Ukrainians news about Історія

В Омані археологи знайшли дві мідні тарілки, заховані під кам'яною підлогою. Вони можуть пролити світло на музичні традиції стародавніх спільнот, передає Аrkеоnеws. Артефакти були виявлені поблизу поселення Дахва, якому близько чотирьох тисяч років. Це відкриття викликало нову хвилю дискусій про роль музики в ранніх суспільствах. Також воно змусило вчених замислитися над тим, наскільки тісними могли бути зв'язки між різними регіонами. Інформацію оприлюднило видання Аrkеоnеws. Дослідження проводила команда під керівництвом професора Халеда Дугласа з Університету Султана Кабуса. Тарілки за формою схожі на інструменти, що використовувалися у цивілізації долини Інду. Проте хімічний аналіз показав, що мідь, з якої їх виготовлено, має оманське походження. Це свідчить про локальне виробництво з елементами зовнішніх впливів. Вчені припускають, що інструменти могли бути частиною спільних ритуалів між жителями Дахви та народами долини Інду. Такі контакти, ймовірно, виходили за межі звичайної торгівлі. У цьому випадку йдеться про обмін ідеями, звичаями та символами. Артефакти були знайдені в прямокутній кам'яній споруді. Їх розташування під плитою свідчить про ритуальний характер. Ймовірно, вони були підношеннями, залишеними в межах певної церемонії. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У пустелі знайшли древню стіну Інструменти могли супроводжувати спільні зібрання з піснями, танцями й музикою. Такі події сприяли не лише духовній єдності, а й зміцнювали соціальні зв'язки між групами. Поки що незрозуміло, звідки саме поширилася традиція використання музичних інструментів - з Аравії до Південної Азії чи навпаки. Але сам факт культурного впливу є показовим. Ця знахідка змінює акценти в нашому уявленні про давні контакти. Йдеться не лише про матеріальний обмін, а й про спільні цінності та засоби комунікації. Музика могла бути універсальною мовою, що з'єднувала різні народи. Подальше вивчення цих артефактів може дати більше відповідей про міжкультурні зв'язки в глибоку давнину. Неподалік іспанського міста Сарагоса археологирозкопалитисячолітнє ісламське кладовище та виявили більш як 400 давніх гробниць. Відомо, що війська арабів і берберів, прозвані маврами, вторглися на Піренейській півострів та захопили його 711 року. Знахідка доводить, що в Таусте існувало велике ісламське поселення майже із самого початку присутності мусульман в Іспанії.

Командира куреня УПА-Захід "Перемога" Юліана Матвіїва - "Недобитого" та сотника Дмитра Білінчука - "Хмару" розстріляли агенти НКВС у Лук'янівській в'язниці 8 квітня 1953-го. Із початку Другої світової війни чоловіки активно боролися проти радянської влади в Західній Україні. Родину Білінчука депортували до трудових поселень віддалених районів СРСР, а сам він дивом врятувався. Матвіїв майже відразу пішов у підпілля. Згодом проводили підривну роботу проти нацистського окупаційного режиму, приєдналися до УПА. До одного куреня потрапили 1945-го, тоді ж його очолив Матвіїв. За рік сотню Білінчука розформували, чоловік став субреферентом служби безпеки Косівського надрайонного проводу ОУН, а Матвіїв керував тактичним відтинком "Чернівці", згодом став окружним провідником Буковини. Брали участь у агітаційних рейдах та продовжували боротьбу з СРСР після війни - у 1950-х. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Командир УПА лікувався в санаторіях Одеси До рук чекістів потрапили через зраду окружного референта служби безпеки ОУН Романа Тучака - "Клима". У ході спецоперації з його захоплення радянським агентам вдалося схопити його дружину Надію, а її сестру Любов було вбито. Клим отримав звістку, що одна з них жива, і вимагав не чіпати дружини та її родини в обмін на співпрацю. Погодився видати одного з керівників крайового проводу. Історик Володимир В'ятрович зазначав, що перехоплені чекістами почуття підпільника обернулися смертю великої кількості людей та фактичним розгромом підпілля на великій території Карпат. Майор УПА Петро Олійник - "Еней" загинув у бою з НКВС 17 лютого 1946-го поблизу селища Глинки Маневицького району на Волині. Місце поховання невідоме. Згідно з наказом Головного військового штабу УПА, 1945-го Петра Олійника нагородили Бронзовим хрестом за заслуги.

Учені виявили раніше невідому групу людей, яка жила в Центральній Сахарі понад 7000 років тому. Ця знахідка відкриває нові аспекти динаміки населення під час Африканського вологого періоду. Генетичний аналіз двох лівійських мумій дозволив зазирнути у той час, коли територія сучасної пустелі була зеленою саваною, передає Аrkеоnеws. Там були численні джерела води, які створювали сприятливі умови для життя. Це дослідження суперечить попереднім уявленням про масштабні міграції через Сахару. Генетика людей з цих мумій не вказує на походження з півдня Африки. Вчені дійшли висновку, що Зелена Сахара слугувала не міграційним шляхом, а територією культурної взаємодії. Скотарство, ймовірно, поширювалося не разом із людьми, а через обмін знаннями. Також виявлено значну генетичну відмінність між північноафриканськими народами та субсахарськими групами. Обмін генами між ними був мінімальним. Одне з найбільш неочікуваних відкриттів - вкрай низький рівень неандертальської ДНК у геномах осіб із притулку Такаркорі. Це говорить про ізоляцію цієї популяції та її тяглість ще з часів останнього льодовикового періоду. Хоч ця лінія вже не збереглася в первісному вигляді, її генетичні сліди залишились у сучасних мешканцях Північної Африки. Встановлено також зв'язки з рештками, знайденими у марокканській печері Тафоралт, яким 15 тис. років. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У пустелі археологи розкопали давній маєток Попри сприятливі умови Зеленої Сахари, контакти між північними та південними групами залишались рідкісними. Це підтверджує обмежений рівень змішування популяцій. Йоганнес Краузе з Інституту еволюційної антропології Макса Планка зазначив, що ізольованість не завадила цим людям зберегти частину неандертальської спадщини. Таке могло статися внаслідок контактів з іншими популяціями поза межами Африки. Перетворення Сахари на пустелю ускладнило збереження давньої ДНК. Проте результати цього дослідження стали проривом у розумінні ранньої історії людства, його переселень і культурних змін. Молоді волонтери на археологічних розкопках в центрі Ізраїлю знайшли425 золотих монет. Вони пролежали у глиняному глечику 1100 років. Більшість монет відносяться до раннього ісламського періоду. Тоді регіон був частиною халіфату Аббасидів.

Нове відкриття в Данії може змінити уявлення про походження одного з найвідоміших артефактів Англії. Археологи припускають, що шолом VІІ століття з Саттон Ху, можливо, створили на півдні Скандинавії. Але це лише частина загадки, повідомляє Lіvе Sсіеnсе. На острові Таасінге знайшли бронзову матрицю, яка використовувалася для металообробки. На ній зображений вершник у бойовому спорядженні. Візерунок на штампі дуже схожий на ті, що прикрашають металеві елементи шолома Саттон Ху. Його виявили у 1939 році в англосаксонському корабельному похованні на сході Англії. Схожі мотиви зустрічаються на давніх шоломах зі Швеції та ювелірних виробах із півдня Німеччини. Це наштовхнуло вчених на думку, що артефакт міг бути цінною реліквією або навіть дипломатичним даром. Куратор Національного музею Данії Пітер Пенц підкреслив, що ці орнаменти мали особливе значення для аристократії того періоду. Він пояснив, що знатні воїни обов'язково брали участь у битвах верхи. Це підтверджує ідею, що зображення вершника не було випадковим. Матрицю знайшли серед залишків давньої майстерні. Нині вона представлена в експозиції музею. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: В Британії археологи виявили найбільш цінну знахідку останніх десятиліть Шолом Саттон Ху відновили із сотень уламків. У його дизайні поєднуються впливи північної Європи та Риму. Разом із ним у похованні знайшли багато цінних речей, зокрема зброю, ювелірні прикраси та предмети побуту. Камеру з цими артефактами облаштували прямо на палубі великого корабля. Англосаксонські ковалі могли створити подібний шолом. Проте знайдена в Данії матриця підсилює версію, що артефакт має іноземне походження. Розміри штампа ідентичні мотивам вершника на шоломі. Це робить гіпотезу про його скандинавське коріння ще більш переконливою. Історик Хелен Гіттос з Оксфордського університету наголосила, що ця знахідка дозволяє краще зрозуміти зв'язки між воїнами того часу. Вона зазначила, що хоча зображення не є абсолютно ідентичними, вони вказують на спільну художню традицію. Це ще один доказ того, що шолом або був виготовлений у Скандинавії, або ж під сильним її впливом. У Швеції археологи знайшли два древні мечі вікінгів всередині кам'яної поховальної камери. Зброю ніхто не чіпав протягом 1200 років, тож знахідка може багато розповісти про життя людей, які жили тут у ті часи. Мечі виявили у провінції Вестманланд на великій похоронній ділянці, де розташовані понад 100 поховань. Останні датують періодом між 600 та 1 тис. роками нашої ери.

6 квітня 1950 року в Москві ухвалили постанову Ради Міністрів СРСР про скасування термінів заслання осіб, які були вивезені протягом 1944-1949 рр. Постанова була таємною. Згідно з нею, залишення місця обов'язкового та постійного поселення загрожувало 20 роками каторжних робіт. Під постанову підпадали мешканці Заходу України, яких депортували 1944-1953 років. До Сибіру та в Казахстан насильно вивозили членів ОУН, їхніх рідних, підпільних греко-католиків, свідків Єгови та інших засуджених. Люди були змушені жити у важких умовах. Серед переселенців була велика смертність. Нова постанова заборонила їм повертатися на батьківщину. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Сибір перевезли понад 25 тис. українських родин За даними МВС України, протягом 19441952 років із західних областей депортували 65 906 сімей. Це 203 тис. 662 особи. Після смерті керівника СРСР Йосипа Сталіна масові депортації припинилися. Депортованих обмежували в правах до 1956 року. 10 лютого 1940-го радянська влада розпочала першу хвилю насильницької депортації населення із нещодавно приєднаних Західної України та Білорусі. Хотіла придушити "контрреволюційні" настрої "неблагонадійних" громадян.

4 квітня 1970 року в Магдебурзі провели ексгумацію тіла Адольфа Гітлера і Єви Браун. Наступного дня останки кремували, попіл з вугіллям перемішали, а потім те, що залишилося від Гітлера і його дружини, викинули в річку. 30 квітня 1945 року фюрер Німеччини і його дружина Єва Браун закінчили життя самогубством. За день до того вони одружилися. Вранці він дізнався про смерть свого соратника Беніто Мусоліні. Тіло якого разом з його коханкою було знівечене й повішене на площі Мілану. Фюрер прийняв рішення. Гітлер зробив постріл у скроню з власного пістолета, а Браун отруїлась ціаністим калієм. Згідно з останньою волею фюрера тіла були винесені з бункера в сад канцелярії рейху, облиті бензином і підпалені; о 18-30 їх останки були закопані поряд у неглибокій воронці від бомби. 1 травня про смерть Адольфа Гітлера по радіо оголосили всьому світові. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Гітлера хотіли вбити за допомогою пляшки коньяку Тіла Гітлера, Браун і двох собак були знайдені розвідувальним управлінням СМЕРШ Червоної Армії наступного дня. 21 лютого 1946 року вони були перепоховані на полігоні НКВС під Магдебургом. Коли через 25 років полігон мав бути переданий уряду НДР, за наказом керівника КДБ Юрія Андропова 4 квітня 1970 року останки Адольфа Гітлера і Єви Браун були таємно ексгумовані, знову кремовані і розвіяні над рікою Бідеріц. Операція, яку оголосили цілком таємною, отримала кодову назву "Архів". Опергрупа з п'яти агентів приїхала в розташування радянського військового містечка в Магдебурзі, куди були доставлені тіла Гітлера і Єви Браун. Полковник Коваленко, що керував групою, власноручно склав в єдиному екземплярі акт про реексгумацію, в якому відмічено: "Ящик з останками знаходився під охороною оперативних працівників до ранку 5 квітня, коли було проведено фізичне знищення". В архівах розвідки залишилися лише щелепу, фрагмент черепа, а також частки дивана, залитого кров'ю. На ньому, як вважається, і наклав на себе руки ватажок нацистів. Бункер Гітлера був зруйнований в 1947 році. 1 квітня 1924 року Адольфа Гітлера засуджено до п'яти років ув'язнення за організацію "Пивного путчу". У в'язниці в баварському місті Ландсберґ-на-Лехупочав надиктував своїм помічникам Емілеві Морісу та Рудольфові Гессу першу частину книги "Майн кампф". Її опубліковано в липні наступного року.

Археологи виявили докази розгалуженої торгівлі серед корінних народів Альберти, що існувала ще до появи європейців. Аналіз обсидіанових артефактів показав, що вони потрапляли в регіон через масштабні торговельні мереж, повідомляє Аrkеоnеws. Дослідники вивчили 285 археологічних пам'яток провінції. Вони встановили, що більшість обсидіанових зразків походять із Ведмежої ущелини в Айдахо, Обсидіанової скелі у Вайомінгу, а також із двох джерел у Британській Колумбії - Піку Анахім і гори Едзіза. Археолог Тімоті Аллан із Еmbеr Аrсhаеоlоgy підкреслив масштабність виявленої торгівлі. "Ймовірно, мільйони людей контактували між собою завдяки цій мережі", - зазначив він. Обсидіан переміщувався на величезні відстані, що свідчить про тісні економічні зв'язки між громадами. Дослідження виявило зв'язок між розподілом обсидіану та полюванням на бізонів. Особливо це простежується у південній частині Східних Схилів. Найпоширенішим був обсидіан із Ведмежої Балки - 61,8% усіх знайдених артефактів. Обсидіан часто знаходять у місцях, де влаштовували спільне полювання на бізонів. Близько половини цих знахідок розташовані в радіусі 10 км від таких мисливських територій. Це підтверджує, що полювання та торгівля були взаємопов'язаними. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Археологи знайшли у скелі рідкісний скелет динозавра Археологи також зафіксували відмінності між південною та північною Альбертою. У південних регіонах обсидіан із віддалених джерел зустрічався частіше. У північних районах його знахідки були менш поширеними, а сам матеріал зустрічався невеликими скупченнями. Ці відмінності вказують на різні механізми обміну між громадами. Завдяки сучасним методам аналізу, зокрема портативній рентгенівській флуоресценції (ХRF), вчені тепер можуть більш точно простежувати ці торговельні шляхи. Результати дослідження розкривають складні економічні та соціальні зв'язки, що існували серед корінного населення Північної Америки. Вивчаючи поширення обсидіану, науковці отримують цінну інформацію про те, як давні спільноти взаємодіяли та підтримували контакти на великих відстанях. На півдні Уельсу у місті Пенартзнайшли давні відбитки. Вчені вважають, що вони можуть належати великим довгошиїм динозаврам, а їх вік понад 200 млн років. Відбитки динозавра знайшов палеонтолог-любитель Керрі Різом у 2020 році та повідомив про це музей. Науковці спочатку досить скептично поставилися до знахідки, але після аналізу припустили, що відбитки дійсно можуть належати динозавру.

Російські та радянські історики датою заснування Москви називали 4 квітня 1147-го. Тоді нібито вона згадувалась у літописі. Насправді у хроніці йдеться не про місто, а місцевість на мокві - болотах. Тоді суздальський князь Юрій Довгорукий запрошував на зустріч князя Святослава Ольговича: "Прииде ко мне, брате, в москов!". Так було зазначено в Іпатіївському літописі. "Брехнею є те, що Москва заснована Юрієм Довгоруким у 1147 році. Це міф, який не має доказового підтвердження. Москва як поселення була заснована 1272 року. Цього ж року був проведений третій перепис населення Золотої Орди. При першому переписі (1237-1238 рр.) і другому (1254-1259 рр.) поселення Москва не згадується", - писав історик Ярослав Дашкевич. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Поміщики називали ворогом - чому у Росії критикували Гоголя Тлумачний словник пояснює, що "моква" - мокротеча, низина, залита водою, мокрота або сирість. Повстанці Тараса Федоровича Трясила розгромили місцевий польсько-шляхетський гарнізон 4 квітня 1630 року у Корсуні на Черкащині. Козаки три тижні билися з армією коронного гетьмана Станіслава Конецпольського. Поляки зазнали відчутних втрат. Коли коронний гетьман вирушив з табору, Трясило зібрав своє військо в єдиний кулак і вдарив

Суперечки щодо існування прихованого міста під єгипетськими пірамідами знову спалахнули. Дослідники, які оприлюднили гучне відкриття, поділилися новими деталями, щоб спростувати критику. Дискусії почалися після заяви італійських вчених, повідомляє Dаіly Маіl. Вони стверджують, що використали радіолокаційні імпульси та картували понад 1200 м під пірамідою Хефрена. За їхніми словами, там знаходяться величезні шахти, камери та, ймовірно, ціле підземне місто. Однак незалежні експерти скептично поставилися до цього відкриття. Вони наголошують, що технологія, використана дослідниками, не дозволяє проникнути на таку глибину. Їхні висновки назвали "безглуздими" та "ненауковими". "Більшість людей думають, що ми застосовуємо радар для сканування ґрунту, але це хибне уявлення", - пояснює Філіппо Біонді, який працював над дослідженням. Він стверджує, що його команда збирала акустичні дані, включно із сейсмічними хвилями, шумами від людської діяльності та фотонними взаємодіями. Цей метод дозволив створити карту підземних структур на великій глибині. Про відкриття заявили науковці з Університету Пізи. Однак їхні результати ще не були опубліковані у жодному науковому журналі, що викликає сумніви серед фахівців. Багато науковців вважають представлені зображення недостовірними. Вони не впевнені, що на них дійсно зафіксовані споруди під пірамідами. "Твердження про використання радара всередині піраміди неправдиве. Використані методи не пройшли жодної наукової перевірки", - заявляє колишній міністр старожитностей Єгипту Захі Хавасс. Попри критику, італійська команда намагається відстояти свої висновки. Біонді пояснює, що їхній метод базується на аналізі доплерівських аномалій. Вчені застосували томографічну інверсію, засновану на перетворенні Фур'є, щоб створити деталізовані підземні скани. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Розгадали таємницю будівництва єгипетських пірамід На отриманих зображеннях видно вісім колодязів, які йдуть глибоко під землю. Їхній діаметр становить від 10 до 11 метрів. Вчені також помітили сходові конструкції, що огинають ці колодязі. Вони з'єднуються з двома великими прямокутними камерами, кожна з яких має довжину близько 80 м. Науковці стверджують, що під однією з платформ вони виявили водну систему. Це може свідчити про існування прихованого міста під пірамідами. Дослідники спираються на давньоєгипетські тексти. У Книзі мертвих згадується місто мертвих із 14 резиденціями. "У цих текстах описані певні камери та їхні жителі. Ми припускаємо, що могли знайти Аменті, який згадується у давніх джерелах. У них також зазначено, що піраміди побудовані над містом, запечатуючи його вхід", - розповідають автори дослідження. Вчені планують довести свою теорію, отримавши дозвіл на розкопки плато Гізи від єгипетської влади. У Єгипті біля пірамід Гізи археологи знайшли могилу жреці богині Хатхор. Жінку звали Хетпет. Поховання було засноване 4400 років тому, повідомляє znаj.uа. Гробниця прикрашена малюнками. На них зображена сама Хетпет, що благословляє полювання і риболовлю чи сидить за столом.

Одного з найвідоміших злочинців США 34-річного Джессі Джеймса застрелив член його банди Боб Форд 3 квітня 1882-го. 16 років Джессі із братом Френком грабували банки і поштові поїзди по всьому середньому заходу США. У детективних журналах Джессі романтизували, порівнюючи з Робіном Гудом, якого красти примусили нечесні банкіри та землевласники. Насправді ж Джеймс грабував для себе. Підлітками брати Джеймси приєдналися до лідерів підпільного руху, коли почалася Громадянська війна. Обоє брали участь у жорстоких убивствах переселенців і розправах над солдатами. Після війни не захотіли повертатися до роботи на фермі. Вперше пограбували банк 13 лютого 1866 року у Ліберті, Міссурі. За кілька років їх підозрювали у серії пограбувань у Міссурі. Але місцеві симпатизували братам за участь у Громадянській війні. Багато хто поручився за них. Брати Джеймси стали грабувати менше. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Засудженого вбивцю вішали тричі 1873-го банда почала грабувати потяги. Під час одного нальоту відмовилися забирати цінне у людей із Півдня. Власники залізничної компанії найняли детективів з агентства "Пінкертон". Але спроба вбити Джеймса закінчилась пораненням жінки та її дитини. Люди стали симпатизувати Джессі ще більше. Невдачі банда зазнала під час нальоту на місто Нортфілд у Міннесоті. Вирішили грабувати його опівдні. Поранили Янгерів, двоюрідних братів Джеймсів. Поранених схопили і засудили до довічного ув'язнення. Джессі та Френк втекли і сховатися у Теннессі. Джессі купив ферму. Але за кілька років почав збирати нову банду. Форди туди вступили, але потім вирішили убити Джессі заради винагороди. Банда збиралася уранці обговорити наступне пограбування, поки мати Джеймсів готувала сніданок. Коли Джессі обернувся до картини на стіні, Боб вистрілив йому кілька разів у потилицю. На його могилі написано: "Джессі Джеймс, помер 3 квітня 1882-го у віці 34 років 6 місяців і 28 днів. Убитий зрадником і боягузом, ім'я якого не гідне тут бути написаним". Бобу Форду виплатили лише невелику частину обіцяної винагороди.

Завод та містечко були оснащені рідкісним на той час газовим освітленням "Сім'я Василя Федоровича Симиренка зі своєї колишньої заможності лишила йому замолоду тільки що на освіту, спершу в Петербурзі, потім за кордоном, а потім йому довелося власними силами вибиватися в люди. Як інженер-фахівець Василь Федорович був видатний теоретик, що умів детально обчислити всі вигоди й подробиці кожного нового технічного заходу&hеllір; Багато працював він, цілі дні сидів то над хімічними приладдями, то над машинами, як чорноробочий. Так велося довго, поки величезною ощадністю не склав собі трохи грошей, щоб купити руйновище одного заводу", писав у пам'ятній статті публіцист Андрій Ніковський про інженера та мецената Василя Симиренка в часописі "Степ" 1916 року Симиренки були нащадками запорізького козака Андрія, який відмовився присягати на вірність імператриці Катерині ІІ, за що був позбавлений всіх привілеїв власних вольностей і маєтку та записаний у кріпаки графині Олександри Браницької. Його онук Федір Симиренко завдяки працелюбству та наполегливості зумів викупити себе з кріпацтва. Одружився з Анастасією Яхненко, яка теж була викуплена з кріпацтва. Вони поселилися на Платоновому хуторі, а 1821-го в подружжя з'явився син Платон. Взагалі у Федора й Анастасії народилося 22 дитини, але дожило до дорослого віку лише восьмеро. Найвідомішими стали первісток Платон і Василь, який народився 1835 року. Федір Симиренко потоваришував із братами дружини Михайлом, Кіндратом, Терентієм та Степаном. У них був неабиякий хист вигідно купувати та продавати товари, а Федір Степанович мав неабияку комерційну спритність. Тому вони вирішили розпочати спільну справу зайнялися торгівлею збіжжям та шкірою, взяли в оренду млини в Умані та Смілі, а невдовзі відкрили фірму "Брати Яхненки й Симиренко". Роздавали безкоштовні обіди селянам, а також видавали борошно з млинів Власники фірми добре орієнтувалися в економічній ситуації, що дало змогу вже на початку 1830-х відкрити широку як на той час мережу магазинів і складів. Фірма продавала борошно за кордон, що приносило їй величезні прибутки. Проте 1830 рік видався неврожайний, багато селян голодувало, тому фірма розпочала першу благодійну акцію декілька місяців роздавали безкоштовні обіди селянам, а також видавали борошно з млинів. Уже 1832-го брати Яхненки та Федір Симиренко за сприяння розвитку Одеси й за активну участь у її самоврядуванні царським указом отримали статус купців першої гільдії та звання спадкових та почесних громадян міста. Протягом багатьох років обиралися гласними Одеської міської думи й управи, а також міськими головами. Своїм дітям Федір Симиренко намагався дати добру освіту. Старшого Платона відправив у престижний приватний пансіонат економічного профілю Василя Золотова в Одесі. Після закінчення юнак мав їхати навчатися до Москви, але батько змінив рішення та залишив сина допомагати йому у справах. На початку 1840-х в Російській імперії була аграрна криза, борошном стало невигідно торгувати, тому фірма Яхненків і Симиренка зробила першу спробу торгувати цукром. Вони закупили у графа Бобринського 10 пудів цукру-рафінаду та продали його за вигідною ціною. "Коли граф Бобринський збудував у місті Смілі цукроварню, то й Федір Симиренко у спілці з Яхненком теж узялися за цукроварство. Тоді це річ була простіша й не така дорога, як тепер, бо цукор добували пресуванням. Купивши в місті Городищі у графа Воронцова клапоть землі, вони збудували невеличку цукроварню. Спочатку діло пішло в них добре, й Симиренко послав свого меншого сина Василя родженого 1835 року учитися у Францію, що славилася тоді цукроварством", писав у спогадах меценат Євген Чикаленко. На початку ХІХ ст. світ охопила цукрова лихоманка. Цукор виготовляли з тростини, але 1747 року, після винаходу німецького хіміка Андреаса Маргграфа, стали робити з буряка. Цукроваріння почало активно впроваджуватися у Франції, адже Наполеон Бонапарт намагався звільнитися від економічної залежності від Англії, яка тримала монополію на ввезення цукрової тростини в європейські країни. Там почали відкривати перші школи для практичного та теоретичного вивчення цукрової справи. В Україні цукрова промисловість також почала зростати швидкими темпами. У нас були сприятливі кліматичні умови для вирощування цукрового буряка. Держава допомагала виділяла великі кредити та надавала пільги. Як згадував польський письменник Тадеуш Падалиця: "Як по наших салонах, так по шляхецьких хатах не говорили ні про що інше, як про буряки, фабрики, сирець. Були такі, які нічого не бачили перед собою, окрім буряка. Кожне питання було для них дурницею, якщо не стосується воно безпосередньо цукроварні". Покровительства його талант не потребує: я дав гроші й одбираю книжками Платон Федорович теж зацікавився цукроварінням, тому часто відвідував заводи графа Бобринського. Там познайомився з практикантом із Москви. Разом вони вирішили їхати в Німеччину та Францію, щоб перейняти досвід. Платон Симиренко повернувся додому й остаточно утвердився в намірах будувати завод в Україні за найновішим зразком. Він переконав у доцільності такого наміру дядьків та батька. 1839 року фірма "Брати Яхненки й Симиренко" починає будувати завод у селі Ташлик Черкаського повіту. Доки тривало будівництво, Платон повернувся у Францію, де замовив найсучасніше обладнання. Щоб краще розуміти виробництво, вступив до Паризького політехнічного інституту. 1843 року молодий Симиренко повернувся на Батьківщину, де на нього чекав ново­збудований завод. Він був перший у Російській імперії на паровому принципі роботи, що суттєво зменшувало виробничі витрати. Однак спеціалістів, які могли би працювати на такому обладнанні, зовсім не було, тому фірма запросила з Франції 30 фахівців. Платили їм удвічі більше, ніж вони мали б у Франції. За два роки Платон Федорович обійняв посаду технічного директора Мліївського промислового комплексу, разом із компаньйонами звів цукрозавод неподалік Черкас, у селі Руська Поляна, орендував і модернізував цукроварні в Орлівці й Олександрівці. Він також планував збудувати цукрорафінадний завод на Куренівці в Києві, але місцева влада відмовила у виділенні ділянки. Тоді Платон Симиренко вирішив зосередитися на створенні величезного заводу в Млієві, для чого спершу організував будівництво власної цегельні. 1848 року на березі річки Вільшанки постали корпуси потужного підприємства, серед яких вирізнявся семиповерховий цех для рафінадного виробництва. Оснащений за найсучаснішими на той час технологіями, цукрозавод вражав передовими рішеннями. Категорично відмовляв доньку, зважаючи на кріпацьке походження обранця Якось на Мліївському заводі стався прикрий випадок тріснуло велике махове колесо пресової машини. Виробництво зупинилося, доки чекали обладнання з Франції, завод зазнав величезних збитків. Це наштовхнуло Платона Федоровича на думку про необхідність власного машинобудівного заводу. Ідея виявилася прибутковою, крім приладдя для цукрових заводів, почали виготовляти сільськогосподарську техніку. Також при заводі відкрили училище. Як писала дослідниця Ольга Шевченко: "Для робітників, які працювали на Мліївському рафінадному заводі, фірма збудувала ціле промислове містечко. В часи страшенної кріпаччини тут були створені всі умови для нормального життя робітників, де дбали і про їхнє здоров'я та духовне життя&hеllір; Кожна сім'я мала свій окремий будинок із городом та садом, самотні мешкали в упорядкованих гуртожитках, у магазині продавали всі необхідні товари за помірними цінами. Тут діяла безкоштовна лікарня і школа, в якій викладали вчителі з університетською освітою за програмою технічних училищ. Завод та містечко були оснащені новим, рідкісним на той час газовим освітленням, що практикувалося лише в найбільших містах". 1859 року за порадою Михайла Максимовича у Мліїв до Симиренків приїхав Тарас Шевченко. Після екскурсії Тарас Григорович був неабияк вражений. Він обійняв Кіндрата Яхненка, який його супроводжував, і сказав: "Батьку, що ти тут наробив?!" У гостях Шевченко поділився намірами перевидати "Кобзар", але зізнався, що для цієї справи не має грошей. Допомогти погодився Платон Федорович. Домовилися, що Шевченко поверне борг примірниками. Троюрідний брат поета Варфоломій Шевченко згадував: "Платон Федорович, як побачив "Кобзаря", то зрадів, а як глянув, що надруковано "Коштом Платона Симиренка", то так розсердився, що аж поблід. "Оце не по-нашому, каже, не по-нашому зробив. Нащо він це написав? Діло було просто між нами, навіть моя жінка не знала&hеllір; на що це мені здалося?" Я й кажу: "Може, то значить дяка перед людьми за ту поміч, що ви йому зробили?" "Покровительства його талант не потребує: я дав гроші й одбираю книжками. Я хотів, щоб се було між нами; хіба треба всім знать, кому я гроші дам?" 1863 року відбулося польське повстання. Пани, що позичали гроші спілці Яхненків і Симиренків, почали вимагати їх повернути. Фірма потрапила в безвихідне становище, а згодом збанкрутіла. Того ж року після тяжкої хвороби на 43-му році помер Платон Симиренко. Меншому братові Василеві Федоровичу довелося повернутися з Парижа, щоб переоформити на себе керівництво торгового дому Яхненків Симиренків, а 1868-го його обрали головою. Він намагався врятувати фірму від банкрутства. Якось Василь Симиренко був у справах на заводі в Ташлику й вирішив заїхати в село Самгородок на цук­ровий завод, який належав місцевому поміщику Іванові Альбрандту. Чоловіки почали товаришувати, й Василь часто навідувався до маєтку Альбрандта, де познайомився з його доньками та швидко закохався в наймолодшу Софію. Дівчина теж мала почуття до Василя. Родина Альбрандтів походила з Франції та належала до аристократії, яка емігрувала в Україну під час Великої французької революції. Голова сімейства народився вже в Україні, але освіту здобув у Франції. Після повернення розпочав власну справу, що неабияк збагатила родину. Коли Іван Альбрандт дізнався про наміри молодих людей одружитися, категорично відмовляв доньку, зважаючи на кріпацьке походження обранця. "Софія виявилася особистістю непересічною. Вона не скорилася волі батька і не віддала на поталу своє кохання. На допомогу прийшла моя прабабуся Оля. Нам невідомо, кому спав на думку таємний шлюб, але знаємо, що змова вдалася. Під виглядом відвідин Софія поїхала до Оріхівщини, де й обвінчалася з Василем Симиренком. Обурений Альбрандт відцурався доньки, навіть не читав її листи, хоча вона часто писала, прохаючи вибачення. Тільки по семи роках його дітям пощастило ублагати батька помиритися з Софією Іванівною і Василем Федоровичем. Може, він і сам переконався у своїй помилці", писала літературознавиця Олена Леонтович. Вислів "Хорс засіяв" говорив про те, що Василь Симиренко дав кошти на якусь справу Перші роки подружнього життя виявилися складними, адже дружина не мала посагу, а Василь Федорович був змушений покинути батьківську фірму, бо кредитори вимагали свої гроші, а нащадки Степана Яхненка негайного поділу капіталу. Василь Симиренко відмовився від своєї частини спадщини й виїхав із Млієва. Він найнявся на завод інженером та працював декілька років. З часом, назбиравши трохи грошей, він купив із торгів занедбану руїну державної цукроварні в селі Сидорівці на Канівщині. Щоб відновити цукроварню, він багато працював, зокрема в лабораторії, й винайшов декілька цікавих методів виварювання цукру. Відкрив перший у Російській імперії цех із виготовлення пастили й мармеладу. Це дало йому змогу знову розбагатіти та наприкінці життя мати статки, які дорівнювали 15 мільйонам карбованців. Подружжя не мало дітей, тому за порадою професора Володимира Антоновича всі свої статки Василь Федорович заповів віддати на українську справу, а також багато грошей виділяв на меценатство. Знали цього жертводавця під псевдонімом Хорс, а вислів "Хорс засіяв" говорив про те, що Василь Симиренко дав кошти на якусь справу. Він ще замолоду обіцяв собі давати десяту частину грошей від своїх прибутків і ніколи цієї обітниці не зраджував, водночас лишався скромною людиною. "Я часом зустрічався із Симиренком на засіданнях редакції "Київської Старовини", куди він заходив під кінець року, щоб довідатися, скільки має дефіциту той журнал, бо він із року на рік покривав борги "Київської Старовини", а зрідка бував у нього з Володимиром Антоновичем або з Миколою Лисенком. Для характеристики вдачі Василя Симиренка розкажу про його таку рису: раз, сидячи в нього, я помітив, що весь куток у його кімнаті заставлений порожніми коробочками (пуделками) від сірників. &еnsр;Нащо вони вам? питаю здивований. &еnsр;А чого вони мають пропадати дурно, одповідає Симиренко. Я за їх виміняю на повні з сірниками&hеllір; Мене так вразила ця ощадність людини, яка видає щороку десятки тисяч рублів на українські справи, що я рефлекторно встав і вклонився йому мало не до землі. Симиренко розцілував мене&hеllір;" згадував Євген Чикаленко.

Перший транспорт із польськими військовополоненими вирушив на розстріл з Козельського табору до Катинського лісу під Смоленськом 3 квітня 1940-го. НКВС почало масові розстріли поляків. У вересні 1939-го Червона армія окупувала східну частину Польщі. У полон потрапили 240250 тис. солдатів і офіцерів. Після роззброєння частину відпустили, інших передали Німеччині. Тих, хто залишився, розмістили в таборах у Старобільську, тепер Луганщина, Козельську нині Калузька область РФ, Осташкові райцентр Тверської області в Росії. Їх і наказало знищити керівництво Союзу. "Усі вони є заклятими ворогами радянської влади, сповненими ненависті до радянського ладу. Вони є закоренілими, непоправними ворогами радянської влади. Застосувати до них вищу міру покарання - розстріл", - сказав Сталін. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Президентське подружжя загинуло миттєво В'язнів Козельського табору - усього 4421 осіб - розстріляли під Смоленськом, у Катині. Для знищення ув'язнених Осташковського табору приготували Калінінську в'язницю, заздалегідь звільнену від інших в'язнів. У селищах Мєдноє та Катинь екскаваторами викопали кілька величезних ям. Територію обгородили колючим дротом, ходили охоронці із собаками. Загалом у трьох таборах було знищено 14 552 особи. 395 бранців перевели до іншого табору, вони вціліли. Після початку розстрілів польських військовополонених радянська влада депортувала на поселення в Казахстан їхні сім'ї. Катам присвоїли звання та дали грошові премії. Навесні 1943 року німецька окупаційна влада розкопала катинські могили. У ній було закопано 4000 трупів польських офіцерів. В СРСР сфабрикували документи та стверджували, що злочин у Катині вчинили німці, коли окупували територію Радянського Союзу. Цієї версії радянська пропаганда дотримувалася до 1990 року. 10 квітня 2010 року неподалік Смоленська під час посадки на військовому аеродромі "Смоленськ-Північний" зазнав катастрофи літак Ту-154, на якому перебували президент Республіки Польща Лех Качинський з дружиною та члени вищого керівництва Польщі.

Останні археологічні дослідження показали, що народ секвепемків мав значно більший вплив у регіоні Чилкотин, ніж вважалося раніше. Роботи ініціювала Перша нація озера Вільямс (WLFN) після повідомлень про зсув ґрунту в цій частині Британської Колумбії, Канада, повідомляє Аrkеоnеws. Метою дослідження було зафіксувати та зберегти історичні місця, які можуть зникнути через природні зміни. Директорка з природних ресурсів WLFN Вітні Спірінг наголосила на важливості цієї ініціативи. "Кожне місце, яке ми визначаємо, кожен шматочок історії, який ми документуємо, є кроком до відновлення та збереження нашої історії", - зазначила вона. Під час роботи археологи виявили 70 об'єктів, серед яких 31 доконтактне поселення та сім місць зі священними об'єктами. Близько половини цих пам'яток серйозно постраждали від природних катастроф. Лісові пожежі 2017 року та зсуви ґрунту значно змінили ландшафт. Дослідження стартувало 31 липня 2024 року. Використовували технології ГІС-моделювання, LіDАR-сканування та візуальні обстеження. Територія дослідження простягалася від Гансвіля до гирла річки Чилкотин. Польові роботи тривали до 29 листопада. Деякі відкриті місця раніше не були офіційно задокументовані. Серед них історично важливі поселення Теквілупс, Нексельп і Квомескена, розташовані вздовж каньйону Фарвелл. "Ми завжди знали, що поселень більше, ніж чотири, які свого часу задокументував Тейт", - заявила Спірінг, посилаючись на етнографічні дослідження ХІХХХ століть. Археологічні знахідки підтверджують, що секвепемки жили тут понад 4000 років. Давні житла-землянки існували ще до будівництва єгипетських пірамід. "Ці житла старші за піраміди. Дивно думати, що так багато з цієї історії залишалося прихованим до цього часу", - підкреслила Спірінг. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Знайшли найдавніше поховання у США У ХІХ столітті громада постраждала від епідемії віспи, а в 1963 році частину поселень еск'етемків зруйнували, що змусило місцевих мешканців переселитися. Голова WLFN Віллі Селларс наголосив, що значення цього проєкту виходить за межі археології. "Ця робота - більше, ніж розкопки. Це вшанування історій наших старійшин, захист місць, які зберігають дух нашого народу, і гарантія, що майбутні покоління збережуть цей зв'язок", - заявив він. Наступний етап дослідження передбачає додаткові польові роботи, оцінку збитків та розробку стратегії збереження. Важливу роль у цьому процесі відіграє співпраця з секвепемками та іншими корінними народами регіону. "Перша нація озера Вільямс прагне діяти в дусі єдності та поваги, щоб захистити ці культурні об'єкти й зміцнити наші відносини з усіма, хто поділяє відповідальність за цю землю", - зазначив Селларс. В озері Мендота штату Вісконсін, США, дайверизнайшли дерев'яне каное, якому понад 1200 років. Археолог з Історичного товариства Вісконсіна Тамара Томсен під час катання на підводному скутері разом із колегою Меллорі Драгтом натрапила, як вони спочатку подумали, на колоду на дні озера. Як виявилося, це було давнє каное. Результат вуглецевого аналізу показав, що знахідці понад 1200 років.

Тульська бригада Червоної армії перейшла на бік Армії Української Народної Республіки 2 квітня 1919-го у Мозирі - тепер Білорусь. Перед тим радянські війська отримали наказ захопити Овруч на Житомирщині. Але їх випередила українська армія. Тоді більшовики розпорядилось відбити місто. Їхній 68‑й полк бився настільки неохоче, що був вимушений 3 дні відступати до станції Словечно під містом Мозир. Туди в ніч на 23 березня прибув 67‑й Тульський полк. Вони відразу провели мітинг з вимогою повернути їх додому. Потім сіли до ешелонів і вирушили до Гомеля. Бригада захопила все місто. Очолив повстанців колишній штабс‑капітан Стрекопитов. Він оголосив про створення окремої республіки. Але повстання туляків не мало успіху в околицях. З Мінська, Могильова, Бобруйська та Смоленська до них вирушили червоні війська. Повстала Тульська бригада опинилася між більшовицькими військами та Армією УНР. Українські підрозділи вступили до міста Мозир. 2 квітня біля містечка Хойники вояки з Тули переправилися на інший берег річки Прип'ять, зайнятий підрозділами Армії УНР. Повідомили командування армії про своє бажання воювати проти радянської влади. Незначна кількість туляків на чолі з командиром 68‑го полку Мачигіним відмовилася переходити на бік Армії УНР і склала зброю перед червоними підрозділами. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Українці перемогли чисельніший загін ворогів і захопили танк Українська армія поповнилась 2 пішими полками, гарматною батареєю та кінним загоном, що разом нараховували до 2 тис. людей. Але боєздатних з них було не більше чверті. "Думалося використати на цьому фронті Тульську бригаду, але з командиром її уложено умову, згідно з якою впродовж місяця бригада мала відпочивати, - писав у спогадах генерал Антін Пузицький. - Бригаду оглядав командир корпусу генерал Єрошевич і переконався, що вона поки що небоєздатна, і відпочинок для неї конечний. Багато вояків було хворих на ріжні хвороби, до скорбута (цинга - Gаzеtа.uа) включно". Через кілька днів Тульська бригада була відведена у тил до міста Рівне та станції Клевань на відпочинок. Вона отримала 29 нових старшин. 18 квітня частину Тульської бригади підвезли потягами на станцію Майдан‑Вілля. Звідти вони повели наступ на Новоград‑Волинський, який утримували більшовики. Січові стрільці перемогли російську армію у бою на горі Ключ у Карпатах 29 жовтня 1914-го. Метою росіян було швидке оточення та знищення 55 австро-угорської дивізії, у складі якої перебували і відділи українського січового стрілецтва. Командування австрійської дивізії вирішило зробити кілька кроків назад, стабілізувати фронт за лінією Бескидів. Сил для оборони бракувало. Щоб уникнути оточення, мали відвоювати гору Комарницьку та гору Ключ. На гору Ключ пішла сотня Володимира Сроковського. Озброїлися однозарядними гвинтівками системи Верндля, знятими з озброєння австрійської армії ще 1888-го.

У Словаччині археологи зробили унікальне відкриття - вони знайшли римський акведук, якому майже 1900 років. Довжина стародавньої водної системи сягає близько 100 метрів. Розкопки проводили в Братиславі, на території маєтку Русовце. Це неоготичний палац ХІХ століття, побудований у стилі англійської архітектури, передає Неrіtаgе Dаіly. Він розташований поруч із залишками римського військового табору Герулата, що колись був частиною оборонної системи Римської імперії. Маєток довго перебував у занедбаному стані. Наразі в ньому триває масштабна реставрація, на яку уряд Словаччини виділив 110 мільйонів євро. Саме під час цих робіт дослідники з Трнавського університету натрапили на залишки акведука. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Археологи знайшли святилище давніх римлян Конструкція має водний канал шириною приблизно 33 сантиметри, викладений пласкими плитами. Деякі з них мають клейма виробників, серед яких позначка С VАL СОNSТ КАR. Вона свідчить, що матеріали виготовлені у майстернях Гая Валерія Констанса в Карнунтумі, на території сучасної Австрії. Будівництво акведука потребувало великих ресурсів. Археологи підрахували, що було використано понад 51 тонну каменю та близько 80 плит. На деяких із них залишилися сліди тварин, які наступали на глину до її висихання. "Ми дослідили вже 38 метрів акведука, і він зберігся напрочуд добре. Масштаб цієї споруди вражає, а маркування на цеглі дає змогу детальніше вивчити римську інженерію", - сказав доцент Ерік Грнчіарік. Уряд Словаччини вирішив зберегти цю історичну пам'ятку. Будівельні плани скоригували, щоб акведук не постраждав. Надалі його зроблять доступним для огляду, щоб туристи могли побачити зразок римського інженерного мистецтва. У Швеції археологи знайшли два древні мечі вікінгів всередині кам'яної поховальної камери. Зброю ніхто не чіпав протягом 1200 років, тож знахідка може багато розповісти про життя людей, які жили тут у ті часи. Мечі виявили у провінції Вестманланд на великій похоронній ділянці, де розташовані понад 100 поховань. Останні датують періодом між 600 та 1 тис. роками нашої ери.

Поблизу польського міста Ілава знайшли унікальний середньовічний артефакт. Історик-любитель Міхал Млотек за допомогою металошукача виявив добре збережену бутероль - наконечник для піхов меча. Така знахідка є надзвичайною рідкістю, пише Неrіtаgе Dаіly. Про відкриття негайно повідомили представникам Воєводського управління охорони пам'яток у Ельблонзі. Артефакт, вік якого сягає приблизно 1000 років, належить до раннього середньовіччя. Дослідники припускають, що його власником міг бути воїн одного з балтійських прусських племен. Історичні джерела вперше згадують Стару Пруссію в ІХ столітті. Проте термін набув широкого вжитку лише в ХІ столітті. На відміну від централізованих держав, прусські племена існували у формі децентралізованої конфедерації, що складалася приблизно з десяти кланів. Кожен з них мав назву, пов'язану з територією проживання. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Польщі знайшли древній ритуальний центр Млотек зазначив, що бутероль виконувала подвійну функцію. Вона не лише захищала піхви меча від пошкоджень, а й слугувала символом високого статусу власника. Орнамент на артефакті містить германські мотиви, що свідчить про його приналежність до престижної зброї. Воїн, який володів таким мечем, ймовірно, був представником еліти. Наразі триває підготовка до передачі знахідки до музею в Оструді. Археолог Лукаш Щепанський повідомив, що якщо артефакт увійде до музейної колекції, він стане п'ятим подібним експонатом у її фондах. Монети знайшли при проведенні археологічних розкопок в околицях Біскупця, на території Вармінсько-Мазурського воєводства. Перші дві монети виявили аматори за допомогою металошукачів. Про знахідку вони повідомили місцевій владі. Розкопками зайнялись археологи з Острудського музею. Вони знайшли 118 срібних динаріїв ІХ ст. Монети належать до періоду Людовика Благочестивого. Раніше динарії Каролінгів у Східній Європі не знаходили. Учені не можуть пояснити, як такий скарб з'явився в Польщі. У ті часи в землях, населених пруськими племенами, переважали арабські монети.

Конструктор Гюстав Ейфель розгорнув на вежі в Парижі французький триколор 31 березня 1889-го. Побудував до 100-річного ювілею Французької революції на замовлення влади. Він звів майже 200 споруд, розробив проект сталевого каркаса статуї Свободи, яку французи подарували Америці. Витвори прославили його на всю країну. Тому саме йому уряд доручив завдання. Вежа була вхідною аркою на Всесвітню виставку і демонструвала перевагу французьких технологій та інженерії. Конструкцію Ейфель звів за 2 роки. Підсумковий бюджет будівництва склав 7,8 млн франків. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Для Статуї Свободи позувала вдова багатія Більшість парижан прийняли новинку з інтересом, вежа мала шалений успіх. На верхівку споруди піднімалися за допомогою кількох ліфтів. За півроку її відвідали понад 2 млн осіб. А французька інтелігенція вважала, що вежа псує унікальний архітектурний вигляд Парижа. Споруду збирались розібрати після завершення виставки. Але завдяки уже встановленим там радіоантенам рішення скасували. Вежа стала популярною серед самогубців: щороку з неї стрибали десяток людей. На острові Бедлоу біля Нью-Йорку 5 серпня 1884 року заклали перший камінь п'єдесталу Статуї Свободи.

В індійському штаті Керала археологи знайшли масштабний комплекс мегалітичних поховань. Розкопки провели неподалік дамби Малампужа. Тим часом у штаті Андхра-Прадеш дослідники натрапили на стародавні наскельні малюнки, вік яких перевищує 4500 років. Археологи дослідили ділянку площею 45 гектарів у Палаккаді, Керала. Вони зафіксували понад 110 мегалітичних структур. Ці споруди, переважно з гранітних плит і валунів, свідчать про високу майстерність давніх будівельників. Про це повідомляє Аrkеоnеws. Фахівці з Археологічної служби Індії (АSІ) підтвердили, що на цьому місці є різні типи мегалітичних поховань. Зокрема, знайдено однокамерні й багатокамерні цисти, кам'яні кола, урни, дольмени та дольменоїдні цисти. Серед знахідок особливо виділяються дольмени. Це кам'яні конструкції, що складаються з вертикальних плит, які підтримують горизонтальну перекриту плиту. Такі споруди використовували для поховань. Вони дають цінні відомості про вірування та ритуали ранніх суспільств. Дослідники вважають, що аналіз цих поховань допоможе краще зрозуміти життя громад залізного віку в Кералі. Очікується, що подальші розкопки відкриють нові деталі про історію регіону. Ще одне важливе відкриття зробили в заповідному лісі Ланккамала в Кадапі, штат Андхра-Прадеш. Там знайшли три скельні укриття, одне з яких містить стародавні зображення. На малюнках зображені тварини, геометричні візерунки та людські фігури. Вони датуються періодом від 2500 року до нашої ери до 200 року нашої ери. Художники використовували червону охру, каолін, тваринний жир і подрібнені кістки. Крім того, у Ланккамалі виявили написи, створені між ІV і ХVІ століттями. Вони свідчать, що цей регіон був важливим паломницьким центром шайвізму. Дослідники зафіксували близько 30 написів. Вони виконані різними мовами: брахмі, шелл, нагарі (санскрит) і телугу. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Уперше в Індії знайшли колісниці Головний дослідник К. Муніратнам наголосив на значущості цих відкриттів. Він зазначив, що вони допомагають відтворити давні маршрути паломництва. "Ланккамала поступово втратила релігійне значення. Центр духовного життя змістився до Срісайламу ще у ІV столітті", - пояснив він. Розкопки в Кералі та Андхра-Прадеш відкривають нові сторінки давньої історії Індії. Вони допомагають краще зрозуміти культурну спадщину, вірування та соціальну структуру стародавніх суспільств. Археологи сподіваються, що подальші дослідження дадуть ще більше відповідей. В Індії археологи знайшли древній текст на кам'яній табличці. Напис містить застереження та передбачення для людства. Камінь знайшов ​​на південному сході Індії студент-археолог Васудева Редді. Напис містить 25 рядків.

Вболівальники футбольних клубів "Металіст" та "Шахтар" під час спільного маршу у Харкові 30 березня 2014 року вперше виконали приспівку "Путін - х**ло! Ла-ла-ла". Вислів став популярним серед противників політики Володимира Путіна. Мем отримав резонанс у міжнародній пресі й став широко використовуватися не тільки вітчизняними, а й численними закордонними виконавцями, особливо в акціях протесту. "Пісня про Путіна" поширилась у політиці, релігії, спорті, інформаційній сфері, медіа та народній творчості. Серед філологів мем розглядається як сленговий неологізм, який походить від російського мату. Виконуючи приспівку вживають багаторазові повтори основного тексту з переспівками "ла-ла-ла-ла". Або "ло-ло-ло-ло" - для рими зі словом "х**ло". "Якщо ви бажаєте висловити свої погляди стосовно Путіна, вам потрібно лише сказати "ла-ла-ла-ла-ла-ла". Все буде абсолютно зрозуміло", - вважає професор політології з Рутгерського університету в США Олександр Мотиль. Лідер угруповання харківських футбольних фанів "Frее Lаnd Ultrаs" Максим "Ковбой" розповів, що текст пісні це римейк старої приспівки уболівальників "Металіста" про екс-президента ФФУ Григорія Суркіса періоду його протистояння із екс-власником "Металіста" Олександром Ярославським. Замість Путіна там був Суркіс. 6 квітня на матчі між "Металістом" і "Шахтарем" на "Олімпійському" у Києві фанати з Харкова повторили приспівку "Путін х**ло". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Хроніка "Путін Ху&hеllір;ло": як народився і поширювався вислів Її швидко підхопили в інших клубах. Часто було чути на матчах Чемпіонатів України з футболу від фанатів київського "Динамо", "Десни" з Чернігова, "Карпат" зі Львова, "Ворскли" з Полтави. Стала популярною на відбіркових матчах Чемпіонату Європи 2016 року, Ліги чемпіонів УЄФА та Ліги Європи УЄФА. У листопаді 2014-го приспівку підхопили вболівальники литовського баскетбольного клубу "Жальгіріс", а 17 березня 2015 року до футбольних і баскетбольних фанів приєдналися грузинські уболівальники регбі. У квітні 2015 року скандували під час боксерського поєдинку між Александром Усиком та Андреєм Князевим. У червні 2014-го на мітингу біля російського посольства в Києві тодішній в. о. міністра закордонних справ України Андрій Дещиця намагався заспокоїти мітингарів і в процесі спілкування повторив за ними слова з приспівки. Це набуло широкого міжнародного резонансу. "Головне, що вдалося зупинити насильство і провокації біля посольства РФ. Але, якщо російська агресія триватиме, це буде робити все важче", - написав Андрій Дещиця у Тwіttеr з цього приводу. Російське видання "Ехо Москви" на своєму сайті провело опитування. Запитали у читачів, чи засуджують вони вчинок Дещиці, який обізвав Путіна. Ствердно відповіли на нього в 19,9 % людей. Не засуджували вчинок Дещиці 78,6%. Не змогли відповісти 1,5 %. Після висловлювання Андрія Дещиці провідні світові видання стикнулися з труднощами перекладу слова "х&hеllір;ло". "Yеs, Рutіn іs а dісkhеаd, yеs", передали слова українського міністра англійською брюссельські журналісти ЕurАсtіv. Dісkhеаd "членоголовий". Цей варіант найуживаніший на Заході. Нема єдності в іноземних журналістів і щодо транскрипції зустрічаються Кhuіlо, Нuіlо, Нuylо. Британська газета Тhе Guаrdіаn пише khuіlо і пояснює, що, окрім як dісkhеаd, це слово можна перекласти як fuсkеr й&hеllір; бар.

30 березня 1856-го у Версальському палаці підписали Паризький мирний договір. Він завершив Кримську війну 1853-1856 років та позбавив Росію впливу на Чорному морі. Кримська війна почалася через суперечки Російської імперії з Османською щодо 12-мільйонного православного населення в османських володіннях. Імператор Микола І, посилаючись на попередні договори, хотів встановити над ними протекцію та вимагав надати їм право доступу до Святої Землі. Тоді гострим було "Східне питання" - Османська імперія занепала, чим могли скористатись інші держави. Однак, Велика Британія та Франція, які бачили загрозу власним інтересам на Близькому Сході, гарантували османам підтримку у разі російської агресії, тому султан Абдул-Меджид задовольнив лише другу вимогу. Розлючений Микола І наказав захопити васальні землі османів - Молдавське князівство та Валахію, "захистити населення" і встановити контроль над торгівлею збіжжям цих земель. У відповідь представники провідних держав зібралися у Відні та підготували ноту, в якій запропонували султанові дотримуватись угод, а Російській імперії вивести свої війська з османських володінь. Султан та Микола І відмовились і почали війну. Незабаром провідні держави виступили на боці Османської імперії та 1854 року оголосили війну Росії, яка стала для неї розгромною та показала усю відсталість країни з феодально-кріпосницьким ладом. Франції вдалося приєднати до коаліції Сардинію. 2 березня 1855 року Микола І помер від застуди або ж отрути. А після 349-денної облоги союзники захопили ключову військово-морську базу Севастополь. Австрія надіслала Росії ультиматум із погрозами приєднатись до антиросійської коаліції та з вимогами що значно послаблювали імперію. Наступник Миколи Олександр ІІ просив припинити бойові дії і сісти за стіл переговорів. На нараді у Зимовому палаці уповноваженими на мировий конгрес обрали графів Олексія Орлова та Пилипа Бруннова, а конференцію просили провести не у Відні, уже ворожому до імперії, а в Парижі, розраховуючи на підтримку імператора Наполеона ІІІ. Той не бажав посилення Англії. "Государе брате мій!, - писав Олександр ІІ Наполеону ІІІ, - ваша величність не могла помилитись щодо думки, яка керувала мною, коли я запропонував, щоб мирні конференції відбулися у Парижі. Вона була нав'язана мені довірою до особистого впливу вашої величності на хід переговорів. Місія графа Орлова доповнює цю думку. Він - більш ніж уповноважений. Він друг і виразник найінтимніших моїх поглядів". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Турки, британці та французи взяли в облогу Севастополь Головував на конгресі син Наполеона Бонапарта граф Олександр Валевський, Велику Британію представляв лорд Джордж Кларендон, Сардинію граф Бенсо ді Кавур, Австрію - міністр Карл Буоль, Туреччину - великий візир Алі-паша, Прусію - міністр Отто Мантейфель та їхні помічники. Історик Євгеній Тарле зазначав, що Орлов отримав таємні інструкції та мав добитися максимально неболючих умов миру для Росії. Він прибув до Парижу 21 лютого 1856 року та одразу отримав авдієнцію в Наполеона у палаці Тюїльрі, де заявив правителю, що Російська імперія прагне справедливого та міцного миру і хоче зайнятись внутрішніми справами. У відповідь отримав підтримку. Прихильність Наполеона до Росії помітили англійці та австрійці, які були незадоволені припиненням війни. Перші хотіли навіть зруйнування Миколаєва з його корабельними верфями та арсеналами, але продовжувати війну без підтримки Франції не могли. Щоб зашкодити можливому союзу Наполеона та Олександра ІІ, австрійського імператора Франца-Йосипа хотіли запропонувати хрещеним батьком для майбутньої дитини французької імператриці Євгенії. Росіяни, розуміючи важке становище, не втручались у це. Перше засідання провели 25 лютого у Версальскому палаці. Домовились про зупинку воєнних дій. Протягом наступних засідань відбувалися багатогодинні дебати на яких виробляли умови миру та вимоги до Росії, визначали кордони і статуси дрібних держав, права християн в Туреччині. На одному із засідань навіть висловилися за створення арбітражу з метою попередження майбутніх воєн - праобразу ООН. Проєкт хотіла представити англійська організація "Друзі миру", але на конгрес її не пустили. Офіційні делегати обмежилися лише формальними виступами. Протягом усіх засідань Російська імперія знаходила підтримку Наполеона та змогла домогтися пом'якшення умов миру, хоча він усе одно був болючим. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як воювали французи в Криму 166 років тому Остаточний договір підписали ранком 30 березня, а про подію сповістив 101 гарматний постріл. Паризький трактат постановив "бути на вічні часи миру і дружбі між імператором всеросійським з одного боку й імператором французів, її величністю королевою Сполученого Королівства Великої Британії та Ірландії, королем Сардинським та султаном з іншого, а також їхніми спадкоємцями і наступниками, державами й підданими". Кримська війна тривала 2 роки, 5 місяців і 14 днів. Договір позбавив Росію права мати військовий флот на Чорному морі, а також фортеці й прибережні арсенали, що стосувалося і османів. Саме Чорне море оголошувалося нейтральним та відкритим для торгового мореплавання всіх народів. Російська імперія публічно відмовилася від претензій на Молдавію, Валахію та південну Бессарабію, проголошувалась свобода судноплавства по Дунаю. Царя позбавили покровительства над християнами Османської імперії, замінивши колективною "опікою" усіх великих держав. Росія мала повернути османам захоплені володіння на Кавказі, натомість їй повернули захоплені міста в Криму. Після підписання Наполеон запросив усіх делегатів на пишний бенкет у палаці Тюїльрі. План розширення впливу Російської імперії на Балканах і на Близькому Сході за рахунок Османської імперії - "хворої людини Європи", зазнав невдачі. Але при цьому "східне питання" ще більше загострилось. "Новину про укладення миру і припинення війни хоч і було сповіщено гарматними пострілами з Петропавлівської фортеці та молебнями, але вона не могла вважатися радісною, - писав історик Дмитро Малютін. - Національні почуття образили. Молодому імператору довелося розплачуватися за невдачі війни, не ним початої". Подібні акти про поразку імперія востаннє підписувала 1711-го, коли цар Петро І зазнав невдачі у Прутському поході проти османів. Але договір дав можливість імператору Олександру ІІ почати важливі реформи, які стосувалися й українських земель. Попри оголошену договором мету, вічного миру і дружби між державами не було. 1870 року почалася франко-прусська війна. Тоді ж міністр іноземних справ Російської імперії Олександр Горчаков видасть циркуляр про відмову від умов Паризького трактату. За рік підпишуть Лондонську конвенцію, яка знову дозволить імперії тримати військово-морський флот в Чорному морі. А вже 1877 року почнеться нова російсько-турецька війна. Армія Московії, оточена турками, татарами, шведами і українцями, капітулювала неподалік річки Прут у Молдавському князівстві 23 липня 1711 року. Було підписано Прутський мирний договір. Московія була змушена передати Османській імперії місто Азов, зруйнувати фортеці Таганрог і Кам'яний Затон, що загрожували Кримському ханству, пропустити Карла ХІІ та залишки його військ до Швеції. Петро І погодився припинити втручання у справи Речі Посполитої та козаків, зокрема й запорожців, що перебували у союзі з кримським ханом. Москві було заборонено тримати у Стамбулі посла. Після укладання угоди та сплати великого викупу великий візир Балтаджі Мехмед-паша дозволив Петру І вільно вивести залишок військ у Московію. Пізніше за цей вчинок був страчений за наказом султана Ахмеда ІІІ.