Search trend "день матері в україні"

Ви зараз в Україні, бо презентуєте тут свою книгу. "Столик з видом на Кремль". І, звичайно, там йдеться про Росію, але починається книга з України, з Бучі.Насправді зараз без України неможливо розповісти про Росію. На  початку книги я пишу, що Росія сама спакувала себе до чорного мішка  і скоїла самогубство. Якби хоч трохи людяності залишилося в цій країні, то вона б заплакала від того, що сталося в Бучі чи Ірпені. Ви добре про це знаєте, бо Ви там жили, а для мене це було щось вражаюче. Моя оповідь  починається в Києві, в порожньому Києві, виють сирени, невдовзі почнеться обстріл. Я сам у квартирі, в місті - пустка. З-поміж мешканців будинку залишився тільки я. Я повернувся з Бучі, і вся квартира просякнута запахом Бучі, запахом тіл, які були розкидані цим містом. Я пишу текст про це, зрештою, не перший день, вже працюю кілька днів. Публікую це не лише в тижневику "Політика", але й на Фейсбуці, щоб якнайбільше людей довідалися про це. Раптом виявляється, що хтось перекладає ці тексти російською, не запитуючи мене, але перекладає їх дуже добре і розміщує їх на сайті "Радіо Свобода". І тоді я подумав, що всі люди, яких знаю в Росії, повинні знати, що я тут, повинні читати те, що пишу, дивитися фотографії, які  зробив. Я очікував, що невдовзі вони почнуть мені писати, телефонувати, невдовзі я отримаю купу повідомлень звідти, але телефон мовчав. Зателефонувала тільки одна людина, і, власне, про це моя книга. Що ця людина сказала?Запитала, чи це відбувається насправді.Росіяни завжди кажуть, що те, що вони зробили в Бучі - неправда.Це був один дзвінок, під час якого ця людина, яка є головною героїнею книги, хотіла дізнатися, що там відбувається. І, власне, далі я розповідаю про нашу з нею дружбу, про нашу симпатію. Вразило мене те, що більше ніхто не дзвонив. Це було дивно і до болю сумно. Важко, знаючи Росію, вірити в неї на політичному рівні, коли країною керує офіцер КГБ, то на що можна сподіватися. У ширшому сенсі соціальні дослідження демонстрували, що росіянам подобаються такі речі, як, наприклад, обстріли Грозного чи відбирання частини території у своїх сусідів (маю на увазі Крим). Це все призвело до того, що російська влада зараз є все  популярнішою. Але для мене це не було чимось дивним. Я радше був розчарований, що люди, яких я знав на такому дружньому рівні, на рівні довгих розмов, симпатії, не помічали нічого з того, що було очевидним.Якби Вам зателефонували ці російські друзі і запитали у Вас, що Ви робите в Україні під час повномасштабного вторгнення (я так розумію, що ви потрапили до Бучі після деокупації), то що б Ви їм відповіли?Що я тут для того, щоб задокументувати воєнні злочини і вбивства людей, які коїть Росія на території сусідньої держави, яка не зробила нічого поганого, що це не якісь партизани, бойовики, а люди, офіцери, які носять російські однострої. І що неможливо змити ганьбу з їхньої військової форми. Знаєте, моя свекруха - етнічна росіянка, яка в Сибіру познайомилася з моїм свекром - українцем за походження. Відтак, вона переїхала з ним в Україну.  Ще в 2014, коли вони жили в Криму, свекруха телефонувала своїм родичам і запитувала "Навіщо ви це робите, що я змушена втікати зі свого дому?" У 2022 році, коли вона вирвалася з обстрілюваного Києва, зателефонувала російській родині з тим самим запитанням. На що її сестра відповіла:  Росія ніколи не починає першою.Так, це, звичайно, неймовірно! Скажу Вам, що я теж фіксую подібні  історії. Їх у мене багато в записнику, багато у книзі. Адже є в Україні родини, які живуть і по той бік кордону. До прикладу, людина, про яку я хочу розповісти, знаючи, що я знову приїхав в Україну, що у мене презентація книжки, написала мені: "Пане Павле, ми знайомі, я з Харкова, з Салтівки, ви якось пили у мене чай під час обстрілу". Це не було звичайне чаювання,  бо та пані розповідала, що їй телефонував брат, який переїхав колись до Росії (працював там якимось інженером), а вона залишилася на Салтівці, яка дійсно розбомблена, знищена. Так от він до неї дзвонить і питає: "Сестро, чому ви по нас стріляєте"? Вона каже: "Тобто? Адже я навіть житла тут не маю, твої племінники звідси поїхати, тут гинуть люди". А він відповідає: "У нас на телебаченні сказали, що це ви в нас стріляєте". Отже, ось таке бачення когось, хто не може в це повірити, але мусить. З іншого боку, у 21-му столітті, коли є інтернет, ютуб, все доступне в мережі - правдива і неправдива інформація, вдавати, що чогось не знаєш, не можна. Чесно кажучи, взагалі, вдавати, що моя країна вчиняє вбивства, що армія, на яку сплачуються податки, вчиняє вбивства, ніколи не вийде. У 30-х, 40-х роках минулого сторіччя німці вдавали, що немає чогось такого. Але це не означає, що не знали, що не мали зеленого поняття, що їхні єврейські сусіди, які жили поруч усе життя, раптово зникли, бо раптом переїхали до якогось кращого світу. Що німці не знали про те, як тих катують. Я не думаю, що середньостатистичний росіянин може не знати якихось речей. Не може бути жодного виправдання. Мене це не переконує, вважаю, що це просто відмовка. Власне, ваша розповідь у книжці  починається з Бучі, але там також багато про Росію, бо Ви жили в Росії певний час, приблизно 4 роки, так?Якщо все додати, то може вийти навіть більше, бо це була одна з тих країн, які мене найбільше цікавили. Як кореспондента видання Rzесzроsроlіtа?Так, я був кореспондентом Rzесzроsроlіtа. Постійно там працював три роки, подорожував Росією, потім повертався. Раніше повертався, а потім вже не міг. Ви були закохані в Росію?Росія була неймовірно цікавим місцем для репортера. З точки зору журналістики там завжди було, що описувати. Цей край подобався мені з професійного погляду, але й подобався… Я жив там, мав друзів, мені здавалося, що у мене там є близькі друзі, а потім виявилося, що багато чого, мені лише здавалося.  Як так сталося, що Ви опинилися в Росії? Це Ви захотіли туди поїхати, чи це було завдання редакції?Життя журналіста – це випадок, я їхав до Афганістану, коли почалася війна з талібами в Афганістані, і я летів через Москву. Треба було летіти до Москви, потім до Ташкента, потім треба було їхати до Душанбе. Загалом дорога не була легкою. У Москві працював наш багаторічний кореспондент Славомир Поповський, неймовірний знавець Росії. Це був такий старший пан, який ходив Москвою з цигаркою і собакою басетом. І я, коли приїхав, кажу: "Друже, тут стільки всього, що можна описати!". Він каже: "Ні, тут все таке нецікаве, сіре", а я йому "Але подивись! Цілий світ в одному місті - в Москві", на що він відповів, що це все не має значення. Повертався я з Афганістану, також через Москву, і Славомир (дуже приємна людина, чудовий журналіст, він залюбки допомагав молодшим колегам) зустрів мене в аеропорту. Я був дуже втомлений після того відрядження, тож Славомир приготував вечерю і каже: "Я за тебе домовився". Я питаю: “Щодо чого?”, а він: "У мене зупинявся наш керівник, і я сказав, що ти хочеш зайняти моє місце кореспондента у Москві. Я насправді вже хочу повернутися до Польщі, а ти будеш тут". І так я опинився в Москві та почав там працювати кореспондентом. Яким було ваше перше враження від Москви? Це велике місто.Але воно незатишне. До війни, тобто до 2014-го, я була якось у Москві у відрядженні. І коли повернулася звідти до Києва, то подумала, що обожнюю його. Раніше вважала, що Київ – це місто, яке стоїть в заторах, але Москва просто живе в тих заторах.Так, Москва дуже специфічна, її можна любити, або не любити. Я колись її дуже любив, натомість я не любив Петербург. Це місто мені завжди здавалося похмурим. Воно ж побудоване на кістках. Попри це, його архітектура вражала. А от Москва для мене - це інший вимір. Я там працював, і життя там вирувало. Мені це дуже подобалося! Але, звичайно, коли я приїхав перший раз до Києва на Помаранчеву Революцію, то подумав: "О, тут круто!" Київ, з одного боку, це велике місто, а, з іншого, воно дає можливість його опанувати, зрозуміти. Але маю визнати, що Москва мене, як журналіста, дуже приваблювала, там постійно щось відбувалося, тим більше, що в той час, коли я там жив, багато всього відбувалося на околицях колишньої імперії: Революція Троянд в Грузії, Помаранчева Революція. Було видно, що ці народи, колись пов’язані з Росією політично, мають іншу думку, обрали для себе інший шлях. Також було помітно, і це було неймовірно, це було дуже цікаво, що Росія не хоче це зрозуміти. Але як так? Адже ми брати. Росія не могла зрозуміти, що не всі хочуть братніх стосунків, що країни, народи, які мають сумніви щодо сусідства з Росією, не мають бажання з нею ще більше зближуватися, хотіли б послабити ці відносини. І це все було цікаво. Росія в ті часи була трохи шалена, але вже тоді було помітно, що закручуються гайки. Я з цікавістю спостерігав, що все менше прислухаються до  людей, яких я неймовірно поважав, які бували у мене вдома, таких як Сергій Ковальов (царство небесне). З людей, які були демократами та вважали, що Росія могла б мати інший вигляд, робили божевільних, зрадників. Таке відбувалося, але це теж було цікаво, це не був різкий процес, це відбувалося крок за кроком. А найцікавішим було те, що люди, яких я знав, теж змінювалися. Звісно, ці зміни були дуже повільними, та я міг їх помітити.Свою книгу я писав майже все життя, але у мене в голові вона добре повкладалася якраз в ту ніч у Києві, після повернення з Бучі, коли я почав помічати речі, які я не хотів би помічати, як почали змінюватися люди. Я тоді почав усе аналізувати, пазли зійшлися. У цій книзі багато чого переплітається, є ретроспектива Росії і розповідь про війну, про вторгнення в Україну, про те, що я бачив, бо я був в багатьох місцях під час цього вторгнення, не лише в Бучі й Ірпені, а й у Лисичанську, Сіверськодонецьку, Вугледарі. Багато міст, які я називаю: Часів Яр, Бахмут - не можна назвати містами, це вже згарища насправді. Водночас вони є демонстрацією того, що означає той "рускій мір", і що означає братнє рукостискання, рукостискання з Москвою. І воно не раз уже повторювалося. Це вже було. Наприклад, із Грозним. Але для чого це росіянам? Всі ці українські знищені міста, які Ви перелічили - Ви вірите в те, що вони їх відбудують. У Вас в книзі є фрагмент, де Ви розмовляєте зі своєю подругою про Курильські острови і про те, нащо вони Росії. Чи це щось подібне?Я вважаю, що ця історія має сенс.  Це повторюється і повторюється у 20 столітті, у 21-му. Росія така є. Я також описую свою подорож з Владивостоку до Москви транссибірською магістраллю. Дорога потягом займає 7 днів і 7 ночей. Після неї тебе хитає наче на кораблі. Виходжу я на вокзалі, і мій друг, який зараз є емігрантом, який ще до анексії Криму, або одразу після покинув Росію, (потім жив в Україні, допомагав, зараз у Фінляндії) зустрічає мене на пероні і каже: "Слухай – це цікаво, я ніколи так не їздив. А можеш мені розповісти про свою подорож? Я задумався, а потім кажу: "Можу описати цю мандрівку одним словом, і це слово – пустка”.7 днів і 7 ночей пустки?Так. Звичайно, упродовж подорожі відбувається різне, потяг проїжджає Байкал.  Але в цілому, якщо описати це одним словом, то це – порожнеча. У мене також був цікавий досвід, бо я випадково взяв з собою у  потяг книгу "Острів Сахалін" Чехова, який мандрував тією ж дорогою, коли ще не було залізниці, тільки в протилежний бік - від Москви на Сахалін, на Далекий Схід. І, щиро кажучи, у мене було враження, що те, що я бачу за вікном, і те, що він описував, дуже схоже! Тобто минуло стільки років, а за великим рахунком, я в книзі Чехова читаю про те ж, що бачу за вікном: якесь болото, руїни, відмінність лише в тому, що з’явилися електроопори. І в той момент у мене з’являється така рефлексія: "Люди, якщо у вас є так багато всього, але ви не дбаєте про це, то навіщо вам ще більше".Власне, це Ви запитали у своєї подруги щодо Курильських островів, для чого?ТакІ що вона відповіла?Це була розмова у неділю. Кінець вихідних. Завтра на роботу. Ми дивилися телевізор. І я спитав М.: "Може ви б віддали якийсь там острів на Курильських островах японцям? Настав би мир, підписали б якісь торговельні відносини?", на що вона обурилася, що "Ми не віддамо жодного острову, жодного шматочка землі". Я сказав: "Чому?" Вона ж відповіла: "Бо там проливалася кров наших предків!" "Але ж це гори!” - апелював я. Втім, вона стояла на своєму твердо:  “Нікому нічого не віддамо!” Те, що вони нікому нічого не віддадуть, - це один пункт програми, але те, що хочуть ще більше. Адже Путін ще в 2021 році сказав, що він має на думці, і там була не тільки Україна, а набагато більше. Україна була тільки початком, ще б мало бути витіснення військ НАТО з таких країн, як, наприклад, Польща. Тобто, якби там не було військ НАТО, то утворилася б така сіра зона. Але для чого він хоче створити таку сіру зону? Не вірю в те, що Литва, Латвія, Естонія і Польща нападуть на Росію, бо у нас є цікавіші справи, так само, як в  українців є цікавіші справи, ніж напад на Росію. Це така ідея, щоб нас ослабити, розбити єдність Заходу і зробити наступний крок. Я абсолютно впевнений, абсолютно – абсолютно, що путінська Росія не зупиниться на Україні, що Україна – це лише певний етап. Я знайшов таку метафору, в романі братів Стругацьких про злу планету, яка існує тільки для того, щоб пожирати інші планети. То Росія трохи у мене з цим асоціюється. Знаючи історію Росії, то їм постійно мало, постійно хотіли б ще. Я думаю, що вони почнуть себе почувати в безпеці тільки тоді, як з одного боку буде Атлантичний океан, а армія буде розташована в Португалії, а потім будуть говорити, що з іншого боку океану ще є такий острів, який називається Сполучені Штати, і теж нам загрожує. Якщо керуватися такою логікою, то на всьому світі буде тільки одна велика Росія. А потім вони почнуть окуповувати космос. Тому я вважаю, що Україна не може програти в цій війні, це була би величезна трагедія! Я вважаю, що Україна повинна бути в НАТО, повинна отримати гарантії безпеки! Українська армія, яка показала, що може роками захищати свою країну, від, не будемо приховувати, значно більшої армії, краще оснащеної, повинна бути включена до системи безпеки всіх демократичних країн, і не тільки Захід повинен дати гарантії Україні, але Україна повинна бути частиною цих гарантій безпеки.Ви їздите на український фронт,  бачите все на власні очі, але чи всі Ваші співвітчизники так зараз думають? На початку повномасштабного вторгнення Польща дуже допомагала українцям. Але нинішні настрої серед поляків, зважаючи навіть на недавні вибори, видаються нам антиукраїнськими.  Чому так?Я дуже пишаюся поляками, що вони повели себе так добре, коли наші друзі – сусіди були у великій біді, коли на них напали. Зараз з’явився  політичний чинник. Я вважаю, що, на жаль, польська політика дуже змінилася. Політики замість того, щоб задавати суспільні настрої, вони роблять дослідження, які показують, що поляки можуть чогось побоюватися. І замість того, щоб зменшувати такі настрої, вони їх підносять, і кожен хоче на цьому отримати більше відсотків. Я вважаю, що це дуже погано, що є такі висловлювання, що Україна не повинна бути в НАТО. Це чи нерозуміння політичної ситуації в Польщі, чи якась майже зрада. Я не песиміст, хоча з фактами не посперечаєшся. Коли бачиш ентузіазм в підтримці України і українців на початку російського вторгнення і зараз, то звичайно зараз ця підтримка менша. Але з іншого боку, так, українці вдячні, але через це розсипання зерна, через такі історії, настрої змінилися. Колись ми мали максимум довіри, а зараз інші країни нас випередили і це не добре, це знецінює суспільний настрій, і настрій країни. Адже, треба сказати, що не лише суспільство допомагало українцям, але й на державному рівні теж було багато потрібних і відповідних рішень - наприклад, надання доступу до навчання, до системи охорони здоров’я. Це все було в порядку! І що ми бачимо зараз? Те, що українці дуже потрібні польській економіці! Згідно з  деякими дослідженнями, їхній вплив на зростання ВВП у Польщі може становити навіть 1 відсоток. Це люди, які працюють, які не простягають руку за соціальною допомогою, які платять податки, які хочуть інтегруватися, інвестувати. Вони не тільки винаймають, але й хотіли би купувати житло. Це ідеальна міграція! Така міграція зміцнює Польщу, але, на жаль, послаблює Україну. Я дуже сподіваюся, що коли весь цей жах закінчиться, то зникнуть кордони між Польщею і Україною, ви будете в Європейському Союзі, і буде такий непомітний кордон між Польщею. Я сам із західної Польщі, то у нас там був був кордон, заставлений пунктами пропуску. Нещодавно моя кузина там їхала, помилилася дорогою і каже: "Знаєш, я їду, їду, якась незнайома місцевість, а я їду додому, і раптом бачу: всі написи німецькою, зрозуміла, що  мушу повертатися". Ось такий тепер кордон з Німеччиною, тобто його немає. Сподіваюся, що ми дочекаємося, коли будемо так їздити в Україну. І  українська економіка буде пришвидшувати польську, а польська – українську. Українська мова дуже популярна на вулицях Польщі, скрізь можна зустріти українця або українку, і з ними співпрацювати, можна зустріти в магазині, в лікарні, познайомитися. Отже, я думаю, що поляки бачать, що це класні люди, і як можна не любити когось, хто від ранку до вечора працює, усміхнений, незважаючи на те, що пережив жах, намагається збудувати своє життя, допомагає своїй країні. На рівні людей маємо дуже позитивні приклади. Я не чув, щоб хтось на щось скаржився, на такому побутовому рівні. Звісно, в інтернеті ситуація виглядає, на жаль,  по-іншому. Власне, про пропаганду. Чи лише в ній причина в сьогоднішньому ставленні поляків до українців - про це ми поговоримо після короткої паузи. Пане Павле, чи це російська пропаганда, або ж якісь внутрішні сили в Польщі намагаються посварити поляків і українців? І навіщо їм це?Напевно, російський слід там помітний, щодо цього немає сумнівів. Звісно, найпростіше все звалити на Росію, але я б не перебільшував її роль у цьому. Я навіть досліджував, як, наприклад почали з’являтися історії, так майстерно складені, що хтось пише, що знайома знайомого мені розповідала, ніби це історія з життя, а потім ідентична історія з’являється у Вроцлаві, в Кракові, в Гданську, аж важко повірити, що одна й та сама ситуація могла  відбутися в стількох місцях. Або ж інша бувальщина “гуляла” соцмережами,  що жінку з України взяла до себе родина, бо їй не було, де жити, вона втекла від війни. І от ця українка закохує в себе чоловіка, а бідна нещасна полька плаче і залишається сама. Я думаю, що серцю не накажеш і така історія могла би статися, але ж не одночасно у стількох містах. Тому зрозуміло, що це вигадка, бо деталі збігаються, відрізняються тільки назви міст. Інша історія, яка дуже часто повторюється в інтернеті, абсолютно абсурдна, мовляв, поляк із дитиною, яка задихається, йде до лікарні, а медик каже, що не може його прийняти, бо начебто приймає тільки українців. Навіть я чула цю історію.Ось бачите. Це такий абсурд! Це важко уявити, що дитина не може дихати, а лікар ось так відповідає. Немає таких лікарів, а навіть, якщо і є, то це самогубці, бо зрозуміло, що наступна розмова буде вже з прокурором. Але ця історія була дуже поширена. Її перевірили, і помітили, що вона розповсюджується з якихось російських сайтів. Абсурд. Однак, якщо навіть до Вас ця історія дійшла, то дійсно вона розійшлася.Я це прочитала і подумала "Боже, що за нісенітниця?!". Але як журналістка вирішила подивитися на профілі людей, які писали про цю та інші історії в своїх коментарях. Звісно, шо були реальні користувачі, але було й багато ботів з порожніми сторінками.Так. А скільки ще таких вигаданих історій пішло в люди – невідомо. Це одна справа. Також я вважаю, що хтось хотів з цього отримати політичну вигоду, думаю партії, політики, скоріш за все праві, ніж ліві, які мають більше почуття національної гордості, не знаю, може хотіли заробити якісь політичні дивіденди. На мою думку, це не має сенсу. У нас є велика спільна справа з українцями і це – безпека. Звичайно, є речі, які нас відрізняють, і будуть нас відрізняти.А які?Велике занепокоєння в Польщі викликає можливість відкриття ринків для сільськогосподарських товарів з України. В Україні великі площі сільськогосподарських земель, кращий ґрунт, у цілому це все на іншому рівні, тому нашим фермерам важко з цим конкурувати, і це викликає занепокоєння. Був контекст ввезення збіжжя, думаю, що зараз не ввозиться, адже його немає, але треба думати про те, що, якщо Україна стане членом  Європейського Союзу, то треба думати, як це узгодити. На мою думку, можна домовитися, щоб це було вигідно і для одних, і для інших. Схожа ситуація була, коли Польща приєднувалася до Європейського Союзу, то французькі фермери теж дуже непокоїлися, і мали аргументи. Але все це можна обговорити. Інша справа, яка поляків непокоїть, - це історичні суперечки, серед яких вбивства на Волині. Було дуже незрозуміло, коли Україна не погоджувалася на ексгумацію останків жертв Волинської трагедії. Але зараз це зрушило з місця, і знаєте - це чудово. І я сподіваюся, що Польща також відповість приязно, бо знаю, що є проблема з таблицею на горі Монастир. Я сподіваюся, що буде так, що українці будуть задоволені тим, який вигляд матиме та таблиця, і що це вдасться вирішити. Натомість те, що міністр Сибіга домовився з польським інститутом закордонних справ, знайшли якийсь вихід – це чудово. Знаєте чому? По-перше, це треба зробити, а по-друге, це позбавить аргументів людей, які з якихось причин не прихильні до нормальних, класних, добрих, дружніх відносин між Польщею і Україною. Я абсолютно переконаний, що це треба зробити якомога швидше, адже це не робиться проти когось. Я знаю, що під час війни це нелегко, також я знаю, що, коли а Тернопільській області відбувалася ексгумація, то була пересторога, щоб, не дай Боже, росіяни там не поцілили якоюсь ракетою, бо була б ще одна велика трагедія. Я знаю, що є багато чинників, які непокоять, але я сподіваюся, що це зрушить із мертвої точки, що це все закінчиться так, що пам’ять про всіх буде вшанована належним чином, і що ми зможемо йти далі, що це не буде лежати якимось важким тягарем, який буде нам заважати йти вперед, і говорити про майбутнє. Ви знаєте росіян, знаєте вже українців, і знаєте поляків, бо Ви поляк. Чи ми схожі між собою?  Росіяни завжди переконують, що вони слов’яни, українці заперечують, що ті - радше монголи. У чому ми схожі, а чим відрізняємося?Мені здається, що поляки і українці дуже між собою схожі, мають такий дух, що поєднує анархію і демократію. Отже, думаю, що це схоже. Звичайно, колись ваш експрезидент написав книгу, що Україна – не Росія, це мене дуже потішило. Ну, і справді, ці дві країни і ці два суспільства не можна сплутати, це точно. Точно знаю, приїжджаючи багато років до України, викладаючи тут, знаючи цю країну, і маючи російський досвід, то ні.Але росіяни говорили, що ми – брати, один народ.Ну так, знаю.Отже, на Ваш погляд, що відрізняє українців і росіян?Мені здається, що українці, наприклад, ніколи б не погодилися з диктатурою. Диктатура, тиранія може бути насаджена українцям силою, але вони будуть викручуватися як той в’юн, будуть боротися, будуть намагатися цього позбутися. Я не можу собі уявити, щоб Україною почав керувати диктатор. Навіть в цій політичній ситуації, яка не є такою очевидною, бо у нас війна.У нас воєнна цензура.У вас війна, воєнна цензура, телемарафон, багато обмежень.  З іншого боку, коли у українців запитують, чи вони хочуть зараз вибори, то говорять: "Ні, давайте зачекаємо". Традиції Запорозької Січі були такі, що то була така дуже демократична, анархічна спільнота, але коли справа доходила до війни, то вони обирали отамана, який міг робити все, але коли війна закінчувалася, то той отаман мав понести за все відповідальність, а якщо програв, то тим більше. Отже, я вважаю, що і у поляків, і у українців є неймовірна жага до свободи. І це без пафосу. Навіть інколи.Це не йде на користь, так?Так. Аж занадто. Однак, в Росії я мав таке враження… Так, там добре жилося, якщо у тебе паспорт іншої країни, тож ти завжди можеш виїхати. Але  Росія мені нагадувала в'язницю. В'язницю для свого народу. В Україні я ніколи не відчував нічого схожого, навіть в складні часи шаленої корупції, не було так, що людина, побачивши українського поліцейського,  хотіла перейти на інший бік вулиці. А там, якщо комусь це було вигідно, то з тебе могли зробити і дилера наркотиків, ким завгодно. В Росії було задушливо.А до Вас прискіпувалися російські міліціонери?Знаєте, у мене були різні пригоди в Росії, навіть одного разу мене сильно побили російські спецслужби. Це була така історія дуже відома, пов’язана також і з польсько-українськими відносинами, бо польсько-російські відносини дуже погіршилися, і ніколи вже не покращувалися, після того, як президент Квасневский з дипломатом Кучковським взяли участь в Помаранчевій Революції, з метою якось налагодити комунікацію між політиками, президентами Кучмою, Ющенком і Януковичем. Квасневський звичайно підключився до цього, а Росії це не подобалося. Як завжди.Так, як завжди. Чесно кажучи, Польща підключилася на прохання президента Кучми, який дуже не хотів кровопролиття, що відрізнялося від позиції президента Януковича, який призвів до кровопролиття. Але! Відтоді відносини дуже охололи. Коли я працював у Москві як журналіст, то в Польщі сталася така історія: хулігани побили дітей російських дипломатів і вкрали у них мобільні телефони. Троє дітей були побиті. Владімір Путін сказав, що Росія дасть пропорційну відповідь, і тоді почали бити польських дипломатів. Але тих їм трохи забракло, оскільки посольство запровадило заходи безпеки, дипломатам заборонили виходити на вулицю по одному. Втім, російські спецслужби мали будь-що виконати. І оскільки третього дипломата для побиття знайти не могли, то вирішили побити польського журналіста.О Боже!Так, і побили мене в підземному переході на Кутузовському проспекті, недалеко від мого житла. Але що ж. Загоїлося. От така була Росія. Було зрозуміло, грщо щось подібне може статися. Зараз я вже не поїхав би до Росії, бо велика вірогідність, що мене звинуватять у  шпигунстві, як багато іноземців, а особливо журналістів. Або звинуватять в продажі наркотиків, або в чомусь ще гіршому - наприклад, розповсюдженню дитячої порнографії. Вони можуть зробити все! І мушу сказати, що це відчувалося. Там було добре, поки у тебе був польський паспорт, і можна було поїхати в аеропорт і сказати "Відчепіться, у мене є квиток". Я мав таку пригоду. Оскільки редакція відправляла мене в різні відрядження, то я мав   багаторазову візу для іноземних журналістів. Цю візу треба було отримувати раз на рік. І я як раз був на відпочинку, повернувся до Росії з одноразовою візою, і мав піти, щоб мені поставили багаторазову, але якраз почалася Революція Троянд в Грузії, і редакція каже: "Знаємо, що ти щойно приїхав, але поїдь до Тбілісі". Ну добре, я взяв рюкзак, сказав "вау, летимо до Тбілісі". І я поїхав в аеропорт, а там кажуть, що я не можу виїхати. Питаю: "Чому? Я не є громадянином Росії", а вони кажуть, що у мене є тільки віза для в’їзду, і немає візи на виїзд. Виявилося, що я не можу виїхати. Маю Вам сказати, це було досить травматично, бо я подумав, що гарна розвага, поки ти  спостерігач, але коли ти вже учасник, то це дуже погано.Чому росіяни не хочуть з цього ув’язнення, як Ви описали Росію, втекти, або зробити так, щоб перетворити цю вʼязницю на нормальну країну?Мустафа Джемілєв сказав мені під час інтерв’ю, що Росія, - а він знає і Росію, і Радянський Союз, був дисидентом, відсидів роки, людина, яку я дуже поважаю, - сказав мені, що Росія може змінитися тільки тоді, коли програє цю війну, коли розпадеться на частини, або коли її окупують інші демократичні держави. Чи росіяни не хочуть? Мені здається, що переважна більшість не хоче, є поодинокі випадки, люди, які виїхали, які чинять опір, я знаю таких, вони живуть у Варшаві. Але навіть ті, хто виїхав, чесно кажучи, я співпрацюю з журналістами з "Тhе Іnsіdеr", інколи пишемо разом тексти, вони справляють на мене велике враження, вони реально вистежують агентів КГБ, які гуляють Європою, викрадають людей, вбивають їх якимись "Новачками" і Доброхотов і ціла команда дбають про те, щоб їх було менше. І це чудово. Я з великою повагою ставлюся до них. Натомість, я замислююся над тим, чому на українському боці в цій війни воює так мало росіян? Чому є різні легіони, але немає легіону, наприклад "Демократична Росія"?Але якийсь є.Але це не те. Я сподівався наНа більшу кількість?Так! Я сподівався, що Курську область будуть звільняти самі росіяни. Бо Україні не дуже потрібна Курщина, а їм якраз має бути потрібна, вони могли би створити там міні демократичну квазі-країну і там розмножуватися. Але у них немає такого бажання. Немає також такого, щоб в Західній Європі був оголошений великий набір до міграційних сил вільної Росії, це би означало, що все серйозно. Розмови про демократію, права людини, про те, що Росія має змінитися, є, але оскільки триває війна, і Росія атакує інші країни, скоює військові злочини, то може варто би було поборотися з тією диктатурою не лише на словах, а й зі зброєю в руках.Може справа в тому, що це і є російська душа? Така, яку не можна зрозуміти.Я не знаю, чи її неможливо зрозуміти.А можна? Що таке російська душа?Мені здається, що після цих трьох років війни …Великої війни, бо вона почалася в 2014 році.Так, після вторгнення, після Криму, після Чечні, і після суспільної реакції на це, я можу сказати, що я підозрюю …Що вони не мають душі?Так, скоріше не мають душі. Дуже шкода. Часто це кажу, у мене є одна з найважливіших книг, це, як Томас Манн виступав для своїх співгромадян, які жили в Третьому Рейсі, він з Америки читав їм свої фейлетони, розмови, і це дійсно важлива книга для мене, бо це було зібрано і видано в Польщі. Його головним посланням було, він кричав до них з-за океану: "Рятуйтесь! Бо те, що ви вдаєте, що ходите в кінотеатри, театри, вдаєте, що те, що відбувається, насправді не відбувається, це вас вбиває, забирає у вас людяність, душу". Він мав надію, що його хтось там почує, але його скоріше за все ніхто не почув, і  Але німці змінилися, тому що вони програли, були окуповані, і їм треба було показати фотографії з Аушвіцу, Треблінки, з усіх жахливих місць і сказати їм: "Ні-ні, це ви, ваші батьки, сини, матері, це ви катували всіх цих людей, і нічого вас не врятує, ані ваша література, ані ваша музика, ви - вбивці".Ну добре. Є росіяни, які живуть в Росії, в своїй вʼязниці - хтось свідомо, хтось ні. Є росіяни, які виїхали з Росії і не хочуть погоджуватися з цим режимом, але є також росіяни, які виїхали з Росії, давно живуть, до прикладу, в Польщі, Литві, Естонії, вже мають паспорти Європейського Союзу, але щороку 9 травня вони виходять на вулиці європейських країн з червоними прапорами з серпами і молотам і викрикують, що можуть повторити. Як це зрозуміти? Де-юре вони вже європейці, але де-факто залишаються русскомірівцями.Кілька років тому я би сказав, що це мине, але зараз видно, що не дуже минає. Я думаю, що це велика проблема в таких країнах, як країни  Балтії, де ця меншість є суттєва. Я розумію, що загроза не в тому, що якісь дідусі вийдуть з прапорами і щось покричать, але загроза полягає в тому, що Росія може там збудувати якусь п’яту колону. Питання полягає в тому, що з цим робити, як дотримуватися демократичних стандартів. І це велике питання. Як протистояти Росії, не лише російській пропаганді, але і таким гібридним атакам. Оскільки ми демократичні країни, оскільки Європа – це еклектичний організм, а вони – диктатура, перш ніж ми ухвалюємо якесь рішення, минають тижні, місяці, а там приходить диктатор і говорить, що робити, і ніхто йому не скаже, що він зійшов з глузду, "Чому ми скидаємо бомби на Харків, в якому ще на минулому тижні ми були і робили покупки, в якому живуть наші знайомі". А тільки говорять "Ура! Скидаємо бомби на Харків, це правильно, бо Харків на нас напав". І це велика проблема: як боротися з диктатором, як боротися з кимось, хто знехтував всіма правилами, в той же час намагаючись їх не порушувати. Це великий виклик. Немає сил. Якщо ми не будемо протистояти, то історія з російською окупацією повториться ще раз.Коли ця війна закінчиться. А ми сподіваємося, що вона закінчиться і, звісно, хотілося б, щоб перемогою України. Чи Ви зателефонуєте тоді своїм друзям з Росії? Знаєте вже, що скажете їм?  Я б не телефонував.Взагалі?Просто не дзвонив би. Я не знаю, напевно, не дзвонив би. Я вважаю, що було достатньо часу, щоб розплющити очі. З багатьма, на жаль, мені нема про що говорити. І скоріше за все, вже ніколи не буде, про що поговорити. Так, я думаю, що з людьми, які були мені близькі, мені не було б цікаво вже говорити, хоча сам процес, з точки зору журналіста, дуже цікавий: спостерігати, як людина змінюється: коли показують фотографії з Аушвіцу, і ти не можеш відвернутися, не можеш вдавати, що цього не було! Тому хотів би побачити їхню реакцію. Але не хотів би.

Щороку в травні в Україні з величезним задоволенням святкують День матері, а ось менш відомий, але не менш значущий, День батька припадає на перший літній місяць.

Сімейні свята завжди були особливими. В умовах війни українці ще більше почали цінувати дні, які можна провести в колі родини. Війна принесла біль у кожну сім'ю. Більшість батьків захищають свою землю від агресора. Тому День батька уже четвертий рік - особливий. Gаzеtа.uа розкаже, коли привітати батьків і як виникло це свято. День батька відзначають щороку в третю неділю червня. Цього року свято припадає на 15 червня. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Мірошниченко побачив сім'ю уперше з початку війни: зворушливе відео З'явилося свято в США й поширилося в усьому світі. Ідея вшановувати батьків з'явилася в Америці 1909-го. Місіс Додд з міста Спокан виступила з ініціативою створення дня в році, коли б діти могли висловити подяку й шанування своїм дбайливим батькам. Таким чином вона увічнила пам'ять свого батька, який виховав шістьох дітей без матері. Кожному батькові буде приємно почути привітання цього дня. 1 червня відзначали не лише Міжнародний день захисту дітей, а й День батьків. Війна, яку розв'язала Російська Федерація проти України 24 лютого, змусила багато українських родин розлучитися. Винятком не стали й зіркові сім'ї, які так само змушені жити на відстані з рідними й коханими. Кого саме зі знаменитостей розлучила війна, читайте в матеріалі Gаzеtа.uа.

Батьківство – це завжди непросто, адже немає достовірного плану чи покрокової інструкції, як правильного виховувати дитину. Проте турботливі батьки щодня намагаються бути опорою для своїх дітей, навчити їх важливих життєвих цінностей, дарують любов та підтримку навіть тоді, коли самі не знають, як правильно діяти. Для того щоб віддячити матусям та акцентувати на важливості їхньої ролі в житті кожної людини, у травні відзначають День матері. Проте в червні відзначають не менш важливе свято – День батька. Свято поступово набирає популярності, адже в суспільстві дедалі більше говорять про роль тата у вихованні дітей, підтримці родини та формуванні здорових емоційних зв'язків.Коли День батька у 2025 році: дата й історія свята У 2019 році тодішній президент України Петро Порошенко підписав указ №274/2019, яким було встановлено щорічно відзначати День батька у третю неділю червня. У тексті документа зазначено, що свято запроваджено "з метою створення сприятливих умов для зміцнення інституту сім'ї як основи суспільства і визнання на державному рівні ролі батька у вихованні дітей". Тобто, якщо сім’я є основою кожного суспільства, то батько – незамінна опора. Тато з сином, фото: frееріkВсесвітній день батька, як і в Україні, відзначають у другій половині червня. Історія свята сягає початку ХХ століття, вирішальну роль зіграла американка Сонора Смарт Додд. Вона виросла у багатодітній родині, де було п'ятеро дітей, але виховував їх батько самостійно. Після того як її батько помер, Сонора вирішила вшанувати його пам’ять та виступила з ідеєю запровадити спеціальний день, присвячений усім відповідальним і турботливим татам. Її пропозицію не одразу сприйняли на офіційному рівні, проте вже до початку ХХІ століття свято поширилося світом. Так третя неділя червня стала датою, коли в більш ніж 80 країнах світу відзначають День тата.Проте не всі держави дотримуються такого ж принципу. Так, в Італії, Іспанії, Швейцарії та ще в низці країн День батька припадає на 19 березня – день ушанування святого Йосифа, якого вважають зразком турботливого батька. У Німеччині це свято нерозривно пов’язане з Вознесінням Господнім, тож щороку дата змінюється залежно від церковного календаря. Загалом день святкування значною мірою залежить від культурних, релігійних та історичних особливостей кожного регіону. День батька в Україні: традиції святкування Свято почали відзначати в Україні відносно нещодавно, тому усталених традицій нині немає. Проте найвищою цінністю для багатьох батьків є щира увага та турбота з боку дітей. Цікаво також те, що цього дня варто привітати не лише татусів, а також вітчимів, дідусів та інших членів родини, які відіграють важливу роль у родоводі. Тобто тих людей, які є батьками, або хранителями роду. Українці відзначають це свято по-різному, залежно від життєвих обставин. Комусь доводиться вітати рідних аудіо- чи відеодзвінком, тоді як інші влаштовують застілля, збираючи всю родину разом.День батька, фото: frееріkУ будь-якому разі не варто просто нехтувати цим днем, адже навіть невеликі прояви уваги, наприклад листівка від онуків або саморобний торт, будуть цінними. Якщо у вас є можливість, проведіть цей день разом із найріднішими. Звичайна прогулянка, рибалка, спільна поїздка на природу – це один день із життя, який залишить теплі спогади на роки. 

Жордан Барделла: суперечливі моменти дитинстваЖордан Барделла, фото: gеttyіmаgеsНароджений у Дрансі (11 км на північний схід від Парижа), в житловому комплексі для малозабезпечених 13 вересня 1995 року, Жордан Барделла має італійське коріння. Його мама походить із містечка Нікеліно, розташованого на околицях Турину. Тим часом походження батька майбутнього політика описують, як змішане –  італійсько-ельзасько-франко-алжирське.Вихованням Жордана займалася здебільшого його мати, яка працювала в дитячому садку. Мешкали вони власне в тому ж районі, а вважався він бідним та не надто благополучним. Тим часом із батьком-бізнесменом, який жив у заможнішому місті Монморансі, що у північному передмісті Парижа, юний Барделла проводив вихідні й ще один день тижня.Сам Барделла у розповідях про себе любить зіграти на тому моменті, що ріс у бідному осередку, а мати ледве зводила кінці з кінцями, зображуючи себе як людину, що вижила в неблагополучному передмісті, яке потерпає від наркотиків і радикального ісламу. Разом із тим він дещо залишає поза увагою привілеї у вигляді приватної школи, можливості користуватися автівкою та квартирою у Монморансі, як і тривалу мандрівку з батьком до США. Адже фактично його дитинство минуло між квартирою матері та домом батька. І, попри часткове проживання у такому специфічному районі, він мав ширший діапазон можливостей.Ранні перші кроки на шляху до великої політикиПолишаючи позаду суперечливі аспекти його дитинства, варто звернути увагу на те, що свій шлях у політиці Жордан Барделла розпочав доволі рано – у 16-річному віці. Саме тоді він приєднався до Rаssеmblеmеnt nаtіоnаl – Національного об’єднання, відомого у той період як Frоnt Nаtіоnаl, тобто Національний фронт. Це французька праворадикальна націоналістична політична партія, яку заснував Жан-Марі Ле Пен – батько Марін Ле Пен. Власне сам юний політик казав на той момент, що приєднався до партії "більше заради Марін Ле Пен, ніж заради Національного фронту".У той час він ще навчався у приватній католицькій школі, і не лише навчався, але й сам давав уроки французької. Власне викладати французьку мову мігрантам і паралельно бути членом контроверсійного Національного фронту – це викликало здивування серед тих, хто знав його тоді, друзів та однокласників у цій приватній середній школі.У 2013 році він здобув ступінь бакалавра з економіки та соціальних досліджень, опісля здобув ступінь бакалавра географії, а також бакалавра з історії та іспанської мови. Але незабаром припинив навчання і повністю присвятив себе політиці – діяльності у Національному фронті (тепер Національному об'єднанні).Що цікаво, його кар’єра у партії розвивалася доволі стрімко: після приєднання у 16 років, вже у 19 став секретарем департаменту Сена-Сен-Дені, що зробило його наймолодшим партійним чиновником, у 20 – регіональним радником регіону О-де-Франс, а у 22 роки – речником партії. Він також очолив молодіжне крило партії.Кар’єра євродепутатаУ січні 2019 року Жордан Барделла, 23-річний на той час, був призначений очільником списку Національного об’єднання на виборах до Європарламенту. Його висхідне ім’я з'явилося завдяки підтримці Марін Ле Пен, оскільки її стратегія зосереджувалася на поєднанні молодого обличчя з досвідченим лідерством.Тоді партія набрала достатню кількість голосів та навіть випередила політичну силу чинного президента Франції Емманюеля Макрона, здобувши у Європарламенті 23 мандати. Як депутат, Барделла заявляв про те, що його ціль у ЄП – змінити імідж правих. І не оминув увагою ультраправу групу "Ідентичність і демократія" (Іdеntіty аnd Dеmосrасy). Ставши її активним членом фактично з моменту створення, Барделла також посідав один із віцепрезидентських постів у групі. Голосував чітко за правою лінією свого Національного об'єднання: проти міграційної політики, санкцій, кліматичних ініціатив.Власне під час тієї каденції Жордан таки отримав престижні позиції в парламенті та передовсім партії, що стало стартовим майданчиком для подальшого політичного зростання. І вже 2024 року вдруге був обраний до Європарламенту. Тоді ж таки, після того, як після того, як низка правих партій вийшла з групи "Ідентичність і демократія", її місце зайняла "Партія за Європу", президентом якої став Жордан Барделла.Шлях Жордана Барделли від протеже Марін Ле Пен до її заміни та нового рівня популярностіМарін Ле Пен та Жордан Барделла, фото: відкриті джерелаФранцузькі медіа часто називають Марін Ле Пен та Жордана Барделлу непорушним тандемом, а дехто й приписує йому приналежність до клану Ле Пен. Тому не дивно, що саме його головна ультраправа політикиня поставила на роль голови своєї партії у 2023 році – Барделла стає першим лідером поза родиною.Такому вибору насправді була певна причина. Ле Пен активно працювала над тим, щоб очистити RN від радикального іміджу попередніх епох, і Барделла своєю молодістю, сучасним виглядом та безпосередністю став символом м’якого праворадикалізму, щоб приваблювати нові аудиторії.Майстер ТіkТоk і соцмереж, який має мільйони підписників, він вдало говорив мовою молоді, а її стратегія полягала в тому, щоб використати його медіаобраз для залучення нових поколінь виборців.  Окрім того, Ле Пен впевнена, що Барделла зберігатиме її курс та дослухатиметься до неї й надалі.Тому, якщо Марін Ле Пен не вдасться оскаржити рішення суду, який визнав її винною у розкраданні державних коштів й заборонив балотуватися на державні посади на найближчі 5 років, то кандидатура Жордана Барделли на роль президента стає цілком реальною.У французьких медіа ця тема продовжує активно обговорюватись, зокрема вже проведена й низка опитувань громадської думки, за результатами яких високу підтримку від громадян країни мають обоє – і Марін Ле Пен, і Жордан Барделла. І хоча вибори президента у Франції заплановані аж на 2027 рік, політичні сили вже з помітною методичністю взялися за роботу над електоратом. І тут медійність Барделли може цілком зіграти йому на руку. Не відходячи від лінії Ле Пен, політик вибудовує нову упаковку для старої ідеології: менш агресивну, більш популістську, орієнтовану на молодь та цифрову епоху. А його популярність – це не лише результат політичної стратегії, але й добре продуманий медіаобраз "хлопця з району, який зробив себе сам".Жордан Барделла про УкраїнуЖордан БарделлаЖордан Барделла займає досить стриману, але не ізольовану позицію щодо війни в Україні. Він намагається демонструвати баланс між підтримкою суверенітету України та обережністю, щоб "уникнути ескалації з Росією".Зокрема, Барделла підтримує допомогу Україні зброєю, проте з нюансом – йому йдеться про постачання боєприпасів і оборонного обладнання, необхідних для утримання фронту, але виступає проти надсилання далекобійних ракет та іншого озброєння, що може вражати російську територію. Він також не бачить можливостей для відправлення французьких солдатів в Україну.Також він виступає проти вступу України в ЄС або НАТО, аргументуючи, що це може загострити конфлікт і поставити Францію у пряму залежність. Поряд із тим лідер французьких ультраправих обіцяє, що Україна не буде поглинута "російським імперіалізмом".Таким чином він намагається відповідати одразу двом запитам французів: на безпеку та на підтримку України. Фактично в же зараз Барделла грає на двох полях: для внутрішньої аудиторії – "я не хочу, щоб Франція втягнулася у війну", а одночасно й для зовнішньої – "я не друг Путіна, я за мир і підтримку, але в межах раціонального". Але куди повіє передвиборчий вітер далі та як можуть змінюватись позиції Жордана Барделли у майбутньому, найімовірніше, залежатиме від кількох чинників – позицій інших партій, подій на фронті, а також рівня довіри до Макрона в часі його проукраїнського курсу. Проте абсолютна зміна риторики на прокремлівську малоймовірна, оскільки Барделла активно працює в Європарламенті і наслідувати Орбана не планує.

The Mission of «Sprava Hromad»is the support of our army. The key to victory at the front is the support of the army in the rear! Now again, as in 2014, the army needs our unity in matters of aid!Starting with basic things like clothing, and ending with high-precision equipment, such as optical-radio-electronic surveillance complexes, our community buys and supplies the troops with everything they need, which forms a new, more advanced army! In this process, we, Public Affairs, take over all the routine processes from "understanding what the military needs to beat the enemy" and ending with handing him the keys to the dream equipment! However, we can overcome this path only under one condition: only together with you!

В Україні 4 червня вшановують пам'ять дітей, які загинули внаслідок збройної агресії Росії проти України. Щорічно саме 4 червня відзначається Міжнародний день дітей - безневинних жертв агресії, заснований Генеральною асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 9 серпня 1982 року. За час повномасштабного вторгнення Росія вбила в Україні 631 дитину. Ще понад 1975 були скалічені, зникли безвісти - 2244. Ці цифри, станом на 26 травня, не остаточні. Адже важко встановити кількість загиблих та поранених в зоні ведення бойових дій, а також на окупованих територіях. Найбільше постраждало дітей у таких областях: Донецькій - 645, Харківській - 492, Херсонській - 208, Дніпропетровській - 242, Київській - 146, Запорізькій - 181, Миколаївській - 119, Сумській - 139. Лише 25 травня під час масованої атаки внаслідок обстрілу міста Коростишів Житомирської області загинули троє дітей: два хлопчики віком 8 та 17 років, дівчинка віком 12 років, а також травмовано 14-річного хлопчика. У Харкові постраждав 14-річний хлопчик. Під час обстрілу населених пунктів Київської області травмовано вісім дітей: дівчатка віком 10, 13, 17 років, хлопчики віком 8, 10, 11, 13 років. У Миколаєві травмовано 17-річного хлопця. Gаzеtа.uа розповідає 15 історій дітей, яких убили російські окупанти. Роман, Тамара та Станіслав Мартинюки були відмінниками У будинок сімʼї Мартинюків 25 травня вночі влучила російська ракета під час масованої атаки на Україну. Тато Ігор і мама Олена втратили трьох дітей - 17-річного Романа, 12-річну Тамару та 8-річного Станіслава. Самі ж батьки отримали травми. Жінка знаходиться в лікарні у важкому стані. Під час прощання директор ліцею № 1, де навчалися діти, описує їх як таких, що "прагнули досконалості у всьому", але не походили повз тих, хто потребував допомоги. Роман був випускником, готувався до НМТ і палко захоплювався історією України. Він доводив свою думку. Поряд з історією у нього була фізика. Казав, що вона легка. Тамара приводила за руку на заняття молодшого брата. Діти вчилися грати на домрі, були відмінниками. Для маленької Томи була заготовлена грамота за відмінні успіхи в навчанні. Як і мама, дівчинка хотіла бути вчителем математики. А Станіслав такий слухняний та розумний був. Все умів за своїм віком. Данило Худя обожнював футбол Вночі 24 квітня російські терористи під час атаки на Київ знищили ракетою будинок, в якому на першому поверсі жив 17-річний Данило Худя з Києва. Хлопець загинув разом з батьком Олегом та мамою Вікторією. Друзі хлопця цілий день сподівалися побачити Данила живим, проте цього не сталось. Данило був студентом Київського авіаційного фахового коледжу Навчався на спеціальності "Авіаційна та ракетно-космічна техніка". Завжди був на позитиві, постійно грав футбол на стадіоні 185-ї школи. У Данила залишились дві сестри і старший брат. З родиною Худя російськими терористами були убиті ще 9 їхніх сусідів. Маргарита Тітаренко любила математику, співи та танці 29 квітня 2025 року росіяни убили 12-річну Маргариту Тітаренко Губиниха Самарського району Дніпропетровщини. Росіяни вдарили дроном по її приватному будинку. Дівчинка спала у кімнаті на першому поверсі будинку. Коли рятувальники дістали її з-під завалів, вона була ще живою. Її шестирічна сестра отримала травми. Ще з дитсадка дівчинка росла вихованою, товариською та талановитою. Займалася співом та танцями. Найбільше любила математику і українську мову. В ліцеї перемагала на різних творчих конкурсах і предметних олімпіадах. Дівчинка прийшла уві сні й попрощалася - у білій сукні та з німбом над головою Сонячна Ліза йшла до логопеда Сонячній Лізі Дмитрієвій із Вінниці було 4 роки, коли її вбила російська ракета. Це сталося 14 липня 2022 року. Це був один з найкривавіших днів. Тоді Росія скинула на Вінницю чотири ракети - загинули 28 людей, понад 200 поранених. В момент влучання ракети мама Ірина везла доньку у візку до логопеда. Дівчинка загинула одразу. Її мама отримала численні травми. З її тіла дістали два десятки уламків ракет. Від неї якийсь час приховували, що донька загинула. Жінка каже, що дівчинка прийшла до неї уві сні й попрощалася - у білій сукні та з німбом над головою. Ірина сім місяців перебувала на реабілітації за кордоном. Тепер заново вчиться жити. Ірина вела блог в соцмережі. Постійно знімала відео та розповідала свою історію та історії про свою доньку. Вона писала, що є мамою особливої дівчинки, яка має синдром Дауна. Останнє відео мама дівчинки записала і виклала в інтернет за 1,5 години до влучання в місто ракети. На ньому вони з усміхненою та життєрадісною дівчинкою йдуть по тротуару на заняття. Ліза знімалася в різдвяному ролику Олени Зеленської 2021 року. В той день перша леді країни виклала відеоролик на своїй сторінці і попросила подивитись на дівчинку, якою вона була за життя. Ярослава Камєнєва убила ракета "Іскандер" перед евакуацією 9-річний Ярослав Камєнєв жив у місті Селідове Курахівського району Донецької області. Напередодні чергового обстрілу міста планував з мамою Наталією евакуйовуватись до Кривого Рогу. Там у гуртожитку одного з інститутів їм підготували кімнату. Але у хлопчика піднялась температура під 40&dеg;С. Його госпіталізували. Лежав під крапельницями. Саме в цю лікарню і поцілила ракета росіян 14 лютого 2024 року. Дитина з мамою загинули на місці. Також тоді загинула 38-річна вагітна жінка, яка перебувала в закладі на збереженні. Померла на руках у матері 7-річна Богдана Косаченко з містечка Середина-Буда на Сумщині сиділа в машині з вітчимом, коли позаду "Ниви" прилетіла ракета 28 листопада 2023 року. В той час її мама Галина саме пішла в магазин "Аврора". Чоловік і дитина отримали тяжкі поранення. Галина та інші люди, які були в магазині, вибігли. Занесли поранених усередину. Богдана померла на руках у матері. Богдана Косаченко навчалася у другому класі місцевої школи. Добре навчалася, гарно малювала, обожнювала тварин. Родина збиралась виїжджати з міста, бо життя тут ставало нестерпним. Не встиг загадати новорічне бажання Для 11-річного Гліба Федюка з Херсона 2023 рік став останнім у його житті. 31 грудня він був на вулиці, коли окупанти обстріляли Корабельний район. Гліб не встиг загадати новорічне бажання. Хлопець міг вирости видатним піаністом, бо навчався у музичній школі. Гліб був учнем п'ятого класу фортепіанного відділу школи мистецтв №1 міста Херсон. За два дні до смерті відсвяткував день народження Станіславу Нагорному із села Багатир Великоновосілківської громади Волноваського району Донеччини тепер назавжди 11 років. 12 жовтня 2023 року російська армія атакувала село із реактивної артилерії. Було дев'ять прильотів у житловому секторі. За два дні до трагедії хлопчик відзначив свій останній день народження. Його згадують здібним учнем, веселим і кмітливим хлопчиком. Був душею компанії, завжди енергійний та усміхнений. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вбивство росіянами родини з дітьми у Волновасі: в мережі повідомили нові подробиці злочину У вогняній пастці 7-річний Олексій Путятін з братами 4-річним Михайлом та 10-місячним Павлом згоріли живцем разом з батьками у власному будинку. 9 лютого 2024 року сімʼя опинилася у вогняній пастці внаслідок обстрілу Немишлянського району Харкова. Російські дрони поцілили у нафтобазу. Стався витік палива, яке розтеклося вниз по вулиці Котельна, на якій жила сім'я Путяніних. Вулиця перетворилася на пекельну лаву. На подвірʼя увірвалося полумʼя і вони не змогли вибратися на вулицю. Жінка тримала дітей в обіймах Зазвичай, Григорій та Ольга Путятіни з дітьми ховалися у підвалі. Але цього разу всі стали заручниками полум'я. Попередньо встановили, що старший та молодший хлопчики були біля мами. Вони намагалися врятуватися у ванній. Жінка тримала дітей в обіймах. Кістки і тіло немовляти перетворилися на попіл. Доводилось проводити експертизу ДНК. Середній Михайло завжди бігав за татом. Чоловік ймовірно, знепритомнів першим, а малий - забився в куток, сам в кухні. Саме там його і знайшли. Ользі Путятіній було 35 років. Працювала прокурором Вовчанського відділу Чугуївської окружної прокуратури. На цей час перебувала у декретній відпустці. Родина на деякий час виїжджала з Харкова. Зрештою повернулися додому. Їх знали і любили сусіди. Сім'ю поховали у Харкові. Найменшого синочка ховали в одній труні з мамою. Завалило підвал з бетонним перекриттям 6-річного Назара Грицкова із села Новодмитрівка на Херсонщині Росія вбила 14 вересня 2023 року. Його будинок попав під обстріл окупантів. 15 вересня родина планувала виїжджати на Миколаївщину, де знайшла уже собі новий будинок. Останніми словами Назара було: "Мамо, ми завтра поїдемо". Коли почався обстріл фугасними снарядами, саме Назар попросив, щоб сім'я спустилася до підвалу. Вони ніколи раніше цього не робили. Назар дуже наполягав. Почав істерити. Щоб його заспокоїти, родина спустилася до підвалу з бетонним перекриттям. Але воно не витримало і підвал завалило. Весь удар припав на те місце, де сидів Назар з братом Богданом, який отримав важкі травми. Назар Грицков був роботящим хлопчиком. Вставав о шостій ранку і йшов поратись по господарству. Він дуже хотів учитись. Говорив, що виросте і буде моряком, як і старший брат. Нині батько із середнім сином орендує квартиру в Миколаєві, а мама Анастасія з 13-річним сином у лікарні на заході України. Від атаки загинули 52 людей. Ваня - наймолодший 8-річний Іван Козир із села Максимівка, що на Харківщині, загинув 5 жовтня 2023 року у кафе в селі Гроза. Люди зібрались на поминки на честь військового Андрія Козиря родича Вані по татовій лінії. Разом із хлопчиком там були його тато, мама, тітка і дідусь. Від тієї атаки загинули 52 людини, Ваня наймолодший. Його мама Ксенія вижила під час ракетного удару. Проходить лікування в Австрії. Вона вже потроху починає спілкуватись із рідними. Ваня був єдиною дитиною у родині Ігоря та Ксенії Козирів. Його згадують дуже товариським, позитивним і непосидючим. Любив ходити в гості до сусідів, кататись на велосипеді та рибалити. Навчався у першому класі. Мріяла служити в ЗСУ 12-річна Єва Лисенко з міста Костянтинівка Донецької області 24 липня 2023 року саме відпочивала з мамою Тетяною та молодшою сестрою Діаною на березі, коли російські окупанти обстріляли місто касетними боєприпасами. Також поцілили у місцеву водойму. Жінку з дітьми завезли у лікарню Дніпра. але наступного дня через осколкове поранення голови серце Єви зупинилося. Дівчинка навчалася у місцевій школі №5 в сьомому класі. Була дуже товариською, відкритою та щирою і мала багато друзів. Любила життя та своїх рідних. Займалася танцями. Мріяла стати поліцейською або піти служити у лави ЗСУ. Йшов до церкви освячувати великодній кошик 17-річний В'ячеслав Гіщак із села Павлівка Снігурівської громади, що на Миколаївщині, загинув від російської ракети 16 квітня 2023-го, на Великдень. В'ячеслав із 18-річною подругою Вікторією Воткаленко йшли освячувати великодній кошик до церкви у селі Василівка. Ворожий снаряд влучив у зруйнований магазин, де вони мали зустрітися з друзями. Хлопець і дівчина загинули. В'ячеслав Гіщак був 11-класником. Мріяв після школи навчатися на автомеханіка. Був невибагливими, дуже добрим, слухняним, не конфліктним. До всього ставився з гумором. В Україні за два роки повномасштабного вторгнення Росії загинули щонайменше 10&thіnsр;582 цивільних людей, ще 19&thіnsр;875 були поранені. Зокрема, 587 загиблих і 1298 поранених - це діти. Реальна кількість жертв серед цивільного населення значно вища, бо багато випадків залишаються досі непідтвердженими. Збройний напад Росії на Україну, який скоро триватиме вже третій рік і якому не видно кінця, продовжує спричиняти серйозні й масові порушення прав людини, знищуючи життя і засоби для існування", - зазначив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк. За приблизними підрахунками української влади, тільки в Маріуполі за перші три місяці повномасштабної війни загинули щонайменше 22 тис. людей.

Українці 23 травня відзначають День Героїв. Свято, поки що, не державне, але започатковане воно ще у 1941 році з ініціативи Організації українських націоналістів (ОУН). Спочатку українських героїв вшановували в підпіллі та в діаспорі, а після відновлення державності свято поступово набувало популярності в Україні. Історію Дня героїв нагадує Gаzеtа.uа. Саме 23 травня 1938 року в нідерландському Роттердамі співробітник НКВС Павло Судоплатов підірвав засновника й лідера ОУН Євгена Коновальця. Окрім того, 3 травня 1924 року помер ідеолог українського націоналізму Микола Міхновський. А 25 травня 1926 року в Парижі загинув отаман УНР Симон Петлюра. Заходи з нагоди Дня Героїв у мирні часи проходили протягом тижня, на який припадає свято. Вшановують всіх героїв України, які у різні часи боронили суверенітет та відстоювали волю українського народу. Нині, у час нової великої війни за українську державність, День Героїв набуває особливого змісту. Варто привітати й подякувати всім, хто зі зброєю в руках б'ється проти російських загарбників. А також вшанувати героїв, які віддали життя за Україну. Привітання з Днем Героїв у листівках ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Травневі свята 2025: що відзначаємо і скільки будемо відпочивати Привітання з Днем Героїв у віршах Повертайся, будь ласка, живим. Я прошу не багато, й не мало. Кожен вечір молюсь всім святим Щоб нещастя тебе не спіткало. Щоби Янгол закрив от біди, Над тобою розправивши крила, І шоб куля лихої орди Не побачила, не зачепила. Ясним ранком, та днем дощовим, Я шепочу у синєє небо: Повертайся, будь ласка живим, Батьківщина чекає на тебе. *** Я дивлюсь на світлини бійців, Щирі посмішки, втомлені очі, Сиві скроні та безліч рубців&hеllір; А мій розум сприйняти не хоче: Це не сон, не синдром маячні, Ця війна не в далекій країні, Не в Іраку чи десь там в Чечні, А в вишневій моїй Україні. Саме зараз її вояки Схід країни від зла захищають, Б'ються на смерть мої земляки, Кров'ю землю святу поливають. Щоб країна ввійшла в майбуття Вільна, сильна, без чвар та війни. Віддають саме цінне - життя, України найкращі сини! *** Воїне, лицарю славний, Ти зброю тримаєш в руках, Щоб на нашу країну-державу Злий не зазіхав ворог. Будь мужній і будь достойний Ти слави своїх батьків, Відважний вкраїнський воїне, Нащадку славних козаків! Привітання з Днем Героїв у прозі З Днем Героїв України! Хай на нашій рідній землі, освяченій кров'ю Героїв, знову запанує мир і злагода. Зичимо добра кожній родині, а нашій державі процвітання, сили й слави! *** День Героїв, це свято величі духу українських вояків борців за волю України і є символом незборимості Української Нації. Ми даруємо щиру вдячність та пошану тим, хто без вагань поклав своє щире синівське серце до ніг Матері-України, чий героїчний чин став прикладом для майбутніх поколінь. *** Зі справжнім, щирим, красивим і мужнім святом з Днем Героїв! Від щирого серця вітаю! Неможливо висловити кількома словами ступінь душевної подяки та безмірної поваги до героїчних людей. Хочеться побажати лише найдобріших миттєвостей, тільки найтепліших і найрадісніших зустрічей, та успішного продовження шляху! У перший місяць літа на українців чекає чимало важливих державних та професійних свят. У червні ми вшановуємо медиків, держслужбовців, журналістів.

Дух воїна плекав у собі з дитинства. Бачив себе партизаном у майбутній війні. Уявляв, як боротимусь і мене, зраненого, лікуватимуть медсестри. Ходив лісом і "бачив": тут заляжу в засідку, а звідти мене атакуватимуть. Дитячі фантазії здійснилися, коли був поранений під час оборони Серебрянського лісу. Дитиною грався у війну, дорослим відчув її залізний смак. Учителем історії не став, та пощастило стати трохи її творцем. Інтуїція буває рятівною. Іноді розумієш: зранку почнеться атака і вона починається. Ворог намагався оточити нашу спостережку. Дозорці відступили до нас і зав'язався бій між Невським і Макіївкою. Ми відбивалися з окопів без накриття. Перший ВОГ москальський мавік скинув віддалік. Я вистріляв вісім магазинів із калаша і взявся за кулемет. Як заряджав п'ятий постріл, ворожий дрон прицілився краще і ВОГ прилетів за метр від мене. Врятувало те, що я лежав боком до вибуху. Правий бік і голову посікло, але не розірвало. Відчув, ніби мандрую в інший світ. Утім, колеги перев'язали й ми дісталися евака. Піхота фундамент армії. Доки дрони замінять її, мине не одне десятиліття. Українці з підпільників стали регулярниками. Не партизанимо, й вірю, що не будемо. Воюємо повноцінно і з часом визволимо окуповані землі. Авторитети формують світогляд людини. Школярем знав хлопця, що пройшов Афганістан. Спортивний і спокійний Коля був моїм орієнтиром. Згодом дізнався про розгін мітингу саперними лопатками у Тбілісі, події у країнах Балтики. На мітингах Руху збагнув: Афган чужа нам війна. Дізнався про УПА, Шухевича, Бандеру, Голодомор і злочини НКВД-КГБ. Це спонукало вступити 1991-го в Братство вояків ОУН-УПА, а згодом в УНСО. Другим авторитетом був Анатолій Лупиніс. Спершу він здався мені бородатим дідом 55 років проти моїх 19. Та коли він захоплено розповів про війну у Придністров'ї, інтереси України на Дністрі та Кавказі, збагнув: Лупиніс провідник молодих патріотів. Згодом дізнався про його політичні ув'язнення. Усвідомив: дядя Толя крутіший за Колю-афганця. Захотів бути схожим на засновника УНСО. Далі ми були разом і в Абхазії, і в Чечні. Та й в Україні проходили по спільних кримінальних справах. Часом бійка формує не лише характер, а й біографію. Навесні 1996-го в харківському Палаці праці проходив з'їзд проросійської партії "Славянское единство". На цей гадючник прибули російські неофашисти від Олександра Баркашова та Володимира Жириновського. З'їзд планувався людей на 300. Ми зібрали 80 унсовців із Харківської та Донецької областей. Перетягли на свій бік кількох представників москворотої партії. Один із "поунсовлених" керівників харківських "слав'яноєдів" дав нам 30 лівих запрошень. Зайшли з Лупиносом у залу. Коли гадюки засичали ворожими виступами, Лупиніс підійшов до трибуни: "На правах українського патріота, який 23 роки відсидів за боротьбу з російською імперщиною, я ваш з'їзд закриваю". Дядя Толя зірвав прапор Росії та дістав український. Частина з нас стала біля Лупиноса й на виході із зали. Почалася сутичка. До нас через охорону прорвалися з вулиці ще 50 унсовців. За 15 хвилин, які нам дали битися без "Беркута", ми їх добряче пом'яли. Мене з найактивнішими заарештували. Місяць був у ізоляторі на Холодній горі. Дали рік умовно. Коли ризикуєш у битві за українську справу, ти щасливий. Відчуваєш: за тобою правда й біля тебе однодумці. Коли ризикуєш за ідею, ставиш особисте нижче за державницьке, командне. Ти можеш втратити життя, але це ціна битви за майбутнє. Ми варті раю, а не пекла, та за нього треба поборотись. Я суміш оптиміста з реалістом. Ніколи не був песимістом і фаталістом. Навіть ув'язнений за бійку з "Беркутом", коли розвалювалася моя сім'я. Коли УНСО рейдернув агент ФСБ Едуард Коваленко і я, вимотаний поїздками в холодному автозаку, захворів на туберкульоз, знав: мине три роки і ми з однодумцями вийдемо на свободу, а винних покарають. Авторитети формують світогляд людини Моя найбільша авантюра це вихід з Ічкерії. 1995-го ми з товаришем вибиралися з Чечні в Україну через Росію. На блокпосту біля Мінеральних Вод нас висадили з автобуса федерали. Легенда про те, що ми рибалки з Махачкали, була слабка. Врятував мій день народження. Молодий лейтенант побачив: ми з ним однолітки, а в мене ще й свято нині. Дав наказ не затримувати. Хоч міг приректи на смерть. Безнадія це коли наші діти тікатимуть з України і не розумітимуть батьків, які воюють проти окупантів. Людина це сума її виборів. Бути гідним воїном і битися за перемогу правди чи бути потерпілим від "злих дядьків із ТЦК". Вибір завжди є. Сила не лише в м'язах, а й у свідомості. Був три роки ув'язнений за спротив системі в акції "Україна без Кучми". Психологічно не зламатися помогли розмови з Лупиносом, Левком Лук'яненком, Юрієм Шухевичем, Василем Овсієнком, які згадував у камері та на зоні. Казав собі: якщо вони пройшли камери смертників і каральні психушки, я пройду цей гарт. Перші дев'ять місяців тримали в ізоляторі СБУ. В бібліотеці домінувала класика. Читав про подвиги опришків і козацтво. Перечитав "Кобзар". Слухав Українське радіо. Мав точку опори для долання ізоляції. Моє тіло полонили, та дух був вільний. Українська мова багата, бо має слова "воля" і "свобода". Можна позбавити людину свободи, кинувши за ґрати, та волі в неї не забереш. Якщо вона міцна духом. Воїн не має тікати від битви. Як командир іноді питаю солдата: "Чому ти боїшся? " "Я не впевнений у бійцях, з якими йду на бойове". Відповідаю: "Даю тобі надійного стрільця". Може сказати: "Не підходить". Тоді ходжу козирем: "Я йду з тобою". Ніби згоден, але зауважує: "Треба добрий тепловізор". Знаходжу. А він мені: "Позиція небезпечна". Кажу: "Ми натягнемо сітку від FРV". Аргументи вичерпуються і він згоден. Історичні паралелі пояснюють сучасність. Тепер маємо у війську обігрівачі, медеваки, стабпункти. У Грузії спершу не мали навіть підсумків до магазинів. Запихали їх і гранати в кишені. Броніки бачили хіба вві сні. Якщо прилетіло, молися. Побратим Олег Челнов знайшов у руїнах лікарні знеболювальне, обколов собі нагноєний зуб і вирвав його щипцями. Мене контузило від вибуху, й розірвалася барабанна перетинка, то я просто вату клав у вухо. А як було хлопцям під Крутами сто років тому? Важко не тільки переживати, а й озвучувати смерть побратима. Приїжджаю до матері загиблого, а вона питає: "А ти чого живий?" Військо має бути міццю. Європейські армії ще не готові воювати. Час кабінетних армійських кар'єр скінчився. Коли союзник стає ворогом, надійся на себе. Нового 1991-го після поразки може не бути. Імперії треба допомогти розсипатися зсередини. Смерть Росії у ній самій. Моя філософія на війні: найперше захищаю своїх рідних, потім своє місто, далі свою країну. Воюю, щоб наші нащадки не стали хохлами-яничарами, беземпатійними чортами, рабами-окупантами. Щоб їх ніхто не розукраїнив, не денацифікував. Місія людини принести більше добра в цей світ, навчити дітей робити добро ближньому. Мова словесна кров нації. Усвідомлення недосконалості ознака здорової людини. Смерть вчить людину цінувати час, встигнути найважливіше. Планую життя не далі, ніж на три місяці. Мої найбільші пристрасті футбол і гарні пісні. Поразки наших футболістів переживаю як особисте горе. Своє повоєння бачу активним. Створили з друзями організацію, яка займатиметься фермерством і будівництвом житла, працевлаштовуватиме ветеранів. Великий поступ складається з малих кроків. Страх долається важко й ніколи не зникає зовсім. Буває, четверо ведуть бій, а інша четвірка відсиджується в бліндажі. Часом треба крикнути, отямити, спрямувати. Вірю в закон бумеранга: хто зробив зло, його й отримає. У світі смердить третьою світовою. Вона може спалахнути окремими вогнищами: Україна, Тайвань, Африка. Масштабний конфлікт малоймовірний, бо це ядерне самознищення. Винуватці цих воєн відповідатимуть за злочини. Зі своїх 52 років воюю не так і багато. У Придністров'ї три місяці. В Абхазії п'ять. У Чечні два місяці. Разом 10. Поїздки 2014-го в "Айдар" ще кілька місяців. З 2015-го по квітень 2016-го на бойових позиціях. Далі мінські перемир'я й дембель. З 2022-го й донині три роки без перерв. Отже, п'ять років провоював. Як писав Лупиніс: "Життя триває, точиться війна". Людина це сума її виборів Я бачив смерть на відстані руки. Закривав очі побратимам. Найважче, коли їм по 1920 років. Вірю, що їхні смерті недаремні. Війна навчила мене терпіння й філософськості. Нині радість, завтра горе. Сьогодні ти тут, а завтра хтозна-де. Вчора був нормальний комбриг, а завтра прийде довбодятел. Не переймаюся цим і роблю добре свою роботу. Влада має бути чесна й україноцентрична. Повертати в сім'ю дитину, яка 11 років росла манкуртом, важко, але можливо. Щоб реукраїнізувати Донбас і Крим, треба вигнати звідти всю російську наволоч. Це буде важко, бо москалі та їхні прихвосні кричатимуть: "Це порушення прав". Треба матеріально зацікавити українців повертатися туди. Формули збереження кохання на війні немає. Складно не втратити стосунків в одній із посадок чи тиловій квартирі за три роки розлуки. Головне, щоб діти не бачили конфлікту між батьками. Бог це наша совість і пам'ять. Життя й історія рухаються спіраллю. Часом стається дежавю: 2022-го були нові бої під Крутами й ніжинська чи чернігівська тероборона зупинила колону москалів. Сором не дає розлюднитися. Українці стаєри. Маємо довге дихання. Згадаймо понад десятирічний чин УПА. Для партизанки це майже вічність. Проте ворог теж тримає довгі дистанції, азійці затяті. Виграє терплячіший і хитріший. Сучасний націоналізм великою мірою тримає фронт у цій війні. Причина короткої національної пам'яті українців у браку амбіції боротися за світову першість. Якби мали, відчували б чужі помилки, а головне свої. Ми приязні хлібороби, сприймаємо інших як добродіїв. Та світ ділиться на хижацькі нації і їхніх жертв. Зрада це спалення спільних мостів. Я щасливий у колі однодумців. Коли ростуть мої діти, які продовжують рід, це теж щастя. Впізнаю в них себе, бачу вогонь здорового авантюризму в очах. Задовольнятися малим слабкість. Коли думаємо: "О, все й так більш-менш добре", спиняємося в розвитку. ­Україна майже в тій точці розвитку, що і 100 років тому, але вже із союзниками. Бог випробовує нас, питає: повторите колишні помилки чи діятимете обачніше?

Його вірші читають під обстрілами, його пісні звучать у бомбосховищах. Він міг обрати будь-яке місто світу, але вирішив залишитися в рідному Харкові.Служить у Збройних силах і волонтерить, та між тим влаштовує зустрічі з читачами і концерти в Україні та за кордоном. Сьогодні ми говоримо з письменником, перекладачем, музикантом, волонтером, військовим Сергієм Жаданом. Сергій Жадан - український письменник, музикант, волонтер, військовослужбовець. Народився в місті Старобільськ на Луганщині. Його батько працював водієм і був членом комуністичної партії, хоча й не мав відданої прихильності до комунізму.Сам Сергій навчався у початкових класах українською мовою, а в старших перейшов до російськомовної гімназії у Старобільську. У 1991 вступив до Харківського Національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди на українсько-німецьку філологію. У 1997 році Жадана обрали віце-президентом Асоціації українських письменників.Від 2000 по 2004 рік працював викладачем кафедри української та світової літератури в Харківському національному педагогічному університеті, але звільнився через політичну ситуацію і бажання зайнятися літературною та громадською діяльністю. Автор романів "Депеш Мод", "Ворошиловград", поетичних збірок "Цитатник", "Ефіопія" та інших. Зараз його твори одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені 13-ма мовами.Під час Помаранчевої революції 2004 року Жадан був комендантом наметового містечка у Харкові. Він також активно брав участь у подіях Революції гідності і дістав травми під час захисту Харківської ОДА 1 березня 2014 року. У 2000 році у Харкові заснували рок-гурт "Собаки в космосі", який виконував пісні на вірші Сергія Жадана.Від 2008 музиканти виступають під назвою "Жадан і собаки", а у 2017 письменник став фронтменом гурту "Лінія Маннергейма". Активно допомагає фронту як волонтер, а у 2024 році вступив до лав ЗСУ. Отже, вітаю вас, пане Сергію, у нас в гостях. Рада бачити. І перше моє запитання, воно пов'язане з одним рядком вашої біографії. У вас скоро буде річниця, як ви у війську. Так, скоро.І що? І як враження? Тімоті Снайдер, американський історик, сказав, що Жадан має бути не з гвинтівкою, а з Нобелівкою. Ну, я не з гвинтівкою, насправді-то, але і без Нобелівки. А Тімоті дуже вдячний за слова підтримки, але мені здається, всі українці не мали би зараз бути з гвинтівками, з автоматами в окопах, а мали би займатися своєю країною. Але в нас війна і відповідно, мені здається, що мобілізуватися - це справа честі і обов'язку.Ми з друзями, частина нашої команди "Жадан і собаки" мобілізувалися минулого року. Несемо службу в 13-й бригаді Національної гвардії України "Хартія". Зараз це корпус, ми розрослися, тому роботи дуже багато. Я не на бойовій посаді, одразу випереджаючи хейтерів, які будуть говорити, чому я в студії, а не в окопі. Я не на бойовій посаді, я комунікаційник, несу службу в С9, секція цивільно-військового комунікування. Власне, я роблю свою роботу.Сергій Жадан, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn Ви згадали хейтерів, але хейтери раніше казали, чому Жадан не у війську. Тепер Жадан у війську і все одно будуть щось говорити.Ну, хай, то їхня така робота.Це весь час одні і ті самі люди? Слухай, це ж дуже часто не ті люди, це боти. Але я не знаю, хто це, насправді. Воно впливає на вас, цей хейт? Та ні. Бачите ж, от несу службу далі.Як це змінило ваше життя?Ну, ти вже собі не належиш великою мірою, тому що так чи інакше, ти належиш Національній гвардії. Все-таки контракт є контракт. і навіть попри те, що я зараз дійсно не в окопі, все одно мій командир знає, що я зараз у вас в студії. То, ну, це служба. А поїздки за кордон? Їх немає, поїздок за кордон. Я в останнє за кордоном був два роки тому, здається. Але ви, коли їздили за кордон, ви там говорили від імені України.Ну, зараз, я думаю, є кому говорити. У нас велика кількість митців, які можуть виїжджати, зокрема жінок поеток, акторок, співачок. Я думаю, вони можуть це зараз робити не менш переконливо і не менш успішно, ніж би це робили митці-чоловіки. Вони це робили і раніше, та і зараз хай роблять. Але вас кличуть за кордон? Так, постійно. І що, ви відмовляєтесь? Ну, зараз я на службі, я зараз і не поїду.Ну то чекайте, таке буває, що виїжджають.Послухайте, я не служу ще року, в мене дуже багато роботи тут. Справді багато роботи, я не кокетую, і служба забирає фактично весь час зараз. Ми поговоримо ще про цю вашу роботу, але я все-таки повернуся знову до вашого волонтерства. Наскільки зменшилися, чи можна так сказати, обороти волонтерські обороти Сергія Жадана, як він пішов у військо? Чесно, вони збільшились. У мене тепер є можливість, як у військовослужбовця, як у представника бригади "Хартія" звертатися напряму до представників великого бізнесу, громад територіальних, до міських голів, до голів обласних військових адміністрацій. Тому що я тепер представляю не просто себе як громадянина, я представляю свою бригаду, свій підрозділ, свій корпус і, відповідно, це зовсім інший рівень співпраці, зовсім інший рівень взаємодії і, повірте мені, це зовсім інші суми.Тому що я зараз забезпечую не просто свій фонд, який потім розподіляє кошти, як це було до минулого травня, а зараз я забезпечую свою бригаду і, відповідно, це зовсім інша механіка співробітництва. І це зовсім інша цифра, насправді. Я думаю, це, знову ж таки, якщо ми знову згадуємо про хейтерів, бо багато людей не розуміють, як це відбувається. Вони думають, що волонтерство - це закупівля там якогось шолома чи бронежилету. Це теж дуже важливо, це дуже потрібно і таке волонтерство далі є.Люди забезпечують своїх рідних, близьких, але в основному зараз волонтерська діяльність трансформувалася, і вона діє і здійснюється або через великі фонди, такі як "Повернись живим" або фонд Сергія Притули, з яким ми активно працюємо, і з Тарасом Чмутом активно працюємо. Або ж підрозділи, бригади, які мають комунікаційну службу, мають проєкти, от як наша бригада, наприклад. Вони працюють напряму із представниками бізнесу, з представниками міської місцевої влади. Це сьогодні так працює. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЧи ви рахували, скільки грошей ви, як волонтер, і зараз вже як військовий зібрали? Ні, я не рахував. Ну, це дуже важко. Тому що іноді от передають тобі коробку турнікетів. Ти їх не купував, але саме через тебе їх передали бригаді. То і відповідно, як це рахувати? Ну, насправді, це не так важливо. Головне, щоби бригада була забезпечена, щоби бійці були убезпечені, щоби у всіх все було, аби не було потреб у якихось елементарних речах, щоб була зброя, щоб було спорядження, щоб було харчування, щоб було медичне забезпечення, ну і так далі. Це все велика машина, яка потребує величезних, колосальних коштів, ресурсів. Ну, але якщо це приносить результат, якщо бригада виконує свою роботу, і якщо при цьому мінімальні втрати, то значить ми свій хліб їмо недаремно.А з-за кордону ще допомагають? Так, постійно.Це ваші прихильники? Ну, це по-різному буває. Часто це особисті зв'язки, та ті люди, які допомагали раніше, і зараз теж допомагають. Оскільки я в "Хартії", то вони допомагають безпосередньо їй. Вони знають, де буде та машина, яку вони передадуть, де буде той РЕБ, який вони передадуть, де буде ще щось. Це вчора викладав пост, де розповів, що ми звернулися до організації в Німеччині, попросили їх купити кілька РЕБів.Вони передали кошти, ми замовили харківським виробникам, вони виготовили ці РЕБи, ми їх передали на наш підрозділ. Тобто якась така співпраця. Сергій Жадан і Валерій Залужний, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn"Хартія" займає зараз все місце у вашому серці? Ну, все місце у моєму житті, в моїй голові. Слухайте, це вже не робота, це дійсно частина життя. Тому що одна річ, коли ти допомагаєш підрозділу, знаходячись ззовні, а ми з друзями "Хартію" підтримували від моменту її створення. Я, власне, і назву "Хартія" вигадав.Інша річ, коли ти знаходишся всередині, ти вже особисто знаєш сотні бійців, сотні сержантів, десятки офіцерів, коли ти з ними проходив БЗВП, коли ти з ними був на полігонах, коли їздиш постійно в розташування, бачиш, де вони несуть службу, де вони воюють, то, відповідно, це зовсім інший рівень включеності і зовсім інший рівень якоїсь відповідальності. Тому що це вже дійсно як велика родина. Ми багато, знову ж таки, як комунікаційники працюємо і підтримуємо нашу патронатну службу.Це служба, яка займається нашими пораненими хлопцями, дівчатами, родинами поранених та загиблих. І, відповідно, це теж про пам'ять, про повагу, про взаємозв'язок. Це про те, що бригади - це не просто 5 тисяч людей, ситуативно об'єднаних контрактами чи мобілізацією. Це про те, що ми справді намагаємося створити середовище однодумців, людей, які можуть один на одного спертися, один одному допомогти. Відповідно, ми намагаємося так і працювати. А ваші побратими, чи від них ви коли-небудь чули, або десь може там за спиною чули, мовляв "о, вояка, а гвинтівка ж в руках не тримає, з нами в окопі не сидить"?Ну в очі не говорили, можливо так і думають, я не знаю. Я чув інше, наприклад, мені нещодавно один із комбатів сказав, що багато іноземців, які йдуть в "Хартію", йдуть тому, що знають про неї саме із медійного поля.Тому що "Хартія" на слуху, тому що "Хартія" присутня, про "Хартію" багато говорять, і відповідно для них був якийсь рекламний подразник. Вони на нього зреагували, прийшли в бригаду і не шкодують. Я знаю, що в "Хартії" дуже багато уваги приділяють тому, щоб з бійцями говорити про історію. Я підозрюю, що є частина глядачів, які скажуть: "Як знання історії нам допоможе перемогти у війні чи вбити росіян, які прийшли до нас?" Ну, напряму, мабуть, ніяк. А опосередковано, безперечно, допомагає."Хартія" намагається створювати середовище людей, які постійно займаються самоосвітою, які виявляють свої лідерські якості, тому що, от ми коли говоримо про натівські стандарти, багато хто думає, що це про якусь натівську уніформу і натівську зброю. Безперечно, зброя - це дуже важливо, це ключовий момент, але це так само натівський стандарт - це зовсім інший спосіб комунікування. Це про те, що кожен може бути лідером. Це про те, що є, наприклад, сержантський склад, сержантський корпус, який перебирає на себе роль цих лідерів, посередників між офіцерами і бійцями. І це про те, що бійці теж повинні постійно вдосконалюватися, отримувати освіту, навчатися і не зупинятися в цьому розвитку.Тобто, армія - це не помиральна яма, це простір реалізації, це великий соціальний ліфт, який може дати тобі можливість реалізуватися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnНу, але тим не менше, все одно є таке, що певні бригади мають таку славу, що там тебе точно відправлять на вірну смерть.Слухайте, ну я не знаю таких бригад, де точно тобі скажуть, що тебе відправлять на обов’язкову смерть. Давайте, знову ж таки, будемо об'єктивні. Про військо існує дуже багато стереотипів, часто вони неправдиві, часто вони шкідливі, часто вони антидержавницькі. І дуже часто ці стереотипи вкидаються в наш інформаційний простір не українцями, вони вкидаються нашим ворогом. Відповідно, те, що частина українців їх радо підтримує, підхоплює і поширює, ну, це вже питання до нас самих, але це теж можна багато чим пояснити. Насправді зрозуміло, що Сили оборони різні. Є різні бригади, різні роди військ, різні командири, і тут людський фактор теж багато значить і багато важить.Але, знову ж таки, мені здається, тут не треба мірятися хто кращий, хто гірший. Мені здається, що якщо той чи інший підрозділ має якийсь позитивний досвід, то ним треба ділитися. От, наприклад, "Хартія" справді багато в чому інноваційна. Я не говорю, що ми найкращі, я не говорю, що ми маємо себе протиставляти іншим підрозділам. Зовсім ні, але є якісь такі речі, які ми активно впроваджуємо, на яких ми робимо акцент, зокрема от планування операцій, планування будь-якої бойової дії. У нас це поставлено просто дуже професійно, і це визнає як вище керівництво, так і командири інших бригад, які до нас регулярно приїжджають. І цим якраз от наша команда ділиться. Тому що це не робиться для того, щоб показати, що ось ми унікальні, а всі інші на це не здатні. Навпаки, ми розуміємо, що ми всі разом. Це наша армія, це наше військо, це наша країна, і відповідно, що ж тут ділитися, що ж тут відмежовувати? Треба якраз цим досвідом ділитися, показувати і ховати тут немає чого.І знову ж таки, от ви згадали про історичну освіту.Ми одна з небагатьох бригад, де є хорунжа служба і в ній несуть службу професійні історики, зокрема і Вахтанг Кіпіані, якого, я думаю, ви знаєте. І Володя Бірчак з нами теж, і ще є кілька їхніх колег. Вони займаються освітою бійців на полігонах, в підрозділах, в розташуваннях. Ми в "Хартії" запустили освітні курси для сержантів.Це теж страшенно цікава річ, тому що сержанти - це переважно молоді хлопці, десь 30 років, які вже мають бойовий досвід, які прийшли в "Хартію" частково з інших підрозділів, вже маючи за плечима бойовий досвід. І ми коли їм пропонували, власне, ці курси, трішки остерігалися, тому що не знали, наскільки добре вони це сприймуть. Вони бойові сержанти, в них за плечима війна, бої, втрати. Вони керують бійцями в бойових умовах і тут раптом їх запрошують на лекції. І на лекції не лише по історії, не лише з питання ідеології, а наприклад, на лекції з ораторського мистецтва. І було певне побоювання, але виявилось, що ні, що вони якраз дуже добре все розуміють, вони включилися в навчання і сказали, що це було цікаво, особливо сказали, що їм був цікавий саме курс ораторського мистецтва. Тому що вони говорять з бійцями, і, відповідно, мають бути логічними, аргументованими, послідовними і переконливими. Їх мають розуміти.І вони це усвідомлюють, і, насправді, є це розуміння того, що це не просто для галочки,  це не робиться просто тому що командир вирішив, що всі мають пройти курс ораторського мистецтва.І вірші читати Жадана.Ну, цього якраз у нас нема, до речі.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЩо не читають? Ні, ну читають. Це теж цікава річ, але мається на увазі, що на цих курсах не читають. Так ось, виявилося, що всі все розуміють і всі усвідомлені. Я вам розкажу, до речі, це от був один з проєктів нашої служби комунікаційної. Ми вигадали бібліотеку хартійця, звернулися до кількох наших видавництв, зокрема, видавництва Старого Лева, Абабагааламаги, Меридіан Черновіц, Нашого Формату, Фоліо, Віват, Смолоскипуі ще кількох видавництв, і попросили їх надати нам книжки.І ми зібрали 10 комплектів, це разом було десь під 1000 книжок, і всі ці комплекти передали на батальйони. Передали з тим, щоби бійці, сержанти, командири читали. Ми розуміли, що, ну, далеко не у всіх є час читати, далеко не у всіх є навичка читати. І теж у нас було таке побоювання, що ці книги будуть десь лежати, але от я їжджу, регулярно буваю і в батальйонах, і на в розташуваннях бійців. Бачу, що книжки читаються. Ведуться облікові записи, хто скільки брав книжок. Можна побачити книжку то на столі командира, то десь там на ліжку бійця біля подушки. Тобто видно, що книжки читаються. Це дуже приємно. Ці книжки - це художня література? Там дуже різні книжки. Ми намагалися підібрати збалансований такий склад, там є вірші, але їх небагато. Ми чудово розуміємо, що більшість людей вірші читають за трішки інших обставин, хоча читають.А там є багато історичної літератури, національно-патріотичної літератури, літератури пов'язаної з нашою історією. Є українська класика, себто Хвильовий, Домонтович, Куліш, Підмогильний. Є трішки перекладної класики, себто ми так намагалися підібрати книги для бійців з різними запитами і з різними культурним і освітнім бекграундом. Багато всього, але ще є радіо.Так,  ще радіо. Але, знову ж таки, дехто думає, що радіо - це основне місце роботи. Насправді, це не так. Радіо займає у цій всій цій нашій діяльності, ну, не знаю, відсотків 5-10. Це найкоханіші, найтрепетніші 5%, тому що, насправді, це така кохана дитина наша, Радіо "Хартія". Власне, це була моя ідея. Я запропонував командуванню бригади зробити таке радіо, це перше бригадне радіо, наскільки я знаю, в силах оборони. І потім після нас ще кілька бригад, здається, почали робити такі проєкти. І це дуже приємно.Знову ж таки, ми готові ділитися досвідом. Для чого ми це робили? Ну, для мене було очевидно, що є велика така прірва, інформаційний вакуум між Силами оборони і цивільним суспільством. Ви, ваші колеги журналісти, багато дійсно робите і за це величезна подяка. Справді, постійно, нібито з одного боку є якась інформація з лінії фронту, з лінії боєзіткнення із тилових якихось підрозділів, а з іншого боку дуже мало є цієї щоденності, буденності. Нам якраз хотілося показати армію всередині, і хочеться далі показувати, ми цим займаємося. Хочеться показати, що військо не складається з якихось ідеальних людей. Військо - це віддзеркалення суспільства, там є різні люди, але так чи інакше склалося так, що сьогодні українська армія має унікальні можливості. З огляду на цю війну мобілізувалася величезна кількість людей, які би ніколи не опинилися в армії, якби не ця війна. Це люди з вищою освітою, люди з досвідом ведення бізнесу, люди з досвідом ведення якихось креативних практик. Тобто, насправді це величезний інтелектуальний, економічний і маркетинговий потенціал. І відповідно, добре було б, щоби армія цей потенціал використала хоча б частково.Тому що, ми ж чудово розуміємо, що коли закінчиться воєнний стан, коли закінчиться те, що ми називаємо війною, коли настане той день, коли зможемо сказати, що війна закінчилася, більшість цих людей повернеться в мирне життя. А відповідно, дуже би хотілося, щоб армія далі зберігала цей потенціал до розвитку, щоб армія якось трансформувалася, реформувалася, рухалася вперед, щоб це справді була передова інноваційна армія. Ви кажете, "коли закінчиться". Я знаю, що люди, які у війську, вони не люблять цих запитань, і це зрозуміло. Нема відповіді на це питання. Ви хочете запитати, коли закінчиться війна? Чи є у вас якесь відчуття? Нема. Ну, немає. Я чудово розумію, що навіть якщо війна закінчиться умовно завтра, то післязавтра ми всі не розійдемося, тому що наш ворог, наш сусід ніде не зникне. І відповідно, так чи інакше, ми будемо змушені, під ми  я маю на увазі Україну як державу, змушені будемо вибудовувати якусь доктрину, якусь стратегію захисту, розвитку свого війська. Тому що досвід цієї війни показав, що відсутність сильного війська, відсутність якоїсь продуманої, розумної стратегії оборони призводить, передусім, до величезних втрат.Про втрати територій: ваш рідний Старобільськ, що на Луганщині, в окупації вже давно. Чи ви сподіваєтесь, що він повернеться в Україну, у вільну Україну?Да, безперечно, я переконаний в тому, що обов'язково повернуся до себе додому і буду мати можливість, власне, побачити ті місця, де виростав. Я не думаю, що це станеться завтра, чи це станеться післязавтра, тобто в мене немає якихось ілюзій. Я розумію, що це буде складний болючий процес повернення, але в його незворотності я не сумніваюсь.А маєте з кимось там зв'язок?Так, маю.І що ці люди пишуть?Там багато речей, я не можу вам говорити. Але там погані речі, тому що Росія просто асимілює територію, яку окуповує, вона просто випалює там все українське, вона просто перевербовує на свій бік громадян, підкуповує їх, задобрює їх, скажімо, соціальними дотаціями чи високими пенсіями точковими, які спотворюють, дещо деформують загальну картину.Вона спонукає людей приймати російське громадянство, а найстрашніше, що вона робить – вона мілітаризує цю територію. Там створюються якісь кадетські училища, військові училища, куди йдуть українські діти. І вона мобілізує українських дітей. Тобто, я думаю, ви самі знаєте, що вже от є інформація, здається, про 9 чи 10 тисяч офіційно. А українські підлітки, які мобілізовані до Збройних сил Російської Федерації, фактично, зараз воюють проти своїх співвітчизників. Тобто росіяни свідомо створюють громадянський конфлікт. І я навіть не знаю, що складніше: повернути територію чи тих людей повернути.За стільки років, а точніше 11, це вже такий добрячий кавалок життя. Ну так, і тут же ж ми маємо розуміти, що мова йде не лише про якусь емоційну чи етичну складову. Тут йдеться про правову складову, тому що так чи інакше, є закони України, і потрібно відповідати за ці закони, потрібно їх дотримуватись. Відповідно, якщо ти їх порушив, ти маєш нести відповідальність. І я припускаю, що далеко не всі наші співгромадяни, які залишились на окупованих територіях, про це пам'ятають. Тому, так, безперечно, це буде дуже болюча тема. І до неї треба готуватися вже сьогодні. Дивіться, ви розказуєте про те, що говорите з військовими в "Хартії" про історію. Я знаю, що Вахтанг Кіпіані розповідав, що дуже часто буває, особливо серед старших людей, які ще застали Совок…Ну це я (сміється).Так і я застала СРСР. Але їм в школі викладали іншу історію трохи. Я вже застала час, коли там почала мінятися історія. Ми писали історію від руки, бо книжок не було, радянські вже викинули, а не радянських ще ніхто не друкував, або ж вони були у дуже рідкісних екземплярах. І, власне, ті люди кажуть: "А я от цього не розумію. А чому ось це? А як мені ставитися? От в мене дід там, чи прадід воював в часи Другої світової війни". І як бути з тими людьми, які зараз на окупованих територіях? У них же теж зараз своя якась історія. Ну, точніше, у них якраз в тому то й трагедія, що це не своя історія, а та історія, яку їм нав'язують. І це велика біда. Як їх переконувати?Доволі травмований регіон, я маю на увазі Лівобережжя та Наддніпрянщину. Так сталося, що в "Хартії" основу бригади складають саме бійці або з Наддніпрянщини, тобто це Дніпро, Запоріжжя, Нікополь, Кривий Ріг. У нас майже півтисячі бійців із Кривого Рогу. Або ж воїни з Донеччини, Луганщини, Харківщини або Полтавщини, тобто східняки. Це українці, які справді часто просто були жертвами цього інформаційного потоку, який і в радянський час, і в пострадянський час всіх нас збивав з ніг, намагаючись нам, власне, провадити цю російську чи пострадянську якусь візію історії. Це болюча тема, тому що ну насправді, з одного боку, ти ніби маєш дідуся і бабусю, які тобі розповідали щось.От я пам'ятаю, що мені розповідала бабуся про війну. Вона брала участь в Другій світовій війні, вона нічого хорошого не розповідала, вона ділилася з яким, насправді, презирством до Червоної армії ставилися поляки, які так і не дочекалися підтримки під час Варшавського повстання. Я це пам'ятаю з дитинства, цю історію. Ця історія не розповідалася публічно, але вдома це все проговорювалося. Відповідно, от є нібито ця родинна правда, твоя приватна правда.З іншого боку, є всі ці нескінченні російські серіали про великого полководця Йосипа Сталіна, який створює Україну та який звільняє Європу. І відповідно, це ж так чи інакше десь на підсвідомості відкладається. Тим більше важливо все це сьогодні проговорювати, обговорювати з фахівцями, істориками, які можуть аргументувати не просто емоційно, а фактово і суттєво показуючи якісь речі, наводячи якісь приклади, якусь статистику і, в принципі, пояснюючи якісь речі. Насправді, знаєте, я вам скажу таку річ, що більшість бійців, навіть попри те, що не мають якоїсь історичної освіти та якихось великих історичних знань, насправді їх не треба мотивувати.Вони все розуміють, вони розуміють, за що воюють, вони розуміють, де вони знаходяться, розуміють, хто почав цю війну. Інша річ, що деякі речі можна проговорити, це не буде зайвим, це, скоріше просто розставити все на свої місця. Ми згадали про підлітків на окупованих територіях і що з ними там відбувається. Вони вибору фактично не мають, так? Ну, є діти, які досягаючи повноліття якось вириваються з тої тюрми. Це дуже важко, насамперед. Це справді біда. Але знаєте, це питання до батьків, які не вивезли дітей і загалом от, власне, до всіх тих подій, які тоді відбувалися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnАле є ще підлітки, які на вільній території України, і ми чуємо ці історії, як вони співпрацюють з агресором, або, не знаю, слухають російську музику.Ви знаєте, мені здається, це трішки різні речі. Я би тут дуже обережно якось говорив та не змішував на купу.Мені здається, знову ж таки, можливо, я трошки ідеалізую, можливо не до кінця щось знаю, але з того, що я бачив, з того, що я знаю, дуже часто за цим слуханням російської музики, за споживанням російського контенту і подальшим перебуванням в російському інформаційному полі, якраз не стоїть якийсь свідомий вибір, не стоїть якась українофобія, не стоїть якесь заперечення українця.У дуже багатьох випадках це просто якась інерційність, невміння себе впевнено поводити в інформаційному полі, критично мислити і якось відсіювати чужий наратив. А ще дуже часто за цим стоїть просто елементарний підлітковий протест. Коли тобі тут з одного боку говорять про те, що твоя країна захищається, що Росія агресор, що не варто, не можна, неприпустимо підтримувати агресора навіть в спосіб просто споживання контенту, виникають оці терміни – "не варто", "не можна", "не слід". Підліток часто сприймає їх як заклик заперечувати це все. Мені здається, це одна із причин. Я думаю, часто за цим немає якоїсь ідеологічної складової, а просто елементарний підлітковий спротив. Такий, не дуже розумний, не надто симпатичний, але ну от він такий.Підлітки в 13 років намагаються робити те, що батьки їм забороняють робити. А ваш підлітковий спротив який був? Ну, теж такий. Просто мій підлітковий вік припав на початок перебудови. Відповідно, і та я теж слухав якусь, до речі, російську музику. Російський рок тільки, це ж кінець 80-х. А це та музика, яка дратувала старших, яка дратувала дорослих. Батьки сварилися з вами? Та ні, насправді ні. У мене якось не було підліткових конфліктів, і з татом покійним не було, якось ми так жили. Ясна річ, що були якісь спалахи в 13 років, але дуже швидко якось ми порозумілися, за що я своїм батькам надзвичайно вдячний, за їхню мудрість і витримку.Хто до вас приходить на концерти? Люди якого віку слухають "Жадана і Собак"? Сьогодні приходять, переважно, підлітки. Дуже юна аудиторія, і це зараз змінилося.Це в них теж протест? Слухай, ну підлітки дуже різні. Ви ж не можете сказати, що всі підлітки слухають російську музику. Очевидно ні. І оце прослуховування навряд забезпечене лише підлітками. Мені здається, то все значно складніше, і значно укоріненіше. І знову ж таки, це, як на мене, це дуже нехороший симптом, але навряд чи він безнадійний, навряд чи його не можна викрити. Я думаю, це те, що буде змінюватися, так чи інакше.А ось повертаючись до авдиторії, я пам'ятаю, десь навесні 22-го року, вже кілька місяців йшла велика війна, ми тоді якось рушили з музикантами в перші концерти, щоб позбирати кошти на Сили оборони, почали продавати квитки і побачили зали. По-перше, ми побачили, що людей стало значно більше. А по-друге, ми побачили, що змінилася авдиторія. Причому докорінно змінилася, вона сильно помолодшала.Відтоді і до сьогодні, переважно у залі молоді люди, студенти або навіть старшокласники. Іноді вони навіть приходять з батьками. Це особливо зворушливо, і це особливо якось цікаво і за цим приємно спостерігати, ці поєднання поколінь в залі. Багато військових. Хтось купує квитки, когось ми запрошуємо. Тобто це таке дивне поєднання сьогодні на концертах. Це або люди з фронту, з армії, або діти.А діти, які приходять, вони ж потім підходять фотографуватися, просити автографи і дуже багато з них веде якісь збори, тому що в них всіх хтось воює сьогодні. Просять передати там привіти своєму тату на фронт, або братові на фронт, або сестричці на фронт. І сьогодні, насправді, цією війною всі пов'язані, всі прошиті від Ужгорода до Сум, від Києва до Миколаєва, від Херсону до Одеси. Але чому діти слухають "Жадана і собак"? Ви собі задавалися цим питанням? Що їм подобається?Я думаю, вони там знаходять те, що хотіли би почути від дорослих, але дорослі з ними про це не говорять. Тобто я припускаю, що ми для них ті дорослі, з якими можна говорити щиро і відверто. А вони знають вас як письменника? Чи вони знають вас як Жадана?Хтось знає, хтось не знає, але, насправді, знають. Буває можливість робити якісь літературні виступи і приходить приблизно та сама авдиторія, теж молоді люди. Вони приходять з книжками, просять підписати цю книжку. Я дуже сподіваюсь, що вони цю книжку читають. Ну або колись прочитають. Ну або колись прочитають. Хоча читають. Ну я ж бачу, це проходять книжки в закладках, книжки з якимись там підкресленими рядочками. Це так якось теж мило. Ми в свій час так книжки не читали, ні. Ну це було якось, ну, інакше. Згадайте, ну, згадайте, хоч ми з вами і різного віку, але от я пам’ятаю свій підлітковий вік, чи, скажімо, свої 20 років. Ми трішки інакше читали.Зараз книжка - це щось таке більш інтимне, більш приватне, що тримається, що дійсно є твоїм, частиною твого світу, частиною твого простору, трішки інша предметність. Про ваш Харків рідний хочу запитати. Він змінився за цей час?Ну так, він візуально навіть змінився. Точніше, передусім візуально, тому що він сильно побитий. Чи він змінився внутрішньо? Та змінився безперечно, там зміни на кожному кроці, в кожній якійсь сфері.По-перше, багато людей виїхало. Виїхало багато іноземців, тому що Харків був завжди дещо мультикультурним містом. Ці люди поїхали, вони вже, мабуть, і не повернуться. Натомість приїхало дуже багато, як це називається, внутрішньо переміщених осіб. Тобто наших громадян із Харківської області, з Донецької області, з Луганської області. У Харкові далі живе більше мільйона людей, 1,3 млн наскільки я знаю.Це і далі велике місто, там далі вдень заповнені хідники, заповнені перехрестя, заповнені автомобілями дороги, але зрозуміло, що це місто сильно побите, сильно травмоване і так чи інакше, це місто, яке тримає оборону. Тобто, це його статус фортеці, статус форпоста, статус міста, яке собою, ну, фактично, прикриває велику територію.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnПро настрої в місті: до повномасштабного вторгнення часто можна було почути: "У нас тут свій язик, харківський"Ну, не часто. Це сказав один політик, і, як на мене, це було не дуже мудро. Це, знову ж таки, ті стереотипи, які хтось вкидав спеціально, і дуже прикро, що хтось їх підхоплював. Так само, як, скажімо, про Львів вкидалися теж стереотипи про те, що тут не сприймають, в принципі, східняків, що тут дивляться на лівобережну Україну, як не на Україну.Теж такий шкідливий та контрпродуктивний стереотип. На превеликий жаль, його вкидали деякі політики, і шкода, що наші співгромадяни на сході України у все це вірили. Насправді, я думаю, ви ж чудово розумієте, що це зовсім не так. І відповідно, мені здається, що якраз ця війна мала би подолати багато наших стереотипів. Тим більше, сьогодні дуже багато громадян України, наприклад, з заходу, з півдня, які ніколи не були на сході, там побували.І сьогодні в Харкові, довкола Харкова воюють багато хлопців, дівчат із Львівщини, з Тернопільщини, з Франківщини, з інших регіонів, з Закарпаття. І я дуже сподіваюсь, що якраз от вони по цій війні будуть тими, хто матиме зовсім інше якесь уявлення про схід, про лівий берег, про південь України. Будуть розуміти, що ті стереотипи, які створювалися, які нам накидалися, у більшості своїй не відповідають дійсності.Слухайте, є стереотип, але є якась так само історична правда про те, що Україна була між двох імперій розділена. Ну так, безперечно так. Просто ви розумієте, в цьому випадку, знову ж таки, як ми хочемо це бачити і чиїм наративом ми говоримо. Якщо ми говоримо українським наративом, то варто говорити про те, як стосовно нас на сході застосовувалися величезні, масштабні і дуже цинічні репресивні механізми. Я маю на увазі і кілька голодоморів, які відбувалися в 20-х роках, 33-го року, 47-го року. Це, скажімо, мої території. Там мої дідусі, бабусі. Хтось це пережив, хтось не пережив. У мене є дідусь покійний, був 22-го року народження. Він голод 33-го року дуже добре пам'ятав. І він мені розповідав про нього, знову ж таки. Це ж наші території, там, де вимирали просто тисячами люди, цілими селами вимирали. І зрозуміло, що це накладало великий страшний відбиток і на настрої, і на погляди, і на поведінку, і на соціальну активність, політичну активність і так далі.І плюс, знову ж таки, специфіка регіону великою мірою формувалася штучно, коли завозилися просто громадяни з території Росії на заводи, на виробництва, на підприємства, на будівництва великих індустріальних комплексів. Вони лишалися, відповідно потім, через 10 - 15 років комуністична партія давала цю картинку як об'єктивну і говорила: "Ну подивіться, тут всі говорять російською мовою, тому що так сталося історично".Зрозуміло, що це, знову ж таки, підміна поняття, що це така нехитра маніпуляція. Ну, Трамп вживає цю підміну.Що б ви йому сказали? Я би сказав, що Трампу якраз добре було б пройти курси нашої хорунжої служби та трішки дізнатись про історію. Ну, насправді, це, я не знаю, це жалюгідно, коли президент Сполучених Штатів Америки виставляє себе просто невігласом. Людиною, яка не знає елементарних речей, і тим більше впевнено говорить про те, в чому не розбирається, чого не знає і виставляє себе просто посміховиськом. Оце от його твердження про те, що Росія захопила території, де живуть росіяни, тому що вони говорять по-російськи, ну це навіть порівняно з путінськими якимись наративами звучить просто безпорадно і жалюгідно.Але тим менше, коли ви чуєте російську, вона вас травмує, чи немає такого? Ну, послухайте, я озираюся, тому що сьогодні російською говорять ті люди, які нас збивають. Відповідно, коли ти в місті чуєш російську, ти напружуєшся, думаєш, хто це, що це. Я не можу сказати, що більшість бійців зараз говорять українською, багато хто далі говорить російською, але, так чи інакше, більшість людей, які в Силах оборони на твоє звернення українською, ну, скоріше теж будуть відповідати українською. Принаймні, вони не будуть ігнорувати твою українську. Це зовсім інший стан, інше ставлення, зовсім інший рівень функціонування і присутності цієї мови. Але, ну, далі є люди, які говорять російською, відповідно, ти так щоразу напружуєшся.А в Харкові стало більше української? І батьки з дітьми якою розмовляють?Ну, батьки різні, діти різні і говорять по-різному. Але української стало більше, да, справді. І причому українською стало говорити більше молоді, і старші люди переходять. Ось навесні 22-го року, коли з Харкова дуже багато людей поїхало, і, відповідно, лишалися або ті, хто не мав куди виїхати – це люди, які там старшого віку або матері з дітьми, вони лишалися, багато з них ховалися в метрополітені, наприклад.Або лишалися військові, бо дуже багато харків'ян тоді справді пішло воювати і в тероборону, і в інші підрозділи, добровольчі підрозділи, або ж ті, хто займався волонтерством. Харків перетворився на такий величезний потужний волонтерський хаб, були просто десятки волонтерських організацій. І, відповідно, так чи інакше на вулицях, на поверхні міста лишалися саме вони, і це не метафора. Багато людей ховалися під землею, був підземний Харків та наземний Харків, і місто було порожнє.І фактично, от коли ти їхав там в центр міста, або йшов в центр міста, то більшість людей, яких ти бачив, ти їх або знав, або розумів, звідки вони. Тому що, якщо це волонтери, в них були якісь позначки з якої вони організації. Якщо це військові, то це було видно, що це військові. І відповідно ці люди у більшості своїй говорили українською. І от на кілька місяців Харків був майже цілком україномовним. Це було дуже дивно. Потім багато людей повернулися, багато людей піднялися з метро. Ясна річ, що ця хвиля трішки розбавилася, але знову ж таки, я бачу цю склянку скоріше напівповною, я бачу, як вона прибуває. Без якогось надмірного ідеалізму, я розумію, що це буде довгий, тривалий, складний процес. У ньому, мабуть, і далі будуть якісь речі, які будуть багато кого дратувати, викликати недовіру, істерику. Будуть крики про зраду, будуть оці підлітки, які слухають російську музику, далі будуть російські музиканти десь у нас в топ-листах, але те, що цей процес незворотний, і те, що, я маю всі шанси дожити до того, що буду жити в цілком україномовному Харкові – я в це вірю. З Андруховичем ми говорили, і він каже, мовляв, "я вже цього не застану, щоб вся Україна була україномовною". Ну ні, Юрій Ігорович, дай йому Боже здоров'я, сподіваюсь колись навіть приїде у теж цілком українськомовний Харків.Він, до речі, приїздив до нас в часи цієї великої війни, і була зустріч, дуже зворушлива, дуже така щемка, було багато людей у підвальному приміщенні. Ігор читав нові речі. Ми з ним їздили навіть туди ближче, безпосередньо на кордон, показували ці території, які були захоплені росіянами, окуповані, потім були звільнені. 38% українців за останнім опитуванням вважають, що в школах все-таки має викладатися російська мова. Вона нам треба, ця російська мова? Як я переконана, вона нам не треба. Я думаю, що цей статус російської, як мови міжнаціонального спілкування, все це перебільшено, це скоріше, все-таки, пропагандистський наратив, пропагандистський вкид Росії. Я припускаю, що частина людей, які так от говорять, роблять це не тому, що дуже люблять російську мову, а тому, що вони просто бояться. Вони бояться, тому що вони далі в чомусь керуються російськими наративами, вони бояться, що в такий спосіб їх намагаються позбавити їхньої ідентичності. Їм здається, що їх намагаються позбавити їхньої пам'яті, їхньої історії, їхнього, власне, наповнення. Я боюсь, за цим стоїть страх, за цим стоїть робота ворожої пропаганди, але за цим навряд чи стоїть, знову ж таки, якесь заперечення і відштовхування української мови як такої. А яка вона, українська ідентичність? Вона вже сформована до кінця?Ну, мені здається, вона зараз і формується цією кривавою війною, і на превеликий жаль, ця ідентичність формується занадто дорогою ціною. Наполягаю на тому, що у нас є наша країна, наша держава, і це дуже важливо зараз усвідомлювати, що ми не просто живемо на землі, на території, на якій жили наші предки, а ми живемо в своїй державі, яка існує 34 роки і буде існувати далі після нас, за участі наших дітей.І відповідно, так чи інакше, саме ця держава забезпечує наші права, саме ця держава забезпечує, власне, нашу реалізацію. Саме ця держава є нашою державою, вона захищає нас, а ми мусимо захищати її.Чи ви стежите, чи маєте час за тим всім, що ви робите в "Хартії", слідкувати за тим, що відбувається на політичній арені українській. Ну, у нас хіба є політична арена? Он там хтось говорить, що може і будуть якісь вибори, але зараз все трохи притихло. Ми коли говоримо з якимось політичними експертами, я от мав розмову з очільницею партії "Слуга народу", пані Оленою, то я її запитав, що у нас по виборах? Вона сказала, виборів не буде ближчим часом. Яка політична арена? Країна воює. Ну, вони кажуть, що не буде, але паралельно ведеться якась підготовка на "раптом що".Мені здається, що в нас порушене політичне поле, і відповідно, про якусь повноцінну, цивілізовану, нормальну, стандартну, політичну діяльність поки що його говорити не доводиться. Країна воює, і я думаю, що зараз би активізація тих чи інших політичних сил, вона би скоріше дратувала. Мені видається, можливо я помиляюся, ясна річ, що є люди, які вимагають проведення виборів вже завтра. І знову ж таки, емоційно це можна зрозуміти. Ми українці звикли, що в нас є вибір. Ми українці потребуємо вибору, коли в нас немає вибору на руках, то ми починаємо нервувати. Ми починаємо підозрювати владу в тому, що вона все корумпувала, що вона все узурпувала і що нас позбавляють наших елементарних свобод. Але з того, що я бачу, мені здається, що більшість людей чудово розуміють, що в цих умовах вибори проводити та просто нереально. Частина території окупована, частина громадян знаходиться в міграції, в тимчасовій чи постійній, частині громадян воює і не мають можливість просто проголосувати. Можливо фахівці скажуть, що це можна зробити. Я, насправді, не зовсім розумію, як би це було. Але коли будуть вибори, я, звичайно, піду на них. Я свідомий громадянин, я ходжу на всі вибори. Завжди ваш вибір справджується? Ні. Ні, не завжди. От на останніх виборах мені було дуже прикро. Я говорю не про президентські вибори, я говорю про місцеві вибори, про парламентські вибори. Від мого району йшов депутат Куницький. Я звертався до президента України і закликав зняти цю кандидатуру як негідну, нечинну. І там було порушення, наскільки я пам'ятаю, певних приписів. Ясна річ, що ніхто не дослухався. Куницький переміг і зараз він, наскільки я знаю, просто втік з України. Прикро, що от, власне, кандидат з мого району втік з України. А чому, як думаєте, не звернули увагу на ваш заклик?Я не знаю, не буду коментувати, чого не знаю. Що робити нам з тими людьми, які зараз за кордоном? У нас тут є всередині країни якісь дискусії стосовно мови, стосовно того, як працювати, наприклад, з підлітками, стосовно якогось нашого такого договору. А ці люди, вони зараз перебувають трохи поза контекстом, і дуже часто, наприклад, можна почути про те, що коли жінки повертаються на якісь там канікули сюди, щоб побачити своїх рідних, побачити свої домівки…Полікувати зуби (сміється). Це я повторюю одне з цих із кліше і стереотипів, які є в соціальних мережах. Про українців, українок, які приїжджають полікувати зуби. Насправді я ніколи з такими не стикався. І знаєте, що я скажу?Мені здається, що в цій ситуації, в якій ми зараз знаходимося, на четвертому році великої війни, я думаю, будь-яку сферу, будь-який аспект нашого життя, нашої реальності слід використовувати з користю для країни, з користю для держави. Ми нещодавно говорили з Андрієм Шевченком, не з Андрієм Миколайовичем, не з футболістом, а з Андрієм, який журналіст, який був послом України в Канаді. Власне, ми говорили про канадські вибори, говорили про Канаду, як країну, де бути українцям престижно, де бути українцям досі модно, і це без прив'язки до цієї війни, так було традиційно. І знову ж таки, ми говорили про те, що це слід використовувати. Тому що зараз та ситуація, коли внаслідок війни, і це теж цікава річ, про це поки що мало говорять, а говорити треба, що більшість українців, все-таки, живе за межами, за межами українських кордонів.Тобто, ми маємо на увазі ті мільйони українців, які виїхали на захід, і ті мільйони українців, які знаходяться в окупації. Так чи інакше, вони не підпорядковуються українській державі, вони знаходяться поза межами чинності українського законодавства. І це вперше так сталося, коли більшість українців знаходяться не в Україні, а поза її межами. І, знову ж таки, можна керуватись цим принципом, що всі, хто виїхав, це зрадники, всі, хто виїхав, це не зовсім українці, адже вони поза контекстом, вони не розуміють наших реалій, вони ніколи не повернуться, вони зрадники і так далі. А можна розуміти, що це далі лишаються наші співвітчизники і вони далі можуть виконувати роль наших амбасадорів, вони далі можуть говорити про Україну, далі можуть бути українським голосом. Ну, в принципі, що вони і роблять по всьому світу, якщо ви бачите. Коли трапляються якісь мітинги чи якісь демонстрації в світі, туди виходять тисячі українців. Плюс тисячі українців далі донатять на Сили оборони і допомагають. А ті, що за кордоном починають шукати якусь російську громаду?Люди різні. Хтось шукає російську громаду, хтось говорить, що ніколи не повернеться, хтось тішиться з того, що йому вдалося перетнути межі України. Люди різні, і найпростіше це, звичайно, всіх заганяти під якийсь один шаблон. Але це тоді нічого не пояснить. Коли вони будуть повертатися, приймати всіх?Ну, послухайте, знову ж таки, є закон України. є Конституція України. Є люди, які її порушили, є люди, які її не порушували. І мені здається, емоції, наші емоції, вони цілком зрозумілі, вони виправдані і, очевидно, їх не можна ігнорувати, але крім наших емоцій є ще закони. Про наші емоції, до речі. Зараз всі страшенно наелектризовані, будь-який допис, будь-яка думка і публічна особа тут же піддається хейту, з якого ми починали, так? Дуже часто це такий шакалячий експрес, який просто закриває рот. Знову ж таки, згадую Андруховича, розмову з ним. Тоді, коли він виступив з Шишкіним на одній платформі, як його критикували після того. Я спитала, чи він займається самоцензурою.Він сказав, що "якщо я не публікую політику вже рік, то можна сказати, що це самоцензура". У вас є самоцензура, щоб часом не потрапити під шквал критики? Ні, такої самоцензури в мене немає, тому що те, що ви називаєте критикою, це насправді не критика, це такий-собі симулякр. Люди, які присутні в соціальних мережах, самі для себе створюють ілюзію того, що їхній голос на щось впливає.Він, безперечно, ні на що не впливає, і безперечно це таке его людське, яке людина, власне, так-от реалізує. У неї є можливість написати якісь коментарі, вона цією можливістю користується. Часто це нерозумно, часто це неконструктивно, часто неаргументовано, але соціальні мережі дають таку фантастичну можливість. тобі бути озвученим, мати право голосу. Навіть якщо ти там не під своїм іменем, навіть якщо ти ховаєшся з якимось ніком і так далі. Але це ж ні на що не впливає. Але ви помітили, що таких людей, які пишуть негатив, їх стало тепер більше? Ну, у зв'язку з тим, що є можливість, тому що це найпростіший спосіб якось вилити своє невдоволення, взяти і просто на когось спрямувати свою злість. Я просто до того, що це ні на що не впливає. Тобто, якщо люди думають, що вони через соціальну мережі дійсно змінюють якусь думку, дійсно ставлять когось на місце, все це ілюзія, це не працює.Але ви запитали про цензуру. Ну да, безперечно є. Послухайте, якщо я пишу, наприклад, чи говорю про військо, про армію, є багато речей, які я не можу сказати. Ти мусиш про це зараз думати. Якщо ти говориш про людей, які так чи інакше мають стосунок до якихось речей, пов'язаних з реальністю війни, треба тричі подумати, перш ніж складати. Тут є етичний момент і тут є безпековий момент, безперечно. Щось можна сьогодні озвучувати, щось не можна озвучувати.Це така самоцензура, вона присутня на різних рівнях. І знову ж таки, хтось намагається говорити, що цензура - це погано. Цензура - це погано, безперечно. Але коли за цензурою стоїть і безпека, коли цензура рятує життя, це вже ж не просто про твої права, це і про твої обов'язки так само. Тобто ти маєш розуміти, що нашкодити не можна. А про політиків, про владу, теж самоцензуруєте думки?Та ні, я от коли почалася велика війна, пам'ятаю написав пост на підтримку президента. Мені здавалося, що тоді, навесні 22-го року, це було важливо і правильно – підтримати чинного керівника держави. Та після того я про нього нічого не говорю. Тому що я займаюсь своєю роботою, я не бачу зараз політичного поля і тому особливо сказати не маю що. Про свою роботу – чи ви пишете, чи маєте час поміж тим всім, що робите? Ні, майже не пишу нічого.Анджей Стасюк в нас на інтерв'ю сказав, що буде видавати вашу книгу.Це "Арабеска", книга, яка вийшла минулого року. Це книга, яка писалася до мобілізації. Ні, зараз справді немає часу, знову ж таки, я там не перебільшую, тому що служба майже все забирає. Дуже багато справ, дуже багато обов'язків, дуже багато різних речей, які треба робити. Дай Бог, буде колись можливість повернутися до писання і до створення книжок. 

Вишиванка пасує кожному і доречна всюди - на вулиці, дитячому святі, роботі, у волонтерському центрі, на фронті. Це не просто вбрання - у ній наш характер, історія, воля. У вишиванці закодовано те, чого не зітреш ні часом, ні війною. Вона нагадує, хто ми, поєднує традицію із сучасністю, говорить мовою кольору, орнаменту, історії. Героїв спецпроєкту Gаzеtа.uа та Благодійного фонду "МХП-Громаді" об'єднує любов до вишивки, бажання зберегти традиції та передати їх наступним поколінням. А ще вони переможці конкурсу бізнес-ідей "Роби своє", який став можливістю реалізувати власні ініціативи та рухатися вперед. Також розкажемо про досвід громади на Київщині, що прагне зберегти і відтворити традиційний одяг, взуття, головні убори та прикраси в межах унікального проєкту "СПАДОК. Одяг Миронівщини". Реліквії моєї родини дарують радість "Я дуже часто ношу вишиванки. Маю їх багато. Серед улюблених синьо-жовта сорочка та сукня з біло-рожевою вишивкою на синій тканині. А ще зберігаю справжню сімейну реліквію мамину сорочку. Моя бабуся мала чотирьох доньок і всім вишила довгі сорочки. Це була складна робота: техніка кручена, візерунки дуже дрібні. Мамину сорочку я постійно вдягала у школі на виступи. Тепер її часто просять у мене напрокат. Якось тітка побачила, що на мамину сорочку такий попит, і подарувала мені ще і свою. Реліквії моєї родини дарують радість іншим. Це дуже ексклюзивні речі: домоткане полотно, ручна робота їх важко повторити", розповідає вінничанка Тетяна Панасенко, авторка проєкту "Пошиття одягу з елементами національної вишивки" і переможниця конкурсу "Роби своє" 2023 року. Тетяна багато років займається пошиттям і прокатом карнавальних костюмів. Планувала розширити асортимент і створювати одяг з елементами вишивки, але через війну та фінансові труднощі не могла самостійно придбати вишивальну машину. "Про конкурс "Роби своє" від Благодійного фонду "МХП-Громаді" дізналась із соцмереж і вирішила спробувати. Уже 20 років офіційно працюю як підприємець, сплачую податки це була одна з умов участі. Єдине, що лякало, я ніколи не писала бізнес-плану. Але допоміг син. Потім разом освоювали комп'ютерну вишивальну машину, яку придбала за грантові кошти. Завдяки перемозі вдалося суттєво розширити асортимент. Вишивка нині дуже актуальна отримую багато замовлень на національний одяг. Клієнти поділилися на два напрями: одні хочуть етновишивку, інші в сучасному стилі. Дехто замовляє вишивку бісером. Серед найпопулярніших кольорів чорно-червоні та синьо-жовті", ділиться підприємиця. Національний одяг у Тетяни часто замовляють до Дня вишиванки, Дня матері, Дня Конституції. Серед її клієнтів багато вчителів, які шукають сукні для Першого вересня, шкільних вечорниць, вистав. "Нещодавно один хлопчик-співак виграв пісенний конкурс в Україні, і його запросили виступити за кордоном. Я шила для нього жупан із полотна, козацьку шапку з брошкою та пір'ям у гетьманському стилі. Костюм викликав справжній фурор. Тепер він мій постійний клієнт. А ще одному хлопчині також співаку шила костюм січового козака", додає переможниця конкурсу бізнес-ідей "Роби своє". 548 бізнес-ідей на 38 млн грн підтримав Благодійний фонд "МХП-Громаді" У вишиванках намагаюся втілити мрії людей "Мої клієнти найбільше люблять вишивку гладдю вона гарно лягає на полотно. Кожен обирає свою символіку: орнаменти, колоски, що нині в моді, ластівок. Для себе ще до війни я вишила сукню з білими ліліями на синьому тлі. Виготовляю також футболки для хлопців на фронт із написами, що зігрівають душу: "Молимося за тебе", "Чекаємо вдома". Була одна футболка від родини бійця: "Любимо тебе, татку. Твої дівчатка", розповідає Наталія Михальчук із села Четвертня Волинської області, переможниця конкурсу "Роби своє" 2023 року з проєктом "Одяг має значення". Наталія закінчила швейне училище в Луцьку. Спочатку займалася ремонтом одягу, шила пальта й куртки. Згодом освоїла вишивку. "Назбирала грошей купила маленьку побутову вишивальну машинку. Попит був великий, хотіла розвиватися. Мріяла створити власну лінію вишитого одягу, запатентувати бренд. Навіть планували з чоловіком збудувати для мене майстерню біля дому. Але не склалося", пригадує майстриня. Про конкурс Наталія дізналася від знайомої. З поданням заявки допомогла односельчанка Оксана Леонідівна. "І от одного дня чую: "Вітаємо!" Мурашки по шкірі. Ми з чоловіком не вірили, поки не побачили мого прізвища серед переможців. Отримала 100 тисяч гривень гранту. Придбала комп'ютерну вишивальну машинку, промисловий оверлок і парогенератор. Думала брати кредит на оренду приміщення, але чоловік подарував свій гараж і допоміг зробити ремонт. 24 листопада ми відкрилися. Тепер кажу всім: якщо людина має мету все обов'язково вийде. Головне не боятися", ділиться Наталія. За її словами, тепер працювати непросто: війна, високі податки. Але вона вірить у майбутнє мріє запатентувати власний бренд і найняти помічницю. Нині допомагають донька й чоловік. "У своїх вишиванках я втілюю мрії людей. Усі роботи - ексклюзивні, не повторюються. Частину ідей вигадую сама, частину знаходжу в інтернеті або купую в дизайнерки. Мала замовлення від родини, яка їхала до дітей у США: вишивала одяг для зятя, доньки та двох дівчаток. Мої вишиванки вже є в Нідерландах, Німеччині", підсумовує Наталія Михальчук. За орнаментом можна впізнати регіон В'ячеслав Горегляд, власник студії "Черешня" з міста Липовець на Вінниччині, до повномасштабної війни разом із дружиною вів невеликий бізнес ательє з ремонту одягу та магазин поруч. На Новий рік перед вторгненням подружжя придбало просту вишивальну машинку й почало виготовляти крижми та рушники. "З першого дня повномасштабної війни я пішов на фронт. Демобілізувався наприкінці 2023 року. Все здавалося гнітючим. Потрібно було знайти себе, зайнятися чимось важливим. Конкурс бізнес-ідей "Роби своє" допоміг мені реалізуватися. Участь запропонував знайомий. Я пройшов пітчинг, захистив бізнес-ідею. Однією з умов було співфінансування: переможець отримував 100 тисяч гривень гранту й мав додати ще стільки ж. Разом із дружиною ми інвестували 200 тисяч у потужну вишивальну машину та витратні матеріали", розповідає В'ячеслав. За його словами, вишиванки були популярні ще до війни, а нині попит значно зріс. "Орнамент часто підказує, з якого регіону людина. Наприклад, троянди характерні для Донеччини, на Вінниччині поширена сніжинка-хрестик. У нас великий вибір тканин і ниток. Як на мене, найкраща вишиванка це чорне з червоним на білому тлі. Сам ношу сорочку з боковим орнаментом, вишитим зеленими нитками. А з дружиною маємо сімейний лук із подільським орнаментом з пташками. На 20-річчя шлюбу запросили друзів усі прийшли у вишиванках. Так святкуємо й дні народження, і річниці", ділиться підприємець. Студія "Черешня" працює виключно з індивідуальними замовленнями, створюючи унікальні дизайни. "Син мого побратима випускався зі школи, ми пошили для всієї родини святкове вбрання - батькам, випускнику й маленькій сестричці. Кажуть, на святі всі захоплювалися їхніми образами. А нещодавно жінка замовила рушник і дві вишиванки для доньки й онуки, які живуть в Ізраїлі", додає В'ячеслав. Він зазначає, що раніше популярними були класичні вишиванки, а тепер усе більше клієнтів обирає асиметричну вишивку з елементами з боку чи візерунками, що виходять зі складки. "Якось клієнтка замовила вишиванку білими нитками на білому полотні. Коли побачила результат, сказала: "Я в неї закохалася", згадує переможець конкурсу "Роби своє" 2023 року. Просять відтворити вишиванки бабусь і прабабусь "За фахом я юристка. Але доля склалася інакше: вже понад вісім років займаюся вишивкою. Починала з картин і постільної білизни. Люди захоплювалися моїми роботами, просили продати. Тоді і придбала побутову вишивальну машинку, але вона не дає такого результату, як промислова. Завдяки участі в конкурсі "Роби своє" мені вдалося вийти на професійний рівень", ділиться Світлана Гудима з міста Рудки на Львівщині, власниця "Майстерні вишиванок" і переможниця конкурсу "Роби своє" 2024 року. Світлана працює зі старовинними вишивками, фасонами та тканинами, приділяючи увагу найменшим деталям. Вона цінує довіру клієнтів і віддана своїй справі. "Дуже люблю те, що роблю. Якось знайома виграла конкурс "Роби своє", і це надихнуло мене спробувати. Хоча довго вагалася бізнес-план у мене був, але не вистачало рішучості. Саме тоді мій син дуже прагнув на фронт. Просила його зачекати, та він усе ж пішов. Через хвилювання я навіть забула, що подала заявку. А тоді до магазину зайшла знайома та привітала з перемогою. Емоції були неймовірні важко передати словами", пригадує Світлана. Майстриня мріє створити повноцінну колекцію вишиванок Львівщини. "У нас надзвичайне розмаїття візерунків. Сокальська вишивка лише чорними нитками по білому полотну, яворівська яскрава, кольорова. На Городоччині в кожному селі свої елементи: десь квіточка, десь ромбики. Вишивка це код нації. У кожному візерунку наша доля, боротьба, любов, перемоги". З особливою ніжністю Світлана розповідає про вишиванку своєї бабусі. "Після її смерті у скрині знайшла сорочку зберігала в паперовому пакеті з лавровим листом, щоб не з'їла міль. Я зрозуміла: це її дівоча сорочка. Поставила собі за мету відтворити. Тепер у мене є і оригінал, і моя версія", ділиться майстриня. За словами Світлани, клієнти часто приносять вишиванки своїх бабусь чи прабабусь, просять відтворити їх максимально автентично. "Сьогодні особливо популярна саме давня вишивка", зазначає власниця "Майстерні вишиванок". Спадок для майбутніх поколінь Зберегти традиційний український одяг для майбутніх поколінь таку мету поставили в Миронівській громаді на Київщині. Торік учасники виїзних етнографічних експедицій у межах проєкту "СПАДОК. Одяг Миронівщини" зібрали 39 зразків народного одягу та 51 інтер'єрний предмет із 20 сіл громади. Проєкт реалізовано за підтримки Благодійного фонду "МХП-Громаді". Під час експедицій представники Миронівського краєзнавчого музею спілкувалися зі старожилами, які ділилися унікальними знаннями та спогадами про культурну спадщину рідного краю. "Мета проєкту дослідити, відтворити й оцифрувати традиційний одяг Миронівщини кінця ХІХ - першої половини ХХ століття, який зберігся в музеях, школах, будинках культури та приватних колекціях. Ми вже мали досвід співпраці з Фондом: 2022 року реалізували проєкт "Відродження", присвячений традиційному ткацтву. Тоді вперше торкнулися й теми народного одягу. Адже традиційний костюм це обличчя не лише країни, а й кожного регіону. Саме тому обрали його темою наступного дослідження", розповідає Інна Савсюк, директорка Миронівського краєзнавчого музею. Проєкт "СПАДОК. Одяг Миронівщини" стартував у липні 2023 року та складався з кількох етапів. Перший етап експедиції Команда здійснила 20 поїздок у села громади. До роботи долучилися провідні фахівці - Володимир Щибря, директор Центру фольклору та етнографії Інституту філології КНУ ім. Тараса Шевченка, та Наталія Телегей, етнологиня з Державного наукового центру захисту культурної спадщини. Усі поїздки зафіксували на відео. На основі матеріалів створили ютуб-канал, де публікують інтерв'ю з очевидцями. Другий етап оцифрування 118 автентичних експонатів, зокрема з музейних фондів, завантажено на міжнародний музейний портал musеum-dіgіtаl: Ukrаіnе. Завдяки цьому колекцію можуть побачити поціновувачі традиційного одягу в усьому світі. Третій етап відтворення Обрали зразки одягу та архівні фотографії, які були оцифровані й використані як основа для реконструкції. Одяг, головні убори, прикраси та взуття виготовляли фахівці майстерень Неrіtаgе аnd Тrаdіtіоn, "ВидимоНевидимо" та Сhоrnе. На сьогодні Миронівський краєзнавчий музей має шість комплектів традиційного вбрання Миронівщини чотири жіночі й два чоловічі. Їх використовуватимуть для виставок, реконструкцій, фотосесій та культурно-просвітницьких заходів. "Тепер ми можемо показати, який вигляд мали миронівці 100 і більше років тому. Для нашого регіону характерна вишивка в чорно-червоній гамі, з орнаментами у вигляді квітів, ягід полуниць, вишень, винограду. Найпоширеніша техніка - хрестик, але трапляється й гладь", підсумувала Інна Савсюк. Тест: Що ти знаєш про вишиванки Традиційно третього четверга травня в Україні святкують День вишиванки. Цього року він припадає на 15 травня. Вишиванка - це не просто одяг, а ознака національної ідентичності. Українці одягають традиційне вбрання, щоб продемонструвати єдність і любов до своєї країни. Пропонуємо пройти тест і перевірити свої знання про вишиванки. Якого року вперше відзначили День вишиванки? 1) 2006 Правильно. Перше святкування відбулося за ініціативи студентів. 2) 1991 Це рік проголошення незалежності України, а День вишиванки виник значно пізніше. 3) 2014 Важливий для сучасної історії рік, але День вишиванки існував раніше. Яке місто стало батьківщиною Дня вишиванки? 1) Київ Столиця активно святкує День вишиванки, але свято започаткували в іншому місті України. 2) Чернівці Правильно, саме в Чернівцях студенти та викладачі Національного університету імені Юрія Федьковича обрали один день і всі разом одягнули вишиванки. Згодом ця традиція стала всеукраїнською. 3) Львів Місто має давні традиції, але не є ініціатором свята. Якими кольорами вишила мати сорочку у відомій пісні "Два кольори"? 1) Червоний і чорний Правильно. "Два кольори мої, два кольори: червоне то любов, а чорне то журба" - співається в пісні на слова Дмитра Павличка. 2) Синій і жовтий Це кольори прапора України. Також їх часто використовують у вишиванках. 3) Зелений і білий Популярні кольори для вишиванок, але не згадуються в цій пісні. Скільки видів і технічних прийомів вишивки налічують в Україні? 1) 10 Значно більше. Також для кожного регіону характерні свої орнаменти. 2) 50 Їх більше. Наприклад, у решетилівській вишивці білим по білому, внесеній до спадщини ЮНЕСКО, поєднують 5-7 технік одночасно. 3) Близько 100 Правильно. Популярні техніки - гладь, хрестик, мережка, низь, бігунець тощо. Кожен символ на вишиванці має своє значення. Нині часто використовують зображення колосків пшениці. Що вони означають? 1) Сімейне щастя, благополуччя Символом цього на вишиванках є виноград. 2) Багатство, достаток, здоровʼя Правильно, це древній символ. Такі вишиванки вважаються ще й оберегами. 3) Любов, краса, материнство Символом є калина. Результати тесту: 12 правильні відповіді Твій шлях тільки починається. Але вже сьогодні ти знаєш більше про вишиванки, ніж учора! 34 правильні відповіді: Чудовий результат. Вишиванка тобі пасує і зовні, і внутрішньо! 5 правильних відповідей: Ти знаєш багато і цінуєш традиції. Вишиванка для тебе не просто одяг. Це мова, якою українці передають історію, любов і силу.

В Україні святкують День матері у другу неділю травня

У другу неділю травня в Україні святкують День матері. Це особливе свято, коли важливо не тільки привітати свою матусю та сказати їй багато теплих слів, але й подарувати їй найважливіше – цінний час разом. Повний текст новини

У 2025 році в Україні День матері відзначають у неділю, 11 травня. Володимир Зеленський привітав українських жінок зі святом. Повний текст новини

У неділю, 11 травня, у багатьох країнах по всьому світу і в Україні відзначається День матері. У найзворушливіше свято весни День матері українські знаменитості опублікували сімейні фото.

У 2025 році День матері в Україні відзначають у неділю, 11 травня. Вітання своїм найріднішим передають бійці 13-ї бригади оперативного призначення "Хартія". Повний текст новини

Про це повідомляє пресслужба компанії."Поїзди-присвяти сьогодні прямуватимуть країною, нагадуючи про силу та відданість українських матерів. Ці рейси - подяка від залізничників за любов матерів, що рухає нас уперед навіть у найтемніші часи", - зазначили в Укрзалізниці.Голова правління компанії Олександр Перцовський додав, що за кожним імені мами у рейсі стоїть історія очікування, нечастих приїздів чи поїздок в сторону фронту, або ж гірше - очікування хоч якоїсь звісточки, очікування з полону."Присвята всім Мамам, які чекають своїх синів та доньок з війни і тим, кого спіткало найгірше - хто не дочекається. А тим з нас, хто чекає своїх близьких просто ввечері з роботи, хто може обійняти та бути разом, нагадування: варто це цінувати, підтримувати тих, у кого таку можливість забрали війна", - написав Перцовський у соцмережах.Нагадаємо, 11 травня в Україні відзначають День матері.

Щороку в Україні відзначають День матері у другу неділю травня. На честь такої події багато українських знаменитостей діляться зворушливими історіями про найрідніших та показують ексклюзивні фото. Повний текст новини

Цієї неділі, 11 травня, в Україні відзначають одне з найтепліших і наймиліших свят – День матері. У цей день діти щиро дякують своїм матерям за подароване життя, безмежну любов та підтримку не лише на словах, а й у вигляді подарунків. Повний текст новини

День матері — це одне з найзворушливіших свят, адже мама — найрідніша людина, яка завжди підтримає, зрозуміє, пробачить і любитиме щиро та безумовно, незважаючи ні на що.