Search trend "день матері в україні"

День матері святкують більшість країн світу, однак дати відрізняються. Зокрема у Польщі свято мам відзначають не тоді, коли в Україні. Повний текст новини

У 2025 році День матері будемо відзначати 11 травня. Які традиції святкування в Україні?

У 2025 році День матері в Україні відзначається 11 травня

Всесвітній день вишиванки відзначають щорічно в третій четвер травня. У 2025 році свято випадає на 15 травня. Це свято об'єднує українців і прославляє нашу культуру та традиції. Як з'явився День вишиванки День вишиванки заснувала 2006 року Леся Воронюк, студентка Чернівецького університету ім. Федьковича. Вона запропонувала студентам обрати один день і всім разом прийти на заняття у вишиванці. Спочатку у вишитому одязі до університету прийшли кілька десятків студентів. Потім до акції долучилися деякі викладачі, а з роками свято ставало дедалі популярнішим. Протягом кількох років День вишиванки в Україні став дуже популярним, а особливо широко відзначався в Чернівцях. Датою урочистості було обрано третій четвер травня, тобто будній день. Це підкреслює, що вишиванка може бути звичайним повсякденним елементом гардероба, а не лише святковим одягом. Історія та візерунки української вишиванки Точний період появи українських вишиванок встановити не можна, але відомо, що зачатки цього ремесла існували за кілька тисячоліть до нашої ери. Археологи знаходили залишки стародавнього посуду з візерунками, схожими на вишиванку. Мистецтво вишиванки стрімко розвивалося в Київській Русі. У ті часи вишиті сорочки були дуже дорогими і доступними лише для багатіїв. Існували спеціальні школи вишивальниць при школах і монастирях, які здебільшого працювали на замовлення знатних осіб. З ХVІІ ст. мистецтво вишиванки почало поширюватися в народі. Вишивати вміла кожна українка. Дівчата вишивали рушники на своє майбутнє весілля і демонстрували родичам нареченого. Якщо наречена погано володіла голкою, то її могли вважати невмілою господинею. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: День матері 2024: нова дата свята, цікаві факти та що важливо зробити в цей день Поступово вишиванки стали доступнішими і все частіше використовувалися в побуті. З'явилися не тільки жіночі, а й чоловічі вишиті сорочки. З українських класиків вишиванки полюбляв Іван Франко, поєднуючи їх із піджаками та жупанами. Саме в такому одязі він зображений на купюрі 20 гривень. Українська вишиванка має свої традиційні особливості в різних регіонах. Приміром, широко відома полтавська техніка вишивки білою ниткою по білій тканині. У кримських вишиванках часто використовуються рослинні та квіткові візерунки, у чернігівських - тонкі та мініатюрні стібки, а в закарпатських - яскраві та строкаті різнокольорові малюнки. Як відзначити День української вишиванки Найкращий спосіб відзначити День вишиванки - вдягнути національний костюм на роботу чи навчання. Мета цього свята - популяризувати носіння вишиванки як повсякденного вбрання. Тому в цю дату заведено вдягати вишиванку і носити цілий день. Дуже популярними в День вишиванки є різноманітні конкурси, виставки, розпродажі та майстер-класи, пов'язані з вишиванками. Дизайнери демонструють колекції вишитого одягу, а знаменитості вбираються в національне вбрання. Під час війни на День вишиванки багато майстрів продають свій одяг, а виручені гроші жертвують на армію. Батько - найважливіша людина у нашому житті разом із матір'ю. Він завжди допомагає вирішувати дитячі проблеми та турбується про своє чадо протягом усього життя. У третю неділю червня День батька відзначають в Америці і в багатьох інших країнах світу. Це свято запропонувала створити американка Сонора Додд в 1909 році. Таким чином вона хотіла вшанувати пам'ять покійного батька, який, будучи вдівцем, виростив в любові і турботі шістьох дітей. Перше святкування відбулося 19 червня 1910 року.

Найрідніша людина, яка любить нас просто за те, що ми існуємо, – це мати. Завдяки їй ми з'являємося на світ, вчимося першим словам та крокам, відчуваємо підтримку в найважчі моменти та маємо безумовну любов, яка супроводжує нас усе життя. Через буденні справи та робоче навантаження ми часто не знаходимо часу навіть на щиру розмову. Проте у День матері кожен має чудову нагоду зупинитися, сказати "дякую" одній із найважливіших людей у нашому житті та провести цінний час разом.  Коли день матері в Україні у 2025 роціХоча в різних країнах дата Дня матері може відрізняється, більшість держав, включно з Україною, США, Німеччиною, Італією, Естонією та іншими країнами, вітають матусь зі святом у другу неділю травня. В Україні це свято з’явилося в календарі державних подій після відповідного указу №489/99 тодішнього президента Леоніда Кучми у 1999 році. Відтоді День матері в Україні став офіційним щорічним святом, хоча і не має фіксованої дати. У 2025 році святкування маминого дня припадає на 11 травня.День матері. Фото: FrееріkДень матері: історія свята і значенняЖиття досить швидкоплинне, тому важливо цінувати кожну зустріч, розмову та час проведений з близькими людьми. Історія цього свята дещо сумна й вона також слугує нам нагадуванням про те, що найбільшу цінність мають не речі, а спільні моменти з рідними.Ініціатива відзначати це свято виникла у США на початку ХХ століття завдяки громадській активістці Анні Джарвіс, яка проживала в Філадельфії. Вона рано втратила матір і вирішила вшанувати її пам’ять особливим чином – започаткувати день, присвячений усім мамам. Декілька років невпинної праці, всеможливих звернень до представників влади та впливових осіб усе ж дали свої плоди. У 1910 році в штаті Вірджинія офіційно підтримали цю ініціативу та визнали другу неділю травня Днем матері. А ще за чотири роки, у 1914-му, президент Вудро Вільсон оголосив це свято загальнонаціональним у США. Згодом до ініціативи долучились інші країни і свято стало міжнародним. Як святкувати та привітати маму з Днем матеріНасправді для святкування цього дня не існує чітко сформованих традицій, адже тут варто керуватись власними почуттями та сімейними звичаями. Цей день не потребує дорогих подарунків або гучних застіль, для більшості матусь головне – це увага, щирість та любов. Тому, якщо у вас є можливість провести час разом, наприклад запросити маму на горнятко чаю, у ресторан, кіно або навіть просто прогулятися, тоді варто це зробити. Проведений час разом надовго залишиться в пам'яті як щасливий спогад. Мама з донькою. Фото: FrееріkЖиві квіти або скромна саморобна листівка зі словами вдячності – символи уваги, які не втрачають актуальності. Особливо, якщо ви не часто можете зустрічатися та бути поряд.Якщо ж у вас немає можливості побачитись наживо або вас розділяють десятки чи тисячі кілометрів, все одно не варто просто ігнорувати свято. Зв'яжіться з рідною людиною за допомогою відеодзвінка або надішліть лист із привітанням. Для мам просто важливо відчувати, що про них пам’ятають та цінують.

День матері — це одне з найзворушливіших свят, адже мама — найрідніша людина, яка завжди підтримає, зрозуміє, пробачить і любитиме щиро та безумовно, незважаючи ні на що.

Розповідаємо, якого числа відзначають День матері в Україні, а також про його дивовижну історію та традиції.

Успіння Пресвятої Богородиці – одне з найбільших і найшанованіших християнських свят. У цей день віряни традиційно вирушають до храму та звертаються до Божої Матері з різними проханнями. Повний текст новини

Один з найтепліших свят, якого чекають українці - День матері. В Україні його відзначають у другу неділю травня. Саме 11 травня, як і в багатьох країнах світу, не забудьте привітати своїх матерів з цим світлим святом. Gаzеtа.uа розповість, як виникло свято та що зробити в цей день. Історія свята У далекому 1908 з пропозицією затвердження цього свята виступила американка Енн Джервіс. Дівчина рано втратила маму, і дуже переживала, що не приділяла їй достатньої уваги, тому вирішила виступити з пропозицією про створення такого свята. Анна писала листи до державних установ, законодавчих органів, видатних осіб з пропозицією один день у році присвятити вшануванню матерів. Її старання увінчалися успіхом - в 1910 році штат Вірджинія першим визнав День Матері як офіційне свято. У 1912 році була створена Міжнародна Асоціація Дня матері з метою поширення свідомого святкування цього дня. З 1914 року це свято отримало офіційний статус у США. Ще в 1929 році розпочалась історія святкування Дня Матері в Україні. Тоді у Львові підхопили ініціативу українок Канади. Ініціаторкою свята року була Олена Киселівська. Того ж 1929 року "Союз українок" запропонував створити День Матері на Тернопільщині. З 1939 року радянська влада заборонила святкування Дня Матері. Однак зусиллями різних громадських організацій, це важливе свято повернули в Україну у 1990 році. Традиції свята Цього дня заведено від щирого серця вітати мам. Дарують квіти, подарунки, надсилають листівки і вірші та всіляко висловлюють повагу і любов до матері - за їхнє добро, світло, нескінченні турботи, терпіння, любов і відданість. Хто втратив маму рано, йдуть із квітами на їхні могили, щоб вшанувати пам'ять найдорожчої людини. Які квіти є символом Дня матері Спершу, за задумомЕнн Джарвіс, вдячність до матерів символізували гвоздики. Червоні слід було дарувати живим матерям, а білими - вшановувати пам'ять померлих. На церковну службу до першого Дня матері в пам'ять про Енн Джарвіс її дочка відправила 500 білих гвоздик. Зараз до гвоздик, які традиційно дарують мамам у це свято, долучилися троянди та інші квіти. Відношення свята до релігії Святкування Дня матері має важливе значення в християнській вірі, оскільки припадає на місяць Пресвятої Богородиці. Це свято дозволяє людям шукати заступництва і допомоги Божої Матері, висловлюючи при цьому вдячність за самовідданість матерів. Травень також знаменує початок весни, час, коли Мати-Природа прикрашає землю яскравими квітами. Цей символізм перегукується з самовідданою та дбайливою природою материнства, яку вшановують і відзначають у День матері. Український народ з особливою пошаною ставиться до Діви Марії, яка з давніх часів була невід'ємною частиною його суспільного устрою та менталітету. Цікаві факти Слово "мама" практично у всіх мовах звучить однаково або дуже схоже. І українські, і іспанські, і китайські діти називають свою маму однаково - мама. Англомовні діти говорять "моm" - "мам". Дивно, чи не так? Секрет в тому, що самі діти обрали, як їм називати своїх матерів. Одним з перших складів, вимовлених дитиною, є склад "Ма". Саме тому практично в усіх мовах світу цей склад використовується в слові, що означає "мама". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Що насправді означає день 8 Березня в Україні і чому його варто залишити Європейська громадська організація МаМа провела дослідження і з'ясувала, що жінка, яка "сидить вдома з дитиною", насправді не просто не сидить, а "намотує" в день в середньому 40 км, виконуючи до 200 справ. Для порівняння: дистанція напівмарафону становить 21 км. Середній вік мешканок Європи, які народжують першу дитину, складає 29 років, в США матерями стають в середньому в 27 років. Українки зважуються на материнство в середньому в 25-річному віці. При цьому всюди існує тенденція до збільшення віку першого материнства. Найстарша мати в сучасній історії - індійка Райо Деві Лохан, яка народила свою дочку в 70 років. Мати, яка народила найважчу дитину - Кармеліна Феделе з Італії (1955 рік). Її новонароджений малюк важив більше ніж 10 кг. У перший місяць весни українці відзначають кілька важливих і особливих свят. Варто пам'ятати, що у березні вшановуємо День народження Тараса Шевченка. 8 березня - Міжнародний жіночий день, а також 14 березня відзначаємо День українського добровольця і 26 березня - День Національної гвардії України.

27 квітня згадують преподобного Стефана, ігумена Києво-Печерського. Стефан, ігумен Печерський і єпископ Володимиро-Волинський, жив у ХІ столітті. У Києво-Печерському монастирі він прийняв чернечий постриг і був улюбленим учнем ігумена Лаври, преподобного Феодосія Печерського. Перед смертю Феодосія ченці попросили призначити ігуменом саме Стефана. 1078 року ігумен Стефан пішов із Лаври і заснував новий монастир на честь Пресвятої Богородиці - Кловський, який довгий час процвітав, але в середині ХІІІ століття його зруйнували орди Батия. 1901 року Стефана поставили єпископом міста Володимира-Волинського. Він доклав чимало зусиль і навернув до християнської віри багато жителів Волині. Також єпископ Стефан брав участь у перенесенні мощей преподобного Феодосія - з печери до монастиря. У першу неділю після дня пам'яті Юрія Переможця (23 квітня за новим стилем) вшановують Львівську ікону Божої Матері "Одигітрія". Ікона Львівської Богородиці - одна з найцікавіших і найзагадковіших пам'яток української церковної культури. Вважається, що ікона написана в ХІV столітті в традиції православного іконописця. Директор Львівської галереї мистецтв, мистецтвознавець Борис Возницький стверджував, що ікону було перенесено з однієї з львівських церков до латинської катедри через пожежу в місті 1527 р. За часів латинського архієпископа Яна Соліковського образ передали вірменам - відтоді він зберігався у вірменському соборі до ХХ ст. Після Другої світової війни святиня на якийсь період зникла з поля зору, а 1984 року її викупили від приватної особи до фондів Львівської картинної галереї. Відтоді оригінальна ікона зберігалася в каплиці Палацу Потоцьких, а потім - у музеї "Івана Георгія Пінзеля" на площі Митній. Назва "Одигітрія" походить від грецького слова, яке означає "та, що вказує шлях", "путівниця". Львівська Богородиця понад 600 років є святинею Львова. Прикмети якщо сонце на світанку ясне - влітку будуть сильні вітри; на траві вранці немає роси - ввечері чекай дощу; дощ сьогодні - до багатого врожаю хліба; туман випав увечері - до потепління. Якщо цього дня погрітися на сонці, то можна позбутися багатьох хвороб. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Коли відзначаємо Антипасху: головні традиції дня, про які потрібно пам'ятати У багатьох регіонах України цього дня відбуваються Проводи, або Гробки - це день, коли поминають померлих родичів. Ще одна назва дня - Красна гірка, народне свято, яке відзначали подекуди в Україні. Що не можна робити Церква не схвалює сварки, плітки, жадібність, заздрість, лінь. Не можна відмовляти в допомозі, ображати людей і тварин, бажати зла. Церква не радить у поминальні дні залишати на могилах їжу і, тим паче, алкоголь. Слід усе, що принесли із собою, роздати на милостиню. Також священники закликають не нести на цвинтар штучні квіти - візьміть живі. Не можна займатися важкою роботою, рукоділлям і прибиранням. Що можна робити У православне свято сьогодні звертаються з молитвами до святого Симеона - його просять про здоров'я близьких людей і дати пораду у важливій справі, вважається, що відповідь може прийти уві сні. Цього дня добре піти на службу до церкви, помолитися за померлих. Також, як уже говорили, на Проводи заведено йти на цвинтар, щоб пом'янути близьких, яких уже немає. Із собою беруть паски та крашанки, солодощі, які роздають іншим відвідувачам або нужденним і просять помолитися за упокій душі. Також у народі цього дня прийнято накривати святковий стіл, а на обід запрошують родичів - це вважається доброю прикметою. Похід на цвинтар дає змогу пом'янути покійних. Вважається, що на цвинтар правильно йти тільки у світлий час, щоб не турбувати душі померлих і не накликати на себе біди. Ранок вважається найсприятливішим часом для цвинтаря. Церква каже, що саме в ранні години Господь відпускає душі на зустріч із рідними.

26 квітня віряни вшановують священномученика Василя, єпископа Амасійського і діви Глафіри Амасійської. Василь жив на початку ІV століття в місті Амасії (Мала Азія). Він був єпископом міста і все своє життя він присвятив захисту християнства, викривав ідолопоклонників і підтримував віруючих У ті часи правив імператор Ліциній - він був язичником і переслідував християн. Одного разу Ліциній загорівся пристрастю до Глафіри, служниці своєї дружини. Глафіра все розповіла господині, й та переодягла її в чоловіче вбрання, дала грошей і допомогла бігти в Амасію. Глафіра зупинилася у єпископа Василія. Всі свої заощадження вона віддала на будівництво храму, а коли грошей не вистачило, вирішила написати листа цариці. Ліциній перехопив послання, розгнівався і велів прислати до нього обох - Глафіру і Василя. Але дівчина раптово померла, а Василя засудили до смерті за відмову стати верховним жерцем. Прикмети якщо ранок з заморозками - ще 7 днів буде мороз; береза повністю розпустилася - можна садити картоплю; ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ​День Матері-2025: сім ідей, чим потішити найріднішу​ якщо на Глафіру гримить грім - наступного дня потрібно йти на город; голосно кує зозуля - буде гарна погода. За прикметами, якщо в цей день ластівка зів'є гніздо на будинку, то скоро в ньому з'явиться дитина. Що не можна робити Великим гріхом вважається розоряти ластівчині гнізда або ображати птахів - того, хто порушить, чекають нещастя і біди. Сьогодні не радять свататися і одружуватися - в народі цей день вважався днем обману, сім'ї будуть неміцними, а подружжя невірними. Сваритись із близькими сьогодні також не можна - буде складно відновити стосунки. Заборонено стригти нігті і волосся - це погано для їх здоров'я. Що можна робити На Глафіру можна садити горох і ранню картоплю. Також сьогодні потрібно готувати і їсти страви з гороху - щоб здоров'я вистачило на цілий рік. У цей день вшановували ластівок - за повір'ями, будинок де ластівки зів'ють гніздо, буде захищений від нещастя і пожежі. Після Великодня в Україні настають поминальні дні. Вони називаються Проводи або Радониця. Це час, коли родини відвідують могили близьких, несуть пасхальні страви, квіти та запалюють свічки. У цьому році Радониця буде у вівторок, 29 квітня, на дев'ятий день після Пасхи. ​Однак для більшості по Україні поминальні дні починаються з суботи і тривають до вівторка. Щоб кожен міг вшанувати близьких, церква проводить додаткове заупокійне богослужіння наступної неділі після Великодня. Тож Проводи триватимуть з 26 по 29 квітня.

25 квітня церква вшановує пам'ять апостола та євангеліста Марка. Він був одним із 70 апостолів і проживав в Єрусалимі. Апостол Петро привів його до Христа. Коли Петро і Марк перебували в Римі, християни попросили Марка записати все, що він знає про Господа, - так з'явилося Євангеліє від Марка. Святий також проповідував у Єгипті, де він заснував одну із перших церков. Проте язичники, яких у Єгипті більшість, вирішили вбити Марка під час священного свята, яке збігалося з Великоднем. Вони увірвалися до храму після богослужіння, схопили апостола та мучили його довгий час. Святий помер, молячись Богові та висловлюючи подяку за свої страждання. Чого не можна робити Давати комусь поради, будувати плани на майбутнє, виливати воду без потреби, знімати павутину вдома. Не можна різати домашню птицю на м'ясо - це вважається великим гріхом. Подружжю не можна скандалити і сперечатися навіть по дрібницях, інакше відносини надовго зіпсуються. Не можна в цей день розпускати плітки, розповідати чужі секрети, хвалитися і прибріхувати, інакше і ваші секрети стануть відомі всім, а ваша брехня швидко розкриється. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ​День Матері-2025: сім ідей, чим потішити найріднішу​ Прикмети ясна погода - буде спекотне літо; зоряне небо до хорошого врожаю хліба; дощовий день - буде мало меду; якщо ще не зацвіли яблуні, то врожай яблук буде слабким. Після Великодня в Україні настають поминальні дні. Вони називаються Проводи або Радониця. Це час, коли родини відвідують могили близьких, несуть пасхальні страви, квіти та запалюють свічки. У цьому році Радониця буде у вівторок, 29 квітня, на дев'ятий день після Пасхи. ​Однак для більшості по Україні поминальні дні починаються з суботи і тривають до вівторка. Щоб кожен міг вшанувати близьких, церква проводить додаткове заупокійне богослужіння наступної неділі після Великодня. Тож Проводи триватимуть з 26 по 29 квітня.

У травні на українців чекає багато свят. Крім загальнодержавних вихідних, у травні відзначають безліч професійних дат, пам'ятних подій і міжнародних свят. Щоб не пропустити жодної важливої дати, тримайте під рукою зручний календар свят на кожен день місяця. Державні та професійні свята у травні 1 травня - День (міжнародний) праці 3 травня - День (всесвітній) свободи преси, День міста Львів, День кондитера 4 травня - День пожежників 5. травня - День (міжнародний) акушерки, День (міжнародний) боротьби за права людей з інвалідністю 7 травня - День радіо, День міста Івано-Франківськ 8 травня - Дні пам'яті та примирення, присвячені пам'яті жертв Другої світової війни 9 травня - День Європи 11 травня - День матері ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Надійний тил кожного з нас": зворушливі цитати до Дня матері, які доводять до сліз 12 травня - День (всесвітній) медичних сестер 15 травня - День вишиванки, День (міжнародний) сімей 17 травня - День науки, День пульмонолога, День (всесвітній) телекомунікацій та інформаційного суспільства 18 травня - День боротьби за права кримськотатарського народу, День пам'яті жертв політичних репресій 20 травня - День банківських працівників, День (всесвітній) метролога, День (всесвітній) травматолога 21 травня - День (всесвітній) культурного розмаїття в ім'я діалогу та розвитку 22 травня - День (міжнародний) біологічного різноманіття 23 травня День Героїв, День морської піхоти України 24 травня - День слов'янської писемності та культури 25 травня - День (міжнародний) зниклих безвісти дітей, День філолога, День хіміка, День міста Київ 25-31 травня - Тиждень солідарності з народами несамоврядних територій 29 травня - День (міжнародний) миротворців Організації Об'єднаних Націй 30 травня - День (всесвітній) боротьби проти астми та алергії 31 травня - День (всесвітній) без тютюну, День працівників видавництв, поліграфії та книгорозповсюдження. Вихідні та робочі дні в травні Оскільки воєнний стан продовжили до 6 серпня. Вихідні у травні охоплять лише суботи та неділі. Загалом відпочиватимемо дев'ять днів, а 22 - працюватимемо. Таким чином травневі свята в Україні й цього року пройдуть без додаткових вихідних днів. У травні городники та дачники активно беруться до садового-городніх робіт. Цей місяць вважається одним із найсприятливіших для висаджування більшості овочевих культур, зелені та квітів. Щоб не проґавити найкращі дні для посіву, варто орієнтуватися на місячний посівний календар, щоб рослини краще приживаються, швидше ростуть і дають щедрий урожай.

Іноді навіть найщиріші на вигляд подарунки можуть приховувати приховані сенси. Особливо, коли йдеться про стосунки з свекрухою. Деякі речі можуть бути не просто недоречними, а й нести негативну енергетику або натяк на контроль, критику чи втручання в особистий простір. Розповімо, які подарунки від свекрухи варто приймати з обережністю або й зовсім відмовитись, щоб зберегти межі та душевний комфорт. Подарунки, які краще не приймати від свекрухи Якщо невістка не хоче бути "задушеною" свекрухою та її надмірним контролем, то категорично не можна приймати речі, які так чи інакше здатні обвити шию. Природно, це шарф. Однак складно уявити ситуацію, в якій свекруха могла б подарувати своїй невістці цей предмет гардероба. Хіба що вона замислила щось недобре і збирається позбутися небажаної супутниці свого синочка. Одним із найсильніших способів навести псування завжди були релігійні символи. Це своєрідний троянський кінь. Відьми та прихильники ритуалів чорної магії беруть ікону і з її допомогою наносять псування на того, кому вона дарується. Якщо ви людина віруюча, то краще купувати ікони та інші релігійні символи самостійно, у спеціальних магазинах. Свекрусі краще знайти альтернативу такому подарунку. Всім відомо, що існують сімейні традиції передачі перснів і кілець від свекрухи до невістки. Це нібито амулет, що оберігає всіх жінок у роду, він просякнутий енергетикою всіх попередниць. Заведено вважати, що такий подарунок - це прояв поваги і прийняття нового члена сім'ї. Однак варто пам'ятати, що енергетика здатна накопичуватися і передаватися новому власнику, а що там було раніше і яку саме енергетику несе перстень, сказати складно. Езотерики рекомендують відмовитися від такого подарунка або як мінімум віднести його до церкви, щоб освятити. Є предмети, які самі по собі асоціюються з негативом. Наприклад, ваги запросто можуть стати причиною поганого настрою, оскільки несуть нотку образи і змушують задуматися над тим, чи не товста невістка, якщо їй вказують на це. Годинники не можна дарувати взагалі нікому. Такий предмет, прийнятий від свекрухи, може закінчитися розлученням з чоловіком. Іноді накладається псування, яке свідчить - людина буде жити рівно до тих пір, поки годинник йде. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Яким жінкам чоловіки зраджують найчастіше Ножі часто дарують без зайвих думок, бо це дійсно дуже корисна річ на кухні, а якщо невістка вміє готувати, то як не порадувати її набором гострих як скальпель ножів. Однак і тут існує заборона. Заведено вважати, що відносини зі свекрухою з цього моменту будуть напруженими, як кажуть "на ножах". До розставання з сім'єю дарують і капці. Якщо їх презентував чоловік, то це до розлучення. Якщо свекруха, то до руйнування сім'ї. Тут уже або ви з чоловіком проти його батьків, або вони всі разом проти вас. Такі забобони, краще не ризикувати і ввічливо повідомити свекрусі, що ви її любите і не хочете, щоб між вами встала магія. Взагалі людям варто навчитися говорити про те, що їм подобається і чого хочеться. Якщо свекруха знатиме, про що мріє невістка, то зможе подарувати щось потрібне, від чистого серця. А краще виділити на це гроші. Один з найтепліших свят, якого чекають українці - День матері. В Україні його відзначають у другу неділю травня.Цього дня заведено від щирого серця вітати мам. Дарують квіти, подарунки, надсилають листівки і вірші та всіляко висловлюють повагу і любов до матері - за їхнє добро, світло, нескінченні турботи, терпіння, любов і відданість. Хто втратив маму рано, йдуть із квітами на їхні могили, щоб вшанувати пам'ять найдорожчої людини.

Дарка останнім часом найбільше займається питанням комеморації і тим, як нам працювати з пам'яттю полеглих наших героїв. Є різні думки, чи це на часі вже, але насправді щось вже відбувається. І відбувається деколи доволі потворно чи в якомусь ще дуже совєтському стилі. Як сталося, що ти взялася за цю тему? Я почала цікавитись пам'яттю в камені. Тому що, як на мене, пам'ять в камені - це найнадійніша і довговічніша річ, ніж наші щоденні ритуали, хвилина мовчання, акції пам'яті і так далі, якісь такі усні історії.Тому що ми цю війну зараз переживаємо і сприймаємо дуже близько, а українці через декілька поколінь вже не будуть відчувати це настільки персонально. Але те, що вони отримують від нас у спадок, це якраз пам'ятники, це військові некрополі. І те, в якому ми стані їх зараз закладемо і передамо наступним поколінням, буде свідчити про наш рівень самоповаги, гідності і поваги до полеглих.Тобто наші пам'ятники, які зараз з'являються, або які ми хочемо зараз ставити, вшановувати, це насправді не для нас. Воно більше на майбутнє, воно для тих людей, для тих поколінь, які виростуть?Це і для нас також. Це наш підхід до побудови, це, власне, рівень нашої самоповаги. Наскільки ретельно ми підходимо до будівництва, наскільки мистецьки, яких фахівців ми залучаємо, скільки ми часу приділяємо на роздуми, як це має виглядати. І, на жаль, ми звикли дуже утилітарно до цього підходити. Наші тривалі роки окупації дуже погано позначилися на нашій традиції пам'ятання і побудови пам'ятників.Але це дуже прикро, тому що в нас є до чого повертатися. Якраз дуже хочу показати нашу мілітарну історію до радянської окупації, тому що на нашій землі є чимало військових кладовищ Першої світової війни, це цілі меморіальні комплекси.. Це часом перлини просто монументального мистецтва. І в нас була ціла організація в міжвоєнний період, зокрема у західних регіонах "Товариство охорони воєнних могил".Там було 8 тисяч членів українців, це були пластуни і січові стрільці, які конкретно мережево займалися побудовою військових меморіалів для полеглих січових стрільців, військових некрополів. І це було зазвичай, те, що залишилось до наших днів, це досить на гідному рівні. І в нас є хороший приклад, нам є до чого повертатись, але нам треба позбутись цієї радянськості і цієї травми величезної естетичної.фото: fасеbооk/dаrіа.hіrnа Що ти думаєш про все це радянське, все те, що вони лишили нам спадок, умовно кажучи? Все, що лишилося тут, в Україні, тому що дуже багато всього ставилося, щоб вшановувати і роздмухувати оцю всю історію про "вєликую побєду" у "вєлікой отєчєственной войнє", 9 травня і так далі, все те побєдобєсіє. Воно ж є всюди, воно є в кожному селі, може бути, залишатися, особливо, якщо ми за Збручем дивимося. І як нам до цього спадку ставитися? Чому він поганий для нас? Чи він, може, непоганий? Може, ми його можемо якось апропіювати, якось привласнити?Це велике дуже питання. Якщо говорити про цю політику побєдобєсія, яка у брежнівські часи почала формуватися. Так, фактично в нас у кожному селі є цей пам'ятник невідомому солдату, і проблема в тому, що це не про історію, де в центрі людина і її подвиг, це якась така безлика дуже монолітна тема, де держава вища над індивідом, якщо так складно говорити. Вони, до речі, всі мають абсолютно однакові риси обличчя. Дуже узагальнені, ніби їх штучний інтелект малював. Так, це соцреалізм. Тобто ти якщо був митцем, то не міг виходити за рамки цього соцреалізму, і дуже часто ти не міг проявляти свій талант навіть у цьому напрямі, тому що треба було помаркувати просто мілітарну територію. І оскільки це дуже дорого, то такі пам'ятники дуже часто робилися з найдешевших матеріалів, з бетону, фарбувались під бронзу. Навіть досі ми можемо проїжджати селами і бачити наскільки це низькоякісні монументи. І це, власне, щоб позначити територію імперії цієї радянської мілітарної міці. І воно дуже однотипне. Часом в обласних центрах зустрічалися складніші комплекси, звісно, більш мистецькі, але воно все дуже-дуже схоже одне на одне. І в цьому мало нашої історії. фото: Суспільне Чернівці Україна - не імперія, тут немає нашої історії, але знову ж таки про це можна сперечатися, про те, що там немає нашої історії. Тому що якщо ти кажеш зараз про ті якісь залишки меморіалів, наприклад, Першої світової війни, де вони справді залишилися, то швидше за все йдеться про території Західної України. При чому дуже Західної України, саме які після 1920 року не опинились у складі СРСР. І тільки тому вони мали шанс якось зберегтися, дійти до наших днів. Просто для для великої території України, яка була у складі Росії 300 років. Чи вони, можливо, відчувають цю символіку чужою?До речі, цікаво, що, справді, за межами західних регіонів немає кладовищ Української Народної Республіки, військових, якщо ми звернемо увагу. Вони всі були знищені. Один у Боярці на Київщині відновлений вже фондом "Героїка" не так давно. І це дуже-дуже яскрава деталь, що така велика історія, основні бої УНР відбувалися: Південь, Схід і Центр, у нас немає мілітарних маркерів просто, вони знищені. Звісно, хтось може сприймати цю історію своєю. Російська мілітарна пропагандистська машина працює дуже в нищівний спосіб, в першу чергу для мізків, власне, щоб нівелювати знання, стерти історичну пам'ять про наше минуле.І це проблема, з якою, мені здається, треба працювати, тому що, звісно, ми можемо сказати, що соцреалізм, в який нас загнали, це також, так, українці творили в соцреалізмі, їм визначили певні рамки, і вони щось робили. Це правда. Але наскільки це здоровий процес з точки зору збереження і передавання пам'яті - це дуже велике питання. Яка твоя думка стосовно цього? Я вчора проїжджав, наприклад, Рівненську область і бачив, що танк Т-34 помалювали в синьо-жовтий колір і поставили над ним прапор України і ще тризуб там трафаретом намалювали. Чи він після цього змінився, і це вже якийсь танк український і правильний танк, і це тепер танк, який воює проти Росії? Ну, це по суті як парадокс із аргонавтами. Якщо кожного разу відколупувати якийсь шматочок "Арго" і міняти на свіжий, чи це ще той самий корабель? Так і тут, просто перемалювали, може, це вже тепер інший танк? Мені здається, що ні, це не інший танк, але тут ще є такий момент ностальгії і момент прагматичний. Тому що зазвичай такі пам'ятники в селах - це якась центральна площа, місце зустрічі і для багатьох людей це місце, з яким вони зрослися. Тобто його реорганізувати, змінювати свою звичку взаємодії з громадським простором - це дуже важко. І якщо ми його зносимо, то чи є в нас, як у громади, ресурс, щоб поставити або щось нове, або перебудувати, український пам'ятник поставити, чи щось інше.Дуже часто немає у громад ресурсів, щоб якісно це переосмислювати, і дуже часто просто немає ідейних людей. Це зазвичай робиться в емпіричний спосіб, інтуїтивно, так, як люди вміють.фото: оgо.uа Так він виглядає просто нестерпно, щось з ним треба зробити. Грошей забрати нема.І це перше - замалювати в синьо-жовте і, можливо, на якийсь час стане легше і не так тригерно. І це велика тема, тому що в нас дуже багато таких символів, що з ними робити? Ми ж не будемо все демонтовувати і заміняти, чи будемо? Не знаю, про це треба говорити, але наша участь в Другій світовій, українців у Червоній армії, вона була, і нам треба якось зрозуміти, якою має бути ця пам'ять здорової людини про Другу світову.Тут є, звичайно, дуже велика символічна фігура і постать, в усіх сенсах велика - це Батьківщина-мати, статуя в Києві, це Марсове поле, здається, називається. І я, наприклад, з усіх можливих моїх комунікаційних каналів намагався казати, що це погана ідея. Те, що з нею зробили, а власне, демонтували герб СРСР і причепили туди, приварили Тризуб. Але, здається, що, справді, більшість українців вважають, що це окей. І просто в такому випадку ми ніби даємо зелене світло, ми на найвищому рівні показали, що такий спосіб опрацювання і апропріації оцієї совєцької пам'яті про війну і мілітарної пам'яті, він працює. Це нормально. Ми можемо так робити. Тобто ми буквально сказали: якщо Родіна-мать совєцький союз, якщо в неї віддерти попередній символ і причепити новий, прикрутити, то вона вже стає Батьківщина-мати Україна. Так, по суті так і сталося, але тут є один аргумент, який, мені здається, достатньо суттєвий, це все-таки територія музею, і сама ця мати Батьківщина - це є музей. І це вже стало частиною не тільки українського маскульту, а й світового маскульту, тому що ми знаємо, що дуже багато іменитих гуртів приїжджають, записують музичні відео і дуже-дуже надихаються цією естетикою соцреалізму. І це якраз той випадок, коли мистецтво тут присутнє. Тобто це дуже складний дорогий комплекс. Так, він соцреалістичний, але якраз совок вкладав багато ресурсів в обласні центри, щоб робити цю пам'ять у густонаселених містах кращою на вигляд, більш вражаючою. І гігантизм оцей мав вражати якнайбільшу кількість людей.І я це сприймаю, можливо, як індивідуальний кейс, хоча я розумію: це небезпечний прецедент для інших громад, які можуть посилатися на цей приклад. Але для мене цей герб на Батьківщині-матері, яка розвернена фактично на схід, до Росії, за іронією долі, - це тріумф над Російською імперією. Тобто мені подобається сама ідея заміни символу, як певна перемога над цим всім совком.фото: gеttyіmаgеs Чи водночас не є ця фігура пам'ятником тоталітарної доби, з цією гігантоманією?Є, є, але знову ж, це музей сам у собі. Тобто мені здається, що це важливе місце для того, щоб показувати як воно виглядає у масштабі країни, але знову ж таки, це дискусійне питання. Тобто тут і ти маєш рацію, і в принципі, мені здається, що все зносити під корінь… Не знаю, мені здається, що тут воно доречно. І насправді от на Хмельниччині музей пропаганди, там був цей великий монументальний пам'ятник Острозькому. І цей музей пропаганди дуже дорогий, тому що там 70 майстрів у СРСР ліпили мозаїку вручну, це все ручна робота. Шепетівка, здається, містечко. І цього Острозького знесли, але він стояв якраз на території музею, і без нього цей музей пропаганди вже зі зміненою назвою і з іншою суттю вже не так потужно сприймається і не так вражає з точки зору цієї радянської пропаганди. Так, його усунули нібито з публічного простору, але ми цим, мені здається, послабили цю освітню функцію. І тут можна говорити, як краще, але для мене цей кейс із Батьківщиною-мати, мені здається, в принципі це хороший компроміс.Ми зараз говоримо про те, що до нас дійшло з минулого, але в нас все одно так чи інакше кожного дня є похорони. У нас кожного дня ростуть цвинтарі, де ховають українських військових, тобто ми так чи інакше якось зараз відповідаємо на питання, як воно має виглядати. І я знаю, що в Одесі десь, не знаю, ще рік, напевно, тому були навіть тендери якісь на якусь стандартизацію військових поховань. І, чесно кажучи, те, що там визначили, це виглядає для мене доволі дивно, тому що це просто якийсь граніт, мармур, там ще щось таке чорне. І воно не несе якоїсь… Воно щось має нести, правда?Так, ну це я би хотіла, щоб ми ці місця облаштовували таким чином, що туди хотілося б приходити, порефлексувати, подумати і вшанувати пам'ять. Не тому, що тебе до цього зобов'язує День Збройних Сил України, а тому, що ти хочеш туди піти. Бо це місця сили. І дуже часто ми перетворюємо ці місця на кіч, дуже інстинктивно їх організовуючи, хаотично, так, як ми звикли. І це дуже сумно, тому що в першу чергу йдеться про темні кольори: сірі, чорні. Ми ж говоримо про світлу пам'ять військових. Чому тоді ці місця такі похмурі?Це про нашу скорботу, чи це все-таки про героїзм і подвиг людей, які віддали життя? Тобто, мені здається, що потрібно повертатися до нашої козацької традиції світлих хрестів, або з пісковика, або з вапняка, або з архітектурного бетону. Є дуже багато різних матеріалів світлого кольору. І це зовсім змінює атмосферу.Так само в нас дуже часто є традиція все заливати бетоном. Всю природу, всі газони заливати цими доріжками, так, щоб там неможливо було продихнути. Наприклад, в американській практиці зелені насадження - це окрема політика для проєктування таких військових кладовищ. І от кожна ця стаття, наприклад, зелені насадження, кольори каменю, з яких ми будуємо і чому вони, наприклад, світлі. Які ми меседжі туди закладаємо? Тому що в нас є дуже багата мілітарна поезія і проза вже сучасних героїв, полеглих, того ж Максима Кривцова. Чому, наприклад, не взяти, в американській традиції, наприклад, дуже часто військова поезія громадянської війни використовується, декілька рядків.У нас на кладовищі українських січових стрільців, на Янівському, у Львові рядки Олега Ольжича: "Нікому ніколи не стерти з вірша городок 33". І, наприклад вже відома фраза Кривцова про те, що: "Коли мене спитають що таке війна, я скажу імена", - це вже стало також частиною масової культури. Чому не закладати ще нові сенси в такі місця?Чому ми не викарбовуємо важливі для нас меседжі про цю війну? Тому що зазвичай це зводиться до загальних лозунгів: Слава Україні, Героям Слава. Це все штампується однаково. Одна громада подивилася, як в іншої громади, і воно все отак несеться бездумно. Без роздумів, без технічного завдання, без залучення фахівців. І нам треба цей підхід дуже жорстко переглянути, інакше ми просто набудуємо багато поганих відверто пам'ятників. Вони будуть мати вже ці сакральні сенси, тому що вони на місці поховань найдорожчих наших людей. І потім це вже буде дуже важко емоційно переробляти. Отже, коли ми говоримо про цю пам'ять у камені, ми хочемо забрати звідти совєцьке, все це нашарування. І ми також туди хочемо заселити якось нові наші змісти, змінити також саму естетику. Повернутися десь до своєї культури в самій естетиці. Тобто це все непрості завдання і, напевно, вони потребують, по-перше, часу. Є думка, знову ж таки, Іванки Димид, львівської художниці, якої син загинув, пішов добровольцем, випускник УКУ. І я знаю, що вона каже: "Давайте до кінця, принаймні якоїсь активної гарячої фази війни просто відкладемо це все. Хай будуть дерев'яні якісь хрести. Ми потім до цього прийдемо".Я з пані Іванкою дуже згодна в тому сенсі, але проблема в тому, що кожен проживає, кожна родина проживає горе по-різному, з різною інтенсивністю і багатьом родинам, на жаль, потрібно цей гештальт, пам'ятник встановити вже зараз. Вони не хочуть чекати. Ми бачимо навіть на Личаківському, що кожен намагається якось, чи то прикрасити той простий хрест. Щось туди поставити, якусь особливу лампадку, або якийсь особливий віночок або ще щось. Щось посадити там, якісь квіти. Так. Це стихійно бажання щось зробити?Насправді на Марсовому полі у Львові ці деталі не роблять загальної атмосфери. Тобто якраз мені здається, що у Львові родини якось дуже тонко відчувають цей момент уніфікації, тому що загальний фон - це однакові хрести. Там поки що немає меморіального комплексу, але навіть на такому рівні перед будівництвом, я вважаю, що це, напевно, найкращий кейс в Україні зараз. І для мене ці деталі на окремих похованнях насправді достатньо, мабуть, органічно на цьому етапі виглядають. Але знову ж таки, у Львові, що важливо, відбувся прозорий конкурс архітектурний. Місто залучило найкращих фахівців і архітектурні бюро. Я знаю, що 27 команд змагалися за перемогу, і був обраний проєкт. Цей проєкт був розкритикований частиною громадськості, тому що ми розуміємо, що не буде архітектурної пропозиції, яка влаштує всіх, всі родини.Проект меморіалу Героїв України у Львові, Фото: zахіd.nеt Це нормально, критикувати і сваритися навколо цих проєктів. Насправді нормально, наскільки я пам'ятаю, всі архітектурні проєкти у Львові мали дуже жорстоку дискусію щодо, наприклад, повернути Маtkа Воskа, Божу матір, на місце фонтану, пам'ятаєте, в центрі, біля Міцкевича. Це коли перефарбували, наприклад, цей вхід головний на вокзал залізничний. Ну тобто це завжди якась дискусія, але здорова дискусія.Це дуже здорова дискусія, тому що місто реагує і спілкується з критиками. І я знаю, що потім команда переможців, архітекторів зустрічалася з кожною родиною. Їм презентувався цей проєкт, враховувалися пропозиції. І от нещодавно їм презентували вже оновлений проєкт на Марсовому якраз. Мені здається, що це буде новий стандарт для України. Це дуже хороший прецедент у всіх сенсах, і організаційних, і з точки зору прозорості і чутливості до втрат. І я дуже сподіваюся, що Львову все вдасться, і ми зможемо якраз посилатися на цей приклад.От у мене тут є такий момент, тобто я розумію, що якщо ми хочемо, щоби в нас усе було гарно, естетично, з новими сенсами і спрямованим у майбутнє, щоб наші, умовно кажучи, онуки прийшли і сказали: "Але вони гарно зробили, як вони тонко відчували, як ми тепер відчуваємо і біль, і подвиг, і ті великі події, які відбувалися, історичні". Але може бути інакше, що вони прийдуть і скажуть: "Боже, які вони страшні. Ну, що вони такого тут зробили? Це ображає пам'ять насправді людей, які лежать під тим мармуром. І що толку, що то є мармур за мільйон гривень". Тобто я думаю про те, що то як, наприклад, з церквами, навіть західна Україна, це є страшна пошесть. Кожне село намагається знести старий цей купол, навіть на греко-католицьких церквах і замовити десь на Рівненщині і привезти ту із золотою, позолоченою бляхою, якоюсь лускою, цю цибулину і прикрутити її. Хай воно буде виглядати, як ніби татаро-монгольська орда нарешті перемогла. Я не знаю, звідки воно береться, але береться таке, що: "То ж по-багатому, ми ж шануємо наших героїв. Що там якесь біле каміння, ну, так собі. То має бути граніт чорний". Так, для мене було сюрпризом, що частина родин вважає світлий камінь дешевим. Дешевим, не по-багатому. Це дуже дивна історія. Це, власне, якраз ця совкова тема з тим, що темні пам'ятники, сірі - це був символ статусності цих радянських генералів і людей у високих погонах. І мені здається, що це дуже нездорова історія. Це просто не українська історія, це не наша традиція.Це Мавзолей Леніна.Так, це Мавзолей Леніна, і ми маємо це переглядати. І я дуже хочу запропонувати просто, щоб не говорити загальними фразами, якщо буде нагода у наших глядачів, піти на Личаківський цвинтар у Львові. Там є два військові некрополі, це цвинтар Орлят на пагорбі, польський, з білого каменю з розкішними левами, з арками. І ти коли там знаходишся, ти просто можеш відчути, наскільки колір комплексу і його складність, які емоції це в тебе викликає. цвинтар Орлят, фото: wіkіреdіа В поєднанні із зеленими деревами, з кипарисами. Так, і поруч одразу меморіальний цвинтар Української галицької армії у такому рову, сірий, зернистий. Там якась така туга, коли ти заходиш в цю крипту Петрушевича, голови ЗУНР. Ти навіть не можеш на цьому зернистому камені прочитати ім'я найголовнішої людини в цьому комплексі. І це можна дуже просто порівняти. Але так, щоб не тільки посипати голову попелом і критикувати, що ми не такі, в нас є хороші прецеденти. Те ж саме Янівське кладовище. У нас там меморіальний комплекс Українських січових стрільців зі світлого каменю. Якраз сьогодні згадувала вже в контексті вірша Олега Ольжича, тому що цей цвинтар неймовірний, і в нього неймовірна історія. Його зруйнували совєти, і його відновлювали вже в 90-х роках.І там в центральній стелі, яка має викликати найбільшу емоцію у присутнього, підвішені на ланцюгах фрагменти цих зруйнованих могил. І це світлий, дуже організований, зелений комплекс. І на фоні занедбане таке польське військове кладовище сірого кольору. Там теж можна відчути цей контраст, наскільки один колір просто змінює всю емоційну гаму.І тому я наполегливо намагаюсь говорити про те, що світлий камінь змінить нашу культуру пам'яті, і якраз у Львові на Марсовому буде також світлий камінь, наскільки я знаю. Ми весь час говоримо про Львів, про Львів, про Львів. Ну, ми у Львові зараз. Тим не менше, що відбувається на загальнонаціональному рівні? Що відбувається в Києві? Що з тим головним цвинтарем, військовим кладовищем? Як він буде виглядати врешті-решті? Все дуже сумно, немає діалогу з творчою командою. Цей архітектор, який у непрозорий спосіб переміг на тендері, тобто він знав, що він там єдиний учасник, і він буде переможцем. Він скоріше за все є другом когось з офісу президента. Журналісти-розслідувачі говорять, що це пан Біркадзе і Голик.Це просто через те, що це великі гроші? Так, це просто, напевно, свої мають отримати такий великий такий бюджетний проєкт. Але це ж просто не тільки про гроші, це іміджева дуже велика історія, тому що це головний військовий символ країни. Це більше ніж про гроші навіть. Так, це більше ніж про гроші. Це просто в архітектора, який під час війни їздив і робив кар'єру, рекламував своє архітектурне бюро в Москву, буде в портфоліо Національне військово-меморіальне кладовище.Заради того, щоб відбілити репутацію. Таке приниження загальнонаціональне. А чому нема діалогу? І як так взагалі ми на це вийшли? Чому в Києві ніхто не реагує? Реагують. Громадськість вийшла з листом декілька місяців тому з вимогою провести відкритий архітектурний конкурс на це місце. І звернулися, ми звертались зокрема, до президента, до Кабміну, до Міністерства ветеранів. Офіс президента відмовчався. Хоча це, напевно, будуть скоріше за все малювати як успіх Зеленського і перерізати стрічки там за декілька місяців. А Мінветеранів фактично відписалося, що, можливо, після війни вони проведуть один конкурс на центральну скульптуру. Це принизлива відповідь, дуже обурлива. І це якраз загальнонаціональний стандарт, він отак зараз нівелюється, хоча Київ міг закласти дуже хороший приклад і прецедент, але це відбувається у Львові. І це відбувається зі Львова.фото: gеttyіmаgеs Тобто по суті спускається згори зараз оцей символізм.Так, під приводом дедлайнів, що: "Ми не маємо часу, тому що треба ховати людей вже десь", але підв'язують цю смислову і творчу частину до технічного моменту поховань. Тобто є думка і переконання, що так, як у всіх українських громадах спочатку воїнів ховають, а потім думають над рішеннями архітектурними, які будуть на землі. У контексті Києва нас намагаються переконати, що все має бути синхронно. Тобто сакральні споруди мають відкриватися синхронно з похованнями. І мені здається, що в цьому великий обман і маніпуляція. Маємо те, що маємо. Надій на київський кейс у мене, на жаль, вже немає.Крім того, що там сама ця процедура ось така, яка вона є, але що не так з точки зору естетики, сенсів? По-перше, я до кінця не розумію, я не бачила повний ескіз, у нас є якісь окремі картинки.Тобто презентації по суті не було? Презентація по суті була, постфактум нам просто, громадськості, показали, що там буде будуватися. Потім державне підприємство НВМК, якраз Національне кладовище, воно збирало круглі столи, щоб, мовляв, поговорити і врахувати критику. Але творчий локомотив - це архітектурне бюро і архітектор. Він з цих зустрічей або йшов, або не мав часу, або слухав з перемінними успіхами. Тобто, він не вважає, що він має вступати у чесний і відкритий діалог з громадськістю.І що не так з самим проєктом: я не є архітектором і митцем, я маю певний рівень надивленості, тому що я їжджу багато і дивлюся, як будують інші, і як ми будуємо. І мені здається, що в тому, що нам показали, немає української мілітарної тяглості. Я не побачила там ні українських архітектурних стилів, ні чіткого розуміння.От, наприклад, там у перших двох чергах мають збудувати дім трауру. І монументи, якісь там монументи. Що це за дім трауру? Чому? Чому ми маємо будувати саме дім трауру. Які монументи? Про що вони будуть? Якісь? Ну, тобто, ми ж маємо якось цілісно дивитися. Там ще така історія, що вони вирішили будувати військову каплицю, військовий храм і будинок трауру. Тобто три сакральні споруди в одному комплексі. Який їхній функціонал? Чому? Чому такий підбір об'єктів?Є дуже багато питань, в тому числі про будівництво крематорію на цій території. Це дуже дороге задоволення, крематорій, в принципі його обслуговувати. І я не впевнена, чи під одне кладовище військове потрібен окремий крематорій. А якщо за якийсь час його почнуть експлуатувати для інших поховань, інших цвинтарів? Це означає, що Національне військове кладовище стане просто прохідним двором? Тобто є дуже багато питань, які непроговорені, які з експертним середовищем ніхто відкрито обговорювати не збирається. І це от така ситуація, такий статус-кво.Я не знаю, як це коментувати, тому що, напевно, має бути рішення якесь, до якого залучені люди, знову ж таки експертне середовище. Ми мали приклад з тою самою Батьківщиною-матір'ю, коли просто було проведене опитування в Дії. Після чого було зазначено, що більшість українців вподобали цей проєкт, і тому ми будемо його робити. Це принаймні було якесь звернення ніби до громадськості, принаймні якось були залучені люди. Ну але тут треба врахувати, що були залучені лише ті, хто мають цей Дієзастосунок, а це здається на той момент було менше половини чи близько половини лише українців, українських громадян. По-друге, проголосували ще ті люди, які хотіли проголосувати.Але там не було, пункту про знесення. Тобто там був відсутній в принципі пункт про демонтаж. Так, я не мав, наприклад, можливості, навіть не мав сенсу долучатися до цього голосування.Але навіть таке опитування, воно принаймні було. А зараз…Просто хтось вирішив, що воно буде виглядати так і все. Так, тобто воно, до речі, буде з граніту сірого, наскільки ми бачимо і по закупівлях і по всьому решті. Ти кажеш про те, що там немає духу, тої мілітарної історії, яка в нас є і мілітарної традиції. Але з іншого боку хтось вважає, що, наприклад, Рокосовський, Маліновський - це теж наші маршали. Друга світова війна, українці брали в ній участь і величезну насправді участь, українська армія і так далі. І заплатили величезну ціну за перемогу над фашизмом, гітлеризмом і так далі. Тобто це теж правда. І в такому випадку, напевно, нам треба визнати, якщо ми хочемо про це говорити серйозно, що це була також наша війна, наша участь у цій війні. І, відповідно, традиції, які пов'язані зі вшануванням цього всього, стиль навіть сам, естетика, вони також є наші. Тобто ми тут тоді відкриваємо оцю скриньку Пандори, що ми все-таки не можемо це просто так відкинути. Сірий граніт, мармур, позолота.Це, до речі, також дуже часто продиктовано нашими природними ресурсами, тому що, на щастя, чи, на жаль, у нас дуже багато в країні граніту. Це правда. Але я не погоджуюсь, тому що ми маємо ставити питання, чи історія участі українців у Червоній армії, чи це та історія, яка визначає українську державотворчість? Чи хтось не скаже: "Ви нав'язуєте нам свого Бандеру знову, своїх "усусів", "січових стрільців" і так далі? Але це теж частина української історії, це теж наше, це теж ми.Тут же не йдеться лише про Українських січових стрільців, УПА і так далі, у нас величезна мілітарна історія, скільки у нас фортець старих по країні. У нас країна за визначенням це фортеця. Тобто ми можемо завжди пропустити просто весь цей шар російського панування навіть на східних землях і просто опинитися на рівні вже, наприклад, козацькому. Зрештою, козацький хрест ось. Або навіть Київської Русі. Ну, тобто це залежить, яку ми рамку собі визначимо. Але якби в нас була ця розмова…Хто має на цій розмові бути присутній?Я думаю, історики, культурологи 100%, тобто це люди ідейні, які мали б думати над сенсами.У нас навіть не поставлений бар'єр просто, звичайний, найпростіший бар'єр між, наприклад, пам'яттю вигаданою здебільшого, фальшивою пам'яттю про Кієвскую Русь як колиску Москви. Тобто якщо ти заїжджаєш, я до війни був, наприклад, цей парк є тематичний "Київська Русь" під Києвом, і коли ти там є, ти розумієш, що це ж все в принципі калька з тієї якоїсь російської фейкової історії, оптики. Тобто там всі ті шоломи, які насправді навіть не були руськими шоломами, це були шоломи здебільшого монгольські і так далі. Тобто це все страшно, страшно, страшно намішано. Це такий вінегрет насправді з російських наративів, із совєцьких наративів. Ну, от, власне, нам треба робочу групу, яка б це все намагалася намалювати спочатку, деколонізувати.Чітко відділити, чітко відділити, що це точно не наше. І, до речі, мені дуже подобається, як в американському досвіді, там вони коли думали над виглядом американських цвинтарів, зокрема, в Європі. Вони залучали архітекторів, істориків, дизайнерів, ветеранів або чинних військових. Тобто це були і історики, і водночас військовослужбовці, що піднімало легітимність цих проєктів в очах суспільства. І мені дуже прикро, що зараз я бачу дуже мінімальну участь військових митців у цих дискусіях. Тобто є Тарас Іщик, який закриває дуже багато.Який, до речі, у Збройних Силах України.Так, він військовослужбовець, він дизайнер, і він дуже багато проєктів реалізовує якраз цих смислових. Але він не може все закрити собою. Нам треба розширювати цей пул військових. Володя Бірчак зрештою, який воює четвертий рік вже, він пішов добровольцем і воює по-справжньому, вже і поранення, і штурми, і все, що хочеш. Мені б хотілося Володю Бірчака бачити в цих обговореннях 100%. Вахтанг Кіпіані також бере участь у цьому. Але він більше з точки зору представлення окремих діячів у нашій мілітарній історії на місцях, власне, в некрополях майбутніх. Я перескочу ще на одну тему. Щодо умовної демократичності в цій дискусії. Наскільки вона має бути спеціалізована. Тобто окей, ми можемо відібрати людей з хорошим смаком. Я знову так до цього повернуся. Але що, якщо це не те, чого хочуть теперішні громадяни України? Тому що те, що я бачу на звичайних цвинтарях у маленьких містечках, наприклад. Коли намагаються поставити максимально реалістичне зображення, втілити десь там на пам'ятнику. Тобто де стоїть, ми бачимо цього військового з кулеметом, наприклад. Ну, от так, як його бачить. І я розумію, що воно буде виглядати дещо дивно через 100 років. Напевно. Це бажання просто відобразити цей момент і цей біль. Просто тут і зараз. Тому от ця фігура Мацієвського, який став відомий через це відео, де його вбили за Славу України. У нас на очах, ми всі це бачили, але коли ми робимо гіперреалістичне його зображення. Але дуже багато людей сказали, що це якраз те, що їм дає цю емоцію, яку вони хочуть. Як нам тут бути між демократією і зрозумілим походом в елітарність, якщо ми хочемо створити щось глибше? Нам потрібно навчитись делегувати цю тему митцям. У людей немає мистецької освіти. Це не їхня робота визначати сенсові і естетичні речі. Більшість на це не вчилась в університеті, в коледжах мистецьких. У нас є цілий цех людей, які би мали про це думати. Давайте їм більше довіряти. Давайте їх більше залучати. Купа студентів мистецьких факультетів вже зі свіжим поглядом на світ, з більшою надибленістю з подорожами в Європу і на Захід. Давайте залучати їх. Треба просто бути більш самокритичними. І довіряти все-таки фахівцям. І тоді ці простори будуть змінюватися, і в них буде хотітися приходити, не тільки нам з нашою особистою втратою, егоїстичною часом, а й всьому суспільству. Учням, студентам, гостям цієї країни, міжнародним делегаціям. І ми просто можемо зараз закласти стандарт, якому будуть вчитися інші народи. Так, як ми це робимо в інших сферах. Давайте і тут змінюватись на краще. Або закласти відразу хиткий фундамент, з яким нам доведеться жити потім нашим поколіннях. Тут теж є вибір.

Щороку в травні в Україні з величезним задоволенням святкують День матері, а ось менш відомий, але не менш значущий, День батька припадає на перший літній місяць.

Британський прем'єр Кір Стармер відвідав США. І президент Дональд Трамп запевнив його, що скоро досягне з диктатором Володимиром Путіним угоди про припинення вогню, пишуть цього тижня світові ЗМІ. Проте Штати не будуть давати суттєвих гарантій безпеки, йдеться у матеріалах медіа. Також видання акцентують увагу на тому, що Путін хвалить Трампа. Але попри це перспектив завершення бойових дій поки не видно. Окремо медіа писали про угоду щодо видобування в Україні рідкоземельних металів та акцентували увагу на серйозних демографічних проблемах, які очікують нашу державу. Gаzеtа.uа ознайомилася із матеріалами у світових ЗМІ. "Трамп: "Ми закінчимо війну в Україні", Тhе Тіmеs, Велика Британія Серед переважно оптимістичних переговорів по Україні були явні розбіжності. Трамп сказав Стармеру, що вірить Путіну, що той дотримає слова, а робітники зі США в Україні стримають Росію від нового нападу. Трамп заявив, що припинення вогню в Україні "дуже досяжне", але відмовився гарантувати підтримку США миротворчій місії. Стармер попередив, що Росія знову вторгнеться, якщо США не дадуть гарантій безпеки британським і французьким миротворчим силам, і що без них не може бути "довговічного миру". Стармер додав, що мирна угода між Україною і Росією не може "винагородити агресора", додавши, що якщо це станеться, це підбадьорить інші ворожі країни, такі як Іран. Але Трамп не підтвердив, чи включатиме угода гарантії безпеки США, припустивши, що угода про корисні копалини, яку він має підписати з президентом Володимиром Зеленським у п'ятницю сама по собі буде "запобіжним механізмом", бо "ми будемо там працювати". За словами Трампа, британські солдати "можуть подбати про себе самі й не потребують допомоги". Стармер і європейські лідери вимагають від Трампа подальших запевнень щодо військової підтримки США. Трамп наголосив на важливості угоди про надра з Україною. Він виключив приєднання України до НАТО, що Британія рішуче підтримує. Також президент США відмовився від своєї заяви, що Зеленський є диктатором. "Я це сказав? Я цього не пам'ятаю", - сказав Трамп. "Трамп пробує домовитися з Путіним", Тhе Fіnаnсіаl Тіmеs, Велика Британія Путін назвав перші контакти з адміністрацією Трампа "такими, що дають певну надію". Це його найбільш позитивні заяви з початку американсько-російських переговорів щодо припинення війни в Україні. Коментарі Путіна прозвучали під час зустрічі дипломатів Росії і США у Стамбулі в четвер, де обговорювали умови відновлення дипвідносин двох країн. "Маємо спільну готовність працювати над відновленням міжурядових відносин і вирішенням величезної кількості накопичених системних і стратегічних проблем у глобальній архітектурі, що спровокувало українську кризу та інші регіональні конфлікти", - сказав Путін на зустрічі з керівництвом ФСБ. Його заяви прозвучали на тлі того, що Трамп прийняв багато поглядів Кремля щодо війни в Україні. Перший раунд переговорів Росії і США відбувся минулого тижня в Ер-Ріяді та "заклав основу для майбутньої співпраці", включаючи відновлення економічних зв'язків, роботи посольств і створення робочих груп щодо умов припинення вогню в Україні. У своїй промові Путін заявив, що діалог і перспектива припинення конфлікту стали можливими завдяки "мужності та стійкості" російських військ та їхнім "щоденним перемогам" в Україні. Минулого тижня Трамп заявив, що Росія "захопила багато території, тому у неї є всі шанси" на мирну угоду з Україною. Він назвав Зеленського "диктатором" звинуватив його у вторгненні Росії й тому, що український лідер не закінчив війну раніше. Путін заявив, що "західні еліти" хочуть "підтримувати глобальну нестабільність" Країни Європи засудили таку позицію, побоюючись, що Трамп просуватиме угоду про припинення вогню на користь Росії. У четвер Путін заявив, що "західні еліти" хочуть "підтримувати глобальну нестабільність": "Ці сили намагатимуться зірвати чи дискредитувати розпочатий діалог". Лідери Франції і Британії окремо відвідали Трампа цього тижня. Вони розробляють спільний план, який окреслює можливе розгортання європейських "сил заспокоєння" в післявоєнній Україні, передусім на базі ВПС і за підтримки США. Але Трамп досі відмовлявся взяти на себе зобов'язання щодо такого "захисту", який діяв би як стримуючий фактор проти майбутньої російської агресії. Попри те, що Трамп стверджує, що Путін сказав йому, що не проти розгортання європейських сил у післявоєнній Україні, глава МЗС Росії Сергій Лавров у середу заперечив, що Москва схвалила такий план, заявивши, що "ніхто їх про це не запитував". Лавров також виключив угоду, яка дозволила б "знову накачати Україну західною зброєю", і сказав, що РФ хоче, щоб "те, що залишилося від України", скасувало "расистські закони", що обмежують російську мову та культуру. "Мрії Трампа про мінеральну угоду зустрічаються з розтерзаною війною реальністю", СNN, США Частково іржава механічна рука екскаватора в'ється над мерзлою землею, над розлогим місячним ландшафтом неприродних кольорів. Видобуток титану тут, в Іршанську, як ніколи актуальний. Електроенергія, яка живить величезні машини, працює лиш іноді по три години на день. Але такі ресурси як титан потенційно є ключовими для угоди про рідкоземельні мінерали, яка раптово опинилася в центрі розмов про мир в Україні. Сторони, які її підпишуть, США і Україна, мають протилежні інтерпретації умов, що залишає багато гострих деталей для обговорення. Чиновники США сумніваються у заявах Трампа, що потенційна угода, яку він збирається підписати з Зеленським, дасть США легкий доступ до великої кількості рідкоземельних мінералів. Багато з того, що існує, важко використати, особливо під час війни. Із цієї шахти в Іршанську важко уявити, як Україна могла б дістатися до $500 млрд, які Трамп припускав, що вони можуть повернути. Щодня бачимо, як руйнується енергосистема України "Ми не знаємо, що і як буде далі з нашою роботою завтра", - каже директор українського гірничо-збагачувального комбінату Grоuр DF Дмитро Голік. "Щодня бачимо, як руйнується енергосистема України. Щодня цілі регіони знеструмлені", додав він, маючи на увазі удари дронів і ракет, які щоночі Росія завдає по українських будинках і енергетичній інфраструктурі. Персонал заводу складається переважно з чоловіків, яких не призвали в армію, оскільки титан вважається критичною галуззю. Прибутки низькі, перспективи туманні. "Наше підприємство нестабільне. Це призводить до високої собівартості нашої продукції", - каже Голік. Запропонована угода, яка зараз лежить в основі подальшої допомоги США Україні в найбільшій війні в Європі з 1940-х, свідчить про фантастичність ідеї майбутнього процвітання. Трамп у четвер заявив, що персонал зі США в Україні буде працювати над видобутком корисних копалин після того, як угода набуде чинності. "Коли говорите про економічний розвиток, у нас там буде багато людей. Тож будемо працювати, тож не думаю, що у вас виникнуть проблеми", - каже Трамп. Природа рамкової угоди, яку мають підписати міністр фінансів США Скотт Бессент і глава МЗС України Андрій Сибіга, є такою ж непрозорою, як і елементи індустрії, яку вони прагнуть використовувати. Обсяг мінеральних багатств України невідомий. У Києві визнають, що іноді покладаються на геологічні розвідки радянських часів. Але у недавній презентації міністерства екології та природних ресурсів Україна заявила про 7% світових запасів титану та про 3% запасів літію, які ще не видобуті. Там також йдеться, що Україна входить в п'ятірку країн із найбільшими запасами графіту та має поклади рідкоземельних мінералів танталу, ніобію та берилію. Україна займає п'яте місце серед виробників титану Ці цифри нагадують дані "Щорічника корисних копалин" Геологічної служби США за 2020-2021 роки. Там йшлося, що Україна займає п'яте місце серед виробників титану та шосте за обсягом виробництва графіту. У звіті за 2025 рік не було даних про запаси графіту. Доктор геології та член Австралійського інституту геологів Наталія Барацька каже, що критична сировина є на різних стадіях дослідження і розвідки. "Дуже складно говорити про реальну вартість цих родовищ. Можемо говорити про цінність елементів у надрах, але слід розуміти, що потрібні великі інвестиції, щоб видобути, переробити та продати їх", - каже Барацька. "В умовах низької народжуваності, війни і еміграції українців стає все менше", Тhе Wаshіngtоn Роst, США Війна забрала життя десятків тисяч мирних жителів і солдатів. Ще понад 5 млн втекли і живуть за кордоном. П'ята частина, ще 5 млн, під російською окупацією. Населення України в 1991-му було 52 млн осіб. Зараз 31 млн живе на землі, яку контролює Київ. Кількість смертей втричі перевищує кількість народжень. Ці зниклі українці залишають зяючу діру в сучасній Україні, що значною мірою визначить, яка країна залишиться після війни. Зменшення населення може мати серйозний вплив на економічний стан країни, політичну стабільність, етнічний склад і здатність вести війни в майбутньому. Якщо демографічні тенденції збережуться, очікується, що населення України буде 25 млн до середини століття і 15 млн у 2100-му. Щоб підвищити народжуваність і зберегти зв'язки з людьми за межами країни, уряд запровадив ряд ініціатив - від центрів інтеграції для тих, хто живе за кордоном, щоб інформувати їх про можливості працевлаштування вдома, до безкоштовного лікування безпліддя для солдатів та їхніх сімей. "Наше завдання повернути родини, дітей, мотивувати українців народжувати більше дітей, щоб Україна після перемоги процвітала. У кожній українській родині має бути не менше трьох дітей", заявив прем'єр Денис Шмигаль. У розвинутих країнах світу спостерігається демографічний спад. Східна Європа - свідок одного з найрізкіших падінь через низьку народжуваність, ранню смертність і високий рівень еміграції. Але ще до війни демографічні показники країни були одні з найгірших у світі. Через історично низький рівень народжуваності чоловіків у віці 20-30 років сьогодні в Україні порівняно мало. Менше половини українських біженців заявили, що повернуться додому Українські чиновники сподіваються спонукати тих, хто покинув країну, повернутися після війни. Тим паче, що значна частина з них - молоді, освічені спеціалісти та жінки дітородного віку. Дана Павличко належить до цільової групи. 37-річна дівчина зі ступенем МВА Оксфордського університету живе в Німеччині з чоловіком Романом і трьома дітьми, але не планує повертатися в Україну. Вона розповіла, що серед її знайомих українців за кордоном лише половина кажуть, що повернуться. Опитування, опубліковане минулого тижня Центром економічної стратегії в Києві, показало, що "менше половини українських біженців" заявили, що повернуться додому. У 2001-му в Україні фіксували в середньому 1,1 дитини на жінку - значно нижче коефіцієнта заміщення в 2,1 і на той час цей показник був найнижчий у світі. У наступні роки цифри покращилися, але потім прийшла війна. "Рівень народжуваності впав нижче 1,0", - писав Фонд народонаселення ООН в Україні в липні. "Та частина населення, яка має народжувати дітей, яка може мати сім'ї, значно зменшилася. Велика кількість жінок репродуктивного віку живе за межами країни, а чоловіки загинули, воюють, поранені, або виїхали. Решта у стресі, в економічній стагнації, у бідності. Не всі хочуть, можуть, чи готові створювати сім'ї", каже лікар клініки "Мати і дитина" у Києві Віталій Радько. Після початку війни "Мати і дитя", найбільша в Україні клініка з лікування безпліддя, та інші заклади почали пропонувати великі знижки чи безкоштовні послуги для військових і їхніх сімей, зокрема заморожування сперми. Для чоловіків, які становлять більшість українських військових, це дає змогу мати дітей, навіть якщо вони поранені чи вбиті. Минулого року Верховна Рада прийняла закон, що передбачає державну підтримку таких процедур, і військові можуть зберігати сперму протягом трьох років після смерті. Щомісяця до "Матері та дитини" приїжджає близько 200 військових. Наразі послугою скористалися близько 3 тис. військових. Після війни Україні слід буде переходити до меншої, краще освіченої країни Після війни Україні слід буде переходити до меншої, краще освіченої країни, з акцентом на технології, оборонну промисловість і сільське господарство, каже керівник Київської школи економіки Тимофій Милованов. "Країні слід буде імпортувати велику кількість іноземних працівників. Інакше буде старіння і скорочення населення, де кількість літніх значно переважатиме молодь. Але імміграція може створити тертя", - каже він. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: НАТО може зникнути: про що пишуть світові ЗМІ Перепис населення 2001-го показав, що населення України складається на 95% з білих, слов'янських груп, переважно українців і росіян, і мало що змінилося. На недавній київській конференції, присвяченій демографічній стратегії країни до 2040-го, точилися гострі дискусії. Дехто стверджував, що країні слід зберегти культурний та етнічний склад. Милованов вважає, що загроза з боку Росії означає протилежне - Україні слід прийняти велику кількість заробітчан з-за кордону. "Ми живемо поруч із сусідом, який хоче нас знищити. Нам потрібна армія, якщо хочемо існувати. Це означає багато людей", - каже він.

25 лютого віряни вшановують святителя Тарасія, патріарха Константинопольського. Тарасій жив у VІІІ-ІХ століттях у Константинополі. Він був знатного роду, здобув гарну освіту і опинився при дворі імператора Костянтина VІ Порфирородного. Пізніше став сенатором при його матері, святій цариці Ірині. У той час у Церкві панували іконоборчі настрої, яким не зміг протистояти патріарх Павло і пішов у монастир. Тоді Тарасію запропонували стати новим патріархом, оскільки він займав нейтральну позицію в протистоянні священнослужителів. Але сам Тарасій не вважав себе гідним цього і довгий час відмовлявся. Зрештою він погодився, але за умови скликання Вселенського Собору і відновлення іконошанування. Тарасія поставили патріархом, а трохи згодом під його головуванням відбувся знаменитий Другий Нікейський Собор - на ньому ухвалили повернути шанування ікон і дозволили встановлювати в храмах і будинках ікони Ісуса Христа, Богородиці, ангелів і святих. Тарасій вів скромне життя і запам'ятався як мудрий, добрий і справедливий патріарх. Він приймав нужденних, допомагав порадою, дахом. Прозвали його Безсонним тому, що він дуже мало спав. Помер святий 806 року, похований у влаштованому ним монастирі на Босфорі. Біля могили святого не раз відбувалися чудесні зцілення вірян. Прикмети цього дня випав сніг - тиждень перед Великоднем буде непогожим; граки в'ють гніздо - чекай скоро гарну погоду; ворони каркають - до дощового літа. Сни в ніч на 25 лютого намагалися запам'ятати - вірили, що вони віщують майбутнє. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Благовіщення-2025: коли святкуємо і чим цей день особливий для вірян Що не можна робити Не можна лаятися, відмовляти в допомозі та милостині нужденним, ображати людей і тварин. Цього дня не можна лягати спати вдень, оскільки уві сні людина стає вразливою і може захворіти. Щоб не заснути, потрібно провести день у працях. Не радять також що-небудь планувати і робити серйозні покупки. Що можна робити Святого Тарасія вважають покровителем жебраків, вдів, хворих і сиріт. Йому моляться про зцілення від важких хвороб, зокрема від лихоманки та загальної слабкості, просять добробуту і щастя для близьких. Якщо цього дня поділитися грошима - це до сімейного благополуччя, що більше віддаси, то більше незабаром отримаєш. Особливу увагу приділяли здоров'ю - якщо на Тараса почати лікувати серйозну недугу, то незабаром забудеш про неї. 24 лютого в Україні розпочалася Масниця, яка має особливе значення для вірян. Вона триватиме тиждень перед Великим постом, який передує Великодню. Його дата у 2025 році - 20 квітня. Традиційно протягом семи днів можна готувати млинці і ними пригощати рідних, друзів, сусідів.

Для наших глядачів: ми з Володею на "ти", тому що вже довго знайомі, робили колись один спільний історичний проєкт документальний "10 днів Незалежності", тепер… Володя записує 11-й День Незалежності. Власне, ми з тобою спілкувалися до 24 серпня. Ти був тоді після поранення на відновленні. Що з 24 серпня до 24 лютого у твоєму житті змінилося?Володимир Бірчак, сержант бригади Нацгвардії "Хартія", фото: ukrроhlіаd.оrg Тоді було поранення. Поранення було важке, пов'язане з коліном. Принципово нічого не змінилося — і далі військо. Однак дещо змінив, можливо, там свій військовий фах, бо я був кулеметником, розвідником, цікавився мінно-вибуховою справою. Зараз я після поранення не надто вже бігаю, скоріше просто ходжу спокійно, нормально. І зараз я, власне, в бригаді "Хартія". І я нагадався і собі нагадали, що до повномасштабного вторгнення я 20 років був істориком. І ми зараз в "Хартії", у нас є така служба як Хорунжа служба, ми займаємося національно-патріотичним вихованням. Хоча я не люблю цього слова, бо воно мені трошки тягне в якісь 90-ті. Я люблю казати "історико-ідеологічне виховання", хоча дехто вважає, що це якось занадто. Ми спілкуємося з нашими військовослужбовцями, рекрутами бригади "Хартія", з сержантським корпусом, з офіцерським корпусом. Ми відверто і щиро обговорюємо історію України, зокрема ХХ століття, одного з найскладніших, але я думаю, що це ми зараз так говоримо, ми ще не знаємо, чим закінчиться ХХІ століття.І це така робота, яка спрямована на те, щоб український військовослужбовець усвідомлював і розумів, чому відбувалися ті чи інші процеси, чому зараз ми маємо те, що маємо. Тобто, щоб не забувати про те, що Росія була споконвічним нашим ворогом, бо воно якось так чомусь виходить, ніби то короткотривала пам'ять в українців. Кажу, що виходить ніби, тому що у нас оцю пам'ять крали, і ми також це розбираємо. Бо коли була окупована більша частина України, маю на увазі і Наддніпрянська, і Волинь, була окупована Російською імперією, цю пам'ять забирали у вигляді чи то Валуєвських циркулярів, чи то Емських указів, таке інше. Коли совєти окупували Україну, після того, як ми 4-5 років були незалежними, знову ж таки, перше, що почали від нас красти і забирати, це нашу пам'ять. І тому вийшло, що у 90-му, у нульових, та навіть зараз, кожен з нас має таких знайомих, котрі, знаєш, з журбинкою, тримаючи чашку чаю або 50 грамів чогось там спиртного, згадують, "як у Радянському Союзі добре було". Ну є ж такі люди. Але це ознака чого? Тобто ми забули те, що у нас було 5 років незалежності і від нас цю незалежність забрали — поразка української революції. Ми забули три Голодомори. Ми забули Другу світову, де українців знищували свідомо. І тут люди, типу з журбинкою згадують, як добре було. Тобто забрали оцю національну пам'ять. Володимир Бірчак, сержант бригади Нацгвардії "Хартія", фото: ukrроhlіаd.оrg А нащо військовим історія? Людям, які прийшли, вони рекрутувалися самі.Це перше питання, яке я задаю на першій нашій вступній розмові. Кажу, чи треба українському військовослужбовцю історія? Бо як не треба, то все, я закриваю комп'ютер, йдемо чай, каву пити, там, переговоримо про щось інше. Всі кажуть: "так, треба". Ні, називають різні причини. Кажуть: "без історії немає майбутнього". Дуже часто говорять, що історія циклічна. Я це все об'єдную, потім ми з ними починаємо. Кажу: "ви кожен по-своєму праві, от, власне, тому ми з вами будемо говорити". У нас є такий напівжарт-напівправда, що на оцій БЗВП чи КМБ, тобто базова загальновійськова підготовка, чи курс молодого бійця, їх вчать вогневої підготовки, тактичної підготовки, тактмеду, мінновибухової справи, інженерки. І водночас ми маємо історію, цю історико-ідеологічну підготовку. Тому що ці всі попередні речі вчать їх воювати, умовно вчать їх стріляти. А історія пояснює їм, у котру сторону стріляти. Бо коли ти знаєш українську історію, ти точно знаєш, в яку сторону тобі треба стріляти.Фірсов розповідав про те, що у нього були військові, які були з тих регіонів, які казали "я не будуть стріляти в росіян, тому що не вважають їх ворогами". І він казав: "що з такими робити"?Ну насправді це дуже сумно. У нас таких випадків жодного не було. І при тому, навіть якщо виникне питання, який це соціальний зріст, тобто чи це прийшли добровольці, чи добровольці по рекрутингу, чи це люди, котрі були мобілізовані через ТЦК та СП, все рівно рівень свідомості є. Ми воюємо. Якщо ми починаємо з їхнього базового особистісного рівня "ми воюємо там за наші сім'ї, матерів, батьків, сестер, братів, дружин, дітей" і тому подібне, і потім ми з ними виходимо, що "ми воюємо водночас за державу, тому що держава це наша hіgh рrіоrіty, це одна з найвищих цінностей". Ми з ними, до речі, розбираємо оцю російську ІПСО, яка дуже класно зайшла в українське суспільство. Володимир Бірчак, сержант бригади Нацгвардії "Хартія", фото: ukrроhlіаd.оrg Я іноді, коли заходжу у Фейсбук чи в інші соціальні мережі, мене починає коробити, тому що українці повелися на російську ІПСО  "держава дорівнює влада". Це абсолютно так не є. Владу, ймовірно, що треба, можна сварити та таке інше. Іноді треба, звичайно, поважати, бо іноді, коли щось добре роблять, то й треба похвалити. Але влада не дорівнює держава. Держава це такий абсолют, за який нам треба боротися. І от, для прикладу, знову ж таки, ми зі всіма військовослужбовцями - від рекрута, який тільки починає свій шлях в бригаді, до офіцера - ми проходимо: друзі, давайте подивимось, що таке держава, яку цінність ми зараз маємо. І ми аналізуємо Першу світову війну. А тоді українці з Великої України, тобто з Наддніпрянської, котрі були у російській імператорській армії, воювали проти українців з території Заходу України, котрі були в цісарсько-королівському війську Австро-Угорської імперії. Що б ми мали? Братовбивчу війну. За що? За Україну, та не за чужі імперські інтереси. Друга світова війна — знову ж таки, ми маємо ті питання. Робітничо-селянська червона армія і умовно дивізія "Галичина". Що ті не хотіли України, що інші не хотіли України. Замальовували. Тобто, нарешті ми зараз маємо свою державу Україна. І часами про це проговорюю з нашими побратимами і посестрами. Це якщо вдуматися: ми, українці, сьогодні живемо найдовший період незалежності зі всіх наших предків і попередників. Ніхто в історії стільки незалежним не був, як ми. Тобто, ми вже унікальні у цьому відношенні. І водночас ми військові унікальні у тому відношенні, що ми зараз маємо свою державу. Наші попередники, умовно, період української революції, 5 років незалежності. Але, знову ж таки, якщо увійти в історію, та держава була то більша, то менша, з відступами, з наступами. Тут ми маємо повноцінну державу, так, з тимчасово окупованими територіями. Ще дуже важливий момент. Ми маємо міжнародну підтримку, якої ми не мали ніколи. Коли у період Української революції Антанта оголошувала ембарго на торгівлю з Україною - зараз ми маємо міжнародну підтримку. Ми сьогодні маємо найбільш реалістичні шанси з усіх українських вояків і воячок, усіх попередніх поколінь відстояти цю незалежність і цю територію.Але дивися: маючи ось цю унікальну можливість, звісно, що ми не жили у тих часах, тому ми не можемо порівняти, як це бути без незалежності. Хтось народився вже за незалежності і прожив ці 30 років у незалежній країні. Маємо третій рік війни. Є у нас люди, які з горняточком чаю, з журбинкою, як ти кажеш, кажуть: як же ж добре жилося за совка з росіянами. І от це все швиденько закінчиться і ми знову будемо добре жити. І нам на третій рік заходить російське ІПСО, і є просто якісь шалені кампанії соцмережами, які розганяються про те, що десь зловили насилу, а у нього не такі релігійні переконання. Я собі уявляю цей момент, коли хлопець вистрибує з автівки, якою його везуть, в частину, що він настільки не хоче воювати за цю державу. Як ми на третій рік до цього дійшли? Як з нами це сталося?Тут потрібно розібратися. Перший момент - і я не хочу зараз все валити на російські ІПСО, але вони досить добре присутні, плюс вони нащупали момент, на якому можна грати, і вони на ньому продовжують грати - зараз обговорюємо цю ситуацію з мобілізованим зі Львова, але буквально вчора я був у дорозі і помінявся з дівчиною, щоб вона мене трошки за кермом замінила. Я гортав новини. Якщо я не помиляюся, у Хмельницькому ТЦК і СП мобілізований покінчив життя самогубством. Розумієш, тут проблема з головою. Ти не йдеш воювати, але ти вкорочуєш собі віку, щоб не йти воювати. Я не бачу тут логіки. Тут проблема з головою. Другий момент. Це в переважній більшості поодинокі випадки, їх дуже сильно роздувають. І воно шириться мережею. Я, слава Богу, свого часу, навчився блокувати коментарі. Бо коли я, котрий третій рік воює, я не кажу про хлопців, які з 14-го року воюють, що вони можуть розказати, це просто-напросто можна диву датися. Але я розповідаю якусь одну конкретну річ, з котрою я зіштовхнувся з суспільством. Наші котики хай будуть тільки там, більше їх нам сюди не проводити, бо вони нам псують тут пейзаж, який у мирному місті в нас виглядає. То вони десь там у ресторан хочуть піти борщу поїсти, а у військовій формі придумали собі таке. І я пишу допис, і в мене починається просто... навіть мої друзі, друзі по фейсбуку, колеги, знайомі, яких я цілком і повністю адекватними вважаю, вони починають нести якусь таку єресь. І про це ТЦК, і про одне, друге, третє. Це я описував, як я гуляв по місту, котре я люблю, місто Дніпро, і на мене люди дивилися зі страхом, а дехто з огидою. Тому що я був по військовій формі, я маю право її носити. І я зобов'язаний її носити у тих чи інших випадках. Бо переживали, чи я не з ТЦК. Ну, і що? А якщо я з ТЦК, то що? Знаєш, і тут це ТЦК дуже сильно грає, і ця історія, яку роздули по львівському лаборанту, про якого його колега написав: "у чувака страшна хвороба, він  хропить". Капець в нього страшна хвороба. Він не годен воювати, бо він хропить. Ні, ну для побратимів це буде проблема, але нічого. У мене один товариш так хропів, що він перехропував прильоти 120-ї міни. Я в результаті не знав, чи це він хропить на нижніх нарах у бліндажі, чи це 120-ка десь впала. Чесно, був такий колега. Другий момент. Його побили ТЦК і викинули на Житомирській трасі. Ну і в людей немає простої інформаційної гігієни. Тобто люди не можуть скласти собі плюс на мінус, що хлопа мобілізували у Львові. Як це собі людина уявляє? Його мобілізували у Львові, відвезли на Житомирську трасу, львівські хлопці з ТЦК, там побили і лишили на обочині. Нема більше львівському ТЦК і СП, чим займатися, так? Ну, тобто, потім вже з'ясувалося, що його везли, він в 95-ку попав, мені здається, якщо я не помиляюся, в цю 95-ту Житомирську десантно-штурмову бригаду, славнозвісну бригаду, до слова. І він вистрибнув на ходу. Сам собі того всього не робив. Але ми ж знаємо, і ти знаєш, як людина, котра у медіа працює ого-го скільки років, що спростування фейку, міфу і тому подібне, воно завжди буде заходити набагато менше. Якщо фейк і міф розлітається суперово, то спростування прочитає відсотків 20. Буквально недавно я стрічку гортав, далі носиться, що лаборант, хропить, воювати не годен, і його побили львівські ТЦКшники і відвезли на Житомирську трасу. Ну, абсолютний ідіотизм, але ідіотизм, який розкручується. Добре, там трохи врегулювали цю ситуацію, ти бачила, мабуть, теж це відео, що співробітник поліції і представник ТЦК і СП зупинили хлопця просто для перевірки документів - він кинувся під машину, так втікав. Хто в тому винен? Оці двоє хлопців, що його зупинили? Ну це їхня робота. І коли закидують "вони не мають права носити військової форми". Чого? З якого переляку це?Чому ці хлопці вистрибують з автівок або перебігають дорогу і кидаються під автівки або кінчають життя самогубством? Але не готові брати зброю до рук і захищати свою країну. Може, історію треба було би, власне, отак, як ти зараз розказуєш своїм побратимам раніше розказувати. Я зараз розказую дуже-дуже суб'єктивно від себе, тому що у мене ця річ болить. І я знаю цілу купу людей, які воюють у війську, і вони десь такі самі титанові, як і я, може, ще більше титанові. Я маю на увазі, скільки в мені титану в організмі, тому що я з двома штирями у ногах, з г-подібною пластиною в руці, яка у мене працює на 70%, і з шурупами у коліні. Нічого, воюю. Хлопці воюють з протезами. Чи страшно на війні? Так. Там страшно, але просто-напросто, я як історик, і ми працюємо з військовослужбовцями, ми їм пояснюємо, що, друзі, зараз страшно воювати, але ми бодай стримуємо лінію, не завжди нам виходить. Їх набагато більше часами, іноді співвідношення 1 до 20. Але, якщо ми їх не стримаємо, друзі, буде не то, що страшно, буде просто капець. Тому що це вже все повторювалося, їм нічого не треба, у них методички готові. Вони нас перестріляють -  військових, сім'ї наші вивезуть у Сибір, частину інших проактивних, просто навіть тих, хто донатив, вони повивозять десь далі. Лишать ждунів відсотків 20, не колаборантів, і будуть будувати державу. То чи не страшніше от це? Я кажу, ідучи Росія, дуже класно почала працювати на цьому, що ТЦК заганяє людей. Слухайте, друзі, ми військові — це люди, котрі мають таку одну негативну здатність закінчуватися. От ми закінчуємося. Ми просто-напросто закінчуємося. І хтось має приходити далі. Якщо ми хочемо у Києві, у Харкові чи у Львові спокійно пити каву, чи щоб наша мама і наш тато, чи щоб наші діти спокійно пішли до школи. Так, з цією самою, з повітряною тривогою, але таки пішли до тої школи чи пішли подивилися кіно, більш-менш якесь мирне життя, то там на фронті мають бути хлопці і дівчата. Тому що вони так просто не зупиняться. Ну і тут відповідь проста, розумієш? А от росіяни, вони дуже нащупали цей момент, і вони його газують і дуже багато сильно стурбованих людей. Дуже часто це боти. Там же ж подивишся, що в тих профілях відбувається - мрак.Десять захисників України. Через складні поранення вони обмежено придатні до виконання бойових завдань. Тож командування військових підрозділів скерувало їх на службу до Самбірського РТЦК та СП. Фото: vаrtоnеws.соm.uа Так, але це треба на кожного профіль зайти і подивитися, хто він такий. І з'ясувати, чи це жива людина, чи це просто заслана.Ну, чесно, я розумію, що може бути страшно, що людина може загинути. Ну, так, ми всі усвідомлюємо. Колись хлопці з моїм дуже хорошим побратимом з попереднього підрозділу, коли ще служив у Збройних Силах України, ми так, знаєш, жартували собі серед ночі, каже: "Ну, ми, виходить, підписали договір зі смертю". Бо кожен день ти можеш загинути. У мене іноді зараз приходять флешбеки, що, а там розтяжку зняли, і вона зачепилася просто-напросто чекою, мало-мало, щоб вона розірвалася у нас під носом. Все, троє 200-х. Чи ще один момент, ще один, ще один, ще один... ТЦК вручають повістку. Фото: vіnnіtsа.іnfо Десятки тих флешбеків приходять. Ну, дякувати Богу, я якось вижив там. Завдяки молитвам матері, інших друзів, близьких, завдяки молитвам коханої моєї. Ну, типу, вижив, добре. Ну, так і ніхто не каже, що ти, друже, одразу загинеш. А от оце все накручується, накручується, накручується... М'ясні бригади, ще щось. Ну, тобто, люди забагато собі фантазують. Так, є де дуже тяжко, ну, це війна. Це не прогулянка, це війна. І тут до того моменту, я не можу говорити загальну оцінку, я можу сказати тільки свою особисто. Бо це повторилось. Я дуже багато друзів маю, котрі почали воювати ще у 2014 році. І ми з ними зідзвонюємося, списуємося, іноді пересікаємося, коли хтось у Дніпрі чи у Харкові, на чай, каву, кажуть: "Володь, ми тобі казали, що таке буде. Зараз повторюється 16-й рік. Про війну забувають. Війна десь там далеко. Хлопчики й дівчатка там собі воюють. У нас тут усе нормально". Ну тільки от єдине, чим це відрізняється від АТО і ООС, тоді проходили хвилі мобілізації. Поміняли ротацію, одні вернулися додому, рік відстояли, відвоювали, стримали, інші поїхали туди. Зараз же ж у нас йде повномасштабне вторгнення, ми воюємо на всіх фронтах. І зараз співробітники ТЦК і СП, вони змушені і вони зобов'язані виконувати одну цю роботу. Вони роблять ту роботу, яка потрібна нам, котрі знаходяться на фронті, тому що без людей фронт посиплеться. Але виходить, що військові, котрі вертаються з фронту, заважають тут мирному життю. ТЦК і СП, ті самі військові. Для мене це питання закрите, я не ставлю під жоден сумнів. Вони є військові, тому що там переважна більшість хлопців, які поранені, приходили з фронту і воювали, а зараз так продовжують свою службу. І виходить, що ми заважаємо мирному життю. Але просто якщо нас не стане, не буде мирного життя.Ось ці повідомлення про контракти з 18-річними — 25-річними і про те, що вони отримуватимуть гроші. Як ти і твої побратими, ті, що з 22-го чи ті, що з 2014-го, як ви сприйняли цю новину?Я скажу в першу чергу свою думку, не знаю, може хтось буде на мене ображатися, може не буде. Насправді, я противник мобілізації з 18-ти років, правда. Чому? У мене є і особисте по цьому і я дивлюся як історик. Я не хочу чергового втраченого покоління в Україні. Правда. Я просто дивлюсь на втрачене покоління після Першої світової війни. Я дивлюсь на втрачене покоління після Другої світової війни. Я би не хотів, щоб мобілізували  18-25 років цю категорію. Тобто, хто хотів мобілізуватися, ми вам зараз побратими, один з ліпших побратимів Рейн, хлопцю 21 рік, він воює з 22-го року, він з 18 років воює. Та, він захотів, він пішов. Інші хлопці теж. Цим зараз, можливо, треба дати паузу. Другий момент. Скільки? Це недавня статистика, десь, можливо, осіння. У нас потенційно ще 4 мільйони чоловіків, від 25 до 60, котрі можуть бути мобілізовані. Виключаємо 1 мільйон це критична інфраструктура. Я беру там по найвищій планці. Я говорю орієнтовні цифри. Нас залишається 3 мільйони. Але тут починається, в того кицька має трьох котенят, і він не годен служити, в того то, в того то… . І тут виходить, що в нас 3 мільйони не годні й піти служити, але ми зараз будемо малих мобілізувати. Хай не ображаються хлопці, я не з ейджизмом говорю, ну, просто, мені 37, а 18... Хоча абсолютно поважаю цих хлопаків і дівчат. У попередньому підрозділі у мене двоє дівчат по 19 років прийшли служити. Вона навіть підробила підпис батьків, щоб її ТЦК взяло, тому що ТЦК не хотів. Ну, пішла і воює, і добре воює. Але поки ще є оцей мобілізаційний резерв, я би не брав їх. От чесно, би не брав. Хай поживуть. Я до повномасштабки викладав в Українській академії лідерства. Ми якраз теж вчили і історію зі студентами пропрацьовували, і те, як історія впливає на сьогодення, вона справді впливає. Коротко, не зачіпаючи цієї теми, по крайніх історичних дискусіях з нашим західним сусідом, з Польщею, ми можемо бачити, як історія може впливати на сьогодення. Я пам'ятаю цих хлопців 18-19 років. І що? І кілька моїх студентів вже загинули. І знаєш, я просто дивлюся на себе, повторююся, мені 37, я трохи вже пожив. Ні, очевидно, мені хочеться жити далі. Мені хочеться жити далі, скільки я ще книжок не прочитав, скільки пташок не перефотографував, скільки ми там ще місць не побачили з дівчиною і тому подібне. Не пожили разом толком. Але я вже трохи життя пожив. А от той пацик, якого я недавно в Харкові вчив історії, ми з ним розбиралися, і він красунчик, розумашка, він так орієнтувався у цьому всьому. Все, його нема у 22-му році. Його нема, він загинув. От до цього я для прикладу не хочу. Трохи такої сумної, хоч і серйозної теми, на жартівливу...те, що ми зараз ходимо під кулі, якщо вони всі мільйонери поставали. Бо ми - то стара паторочь, нам вже мільйон ніхто не дає, а вони всі мільйонерами стануть, бо ті, хто підуть, то їм дадуть мільйон, ну і там я вже бачив, що є рішення уряду, ті, хто вже служать, але мають до 25 років, то вони все одно мають право  подати, їм мільйон теж. Мільйонери довкола нас, файно.Ти знаєш, я згадую наше інтерв'ю, яке ми з тобою записували влітку, до Дня Незалежності, і зараз. Я бачу у твоїх очах оцей біль від того, що цивільні люди дистанціюються від військових. Такого я не бачила влітку. Ти тоді ще сказав: як легко говорити, бо ти не ставиш тих запитань, які дуже часто я чую від людей, які не на війні, які не дотичні до війни. І є якийсь перелік запитань, які ти як військовий просто не можеш чути, бо вони вводять у ступори. Ти краще це опишеш. Що ти відчуваєш і що це за запитання, щоб люди їх не задавали?Може це і є біль, певний біль, може трохи злість. Я думаю, що я не один такий в Силах оборони України. Це в багатьох хлопців є, і ми списуємося, і перегукуємося. Але я вірю в те, що я роблю. Тобто стержень доволі міцний, його дуже важко буде погнути. Я вірю в те, що я роблю. Плюс маю підтримку від рідних і близьких, і це завжди. А три питання, я тут, мабуть, буду відповідати напівжартома, бо ми так свого часу з хлопцями сидячи в окопі на Донбасі придумали, як відповідати на ці питання. Перше класичне питання, я думаю, що тобі як журналістці його теж задають, бо ти ж десь там мало не біля Трампа, в уявлені декого, хоча най Бог боронить. І одне з питань — "Ну коли це все закінчиться?".Мене буквально вчора запитали, я прийшла до стоматолога.Знаєш, так як ти в уявлені десь біля Трампа, я коло Сирського ходжу, кожен день бутерброди йому роблю, і він мені каже. Коли це задають рідні, близькі, ти пробуєш щось там пояснювати, що я не знаю, але я аналізую, то відбувається, ще то... але це ще буде довго, друзі, приготуйтесь до цього. Коли це так тобі просто рандомно задають це питання, ми придумали в окопі на Донбасі, як відповідати. Це придумав товариш, він каже: "Треба зробити дуже серйозний вигляд обличчя, дивитися прямо в очі і казати: "нам заборонили про це говорити". Це питання номер один. Питання номер два, яке задають. Знову ж таки, ти не можеш описати, бо це, мабуть, різниця цих двох світів цивільного і військового — "Ну, як там?". Як ти можеш реченням, чи абзацом, чи якимось коротким монологом описати, як там людині, котра там не була? Насправді, це дуже складно. Але тут я використовую ще одну домашню заготовку з Мартіна Бреста, я дуже люблю його книжки. В нього є шикарна книжка "Піхота". Він розказує про одного бійця, який прийшов до психолога і казав, що у нього серйозні проблеми. Я так кажу: "У нас усіх серйозні проблеми". Кажуть, чого? Я кажу: "Мені здається, що я схожу з розуму". Люди питаються, чого? Кажу: "Мені третій рік здається, що хтось намагається мене вбити". Тут же розуміють, що щось я несерйозно відповідаю. І третє питання, це вже коли дуже інтимно так задають, коли там близькі стосунки, бо ну так просто тебе ніхто цього не спитається — "Чи важко вбити людину?". Я відповідаю, правда, словами одного снайпера, котрий, до речі, у Львові лікувався після важкого поранення, йому лікар задав це запитання, і снайпер, не моргнувши оком, сказав: "Ти знаєш, насправді, так, людину вбити дуже важко, бо вони без перестанку бігають і взагалі намагаються від тебе втекти". Ну, от якось такі три класичні запитання, котрі краще не задавати військовим, ну, і військовий вам сам розкаже, коли прийде час або коли він захоче.Просто коли ви будете це запитувати, то у військового може бути знову буря емоцій, можуть бути якісь флешбеки.Я сприймаю напівжартома, а для когось це може бути тригером і спровокувати там, чи якийсь депресняк, чи навпаки агресію, чи ще щось.На початку нашої розмови ти сказав про те, що ми зараз в унікальному часі, і цей унікальний час - це міжнародна підтримка. І вона є.Вона є.Але ми дивимося, що новини якісь такі стрімкі.Ти маєш час стежити за тими новинами? Як в тебе, як в історика? Не просто як в громадянина, не просто як в людини військової, а от все це, і громадянин України, і історик, і військовий. Як ти трактуєш усі ці події у світі? Де ми зараз, якщо історія циклічна? В якій ми точці? Чи була вже ця точка в нас? Чи ми зараз якийсь знову такий унікальний шлях проходимо?Ні, її не було ще ніколи в українській історії. Такої точки, де ми зараз, її ще не було ніколи в українській історії. Тобто, коли ми протистояли величезному, потужному агресору. Тому що ще один момент, на котрий повівся мудрий український нарід. Зараз я без лапок говорю мудрий український, тому що я люблю український нарід, але він повівся. Він повівся на всяких ідіотів, наголошую, ідіотів, типу Арестовича, котрі ходили і вливали в ухо, що 2-3 тижні, а потім звалили і сидять в батальйоні Монако і взагалі невідомо, що там триндять. Це людина, яка від ОЗМК вижила, і скільки він там разів за лінією фронту... Постидався б таке говорити перед обличчям справжніх розвідників.Він ще потім казав, що якщо він помилиться в своїх прогнозах, то він піде у військо.Я перепрошую, бо я зараз можу згадати те, що я інші слова іноді використовував. Треба себе тримати в руках. Те, що він розказував, 2-3 тижні. Люди розслабилися, люди слухали оцю всю дурницю, а насправді ми зробили катастрофічну помилку, яку не можна допускати ніколи. Ворога свого можна і певно треба ненавидіти. Ворога свого можна і треба вбивати, але ніколи в житті не можна недооцінювати. Та ж річ відбулася. Коли всі бігали і носилися за Арестовичем, я дивився на цього ідіота, що він несе, при тому, що він несе мало не від імені влади і держави. І всі подумали, що це так просто-напросто дається. Ну, бо проти нас воюють якісь там чмобіки. І Арестович каже, що в них там ракет вже лишилося якихось 5 штук, і то, певно, дві не долетять. І він каже, що це за 5 тижнів закінчиться. Ну, то все супер, прекрасно. ЗСУ на фронті, скоро буде перемога, і будемо всі святкувати. Та ні, це насправді все набагато складніше. Так, у них є чмобіки. Ну і в нас іноді трапляються. Так, у них є аватари, і в нас іноді трапляються. Це величезне військо, це зріз суспільства, який є, насправді. Але їх не можна недооцінювати. По-перше, вони мають дуже багато техніки. По-друге, вони добре вчаться. Так, вони часами йдуть суто по підручнику, і на цьому їх можна ловити. Іноді крадуть і в нас. Але річ у тому, що вони теж вишколюються, вони теж багато чого вміють, і найбільший момент - їх у рази більше за нас. Їх у рази більше за нас. І вони своїх не шкодують. Якщо я знаю, що є десь певні моменти, у певних частинах, де є проблема з командирами, але у переважній більшості, і я щасливий з того, що на всіх командирів, на котрих я потрапляв, дуже цінується людина. Особовий склад дуже цінується. Для прикладу, я у бригаді "Хартія", я маю з чим порівнювати, і я захоплююсь тими речами. Це зараз не для красивого слівця, абсолютно. Перехреститись можна, якщо це нікого не образить. Я дивлюся, як наше командування цінує людей і цінує кожну людину. Започатковується операція, можливо ти чула, перша дронова операція, перший дроновий наступ, який був проведений і повітряними дронами, і наземними дронами. Тобто це вже спрямовано на те, щоб берегти особовий склад. Бо залізо або зремонтується, або десь починається збиратися, купиться нове. Та людину ти вже не зремонтуєш, якщо вона вбита, 200-та. Ну все, її вже немає. Це ось цей епізод. Стосовно того, що ми з тобою говорили.Мені здається, що це справді унікальна точка, бо такого у нас ще не було. Тобто такого повномасштабного конфлікту з такими задіяними силами у нас ще не було. Тому що тут неможливо порівняти агресію більшовицької Росії проти УНР. Там сили були менші. Зараз і технології більші, і сил вони зараз задіяли більше. І другий момент, ми все-таки маємо міжнародну підтримку. Я знаю, за що ти, ймовірно, мене питаєшся, що буде з цим новообраним президентом і куди це все заведе, маю на увазі, президентом США. Я боюся щось тут прогнозувати. Після його першого терміну я прочитав дуже хорошу книжку його радника з питань нацбезпеки Джона Болтона. До речі, дуже любить Україну і досить такий толковий, як і військовий експерт, військовий аналітик і взагалі дуже хороший дипломат. Його книжка називається "Кімната, в якій це сталося". Він дуже цікаво описує Трампа, його психотип і взагалі що це за людина. Я боюсь тут зараз щось прогнозувати. Ну, наразі я бачу, що нас підтримують, тобто нас ще не здають. Але як ми з тобою говорили перед ефіром, тут кожен ранок заходиш у новини і там щось нове для себе відкриваєш. І я поки що не можу провести межу, де тут піар. Як було в попередній його каденції, коли він заявив секретній службі, що я хочу привезти талібів до себе в резиденцію. Там ЦРУшники, мабуть, за валідолом побігли чи його еквівалентом. Де в нього вибрики і піар, а де він направду. Я до кінця не знаю, чи в нього це все забавки з електоратом, а-ля Канада 51-й штат і Гренландія синьо-червона, зоряний острів, і Панама. Чи це в нього гра з електоратом, чи він насправді так думає? Бо якщо насправді так думає, то тут серйозні проблеми.

Росіяни б'ють по Україні, коли їм заманеться. Бо в окупантів є свій план ударів. Тому не варто прив'язуватися до дати третіх роковин повномасштабного вторгнення Росії (24 лютого - Gаzеtа.uа). Про це сказав речник Повітряних Сил ЗСУ Юрій Ігнат в інтерв'ю "Радіо Свобода". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Росіяни атакували Київ ударними дронами "Говорити про якийсь конкретний день не можна. Бо Росія має свій чіткий план, вони мають визначені об'єкти, по яких хочуть ударити. І планують свої удари відповідно до задумів стратегічних. Також враховують різні фактори, навіть погодні умови. Це теж дуже впливає, щоб планувати удар в той чи інший регіон", пояснив речник. Він вважає, що українці мають бути готовими до ворожих ударів у будь-яку хвилину. "Новий рік, будь-яка символічна дата для окупанта чи символічна дата для України, приміром, День незалежності. Очікувати ми вже очікуємо три роки щодня. Пережили різні очікування, "Орєшніки" і так далі. Звичайно, треба бути готовими", сказав він. І додав, що має на увазі навіть курси надання першої медичної допомоги. "Кожна родина, організація повинна мати якийсь план в екстреній ситуації, коли критична ситуація наступає. Удар, чи то "Шахед", чи ракета, треба знати, де аптечка лежить, як діяти, першу допомогу надати. Тактична медицина це дуже важливо. Багато сімей записують підлітків на такі курси, це може врятувати життя батькові чи матері. Тому готуватися. Ми живемо в такий час", порадив речник. Близько четвертої години за київським часом 24 лютого 2022 року президент Російської Федерації Володимир Путін оголосив про "спеціальну воєнну операцію" з метою нібито "демілітаризації та денацифікації України". Уже за кілька хвилин почалися ракетні удари по всій території України, у тому числі неподалік від Києва. Російські війська вдерлися до України поблизу Харкова, Херсона, Чернігова, Сум, увійшовши з Росії, Білорусі й тимчасово окупованого Росією Криму. Це була найбільша атака у Європі з часів Другої світової війни. Завдяки спротиву української армії та сил самооборони в перші дні агресії російська армія зазнала значних втрат у живій силі та техніці. Однак навалу росіян повністю зупинити не вдалося.