. В мене є тільки контакти через наше посольство. Безперечно, вони роблять Сізіфову працю з нашими мінімальними бюджетами на культуру.
Ці молоді дипломати якимось чином вишукують спонсорів, якісь форми оренди приміщень чи якусь колаборацію. Маю сказати, що нас дуже підтримують посольства інших країн, тому часто, якщо потрібен зал, то це може бути за підтримки Аllіаnсе Frаnсаіsе або Gоеthе-Іnstіtut. Більше того, дуже часто ці посольства також приводять на наші концерти свою аудиторію, яка нам невідома.
Інколи готую концерти за три місяці чи півроку наперед. Як я вже казав, для кожної аудиторії це трохи по-різному. Зараз мій акцент на студентах та дипломатах. Тому що молодь, між іншим, у всьому світі готова. до сприйняття, підтримки та кооперації. І просто потрібно наводити ці контакти. Наприклад, як було у мене у Ботсвані.
Після концерту, де брали участь король і королева Ботсвани, король підійшов до мене і сказав: «Ми хочемо створити в Ботсвані академію музики. Як би ви нам порадили це зробити?». Я їм порадив звернутися до Львівської консерваторії, пояснивши, що ми маємо тяглість і з Відня — західна культура, але в нас також є автентика і курс на етномозикологію. Через чотири місяці у нас є підписані документи між Ботсваною, урядом України, Міністерством культури та Львівською консерваторією.
Якщо нам вдасться провести там імплементацію на принципах і філософії українського музичного закладу, це буде перший такий прецедент в історії України. Тому що вони вже готові. У них є приміщення на 200 кімнат, у них є зал на 1500 осіб та навіть бюджет на один рік для навчання студентів.
— Продовжуючи розмову про співпрацю. Ви зараз говорите про так звані країни глобального Півдня, тобто ті, з якими в нас досить мало контакту. Чи Ви вирішили, що треба сфокусуватись зараз саме на цих країнах, бо там менше про нас знають, чи ви також продовжуєте працювати із Європою і Сполученими Штатами, де ви викладали стільки років?
— На початку повномасштабної війни я почав виступати по університетах Америки. Фандрайзинг був великий. Тобто перші два роки я збирав гроші. Між іншим для львівських госпіталів на одному концерті ми зібрали дуже велику суму. Але потім я відчув, що у нас є потреба просувати нашу культуру в Мексиці, Колумбії, Еквадорі, але також в першу чергу на Півдні. Африка — це ж величезний континент з велетенським потенціалом. І там, як ніде, російська пропаганда останні два-три роки має величезні успіхи, на жаль. Вони туди вливають великі кошти і працюють дуже професійно.
Як приклад, у мене був концерт у Кенії, після якого мене запросили на місцеве телебачення. Ефір був із 8:00 до 9:00 вранці в неділю. Я вже виходив зі студії після участі у телепрограмі (було прекрасне інтерв’ю, гарні питання) і раптом ідуть на мене жінки в кокошніках. Це все о 9:00 ранку в неділю в столиці Кенії Найробі. Я питаю у них англійською: «Вибачте, а ви звідки?». А вони мені: «Wе аrе frоm Russіа. Wе аrе аngеls оf реасе» (англ. «Ми з Росії. Ми — ангели миру»). Коли вони мене запитали, звідки я і почули, що з України, то почали тікати.
І от хто я такий? Одне інтерв’ю, але вони і це єдине інтерв’ю перебивають оцими своїми кокошніками, розумієте? Те ж саме було, між іншим, і у Джакарті і в деяких інших місцях. Наприклад, на Мадагаскарі. Там мій перший концерт відбувся, але як тільки вони побачили, що вся програма українська, а там я грав також і на Органі, і на роялі, то останні п’ять чи шість концертів були відмінені в той же самий день. Тобто боротьба йде і вона буде йти не тільки за нашого життя, на жаль.
Коли я мав виступати на маленькому острові Маврикій, то з’ясувалося, що посольство Росії привозить балет і оркестр. Зараз Росія робить акцент на військову культуру. Я відчув це за останні два-три роки — спалах через пропаганду, контакти. Наприклад, в Африці вони проводять конкурси краси під егідою, що ми одну з вас виберемо і повеземо в Москву. І бідні люди стоять сотнями в черзі в цих платтях і чекають конкурсу, але щоб взяти в ньому участь вони мають пройти тест на знання російської культури. Це один з елементів.
Коли я про це дізнався, то подумав, що це ж вони практично за копійку, охоплюють цілу верству людей у цій країні. Це ж батьки, які хочуть, щоб їхня дитина вирвалася з бідності і кудись виїхала, шукають можливість все це вивчити.
Нам потрібно працювати над цим не спонтанно і не спорадично, а через відповідну культурну програму нашої країни. Якщо посольства не матимуть відповідної підтримки, їм буде дуже важко працювати.
— Наше з вами попереднє інтерв’ю було з таким цікавим, важливим заголовком: українська культура має стати вакциною від російської пропаганди. Ви протягом останнього року були також у Китаї. Російська пропаганда і, власне, проросійські настрої там дуже сильні. Яке у вас склалося відчуття після відвідин цієї країни?
— Знаєте все вийшло спонтанно і завдяки особливим людям. Наш пан посол Олександр Нечитайло і Кирило Чуйко — прекрасний молодий дипломат, прекрасно говорить китайською. Він зробив усе, щоб налагодити контакти в університетах. На мою думку, Китай найважча країна. Коли я туди прибув, мені відразу сказали: «Не можна вживати слово “війна”».
— А що ви говорили натомість?
— Натомість я проводив історичні паралелі. Кажу, а ви пригадуєте, що було в Монголії у ХV столітті. Також, наприклад, при вході до нашого посольства у Китаї є дві бронзові стели з віршами. На одній слова Тараса Шевченка, а на іншій — великого китайського поета VІІІ століття Ду Фу.
Коли я це побачив, то поставив фото цієї композиції у вступний слайд під час тамтешнього концерту і продекламував твір Шевченка і твір китайського поета. Цим я дав імпульс слухачам, що обидві культури базуються на поезії, музиці, філософії та літературі. Тобто у нас є щось спільне. Ну і почав грати, наприклад, також і китайські твори.
Коли я був у Джакарті (Індонезія), то дізнався, що там є дуже гарний композитор Ананда Сокарлан. Я йому подзвонив і запитав, чи міг би він мені вислати ноти. Він мені прислав цілу цю збірку. І один із творів я обрав. Це була рапсодія. Він її писав на основі фольклорних елементів і дитячих тем, а також на основі найдавнішого в історії людства татуювання на мумії.
Я вивчив цей твір, тому що хотів його поставити поруч із рапсодією Лисенка, де він вводить елементи бандури, народних танців та дитячий елемент. Мені зайняло місяць, аби це зробити. Але після того, як я грав поруч два твори — індонезійського та українського композиторів, зовсім інше було ставлення.
Коли наші оркестри або музиканти виїжджають на гастролі закордон не треба виконувати Бетховена, Дворжака чи Брамса і лише один-два твори українські. Потрібно виконувати українські твори. Ми не маємо на це права. Не бійтесь, що нас не сприймуть. Сприймуть. Якщо представити правильно, якщо подати це, сприймуть.
Тамтешня аудиторія чула вже і Дворжака, і Бетховена, і Ліста. Їм треба подати Барвінського, Лисенка. Бо якщо не ми, то хто буде це робити?
Найбільший гріх — це страх. Якщо ми не будемо стукати і не будемо йти, нічого не буде. Які завгодно треба робити форми, щоб ця боротьба продовжувалась, тому що вони нас поглинуть.
— Хотіла б також повернутися до вашої книги «Світ Миколи Лисенка», яку ви написали у співавторстві із вашою мамою Тамарою Булат. Минулу нашу розмову ми починали із цієї книги. Ви тоді згадували, яку велику роботу пророблено в архівах різних країн світу. Наразі ми маємо цю книгу англійською та українською, але мені видається, що було б добре мати також інші переклади цієї книги — наприклад, німецькою чи французькою. Чи були пропозиції щодо перекладів або підготовки курсів, які б базувалися на цій книзі?
— Питання важке і болюче для мене. Розповім вам трошки про історію цієї книжки. Робота над нею почалася за проханням і пропозицією сина Миколи Лисенка — Остапа Миколайовича. Я пригадую, як вони з моєю мамою переписували ноти праць Лисенка в бібліотеці. Ідея була зберегти бодай фотографії та копії праць Лисенка. Ця книжка одержала вісім офіційних відмов щодо друку в Україні (тоді ще СРСР). В часи незалежності вже не було достатньо фінансів, аби її видати. Тому спершу вона вийшла англійською мовою.
І це був трошки інший варіант, тому що, знаєте, якщо ми пишемо для іноземного читача, то треба це враховувати. Це для нас Богдан Хмельницький або Битва під Пляшовою — це вже цілий шар знань, для іноземця — потрібне пояснення. В Україні я цю книгу зміг видати за підтримки різних фондів та організацій пізніше.
У чому її цінність? Вона вся збудована на архівних матеріалах. І це дуже важливо, тому що як для історика музики, для мене зараз дуже важливий аспект — представлення первинних джерел. Якщо ми не маємо первинних джерел, дуже легко робити інтерпретації. І ця книга вона не лише про Миколу Лисенка.
Тому що в той час, у ХІХ столітті, українство трималося на 30-40 родинах. Микола Лисенко був одним з тих стержнів, який об’єднував цих людей. Тому тут йдеться про про артистів, художників, музикантів, архітекторів, поетів, тощо. Я вважаю, що такі книги дуже потрібні. Англійською, французькою, португальською та іншими мовами.
Молодіжні протести у Франції: чи дійсно треба обирати між обороною та освітою
Усе почалося зі страйку викладачів через нестачу персоналу одного з ліцеїв міста Кретей у регіоні Іль-де-Франс у середині вересня. Наступного дня близько 200 учнів підтримали своїх педагогів і заблокували заклад. Старшокласники інших паризьких закладів освіти вирішили скористатись нагодою, щоб також заявити про власне незадоволення якістю освіти. Відтоді молодь по всій Франції вимагає змін: збільшити кількість педагогів і краще впорядкувати уроки й лекції. Часом на транспарантах бачимо гасла: «Освіта, а не зброя».
«Раніше я навіть не усвідомлював, які проблеми можуть існувати у французькій системі освіти. Сьогодні я чую про них, дізнаюся конкретні факти й бачу, що відбувається. Навіть якщо проблемні випадки становлять меншість, проблема все одно існує. Я вважаю, що у Франції кожен має право на рівність. Кожен учень повинен мати відповідні умови навчання й можливості для отримання освіти», — ділиться думками з Тижнем студент Рафаель Камес з університету Sоrbоnnе Nоuvеllе, який навчається за театральним напрямом.
«Існує три причини, чому студенти виходять на протести», — пояснює Луї Гундерманн, голова молодіжного осередку правоцентристської партії «Союз демократів та незалежних» (UDІ) у Парижі.
Перша — це організація роботи французьких ліцеїв на рівні держави: розклад, функціонування системи, набір учителів, кількість навчальних годин тощо. Тобто йдеться про те, як держава організовує освіту у Франції.
Друга причина — це стан самих ліцеїв і їхніх будівель. Чи є проблеми з температурою в приміщеннях, з опаленням? Чи руйнуються будівлі, чи в належному вони стані? За це відповідають регіони, і ситуація не стосується безпосередньо держави.
І, нарешті, третя причина: попри те, що вимоги відрізняються одна від одної залежно від регіону, масштабні акції все одно відбуваються по всій Франції. Тепер це вже питання не лише ліцеїв чи освіти, а чогось значно ширшого.
Багато молодих людей відчувають, що в них більше немає надії. Вони не бачать перспектив майбутнього, не розуміють, яким воно буде, і через це почуваються зневіреними. Молодь виходить на протести, щоб сказати не лише політикам, а й своїм батькам, учителям: «Дайте нам майбутнє, дайте нам надію».
Водночас градус напруги в Європі значно зростає. Коли дрони перетинають кордони держав Європейського Союзу, вони змушують Францію бути напоготові, каже Ерік Шаль, радник регіону Іль-де-Франс.
«Раніше підготовка відбувалася переважно в межах НАТО, де важливу роль відігравали Сполучені Штати. Але тепер, коли загрози стають конкретнішими, а США, можливо, менш залучені до своєї ролі “світового жандарма”, європейці повинні краще організувати власну оборону», — уточнив він.
До протестів долучились і ті, хто намагається «підлити олії у вогонь» та використати їх на свою користь. Вони прагнуть ескалації, очікують заворушень, організовують або намагаються спровокувати їх. Серед цих провокаторів є ті, хто просуває широку ультраліву програму. Окрім іншого, вона включає і скорочення фінансування армії.
Зокрема, Луї Гундерманн з партії UDІ розповів Тижню, що представники «Нескореної Франції» Жан-Люка Меланшона приходять на студентські збори й закликають голосувати проти підтримки України та проти збільшення оборонного бюджету. Мета, на його думку, полягає в тому, щоб спонукати людей до протестів і зрештою здобути більше підтримки для Меланшона.
«Існує й інша політична сила, яка отримує вигоду від протестів, але в протилежний спосіб, — продовжує Гундерманн. — Люди лякаються хаосу, який виникає через заворушення, і в результаті можуть іще активніше голосувати за ультраправих, зокрема за “Національне об’єднання” RN Марін Ле Пен, які кажуть: “Подивіться, який безлад! Голосуйте за нас”. У будь-якому разі від цієї ситуації програють Україна та Європа. Тому потрібно протидіяти таким маніпуляціям».
Питання зовсім не в тому, щоб скорочувати оборонні витрати. Навпаки, потрібно підготувати Францію до забезпечення власного суверенітету.
«Молодь щиро хоче більше ресурсів для освіти. Студенти беруть участь у демонстраціях, які, можливо, організовані чи спрямовуються ультралівими, але самі виходять на вулиці не заради їхньої політичної програми. Вони зберігають здатність самостійно мислити, — пояснює Ерік Шаль та продовжує: — Молоді люди передусім хочуть, щоб на освіту виділяли більше ресурсів. Я їх розумію».
За його словами, можна мати краще фінансування навчальних закладів і не послаблювати обороноздатність Франції, бо це не питання вибору лише одного з двох варіантів:
«Наприклад, можна збільшити податки. Особисто я виступаю за цей варіант. Це дозволяє більше інвестувати в певну сферу, не скорочуючи фінансування іншої. Щоправда, тоді зростає податкове навантаження. Є ще державний борг, але у Франції він уже дуже великий, тому я не виступаю за його подальше збільшення. Отже, скорочення одного бюджету заради збільшення іншого — далеко не єдиний спосіб розв’язання проблем».
Прагнення молоді, її боротьба за своє краще навчальне майбутнє не може не викликати захоплення. Не скрізь, але в деяких регіонах студентські голоси чують. Ерік Шаль розповів, що регіональна влада Парижа вже суттєво збільшила фінансування інфраструктури ліцеїв: «Коли ми прийшли до влади, річний бюджет становив 900 мільйонів євро. Тепер він сягає 1,9 мільярда євро. Тобто бюджет більш ніж подвоївся — ми збільшили його майже на мільярд євро. Можливо, було б чудово витрачати ще більше, але майже два мільярди євро на рік — це вже значна сума». За його словами, загалом за 10 років було відремонтовано 365 ліцеїв з 469, а повністю перебудовані 49.
Мітинги не вщухають, на вихідні заплановані нові протести, дехто називає цей рух «революцією ліцеїстів».
Молодь знає, чого хоче, та не зупиниться, поки влада не зверне увагу на вимоги нового покоління. Та у вирі таких подій, часом хаотичних і непередбачуваних, одним з головних завдань залишається тримати голову в холоді, аби не стати жертвою політичних ігор тих, хто намагається перевернути події на свою користь.
«Раніше я навіть не усвідомлював, які проблеми можуть існувати у французькій системі освіти. Сьогодні я чую про них, дізнаюся конкретні факти й бачу, що відбувається. Навіть якщо проблемні випадки становлять меншість, проблема все одно існує. Я вважаю, що у Франції кожен має право на рівність. Кожен учень повинен мати відповідні умови навчання й можливості для отримання освіти», — ділиться думками з Тижнем студент Рафаель Камес з університету Sоrbоnnе Nоuvеllе, який навчається за театральним напрямом.
«Існує три причини, чому студенти виходять на протести», — пояснює Луї Гундерманн, голова молодіжного осередку правоцентристської партії «Союз демократів та незалежних» (UDІ) у Парижі.
Перша — це організація роботи французьких ліцеїв на рівні держави: розклад, функціонування системи, набір учителів, кількість навчальних годин тощо. Тобто йдеться про те, як держава організовує освіту у Франції.
Друга причина — це стан самих ліцеїв і їхніх будівель. Чи є проблеми з температурою в приміщеннях, з опаленням? Чи руйнуються будівлі, чи в належному вони стані? За це відповідають регіони, і ситуація не стосується безпосередньо держави.
І, нарешті, третя причина: попри те, що вимоги відрізняються одна від одної залежно від регіону, масштабні акції все одно відбуваються по всій Франції. Тепер це вже питання не лише ліцеїв чи освіти, а чогось значно ширшого.
Багато молодих людей відчувають, що в них більше немає надії. Вони не бачать перспектив майбутнього, не розуміють, яким воно буде, і через це почуваються зневіреними. Молодь виходить на протести, щоб сказати не лише політикам, а й своїм батькам, учителям: «Дайте нам майбутнє, дайте нам надію».
Водночас градус напруги в Європі значно зростає. Коли дрони перетинають кордони держав Європейського Союзу, вони змушують Францію бути напоготові, каже Ерік Шаль, радник регіону Іль-де-Франс.
«Раніше підготовка відбувалася переважно в межах НАТО, де важливу роль відігравали Сполучені Штати. Але тепер, коли загрози стають конкретнішими, а США, можливо, менш залучені до своєї ролі “світового жандарма”, європейці повинні краще організувати власну оборону», — уточнив він.
До протестів долучились і ті, хто намагається «підлити олії у вогонь» та використати їх на свою користь. Вони прагнуть ескалації, очікують заворушень, організовують або намагаються спровокувати їх. Серед цих провокаторів є ті, хто просуває широку ультраліву програму. Окрім іншого, вона включає і скорочення фінансування армії.
Зокрема, Луї Гундерманн з партії UDІ розповів Тижню, що представники «Нескореної Франції» Жан-Люка Меланшона приходять на студентські збори й закликають голосувати проти підтримки України та проти збільшення оборонного бюджету. Мета, на його думку, полягає в тому, щоб спонукати людей до протестів і зрештою здобути більше підтримки для Меланшона.
«Існує й інша політична сила, яка отримує вигоду від протестів, але в протилежний спосіб, — продовжує Гундерманн. — Люди лякаються хаосу, який виникає через заворушення, і в результаті можуть іще активніше голосувати за ультраправих, зокрема за “Національне об’єднання” RN Марін Ле Пен, які кажуть: “Подивіться, який безлад! Голосуйте за нас”. У будь-якому разі від цієї ситуації програють Україна та Європа. Тому потрібно протидіяти таким маніпуляціям».
Питання зовсім не в тому, щоб скорочувати оборонні витрати. Навпаки, потрібно підготувати Францію до забезпечення власного суверенітету.
«Молодь щиро хоче більше ресурсів для освіти. Студенти беруть участь у демонстраціях, які, можливо, організовані чи спрямовуються ультралівими, але самі виходять на вулиці не заради їхньої політичної програми. Вони зберігають здатність самостійно мислити, — пояснює Ерік Шаль та продовжує: — Молоді люди передусім хочуть, щоб на освіту виділяли більше ресурсів. Я їх розумію».
За його словами, можна мати краще фінансування навчальних закладів і не послаблювати обороноздатність Франції, бо це не питання вибору лише одного з двох варіантів:
«Наприклад, можна збільшити податки. Особисто я виступаю за цей варіант. Це дозволяє більше інвестувати в певну сферу, не скорочуючи фінансування іншої. Щоправда, тоді зростає податкове навантаження. Є ще державний борг, але у Франції він уже дуже великий, тому я не виступаю за його подальше збільшення. Отже, скорочення одного бюджету заради збільшення іншого — далеко не єдиний спосіб розв’язання проблем».
Прагнення молоді, її боротьба за своє краще навчальне майбутнє не може не викликати захоплення. Не скрізь, але в деяких регіонах студентські голоси чують. Ерік Шаль розповів, що регіональна влада Парижа вже суттєво збільшила фінансування інфраструктури ліцеїв: «Коли ми прийшли до влади, річний бюджет становив 900 мільйонів євро. Тепер він сягає 1,9 мільярда євро. Тобто бюджет більш ніж подвоївся — ми збільшили його майже на мільярд євро. Можливо, було б чудово витрачати ще більше, але майже два мільярди євро на рік — це вже значна сума». За його словами, загалом за 10 років було відремонтовано 365 ліцеїв з 469, а повністю перебудовані 49.
Мітинги не вщухають, на вихідні заплановані нові протести, дехто називає цей рух «революцією ліцеїстів».
Молодь знає, чого хоче, та не зупиниться, поки влада не зверне увагу на вимоги нового покоління. Та у вирі таких подій, часом хаотичних і непередбачуваних, одним з головних завдань залишається тримати голову в холоді, аби не стати жертвою політичних ігор тих, хто намагається перевернути події на свою користь.
Як змінилися наші нинішні практики читання
Читання, як відомо, це сукупність практик, методик і процедур роботи з текстом. Крім того, це ще соціальний і психологічний феномен. І, безперечно, статусне явище, яке може багато сказати про людину, так само як її годинник чи обрана марка авто. А ще в усіх цих випадках діє і перформативний аспект, або ж, кажучи простіше, — показуха. Бо ж ми завжди воліємо видаватися кращими, аніж є.
Нещодавно Міністерство культури України оприлюднило результати кількісного етапу дослідження, яке охопило читацьку поведінку, мовні уподобання, витрати на книжки та доступність книгарень і бібліотек. За даними цього дослідження, кожний десятий українець (12%) зазначає, що читає або слухає книжки щодня чи майже щодня, кожен п’ятий (21%) — кілька разів на тиждень. Загалом два з трьох опитаних (59%) читали або слухали книжки принаймні кілька разів на місяць за останній рік. Водночас 13% респондентів за цей період не читали жодного разу. Та найцікавіше зауваження, що загалом підважує всю цінність цього опитування, зробила книжкова аналітикиня, кураторка дослідження, засновниця проєкту аналітики книжкового ринку ІndіеВооkDаtа Інна Білоножко:
«Слід враховувати, що респонденти можуть несвідомо прикрашати власні читацькі звички: або через бажання відповідати соціально схвальній нормі, котрою є читання книг, або через звичайну похибку пам’яті, зокрема щодо того, чи була книга прочитана впродовж останніх 12 місяців або раніше».
Тож якою мірою можна довіряти цим дослідженням і якою є похибка? І як ця похибка корелює з нашим несвідомим (а часто і свідомим) бажанням здаватися розумнішими, аніж ми є? При чому – навіть коли опитування анонімне.
Втім, показники України більш-менш суголосні даним з інших країн. Найвищі показники читання зафіксовано у Швейцарії (81%), Люксембурзі (75%), Данії (72%), Естонії та Норвегії (71%). Високі результати також демонструють Ірландія (66%), Німеччина (65%), Чехія та Словаччина (64%), Франція (62%) і Нідерланди (60%). На протилежному боці шкали — країни Південної та Східної Європи, де рівень читання значно нижчий. У Сербії та Чорногорії про читання книги повідомили лише 26% опитаних; для порівняння: у Румунії та Туреччині цей показник становить 30%, на Кіпрі — 33%, а в Італії — 35%. Загалом же 52,8% жителів ЄС зазначили, що за останні 12 місяців прочитали принаймні одну книгу. Будемо вважати, що якісь країни просто більш чесніші під час таких опитувань, а якісь — менш.
У червні в Англії провели цікаве дослідження щодо рівня грамотності, яке стосується того, наскільки діти та молодь (від 5 до 18 років) отримують задоволення від читання, як часто вони читають і який мають досвід у цій сфері у 2026 році. Цьогоріч понад третина (36,1%) дітей і молодих людей зазначили, що отримують задоволення від читання у вільний час (у 2025 році цей показник становив 32,7%). Це перше зростання рівня задоволення від читання з 2021 року.
Соціально-економічна нерівність посилилася: рівень задоволення від читання зріс більше серед тих, хто не отримує безкоштовного шкільного харчування, порівняно з тими, хто ним користується.
У 2026 році також дещо зросла частка тих, хто читає щодня. У 2026 році кожен п’ятий (20,3%) представник дітей та молоді віком від 8 до 18 років зазначив, що читає щодня у вільний час; для порівняння, у 2025 році цей показник становив 18,7%. Це перше зростання частоти щоденного читання з 2023 року, хоча загальні показники все ще залишаються нижчими, ніж у попередні роки.
Серед дітей та молоді, які отримують задоволення від читання, частка тих, хто читає щодня, значно вища, ніж серед тих, кому читання не подобається (49,8% проти 4,5%). Цей зв’язок стає міцнішим із віком: у старших вікових групах задоволення від читання та його частота корелюють тісніше. Висновки цього опитування стримано оптимістичні, адже після кількох років спаду результати демонструють незначне зростання як у показниках задоволення від читання, так і в частоті щоденного читання.
Однак це зростання було нерівномірним: зберігаються відмінності залежно від віку, статі та соціально-економічного становища. Крім того, ці дані слід розглядати в контексті довгострокової тенденції до зниження.
Дослідження показує: багато дітей і молодих людей продовжують читати, навіть якщо не отримують від цього великого задоволення, оскільки усвідомлюють користь читання для навчання, особистого благополуччя, а також для розуміння себе та інших.
Звісно, довгострокова тенденція до зниження кількості тих, хто читає, зберігається. Книжка не є предметом першої необхідності у складні часи, хоча ескапізм, який пропонує нам читання, у ці часи — надзвичайно потрібен. З цього погляду важливі причини того, чому ми беремося за книжку, як це наводить Мінкульт. Найчастіше українці читають, щоб відпочити (69% читачів) і отримати задоволення від читання (54%). Під час повномасштабної війни книжки стали і способом підтримки: 32% читачів кажуть, що читання допомагає зменшувати тривожність, 30% — емоційно відновлюватися, 28% — легше переживати стрес. А кожен п’ятий читач (21%) каже, що з книжкою йому легше заснути.
Знаково, що на передній план виходить не естетичний, а психологічний ефект читання. І, безперечно, масова (жанрова) література в таких обставинах стає комфортнішим читанням за високу (елітарну) творчість, яка більше непокоїть, аніж заспокоює. Зрештою, читання у кризові часи — це вже ніби читання із символічною доданою вартістю, коли книга стає не тільки джерелом знань, а чимось значно більшим. І цей ефект читання в наші часи, безумовно, потребує подальшого вивчення і висвітлення.
Нещодавно Міністерство культури України оприлюднило результати кількісного етапу дослідження, яке охопило читацьку поведінку, мовні уподобання, витрати на книжки та доступність книгарень і бібліотек. За даними цього дослідження, кожний десятий українець (12%) зазначає, що читає або слухає книжки щодня чи майже щодня, кожен п’ятий (21%) — кілька разів на тиждень. Загалом два з трьох опитаних (59%) читали або слухали книжки принаймні кілька разів на місяць за останній рік. Водночас 13% респондентів за цей період не читали жодного разу. Та найцікавіше зауваження, що загалом підважує всю цінність цього опитування, зробила книжкова аналітикиня, кураторка дослідження, засновниця проєкту аналітики книжкового ринку ІndіеВооkDаtа Інна Білоножко:
«Слід враховувати, що респонденти можуть несвідомо прикрашати власні читацькі звички: або через бажання відповідати соціально схвальній нормі, котрою є читання книг, або через звичайну похибку пам’яті, зокрема щодо того, чи була книга прочитана впродовж останніх 12 місяців або раніше».
Тож якою мірою можна довіряти цим дослідженням і якою є похибка? І як ця похибка корелює з нашим несвідомим (а часто і свідомим) бажанням здаватися розумнішими, аніж ми є? При чому – навіть коли опитування анонімне.
Втім, показники України більш-менш суголосні даним з інших країн. Найвищі показники читання зафіксовано у Швейцарії (81%), Люксембурзі (75%), Данії (72%), Естонії та Норвегії (71%). Високі результати також демонструють Ірландія (66%), Німеччина (65%), Чехія та Словаччина (64%), Франція (62%) і Нідерланди (60%). На протилежному боці шкали — країни Південної та Східної Європи, де рівень читання значно нижчий. У Сербії та Чорногорії про читання книги повідомили лише 26% опитаних; для порівняння: у Румунії та Туреччині цей показник становить 30%, на Кіпрі — 33%, а в Італії — 35%. Загалом же 52,8% жителів ЄС зазначили, що за останні 12 місяців прочитали принаймні одну книгу. Будемо вважати, що якісь країни просто більш чесніші під час таких опитувань, а якісь — менш.
У червні в Англії провели цікаве дослідження щодо рівня грамотності, яке стосується того, наскільки діти та молодь (від 5 до 18 років) отримують задоволення від читання, як часто вони читають і який мають досвід у цій сфері у 2026 році. Цьогоріч понад третина (36,1%) дітей і молодих людей зазначили, що отримують задоволення від читання у вільний час (у 2025 році цей показник становив 32,7%). Це перше зростання рівня задоволення від читання з 2021 року.
Соціально-економічна нерівність посилилася: рівень задоволення від читання зріс більше серед тих, хто не отримує безкоштовного шкільного харчування, порівняно з тими, хто ним користується.
У 2026 році також дещо зросла частка тих, хто читає щодня. У 2026 році кожен п’ятий (20,3%) представник дітей та молоді віком від 8 до 18 років зазначив, що читає щодня у вільний час; для порівняння, у 2025 році цей показник становив 18,7%. Це перше зростання частоти щоденного читання з 2023 року, хоча загальні показники все ще залишаються нижчими, ніж у попередні роки.
Серед дітей та молоді, які отримують задоволення від читання, частка тих, хто читає щодня, значно вища, ніж серед тих, кому читання не подобається (49,8% проти 4,5%). Цей зв’язок стає міцнішим із віком: у старших вікових групах задоволення від читання та його частота корелюють тісніше. Висновки цього опитування стримано оптимістичні, адже після кількох років спаду результати демонструють незначне зростання як у показниках задоволення від читання, так і в частоті щоденного читання.
Однак це зростання було нерівномірним: зберігаються відмінності залежно від віку, статі та соціально-економічного становища. Крім того, ці дані слід розглядати в контексті довгострокової тенденції до зниження.
Дослідження показує: багато дітей і молодих людей продовжують читати, навіть якщо не отримують від цього великого задоволення, оскільки усвідомлюють користь читання для навчання, особистого благополуччя, а також для розуміння себе та інших.
Звісно, довгострокова тенденція до зниження кількості тих, хто читає, зберігається. Книжка не є предметом першої необхідності у складні часи, хоча ескапізм, який пропонує нам читання, у ці часи — надзвичайно потрібен. З цього погляду важливі причини того, чому ми беремося за книжку, як це наводить Мінкульт. Найчастіше українці читають, щоб відпочити (69% читачів) і отримати задоволення від читання (54%). Під час повномасштабної війни книжки стали і способом підтримки: 32% читачів кажуть, що читання допомагає зменшувати тривожність, 30% — емоційно відновлюватися, 28% — легше переживати стрес. А кожен п’ятий читач (21%) каже, що з книжкою йому легше заснути.
Знаково, що на передній план виходить не естетичний, а психологічний ефект читання. І, безперечно, масова (жанрова) література в таких обставинах стає комфортнішим читанням за високу (елітарну) творчість, яка більше непокоїть, аніж заспокоює. Зрештою, читання у кризові часи — це вже ніби читання із символічною доданою вартістю, коли книга стає не тільки джерелом знань, а чимось значно більшим. І цей ефект читання в наші часи, безумовно, потребує подальшого вивчення і висвітлення.
Сер Джейкоб Ріс-Могг: «Малоймовірно, що Велика Британія будь-коли припинить підтримувати Україну»
Джейкоб Ріс-Могг – колишній член Кабінету міністрів Великої Британії, представник Консервативної партії. Він обіймав посади лідера Палати громад британського парламенту та міністра у справах бізнесу за прем’єр-міністрів Бориса Джонсона й Ліз Трасс. Тиждень поговорив із ним про те, чому для Великої Британії та всього західного світу важливо допомагати Україні, про європейські партії, які хочуть повернутися до звичних відносин із Росією, а також про те, як Україні слід взаємодіяти з Дональдом Трампом.
– Чи вважаєте ви, що підтримка України є життєво важливим інтересом для західного світу? Особливо – зважаючи на те, що багато політичних сил у Європі, що набирають популярності, – такі, як партія Марін Ле Пен у Франції та «Альтернатива для Німеччини», – фактично хочуть повернутися до звичних ділових відносин із Росією?
– Насамперед варто розглянути позицію Великої Британії. У 1990-х роках, коли Україна погодилася відмовитися від своєї ядерної зброї, ми домовилися з Україною, Росією та США про те, що територіальну цілісність України потрібно підтримувати.
З британської точки зору, ми ще кілька десятиліть тому взяли на себе зобов’язання підтримувати вас у межах своєї зовнішньої політики. Історично британці, як правило, дотримувалися таких угод і вважали їх надзвичайно важливими. Тож моєю відправною точкою було б те, що Велика Британія та США перебувають в особливому становищі щодо України, зважаючи на угоду, яку ми підписали.
Це перший момент. Йдеться про Будапештську угоду. Ми тоді домовилися з росіянами.
Другий момент – це урок історії: Російська імперія за часів Романових і Радянський Союз завжди були державами, схильними до територіальних загарбань, що постійно прагнули розширити свої володіння. Вони робили це впродовж багатьох століть. І якщо ви вірите в будь-яку концепцію міжнародного порядку, що ґрунтується на національних державах, то країни, які вторгаються на територію інших національних держав і порушують їхню територіальну цілісність, стають порушниками міжнародного порядку, і за таку поведінку мають наставати наслідки. Інакше вони просто продовжуватимуть вторгатися знову й знову туди, куди, на їхню думку, зможуть вторгнутися і де помітять слабкість.
Це один урок історії, а інший – урок 1930-х років, коли слабкість у ставленні до диктаторів призводить до набагато серйозніших довгострокових проблем. Тому я вважаю, що підтримка України в цій боротьбі цілком однозначно відповідає інтересам Великої Британії та Заходу, і нам не слід повертатися до звичних ділових відносин із Росією. Я пішов би ще далі.
Я вважаю, що президент Дональд Трамп, якого я багато в чому підтримую, припускається стратегічної помилки, погоджуючись мати справу з Росією в нинішній момент.
– Чи вважаєте ви, що європейські країни можуть припинити підтримувати Україну, особливо з огляду на те, що в Європі набирають популярності певні політичні партії, які можуть прийти до влади? Крім того, у Великій Британії є партія Rеfоrm UК, яка дещо скептично ставиться до допомоги Україні. Як ви думаєте, чи можемо ми від нинішньої ситуації найближчим часом перейти до сценарію, за якого Європа відмовиться від підтримки України?
– Я вважаю, що вкрай малоймовірно, що Велика Британія будь-коли припинить підтримувати Україну. Новий прем’єр-міністр Енді Бернем дотримується курсу щодо підтримки України. Лідер Консервативної партії Кемі Беденок також.
Найджел Фарадж теж підтримує Україну, а рейтинги Rеfоrm останнім часом знижуються. Хоча в партії є люди, які займають обережнішу позицію, і Найджел Фарадж зараз, схоже, остаточно визначився на користь підтримки України. Останнім часом він також критикував Дональда Трампа за зміну його політики.
Я думаю, що британці й надалі залишатимуться відданими союзниками української нації та української держави. Тут ви маєте величезну підтримку – не лише з боку політиків, а й з боку британського народу. Коли я їжджу своїм колишнім виборчим округом у Сомерсеті, то й досі бачу багато українських прапорів. Тож я вважаю, що підтримка є не лише серед політиків, а й серед простих людей.
Очевидно, мені складніше говорити від імені континентальної Європи, і певний ризик становить Франція. Наразі Франція має багато інших проблем, зокрема, звичайно, заворушення, дуже складну фінансову ситуацію та вибори наступного року, результат яких украй непередбачуваний. До влади можуть прийти як радикальні ліві, так і праві. Якщо це буде пані Ле Пен, то вона дуже критично ставилася до політики щодо України й була порівняно прихильною до Путіна.
Це послабило б один із напрямів європейської підтримки, але я не бачу, щоб «Альтернатива для Німеччини» досягла протягом наступних кількох років достатніх успіхів, аби змінити позицію Німеччини.
Я думаю, що Україна й надалі матиме дуже значну підтримку – безумовно, з боку Великої Британії, а ймовірно, і з боку континентальної Європи також.
– Чи вірять люди у Великій Британії, що в разі завоювання України, Росія не зупиниться й рушить далі: на Польщу, країни Балтії, Фінляндію та інші держави?
– У Великій Британії поширене переконання, що саме так і станеться. Я думаю, що якби не неймовірна мужність і рішучість української нації у 2022 році, коли почалася велика війна, Росія мала б значну спокусу продовжити наступ. Згадайте, що всі експерти стверджували, ніби Україна не зможе протриматися проти Росії довше ніж два тижні.
А ось ми вже тут – минуло чотири з половиною роки, а ви досі не зазнали поразки й здатні завдавати Росії ударів у відповідь. Це видатне досягнення вашої країни, яким ви маєте пишатися безмежно.
І я думаю, що це стало важливим чинником безпеки для Польщі та країн Балтії, адже виявилося, що російська армія не така могутня, як сама вважала, і не така спроможна, як їй здавалося. Тому, на мою думку, Росія буде обережнішою, висуваючи будь-які подальші територіальні претензії.
– Як би ви порадили Україні поводитися зі США, а особливо з Дональдом Трампом, у нинішній ситуації? Попереду ще два роки президентства Трампа, і ми не можемо просто знехтувати американською підтримкою. Вона нам досі потрібна, попри те, що внесок Європи зростає.
– Це дуже складне питання. Я думаю, що британський уряд використовуватиме всі дипломатичні засоби, щоб заохотити Дональда Трампа й надалі підтримувати Україну.
Дональд Трамп вважає, що Європа була дуже слабкою у питаннях власної оборони й надмірно покладалася на Америку. Крім того, він зараз залучений у війну з Іраном, яка поки що не приносить успіху. Важливе значення матимуть проміжні вибори, оскільки, схоже, демократи досягнуть на них значних успіхів, а Демократична партія традиційно була прихильнішою до України, ніж Республіканська.
Але Америка може проводити будь-яку зовнішню політику, яку забажає. Тому ми маємо усвідомлювати, що можемо намагатися впливати на неї, але не можемо нею керувати.
– Велика Британія вже виділила Україні близько 25 мільярдів фунтів стерлінгів, за що ми щиро вдячні. Як ви думаєте, чи можуть Велика Британія та інші держави, які зараз надають Україні кошти, після завершення війни скасувати ці борги або запровадити щось на кшталт плану Маршалла для України?
– Я думаю, що після війни Україна матиме значну підтримку і що буде бажання допомогти їй відбудуватися.
Але такі питання завжди дуже складні, як це з’ясувала Велика Британія на власному досвіді після Першої та Другої світових воєн. Якщо ви позичаєте багато грошей для ведення війни, то дуже часто від вас вимагають їх повернути. Тож питання полягає в тому, як із цим упоратися і які домовленості буде укладено.
Я б зосередився насамперед на тому, щоб максимально наблизити перемогу у війні, а не на тому, що відбуватиметься після неї.
Я думаю, що цим питанням потрібно буде займатися тоді, коли настане відповідний момент, і що люди неохоче братимуть на себе зобов’язання, доки цей час не прийде. Це може стати частиною мирного врегулювання, яке передбачатиме використання сотень мільярдів фунтів стерлінгів російських коштів, що наразі заморожені.
– Чи вважаєте ви, що підтримка України є життєво важливим інтересом для західного світу? Особливо – зважаючи на те, що багато політичних сил у Європі, що набирають популярності, – такі, як партія Марін Ле Пен у Франції та «Альтернатива для Німеччини», – фактично хочуть повернутися до звичних ділових відносин із Росією?
– Насамперед варто розглянути позицію Великої Британії. У 1990-х роках, коли Україна погодилася відмовитися від своєї ядерної зброї, ми домовилися з Україною, Росією та США про те, що територіальну цілісність України потрібно підтримувати.
З британської точки зору, ми ще кілька десятиліть тому взяли на себе зобов’язання підтримувати вас у межах своєї зовнішньої політики. Історично британці, як правило, дотримувалися таких угод і вважали їх надзвичайно важливими. Тож моєю відправною точкою було б те, що Велика Британія та США перебувають в особливому становищі щодо України, зважаючи на угоду, яку ми підписали.
Це перший момент. Йдеться про Будапештську угоду. Ми тоді домовилися з росіянами.
Другий момент – це урок історії: Російська імперія за часів Романових і Радянський Союз завжди були державами, схильними до територіальних загарбань, що постійно прагнули розширити свої володіння. Вони робили це впродовж багатьох століть. І якщо ви вірите в будь-яку концепцію міжнародного порядку, що ґрунтується на національних державах, то країни, які вторгаються на територію інших національних держав і порушують їхню територіальну цілісність, стають порушниками міжнародного порядку, і за таку поведінку мають наставати наслідки. Інакше вони просто продовжуватимуть вторгатися знову й знову туди, куди, на їхню думку, зможуть вторгнутися і де помітять слабкість.
Це один урок історії, а інший – урок 1930-х років, коли слабкість у ставленні до диктаторів призводить до набагато серйозніших довгострокових проблем. Тому я вважаю, що підтримка України в цій боротьбі цілком однозначно відповідає інтересам Великої Британії та Заходу, і нам не слід повертатися до звичних ділових відносин із Росією. Я пішов би ще далі.
Я вважаю, що президент Дональд Трамп, якого я багато в чому підтримую, припускається стратегічної помилки, погоджуючись мати справу з Росією в нинішній момент.
– Чи вважаєте ви, що європейські країни можуть припинити підтримувати Україну, особливо з огляду на те, що в Європі набирають популярності певні політичні партії, які можуть прийти до влади? Крім того, у Великій Британії є партія Rеfоrm UК, яка дещо скептично ставиться до допомоги Україні. Як ви думаєте, чи можемо ми від нинішньої ситуації найближчим часом перейти до сценарію, за якого Європа відмовиться від підтримки України?
– Я вважаю, що вкрай малоймовірно, що Велика Британія будь-коли припинить підтримувати Україну. Новий прем’єр-міністр Енді Бернем дотримується курсу щодо підтримки України. Лідер Консервативної партії Кемі Беденок також.
Найджел Фарадж теж підтримує Україну, а рейтинги Rеfоrm останнім часом знижуються. Хоча в партії є люди, які займають обережнішу позицію, і Найджел Фарадж зараз, схоже, остаточно визначився на користь підтримки України. Останнім часом він також критикував Дональда Трампа за зміну його політики.
Я думаю, що британці й надалі залишатимуться відданими союзниками української нації та української держави. Тут ви маєте величезну підтримку – не лише з боку політиків, а й з боку британського народу. Коли я їжджу своїм колишнім виборчим округом у Сомерсеті, то й досі бачу багато українських прапорів. Тож я вважаю, що підтримка є не лише серед політиків, а й серед простих людей.
Очевидно, мені складніше говорити від імені континентальної Європи, і певний ризик становить Франція. Наразі Франція має багато інших проблем, зокрема, звичайно, заворушення, дуже складну фінансову ситуацію та вибори наступного року, результат яких украй непередбачуваний. До влади можуть прийти як радикальні ліві, так і праві. Якщо це буде пані Ле Пен, то вона дуже критично ставилася до політики щодо України й була порівняно прихильною до Путіна.
Це послабило б один із напрямів європейської підтримки, але я не бачу, щоб «Альтернатива для Німеччини» досягла протягом наступних кількох років достатніх успіхів, аби змінити позицію Німеччини.
Я думаю, що Україна й надалі матиме дуже значну підтримку – безумовно, з боку Великої Британії, а ймовірно, і з боку континентальної Європи також.
– Чи вірять люди у Великій Британії, що в разі завоювання України, Росія не зупиниться й рушить далі: на Польщу, країни Балтії, Фінляндію та інші держави?
– У Великій Британії поширене переконання, що саме так і станеться. Я думаю, що якби не неймовірна мужність і рішучість української нації у 2022 році, коли почалася велика війна, Росія мала б значну спокусу продовжити наступ. Згадайте, що всі експерти стверджували, ніби Україна не зможе протриматися проти Росії довше ніж два тижні.
А ось ми вже тут – минуло чотири з половиною роки, а ви досі не зазнали поразки й здатні завдавати Росії ударів у відповідь. Це видатне досягнення вашої країни, яким ви маєте пишатися безмежно.
І я думаю, що це стало важливим чинником безпеки для Польщі та країн Балтії, адже виявилося, що російська армія не така могутня, як сама вважала, і не така спроможна, як їй здавалося. Тому, на мою думку, Росія буде обережнішою, висуваючи будь-які подальші територіальні претензії.
– Як би ви порадили Україні поводитися зі США, а особливо з Дональдом Трампом, у нинішній ситуації? Попереду ще два роки президентства Трампа, і ми не можемо просто знехтувати американською підтримкою. Вона нам досі потрібна, попри те, що внесок Європи зростає.
– Це дуже складне питання. Я думаю, що британський уряд використовуватиме всі дипломатичні засоби, щоб заохотити Дональда Трампа й надалі підтримувати Україну.
Дональд Трамп вважає, що Європа була дуже слабкою у питаннях власної оборони й надмірно покладалася на Америку. Крім того, він зараз залучений у війну з Іраном, яка поки що не приносить успіху. Важливе значення матимуть проміжні вибори, оскільки, схоже, демократи досягнуть на них значних успіхів, а Демократична партія традиційно була прихильнішою до України, ніж Республіканська.
Але Америка може проводити будь-яку зовнішню політику, яку забажає. Тому ми маємо усвідомлювати, що можемо намагатися впливати на неї, але не можемо нею керувати.
– Велика Британія вже виділила Україні близько 25 мільярдів фунтів стерлінгів, за що ми щиро вдячні. Як ви думаєте, чи можуть Велика Британія та інші держави, які зараз надають Україні кошти, після завершення війни скасувати ці борги або запровадити щось на кшталт плану Маршалла для України?
– Я думаю, що після війни Україна матиме значну підтримку і що буде бажання допомогти їй відбудуватися.
Але такі питання завжди дуже складні, як це з’ясувала Велика Британія на власному досвіді після Першої та Другої світових воєн. Якщо ви позичаєте багато грошей для ведення війни, то дуже часто від вас вимагають їх повернути. Тож питання полягає в тому, як із цим упоратися і які домовленості буде укладено.
Я б зосередився насамперед на тому, щоб максимально наблизити перемогу у війні, а не на тому, що відбуватиметься після неї.
Я думаю, що цим питанням потрібно буде займатися тоді, коли настане відповідний момент, і що люди неохоче братимуть на себе зобов’язання, доки цей час не прийде. Це може стати частиною мирного врегулювання, яке передбачатиме використання сотень мільярдів фунтів стерлінгів російських коштів, що наразі заморожені.
БЕРЕЗА 2.0, або про Рік УПА на Львівщині
Раптом ви не знаєте, але в 1934–1939 роках у Польщі, в Березі-Картузькій, діяв концтабір, що офіційно називався «місцем відокремлення». Там утримували осіб, щодо яких не було доведено вини, але які, на думку поліцейського відомства, становили державну небезпеку.
Збереглися анкети близько 200 перших в’язнів-українців, з характеристикою-поясненням їх ізоляції. Одне з поширених формулювань звучало так: «Вирізняється інтелігентністю – і цим становить державну небезпеку…». Тож навіть громадська діяльність на рівні «Просвіти» чи «Рідної школи» викликала застереження, а часом ізоляцію та «перевиховання» у «місці відокремлення».
Про Березу і оце «вирізняється інтелігентністю…» я згадав у контексті реакції на річниці 85-ліття УПА та 110-ліття Романа Шухевича, що затвердила Львівська обласна рада. Сказати б, традиційне рішення, зважаючи, що за останні бодай десять років подібні ювілеї щорічно ухвалюють на Заході України – власне там, де й діяла УПА (в 2022 році подібне рішення щодо 80-ліття УПА затвердили всі п’ять галицько-волинських облрад). Роман Шухевич, Степан Бандера чи Євген Коновалець – постійні фігуранти цього списку, зрештою, лише ім’я Бандери офіційно нанесено на понад 500 вулиць в Україні.
Тож реакція Польщі, зокрема ініціатива Міністра закордонних справ Радослава Сікорського щодо заборони в’їзду ініціатора річниць Святослава Шеремети на 5 років до ЄС, є цілком новим витком взаємин.
Читайте також: Святослав Липовецький: що варто знати про Романа Шухевича?
Варто уточнити, що Святослав Шеремета очолює комунальне підприємство з пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортації та політичних репресій «Доля». У ці дні працівники «Долі» проводять експедицію на території православного кладовища в селі Ласків, Люблінського воєводства. Наразі вони виявили близько 30 останків жертв, що загинули від рук вояків Армії Крайової в березні 1944-го. Та це так, до контексту…
Повернімось до УПА та Шухевича.
Дарма різні вітчизняні експерти кажуть про недопустимість регіональної влади формувати власну «зовнішню політику», бо питання УПА чи Шухевича – це, власне, не зовнішня, а внутрішня політика. І хто-хто, а Радослав Сікорський це напевно знає.
Ще в 2014 році в журналі Тhе Nеw Rерublіс з’явилася чудова стаття його дружини Енн Епплбаум під назвою «Націоналізм є власне тим, чого потребує Україна» («Nаtіоnаlіsm Іs Ехасtly Whаt Ukrаіnе Nееds»). У ній вона писала, наскільки важливим є об’єднання українців, зокрема навколо певних символів.
Можливо, пишучи про «групу українських націоналістів, тих, хто — у країні з щасливішою географією — став би Джузеппе Гарібальді, Шандором Петефі чи Томасом Джефферсоном сучасної української держави», Епплбаум мала на увазі не Романа Шухевича. Хоча він боровся зі зброєю за Карпатську Україну, коли її віддали в руки нацистських союзників – гортістської Угорщини. Він-таки зіграв не останню роль у проголошенні Акту української державності 30 червня 1941 року (знову наперекір нацистським планам), і творив українське військо та прототип парламенту – Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). Місце поховання тлінних останків Шухевича, як і інших генералів УПА, народжених в 1907 році, які разом з ним відсиділи в Березі, – Олекси Гасина чи Дмитра Грицая, – досі невідоме. Тож хіба залишається відзначити пам’ять на регіональному рівні…
Та парадокс, що Шухевич і УПА є не лише внутрішнім питанням України, воно стало внутрішнім питанням у Польщі. І мова не лише про те, що теми УПА чи «Волині» в останні роки дивовижно об’єднують поляків, а відтак конвертуються в електоральні голоси.
Проблема в тім, що дедалі більше в польській свідомості з’являється синдром «ментальних східних кресів». Все, що колись належало принаймні до т. зв. ІІ Речі Посполитої, тепер мусить укладатися в польський контекст.
Тому відзначення річниць УПА чи Шухевича, як і присвоєння Окремому центру спеціальних операцій «Північ» імені Героїв УПА, обурюють поляків. Дарма, що в 2022 році Сенат Польщі ухвалив постанову про 80-річчя Армії Крайової, а в 2023 Міністерство оборони створило 8-му дивізію піхоти Армії Крайової. Аналогії тут не мають значення, бо відомо ж, що «Quоd lісеt Іоvі, nоn lісеt bоvі».
У цій парадигмі «ментальних східних кресів» все регламентоване. Згадка про Симона Петлюру, що в безвиході здав полякам Галичину, заохочується, а ось навіть Богдан Хмельницький – це вже контроверсія (в 2018-му прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький заявив, що Гітлер, Гімлер і Богдан Хмельницький вбили найбільше в історії євреїв).
У 1987 році один із лідерів польської «Солідарності» Корнель Моравецький видавав підпільні поштові марки із зображенням УПА, а через три десятиліття його син, уособлюючи найвищу владу Польщі, розповідає про погромника Хмельницького і те, що «українці встромили палець в польське око», назвавши військову частину іменем Героїв УПА…
І ця історія непоодинока. Не лише батько й син Моравецькі, а й один із лідерів «Солідарності», а тепер ПІСу Ярослав Качинський, чи колишній керівник Учнівського комітету «Солідарності» у Бидгощі, а тепер Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський – тому приклади…
«За нашу і вашу Свободу!» – закликали поляки в часи втрати незалежності, а потім ховали прапор із цим гаслом до музею, коли виборювали собі згадану свободу.
Нічого нового у цьому світі, все, як колись описав Вінстон Черчилль, говорячи про дві Польщі: «Слава в періоди заколотів та горя; мерзенність і ганьба в періоди тріумфу…».
Польща переживає тріумф, а Україна вразлива, як ніколи. Не лише через неймовірний тиск з боку Росії, а й через тиск від західних «союзників». Тож історія з річницею УПА та Шухевича більше говорить не про Україну, а про Польщу, що вирішила цим скористатися.
Колись за плекання політичної свідомості «садили на карантин» до Берези-Картузької. А тепер, у часи гібридних війн, за вшанування пам’яті забороняють в’їзд у ЄС. Така собі новітня Береза Картузька. Версія 2.0.
Читайте також: Шухевич і Коновалець як герої мальописів: проєкт «Локальної історії» і UА Соmіх
Збереглися анкети близько 200 перших в’язнів-українців, з характеристикою-поясненням їх ізоляції. Одне з поширених формулювань звучало так: «Вирізняється інтелігентністю – і цим становить державну небезпеку…». Тож навіть громадська діяльність на рівні «Просвіти» чи «Рідної школи» викликала застереження, а часом ізоляцію та «перевиховання» у «місці відокремлення».
Про Березу і оце «вирізняється інтелігентністю…» я згадав у контексті реакції на річниці 85-ліття УПА та 110-ліття Романа Шухевича, що затвердила Львівська обласна рада. Сказати б, традиційне рішення, зважаючи, що за останні бодай десять років подібні ювілеї щорічно ухвалюють на Заході України – власне там, де й діяла УПА (в 2022 році подібне рішення щодо 80-ліття УПА затвердили всі п’ять галицько-волинських облрад). Роман Шухевич, Степан Бандера чи Євген Коновалець – постійні фігуранти цього списку, зрештою, лише ім’я Бандери офіційно нанесено на понад 500 вулиць в Україні.
Тож реакція Польщі, зокрема ініціатива Міністра закордонних справ Радослава Сікорського щодо заборони в’їзду ініціатора річниць Святослава Шеремети на 5 років до ЄС, є цілком новим витком взаємин.
Читайте також: Святослав Липовецький: що варто знати про Романа Шухевича?
Варто уточнити, що Святослав Шеремета очолює комунальне підприємство з пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортації та політичних репресій «Доля». У ці дні працівники «Долі» проводять експедицію на території православного кладовища в селі Ласків, Люблінського воєводства. Наразі вони виявили близько 30 останків жертв, що загинули від рук вояків Армії Крайової в березні 1944-го. Та це так, до контексту…
Повернімось до УПА та Шухевича.
Дарма різні вітчизняні експерти кажуть про недопустимість регіональної влади формувати власну «зовнішню політику», бо питання УПА чи Шухевича – це, власне, не зовнішня, а внутрішня політика. І хто-хто, а Радослав Сікорський це напевно знає.
Ще в 2014 році в журналі Тhе Nеw Rерublіс з’явилася чудова стаття його дружини Енн Епплбаум під назвою «Націоналізм є власне тим, чого потребує Україна» («Nаtіоnаlіsm Іs Ехасtly Whаt Ukrаіnе Nееds»). У ній вона писала, наскільки важливим є об’єднання українців, зокрема навколо певних символів.
Можливо, пишучи про «групу українських націоналістів, тих, хто — у країні з щасливішою географією — став би Джузеппе Гарібальді, Шандором Петефі чи Томасом Джефферсоном сучасної української держави», Епплбаум мала на увазі не Романа Шухевича. Хоча він боровся зі зброєю за Карпатську Україну, коли її віддали в руки нацистських союзників – гортістської Угорщини. Він-таки зіграв не останню роль у проголошенні Акту української державності 30 червня 1941 року (знову наперекір нацистським планам), і творив українське військо та прототип парламенту – Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). Місце поховання тлінних останків Шухевича, як і інших генералів УПА, народжених в 1907 році, які разом з ним відсиділи в Березі, – Олекси Гасина чи Дмитра Грицая, – досі невідоме. Тож хіба залишається відзначити пам’ять на регіональному рівні…
Та парадокс, що Шухевич і УПА є не лише внутрішнім питанням України, воно стало внутрішнім питанням у Польщі. І мова не лише про те, що теми УПА чи «Волині» в останні роки дивовижно об’єднують поляків, а відтак конвертуються в електоральні голоси.
Проблема в тім, що дедалі більше в польській свідомості з’являється синдром «ментальних східних кресів». Все, що колись належало принаймні до т. зв. ІІ Речі Посполитої, тепер мусить укладатися в польський контекст.
Тому відзначення річниць УПА чи Шухевича, як і присвоєння Окремому центру спеціальних операцій «Північ» імені Героїв УПА, обурюють поляків. Дарма, що в 2022 році Сенат Польщі ухвалив постанову про 80-річчя Армії Крайової, а в 2023 Міністерство оборони створило 8-му дивізію піхоти Армії Крайової. Аналогії тут не мають значення, бо відомо ж, що «Quоd lісеt Іоvі, nоn lісеt bоvі».
У цій парадигмі «ментальних східних кресів» все регламентоване. Згадка про Симона Петлюру, що в безвиході здав полякам Галичину, заохочується, а ось навіть Богдан Хмельницький – це вже контроверсія (в 2018-му прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький заявив, що Гітлер, Гімлер і Богдан Хмельницький вбили найбільше в історії євреїв).
У 1987 році один із лідерів польської «Солідарності» Корнель Моравецький видавав підпільні поштові марки із зображенням УПА, а через три десятиліття його син, уособлюючи найвищу владу Польщі, розповідає про погромника Хмельницького і те, що «українці встромили палець в польське око», назвавши військову частину іменем Героїв УПА…
І ця історія непоодинока. Не лише батько й син Моравецькі, а й один із лідерів «Солідарності», а тепер ПІСу Ярослав Качинський, чи колишній керівник Учнівського комітету «Солідарності» у Бидгощі, а тепер Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський – тому приклади…
«За нашу і вашу Свободу!» – закликали поляки в часи втрати незалежності, а потім ховали прапор із цим гаслом до музею, коли виборювали собі згадану свободу.
Нічого нового у цьому світі, все, як колись описав Вінстон Черчилль, говорячи про дві Польщі: «Слава в періоди заколотів та горя; мерзенність і ганьба в періоди тріумфу…».
Польща переживає тріумф, а Україна вразлива, як ніколи. Не лише через неймовірний тиск з боку Росії, а й через тиск від західних «союзників». Тож історія з річницею УПА та Шухевича більше говорить не про Україну, а про Польщу, що вирішила цим скористатися.
Колись за плекання політичної свідомості «садили на карантин» до Берези-Картузької. А тепер, у часи гібридних війн, за вшанування пам’яті забороняють в’їзд у ЄС. Така собі новітня Береза Картузька. Версія 2.0.
Читайте також: Шухевич і Коновалець як герої мальописів: проєкт «Локальної історії» і UА Соmіх
«Час — гроші», або Як минають будні української заробітчанки в Чехії
За ідеально вибіленими фасадами історичних будинків, витонченою доглянутістю парків та скверів, смачною їжею в ресторанах і бездоганною чистотою в готелях, офісах чи крамницях туристичної Праги, — сотні тисяч людей. Емігранти: здебільшого українці. Брак сну. Десятки (чи й понад сотню) робочих годин на тиждень. Жити у місті великих можливостей не завжди означає мати змогу з них користати. Трудова еміграція стала для 45-річної Іри з Тячівського району звичкою. Розповідаємо про те, яка їжа повертає їй відчуття дому, що таке фушка та чому заробітчанка не ходить до музеїв.
Телефонний дзвінок (Львів-Прага, вересень 2026)
— Як ти взагалі вирішила поїхати на заробітки? — питаю в Іри (тут і далі в тексті імена змінені на прохання героїнь).— Як, як? Таж не було вибору. Що з тієї роботи вдома? Що там була б я відклала з цих грошей? Чесно кажу, не пам’ятаю навіть конкретних сум, але було мало. Хотіла ремонти зробити вдома, одягнутися красиво. Хотіла, щоб було так, як у всіх.Поки я по один бік телефонної лінії у Львові дожовую свій дуже пізній сніданок з яєшні, канапки та фруктів, по той бік слухавки в Празі Іра прибирає офіс однієї з топменеджерок банку, в якому є навіть власний туалет і душова. Говоримо по відеозв’язку. На полиці у ванній лежить купа дорогої косметики, а ще — дивний сувенір: прозорий куб, усередині якого — порізані шредером справжнісінькі гроші.— У багатих свої причуди, таке з грошима зробити, — коментує Іра. Трохи помовчавши, додає: — Треба йти з якоїсь фушки (підробіток, — Авт.), бо я вже не годна. Не маю сил. До нового года ще дотягну, дале всьо — хоть одну гія (треба, — Авт.) одмінити, може, в суботу. Би був у ня хоть динь виходного. Ге у нас типир у Празі була якась виставка. І ти думаєш, я можу пуйти? Нині у сім часу (о сьомій годині, — Авт.) закриваєся, а я до пів сьомої на роботі. Куди я встигну? А тот музей: ніґдам (ніколи я, — Авт.) даже в тому музеї не була на Вацлаваку (Вацлавська площа, центр міста, — Авт.). Кажут, шо він дуже файний. Жиєш, блін, у Празі, а, кроме роботи і квартири, не видиш нич (не бачиш нічого, — Авт.). Коли йдеш попри тоті музеї — чи вночи, чи рано, — то ще всьо закрите.У дорогу (Закарпаття, Тячів, квітень 2014)
За кермом легкового авто на чеських номерах сидить лисий чоловік 34 років з блакитними очима. На пасажирському — чорноока жінка з каштановим хвилястим волоссям середньої довжини. Позаду тихенько вмостилися двоє білявих дівчаток дев’яти й семи років. Сонце змушує термометр на вулиці показувати температуру до 20°С. Минає третій день святкування Великодня.33-річна Іра прямує до авто своєї двоюрідної сестри Оксани, яка з чоловіком-чехом та двома дітьми гостювала у батьків на малій закарпатській батьківщині. Вона ще з 2001-го працювала в Чехії, зустріла там хлопця, з яким одружилася у 2005 році. Іра ж сьогодні вперше перетне український кордон у західному напрямку й увійде у статус трудової емігрантки. Вже мала домовленість про роботу через колегу мами з міського пологового і повинна була їхати наступного тижня, але сестра запросила в гості на кілька днів і пообіцяла потім завезти в Прагу.— Я дуже сильно хвилювалася, переживала за все, — каже Іра. — Побула кілька днів в Оксани. Мені не хотілося весь цей час сидіти на плечах у сестри. Потім подзвонили, що вже завтра зранку треба виходити на роботу. Тож я різко зібралася, й Оксана з чоловіком мене відвезли. Коли ми зайшли в ту квартиру у Празі, в якій я мала жити, то була трохи шокована.Невеличкий коридор був брудний і увесь заставлений топáнками (взуттям, — Авт.). У кімнаті площею шість квадратних метрів Іра мала ще двох сусідок. Загалом у трикімнатній квартирі проживало восьмеро людей. Так тривало майже шість років.— Я пам’ятаю, як в перший день ревáла (плакала, — Авт.). Зайшла в душ і ридала. Думала собі: якби зараз, у цю хвилину був якийсь транспорт, і мене питали, чи їдеш додому — я б була поїхала.Гастрономічне відчуття дому (Прага, серпень 2026)
Тик-тик-тик-тик-тик-тик-тик. Коліщатка емігрантської валізи кавового кольору стукотять по кількасотлітній празькій бруківці. Рюкзак, вщерть набитий сувенірами й смаколиками з Греції, висить на Іриних плечах. Темне блискуче волосся зав’язане в тугий хвіст. Окуляри-авіатори зі скельцями коричнево-фіолетового відтінку пасують до засмаглої шкіри обличчя й прикривають зелені котячі очі й підфарбовані вії. Іра повернулася з відпустки на Криті разом з подругою Оленою, яка працює в Німеччині, але ще два дні гостюватиме в Іри у Празі.— Бо раніше дурна була, лиш типир додумалася, що мош на себе заробляти, і вже два літа пудряд була на морі. А давно вже слід було на то море їздити. Бо треба щось увѝдіти в сюй жизні, — водночас сумно й весело констатує Іра.— Хуух, — видихає, підіймаючи важку валізу по сходах у під’їзді. Новенький ліфт із дзеркалом у повний зріст підіймає нас на шостий поверх старого будинку в міському окрузі Праги 6, район Дейвіце.Два оберти ключа в замковій щілині відкривають перед нами типове емігрантське житло європейської столиці: три спальні, дві кухні, два холодильники, одна ванна кімната, один санвузол, один балкон (він і курилка), одна пральна машинка на всіх. У типовому житлі — типові мешканці-заробітчани: дві українки, двоє молдован, один словак. Усі тут, щоб заробити грошей.Зараз кімнату Іра ділить з іншою двоюрідною сестрою, Галею, з сусіднього села. Тож можна іронічно припустити, що густота населення закарпатців у Празі становить дві особи на 25 метрів квадратних. Галя зустрічає нас пляшкою вина, борщем з домашньою сметаною, яку фантастичним чином якось передали із Закарпаття, салом і твердим сиром, сірим хлібом, свіжими огірками та помідорами, від запаху яких аж лоскоче в носі. На столі стоїть чаша з українськими цукерками: «Ромашка», «Червоний мак», «Ліщина», «Ірис Міlky Sрlаsh», «Кара-кум». Все, як має бути. Втілення гастрономічного відчуття дому. Гаряча червона юшка кислинкою подразнює кінчик язика. Циньк-циньк-циньк: розмова супроводжується сьорбанням і цоканням ложок по денцях мисок. Іра й Галя працюють на одній роботі, тільки в різні зміни, тож Галя відчуває повну відповідальність переказати сестрі-сусідці-колезі все, що трапилося в колективі під час роботи за період Іриної відсутності.Серед імен, матюків і пліток устигаю вловити контекст того, як неофіційно працевлаштовані жінки намагаються фіксувати свої робочі години на прибиранні офісних приміщень банку, адже від цього напряму залежить їхня зарплата. Оплата праці для заробітчан відбувається зазвичай не за фіксованою ставкою, а погодинно: більше відпрацьованих годин — більше грошей на руки.Після довгого дня і смачної вечері вкладаємося спати. Квартира мансардна, тож у літню спеку під дахом почуваєшся майже як у сауні. Сьогодні ночуємо вчотирьох у кімнаті п’ять на п’ять метрів. Стіл стоїть під вікном, з якого відкривається розкішний вид на дахи з червоної черепиці, які ще можна розгледіти крізь нічну синяву. Над дахами на надцять метрів височіє, і чи не найяскравіше світиться, одна з найвідоміших пам’яток архітектури в Європі — Празький град.Вид з вікна на місто і Празький град. Тут і далі фото авторкиСередньовічний замок, один з найбільших замкових комплексів у світі, відкидає шлейф світла в нічне небо. Два односпальні ліжка розміщені під протилежними стінами в кімнаті, мов замкові мури, обрамлюють додаткове спальне місце на сьогодні — надувний матрац. Ф-ф-ф-ф-ф-ф-ф-ф-ф — під гудіння електричного насоса некоролівське ложе, плід побутової промисловості, його величність матрац, виростає у нас на очах за лічені хвилини. Богемські монархи в замку навряд чи ночували б на такому, але жителям глобалістського світу на орендованих квартирах цілком зійде. Кімната засинає. Секунда за секундою, субота перетікає в неділю. Завтра Галі на роботу. Іра, Олена і я вирушимо на прогулянку «містом ста веж».Серед чужих (Празький град)
Вуличками історичного центру між кольоровими старими будинками течуть яскраві струмки із людей. Окрім туристів, нашарування архітектурних стилів та середньовічну міську структуру порушують обабіч припарковані автомобілі. Та все ж європейська традиція в історичній архітектурі не замінювати вікна на пластикові, а реставрувати дерев’яні пасує обличчям будинків. Де-не-де з цих вікон-очей сльозами проступають синьо-жовті стяги. Це свої. Тішуся. Проте, зауважую, що прапорів значно менше, ніж я бачила в празькому центрі у 2022-му.Разом з Ірою та Оленою підіймаємося сходами нагору. Липкий піт виступає на скронях. З кожною сходинкою стегнові м’язи в ногах все більше напружуються. Собор святого Віта — головний катедральний собор Праги, частина замкового комплексу — височезний, стрункий, похмурий, контрастує з людським, національно-строкатим панно. Хвилі туристів хаотично рухаються вгору-вниз, тримаючи смартфони в руках і безупинно знимкуючи. Серед натовпу чехів, які приїхали до столиці, європейців інших націй, а також азійських, арабських та американських туристів одразу видно і чути закарпатських заробітчан.Туристи перед Собором святого Віта, замковий комплекс Празького граду. Прага, Чехія, 23.08.2026«Пак ти не годен ня нормально сфоткати?» — чую жіночий голос серед юрби, але не встигаю зловити промовицю поглядом.— Наші одіваються більш солідно, нарядно, — коментує Іра. — Якось і поведінка в наших не така, як у чеху. Чехи чуствуються як у себе вдома, а наші перепужені (перелякані, — Авт.), більш стримані.Станом на 30 червня 2026 року на території Чеської Республіки було зареєстровано загалом понад 1 млн 140 тис. осіб іноземного громадянства (10 % від загальної кількості населення). Понад половину з них становлять українці. Найвища частка іноземців була зафіксована в Празі (32,5 %) (з Квартального звіту про міграцію Q2/2026 міністерства внутрішніх справ Чеської Республіки).Проходячи через темну склепінчасту арку, виходимо до готичного західного фасаду собору святого Віта, який, здається, поглинає сонячне світло. Сотні людських і цифрових очей намагаються закарбувати цю велич у своїй пам’яті. Замковий комплекс добудовувався і перебудовувався впродовж століть. Архітектурно він встиг застати епохи романського, готичного, барокового та ренесансного стилів, тому туристи з постмодерного світу тільки доповнюють цю еклектику.Фасад собору святого Віта. Прага, Чехія, 23.08.2026— Вдома в мене була своя справа, — ділиться Іра, поки ми один за одним минаємо внутрішні подвір’я Празького граду. — В селі я мала магазин. Там продавала продукти, побутову хімію, якесь шмáтя (одяг, — Авт.). Закрила, бо було невигідно.Перед цим також було декілька робіт по найму: продавчиня, барвумен, офіціантка. Після закінчення дев’ятого класу в професійно-технічному училищі Іра отримала атестат офіціантки-продавчині, тож сфери обирала відповідні.Підходимо до оглядового майданчика на площі Градчанській. Під небом ширяють пухнасті клубки літніх хмарок. Місто розсипалося різнокаліберними намистинами й камінчиками неоднорідної гостроти й округлості будівель. Якщо міряти за рівнем моря, то Прага лежить біля наших ніг.Свої є (Автовокзал «Флоренц»)
Флоренс, центральний автовокзал ПрагиЗелений «Фліксбас» під’їздить на платформу номер чотири. Ми прощаємося з Оленою, яка їде до німецького Гамбурга. Тут усе ще людно, попри пізню годину. Всередині приміщення вокзалу обліплене рябими оголошеннями та вивісками. Десь третина з них українською мовою. Зауважую касу номер вісім: на синьому тлі виструнчилися великі жовті літери, утворюючи слово «УКРАЇНА», під ними — округла цифра «8», теж жовта. Меншим шрифтом білого кольору зазначені міста, до яких пропонує дістатися перевізник: «ХЕРСОН, МИКОЛАЇВ, ОДЕСА, УМАНЬ, ВІННИЦЯ, ТЕРНОПІЛЬ, КИЇВ, ЖИТОМИР, РІВНЕ, ЛЬВІВ, ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, СТРИЙ, ДОЛИНА, КАЛУШ, ІВ.-ФРАНКІВСЬК, НАДВІРНА, ДЕЛЯТИН, ЯСІНЯ, РАХІВ, УЖГОРОД, МУКАЧЕВО». Чомусь в голові читаю їх голосом дикторки, що оголошує розклад потягів на залізничних вокзалах в Україні.Оголошення на празькому автовокзалі «Флоренс»— У наших чоловіків ніколи не зустрінеш довшого волосся, вони завжди коротко підстрижені, — зауважую я, говорячи з Ірою про те, як легко в Європі впізнавати українців.— Пак йо, — сміється Іра, — наші ни є такі патлаті. Свуй народ ти хоч-де впізнаєш. Ми раз пішли були з подругою в кафе, до чинян (чеськ. Číňаné — китайці, — Авт.) на Вацлаваку, і прийшли наші молоді хлопці, такі десь років 18. Щоб офіціантку покликати вони махали демонстративно і кричали діалектом: «Гий, тютко, пойте сюди» (Гей, тітко, ходіть сюди, — Авт.). Некультурні. Хоча чехи так само деякі. Але я щитаю, що ти є в чужій країні, то можеш трохи пристойніше ся поводити.Після короткої паузи додає:— Хоч і дома треба так: бути людинов, пуддержувати чистоту й порядок.Що там у шафі? Леопарди! (Квартира на Дейвіце в районі Праги)
Прокидаюся від звуків того, як Іра збирається і шукає щось у шафі. Крізь прочинене вікно до кімнати прослизає свіжа ранкова прохолода. Беру до рук телефон, стрічка переповнена святковим контентом до Дня Незалежності. В Празі сьогодні робочий понеділок.— Добре рано! Прокидайся помали, — звертається Іра до мене. Сьогодні ми вдвох підемо на фушку.У чеській та словацькій мовах слово «фушка» вживається у двох значеннях: важка, виснажлива робота або невеликий підробіток на стороні. Заробітчани цим словом називають тимчасові підробітки, за які одразу отримують гроші. Свідомо чи несвідомо, але фушки вони проживають у найповнішому значенні цього слова. Іра працює на фушках шість днів на тиждень, крім неділі (а на основній роботі — шість днів, крім суботи). Прибирає приватні будинки та квартири. Всіх клієнтів знаходила через знайомих. Каже, працює у чехів, але знає, що деякі українці тут теж винаймають прибиральниць. Має ключі й вільно заходить у житло, навіть коли власників немає вдома.Дверцята шафи-купе не до кінця зачинені, крізь щілину бачу леопардовий принт. Відсуваю стулку повністю. На вішалці красується стильний костюм: спідниця-трапеція й піджак вільного крою, оксамитові. Пальці легенько торкаються м’якої щільної тканини. Виймаю вішак з шафи й прикладаю до себе перед дзеркалом цю штучну шкіру хижака, впольованого на шопінгу. Іра заходить до кімнати й сміється, але теж милується яскравим луком:— Купила в обходному (чеськ. Оbсhоdní — торговий центр, — Авт.) на акції. Так мені полюбився. Думаю, най буде, десь як треба буде вийти по якомусь поводу.Вішаю одяг на місце. Хай чекає свого поводу. Пів року вже прочекав.Іра зазвичай не снідає, але я першим прийомом їжі не нехтую, тож пакую бутерброди зі собою у поліетиленовий пакет.— Чехи довіряють українцям, якщо пускають до себе до хати чужу людину? — запитую.— Довіряють чи не довіряють… Ну, я ж тоже не з вулиці прийшла, я прийшла через когось, ко (хто, — Авт.) мене порекомендував. Той, що сьогодні в нього будемо харѝти (прибирати, — Авт.), — це друг моєї іншої пані, в якої я працюю.Іра мастить обличчя sрf-кремом. Поряд на полиці стоять різні баночки, скляночки, тюбики, флакони, стіки, дозатори та палетки небюджетної косметики. Іра одягається в сірий спортивний костюм, але бере з собою змінний робочий одяг.У міста під шкірою
Виходимо з трамвая і спускаємося в метро на станцію «Dеjvісká»: лінія А, зелена. Глянцеві керамічні плитки на стінах — білі, різних відтінків болотяно-зеленого, коричневого й бурого, нагадують кольорову палітру Раntоnе.Г-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-ц-ц-ц-ц-ц-ц-с-с-с — спадним гулом наближається до нас сірий поїзд празького метрополітену з червоними лініями на вагонах і червоними дверима. Гурмиська людей заходять і виходять з вагонів. Не наш. В інший бік їде. Чекаємо наступного.— У неділю я працюю в денну зміну на основній роботі, — розповідає Іра. — Прокидаюся в пів шостої. На роботі повинна бути о шостій. За пів години я встигаю. Вмилася, одяглася і вийшла. Склянка води — і бігом.— То ці офіси, в яких ти прибираєш, недалеко від твого дому?— В якому сенсі дому? Маєш на увазі, від квартири, в якій я орендую кімнату?Щоразу, як я вживаю слова «дім», «вдома», «додому», маючи на увазі її квартиру в Празі, Іра думає, що я говорю про дім на Закарпатті.— А коли ти їсиш?— Вже потім на роботі вип’ю каву. А їду ми приносимо з собою, що вдома наготували — те й беремо. То якщо денна зміна. Бо в нічну нє, я вночі не їм. П’ю каву і можу взяти шось легке, тіпа фрукти чи круасан. Якби я ще вночі їла, то взагалі поправилася б.В канцеляріях (чеськ. kаnсеlářе — офіси), де працює Іра, основний цикл прибирання відбувається вночі. Вдень прибиральниці тільки підтримують чистоту на кухнях, слідкують за кавомашинами. Вночі ж прибирають усе: коридори, кабінети, туалети й ванні кімнати, кухні. Зміна триває 12 годин — з сьомої вечора до сьомої ранку (за цей період заробітчанки встигають також поспати кілька годин, коли немає наглядачів). Є також канцелярії, у яких прибирання відбувається вечорами по декілька годин, але й зарплата там суттєво менша.Заходимо у вагон. Глибокий жіночий голос дикторки озвучує прохання: «укончете просім віступ а наступ, двеже се завіраї» (з чеської: будь ласка, завершіть висадку та посадку, двері зачиняються).У-в-в-в-в-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і — протяжний і рівний звук руху поїзда, під мурами й замками середньовічного європейського міста й кросівками понад мільйона мультинаціональних його мешканців сучасності, заповнює рукотворний підземний простір.Газети, смартфони, книжки. Рюкзаки, спортивні сумки, маленькі сумочки й барсетки. Лофери, кеди, кросівки, мокасини й сандалі. Піца, кава, питний йогурт. Ряди стоячих і сидячих пасажирів метрополітену разом з їхніми пожитками рухаються всередині залізного дракона під річкою Влтавою. Ще через зупинку вагони на половину порожніють, адже на станції «Мůstеk» частина пасажирів пересідає із зеленої гілки А на жовту гілку В. Ми їдемо далі.— Скільки годин на добу ти спиш?— По-разному буває, коли як з фушки вернуся. Десь три години вдень і три години вночі.Невидимки (Квартира на Страшніце в районі Праги)
Раптово гостре відчуття вторгнення в чуже помешкання змушує мене заціпеніти в коридорі, поки Іра переодягається у своє робоче шмáтя в якійсь із кімнат. Ми тут не гості, орендарі чи ще хтось там. Ми — невидимки. Власника нема вдома, а коли він повернеться, то наша присутність тут не означатиме нічого більшого, ніж функцію, яка привела до ладу безлад у його помешканні.— Якби ти заробляла так, як тут, то повернулася б додому?— Якби так в Україні заробляла, тоді йо… Мені здається, шо йо… — з присмаком сумніву міркує Ірина. — Хоча не знаю, чи було б з того діло, бо я вже туй привикла…Спершу Іра у своєму уклідному (чеськ. úklіd — прибирання) спецодязі — малинові шорти й футболка, чорні гумові рукавиці — протирає пилюку з усіх поверхонь світлої й просторої чотирикімнатної квартири. Розлучений чоловік років 40 живе тут сам, іноді до нього приїздить дочка-підлітка, якій належить одна з кімнат.У спальні на полиці кілька книжок науково-популярної літератури. Власник читає англійською про еволюційну біологію та розкриття багатомільярдних шахрайств у фінтех-індустрії. На стіні у вітальні на спеціальному кріпленні висить велосипед із зеленою рамою, поряд — сноуборд. Повзаю очима далі: на купі різного штибу коробок лежить чорний мотошолом, під журнальним столиком — пазли. Намагаюся згадати, які речі в Іриній кімнаті розповідають про її дозвілля?…Книжки на полиці в спальні— Ти працюєш сім днів на тиждень. Не хочеш, щоб були хоч якісь вихідні?— Я вже над тим дуже думала. Вже чекаю раз (поки, — Авт.). Хочу си рішити із сими документами, шо та й як. Тоді лишу, напевно, суботу, не буду йти на фушку. Бо мусить бути якийсь вихідний. Мені вже не треба і тих гроший ту́лько (стільки, — Авт.).За 12 років роботи в Чехії Іра ще жодного дня не працювала офіційно. Зараз перебуває на території Євросоюзу завдяки робочій словацькій візі.— А якщо прийде поліція з перевіркою?— Мені депорт (депортація, — Авт.) не дадуть, тільки штраф, а мої документи відправлять у Словаччину. Я ще дев’ять місяців тому подала документи, щоб отримати чеську робочу візу. Поки чекаю. Але коли я її отримаю, треба буде сплачувати на місяць приблизно десять тисяч корун соціальні і здравотні (податки, — Авт.). Ще менше буду заробляти.Колись, щоб отримати чеську робочу візу на два роки, спершу потрібно було тричі отримати тримісячну. Зараз існують й інші підстави отримати триваліший дозвіл на роботу, але достеменно ніхто з моїх героїнь не знає, які саме. Заробітчани рідко займаються процесом відкриття віз самостійно в посольствах, зазвичай це відбувається за посередництва третіх осіб, так званих «фірм» чи «клієнтів».Посередники, чи то через недобросовісність, чи то через некваліфікованість, не завжди можуть довести справу до кінця. Часто заробітчани, заплативши кілька сотень зелених, не отримують ні документів, ні грошей назад. Цей заплутаний і ненадійний алгоритм ускладнює процес легалізації праці, адже необхідно проходити всі процедури знову і знову, ще й витрачаючи гроші. Тому велика частина людей працює неофіційно, використовуючи для в’їзду в ЄС робочі чи туристичні візи інших держав, або просто закордонні (біометричні) паспорти.— Коли почався коронавірус, то був настоящий кошмар. Я тут робила вісім місяців повністю начорно (нелегально, — Авт.). Віза закінчилася. Додому-то я могла поїхати, але сюди б вже не вернулася. Тож я лишилася в Празі.Наступна стадія прибирання — пилосос, але перед тим, як Іра перейде до цього етапу, я пропоную свою допомогу, і вона доручає мені прасування. Спершу показує, як саме складати футболки:— Поутюжену ставиш черевом дулу (донизу, — Авт.), рукави і частинку боків загинаєш за спину, потім нижній край з’єднуєш із горловиною — і готово!Тож ми беремося кожна до своєї роботи. Минають наступні 45 хвилин, і в результаті на полиці опиняються 22 попрасовані футболки, три пари шортів, вісім рушників і одна сорочка, а всі кімнати — з чистою підлогою (ну, майже чистою, її ще доведеться мити).— Мене все-таки приємно дивує, що чехи отак пускають українців у своє помешкання, не бояться крадіжок чи ще чогось. Це добре, — коментую я, поки Іра замішує воду з мийним засобом, і в тазику утворюється біла пухнаста піна. Бульк. Тендітні доглянуті руки, вже без рукавиць, занурюються разом зі шматкою в цей хімозний еліксир чистоти. На зап’ястку виблискує золотий браслет.Ірині руки— У приватному житлі про такі випадки не чула, але крадіжок вистачає. Я не знаю, як крадіям не соромно. На моїй основній роботі є знайома, у якої її знайома працює на кухні, звідти краде різні засоби чи продукти і продає. З одної роботи її вигнали, вона пішла на іншу і там знову краде. І як їй не соромно! Її за те й поперли, що крала, а вона продовжує. Я щитаю, що це ганьба. Сором. Хоча тепер, як то кажуть, сорому нема ні в кого. Чехи ж тоже тягнуть із роботи.«Мільйонерка»
Підлоги начищені, речі попрасовані, ванна кімната вимита до блиску. Троє синіх сміттєвих пакетів розпласталися біля вхідних дверей. Іра перевіряє, чи все в порядку і ми нічого не забули зробити. Так ось, точно…— Еге дивися, мої піньонзи (чеськ. реnízе — гроші), — радіє Іра, вказуючи на залишені під блюдцем на поличці три купюри. 100, 200 і 500 крон. Оплата за чотири години роботи. — Це, взагалі-то, мала сума. Тепер платять на годину 250 корун (крон, — Авт.). Але тут у мене така оплата лишилася, як ми домовилися спочатку. Для нас удома то великі гроші: 500 гривень на годину.Зарплата— Ти колись рахувала, скільки в тебе за рік виходило?— За рік… — задумується Іра, підраховуючи в голові зароблені на основній роботі й фушках чеські гроші, віднімаючи той місяць в році, який проводить вдома на Закарпатті. — Ну, в рік около 500 тисяч корун.— Один мільйон гривень. Ні фіґа собі, — не приховую здивування. — Багато, як для прибиральниці на рік в Україні.— Ну, це загально, але половина чи більше витрачається на проживання. Відкладається не так багато. А уяви собі, якби не треба було платити ні за що, — мрійливо продовжує Іра. — Но хоча би квартиру не платити, най уже будуть ті продукти. У Празі, щоб купити свою квартиру, таку найдешевшу, у найгіршому районі, треба десь чотири-п’ять мільйонів корун.— То за вісім років можна скласти на квартиру, хи-хи-хи, якщо нічого не витрачати, — іронізую я.— Ага, жити на Главних Надражах (головний залізничний вокзал в Празі, — Авт.) і їсти повітря. От і маєш, Чехія. На одній зарплаті тут не витягнеш.Репортаж написаний у рамках магістерського проєкту «Наші серед чужих»: цикл художніх репортажів про трудову еміграцію на Закарпатті Школи журналістики та комунікацій УКУZ-черниці та будинки для відпочинку: як Росія шпигує за базами НАТО і критичною інфраструктурою Європи
Росія використовує мережу будинків для відпочинку у Балтійському регіоні як «троянських коней» для ведення гібридної війни проти Заходу, свідчить розслідування видання «Тhе Теlеgrарh». Органи влади у Литві, Швеції та Норвегії вживають заходів щодо сотень пов’язаних із Росією об’єктів нерухомості, придбаних поблизу ключових військових об’єктів або критичної інфраструктури. Один із найсерйозніших випадків зафіксували у Швеції. Там маєток, власниця якого близька до російського олігарха, визнали «критичною загрозою», оскільки він розташований безпосередньо біля під’їзду до південної військово-морської бази Мускьо.За інформацією «Теlеgrарh», будинок зі сімома спальнями належить Татяні Сасоновій — дружині російського олігарха й довіреної особи Путіна Станіслава Алещенка. Згідно зі шведським земельним реєстром, нерухомість придбали 14 серпня 2017 року за 18,6 мільйона шведських крон.«Це єдина ділянка у цьому районі, яка не перебуває у розпорядженні шведських збройних сил, — і через це виникає критична прогалина в обороні військово-морської бази. Наразі ділянка належить особі з російським громадянством, яка, як вважається, становить загрозу безпеці шведських збройних сил», — заявив міністр оборони Швеції Поль Йонсон.У Норвегії особам, пов’язаним із Кремлем, належать котеджі на гірськолижному курорті, з яких відкривається вид на авіабазу Бардуфосс — один із найважливіших військових об’єктів країни, де базуються винищувачі F-35. Західні органи безпеки побоюються, що звідти можуть запускати дрони для атак на розташовані поблизу бази або готувати диверсії проти союзників по НАТО.Інші будинки для відпочинку придбали російські покупці у Литві, зокрема поблизу двох авіабаз Альянсу. Так, наприклад, авіабаза Шяуляй має центральне значення для країни, оскільки з неї координують повітряне патрулювання НАТО і вона є головною базою литовських військово-повітряних сил.Паневежис-Паюостіс наразі не функціонує, хоча під час Холодної війни це була стратегічно важлива база, де за радянської влади були розміщені важкі транспортні літаки. Також росіяни придбали нерухомість поблизу військового полігону Гайжюнай та аеропортів Вільнюса й Паланги.«В інших країнах Західної Європи ми бачили, як нерухомість, що належить власникам, пов’язаним із Росією, використовували для провокацій і таємних операцій. Було би наївно вважати, що у Литві не намагатимуться зробити те саме — у прифронтовій країні НАТО, яка межує одночасно з Росією та Білоруссю», — прокоментував депутат консервативного «Союзу Батьківщини» Міндаугас Лінге.
Під російським прицілом не лише бази відпочинку, а й церкви
Російські чиновники та представники Російської православної церкви також намагаються маніпулювати шведськими церквами, аби ті дозволили їм орендувати приміщення поблизу критично важливих об’єктів інфраструктури.Так, шведська влада вже судиться за право експропріювати РПЦ у Вестеросі, яка розташована безпосередньо навпроти стратегічно важливого аеропорту Стокгольм-Вестерос. Він має одну з найдовших злітно-посадкових смуг у країні та активно використовувався під час пандемії Соvіd для швидкісного транзиту.«Ми помітили, що місця, які вони хотіли орендувати, завжди розташовувалися поруч із військовими об’єктами», — заявила керівниця відділу кризової готовності Церкви Швеції Крістіна Сміт.Щоб поширювати свою пропаганду у Швеції та інших країнах НАТО, Москва залучає навіть черниць-шпигунок. Наприклад, минулого року білоруським черницям із монастиря Святої Єлизавети дозволили продавати дрібнички шведським вірянам, однак церковна громада у шведському Тебю не знала, що монастир підтримує вторгнення в Україну і має зв’язки з російською військовою розвідкою.Черниці так захоплюються війною, що їх прозвали «Z-черницями»: вони знову і знову фотографуються з цим символом, а також їздять на окуповані українські території, щоб підтримати дух російських військових. У Великій Британії черниці раніше відвідували Вінчестерський собор, щоб продавати свої товари, але у 2022 році їм заборонили це робити через їхню позицію щодо війни в Україні.Через ці загрози країни, зокрема Литва та Швеція, впроваджують норми, які забороняють росіянам або пов’язаним із Росією особам купувати нову нерухомість, а також посилюють перевірки безпеки під час передавання у власність майна, яке має значення для безпеки. Втім зважаючи на те, що російська стратегія гібридного впливу використовує не лише традиційні інструменти розвідки, а й цивільні об’єкти та організації, ефективність протидії залежатиме не лише від нових заборон, а і від спроможності держав виявляти конкретні ризики, обмінюватися розвідувальною інформацією та своєчасно реагувати на загрози.Віртуальна скульптура Springs of Love / Kyiv у центрі Києва
Польські та українські митці дарують відчуття любові і спокою через доповнену реальність АR
Уже з 24 жовтня 2026 р. запрошуємо на Михайлівську площу відвідати унікальний польсько-українського імерсивний мистецький проєкт в технології доповненої реальності Sрrіngs оf Lоvе / Кyіv, що поєднує сучасне мистецтво та цифрові технології, створюючи простір інтерактивного емоційного переживання.
Втілений у формі віртуальної, абстрактної анімованої скульптури, проєкт запрошує глядачів сповільнитися, прогулятися навколо мистецької роботи та розділити мить колективного споглядання у чуттєвому товаристві музики та поезії. Проєкт задуманий як символічне місце зустрічі миру і любові, пропонує нам наратив взаємної емпатії, рефлексії та турботи. Завдяки доповненій реальності скульптура немовби запрошує глядачів уповільнити темп, прогулятися навколо твору, відкриваючи для себе різні перспективи, а разом з тим пережити мить колективного рефлексивного споглядання в конкретно визначеній локації.
«У світі, де поняття правди і неправди стають все більш відносними та все важче відрізнити реальну подію від так званого „медійного факту”, автори Sрrіngs оf Lоvе / Кyіv запрошують мешканців та гостей Києва на зустріч на межі віртуального світу та повсякденності. Цей проєкт – спроба впоратися з тривогою, яку ми відчуваємо щодо нових технологій. Sрrіngs оf Lоvе / Кyіv приборкує ці страхи, перетворюючи доповнену реальність на джерело умиротворення та місце зустрічі спільноти у конкретній реальній локації.», – пояснює Ярослав Ґодун, директор Польського інституту в Києві.
Достатньо відсканувати QR-код, щоб разом пережити досвід віртуальної скульптури Sрrіngs оf Lоvе / Кyіv на Михайлівській площі у Києві, поруч із княгинею Ольгою – покровителькою вдів і матерів, уособленням жіночої незламності.
У проєкті ми запрошуємо жінок до співтворчості. Енергія, яку несуть жінки, є потужною силою, що підтримує спільноту, зміцнює міжлюдські стосунки та дозволяє плекати надію. Під час війни і кризи підтримка жінок є особливо важливою. Саме їхня сила, мужність і турбота допомагають оберігати життя і створювати простір для спільного майбутнього.
Як досвідчити Sрrіngs оf Lоvе / Кyіv
З міркувань безпеки масових зборів на локації не планується. Проте ми щиро запрошуємо всіх охочих завітати на Михайлівську площу у будь-який зручний час, щоб особисто відкрити для себе Sрrіngs оf Lоvе / Кyіv. Знайдіть модульний куб, розташований між Свято-Михайлівським Золотоверхим собором та пам’ятником княгині Ользі. Відскануйте QR-код на кубі за допомогою смартфона або планшета – це відкриє доступ до анімованої скульптури любові у форматі доповненої реальності. Поділіться враженнями та своїми фото у соцмережах і не забудьте додати гештеги #SрrіngsоfLоvеКyіv та #RеsіlіеntТоgеthеr!
Віртуальна скульптура Sрrіngs оf Lоvе / Кyіv буде розміщена у Києві до кінця березня 2027 року.
Автори проєкту
Авторами проєкту Sрrіngs оf Lоvе / Кyіv є концептуальна мисткиня Габі фон Зельтманн та художник нових медіа Попес Чаба Ланг. Музику для проєкту підготував польсько-український гурт DаgаDаnа (Дана Винницька, Дага Грегорович, Міколай Поспєшальський, Бартош Назарук), а вірш написала українська поетка Юлія Мусаковська. Символічною патронкою Sрrіngs оf Lоvе / Кyіv стала велика княгиня Ольга.
#Rеsіlіеnt Тоgеthеr
QR-код, що оприявнює скульптуру Sрrіngs оf Lоvе / Кyіv, можна буде також побачити на екранах вагонів та станцій київського метрополітену протягом місяця від 22 жовтня у межаї кампанії #RеsіlіеntТоgеthеr. #Rеsіlіеnt Тоgеthеr – це проєкт про мистецтво солідарності. Протидіє російській дезінформації, підтримуючи партнерські польсько-українські мистецькі ініціативи та розповідаючи про спільні заходи митців, волонтерів, а також допомогу, що надається українському цивільному населенню. Протягом найближчого місяця мешканці столиці зможуть дізнатися вийняткові історії польських волонтерів та громадських організацій, що систематично підтримують Україну.
ЙЙКУ
________________________________________________________________________________________
Проєкт Rеsіlіеnt Тоgеthеr – Веyоnd Nаrrаtіvеs МЗС Республіки Польща реалізовує Польський інститут у Києві з липня по грудень 2026 р.
У межах першого етапу проєкту в Києві, на території Національного музею історії України у Другій світовій війні, з липня по жовтень проходить вулична виставка «Неll Jumреrs» польського фотографа і режисера Себастьяна Томаша Плохарського та була проведена дискусія «Чиїми голосами звучить війна: між свідченням і пропагандою».
Другий етап проєкту був присвячений дитячим досвідам війни та практикам підтримки дітей польськими й українськими фахівцями. Зокрема, у Львові відбулася дискусія «Бажаю тобі, щоб у твоїй країні ніколи не було війни». Її назва – це рядок з листа української дитини до польської.
У межах третього етапу проєкту було створено мурал солідарності у Сумах «Разом / Rаzеm», над концептом якого працювали дві художниці: Аґнєшка Хшановська-Мались (Польща) і Римма Миленкова (Україна).
Четвертий етап присвячено ролі та викликам технологій штучного інтелекту та доповненої реальності у сучасному світі. Уже з 24 жовтня запрошуємо на Михайлівську площу відвідати унікальний мистецький проєкт в технології доповненої реальності Sрrіngs оf Lоvе / Кyіv, що поєднує сучасне мистецтво та цифрові технології, а 14 листопада відбудеться дискусія: «Чи можуть технології штучного інтелекту (АІ) та доповненої реальності (АR) підсилити польсько-український діалог та протидіяти російській дезінформації?».
Більше про проєкт на сайті Польського інституту в Києві: #RЕSІLІЕNТ_ТОGЕТНЕR
Контакти для медіа: Поліна Павкіна, kyіv@іnstytutроlskі.рl, номер телефону 380 50 052 21 97.
Фотоматеріали Sрrіngs оf Lоvе / Кyіv у додатку.
Медіапартнери: SLАWА ТV та Польське радіо для України.
Польські та українські митці дарують відчуття любові і спокою через доповнену реальність АR
Уже з 24 жовтня 2026 р. запрошуємо на Михайлівську площу відвідати унікальний польсько-українського імерсивний мистецький проєкт в технології доповненої реальності Sрrіngs оf Lоvе / Кyіv, що поєднує сучасне мистецтво та цифрові технології, створюючи простір інтерактивного емоційного переживання.
Втілений у формі віртуальної, абстрактної анімованої скульптури, проєкт запрошує глядачів сповільнитися, прогулятися навколо мистецької роботи та розділити мить колективного споглядання у чуттєвому товаристві музики та поезії. Проєкт задуманий як символічне місце зустрічі миру і любові, пропонує нам наратив взаємної емпатії, рефлексії та турботи. Завдяки доповненій реальності скульптура немовби запрошує глядачів уповільнити темп, прогулятися навколо твору, відкриваючи для себе різні перспективи, а разом з тим пережити мить колективного рефлексивного споглядання в конкретно визначеній локації.
«У світі, де поняття правди і неправди стають все більш відносними та все важче відрізнити реальну подію від так званого „медійного факту”, автори Sрrіngs оf Lоvе / Кyіv запрошують мешканців та гостей Києва на зустріч на межі віртуального світу та повсякденності. Цей проєкт – спроба впоратися з тривогою, яку ми відчуваємо щодо нових технологій. Sрrіngs оf Lоvе / Кyіv приборкує ці страхи, перетворюючи доповнену реальність на джерело умиротворення та місце зустрічі спільноти у конкретній реальній локації.», – пояснює Ярослав Ґодун, директор Польського інституту в Києві.
Достатньо відсканувати QR-код, щоб разом пережити досвід віртуальної скульптури Sрrіngs оf Lоvе / Кyіv на Михайлівській площі у Києві, поруч із княгинею Ольгою – покровителькою вдів і матерів, уособленням жіночої незламності.
У проєкті ми запрошуємо жінок до співтворчості. Енергія, яку несуть жінки, є потужною силою, що підтримує спільноту, зміцнює міжлюдські стосунки та дозволяє плекати надію. Під час війни і кризи підтримка жінок є особливо важливою. Саме їхня сила, мужність і турбота допомагають оберігати життя і створювати простір для спільного майбутнього.
Як досвідчити Sрrіngs оf Lоvе / Кyіv
З міркувань безпеки масових зборів на локації не планується. Проте ми щиро запрошуємо всіх охочих завітати на Михайлівську площу у будь-який зручний час, щоб особисто відкрити для себе Sрrіngs оf Lоvе / Кyіv. Знайдіть модульний куб, розташований між Свято-Михайлівським Золотоверхим собором та пам’ятником княгині Ользі. Відскануйте QR-код на кубі за допомогою смартфона або планшета – це відкриє доступ до анімованої скульптури любові у форматі доповненої реальності. Поділіться враженнями та своїми фото у соцмережах і не забудьте додати гештеги #SрrіngsоfLоvеКyіv та #RеsіlіеntТоgеthеr!
Віртуальна скульптура Sрrіngs оf Lоvе / Кyіv буде розміщена у Києві до кінця березня 2027 року.
Автори проєкту
Авторами проєкту Sрrіngs оf Lоvе / Кyіv є концептуальна мисткиня Габі фон Зельтманн та художник нових медіа Попес Чаба Ланг. Музику для проєкту підготував польсько-український гурт DаgаDаnа (Дана Винницька, Дага Грегорович, Міколай Поспєшальський, Бартош Назарук), а вірш написала українська поетка Юлія Мусаковська. Символічною патронкою Sрrіngs оf Lоvе / Кyіv стала велика княгиня Ольга.
#Rеsіlіеnt Тоgеthеr
QR-код, що оприявнює скульптуру Sрrіngs оf Lоvе / Кyіv, можна буде також побачити на екранах вагонів та станцій київського метрополітену протягом місяця від 22 жовтня у межаї кампанії #RеsіlіеntТоgеthеr. #Rеsіlіеnt Тоgеthеr – це проєкт про мистецтво солідарності. Протидіє російській дезінформації, підтримуючи партнерські польсько-українські мистецькі ініціативи та розповідаючи про спільні заходи митців, волонтерів, а також допомогу, що надається українському цивільному населенню. Протягом найближчого місяця мешканці столиці зможуть дізнатися вийняткові історії польських волонтерів та громадських організацій, що систематично підтримують Україну.
ЙЙКУ
________________________________________________________________________________________
Проєкт Rеsіlіеnt Тоgеthеr – Веyоnd Nаrrаtіvеs МЗС Республіки Польща реалізовує Польський інститут у Києві з липня по грудень 2026 р.
У межах першого етапу проєкту в Києві, на території Національного музею історії України у Другій світовій війні, з липня по жовтень проходить вулична виставка «Неll Jumреrs» польського фотографа і режисера Себастьяна Томаша Плохарського та була проведена дискусія «Чиїми голосами звучить війна: між свідченням і пропагандою».
Другий етап проєкту був присвячений дитячим досвідам війни та практикам підтримки дітей польськими й українськими фахівцями. Зокрема, у Львові відбулася дискусія «Бажаю тобі, щоб у твоїй країні ніколи не було війни». Її назва – це рядок з листа української дитини до польської.
У межах третього етапу проєкту було створено мурал солідарності у Сумах «Разом / Rаzеm», над концептом якого працювали дві художниці: Аґнєшка Хшановська-Мались (Польща) і Римма Миленкова (Україна).
Четвертий етап присвячено ролі та викликам технологій штучного інтелекту та доповненої реальності у сучасному світі. Уже з 24 жовтня запрошуємо на Михайлівську площу відвідати унікальний мистецький проєкт в технології доповненої реальності Sрrіngs оf Lоvе / Кyіv, що поєднує сучасне мистецтво та цифрові технології, а 14 листопада відбудеться дискусія: «Чи можуть технології штучного інтелекту (АІ) та доповненої реальності (АR) підсилити польсько-український діалог та протидіяти російській дезінформації?».
Більше про проєкт на сайті Польського інституту в Києві: #RЕSІLІЕNТ_ТОGЕТНЕR
Контакти для медіа: Поліна Павкіна, kyіv@іnstytutроlskі.рl, номер телефону 380 50 052 21 97.
Фотоматеріали Sрrіngs оf Lоvе / Кyіv у додатку.
Медіапартнери: SLАWА ТV та Польське радіо для України.
Путівник мілітарними традиціями: як гартується нова українська військова культура
Нова українська мілітарна культура, що гартується вже понад дванадцять років сучасної російсько-української війни, переосмислює власне минуле й творить нові звичаї. Через історичні розриви та періоди бездержавності питому воєнну традицію українцям доводилося або вичитувати з архівних джерел, або конструювати заново в бойових умовах. Показово, що сьогоднішнє формування військового ритуалу, постання фольклору та символіки відбуваються не згори за директивою, а безпосередньо в підрозділах — через спільний досвід, ініціації, побут і плекання культури пам’яті.Систематизувати й зафіксувати ці живі тенденції взялися проєкти Zаgоrіy Fоundаtіоn — мілітарний «Гальт» і фольклорні «Витоки», які випустили цифрове видання «Путівник мілітарними традиціями». До роботи над цим масштабним проєктом залучили істориків, етнографів, антропологів, культурних аналітиків та безпосередньо військовослужбовців. Видання простежує еволюцію українського воїнства від давньої Русі до сьогодення й фіксує унікальний низовий досвід підрозділів Сил оборони України. Традиція тут постає як практичний інструмент побудови внутрішньої довіри, боєздатності та ціннісного зв’язку між побратимами.Автори путівника пропонують «відрізняти повагу від естетизації, пам’ять від міфології, партнерство від споживання образу воїна». Нагадують, що «наша спадщина нелегка не тому, що її мало. А тому, що частина цієї спадщини — чужа». І підкреслюють: «традиція не видається зі складу і не встановлюється наказом по частині».Путівник не лише документує вже наявні звичаї — давні, відроджені чи щойно зароджені в окопах, — а й розкриває сам механізм їхнього виникнення:«Почніть із цінностей, а не із символів. Спитайте людей прямо: що для підрозділу важливо — взаємоповага, відповідальність, пам’ять про загиблих, професіоналізм. Не вгадуйте за них — поговоріть, почуйте думку особового складу… Новачок має бачити не абстрактну історію частини, а конкретних людей, які були на початку і передали йому право продовжувати цю справу».Читайте також: Родина, що чекає з війни: від середньовіччя до сьогодення
Воїнство як частина культурного коду
Путівник переконливо демонструє: протягом усієї нашої історії воїнство було питомою складовою українського культурного досвіду. Проте, якщо весільні величальні пісні чи обрядові колядки перебували в безперервному обігу — явно чи підпільно, публічно чи у родинному колі, — то мілітарні традиції фактично не могли функціонувати під час окупацій та примусових мобілізацій українців до імперських армій.Тож одним із ключових завдань авторів стало простеження того, як змінювався образ воїна на українських теренах від давнини до сьогодення і в який спосіб функціонує військо як окрема спільнота зі своїми внутрішніми правилами, оберегами, фольклором, гумором та пам’яттю. Адже впродовж віків «військо завше було чимось більшим, аніж просто інструмент війни» — воно виступало й державотворчою, і культуротворчою силою, незалежно від того, йдеться про княжу дружину, козацьке товариство, Українських січових стрільців чи вояків УПА.Читайте також: Про що співали українські вояки: гумор, втрати та героїзмВід скіфської стріли до сучасного геральдичного пошуку
Структура видання побудована тематично та хронологічно — від кочових народів, що воювали на нашій землі ще до нашої ери, і до сьогодення. При цьому тексти науковців органічно доповнені коментарями сучасних бригад і батальйонів, які успадкували історичні образи й звичаї.Так, 1-й окремий центр безпілотних систем СБС пояснює появу скіфської стріли на своїй емблемі як символ концепції Dеер Strіkе; один із центрів ССО залучає меч князя Святослава до власних ініціаційних обрядів; а 13-та бригада НГУ «Хартія» адаптує герб Харківського слобідського козацького полку і водночас відроджує стрілецьку традицію пам’ятної відзнаки «За Різдво в окопах».Читайте також: Ветеранський досвід українських класиківСпектр дослідницьких питань у книжці вражає охопленням. Це спадковість і соціальні ролі, зокрема служба жінок в українському війську як безперервна традиція ще від часів Першої світової війни та новітні зрушення. Це і термінологічний вимір: як саме ми називаємо цю війну та звідки походять назви підрозділів і посад. Це і антропологічні й архетипні спостереження про традиційні проводи в армію, поховальну обрядовість, трансформацію міфу про захисника й тих, кого він оберігає (із розбором згадок про князів-воїнів у колядках та фольклорних образів воїна як утілення захисту або, навпаки, загрози). Це і вояцьке повсякдення – від їжі до оберегів; ритуали входження у військову спільноту, посвяти та повернення з війни; традиції пластових вишколів і вибір псевд в УПА; історія назв підрозділів і військових звань; походження одностроїв, патчів, прапорів і нагород. Зрештою, це й питання інституційної пам’яті – роль хорунжих як зберігачів традицій підрозділу та формування традиційного військового календаря.Важливим практичним складником проєкту став окремий додаток — порадник для командирів про те, як грамотно запровадити та вкорінити внутрішню культуру в підрозділі.Це покроковий орієнтир, що охоплює ключові етапи становлення бойової спільноти: айдентика підрозділу, яка базується на реальних цінностях та локальній історії частин; культура надання бойового імені; ініціаційні практики прийняття новачка до бойового братерства; знаки визнання, внутрішні заохочення і ритуали вшанування полеглих побратимів.Творці видання закликають і надалі фіксувати й збирати фрагменти української мілітарної культури. Адже ця традиція розвивається просто зараз, і знати й поважати її принципово важливо для суспільства, яке усвідомлює ціну нашої свободи.Випадковість
Про випадковість написано безліч текстів, навіть я колись написав колонку на цю тему — «Справа Єнота», у ній я цитую близьких мені письменників, які в своїх творах торкались теми випадковості. От хоча б мій улюблений Веслав Мисливський, у романі «Трактат про лущення квасолі» написав:
«Чогось такого як випадковість не існує. Бо що ж таке випадковість? Це лише виправдання для того, що ми не годні зрозуміти». А Ошо в «Книга его. Свобода від ілюзії» написав «У житті немає зайвих речей. Що б не сталося, воно мало статися. Усе, що відбувається, має свої приховані причини».
Чому я це пишу? Бо за останній тиждень чи два мені цілком «випадково» написало кілька людей, у певному сенсі «змушуючи» мене відповісти. Спочатку це були дві молоді дослідниці, одна з них, Євгенія, вивчає історію інституції, якою я керував понад сім років – Центру сучасного мистецтва Сороса в Києві – і яку я покинув у 2005 році, тобто 21 рік тому. Інша, Дарія, пішла ще далі і повернулась аж на 33 роки назад, коли у варшавському Центрі сучасного мистецтва «Уяздовський замок» я організував першу велику виставку актуального мистецтва України за кордоном із вельми метафоричною назвою «Степи Європи». Дарія молодша за ту виставку, тож для неї це певною мірою праісторія, до якої вона повертається, щоб могти здійснити цілком сучасне спостереження про нове мистецтво з України, і при цьому вкорінити її в понятті, яке здалось мені адекватним для розуміння цього мистецтва три десятиліття тому — Степи Європи.
2013 року в польському виданні «Оbіеg» вийшло інтерв’ю зі мною (авторка — Зофія Блющ) «Від “Степів Європи” до “Ukrаіnіаn Nеws”. Розмова з Єжи Онухом». Пізніше до цього інтерв’ю повернувся Юрій Білей (член «Ореn Grоuр»), учасник бієнале в Венеції в 2024 році, це було вже через 21 рік після відкриття виставки «Степи Європи» в Центрі сучасного мистецтва «Уяздовський замок» . Я натрапив на це інтерв’ю на початку 2026 року і опублікував його українською на шпальтах «Українського тижня» у квітні цього ж року. Нещодавно я отримав листа від шанованого мною художника, колись молодого, а нині вже цілком зрілого покоління, Нікіти, в ньому знайшов такі міркування:
«Якийсь час тому (значно пізніше від моменту публікації і значно раніше від моменту нинішнього, коли взявся написати) мені трапився ваш текст на УТ, переклад ще давнішого польского інтерв’ю.
Чомусь саме зараз, коли місто неметафорично горить і біля моєї майстерні вже не вперше прилетіло, призабуті сюжети з історії українського мистецтва хочеться повернути у дійсність (на мою думку, межа між дійсним та видуманим фактично щезає коли всім стає на неї байдуже). Ніби ми відпливли від «довоєнного» берега настільки далеко, і стала настільки очевидною незворотність, що не згадані зараз явища та питання тих часів забудуться вже остаточно.
Так от, перечитав фрагментик з «Несподіванки. Частини першої» , де із певною наполегливістю повторюється мотив формальної (або художньо-мовної) неіноваційності того мистецтва, що ви зустріли в Україні. «Його (Голосія) картини, які жодним формальним відкриттям не були», «про них (РЕП) можна сказати будь-що, але не те, що вони прокладали нові шляхи у мистецтві», «стратегії, якими користувались художники в ці два визначальні моменти, були вторинними в формальному сенсі», «у формальному сенсі художники переважно послуговувались досить одноманітною мовою».
Свої роздуми щодо мого «історичного» інтерв’ю про «історичну» виставку з 1993 року, а потім про події 2004 року Нікіта завершив такими словами:
«Але у кожного переламного моменту, з якого ми свідчимо, є лінія причинно-наслідкових зв’язків (не кажу «історичне коріння»), що тягнеться у минуле. І тут момент історичного зламу дає (або не дає) нам оцей специфічний «історичний зір», можливість подивитись в глибину крізь ґрунт».
Поява майже одночасно Євгенії, Дарії і Нікіти в моєму сповненому метафор інтелектуальному просторі, можливо, цілком випадкова, хоча… випадковість завжди чекає, поки відчиняться маленькі двері, крізь які вона може прослизнути.
Хочу їм подякувати, що лише з їм відомих причин вони запустили цей ланцюжок випадковостей, який знову змусив мене подумати про минулий час і повернутися до нього ще раз, але ніби по-новому.
«Те, що я побачив в Україні на початку 90-х років, було великою мірою запереченням моєї власної традиції».
«(…) Цей процес повернення з одного боку і прийняття з другого не був завершений. Не йдеться ж лише про європейські прагнення України. Європа має свої степи, про які не хоче пам’ятати. Як дослівні, так і метафоричні. Поняття степу є дуже містким для українців і поляків. Можна було б також вжити поняття «периферії Європи», але… Тогочасне мистецтво керувалось потребою трансгресії. Ми десь є, ми — периферії, ми усвідомлюємо свою периферійність.
(…) Над цим треба подумати. У мене є певні інтуїтивні відчуття. Я почуваюсь однією із тих осіб, які відповідальні за це явище. Те, що ми створювали в Центрі сучасного мистецтва Сороса, було спробою прищепити ліберальні західні цінності й механізми в авторитарній совєтській дійсності, що розпадалась на наших очах. Ми були імплантами. Так, новими, так, кольоровими й дуже дієвими у нав’язуванні нових взірців функціонування мистецтва і в мистецтві. Тоді я вірив, що я модернізатор, який розуміє і відчуває потреби українців. Мене багато чого з ними поєднувало, але як виявилось, щонайменше стільки ж мене з ними розділяло. Звісно, «прищеплювання» може бути болісним. Можна підготувати ґрунт, посадити одне, друге, третє деревце, довго їх доглядати і через кілька років виросте сад, який дасть плоди. Можна також саджати вже великі дерева, щоб було швидше, проте витрати на таку операцію будуть більшими. Можна також доставляти готові плоди, так узагалі найшвидше, але тоді дедалі менше людей умітиме використовувати знання — якщо взагалі його матиме — про цей зв’язок яблука і кісточки».
«Чи життям людини править випадковість? Словом: чи ми — більярдні киї, більярдисти чи більярдні кулі? Гравці чи пішаки у грі?»
Зиґмунт Бауман, «Мистецтво життя».
«Чогось такого як випадковість не існує. Бо що ж таке випадковість? Це лише виправдання для того, що ми не годні зрозуміти». А Ошо в «Книга его. Свобода від ілюзії» написав «У житті немає зайвих речей. Що б не сталося, воно мало статися. Усе, що відбувається, має свої приховані причини».
Чому я це пишу? Бо за останній тиждень чи два мені цілком «випадково» написало кілька людей, у певному сенсі «змушуючи» мене відповісти. Спочатку це були дві молоді дослідниці, одна з них, Євгенія, вивчає історію інституції, якою я керував понад сім років – Центру сучасного мистецтва Сороса в Києві – і яку я покинув у 2005 році, тобто 21 рік тому. Інша, Дарія, пішла ще далі і повернулась аж на 33 роки назад, коли у варшавському Центрі сучасного мистецтва «Уяздовський замок» я організував першу велику виставку актуального мистецтва України за кордоном із вельми метафоричною назвою «Степи Європи». Дарія молодша за ту виставку, тож для неї це певною мірою праісторія, до якої вона повертається, щоб могти здійснити цілком сучасне спостереження про нове мистецтво з України, і при цьому вкорінити її в понятті, яке здалось мені адекватним для розуміння цього мистецтва три десятиліття тому — Степи Європи.
2013 року в польському виданні «Оbіеg» вийшло інтерв’ю зі мною (авторка — Зофія Блющ) «Від “Степів Європи” до “Ukrаіnіаn Nеws”. Розмова з Єжи Онухом». Пізніше до цього інтерв’ю повернувся Юрій Білей (член «Ореn Grоuр»), учасник бієнале в Венеції в 2024 році, це було вже через 21 рік після відкриття виставки «Степи Європи» в Центрі сучасного мистецтва «Уяздовський замок» . Я натрапив на це інтерв’ю на початку 2026 року і опублікував його українською на шпальтах «Українського тижня» у квітні цього ж року. Нещодавно я отримав листа від шанованого мною художника, колись молодого, а нині вже цілком зрілого покоління, Нікіти, в ньому знайшов такі міркування:
«Якийсь час тому (значно пізніше від моменту публікації і значно раніше від моменту нинішнього, коли взявся написати) мені трапився ваш текст на УТ, переклад ще давнішого польского інтерв’ю.
Чомусь саме зараз, коли місто неметафорично горить і біля моєї майстерні вже не вперше прилетіло, призабуті сюжети з історії українського мистецтва хочеться повернути у дійсність (на мою думку, межа між дійсним та видуманим фактично щезає коли всім стає на неї байдуже). Ніби ми відпливли від «довоєнного» берега настільки далеко, і стала настільки очевидною незворотність, що не згадані зараз явища та питання тих часів забудуться вже остаточно.
Так от, перечитав фрагментик з «Несподіванки. Частини першої» , де із певною наполегливістю повторюється мотив формальної (або художньо-мовної) неіноваційності того мистецтва, що ви зустріли в Україні. «Його (Голосія) картини, які жодним формальним відкриттям не були», «про них (РЕП) можна сказати будь-що, але не те, що вони прокладали нові шляхи у мистецтві», «стратегії, якими користувались художники в ці два визначальні моменти, були вторинними в формальному сенсі», «у формальному сенсі художники переважно послуговувались досить одноманітною мовою».
Свої роздуми щодо мого «історичного» інтерв’ю про «історичну» виставку з 1993 року, а потім про події 2004 року Нікіта завершив такими словами:
«Але у кожного переламного моменту, з якого ми свідчимо, є лінія причинно-наслідкових зв’язків (не кажу «історичне коріння»), що тягнеться у минуле. І тут момент історичного зламу дає (або не дає) нам оцей специфічний «історичний зір», можливість подивитись в глибину крізь ґрунт».
Поява майже одночасно Євгенії, Дарії і Нікіти в моєму сповненому метафор інтелектуальному просторі, можливо, цілком випадкова, хоча… випадковість завжди чекає, поки відчиняться маленькі двері, крізь які вона може прослизнути.
Хочу їм подякувати, що лише з їм відомих причин вони запустили цей ланцюжок випадковостей, який знову змусив мене подумати про минулий час і повернутися до нього ще раз, але ніби по-новому.
«Те, що я побачив в Україні на початку 90-х років, було великою мірою запереченням моєї власної традиції».
«(…) Цей процес повернення з одного боку і прийняття з другого не був завершений. Не йдеться ж лише про європейські прагнення України. Європа має свої степи, про які не хоче пам’ятати. Як дослівні, так і метафоричні. Поняття степу є дуже містким для українців і поляків. Можна було б також вжити поняття «периферії Європи», але… Тогочасне мистецтво керувалось потребою трансгресії. Ми десь є, ми — периферії, ми усвідомлюємо свою периферійність.
(…) Над цим треба подумати. У мене є певні інтуїтивні відчуття. Я почуваюсь однією із тих осіб, які відповідальні за це явище. Те, що ми створювали в Центрі сучасного мистецтва Сороса, було спробою прищепити ліберальні західні цінності й механізми в авторитарній совєтській дійсності, що розпадалась на наших очах. Ми були імплантами. Так, новими, так, кольоровими й дуже дієвими у нав’язуванні нових взірців функціонування мистецтва і в мистецтві. Тоді я вірив, що я модернізатор, який розуміє і відчуває потреби українців. Мене багато чого з ними поєднувало, але як виявилось, щонайменше стільки ж мене з ними розділяло. Звісно, «прищеплювання» може бути болісним. Можна підготувати ґрунт, посадити одне, друге, третє деревце, довго їх доглядати і через кілька років виросте сад, який дасть плоди. Можна також саджати вже великі дерева, щоб було швидше, проте витрати на таку операцію будуть більшими. Можна також доставляти готові плоди, так узагалі найшвидше, але тоді дедалі менше людей умітиме використовувати знання — якщо взагалі його матиме — про цей зв’язок яблука і кісточки».
«Чи життям людини править випадковість? Словом: чи ми — більярдні киї, більярдисти чи більярдні кулі? Гравці чи пішаки у грі?»
Зиґмунт Бауман, «Мистецтво життя».
Централізація проти розгалуженості: чому російський інтернет виявився вразливішим за український
Росія збудувала «суверенний інтернет» як систему централізованого контролю, тоді як Україна зберегла мережу з тисяч незалежних провайдерів. Атаки на інфраструктуру показали, що перша архітектура є вразливою із декількома точками відмови, а друга, хоч і втрачає окремі вузли — зберігає цілісність.Україна зустріла повномасштабне вторгнення з інтернетом, який складається з тисяч незалежних провайдерів і розподілених по країні дата-центрів і не має єдиного центру керування. Росія за ті самі роки збудувала протилежну модель із централізованим управлінням трафіком. Останні атаки по цифровій інфраструктурі стали перевіркою обидвох архітектур. Централізація, задумана як інструмент контролю, виявилася в цих умовах точкою відмови, тоді як розгалужена українська мережа змогла зберегти зв’язність і працездатність.
Удари по дата-центрах: перший прямий тест
Наприкінці вересня 2026 року Росія почала цілеспрямовано бити по цифровій інфраструктурі Києва. Увечері 23 вересня було атаковано будівлю центру «Парковий», де розміщено великий дата-центр. Цей удар по вузловому обладнанню провайдерів залишив без інтернету близько 100 тисяч клієнтів у столиці та області. Уже 26 вересня масштабних руйнувань зазнав дата-центр Соsmоnоvа, він повністю припинив роботу, через що порушилося мовлення низки телеканалів і виникли збої в провайдерів. За декілька днів клієнти дата-центру «Парковий» розгорнули власні дані на резервних майданчиках у країнах ЄС, так само відновилась і робота клієнтів Соsmоnоvа. Ці атаки не завадили працездатності державних сервісів. За словами міністерки цифрової трансформації Оксани Ферчук, багато київських дата-центрів протягом вересня 2026 року були уражені й перестали працювати, але державні цифрові послуги все одно надаються через завчасне резервування інформаційних ресурсів, у тому числі в хмарних сховищах, за кордоном і в підземних дата-центрах. Ще у грудні 2022 року компанія Аmаzоn та її інструмент Аmаzоn Wеb Sеrvісеs допомогли перенести «в хмару» близько 100 українських державних реєстрів.Російська сторона зіткнулася з протилежним сценарієм. Дата-центр «Яндекса» в Сасові Рязанської області вразили в ніч на 8 жовтня, наступного дня атакували об’єкт у Калузі, а 11 жовтня роботу припинив дата-центр у Владімірі. Таким чином, протягом одного тижня українським Силам Оборони вдалося уразити три з п’яти основних дата-центрів компанії. Все це призвело до непрацездатності цілого ряду сервісів компанії. За даними NеtВlосks, після удару по Владіміру трафік Yаndех Сlоud упав до 30 %, інших сервісів «Яндекса» — на понад 60 %.14 жовтня дрони атакували ще й дата-центр «Сбербанку» у Саратовській області. 18 жовтня українські дрони атакували дата-центр VК в Петербурзі, після чого користувачі скаржилися на збої в роботі цієї російської соцмережі.Статистично порівняти атаки на українську та російську цифрову інфраструктуру складно, почасти через відсутність повної інформації про ці напади. Проте різниця в їх деструктивному впливі більш ніж очевидна. В Києві вийшли з ладу лише декілька майданчиків, цифрові державні послуги продовжують працювати завдяки розподіленим копіям, що хостяться у різних дата-центрах по всьому світу. Натомість у Росії атака на дата-центри вдарила по десятках онлайн-сервісів.Основну причину такої відмінності в наслідках пояснює колишній директор «Яндекс Україна», технологічний підприємець Сергій Петренко у своєму блозі: «В Україні з нашою децентралізацією просто немає однієї-двох таких компаній, у яких сконцентрувалися б усі цифрові сервіси, і навіть атаки на явних лідерів ринку не руйнують життя людей».Вертикаль замість мережі
Російська політика щодо інтернету за останнє десятиліття була більш ніж послідовна. Її метою була не стійкість мережі, а контроль над нею. Закон про «суверенний інтернет», підписаний у травні 2019 року, зобов’язав операторів встановити технічні засоби протидії загрозам (так звані чорні скриньки), які працюють під управлінням Роскомнадзора. Вони дають змогу централізовано фільтрувати, сповільнювати й блокувати трафік, а в теорії й відокремити російський сегмент від глобальної мережі.Важливо розуміти, що ці чорні скриньки є не просто фільтром. Це система глибокого аналізу трафіку, розгорнута всередині мереж операторів, яка дозволяє вибірково сповільнювати окремі сервіси. Яскравим прикладом цього стало сповільнення Тwіttеr 2021 року, а згодом і поступові атаки на YоuТubе, в які мало хто вірив на початку війни. Тож на початок повномасштабної війни відключення й обмеження в російському інтернеті стали для влади звичним інструментом.Після 2022 року цей інструмент застосували на повну. Заблокували Fасеbооk, Іnstаgrаm і Тwіttеr, з літа 2024-го сповільнювали YоuТubе, у 2025-му обмежили дзвінки у WhаtsАрр і Теlеgrаm. Саме ця архітектура, що робить цензуру ефективною, створює системні ризики. Найочевидніший із них — єдині точки відмови, що, власне, і продемонстрували наслідки українських атак на російські дата-центри.Хаос, який виявився резервом
Українська модель будувалась за протилежними принципами. Ринок доступу до інтернету чи дата-центрів у 1990–2000-х роках розвивався без центрального плану. З’явилися кілька тисяч провайдерів, багато з яких були місцевими мережами окремих міст, районів і навіть будинків, що з’єднувалися між собою через численні точки обміну трафіком і мали різні виходи на зовнішній світ. Для стійкості хаос виявився подарунком: коли рветься один маршрут, трафік іде іншим, коли гасне один провайдер — працює сусідній. Монополіста на українському ринку не існує, і це є основним чинником нашої стійкості в цьому аспекті станом на п’ятий рік війни.Навіть обмежувальні заходи — блокування російських ресурсів із 2017 року, яке виконували самі провайдери на підставі рішень РНБО — не призвели до створення єдиної центральної системи управління українським інтернетом. У нас не існує єдиної точки контролю, яку можна було б захопити чи знищити.Рішення, ухвалені під обстрілом
Частину стійкості українського інтернету створили свідомо й швидко ще на початку війни. Закон «Про хмарні послуги» ухвалили 17 лютого 2022 року, за тиждень до вторгнення. А зміни воєнного стану дозволили зберігати реєстри й критичні дані за кордоном: Мінцифри перенесло їх у хмари провідних провайдерів, а частину даних навесні 2022-го вивозили фізично. У березні 2022 року мобільні оператори запровадили національний роумінг: абонент, чия мережа втратила покриття, підключається до будь-якого іншого оператора. Оператори вкладалися в акумулятори й генератори на базових станціях, держава й громади створили «пункти незламності», а десятки тисяч терміналів Stаrlіnk закрили прогалини там, де наземну інфраструктуру зруйнували.Резерв за регламентом
З часом держава закріпила стійкість мереж як обов’язкову вимогу. Розпорядження НЦУ № 539/2344, що змінило розпорядження № 154/1959, зобов’язує мобільних операторів забезпечувати доступність послуг протягом 10 годин без електропостачання за власний рахунок. Раніше мінімальна вимога до доступності зв’язку становила чотири години.Паралельно держава підтримала перехід на оптичні мережі, які працюють навіть при відключенні електрики, а саме — ті, які працюють на основі технології GРОN. Уряд дозволив операторам і провайдерам бронювати військовозобов’язаних працівників, які будують GРОN-мережі. Результат відобразився у статистиці використання цієї технології. За півтора року кількість домівок з GРОN зросла з 2,5 до 3,9 млн, що становило 46 % користувачів усіх технологій фіксованого інтернету. За даними Мінцифри, у 2025 році частка користувачів технології зросла до 53 %, а після початку постійних знеструмлень кількість заявок на підключення збільшилася майже вдвічі.Слабкі місця української моделі
Проте очевидно, що у українського інтернету є чимало проблем. До прикладу, грудневий кібернапад 2023 року на «Київстар», відповідальність за який Україна поклала на російську групу Sаndwоrm, на кілька днів залишив без мобільного зв’язку мільйони абонентів. Він показав, що навіть у децентралізованому ринку великі гравці мають концентровані ядра, а ядро можна вразити.Залежність від Stаrlіnk — іще одна проблема, адже вона означає залежність від приватної компанії з іноземним власником і своєю політичною логікою. Хмарні сервіси зарубіжних провайдерів дають географічну стійкість, але додають юрисдикційні й договірні ризики.Різні цілі, різна стійкість
Росія проєктувала мережу під контроль, а не під фізичні удари, і ці цілі суперечать одна одній: контроль вимагає централізації, а стійкість до ударів потребує розподіленості. Чорні скриньки Роскомнадзора потребують централізованого управління трафіком, а воно створює вузли, вихід яких з ладу зачіпає цілі сегменти мережі. Те саме стосується сервісів: російські аналоги глобальних платформ тримаються на блокуванні конкурентів, обов’язковому попередньому встановленні та тиску на бізнес, тож користувачі й трафік зосереджені в кількох компаніях. Тому три уражені дата-центри «Яндекса» вивели з ладу одразу десятки сервісів, а не окремі послуги. Для влади це прийнятна ціна: збитки для економіки та надійності сервісів компенсуються контролем над комунікацією, а відключення, які пояснюють безпекою, вона терпить. Окрім того, кожен інструмент, що дає змогу вимкнути чи сповільнити мережу, стає ще й поверхнею для атаки.Україна виходила з іншого критерію: система має працювати, коли частина її елементів зруйнована. Реєстри з державними даними зберігаються за кордоном, мобільні оператори забезпечують національний роумінг, а вимога до автономної роботи базових станцій зросла з чотирьох до десяти годин.Межі переваги
Перевага української моделі є архітектурною, але не гарантованою. Атака на «Київстар» показала, що в децентралізованому ринку великі гравці мають концентровані ядра, а Stаrlіnk і зарубіжні хмари переносять частину стійкості за межі української юрисдикції. Тому збереження переваги залежить від конкретних рішень: резервування для операторів критичної інфраструктури, власних магістральних каналів, диверсифікації супутникового зв’язку та конкуренції між провайдерами.Фільм «За Перемогу!» Валентина Васяновича виходить у прокат
22 жовтня в український прокат виходить фільм Валентина Васяновича «За Перемогу!». Події кіно відбуваються в Україні після закінчення війни, коли суспільство поступово намагається пристосуватися до мирного життя. Проте завершення бойових дій не означає автоматичного зникнення всіх труднощів. Персонажі стикаються з новими, часом абсурдними обставинами, у яких їм потрібно знову визначити своє місце в суспільстві, знайти професійний шлях, налагодити взаємини з оточенням і зрозуміти, як рухатися далі.
Режисер так сам каже про свій проєкт: «Звісно, ця історія не є документальною правдою, але дуже близька до правди. Всі ці події, котрі там розвивалися, списані або з мого життя, або з життя моїх найближчих друзів. Драматичні ситуації, котрі відбуваються з розлученнями, на жаль, відбуваються з моїми друзями також». В іншому інтерв’ю Валентин Васянович уточнив таке: «Війна почалась — і після певного етапу прийняття цієї страшної події я відчув, що маю якось відрефлексувати, знімати щось важливе. Спершу думав про військову драму, пробував робити документальні речі, але це мене відштовхувало. Поступово визріла інша тема: мої друзі переживали розлучення, моя дружина з дитиною теж були за кордоном. Ми наче й мали добрі стосунки, але дистанція робила свою справу. І я зрозумів — це і є головне, про що варто говорити. Адже під час війни розлучень стало набагато більше, і, ймовірно, після війни ця хвиля тільки зростатиме. Так виникла історія, яка частково складається з мого досвіду й досвіду друзів. Вирішив грати головну роль сам, тож розповідав про себе — щиро та з іронією».
Відмінною рисою стрічки є участь у ній режисера та його давніх творчих партнерів, які виконують ролі самих себе. Серед них — Валентин Васянович, художник-постановник Владлен Одуденко, звукорежисер Сергій Степанський, оператор Михайло Любарський і продюсер Володимир Яценко. Завдяки такому підходу межа між художнім вимислом і справжнім життям стає менш помітною.
Кінокритик Дмитро Десятерик так пише про фільм у своїй рецензії: «В “За перемогу!” вже ціла група отаких розгублених, неприкаяних чоловіків, причому грають вони під власними іменами […] У них одна й та сама проблема: їхні дружини разом із дітьми виїхали за кордон під час повномасштабного вторгнення і не хочуть вертатися в Україну. Ось Валентин і намагається зняти кіно про це – і як терапію, і тому, що у фільмах Васяновича професія дорівнює долі. Валентинова дружина Софія (Марʼяна Новікова) з донькою давно в Австрії, але він не хоче й не може до них доєднатися, знаючи, що потрібен лише в Україні, тож справа йде до розлучення. У реального Васяновича, до речі, в цьому сенсі все гаразд, але, як каже Валентин, в основу сценарію лягли історії багатьох його друзів».
«За Перемогу!» — чергова режисерська робота Валентина Васяновича, відомого за фільмами «Атлантида», «Рівень чорного» та «Відблиск».
Перший показ картини у світі відбувся в межах 50-го Міжнародного кінофестивалю в Торонто. Стрічка стала першою українською роботою, яку включили до конкурсної програми Рlаtfоrm ТІFF. Цей конкурс представляє фільми з оригінальним авторським підходом і виразним режисерським баченням. За результатами фестивалю картина отримала головну нагороду програми.
В Україні фільм також здобув визнання на 17-му Одеському міжнародному кінофестивалі, де його відзначили одразу трьома нагородами. Стрічка перемогла в номінації найкращого українського повнометражного ігрового фільму, отримала відзнаку журі Міжнародної федерації кінопреси FІРRЕSСІ, а також спеціальну нагороду від МЕGОGО.
Режисер так сам каже про свій проєкт: «Звісно, ця історія не є документальною правдою, але дуже близька до правди. Всі ці події, котрі там розвивалися, списані або з мого життя, або з життя моїх найближчих друзів. Драматичні ситуації, котрі відбуваються з розлученнями, на жаль, відбуваються з моїми друзями також». В іншому інтерв’ю Валентин Васянович уточнив таке: «Війна почалась — і після певного етапу прийняття цієї страшної події я відчув, що маю якось відрефлексувати, знімати щось важливе. Спершу думав про військову драму, пробував робити документальні речі, але це мене відштовхувало. Поступово визріла інша тема: мої друзі переживали розлучення, моя дружина з дитиною теж були за кордоном. Ми наче й мали добрі стосунки, але дистанція робила свою справу. І я зрозумів — це і є головне, про що варто говорити. Адже під час війни розлучень стало набагато більше, і, ймовірно, після війни ця хвиля тільки зростатиме. Так виникла історія, яка частково складається з мого досвіду й досвіду друзів. Вирішив грати головну роль сам, тож розповідав про себе — щиро та з іронією».
Відмінною рисою стрічки є участь у ній режисера та його давніх творчих партнерів, які виконують ролі самих себе. Серед них — Валентин Васянович, художник-постановник Владлен Одуденко, звукорежисер Сергій Степанський, оператор Михайло Любарський і продюсер Володимир Яценко. Завдяки такому підходу межа між художнім вимислом і справжнім життям стає менш помітною.
Кінокритик Дмитро Десятерик так пише про фільм у своїй рецензії: «В “За перемогу!” вже ціла група отаких розгублених, неприкаяних чоловіків, причому грають вони під власними іменами […] У них одна й та сама проблема: їхні дружини разом із дітьми виїхали за кордон під час повномасштабного вторгнення і не хочуть вертатися в Україну. Ось Валентин і намагається зняти кіно про це – і як терапію, і тому, що у фільмах Васяновича професія дорівнює долі. Валентинова дружина Софія (Марʼяна Новікова) з донькою давно в Австрії, але він не хоче й не може до них доєднатися, знаючи, що потрібен лише в Україні, тож справа йде до розлучення. У реального Васяновича, до речі, в цьому сенсі все гаразд, але, як каже Валентин, в основу сценарію лягли історії багатьох його друзів».
«За Перемогу!» — чергова режисерська робота Валентина Васяновича, відомого за фільмами «Атлантида», «Рівень чорного» та «Відблиск».
Перший показ картини у світі відбувся в межах 50-го Міжнародного кінофестивалю в Торонто. Стрічка стала першою українською роботою, яку включили до конкурсної програми Рlаtfоrm ТІFF. Цей конкурс представляє фільми з оригінальним авторським підходом і виразним режисерським баченням. За результатами фестивалю картина отримала головну нагороду програми.
В Україні фільм також здобув визнання на 17-му Одеському міжнародному кінофестивалі, де його відзначили одразу трьома нагородами. Стрічка перемогла в номінації найкращого українського повнометражного ігрового фільму, отримала відзнаку журі Міжнародної федерації кінопреси FІРRЕSСІ, а також спеціальну нагороду від МЕGОGО.
Паразити собак: небезпека для здоров’я та профілактика захворювань
Різноманітні паразити (блохи, кліщі, гельмінти) становлять серйозну небезпеку для здоров’я вашого домашнього улюбленця. На щастя є ефективні медикаменти для боротьби з ними. Наприклад, популярні таблетки Бравекто захистять вашого чотирилапого друга від шкідливих комах. Однак перед їхнім застосуванням необхідно обов’язково отримати поради від ветеринара, оскільки препарат може мати й побічні дії.
У чому небезпека комах та гельмінтів
Комахи створюють чимало незручностей для тварини. Тому потрібен надійний засіб від бліх та кліщів для собак, який вбереже від небезпеки. Блохи нерідко переносять стьожкових червів та таке захворювання, як алергічний дерматит. Кліщі є смертельно небезпечними, оскільки часто є носіями інфекцій. Зокрема, піроплазмозу.Гельмінти (глисти) несуть надзвичайну небезпеку для здоров’я та життя вашої собаки. Серед можливих проблем зі здоров’ям:- дефіцит вітамінів та затримка розвитку — цуценята повільно ростуть, а дорослі особини недоотримують вітамін D, через що швидко виснажуються;анемія — виникає через ураження кровоносних судин собаки та харчування паразитів кров’ю;захворювання шлунково-кишкового тракту — хронічні запалення шлунку, механічні пошкодження органів, порушення всмоктування поживних речовин;ураження серця та легень — деякі з паразитів проникають глибоко в організм тварини, спричиняють кашель, задишку та інші проблеми.
Профілактика захворювань собак, що спричинені паразитами
Найкращим розв’язанням проблеми є профілактика паразитів для цуценят та дорослих собак. Купити зоо товари для здоров’я ваших улюбленців ви можете в перевіреному інтернет-магазині. Е-ZОО пропонує тисячі товарів від найкращих виробників.Перша дегельмінтизація щенят проводиться у віці 2-3 тижнів за схемою, яку призначає ветеринар. Дорослих собак обробляють від гельмінтів раз на 1-3 місяці, а мисливські породи навіть частіше. Профілактика необхідна і перед вакцинацією за 10-14 днів. Завжди попередньо консультуйтеся з ветеринаром, перш ніж використовувати ліки для домашніх тварин.Від математики до Греммі: Андрій Яцків про українську музику
У межах спецпроєкту Тижня та Школи журналістики та комунікації Українського католицького університету представляємо перше інтервʼю із серії «З чого починається Україна».Студентка ШЖК УКУ Марта Стецько розмовляє з Андрієм Яцківим — львівським музикантом-мультиінструменталістом, диригентом і продюсером, керівником академічного інструментального ансамблю солістів «Високий Замок».У розмові:
- що поєднує музику та математику;як за 30 років змінювалося сприйняття України в Німеччині;яким було життя українського музиканта в Німеччині у 90-х і чому, попри успіх, він повернувся в Україну;як «Високому замку» за майже тридцять років вдалося зберегти суто український репертуар попри тиск російського контенту;якою сьогодні має бути місія українських музикантів і діячів культури.
Смертельні затримки: не можна гаяти часу
У період, коли Європа здригається від внутрішніх і зовнішніх потрясінь, ситуацію може врятувати сила волі
Європейським союзникам важко визначитися, що гірше: коли керівник Пентагону Піт Геґсет глузує з жертви, яку вони принесли у війні в Афганістані на чолі зі США; як його колега з Державного департаменту Марко Рубіо викручується щодо перебоїв у роботі мережі «Stаrlіnk» в Україні; чи як головнокомандувач вільного світу безтурботно скасовує санкції для Росії.
Один із варіантів: сидіти склавши руки і сподіватися, що проміжні вибори наступного місяця принесуть порятунок. Можливо, розгромна політична поразка Дональда Трампа змінить американську зовнішню політику, хоча тим, хто щиро тужить за часами Джо Байдена й Барака Обами, доведеться, мабуть, поправити свої рожеві окуляри. Імовірніше, конституційні суперечки призведуть до ще більшої неуважності й непередбачуваності США. Хто насправді вірить, що опівнічний дзвінок, який сповістить президента про несподіване вторгнення Росії на територію НАТО, отримає рішучішу реакцію, якщо Конгрес контролюватимуть демократи?
Нелегко втриматися й від спокуси обурюватися. Хіба президент Трамп не усвідомлює, що Україна — жертва російської агресії? Хіба Геґсет не розуміє, що саме альянси роблять США наддержавою? Хіба Рубіо не бачить, що ненадійність «Stаrlіnk» кидає сумнів на всі американські системи озброєння й технології: чи працюватимуть вони, у разі потреби?
Президентові Зеленському й багатостраждальному народові України можна пробачити обурення з приводу наклепів і підстав. Але решті Європи слід облишити праведний гнів і спрямувати зусилля деінде — насамперед на виправлення помилок, як давніх, так і нових, які спричинюють вразливість Європи до тиску й принижень з боку Вашингтона, Москви і Пекіна.
Не Трамп і його поплічники створили численні лазівки в європейських санкціях, які дозволяють військовій машині Путіна далі функціонувати. Не американці змушували європейців гальмувати інновації та економити на обороні протягом останніх десятиліть. Не американці створили криміналізовані, нігілістичні низи суспільства, які зараз влаштовують заворушення у Франції й Італії. Не американці голосують за прокремлівську і пропекінську партію «Альтернатива для Німеччини». Не американці змушують Європу зволікати й вагатися щодо використання 200 млрд. євро заморожених активів російського центрального банку для допомоги Україні. Усе це — наслідок власних невдалих, недалекоглядних і наївних рішень Європи, що ухвалювалися протягом багатьох років.
Європейські лідери вже мають у своєму розпорядженні все необхідне для безпеки своїх країн у найближчі місяці. Їм потрібно стримати Кремль від підпорогових атак, продемонструвавши готовність до рішучого контрнаступу. Було б корисно, якби вони розповіли громадськості правду про масштаби й характер актів саботажу й залякування. Визнання провини сприяє бажанню відплати. Але в багатьох країнах ці епізоди замовчуються або ігноруються.
Перш за все, європейцям потрібно продовжувати забезпечення України: надією, зброєю і грошима.
Лідери ЄС, які представляють економіку обсягом $31 трлн. (€28,8 трлн.), щойно звернулися до Європейської комісії з проханням розглянути варіанти фінансування на наступний рік. План залучення коштів за допомогою позики, забезпеченої цими російськими активами, набирає обертів, тепер уже за підтримки Німеччини. Але час спливає: адміністрація Трампа також поклала око на ці кошти. А майбутній ультраправий уряд Франції, який сформується після травневих виборів, може ветувати будь-які кроки в цьому напрямку.
Якщо легковажний розкол триватиме, насуваються набагато серйозніші небезпеки. Наразі українці слугують «живими щитами» Європи. Якщо їхня оборона зламається, тріумфальна, загартована в боях Росія шукатиме наступної жертви, а США можуть вирішити підтримати переможця, а не переможеного. Проблема Європи нині полягає лише у браку сили волі — не найгірша проблема, як на те.
Європейським союзникам важко визначитися, що гірше: коли керівник Пентагону Піт Геґсет глузує з жертви, яку вони принесли у війні в Афганістані на чолі зі США; як його колега з Державного департаменту Марко Рубіо викручується щодо перебоїв у роботі мережі «Stаrlіnk» в Україні; чи як головнокомандувач вільного світу безтурботно скасовує санкції для Росії.
Один із варіантів: сидіти склавши руки і сподіватися, що проміжні вибори наступного місяця принесуть порятунок. Можливо, розгромна політична поразка Дональда Трампа змінить американську зовнішню політику, хоча тим, хто щиро тужить за часами Джо Байдена й Барака Обами, доведеться, мабуть, поправити свої рожеві окуляри. Імовірніше, конституційні суперечки призведуть до ще більшої неуважності й непередбачуваності США. Хто насправді вірить, що опівнічний дзвінок, який сповістить президента про несподіване вторгнення Росії на територію НАТО, отримає рішучішу реакцію, якщо Конгрес контролюватимуть демократи?
Нелегко втриматися й від спокуси обурюватися. Хіба президент Трамп не усвідомлює, що Україна — жертва російської агресії? Хіба Геґсет не розуміє, що саме альянси роблять США наддержавою? Хіба Рубіо не бачить, що ненадійність «Stаrlіnk» кидає сумнів на всі американські системи озброєння й технології: чи працюватимуть вони, у разі потреби?
Президентові Зеленському й багатостраждальному народові України можна пробачити обурення з приводу наклепів і підстав. Але решті Європи слід облишити праведний гнів і спрямувати зусилля деінде — насамперед на виправлення помилок, як давніх, так і нових, які спричинюють вразливість Європи до тиску й принижень з боку Вашингтона, Москви і Пекіна.
Не Трамп і його поплічники створили численні лазівки в європейських санкціях, які дозволяють військовій машині Путіна далі функціонувати. Не американці змушували європейців гальмувати інновації та економити на обороні протягом останніх десятиліть. Не американці створили криміналізовані, нігілістичні низи суспільства, які зараз влаштовують заворушення у Франції й Італії. Не американці голосують за прокремлівську і пропекінську партію «Альтернатива для Німеччини». Не американці змушують Європу зволікати й вагатися щодо використання 200 млрд. євро заморожених активів російського центрального банку для допомоги Україні. Усе це — наслідок власних невдалих, недалекоглядних і наївних рішень Європи, що ухвалювалися протягом багатьох років.
Європейські лідери вже мають у своєму розпорядженні все необхідне для безпеки своїх країн у найближчі місяці. Їм потрібно стримати Кремль від підпорогових атак, продемонструвавши готовність до рішучого контрнаступу. Було б корисно, якби вони розповіли громадськості правду про масштаби й характер актів саботажу й залякування. Визнання провини сприяє бажанню відплати. Але в багатьох країнах ці епізоди замовчуються або ігноруються.
Перш за все, європейцям потрібно продовжувати забезпечення України: надією, зброєю і грошима.
Лідери ЄС, які представляють економіку обсягом $31 трлн. (€28,8 трлн.), щойно звернулися до Європейської комісії з проханням розглянути варіанти фінансування на наступний рік. План залучення коштів за допомогою позики, забезпеченої цими російськими активами, набирає обертів, тепер уже за підтримки Німеччини. Але час спливає: адміністрація Трампа також поклала око на ці кошти. А майбутній ультраправий уряд Франції, який сформується після травневих виборів, може ветувати будь-які кроки в цьому напрямку.
Якщо легковажний розкол триватиме, насуваються набагато серйозніші небезпеки. Наразі українці слугують «живими щитами» Європи. Якщо їхня оборона зламається, тріумфальна, загартована в боях Росія шукатиме наступної жертви, а США можуть вирішити підтримати переможця, а не переможеного. Проблема Європи нині полягає лише у браку сили волі — не найгірша проблема, як на те.
Поміж «утопією» і «дистопією»: два суспільні проєкти Панаса Мирного
Одне з оповідань Панаса Мирного (так, він писав не лише великі романи) починається буркотінням бабусі. Онуки все ніяк не відчепляться від старої та настирливо просять її розповісти казку про Правду та Кривду, якою та вже давненько хвалилася поділитись. «Застряла вам у зуби та Правда та Кривда!» — сердиться стара, але ніде діватися — починає «свої кази та перекази». Майже так само і з Панасом Мирним. Немало сучасних читачів подумки дратуються: застряла йому в зуби та Правда та Кривда, усе тільки про них і торочить, а ще — про лихоліття, страждання й народ нещасний… Утім, тут варто вдивитися глибше.Фото Панаса Мирного 1889 року. Мирний Панас. Вибрані твори: в 2 томах. Київ: Держ. вид-во худож. літ., 1949. Том 1. (Київ: НБУ імені Ярослава Мудрого, 2019).«Зацикленість» письменника на одних і тих самих мотивах було важко не помітити ще його сучасникам. Критик Михайло Рудницький влучно зауважив, що після кількадесятьох сторінок Панас Мирний лишає в нашій уяві образ сивобородого діда, який оповідає про давнє лихоліття. А особливо слушною є така заувага: особа Панаса Мирного часто щезає за змальованими ним картинами; і врешті ми інколи забуваємо, що читаємо автора, себто живу людину, котра сама мусить переживати щось особисте, натомість натрапляємо на сторінки історії — «історії зближеної більше до сліпої долі, ніж до ходу подій».І це mаkе sеnsе! Адже для письменників реалістичної традиції персональна індивідуальність апріорі не була першорядною. Автори цієї стильової парадигми мислили масштабами, панорамами, державами, містами, селищами, сім’ями, генераціями. Вони зчаста могли ігнорувати індивідуальність людини, проте з особливим фанатизмом зосереджуватися на «індивідуальності» родини, покоління, нації. Перед нами специфічне мислення в квадраті (про квадрати ще поговоримо), що намагається охопити якомога більше аспектів людського життя (згадаймо «Людську комедію» Оноре де Бальзака).Ніхто так не намагався осмислити свою епоху, її передумови та можливі наслідки, як письменники реалізму: його представники в українському культурному просторі вимушені були мати багато «професій» — етнограф, фольклорист, поет, «журналіст», лікар, чиновник, працівник статистичного бюро тощо; вони виношували сюжети й о́брази своїх героїв на основі прочитаних у газетах новин; намагалися охопити настільки багато сфер навколишнього життя, що починали плутатися в іменах власних персонажів.Водночас соціальні катаклізми доби (від голоду й зубожіння до кріпосної неволі) зумовлювали суперечливі й неоднозначні настрої: ідилічні мрії про сокровенний спокій і добробут перепліталися з песимістичним осмисленням дійсности й катастрофізацією майбуття. Для Панаса Мирного така двоїстість віднайшла вираження у двох тісно зрощених візіях українського суспільства — «утопічній» та «дистопічній». Розглянемо з цього ракурсу пару текстів-«двійників» — «Казку про Правду та Кривду» (1883) й оповідання «Сон» (1905).
На перший погляд — дві крайності
Якщо поглянути на два тексти без прискіпливости, збагнемо: «Казка» демонструє умовний рух від «утопічного» до «дистопічного», заразом «Сон» — від «дистопічного» до «утопічного». Найяскравіші маркери «утопічного» соціального устрою українців бачимо в оповіданні «Сон»: немає «мого» і «твого» («усе гуртове»); відсутність «начальників» над людьми (є натомість тільки ті, які протягом року дають «розпорядок у всякому ділі»); у школах дівчата вчаться разом із парубками; вдома до догляду за дітьми залучено не лише матір, а й батька; кожен займається улюбленою справою, маючи рівномірне навантаження й справедливу плату; серед будівель наявні майстерні, шпиталі, спеціальні школи, місця громадських зборів і розваг; є розвинені технології, електрика (найбільший акцент на обробленні землі — «плуги парові, сіялки, жатки, молотилки» — справжня мрія для згорблених від праці селян); цілковита відсутність злочинів (убивств і крадіжок), а найтяжчим покаранням у разі чого є вигнання з громади.Тимчасом «Казка» переконливо, хоч й абстрактніше, змальовує риси «дистопічного»: нескінченні «змагання» між людьми; боротьба, бійки; війни, геноциди; розбрат, взаємна ненависть; виокремлення низки царств і панств. Окрім того, натрапляємо тут на своєрідні прообрази бюрократичних і юридичних феноменів: у сцені поділу стихій між Правдою і Кривдою вбачаємо натяки на зародження «договору» та його порушення, на появу приватної власности, на початок тенденції ділити спадщину.Однією з визначальних передумов розгортання «дистопічних» реалій у «Казці» є суцільна розгубленість першого Чоловіка на землі. У ньому Панас Мирний виписує образ нерішучого монарха, показує наслідки його правління. І це демонструє нестандартний письменницький погляд на постать володаря як таку: зобразити не диктатора чи тирана-вбивцю, а пасивного боягуза.Парадокс: за легкодухого й байдужого монарха суспільство саме́ переймає на себе роль тирана-вбивці, і врешті — маємо результат, аналогічний до наслідків правління диктатора.Типовий жест правителя-страхопуда — «махнути рукою», що мимоволі перегукується з тиранічним помахом меча або сигналом розправи. «Не знає чоловік, що йому робити, так і вмер, не зробивши нічого», — звучить майже в дусі екзистенційного чорного гумору, але ні, це відправна точка розгоряння «дистопічного» (без)ладу в тексті письменника.Не можемо не накласти на «Казку» й контекст доби. Зі скасуванням кріпосного права в Наддніпрянській Україні селянам давали свободу, але не давали землі, внаслідок чого й поставали масові розбійництва (що докладно зображує роман «Хіба ревуть воли…»). Тому відмову монарха з твору Панаса Мирного чітко розподіляти спадщину між нащадками, через що врешті розпалюються війни й геноциди, можна порівняти зі згаданою відмовою давати звільненим селянам землю.На другий погляд — замаскована під утопію антиутопія
Класика. Позірна утопія часто виявляється прихованою антиутопією. Як це працює в Панаса Мирного?Здавалось би, в одному тексті «хороше» переростає в «погане», а в другому — «погане» в «хороше»; усе чітко. Утім, той самий «утопічний» пасаж в оповіданні «Сон» не можемо сприймати без підозри. Зокрема, фрази в омріяній українській громаді на кшталт «а хіба ж ми чужі між собою?»; «нема кращого й найправдивішого, як усе, хто що має, буде не твоє або моє, а всіх разом», — хоч-не-хоч, перегукуються з Олдосом Гакслі та його «всі ми, зрештою, належимо одне одному».Обкладинка. Мирний Панас. Сон. Київ: Держ. вид-во худож. літ., 1950 (Київ: НБУ імені Ярослава Мудрого, 2020).Урешті-решт, у проєкті ідеального суспільного ладу Панаса Мирного випливає на поверхню чимало суперечливостей, попри те, що їх так кортіло назавжди зарити в мулі. Передусім, мешканці селища майже цілковито абстрагізовані: вони не мають фактично жодних національних або культурних маркерів. Навіть рослинність фігурує доволі абстрактно: «квітник», «овощ», «бур’яни», «корисна рослина» тощо (що особливо контрастує, приміром, з розкішними «гербаріями» на сторінках Нечуя-Левицького). Постає питання, а чи українці перед нами взагалі?..Чоловіки, котрі супроводжують протагоніста, ніби не мають жодної індивідуальности: в них відсутні вирізняльні риси обличчя, прикметні елементи одягу або поведінкові звички, ці постаті неначе «пластилінові». Ґреґорі Клейз, один із теоретиків дистопії, наголошує, що в тексті, поданому як утопія, часто віднаходимо таку хибу, як придушення різноманітности. Так, утопія дбає про безпеку, але якою ціною? За дослідником, люди стають більш схожими за зовнішністю, думками та світоглядом; і в такий спосіб єдність, порядок та однорідність переважають ціною індивідуальности та різноманітности.Не охоплює Панас Мирний проблему, до прикладу, рельєфу, нерівномірного ґрунту, зміни погоди, різноманіття харчів, співіснування людей із тваринним світом, сирітства, відсутности матері або батька в родині, багатодітности, невзаємного кохання, шлюбної зради тощо. Перед обличчям прихожого протагоніста ніхто випадково не проносить труни, місцеві жодного натяку не роблять на цвинтар. Тобто герой не бачить перед собою ні найменшого прояву «темної» сторони життя — смерти, втрати, неволі, горя, сліз, болю. Єдине, про що ненароком згадують місцеві, — немічні й каліки, котрих утримують і лікують у шпиталях. Та й звідки тоді беруться ці каліки й хворі?Також виникає питання: як саме чоловік, який веде героя, ніби тінь Вергілія з Данте, дійшов усвідомлення, що воля — «найсвятіше» право людини, якщо він і, напевне, ніхто з громади ніколи не покуштували протилежного — неволі? І взагалі, куди поділися оті всі заздрісні й дріб’язкові нечуєвські Параски й Палажки, котрі не вдовольняються своїм і вічно зазирають через тин? Де пропав амбітний карпенко-карівський Терентій Пузир, якому завжди всього мало? Куди діли Гервасія Люборацького, що день і ніч марив тим, аби його діти вирвалися з тісної хатини й побачили світ, отримали ширші знання та досвід?Звідси — думка, від якої мурахи шкірою: а чи провідник героя часом не пропагандист?..Абстрактність як прийом, або «Чорний квадрат» Панаса Мирного
Оповідання «Сон» — така собі версія супрематичного «Чорного квадрату» у виконанні Панаса Мирного: посеред світової пустки (біле тло) — «сіра безодня» людської порожнечі й безпорадности (сам квадрат). «Сонця не видко, світу бракує… сіро, димно, моторошно!..» — атмосфера, не чужа сторінкам письменника. І в цьому «чорному квадраті» людської самотности проблискують світлі, ледве помітні начерки суспільної ідилії й добробуту. І для кожного читача ці лінії вибудовують свої візерунки. А для декого так і лишається безпроглядна чорна фігура.Казимир Малевич «Чорний супрематичний квадрат» (1915)Хоч і не варто сприймати це порівняння з абстракціонізмом надто серйозно, але в Панаса Мирного подеколи справді бере гору безпредметність: «Закльовувались у голові невеличкі ростки якихся таємних гадок, чогось такого, що не давалося ні думкою обхопити, ні очима осягнути». Проте, звісна річ, подібні явища слід розглядати в рамках інших стильових традицій.На прикладі «Сну» допитливий читач помічає, що автор, по суті, вчинив наперекір постулатам реалізму, випустивши чимало граней і деталей людського життя. Проте пам’ятаймо, що Панас Мирний захоплювався фольклором, біблійним легендаріумом, орнаменталізмом, бароко, а це вже великою мірою обґрунтовує його мислення абстракціями, алегоріями, символами, алюзіями. Тому «утопічне» та «дистопічне» в текстах автора — це миттєві спалахи, дійсні «сни» за своєю суттю. Вони показують нам лише уламки ймовірного розвитку подій, демонструють короткі загадкові жести і швидко щезають, розсіюються, залишаючи читача без відповідей, у вихорі здогадів і розмислів. Як людину залишає світло останнього сірника посеред темряви (до речі, метафора цілком у дусі бароко).Ба більше, Панасові Мирному часто властиве містеріальне мислення (він навіть пише драму-містерію «Спокуса»). Адже нерідко його герої відкривають для себе певну істину шляхом страждань і випробувань, подібно до кальдеронівського Сигізмундо. Відтак усвідомлюємо, що «утопічний» світ в українського автора постає внаслідок тривалої та важкої регенерації, переродження. І тут ми підходимо до питання: тож чому і в який спосіб «утопічне» зрощується в Панаса Мирного з «дистопічним»? На це можна спробувати дати відповідь, зі свого боку, крізь інше питання. Питання ціни. Яка ціна «утопії»?Письменник замислюється, а яким коштом можна здобути сокровенну Волю, «найсвятіше» право людини? Тільки крізь кров, крізь боротьбу через «стилет», а не «стилос». Недарма персоніфікована воля мовить: «Та такі ж нікчемні співаки складали про мене голосні пісні, буцім піснями можна здобути волі?! Та ще вбогі гречкосії та ті, що з голоду пухли, зітхали по мені… Оце-то вони тепер заворушились і встали…». І тут Панас Мирний стоїть дуже близько до Лесі Українки та її драми «Бояриня» (1910), у якій Оксана докоряє собі й Степану за те, що їхні долоні покрила «немов якась іржа… як на старих шаблях буває».Певною мірою автор транспонує схему містерії з однієї людини на світ, на цілі покоління, на український народ. Фактично маємо справу з переосмисленою ідеєю палінгенезії, котра яскраво виявила себе ще в романтизмі. Прикметно, що й Леонід Ушкалов, один із найплідніших дослідників Панаса Мирного, писав: шлях до омріяного майбуття пролягає через домежне згущення темряви, через криваву метаморфозу (до речі, саме Ушкалову належить порівняння розглядуваної постаті Волі з кістлявою дівчиною на малюнку Пауля Клеє). «Утопія», що постає вві сні перед героєм, — вистраждана; це світ, перероджений, відновлений унаслідок людської боротьби одне з одним. Це «утопія», котра настала крізь стадію «дистопії». І так по колу. «Сон» можна вважати умовним продовженням «Казки», як і «Казку» можна було би сприймати за продовження «Сну», якби не сюжет про сотворення світу, себто про «початок початку».Пауль Клеє «Дівчина на дереві» (1903)Двоїстість людської природи, або надкушене двома Євами яблуко
До слова, у своїй «Казці» Панас Мирний значно переосмислює біблійний сюжет про постання першої людини. Ідею «первородного гріха» заміняє ідея двоїстої людської природи. За автором, людину вже від самого початку її існування наділяє двоїсте єство — частка добра і частка зла. Адже її в парі витворили і Правда, і Кривда, так само в парі взявши під свою опіку. Себто людина не набуває суперечливої сутності з учиненням гріха — вона вже є двоїстою з народження. І в цьому Панас Мирний поділяє бачення Томаса Гоббса та Вільяма Шекспіра. Доцільною тут є й думка Леоніда Ушкалова про відлуння в тексті українського класика ідей маніхейства.З іншого боку, сестри-близнючки Правда і Кривда — це такі собі дві Єви, котрих Сонце-мати проганяє з неба за нарікання на власну неньку (очевидна алюзія на вигнання Адама та Єви з Раю). Перша «згрішила», коли почала дорікати Місяцю за подружню зраду матері, вимагаючи справедливости; а друга — коли посміла шептатися про матір у неї за спиною. «Ти… за правду кричиш, і зовися ти Правдою; а ти… за те, що посміла з сестрою про мене базікати, зовися Кривдою!». Але водночас не можемо не помітити, що в Панаса Мирного тут, майже в дусі екзистенціалізму, «існування передує сутності»: саме вчинки дівчат зумовлюють надані їм імена. Так, на райському деревці росло, виявляється, два сорти яблук; утім, кожна з близнючок мала вибір — яке вкусити.Окрім того, двоїстість утілена в тексті й крізь мотиви сліпоти й зрячости. Єдині, хто наприкінці таки зберігає вірність Правді й складає про неї пісні, — це божі чоловіки; воднораз інші люди, хоч і мають фізичний зір, проте їм не властивий зір духовний, як у сліпих співців. І тут логічно згадати мандрівний сюжет «про сліпця і хромця» (одна з інтерпретацій в українському просторі належить Кирилові Турівському). У нашому випадку хромці — це божі чоловіки: вони розуміють і глибоко переживають безвідрадну дійсність, проте не можуть нічого вдіяти; а сліпці — духовно невидющі люди, котрі мають фізичні здібності змінити ситуацію, але не перейняті цим, внутрішньо зубожілі.Правда як Україна, і до чого тут Шевченко
Образ сліпих, душевно просвітлених кобзарів дозволяє нам логічно перейти до текстів іншого українського класика, з яким Панас Мирний дуже ймовірно може вести діалог. Ідеться, звісна річ, про Тараса Шевченка, і передусім про його поему «Катерина».За повторного прочитання «Казки» в нас неминуче виникає бажання поглянути на твір крізь аспект колонізатора та колонізованих. Наприкінці історії «Правда голодна та холодна сновигає по світу, горем сита, сльозами полита…». Хіба це не викликає асоціації з постаттю шевченківської Катерини? В однойменній поемі Шевченка дівчину-покритку звикли розглядати як утілення пригніченої України, а заїжджого москаля — як цинічну Російську імперію, котра, окрім фізичної кривди, вдається й до психологічного насилля (безвідповідальність, відречення, обман, самообман).Зрештою ми можемо припустити, що в образі Правди приховано натяк на Україну як на тодішню колонію, а в образі Кривди — натяк на росію-колонізатора. Подібні паралелі підкріплюються й лінгвостилістично: якщо Правда «голодна та холодна», себто все більше скніє й терпить муки, то Кривда «розкоріняється та шириться», розростається в просторі. Ненажерливість протиставлена голоднечі. Насправді невситима жадоба Кривди виявляє себе ще під час поділу стихій із Правдою, коли, крім води (зокрема хмар і туману), вітру, дівчина ще хоче загарбати повітря.До слова, хмари. Кривда не просто володіє хмарами, а частенько бавиться, викликаючи грози й буревії: «…Злетить на хмару чорну, мчиться по повітрю прозорому, а другу навпроти себе пускає. Стрінуться ті хмари – одна проти другої преться, кожна кожну побороти хоче… […] Гук та гуркіт на ввесь світ гукає; огненні блискавиці крешуть…». Чорнохмарність теж не нова метафора в постколоніальному дискурсі. Зокрема, Валерій Шевчук, пишучи передмову до роману Івана Нечуя-Левицького «Хмари» (перша назва якого — «Чорні хмари»), наголошує: хмари — то чорнокрилий хижий орел, символ Російської держави, що отінив, залив мороком Україну. Тимчасом самі персонажі Нечуя тут — «захмарені»: на них чатує «величезний звір із темною сизою щетиною».Грім, що лунає з чорних хмар, виводить перед нами ще одну контрастну пару в Панаса Мирного — мовчання і галас — опозиція, котра теж нерідко фігурує в постколоніальних студіях: «Мовчить Правда, по землі сновигає, не хоче й на повітря здійматись. А Кривда радіє, гуляє…». Не дай Боже, аби Правда якось висловила своє невдоволення — інакше ж сестра її сприйме за «істеричку» («колоніальна істерія» — ще одне важливе поняття). Правда розмірковує: «Почати знову паювання — Кривда тоді докорами й просвітку не дасть! Бач, скаже, оце та смирна та тиха!» Тож треба змиритися й мовчати…Єдине місце, де Правда може хоч якось виявити голос, — власна хата. Буквально. Дівчина самотужки споруджує собі хатину з гірського каміння. А в ній можна дихнути вільніше: «І весело Правда співає пісню в своєму будинку. Пісня та стелеться по стінах, дереться вгору до оселі…». Очевидно, перед нами втілено образ української хати як особливого оберега: «Тепер… Кривдо, не страшні мені твої каверзи — дощі холодні й вітри буйні. Лий і дми, скільки хоч, а я в своєму захисті сидітиму…». Недарма також споруда, зведена Правдою, своїм дахом нагадує церкву. Водночас занехаяна або знищена оселя (розвалена Кривдою праця сестри) — символ зруйнованого сімейного гнізда, невтіленого життєвого шляху, спаплюженої долі. Що перший, що (особливо) другий о́брази — наскрізні для творчости Панаса Мирного: згадаймо хоч занедбану хату Чіпки або перетворену на шинок оселю Христі.«Не в нашій стороні, не за нашої пам’яті…»: новий погляд на жанр казки
Завершити розгляд хочеться кількома зауваженнями щодо жанрової специфіки. Німецькі романтики свого часу дуже активно вдавалися до форми казки, аби випрацювати в собі «дитинний» — істинний і глибший, на їхню думку, — погляд на світ. Заразом українська реалістична традиція крізь наведений жанр намагається дослідити причини й коріння сучасних їй катаклізмів, соціальних проблем і нещасть. У «Казці» Панас Мирний пробує віднайти відповіді: чого відбувається знищення цілих родів, чого на землі існує так багато панів (станова нерівність), чого одні народи мають незгасиму злобу до інших тощо.Про перегуки бабусиної казки з тодішніми подіями в Україні може мимоволі свідчити слово «нова». Онуки не хочуть слухати чергове повторення «Івана Царевича та Сірого Вовка», «Оха», «Кози-дерези» й благають: «Бабусю, […] ви хвалилися колись нову розказати. Кажіть нову. Якось ви її називали…». Отож, «новизна», так би мовити, казки дозволяє зблизити розказане з сучасністю, із тією дійсністю, котра очікує на дітей поза вікном їхньої теплої хатинки, в пітьмі «довгої та предовгої ночі». Щось схоже було в Гофмана, коли він до свого «Золотого горнця» дав заголовок «казка з нових часів».Окрім того, привертає увагу те, яку Панас Мирний вибудовує рамку навколо основного перебігу подій у своїх текстах. У «Казці» діти пізно ввечері лагодяться спати, а бабуся на їхнє прохання змушена розповідати історію. Тож зима, тепла піч, «довга та предовга ніч» — що ще треба для затишного слухання казки? Письменник ніби спеціально створює саме такі обставини, аби слухачам було максимально легко зануритися в розповідь і зосередитися не тільки на перебігу подій, а й на емоційному переживанні історії. Схоже й в оповіданні «Сон»: посеред мороку, туманів і людської ворожнечі протагоніст спить і бачить сон про ідеальний суспільний устрій. Тут є все, аби дати чоловікові змогу сконцентруватися на власному мареві: погашене світло, прохолода як фактор міцного сну, та й навіть «людська ворожнеча», яка забезпечує разючий контраст із тими майже райськими видовищами, посталими вві сні, аби побачене здавалося ще солодшим.Отож, після детального ознайомлення з двома короткими текстами Панаса Мирного усвідомлюємо: утопія та дистопія — часто ніби дві частини тіла одного химерного звіра. Або, навіть так: утопія і дистопія становлять разом такого собі вовкулаку. Вдень це привітна, хоч і таємнича, особа, а вночі — сердега, що під повним місяцем перетворюється на вовка. В контексті української літератури це парадоксальне зрощення відчуваємо ще яскравіше: постійно обстоюючи нашу Волю, ми повік-віки балансуємо поміж «утопією» та «дистопією», мріючи про перше та мужньо борючись проти настання другого.ГлосарійУтопія — 1) літературний жанр, що містить докладний опис вигаданого суспільства, як правило, локалізованого в часі та просторі; 2) опис вигаданого суспільства, яке, за задумом автора, читач має вподобати значно більше, ніж його власне (у другому випадку ще вживають термін «евтопія»).Антиутопія — опис вигаданого суспільства, яке, за задумом автора, читач має сприймати як критику утопізму або певної конкретної утопії.Дистопія — опис вигаданого суспільства, яке, за задумом автора, читач має вподобати значно менше, ніж його власне.Французький смуток
Настав перший тиждень після 17 жовтня (адже, на жаль, в історії сучасної Франції, можливо, буде «до» і «після» 17 жовтня).
Я думаю про комерсантів, яких пограбували тієї жахливої суботньої ночі та в неділю, і які побачили на світанку свої розтрощені вітрини, свої порожні полиці та своє зруйноване варварами життя, сповнене праці, надії та самопожертви.
Я думаю про пожежників, які зазнали погроз, в яких жбурляли каміння, яких принижували, іноді навіть травмували, і про те, що в Ліоні, Жуе-ле-Тур та Тулузі їм намагалися завадити, під улюлюкання, дістатися туди, де палав вогонь.
Я думаю про мешканців Ліможа, які бачили, як їхня міська ратуша, їхня «Нотр-Дам Республіки», — цей осередок пам’яті та життя, де покоління містян одружувалися, голосували, святкували народження дітей та вшановували своїх предків, — руйнувалася на їхніх очах та знищувалась пожежею.
Я думаю про сміттярів, яким втомлені від погромів бунтівники, ситі галасом і руйнуванням, котрі на світанку повернулися додому, щоб проспатися, залишили прибрати наслідки своїх трощень та брудні вулиці.
Я думаю про поліцейських, яких тижнями ображали, називали ворогами людства та вбивцями, і які в той день, а потім тієї ночі, залишалися на своїх постах, наражаючись на лють роззлюченого натовпу. Вони стоїчно витримували камінний дощ і зазнали численних поранень. Ці захисники миру заслуговують на вшанування з боку вдячної батьківщини.
Я думаю про тих брутальних невігласів, які трощили заради самого трощення, грабували, щоб перепродати, і знімали себе на відео для соцмереж з хештагом «Вкрадено 17 жовтня». Така от позначка для балаклави, пуховика, спортивного костюма чи парфумів, якими вони вихваляються як трофеями. Але я думаю також про не зовсім мудрих людей, яких красномовні негідники з партії «Нескорена Франція», з депутатським шарфом на плечах, переконали, нібито насильство є «законним», буцімто час настав «зруйнувати фортецю» і що не слід «піддаватися сторожовим псам, які закликають до спокою» (точні цитати… джерела та контекст доступні… чому б не створити парламентську слідчу комісію, яка б встановила відповідальність цих людей за цей спалах дикунства?).
Я думаю про сім’ї, які не можуть ні звести кінці з кінцями, ні оплатити шкільне приладдя для дітей, ні заправити машину, не обмежуючи себе, і чиї справедливі вимоги були заглушені галасом прихильників Меланшона, а потім, коли стало зрозуміло, що все пішло не так, — новим галасом симпатиків Чавеса. Так ніби учасники протестів були військом, що має крокувати в ногу, вони побігли ввечері на телебачення, де, в традиціях казарменої комедії, заповзялися закликати «народ» до «дисципліни» та «спокою».
Я думаю про обдурених старшокласників, яким обіцяли фахових вчителів та просторі класи та про яких казали, що вони стануть серцем протестного руху. Думаю про їхній законний і благородний гнів, про їхнє усвідомлення, що вони виявилися, у кращому разі, статистами в дешевій опері на славу фальшивого «революціонера», який продався диктаторам, а в гіршому — були використані як виборче гарматне м’ясо.
Я думаю про мешканців площі Белькур у Ліоні, Старого порту в Марселі чи бульвару Магента в Парижі, що їх ці бунтівники мріяли перетворити на нові зруйновані квартали Республіки, і яким довелося зачинити віконниці, залишити дітей вдома та чекати, поки галас стихне, щоб, наче в місті, що перебуває у стані війни, наважитися знову вийти на свіже повітря.
Я думаю про славну традицію паризьких повстань, яку, можливо, трохи ідеалізую — але ні; я не снив; я добре прочитав «Знедолених» Гюго, «Сентиментальне виховання» Флобера і «Повстанець» Жюля Валлеса; адже існував ідеал, що надихав Гавроша, Сенекала та Делесклюза: непевна ідея справедливості, обіцянка звільнення. І навіть у травні 68-го ті, хто кидав бруківку, були добре освіченими й зорієнтованими на майбутнє; яка шкода, що все це зникло! Цей гнів, який віднині втратив слова, без причини, без перспективи! Цей нігілістичний бунт, що живиться образою та ненавистю, який нічого не сподівається і ні до чого не прагне!
Я думаю про Париж, який так люблю, чиї зображення вже облетіли весь світ і замість нас розповідають про те, чого ми не змогли запобігти: наші розтрощені вулиці, наші пропалені проспекти, наша Республіка, якій кинули виклик у її знакових місцях, наші політичні керівники, які не дають собі ради з ситуацією і які зазнали зневаги за шість місяців до президентських виборів, що мають для країни вирішальне значення.
Я думаю про все це. Мені сумно. Я боюся того, що наближається. Мені пригадуються слова Токвіля, сказані 27 січня 1848 року, незадовго до лютневих подій, а потім — жорстокого придушення повстання: «Я вважаю, що ми зараз засинаємо на вершині вулкана». Чи ми дійсно дійшли до цієї стадії? Від того, що саме питання виникло, тіло береться сиротами.
Я думаю про комерсантів, яких пограбували тієї жахливої суботньої ночі та в неділю, і які побачили на світанку свої розтрощені вітрини, свої порожні полиці та своє зруйноване варварами життя, сповнене праці, надії та самопожертви.
Я думаю про пожежників, які зазнали погроз, в яких жбурляли каміння, яких принижували, іноді навіть травмували, і про те, що в Ліоні, Жуе-ле-Тур та Тулузі їм намагалися завадити, під улюлюкання, дістатися туди, де палав вогонь.
Я думаю про мешканців Ліможа, які бачили, як їхня міська ратуша, їхня «Нотр-Дам Республіки», — цей осередок пам’яті та життя, де покоління містян одружувалися, голосували, святкували народження дітей та вшановували своїх предків, — руйнувалася на їхніх очах та знищувалась пожежею.
Я думаю про сміттярів, яким втомлені від погромів бунтівники, ситі галасом і руйнуванням, котрі на світанку повернулися додому, щоб проспатися, залишили прибрати наслідки своїх трощень та брудні вулиці.
Я думаю про поліцейських, яких тижнями ображали, називали ворогами людства та вбивцями, і які в той день, а потім тієї ночі, залишалися на своїх постах, наражаючись на лють роззлюченого натовпу. Вони стоїчно витримували камінний дощ і зазнали численних поранень. Ці захисники миру заслуговують на вшанування з боку вдячної батьківщини.
Я думаю про тих брутальних невігласів, які трощили заради самого трощення, грабували, щоб перепродати, і знімали себе на відео для соцмереж з хештагом «Вкрадено 17 жовтня». Така от позначка для балаклави, пуховика, спортивного костюма чи парфумів, якими вони вихваляються як трофеями. Але я думаю також про не зовсім мудрих людей, яких красномовні негідники з партії «Нескорена Франція», з депутатським шарфом на плечах, переконали, нібито насильство є «законним», буцімто час настав «зруйнувати фортецю» і що не слід «піддаватися сторожовим псам, які закликають до спокою» (точні цитати… джерела та контекст доступні… чому б не створити парламентську слідчу комісію, яка б встановила відповідальність цих людей за цей спалах дикунства?).
Я думаю про сім’ї, які не можуть ні звести кінці з кінцями, ні оплатити шкільне приладдя для дітей, ні заправити машину, не обмежуючи себе, і чиї справедливі вимоги були заглушені галасом прихильників Меланшона, а потім, коли стало зрозуміло, що все пішло не так, — новим галасом симпатиків Чавеса. Так ніби учасники протестів були військом, що має крокувати в ногу, вони побігли ввечері на телебачення, де, в традиціях казарменої комедії, заповзялися закликати «народ» до «дисципліни» та «спокою».
Я думаю про обдурених старшокласників, яким обіцяли фахових вчителів та просторі класи та про яких казали, що вони стануть серцем протестного руху. Думаю про їхній законний і благородний гнів, про їхнє усвідомлення, що вони виявилися, у кращому разі, статистами в дешевій опері на славу фальшивого «революціонера», який продався диктаторам, а в гіршому — були використані як виборче гарматне м’ясо.
Я думаю про мешканців площі Белькур у Ліоні, Старого порту в Марселі чи бульвару Магента в Парижі, що їх ці бунтівники мріяли перетворити на нові зруйновані квартали Республіки, і яким довелося зачинити віконниці, залишити дітей вдома та чекати, поки галас стихне, щоб, наче в місті, що перебуває у стані війни, наважитися знову вийти на свіже повітря.
Я думаю про славну традицію паризьких повстань, яку, можливо, трохи ідеалізую — але ні; я не снив; я добре прочитав «Знедолених» Гюго, «Сентиментальне виховання» Флобера і «Повстанець» Жюля Валлеса; адже існував ідеал, що надихав Гавроша, Сенекала та Делесклюза: непевна ідея справедливості, обіцянка звільнення. І навіть у травні 68-го ті, хто кидав бруківку, були добре освіченими й зорієнтованими на майбутнє; яка шкода, що все це зникло! Цей гнів, який віднині втратив слова, без причини, без перспективи! Цей нігілістичний бунт, що живиться образою та ненавистю, який нічого не сподівається і ні до чого не прагне!
Я думаю про Париж, який так люблю, чиї зображення вже облетіли весь світ і замість нас розповідають про те, чого ми не змогли запобігти: наші розтрощені вулиці, наші пропалені проспекти, наша Республіка, якій кинули виклик у її знакових місцях, наші політичні керівники, які не дають собі ради з ситуацією і які зазнали зневаги за шість місяців до президентських виборів, що мають для країни вирішальне значення.
Я думаю про все це. Мені сумно. Я боюся того, що наближається. Мені пригадуються слова Токвіля, сказані 27 січня 1848 року, незадовго до лютневих подій, а потім — жорстокого придушення повстання: «Я вважаю, що ми зараз засинаємо на вершині вулкана». Чи ми дійсно дійшли до цієї стадії? Від того, що саме питання виникло, тіло береться сиротами.
Сергій Єфремов про актуальне: імперський шовінізм, русифікацію і українське питання
У ці жовтневі дні 2026 року українська наукова й музейно-культурна спільнота відзначає 150-річчя від дня народження Сергія Єфремова (1876–1939) — «патріарха української ідентичності», талановитої і трагічної постаті ХХ століття. Проведені наукові і просвітницькі заходи свідчать, що Сергій Єфремов залишається і через столітній відрізок часу для сучасної України цікавим, актуальним, непересічним своїм ґрунтовним науковим доробком, влучними думками, передбаченнями, спостереженнями та історичними узагальненнями. Цей великий українець викликає повагу як своїми особистими якостями (працелюбством, інтелігентністю, глибокою ідейністю, талантом, чесністю; сучасники назвали його «совістю» української нації), так і різними гранями подвижницької праці, які стали сферами його самореалізації (творчої, наукової, громадсько-культурної).
Сергій Єфремов
Сергій Єфремов — активний учасник українського націєтворення, процесу, який розгорнувся в Наддніпрянщині з другої половини ХІХ ст. і тривав до 1917 р. Основним сенсом національних заходів у той період стало збереження основ української ідентичності в умовах імперської окупації Наддніпрянщини. Сергій Єфремов — один із найталановитіших публіцистів українських періодичних видань, які почали відроджуватися в Наддніпрянській Україні після 1905 року за його ж участю, блискучий і гострий на слово полеміст, захисник українського національного життя від вигадок і намовок українофобів. У молодій українській періодиці талановитий С. Єфремов почав друкувати і свої літературознавчі студії: ґрунтовні статті про творчість і спадщину Тараса Шевченка, з невідомими біографічними фактами про Кобзаря, цінні нариси про розвиток українського літературного процесу в його іменах, творах, позитивних і негативних тенденціях, які насторожували автора, часто викликали сміливу і відверту критику.
Читайте також: «Рада» — єдина щоденна українська газета Наддніпрянщини — у цікавих фактах своєї видавничої історії
У період становлення української преси Наддніпрянщини (1905–1914 роки), публіцистика Сергія Єфремова стає однією з його найвиразніших творчих граней. Їй притаманні актуальні теми, самобутній авторський стиль, образність, широка обізнаність автора із темою, яку він висвітлював, фактична доказовість у дискусіях і полемічних перепалках із опонентами, негайні і обґрунтовані відповіді на несправедливі інсинуації. Публіцистична спадщина С. Єфремова об’єднала величезний масив (у кілька тисяч) різножанрових матеріалів: статей, нарисів, циклів, окремих книжкових видань. У ній відобразилися уважні, часто критичні, часом — прогностичні, або болісні спостереження С. Єфремова над важливими суспільними явищами і процесами, які він вивчав, осмислював, в яких шукав причинно-наслідкові маршрути, доводячи закономірність, винятковість, або трагізм. У багатовекторній за тематикою публіцистиці Сергія Єфремова початку 1900-х років, провідне місце зайняло національне питання, актуальне й болюче для кожного українця, якому довелося пережити московську окупацію у різні історичні періоди, і відчути її агресивну, несправедливу і жорстоку природу.
Редакція газети «Рада»
Сергій Єфремов одним із перших українських публіцистів підняв у національній пресі, зокрема в газеті «Рада» (1906–1914), питання про російський централізм і доктрину великодержавності, що сформувалася на ньому. Публіцист сміливо назвав російський шовінізм ментальною особливістю росіян, пануючою у всіх соціальних і політичних прошарках їхнього суспільства.
Сергій Єфремов заявив про російський централізм як про основу державної імперської політики щодо поневолених народів, яка відзначалася повним ігноруванням національного питання і неприхованим національним гнітом.
Публіцист сміливо констатував відсутність у Російській імперії державної національної політики та пояснював це тим, що самі росіяни, як пануюча нація, у своїй історії ніколи не зазнавали національного поневолення і підпорядкування іншим націям. Це й сформувало у них почуття зверхності і нерозуміння національних потреб народів, які у різний спосіб потрапляли під їхнє панування. Сергій Єфремов відзначав, що росіяни ставилися до поневолених народів із позицій пануючого народу: забороняли їм національно-культурний розвиток, знищували історичну пам’ять, викрадали кращі літературні імена, історичні й культурні здобутки, переслідували національно свідомих представників тієї чи іншої нації, застосовували щодо них репресії. На думку С. Єфремова, саме ментальні особливості росіян і відсутність в їхній історії національного гніту, зробили їх націоналістами (шовіністами), нетерпимими і ворожими до підкорених народів. Публіцист вважав російський централізм і ментальні особливості московитів великою загрозою як для України, так і для інших народів імперії, які в умовах імперського панування були фактично національно безправними.
Сергій Єфремов неодноразово відзначав тотальний характер російського централізму, його притаманність усім суспільним групам і політичним силам. У зв’язку із цим, він застерігав українців від довіри, наприклад, так званим «харошим» росіянам, які позиціонували себе лібералами, гуманістами, або інтелігентами помірковано-демократичних світоглядів. С. Єфремов називав нові російські політичні сили, сформовані на початку ХХ ст., облудливими і небезпечними для українців. Маркером для визначення їхньої справжньої сутності публіцист вважав позицію нових партій і політиків до національного питання. За його уважними спостереженнями, на цій платформі усі росіяни (праві, ліві, центристи, реакціонери й ліберали) ставали одностайними: не визнавали національних потреб народів, доводили у своїх творах, публічних виступах досконалість і зверхність російської мови, історії, літератури над мовами й культурними здобутками інших народів, «присвоювали» собі імена талановитих представників інших народів (письменників, художників, публіцистів), формували штучну ідеологію одного народу, його спільних культурних, моральних, історичних цінностей.
Сергій Єфремов ще 100 років тому розвінчував природу російського шовінізму, яка сиділа в кожному росіянину, і лише прикривалася масками інтелігентності, лібералізму, гуманізму.
Він не визнавав і так званого поміркованого російського націоналізму, виразником якого стала конституційно-демократична партія (кадети). Бо у своїй програмі ця партія, як і інші російські партії, не відображала національного питання, ігнорувала національні потреби багатьох народів, підтримуючи у такий спосіб шовіністичну імперську національну політику.
Читайте також: Єфремов: наука і критика в боротьбі за ідентичність
С. Єфремов розвінчував і ставлення до національного питання так званих російських письменників-гуманістів, які захищали «униженныхъ и оскорбленныхъ», демонстрували у своїх творах до них співчуття і висловлювали підтримку. Український публіцист був здивований тим, що ці «гуманісти» серед соціальних кривд російської дійсності не помічали болісних фактів національної несправедливості, не бачили мільйони пригноблених співвітчизників, позбавлених елементарних умов для їхнього національно-культурного розвитку. Ці мільйони, за словами С. Єфремова, стали невидимками для російських письменників, не викликали в них жодних реакцій. Причина такого ставлення, за словами С. Єфремова, ховалася в тому ж таки російському шовінізмі, національній зверхності, яка у цьому випадку маскувалася «гуманізмом». С. Єфремов зауважував і складні взаємини між українською та російською інтелігенцією, пояснюючи їх також шовіністичними амбіціями росіян, які перешкоджали формуванню конструктивних взаємин між двома народами.
С. Єфремов зауважив відсутність національного питання і у програмах популярних російських соціал-демократичних партій, які приваблювали своїми соціально-економічними обіцянками, політичними гаслами, але цілком ігнорували національні потреби поневолених народів, ніби їх і не було у реальному житті.
Це стало ще одним промовистим фактом на підтвердження висновку С. Єфремова про тотальний характер російського шовінізму, про щільну просоченість усіх різновидів російської громадської і політичної думки доктриною великодержавного централізму і націоналізму. Їхню сутність і можливі трагічні наслідки у взаєминах між націями в історичній перспективі С. Єфремов відобразив в одному зі своїх нарисів 1909 р. із публіцистичного циклу «З нашого життя» в газеті «Рада». Зокрема, писав: «І тим більша небезпека для великоруського та звеликорущеного громадянства лежить в проповіді націоналізму, що воно всією своєю історією, традиціями й вихованням дуже нахильне до централізму державного і національного. Це той ґрунт, на якому насіння націоналізму дуже добре приймається й дає великий урожай — але урожай кукілю і зіновати, що можуть зовсім засмітити й занечистити поле щиролюдських стосунків між націями під одним дахом і виявитись кінець-кінцем в війні всіх проти всіх — війні, що всією вагою своєю впаде на плебейські, слабші, не зміцнені ще нації» (1909, № 105, с. 2).
Сергій Єфремов гостює у с. Кононівка, у родини Чикаленків
С. Єфремов у публіцистиці розкривав і форми імперського націоналізму щодо України та їхні наслідки. Однією із них стали безпрецедентні імперські заборони другої половини ХІХ ст. на український друк; вони діяли кілька десятиліть і були великим випробуванням для творчих українців. Публіцист виразно відобразив становище українських письменників і публіцистів, в умовах дії Емського указу 1876 р. Зокрема, писав: «Коли на сторінках реакційної преси було повно злостивих вигадок, глузливих вихваток проти українства, коли «Московскія Ведомости», «Новое Время», «Кіевлянинъ» регулярно містили тенденційно-брехливі статті, в яких перекручували факти, переинакшували мету і завдання українства, глузували з його так, як тільки може лакей з натури глузувати з супротивника з сканатованими руками, завʼязаним ротом і одрізаним язиком» («З нашого життя», 1909, № 99, с. 2). Із власного досвіду С. Єфремов знав, як важко, а часом і неможливо було, в умовах відсутності українських періодичних видань, захистити українську думку, позицію, факти від наклепів та інсинуацій численних ворогів, які будь-яким проявам українського життя приписували ознаки «мазепинства і сепаратизму». Українофоби друкували й поширювали будь-які вигадки на українців, а вони не мали жодної інформаційної платформи відповісти на них, протистояти неправді, злу, невідповідностям. У тих умовах залишався єдиний варіант — поступова російська преса, яка друкувала й українських авторів. Але в ній треба було писати лише російською мовою і чекати довгих черг на публікації, які з друком втрачали свою актуальність, були на злобу вчорашнього, або й позавчорашнього днів. Бо й там, у редакціях так званих ліберальних газет, сиділи ті ж само російські шовіністи, які були не раді українцям, не квапилися вчасно дати їм можливість відреагувати на гарячу тему, гідно відповісти опонентам.
Читайте також: Євген Чикаленко про московитів: їхню ментальність, імперські амбіції, «хароших русских»
Із відміною заборон на український друк на початку 1900-х років, українська мова продовжувала зазнавати утисків і репресій з боку російських шовіністів та їхніх «малоросійських прислужників», що працювали на провідних адміністративних посадах, у редакціях відомих видань. Але ситуація для українців значно покращилася, адже вони вже мали власну пресу, і на кожен вигаданий факт і приниження давали достойні відповіді. Одним із захисників українського національного життя став і С. Єфремов, провідний полеміст молодої української журналістики. Найчастіше йому доводилося відповідати авторам київської чорносотенної газети «Кіевлянинъ». Для них, за словами С. Єфремова, українське слово, видання, заходи були тригерами, подібними до червоного кольору для розлюченого бика.
Українофоби приписували українцям сепаратистські наміри, трактували український рух не як внутрішній процес зі своїми стратегічними завданнями, а як «зовнішню інтригу» європейських держав, з метою послаблення, а може і розвалу російської імперії. У поле зору українофобів потрапляли будь-які факти українського життя, вони їх трактували, як того хотіли: перекручували, приписували антидержавні наміри, зовнішню підтримку тощо.
Редакція газети «Рада»
С. Єфремов називав матеріали чорносотенних видань про українців політичними доносами, які провокували численні заборони і репресії проти українського руху. Наприклад, київський українофоб А. Савенко звернув увагу на декламування учнями віршів і виконання пісень українською мовою на літературних вечірках у церковних школах. Він трактував такі заходи як проникнення «крамольного духу», у формі українофільства, у сферу церковної освіти, та закликав адміністрацію негайно заборонити їх. Цей же автор був «стривожений» і поширенням українських книжок видавництва «Час» у шкільні бібліотеки, підозрюючи їх у сепаратистському змісті. С. Єфремов не залишав подібні інсинуації без відповідей, які друкував в газеті «Рада». Публіцист чітко окреслив сприйняття українського національного життя російськими шовіністами: усякий прояв українства (в одязі, друкованому слові, культурних заходах) вони трактували як ознаку неблагонадійності і сепаратизму. С. Єфремов підкреслював нетерпимість і ненависть російських націоналістів до українців, бо вони, за його спостереженнями, навіть «на сиву шапку і яскраву стрічку» дивилися із неприхованим роздратуванням.
Читайте також: Газета «Громадська думка» — перший щоденний інформаційний ресурс українською мовою
Сергій Єфремов зауважував і войовниче ставлення росіян до української мови, українських творів, авторів і видань. Зазвичай, в українському слові вони також бачили примару сепаратизму. До прикладу, публіцист уважно спостерігав за обговоренням у 1909 р. українського питання депутатами ІІІ Державної Думи. Тоді йшлося про запровадження української мови у початкові школи й судову сферу Наддніпрянської України. Ці питання були актуальними і логічними, бо у реальному житті українці дуже потерпали від засилля російської мови, але їх «провалили» російські депутати своїм «войовничим патріотизмом». С. Єфремов так коментував ті події у передовій статті «Мова в суді»: «Ще кілька слів про російську мову. Патріотичні промовці увесь час говорили про її красу, державність, величність і т. и. і з усієї сили обороняли її. Од кого ця оборона була? Хто нападався на російську мову? Хто хоче її принизити й як? Це так і лишилось невідомим, бо ніхто ніколи й не нападався на російську мову. Але така вже психологія зажерливости, що всяке чуже право розглядає вона як обмеження власного і на цій струнці добре вміють награвати патріоти. І вони награвали, галасливо й бундючно, пишними чужими фразами обороняючи те, проти чого ніхто не нападався» (1909, № 278, с. 1).
Сергій Єфремов заперечував і правдивість офіційних заяв про рівне становище українців з іншими народами Російської імперії, зокрема із московитами.
Своїм опонентам він формулював конкретні запитання: чому українським драматургам дозволяли писати українські твори, але забороняли їх ставити на сцені, тоді як у російському перекладі вони без перешкод здобували сценічне життя. Публіцист був стурбований і русифікацією театральних афіш у Києві, на яких назви відомих українських драматичних творів почали з’являтися російською мовою і звучали неоковирно, втрачали національний колорит: «Пошилися в дурні» — «Записалися в дураки», «Грицько на вечорницях» — «Гришка на журфиксах». С. Єфремова турбувала і така проблема: чому стаття одного змісту українською і російською мовами мала різні історії: перша після друку зазнавала репресій, а друга вільно йшла в інформаційний світ? Такими фактами публіцист відображав умови, в яких українцям доводилося формувати національне життя, видавати книги і періодику, писати статті і навіть розвивати театральне мистецтво.
Сергій Єфремов вперше у публіцистиці окреслив і наслідки імперського панування для Наддніпрянської України: її соціальної історії, національно-культурного і освітнього розвитку початку ХХ ст. За його словами, яскравим проявом російського централізму щодо України стала імперська політика тотальної русифікації. Вона включила: офіційні заборони на українську мову в адміністративно-судовій, освітній, видавничій, культурній сферах, знищення української національної історії, її підміну державницькою російською історією, зі спотвореними історичними процесами, фактами, героями. Наслідки русифікації публіцист називав справжніми національними трагедіями. Однією з них стала втрата українським суспільством частини своєї інтелігенції, яка перейшла на російське поле (громадське, політичне, публіцистичне). С. Єфремов вважав, що цей перехід вирвав із національної історії, літератури, культури ціле покоління талановитих українців. Публіцист відзначив умови, які сприяли переходу: за відсутності власного національного життя, освічені українці приставали до російських революційних організацій, партій, часописів. Вони їх приваблювали програмами перебудови суспільних взаємин, державного ладу на засадах справедливості. Революційні ідеї були популярними серед студентської молоді, їх прийняло чимало і українських студентів. Захоплення російськими революційними організаціями відривало їх від національного життя і русифікувало. У середовищі нових організацій та ідей студентська молодь забувала про власний народ, його національний гніт і безправність.
Сергій Єфремов відзначав, що навіть антидержавний російський революційний рух зіграв на користь російській шовіністичній політиці щодо українців. Для Наддніпрянської України він обернувся втратою частини інтелігенції та сповільненням українського руху на кілька десятиліть.
Сергій Єфремов констатував і трагічні наслідки для української ідентичності від загальної русифікації освіти в Наддніпрянщині. Публіцист писав, що саме російська школа завдала величезної шкоди національному життю України. Бо вона навчала українців за чужими програмами і підручниками, виховувала у дусі відчуженості та ворожості до власного народу. С. Єфремов відзначав, що російська офіційна школа сформувала справжню прірву між українцями за ідентичністю та молодими поколіннями, які змушені були вчитися в російських школах, бо у них не було іншого вибору. За словами С. Єфремова, російська школа, справжня «мачуха для українців», усіма своїми засобами «виїдала душу живу цілої низки молодих поколінь на Україні», «приспала національні інтереси та цікавість до свого народу». Публіцист неодноразово підкреслював, що офіційна російська школа стала величезним національним злом для України, бо цілі покоління українців «годувала» неправдою, прищеплювала їм переконання про провінційність української мови, про її народність, безперспективність національної освіти і культури, тощо. С. Єфремов відзначав, що нікчемна російська офіційна освіта, яка значно понизила освітній рівень населення Наддніпрянщини, відсторонила від власного народу мільйони молодих українців, пересадивши їх на ґрунт чужої ідеології, культури, літератури, журналістики.
Сергій Єфремов піднімав і болюче питання переходу окремих українських письменників на російське літературне поле і шукав пояснення тим сумним фактам.
У публіцистиці української газети «Рада» він вперше осмислив переходи у російську літературу Миколи Гоголя і Володимира Короленка. Пишучи про роздвоєність та трагізм таланту М. Гоголя, С. Єфремов писав про дві душі письменника: українську і російську (стаття «Жертва дводушности. До Гоголевого ювилею», 1909, №№ 65, 66, с. 2–3). На думку С. Єфремова, українська душа Миколи Гоголя була сформована його походженням і життям на Полтавщині, де промайнули дитинство і юність письменника, панська ж душа М. Гоголя з’явилася у зрілі роки його життя. Її сформували соціальний статус, сімейні традиції, відсторонення від місцевого люду, зверхні погляди на селян.
С. Єфремов не засуджував М. Гоголя, не називав його ворогом України, а підкреслював його заслуги перед батьківщиною: своїми українськими творами письменник привернув увагу багатьох сучасників до українців та їхньої культури. Публіцист відзначав патріотичний вплив творів М. Гоголя на багатьох його відомих сучасників. Зокрема, писав про особисте сприйняття у підлітковому віці «Тараса Бульби», який залишив глибокі борозни на його національних почуттях. С. Єфремов співчував стану творчого роздвоєння М. Гоголя, який вважав болісним та виснажливим, і стверджував, що кращі твори, образи й літературні сюжети були створені українською душею письменника, яка, через життєві обставини, поступилася другій душі, яка вже не була такою талановитою, і не розкрила письменника у всій повноті його літературних обдарувань.
С. Єфремов у газетній публіцистиці «Ради» влучно відреагував і на офіційні заходи з нагоди 100-літнього ювілею М. Гоголя, які припали на 1909 рік і супроводжувалися неприхованим «присвоєнням» росіянами письменника та імперськими заборонами українцям презентувати українську творчість М. Гоголя. Публіцист писав про великоросійську природу ювілейних заходів, які супроводжувалися «балалайками, російськими піснями і танцями», презентаціями М. Гоголя російським письменником. С. Єфремов звертав увагу і на український бік ювілею, який став ще одним фактом на підтвердження російської політики національного гніту щодо українців. В українських містах місцеві адміністрації забороняли усі заходи з українськими піснями, читаннями українських творів М. Гоголя і рефератів про письменника. У такий спосіб не дозволялося М. Гоголя презентувати українським письменником.
У публіцистиці С. Єфремова прозвучала і смілива відповідь російській націоналістичній газеті «Новое время», яка висвітлювала встановлення у Москві скульптурного монументу М. Гоголю на Нікітському бульварі (стаття «Препоганий фабрикат», 1909, № 98, с. 2). У сюжеті про памʼятник письменникові, якого собі присвоїли росіяни, бо звикли «цупити собі усе найкраще», раптом вриваються образливі вислови про «хохлацьку історію і політику» М. Гоголя. На них і відреагував С. Єфремов у звичній для нього манері писати сміливо, відповідати не емоціями і образами, а лише фактами.
Читайте також: Сфінкс, що снить батьківщиною: 215-ліття Миколи Гоголя
Перехід письменника В. Короленка у російську літературу, С. Єфремов називав типовим для того часу явищем. Він визнав його результатом «внутрішнього змагання творчої людини між місцевим народним життям та потребами вищої культури» (стаття «З нашого життя», 1910, № 60, с. 2–3). Походячи з українських родин, маючи українське коріння, творчі люди певного кола цікавилися українством лише у певні періоди свого життя (писали твори українською мовою, брали сюжети з українського життя, створювали національні образи), а потім віддалялися від нього з різних причин: через його непопулярність, існуючі стереотипи (наприклад, про провінційність). Приклади переходів творчих українців у чужу літературу С. Єфремов також називав національними трагедіями і великими втратами для національних літератур.
Сергій Єфремов (ліворуч, перший у другому ряду) гостює у Кононівці
Однією із причин таких переходів, на думку С. Єфремова, стало українофільство другої половини ХІХ ст. Публіцист трактував його як ідейно недосконале, соціально обмежене і романтичне, слабке у боротьбі за власну ідентичність і характеризував представника тієї суспільної течії так: «Український інтелігент опинився […] людиною без грунту: народником без народу, націоналом без справжнього розуміння національности, культурником без культурних здобутків і засобів, політичним романтиком, що сахався політики і проповідував «полное согласіе съ властью», коли вона на цю проповідь відповідала забороною всього українського руху, одно слово, якимсь живим анахронизмом та осередком колючих контрастів» (1910, № 60, с. 2).
Читайте також: Мікроісторія про те, як формувались національні еліти ХІХ століття: «Розділена династія» Шульгиних
Сергій Єфремов одним із перших українських публіцистів актуалізував у пресі гостроту національного питання в умовах російського імперського панування, розглянувши його у різних проєкціях. Він заявив про російську централістичну (шовіністичну) концепцію як ментальну особливість росіян, які у своїй історії не зазнавали національного гніту.
Публіцист назвав російський централізм ідеологією усього російського суспільства. С. Єфремов це визначив за ставленням різних російських політичних сил і світоглядів до національного питання, яке фактично знімало маску з усіх росіян і демонструвало їхню шовіністичну сутність. Публіцист сміливо заявив про російський централізм як про основу імперської політики щодо поневолених народів, відобразив її наслідки для Наддніпрянської України. Сергій Єфремов назвав їх національними трагедіями і втратами, які значно сповільнили український національний рух, травмували українську ментальність, вплинули на освітній і культурний розвиток багатомільйонного народу. Сергій Єфремов став і захисником українського національного життя від наклепів та вигадок українофобів, доводячи у багатьох випадках конкретними фактами їхню безпідставність. Таким чином, газетна публіцистика С. Єфремова стала формою авторського осмислення національного питання, його глибоких рефлексій і спостережень, джерелом цінних фактів про українське національне життя та його умови. Її можна назвати й інформаційною платформою для захисту основ української національної ідентичності. Цей захист С. Єфремов вів постійно, впевнено, професійно і сміливо, і в цьому його величезна заслуга в українському націєтворенні початку ХХ ст.
Читайте також: Академік Єфремов — патріарх української ідентичності, «коронований» ворогом
Сергій Єфремов
Сергій Єфремов — активний учасник українського націєтворення, процесу, який розгорнувся в Наддніпрянщині з другої половини ХІХ ст. і тривав до 1917 р. Основним сенсом національних заходів у той період стало збереження основ української ідентичності в умовах імперської окупації Наддніпрянщини. Сергій Єфремов — один із найталановитіших публіцистів українських періодичних видань, які почали відроджуватися в Наддніпрянській Україні після 1905 року за його ж участю, блискучий і гострий на слово полеміст, захисник українського національного життя від вигадок і намовок українофобів. У молодій українській періодиці талановитий С. Єфремов почав друкувати і свої літературознавчі студії: ґрунтовні статті про творчість і спадщину Тараса Шевченка, з невідомими біографічними фактами про Кобзаря, цінні нариси про розвиток українського літературного процесу в його іменах, творах, позитивних і негативних тенденціях, які насторожували автора, часто викликали сміливу і відверту критику.
Читайте також: «Рада» — єдина щоденна українська газета Наддніпрянщини — у цікавих фактах своєї видавничої історії
У період становлення української преси Наддніпрянщини (1905–1914 роки), публіцистика Сергія Єфремова стає однією з його найвиразніших творчих граней. Їй притаманні актуальні теми, самобутній авторський стиль, образність, широка обізнаність автора із темою, яку він висвітлював, фактична доказовість у дискусіях і полемічних перепалках із опонентами, негайні і обґрунтовані відповіді на несправедливі інсинуації. Публіцистична спадщина С. Єфремова об’єднала величезний масив (у кілька тисяч) різножанрових матеріалів: статей, нарисів, циклів, окремих книжкових видань. У ній відобразилися уважні, часто критичні, часом — прогностичні, або болісні спостереження С. Єфремова над важливими суспільними явищами і процесами, які він вивчав, осмислював, в яких шукав причинно-наслідкові маршрути, доводячи закономірність, винятковість, або трагізм. У багатовекторній за тематикою публіцистиці Сергія Єфремова початку 1900-х років, провідне місце зайняло національне питання, актуальне й болюче для кожного українця, якому довелося пережити московську окупацію у різні історичні періоди, і відчути її агресивну, несправедливу і жорстоку природу.
Редакція газети «Рада»
Сергій Єфремов одним із перших українських публіцистів підняв у національній пресі, зокрема в газеті «Рада» (1906–1914), питання про російський централізм і доктрину великодержавності, що сформувалася на ньому. Публіцист сміливо назвав російський шовінізм ментальною особливістю росіян, пануючою у всіх соціальних і політичних прошарках їхнього суспільства.
Сергій Єфремов заявив про російський централізм як про основу державної імперської політики щодо поневолених народів, яка відзначалася повним ігноруванням національного питання і неприхованим національним гнітом.
Публіцист сміливо констатував відсутність у Російській імперії державної національної політики та пояснював це тим, що самі росіяни, як пануюча нація, у своїй історії ніколи не зазнавали національного поневолення і підпорядкування іншим націям. Це й сформувало у них почуття зверхності і нерозуміння національних потреб народів, які у різний спосіб потрапляли під їхнє панування. Сергій Єфремов відзначав, що росіяни ставилися до поневолених народів із позицій пануючого народу: забороняли їм національно-культурний розвиток, знищували історичну пам’ять, викрадали кращі літературні імена, історичні й культурні здобутки, переслідували національно свідомих представників тієї чи іншої нації, застосовували щодо них репресії. На думку С. Єфремова, саме ментальні особливості росіян і відсутність в їхній історії національного гніту, зробили їх націоналістами (шовіністами), нетерпимими і ворожими до підкорених народів. Публіцист вважав російський централізм і ментальні особливості московитів великою загрозою як для України, так і для інших народів імперії, які в умовах імперського панування були фактично національно безправними.
Сергій Єфремов неодноразово відзначав тотальний характер російського централізму, його притаманність усім суспільним групам і політичним силам. У зв’язку із цим, він застерігав українців від довіри, наприклад, так званим «харошим» росіянам, які позиціонували себе лібералами, гуманістами, або інтелігентами помірковано-демократичних світоглядів. С. Єфремов називав нові російські політичні сили, сформовані на початку ХХ ст., облудливими і небезпечними для українців. Маркером для визначення їхньої справжньої сутності публіцист вважав позицію нових партій і політиків до національного питання. За його уважними спостереженнями, на цій платформі усі росіяни (праві, ліві, центристи, реакціонери й ліберали) ставали одностайними: не визнавали національних потреб народів, доводили у своїх творах, публічних виступах досконалість і зверхність російської мови, історії, літератури над мовами й культурними здобутками інших народів, «присвоювали» собі імена талановитих представників інших народів (письменників, художників, публіцистів), формували штучну ідеологію одного народу, його спільних культурних, моральних, історичних цінностей.
Сергій Єфремов ще 100 років тому розвінчував природу російського шовінізму, яка сиділа в кожному росіянину, і лише прикривалася масками інтелігентності, лібералізму, гуманізму.
Він не визнавав і так званого поміркованого російського націоналізму, виразником якого стала конституційно-демократична партія (кадети). Бо у своїй програмі ця партія, як і інші російські партії, не відображала національного питання, ігнорувала національні потреби багатьох народів, підтримуючи у такий спосіб шовіністичну імперську національну політику.
Читайте також: Єфремов: наука і критика в боротьбі за ідентичність
С. Єфремов розвінчував і ставлення до національного питання так званих російських письменників-гуманістів, які захищали «униженныхъ и оскорбленныхъ», демонстрували у своїх творах до них співчуття і висловлювали підтримку. Український публіцист був здивований тим, що ці «гуманісти» серед соціальних кривд російської дійсності не помічали болісних фактів національної несправедливості, не бачили мільйони пригноблених співвітчизників, позбавлених елементарних умов для їхнього національно-культурного розвитку. Ці мільйони, за словами С. Єфремова, стали невидимками для російських письменників, не викликали в них жодних реакцій. Причина такого ставлення, за словами С. Єфремова, ховалася в тому ж таки російському шовінізмі, національній зверхності, яка у цьому випадку маскувалася «гуманізмом». С. Єфремов зауважував і складні взаємини між українською та російською інтелігенцією, пояснюючи їх також шовіністичними амбіціями росіян, які перешкоджали формуванню конструктивних взаємин між двома народами.
С. Єфремов зауважив відсутність національного питання і у програмах популярних російських соціал-демократичних партій, які приваблювали своїми соціально-економічними обіцянками, політичними гаслами, але цілком ігнорували національні потреби поневолених народів, ніби їх і не було у реальному житті.
Це стало ще одним промовистим фактом на підтвердження висновку С. Єфремова про тотальний характер російського шовінізму, про щільну просоченість усіх різновидів російської громадської і політичної думки доктриною великодержавного централізму і націоналізму. Їхню сутність і можливі трагічні наслідки у взаєминах між націями в історичній перспективі С. Єфремов відобразив в одному зі своїх нарисів 1909 р. із публіцистичного циклу «З нашого життя» в газеті «Рада». Зокрема, писав: «І тим більша небезпека для великоруського та звеликорущеного громадянства лежить в проповіді націоналізму, що воно всією своєю історією, традиціями й вихованням дуже нахильне до централізму державного і національного. Це той ґрунт, на якому насіння націоналізму дуже добре приймається й дає великий урожай — але урожай кукілю і зіновати, що можуть зовсім засмітити й занечистити поле щиролюдських стосунків між націями під одним дахом і виявитись кінець-кінцем в війні всіх проти всіх — війні, що всією вагою своєю впаде на плебейські, слабші, не зміцнені ще нації» (1909, № 105, с. 2).
Сергій Єфремов гостює у с. Кононівка, у родини Чикаленків
С. Єфремов у публіцистиці розкривав і форми імперського націоналізму щодо України та їхні наслідки. Однією із них стали безпрецедентні імперські заборони другої половини ХІХ ст. на український друк; вони діяли кілька десятиліть і були великим випробуванням для творчих українців. Публіцист виразно відобразив становище українських письменників і публіцистів, в умовах дії Емського указу 1876 р. Зокрема, писав: «Коли на сторінках реакційної преси було повно злостивих вигадок, глузливих вихваток проти українства, коли «Московскія Ведомости», «Новое Время», «Кіевлянинъ» регулярно містили тенденційно-брехливі статті, в яких перекручували факти, переинакшували мету і завдання українства, глузували з його так, як тільки може лакей з натури глузувати з супротивника з сканатованими руками, завʼязаним ротом і одрізаним язиком» («З нашого життя», 1909, № 99, с. 2). Із власного досвіду С. Єфремов знав, як важко, а часом і неможливо було, в умовах відсутності українських періодичних видань, захистити українську думку, позицію, факти від наклепів та інсинуацій численних ворогів, які будь-яким проявам українського життя приписували ознаки «мазепинства і сепаратизму». Українофоби друкували й поширювали будь-які вигадки на українців, а вони не мали жодної інформаційної платформи відповісти на них, протистояти неправді, злу, невідповідностям. У тих умовах залишався єдиний варіант — поступова російська преса, яка друкувала й українських авторів. Але в ній треба було писати лише російською мовою і чекати довгих черг на публікації, які з друком втрачали свою актуальність, були на злобу вчорашнього, або й позавчорашнього днів. Бо й там, у редакціях так званих ліберальних газет, сиділи ті ж само російські шовіністи, які були не раді українцям, не квапилися вчасно дати їм можливість відреагувати на гарячу тему, гідно відповісти опонентам.
Читайте також: Євген Чикаленко про московитів: їхню ментальність, імперські амбіції, «хароших русских»
Із відміною заборон на український друк на початку 1900-х років, українська мова продовжувала зазнавати утисків і репресій з боку російських шовіністів та їхніх «малоросійських прислужників», що працювали на провідних адміністративних посадах, у редакціях відомих видань. Але ситуація для українців значно покращилася, адже вони вже мали власну пресу, і на кожен вигаданий факт і приниження давали достойні відповіді. Одним із захисників українського національного життя став і С. Єфремов, провідний полеміст молодої української журналістики. Найчастіше йому доводилося відповідати авторам київської чорносотенної газети «Кіевлянинъ». Для них, за словами С. Єфремова, українське слово, видання, заходи були тригерами, подібними до червоного кольору для розлюченого бика.
Українофоби приписували українцям сепаратистські наміри, трактували український рух не як внутрішній процес зі своїми стратегічними завданнями, а як «зовнішню інтригу» європейських держав, з метою послаблення, а може і розвалу російської імперії. У поле зору українофобів потрапляли будь-які факти українського життя, вони їх трактували, як того хотіли: перекручували, приписували антидержавні наміри, зовнішню підтримку тощо.
Редакція газети «Рада»
С. Єфремов називав матеріали чорносотенних видань про українців політичними доносами, які провокували численні заборони і репресії проти українського руху. Наприклад, київський українофоб А. Савенко звернув увагу на декламування учнями віршів і виконання пісень українською мовою на літературних вечірках у церковних школах. Він трактував такі заходи як проникнення «крамольного духу», у формі українофільства, у сферу церковної освіти, та закликав адміністрацію негайно заборонити їх. Цей же автор був «стривожений» і поширенням українських книжок видавництва «Час» у шкільні бібліотеки, підозрюючи їх у сепаратистському змісті. С. Єфремов не залишав подібні інсинуації без відповідей, які друкував в газеті «Рада». Публіцист чітко окреслив сприйняття українського національного життя російськими шовіністами: усякий прояв українства (в одязі, друкованому слові, культурних заходах) вони трактували як ознаку неблагонадійності і сепаратизму. С. Єфремов підкреслював нетерпимість і ненависть російських націоналістів до українців, бо вони, за його спостереженнями, навіть «на сиву шапку і яскраву стрічку» дивилися із неприхованим роздратуванням.
Читайте також: Газета «Громадська думка» — перший щоденний інформаційний ресурс українською мовою
Сергій Єфремов зауважував і войовниче ставлення росіян до української мови, українських творів, авторів і видань. Зазвичай, в українському слові вони також бачили примару сепаратизму. До прикладу, публіцист уважно спостерігав за обговоренням у 1909 р. українського питання депутатами ІІІ Державної Думи. Тоді йшлося про запровадження української мови у початкові школи й судову сферу Наддніпрянської України. Ці питання були актуальними і логічними, бо у реальному житті українці дуже потерпали від засилля російської мови, але їх «провалили» російські депутати своїм «войовничим патріотизмом». С. Єфремов так коментував ті події у передовій статті «Мова в суді»: «Ще кілька слів про російську мову. Патріотичні промовці увесь час говорили про її красу, державність, величність і т. и. і з усієї сили обороняли її. Од кого ця оборона була? Хто нападався на російську мову? Хто хоче її принизити й як? Це так і лишилось невідомим, бо ніхто ніколи й не нападався на російську мову. Але така вже психологія зажерливости, що всяке чуже право розглядає вона як обмеження власного і на цій струнці добре вміють награвати патріоти. І вони награвали, галасливо й бундючно, пишними чужими фразами обороняючи те, проти чого ніхто не нападався» (1909, № 278, с. 1).
Сергій Єфремов заперечував і правдивість офіційних заяв про рівне становище українців з іншими народами Російської імперії, зокрема із московитами.
Своїм опонентам він формулював конкретні запитання: чому українським драматургам дозволяли писати українські твори, але забороняли їх ставити на сцені, тоді як у російському перекладі вони без перешкод здобували сценічне життя. Публіцист був стурбований і русифікацією театральних афіш у Києві, на яких назви відомих українських драматичних творів почали з’являтися російською мовою і звучали неоковирно, втрачали національний колорит: «Пошилися в дурні» — «Записалися в дураки», «Грицько на вечорницях» — «Гришка на журфиксах». С. Єфремова турбувала і така проблема: чому стаття одного змісту українською і російською мовами мала різні історії: перша після друку зазнавала репресій, а друга вільно йшла в інформаційний світ? Такими фактами публіцист відображав умови, в яких українцям доводилося формувати національне життя, видавати книги і періодику, писати статті і навіть розвивати театральне мистецтво.
Сергій Єфремов вперше у публіцистиці окреслив і наслідки імперського панування для Наддніпрянської України: її соціальної історії, національно-культурного і освітнього розвитку початку ХХ ст. За його словами, яскравим проявом російського централізму щодо України стала імперська політика тотальної русифікації. Вона включила: офіційні заборони на українську мову в адміністративно-судовій, освітній, видавничій, культурній сферах, знищення української національної історії, її підміну державницькою російською історією, зі спотвореними історичними процесами, фактами, героями. Наслідки русифікації публіцист називав справжніми національними трагедіями. Однією з них стала втрата українським суспільством частини своєї інтелігенції, яка перейшла на російське поле (громадське, політичне, публіцистичне). С. Єфремов вважав, що цей перехід вирвав із національної історії, літератури, культури ціле покоління талановитих українців. Публіцист відзначив умови, які сприяли переходу: за відсутності власного національного життя, освічені українці приставали до російських революційних організацій, партій, часописів. Вони їх приваблювали програмами перебудови суспільних взаємин, державного ладу на засадах справедливості. Революційні ідеї були популярними серед студентської молоді, їх прийняло чимало і українських студентів. Захоплення російськими революційними організаціями відривало їх від національного життя і русифікувало. У середовищі нових організацій та ідей студентська молодь забувала про власний народ, його національний гніт і безправність.
Сергій Єфремов відзначав, що навіть антидержавний російський революційний рух зіграв на користь російській шовіністичній політиці щодо українців. Для Наддніпрянської України він обернувся втратою частини інтелігенції та сповільненням українського руху на кілька десятиліть.
Сергій Єфремов констатував і трагічні наслідки для української ідентичності від загальної русифікації освіти в Наддніпрянщині. Публіцист писав, що саме російська школа завдала величезної шкоди національному життю України. Бо вона навчала українців за чужими програмами і підручниками, виховувала у дусі відчуженості та ворожості до власного народу. С. Єфремов відзначав, що російська офіційна школа сформувала справжню прірву між українцями за ідентичністю та молодими поколіннями, які змушені були вчитися в російських школах, бо у них не було іншого вибору. За словами С. Єфремова, російська школа, справжня «мачуха для українців», усіма своїми засобами «виїдала душу живу цілої низки молодих поколінь на Україні», «приспала національні інтереси та цікавість до свого народу». Публіцист неодноразово підкреслював, що офіційна російська школа стала величезним національним злом для України, бо цілі покоління українців «годувала» неправдою, прищеплювала їм переконання про провінційність української мови, про її народність, безперспективність національної освіти і культури, тощо. С. Єфремов відзначав, що нікчемна російська офіційна освіта, яка значно понизила освітній рівень населення Наддніпрянщини, відсторонила від власного народу мільйони молодих українців, пересадивши їх на ґрунт чужої ідеології, культури, літератури, журналістики.
Сергій Єфремов піднімав і болюче питання переходу окремих українських письменників на російське літературне поле і шукав пояснення тим сумним фактам.
У публіцистиці української газети «Рада» він вперше осмислив переходи у російську літературу Миколи Гоголя і Володимира Короленка. Пишучи про роздвоєність та трагізм таланту М. Гоголя, С. Єфремов писав про дві душі письменника: українську і російську (стаття «Жертва дводушности. До Гоголевого ювилею», 1909, №№ 65, 66, с. 2–3). На думку С. Єфремова, українська душа Миколи Гоголя була сформована його походженням і життям на Полтавщині, де промайнули дитинство і юність письменника, панська ж душа М. Гоголя з’явилася у зрілі роки його життя. Її сформували соціальний статус, сімейні традиції, відсторонення від місцевого люду, зверхні погляди на селян.
С. Єфремов не засуджував М. Гоголя, не називав його ворогом України, а підкреслював його заслуги перед батьківщиною: своїми українськими творами письменник привернув увагу багатьох сучасників до українців та їхньої культури. Публіцист відзначав патріотичний вплив творів М. Гоголя на багатьох його відомих сучасників. Зокрема, писав про особисте сприйняття у підлітковому віці «Тараса Бульби», який залишив глибокі борозни на його національних почуттях. С. Єфремов співчував стану творчого роздвоєння М. Гоголя, який вважав болісним та виснажливим, і стверджував, що кращі твори, образи й літературні сюжети були створені українською душею письменника, яка, через життєві обставини, поступилася другій душі, яка вже не була такою талановитою, і не розкрила письменника у всій повноті його літературних обдарувань.
С. Єфремов у газетній публіцистиці «Ради» влучно відреагував і на офіційні заходи з нагоди 100-літнього ювілею М. Гоголя, які припали на 1909 рік і супроводжувалися неприхованим «присвоєнням» росіянами письменника та імперськими заборонами українцям презентувати українську творчість М. Гоголя. Публіцист писав про великоросійську природу ювілейних заходів, які супроводжувалися «балалайками, російськими піснями і танцями», презентаціями М. Гоголя російським письменником. С. Єфремов звертав увагу і на український бік ювілею, який став ще одним фактом на підтвердження російської політики національного гніту щодо українців. В українських містах місцеві адміністрації забороняли усі заходи з українськими піснями, читаннями українських творів М. Гоголя і рефератів про письменника. У такий спосіб не дозволялося М. Гоголя презентувати українським письменником.
У публіцистиці С. Єфремова прозвучала і смілива відповідь російській націоналістичній газеті «Новое время», яка висвітлювала встановлення у Москві скульптурного монументу М. Гоголю на Нікітському бульварі (стаття «Препоганий фабрикат», 1909, № 98, с. 2). У сюжеті про памʼятник письменникові, якого собі присвоїли росіяни, бо звикли «цупити собі усе найкраще», раптом вриваються образливі вислови про «хохлацьку історію і політику» М. Гоголя. На них і відреагував С. Єфремов у звичній для нього манері писати сміливо, відповідати не емоціями і образами, а лише фактами.
Читайте також: Сфінкс, що снить батьківщиною: 215-ліття Миколи Гоголя
Перехід письменника В. Короленка у російську літературу, С. Єфремов називав типовим для того часу явищем. Він визнав його результатом «внутрішнього змагання творчої людини між місцевим народним життям та потребами вищої культури» (стаття «З нашого життя», 1910, № 60, с. 2–3). Походячи з українських родин, маючи українське коріння, творчі люди певного кола цікавилися українством лише у певні періоди свого життя (писали твори українською мовою, брали сюжети з українського життя, створювали національні образи), а потім віддалялися від нього з різних причин: через його непопулярність, існуючі стереотипи (наприклад, про провінційність). Приклади переходів творчих українців у чужу літературу С. Єфремов також називав національними трагедіями і великими втратами для національних літератур.
Сергій Єфремов (ліворуч, перший у другому ряду) гостює у Кононівці
Однією із причин таких переходів, на думку С. Єфремова, стало українофільство другої половини ХІХ ст. Публіцист трактував його як ідейно недосконале, соціально обмежене і романтичне, слабке у боротьбі за власну ідентичність і характеризував представника тієї суспільної течії так: «Український інтелігент опинився […] людиною без грунту: народником без народу, націоналом без справжнього розуміння національности, культурником без культурних здобутків і засобів, політичним романтиком, що сахався політики і проповідував «полное согласіе съ властью», коли вона на цю проповідь відповідала забороною всього українського руху, одно слово, якимсь живим анахронизмом та осередком колючих контрастів» (1910, № 60, с. 2).
Читайте також: Мікроісторія про те, як формувались національні еліти ХІХ століття: «Розділена династія» Шульгиних
Сергій Єфремов одним із перших українських публіцистів актуалізував у пресі гостроту національного питання в умовах російського імперського панування, розглянувши його у різних проєкціях. Він заявив про російську централістичну (шовіністичну) концепцію як ментальну особливість росіян, які у своїй історії не зазнавали національного гніту.
Публіцист назвав російський централізм ідеологією усього російського суспільства. С. Єфремов це визначив за ставленням різних російських політичних сил і світоглядів до національного питання, яке фактично знімало маску з усіх росіян і демонструвало їхню шовіністичну сутність. Публіцист сміливо заявив про російський централізм як про основу імперської політики щодо поневолених народів, відобразив її наслідки для Наддніпрянської України. Сергій Єфремов назвав їх національними трагедіями і втратами, які значно сповільнили український національний рух, травмували українську ментальність, вплинули на освітній і культурний розвиток багатомільйонного народу. Сергій Єфремов став і захисником українського національного життя від наклепів та вигадок українофобів, доводячи у багатьох випадках конкретними фактами їхню безпідставність. Таким чином, газетна публіцистика С. Єфремова стала формою авторського осмислення національного питання, його глибоких рефлексій і спостережень, джерелом цінних фактів про українське національне життя та його умови. Її можна назвати й інформаційною платформою для захисту основ української національної ідентичності. Цей захист С. Єфремов вів постійно, впевнено, професійно і сміливо, і в цьому його величезна заслуга в українському націєтворенні початку ХХ ст.
Читайте також: Академік Єфремов — патріарх української ідентичності, «коронований» ворогом
Вибори в Сербії: чи зможуть студенти похитнути систему Вучича і які сценарії чекають на країну
27 вересня Александр Вучич достроково залишив посаду президента, щоб очолити виборчий список своєї партії та отримати можливість повернутися на посаду прем’єр-міністра. Вже за кілька днів, 25 жовтня, на дострокових парламентських виборах правляча Сербська прогресивна партія матиме справу з головним викликом за роки свого домінування — студентським рухом, який після двох років протестів уперше виходить на вибори зі своїм списком «Студенти перемагають».Загалом Республіканська виборча комісія зареєструвала для участі у виборах 18 виборчих списків, які будуть включені до бюлетенів для голосування на цих виборах. Серед проурядових сил увагу привертають дві партії, які представляють інтереси російської нацменшини у Сербії — «Російська партія — Сербія у БРІКС — Слободан Ніколич» та «Російсько-Сербська Партія “Єдність” — Росіяни та Серби, брати навіки».«Серед членів цих політсил немає етнічних росіян. Законодавство Сербії це допускає. При реєстрації політичної сили достатньо в установчих документах зазначити, що партія буде захищати інтереси конкретної національної меншини і представляти її у парламенті Сербії. “Російська партія – Сербія у БРІКС – Слободан Ніколич” вже має досвід політичної боротьби, і її представники обиралися до сербського парламенту. Інша політична сила російської нацменшини балотується вперше», — зазначає Тижню кандидатка історичних наук, керівниця Аналітичного центру балканських досліджень Катерина Шимкевич.За її словами, серед інших особливостей цієї передвиборчої кампанії — сильна розпорошеність опозиції, відсутність серед її сил конкретних лідерів, а також фрагментація політичних сил національних меншин.«Деякі опозиційні партії закликали голосувати за виборчий список “Студенти перемагають”, але самі учасники цієї політсили відмовляються вступати у передвиборчі коаліції з опозиційними партіями. Серед кандидатів цієї політсили — журналісти, викладачі, вчителі, медики, громадські активісти, тобто, люди, які не мають досвіду політичної боротьби і не були професійними політиками. Лідером списку є Ілія Срданович, університетський викладач і фізик, який підтримував студентські та антиурядові протести. Назвати його головним конкурентом Вучича складно, оскільки Срданович невпізнаваний серед виборців Сербії, які на виборах голосують за ім’я конкретного політика, а не за цілий виборчий список і програму політичної сили», — зазначає Катерина Шимкевич.Проте політичну силу «Студенти перемагають» варто розглядати як конкурента виборчого списку Сербської прогресивної партії, бо за соціологічними опитуваннями агенцій Fаktоr Рlus і NSРМ, проведеними у вересні, «Студенти перемагають» можуть набрати 37,1-44,4% голосів виборців. Проурядовий список за цими ж опитуваннями набирає 42-49% голосів.«Існують високі шанси побачити представників опозиційного списку “Студенти перемагають” у парламенті Сербії. Проте, перевага все одно залишатиметься за Вучичем і його партією, бо його можуть підтримати традиційний партнер по коаліції “Соціалістична партія Сербії” і партії національних меншин, зокрема угорської та російської. З ким будуть у майбутньому після виборів співпрацювати кандидати від списку “Студенти перемагають” наразі складно сказати, оскільки вони постійно роблять наголос на тому, що не збираються вступати в коаліції з політсилами, представленими у парламенті», — каже Тижню Катерина Шимкевич.У той час, коли провладний табір Вучича робить ставку на його впізнаваність, обіцянки стабільності і показ здобутків партії і її лідера за роки перебування при владі, поєднуючи підтримку європейської інтеграції зі збереженням відносин із Росією, студенти будуть свою кампанію на боротьбі з корупцією, необхідності проведення широких інституційних і соціальних реформ, створення прозорої прокуратури і судової системи.«Опозиція нічого нового не пропонує, а послуговується гаслами і обіцянками, які використовує роками. Серед головних обіцянок — реформи, боротьба з корупцією і авторитаризмом, демократизація Сербії тощо. Партії національних меншин необхідно розглядати окремо, бо їхні обіцянки теж звучать популістично, є дуже локальними і часто не виконуються. На них основні гравці звертають увагу, але для того, щоб потім доєднувати до своїх коаліцій у парламенті, якщо не вистачатиме голосів», — додає Тижню Катерина Шимкевич.
Міжнародні спостерігачі та проблеми з чесністю
Місія Парламентської асамблеї Ради Європи, яка працювала у Белграді 12-13 жовтня, заявила про значну політичну поляризацію у Сербії напередодні виборів. За її даними, Сербська прогресивна партія використовує адмінресурс, зростає радикальна націоналістична риторика та прагнення Вучича демонструвати контроль над суспільством.Додаткове занепокоєння викликає нерівне висвітлення кампанії у провладних медіа: Вучич і його партія отримують значно більше уваги та ефірного часу, ніж політичні опоненти. Міжнародні спостерігачі також критикують внесення змін до виборчого законодавства за кілька місяців до голосування, попри рекомендації не змінювати правила безпосередньо перед виборами. Уряд ж скасовувати зміни не збирається.«Авторитетні міжнародні спостерігачі — Бюро з демократичних інститутів і прав людини Організації з безпеки і співробітництва в Європі та Парламентська асамблея Ради Європи — дуже швидко виявили те, про що СRТА повідомляє роками: суспільство глибоко поляризоване, а весь державний апарат поставлено на службу правлячій партії. У своєму проміжному звіті БДІПЛ вказує на тиск на виборців, зловживання державними ресурсами, слабкий контроль за фінансуванням виборчих кампаній, відсутність незалежності медіарегулятора та загрози безпеці журналістів. Точність реєстру виборців залишається предметом суперечок: у деяких муніципалітетах і за окремими адресами зареєстровано незвично велику кількість виборців, тоді як перші результати аудиту реєстру з’являться лише після дня виборів. Протягом багатьох років БДІПЛ описує це як розмивання межі між партією та державою. Ми йдемо далі й називаємо це захопленням держави та її криміналізацією, оскільки інституції порушують закон в інтересах правлячої партії», — зазначає у коментарі Тижню дослідниця та заступниця програмної директорки організації СRТА (Сеntеr fоr Rеsеаrсh, Тrаnsраrеnсy аnd Ассоuntаbіlіty), яка займається моніторингом виборів і стану демократії у Сербії, Тамара Бранкович.Питання чесності і прозорості виборів, можливого втручання у них ззовні, маніпуляції з голосами виборців та фальсифікації постають цілком очевидними.«Неодноразово з’являлися повідомлення, що у Сербії у списках виборців хаос. Багато людей, які зареєстровані за певними адресами, там не проживають, або таких громадян взагалі немає. На такі неточності звертали увагу опозиційні журналісти, громадські активісти, члени виборчого списку “Студенти перемагають”, але питання так і залишилося без обговорення», — додає Катерина Шимкевич.Чому виборці за кордоном привернули увагу?
Республіканська виборча комісія у Сербії зазначає, що за кордоном цьогоріч відкрили 93 дільниці. Деякі з них об’єднали, у них оновився графік роботи — тепер вони працюватимуть за місцевим часом Сербії. Представники опозиції і «Студенти перемагають» переконують, що у такий спосіб Вучич намагається отримати більше голосів на свою користь і зробити вибори непрозорими.«Точна кількість виборців на закордонних дільницях невідома. При цьому найбільша кількість місць для голосування буде облаштована у Боснії і Герцеговині. Міжнародні спостерігачі та громадські активісти Сербії наголошують, що серби з Республіки Сербської (боснійсько-сербський ентитет в БіГ) та Косові мають сербські паспорти. Це відкриває шлях до маніпуляції голосами для провладних сил. На минулих виборах у 2023 році були випадки перевезення виборців з Республіки Сербської та північних муніципалітетів Косова до Сербії, де вони голосували повторно. Цьогоріч ситуація може повторитися», — каже Тижню Катерина Шимкевич.У СRТА зазначають, що для участі у нинішніх парламентських виборах зареєструвалося втричі більше людей, ніж раніше.«Міністерство закордонних справ і Республіканська виборча комісія відповіли на цю зацікавленість перешкоджаннями. Виборчі дільниці відкривали за незрозумілими та непослідовними критеріями, а деякі регіони світу, як-от Близький Схід і Туреччина, залишилися без жодної виборчої дільниці. Крім того, за практикою, нечуваною на міжнародному рівні, голосування за кордоном відбудеться за часом Белграда. У Сполучених Штатах виборчі дільниці відкривають посеред ночі, тоді як в Австралії та Новій Зеландії майже весь період голосування припадає на ніч. Це стосується понад 10 000 виборців», — коментує Тамара Бранкович.Чого очікувати у день виборів у Сербії?
Зважаючи на те, що парламентські вибори у Сербії відбуваються на тлі глибокої політичної поляризації, тривалих студентських протестів і зростання недовіри до виборчих інституцій, особливого значення набуває не лише результат голосування, а й те, наскільки прозоро воно відбудеться.«Ситуація однозначно буде напруженою упродовж усього дня. Якщо будуть масові фальсифікації, то найвірогідніше, громадяни почнуть збиратися на антиурядові демонстрації. Влада спробує максимально убезпечити себе від таких ситуацій і використає значну кількість правоохоронців та жандармерії для охорони порядку на виборчих дільницях і на вулицях сербських міст. Можливі інформаційні вкиди у провладних та проросійських ЗМІ, аби підігрівати ситуацію та поширювати неперевірену інформацію з метою підтримки напруження у суспільстві. Але Вучичу непотрібні великі скандали для перемоги, тому очікувати значних заворушень не варто», — вважає Катерина Шимкевич.У СRТА акцент роблять на насильстві, адже саме воно є найпомітнішим наслідком поляризації сербського суспільства.«Насильство триває, тому що залишається безкарним. Поліція реагує майже виключно на інциденти, які приписують одній стороні, тоді як напади на критиків уряду, протестувальників і спостерігачів рідко призводять до арештів або судового переслідування. Водночас погрози насильством лунають із найвищих щаблів влади — від найвищих державних посадовців, риторика яких зображує політичних опонентів як ворогів держави. Коли ті, хто перебуває при владі, дають зрозуміти, що насильство проти критиків не матиме наслідків, поляризація перетворюється на реальну загрозу безпеці», — каже Тижню Тамара Бранкович.Сербія після 25 жовтня: які сценарії можливі після виборів?
За словами Катерини Шимкевич, варто очікувати, що до парламенту пройдуть Сербська прогресивна партія, Соціалістична партія Сербії Івіци Дачича, «Студенти перемагають», деякі опозиційні партії та партії національних меншин.«Вучич не піде на значні фальсифікації виборів, оскільки тоді матиме проблеми з тим, що результати виборів не визнають і їх потрібно буде проводити знову. Уряд, найвірогідніше, буде коаліційним, хоча Вучич заявляє, що Сербська прогресивна партія зможе сформувати уряд самостійно. Для цього партія має набрати більше 120 голосів з 250. Сербська прогресивна партія матиме додаткові голоси від Соціалістичної партії Івіци Дачича та партій угорських і російських національних меншин», — каже вона.«Студенти перемагають» наразі відмовляються від співпраці, а їхні прихильники впевнені, що ця політична сила переможе з великою кількістю голосів.«Давати такі прогнози дуже ризиковано, бо вони мають багато прихильників, але не мають політичного досвіду і вже зробили низку помилок, на яких грають Вучич та Сербська прогресивна партія. Відсутність харизматичного лідера, який міг би скласти реальну конкуренцію колишньому президенту Сербії та його партії, заклики до боротьби з корупцією доповнюються загальною програмою соціально-економічних перетворень, що не робить цю політсилу здатною обійти Вучича», — зазначає Тижню Катерина Шимкевич. Тож, за її словами, потрапивши до парламенту, кандидати від «Студенти перемагають» будуть змушені або домовлятися з іншими опозиційними силами, або будуть самостійно відстоювати власні політичні уподобання.У СRТА також додають, що за правління Сербської прогресивної партії Сербія пережила різке погіршення стану демократії, дотримання прав і свобод людини.«Це підтверджують усі основні міжнародні індекси. Водночас європейська інтеграція Сербії зупинилася. Поки Чорногорія, Албанія, Молдова та Україна роблять значні кроки вперед у процесі вступу, Сербія стоїть на місці, свариться з Європою та звинувачує її в нібито організації “кольорової революції” всередині країни. Якщо нинішній уряд залишиться при владі, його діяльність дає мало підстав вважати, що ці тенденції зміняться на протилежні», — наголошує Тамара Бранкович.About news channel
Новини в Україні, економіка, політика, культура, новини в світі, об'єктивно та ексклюзивно про головні події в Україні та світі
All publications are taken from public RSS feeds in order to organize transitions for further reading of full news texts on the site.
Responsible: editorial office of the site tyzhden.ua.