Ukrainians news about Історія

11 березня 1931 року в Радянському Союзі заборонили продавати та ввозити Біблію. Книга увійшла до списку антирадянської літератури як така, що суперечить марксизму-ленінізму. Заборона стала закономірним наслідком антирелігійної кампанії. В країні проводили репресії проти священників, перетворювали храми на світські будівлі, а церковні цінності звідти вилучали й продавали за кордон. Діяли громадські організації, серед яких і Спілка войовничих безбожників. У діяльності спиралися на вчення Леніна, який одним із головних завдань визначав боротьбу з релігією і чорносотенним духовенством, а також Сталіна, який казав, що партія не може бути нейтральною щодо релігії. Біблію радянська енциклопедія почала називати збіркою єврейських міфів, яку використовують для затьмарення свідомості народу, а Ісуса Христа - міфічною особою. Людей заохочували читати й дивитися карикатурні Біблії. Одну із таких книг написав 1882 року французький письменник Лео Таксіль. Його "Забавна Біблія" висміювала текст Старого Заповіту та вказувала на значні протиріччя. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 1930 року радянські спецслужби взялися за ліквідацію церкви Попри заборону, Біблію поширювали нелегально. ЇЇ можна було купити на чорному ринку за середню місячну зарплату робітника або ж виміняти. Виготовляли і самвидав, але уривками, адже книга була дуже великою. Хтось намагався переписувати її вручну та читати рукопис. Офіційно в державі дозволяли купляти лише Псалтир, популярний для читання, але також за великі гроші. Якщо Біблію знаходили у когось вдома то могли розцінити її наявність як можливу участь у "антирадянських, іноземних та релігійних організаціях", що загрожувало трудовими таборами або пізніше навіть розстрілом. Натомість, в переважній більшості книгу просто вилучали та знищували. Вперше заборону на продаж Біблії зняли 1956 року за Микити Хрущова. Тоді надрукували близько 25 тис. примірників, але активно поширювати не дозволили. Незабаром наступ на церкву відновився. Повний дозвіл на видання і розповсюдження надали лише наприкінці 1980-х, в часи гласності й перебудови. 1933 року католицька церква у Ватикані готувалася святкувати 1900-річчя смерті і воскресіння Ісуса. На честь цієї події тодішній папа Пій ХІ, в миру - Аброджіо Даміано Акілле Раті, італієць із Рима, засудив християнські гоніння в СРСР і відслужив спеціальну месу на підтримку переслідуваних католиків СРСР, де засудив убивства священників та "моральне розбещення молоді".

10 березня 1944 року солдати Армії Крайової і польські партизани спалили українське село Сагринь на Холмщині - тепер Люблінського воєводства Польщі. Трагедія сталася через польсько-українське протистояння часів Другої світової війни. Поляки прагнули помститися українцям за різанину, яку УПА чинила на Волині. Для знищення українських сіл на Холмщині польське підпілля підготувало цілу операцію, яку назвали "Грубешівська революція". Її гаслом стало: "Від Вепра до Буга - чорна смуга". Село Сагринь стало одним із перших у списку. У селі працювало близько 20 українських поліцейських та діяв пост української самооборони, на якому перебувало до 60 чоловік. Саме тому заночувати туди приходили й жителі сусідніх сіл. О 4:40 усі прокинулись, почувши постріли. На село наступало приблизно 800 чоловік. Командував підрозділами АК Зенон Яхимек, а батальйони хлопські з місцевих селян очолював Станіслав Басая. Від пострілів запальними кулями по солом'яних стріхах запалали хати. Люди запанікували та почали рятуватися. Одні тікали до заздалегідь приготованих льохів, інші - до лісу. Але село майже оточили. Солому поливали бензином, запихали під стріхи будинків й запалювали. Потім розстрілювали озброєних, а після взялися за цивільних. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Людей загнали у сарай і розстріляли У результаті нападу загинули від 800 до 1240 жителів Сагрині та сусідніх сіл, більшість із яких були жінками і дітьми. Нападники знищили 260 хат, сотні господарських будівель, церкву, молитовний будинок громади євангельських християн. "Трупами наших людей були вкриті поля, городи, двори, - згадувала жителька Анастасія Крамик. - Мати, баба, я і моя молодша сестра Галя дивом залишилися живими, бо були у сховищі - викопаній ямі на городі за клунею, на якій зверху був насипаний кіпець. Бандити спалили все село. І, повбивавши всіх людей, які не встигли заховатися, ходили по дворах, відкривали льохи і, якщо когось знаходили, чинили всілякі звірства: перерізували шиї, відрізували груди, вбивали немовлят. Викрикували імена і прізвища знайомих їм селян, імітували плач і крики, і деякі люди, думаючи, що то свої, виходили зі сховищ і тут же були вбиті". Із 10 березня до 5 квітня 1944-го в ході операції було знищено 36 українських сіл. Масове вбивство жителів села Корюківка на Чернігівщині здійснили загони німецької та угорської військової жандармерії 2 березня 1943-го. Збереглися тільки 10 цегляних будинків та церква. Загинуло 6,7 тис. людей, з них 1377 - спалили живими. Через 4 роки після трагедії у Чернігові відбувся відкритий судовий процес над 16 колишніми німецькими та угорськими військовослужбовцями, які брали участь у знищенні Корюківки. Військовий трибунал засудив усіх звинувачених до 25-річного ув'язнення у виправно-трудових таборах.

Археологи зробили унікальне відкриття в Помпеях. Вони виявили фреску, датовану 40-30 роками до нашої ери, яка займає три стіни банкетного залу. На ній зображені сцени ритуалів, пов'язаних із культом Діоніса - бога вина, святкувань і екстазу. Подібні зображення знаходили й раніше, проте це перша знахідка такого масштабу за останні сто років, передає Нyреrаllеrgіс. Фреска зображає процесію Діоніса. Сатири грають на музичних інструментах, а вакханки виконують ритуальні танці або беруть участь у полюванні. У центрі композиції - Сілен, старший супутник бога, поряд із жінкою, яку приймають у культ. Посвячення відбувалося через спеціальні обряди, що називалися містеріями. Ці ритуали дозволяли їхнім учасникам вийти за межі звичайних соціальних правил. Танці, музика та сп'яніння допомагали досягти стану божественного екстазу. В них брали участь не лише вільні громадяни, а й раби та іноземці. Деталі цих обрядів майже не збереглися. Відомості про них дійшли лише у вигляді фресок, артефактів та письмових згадок, адже з часом греко-римські релігійні традиції зникли. Знайдена фреска є мегалографом - великим живописним зображенням. Вона належить до другого стилю помпейського живопису, який використовував техніку оптичної ілюзії (trоmре l'&оеlіg;іl). Художники створювали ефект глибини, імітуючи архітектурні елементи, такі як ніші, колони й арки. Це робило стіни візуально просторішими. Особливість цієї фрески - фігури, що ніби стоять на п'єдесталах, подібно до статуй. Однак завдяки кольорам і світлотіні вони виглядають живими. Такий прийом був характерним для другого стилю, який прагнув максимальної реалістичності. Дослідники встановили, що зображення створили приблизно за 40 років до нашої ери. Це означає, що фреска проіснувала кілька десятиліть до того, як у 79 році виверження Везувію поховало Помпеї під попелом. У давньоримському місті Помпеї археологи виявили великий саркофаг із напівмуміфікованими рештками місцевого жителя. Знахідку назвали унікальною. Написи на саркофазі свідчать, що покійного чоловіка звали Марк Венеріус Секундіо. На момент смерті йому було понад 60 років. Раніше був рабом, згодом вільновідпущеним, а потім став місцевим заможним жерцем.

Поет і художник Тарас Шевченко народився 9 березня 1814-го у селі Моринці - нині Звенигородський район на Черкащині. Його батьки були кріпаками. Крім Тараса мали ще 6 дітей. 1823-го померла мати Катерина, а через 2 роки батько Григорій. Щоб вижити, Тарас пішов наймитувати. У 1828 році його взяли козачком до маєтку Павла Енгельгардта у селі Вільшана - тепер Городищанський район на Черкащині. Пан зауважив, що хлопець має талант до малювання. Забрав із собою до Вільно, а потім Петербурга. Там влаштував на навчання до художника Василя Ширяєва. Однієї ночі влітку 1836-го Тарас Шевченко пішов до парку у Петербурзі, де змальовував статуї. Там його помітив художник Іван Сошенко. Познайомив з іншими письменниками та художниками з України. Вони організували викуп земляка з кріпацтва. З тих пір він став успішним художником. З легкістю витрачав гроші на красивий і модний одяг, любив білі парусинові костюми і якось з гонорару навіть купив собі єнотову шубу. Нелегка доля талановитого молодика робила його популярним в петербурзьких салонах. "Тарас мій частенько став роз'їжджати по вечорах. Він, як то кажуть, увійшов у моду. Його приймали скрізь як диковинку. Він став гарно вдягатися, навіть з претензією на франтівство. Словом, у нього вселився світський біс", - згадував Іван Сошенко, який жив з Тарасом Шевченком у одній квартирі. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: СБУ розсекретило документи до дня народження Тараса Шевченка Життя Тараса Шевченка різко змінюється 1846-го. Він живе у Києві. Зближується з істориком та публіцистом Миколою Костомаровим. Знайомиться з членами Кирило-Мефодіївського товариства. Їх арештовують за створення політичної організації. Слідство не може довести причетність Шевченка до кирило-мефодіївців, але визнають винним за "окремі дії". Наприкінці травня 1847-го відправляють на військову службу до Оренбурзького краю. Забороняють писати і малювати. Через 10 років він повертається. Хоче жити в Україні, але йому забороняють. Помер 10 березня 1861-го у Петербурзі. Мав водянку у легенях. "Він вставав дуже рано, о четвертій годині. Зразу йшов у сад. Вибере у ньому який найкращий куточок і малює його на папір. Здається, не залишилося ні одного місця, не замалюваного у його альбом. Його поетична душа більш любила густі, глухі куточки саду, в котрих іскуство людей не займало іскуства матері природи", - писав у "Споминках про Тараса Шевченка" 1875-го його троюрідний брат Варфоломій. Тарас Шевченко залишив більше 200 поем та повістей, до 800 картин. Gаzеtа.uа пропонує ознайомитись із маловідомими історіями з життя Тараса Шевченка. 1843 року він покохав Теодосію, доньку попа Григорія Кошиця з села Кирилівка. У нього хлопець наймитував. З дівчиною хотіли одружитись, але Кошиці були проти. Мати Теодосії умовила знайомих кликати за хрещених до своєї дитини Тодосю й Тараса. Кумі й кумові в ті часи не можна було за звичаєм та законом одружуватися. Дівчина здогадалася про задум, взяла дитину і пішла з нею до іншого попа й охрестила з іншим кумом. Тоді Кошиці відкрито відмовили Шевченку. Поет змушений був відступитися. Цікаво, що сама Теодосія так і не відцуралася свого кохання. Вона відмовилася виходити заміж, збожеволіла і вмерла 1884 року.

У німецькому місті Падерборн археологи виявили середньовічний кар'єр ХІ століття. Поруч із ним знайшли висічені у скелі підвальні приміщення. Розкопки проводяться в історичному центрі міста. Дослідження розпочали в листопаді 2024 року перед будівництвом нової адміністративної будівлі. Про це пише Неrіtаgе Dаіly. Кар'єр, який розкопали вчені, використовували для добування каменю. З цього матеріалу зводили палаци та храми Падерборна. Згодом територію пристосували для будівництва житлових будинків та міської інфраструктури. Точна площа кар'єру поки невідома. Він розташований поряд із зовнішньою стіною монастиря Абдінггоф. Бенедиктинське абатство, що знаходиться поруч, також зведене в ХІ столітті. Це свідчить про те, що матеріали з кар'єру могли використовувати для його будівництва. У безпосередній близькості археологи розкопали приміщення, висічені у скелі. Найімовірніше, це були льохи або підземні сховища. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У могилі знайшли складний стілець Доктор Хайке Таузендфройнд, керівник експедиції, зазначила, що ці знахідки вбудовані прямо в скельний масив. Їхня форма свідчить про використання як фундаментів для споруд, зведених зверху. Дослідники планують детально вивчити шари засипки. Це допоможе визначити періоди будівництва та використання території. Глибина кар'єру наразі досягає п'яти метрів. Для порівняння, аналогічний кар'єр у Кеттергагені сягав 8 м. Очікується, що подальші дослідження дадуть змогу встановити точні розміри об'єкта. Археолог-аматорВольфганг Херктвиявив скарб кельтських монету землі Бранденбург на північному сході Німеччини. 41 золоту монету створили понад 2 тис. років тому. Це перший відомий кельтський золотий скарб у Бранденбурзі.

У промові перед євангелістами у Флориді американський президент Рональд Рейган 8 березня 1983-го публічно назвав СРСР "Імперією зла" і оголосив своїм головним завданням боротьбу з ними. 40-й президент США Рональд Рейган (1911-2004) закінчив середню школу в Діксоні і поступив до коледжу міста Юрека на факультет економіки і соціології. Переїхав до Лос-Анджелеса, розпочав кар'єру актора. Він виконав ролі у 77 телевізійних та художніх фільмах. Спочатку Рейган був членом Демократичної партії США, але перейшов до Республіканської. 1964 року на партійній конвенції Рональд Рейган виголосив свою знамениту промову "Час обирати". Лише з третьої спроби Рейгану вдалося виграти первинні партійні вибори і стати кандидатом у президенти від Республіканської партії на виборах. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Сухий закон найкраще, що може бути" італійський мафіозі Рональд Рейган мав чітку позицію і щодо економічної політики - його підхід назвали рейганомікою і щодо міжнародних справ. На президентській посаді збирав анекдоти про СРСР. І часто розповідав їх. "Коли вони проповідують верховенство держави, заявляють про її всемогутність над окремою людиною, прогнозують її можливе панування над усіма народами Землі, вони є центром зла в сучасному світі", - каже американський президент Рональд Рейган 8 березня 1983 року. Рейган залишив посаду 1989 року по завершенню другого терміна. Його наступником став Джордж Буш-старший. Імперія зла - поширений літературний вислів, широко вживається в американській літературі і кінематографі з початку 1970-х. Перша літературна згадка виразу міститься в "Історії магії" Еліфас Леві. До Радянського Союзу "імперіями зла" американські публіцисти та літератори називали Римську імперію в період до прийняття християнства. Конгрес США 17 січня 1919 року заборонив виготовлення, продаж і перевезення алкоголю у країні. Так вимагали релігійні організації. У народі заборону прозвали сухим законом.

8 березня 1946 року у соборі Св. Юра у Львові розпочався контрольований Кремлем Львівський уніатський церковний собор. На ньому під тиском комуністичного режиму ухвалили рішення про ліквідацію Брестської церковної унії, розриву з УГКЦ з Ватиканом і об'єднання з Російською православною церквою. Головою собору призначили Гавриїла Костельника. Органи НКДБ у квітні 1945 року призначили його адміністратором Львівської архієпархії. Після смерті митрополита Андрея Шептицького у 1944 році Костельник і його прихильники пропагували серед грекокатоликів ідею об'єднання з православними. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Архімандрит УГКЦ загинув у московській тюрмі У Львівському соборі взяли участь 216 представників місцевого духівництва та делегація московської патріархії. Вони одностайно скасували Берестейську унію 1596 року. Греко-католицька церква пішла у підпілля. Її майно передали РПЦ. У 1989 році УГКЦ вийшла з підпілля та повернула собі втрачене майно та будівлі. Предстоятель Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький звернувся з останнім словом до оточення 31 жовтня 1944-го. Митрополит страждав від ускладнення грипу.

Відстоювала права народів, які жили на території Російської імперії "Велика заслуга Русової, що вона такий знаток діточої душі, в першу чергу душі української дитини, промовляє за тою дитиною на світовій арені як педагог і як українка і з малюнків наших дітей виводить перед світом нашу політичну&hеllір; бездомність", казала поетеса та перекладачка Костянтина Малицька про педагогиню Софію Русову. Вона була перша в Українській Центральній Раді жінка міністр освіти. Її іменем названо вулиці, вона заснувала перший українськомовний дитячий садок у Києві, розробила перші українські підручники, до того ж заклала основи української системи освіти. А ще створила Союз українок, боролася з русифікацією і була справжня українка, хоч і не за походженням Народилася Софія Ліндфорс 18 лютого 1856 року в селі Олешня Чернігівської губернії в аристократичній родині. Її батько Федір Федорович Ліндфорс, офіцер у відставці, за походженням швед, мати Ганна Жерве, дочка генерала наполеонівської армії, француженка з титулованого роду. Вона рано пішла з життя Софійці не було навіть 4 років. Тож займалися вихованням дівчинки батько та її старша сестра Марія. А ще няня звичайна українська селянка. Були також гувернантки, які навчали французької, англійської та німецької мов. У вільний час маленька Софійка бавилася із селянськими дітьми, бачила їхнє злиденне життя та щоденну важку працю. Батько Софії Федір Ліндфорс мав великий авторитет серед місцевого селянства. А її сестра Марія відкрила в Олешні школу, підтримувала контакти з яскравими представниками української інтелігенції, вони були часті гості в садибі Ліндфорсів. Початкову освіту Софія здобула вдома. У бібліотеці Ліндфорсів були оригінали творів Жан-Жака Руссо, Йоганна Вольфганга Ґете, Джорджа Байрона та Вольтера. Коли Софії виповнилося 9 років, родина переїхала до Києва. Дівчина вступила до Фундуклеївської жіночої гімназії, найпрестижнішої в місті. Закінчила її із золотою медаллю. Софія мала талант до музики захоплювалася оперою, серйозно займалася фортепіано. Проте за рік несподівано не стало батька&hеllір; Ішов 1871-й. Софії 15, й вона разом зі старшою сестрою вирішує відкрити в Києві перший українськомовний дитячий садок. Їм вдається. І це в той час, коли царський уряд заявив, що ніякого "малоросійського язика" ніколи не було й не має бути. 1 вересня того ж року до їхнього приватного садка завітало 20 дітей. Згодом саме цей садочок відвідували дві доньки Михайла Старицького. Тоді письменник і познайомив Софію та Марію з напівтаємною організацією "Стара Громада", серед членів якої були Михайло Драгоманов, Володимир Антонович, Павло Чубинський, Олександр Русов, Микола Лисенко. До речі, останнього вразили, крім педагогічних здібностей Софії, її голос та гра на піаніно. Він навіть радив дівчині вступити до Петербурзької консерваторії. Проте Софія все ж обрала освіту. Микола Лисенко присвятив їм "Золоті ключі" свою першу фортепіанну рапсодію "Долю свою я вирішила тоді, коли зреклася мистецтва, взялася за школу. Скільки разів пізніше я каялася в цьому рішенні, коли буденна педагогічна праця мене не задовольняла, скільки разів я залишала її, шукала задоволення в літературній роботі, але для цього мені не вистачало здібностей, а життя знову й знову в різних обставинах кликало мене до цієї самої "педагогіки", казала пізніше Софія. Сестри Ліндфорс дозволяли у приміщенні свого дитячого садка у вечірні години проводити зібрання та репетиції п'єс українською мовою, яка на той час, згідно з Валуєвським циркуляром 1863-го, була під забороною. Софія ж збирала фольклор, вивчала українську культуру, етнографію та мову. Відтоді її життя нерозривно було пов'язане з боротьбою за відродження самобутності українського народу та його історії. 1874-го Софія Федорівна одружилася з етнографом та фольк­лористом Олександром Русовим. Так панна Ліндфорс стала Русовою. В українську історію вона увійде саме під цим прізвищем. Композитор Микола Лисенко присвятив молодятам "Золоті ключі" свою першу фортепіанну рапсодію. У весільну подорож Русови вирушили до Праги. Потім їм доводилося багато переїжджати. Спершу це було через роботу Олександра він працював земським статистиком і його перекидали то в одне місце, то в інше. А вже потім через політичні переслідування Софії. Вона всюди бралася за громадську роботу: організовувала народні читання, таємні школи. Софія закінчила фельдшерські курси, щоб бути ближче до селян і допомагати їм: вона сама лікувала травами, приймала пологи. Була й учителькою у школах, і вихователькою у приватних дитячих садках. Важливим спільним дітищем молодого подружжя стала й підготовка видання 1876-го у Празі першого нецензурованого Шевченкового "Кобзаря", адже в Російській імперії це зробити було неможливо. Сил і впевненості в боротьбі за права українців Софії додавало знайомство з чеськими реаліями, їхньою історією і з тим, як чехи відстоювали свою ідентичність. Значну допомогу Русовим у реалізації задуму видання "Кобзаря" надав Федір Вовк український учений, відомий у Європі етнограф, антрополог, археолог, член Історичного й антропологічного товариства в Парижі. На основі засад французької антропології він доводив у своїх працях відмінність українців від росіян та їхню антропологічну спорідненість з іншими європейськими народами. Своїм коштом Русови видавали українські книжки. Проте таку патріотичність цінували не всі й жандарми часто влаштовували обшуки в помешканні. 1881-го відбувся трус у київській квартирі. Хоча нічого й не знайшли, проте Софію все одно відправили до Лук'янівської в'язниці. За кілька місяців її звільнили на поруки брата Олександра Ліндфорса. З 1880-го по 1905-й Софію Русову заарештовували п'ять разів, і за порушення Валуєвського циркуляра теж. Уперше це сталося в її 25 років за зв'язок із народовцями. Проте й далі вона всюди активно впроваджувала свої ідеї, долучалася до роботи організацій "Київська громада", "Одеська Українська громада", "Харковское Общество Грамотности", очолювала "Національний Комітет Учителів", організовувала народні читання та школи. Хоча нічого й не знайшли, проте Софію все одно відправили до Лук'янівської в'язниці Після революції 1905-го Русова була в комісії, створеній Академією наук для визнання української мови. З її ініціативи скликали з'їзд народів, які жили на території Російської імперії. На ньому порушували питання щодо надання повної автономії кожному народові в економічному й культурному житті, створення шкіл із рідною мовою навчання. Вона викривала шовіністичну політику та русифікацію царату. Навіть написала статтю "Хроніка національної культури" в журналі "Русская школа". 1906-го Софія змогла видати "Український буквар", хоча російська цензура таких підручників українською зазвичай не пропускала. Русова досліджувала творчість Григорія Сковороди, Рабіндраната Тагора, Олександра Олеся, друкувала статті про них, співпрацювала з науково-популярними журналами. З 1909-го вона працювала викладачкою педагогіки у Фребелівському жіночому інституті в Києві Це був вищий педагогічний заклад, який готував виховательок для дітей дошкільного віку. Викладала Софія також французьку мову в Комерційному інституті нині в цьому приміщенні Український державний університет ім. Михайла Драгоманова. Паралельно вивчала основні зарубіжні концепції реформування школи, що допоможуть їй у подальшій роботі щодо української освітньої системи. Свої думки виклала у статтях для журналу "Світло" першого українськомовного педагогічного часопису, де Русова була ще й співредактором. Тільки за 19101914 роки в цьому журналі надрукували понад сто статей, розвідок, рецензій, присвячених проблемам освіти. Софія Русова була переконана: головна особливість нового виховання концентрація на зусиллях самої дитини. Справжню особистість можуть виховати виключно повага й індивідуальний підхід. Русова хотіла, щоб кожна особистість могла реалізуватися, незважаючи ані на вік, ані на статки чи соціальний статус. Софія спиралася на праці Марії Монтессорі, професорки антропології та гігієни Римського університету, також Ернеста Меймана, автора теорії швидкого та ефективного запам'ятовування, і Адольфа Фер'єра, психолога, педагога-реформатора. Притому вона розробила власну концепцію "Рідна школа". "Хай кожна душа, кожна голівонька одрізняється у школі своєю фарбою, своєю формою" таке було кредо цієї дивовижної жінки. Поєднання раціонального мислення науковиці та надзвичайної любові до оточення ось де причина успіху та основа діяльності геніальної просвітниці. Софія вважала, що запорука впевненості та повної самореалізації людини в дорослому житті це її сформоване національне самоусвідомлення в ранньому віці. Сама була матір'ю двох синів Михайла і Юрія. Окрім освіти, Софія Русова вболівала й за жіночі права, самореалізацію жінок, їхнє здоров'я. 1913-го вона взяла участь у першому всеросійському жіночому з'їзді, на якому порушувала питання важливості навчання рідною мовою. 1919-го створила Українську національну жіночу раду й Союз жінок і обіймала посаду голови аж до 1938-го, а це майже 20 років. Русова написала й видала книжку "Наші визначні жінки" і представила її на Першому Жіночому конгресі 1934-го у Станіславові нині Івано-Франківськ. 1915-го помер чоловік Софії Олександр Русов. Це сталося в Саратові, де він працював на той момент і куди евакуювали частину Комерційного інституту під час Першої світової війни. За часів УНР і гетьманства Павла Скоропадського Русова увійшла до Центральної Ради й Секретаріату освіти, де очолила дошкільний та позашкільний відділи. Фактично це нинішній рівень міністра. Активно взялася за дерусифікацію та розроблення українських підручників. На думку педагогині, школи в Україні можуть відрізнятися одна від одної за методами й формами, проте всі вони мають бути національні за своєю суттю. Навчання обов'язково треба вести рідною мовою, а учні, крім вивчення академічних наук, мусять пізнавати країну, в якій живуть. "Національне виховання не сумісне з шовінізмом, це виховання в дусі своєї рідної мови, на українських переказах, віруваннях, звичаях історії свого народу, своїй культурі, фольклорній творчості народу", казала Софія Русова. Після лютневої революції 1917-го вона сповнена надій на розвиток української національної педагогіки. Керує Все­українською вчительською спілкою, а в педагогічній діяльності та творчості зосереджує увагу на створенні національної системи навчання й виховання. "Намагання всіх народів до забезпечення власної державної й культурної незалежності навертають їх до національної школи, бо всім уже зрозуміло, наскільки нація, яка пройшла через таку школу, буде дужча другої нації, яка її не проходила", стверджувала Русова. Того ж 1917-го вона виступила співзасновником Педагогічної Академії для підготовки вчителів українознавства. Софія Федорівна очолила українське відділення у Фребелівському жіночому інституті в Києві. Також читала лекції з педагогіки, розробила концепцію українського дитячого садка, яку виклала у праці "Дошкільне виховання". Вона вважала, що прагнення дитини до будь-якої діяльності гри, праці чи творчої ­самодіяльності є її найсильнішим життєвим прагненням. "І можна уявити, який гріх брала на себе стара школа (на жаль, ще існуюча) 16-ма своїми методами пасивного навчання, нехтуючи всю дитячу рухливість та безпосередню творчість. Це й шкодило тим, що паралізувало живу, самостійну душу дитини, а також псувало характер, бо воля закладається й розвивається лише на ґрунті активності", писала Русова. Хай кожна душа, кожна голівонька одрізняється в школі своєю фарбою, своєю формою На початку 1919-го під тиском більшовиків Русова з іншими урядовцями була змушена виїхати до Кам'янця-­Подільського, який на пів року став неофіційною столицею УНР періоду Директорії. Там співпрацювала з Червоним Хрестом, опікуючись долею військовополонених українців. На запрошення Івана Огієнка, ректора Кам'янець-Подільського університету, викладала в закладі педагогіку. Софія Русова входила до Міністерства освіти УНР і за доби Центральної Ради, і Гетьманату, і Директорії, докладаючись до науково-педагогічного обґрунтування нової української школи та роз'яснення суті українізації. Активно займалася жіночим питанням. Після остаточного приходу до влади більшовиків Русова зневірилася в можливості національного відродження України. Через переслідування з боку нової влади виїхала в Чехословаччину, що на той час була осередком української культурної еміграції. У Празі Софія Федорівна продовжувала вести активну педагогічну й науково-видавничу діяльність: брала участь у створенні Українського високого педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова, української гімназії, Української Академії в Подебрадах, захистила докторську дисертацію із соціальної педагогіки, керувала притулком для дітей емігрантів і одночасно провела велику роботу з підготовки й видання монографій і підручників: "Єдина діяльна (трудова) школа", "Нова школа соціального виховання", "Теорія і практика дошкільного виховання", "Дидактика", "Нові методи дошкільного виховання", "Теорія педагогіки на основі психології", "Сучасні течії в новій педагогіці", "Історії педагогіки", "Соціальна педагогіка" тощо. У Празі Русова увійшла до ради Світового союзу жінок. 1923-го там Софія отримала звання професорки педагогіки Українського педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова. Їй тоді виповнилося 67. Софія Русова померла 5 лютого 1940-го у Празі.

Закон "Про державний гімн" Верховна Рада прийняла 6 березня 2003 року. "Державним Гімном України є національний гімн на музику Михайла Вербицького із словами першого куплету та приспіву твору Павла Чубинського", - йдеться в законі. Його підписав другий президент України Леонід Кучма. Закон підтримали 334 народних депутати. Проти були 46 із 433. Не брали участі в голосуванні фракції соціалістичної і комуністичної партій. Згідно із законом, урочисті заходи загальнодержавного значення мають розпочинатися і закінчуватися виконанням державного гімну. Музичне виконання гімну має здійснюватися під час проведення офіційних державних церемоній та інших заходів. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Авторам слів і музики гімну України не вдалося познайомитися Наруга над Державним Гімном України тягне за собою відповідальність, передбачену законом. Слова гімну склав 1862-го громадський діяч із Наддніпрянщини Павло Чубинський, а музику написав композитор та священник із Галичини Михайло Вербицький. Тоді українські землі перебували у складі Російської та Австро-Угорської імперій, де відбувалося активне пробудження національної свідомості. Пісня стала символом єднання українців. Основа оригінального тексту зберігалася, але сам він змінювався багато разів.

На дні італійського озера Фусаро, що неподалік від Неаполя, археологи виявили залишки стародавньої римської резиденції, яка довгий час залишалася прихованою під водою. Відкриття стало несподіваним наслідком природних процесів у регіоні. Про знахідку повідомив мер містечка Баколі Джозі Джерардо Делла Рагіоне, передає Аrсhаеоlоgy Nеws Оnlіnе Маgаzіnе. Він наголосив, що на дні озера з'явилися стіни та кімнати римської епохи. За його словами, ця споруда, ймовірно, була розкішною віллою. Існує припущення, що в ній могли розташовуватися термальні ванни, характерні для заможних римських маєтків. Вчені пояснюють появу будівлі на поверхні явищем брадисейсмічної активності. Це природний процес повільного підняття або опускання земної кори через рух магми або гідротермальних вод. У районі Флегрейських полів, що розташовані на захід від Неаполя, рівень ґрунту за останні роки піднявся приблизно на 137 сантиметрів. Це спричинило зміну берегової лінії та виявило затоплені раніше споруди. Флегрейські поля відомі своєю сейсмічною активністю. Поблизу розташований Везувій - вулкан, що у 79 році знищив Помпеї. Незважаючи на це, римляни активно використовували місцеві термальні джерела для відпочинку. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Археологи розкопали добре збережений храм Озеро Фусаро та його околиці були популярним місцем серед римської аристократії. Завдяки теплому клімату та цілющим джерелам тут будували палаци та вілли. Землетруси і природні катаклізми поступово затопили ці маєтки, але тепер одна з резиденцій знову опинилася на суші. Подальші дослідження знахідки проводитиме управління археології, мистецтва та ландшафтного дизайну Неаполя. Фахівці припускають, що ця вілла могла належати впливовій римській родині. Відкриття може стати значущою археологічною подією. Розкопки тривають, і вчені намагаються встановити історію та власників цього унікального маєтку. Знайшли британськийбомбардувальник-штурмовик Маrtіn 187 Ваltіmоrе, який впав у Середземне море 80 років тому. Літак виявили під час обстеження узбережжя острова Ліноза, який належить Італії. Фахівці кажуть, що літак або обстріляли, або у нього відмовив двигун. Бомбардувальник впав приблизно за 500 м від Лінози.

Археологи вперше виявили людські останки з пофарбованими кіновар'ю зубами. Таке відкриття не має аналогів і змінює уявлення про стародавні ритуальні практики, передає ІFLSсіеnсе. У Китаї, під час розкопок у місті Турфан, знайшли скелет жінки, чиї зуби були вкриті червоним мінералом. Це перший зафіксований випадок подібної процедури. Останки датуються періодом між 2200 і 2050 роками до н.е. Через унікальність знахідки дослідники назвали жінку "Червоною принцесою Шовкового шляху". Кіновар це сульфід ртуті, відомий своєю токсичністю. Попри небезпеку, у давнину цей мінерал широко використовували. Його знаходили на артефактах, зокрема на 8500-річній кераміці з Китаю. Дослідження кладовища Шенцзіндянь розпочалося у 2007 році. Саме там археологи виявили незвичайний скелет. Молекулярний аналіз підтвердив, що червоний пігмент це кіновар, нанесена за допомогою сполучної речовини з тваринного білка. Жінка, ймовірно, належала до періоду династії Західна Хань. Вона померла у віці 20-25 років. Турфан у той час був важливим центром Шовкового шляху. Дослідники звернули увагу, що у цьому регіоні немає родовищ кіноварі. Це означає, що мінерал привезли з далеких земель через розвинені торговельні маршрути. Щоб зрозуміти значення ритуалу, науковці вивчили місцеві вірування. У шаманських традиціях червоний колір мав особливе значення. Існувало уявлення, що душа людини міститься в зубах. Фарбування могло бути спробою зробити її безсмертною. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Археологи знайшли унікальний туалет давньої цивілізації Історичні джерела також свідчать, що кіновар використовували у ритуалах. Її вживання могло викликати транс, продовжити життя або захистити від злих духів. Деякі культури вірили, що мінерал допомагає спілкуватися з богами. Точне значення знахідки поки що невідоме. Вчені припускають, що кіновар могла використовуватися з релігійною, декоративною або лікувальною метою. Не виключено, що жінка була частиною шаманських обрядів. На археологічній пам'ятці в провінції Сичуань у Центральному Китаї археологи виявили священне бронзове дерево культури Шу. Його знайшли в жертовній ямі. Археологам знадобилися чотири місяці, щоб повністю розкопати гілки, квіти, частини стовбура й прикраси дерева.

3 березня 1939 року чекісти розстріляли у Москві полковника Української галицької армії 57-річного Григорія Коссака. Чоловік народився 1882 року в Дрогобичі. Після завершення навчання брав активну участь у розбудові українських спортивно-патріотичних товариств "Сокіл" та "Січ", а також української "Просвіти". На початку Першої світової війни його мобілізували до австрійської армії, але відкликали для формування легіону Українських січових стрільців. Став отаманом 2-го куреня та брав активну участь у бойових діях. Уже наприкінці 1918 року Коссак очолив 3-й корпус Української галицької армії та командував її логістичними службами. Брав участь у війні із Польщею за Галичину. Після поразки визвольних змагань проживав у таборі для інтернованих чехословацького міста Ліберець, а згодом в Закарпатті під владою Чехословаччини. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На Закарпатті створили воєнізовану організацію 1924 року Коссак переїхав в радянську Україну. Викладав українознавство та українську мову у Школі червоних старшин Харкова та працював у структурах "червоного козацтва". Через 7 років його заарештували по сфабрикованій справі, звинувативши в належності до неіснуючої організації "Український національний центр". Насправді дізналися про минулу активну участь в українському національному русі. Коссака засудили до 6 років таборів. Покарання відбував на Соловках та на Уралі. Відбувши покарання, влаштувався викладачем німецької мови у Москві. У часи Великого терору його арештували вдруге "за шпигунство на користь Німеччини і контрреволюційну діяльність в рядах Української військової організації". 2 березня 1939-го спеціальна комісія НКВД і прокуратура СРСР засудили його до розстрілу. Вирок виконали наступної доби. Легіон Українських січових стрільців сформували з добровольців 6 серпня 1914-го. Військове формування виступило на боці Австро-Угорської імперії у Першій світовій війні. На заклик міжпартійної організації в Західній Україні - Головної Української Ради, очолюваної Костем Левицьким, відгукнулось 28 тис. добровольців. Загальні збори мали відбуватися у місті Стрий - тепер Львівської області. Туди змогли дістатися лише 10 тис. добровольців через те, що значну кількість українських міст захопили війська Російської імперії. Саме тоді тривала масштабна Галицька битва. У Стрию перед українськими добровольцями свою промову зачитав сотник Дмитро Вітовський.

Пергам, давньогрецьке місто, колись було столицею Пергамського царства. На піку свого розквіту у 188 році до н. е. місто займало площу 220 акрів і вважалося справжнім центром мистецтва. Розкопки, проведені в межах турецької ініціативи "Спадщина для майбутнього", виявили великий житловий комплекс римської епохи у стародавньому місті Пергам. Ця археологічна знахідка проливає світло на архітектурне та культурне багатство регіону, розкриваючи його історичне значення, пише Неrіtаgе Dаіly. Пергам, давньогрецьке місто, розташоване на північному краю рівнини Каїк поблизу сучасного міста Бергама в Туреччині, стало відомим за часів еллінізму як столиця Пергамського царства. На піку свого розквіту у 188 році до н. е. Пергам займав площу 220 акрів. Місто було задумане як "другі Афіни", з величним акрополем, Пергамською бібліотекою, що колись конкурувала з Александрійською, та різноманітними храмами. Він також містив величезний театр, який міг вмістити до 10 000 осіб, що відображало культурні та архітектурні амбіції міста. Під керівництвом професора, доктора Юсуфа Сезгіна, завідувача кафедри археології Університету Маніси Целала Баяра, нещодавні розкопки відкрили розлогий житловий комплекс з перистильним двором і центральним басейном. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Квартал вікінгів та маяк: що знайшли археологи у Стамбулі "Одна з найбільш примітних знахідок - це багато прикрашена мозаїчна підлога, яка вказує на те, що це була престижна резиденція. Ми припускаємо, що будинок побудований між ІІ і ІІІ століттями нашої ери й, можливо, його покинули після руйнівної пожежі під час арабських набігів у VІ столітті", - сказав Сезгін. Під час розкопок дослідники також виявили черепицю з печатками елліністичного періоду. За словами дослідника, напис "Базиліка" на черепиці вказує на королівську власність. Хоча такі артефакти знаходили і раніше, це перший випадок, коли в Пергамі розкопали повністю неушкоджену черепицю з печатками, що пропонує унікальну інформацію про архітектурну історію міста. Це відкриття не лише демонструє історичне значення Пергама, але й надає цінну інформацію про житлову архітектуру римської епохи та культурну спадщину міста. Вишуканий дизайн та історичний контекст будинку ілюструють роль міста як центру мистецтва, ще більше підкреслюючи його місце в давній історії. В античному місті Кібіров на території сучасної Туреччини археологи виявили 30 могил. Розкопки проводили в руїнах великого храмового комплексу. Могили виявили під базилікою. Це вказує на те, що поховання належали представникам еліти.

Нацистські окупанти знищили майже 7-тисячне селище Корюківку - тепер місто в Чернігівській області - протягом 1-2 березня 1943-го. Приводом стали дії радянських партизанів під проводом Олексія Федорова. Вони напали та розгромили місцевий гарнізон і в'язницю за день до того. Бажаючи помсти, каральні загони СС та угорської 105-ї легкої дивізії оточили Корюківку та намагалися зібрати всіх людей у центрі. Казали, що хочуть перевірити документи. Коли мешканці запідозрили неладне та намагалися втекти, їх почали розстрілювати прямо на вулиці, у будинках. Зганяли в ресторан, театр, поліклініку, школи та церкву. Вбивали по 50-100 осіб за раз. Використовували автомати, станкові кулемети, підпалювали хати переповнені людьми. Не шкодували ні жінок, ні дітей. "Нас гнали вулицею до центру міста. Старший братик Толя ніс маленького Миколку, а мама вела мене за руку. Я не могла швидко йти, бо мені було тільки шість років. Мама відчувала біду: "Живими ми не повернемося!" Біля старої ковбасні звернула в бік, не відпускаючи моєї руки. Гукала Толю. Він не наважився. Не уявляв, яке звірство чекає. Лиш махнув рукою... Ми з мамою врятувалися, допомогли дядько Митрофан і тітка Антоніна Мірошниченки. Братів розстріляли у ресторані. На тому місці - пам'ятник жертвам фашизму. Євген Римар, який виліз тяжкопоранений з-під трупів, розповів мамі, що наш Толя плакав і просив не стріляти", - згадувала жителька селища Ганна Нековаль. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Поліція спалила село, щоб помститися Звірства окупантів за кількістю загиблих у 45 разів перевищували білоруську Хатинь, де знищили 149 мешканців. Карателі у Корюківці спалили 1,3 тис. будівель. Наказали розшукувати і добивати тих, кому вдалося втекти. Близько 5,6 тис. жертв залишаються невпізнаними й досі. Весь час неподалік міста стояли партизанські загони Федорова загальною чисельністю до 5,5 тис. бійців. Але, бачачи розправу, не вступились за населення, яке знищував загін з 500 осіб. "Не було команди. Ми тільки спостерігали", - зізнався після війни один із партизанів загону Федорова. На думку історика Сергія Бутка, жодна каральна операція гітлерівців не переривалася сталінськими загонами партизанів. Їм було вигідно, щоб відбувалося якомога більше звірств із боку німецької адміністрації. Хотіли довести населенню, що Голодомор 1932-1933 років та репресії не жахливіші за німецький режим. Знищення українців у Корюківці не набуло розголосу в СРСР з ідеологічних причин. Заговорили про трагедію лише за 75 років. З'явилися радянські документи, за якими "активну участь в акції" брав український підрозділ з "охоронної команди". Згодом у архівах Росії заперечили це та на вимогу Інституту національної пам'яті надали документи, що підтверджували угорську участь. Із 2018-го Корюківська трагедія внесена Верховною Радою до переліку дат, щодо яких передбачені заходи пам'яті на державному рівні. Під час Другої світової війни навколо окупованої німцями Корюківки діяли великі загони радянських партизанів. Влада попереджала місцевих жителів за співпрацю з ними палитиме села.

Археологи виявили стародавній комплекс для обробки золота неподалік золотодобувної шахти в Єгипті. Його вік становить близько 3 тис. років. Це місце функціонувало щонайменше тисячу років. Комплекс розташований у районі Джабаль Сукарі в провінції Червоного моря. Дослідження проводила Вища рада у справах старожитностей Єгипту (SСА) спільно з адміністрацією шахти. Археологи ретельно задокументували знахідку, а потім перенесли її на три кілометри, щоб убезпечити від руйнування через видобуток золота, пише Неrіtаgе Dаіly. За інформацією Міністерства туризму та старожитностей Єгипту, комплекс належить до Третього проміжного періоду. Це час політичних потрясінь та державного розпаду. Він збігся з крахом пізньої бронзової доби, що вплинуло на цивілізації Близького Сходу та Східного Середземномор'я, зокрема на початок грецького Темного Середньовіччя. Розкопки під керівництвом Мохамеда Ісмаїла Халеда виявили безліч цікавих елементів. Було знайдено станції для подрібнення руди, басейни для фільтрації золота та глиняні печі для виплавки металу з кварцових жил. Також виявлено житлові приміщення для золотошукачів, майстерні, храми, адміністративні будівлі та лазні епохи Птолемеїв. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У древній віллі знайшли мозаїку Архітектурні залишки римського та ісламського періодів підтверджують, що комплекс використовувався понад тисячу років. Він відігравав важливу роль у видобутку та переробці золота за різних правлячих династій Єгипту. Серед знахідок - 628 остраконів з текстами ієрогліфічного, демотичного та грецького письма. Археологи також виявили бронзові монети Птолемеїв і теракотові статуетки людей та тварин греко-римського періоду. Додатково знайдено кам'яні фігурки богів, зокрема Бастет і Гарпократа. Халед зазначив, що це відкриття дозволяє глибше зрозуміти технології видобутку корисних копалин у Стародавньому Єгипті. Знахідки дають цінну інформацію про соціальне, релігійне та економічне життя людей, які працювали в золотодобувній галузі. У Єгипті археологизнайшли велике похованняіз 250 саркофагів із муміями, а також схованку з бронзовими статуями. Знахідка розташована в некрополі Саккара неподалік Каїра. Мумії добре збереглися.

Книга "Пророцтва Мішеля Нострадамуса" вийшла у французькому місті Ліон 1 березня 1555-го. Пророцтва були записані у вигляді катренів - римованих чотиривіршів. А вірші складалися у центурії-століття. Автор був лікарем, поетом, астрологом і алхіміком. До 1559-го його передбаченням ніхто не вірив. Того року відбувся рицарський турнір на честь заміжжя сестри та дочки короля Генріха ІІ. Король вирішив помірятися силою з молодим графом Монтґомері. Спис графа зламався, а Генріхові крізь отвір у шоломі ратищем викололо око. Король прожив 10 днів і в страшних муках помер. За рік до того Нострадамус передбачив: "Молодий лев поб'є старого, на полі битви, сам на сам, в золотій клітці йому видряпають очі. І він помре страшною смертю". Єпископ, який був свідком двобою, розповів, що Генріх і Монтґомері перед турніром перевдяглися левами. Після цієї історії астролог став знаменитим. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Нострадамус передбачив появу і крах СРСР Нострадамус передбачив пробудження вулкана Везувій в Італії, який одного разу вже забрав життя понад 20 тисяч жителів Помпеї. У прогнозі сказано, вулкан буде "стрясати землю кожні п'ять хвилин", світ чекають великі жертви - майже шість тисяч осіб. Передбачив Варфоломіївську ніч, розгром Наполеона І, Першу світову, Більшовицький переворот, Другу світову. Нострадамус написав пророцтва до 2240 року. Дата збігається з кінцем Єврейського календаря. За життя вийшли три видання його "Пророцтв". Кожне щоразу доповнювали новими центуріями. Четверте, посмертне й найповніше, з'явилося 1568 року

На півночі Іспанії археологи знайшли прясельце залізного віку з написом кельтіберською мовою. Це відкриття ставить під сумнів уявлення про те, що доримські суспільства регіону не мали писемності. Знахідку зробили під час розкопок в історичному місці в Леоні. Прясельце датується І століттям до нашої ери. Це один із найдавніших зразків алфавітного письма на півночі Іберії. Відкриття змінює розуміння грамотності та культурних практик тогочасних громад. Про це повідомляє Аrkеоnеws. Дослідження проводили археологи з Університету Леона в Ла-Пенья-дель-Кастро. Вони встановили, що напис виконаний кельтіберським алфавітом. Це надзвичайно важливе відкриття, адже раніше вважалося, що суспільства залізного віку в цьому регіоні не використовували писемність до приходу римлян. Прясельце знайшли на території поселення. Його місцеве походження свідчить про те, що частина жителів могла бути грамотними. Це ставить під сумнів припущення про повну відсутність письма серед місцевого населення. Розкопки тривали з 2013 по 2019 рік. Археологи виявили численні артефакти, які свідчать про соціальне та економічне життя громади. Під час розкопок у 2017 році знайшли сховище з кошиком насіння, в'яленим м'ясом, інструментами та прясельцем із написом. За однією з версій, гравіювання могло вказувати на право власності. Це була поширена практика серед сусідніх культур, таких як ваккеї ІІ століття до нашої ери. Інша версія припускає, що напис міг бути символом статусу власника в суспільстві. Це означає, що частина населення володіла письмом для практичних чи символічних цілей. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: $1 млн отримає той, хто розшифрує давню писемність Прясельце виготовлене з місцевого тальку, що свідчить про розвиток традиції письма в межах поселення. Це спростовує припущення про запозичення письма через торгові контакти. Відкриття ставить нові питання про культурну взаємодію та обмін знаннями між сусідніми громадами. Це дослідження не лише розширює уявлення про писемність у північно-західній Іберії, але й поглиблює розуміння культурної динаміки доримських суспільств. Розширення епіграфічної бази кельтіберської культури дає важливу інформацію про повсякденне життя, соціальну структуру та міжкультурну взаємодію стародавніх спільнот цього регіону. Вчені припускають, що перших людей на Філіппінизакинуло цунамі. Стоянку предків людини віком 700 тис. років виявила міжнародна група вчених. Це були попередники людини розумної. Ці знахідки свідчать про заселення островів Південно-Східної Азії задовго до прибуття туди сучасної людини.

Польський король Ян ІІ Казимир 28 лютого 1654-го своїм універсалом закликав запорозьких козаків зберігати вірність Речі Посполитій. У січні 1654-го гетьман Богдан Хмельницький уклав договір з Московською державою на Переяславський раді. За цим договором Україна входила в склад Московії на правах автономії. Московський цар Олексій І Михайлович повів військо на Литву, захоплюючи Полоцьк, Смоленськ, Вітебськ і Могильов. Польський король Ян ІІ Казимир також був великим литовським князем. Наступного року Велике князівство Литовське перейшло під протекцію Шведського королівства. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Уклали принизливу угоду Правління Яна ІІ Казимира припало на найбільше в історії Речі Посполитої козацьке повстання, війну зі Швецією та Московією. Через місяць після Переяславської ради польський король Ян ІІ Казимир закликав українських міщан і чернь не присягати московському царю і дочекатися приходу королівських військ. Так само просив і козаків та Хмельницького. До його прохань не дослухалися. Шведські війська протягом 1655-го підпорядкували собі практично більшу частину Корони. Поляки здали Варшаву та Краків. Уперше польський король Ян ІІ Казимир втік зі своєї країни. Гетьман Богдан Хмельницький 28 вересня 1651-го підписав із поляками Білоцерківський мирний договір. Для Гетьманщини це була принизлива угода, адже він втрачав всю незалежність, а Україна лишилась під владою Польщі.

В урочищі Бабин Яр на північно-західній околиці Києва, 27 лютого 1942-го пройшли масові розстріли німецькими військами членів українського націоналістичного підпілля. За роки Другої світової війни у Бабиному Яру полягло понад 100 тис. осіб - євреїв, ромів, караїмів, радянських військовополонених, учасників українського націоналістичного руху опору, пацієнтів психіатричної клініки. Територія Бабиного Яру має довжину понад 2 км і глибину 50 м. Перший розстріл відбувся у вересні 1941-го. Розстріляли 752 пацієнта психіатричної лікарні імені Івана Павлова. Протягом 29-30 вересня 1941-го нацисти розстріляли в урочищі 33 771 людину, переважно євреїв. Перед тим їх звинуватили у масових вибухах та пожежі на Хрещатику. У пожежах загинуло багато німців і киян. Насправді акцію провели радянські диверсанти. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Спільна трагедія єврейського і українського народів - у Бабиному Яру розстріляли 100 тис. осіб У лютому 1942-го почали розстрілювати членів українського націоналістичного підпілля. У Бабиному Яру розстріляли Олену і Михайла Теліг. Там також поховані тіла Івана Ірлявського, Івана Кошика, Тодота Черидниченко. Жертвами німецького терору стали 500 членів "Буковинського Куреня" ОУН. Розстрілювали нацисти українських священиків і монахинь. Коли окупанти відступали, вони приховали велику кількість доказів своїх злочинів. Тіла в Бабиному Яру відкопали і спалили. Кістки перемелювалися на привезених з Німеччини машинах, попіл був розсипаний околицями. Меморіал жертвам Бабиного Яру відкрили у Києві 5 жовтня 1991 року. Тут з 29 вересня 1941-го і до жовтня 1943 року німецька окупаційна влада знищила понад 100 тис. осіб.

Цивілізація долини Інду приховує багато загадок, серед яких найзагадковішою залишається її писемність. Її досі не вдалося розшифрувати, проте дослідники поступово розкривають деталі життя у давніх містах. Приблизно 5700 років тому на території сучасної Індії та Пакистану виникла одна з найдавніших цивілізацій світу. Вона стала відомою своїми великими містами та складною, але нерозшифрованою системою письма. Археологічні дослідження допомагають заповнити прогалини в розумінні цієї культури, пише ІFLSсіеnсе. Попри високий рівень розвитку, цивілізація зрештою зникла, залишивши після себе більше питань, ніж відповідей. Археологи працюють над реконструкцією її історії, аналізуючи матеріальні свідчення, знайдені у давніх містах. Найвідомішим і найбільшим з них була Гараппа. Вона існувала між 3700 і 1300 роками до нашої ери. Укріплені стіни цього міста приховували чимало артефактів, зокрема численні зразки писемності, які залишаються таємницею для вчених. Індійська влада запропонувала нагороду в $1 млн тому, хто зможе прочитати цей текст. Попри відсутність успіху в розшифровці, нові дослідження допомогли зрозуміти економіку та соціальну структуру Гараппи. Під час розкопок вчені зібрали 1144 зразки рослинних залишків, зокрема зерно та полову. Виявилося, що обробка зернових, ймовірно, відбувалася за межами міста. Це суперечить гіпотезі про те, що мешканці займалися цим самостійно у своїх домівках. Раніше на користь цієї версії вказувала присутність дрібного насіння бур'янів, яке вважали залишком домашньої обробки. Проте подальший аналіз показав, що ці бур'яни походять із кормових рослин, які споживала худоба. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вчені здійснили прорив у розшифруванні давньої писемності Це натякнуло на ще одну можливу практику - масове використання гною як пального. Його могли спалювати у гончарних та фаянсових печах, а також використовувати для приготування їжі. Такий метод опалення зберігся в деяких сільських регіонах донині. Отримані дані свідчать про централізовану систему управління харчовими ресурсами. Оброблене зерно, зокрема пшеницю та ячмінь, доставляли з сільських поселень до міста. Попри ці відкриття, цивілізація долини Інду залишається оповитою загадками. Її мова, релігійні вірування та причини занепаду досі викликають багато суперечок серед учених. Вчені припускають, що перших людей на Філіппінизакинуло цунамі. Стоянку предків людини віком 700 тис. років виявила міжнародна група вчених. Це були попередники людини розумної. Ці знахідки свідчать про заселення островів Південно-Східної Азії задовго до прибуття туди сучасної людини.