Ukrainians news about Історія

30 червня 1941 року у Львові проголосили Акт відновлення Української Держави. Gаzеtа.uа зібрала ілюстрації, які стосуються цієї події. Проголошення ініціювала Організації українських націоналістів революціонерів під проводом Степана Бандери. Акт проголосив голова Національних зборів Ярослав Стецько з балкона будинку товариства "Просвіта" на площі Ринок. Львівська радіостанція повідомила про це населенню України й передала благословення митрополита Андрея Шептицького. 29 червня 1941-го радянські війська й загони НКВД залишили Львів. Перед цим вбили тисячі в'язнів тюрем. Наступного дня в місто зайшли загони вермахту. Першим увійшов батальйон "Нахтігаль" з командиром Романом Шухевичем. Пізніше на вантажівці з Перемишля прибула група оунівців. Стецька уповноважив Український національний комітет проголосити незалежність України. "На західних землях України твориться українська влада, яка підпорядкується Українському національному урядові, що створиться у столиці України - Києві з волі українського народу", - йшлося в документі. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Організація українських націоналістів розкололась Німецька влада не підтримала відновлення незалежності України. 15 вересня Ярослава Стецька та Степана Бандеру заарештували. Їх ув'язнили в концтабір Заксенхаузен. ОУН(б) продовжила боротьбу за незалежність. 30 червня 1941 року в окупованому німцями Львові проголосили створення Української Держави та сформували уряд - Українське Державне Правління на чолі з Ярославом Стецьком. Українську Державу за два місяці після створення ліквідували.

30 червня 1941-го у в'язниці міста Перемишляни на Львівщині чекісти стратили священника УГКЦ 52-річного Олексія Боднара. Вирізали на тілі хрест і посипали сіллю. Чоловік народився 1889 року в селі Торгів на Львівщині. Закінчив Львівську греко-католицьку духовну семінарію, а висвячення на ієрея прийняв за часів Першої світової війни. Служив управителем парафій у декількох селах. 1921-го почав виконувати ті ж обов'язки у селі Борщів. Викладав релігію в місцевій школі, водночас активно займався національно-просвітницькою діяльністю - замовляв до села українські книжки й часописи. Цим були незадоволені поляки, але не протидіяли. Пізніше Олексій Боднар створив у селі осередок Українського католицького союзу. Організація прагнула підтримувати всебічний розвиток українського народу в християнському дусі. 1932 року Боднар відгукнувся на прохання митрополита Андрея Шептицького зібрати допомогу бідним і безробітним, а 1938-го Шептицький призначив священника куратором освіти Перемишлянського деканату. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У лісі чекісти розстріляли священника Незабаром розпочалася Друга світова війна. Західну Україну окупували радянські війська, а спецслужби почали переслідування Греко-католицької церкви та всіх активних проукраїнських діячів. Уже 1941 року, із наступом німців на СРСР, переслідування та арешти змінилися масовими розправами. Отця Боднара попередили про небезпеку й порадили сховатися, але він відмовився й сказав, що не скоїв нічого лихого. 26 червня його арештували та кинули до в'язниці НКВД у Перемишлянах. Катували чотири доби, а після того розстріляли разом з іншими в'язнями. Німецька адміністрація дозволила доправити тіло отця до Борщева, де 1 липня 1941 року його поховали. У квітні 1941-го в УРСР діяло 62 в'язниці, з них 26 тюрем у Західній Україні. Тюрми були переповнені в'язнями - у них утримували 72 тис. 768 людей. Там сиділи політики, релігійні діячі, представники інтелігенції, колишні чиновники й військові, "куркулі", активісти національно-визвольного руху, кримінальні злочинці та арештовані за різні побутові злочини. Нарком державної безпеки Всеволод Меркулов видав наказ, в якому йшлося про терміновий облік усіх в'язнів у тюрмах. Мали провести розподіл на тих, що підлягають депортації в концтабори ГУЛАГу й тих, кого необхідно розстріляти. У багатьох містах Західної України після сильних нацистських бомбардувань місцеві очільники НКВД самостійно почали знищувати в'язнів. Прокурор Львівської області Леонтій Харитонов санкціонував страту політичних в'язнів. "Ворогів народу" без суду поливали чергами з автоматів просто в камерах через дверцята для передавання їжі, закидали гранатами. Трупи ховали в подвір'ях в'язниць.

Під час розкопок на території давньої фортеці Туїда археологи натрапили на унікальну знахідку. Виявлено рідкісну золоту монету часів Східної Римської імперії. Експерти визначили, що артефакт належить до періоду правління імператора Юстина ІІ, пише Аrkеоnеws. Він керував імперією наприкінці VІ століття. Фахівці Сливенського регіонального історичного музею повідомили, що це вже четверта золота монета, знайдена у цьому місці. Однак ця відрізняється тим, що пов'язана не з Юстиніаном І, а з його наступником і племінником. Спочатку науковці вважали, що монета належить епосі Юстиніана. Та після реставраційних робіт стало зрозуміло, що зображення й напис вказують на правління Юстина ІІ. На лицьовому боці монети імператор тримає глобус, увінчаний фігурою Вікторії. На зворотному боці викарбувано напис "VІСТОRІА АVGGG &Тhеtа;S". Це свідчить про її походження з монетного двору в Антіохії. У той період місто називалося Теополіс, а нині - Антак'я на території сучасної Туреччини. Юстиніан І залишив після себе спадщину у вигляді великих архітектурних проєктів і територіального розширення. Натомість епоха Юстина ІІ була більш складною. На імперію тиснули зовнішні загрози, ситуація всередині країни ставала нестабільною. Останні роки життя імператора позначилися погіршенням його психічного стану. У результаті до влади частково прийшли його дружина Софія та воєначальник Тиберій. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У каналізації знайшли древню статую Фортеця Туїда, де знайдено монету, розташована на вершині пагорба Хісарлака. Спочатку це була пізньоримська споруда, яку перебудували вже у візантійську добу. Укріплення залишалося важливим стратегічним об'єктом протягом кількох історичних епох, зокрема в середньовічній Болгарії. Цьогорічні розкопки на території Туїди вже дали 23 монети, датовані ІІ-ХІІІ століттями. Вони демонструють, наскільки довго й інтенсивно використовувалася ця локація. Знахідка золотої монети з часів Юстина ІІ розширює уявлення про політичні та економічні зв'язки регіону у ранньовізантійський період. Вона також підтверджує значення Туїди як ключового адміністративного й військового центру тієї доби. 2020 року під час розкопок у болгарському селищі Дебелт археологи знайшли античну золоту сережку. Вона була подібною до прикрас на жіночих фаюмських погребальних портретах. Знахідку побачили в щілині між плитами в громадських лазнях часів Римської імперії в місті Деульт - колонії ветеранів VІІІ легіону Октавіана Августа.

29 червня 1919-го більшовики розстріляли в Одесі колишнього українського військового міністра, 61-річного Олександра Рогозу. Відмовився перейти на бік Червоної армії. Олександр Рогоза народився 1858 року на Київщині в родині священника, дворянина Вітебської губернії. Навчався в Полоцькій військовій прогімназії, Михайлівському артилерійському училищі, а після того закінчив Миколаївську академію Генерального штабу. Брав участь у російсько-турецькій війні 1877-1878 років. 1908-го отримав звання генерал-лейтенанта, а за рік став командиром 19-ї піхотної дивізії армії Російської імперії. Командував дивізією в часи Першої світової війни. Відзначився в боях у Польщі, Румунії та Молдові. Від командування військами генерал-лейтенанта відсторонили після більшовицького Жовтневого перевороту. Однак уже на початку квітня 1918-го він вступив до української армії. 30 квітня отримав від гетьмана Павла Скоропадського пропозицію стати військовим міністром в уряді Української держави. Прийняв її та розпочав активну роботу з реорганізації та українізації Генерального штабу, формування восьми нових стрілецьких корпусів. Сприяв реформуванню Запорізького корпусу, Сердюцької, Сіро- та Синьожупанної дивізій. Надавав підтримку козацтву. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Розстріляли поета, який воював за Україну Після повалення гетьманату Директорією УНР наприкінці 1918 року, Рогозу позбавили посади та заарештували, але невдовзі звільнили. Він перебрався до Одеси, звідки планував дістатися Кубані та приєднатися до білогвардійців, але чомусь залишився в місті. Незабаром Одесу захопили червоні під командуванням отамана Никифора Григор'єва. Рогозі запропонували перейти на службу, але він відмовився. Тоді показово розстріляли на Катерининській площі. Колишнього генерал-майора УНР та першого міністра Української держави Олександра Лігнау розстріляли чекісти на Бутовському полігоні під Москвою 5 лютого 1938 року. Чоловік потрапив під сталінські репресії проти офіцерства. Лігнау звинуватили в шпигунстві на користь нацистської Німеччини.

Сьогодні відзначають День Конституції України. Основний закон держави прийняли у 1996 році в залі Верховної Ради. Події передувало важке 24-годинне безперервне засідання. Врешті, після безсонної ночі, "за" проголосували 315 народних депутатів, 36 - проти. "Текст розроблявся багатьма людьми. Кажуть: "батьки" Конституції. Ми, хто брав участь у творенні Конституції, вважаємо батьком Конституції Михайла Сироту, який вів роботу Конституційної комісії, він стояв на трибуні майже всю ніч. Цей текст, який ми проголосували, був відпрацьований на основі тексту, прийнятого у першому читанні. У ньому було понад дві тисячі поправок. Основу напрацьовували десятки фахівців. До складу Конституційної комісії входили найкращі фахівці з конституційного права. Ми намагалися максимально не пошкодити текст, прилаштувати його до потреб суспільства, враховували політичні речі, йдучи на якісь поступки", - згадував політик і один з авторів тексту Конституції Віктор Мусіяка. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Скільки українців не читали Конституцію - результати опитування Попри те, що Україна останньою з усіх пострадянських країн прийняла Конституцію, міжнародна спільнота назвала її однією з найдемократичніших у світі. Вона встановила, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, а носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в країні є народ. Гарантувала основні права і свободи людини і громадянина, право приватної власності, затверджувала державну символіку, статус української мови як єдиної державної. Визначала основні повноваження органів державної влади. Декларацію про державний суверенітет України прийняла Верховна Рада УРСР 16 липня 1990-го. До цього документ обговорювали на ХХVІІІ з'їзді Комуністичної партії України, де приняли відповідну резолюцію. Декларація заклала основу для побудови незалежної України. За кожне положення декларації проходили словесні бої у сесійній залі парламенту. Проте події, які сколихнули Радянський Союз, вказували на невідворотність змін. Комуністи, які складали більшість у Раді, пішли на поступки демократичним силам. Декларація стала підвалиною до прийняття Конституції України.

28 червня в Україні відзначають День Конституції. Цього року їй виповнюється 29 років, повідомляє Gаzеtа.uа. Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року з'явилася потреба конституційно закріпити основи державного та суспільного ладу. Тоді було 15 проєктів Конституції, але їх не ухвалили через конфлікт президентів Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми з Верховною Радою та її головою Олександром Морозом. Президент хотів створити сильну виконавчу владу. Верховна Рада прагнула зберегти і розширити свої повноваження. 26 червня 1996 року Рада національної безпеки і Рада регіонів при президентові України засудили будь-які зволікання з прийняттям Конституції. Кучма призначив референдум щодо прийняття Конституції на 25 вересня. Наступного дня Верховна Рада прийняла постанову "Про процедуру розгляду проєкту Конституції України в другому читанні". І розпочався справжній марафон тривалістю майже 24 год. З них останні 14 - без перерви. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Конституція за хвилину. 90% українців не знають своїх прав Статті для обговорення з трибуни Верховної Ради зачитував депутат Михайло Сирота. Його пізніше називали батьком Конституції. У залі засідань точилася боротьба між комуністами та представниками інших політичних сил. По кожному спірному питанню мусили шукати компроміси. За Конституцію проголосували 315 депутатів із 450. Україна отримала Конституцію о 9:18 28 червня 1996 року. У ній закріпили правові основи держави, її суверенітет і територіальну цілісність, основні права і свободи громадян. 1997 року почали відзначати День Конституції. Це єдине свято, закріплене у статті 161 Конституції. Україна не вийде з кризи на клаптикових змінах. Вона або розчиниться в Європі як держава із втраченими перспективами, або набереться розуму й мужності, щоб ухвалити новий Основний закон, - каже правознавець Всеволод Речицький. "На східноєвропейському просторі всі конституції побудовані на західних зразках. Студентською мовою - списані. Студент ніби й розуміє слова, та, коли треба їх пояснити, відстоювати зміст, каже: ні, я на таке не підписувався. Україна теж написала Конституцію за західними зразками, але зіпсувала їх і послабила. Ми тоді створили чергову соціалістичну конституцію. Стаття 13-та говорить, що земля є власністю народу. Можна не продовжувати. Бо про те саме йдеться в ленінському декреті "Про землю". Тому нинішні спроби змінити щось окреме - закономірні, але не вирішують питання по суті", - каже він.

The "Come Back Alive" Foundation is close to the Ukrainian military. The front line of the Russian-Ukrainian war is not only the front. It is where the war for Ukraine is going on. In hospitals, in warehouses, landfills, in mass media, in offices. We supply and repair equipment, train soldiers and officers, help transform the Armed Forces, provide first-hand accounts of war and stem the flow of propaganda and disinformation. Provides the Ukrainian army with the most important tactical advantage.

Бунт на броненосці "Князь Потьомкін Таврійський" в морі неподалік Одеси вибухнув 27 червня 1905 року. Моряки розпочали перше в історії Російського флоту збройне повстання і захопили корабель. Більшість команди екіпажу корабля становили українці. Серед матросів у Севастополі і в Одесі того року виникають революційні настрої, заявляються десятки гуртків українського типу. Восени усі готувались до повстання на Чорноморському флоті - як першого кроку до повалення царської влади. 25 червня 1905 року панцерник "Князь Потьомкін Таврійський" в супроводі міноносця знялися з якоря в Севастополі і прибули до Тендрівської коси неподалік Одеси для навчання. На борту панцерника - екіпаж з 781 матросів, 15 офіцерів, двох лікарів і священика. Матроси жили в жахливих умовах, а в офіцерів і наближених до них російських матросів умови були кращі. Кухар із наказу офіцерів закупив у знайомого одеського купця тухлу яловичину та делікатеси і вино для офіцерів. Того дня приготував борщ. У ньому плавали великі білі опариші. Моряки відклали ложки - їли лише сухарі із водою. Старший офіцер Іполит Гіляровський закричав оголосив загальний збір на палубі через непокору. Іполит Гіляровський наказав охоронцям стріляти в незгодних підкорюватися наказам. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Бій під Крутами: студенти затримали удесятеро більшу армію Унтер-офіцер Григорій Вакуленчук, мінний машиніст Панас Матюшенко і офіцер Олександр Коваленко - українці. Вакуленчук цілиться в Гіляровського. Матроси захопили склад з боєприпасами. Повстання підтримали російські матроси та унтер-офіцери. Керівником повстання став мінний машиніст Панас Матюшенко. Панцерник прибув в охоплену загальним страйком Одесу. Керівники повстання на нараді вирішили запросити на борт корабля представників міської соціал-демократичної організації. На берег доставили тіло Вакуленчука. На похороні - натовп людей до 10 тис. осіб. Сталися заворушення в порту, почались провокації, деякі крамниці були розбиті і підпалені. Війська відкрили вогонь по натовпу. За офіційними даними російського уряду загинуло і було поранено 123 людини. Реальне число потерпілих було більшим. На придушення повстання царське командування Чорноморського флоту 29 червня послало дві ескадри: 5 панцерників, 1 крейсер, 7 міноносців. Але моряки ескадри відмовилися стріляти по "Потьомкіну". Команда "Потьомкіна" повела корабель до румунського порту Констанца. Там передала представникам іноземних консульств та пресі звернення "До всього цивілізованого світу" та "До всіх європейських держав", в яких роз'яснила мету своєї боротьби. Румунська влада відмовилася надати бунтівному кораблю необхідні припаси, моряки здалися. Панас Матюшенко та інші моряки залишились там як політичні емігранти. Згодом частина повернулася на батьківщину. Більшість були заарештовані та страчені. Корабель повернули Росії і перейменували на "Св. Пантелеймон". 29 січня 1918 року відбувся бій під Крутами. Тривав 5 годин між 4-тисячним підрозділом російської Червоної гвардії та загоном із київських курсантів і козаків "Вільного козацтва" у кількості близько 400 вояків.

У Франції археологи натрапили на підземний склеп, який залишався закритим кілька століть. Його виявили у старовинній церкві Сен-Філібер в місті Діжон, передає Sсіеnсе Аlеrt. Вхід до склепу був замурований щонайменше 400 років. Дослідники вважають його своєрідною капсулою часу, яка дісталась до нас майже неушкодженою. Будівля церкви належить до ХІІ століття. Це єдиний у Діжоні храм, зведений у римському архітектурному стилі. Вона була виведена з експлуатації після Французької революції. Пізніше споруду перетворили на соляний склад. Саме в той період конструкція зазнала серйозних руйнувань. У 1970-х роках почали спробу реставрації. Але у 1974 році, коли на підлозі облаштували бетонну плиту з системою підігріву, це тільки погіршило ситуацію. Волога й сіль почали ще активніше руйнувати стародавнє каміння. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Археологи відкопали древні ритуальні посудини - фото Нещодавно знову взялися за порятунок церкви. Цього разу роботу очолили археологи з Національного інституту превентивних археологічних досліджень Франції. Вони демонтували згубну бетонну конструкцію й почали нові розкопки. Саме під час цих робіт і натрапили на замуровані сходи, що вели під землю. Склеп, який відкрили під підлогою, зберіг останки кількох десятків осіб. Серед них - як дорослі, так і діти. Дослідники припускають, що ці люди могли стати жертвами трагічної події. Це могла бути масова епідемія або голод. Труни були розташовані щільно. Щоб звільнити місце, попередні останки просто зсували вбік. Фахівці вважають, що сам склеп належить до ХV-ХVІ століть. Паралельно були знайдені й глибші історичні шари. Серед них - гробниці ХІ-ХІІІ століть, викладені плиткою, а також саркофаги VІ століття. Археологи повідомили, що планують продовжити роботи до глибини не менше трьох метрів. За їх словами, рештки охоплюють період від пізньої античності аж до сучасної доби.

26 червня 1954-го армія із застосуванням танків придушила Кенгірське повстання в'язнів біля міста Жезказган у Казахстані. Воно тривало 42 дні. Взяло участь більше 4 тис. українців. Після смерті Сталіна багатьох в'язнів ГУЛАГу влада амністувала звільнили більш ніж 1 млн. До них не зараховували так звані "антирадянські елементи". Їхнє утримання в таборах стало ще жорстокішим - тяжка праця на копальнях, постійний голод, заборони і покарання. Перші прояви опору у Кенгірі почалися наприкінці 1953-го. Адміністрація реагувала по-різному. Подекуди йшла на лібералізацію внутрішнього режиму, певне нормування використання рабської праці. В інших управліннях доходило і до затягування виконання розпоряджень, які йшли в ГУЛАГ із Москви. Взимку 1953-го табірна охорона тричі самовільно відкривала вогонь по ув'язнених, загинуло кілька чоловік. У квітні 1954-го до 2 тис. в'язнів кілька днів не виходили на роботу, 14-15 квітня до праці не вийшли усі ув'язнені 2-ї зони в знак протесту проти побиття одного із засуджених. У "Степлазі" перебували переважно молоді націоналісти після 1920 року народження члени ОУН, балтійські партизани, колишні солдати й офіцери Червоної армії з тривалими термінами ув'язнення, нерідко й з додатковими за дійсні чи вигадані "злочини", здійснені у таборах. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Більшість - українці. В'язні табору в Росії підняли повстання В ніч на 24 травня політв'язні почали повстання. Вибили колодою отвір у саманній загороді до жіночої зони. Всю адміністрацію вигнали за межі табору. Розібрали мури між зонами, збудовали барикади та виставили охорону. Над їдальнею повстанці вивісили червоно-чорний прапор. 26 червня вранці комісія МВС по радіо зверталася до повсталих з вимогою здатися, повідомили про введення військ. Після цього в зону рушили 1,6 тис. солдатів, з сотнею вишколених собак, три пожежні машини, пять танків Т-34 1-ї мотострілецької дивізії військ НКВС імені Федора Дзержинського. Загинуло більше 35 в'язнів, 543 отримали тілесні пошкодження. Із солдатів - 40 поранені та контужені. У повстанні брало участь 5392 бранці 3-го табірного відділення Степлагу. В тому числі 43 % - жінок. У ніч на 17 травня 1954-го почалося повстання в'язнів табору в селищі Кенгір в Казахстані. Повстали політв'язні, яких не амністували після смерті диктатора Йосипа Сталіна. У таборі було багато українців та вихідців з країн Балтії. Вони почали демонструвати непокору. Щоб зламати в'язнів, у табір направили 1,4 тис. кримінальних злочинців. Вони не любили політв'язнів. Але націоналісти не терпіли знущань кримінальних. Ті були змушені укласти договір про співпрацю проти табірної адміністрації. Під час початку повстання вартовий застрелив 13 людей і поранив 33. Політв'язні на чолі з волинським членом ОУН Віталієм Скіруком розгромили штрафний і слідчий ізолятори. Повстанці виготовили 25 листівок російською й казахською накладом понад 700 примірників. 19 тис. в'язнів відмовилися виходити на роботу. Люди готували саморобні ножі, списи, гранати з пляшок. Вимагали припинити свавілля адміністрації та видати винних у масових розправах.

Під час реконструкції вулиці Хрвойєва в хорватському Спліті археологи натрапили на стародавній підземний хід. Його знайшли біля палацу Діоклетіана, де тривали планові роботи з реставрації, передає Аrkеоnеws. Коридор був прихований понад 500 років. Він залишався закритим ще з часів османського вторгнення на територію Далмації. Знахідку офіційно підтвердила команда дослідників на чолі з Весною Буліч Бакетич з міського музею. Вона заявила, що в епоху імператора Діоклетіана це місце вирувало життям і було важливою частиною охоронної інфраструктури. Підземний маршрут, ймовірно, мав стратегічне значення. Він поєднував міську вулицю з підвалами палацу. Водночас міг вести до імператорських покоїв, що розміщувалися вище. Раніше археологи мали іншу мету. Вони шукали залишки башти ХVІІ ст., зруйнованої під час одного з нападів. Та замість цього виявили вхід до старого римського ходу, який був вбудований у східну стіну давньої будівлі. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Знайшли давні підземні ходи Провідний археолог Небойша Цінгела припустив, що цей тунель забезпечував безпечне пересування охорони всередині палацу. У наступні століття частину верхніх рівнів палацу, куди, ймовірно, вів тунель, перетворили на сад єпископа. Виявлена структура додає нових штрихів до історії римського періоду Спліта. Цей хід став другим маршрутом доступу до підвалів палацу. До цього архітектурна пам'ятка мала лише один вхід. Нове відкриття розширює можливості для туристів та дає археологам шанс краще зрозуміти планування міста. Очільниця департаменту з охорони старовинного Спліта Ясна Єрков підкреслила важливість досліджень. Вона наголосила, що навіть через багато століть кожна стіна здатна приховувати щось несподіване. Виявлений прохід стане частиною культурної ідентичності міста. Він наочно демонструє, скільки історичних пластів ще приховані під сучасними вулицями. Археологи розповіли, що нещодавно відкриті підземелля вежі Чарторийських луцького Окольного замку вели до приміщення міського єзуїтського колегіуму ХVІІ ст. Нині тут досліджують 7 кімнат, в одній з яких є хід у таємну.

Сьоґун Токуґава Іємоті 25 червня 1863-го наказав вигнати з Японії всіх іноземців. Японію спіткав голод, найбільший за всю її історію. Померло декілька мільйонів людей. Безоглядна політика уряду викликала ряд повстань, до яких приєдналися навіть самурайські чиновники, члени міських управ. Більшість самураїв, які традиційно вважалися елітою суспільства, збідніли та перетворилися на боржників купців. Сьоґунат також зазнав краху у дотриманні свого зовнішньо-політичного курсу "закритої країни". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У країні кожен десятий був опіумним наркоманом Судна Росії, Британії і США, держав, які розпочали гонитву за колоніями в Азії, почали постійно з'являтися біля японських берегів. Вимагали від самурайського уряду відкрити порти і підписати торговельні угоди. Довелося укласти з США, Росією, Великою Британією, Голландією і Францією нерівноправні договори "дружби й торгівлі". Надавали право іноземцям торгувати в Японії за пом'якшеного режиму оподаткування. Ці договори поклали кінець ізоляції країни і сильно вдарили по престижу сьоґунату. Вони спричинили недовіру до нього як серед простого населення, так і самураїв. Сьоґунат намагався боронити країну від іноземців, але протистояти їхнім добре оснащеним флотиліям і військам він не міг. Під тиском опозиційних сил Токуґава Іємоті офіційно зрікся поста лідера країни. Його наступник Токуґава Есинобу був останнім сьогуном. Пожежа в японській столиці Кіото 7 березня 1788 року знищила історичні райони міста. Стала однією із найбільших в історії Японії. Пожежа спалахнула на східному березі річки Камо. Вранці вогонь зайнявся в приватному будинку. Поширився на південь й перекинувся на західний берег річки. Через сильний вітер охопила майже все Кіото. Пожежа тривала 3 дні. Знищила 37 тис. будівель, 201 буддистський монастир і 37 шінтоїстських святилищ. Вигоріло 80% площі міста.

Армія Наполеона 24 червня 1812-го перетнула річку Німан і ввійшла на територію Російської імперії. В той час французький імператор Наполеон був на вершині успіху - завойована майже вся Європа, близькою була перемога над Іспанією. Для підкорення Британії необхідна була її економічна ізоляція. Союзник Олександр І відмовився оголошувати блокаду Британії, котра була для Росії економічно невигідна. Наполеон почав наступ на Росію. Наполеон зібрав проти Росії 450-тисячне військо, з яких французи становили половину. У поході брали участь також італійці, поляки, німці, голландці, навіть мобілізовані силою іспанці. Сильними сторонами французької армії були велика чисельність, гарне матеріальне і технічне забезпечення, бойовий досвід. Слабкою стороною армії був її дуже строкатий національний склад. Росія мала велику армію, але не могла швидко мобілізувати війська через погані дороги і велику територію. За техніко-військовим даними російська імператорська армія не відставала від армії Франції. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Бородінська битва тривала менше доби 24 червня найбільша європейська армія вступила на територію Росії. В перші місяці війни, французи практично не зустрічали опору. 20 серпня Олександр І призначив головнокомандувачем військ Кутузова. Він очолив армію під час Бородінської битви. У ній Наполеон втратив 58 тис. вояків. 14 вересня Наполеон без бою увійшов у Москву. Його зустріло практично порожнє місто. Місяць французи чекали на капітуляцію Росії. У жовтні почали відступ. Армія налічувала менше 100 тис. людей. У січні 1813 року почався "Закордонний похід російської армії". Бойові дії перемістилися на територію Німеччини і Франції. У жовтні 1813 року Наполеон був розгромлений у битві під Лейпцигом, а в квітні 1814-го зрікся трону Франції. Був висланий на острів Ельба. Наполеон згодом втік до Франції, сформував нову армію. 18 червня 1818 року під Ватерлоо зазнав останньої розгромної поразки від союзних антифранцузьких військ. Після цього Наполеона було вислано на острів Святої Єлени біля узбережжя Африки, де він перебував під домашнім арештом і помер у травні 1821 року у 51-річному віці.

У Саутверку, що є одним з районів Лондона, археологи зробили відкриття, яке стало одним з найглибших досліджень у сучасній британській археології. Розкопки проводили у рамках підготовки до нового будівництва. Під час робіт знайшли тисячі уламків гіпсу з залишками фарби, пише Аrkеоnеws. Спочатку це сміття вважали звичайними залишками давніх будівель. Та згодом виявилося, що це частини римських фресок, вік яких наближається до 2 тис. років. Роботи координував фахівець з Музею археології Лондона Хан Лі. Саме він першим почав сортувати фрагменти та шукати між ними зв'язки. Разом із командою він застосовував цифрові технології картографування та сучасне освітлення. Це дало змогу відтворити вигляд численних фресок, які приблизно у 200 році нашої ери просто скинули до ями. "Це було як складання найскладнішої у світі головоломки - без коробки, з відсутніми краями та змішаними фрагментами з різних зображень" - згадує Лі. Уламки належали щонайменше 20 різним стінам. Серед мотивів - зображення світильників, птахів, музичних інструментів та декоративних елементів, виконаних у яскравих кольорах. Особливою знахідкою стала частина рамки з написом латинською FЕСІТ - "зробив це". Ймовірно, це найстаріший підпис художника, що коли-небудь знаходили на території Римської Британії. Ім'я майстра залишилося невідомим. Ще один фрагмент містив грецький напис. Це єдиний знайдений зразок такого тексту в межах сучасної Англії. Також виявили малюнок жінки, яка, ймовірно, плаче. Її стиль свідчить про можливий зв'язок із періодом Флавіїв. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Археологи виявили унікальний барельєф На деяких шматках збереглися розмітки, що вказують на підготовчі лінії для майбутніх композицій. Частину цих проєктів так і не встигли завершити. "Ці позначки розкривають людську руку, що стоїть за мистецтвом. Вони показують думки, практику, навіть невпевненість" - пояснив Лі. Відновлення фресок стало можливим навіть з фрагментів, менших за людську долоню. Над цифровими реконструкціями працювала ілюстраторка МОLА Фейт Варді. Хоча роботи ще тривають, команда сподівається, що у майбутньому фрески стануть доступними для огляду громадськості. Проєкт здійснюється за підтримки Lаndsес, Тrаnsроrt fоr Lоndоn та Sоuthwаrk Соunсіl. Ця ініціатива доводить, що археологія здатна оживити не лише речі, а й цілі історії. У Єгипті археологи знайшли мумію з амулетом у вигляді золотого язика. Дослідники припустили, що амулет мав дозволити померлому говорити в загробному житті.

Повернення кримських татар у Крим почалося 23 червня 1990-го. Прибуло 20 тис. кримських татар - майже половина всіх, що жили тоді в СРСР. Кримських татар звинуватили в масовому дезертирстві з лав Червоної армії та співпраці з ворогом під час Другої світової війни. Пропозицію виселити цілий народ в Узбекистан без доведення провини сформував нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія. Аргументував "небажаністю подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці СРСР". Після того підготували велику операцію, до виконання якої залучили 32 тис. працівників НКВД і солдатів. 183&thіnsр;155 кримських татар виселили з півострова в травні 1944 року. Їх відправили в Узбекистан, Казахстан, Таджикистан, у Марійську АРСР, на Південний Урал і в Костромську область. За офіційними даними, дорогою до місць депортації померла 191 людина. За перші роки життя на чужині від нужди й тяжкої праці загинули 46% кримських татар за оцінками активістів кримськотатарського руху. Офіційні цифри 15-25%. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Криму перейменували населені пункти У місцях заслання кримські татари змогли зберегти свою ідентичність, мову й історичну пам'ять найпотужніший у тих умовах зв'язок з батьківщиною. У 1950-х сформували національний рух. Головною національною ідеєю стало повернення в Крим і відновлення порушених 1944-го прав. Верховна Рада СРСР 14 листопада 1989 року ухвалила постанову "Про визнання незаконними й злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, і забезпечення їхніх прав". Повернення татар супроводжувалося земельними конфліктами з переселеними на півострів людьми. 18 травня відзначають День боротьби за права кримськотатарського народу. 23 лютого 1944-го в СРСР розпочалася насильницька депортація чеченців та інгушів з їхньої батьківщини. Операція НКВД дістала назву "Чечевица". Приводом до її проведення стала нібито співпраця народів з нацистською Німеччиною та виступ зі зброєю проти Красної армії. Найвище керівництво СРСР вирішило покарати бунтівні народи й позбутися їх. Чеченці й горці Кавказу постійно боролися за національну незалежність. Депортації зазнали близько 2,5 млн. громадян СРСР.

Археологи підтвердили вік кам'яної фігурки, яку випадково знайшов польський фермер біля річки. За результатами досліджень, вік артефакту становить близько 6 тис. років, передає Тhе Аrt Nеwsрареr. Знахідку аналізували з грудня 2022 року. Лише після тривалих перевірок вдалося дійти висновку щодо її походження та автентичності. "Іноді вражаючі відкриття трапляються випадково. Нам знадобилося багато часу, щоб підтвердити автентичність фігурки", - зазначив археолог Марцін Кшепковський, який долучився до вивчення артефакту. Фігурку виготовили з вапняку бежевого кольору. Її висота становить 12 см. Знахідку назвали "Венерою Колобжезькою". Назва походить від польського міста Колобжег, біля якого і була виявлена статуетка. Археологи називають "Венерами" всі фігурки жінок із виразними формами, які датуються доісторичними часами. "Разом з іншими дослідниками ми визначили, що це предмет, зроблений людською рукою, і, найімовірніше, символ Венери, богині родючості", - пояснив Ян Орлінський, який очолює місцеву спільноту істориків-аматорів. Фахівці вважають, що цю фігуру створили перші фермери, які населяли територію сучасного Західного Помор'я. Її могли використовувати в обрядах, пов'язаних із поклонінням родючості, або під час ритуальних церемоній. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Знайшли двір польських лицарів Невдовзі фігурку виставлять у Польському музеї зброї. Там вона стане одним із найдавніших об'єктів у експозиції. У самому музеї наголошують, що подібні артефакти на території Польщі ще не знаходили. Хоча вік Венери Колобжезької сягає 6 тис. років, вона не є найстарішою у своєму роді. Найдавнішою фігуркою такого типу вважають Венеру з Холе-Фельса. Її виявили на півдні Німеччини у 2008 році. Їй понад 40 тис. років. Монети знайшли при проведенні археологічних розкопок в околицях Біскупця, на території Вармінсько-Мазурського воєводства. Перші дві монети виявили аматори за допомогою металошукачів. Про знахідку вони повідомили місцевій владі. Розкопками зайнялись археологи з Острудського музею. Вони знайшли 118 срібних динаріїв ІХ ст. Монети належать до періоду Людовика Благочестивого. Раніше динарії Каролінгів у Східній Європі не знаходили. Учені не можуть пояснити, як такий скарб з'явився в Польщі. У ті часи в землях, населених пруськими племенами, переважали арабські монети.

У стародавньому місті Олімпос на півдні Туреччини археологи виявили мозаїчний напис поруч із входом до церкви. Поруч розташована мозаїчна підлога, передає Аrkеоnеws. Роботи проводяться на території району Кумлуджа, що в провінції Анталія. Знахідки вкотре засвідчили присутність християнської громади в Лікії. У тексті, викладеному мозаїкою, йдеться: "Тут можуть увійти лише ті, хто йде праведним шляхом". Про деталі розкопок розповіла доцентка Гьокчен Куртулуш Озташкін з університету Памуккале. Вона керує археологічними роботами. Вчені знайшли напис просто перед входом до храму, позначеного як церква №1. На думку Озташкін, це вказує на сакральне значення місця. Дослідниця додала, що у 2024 році команда виявила нові мозаїки з іменами жертводавців. Подібні артефакти фіксували й у 2017, 2022 та 2023 роках. За її словами, мозаїки не лише прикрашали підлогу. Вони передавали послання і відображали соціальну структуру ранньохристиянського суспільства. Олімпос розташований на середземноморському узбережжі. Місто виникло у часи еллінізму, пізніше стало важливим римським центром. Воно зберігало активність і в добу Візантії. Розкопки тривають із 2006 року. За останні чотири роки їх проводять без перерв. Досі виявлено рештки кількох церков, резиденцію єпископа, римський міст, поховальні споруди та будинки з мозаїками. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Археологи знайшли древню мозаїку Одна з віл розпочала своє існування у V столітті. Після пожежі в VІ столітті її реконструювали. Нині її продовжують досліджувати. Кінцем 2024 року археологи натрапили на фрагменти ще невідомого храму. Перші ознаки вказують на унікальні архітектурні риси. У 2025 році планується активізація розкопок. Особливу увагу приділять західному некрополю, третьому храму, центральній культовій споруді та північній частині міста. Нові відкриття допомагають краще зрозуміти релігійне життя, міську інфраструктуру та щоденну реальність мешканців давньої Лікії. У провінції Мерсін на півдні Туреччини знайшли прикраси візантійського періоду. Археологи розкопали 19 прикрас віком 1400 років. Вони належать до періоду Візантійсько-Сасанідської війни 602-628 років.

Лідер Народного руху України В'ячеслав Чорновіл у Переяславі-Хмельницькому на Київщині 21 червня 1992-го скасував угоду Війська Запорізького із Москвою 1654-го. У місті відбулась Велика рада Українського козацтва, на якій Чорновіла обрали гетьманом. Козаки одноголосно проголосили про зречення присяги на вірність московському цареві. "Відсьогодні і допоки сонце світить над Україною стара присяга цареві московському не діє, бо козацтво її зрікається, щоб дати клятву народу нашому вірно служити, тільки йому одному і нашій рідній Україні, і не пожаліти живота свого заради її свободи, честі та незалежності. На тому давньої присяги, даної козаками на цьому ж місці, зрікаємося, у чому хрест цілує гетьман Українського козацтва і вся Генеральна старшина й отамани", - читав текст зречення Чорновіл. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Українська армія має стати улюбленицею українського народу" - Чорновіл На цій же Раді склали присягу на вірність Україні. "Отож, буде в Москві цар чи ні, а козаки відтепер служитимуть лише своїй неньці - Україні", - присяглися після зречення. Тричі перепитав гетьман козаків: "Чи буде на те ваша згода?", на що тричі одноголосно пролунало: "Згода! Згода! Згода!". За тим бабахнула гармата, ніби поставила крапку на цій темі. На честь цієї події на місті зречення встановили пам'ятний знак. 18-го січня 1654 року на Переяславській раді, раді козацької верхівки на чолі із Богданом Хмельницьким, було узгоджено перехід під протекцію Московського царства. Було скликано загальну раду, на якій Хмельницький назвав 4-х потенційних протекторів для Війська Запорізького (козацька держава у другій половині ХVІІ ст.) - польського короля, кримського хана, турецького султана та московського царя. Вибір старшини упав на московського царя Олексія Михайловича. Учасники Переяславської ради підтримали це рішення спільною присягою. Ключовим пунктом у виборі саме Олексія Михайлович було те, що він був православним.

Уклав словник українських матюків "Моя матюкологія" "Десь на межі 19501960-х, живучи на колишній вулиці Леніна неподалік від Будинку письменників, я часто зустрічала дивну, якусь "нетутешню" людину, одягнену явно не по сезону: в мороз він був не тільки без шапки, а й в одному костюмі, і погоді відповідав тільки теплий шарф, в який, видавалося, він ладен був зануритися увесь. Погляд добрих короткозорих очей, лагідний і водночас дещо відсутній мовби він десь там, в інших сферах, де завжди тепло і звучить музика&hеllір; Згодом я дізналася, що то Лукаш, геній перекладу так його кваліфікували ті, хто був уже знайомий із першими його перекладацькими спробами. А далі ця небуденна з'ява якась автономна й самодостатня серед вуличної суєти злилася з враженнями від його перекладів: "Фауста", "Декамерона", Імре Мадача, згодом Лорки, які переможно увірвалися в українську літературу, розширивши її обрії, засвідчивши її інтелектуальну глибину й дивовижні образотворчі можливості українського слова", згадувала перекладачка Михайлина Коцюбинська. Микола Олексійович Лукаш був людина скромна, водночас це блискучий поет і лінгвіст, перекладав із 18 мов, а знав 20. Він подарував українському читачеві понад 1000 видатних творів світової літератури та представив рідною мовою більш як 100 зарубіжних авторів. Проте себе вважав не перекладачем, а поетом. Микола Лукаш народився 19 грудня 1919-го в містечку Кролевець Чернігівської губернії. Сім'я була заможна. Батько Олексій Якович походив із давньої козацької родини, мати Василина Іванівна, до шлюбу Оникієнко, зі шляхетсько-козацького роду. У той час на Поліссі більшовики вже контролювали всю територію. Був голод, і Лукаші прихистили родича "ворога народу". Більшовики розкуркулили сім'ю забрали все й виселили з хати. Це погано вплинуло на малого Миколу через пережиті потрясіння до 4 років він не міг говорити. Батьки навіть думали, що він німий. Якось хлопчик утік із циганським табором і там заговорив. Однак спочатку не українською, а ромською. У школі ж вивчив ідиш за надгробками на цвинтарі й газетами вчителя німецької мови єврея. "Він ходив на околицю міста, на єврейське кладовище. На частині пам'ятників написи були єврейською і російською мовами. Він списував написи, зіставляв букви, таким чином вивчав єврейський алфавіт", писав історик та краєзнавець Михайло Сереженко. 1937-го Лукаш вступив на історичний факультет Київського національного університету, зробив перший переклад "Фауста" Йоганна Ґете. Увагу хлопця тоді привернула однокурсниця Фаїна, мала вона єврейсько-грузинське коріння. І коли запросила хлопця до себе, у дверях Миколу зустріла бабуся й необачно сказала Фаїні ідишем: "Мало нам твого тата-­грузина, а тут іще цей гой!" Лукаш одразу відповів давньоєврейською, потім додав ідишем й гордо пішов геть. Бабуся остовпіла. Що саме відповів невідомо. Згодом Микола Лукаш раптово взяв академвідпустку й у 19391940 роках викладав українську та німецьку мови в сільській школі на Київщині. Казали, причиною було нещасливе кохання до однокурсниці Олени Біличенко, яка пізніше виходила заміж чотири рази. Лукаш так і залишився довіку холостяком. За рік роботи у школі він повернувся до університетського навчання. Перевівся на філологічний, бо там вчилася Біличенко, але все було марно. Дівчина на Лукашеві почуття знову не звертала жодної уваги. На початку німецько-радянської війни Микола рив окопи під Києвом, далі під Харковом. Там був поранений у ногу. Ходили чутки, начебто Лукаша у важкому стані знайшов угорський офіцер і своєю мовою почав говорити, що рана серйозна, починається гангрена і хлопцеві лишилося чекати найгіршого. Микола несподівано відповів угорською. Вояка був вражений й вирішив пораненому допомогти. Врешті-решт українець одужав. Після закінчення війни Микола вступив на факультет іноземних мов Харківського педагогічного університету. Невдовзі в цьому ж вузі він викладав німецьку та французьку. Найбільшою прикрістю для нього була втрата перекладеного "Фауста", адже Лукашу довелося почати спочатку. У 1950-х його хрестоматійні українські переклади Ґете на 500 сторінках і "Декамерона" Джованні Боккаччо на 660 сторінках побачили світ. 1956-го Микола Лукаш став членом Спілки письменників України. Його кандидатуру тричі номінували на здобуття Шевченківської премії, але жодного разу він її не отримав. Батьки навіть думали, що він німий У русі національного опору 1960-х Микола Лукаш, як і більшість перекладачів, безпосередньої участі не брав, відкрито дисидентом себе не визнавав. Проте за літературним смаком, за духом був до шістдесятників близький. Лесь Танюк казав: "Григорій Кочур і Микола Лукаш були ті перші шістдесятницькі євроінтегратори, які відкривали нам широкий світ європейської і ширше світової культури". Тож перекладацька праця Миколи Лукаша в контексті національної ідеї близька до подвижництва шістдесятників і була засуджена режимом. Переклади Лукаша мали глибокий підтекст і особливість, яка була в дисонансі з тодішньою ідеєю "української радянської культури" й обмеженням сфер застосування української мови. Своїми перекладами він демонстрував повноцінність української та підіймав українську культуру на якісно новий рівень. "За своїми літературно-мистецькими уподобаннями, за перекладацькими інтересами, за моральною позицією ми належали до одного кола, до однієї, Стусовими словами, "щопти" інтелектуального українства, до "секти" шанувальників поетичної магії рідного слова", писала Михайлина Коцюбинська. Німецька академія наук визнала переклад "Фауста" Миколи Лукаша найкращим у світі. Ґете писав "Фауста" понад 50 років, і жодному перекладачеві (Михайло Старицький, Іван Франко зупинилися на першій частині. Країна) не вдавалося перекласти його до кінця. Заважали цьому різний стиль, віршовий розмір і те, що Ґете використовував брутальну німецьку лайку. Лукаш перекладав цей твір майже 18 років, але таки зробив повний переклад. Він стверджував, що "Фауст" і "Дон Кіхот" написані "занадто німецькою" та "занадто іспанською", тож перекладати їх потрібно "занадто українською". Миколі Олексійовичу вказували, що слід бути ближчим до оригіналу. На що він спокійно відповідав: "Та я перекладаю не з української, а на українську". Він переклав українською поезії Фрідріха Шиллера, "Пані Боварі" Ґюстава Флобера, поему Юліана Тувіма "Бал в опері", що вважалася неможливою для перекладу. А "Декамерон" Боккаччо передав староукраїнською мовою. Микола Лукаш жив у час, коли українську спрощували й намагалися наблизити до мови московитів. А він, навпаки, вважав, що російська мова запозичила багато українських слів, і натякав, що позичене вже час повертати. Та зробити Лукаша ідеологічним ворогом було непросто він був диваком. Дотепні діалоги перекладача швидко переказували серед звичайних людей. Якось в Ірпені Лукаш зустрів одного прозаїка й запитав: &еnsр;А що ви тепер робите? &еnsр;Пишу мемуари. &еnsр;А ви вже нарешті дійшли до того місця, де позичили в мене 200 карбованців? А якось видавництво "Дніпро" запропонувало Миколі Лукашу перекласти твір Миколи Островського "Як гартувалася сталь". "Перекласти? здивувався той. Для цього треба, аби автор бодай чогось наклав!" Лукаш не мав ученого ступеня і не прагнув його здобути. Гонорари отримував великі, але завжди був без грошей натомість збирав безцінну бібліотеку. Голився виключно в перукарні, харчувався в ресторанах, проте до побуту був байдужий. Вдягався благенько, але водночас екстравагантно. Спочатку обідав у ресторані "Інтурист", пізніше в ресторані готелю "Дніпро". Іноземці й не здогадувалися, що дивакуватий чоловік споживав за трапезою не стільки їжу, скільки насичувався особливостями та нюансами їхніх мов. Аж коли раптом він озивався їхніми говірками, які дехто не розумів навіть у тих країнах, звідки приїхав, всі були шоковані. Лукаш надавав перевагу харчуванню в ресторанах іще й тому, що звільнив кухню у своїй квартирі від "зайвої" газової плити йому не вистачало місця для книжок і картотеки української лексики. Казали, в шухлядці з літерою "Г" він нібито зберігав гроші. А коли в шухлядці з літерою "Щ" побачив живу мишу, розсердився вона залізла в комірку не під своєю літерою. Звільнив кухню у своїй квартирі від "зайвої" газової плити не вистачало місця для книжок Якось знайомі попросили його перекласти інструкцію до якогось імпортного товару. Переклад зробив одразу. На запитання, що то була за мова, відповів: "Я її не знаю. Мабуть, котрась зі скандинавських." Лукаша знали як людину азартну. Найбільше полюбляв футбол, доміно й більярд. "Прилучив до футболу й мене. "Ну що ви в тому футболі знайшли цікавого? дивувалася дружина. Кричите, як оглашенні, до стелі підскакуєте". Це вже стосувалося в основному моєї особи. "А емоції! заперечував Лукаш. Гляньте лишень, яке море емоцій. Де ще чистокровний русак після вдалого для динамівців матчу може тикати в бік Москви дулі й щосили кричати: "На!.. Викуси!" згадував письменник Анатолій Дімаров. Лукаш завжди робив переклади виключно з оригіналу й ніколи на замовлення. Бувало, що й байдикував. Так з'явився термін "злукашитися" впадати в неробство за відсутності натхнення. У Спілці письменників Миколу Олексійовича за таке прозвали безпутним генієм. "&hеllір; Лукаш був генієм, яким рухала не вмілість, не воля до зусиль, навіть не почуття обов'язку, а те, що зветься натхненням, а натхнення залежить від дуже тонких і важко приховуваних імпульсів", писав Іван Дзюба у книжковому розділі про Лукаша під назвою "Чаклун-характерник українського слова". Вихід 1964-го "Декамерона" в перекладі українського митця поділив українську літературу на долукашівську й після­лукашівську. Миколі вдалося відреставрувати староукраїнську мову. І головне до всіх приказок і афоризмів Боккаччо він знайшов точні українські відповідники переклав їх бойківськими та лемківськими діалектами. Якось читання уривків з української версії "Декамерона" відбувалося в Будинку письменників на вул. Банковій у центрі Києва. У своїх спогадах про це дійство написала Елеонора Соловей: "Натомість просто фізично відчувала, як утішно було слухати ті читання, а читцям читати, яка то насолода й розкіш: відчувати таку потугу, таке повносилля цієї мови, вічно загроженої та скривдженої!" І далі: "Після цього читання слово дістав Микола Лукаш, його зустріли такою овацією, ніби це був гладіатор, який щойно здобув перемогу&hеllір; Я робив різні стилістичні транскрипції твору, доки не знайшов стилістичний ключ: треба архаїзувати, але помірно. І вже через ту роботу прийшов до нового та справжнього розуміння "Декамерона". Лукаш створив шість словників, зокрема словник фразеологізмів. А ще уклав словник українських матюків "Моя матюкологія". Проте після смерті Лукаша його рідна сестра, викладачка української мови та літератури, знайшла цей словник і спалила. 1973-го Лукаш написав лист на підтримку Івана Дзюби, якого засудили за книжку "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Після цього перекладача стали називати українським Дон Кіхотом. У листі було таке: "&hеllір; Прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищевказаного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання&hеllір;" Заяви такої не прийняли, але Спілці письменників дали наказ згори: виключити Лукаша із членів спілки. Що й було виконано. Микола Олексійович часто рятувався гумором писав "шпигачки". Після його виходу із спілки, заборони друкуватися і згадувати його ім'я у пресі ці самі "шпигачки" набули шаленої популярності. І псевдонім собі для таких речей обрав відповідний Микола Нежурись. Хоча б одна з них, наприклад: "У вас якийсь паскудний звих, Що голову морочите: Я пам'ятник собі воздвиг, А ви собі як хочете". Багато років вимушеного безробіття ерудит і поліглот Лукаш ходив напівголодним і носив на барахолку книжки зі своєї бібліотеки. Допомагали жити й виживати нечисленні друзі й підробітки під чужим ім'ям. Тільки 1979-го "заборону на професію" Лукашу зняли та знову дозволили публікуватися. Збірка його перекладів віршів Ґійома Аполлінера вийшла 1984-го. Про неї він з усмішкою сказав, що поезії Аполлінера "самі французи не можуть перекласти французькою". І мав рацію, бо саме тоді Ґійом сповідував відмову від розділових знаків. А ще за два роки з'явилася остання велика робота Лукаша переклад п'єси Вільяма Шекспіра "Троїл і Крессіда". Тут він започаткував "барокову" традицію українського перекладу й укотре довів, що є постаттю світового рівня. За рік до смерті Лукаша поновили у Спілці письменників. 29 серпня 1988-го Миколи Лукаша не стало. Поховали його на Байковому цвинтарі. Пам'ятник на могилі встановила його шанувальниця, викладачка Києво-Могилянської академії Ольга Петрова. Понад 3 тис. книжок з унікальної бібліотеки перекладача до Музею літератури передала сестра Миколи Лукаша. Він своїми перекладами спростував міф московитів про вторинність української культури. Не встиг закінчити переклад "Дон Кіхота". Але його завершив Анатоль Перепадя з дотриманням Лукашевого стилю.

Американець Семюель Морзе 20 червня 1840-го запатентував телеграф. Пристрій працював за рахунок подачі і переривання електричного струму. Морзе пересилав розроблену ним систему знаків, закодованих в електричні імпульси - азбуку Морзе - дротами. Автоматичний приймач записував сигнали, що подаються ключем. Імпульси струму певної тривалості змушували коливатися електромагнітне перо, що відтворює "крапки" і "тире" на паперовій стрічці пером або видавлювали сигнали, або завдавали їх чорнилом. Великий американський промисловець Стів Вейл зацікавився роботою Морзе й погодився пожертвувати $2 тис. Надав приміщення для подальших дослідів при умові, що Морзе візьме в помічники його сина Альфреда. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Продемонстрували новий вид зв'язку Союз молодшого Вейла й Морзе виявився плідним. Машину запатентували Перше повідомлення надіслали 24 травня 1844 року з текстом : "Дивовижні справи твої, Господи!". Незручність телеграфу Морзе полягала в тому, що його код могли розшифрувати тільки фахівці. Простим людям він був незрозумілий. Працюючи над подальшим удосконалюванням свого телеграфного апарата, Семюел Морзе винайшов і код - телеграфну абетку "азбуку Морзе". Радіосигнал з Англії до Канади вперше зміг передати італійський фізик і винахідник Гульєльмо Марконі 12 грудня 1901 року. Він з дитинства цікавився питаннями, пов'язаними з радіохвилями. Провів першу публічну демонстрацію передачі радіосигналу на відстань 3 км, потім через море.

Переклади російською зі збереженням коду: Поблизу південно-східного узбережжя Франції вчені виявили затонулий корабель. Це торгове судно ХVІ століття, яке стало найглибшою подібною знахідкою у французьких водах, передає Аrkеоnеws. Довжина дерев'яного судна сягала приблизно 30 м, а ширина становила близько 7 м. Його вантаж добре зберігся на дні Середземного моря. Дослідники нарахували майже 200 фаянсових глечиків і близько 100 керамічних тарілок. На багатьох глечиках помітні характерні орнаменти. Вони виконані у лігурійському стилі. Декор включає релігійні символи та геометричні мотиви. Окрім посуду, під водою знайшли кухонне начиння, корабельні гармати та якорі. Ці знахідки дають змогу реконструювати побут на борту торгового судна епохи Відродження. Місце аварії отримало назву "Камарат 4". Воно розташоване на рекордній глибині. Відсутність сильних течій та доступу для мародерів дозволила зберегти корпус судна та вантаж у рідкісному для такого віку стані. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Археологи знайшли закопаний корабель вікінгів Зараз дослідники готують масштабне картографування за допомогою 3D-фотограмметрії. Планується також підйом артефактів з морського дна. До вивчення підключилися експерти з кількох галузей. Серед них фахівці з артилерії, морської інженерії та історії кераміки. Вони допоможуть відтворити маршрут судна та вивчити систему морської торгівлі в Європі ХVІ століття. Поряд з історичним значенням ця подія висвітлює і сучасні екологічні проблеми. Навіть на глибині, в ізольованому районі, навколо знахідки зафіксували пластикове сміття. Відкриття піднімає важливе питання збереження морської культурної спадщини. Воно також підкреслює необхідність захисту океанічного середовища від наслідків діяльності людини. Монети знайшли при проведенні археологічних розкопок в околицях Біскупця, на території Вармінсько-Мазурського воєводства. Перші дві монети виявили аматори за допомогою металошукачів. Про знахідку вони повідомили місцевій владі. Розкопками зайнялись археологи з Острудського музею. Вони знайшли 118 срібних динаріїв ІХ ст. Монети належать до періоду Людовика Благочестивого. Раніше динарії Каролінгів у Східній Європі не знаходили. Учені не можуть пояснити, як такий скарб з'явився в Польщі. У ті часи в землях, населених пруськими племенами, переважали арабські монети.