Search trend "5 січня свято"

Клопотенко: Підводка цікава, провокативна відразу. А чим провокативна? Одразу за олів'є ми набралися хейту, що не можна забирати у людей минуле, бо олів'є – це минуле. Тому я про нього намагаюся менше говорити, бо сенсу немає. На початку повномасштабного вторгнення більшість українців кинулися шукати себе. Ті, хто, можливо, не мав якогось коріння і тяглості, кинулися до українського. Тепер є певний відкат з тими деколонізацією і декомунізацією. А що з деолів'єзацією і детевтелізацією? Насправді відкату немає. Це лише за відчуттями так, бо немає прогресу. Грубо кажучи, якщо раніше кожен день всі щось шукали, то зараз цього трошки менше робиться, і здається, що ми скатуємося назад. Насправді ні. Зараз ми маємо, як на мене, реальну Україну. Той, хто їсть їжу Радянського Союзу, – це не є погано, це просто така ситуація. Вчора я їхав в потязі, хтось там кричав, що любить українську мову, просто нею не говорить. Я думаю, що нам треба прийняти, що це і є Україна. На початку це була якась трансформація, потім був період стабілізації, а зараз вже етап, коли нам треба визнати, що оце є Україна – з такими вподобаннями. Хтось любить той Київський торт і буде його їсти. Хтось любить оці страви, які я не можу називати, типу солянки і ще чогось. Але ти нічого вже з цим не поробиш, от є така фундаментальна ситуація. Багато людей досі не говорить українською. Це не окей, але нічого ти вже з цим не поробиш. Треба хіба з цим працювати зараз. Насправді що з їжею, що з культурою відбувається одне і те саме. Тут суспільство зробило вже дуже багато, але зараз для того, щоб цей трек продовжувався, треба, по-перше, освіта, а по-друге, позиція держави. Потрібно все більше популяризувати культуру, говорити про ту саму їжу, про епоху Радянського Союзу, і мати якийсь бренд України у світі. Згадуючи Україну, кожна людина має знати, що це не лише війна, а культурні діячі, одяг, мова, їжа. Треба цей бренд створити, щоб будеш популяризувати правильні цінності. Це такий вектор, під який треба перенавчати вже нове покоління. Його треба навчати таким цінностям, про які ми всі мріємо і хочемо. Бо покоління старе, яке сформоване в інших умовах, дуже важко змінюється і навряд чи вже зміниться. Але нове покоління точно треба, щоб було з абсолютно іншими цінностями.Євген Клопотенко, фото: fасеbооk/yеvhеn.klороtеnkоТо олів'є коли-небудь зникне з меню українця? Зникне. Років через 40. Це два покоління. Мені 38 років, я народився в Радянському Союзі. У 1991 році стався розпад Союзу, але лише документально. У головах багатьох людей нічого не змінилось. Навіть я пам'ятаю цей смак бідності – хліб з цукром. З однієї сторони, це смачно, бо це спогади, а з іншої сторони, у мене просто не було вибору. Люди, яким зараз 30 років і вони були народжені в Незалежній Україні, все одно ще мають спадок в голові Радянського Союзу, бо все одно їли цю їжу. Ну а вже ті, кому десь 15 років зараз, вже зараз мають змогу їсти базилік або про нього чути принаймні. Вони вже не бояться слова "дубайський шоколад". Це покоління вже може обирати. Воно формує інші смакові звички. Звичайно, в них точно від батьків ще лишиться оцей фльор "майонез в роті". Це ж більше не про їжу, а про спогади. Багато людей не зіставляють їжу і культурну тяглість. Бо для них їжа – це їжа. Дехто каже: "Відстань від цього олів'є, я буду його їсти". А я кажу: "Їж, але просто знай, що це їжа радянського періоду". олів'є, фото: gеttyіmаgеsАле зараз ще люди скажуть, що олів’є – це ж дешевше, ніж, наприклад, авокадо чи спаржа.Дешевше. Порахуйте, скільки коштує авокадо й олів'є, і все зрозумієте. Однак не проблема саме в олів'є, ми так само можемо говорити про окрошку і солянку. Це все одна велика структура. Справа не у грошах. Це просто про любов до минулого. Це про їжу минулого. У нас зараз таке кулінарне міжсезоння, бо Великдень відійшов вже, а Різдво ще не настало. Але для великої кількості українців оцей радянський Новий рік завжди був важливішим за Різдво. Частина людей мала в минулому олів'є чи бутерброди зі шпротами на новорічний стіл, а для частини є узвар на Різдво, кутя, вареники. У вашому дитинстві за СРСР яке свято було головним і зараз що святкуєте передусім? Зараз і в дитинстві – це різні речі. Я думаю, що в цьому році було супер ідеально. До Різдва, яке перед Новим роком, ти намагаєшся встигнути все зробити. Потім 26 грудня сидиш і думаєш, що це через п'ять днів Новий рік, а тобі вже якось так... Я на Новий рік приготував три-чотири страви, купив собі Лего і два дні його збирав, не виходячи на вулицю.Це якраз супер важлива модель – те, що ми почали з великою частиною світу відзначати Різдво перед Новим роком. Це змінює загальний вайб. Хочеш чи не хочеш, але всі починають щось під Різдво вже робити і це стає головним святом. Раніше ж першим був Новий рік, тому всі чекали його, а потім Різдво вже було як для родини. У Києві точно це було просто свято, коли мама казала, що треба збиратися, їсти вареники.Але зараз через те, що держава зробила дії, от так змінюється суспільство. Вона від'єднала нас від календаря і традиції. Ну це ж вау! Так само треба, щоб держава продовжувала діяти і далі. Чи тільки держава увімкнула у вас ось цей тумблер, що тепер я готуюся до Різдва? Як тим людям, які не мали тяглості традиції, ніколи ніхто в них не готував кутю, або може і готували, то так для галочки? Можна розглядати це свято з точки зору релігійної події, сімейної події, і просто суспільної. Як на мене, оця суспільна подія – це якраз те, що потрібно. Дехто з людей і не знає, що на то Різдво робити, ще хтось в протесті. Але людям просто треба час. Я сам почав тільки два роки тому. У суспільстві так працює – люди дуже часто не хочуть змінюватись, бо не розуміють навіщо. Це більше вже психологія.Тут треба просто показати приклад, що отак тепер треба, і вони потім всі будуть так святкувати. Людина – це ж соціальне створіння, їй важливо бути частиною чогось. І так само Новий рік. Уже немає ніяких концертів, нічого. Скоро, я думаю, ці промови новорічні потихеньку десь зникнуть, і буде Різдво. Є люди, які не вірують, і кажуть: "А нащо я буду це Різдво святкувати?"І не треба. Різдво – це ж не Великдень. Коли на Великдень отримують вихідний додатковий, це всім подобається. Якщо ти невіруючий, не треба просто йти в церкву і все. Але це ж сімейне, по-перше, свято, а по-друге, це суспільне свято. Це про те, що ти частина якогось суспільства. Не обов’язково все робити за тими релігійними канонами, готувати всі страви. Релігія – це величезна частина нашого суспільства, і до неї треба просто ставитися. Ти віриш? Вір. Не віриш? Не вір, але не забороняй нікому вірити. А свята відзначати можна? То, звісно, це ж прикольно. Зараз, на Новий рік ти навіть не знаєш, що робити. Раніше як було? Пробиває 12-та ночі, ти до цього готуєшся, накривається стіл, відкривається шампанське, щось по телевізору показують, всі веселі. А тут реально ніхто навіть нічого не знімав. Всі до Різдва знімали. І ти сидиш і щиро не розумієш, що робити. Раніше всі збиралися, один до одного ходили, а зараз комендантська година, ніхто не ходить.Яка улюблена страва Євгена Клопотенка на Різдво? На Різдво кожен рік різна. Я пізнаю, вивчаю щось нове. Коли я святкував Різдво 6-7 січня, були якісь стандартні страви, я їх їв і все. І так було з року в рік. А потім, коли я почав відновлювати українську їжу, коли я почав її відшукувати, я такий: "Ооо, те, що я їв, це все, бувай". Є стільки багато різних страв. У мене немає якоїсь улюбленої страви на Різдво, бо я ще її не знайшов.На Закарпатті є різдвяний хліб крайчун, або, наприклад, той самий калач. Це ж як пампушки, наче зібрані. Це ж прикольно. Я в цьому році закохався в цей калач. У нас все панетоне їдять на Великдень, але це різдвяний хліб. Така фішка у людей в голові. А виходить, що у нас є своє. Хто у нас на Різдво який хліб готував? Те, що я знаю, це не масова культура готувати якийсь хліб. А виходить, що є калач або карачун. Це мене прям надихає. Є ще там якісь голубці з кукурудзяною крупою. Євген Клопотенко, фото: fасеbооk/yеvhеn.klороtеnkоМене найбільше ламає, що до першої зірки ти маєш їсти тільки пісні страви, а вже на ранок м'ясні. Я думав тоді, а що мені готувати? Я наготував усе вдень, а потім думаю –  візьму і з'їм, навіть не буду чекати. Чого мені кажуть, що не можна їсти ковбасу ввечері? А зранку я уже не хочу. Це якась така трохи для мене дивнувата річ. Наприклад, страва з цибулі є така. Ти береш 2 кг цибулі, ставиш до духовки, температура 160 градусів на 3 години. Вона карамелізується, стає така ніжна, потім береш хліб і так їси. Ну це вау! Чому в наших людей є так, що або кулічі, або панетоне? У нас же є своя паска.Просто треба, щоб з часом сформувалося, що правда, а що неправда. Я думаю, що "куліч" - це не зовсім правильне твердження. Але паска - це ще великодній хліб також. Його на Великдень їдять і багато людей називають паскою. Панетоне раніше були модними, воно повернеться ще обов'язково. Але зараз основна група людей, які формували оцю моду на дивну продукцію, виїхала за кордон. Багато закладів, куди ця аудиторія ходила, наприклад, в Києві, всі позакривалися.Ви маєте на увазі якихось пафосних людей таких? Ну, така аудиторія, яка не сильно розбиралася в культурі, їм це було не цікаво, а розбиралася в смаку. Для них у світі нема кордонів, все окей, сила – це любов. І вони формували цю культуру панетоне. Поки їх немає, інші люди створюють модні тренди. Зараз навіть паска з тим дубайським шоколадом, мабуть, вже окей. А це ж вже не паска. Цьогоріч багато пасок готували без верхушок, без прикрас, просто, як воно раніше було. І це стає трендом. Тож треба трішки трохи часу. Ми хочемо, щоб одразу за один день нація змінилася. Згадай, що було ще 5-10 років тому. Це ж колосальна різниця. Ми отакий зробили крок. А ми хочемо, щоб за день всі полюбили паски, всі перестали їсти олів'є, шуби, всі їли лише верещаку, шпундру, гамулу. Ми такі ходили в українському одязі, купували українські продукти, були всі заможні, освічені, щоб слухали українську музику, ухвалювали правильні рішення в політиці, були свідомі, не інфантильні, щоб у нас була культура на найвищому рівні, всі пам'ятки захищені, всі люди розбиралися в політиці… Але ж у світі такого немає. Ми прагнемо до кращого, але треба працювати кожен день і розуміти, що не всі люди зі своїм набором даних можуть швидко щось зробити. Хтось каже: ми маємо паски з верхушками, бо ми інноватори, ми розібралися, почитали історію, поговорили з етнографами поговорив, туди сходили, це зробили, і ось – тримайте отаку паску. Більшість людей сидітиме з нерозумінням, які етнографи, яка культура. У когось ще гугл не налаштований українською. На наступний рік вони вже скажуть, що пам'ятають про ці паски, і погуглять, чи важко їх робити. На третій рік ці паски будуть показуватися всюди і людина задумається приготувати і собі, бо вже всі це роблять. Четвертий рік ти вже знаєш, що це не важко, і робиш це. От вам приклад про просто паску без верхушки. Чотири роки треба, щоб люди почали про це щось розуміти.Десять років тому Клопотенко був Женею, а тепер Євген. Чому це важливо і яка в цьому різниця? Як друзі сприйняли? Чи зараз кажуть, що ви здуріли? Моя мама обирала мені ім’я, щоб гарно підходило до по батькові. Ну от, вона каже Євген Вікторович звучить, як науковий працівник. Їй сподобалося, і вона називала мене Євген Вікторович, а потім почала називати Женя. Я спитав, а що не так було 30 років? Вона сама не знає. У дитсадку, коли мені було 3-4 роки, у мене була російськомовна викладачка, і я став спілкуватися російською мовою. І вона почала називати мене Женя. Але від дитинства ви українською спілкувалися? Два роки я чув українську мову, а потім російську. Потім всі почали кликати Женя, і це мені давало значення. У 2014 році мене перемкнули, я почав копатися в собі, шукати українськість. Бо на той момент у мене були в голові російські пісні якісь, слова, прислів’я. Тож я почав змінювати. У 2017 році перейшов на українську мову, у 2018-му зробив це публічно. Також я почав шукати традиції, вчити історію, щось дивитися на YоuТubе і досі це роблю. Я геть нічого про ту історію не знав. А потім я був ведучим програми "Енеїда", і там до мене приходило усвідомлення, що весь цей час я наче жив у зомбіленді, з якого вийшов з нульовими знаннями.Я почав відновлюватися і все старе в собі рубати. Я просто вбив своє дитинство, вбив свої шкільні роки, вбив дискотеки під російську музику. Ці спогади я вбивав систематично протягом п'яти років. І ось настав момент, коли в мені нічого не лишилося пострадянського. Звичайно, щоб його викорінити повністю, це треба ще пів життя, але в основних моментах у мене немає більше емоційного зв'язку з цим всім. Останній момент, який був, – це лише ім’я Женя. Коли я сказав, що всі називали мене Євгеном, я всередині себе закрив цей етап свого пострадянського життя, цього всього болота, зомбіленду, де все брехня. Коли хтось мене називає Женя, я не якось агресивно реагую. Я просто наголошую на тому, що я Євген. Але ви людина народжена ще за радянських часів. А що тоді робити з батьками, які називають своїх дітей, або з дітьми, які мають українські варіанти імен? Наприклад, до повномасштабного вторгнення моя пасербиця ходила в одну з київських шкіл, і там бувало так, що батьки приходили раз на рік читати уроки. І от мене запросили, я їм розповідала на уроці літератури про Івана Франка, і на першій парті сидів хлопчик, який весь час щось піджартовував. Я вирішила його долучити до розмови і спитала, як його звати. Він каже: "Нікіта". Я кажу, ну який же ж Нікіта, коли Франко навіть написав казку "Лис Микита", а він каже: "А я нічого не знаю, я Нікіта". Це все про одне і те саме. Людям ти нічого не докажеш, бо люди не хочуть нічого знати. Їм бажано просто не паритися. У мене є інший приклад. Зі мною в компанії працює Олена, в неї є чоловік і двоє дітей. Вони раніше російською говорили, а потім Олена перейшла на українську, але діти віком 5-6 років російською говорять і досі. Вона їм це не забороняє, але сама розмовляє українською. Пройшло вже десь рік, і діти починають говорити вже суржиком. А ще через рік вони будуть спілкуватися вже українською. Це батьківський свідомий вибір. Я розумію взаємозв'язки, мені не треба нічого пояснювати.Насправді у мене є багато знайомих, у яких є діти також раніше спілкувалися російською мовою, але потихеньку це все змінюється. Це йде все від батьків. Батьки пояснюють – ти Нікіта, але українською Микита. Можливо, дитина зараз не може обрати, не треба на неї тиснути. Євген Клопотенко, фото: fасеbооk/yеvhеn.klороtеnkоАле, може, і батьки самі вважають, що Микита краще? Звичайно, 100%. Бо, наприклад, мене так називала моя бабуся, для мене цей спогад важливий. Коли ти міняєш своє ім'я, ти міняєш свою ідентичність. Якщо вона сформована, то це дуже боляче. Якщо ти Альона, а тобі треба Олена… Я думаю, що якщо ти готовийдо зміни свого ім'я, то ти готовий до зміни своєї ідентичності. А це фундаментально, як на мене, важка річ. Тому я більше за те, що якщо хтось готовий, то це круто. Якщо ти не готовий, то краще Альону називати, але українською мовою. Але ж в тебе в паспорті Альона або Євгеній. Я пішов і поміняв паспорт. Це взагалі не важко. Є такі центри, де ти приходиш, кажеш, я здаю паспорт, мені паспорт не потрібен, зробіть мені цифровий. Я там Євгеній був, але там трошки по іншому написано. Тисяча гривень, два чи три тижні чекаєш, і в тебе новий паспорт. Проблем з цим нема ніяких. Але це треба ж бути до цього готовим і мати бажання. Чи справа лише в мові, що ти носиш вишиванку, їсиш борщ, не їсиш олів'є і так далі? Що тебе робить українцем? Це таке питання, на яке немає відповіді однозначної. Вишиванка, до речі, для мене не є показником українськості. Для мене вишиванка – це одяг. Є просто одяг, який ритуальний, а є вишиванка на кожен день. Я не вважаю, що коли я одягаю, я стаю більшим українцем. Я одягаю вишиванку, бо мені так прикольно і все. Мова – 100%. Але якщо ти не спілкуєшся українською, це також якоюсь мірою не робить тебе менше українцем. Наприклад, якщо грузини говорять грузинською, але воюють або просто є в українському істеблішменті, то вони теж можуть не говорити українською. Але в більшості всі вони вивчають українську і потім переходять. У мене багато друзів американців, які українською говорять. Мені дуже легко це пояснити через борщ. Можливо, не всі зрозуміють, але у нас у кожного є свої вподобання щодо борщу. Виходить так, що ми можемо бути всі різні, але приходимо додому і їмо один той самий борщ, але за різним рецептом. Ми єдині борщем, бо ми всі знаємо, що він точно український. Те, як ми його готуємо, у кожного своє, і ми готові за це боротися. Ми готові там з усіма сперечатися. Ми точно його любимо. І для мене це є найпростіший маркер зрозуміти, українець ти чи ні, якщо ти їси борщ, якщо ти до нього ставишся як до культури. Якщо ти, коли його називають суп, ти починаєш злитись. Коли хтось каже, що це російська страва, ти починаєш злитися. Для мене це є проста, зрозуміла річ. Бо у нас бути українцем – це точно хотіти Україну, про яку мріяли наші предки. Але чи всі українці знають, про що наші предки мріяли наші предки? Можливо, ні. Але це ж не робить нас менше українцями. Коли я починав інтерв'ю, я говорив про бренд України за кордоном. Те, що ми хочемо, щоб про нас говорили за кордоном, це те, що ми вважаємо самі про себе. Найкраще експортуємо у світ. Так ось тут і є питання до гуманітарної політики чи гуманітарного направлення. Треба зібрати всі відтінки України і сказати, що оце і є бренд України. Бо якщо робити його сильно націоналістичним, то ніколи воно не зможе бути реально об'єднаною якоюсь однією ідеєю.І от якраз одна з найпростіших ідей для мене – це борщ. Навіть якщо ти можеш говорити російською мовою, слухати російську музику, як би це дивно не звучало, але ти проти Росії. Взаємозв'язки, може, не розумієш, але приходиш додому і їси борщ, і точно знаєш, що він український.Мені здається, що ми дійшли до етапу суспільства, коли ми можемо вже визнати якісь особливості кожної людини й об'єднати це в одну екосистему. І тоді це стане чимось крутим. Але треба розуміти, що і у світі є таке. Наприклад, Баварія не вважає, що це взагалі Німеччина. У Калабрії, що на півдні Італії, кажуть, що вони – це Італія, а все інше ні. Єдиний раз, коли італійці об'єднуються, це коли йде футбол. У нас зараз є час, коли ми можемо побачити досвіди інших держав, і на них ми можемо зробити висновки, зробити найкращий кейс, бо ми не є чимось унікальним. Раніше, коли формувалися інші держави, у багатьох не було досвіду, що робити. Вони просто формувалися. А у нас вже є доступ до інформації, і ми можемо спробувати зробити іншу річ, яка точно буде відповідати на питання про те, що таке бути українцем.Український борщ вже вписаний у закордонних меню на рівні з японськими суші чи італійською піцою? Сто відсотків. Це супер прикольна штука, бо все життя, коли я їздив за кордон, то я згадую зазвичай таку ретроспективу, що десь у 2008 році, коли ти кажеш Україна, згадували лише футболіста Шевченка чи боксерів Кличко. Ти говорив, що Україна – це не Росія. Потім воно почало еволюціонувати, всі вже розуміли, де розташована Україна. А потім питання: що вони їдять? У 2019 році про борщ майже ніхто нічого не знав. А ось була Олімпіада торік в Парижі, я готував там борщ, і там було 50 людей. Я всіх питав, чи знають вони, що таке борщ. Всі відповідали, що знають. Лише одна людина сказала, що ніколи про нього не чула. З 500 іноземців 499 сказали, що знають, що таке борщ. Я задумався, як це ми прийшли з того, що у 2008 році вони не знали, що таке Україна, до 2024-го, де знають, що їдять українці.  Звичайно, що всі делегації, які приїжджають до нас, їдять борщ. І ми зараз йдемо далі. Там ще є такі бюрократичні моменти, бо я годую більшість безкоштовно для того, щоб не вступати в якийсь тендер. Я інвестую свої 40-50 тис. грн в те, щоб делегації поїли українську кухню. Борщ – це обов'язково. А ще трошки качаної каші, про яку мало й українці чули, а ще сирники, бо для них це все дивина, чого це сир смажать. Вони це їдять, і вони шоковані. Але, окрім того, ще бувають прийняття на рівні президента. Я спілкуюся з організаторами, щоб більше було української кухні для лідерів світу. Так, нещодавно Макрон їв наші галушки. А це є вже українська пропаганда. Є відео, де ви озвучуєте замовлення для іноземних лідерів, а кухарі відповідають "Да, шеф". Ви казали, що всі співробітники розмовляють українською.Це просто слова. Воно в тебе в голові сидить, навіть коли ти перейшов на українські налаштування, воно десь в глибині, бо ти все життя говорив у цю ситуацію цю фразу. Я спочатку навіть не почув це "Да, шеф". А потім думаю, ох, Євген. Так, це проблема. Бути українцем – треба все, щоб було чітко, ідеально. Ти нагодував найкращих людей, але на кухні запостив відео, де сказав: "да", а не "так", і все – тебе повісити. Це дійсно моя помилка, але я вважаю, що вона не критична. Треба ще працювати. Тим не менше, Макрону сподобався борщ і качана каша? Так. Вони їли чотири рази. Перший раз взагалі нічого не поїли, бо вони просто були втомлені. Вони їхали з Польщі в Київ, потім в Києві вони поїли галушки, а потім сіли і з Києва вже їхали до Польщі. Там вже вони поїли все. Я попросив Укрзалізницю, щоб вони попитали фідбек.Вони були в такому приємному шоці, адже ніколи такого не їли. Це наче ти їдеш на Шрі-Ланку, а тобі дають таку гарну їжу. Це прикольно, це має наш сенс, бо це їли наші покоління, і ти так приємно здивований. Звичайно, українська кухня і борщ – це ще не суші і не піца, але це вже потихеньку, такими маленькими кроками стає нашою унікальною ідентифікацією. Якщо посадять Макрона, скажуть, описуй українців, і він точно скаже – борщ. Це важливо.Наші українські жінки, які через війну були змушені виїхати за кордон, кажуть, що страшенно сумують за українською їжею. Чи ця розповідь про українську їжу, що вона надзвичайно смачна, це щось таке ностальгійне, туга за своєю країною, чи все-таки справді українська кухня на тлі інших кухонь є смачною? Це такий прикольний прикол. Коли ми говоримо, що ми любимо українську кухню і вона найкраща, ми взагалі не розуміємо, про що ми говоримо. А я нікому й не пояснюю. Бо як тільки ти не можеш у всьому розбиратися, то люди не знають, про що вони говорять. Вони кажуть, що українська кухня смачна і все. У нас кухня це про щирість. Це про те, як ми годуємо, віддаємо останній шматок хліба. Така у нас нація, ми так звикли. Це доброта. У всіх є спогади, як бабуся готувала вареники. Я вже навіть, як та бабуся, коли до мене приходять друзі, кажуть, ми будемо через 2 години, зайдемо на 5 хвилин і підемо, у мене через 2 години вже стоять 20 страв. Євген Клопотенко, фото: fасеbооk/yеvhеn.klороtеnkоТак, українська кухня смачна, але якщо говорити простою, функціональною мовою, то більшість людей не знає, що таке українська кухня, бо це ще не сформована річ. У ній є багато страв, які прийшли ще з радянщини. Багато страв, які готувала моя бабуся, це також страви Радянського Союзу, але це про гарні спогади. Таким чином, оце все, це якраз місце, де треба щось почистити, прибрати, додати автентичність, зібрати старі рецепти, і тоді вона буде прям крута. Якщо коротко відповідати на ваше питання, то українська кухня крута тим, що вона унікальна для світу. У світі ми були заморожені 70 чи 100 років, і кухня була заморожена.Всі інші кухні розвивалися і заполоняли європейсько-американські світи, і таким чином вони розповсюджувалися. Тому вже важко когось здивувати в цивілізованій країні якоюсь їжею. А тут з’являється Україна і каже, що буряк можна варити і їсти, як першу страву. Так само вони дивуються, що домашній сир можна смажити. Вони такі: "Де ви взялися? Де ви це берегли?" Ми просто трошки запізнилися. Коли вони вже все зробили, ми просто дуже довго бігли.А качана каша, що це таке? Це пшоно, яйце і борошно. Воно так качається, кожна пшеничка укривається тістом. Це така наша супер прикольна штука. Вона поширена в центральній Україні, на Житомирщині, навіть у Донецькій області, на Кубані. Пшоно, кисляк, насіння кропу, банош, бринза – у світі взагалі не розуміють, що це. Так само ми думаємо, що всі знають, що таке вишня. Ніхто не знає, що таке вишня. Вишня перекладається як "чері", а це неправильний переклад. "Чері" – це черешня.Так, вони всі їдять черешню. І коли ти їдеш в магазин, купуєш чері – купуєш черешню. І італійською черешня була "черідже". Виходить, що це все неправильний переклад. А правильний переклад вишні має бути "вишня". Вони з'їдають вишню і кривляться, бо для них вишня – це солодке. Якщо ти хочеш купити десь прямо в Європі справжню вишню, ти маєш знайти "саур чері", кислу черешню. Або є там на Поліссі квашена капуста, туди натерту картоплю запихають і тушкують. Вони питають: "Що це за знущання – квашена капуста з натертою запеченою картоплею?". Для них це все суцільний культурний шок. Бо вони їли все, у різних варіаціях, їм навіть десь там в Нью-Йорку щось інтегрувала Російська імперія. У них це вже все намішано. Вони хочуть щось модерне, тому французька кухня дає там оці всі прикольні штуки, і вони хоч трошки насолоджуються, бо все інше вони вже звикли. А тут ми їм з мішком, нате сто страв, ви такого ніколи не їли, ми пішли. Наша кухня для світу – це найзагадковіше, найприємніше, що може бути на даному етапі існування. Звичайно, у нас є конкуренти невеличкі. Це Грузія, бо у них схожа ситуація. Вони дають хачапурі, хінкалі, борщ, качана каша, кисіль. Хоча хачапурі для них це наче якась піца з сиром, щось трохи зрозуміле, то ми – це взагалі таємнича таємність. І в цьому наша унікальна суперсила. Поговорімо про Російську імперію і про її впливи на світову кухню. Є такий десерт Павлова. Його придумали в Австралії і нині він популярний в усьому світі. Він названий на честь російської балерини. Всеволод Поліщук, популяризатор української кухні, відомий більше на Заході України, сказав, що вже у Львові перейменували цей десерт на прими Богачевської. Це прима-балерина Львівської опери, потім Австрійських театрів, а потім опери у Вінніпезі. Євген Клопотенко разом з Мирославою Новосад вирішили, що треба цей десерт назвати іменем балерини, яка родом з Харкова, Варвари Каринської. Вона втекла з СРСР в 1924 році, створила пачку, яку ми всі знаємо зараз, і отримала Оскар за костюми, які робила. Я розумію, що тут закладена ідея популяризації, але якщо вже є десерт прими Богачевської, чим вам львівська балерина не вгодила? Це якийсь такий сепаратизм? По-перше, Поліщук сам запропонував, так що це до нього питання. Ми створимо продукт, і потім кожен заклад буде вирішувати, чи хоче, чи не хоче це брати. Але, як на мене, це має бути прикольна, конкурентна страва. До речі, ми вже дуже скоро вийдемо із презентацією, зі смаком, і будуть, можливо, люди обирати, яка краще. Бо ми зараз думаємо, чи просто покращувати цей десерт, чи створити абсолютно інший. Це дуже важлива дискусія. Але це так само як з усім: 5% людей відразу все введуть, потім пройде рік чи півтора, будуть шукати нові десерти, до тих 5% приклеїться ще 15% людей, буде 20%. Потім мине другий-третій рік, і, дай Боже, в кінці четвертого року ми почнемо вже говорити про це, як про качану кашу. Качану кашу я десь знайшов років 7 тому, я її знайшов. Зараз її їсть Макрон. Так само з цим десертом Каринської. Якщо ми візьмемось і будемо його вести, десь 4-5 років і тоді можна буде його їсти. Але чому важливо, щоб не було десерту Павлова? Не можна кенцелити те, що весь світ їсть, бо тоді це точно такий крайній націоналізм. У світі десерт називається Павлова, і що нам треба зробити? Нам треба створити продукт крутий, полюбити його в Україні, щоб його їли всі. Щоб Каринська була крута, конкурентна, підходяща була за ціною підходяща і смачна. Тоді ми отримаємо три конкурентні переваги. І після цього ми почнемо експортувати це у світ. Можливо, через 15-20 років ця Каринська буде на рівні з Павловою або вище. Важливо не просто кенсилити, а важливо створювати кращий і конкурентніший варіант. Це ж якийсь кухар-кондитер створив Павлову, і вона стала популярна. Так само і тут. Ми зараз маємо створити потужне українське і спробувати його реалізувати у світі. А, можливо, воно буде ще краще, і люди захочуть використовувати його. Важливо показувати, що ми інша культура, ми вміємо робити речі не гірше, ніж світові. І світ, будь ласка, оціни, прийми і зрозумій, що у нас є все інше, і ми готові інвестувати, щоб всі це зрозуміли. Ще одна вічна дискусія між Заходом і Сходом країни, яка розділяє українців: зупа чи суп? У літературній мові вписано слово "суп". Яка зупа? Що це ви таке говорите? А чому суп? Хто сказав, що суп? Суп – це французьке слово, а зупа – німецьке. Але суп до нас прийшов через Росію, а зупа – все-таки з Європи. З Європи, звичайно, бо у Львові ближче до Європи. Але я вважаю, що і зупа, і суп – це неправильно.А як правильно? Юшка. Бульйон – французький, зупа – німецька. А яке наше? Наше – це юшка. Борщ – це що таке? Це борщ, це не суп і не зупа. А юшка – це юшка, бо так воно було створено. Юшка з усім може бути: зі світлою капустою, грибами. Бульйон – це відвар. Просто овочевий відвар. На заході України є багато впливу, і тут також кожен має вирішувати для себе, чи хоче це змінювати. Так само, чи хочемо змінювати в Києві назву "конфєта" на "цукерка".Ти кажеш, що розмовляєш українською мовою, але використовуєш при цьому слова зупа, слоїк і розсіл. Якщо ви хочете говорити українською мовою, то давайте тоді справді українською мовою спілкуватися. У ваших закладах що є в меню: юшка чи суп? Звичайно, суп. Якщо я напишу "юшка", всі будуть думати, що це грибна. Це ж вже бізнес, це інше. Спочатку я беру якісь речі і починаю їх інтегровувати. У ресторані "100 років тому вперед" – це експериментальне місце. Водночас у закладі "Полтава" та інших ми називаємо речі, як люди звикли, наприклад, бульйон курячий. Але це не бульйон, бо це французьке слово. Якщо я напишу "товченка" замість "пюре", хто її купить? Треба крок за кроком. Тому ми зараз тестимо в "100 років". У нас немає соусів, бо це підлива. Це така величезна кількість нормативних слів, які ми зараз тестимо. Ми дивимось, як туди реагують, і далі віддаємо в "Полтаву" й інші заклади. Це займає десь рік-півтора. Багато хто може сказати, що це подвійні стандарти. Мовляв, ти пропагандуєш одне, а робиш інше. Але ні, це те, як я мислю, як я використовую спілкування зараз, а потім я беру і змінюю це. Наприклад, у нас є доставка їжі, і там ми почали з нуля, тож там якраз написано "юшка", "товченка". У такому форматі, можливо, люди до такого більше готові. Якщо я буду писати багато слів, які люди не розуміють, вони будуть думати, що це якась диковинка. У меню "100 років", наприклад, є страва верещака – це буряковий квас з ялівцем. Люди думають, як таке їсти. Або шпундра, або гамула. Я не хочу їсти гамулу. Так само тут в меню мають бути зрозумілими людям речі, але потихеньку пояснювати, що насправді воно зветься інакше. І ми над цим працюємо постійно. Євген Клопотенко, фото: fасеbооk/yеvhеn.klороtеnkоКоли в меню з'явиться тільки юшка, і не буде тих суперечок між українцями: зупа чи суп? Між українцями суперечки будуть завжди. Це років 40, мінімум два покоління.Тобто до консенсусу з юшкою не дійдемо? Дійдемо, треба назвати юшка і тоді супер. Не суп і не зупа. Я за це. Це так, як називали раніше в "Енеїді" Котляревського, так, як на Слобожанщині називають всю їжу, нам треба так її називати по всій Україні. Я точно певен, що це те, куди нам треба прийти. Бо товчанка, це по факту, якщо англійською мовою говорити mаshеd роtаtо, це є товчена картопля. Тож ми маємо товчанка її називати і ніяк по-іншому. Але зазвичай , коли дві людини сидять в студії і щось там розказують, у багатьох викликає або агресію, або схвалення. У кожного є своя позиція, точно я вважаю, що треба перейти до Слобожанщини, а кожна людина на місцях має вирішувати, хоче вона це робити, чи не хоче. І хай так воно буде. Я буду точно це змінювати, я буду показувати, як воно є, а якщо більшість людей сприймуть і будуть це робити, то я буду радий. Але, як і зі шкільним харчуванням, з багатьох з чим, я точно вірю, що це робота на десятиліття. Швидко нічого не буває. 

Солдат Максим Міщенко загинув 5 січня 2025 року під час виконання бойового завдання в Суджанському районі Курської області РФ. З військовим попрощались 5 липня у Свято-Успенському соборі ПЦУ у Полтаві

25 (12) лютого 1918 року Центральна Рада затвердила закон "Про заведення в Україні числення часу по новому стилю і перевод годинників на середньоєвропейський час". За законом відтоді 15 лютого ставало 1 березня, а годинник переводився на 1 год. і 8 хв. назад. З переходом від аграрного до індустріального суспільства нагальною ставала потреба уніфікації календаря та часу. Росія і, відповідно, підросійська частина України, у модернізаційних процесах відігравали роль наздоганяючих країн і не були лідерами, за яким можна здійснювати уніфікацію. До того ж вже давно встановили значні неточності юліанського календаря. Та в Росії переходити на григоріанський не хотіли через те, що він 1582 року був впроваджений буллою папи Римським Григорієм ХІІІ, тобто керівником конкурента РПЦ в християнському світі. Після повалення самодержавства пріорітетність Російської православної церкви помітно впала. 2 квітня 1917 року тимчасовий уряд ухвалив постанову "Про відміну віросповідних та національних обмежень", а 27 липня - "Про свободу совісті". Це свідчило про відокремлення церкви від держави. У постреволюційній пресі неодноразово йшлося про потребу переходу на новий календар. А центральні російські урядові і радянські газети з самого спочатку свого виходу датувалися 2 стилями. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Новий рік за старим стилем: історія свята, прикмети та заборони Саме за григоріанським календарем 1917 року відзначили 1 травня як святковий день. У "радянському" обґрунтуванні цього рішення зазначалося: "До цього часу російські робітники святкували своє пролетарське свято 1 травня за старим стилем. Лише в Західному краї та Польщі робітники виходили на вулицю в один і той же день із зарубіжними братами, тобто 18 квітня. Царська влада та православне духовенство старанно охороняли старий стиль, вбачаючи у ньому символ відірваності Росії від Європи та європейської думки". Питання про перехід на григоріанський календар для українських урядовців активізувалося з початком мирних переговорів з країнами Четверного союзу у Бресті та укладенням 9 лютого Брестського мирного договору. Але в цьому їх випередила радянська Росія, яка за день до підписання цього договору оприлюднила декрет раднаркому про перехід на західноєвропейський календар. Згідно з яким, після 31 січня старого стилю наступало 14 лютого нового. 23 лютого 1918 року на засіданні Ради міністрів УНР міністр шляхів Євген Сокович порушив питання "про стиль і годину" та запропонував "установити на Україні київський час". Рада міністрів погодилася з такою пропозицією та доручила Міністерству шляхів розробити відповідний законопроєкт і подати його на розгляд до Малої Ради. Визначили мотивування нового закону, яке запропонував міністр пошти і телеграфу Григорій Сидоренко: "Українська держава з заключенням миру приєдналась до європейської культури, прагне до неї - у Європі заведено новий стиль". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Без пірнання в ополонки - як відзначали Водохреще 1917 року Перехід на новий стиль календаря та середньоєвропейський час відбувався непросто. Повідомлення про переведення годинників зʼявились у пресі 3, 4, а то й 5 березня. Це вносило свій момент дезорганізації, окремі підприємства зазнали збитків. Деякі редакції газет повідомляли своїх читачів, що видання на лютий за передплатою доставлятимуться аж до кінця березня. Дирекція київського водоканалу повідомляла своїх абонентів, що термін плати за лютий закінчується 13 березня - 28 лютого, а надалі треба платити уже за березень. Частина навчальних закладів залишилась вірною "керенському" часові. Через це вчителі-сумісники не встигали з однієї школи до іншої на свої уроки. 1918 рік виявився не тільки без Різдва, але й із найкоротшим лютим - усього 15 днів, бо 16 лютого, згідно із законом Центральної Ради, вважалось вже 1 березня. Реформу календаря не визнала Російська православна церква, яка на той момент залишалась єдиною православною конфесією в Україні. Церква продовжувала жити за старим стилем. Одне з найбільших церковних свят - Великдень, що 1918 року за прийнятим в РПЦ календарем припадав на 22 квітня, за світським стилем відзначався 5 травня. Уже після гетьманського перевороту. А церковне Різдво 25 грудня 1918 року припало на 7 січня 1919 року. " " Комітет Верховної Ради з питань економічного розвитку рекомендує парламенту прийняти за основу законопроєкт, який скасує перехід на літній час. У Євросоюзі вже не 1-й рік точаться дискусії про скасування щорічного переходу на зимовий і літній час, і Європарламент вже підтримав це рішення.

Паркер та Кабаєл стали претендентами на титули Усика22 лютого в Ер-Ріяді мав визначитися наступний суперник Олександра Усика. 38-річний український боксер незадовго до цього заявив, що його кар'єра добігає кінця і до її завершення він проведе лише два бої. Тому логічним виглядало, що Усик поставив за мету в передостанньому поєдинку битися з переможцем зустрічі між володарем титулу ІВF (Міжнародної боксерської федерації) британцем Даніелем Дюбуа та новозеландцем Джозефом Паркером, аби спробувати знову зібрати усі пояси та вдруге стати абсолютним чемпіоном світу в надважкій вазі.   Але плани українця, який володіє трьома іншими титулами у хевівейті - WВС (Всесвітньої боксерської ради), WВА (Всесвітньої боксерської асоціації) та WВО (Всесвітньої боксерської організації) - за два дні до вечора боксу в Саудівській Аравії суттєво сплуталися. Читайте також: Пригоди Усика в Саудівській Аравії та тріумф Магучіх: головні новини українського спорту за тижденьДюбуа відмовився від поєдинку з Паркером через вірусне захворювання. Йому терміново знайшли заміну в особі Мартіна Баколе. Конголезця, якого вважали одним з найнезручніших боксерів дивізіону, який відомий розповідями про те, що він нібито нокаутував під час спарингу Усика. Організатори зробили вагомим й статус поєдинку, переможець якого ставав офіційним претендентом на бій з українцем за лінією WВО. У підсумку це право здобув Паркер, який нокаутував Баколе вже у другому раунді та негайно кинув виклик Усику. Агіт Кабаєл та Чжан Чжилей (ліворуч), фото: Gеtty ІmаgеsВ Ер-Ріяді визначився й претендент на зустріч з українцем за версією WВС. У поєдинку за тимчасовий чемпіонський титул зустрічалися Агіт Кабаєл з Німеччини та Чжан Чжилей з Китаю. У п'ятому раунді Кабаєл був близький до поразки, коли побував у нокдауні, однак у наступній трихвилинці нокаутував суперника та отримав на рингу з рук Усика пояс. Таким чином на бій з українцем наразі претендують чотири боксери. Окрім Паркера та Кабаєла, це регулярний чемпіон WВА Кубрат Пулєв з Болгарії. Але фаворитом в суперечці за право зустрітися з Усиком, як і раніше, виглядає Дюбуа через об'єднавчий статус поєдинку. У центрі уваги в Ер-Ріяді Олександр Усик опинився й перед головним поєдинком вечора між Дмитром Біволом та Артуром Бетербієвим за звання абсолютного чемпіона світу в напівважкій вазі (до 79,4 кг). Він демонстративно підвівся та залишив арену, аби не бути присутнім на зустрічі між росіянами. Канада взяла реванш у США у фіналі "Турніру чотирьох націй" Сідні Кросбі з кубком "Турніру чотирьох націй", фото: Gеtty Іmаgеs21 лютого у Бостоні відбувся вирішальний матч хокейного "Турніру чотирьох націй". За підсумками групового раунду до фіналу пробилися збірні Канади та США, зустріч між якими в Монреалі пройшла на тлі скандальних заяв президента Сполучених Штатів Дональда Трампа про перетворення канадських територій на 51-й штат і завершилася перемогою гостей 3:1.  У фінальній грі в Бостоні першими закинули канадці, яких на 5-й хвилині вивів вперед Нейтан Маккіннон. Наприкінці першого періоду рахунок зрівняв Брейді Ткачук. У другому періоді США повели завдяки  шайбі Джейка Сандерсона. На перерву команди знову пішли за рівноваги, яку відновив Сем Беннет - 2:2. Переможець матчу визначався в овертаймі. Його героєм став канадський голкіпер Джордан Біннінгтон, який кілька разів врятував свою команду від поразки. Натомість Канада своїм шансом скористалася - перемогу їй приніс Коннор Макдевід.У Канаді успіх та турнірі перетворився на справжнє національне свято. Навіть прем'єр країни Джастін Трюдо дивився матч разом із вболівальниками в пабі та після гри не оминув згадки про претензії Дональда Трампа. "Ви не можете забрати нашу країну – і нашу гру не можете забрати", – написав Трюдо в соцмережах. "Турнір чотирьох націй" у 2025 році замінив "Матч усіх зірок" Національної хокейної ліги. У ньому, крім Канади та США, виступали команди Швеції та Фінляндії, сформовані винятково з хокеїстів, які грають за клуби найсильнішої ліги світу. У Лізі чемпіонів визначилися учасники 1/8 фіналу Кіліан Мбаппе (ліворуч) у матчі "Реал" - "Манчестер Сіті", фото: Gеtty Іmаgеs18 та 19 лютого відбулися повторні стикові матчі головного єврокубка. На стадії 1/16 фіналу ЛЧ змагалися команди, які в основному раунді посіли 9-24 місця. Безпосередньо до 1/8 фіналу вийшли англійські "Ліверпуль", "Арсенал" і "Астон Вілла", італійський "Інтер", іспанські "Барселона" й "Атлетико", німецький "Баєр" та французький "Лілль".В найпринциповішому протистоянні зійшлися "Реал" та "Манчестер Сіті". Після першого матчу перевага була на боці іспанців, які перемогли в Англії 3:2. У повторній грі сильнішим знову виявився клуб з Мадриду - 3:1. На хет-трик Кіліана Мбаппе команда Хосепа Гвардіоли відповіла голом Ніко в компенсований час. Загалом перший раунд плей-офф позначився суцільними невдачами італійських клубів, які синхронно вибули з турніру. "Ювентус" програв нідерландському ПСВ (2:1, 1:3), "Аталанта" - бельгійському "Брюгге" (1:2, 1:3), а "Мілан" - ще одному клубу з Нідерландів - "Феєнорду" (0:1, 1:1). 21 лютого відбулося жеребкування 1/8 фіналу, за підсумками якого сформувалися такі пари: "Брюгге" – "Астон Вілла", "Боруссія" (Дортмунд, Німеччина)  – "Лілль", "Реал" – "Атлетико", "Баварія" (Німеччина) – "Баєр", ПСВ – "Арсенал", "Феєнорд" – "Інтер", ПСЖ (Франція) – "Ліверпуль", "Бенфіка"(Португалія) – "Барселона". Перші матчі відбудуться 4 та 5 березня, повторні – 11 та 12 березня.  Франція перемогла у медальному заліку ЧС з біатлону  Жулія Сімон, фото: Gеtty Іmаgеs23 лютого в Ланцергайде завершився чемпіонат світу з біатлону. На головному турнірі сезону в Швейцарії домінувала збірна Франції, яка здобула 6 золотих, 2 срібні та 5 бронзових нагород і перемогла у загальному медальному заліку. Другою стала Норвегія (4-3-2), третьою - Швеція (1-2-1). На початку другого змагального тижня у жінок індивідуальну гонку виграла француженка Жулія Сімон, а Юлія Джима стала на дистанції 15 км п'ятою та показала найкращий результат збірної України на ЧС-2025. У чоловіків в цій дисципліні золото виборов француз Ерік Перро. Головна героїня турніру Жулія Сімон з Кентеном Фійоном Майє стали найкращою в одиночній змішаній естафеті, а з Лу Жанмонно, Осеан Мішелон та Жустін Бреза-Буше - тріумфувала в класичній естафеті та стала чотириразовою чемпіонкою Ланцергайде. Також вона на старті ЧС здобула золото у змішаній естафеті. Серед чоловіків команду гонку виграла Норвегія, яка залишила Францію другою. В останній день ЧС відбулися гонки з масовим стартом.  У жінок перемогла шведка Ельвіра Еберг. Серед чоловіків виграв норвежець Ендре Стрьомсгейм. А його співвітчизник Йоганнес Бьо, який оголосив про завершення кар'єри після закінчення нинішнього сезону, свій останній старт на чемпіонатах світу завершив із бронзою.  Куртуа перед матчами з Україною оголосив про повернення в збірну БельгіїТібо Куртуа, фото: Gеtty Іmаgеs22 лютого голкіпер мадридського "Реалу" Тібо Куртуа заявив, що повертається до збірної Бельгії.  "Я сумую за іграми за Бельгію та виступами на великих турнірах. Минуло півтора року, тепер я готовий”, - сказав Куртуа, який не грав за національну команду з літа 2023 року через конфлікт з її тодішнім головним тренером Доменіко Тедеско. Проте, наприкінці січня німецького фахівця відправили у відставки, а замість нього призначили Руді Гарсію. Француз одразу заявив, що має намір повернути до збірної лідерів, з якими посварився його попередник - окрім одного з найкращих воротарів світу за Бельгію відмовилися грати півзахисник "Манчестер Сіті" Кевін Де Брюйне та форварда італійського "Наполі" Ромелу Лукаку. 32-річний Тібо Куртуа зіграв за збірну Бельгії 102 матча та став у її складі бронзовим призером чемпіонату світу - 2018. Окрім "Реала" на клубному рівні виступав за бельгійський "Генк", англійський "Челсі" та "Атлетіко". Наступні матчі збірної Бельгії проведе проти України у плей-офф за місце у найсильнішому дивізіоні Ліги націй. 20 березня команди зустрінуться в іспанській Мурсії, а 23 березня - у Генку. 

Кошти накопичили під час благодійної новорічної кампанії «Даруй тепло, даруючи свято». Завдяки ініціативі 1140 жінок-військовослужбовиць отримали зимову форму. Про це повідомляє пресслужба мережі мультимаркетів. Про акцію Збір коштів проходив з 9 грудня 2024 року по 15 січня 2025 року. 5% від вартості новорічних товарів у магазинах «Аврора» спрямовувалися на закупівлю зимової форми для військовослужбовиць Сил […] Тhе роst «Аврора» та ГО «Землячки» зібрали 10 млн гривень на жіночу військову форму арреаrеd fіrst оn ШоТам.

The "Come Back Alive" Foundation is close to the Ukrainian military. The front line of the Russian-Ukrainian war is not only the front. It is where the war for Ukraine is going on. In hospitals, in warehouses, landfills, in mass media, in offices. We supply and repair equipment, train soldiers and officers, help transform the Armed Forces, provide first-hand accounts of war and stem the flow of propaganda and disinformation. Provides the Ukrainian army with the most important tactical advantage.

Втрата матері вважається безумовним болем, втрата когось із подружжя часто нівелюється З Дмитром познайомилися влітку 2011 року в парку. Наступного дня ми знову зустрілися, якось швидко зав'язалися стосунки. Перші обійми і я відчула: це моя людина. На першому побаченні ми проходили повз велику калюжу, і раптом летить машина на повній швидкості. Збагнула, що зараз мене обляпає з ніг до голови. Але Діма миттєво став на моє місце. Він був весь у болоті, а я залишилася суха. Це сильно вразило нібито юний хлопець, але поводиться, як справжній чоловік. З ним завжди було відчуття захищеності. Дмитро вивчився на економіста, але працював у різних галузях комірником, експедитором, оператором на пошті. Коли народився старший син, працював на будівництві. У мене були проблеми під час вагітності, тому направили у Вінницьку лікарню. Там зробили екстрений кесарів розтин, рятували обох. Подзвонила Дмитру і сказала, що народила сина. Чоловік подумав, що я жартую, бо це було 1 квітня. У січні 2017 року Дмитро сказав, що підписує контракт зі Збройними силами України. Запитала: "Чому так вирішив?" Відповів коротко: "По-іншому не можу". 30 січня став бійцем 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Згодом Дмитра направили в Донецьку область, десь у район Маріуполя. Коли чоловік приїжджав додому, помітила, що змінився, змужнів. Потім були знову ротації в Донецьку область, на Луганщину. Молодший син народився 15 лютого 2021 року. Чоловік на виписку з пологового не потрапив, бо відпуску дали за місяць. Бригада повернулася на ротацію. А в серпні ми вирішили похрестити малюка і зробити красиве свято у ресторані, з музикою, фотозоною, відеооператором. Чоловік пишався, що ми вже маємо змогу зібрати всю родину та друзів. Перші обійми і я відчула: це моя людина У листопаді 2021-го Дмитро сказав, що вони вирушають раніше на полігон на злагодження. У лютому 2022-го чоловік узяв відпустку планували відсвяткувати перший день народження молодшого сина. Хотіли запросити лише найближчих, адже дитині зробили операцію і їй не можна було сидіти чи вставати на ніжки. Але 13 лютого Дмитрові зателефонували й повідомили: терміново прибути на полігон. Вони стояли поблизу Олешківських пісків. Чоловік лише встиг подарувати мені квіти до Дня закоханих і сфотографуватися з дітьми. А 24 лютого, о п'ятій ранку, подзвонив і сказав: "Почалося. Ми прийняли бій. Збирай дітей". З дитиною після операції ми далеко не доїхали б, тому вирішили перебратися до бабусі в село. У неї є пічка, криниця й погріб. А в нас будинок на електриці, тим паче живемо в дев'ятиповерхівці біля центральної траси. Першого дня великої війни біля Антонівського мосту точилися колосальні бої. О восьмій вечора танковій групі під керівни­цтвом старшого лейтенанта Євгена Пальченка вдалося вибити десантників РФ й повернути міст під контроль ЗСУ. Тримали його 12 годин. Завдяки цьому в ніч з 24 на 25 лютого 59-та бригада вийшла, але 11 воїнів, зокрема Дмитро, не встигли це зробити і залишилися в оточенні на лівому березі.З оточення виходили майже тиждень. Маленькими проміжками дісталися до Дніпра. Надворі лютий, холодно, а вогонь не можна палити. Їсти нема чого, воду пили з річки. Десь метрів 700 пройшли заплави вбрід, далі човнами. Дмитро думав, що не вибереться звідти, телефонував мені та прощався. Сказала йому: "Я не буду вдовою у 32 роки". На жаль, стала у 33.Дивом хлопці вибралися з оточення. Допомогла темрява. На іншому березі їх зустріли, помили, нагодували й переправили на Миколаїв. Там знайшли кістяк бригади, й почалася оборона Миколаєва. Уперше після початку великої війни Дмитро приїхав додому влітку. Це була особлива відпустка. Рахувала, що в житті молодшого сина, якщо зібрати всі відпустки по краплинах, Дмитро був місяців чотири. Старшому сину тата також не вистачало. Максим радів, коли той приїжджав додому. Звичайно, ми говорили по телефону і відеозв'язку, але це не замінить живого спілкування. Чоловік пишався, що ми вже маємо змогу зібрати всю родину і друзів Якраз на мій день народження було звільнення Херсона. Дмитро згадував, що люди півдня неймовірні. Допомагали абсолютно всім, незважаючи на те, що ризикують життям. Самі не маючи практично нічого, ділилися останнім, тому що це для наших воїнів. Коли хлопці стояли в селі на Херсонщині, тримаючи оборону, в людей були розбиті хати. Готували на саморобних пічках, що їх складали з цегли. Щодо харчування в 59-й бригаді, то чоловік ніколи не скаржився. Я навіть жартувала, що в армії його, мабуть, годують краще, ніж удома. Але місцеві все одно намагалися допомогти: то вареники наліпили, то пиріжки спекли, то качку приготували.Після Херсонщини чоловіка з побратимами перевели в Донецьку область. Дмитро став командиром зенітно-ракетного взводу. У травні 2023 року отримав звання лейтенанта і приїхав у відпустку. Зазвичай під час відпусток ми проводили час із дітьми, але того разу він побачив майже всіх рідних і друзів. Старався з усіма зустрітися. Не знаю, чи є в людини відчуття власної смерті, але цього разу чоловік був задумливий, сам не свій. 6 червня ми провели Дмитра, а 7 червня він уже був на базі, наступного дня на позиції.8 червня прокинулася о шостій ранку, й перша думка: "Подзвонити Дімі". Проте побоялася його розбудити. Зателефонувала близько дев'ятої, але почула незнайомий голос. Це був лікар. Він сказав: "Ваш чоловік важко поранений у голову". Вранці наступного дня була вже в лікарні імені Мечникова в Дніпрі. У реанімацію пускали лише двічі на день. У Дмитра було поранення в нижню частину спини, перемотана рука, зчесане обличчя. Але все це були дрібниці порівняно з тим, що уламок зайшов у голову. Ми почали підіймати всіх знайомих лікарів. Шукали можливості поїхати в Німеччину. Я була ладна на все, аби чоловік вижив. Однак Дмитро був на апараті штучної вентиляції легень. Лікар сказав, що скаче тиск і його не зможуть транспортувати. Проте ми вірили в диво, адже Діма займався спортом, був кремезний. На жаль, лікар шансів не давав, бо уламок прошив голову й перебив усі судини, які живили мозок. Здається, спочатку чоловік мене ще чув. Коли я вперше зайшла в палату й почала говорити, заворушив рукою і ногою, ніби хотів поскидати з себе все, адже страшенно не любив лікарні. Говорила до нього, вмикала відеозаписи на телефоні, щоб Дмитро чув голоси наших дітей. Але він почав впадати в дедалі глибшу кому. Життєві показники падали. Знайомий лікар подивився на фото лікарняних документів і лише сказав: "Мені шкода". Весь цей період, коли була в Дніпрі, бездумно блукала містом і чекала, коли пустять у реанімацію. 11 червня біля Дмитра був інтерн. Він намагався мене заспокоїти, на відміну від лікаря казав, що, можливо, чоловік видряпається, він міцний. Однак 12 червня, о шостій ранку, мені подзвонили та сказали: "Нам дуже шкода. Діма о 5:30 помер". Так само о шостій ранку, як і 8 червня, коли я прокинулася з думкою, що треба подзвонити чоловіку. Підписала снаряд на честь Діми, і хлопці влучили в хату, де жили виродки Стояла біля госпіталю, одна в чужому місті та плакала. Підійшла дівчина, з якою познайомилися в лікарні, й обійняла мене. Чоловік цієї дівчини також отримав важке поранення. Потім я дізналася, що помер за два дні після Дмитра. Старшому синові попросила не казати про смерть тата, хотіла зробити це сама. Ми разом сиділи і плакали. З чоловіком прощалися з квартири, де ми жили. Провести Дмитра в останню путь зібралося багато людей, зокрема побратими приїхали окремим автобусом і автомобілями. До поганого побратима чи командира не приїхало би стільки людей. Далі почалася боротьба за виживання. Кажуть, час лікує. Це неправда. Лише усвідомлюєш: ти не маєш права підвести чоловіка, бо у вас діти. Мусиш зранку встати, приготувати сніданок, треба вирішувати питання освіти, дбати про їхнє здоров'я, навіть просто погратися. Словом, дітям потрібна мама.Не пам'ятаю, скільки часу я щодня ходила на кладовище. Брала каву чоловікові й собі. Так починався мій день. До 40 днів Дмитро мені снився, навіть чула, що він мене гукав. Я досі пишу чоловікові в месенджер. Якось наснився і запитав: "Чому ти мені фото малих не скидаєш?" Тепер у мене відчуття, що Дмитро просто на завданні. Так легше сприймати втрату. Розумію, що його нема, адже була в реанімації, на опізнанні в моргу, тримала за руку у труні. Але хочеться вірити, що хай не тут, але в іншому світі я з ним зустрінуся. Колись іще в період АТО домовилися дивитися на найяскравішу зірку. І тепер, коли дивлюся на зірку, уявляю, що ми з Дмитром спілкуємося. Коли близька людина помирає, ти теж із нею помираєш. Тільки її поховали, а тебе чогось забули. Бездумно гортаючи сторінки соцмереж, натрапила на групу "Ми разом". Її створили дружини полеглих захисників. Спочатку вона налічувала декілька сотень, а тепер майже п'ять тисяч. У цій групі ми ділимося почуттями, емоціями, досвідом. Завдяки їй дізналася багато корисного щодо оформлення документів. Але це знають далеко не всі рідні загиблих. Вважаю, що до сімей полеглих воїнів має бути закріплений супровід на рівні держави, навіть щоб допомогти оформити ті самі документи на виплати. Адже найменше, чого хочеться в період втрати, це збирати довідки. Так, 59-та бригада багато зробила для нас у цьому плані, і я за це вдячна, але інші жінки стикаються з великою юридичною колізією. Такі групи, як "Ми разом" та "Маємо жити", створюють багато можливостей для дружин полеглих захисників. Наприклад, у Києві був проєкт "Сто картин дружин справжніх Героїв". У пам'ять про кохання кожен малював свою картину. Я намалювала Карпати, куди ми з Дмитром мріяли поїхати, але постійно відкладали на потім. Тепер виходить, що мій чоловік жодного разу не бував у горах, ми не їздили разом на море й цього більше ніколи не буде. Треба вчасно жити. А в Карпати я повезла своїх синів. У дітей іншого дитинства не буде. Мушу їх кудись возити, щось показувати, наповнювати їхні життя цікавими спогадами. Маю особисті поради, що не можна запитувати в родичів загиблих. Найтупіше запитання: "Як ти?" На нього немає відповіді. Ми живемо не через те, що хочемо жити. Ми живемо через не можу. Надзвичайно тригерить запитання про гроші й виплати. Навіть незнайомі люди можуть дозволити собі це запитати. Взагалі не хотіла думати про гроші. Коли отримала першу виплату, плакала та кричала, бо це ніби гроші за людину. Називаю їх кривавими. Якби мені сказали, що можна повернути чоловіка і гроші можуть допомогти, я віддала б усе, що маю. Але вибору немає. Тому доводиться жити в новій реальності. Якось мені сказали: "Тебе чекає багато важких днів і ще більше ночей". Це справді так. Коли лягаю спати, починаю все згадувати, прокручувати в голові, що можна було б змінити. Але усвідомлюю, що все одно нічого не повернеш. Є реальність, і вона така: моїм дітям потрібен був живий батько, а не гроші, їх можна заробити. Щодо себе, то втратила не просто чоловіка, я втратила найближчого друга. З Дмит­ром ми спілкувалися про все. Це була абсолютна підтримка в усьому. Якби я сказала йому, що хочу стати мандрівною балериною, він відповів би: "Будь ласка". Після загибелі чоловіка я заніміла. Усі мрії були побудовані з Дмитром. Машину ми хотіли з ним, про власну квартиру мріяли разом, навіть уявляли, як буде пахнути кава на кухні. Уявляла, як житимемо у старості. Жартувала: "Коли нам буде по сто років і ми будемо кудись іти, то я підпихатиму тебе палицею у спину й казатиму: "Давай швидше". Тепер життя треба будувати заново. Тому не питайте в родин загиблих про виплати, їх це ображає. Це знецінює їхнє почуття болю і обмінює на папірці.Не називайте нас удовами, ми дружини полеглих захисників. Якщо втрата матері вважається безумовним болем, то втрата когось із подружжя часто нівелюється. Мало не кожен другий може сказати дружині загиблого: "Ти ще вийдеш заміж", "Ти собі знайдеш іншого". Складається враження, що нашому суспільству було б легше, щоб у нас було, як у давніх скіфів: помирав воїн, із ним разом заживо ховали дружину і на цьому все. Немає проблем, не треба дивитися на цю жінку, яка є живим нагадуванням про померлого чоловіка. Та насправді ніхто не має права засуджувати дружину, бо ніхто не може стати на її місце. Якщо жінка знаходить сили жити далі, виходить заміж, то можна лише щиро порадіти за неї. Ми з чоловіком були проти мирних переговорів із Росією не в тому плані, що ми не хочемо завершення війни, а тому, що розуміємо, який у нас ворог. Жоден мирний договір із РФ не був дотриманий. Вони все одно прийдуть і вдарять сильніше. Не для того нині гинуть батьки, щоб їхні діти знову йшли на війну.Якби в мене не було дітей, то стовідсотково впевнена, що пішла б також на фронт. Я прагну помсти. Проте не маю морального права залишити дітей без матері й нині можу лише постійно донатити на ЗСУ. Я підписала снаряд на честь Діми, і хлопці влучили в хату, де жили виродки. Знаю, що троє точно двохсоті і багато поранених. Якби та лють, що в мене всередині, могла конвертуватися, то росіяни і всі, хто розпочав цю війну, зникли б із нашої планети. Хочу, щоб мої діти знали: вони сини Героя Пишаюся своїм чоловіком, і збереження пам'яті про нього є одним із нових сенсів мого життя. Відправила його речі в Київський музей війни, у Вінницький краєзнавчий музей, подала дані на платформу "Меморіал", на рідній школі Дмитра відкрили меморіальну дошку. Намагаюся де тільки можна розповідати про нього, щоб знали: така людина жила, а нині ми живемо завдяки його подвигу й подвигам тисяч захисників і захисниць. Хочу, щоб мої діти знали: вони сини Героя. Бачила, що в кожному українському місті чи селі встановлено банери загиблим чи облаштовано місця вшанування пам'яті. Разом із родинами інших полеглих воїнів зайнялися питанням створення Алеї Слави в центрі нашого міста. Але зіштовхнулися з нерозумінням з боку влади: "Не на часі", "Немає фінансування", "Не те місце обираєте". Не хочу описувати, скільки витратили часу та зусиль. Було бажання все це кинути, але не мала права. Тепер у центрі міста встановлено банери як нагадування для всіх: така ціна відносно мирного життя в нашому регіоні й така ціна щодня для всіх нас.

У Хмельницькому, на правому березі Південного Бугу, зранку освятили воду з нагоди Водохреща. Чин освячення традиційно проводять двічі на рік: напередодні Богоявлення, 5 січня, та у свято Хрещення Господнього, 6 січня.

5 січня у "Будинку клоунів" в Одесі відбулося святкове благодійне дійство до Нового року та Різдва для дітей з інвалідністю, учнів одеських шкіл, дітей військовослужбовців, а також гостей з міста Південне

У Православній Церкві України розповіли про освячення води. Агіасма – це грецьке слово (ἁγίασμα), що означає «святиня». Агіасмою ми іменуємо не всяку святу воду, а лише ту, що освячена напередодні та в саме свято Богоявлення, Хрещення Господнього, тобто 5 і 6 січня. Лише в...

Народне свято 5 січня відоме під назвами Водохресний святвечір, Голодна кутя, Федулів день, Федул Зимовий.

5 січня віряни відзначають Надвечір'я Богоявлення або Водохресний Святвечір. Це свято пов'язане з хрещенням Ісуса Христа у річці Йордані. Повний текст новини

Сьогодні, 5 січня, Міжнародний розвантажувальний день. Віряни вшановують пам'ять святих мучеників Теопемпта і Теони. До Нового року залишилося 360 днів.

Що сьогодні за церковне свято святкують в Україні за новим календарем і кому моляться віряни — читайте в матеріалі ТСН.uа.

5 січня - свято Навечір'я Хрещення Господнього або Богоявлення, яке також називають Водохресним святвечором. Воно знаменує закінчення Святок і підготовку до найбільшої події - двунадесятого (тобто, одного з найважливіших) свята Хрещення Господнього. Традиції свята Веселитися в цей день не належить. У храмах відбувається велика служба, схожа на служби в Різдвяний святвечір і у Велику суботу. Після літургії в храмах відбувається велике освячення води. Цей урочистий обряд пов'язаний з євангельською подією, що стала першообразом таємничого обмивання гріхів і дійсним освяченням усієї води у світі після того, як у неї занурився Ісус Христос. З ХІ-ХІІ століття водоосвячення відбувається двічі - у Водохресний святвечір і свято Богоявлення. Освячення відбувається однаковим чином, тому вода, освячена в ці дні, нічим не відрізняється. Прикмети пішов сніг, але вітру немає - літо буде врожайним і на зернові, і на овочі; кури турбуються - потрібно чекати на сильну хуртовину; вітер завиває і випало багато снігу - липень буде холодним і вологим; багато зірок на небі - влітку буде гарний врожай пшениці та гороху, а якщо зірок не видно - не буде й грибів; яка погода цього дня - така й на Масницю. У народі 5 січня - свято Водохресний святвечір, Голодна кутя. За старих часів вірили, що напередодні Водохреща сніг має цілющу силу, тому його потрібно зібрати і вмитися ним або навіть скупатися. Що не можна робити Не можна сваритися, з'ясовувати стосунки з родичами, сусідами, засуджувати будь-кого, бажати зла, лихословити, відмовляти в допомозі, їсти непісну їжу і пити алкоголь. Церква засуджує жадібність, лінь, заздрість, помсту. Не слід робити прибирання в домі - всі справи потрібно встигнути зробити напередодні. Як і в Різдвяний святвечір, напередодні Богоявлення та Хрещення Господнього дотримуються суворого посту до появи на небі першої зірки. Дозволяється їсти тільки кутю - традиційну страву, яку ще називають голодна кутя. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Церковний календар на січень: запам'ятайте нові дати релігійних свят Що можна робити Варто піти на вечірню службу в храм, освятити воду. Освячену воду забирають із собою, нею окроплюють оселю і зберігають протягом усього року - вживають натщесерце в невеликих кількостях, зазвичай разом зі шматочком просфори. На столі цього дня обов'язково має стояти голодна кутя, узвар та інші пісні страви. Також вважається, що богоявленську ніч відкривається небо і можна що хочеш просити в Бога - здоров'я, миру, душевного спокою, сил, але не можна просити того, що може нашкодити іншим. Будь-яка молитва має бути щирою. У народі існує обряд "побачити" Водохреща: за старих часів наливали в чашку води і опівночі дивилися - сколихнеться чи ні. Якщо сколихнулася, потрібно вийти на вулицю і подивитися небо, мовляв, "Побачиш сполохи - проси хоч Царства Небесного, все здійсниться". 24 лютого в Україні розпочинається Масниця, яка має особливе значення для вірян. Вона триватиме тиждень перед Великим постом, який передує Великодню. Його дата у 2025 році - 20 квітня. Традиційно протягом семи днів можна готувати млинці і ними пригощати рідних, друзів, сусідів.

Розповідаємо, яке церковне свято відзначають 5 січня за новим і старим стилем, що не можна робити, у кого іменини.

5 січня в Україні відзначають важливе свято – Водохресний Святвечір

Раніше українці відзначали другий Святий вечір, напередодні Водохреща, 18 січня – за юліанським календарем. Тепер же, за новоюліанським стилем, це свято припадає на 6 січня. Тому і другий Святвечір цього року теж святкується у нову дату – 5 січня. Повний текст новини

5 січня за новим церковним календарем віряни відзначають Водохресний святвечір. Це день суворого посту. Заборонено їсти до появи першої зірки на небі. Лише з настанням темряви треба накривати на стіл пісну їжу. Головною стравою цього свята є голодна кутя. У Водохресний святвечір помоліться Богу про здоров'я, благополуччя та швидку перемогу України. Якщо поряд з вами немає ваших друзів, близьких, привітайте їх зворушливими листівками з привітаннями з Водохресним святвечором. Gаzеtа.uа зібрала найкращі. Зберігайте та пересилайте дорогим вашому серцю людей. Нехай святий Водохресний святвечір подарує благословення, чудо, мир та благополуччя всім, хто потребує. Бажаю домашнього затишку, серцевого спокою та чистих помислів! Напередодні Водохреща надсилаю вам теплі привітання! Нехай дім наповниться радістю та любов'ю! Нехай у свято зберуться всі найближчі та улюблені люди! Бажаю вам очиститися від усіх негативних почуттів та думок та зустріти свято з чистою душею та вірою в серці! ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Що потрібно робити у Водохресний вечір - поради У Водохресний святвечір бажаю вам змити разом із освяченою водою гріхи та погані думки. Нехай здоров'я буде таким же стійким, як водохресні морози. Благополуччя у домі та мирного небозводу. У січні на українців чекає чимало великих релігійних свят. Але важливо знати, що за новим церковним календарем декілька з них змінили свої дати. Відтепер свято Василя, яке вшановували 14 січня, тепер святкуємо 1 січня. Водохреще будуть відзначати 6 січня замість 19 січня. А Різдво Христове, яке святкували 7 січня, перенесли на 25 грудня. Також у січні будемо святкувати Григорія Богослова, Івана Золотоустого, святої мучениці Тетяни. Gаzеtа.uа розповість про свята за новим календарем.

Про це повідомляє кореспондентка Еспресо Катерина Галко.Пасажири вирушають із платформи 9 3/4. При посадці охочі можуть скористатися послугами фотографа й зробити безоплатні світлини з історичним потягом. Усередині для найменших пасажирів передбачено розважальну програму з аніматорами й подарунками."У ці чарівні дні Укрзалізниця прагне створити справжнє свято для тих, у чиєму житті зараз, як і в житті Гаррі Поттера свого часу, замало дива: всі рейси будуть безоплатними, а 80% місць буде віддано дітям з тимчасово переміщених родин, дітям захисників, залізничників, поліціянтів, рятувальників та інших соціальних категорій", - повідомляли у пресслужбі УЗ.Інші 20% квитків розігрували в лотерею.Своєю чергою Олександр Перцовський, голова правління АТ "Укрзалізниця" розповів Еспресо, що ретропотяг має великий попит, однак не всі охочі змогли потрапити на борт, оскільки УЗ розігрувала обмежену кількість квитків."Ми зібрали не просто вагони, а наші дитячі вагони. Це вагони, які курсують в складі регулярних поїздів, найдовших поїздів в Укрзалізниці, але сьогодні вони не просто під електровозом, а під паровозом", - сказав посадовець.За його словами, 1 січня дітей на пероні зустрічав ведмедик Паддінгтон, який перебуває в Україні як посол доброї волі ЮНІСЕФ.Різдвяні експреси в Києві вирушатимуть у подорож двічі на день із 1 по 5 січня: по буднях о 16:30 та 19:00вихідними о 9:40 та 12:32.У разі повітряної тривоги потяги курсуватимуть за розкладом. Людям радять приходити за пів години до відправлення потяга.Як зазначали у пресслужбі УЗ, запуск ретропотяга став можливим завдяки підтримці Фонду Говарда Баффета.У Львові ретропоїзди курсували тричі на день із 25 по 29 грудня 2024 року.

Різдво - це час, коли кожна країна розкриває свою унікальну культуру через звичаї та традиції. Вони не лише створюють святкову атмосферу, а й об'єднують покоління, нагадуючи про важливість родинних цінностей. Але мабуть не кожний знає, хто першим вирішив занести ялинку в дім, щоб відсвяткувати Різдво. Або звідки вперше з'явилися адвент-календарі? Ресурс Lоnеly Рlаnеt розповів про найцікавіші різдвяні традиції з різних куточків світу. 1. Розвішування адвент-календарів у Німеччині Ви, мабуть, не раз чули про адвент-календарі - це набори, де люди день за днем відкривають віконця із подарунками, чи то солодощами, чи то косметикою. Адвент походить від латинського слова аdvеntus, що означає "прихід". Це період, що починається за чотири неділі до Різдва. У 19 столітті німецькі протестанти відраховували дні до Різдва, накреслюючи 24 крейдяні лінії на дверях і стираючи по одній щодня в грудні, тож паперові "адвент-календарі" стали популярними в Німеччині на початку 20 століття. Вважається, що Герхард Ланг був першим, хто почав їх масово виготовляти, надихнувшись календарем, який його мати зробила для нього в дитинстві. Пізніше він придумав картонні календарі з дверцятами, які можна відкривати. Вони мали комерційний успіх, але лише наприкінці 1950-х років у адвент-календарях з'явився шоколад. Під час різдвяного сезону зараз часто можна побачити гігантські адвент-календарі в багатьох містах Європи. Їх вивішують на фасадах будівель - зокрема в місті Хаттінген у Північному Рейні-Вестфалії та Бернкастель-Кюс у Мозельській долині, що в Німеччині. 2. Прикрашання ялинок у Європі Язичницькі європейці приносили ялинку в дім під час зимового сонцестояння. Прикрашали живе дерево на вулиці свічками та прикрасами, що символізували сонце, місяць і зірки на дереві життя. У Скандинавії ж люди прикрашали свої будинки і хліви зеленню на Новий рік, щоб відвернути зло. До того ж, вічнозелені дерева символізують вічне життя, і зелень допомагала європейцям візуалізувати прийдешню весну. Коли саме християни почали використовувати ялинку як різдвяний атрибут, достеменно невідомо. Але такі міста як Таллінн в Естонії та Рига в Латвії претендують на перше задокументоване використання ялинки на різдвяних та новорічних святкуваннях. 3. Nосhе dе lаs Vеlіtаs (Ніч маленьких свічок) у Колумбії 7 грудня в Колумбії вшановують Марію - матір Ісуса - і свято Непорочного Зачаття - Ноче де лас Велітас. Це феєричне святкування, яке знаменує початок святкового сезону. За традицією, колумбійці освітлюють свої будинки і вулиці мільйонами білих і кольорових велас (свічок) у візерунчастих паперових ліхтариках. Колись "Ніч маленьких свічок" була невеликим сімейним святом, але з роками святкування ставали все більш публічними, з музикою і феєрверками. 4. Святкування Різдва 7 січня в Ефіопії Різдвяна історія розповідає нам, що троє мудреців, яких також називають волхвами або царями, пішли за чудодійною дороговказною зіркою до Вифлеєму "зі Сходу", щоб віддати шану немовляті Ісусу. Зазвичай вважається, що волхви походили з Азії, Європи та Ефіопії. Багато ефіопів вірять, що всі три мудреці (дехто каже, що їх було 12) були ефіопами. Ефіопія живе за юліанським календарем, тож Різдво, відоме як Ганна або Генна, там святкують 7 січня (як і в деяких інших країнах). У цей день ефіопи одягаються в біле, більшість з них носять традиційну нетелу - тонкий білий бавовняний шарф з яскравими кольоровими смужками на кінцях. 5. Пуансетії в якості подарунку в Мексиці Пуансетія, більш відома нам як молочай-різдвяник - квітка, що цвіте взимку. Вона походить з Центральної Америки, зокрема, з південної Мексики - з району Таско-дель-Аларкон і штату Оахака. В одній з мексиканських легенд мовиться про дівчину, яка не мала нічого, крім пучка бур'янів, щоб запропонувати немовляті Ісусу на службі напередодні Різдва. Коли вона стала на коліна, щоб покласти бур'яни біля вертепу, букет розквітнув яскраво-червоними квітами. Тож відтоді квіти, листя яких, за переказами, має форму Вифлеємської зірки, відомі як Flоrеs dе Nосhе Вuеnа, або Квіти Святої Ночі, і стали синонімом Різдва у Мексиці. 6. Спалення диявола (Lа Quеmа dеl Dіаblо) в Гватемалі У Гватемалі практикують доволі унікальний різдвяний ритуал. На заході сонця 7 грудня, напередодні свята Непорочного Зачаття, люди збираються в містах і селах по всій Гватемалі на "Спалення диявола" (Lа Quеmа dеl Dіаblо). Починаючи з 17 століття, люди там вірять, що спалення опудала диявола очистить їхні домівки від зла і нещасть, яких вони зазнали у попередньому році. У сьогоденні мешканці Гватемали збираються на площах, розпалюють багаття і спалюють диявола, найчастіше піньяту. Відбувається це традиційно о 18:00. Продавці продають роги диявола та петарди, а багато учасників свята вдягають диявольські костюми. Після цього сім'ї збираються разом, щоб поїсти буньюелос (традиційні пончики) і випити теплий фруктовий пунш. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Подорож на Різдво: який острів збирає туристів з усього світу 7. Опівнічна меса в Римі Багато богословів вважають, що традиція, відома як опівнічна меса, походить від паломників на територію сучасного Ізраїлю. Наприкінці 4-го століття паломник з Риму приєднався до групи християн у Вифлеємі в ніч на 5 січня - Святвечір за східною традицією. Після чування відбулася процесія зі смолоскипами до Єрусалиму, яка завершилася зустріччю на світанку. Коли в 5 столітті була побудована базиліка Санта Марія Маджоре, Папа Сикст ІІІ запровадив опівнічну месу на Святвечір у каплиці. Це традиція, яка з тих пір поширилася в багатьох християнських країнах світу. 8. Святвечір у Квебеку У канадському міста Квебек франкомовні сім'ї святкують Різдво ввечері 24 грудня. Там свято триває з пізньої ночі до раннього ранку, звідси і термін r&еасutе;vеіllоn, який походить від французького слова r&еасutе;vеіl, що означає "пробудження". Відомо, що традиція зародилася у Франції. Подібним чином Святвечір святкується також в Новому Орлеані. За традицією, сім'ї відвідували опівнічну месу перед поверненням додому, де чарівним чином з'являвся Санта Клаус і роздавав подарунки. Після того, як їх відкривали, всі сідали за стіл і починали ненажерливо їсти tоurtі&еgrаvе;rе (пиріг з фаршем), картопляне пюре, індичку з начинкою і соquіllеs Sаіnt-Jасquеs (гребінці в мушлі), а потім b&uсіrс;сhе dе Nо"l (різдвяний пиріг з поліна) і suсrе &аgrаvе; lа сr&еgrаvе;mе (солодка таблетка з цукру і вершків). Для тих, хто все ще стоїть на ногах, святкування може тривати до світанку. Справжній зимовий рай для активного відпочинку можуть відчути туристи у чарівному грецькому містечку Мецово. Розташоване серед мальовничих гірських пейзажів, воно приваблює туристів сучасними гірськолижними трасами, автентичною атмосферою та теплим гостинним прийомом. Тут кожен знайде щось до душі: від катання на лижах чи сноуборді до затишного відпочинку в традиційних тавернах із місцевими делікатесами.