Search trend "Революція Гідності"

Sign up, for leave a comments and likes
News filter
Консультативна місія ЄС: що було зроблено за 10 років роботи в Україні
Революція гідності дала поштовх до проведення кардинальних реформ. У відповідь на ініціативу українського уряду Європейський Союз ухвалив рішення про розгортання КМЄС з метою підтримки реформування сектора цивільної безпеки України та зміцнення демократичної стійкості країни.
Без Леніна. 11 років тому з повалення пам’ятника на Бессарабці почався стихійний “ленінопад” по всій Україні
автор: Наталія Позняк фото з відкритих джерел У неділю 8 грудня 2013 року в Києві було людно. Революція Гідності набирала сили. На недільне віче знову з усієї України з’їхалися люди – вимагати від влади покарання винних у побитті студентів у ніч на 30 листопада та учасників протесту під адміністрацією президента 1 грудня. На Хрещатику […] Тhе роst Без Леніна. 11 років тому з повалення пам’ятника на Бессарабці почався стихійний “ленінопад” по всій Україні fіrst арреаrеd оn Новинарня.
we.ua - Без Леніна. 11 років тому з повалення пам’ятника на Бессарабці почався стихійний “ленінопад” по всій Україні
Марш мільйона: почалася Революція гідності
1 грудня 2013 року на майдані Незалежності в Києві вийшли приблизно 1 млн людей. Почалася Революції гідності. Уночі 30 листопада спецпідрозділ "Беркут" влаштував на майдані силовий розгін протестувальників. Це обурило українців. Наступного дня люди зібралися на Всеукраїнське віче. О 12:00 колона мітингувальників рушила з Михайлівської пл. на вул. Володимирську до парку імені Тараса Шевченка. Далі йшли вул. Хрещатик, повз Бессарабську пл. до майдану Незалежності. Марш розтягнувся від майдану Незалежності до парку імені Тараса Шевченка. Цього ж дня мітингувальники зайняли будівлю КМДА й Будинок профспілок. Певні учасники акції намагалися штурмувати Адміністрацію президента. "Беркутівці" відбили штурм і почали переслідувати нападників. Силовики били всіх, хто траплявся їм на шляху. Крім учасників протесту постраждали приблизно 40 журналістів. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 30 років тому українці вперше вийшли на Майдан Акції протесту 1 грудня 2013-го відбулися також у Львові, Луцьку, Тернополі, Чернівцях, Рівному, Харкові, Дніпропетровську (тепер - Дніпро), Хмельницькому, Одесі, Вінниці, Ужгороді, Кіровограді (зараз - Кропивницький), Донецьку, Луганську й Житомирі. 24 листопада 2013 року в Києві на майдані Незалежності відбувся один із наймасовіших мітингів, який зібрав до 150 тис. осіб. Люди зібралися через відмову уряду підписати договір про асоціацію з Європейським Союзом. Заходи протесту призвели до повалення правління президента Віктора Януковича та його втечі за межі країни.
we.ua - Марш мільйона: почалася Революція гідності
За пів кроку до диктатури. Грузинська влада обирає силовий сценарій
Вночі у Тбілісі силовики розігнали акцію протесту під парламентом. Застосували водомети та сльозогінний газ. Політична криза у Грузії свідчить про поглиблення розколу, у котрий правляча партія свідомо заганяє суспільство. Якими будуть наслідки, розбиралася Gаzеtа.uа. Якщо Помаранчеву революцію 2004 року в Україні називають спадкоємицею грузинської Революції троянд, то нинішні протести у Грузії дуже схожі на Революцію гідності за її причиною. Нагадаємо, в Україні правляча на той момент "Партія регіонів" відмовилася підписувати угоду про Асоціацію з ЄС. "Грузинська мрія", котра втрималася при владі, не дивлячись на те, що підсумки голосування поставив під сумнів Євросоюз, провела перше засідання нового парламенту без опозиції. Обрані депутати від чотирьох партій відмовилися від мандатів. Тож провладна "Грузинська мрія" відклала вирішення питання з опозиційними мандатами, але наполягає на легітимності парламенту. А 28 листопада депутати затвердили новий склад уряду на чолі зі "старим" прем'єром Іраклієм Кобахідзе. Той оголосив, що зупиняє переговори про вступ до ЄС і відмовляється від будь-яких європейських грантів. Реакція партнерів Президентка Грузії Саломе Зурабішвілі на мітингу заявила про завершення конституційного перевороту, розпочатого "Грузинською мрією" і закликала чиновників, "силовиків", представників правоохоронних органів "зробити правильний вибір", а партнерів Грузії закликала ухвалити ті рішення, котрі давно треба було ухвалити. На її думку, нелегітимний уряд оголосив війну власному народу: "На цьому шляху немає державного суверенітету Грузії, її незалежності й іншого майбутнього, крім як у Росії". Згадка про партнерів не випадкова саме 28 листопада Європарламент мав провести спеціальне засідання, присвячене Грузії. Засідання відбулося, депутати ухвалили резолюцію "Поглиблення кризи демократії у Грузії після недавніх парламентських виборів і можливих фальсифікацій на них". Основні положення резолюції ЄС: - результати голосування не відображають волі грузинського народу, - ЄП їх не визнає і закликає світове співтовариство зробити те саме, - У Грузії потрібно провести нові вибори протягом року "у покращеному виборчому середовищі незалежною і безпристрасною виборчою адміністрацією, під ретельним міжнародним спостереженням, щоб забезпечити дійсно справедливий і прозорий виборчий процес". Крім того, Європарламент закликав ЄС накласти санкції відповідальних за відхід від демократії та за порушення виборчих законів і стандартів. Це прем'єр Іраклій Кобахідзе, генсек "ГМ" Каха Каладзе, спікер парламенту Шалва Папуашвілі, голова "ГМ" Іраклій Гарібашвілі. Окремо євродепутати звернули увагу на необхідність накласти санації на грузинського олігарха, почесного голову "Грузинської мрії", Бідзіну Іванішвілі за його роль у погіршенні політичного процесу у Грузії. Усім потрібна стійкість 28 листопада під час візиту в Астану Путін відзначив стійкість грузинської влади проти зовнішнього тиску і наголосив, що найближчим часом сподівається на нормалізацію російсько-європейських відносин, "бо це вигідно ЄС". За таку "стійкість", у розумінні росіян, грузини вже почали платити. У самій Грузії люди вийшли на вулиці на знак протесту не лише у Тбілісі але й у Зугдіді, Горі, Кутаїсі та Батумі. Чому згортають євроінтеграцію Варто зауважити "Грузинська мрія" на виборах обіцяла не згортати євроінтеграцію і запевняла, що продовжить відповідні реформи. Розворот стався раптово, але був передбачуваний через різкі висновки ЄС щодо виконання "домашнього завдання" Грузією на шляху до переговорів. Зазначимо, як і в Україні, у Грузії переговори про вступ до Євросоюзу мали розпочатися наступного року. Правлячій партії будо вигідно бодай імітувати шлях до ЄС. Вочевидь, нині прилетіла вказівка з Москви. З іншого боку, Брюссель наполягав, щоби у Тбілісі відмовилися від закону про іноагентів та ще низки нормативних актів, визнаних не відповідними європейським нормам. Але правляча партія відмовилася, за що отримала похвалу від Путіна. "Дивуюся мужності і стійкості, з якою керівництво Грузії відстоювало свою позицію по недавніх законопроектах" - заявив диктатор в Астані 28 листопада. Поки ж Іраклій Кобахідзе пояснює заморозку євроінтеграції так: "Абсолютно неприйнятно розглядати інтеграцію до ЄС як пожертву, яку Євросоюз має нам дати. Ми бачимо, що європейські політики і бюрократи використовують виділені гранти і кредити як шантаж проти Грузії". Сценарії розвитку подій 1. Ще одна "Революція Гідності", якщо частина чиновників і силовиків, а також армія перейдуть на бік протестувальників. Зурабішвілі призначає нові вибори, можливо, суміщені з президентськими навесні 2025 року. Сумнівно, щоб у них брала участь "ГМ", але така вірогідність є. 2. Силове придушення протестів. З огляду на те, як "ГМ" жорстко повелася з протестами після виборів, на даний момент це найбільш вірогідна тактика дій правлячої партії. 3. Втручання Росії. Теоретично, якщо прем'єр запросить офіційно, РФ може ввести "ввічливих людей". Але на саміті ОДКБ в Астані, результати якого не вельми приємні для Кремля, Путін заявив: "На відміну від Заходу, ми не втручаємося у внутрішньополітичні процеси у Грузії. Просто не дотягуємося". Останні події, як бачимо, свідчать про те, що грузинська влада тяжіє до другого, силового сценарію. Цікаво, що у резолюції ЄП від 28 листопада Росію засудили за втручання у демократичні процеси у Грузії. А заяву про припинення євроінтеграції Кобахідзе зробив після ухвали цієї резолюції. Відфутболять президента "Грузинська мрія" зробила ще один цікавий хід. Спікер парламенту Шалва Папуашвілі заявив про наміри провести дострокові президентські вибори. Є й кандидат від "ГМ" - відомий футболіст Міхеїла Кавелашвілі. Вони показали, що інститут президента не має особливого значення Правлячій партії не потрібен голос опозиції, яким є Саломе Зурабішвілі, пояснив директор Фонду "Вільна Росія" на Південному Кавказі Єгор Куроптєєв. "Хоча президентка не має повноважень, але вона має голос і авторитет, а ще й говорить речі, котрі правлячій парті не подобаються. Висуненням футболіста вони показали, що інститут президента не має особливого значення", - зазначив він. Ну думку Куроптєєва, не варто очікувати стрімких і блискучих результатів від нової хвилі протестів 28 листопада, оскільки "ГМ" все-таки має 40% підтримки і відчуває себе досить упевнено. Причина як не дивно, - Україна. "Якби Україна перемогла у війні, а не просто йшла до якихось переговорів. Тоді у жодних демократичних сил у регіоні проблем би не було. "ГМ" говорила: так, ми будемо, у переносному значенні, цілувати п'яти Кремлю, але не допустимо війни. Опозиція ж не змогла пояснити, як вона гарантуватиме безпеку, пояснив він. Залякування йшло постійно: або ми, або війна". Утім, експерт припускає загрозу нового вторгнення РФ до Грузії, якщо ситуація виходитиме з-під контролю. Тільки перемога України у війні кардинально змінила б на краще ситуацію для демократичних сил не лише у Грузії, а й загалом у Кавказькому регіоні. Однак і Євросоюз своїми натяками на припинення грантів не сприяв популярності єврооптимістів, зазначив старший науковий співробітник Фонду стратегічних і міжнародних досліджень Грузії Шота Утіашвілі. Утім, "усі розуміють, що вирішальний момент настав. Відмова від євроінтеграції викликала шок навіть у тих, хто вважав, що від цієї партії не варто чекати нічого доброго. На нас чекають чисельні акції протесту,- прогнозує він. європейські партнери багато говорять, та мало діють. Настав час допомогти грузинському народу. Якщо уряд досягне своєї мети, Грузія може стати диктатурою".
we.ua - За пів кроку до диктатури. Грузинська влада обирає силовий сценарій
За півкроку до диктатури. Грузинська влада обирає силовий сценарій
Вночі у Тбілісі силовики розігнали акцію протесту під парламентом. Застосували водомети та сльозогінний газ. Політична криза у Грузії свідчить про поглиблення розколу, у котрий правляча партія свідомо заганяє суспільство. Якими будуть наслідки, розбиралася Gаzеtа.uа. Якщо Помаранчеву революцію 2004 року в Україні називають спадкоємицею грузинської Революції троянд, то нинішні протести у Грузії дуже схожі на Революцію гідності за її причиною. Нагадаємо, в Україні правляча на той момент "Партія регіонів" відмовилася підписувати угоду про Асоціацію з ЄС. "Грузинська мрія", котра втрималася при владі, не дивлячись на те, що підсумки голосування поставив під сумнів Євросоюз, провела перше засідання нового парламенту без опозиції. Обрані депутати від чотирьох партій відмовилися від мандатів. Тож провладна "Грузинська мрія" відклала вирішення питання з опозиційними мандатами, але наполягає на легітимності парламенту. А 28 листопада депутати затвердили новий склад уряду на чолі зі "старим" прем'єром Іраклієм Кобахідзе. Той оголосив, що зупиняє переговори про вступ до ЄС і відмовляється від будь-яких європейських грантів. Реакція партнерів Президентка Грузії Саломе Зурабішвілі на мітингу заявила про завершення конституційного перевороту, розпочатого "Грузинською мрією" і закликала чиновників, "силовиків", представників правоохоронних органів "зробити правильний вибір", а партнерів Грузії закликала ухвалити ті рішення, котрі давно треба було ухвалити. На її думку, нелегітимний уряд оголосив війну власному народу: "На цьому шляху немає державного суверенітету Грузії, її незалежності й іншого майбутнього, крім як у Росії". Згадка про партнерів не випадкова саме 28 листопада Європарламент мав провести спеціальне засідання, присвячене Грузії. Засідання відбулося, депутати ухвалили резолюцію "Поглиблення кризи демократії у Грузії після недавніх парламентських виборів і можливих фальсифікацій на них". Основні положення резолюції ЄС: - результати голосування не відображають волі грузинського народу, - ЄП їх не визнає і закликає світове співтовариство зробити те саме, - У Грузії потрібно провести нові вибори протягом року "у покращеному виборчому середовищі незалежною і безпристрасною виборчою адміністрацією, під ретельним міжнародним спостереженням, щоб забезпечити дійсно справедливий і прозорий виборчий процес". Крім того, Європарламент закликав ЄС накласти санкції відповідальних за відхід від демократії та за порушення виборчих законів і стандартів. Це прем'єр Іраклій Кобахідзе, генсек "ГМ" Каха Каладзе, спікер парламенту Шалва Папуашвілі, голова "ГМ" Іраклій Гарібашвілі. Окремо євродепутати звернули увагу на необхідність накласти санації на грузинського олігарха, почесного голову "Грузинської мрії", Бідзіну Іванішвілі за його роль у погіршенні політичного процесу у Грузії. Усім потрібна стійкість 28 листопада під час візиту в Астану Путін відзначив стійкість грузинської влади проти зовнішнього тиску і наголосив, що найближчим часом сподівається на нормалізацію російсько-європейських відносин, "бо це вигідно ЄС". За таку "стійкість", у розумінні росіян, грузини вже почали платити. У самій Грузії люди вийшли на вулиці на знак протесту не лише у Тбілісі але й у Зугдіді, Горі, Кутаїсі та Батумі. Чому згортають євроінтеграцію Варто зауважити "Грузинська мрія" на виборах обіцяла не згортати євроінтеграцію і запевняла, що продовжить відповідні реформи. Розворот стався раптово, але був передбачуваний через різкі висновки ЄС щодо виконання "домашнього завдання" Грузією на шляху до переговорів. Зазначимо, як і в Україні, у Грузії переговори про вступ до Євросоюзу мали розпочатися наступного року. Правлячій партії будо вигідно бодай імітувати шлях до ЄС. Вочевидь, нині прилетіла вказівка з Москви. З іншого боку, Брюссель наполягав, щоби у Тбілісі відмовилися від закону про іноагентів та ще низки нормативних актів, визнаних не відповідними європейським нормам. Але правляча партія відмовилася, за що отримала похвалу від Путіна. "Дивуюся мужності і стійкості, з якою керівництво Грузії відстоювало свою позицію по недавніх законопроектах" - заявив диктатор в Астані 28 листопада. Поки ж Іраклій Кобахідзе пояснює заморозку євроінтеграції так: "Абсолютно неприйнятно розглядати інтеграцію до ЄС як пожертву, яку Євросоюз має нам дати. Ми бачимо, що європейські політики і бюрократи використовують виділені гранти і кредити як шантаж проти Грузії". Сценарії розвитку подій 1. Ще одна "Революція Гідності", якщо частина чиновників і силовиків, а також армія перейдуть на бік протестувальників. Зурабішвілі призначає нові вибори, можливо, суміщені з президентськими навесні 2025 року. Сумнівно, щоб у них брала участь "ГМ", але така вірогідність є. 2. Силове придушення протестів. З огляду на те, як "ГМ" жорстко повелася з протестами після виборів, на даний момент це найбільш вірогідна тактика дій правлячої партії. 3. Втручання Росії. Теоретично, якщо прем'єр запросить офіційно, РФ може ввести "ввічливих людей". Але на саміті ОДКБ в Астані, результати якого не вельми приємні для Кремля, Путін заявив: "На відміну від Заходу, ми не втручаємося у внутрішньополітичні процеси у Грузії. Просто не дотягуємося". Останні події, як бачимо, свідчать про те, що грузинська влада тяжіє до другого, силового сценарію. Цікаво, що у резолюції ЄП від 28 листопада Росію засудили за втручання у демократичні процеси у Грузії. А заяву про припинення євроінтеграції Кобахідзе зробив після ухвали цієї резолюції. Відфутболять президента "Грузинська мрія" зробила ще один цікавий хід. Спікер парламенту Шалва Папуашвілі заявив про наміри провести дострокові президентські вибори. Є й кандидат від "ГМ" - відомий футболіст Міхеїла Кавелашвілі. вони показали, що інститут президента не має особливого значення Правлячій партії не потрібен голос опозиції, яким є Саломе Зурабішвілі, пояснив директор Фонду "Вільна Росія" на Південному Кавказі Єгор Куроптєєв. "Хоча президентка не має повноважень, але вона має голос і авторитет, а ще й говорить речі, котрі правлячій парті не подобаються. Висуненням футболіста вони показали, що інститут президента не має особливого значення", - зазначив він. Ну думку Куроптєєва, не варто очікувати стрімких і блискучих результатів від нової хвилі протестів 28 листопада, оскільки "ГМ" все-таки має 40% підтримки і відчуває себе досить упевнено. Причина як не дивно, - Україна. "Якби Україна перемогла у війні, а не просто йшла до якихось переговорів. Тоді у жодних демократичних сил у регіоні проблем би не було. "ГМ" говорила: так, ми будемо, у переносному значенні, цілувати п'яти Кремлю, але не допустимо війни. Опозиція ж не змогла пояснити, як вона гарантуватиме безпеку, пояснив він. Залякування йшло постійно, або ми, або війна". Утім, експерт припускає загрозу нового вторгнення РФ до Грузії, якщо ситуація виходитиме з-під контролю. Тільки перемога України у війні кардинально змінила б на краще ситуацію для демократичних сил не лише у Грузії, а й загалом у Кавказькому регіоні. Однак і Євросоюз своїми натяками на припинення грантів не сприяв популярності єврооптимістів, зазначив старший науковий співробітник Фонду стратегічних і міжнародних досліджень Грузії Шота Утіашвілі. Утім, "усі розуміють, що вирішальний момент настав. Відмова від євроінтеграції викликала шок навіть у тих, хто вважав, що від цієї партії не варто чекати нічого доброго. На нас чекають чисельні акції протесту,- прогнозує він. європейські партнери багато говорять, та мало діють. Настав час допомогти грузинському народу. Якщо уряд досягне своєї мети, Грузія може стати диктатурою".
we.ua - За півкроку до диктатури. Грузинська влада обирає силовий сценарій
Розкажіть друзям про we.ua та отримайте винагороду

А Ви знаєте що на Платформі we.ua діє реферальна програма?

Ви приводите друзів та знайомих і отримуєте винагороду за їх реєстрації.

То ж, не гайте час! Розкажіть про we.ua своїм друзям, родичам та колегам. Надішліть їм своє реферальне посилання, яке легко знайти в розділі Мої друзі, та отримайте на свій бонусний рахунок додаткові надходження за кожну нову реєстрацію.

Розміщуйте своє реферальне посилання в інших соціальних мережах, в коментарях, в тематичних форумах та будь-де. Так у Вас буде більше друзів та підписників і більше бонусів на бонусному рахунку.

Ви зможете використати бонуси на додаткові послуги Платформи, а також - придбати корисні товари в нашій online-крамничці.

Детальніше про реферальну програму: https://we.ua/info/referral-program.

we.ua - Розкажіть друзям про we.ua та отримайте винагороду
"Не було ніяких вождів революції – ми просто не заважали народу"
Українці завжди знаходять внутрішні сили, щоб захистити свободу З Миколою Томенком зустрічаємося в ресторані "Опанас" у столиці біля університету ім. Тараса Шевченка. Микола Володимирович у коричневій шкірянці й такого ж кольору светрі та джинсах. Хлопці-офіціанти усміхаються, ледве політик переступає поріг. &еnsр;Офіціанти мої друзі, каже. Я тут п'ю каву не один десяток років. Однак замовляє імбирний чай із медом. Напередодні Дня Гідності та Свободи згадуємо перипетії двох українських революцій 2004-го та 20132014 років На початку ХХІ століття в колишніх пострадянських країнах існувало кілька моделей передання влади. Для України вибрали одну з них, коли президент призначає спадкоємця. Однак ця схема не спрацювала. Чому? &еnsр;Є кілька причин. Основна з них історична тяглість. Українці, попри тривалий бездержавний період, не терпітимуть над собою вождя, тирана, диктатора чи царя. Завжди наводжу як приклад Миколу Костомарова та його працю "Дві руські народності", де він порівнює українців із московитами. На території Руси-України приїздили люди різних національностей і рас, і ніхто не боявся. На Московщині з них одразу починали глузувати, але найстрашніше, що ці люди зникали й не поверталися додому. От вам різні цивілізаційні формули. Карла Маркса ми нині не шануємо, але він написав працю "Таємна дипломатія ХVІІІ століття", де вказує, що у кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської епохи стоїть колиска нинішньої Росії. Можна критикувати Богдана Хмельницького, але після перемог 1649 року він заїхав до Києва, де його збиралися коронувати. Проте Богдан відмовився, бо це не в козацьких традиціях і українці його не зрозуміють. Який вам іще виразніший приклад потрібен? Оце історична обставина. Політична обставина полягала в тому, що ми, опозиція, програли президентські вибори 1999 року, коли канівська четвірка (політична коаліція чотирьох опозиційних кандидатів на президентських перегонах восени 1999 року. Країна) з її нескінченними дискусіями провалилася. Після двох термінів Леоніда Кучми олігархат прагнув продовжити своє правління. Дійшло до того, що Конституційний суд дозволив президентові балотуватися на третій термін. А коли Кучма відмовився, зрозумівши, що програє, олігархат спробував змінити Конституцію й обрати президента в парламенті. І в другому читанні закону вони набрали 296 голосів за 300 необхідних. І лише тоді почали шукати спадкоємця, коли інших варіантів не лишилося. Якраз на сцену вийшов Янукович. Крім виграшу, треба вміти захистити свій вибір Після поразок 1999 року й 2001-го, коли на акції "Україна без Кучми" розпочалися бійки й народ злякався, ми зрозуміли, що, крім виграшу, треба вміти захистити свій вибір. 2004-го в блок партій "Наша Україна" ми спочатку підтягли "Батьківщину", а потім соціалістів. На відміну від 1999 року висунули єдиного найбільш рейтингового кандидата. Коли влада спробувала сфальшувати, на Майдан посунула маса людей. Цього не чекали ні влада, ні опозиція. Хоч би яке підвезення організовували, без народної підтримки ніколи не буде масовості. У перші дні Революції гідності, коли я чергував на Майдані, ми підвозили людей, бо їх залишалося мало. І лише після сумнозвісного побиття вночі 30 листопада акція стала масовою. Коли спротив набуває такого масштабу, коли суспільство саме мобілізується, це й називається революцією. Тому я завжди був проти терміну "вожді революції" насправді ми просто не заважали, визначаючи рамки й механізм процесу. 2004-го в Києві не загинула жодна людина. Це і є найвищою оцінкою наших дій. Хоча шляхів реалізації цього протесту було багато, але перемогла політико-правова концепція. Ніхто влади не захоплював, було рішення Верховного суду, й ми вийшли на вибори. Помаранчевій революції передувала грузинська Революція троянд, яка піднесла Михеїла Саакашвілі. Там було захоплення парламенту. Чим ці революції були схожі й у чому полягала відмінність? &еnsр;На той час я був головою комітету з питань свободи слова і їздив у Грузію. Ми дивилися й аналізували. Вважали, що наш демократичний і правовий досвід дає змогу йти своїм шляхом політико-правовим. Ми мали "Руську Правду", яка потім поширилася на всю територію Литовсько-Руської держави. Ми були серед творців європейської системи правосуддя. В Україні-Русі одними з перших відмовилися від кровної помсти. А в Росії й нині Рамзан Кадиров публічно оголошує кровну помсту Сулейману Керімову. Коли Київ виходить на акції протесту, тоді ми перемагаємо 2004-го ми теж мали грузинську групу на чолі з Давидом Жванією. Члени цієї групи не розуміли тривалості процесу й казали, що вони навчать нас грузинського досвіду радили захопити адміністрацію президента й проголосити Віктора Ющенка президентом. Ми збили цей сценарій як неправильний і недемократичний. Проти була вся наша команда: я, покійний Олександр Зінченко, Володимир Філенко, Тарас Стецьків, Юрій Луценко. Ми втримали процес у форматі мирної акції. Тоді мали підтвердження всіх соціологічних кампаній, які давали нам перемогу, мали партійних спостерігачів, що надавали фактаж фальсифікацій. Це, до речі, суттєва відмінність від Революції гідності, де спокуса грузинського сценарію давалася взнаки. Хоча це були інша напруженість й інше протистояння. 2004-го ми продемонстрували приналежність до сталої європейської традиції й мирним шляхом змінили владу. Коли я в Токіо показував кадри з велелюдного Майдану-2004, японці дивувалися: звідки в українців бездержавної нації взялася така витримка? Путін завжди називає причиною вторгнення в Україну "державний переворот 2014 року". Чому він утримався від нападу в 20042005 роках? &еnsр;Тоді йому не було за що зачепитися, настільки бездоганно все було зроблено. Було знайдено компроміс майже в усіх гострих питаннях. Однією з таких компромісних речей стала конституційна реформа 2004 року, в якій ми нині мали жити, парламентсько-президентська республіка. Щоправда, нині ми маємо офісну республіку, коли не парламент, а керівник Офісу президента фактично керує країною, а уряд є нікчемною аморфною структурою. Єдина помилка, якої ми тоді припустилися, не було оголошено дострокових парламентських виборів, бо система влади змінилася, а парламент, який вичерпав себе, залишився. Ще одна причина: у ті роки українська п'ята колона не була вибудувана в армію Путіна, вони не мали вертикалі. А 2014 року вже мали Медведчук доповідав, скільки "їхніх" депутатів у парламенті, місцевих радах, скільки "їхніх" священників у церквах. Вони вибудували модель захоплення влади. А 2004-го ще сама Росія не була готова згадайте перші виступи Путіна, який називав Крим українським і наголошував на невтручанні Росії в наші внутрішні справи. Рашизм іще не було сформовано як ідеологію, й він не переміг як доктрина. Тодішній патріарх РПЦ Алексій не був такий агресивний, як нинішній Кирило. Росія бодай візуально зберігала квазідемократичність. Переломним моментом Революції гідності вважається виступ Володимира Парасюка. Що переломило ситуацію 2004 року? &еnsр;Не погоджуюся з таким формулюванням. 2013 року переламало ситуацію побиття студентів. До цього це була не революція, а акція протесту за європейський вибір України. Свого часу хтось придумав формулу: коли Київ виходить на акції протесту, тоді ми перемагаємо. Бо, коли лише приїздять активісти із Заходу України, перемоги не буде. От після 1 грудня 2013 року стався перелом. Історія з Парасюком перехід революції в іншу модель закінчення. До того модель Кличка, Яценюка й Тягнибока полягала у сформуванні коаліційного уряду на чолі з Яценюком і дочасних виборах. А 2004-го з першого дня протесту було зрозуміло, чим має закінчитися. На Майдан вийшла величезна кількість людей, чого ніхто не сподівався. А остаточною крапкою стало рішення Верховного суду. Можете пояснити, чому українці вважають правління президента Ющенка часом втрачених можливостей? Адже за нього були рекордні темпи зростання ВВП 10 відсотків. Інвестиції зросли від 4,5 до 6 разів. Подвоїлася зарплата. &еnsр;Колись я придумав формулу для українських студентів: "Сила дії суспільно-політичних процесів в Україні дорівнює силі протидії, яка помножена на два". Умовно кажучи, якщо ми підняли якусь ідею та оголошуємо суспільству, що потребуємо допомоги для її реалізації, то в разі здійснення задуманого вимоги до нас подвоюються. Тому завжди маємо фантастичні очікування. Характеризуючи президентство Вік­тора Ющенка, я кажу, що він починав, як Мазепа, а закінчив, як Винниченко. Під час виборчої кампанії 2004 року Віктора Андрійовича ніхто не позиціонував як культуролога чи історика. Насамперед його обрали як економіста, творця гривні, успішного прем'єра, який знає, що робити з економікою. У суспільстві був запит не на політика чи культурного діяча, а на економіста й державника. Уже згодом Юлія Тимошенко зіграла на цих очікуваннях, коли її перший уряд почав займатися економікою, а Ющенко культурою. То, безумовно, теж важливо, але очікували іншого. Чому він закінчив, як Винниченко? Бо обидва після відставки малювали картини один під Києвом, інший під Парижем. Ми в Україні зробимо так, що євреї житимуть краще, ніж в Ізраїлі Плюс історія з отруєнням. Після нього він думав, що мало не життям пожертвував для народу, а люди вважали, що Вік­тор Андрійович працюватиме для суспільного блага і вдень, і вночі. А він делегував свої повноваження Балозі, Порошенкові, Третьякову, Червоненкові. Оце була ключова помилка. Особисто в мене розчарування в Ющенкові сталося після нагородження грамотою фальсифікатора виборів Сергія Ківалова. Вважалося, що це погоджено з Віктором Андрійовичем. Ківалова пробачили й назвали своєю людиною. Це був початок падіння Ющенка. Потім пішли індульгенції олігархам за будівництво культурологічних речей, як-от відновлення пам'яток Батурина. Дійшло до того, що Новинський, Ахметов та Фірташ ногою відчиняли двері його кабінету. Було забуто обіцянку справедливої приватизації, яку продемонстрували на прикладі Криворіжсталі. Ми мали запропонувати олігархам доплатити за номінальною вартістю за гіганти промисловості, які вони приватизували за хабарі. Закінчилося тим, що олігархи доплатили, тільки не в бюджет. Так було порушено одну з базових вимог помаранчевого Майдану справедливість. Можливо, в ситуації з розчаруванням у Помаранчевій революції винні не політики, а сам народ. Ще Микола Міхновський казав про українців: "З усіх народів слов'янщини ми, мабуть, найменш витривалі. Ми досить легко запалюємося, ми зовсім щиро хочемо сьогодні досягти певної мети, але вже другий день бачить нас зневіреними й найменша перешкода геть відкидає нас від мети й змушує зректися наших гордих мрій". &еnsр;Безумовно, Микола Міхновський мав аргументи, щоби так говорити. Тут я завжди згадую наші пікові миттєвості й під час проголошення незалежності, й під час Помаранчевої революції. Адже тоді були моменти, коли було соромно давати хабарі. А потім потихеньку воно зсувалося. В народу завжди є залізний аргумент, що влада почала вимагати хабарі, але це обопільна відповідальність. Колись В'ячеслав Липинський у листі до Шелухіна писав: "Сергію, самостійників у нас багато, а державників мало". Можна сказати, що причиною обох українських революцій був Віктор Янукович і його стиль керування. Що в ньому було такого, що змушувало українців по­вставати? &еnsр;Та нічого такого не було. Перша революція була проти кучмізму й олігархату, проти спроби навічно накинути українцям тоталітарно-кучмістську модель держави. Другу революцію нібито і спричинив Янукович, але тут уже був російський фактор. Уперше він став представником кучмістської моделі управління державою, а вдруге російської. Ще одна причина, яка його згубила, передання влади своєму синові Олександру, Сергієві Курченку та їхній команді. Хоч як це парадоксально звучить, старі регіонали в розмовах зі мною скаржилися, що голів СБУ в областях призначає син Олександр Янукович. Обурювалися, що так не може бути, бо це розвалювання держави. Після Революції гідності українцям вдалося переконати цивілізований світ у імперській сутності Росії. До цього світ був сліпий чи вдавав, що не розуміє? &еnsр;Мав місце старий європейський підхід до справ, який проявився ще в часи існування Антанти, коли легше домовлятися із сильними. Якщо згадати Петлюру, то, попри величезну кількість критики, він був у патовій ситуації й зовсім не мав союзників. Можна згадати промову президента Буша за кілька місяців до розвалення Союзу, коли він переконував залишитися разом із Росією. Потім було СНД, і світ дізнався про Україну лише через Помаранчеву революцію. Загалом, щоб у мирний період попіарити країну, треба було витратити мільярди, а нам вдалося зробити це безкоштовно. Коли я в ті роки їхав на виставку в Японію, посол цієї країни радив показати Україну козацьку, лицарську, яка мала схожість із лицарством самураїв. Також у світлі розвитку космічної галузі й окремо показати Помаранчеву революцію, яка свідчила, що ми не Росія, ми інакші, що в нас свободи прагнуть не політики, а увесь народ. До цього ми лише програвали. Згадайте справу вбивці Петлюри Шварцбарда. Росія інвестувала кошти у створення образу українця-антисеміта. Мовляв, краще мати справу з Росією. Потім переписування історії. Другу світову так переписали, що її виграли лише росіяни, а українців ніби й не було. Голодомор був тотально закритою темою. Завжди згадую забутий фейлетон Остапа Вишні "Шовінізм". Якщо ви, росіяни, називаєте нас шовіністами, то визнайте, що ми ж нічого не накидаємо. Це ви нам накидаєте всюди Пушкіна і свої щі. А нам не треба вашого, бо маємо своє. Відчепіться від нас. Чи можна сказати, що події обох українських революцій стали поштовхом для відродження національної пам'яті? &еnsр;Від Помаранчевої революції минуло 20 років, і ми лише починаємо робити світоглядні речі, які я пропонував 2005-го, боротьбу з "русским миром". От Театр російської драми імені Лесі Українки. Постало питання про звільнення Резніковича і зміну концепції, бо яка може бути російська драма в Києві? І це було правильно, бо, коли Київ вкотре бомбардували, Резнікович, сидячи в Москві, розповідав, які ми нелюди й виродки. Коли я сказав, що кобзони й табачники не можуть бути символами української культури, то Гордон навіть скликав пресконференцію з цього приводу. І де був ваш Кобзон 2014-го? Колись на зорі незалежності покійний Іван Драч у відповідь на страх перед українськими націоналістами відповів, що ми в Україні зробимо так, що євреї житимуть краще, ніж в Ізраїлі, поляки краще, ніж у Польщі, а росіяни ніж у Росії. Оце наша суть. Але ж у всіх цих народів є свої держави, а в нас немає іншого місця на землі. Ви називаєте нас шовіністами й нацистами за елементарні речі, які передбачено міжнародним правом, за українську пісню, культуру. Це нині робиться, а тоді, коли я починав, це було немодно й несучасно. 2014-го ми переконали Порошенка готуватися до 100-річчя української революції. А це ж свідчення, що тут держава була і 100 років тому. За всієї критики Зеленського, саме в нього з'явився указ, що держава в нас була вже 988 року, а київський князь Аскольд підписав перші угоди з Візантією 860-го. І ПЦУ вже зробила перші кроки в нас уже не Володимирове хрещення, а Аскольдове. Він був перший. Колись я був у Гарварді й один із совєтологів сказав: тільки-но в Росії заберуть давньоруську спадщину, вона розвалиться. Чи можна сказати, що українці першими відчули загрозу неоколоніалізму тоді, коли ще весь світ продовжував дивитися крізь рожеві окуляри? &еnsр;Усі наші політики вважали, що можуть домовитися з Росією і Путіним. Ющенко, Тимошенко, Зеленський. А домовитися можна було із сильною економікою і потужною армією, активнішим трендом у бік Євросоюзу й НАТО. Ось де були наші гарантії. Домовитися це візантійсько-монгольська спадщина. Кучмі пощастило з Єльциним, коли можна було домовитися за чаркою, а коли до влади в Росії прийшла ФСБ, ми отримали загрозу неоколоніалізму, реально сформульовану. Іще кілька років тому була популярна версія, що обидві українські революції наслідок відродження нашого народу. Однак 2010 року вибори виграв Янукович, а ­2019-го Зеленський. Виходить, що сталого, поступального відродження України немає. Натомість наш народ має якусь спалахову, спорадичну свідомість. Це нормально? &еnsр;Можна говорити щось недобре про наш народ, але, дивлячись на результати виборів у Сполучених Штатах, можна згадати стару суперечку між лібералами й консерваторами. Одні вважали, що людина народжується вільною, світлою, а інші що людина від народження успадковує вади й недоліки. Щоб вона стала свідомою і патріотичною, необхідні виховання, освіта, знання. Інколи негативна природа людини бере гору, коли держава не мотивує її бути чесною та працелюбною. Колись на лекції в Червоному корпусі університету я сказав, що ми погано закінчимо, бо запрошуємо читати лекції модних адвокатів, які розповідають студентам, як обійти закон. Як можна бути модним, якщо ти порушуєш закони й Конституцію? Або адвокат, який відсудив у держави мільйон? Суспільство легко переконати в тому, що я прийду й усе за вас зроблю. А це біда, що погано закінчується. Не можна вірити, що прийдуть молоді чи старі й щось зроблять за тебе. У парламенті повинні бути не 20-річні, а моральні авторитети, які своїм життям підтверджують служіння Україні. Парламент має ухвалювати мудрі рішення, які не посварять. Я проти експериментів над країною. Не можна вірити, що прийдуть молоді чи старі та щось зроблять за тебе Ми недооцінюємо власних пророків. А той же Шевченко в останні рік-півтора свого життя займався просвітою. У листах писав, що готує буквар, лічбу, математику, й необхідно зробити освіченим українського селянина. Поки наш народ не усвідомить себе платником податків, його можна дурити як завгодно. Він знову й знову дякуватиме Івану та Степану за те, що посадили квіти. А те, що 50 відсотків украли, його не обходить. Але ж це ваші гроші. Не чиновника, а саме ваші. І другий момент політична культура. Треба розуміння, хто що в державі робить. Зеленський не може відповідати за економічні речі, бо він президент. Нам треба освічений українець, який знає законодавство, платить податки і спонукає інших. Тобто українець, патріот, платник податків. Як українці зможуть оцінити події обох революцій через 100 років? &еnsр;Оцінки будуть позитивні. Ми боролися за цінності свободу людини та свободу країни, гідність українців і гідність нації. Піднімався увесь народ. Суспільні зрушення, які сталися в результаті цих революцій, теж оцінять позитивно. Найбільше претензій буде щодо нездатності реалізувати те, що декларувалося. У Грузії все закінчилося багаторічним правлінням проросійської партії "Грузинська мрія". Скептики кажуть, що шостий рік правління Єрмака й Зеленського рухає країну в зворотному від демократії напрямі. Невже обидві революції були марні? &еnsр;У Грузії ніхто не змінив тотальної бідності населення. Вони підрихтували демократичний дах, ударили по корупції. Але, загалом кажучи, це ніяк не відбилося на добробуті пересічного грузина. Інвестицій не відбулося, бідність залишилася. Економіка так і не змогла зійти з радянських рейок і перелаштуватися на європейські. Ми маємо таку ж непросту історію. Нині я не бачу постмайданного формату, бо війна. Люди розуміють, що відкрити другий фронт небезпечно. Нам треба зберегти демократичні цінності й не втратити держави. Коли буде бодай піврічне перемир'я, треба провести вибори, бо не можна шість років мати абсолютну владу. Однак я оптимістично дивлюся на нашу ситуацію й не бачу тут можливості для повторення досвіду Грузії. А гарантом є наш народ, який у критичні моменти завжди знаходить внутрішні сили, щоб захистити свободу.
we.ua - Не було ніяких вождів революції – ми просто не заважали народу
"Люди здебільшого стають сильними мимоволі"
Ми поговорили із Софією про її пошук власного шляху в письменстві, створення "Амадоки" і плани на майбутнє Чи пам'ятаєте той ваш текст, який сприйняли як літературний? Дописали й подумали: "Так, здається, я письменниця". &еnsр;Я щось пробувала в ранні роки. Як кожна дитина, гралася в те, чим займається батько, тому намагалася складати історії, щойно навчилася писати. Але вперше мені здалося, що досягла чогось серйозного, коли завершила в 15 чи 16 років повість "Літо Мілени". Потім цей текст, можливо, навіть за порадою батька, я надіслала у видавництво "Смолоскип" на конкурс, де він отримав другу премію, і це теж стало поштовхом до усвідомлення, що справді щось виходить, інші люди на це реагують. Як це рости в родині відомого літератора? Ви правильно зауважили, що кожна дитина грається в те, чим займаються батьки. Але кожна дитина так само й бунтує проти батьків. Химерна родинна діалектика: з одного боку, він знаменитий поет і письменник і ви ним захоплюєтеся, з другого боку, вам хочеться йти своїм шляхом. &еnsр;Процес довжиною в життя&hеllір; Мені здається, що я з цим більш-менш розібралася для себе, щойно вийшла "Амадока". Тобто "Амадока" стала тим етапом, коли я по-справжньому повірила, що маю свій голос, що вже не потребую в болісному сенсі озиратися на батька. Можу тепер підтримувати зв'язок більше в діалогові, натхненні, гордості, дружбі. А до того мала різні пошуки: самозаперечення на певних етапах, внутрішню відмову від писання. Напевно, роман "Сьомга" (2007-го. Країна) і був тим бунтом. Але він не спрацював як повстання проти батьків. Тому що з ними в мене хоч і складна, але доброзичлива ситуація. Навіть коли я проти них бунтувала, від якихось підліткових вчинків, перших куштувань алкоголю чи занадто тривалих загулів до літературних експериментів, які не кожен читач міг зрозуміти, батьки завжди це приймали. Тому бунт не зовсім спрацьовував. І я мала підтримку. Ми підійшли до "Амадоки". То як у вас виникла ідея такого об'ємного й ускладненого твору? &еnsр;Вона почала визрівати ще під час роботи над "Фелікс Австрія", який був таким собі випробовуванням наскільки я здатна працювати з історичними темами. Але я все одно ніколи себе не розглядала як історичну романістку. Постійно усвідомлюю, що насамперед фантазую. Тобто дослідження є, але не як самоціль. Я завжди свідома своїх неточностей. Але, працюючи над "Фелікс Австрія", уявляла та конструювала певний світ, розуміючи його казковість і міфічність. Розповідала історію в певному сенсі досить солодку. І коли я читала матеріали, присвячені співіснуванню різних національних груп у тому-таки Станіславові, то розуміла, що у "Фелікс Австрія" демонструю згладжену, ідеалізовану картину. Зрештою, виникло та зросло бажання підійти до цього серйозніше й чесніше. Амадока" стала тим етапом, коли я повірила, що маю свій голос Паралельно відбувалися Майдан, Революція гідності, війна. Спостерігаючи за цим, я бачила неоднорідність різних частин України. А з другого боку, все більше людей говорило про свою історію, намагалося зрозуміти, звідки ця розрізненість походить. І так запускалися процеси об'єднання. Тож у мене виникла потреба намалювати широку картину цих різноманітних фрагментів, підійти на різних планах і на широкому історичному, і на інтим­ному, персональному. Спробувати всю цю відокремленість подолати конструкцією роману, що поступово виникав. Врешті я побачила, як воно може працювати. Хоча не знала, чи це вийде, особливо на початку. Мабуть, перелопатили гору архівів? &еnsр;Залежно, з ким і з чим порівнювати. Але так, довелося багато досліджувати й багато читати додаткову літературу. Були реальні історії, від яких відштовхувалися? &еnsр;Звичайно. Наприклад, у частині про неокласиків, яка ніби є спробою монографії, але й у лініях вигаданих персонажів Богдана, Романи, вже не кажучи про історію бабусі Богдана, про вигадані історії людей із Бучача. Усі ці долі вибудовані на реальних документах про Другу світову війну, Голокост, на свідченнях людей, яким удалося вижити в ті часи. Багато сторінок у "Амадоці" присвячено цілком реальній людині, саме життя якої здається пригодницьким романом, Домонтовичу. Чому він? &еnsр;Це була паралельна тема до моменту, коли в мене склалася цілісна конструкція "Амадоки". Я мріяла написати окремий роман про нього, тим паче, що там приваблива історія любовного трикутника. Усі ці інтриги, пов'язані з його подвійною службою в розвідках Третього Рейху й Радянського Союзу, маса таємниць і недомовок, ціла низка здогадок. Розкішний матеріал. Але я ніяк не могла знайти інтонацію для цієї оповіді. Робота постійно зупинялася. Проте, коли виник сучасний сюжет про чоловіка, який воював на Донбасі й утратив пам'ять, і про жінку, яка стверджує, що є його дружиною, та розповідає йому його власну історію, я побачила, яким чином долучити минуле і як усі мотиви підкреслюватимуть і наповнюватимуть один одного. Частина про Домонтовича, неокласиків і сталінські репресії приєднується неочевидним способом. Але це для мене є свідченням того, що часто історія, вже не кажучи про людську свідомість, працює нелінійно, несподіваними способами. В "Амадоці" ви ще виокремили цікавий тип жінок. Я на­звав би їх сильними мимоволі. Такий непростий типаж. Стикалися з ними особисто? &еnsр;Ці образи почасти спираються на жінок, за якими спостерігаю. Мені одразу спадають на думку мої бабусі, насправді різні, і до речі, вони походять із різних частин України. Одна з них, хоч і не росіянка, народилася на території Росії, але більшу частину життя прожила в Чернігові. Друга бабуся з Івано-Франківської області. Вони протилежні за темпераментами, але щодо кожної з них можна застосувати окреслення, яке ви згадали. Та я думаю про своїх подруг теж. Це, напевно, не тільки жінок стосується. Оскільки я сама жінка, то краще їх розумію. З чоловіками трохи інакше. Але думаю, що люди здебільшого стають сильними мимоволі, що насправді нечасто людині вдається зробити низку послідовних осмислених виборів. Швидше, якась ідеальна особа здатна на таке, хтось святий. Ми не можемо передбачити, як поводитимемося в тій чи тій ситуації. Переважно людина воліла б уникати цього геройства, просто жити нормальним життям. Але вибирати не випадає. Ми не можемо передбачити, як поводитимемося в тій чи іншій ситуації Нині теж, коли подорожую на Заході, мене запитують, чому я не виїхала з України, чому ми з донькою в Києві. А для мене це здається чимось настільки очевидним, що навіть складно пояснити чому. Бачу здивовані погляди, нерозуміння на обличчях, і як правило, звучить слово "геройство". Хоча для мене воно взагалі не описує ситуації. "Амадокою" ви когось роздратували? &еnsр;Упевнена, що роздратувала. Просто це роздратування мене не особливо зачепило, бо сама сатисфакція від роботи була така потужна, що роздратування деяких читачів цього задоволення не могло порушити. Але я знаю, що багато кому ускладнена структура роману не подобається, читачам складно переходити зі стилю на стиль, частина про неокласиків декому здається зайвою. Це нормально, завжди є невдоволені. Я радше мав на увазі те, що показуєте український опір 1940-х неоднорідним і неоднозначним. &еnsр;Мабуть. Я точно боялася цього, коли писала. Боялася, наприклад, агресії, пов'язаної з Голокостом, з визнанням того, що серед українців були причетні до нього. Що були різні досвіди й різні люди, які по-різному поводилися. Але я особисто не зіткнулася з цими відгуками. Впевнена, що вони є. Натомість люди висловлювали усно чи в листах, соцмережах, що це якраз потрібно, треба говорити про цю тему, називати речі своїми іменами. І це для мене стало приємним здивуванням. Але також я думаю, що ті, кого роздратували б моменти про упівців, співпрацю деяких українців з німцями, не так багато художньої літератури читають. Може, й на щастя. &еnsр;На щастя, з одного боку. Але, з другого боку, саме тому вони й залишаються у своїх світах, бо не дозволяють порушувати собі оці усталені переконання. Чи можна вважати "Амадоку" й "Катананхе" непрямою дилогією? Бо друга книжка, звісно, ніяк не продовжує першої, але вони взаємодоповнюються формально та стилістично. &еnsр;Думаю, що можна в сенсі тези й антитези. Бо в "Катананхе" я серед іншого намагалася вийти з "Амадоки". Це як? &еnsр;Кілька років після "Амадоки" було відчуття глухого кута, через те що я використала так багато своїх можливостей, деякі з них довела до повного вихолощення і не розуміла, що робитиму далі. Я точно знала, що історична тематика вже ні. Тому вихід був у камерності та приватних мікроісторіях. Можна довго перелічувати, що саме я зробила протилежно до "Амадоки". Звичайно, багато що залишається впізнаваним. Хоча стиль "Катананхе", мені здається, значно лаконічніший. І це теж принесло мені певну сатисфакцію, відчуття чіткості й цілісності, округлості цієї історії на відміну від "Амадоки", яка відгалужується всіма цими побічними потоками, багато з яких так нікуди й не приводить, ми тільки можемо вгадувати, але інакше з цим масштабом неможливо повестися. Наостанок: які маєте плани, що писатимете далі? Чи ще не знаєте? &еnsр;Сподіваюся, що знаю. Цей задум був у мене ще до "Катананхе", навіть до повномасштабного вторгнення. Він весь час перероджується і видозмінюється. І на цей момент уже далеко відійшов від початкової ідеї. Але я повернулася до цього задуму якраз завдяки "Катананхе", оскільки "Катананхе" дав мені нову мову. Відчула, що знайшла дещо інакший спосіб висловлювання. Знову працюватиму з реальністю. Але хочу піти в іншу царину, почати, мабуть, з Оболоні й теперішнього часу, а потім перейти в міфічно-етнографічний світ. Далі інтриги не розкриватиму, тим паче, що не знаю, у що це виллється.
we.ua - Люди здебільшого стають сильними мимоволі
Українці й далі демонструють здатність перемагати, навіть якщо не свідомі власної сили, - Оксана Забужко в проєкті "Власні назви"
Ви прийшли до нас в такі дні – 20-річчя Помаранчевої Революції, річниця Революції Гідності і фактично також річниця Студентської Революції. Українці завжди восени чомусь протестували. Мені здається, що у нашого з вами покоління не було досвіду поразок. Кожен такий етап закінчувався перемогою: шо Революція на граніті, що Помаранчева Революція.Це правда. Я би сказала навіть ширше. На плечі нашого покоління впав основний тягар відбудови незалежної України із руїн СРСР. Це труд важкий, непомітний, досі погано описаний і зафіксований, що істориками, що письменниками. Ми перехопили з Москви цей дискурс про буцімто "лихі 90-ті", де треба говорити про злидні, де треба знімати якісь суцільні кошмари. Тут є трохи вплив чорнушного радянського кіно і успіху румунської "Нової хвилі", адже українські кінематографісти до 20-х років ХХІ століття потяглися знімати руїни 90-х. Але от з цієї самої руїни 90-х якраз наше покоління країну і витягало, відбудовувало. Станом на початок повномасштабного вторгнення 2022 року виявилося, що таке збудувало і досить таки пристойну, більш-менш обладнану, порівняно з західними сусідами, країну для життя. Тобто це також невидима перемога, з якою ми собі не завжди здаємо право. Але ось ця перемога, наприклад, в мені народила відчуття, що навіть у березні 2022 року у мене не було жодного сумніву, що ми переможемо.І в мене не було. І зараз в мене немає ніколи жодного сумніву. Я це пов'язую з тим, що кожна революція, кожен протест, кожна боротьба у нас закінчувалася перемогою. Я вас пригадую дуже добре на Майдані на початку листопада 1990 року. Вам тоді було 30 років. Ви прийшли з іншими письменниками і ви теж з нами голодували. Це була така ваша одноденна акція голодування. З вами була Соломія Павличко, Ігор Римарук, в інші дні приходили інші письменники. Чи ви пригадуєте, як ви тоді бачили майбутнє? Коли ви сиділи тоді на тих сходинках площі Жовтневої революції, що ви тоді думали? Що нарешті совок кінчається, валиться. Озвучені вимоги студентів, серед яких найперша і найважливіша тоді була не та, котра фігурує сьогодні у Вікіпедії та в усіх джерелах, як ніби головна перемога – "Зняли Масола". Звісно, це теж показово, наочно та красиво. Тут є оцей момент негайності і незабарності. Але там лунали важливіші вимоги, з них найперша — служба українських хлопців в армії виключно в межах української СРСР. Це повернення до законодавства нехай і Радянської України, але 20-х років, тобто доголодоморної України. Тоді боялися українців брати в червону армію, бо українці були зв'язані ще з національно-визвольним рухом, всі були петлюрівці і їм не довіряли. Це вже після Голодомору можна було робити з нами, що завгодно. Але там були дві антиколоніальні вимоги. Перше – це армія, і друге – це "ні" союзному договору. Так, друга головна, бо цим і було спричинено Революцію на граніті. Цілий протест полягав у тому, що нас знову намагалися затягнути в якийсь там оновлений союз, і саме таким, до речі, був сценарій. Про це ми знаємо вже сьогодні, через 25 років, коли було опубліковано переговори Єльцина з Бушем, а потім з Клінтоном. Ми сьогодні можемо оцінити, наскільки був важливим і вирішальним цей внесок. Насправді це був останній студентський рух, який зливається з робітничим. От тоді, коли пішли маршем по Хрещатику вперше на пам'яті живих поколінь не на 7 листопада, "червоний день календаря", гнані раби з портретами вождей чи членів політбюро, а коли пішли студенти з намальованими від руки транспарантами, а київські робітники страйком по Хрещатику на підтримку студентів – ось це був той поворотний момент історії, коли ми ставали на шлях Польщі, де роком раніше, у 1989 році всі знаємо, що відбулося, всі знаємо наслідки. І ось ця перемога робітничого руху над підрадянським комуністичним режимом була настільки показова і настільки заразлива, що Кравчук вчасно перелякався і зрозумів, що Москва далеко, а ось тут те море під вікнами – це ті, від кого він залежить. Він зрозумів, що повинен лягати на хвилю. Він відчув цю історичну хвилю. Ви сказали про розсекречені листування і розмови Кравчука з Бушем і з Клінтоном. Вже потім, як мине буквально кілька місяців, ми почуємо спіч від Буша: "Американці не підтримують тих, хто шукає незалежності, щоб замінити віддалену тиранію місцевим деспотизмом. Вони не допомагатимуть тим, що пропонує самовбивчий націоналізм, оснований на етнічній ненависті". Тоді ми вже побачимо, наскільки все складно. Згадую, як нам прийшла телеграма з Ратгерського університету про те, що студенти там нас підтримають. Я пригадую, як я зачитую цю телеграму, і мені здається, що це вся Америка кричить, що ми вас підтримуємо і любимо. Вже пізніше, за рік чи два, я потрапила на Захід і почала розуміти, що це все не так. Чи ви тоді розуміли, що все не так, як відчувалося тоді в цій точці на Майдані? Загальне піднесення, що ніякого союзного договору не буде, ось ми тут – це майбутнє, ось тут цілий Київ на площі. Київ, який ще вчиться, який ще боїться говорити одним голосом. Це була дуже характеристична якість юрби. Ось цей тодішній, наш перший Майдан, який зрештою і дав ім'я Майданової Незалежності, він був підтримуючий, але ще не був суб'єктом. Я пам'ятаю, коли в натовпі хтось починав гукати "Ганьба" чи "Слава", людям було ніяково озиратися, бо ще не було звички. Відчуття спільнотності ще не було вироблено. Це була лише генеральна репетиція ось цього самого відчуття, яке в усій красі себе проявило вже через 14 років під час Помаранчевої Революції на тому самому Майдані Незалежності. Але загальне відчуття, що назад дороги немає, ми натисли на кнопку, історія летить, а її вітер дме нам в обличчя, почалося наприкінці 80-х - на початку 90-х років. Я була не набагато просунутіша, ніж більшість тодішніх українських інтелектуалів, котрі щиро вірили, що варто тільки нам здобути незалежність, і далі все піде як по маслу. А те, що незалежність – це не акт, а процес, це, звичайно, приходить пізніше з усвідомленням та розчаруваннями. Але в мене в житті був Юрій Володимирович Шевельов, і була з ним зустріч у Нью-Йорку в травні 1991 року. Лишається 4 місяці до підписання Декларації Незалежності, і от я молода й натхненна приїжджаю з цієї самої кипучої України, він мене запрошує до себе, я йому це все розповідаю. А він мені потім дарує свою збірку останньої есеїстики "Третя сторожа" з дарчим написом, і каже: "Зверніть увагу, там є одне есе про Ісландію, яке називається "Незалежність і що завтра?"" Я зрозуміла, на що він натякає, але мені це дуже не сподобалось. Я подумала, що цей старий бурундук починає труїти прекрасну атмосферу й перспективу. Як це? Я гадала, що далі буде тільки краще. У мене така була сцена з Дмитром Павличком, який прийшов до нас на Майдан. Там стояли я з мамою і наші друзі. І я вигукнула: "Ну все". Тому що це море людей навколо нас, люди ставили квіти, і раптом ти бачиш, що в тебе є ось такий народ. А це 90-й рік, ми вперше зустрілися, і я кажу: "Ну все". А Дмитро Васильович каже: "Ні, це ще не все". Я тоді така зла на нього була, що він взагалі це сказав і так погасив настрій. Ви знаєте, я не люблю, коли до вас звертаються "Касандра", я не люблю тему Касандри. Я думаю, що ви просто виконуєте функцію інтелектуала, який бачить невидиме й непроявлене. Який мусить говорити про те, що ще не відбулося, а не тільки про те, що вже відбулося. Я вчора згадала ваш текст "Майдан проти матриці", коли думала про нашу майбутню розмову. Його ви написали у грудні-січні 2013 року, коли була Революція Гідності. Так, тобто поки Майдан ще був мирний, до першої крові. Тобто це грудень-середина січня. І ви пишете таке: "Нас усіх, хто живе сьогодні у глобальній матриці, чекає в недалекому майбутньому велике системне перезавантаження. І так склались історичні карти, що центральним вузлом цього перезавантаження випало стати нам, Україні. І нема на то ради". Для того, щоб було зрозуміло, наскільки це точно передбачено, почнімо з того, що ви мали на увазі, коли говорили про матрицю? Давайте дамо коротке визначення: що таке матриця? Там є спроба це описати. Я шкодую, що я цей текст не встигла закінчити. Але я винесла сильний урок, який можу повторювати і через 10 років після тих подій: кров – це кінець діалогу. Особливо я це повторюю, коли починаються розмови, що рано чи пізно треба буде домовлятися. Ні, зовсім не обов'язково, що всі війни кінчаються за столом переговорів. Є ціла купа війн, які кінчалися безумовною капітуляцією агресора, іі це якраз той випадок, коли ніяких домовленостей бути не може, тому що будь-яка пропозиція вступити в діалог з агресором – це зневага й обнулення вже пролитої крові. Кров – це вихід із діалогу. Фізична агресія, гаряча війна – це вихід із діалогу.  Перші постріли на Майдані і вбиті Вербицький, Жезнєвський та Нігоян – це демонстрація виходу з діалогу. І тому матриця – це більше, ніж спроба узурпації влади. Звичайно, це не тільки якийсь нещасний Янукович, бо зрозуміло було відразу, що це не його творчість. Це творчість Путіна, а Януковича просто намагаються поставити, щоб зробити з України другу Білорусь. Але не вийшло цього самого київського аналогу Лукашенка ні з Кучмою, ні тим більше з усіма наступними сюжетами. Проте з’явився Янукович – нібито той, хто буде слухатись і грати роль за всіма прописаними йому нотами. А тут виявляється велика несподіванка для Росії, вона кожного разу трапляє з Україною в цю пастку, коли виявляється, що є ще на цій території населення, яке має власну думку з приводу того, що відбувається, на відміну від Білорусі та Росії. Оскільки в них цього немає в прошивці, вони ніколи цього не враховують. Як дальтонік може знати, що таке колір? Вони дійсно цього не знають. Ми бачимо зараз, що хоч по Курській області вже ходить ЗСУ, хоч від Ростова до Москви ПВК Вагнера з Пригожиним на чолі може спокійно проходити через міста і села, і населення тільки дивитиметься з вікон. Але в кожному разі все, що демонструє силу і владу, сприймається населенням на правах погоди-негоди, як об'єктивне, стихійне, атмосферне явище, з яким безгуздо боротися. Ось ця матриця виступає як дещо більше. Матриця – як політична система, котра є найбільш досконалою персоніфікацією світового зла. Як функціонує система, заснована саме на злі, насильстві, нагинанні тих, хто слабший і хто не може відповісти, на запереченні, обнуленні всіх здобутків людства у плані політичного діалогу, досягнення консенсусу, оркестрування згоди між різними прошарками, класами суспільства, різними інтересами різних суспільних груп. Тільки одне має значення в матриці – хто головний Люцифер? Ось ця структура вертикалі, вертикаль власті, як вони кажуть, чи драбина "генерального мордобитія", як у Шевченковому "Сні". Це абсолютно геніальна метафора. До речі, у Шевченка йшлося не тільки про Російську імперію, йшлося про всі диктатури й тиранії, зокрема, в непробудимому Китаї та темному Єгипті, які побудовані на ось цій самій вертикалі і топтанні сильнішим слабших. Це антицивілізаціний вектор, тому що все, що пов’язано з цивілізацією, прогресом, свободою особистості та усім репертуаром тих цінностей, які ми традиційно залічуємо до європейських, – це все результат урахування слабшого, того, що суспільство домовилося, як дбати про слабших. Ну і зрештою – це елементарні базові засади політології в уявленні спільноти. Я турбуюся і дбаю не тільки про тих, хто мої найближчі, але й про тих, з ким солідарність, емпатію, єдність та почуття спільнотності я мушу собі уявляти. Всім 40 мільйонам співвітчизників я руки не подам фізично і в цьому житті я їх всіх не перевірю, наскільки вони свої чи не свої, але існує саме поняття цієї спільноти, з якою я себе ідентифікую, і яка є моїм поясом безпеки, для якої я працюю і, відповідно, частиною якої я себе усвідомлюю. Ось це все обвалюється, нема горизонтальних зв'язків у матриці. У матриці не існує емпатії чи виручки. У матриці не існує нічого того, що у нас пов'язано з Майданом. У матриці існує тільки ось ця драбина, де кожен, хто нижче, хоче видряпатися на сходинку вище, скинувши того, хто там, і самому ставши на його місце, щоб топтати тих, хто внизу. Ось це дуже проста і примітивна форма суспільного зла. Це є те, що описано Джорджем Орвеллом та Олдосом Гакслі, що описано в усіх антиутопіях. Цей вірус зла зберігається постійно. Матриця вже розпросторилася, як ракова хвороба, по цілій планеті. Станом на 2014 рік це було беззаперечно, а Захід просто злякався визнати, що чергова прекрасна епоха нібито без потенційних воєн, якою вони тішились від 1989 року, скінчилася.Не сталося кінця історії, як виявилося. Я пригадую, що у 2014 році Заходу було цікавіше говорити про те, чи було насправді вторгнення, чи не було, чи має історичне право Російська Федерація на Крим, чи ні. Їм було важливіше говорити про це, аніж про те, що насправді сталося. І лише 2022 рік розставив все на свої місця. Ви сказали, що ця матриця пожирає світ. У мене теж є таке відчуття. У нас у всіх є це відчуття. На другий день, коли ми прокинулися після обрання президентом США Дональда Трампа, багато хто в Фейсбуці писав: "Ну ось, ми в світі одні дорослі". Чи ви так само це відчуваєте, ви поділяєте це відчуття? У мене це відчуття з 2014 року. Тому тут не було нічого спеціально нового, і я з Трампом цього не пов'язувала. Для мене перше президентство Трампа було достатньо травматичним, я оплакала Америку. Я по-своєму люблю чи любила ту країну. Не знаю, як доречно тут сказати, бо вона дуже змінилася з тих часів, коли я там провела певний шматок життя, і я їй багато чим завдячую. В ній були речі, які варто відстоювати. Я розумію натискання на цей триггер "Маkе Аmеrіса Grеаt Аgаіn". В ній був ось цей дух демократичної рівності, коли немає в прошивці того, що є в кожного європейця,  – класова закладка щодо того, якого ти походження. Типу, хто у нас тут з мажорів, а хто у нас тут селюк. Там цього немає. Там нема мажорів і селюків, там всі селюки. Там всі приїхали рано чи пізно. Але спроба пишатися тим, що у мене є кілька крапель індіянської крові, що свідчить якраз про те, що мої предки приїхали сюди так давно, коли ще не було достатньо білих жінок в запасі для ось цих самих пошукувачів добра за океаном, зустрічається в Європі взагалі, а в Україні спеціально, з цілковитим нерозумінням. Коли покійний Джим Мейс спробував цим похвалитися, з нього одразу зробили нащадка бідних поневолених черокі. Казали, що саме тому він і зрозумів українську трагедію та зайнявся Голодомором, адже він черокі за походженням. Він не опирався, він з того сміявся, звичайно. Але це показник цілковитого, як вони називають сulturаl dіffеrеnсе, просто драматичного нерозуміння того, як влаштовано американське суспільство і наскільки воно наївне, але абсолютно щире в своєму ліберте, егаліте, пратерніте, тобто цих цінностях американської революції, котрі у них дійсно прописані в усіх підручниках, котрих навчають дітей у школах. Я трохи ще воловила у 90-ті роки цю протестантську етику й дух капіталізму, який два століття в тій країні забезпечував суспільне багатство. Проте водночас я вловила і ту розгубленість від відсутності противника.Ви в своєму тексті "Майдан проти матриці" пишете про те, що матриця живеться відсутністю цінностей. І я розумію, про що ви говорите, коли кажете про цінності не тільки американські, а й західного світу загалом. Говорити із західними політиками чи дипломатами для мене завжди було легше, тому що я ці цінності відчувала. Я розуміла, що людина вірить. А наші політики не вірили. Це все була імітація. Більшість політиків не вірили, і це ти теж відчував на якомусь такому невербальному рівні. Що ж сталося із цінностями американців, що половина суспільства голосує за антицінності фактично? Я би не сказала, що половина голосує за антицінності. Це різне розуміння цих цінностей, це загальна розгубленість американського суспільства від втрати тої певності себе, яку вони успадковували з покоління в покоління, і переконання, кажучи їхніми словами, що наші діти будуть жити краще, ніж ми. Ось це захиталося і рухнуло. Чому захиталося? Відповіді немає. Починається боротьба між демократами, які пропонують зосередитися на охороні здоров'я. Обама віддає Сирію Путіну і обіцяє перезавантаження стосунків з Росією. У результаті відбуваються всі ці історії як, наприклад, ганебна втеча з Афганістану. Країна, яка втратила роль світового поліцейського. Але в світі дуже складно без поліцейського. Хто тоді має спинити будь-якого пахана, який вилазить з криком, розмахуючи чи реальною ядерною битою, чи її імітацією, з криком, а я вам всім покажу, хто тут хазяїн в домі? Хто має повернути до порядку? Де той світовий поліцейський? Ніби відмовились демократи від цієї функції. Хто злив в унітаз Будапештський меморандум, як не демократи таки?Під час першої Трампової президенції я була свідком дискусії на дуже підвищених тонах між виборцем республіканців і виборцем демократів, і подумала, що за наслідками аргументації, попри те, що демократ був моїм другом, інтелектуалом, університетським професором, тобто був мені значно симпатичніший за виборця республіканців, але виборець республіканців казав: "Оbаmа f**k  Вudареst Меmоrаndum". І це правда. Після того Іран зайнявся виробництвом ядерної зброї, бо це був сигнал, що Америка перестала бути світовим поліцейським, а значить озброюйся кожен, рятуйся, як може. Це сигнал цілому світу. НАТО не працює, ООН не працює, нічого не працює, Усі ці цінності, які були анонсовані після 1945 року, згідно з якими всі ці міжнародні інституції, що створювалися в інтересах світової безпеки, після 2014 року було перекреслено. У результаті тут не те, що половина голосує за цінності, а половина за антицінності. Це суперечка з приводу того, що самі ці цінності захиталися і вивернулися догори дном і показали своє давно прогниле денце, що працює, що не працює. Дуже багато гною полізло наверх. І в умовах ось цього самого гною, котре лізе нагору, абсолютно дезорієнтована публіка, яка водить очима і шукає, кому би довіритись, а довіритися нема кому. Тому що криза політичного класу триває в масштабах цілої планети. Не обдурюймо себе, Черчилів немає, навіть Чимберленів вже немає.Ви мене змушуєте далі розвивати тему в дусі продовження статті 2014 року "Майдан проти матриці". Але це вже аналіз, відколи почалася криза політичного класу. Нинішня криза демократії – це великою мірою криза політичного класу. Про це багато писав, до речі, Умберто Еко, який проаналізував у своїй роботі "Очі Дуче" це на прикладі Берлусконі. Він розкішно показав перетворення політики на шоу-бізнес, синтез політики і шоу-бізнесу. Тут ми вертаємось до Рейгана нашого, котрий першим приніс ось цей самий елемент шоу-бізнесу в політику, і котрий на тому дуже добре голівудився як професіонал. Тут справа не в тому, чи республіканці погані, а демократи хороші, чи навпаки. Справа у загальному ціннісному замішанні в умовах глобальної кризи. І США виступає просто як найбільш таке показове, виразне, і найлегше для аналізу дзеркало. Бо, скажімо, в кожній країні Європи воно ще ускладнено особливостями своєї локальної історії, яку ми знаємо погано. Для дуже багатьох українців досі Європа – це загальне єдине поняття. Кожного разу треба пояснювати, що немає єдиної Європи, що кожна європейська нація має свої скелети в шафах і свої проблеми та болячки. І на ці болячки прекрасно тисне, до речі, російська пропаганда і російські технології. Цей зовнішній фактор теж не треба скидати з рахунку. Матриця розпросторилась, матриця працює, як і російська пропаганда. А те, що "Раша Тудей" абсолютно безкарно мала вільну руку від перших років ХХІ століття на цілому Заході і закладала свої програмові тези про те, як вони будуть поборювати фашизм на території України, цієї самої от фашистської диктатурки, котра має бути під московським контролем.Я прочитала текст на Wаll Strееt Jоurnаl про медіа і Трампа, взагалі про ситуацію з американськими медіа. Я не очікувала, але мене це вразило. Понад 50% користувачів ТіkТоk отримують тільки з цієї соцмережі будь-яку інформацію. СNN втратила майже половину своїх глядачів. Середній вік глядачів телебачення: Fох Nеws – 69 років, СNN – 68 років, тобто аудиторія старіє. Телебачення традиційне підміняють соціальні мережі. Мені здаються абсолютно апокаліптичними ці речі. Я хочу запитати вашу думку, що дає вам оптимізм чи віру в те, що з цієї історичної кризи, ми, на полі яких якраз і ведеться битва, маємо шанси?Це не просто шанси. Ми й далі демонструємо здатність перемагати, навіть якщо ми тільки в половину чи в чверть є свідомі своєї власної сили. Тобто те, що ми дорослі в домі, це я ще в 2014 році писала моїм американським друзям, коли вони мені не вірили в те, що Росія може становити для них якусь загрозу. Уже через два роки, з приходом Трампа, вони взялися за голову. Тоді ті самі люди мені писали, що навіть не могли тоді про це подумати. Насправді ми пройшли вже по такому краю за ці 33 роки війни, бо все-таки не забуваймо, що від самого 1991 року в Москві розглядали втрату України як випадковий інцидент, який має бути ліквідований в осяжному майбутньому. Вони розраховували ліквідувати Україну у 1994 році, коли Білорусь прибрали до рук і думали, що Кучма виконує ту саму функцію. А в нас був Майдан, у нас була Революція на граніті та громадянське суспільство, з яким вже не можна було не рахуватися. Наша колишня червона номенклатура, і КГБ в тому числі, вже були перелякані. Вони вже знали, що юрба може вийти на вулицю. Якщо матриця є інструментом конструювання абсолютно фальшивої реальності, коли ти можеш зробити штучно будь-який світ і через мережі, і через Russіа Тоdаy, ментально заразити мільйони людей, в який спосіб ми покажемо світу і донесемо свою правду?Ми вистояли в 2014 році. Хоча я не вірила тоді, що ми вистоїмо. Попри те, що напередодні у нас було повних 15 років повної інформаційної окупації. У нас під російським контролем були практично всі медіа, незалежно від того, чи вони виступали за владу, чи за опозицію, як це формулювалося тоді, коли українське суспільство кололи так, як нині розколоте американське. Били, били і не розбили. Мільйони українців, які всі ті роки дивилися "Бригаду", "Ліквідацію", "Кадетів", споживали усю ту люту макулатуру, якою був завалений по саме нікуди український ринок із сусідньої Росії. Звідки раптом ці люди весною 2014 року встали і вийшли на вулиці проєктивної Новоросії, від Харкова до Одеси почали писати, що їхні регіони – це Україна, і розмальовувати жовто-блакитними кольорами вулиці і все, що завгодно? Саме цей народний протест не дав відбутися "рускій весні". Стріляти у відповідь, коли прийшли вже зі зброєю на той самий Донбас, це теж був вибір українців, які весь цей час дивились телевізор, який був наповнений тим часим гидотним контентом, що і в Росії, бо про український говорилося, що це не формат. Нічого українського в українських ЗМІ на тоді вже не було. Звідки всі ці люди довідались, що вони українці, які не хочуть в союзу з Росією і взагалі хочуть продовжувати далі своє окреме незалежне життя? А очевидно, звідти, що не є нагинальною людська психіка, попри всі зусилля всіх спецслужб планети. У минулому і майбутньому людська психіка не є абсолютно керованою та абсолютно маніпулятивною. Саме це є, як на мене, головним уроком, який сьогодні Україна демонструє людству. І це важливий, дуже обнадійливий урок. Проте ми мало про нього говоримо і мало хвалимося ним в очах цілого світу. 
we.ua - Українці й далі демонструють здатність перемагати, навіть якщо не свідомі власної сили, - Оксана Забужко в проєкті Власні назви
Роздуми під снігом. Глибинні причини війни і новий світ
У День Гідності і Свободи, коли Україну накриває чи то святковим, чи жалобним білим, мимоволі постає питання: ЧОМУ. Чому світ підійшов впритул до Третьої світової війни, котра, можливо, і не буде самовбивчою, але точно забере життя сотень мільйонів, якщо не мільярдів людей і поставить під питання сам факт існування людської цивілізації. ...обидві наші революції (інше слово - Майдани) свідчили про неефективність механізму влади у тому вигляді, в якому він функціонував Парадокс і головна проблема якраз у тому, що цього не знає нині, мабуть, ніхто. А точкою відліку можна вважати серію "кольорових" революцій, котрі прокотилися світом від 2001 до 2014 року. "Революція троянд", "Помаранчева революція", Арабська весна", "Революція Гідності". Дві з них - в Україні, причому помаранч 2004 року через 10 років перетворився на кров. Сьогодні я розумію, що то був попереджувальний сигнал. Оскільки обидві наші революції (інше слово - Майдани) свідчили про неефективність механізму влади у тому вигляді, в якому він функціонував. Більшість, як виявилося, не завжди права. Озираючись у 2004 рік, розумію, що тоді був переламний період: або прийде особистість і змінить щось на краще - або кособока, та вже напрацьована система візьме гору над особистістю і рипітиме далі. У 2014 році система стала загрозою для держави як такої. І тут би глобальному співтовариству задуматися - що насправді відбувається? У чому коріння кризи, котра охопила, без перебільшення, весь світ? Владні системи на сьогодні демонструють свою неефективність. Монархія? Так, стала форма правління з тисячолітніми традиціями. Королі можуть оперативно реагувати на загрози, оминаючи тривалі процедури. Але останні приклади свідчать, що вінценосці не такі вже й ефективні. Іспанська Валенсія тому доказ - і друге повернення короля Феліпе до провінції, мармеладно-пасторальне, спрацювало на покращення іміджу, але не воскресило загиблих і лише морально підтримало постраждалих. Теократія? Аятола Хаменеї в Ірані контролює владу у країні, котра видається застиглою у часі: щось кудись рухається, однак ці зміни спорадичні, більше емоційні і не є значимим суспільним діалогом. Демократія? Про її кризу говорив президент США Джо Байден у своїй промові після президентських виборів 2024 року. Є відчуття, що першопричина кризи - у необхідності переосмислити сутність влади як такої. Справді, що таке - влада? Ми, люди, наділяємо інших людей повноваженнями з метою отримати кращий результат. Навіть монархія не виняток: чимало королів і королев заплатили життям за те, що вели країни до прірви. Досі двома головними інструментами влади були ефективність і примус. Іноді додавалася сакралізація влади. Але у ХХІ століття відбулися дві трансформації: завдяки інформаційним технологіям люди змогли більше спілкуватися, як не пафосно прозвучить, дізнатися, що їх багато і вони різні, та поєднатися у величезні транскордонні і трансконтинентальні спільноти. Ці спільноти, в силу кількості людей-однодумців, віртуально зламали кордони держав і переформатували політичну мапу світу. ...величезні, багатомільйонні спільноти з непередбачуваними цілями і діями - потенційна загроза для безпеки держав Але як ними управляти чи бодай контролювати? Адже, як виявилося, традиційні, напрацьовані форми правління - неефективні. Низка заборон контенту у соцмережах, обмежувальні заходи, гучні процеси проти Марка Цукерберга і Павла Дурова ознаменували предмет кризи. А величезні, багатомільйонні спільноти з непередбачуваними цілями і діями - потенційна загроза для безпеки держав. Коли я дивилася контраверсійне відкриття Олімпіади у Парижі, раптом подумала - а навіщо нам держави? Кордони? Вони стримують розвиток. Розвиток чого і куди? Якщо банально, наразі аморфних і вже не аморфних напіввіртуальних спільнот реальних людей, котрі мають (якщо мають) зовсім інші цілі, ніж спільноти, поєднані у державах. Іншими словами, конфігурація держав уже не збігається з конфігурацією спільнот, а як людству самому впорядкувати себе, ніхто не знає. Глобальні інститути управління (ООН, Група двадцяти, НАТО тощо) продемонстрували повну безпорадність. Жоден з трьох найбільших кривавих конфліктів не подоланий: Судан, Близький Схід, Україна. І - що важливіше - не буде подоланий. Тому що на кожну силу знайдеться антисила, на примус - контрпримус. Завжди. І якщо раніше ці антисили довго формувалися, у сил був запас часу, то нині ці реакції відбуваються майже миттєво. Тому я не думаю, що у новообраного президента Дональда Трампа вийде покінчити з війнами у світі. Мир через силу - м'яко кажучи, застаріле гасло. Як і повернення до традиційних цінностей. Наочний приклад - Росія, де формально демократично обраний керівник став, по суті, монархом. Придушення будь-якої іншої думки, жорстка позиція на світовій арені, - це не є проявом сили насправді. Це прояв слабкості і страху. Примус завжди породжує протидію. Можна примусити людей говорити "як ми раді", але це не буде щиро і не буде стало. Можна примусити людей десятиліттями жити у зубожінні та страху, але цим керівник країни перекреслює її рух у майбутнє. (До слова, закони, котрі наприймали і готуються прийняти у Росії, жахають навіть єгипетських юристів, бо суттєво обмежують де-факто права жінок). Коли Сі Цзіньпін говорить про мультиполярний світ, схоже, він зазирає ще глибше у минуле, адже мультиполярний світ - чи не повернення до часів, коли і Китай, і Японія були замкнені, а Старий світ не знав про існування двох Америк? Коли Сі Цзіньпін говорить про мультиполярний світ, схоже, він зазирає ще глибше у минуле, адже мультиполярний світ - чи не повернення до часів, коли і Китай, і Японія були замкнені, а Старий світ не знав про існування двох Америк? Політика ізоляціонізму, що стрімко набуває популярності, - перший крок до цього. І, звісно, Китай шалено просуває свій "Один пояс - один шлях", бо між закапсульованими країнами держава, шо проклала новітній аналог Великого шовкового шляху, матиме небачені досі зиски. Відчуваючи це, Росія намагається закріпити свій контроль над якомога більшою кількістю територій. Україна з її важливим транзитним статусом потрапила під російські ракети не випадково. Але в Україні поки що є головне для прориву у майбутнє, - пошуки цього майбутнього. І усвідомлення, що його ми маємо визначати самі. Наївно виглядає, коли гримлять ракети і дрони? Так. Проте, гадаю, це і є той шлях, котрий ми маємо торувати. Нас штучно заганяють у межі застарілих уявлень і конфігурацій, котрі не працюють ("Будапештський меморандум", наприклад) і не працюватимуть. Пошуки нового, скажімо, через розкритиковану вздовж і впоперек Формулу миру, проходять складно. Як забезпечити безпеку державі, коли агресорам все дозволено і ніхто їм не може дати по руках? Політична спільнота у відповідь генерувала Трампа-2 як СуперДжокера, котрий, ламаючи всі уявлення, правила і традиції, вдаватиметься до нестандартних ходів заради мети. Він уже збурив спільноти анонсами призначень у свою адміністрацію та значною наближеністю до влади Ілона Маска. Та саме Дональд Трамп у 2016 році вперше озвучив застарілість і неефективність НАТО і поставив під сумнів кліматичний порядок денний (Паризький договір). Чи є він провісником майбутнього? Ні. Лише інструментом для запуску трансформацій. До речі, Путін вже почав копіювати манеру Трампа (зміна ядерної доктрини). ...майбутнє не буде битвою особистостей - майбутнє стане битвою технологій. Це розуміють українські і не лише українські військові Водночас майбутнє не буде битвою особистостей - майбутнє стане битвою технологій. Це розуміють українські і не лише українські військові. Силову битву виграє той, хто запропонує технологію у широкому розумінні: ефективну технологію влади, політичного устрою світу, без примусу і збурень. Чи можливо це? Можливо. Якщо захочемо. Парадокс у тому, що ті, хто вдається до примусу для досягнення тактичних цілей, програють стратегічно. Це є пастка майбутнього. Для України, як і для всього світу, котрий наполегливо зіштовхують у минуле, стратегічно важливо її оминути.
we.ua - Роздуми під снігом. Глибинні причини війни і новий світ
Феномен українських революцій: дискусія Тараса Лютого, Ростислава Лужецького і Емми Матео
Революція Гідності, Майдан, Помаранцева революція, Революція на граніті: яка природа протестних рухів в Україні? Говоримо про громадянське суспільство та вплив на політику
we.ua - Феномен українських революцій: дискусія Тараса Лютого, Ростислава Лужецького і Емми Матео
Як перемога Майдану наблизила поразку демократії
"Чи думав я пізнього вечора 21.11.2013, коли їхав на передостанньому метро на Майдан, що через 11 років по нас запускатимуть міжконтинентальні ракети? Ні. Але жалкую виключно про одне. Що в лютому 2014-го ми фізично не додавили мразоту. Тому став можливим лютий 2022. І міжконтинентальні ракети. Справи треба доводити до кінця. Визнаю свою провину, бо й сам часто вірив в заспокійливі мантри. А треба було гасити. Одразу і жорстко. Всі ті, хто був на Банковій 1 грудня — були праві", - написав з нагоди  річниці Революції Гідності журналіст та блогер Богдан Буткевич. Це не перша і не остання рефлексія на події одинадцятирічної давнини, котрі в фіналі не допустили рукотворного розвороту України від Європи до Росії. Нарешті – а не у 2004 році під час аналогічних, але не схожих подій, — зробили Україну суб'єктною на карті світу. Але водночас дали початок війні Росії з нами, яка триває досі. І від 2022 року стала масштабною, кривавою і загалом, за словами ексголовкома Валерія Залужного, нині вже має всі ознаки Третьої світової.  А ще події в Україні непрямо, проте стали однією з причин перемоги на президентських виборах у США Дональда Трампа, яку вже називають поразкою демократії як такої. Водночас криза демократії відчувається і на європейському континенті. На тамтешніх виборах праві сили, орієнтовані на Росію, а отже, на диктатуру, або витісняють демократів, або – утримують позиції з мінімальною перевагою. І так само в антидемократичній риториці згадують підтримку України. Точніше, небажання більше підтримувати нас навіть на словах, бо власних проблем вистачає. Читайте також: Коли закінчиться війна...Пан Буткевич озвучив думки тих, хто одинадцять років тому був переконаний: треба "додавити мразоту". Тобто, всі проросійські сили, які зберігали вплив на політику, економіку, культуру, медіа й, по суті, були внутрішніми ворогами демократії як такої та демократичного вектора розвитку України зокрема. Над Партією регіонів не відбувся показовий відкритий судовий процес. Її керівники й активісти в центрі та на місцях не сіли за ґрати чи бодай не були вислані в їхню улюблену Росію, якщо взагалі не в Північну Корею, а отримали депутатські мандати "ОПЗЖ" й пізніше – "Слуги народу". Вони вільно поводилися в державі, яку зрадили в січні 2014-го, проголосувавши за "диктаторські закони". І так, вони привели у свою ж країну війну. Аби потім або зрадити офіційно, ставши гауляйтерами, або втекти на мирний Захід, вивівши власні статки. Ось тільки повноваження "давити мразоту" здебільшого кортить комусь делегувати. Бо самосуд, лінчування – вже не демократія. Як не є нею вияв неконтрольованого народного гніву взагалі. А саме цим став Майдан'2013. Спершу, хто пам'ятає, це був формат студентської дискотеки під стелою в центрі Києва, де молодь – казали, що під патронатом Юлії Льовочкіної, сестри одіозного "регіонала" і медіамагната Сергія Льовочкіна, — дружним хором вимагала: "Без політики, без політики!" Відбувалося дійство напередодні запланованого в Вільнюсі саміту, де Україна готувалася підписати Угоду про Асоціацію з ЄС. Тому це зібрання охрестили Євромайданом. Звісно, Росія проти, і ходила конспірологічна теорія, котра опосередковано підтверджувала чутки про участь "регіоналів". Мовляв, усе це велів організувати Янукович, аби підкріпити свій намір Угоду підписати. Бо ж народ вимагає, і він як легітимний президент має слухатися. Проте все помінялося після кидалова: Янукович здав назад, Угоду про шлях до Європи не підписано. Вже в ніч із 29 на 30 листопада силовики жорстко, пустивши першу кров, розігнали тих, хто лишився сумувати. А 1 грудня Майдан побачив реальний мільйон розгніваних українців. Так Євромайдан змінив назву: Революція Гідності. Читайте також: Не чекати чарівника, якій закінчить війнуПроте це була демократична революція. Хоча б через відсутність реальних лідерів. Троє політиків – Яценюк, Кличко, Тягнибок, — виконували лише функцію перемовників з чинною владою, передусім із Януковичем. Майдан розбився на самоорганізовані сотні. Проте не чутно було вигуків: "Хай чабан за отамана буде!" Тож сотні не захоплювали владу в центрі й на місцях, не заволодівали зброєю, не конфісковували "панське" майно та статки "буржуїв". І загалом не формували "революційної диктатури". Навпаки, чинна влада руками силовиків та "тітушок" викрадала, била, калічила, арештовувала революціонерів, котрі навзаєм могли чинити хіба моральний опір. Коли ж у відповідь – нарешті! - полетіли коктейлі Молотова, це означало – урвався терпець. Але ж саморобна зброя виявилася все одно зброєю самозахисту, а не превентивного нападу. Тепер згадуємо перші тижні перемоги Революції Гідності. Не втечу Януковича енд компані, не початок анексії Криму і не контрдії Антимайдану, організаторів та учасників якого не покарали. А такого собі Олександра Музичка, він же Сашко Білий, який тими днями ходив з автоматом привселюдно, заходив до установ та лякав зброєю чиновників. Ось вам справедлива кара, мразото, готуйтеся, додавимо. І що, мав Білий підтримку? Навпаки, здебільшого було відторгнення. Переможці – майданівці бачили правосуддя не таким, якщо взагалі якимось його бачили. Музичко-Білий у результаті загрався в народного месника й загинув під час сутички з міліцією. Поговорили про навмисне вбивство, поставили пам'ятник. Запит на "роздушену мразоту" нікуди не зник – але його й не реалізували. Та й не душив нічого той Білий, лякав хіба…Словом, демократія не витримала викликів, кинутих диктатурою. Через те, що демократія не може від природи користуватися інструментарієм диктатури. Щоб перемогти диктатора, демократ повинен ним стати. І приходимо в точку неповернення, коли переможець Дракона сам повинен стати Драконом – або програти. Активні українці перемогли там і тоді. Проте не змогли поки що перемогти тут і тепер. Як, зрештою, значно сильніші демократії значно ослабли після розвалу СРСР. Відчуття поразки – не лише наша, українська проблема. Але визнати проблему – перший реальний крок до її вирішення. Демократія не може бути диктатурою. Та показувати зуби у відповідь та знайти спосіб "додавити мразоту" по закону демократія може й повинна. Особливо у воюючій країні, як наша. Спеціально для Еспресо.Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
we.ua - Як перемога Майдану наблизила поразку демократії
Брав участь у Євромайдані, нині служить в ЗСУ: Революція Гідності очима харківського адвоката
Харківський адвокат Олег Головков брав участь у подіях Євромайдану, захищав інтереси потерпілих мітингувальників, а після теракту біля Палацу спорту у 2015 році відстоював інтереси потерпілих впродовж дев'яти років розгляду справи
we.ua - Брав участь у Євромайдані, нині служить в ЗСУ: Революція Гідності очима харківського адвоката
Як Помаранчева революція та Революція гідності змінили українське мистецтво
21 листопада, як трансформувалося українське мистецтво під час Помаранчевої революції та Революції гідності, Ліза Герман, Леся Хоменко, Лада Наконечна, Олександр Курмаз, Ксенія Малих про вплив революцій на мистецтво.
we.ua - Як Помаранчева революція та Революція гідності змінили українське мистецтво
«Пам'ятати та діяти». Святослав Вакарчук, Євген Нищук, Марина Степанська нагадали, заради чого відбулася Революція Гідності
Сьогодні, 21 листопада, в Україні відзначають День гідності та свободи. Українці в соцмережах нагадують, заради чого восени 2013 року розпочався третій Майдан.
we.ua - «Пам'ятати та діяти». Святослав Вакарчук, Євген Нищук, Марина Степанська нагадали, заради чого відбулася Революція Гідності
Помаранчева революція та Революція Гідності: підбірка унікальних архівних кадрів "5 каналу" (Відео)
В Україні 21 листопада відзначають День Гідності та Свободи. Саме 21 листопада розпочалися дві важливі події, які стали символом боротьби за права людини, свободу та демократичні цінності: Революція Гідності 2013 – 2014 років та Помаранчева революція 2004 року.
Як Росія програла два українських Майдани
21 листопада Україна відзначає Україна відзначає День гідності та свободи - річницю двох найважливіших революцій. Помаранчева революція почалася 22 листопада 2004 року під час президентських виборів, на...
we.ua - Як Росія програла два українських Майдани
20-річниця Помаранчевої революції у День Гідності та Свободи
Помаранчева революція, яка розпочалася у листопаді 2004 року, стала однією з найважливіших подій в історії сучасної України. Вона продемонструвала готовність українського суспільства захищати свої права та протистояти несправедливості.Після другого туру президентських виборів, 21 листопада 2004 року, Центральна виборча комісія оголосила попередні результати підрахунку 33 % виборчих бюлетенів, згідно з якими лідирував тодішній прем'єр-міністр Віктор Янукович, отримавши 50% голосів. Однак, дані екзит-полів показували протилежне: лідером голосування був Віктор Ющенко. Це викликало масове невдоволення, адже численні факти фальсифікації стали очевидними для українців.У ніч на 22 листопада до Києва було введено бронетехніку, посилено охорону біля ЦВК та урядових будівель, а на вулицях столиці з’явилися загони з кілька десятків тисяч внутрішніх військ та спецпризначенців. Водночас диктатор Володимир Путін поспішив привітати Януковича з перемогою, що ще більше підсилило напругу.Вже 23 листопада почалися масштабні мітинги в різних містах України. Епіцентром протестів став Майдан Незалежності в Києві, де зібралися сотні тисяч протестувальників з усієї країни, за оцінками їх кількість складала від 100 до 500 тисяч. Вони вимагали чесних виборів та справедливості.Помаранчева революція, Фото: gеttyіmаgеsЕскалація ситуації у 2004 роціНадалі ситуація ставала лише "жорсткішою", а загальний рівень напруги лише зростав. ЦВК оголосила 24 листопада остаточні результати, визнавши переможцем Януковича. У відповідь Ющенко закликав громадян до загальнонаціонального страйку та оголосив початок "Помаранчевої революції". Протестувальники вимагали в уряду визнати недійсними результати виборів. Дії народного супротиву не залишились непоміченими. Так, 25 листопада Верховний Суд України заборонив публікацію офіційних результатів виборів, що стало важливим кроком у боротьбі. Цього ж дня створено Комітет національного порятунку, до якого увійшли ключові опозиційні політики.Далі протистояння набуло іншого сенсу, коли 26 листопада у Києві зібрався мітинг із близько 60 000 людей, які підтримали Януковича. У цей час почались ще більш дестабілізаційні події на сході України, зокрема у Харківській та Луганській областях, місцеві ради оголосили про намір створити автономію. Це ще більше посилило загрозу територіального розколу держави.Міжнародне втручання та перемога демократіїВерховна Рада провела 27 листопада екстрене позачергове засідання, на якому були присутні всі народні депутати. У результаті було ухвалено постанову щодо політичної кризи, спричиненої президентськими виборами. Парламент визнав результати другого туру голосування недійсними та оголосив недовіру ЦВК через неналежне виконання нею своїх обов’язків відповідно до законодавства України. Незважаючи на прийняті міри з боку  Верховної Ради, на сході країни у депутатський кулуарах та на місцевих рівнях все ще продовжуються обговорення щодо запровадження автономій та проведення референдумів щодо федералізації України. Наприкінці листопада до переговорів між владою та опозицією долучилися міжнародні посередники, зокрема представники ЄС та НАТО. Вони наголошували на важливості збереження єдності України, а більшість лідерів країн Європи погоджувалось з позицією народу щодо необхідності повторного голосування. "Єдність України — життєво важлива", — сказав верховний представник ЄС із зовнішньої політики і безпеки Хав'єр Солана.Тому, напочатку грудня Верховний Суд України визнав численні порушення під час виборів і анулював результати другого туру, призначивши повторне голосування. Це рішення стало переломним моментом у революції. Верховною Радою 8 грудня було ухвалено важливі зміни до закону про вибори президента, щоб унеможливити фальсифікації. Також було затверджено конституційну реформу, яка зменшувала повноваження президента на користь парламенту та уряду.Згодом, 26 грудня 2004 року, відбувся повторний тур виборів, у якому перемогу здобув Віктор Ющенко. Через місяць він офіційно склав присягу та став президентом України.Єдність та справедливістьПомаранчева революція стала символом народної єдності та боротьби за демократичні цінності. Вона на певний час змусила політичну еліту враховувати думку суспільства, хоча й не привела до кардинальних реформ. Гасла, що звучали під час Помаранчевої революції, стали символами єдності, рішучості та віри в перемогу справедливості. Слова "Разом нас багато, нас не подолати!" та "Схід і захід разом!", -  досі мають велике значення, адже РФ намагається розділити наш народ та започаткувати штучний поділ на дві частини, якого насправді немає. Українці – це один народ та одна країна попри всі прагнення та спроби ворога нас розділити. Свято День Свободи було започатковано указом Віктора Ющенка від 19 листопада 2005 року № 1619/2005 "з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, виховання у громадян почуття національної гідності, враховуючи історичне значення революційних подій осені 2004 року, які засвідчили волелюбність Українського народу, його прагнення до свободи і демократичних цінностей". Це свято існувало до 2010 року, доки до влади не прийшов Віктор Янукович та не скасував його. Після Революції Гідності та втечі Януковича до РФ у 2014 році наступний президент України, Петро Порошенко, відновив цю пам’ятну дату, надавши їй нового символізму та значення - День Гідності та Свободи. Цього дня згадують про дві надзвичайно важливі події в історії українського народу: Помаранчеву революцію та революцію Гідності 2013/2014 років.Ці доленосні події довели, що українці готові захищати свободу навіть ціною життя. Вони нагадують нам про силу єдності, важливість громадянської позиції та необхідність будувати справедливу й демократичну державу.Найважливіше, що це час вшанувати пам’ять тих, хто віддав своє життя, захищаючи ідеали свободи, гідності та цивілізованого світу, борючись за майбутнє своєї країни та дітей. Це нагадування про незламний дух українців, їхню готовність об'єднатися заради спільної мети та боротися за право жити у справедливій і демократичній державі.Президент Володимир Зеленський у своєму зверненні до українців з нагоди Дня Гідності та Свободи наголосив на важливості усвідомлення справжньої ціни свободи для України. Глава держави закликав не забувати тих, хто боровся заради майбутнього країни, та шанувати їхній подвиг. Ці слова були опубліковані в офіційному повідомленні на сторінці Президента у Fасеbооk.
we.ua - 20-річниця Помаранчевої революції у День Гідності та Свободи
"Ми не вивчили уроки Майдану, мета не була досягнута". Спогади про Революцію Гідності бійця 111-ї ТрО з Луганщини
Революція Гідності стала початком шляху Руслана Кладкова з 111-й бригади ТрО . Він був на майдані, святкував втечу Януковича, проте не мав ілюзій: Євромайдан був лише початком. Потому було АТО, окупації Лисичанська, війна далі
we.ua - Ми не вивчили уроки Майдану, мета не була досягнута. Спогади про Революцію Гідності бійця 111-ї ТрО з Луганщини

What is wrong with this post?