Search trend "Революція Гідності"

Упопулярній психології останнім часом багато говорять про синдром завченої безпорадності. Він виявляє себе в тому, що людина завчасно опускає руки перед труднощами, психологічно готується до поразки, оскільки не вірить у власні сили. Українському суспільству варто придивитися до ознак цього синдрому, оскільки на колективному рівні ми надто регулярно опиняємось у становищі лузера. Здобуття незалежності, Помаранчева революція, Євромайдан, контрнаступ&hеllір; Усе чомусь відбувається за схожою схемою: виклик відповідь ейфорія від перемоги і єдності втрата єдності й віри в успіх знову в ямі. Але синдром тут спрацьовує інший. Амбіцій і самовпевненості нам зазвичай позичати не доводиться. Бракує іншого підготовки. Постійна неготовність ставала причиною перманентних поразок українських сил та втрат, яких зазнала наша нація впродовж останніх двох десятиріч. Після Помаранчевої революції країну спіткала морально-політична катастрофа, яка була всім очевидна, а також інтелектуальна і стратегічна безпорадність, яка була зрозуміла далеко не всім. А втім, саме відсутність розуміння, що і як робити з економікою, зовнішньою і внутрішньою політикою, брак менеджменту, професійного аналізу та творчого синтезу призвели до краху "помаранчевої команди" навіть більшою мірою, ніж скандальні взаємини між Ющенком і Тимошенко. Історія повторилася після Революції гідності. Історія ще раз повторилася вже перед початком повномасштабної війни, коли країна приходила до тями після "електоральної революції" 2019 року. Ми постійно не готові та змушені хаотично й імпульсивно реагувати на черговий виклик сьогодення. Причини такої неготовності лежать одразу в кількох площинах. Частково вони зумовлені деякими рисами ментальності українців, описаними, зокрема, Остапом Вишнею в гуморесці "Чухраїнці". Справді, жартувати ми вміємо, але висновків робити поки що ні. Однак існує й цілком раціональне пояснення тому стану інтелектуальної та ідейної безпорадності, яка зводить нанівець наші успіхи й досягнення, здобуті напруженням волі та спалахами національного ентузіазму. Точніше, їх є декілька. Політики в Україні навчилися імітувати патріотизм і турботу про спільне благо, прикриваючи ними своє прагнення отримати інструменти влади, які надалі використовують для грабунку. Звісно, що за цих умов держава не може стати центром пошуку рішень, їх ухвалення й реалізації. Держава лишається транзитною точкою в перетворенні капіталу публічності на капітал тіньових статків. Інтелектуальне середовище в Україні залишається провінційним, вторинним у своїх уявленнях та ідеях та заробітчанським за своєю соціальною природою. У такому середовищі важливі ідеї можуть виникати, але не можуть розвиватися. На тлі спекуляцій, безпринципності й некомпетентності зростає конфліктність, яка виявляється в багатьох формах. Це й нетерпимість до іншої думки, й боротьба за місце під сонцем, і схильність до афекту там, де потрібні розважливість і раціональність. На жаль, усі ці риси та задавнені хвороби національного організму нікуди не зникли в умовах війни. Нині вони переходять у стадію загострення прямо на наших очах. Політичний сезон ще не почався, а на політичний ринок вже вийшли численні популісти із залежаним товаром радикальних гасел, простих рішень, страхів, ілюзій та безсоромного обману. Ми й надалі не готові думати власною головою, шукаємо зовнішніх учителів і чудодійні рецепти, які змінять наше життя, не змінюючи нас самих. Національна стратегія лишається заручником політичного піару, аналітичні інституції заручниками недофінансування або випадкових грантів, медійний простір заручником хайпу й політичних технологій. У цій війні ми остаточно виборюємо свою незалежність. Але в післявоєнних реаліях ми опиняємося на порозі нової доби, перед викликом найважливіших рішень, які визначатимуть українську ідентичність, форму та зміст української державності й наше місце в сучасному світі на майбутні десятиріччя. Знов не будемо готові?

Влада повинна ухвалити рішення про контрнаступ. Якщо це відбудеться ми розіб'ємо ворога, каже доброволець Микола КОХАНІВСЬКИЙ Яка нині ситуація на вашій ділянці фронту? На якому напрямку перебуваєте? &еnsр;На двох напрямках східному та південно-східному. На одному постійно перебуваємо в боях, на іншому декілька разів заходили в зіткнення, виходили, зазнали втрат. Вистачає зброї? &еnsр;Бракує найкрутішої, про яку всі говорять. Це Jаvеlіn, NLАW. Нам бажано їх мати. Потрібні звичайні "Ігли" (переносний зенітно-ракетний комплекс. Країна) для збивання гелікоптерів і літаків, інші ПЗРК. Не вистачає протиповітряної та протитанкової зброї. У нас є СПГ і РПГ проти танків, але хотілося б мати сучасні комплекси. На жаль, зі зброєю є певні проблеми. Чим нині відрізняються підрозділи добровольців і Збройних сил України? &еnsр;Принципової різниці немає. Нинішня ситуація значно краща, ніж була 2014 року. Влада довіряє добровольцям хоча б стрілецьку зброю. Ми утворили Добровольче формування територіальної громади №25 ОУН. І це вже певний статус. Не отримуємо зарплати від держави, але решту вона нам гарантує. Добровольці більш вмотивовані за регулярні війська, бо це націоналісти, значна частина яких уже повоювала. Тепер вони прагнуть заходити в ЗСУ, бо там теж усе змінилося на краще. Збройні сили можуть провести вишкіл, надати зброю і соціальний захист. У добровольців є непереборне бажання бити ворога. Керівництво Збройних сил бажає воювати. У добровольців більша довіра до ЗСУ, ніж була. Вогонь зі стрілецької зброї ведуть за 3040 метрів Яка відмінність у теперішніх боях і на Донбасі раніше? &еnsр;Скажу про свій підрозділ. Ми піхота. Під Києвом окопувалися, намагалися вразити ворожі цілі. На Донбасі теж були в окопах, сиділи під обстрілами. Відмінність цієї війни від 2014-го вона динамічніша, активніша й жорсткіша. Буває так, що підрозділ зривають і кажуть: "Вам треба перекрити ділянку фронту, бо там планується танковий прорив". Люди заходять, швидко окопуються, а наступного ранку справді відбувається наступ. І починається заміс піхота, танки б'ють, вогонь зі стрілецької зброї в зоні видимості 3040 метрів. І це протягом години-двох. Тепер російська армія діє професійніше, ніж на початку повномасштабного вторгнення? &еnsр;Це помітно. Вони вже не ходять великими колонами, які наша артилерія на початках розбивала без особливих складнощів. Діють малими групами, намагаються закріпитися за будь-якої можливості. Шукають стики в нашій обороні й роблять це грамотно. У них уже немає такої зневаги до смерті, коли вони намагалися масштабно, одним махом усе в нас відібрати. Їм таки залили сала за шкуру, тому їхніх солдатів змушують воювати розумно. Я повоював до 2018-го й не очікував від ЗСУ такої хорошої роботи. З'явилися нові грамотні офіцери. Бачу вмотивованих солдатів. Якщо вже я, людина, яка воювала, недооцінював нашого війська то звідки ж москалям було знати, що в нас є армія, яка може дати гідну відсіч. Залишилося ще багато старих недоліків. Але це не те військо, що було 2014 року. Стало професійним, патріотичним і вмотивованим. Які має недоліки? &еnsр;Найперше паперова тяганина. Купу документів треба оформляти. У вищих ешелонах зберігається совєтчина. Її вже значно менше, українізація все ж відбувається. Але треба продовжувати боротьбу й остаточно її викорінити. Не хочу критикувати Збройні сили, бо знаю, як вони воюють, як ллється українська кров на фронті. Як далі розвиватимуться події у війні? &еnsр;Тепер є шанс перемогти. Уся нація стала на боротьбу з окупантом. Збройним силам не варто боятися добровольців. Людей, які приходять і просяться воювати, не варто відкидати, навіть якщо в них не все гаразд зі здоров'ям чи не той вік. Треба створювати для них окремі підрозділи. Хороший приклад подав головнокомандувач Валерій Залужний дозволив "Правому сектору" створити власний підрозділ зі своїми командирами. Можна так само організовувати інші. Зокрема ОУН. Ми можемо мобілізувати 500 людей і утворити власний батальйон. Треба створити підрозділи з тих, хто готовий іти в наступ. Маючи хорошу зброю, яку нам дає світ, можемо переходити в контратаку. Ми витримали паузу, обороняємося, все робимо правильно. Ворог не витримує, постійно атакує, але зазнає великих втрат. Треба готуватися до контрнаступу. Не можна постійно сидіти в обороні. В нас достатньо живої сили, щоб виснажити ворога. Зрозуміло, що атака непроста акція, супроводжується втратами. Має панувати закон, а не телефонне право Імовірний сценарій війни виснажити ворога, переходити в контрнаступ, замикати його в містах і селах. Вони обов'язково похитнуться. На деяких ділянках фронту це вже відбувається ми забираємо цілі селища. Бійців у нас вистачає, головне навчати їх. Керівництво повинно ухвалити рішення про контрнаступ. Якщо це відбудеться ми розіб'ємо ворога. Наскільки ймовірні так зване замороження й подальші переговори? &еnsр;Росія на це не пристане. Бо тоді їй доведеться віддати Маріуполь. І це означатиме її поразку. Вона поклала купу людей і по суті нічого не досягла. Програла в очах усього світу, виявивши звірячу жорстокість щодо нашого народу. Їй доведеться відводити війська без жодних здобутків. Для нас це в кожному разі була б перемога. Хоча й не остаточна маємо великі втрати, зруйновані міста й села. Але на цьому етапі це був би успіх. Однак це не зупинить конфлікту. Хтось повинен бути переможений і зникнути або Київ, або Москва. Що дасть Росії оголошення мобілізації, якщо таке відбудеться? &еnsр;Посилить її позиції. Вони однаково воюють у всіх війнах закидають своїх супротивників трупами і йдуть по них. Я не казав би, що позиція Росії остаточно програшна. Дякувати Богу, світ нині проти РФ. Маємо моральну та збройну підтримку. Але треба максимально бути мобілізованими й готуватися до війни. Держава має повністю стати на мілітарні рейки, доки повністю не знищимо московської імперії. Зарано казати, що ми перемогли. Це станеться тільки тоді, коли москаль піде з наших територій. Нам треба залишатися в бойовому стані, морально готуватися, вчитися воювати. Маємо робити свою роботу якісно щодня. Керівництво держави повинно робити її мілітарною, кожен українець має брати на себе відповідальність за звільнення свого народу й територій. Як оцінюєте дії влади під час повномасштабної війни? &еnsр;Президент поводиться непогано залишився у країні, з народом. Мотивує його воювати й боронити свою землю. Але є і помилки треба було більше уваги приділяти підготовці до війни. Влада має інтенсивніше розбиратися з п'ятою колоною. Давно треба заборонити Московський патріархат. Олігархи повинні сидіти за ґратами. Хороший приклад арешт Медведчука. Але цього замало. Усіх, хто роками грабував країну, представників ОПЗЖ і промосковських партій треба зачищати з політичного поля держави. Корупція також має бути поборена. Але найголовніше знищити проросійські сили. У цьому влада недопрацьовує. Помірковано ставиться до внутрішніх ворогів нашого народу. Це велика помилка. Весь час карали, саджали за ґрати націоналістів, а не тих, хто виходив 9 травня з колорадськими стрічками. Тепер ніби нарешті розвиднілося. Коли ми атакували московський бізнес, проти нас порушували справи й захищали його. До керівництва держави почала доходити необхідність вилучення московського бізнесу. Це трохи запізно. Треба інтенсивніше конфісковувати майно, ув'язнювати його представників. Запорука перемоги на фронті розбити ворога всередині. Це взаємопов'язано. Люди без навичок вступили в бій і перемогли Наскільки війна змінила наше суспільство? Чи стало воно більш українським? &еnsр;Так, стало. Я сам із південного сходу. Знаю багатьох людей, яких зачепили Революція гідності й війна на Донбасі. Але вони все одно залишилися з ватними поглядами. Нині частина України окупована, багато хто виїхав за кордон. Дивлюся на їхні дописи в соцмережах люди стали патріотами, почали цінувати Батьківщину, втративши її. Моляться за Україну і ЗСУ, мріють повернутися додому. Війна змінила суспільство, воно стало більш національним. На жаль, щоб українці відчули себе українцями, потрібна була війна. Чи стане вона остаточним щепленням від "русского мира"? &еnsр;Сподіватимемося. Але, щоб це закріпити, потрібне внутрішнє переконання українців у любові до Батьківщини, до Бога. Це має бути державною політикою. Усі проросійські канали, радіостанції й тих, хто віщає російською мовою, треба зачищати з ефіру. Державі слід постійно підживлювати українськість. Повинна розглядати народ не тільки як виборців і платників податків, а ще й як націю, яку треба захищати. Для цього необхідна жорстка внутрішня націоналізація. З початком війни активізувався волонтерський рух. Відчуваєте підтримку? &еnsр;Безумовно. Коли почалася війна, ми одразу поїхали туди, де з'явилися бойовики. Потім зареєстрували добровольче формування територіальної громади. Весь цей час тримаємося на волонтерах. Бронежилети, каски, форму, амуніцію, взуття для наших бійців, автомобілі все це нам дають вони. Ремонт машин, пальне так само. Нині чудовий момент відродження національного духу. Дякую українцям за їхню жертовність. За те, що дають нам можливість воювати. Ми надзвичайно солідарні тепер у боротьбі з московським окупантом. Волонтерський рух це наш другий фронт, що діє надзвичайно успішно. Як має розвиватися післявоєнна Україна? &еnsр;Коли люди, які пролили стільки крові за свободу, побачать, що влада продовжує робити все те, що й до війни, знову буде Майдан. Я цього не хочу. Бажаю, щоб після перемоги країна кардинально змінилася. Має панувати закон, а не телефонне право. Які були випадки під час війни, що вразили? &еnsр;Такий стався нещодавно. Наш підрозділ виїхав на передову й одразу вступив у бій. Мене приємно здивувало, що добровольці люди ще не дуже навчені не розгубились і відкрили вогонь по ворогу. Противник зайшов у село танками, вискочила спецура, але наші хлопці мужньо дали бій. Ворог відступив і два дні нещадно обстрілював зі злості. Хлопці не боялися, сходили в розвідку під страшним вогнем, під який потрапив і я. Побачили, де стоять їхні танки і БТРи, передали координати артилеристам. Ті під вечір накрили позиції, звідки вели вогонь москалі. Вони втекли, й настала тиша. Люди, які нещодавно прийшли, вмотивовані так, що навіть без навичок вступили в бій і перемогли. Так, на жаль, тоді зазнали втрат. Але в боях, коли ворог за 3040 метрів від тебе, майже неможливо їх уникнути. Підрозділ в одному з перших боїв проявив себе мужньо. Дві доби витримував шквал вогню. Хлопці голів не могли підняти, але не розгубилися. Ворог пішов, і обстріли зменшилися на тій ділянці фронту. Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

Наступна історія про командира роти вогневої підтримки першого стрілецького батальйону 67-ї окремої механізованої бригади Ксенію. На початку військової кар'єри вона працювала в ППО, а зараз стала жінкою - командиром. Щоб потрапити у військо жінка повернулася із закордону. Їй пропонували паперову роботу та вона рвалася на передову. Бажання служити у війську Ксенія виявила у випускному класі школи. Це був лютий 2014 року, коли почалася Революція Гідності. Жінка готувалась до ЗНО і же тоді вирішила, що потрібно готуватися захищати країну. "Мені військова справа давалася досить легко, - пригадує Ксенія. - Екзамени з фізичної підготовки я склала досить не погано, з психології теж мала високий бал. І я пам'ятаю був набір у 104-й взвод наземної артилерії. Мені вдалося туди вступити". Повномасштабну війну жінка зустріла не в Україні. Але, коли дізналася про наступ Російської Федерації, одразу вирішила повернутися додому. оскільки була офіцером запасу, то отримала повістку. "Були великі черги і дівчат не хотіли брати. Мені казали: "Ну куди ти йдеш? Посиди вдома, почекай, може пізніше, подумай". Дуже мене відмовляли. Казали, як може бути дівчина командиром? Я планувала призватися на посаду командира взводу, а мені пропонували бухгалтера чи діловода. І так з першого дня у війську мені довелось в кожній бригаді доводити, що мені не цікаво працювати з паперами, а бути на бойових. Насправді цей шлях був довгий і виснажливий", - розповіла військова. Але жінці вдалося досягти свого. Ксенію відправили на додаткове навчання і згодом вона потрапила у  138 зенітно-ракетну Дніпровську бригаду. Була заступником командира батареї матеріально-психологічного забезпечення. "Це було озброєння С - 300, - розповідає про роботу Ксенія. -  Я потрапила на зенітну установку і нічого про неї не знала. А протягом двох тижнів я навчилася і вже збивала повітряні цілі. Це були ракети Х-101, Х-55, шахеди. Найдорожчу ракету, яку збила, коштує близько 13 млн доларів. Це Х-101". У бригаді жінка прослужила майже два роки. А потім їй випала можливість перевестись в піхоту. Так і потрапила в 67-му окрему механізовану бригаду на посаду заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення. А нині командує ротою вогневої підтримки першого стрілецького батальйону. "Коли я приїхала, пам'ятаю, 14 березня, потрапила в Слов'янськ. Розмістилася, познайомилася з усіма і 16 березня кажу: "Ну що? Куди їдемо? На яку я їду позицію? Вони на мене дивляться, кажуть, та куди ти поїдеш, ти ж тільки прийшла. Вже тоді я хотіла побачити все: як функціонує, як працює логістика, мені було цікаво". Через місяць підрозділ військової перевели на відновлення в Старичі. І там вже дізналася, що буде командиром роти. Зі своїми підлеглими вирушила на Лиманський напрямок. І там першим завданням мала виставити позиції декількох взводів. "Одну ніч я ходила з артилеристами шукала місця для гармати, потім цілий день працювала і наступної ночі їхала з мінометниками, щоб розмістити три міномета. Весь час, який стосувався бойової роботи, я зі своїм підрозділом, - наголошує військова. - Я ніколи не відправляла своїх людей в посадку, де б я не була. Мені було важливо, щоб я знала дорогу, бо, якщо будуть поранені чи загиблі, я розуміла, що нам ніхто не допоможе, крім нас". Розповіла про свою успішну операцію. "Так сталося наші не втримали певну посадку, були змушені відійти і саме мій підрозділ, один з розрахунків міномета, стояв на "нулі". Я не давала команди їм відтягувати міномети, адже розуміла, що в нас є бойова робота, яку ми повинні виконувати. Я приїхала до свого керівництва і попросила для підмоги кількох людей, щоб відбити позицію. Нам потрібно було пройти трохи більше півтора кілометри, але, глянувши на карту, я поставила собі за ціль пройти ще п'ятсот метрів до іншої позиції, яку потрібно зайняти. Нас привезли до мого мінометного розрахунку і в мене були аж сльози на очах. Знаючи, що вони скоро можуть зустрічати ворожу армію, вони не збирали речі, не збиралися втікати, а приготували міни, автомати, піднесли БК, щоб приймати бій. Я тоді була дуже горда за свій підрозділ. Ми пройшли ці 1600 метрів і розуміли, що окупанти можуть бути навколо нас. Ми обійшли всі бліндажі, їх не було, тому я вирішила трьох людей залишити, закріпитися, а з одним солдатом пройти ще пів кілометра. На наше щастя ми встигли дійти до точки, куди я запланувала. Там були агси, кулемети. І як тільки ми почали готувати праву сторону, через три-чотири хвилини я чую ворожі голоси. Їх було орієнтовно п'ятеро, а нас двоє. Ми прийняли бій. Я швидко вирішила, що вийду з цієї посадки в поле на дорогу, щоб вони мене побачили і почну їх прострілювати. І, коли вони почнуть відходити в бік, мій побратим почне з кулемету їх розстрілювати. Ми так і зробили. Були дуже сильні крики з боку росіян. Точно були поранені. Посадку втримали". Ксенія також брала участь в операції на Курщині. Каже, краще воювати не на своїй землі, якби це не було важко. "Моя гармата побила тоді рекорд. Ми від "нуля" стояли один кілометр вісімсот метрів. Це дуже мало, тому що зазвичай її ставлять на відстань 6-8 кілометрів. І все одно наша гармата працювала, - з гордістю розповідає Ксенія. -  Були в нас й полонені. Коли вони почули, що я намагалась рятувати їхнього пораненого, були в шоці. Один з них сказав "я не розумію, наші по нам стріляють, а ви йдете і пробуєте нас врятувати". Вони знають, що росіяни воюють за українців. І після того, як побачили моє ставлення до побратимів, виявили бажання потрапити у мій підрозділ". Ксенія поки не планує цивільного життя, адже вважає, що до завершення війни потрібно дожити. Але наголошує, навіть після завершення, демобілізація швидко не буде. "Це може бути рік, два, три. Тим більше ми офіцери. Треба буде здати все. А з цим будуть великі проблеми, тому що, на жаль, в нас така система. А мрію я зараз лише, щоб нам дали декілька нових пікапів, снаряди. Усі мрії зараз пов'язані із війною". 

Початок існування світу це не хаос, який набув якихось інших проявів, він походить із вищої істини про те, що все творить любов. Теорія Великого вибуху, яку тепер вважають поясненням створення світу, зовсім не заперечує творчого втручання Бога, навпаки потребує Його. Природні еволюції не суперечать божественному створенню, бо передбачають, що живі істоти розвиватимуться. Забудьте про необхідність справляти враження. Це безглуздо, бо цінність життя визначається не успіхом і не схваленням інших, а тим, що є всередині нас. Я вірю, що диявол існує. Мабуть, його найбільший успіх у наш час полягає в тому, що він вселив нам, ніби його не існує, ніби все впорядковується в суто людській площині. Не дивлюся телевізора. Таку обітницю я дав Діві Марії 15 липня 1990 року. Я вірю в Бога, але не в католицького Бога, Я вірю в Ісуса Христа, його втілення. Ми бачимо глобалізацію байдужості. Існує культура конфлікту, яка змушує нас думати лише про себе. Змушує нас жити в мильних бульбашках, які, хоч і милі, але несуттєві. Я бачу Церкву як польовий госпіталь після битви. Немає сенсу питати важкопораненого, який у нього рівень холестерину чи цукру. Треба лікувати його рани. Потім займемося рештою. Правда може бути життєво важлива, але без любові вона нестерпна. Сповідь очищає душу грішника, вона не допомагає жертві. Вся наша Церква потребує прощення. Де наше смирення? Гріх це рана, а не пляма. Її потрібно лікувати, зцілювати. Прощення недостатньо. Пекла немає, є зникнення грішних душ. Душі померлих у гріху не караються. Ті, що каються, отримують прощення від Бога і входять до рангу душ, які Його споглядають, а ті, що не каються і тому не можуть бути прощені, зникають. Коли ніхто не винен, винні всі Нелегко довірити себе Божому милосердю. Я знаю, що Він має особливу здатність забувати наші помилки. Бог забуває, а я ні. Коли ніхто не винен, винні всі. Кожен крок, кожне зусилля, кожне випробування, кожне падіння і кожне піднесення має сенс у Божому задумі спасіння, оскільки Він хоче життя, а не смерті, і радості, а не болю для Свого народу. Божа радість прощати. Боже буття це милосердя. Кожна людина не тільки має свободу і право говорити те, що вона думає, заради спільного блага вона зобов'язана це робити. Бог це світло, яке освітлює темряву, хоча й не розчиняє її, і іскра божественного світла є в кожному з нас. Політика є найважливішим видом громадської діяльності і має своє власне поле дії, яке не є полем дії релігії. Нагадування Ісуса закликає кожного з нас ніколи не зупинятися на поверхні речей, особливо коли перед нами людина. Ми покликані зазирнути далі, зосередитися на серці, щоб побачити, наскільки кожна людина здатна на щедрість. Скандал це говорити одне, а робити інше. Це подвійне життя. Господь відкупив усіх нас кров'ю Христа. Усіх нас, а не тільки католиків. Усіх! Боже милосердя не має меж, якщо ви йдете до нього зі щирим і розкаяним серцем. Для тих, хто не вірить у Бога, питання полягає в тому, щоб слухатися свого сумління. Інтернет, зокрема, пропонує величезні можливості для зустрічей і солідарності, це щось справді добре, дар Божий. Релігія без містики це філософія У наш час глибоких змін Церква покликана запропонувати свій унікальний внесок, роблячи видимими знаки Божої присутності та близькості. Важливо знайомитися з людьми, слухати, розширювати коло ідей. Світ перетинають дороги, які то зближуються, то розходяться, але головне, що вони ведуть до Добра. Люблю містиків. Містику вдається відірватися від дій, фактів, цілей і навіть від душпастирської місії. І він піднімається, доки не досягне сопричастя з блаженствами коротких миттєвостей, але які наповнюють ціле життя. Містики були фундаментальні для Церкви. Релігія без містики це філософія. Серед вразливих, якими Церква хоче опікуватися з особливою любов'ю та турботою, є ненароджені діти найбеззахисніші та найневинніші з-поміж нас. Сьогодні намагаються позбавити їх людської гідності й робити з ними все, що заманеться, забирають їхні життя та ухвалюють закони, які нікому не дозволять стати на заваді цьому. Та захист ненародженого життя тісно пов'язаний із захистом усіх інших прав людини. Він передбачає переконання, що людина завжди є священною і недоторканною в будь-якій ситуації і на кожному етапі розвитку. Людина є самоціллю і ніколи не є засобом вирішення інших проблем. Тільки-но це переконання зникає, зникають і міцні та довговічні підвалини для захисту прав людини, які завжди залежатимуть від швидкоплинних примх сильних світу цього. Одного лише розуму достатньо, щоб визнати непорушну цінність кожного окремого людського життя, але якщо поглянути на це питання з точки зору віри, то "кожне порушення особистої гідності людини волає до Бога про помсту і є злочином проти Творця людини. Плач новонароджених дітей це найпрекрасніша музика й найкраща проповідь, які ми чуємо. Бо це крик надії, що життя триває, рухається вперед, що любов плідна. Діти мають право зростати в сім'ї з батьком і матір'ю, які здатні створити сприятливе середовище для розвитку й емоційної зрілості дитини. Сьогодні шлюб і сім'я переживають кризу. Ми живемо в культурі тимчасового, в якій усе більше людей відмовляється від шлюбу як су­спільного зобов'язання. Революція в моралі та звичаях часто відбувалася під прапором свободи, але насправді вона принесла духовне й матеріальне спустошення незліченній кількості людей, особливо найбідніших і найвразливіших. Права людини порушують не лише тероризмом, репресіями чи вбивствами, а й несправедливими економічними структурами, які створюють величезну нерівність. Тоді, як доходи меншості зростають у геометричній прогресії, зростає і прірва, що відділяє більшість від добробуту, яким користуються ці щасливі одиниці. Цей дисбаланс результат ідеологій, які захищають абсолютну автономію ринку та фінансових спекуляцій. Отже, вони заперечують право держави, покликаної пильнувати за загальним благом, здійснювати будь-яку форму контролю. Так народжується нова тиранія, невидима й часто віртуальна, яка в односторонньому порядку й невблаганно нав'язує власні закони і правила. Шлюб без сварок трохи нудний Необов'язково вірити в Бога, щоб бути хорошою людиною. У певному сенсі традиційне уявлення про Бога застаріло. Можна бути духовним, але не релігійним. Необов'язково ходити до церкви й давати гроші для багатьох природа може бути церквою. Деякі з найкращих людей в історії не вірять у Бога, тоді як деякі з найгірших вчинків були зроблені в Його ім'я. Бог завжди є нашим шанувальником, Він найстійкіший із фанів. Воскресіння Христа це не подія минулого, воно містить життєву силу, яка пронизала цей світ. Там, де все здається мертвим, раптово з'являються ознаки воскресіння. Це непереборна сила. Часто здається, що Бога не існує: скрізь навколо нас ми бачимо постійну несправедливість, зло, байдужість і жорстокість. Але також правда, що серед темряви завжди виникає щось нове. Життя рано чи пізно проривається вперто й переможно. Щодня в нашому світі краса народжується заново. Цінності завжди з'являються знову під новими масками, і всі, хто проповідує Євангеліє, є інструментами цієї сили. Діалог це набагато більше, ніж передавання істини. Він виникає із задоволення від розмови та збагачує тих, хто виражає свою любов одне до одного за допомогою слів. Це збагачення, яке полягає не в предметах, а в особах, які діляться собою в діалозі. Між ідеями та реальністю є постійна напруженість. Реальності просто існують, тоді як ідеї розроблені. Між ними має бути постійний діалог, щоб ідеї не відірвалися від реальності. Небезпечно зупинятися лише в царстві слів, образів і риторики. Реальність є більшою за ідеї. Це вимагає відмови від різних засобів маскування реальності: ангельських форм чистота, диктатура релятивізму, порожня риторика, цілі, більш ідеальні, ніж реальні, ознаки неісторичного фундаменталізму, етичні системи, позбавлені доброти, інтелектуальний дискурс, позбавлений мудрості. Задоволення від їжі необхідне для того, щоб ви зберігали своє здоров'я, а задоволення від сексу для того, щоб любов була прекрасніша і зберігала людський рід. Багато хто з молодих людей мертвий зсередини, бо живе без надії. Інші ж витрачають своє життя на поверхові речі, думаючи, що живуть, а насправді всередині вони вже мертві. Такий спосіб життя це цифровий нарцисизм. Не можна вбивати в ім'я Бога. Це блюзнірство. Волію радше бачити Церкву покалічену, поранену і брудну, бо вийшла на вулиці, ніж Церкву хвору через закритість і зручності, через зацикленість на власній безпеці. Коли відвідую в'язниці, то думаю: чому вони, а не я? Їхнє падіння могло бути моїм. Я не почуваюся кращим за них. Щоб піти за Ісусом, треба мати трохи відваги, треба наважитися поміняти диван на пару черевиків, що допоможуть ходити шляхами, які вам ніколи не снилися. Час, у якому живемо, потребує не диванної молоді, а молоді в черевиках, найкраще якісних. Держави мають бути світські, бо релігійні погано скінчать. Шлюб без сварок трохи нудний. Але є один секрет. Трапляється, що чоловік і дружина сваряться, іноді навіть літають тарілки. Але треба помиритися, доки не закінчився день. Для цього не треба слів, достатньо дружнього жесту, ніжності і примирення готове. Знаєте чому? Бо якщо не помиритеся до того, як ляжете спати, то небезпечною може бути холодна війна наступного дня. Виникає знеохочення. Тож сваріться, скільки хочете, але увечері миріться. Геній жінки необхідний там, де ухвалюють важливі рішення. Що було б, якби ми ставилися до Біблії, як до своїх мобільних телефонів? Якби носили її завжди із собою, поверталися по неї, коли забули, відкривали часто протягом дня; якби ми читали повідомлення Бога з Біблії, так, як читаємо повідомлення зі смартфона. Ніколи не будьте сумні. Християнин не може бути сумний! Люд Божий не потребує супергероїв. Він чекає на душ­пастирів, які можуть співчувати, можуть узяти за руку, зупинитися біля того, хто впав. Щоб не виникало перешкод між благанням про прощення і Божим милосердям, я дарую всім священникам у межах їхнього служіння право відпускати гріх аборту. Проблема зміни клімату нерозривно пов'язана з проблемами занепаду етики, моралі, духу рівності та соціальної справедливості. Склалася важка ситуація, наша планета страждає, але вікно можливостей усе ще відчинене. У нас поки що є час. Імперіям властиво ставити народи на друге місце Штучний інтелект лежить в основі епохальних змін, які ми переживаємо. Молімося, щоб прогрес робототехніки та штучного інтелекту завжди служив людині і був, скажімо так, людяним. Імперіям властиво ставити народи на друге місце. Задоволення приходить безпосередньо від Бога. Воно не католицьке, не християнське і не будь-яке інше. Воно просто божественне. Сексуальне насильство це жахливий злочин. Священник, який робить це, зраджує тіло Господа. Це як сатанинська меса. На нас чекають надія на нове життя й остаточно звільнений світ. Новий початок може здивувати нас, навіть якщо іноді це здається неможливим, тому що Христос переміг смерть. Текст укладено на основі висловлювань Папи ­Франциска в численних інтерв'ю різним виданням упродовж багатьох років

Еспресо нагадає, чим запам’ятався Україні екскерівник Головного управління з питань судочинства адміністрації Віктора Януковича.Початок шляху в політиці та перші партійні крокиНародився у Луганську, де ж і навчався та починав юридичну практику до 1996 року. Рік потому Андрій Портнов перебрався в Київ, де по липень 2005 року, однак з невеликими перервами на приватну юридичну практику, осів у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку. У структурі виконавчої влади він починав як головний спеціаліст відділу методології, стандартизації обліку та звітності управління корпоративних фінансів, а з часом дістався до керівних посад. Важливо зупинитись лише на двох роках його діяльності у цей період – з січня 2002 по травень 2003 він був директором юридичної фірми "Портнов і партнери", що спеціалізувалася на послугах у сфері інвестиційного бізнесу, корпоративного управління, приватизації та ринку цінних паперів. Надалі, за даними з колонки на УП народної депутатки 8 скликання Тетяни Чорновол, фірма стане відома своєю юридичною діяльністю у площині "рейдерські захоплення". Згідно з наведеною депутаткою схемою, засновницею "Портнов і партнери" стала компанія "Промрезерв", яка також брала участь у створенні ТзОВ "Славутич-реєстратор". Остання фігурувала у цілому переліку рейдерських скандалів, зокрема з Нікопольським феросплавним заводом, з Укртелекомом та з Кременчуцьким НПЗ.Як вже повідомляли, у ДКЦПФР Портнов працював до 2005 року. Після цього, взявши ще рік на приватну адвокатську діяльність, у квітні 2006 року пройшов до Верховної Ради України 5 скликання від Блоку Юлії Тимошенко. Хоч через рік Віктор Ющенко і розпустить той склад парламенту, однак вже на дострокових виборах Андрію Портнову знову вдасться потрапити до ВРУ під тим самим прапором. Цього ж скликання він увійде до комітету Ради з питань правосуддя, а за рік, у 2008 році, стане заступником голови фракції БЮТ та керівником її юридичного департаменту.Зміна господаря, робота в Адміністрації Януковича та ЄвромайданВже у цей період Портнов розпочне співпрацю з "Партією регіонів", однак спершу під чітким наглядом Юлії Тимошенко. Саме за її наказом, як він сам повідомив в інтерв'ю "Українській правді",  у серпні-вересні 2008 року він працюватиме над регіоналівськими законопроєктами, які послаблювали владу тодішнього президента Ющенка. Окрім того, юрист у тому ж році займався зривом дострокових виборів до парламенту, а у 2009 – супроводом сумнозвісних "газових угод" між прем’єрами Тимошенко і Путіним. Робота Портнова з БЮТом закінчиться з поразкою Юлії Тимошенко на парламентських виборах та захистом її інтересів у Вищому адміністративному суді. Того ж року, у 2010-му, його запросять до Адміністрації президента Януковича на посаду керівника Головного управління з питань судової реформи та судоустрою. Юлія Тимошенко, фото: bа.оrg.uаЗрозуміло, що у БЮТі, який виплекав Портнова і дав йому квиток у Раду, це сприйняли як зраду. Ба більше, це назвали "звичайною, тривіальною, заздалегідь підготовленою зрадою".Вже 5 квітня 2011 року в ході адмінреформи Андрій Портнов потрапив під скорочення штату і був переведений на посаду радника президента – керівника головного управління з питань судоустрою Адміністрації президента Віктора Януковича.Того ж року вже радник 4-го президента України візьметься за розробку, а відповідно й очолить робочу групу, нового Кримінально процесуального кодексу України. Як пише "Радіо Свобода", в експертів та правозахисників було багато зауважень та застережень щодо нового Кодексу. "З одного боку — це був крок уперед у порівнянні зі старим "радянським" кримінально-процесуальним законодавством, але з іншого боку, новий Кодекс заклав низку проблем, які породжують перепони для руху України до правового законодавства", – йдеться у матеріалі. Далі були події Євромайдану. Саме Андрія Портнова називають ініціатором та основним розробником пакета "диктаторських законів 16 січня", які були спрямовані на обмеження конституційних прав громадян України й були направлені проти Євромайдану. Хоча необхідно додати, що сам юрист свою участь у підготовці цих "законів" відкидав. Революція Гідності, 20 лютого, фото: Андріана СтахівЗа тиждень після фіктивного голосування за "диктаторський пакет" Янукович призначить Портнова першим заступником голови своєї Адміністрації. Однак рівно за місяць, 24 лютого 2014 року, стане відомо, що він покинув Україну. За кілька днів Генеральна прокуратура оголосить у розшук та постановить затримати усіх причетних до розстрілу активістів на Майдані, серед яких і Андрій Портнов. Втеча, повернення і повторна втечаЕміграція привела колишнього радника Януковича та його дружину спершу у Москву, а потім у Відень. Перебуваючи в Австрії, Портнов займався проросійським пропагандистським каналом "NеwsОnе", 100% акцій якого отримав від батька Євгена Мураєва, Володимира.Цікавим є епізод, коли втікачу вдалось перемогти Раду ЄС у суді Європейського Союзу. У 2014 році ЄС та Канада наклали санкції на Портнова. Однак вже за рік його ім’я з санкційного списку прибрали, а у жовтні 2015-го юристу вдалось виграти справу "Портнов проти Ради ЄС", за підсумками якої обмеження визнали незаконними. Вже у 2019 році, перед другим туром президентських виборів, Портнов повернувся в Україну. Паралельно з цим він розпочав активну кампанію проти 5 президента Петра Порошенка. У травні того ж року ДБР розпочне розслідування проти нього за заявою колишнього радника Януковича. У цей час також розпочнеться період, у який діяльність Портнова пов’язуватимуть з 6-м президентом Володимиром Зеленським. У липні 2019 року юрист написав у Фейсбуці, що розробив законопроєкт, який забороняє працювати в органах влади людям, що обіймали державні посади в період між перемогою Майдану й інавгурацією Зеленського. А вже 11 липня таку ж ініціативу продублював і 6-й президент, заявивши, що "його команда" розробила законопроєкт про "посилення люстрації". Як пишуть журналісти видання "Тексти", цей закон – не про звільнення чи покарання людей, у чомусь винних, а про заборону працювати у владі всім людям, єдина провина яких полягає в тому, що вони обіймали керівні посади в Україні в період з 23 лютого 2014 до 19 травня 2019 року.У січні 2020 року суддя Світлана Волкова Печерського райсуду Києва ухвалила рішення, за яким Портнов нібито безперервно проживав в Україні останні 5 років. І це попри очевидні факти його втечі з країни у 2014-му. Як пишуть в УП, рішення суду пов'язане з тим, що 14 квітня 2014 року Портнов дістав посаду директора департаменту з надання правової допомоги за кордоном в адвокатському об'єднанні "Корпоративні технології". Йому оформили службове відрядження за межі України строком на 60 днів і неодноразово продовжували його протягом п'яти років. Таким чином втікач отримав легальну можливість втретє отримати мандат народного депутата.З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Портнов знову втік за кордон, що вдалось підтвердити журналістам проєкту "Схеми" "Радіо Свободи". "Сірий кардинал" судової влади УкраїниЯк упродовж перебування на різних посадах в Україні, так і в еміграції, Портнову вдавалось перемагати у різноманітних судових справах.Йдеться про такі відомі справи як причетність до анексії Криму Росією і подальша державна зрада, причетність до участі в розкраданні землі та об'єктів нерухомості у Межигір'ї, провадження щодо незаконного збагачення на 26 млн гривень, позов "про захист честі й гідності" та стягнення з бюджету 7 млн на свою користь.Також Портнов відзначився війною проти журналістів. Зокрема в листопаді 2019 року нацполіція зареєструвала кримінальне провадження проти Портнова, інкримінувавши йому тиск на редакцію програми "Схеми: корупція в деталях". Спершу він оприлюднив дані члена знімальної команди, а згодом і погрожував розкрити дані та деталі приватного життя усієї редакції. Усе це відбувалось через розслідування проєкту щодо причетності Портнова до уряду Зеленського.Спершу правоохоронці відкрили кримінальне провадження за "перешкоджання законній професійній діяльності журналістів" і "погрозу або насильство щодо журналіста". Однак вже за день поліція почала нове розслідування – за позовом ексрадника Януковича про перешкоджання його журналістській діяльності. Аби стати "журналістом", Портнов отримав довідку з проросійського телеканалу "112" про те, що він став спеціальним кореспондентом телекомпанії та має письмове редакційне завдання. Пропагандистське медіа натомість відмовилось це коментувати, посилаючись на конфіденційність співпраці.

Пані Ірино, за фахом ви вчитель-логопед. Як так, воно якось усе зовсім не пов’язане?У мене дві освіти: логопедична і ще я юрист. Виходила на Майдан я як комерційний директор із кабінету з секретаркою. Я от сьогодні тільки згадувала цей епізод, що, так, своє життя я дійсно змінила на Майдані повністю.Ми згадаємо той початок волонтерського такого життя з Майдану, яке там стартувало. Згадаємо все-все, що ви пройшли, поговоримо про те, чим ви сьогодні займаєтеся. Ну і ще так само розповімо, чому ви не любите оте прізвисько, яке до вас прилипло — Королева гуманітарки. Я сказала "Королева гуманітарки" - а ви так закотили очі. Чому не подобається це? Так, це придумали у свій час люди, коли ми, дійсно, на початку повномасштабної війни отримували фури, вагони, машини гуманітарної допомоги, яку потім після цього треба було ще розібрати. А жили ми в той час у госпіталі, тому що мій чоловік був начальником приймального відділення військового госпіталю. Власне, так, у цьому кабінеті там було завжди… Не те що 12 метрів - там неможливо було розвернутися, тому що постійно розбиралася якась гуманітарна допомога.У перші дні привозили такі реліктові речі, що ти там міг знайти йод 1945 року. Я не жартую. Ліки, які бабуся якась їла, так, у 1970 році, пів таблетки. Це теж не жарти. Були дуже класні речі, потрібні, але коли гуманітарна допомога не розібрана, вона ось так вся-вся у цих великих коробках.І перші місяці повномасштабної війни я займалася тим, що постійно щось сортувала, десь сиділа і сортувала, потім знаходила, ґуґлила, що це взагалі, і передавала медикам уже у госпіталі за необхідності. А коли я почула презентацію… Насправді, приймальне відділення — проєкт почався у 2022 році.І в цьому році я вже просто не жартую, що три роки буде, і це проєкт, який дуже важливий і дуже всім потрібний. І всі кажуть: так, так, ми підтримуємо. Але це дуже довга реалізація. Цей проєкт почався з того, що, коли ми приймали поранених, і, власне, наше приймальне відділення — це насправді реєстратура. Це приймальне відділення в госпіталі в Києві. ТакІ ви змінюєте його концепцію. Ми будуємо нове приймальне відділенняВоно розташовано в абсолютно іншому місці, навпроти старого приймального відділення. Ми поєднуємо хірургічний корпус існуючий, тому що це хірургічне приймальне відділення еmеrgеnсy, яке має бути просто за нормами обов’язково в кожному медичному закладі. Тобто ми не робимо нічого такого, ми просто повертаємо те, що має бути.Мають бути зручні туалети для того, щоб поранені самі могли до них дістатися, а не три сходинки там і повороти. Має бути місце, в якому поранений чекає лікаря, і він не чекає в коридорі, а чекає спокійно в палаті, де він може поспати, відпочити, помитися, тобто отримати нормальні, гідні умови.І найголовніше, що в одному приміщенні збираються всі фахівці, у них є свої кабінети, є медичне обладнання, і все це дозволяє провести обстеження в одному місці. Не треба поранених ганяти по великому госпіталю, а київський госпіталь дуже великий за розмірами. Це щось таке, що є за кордоном, але в нас такого немає?Так і у нас є. У нас навіть у сільських амбулаторіях, вибачте, вже до повномасштабної війни намагалися повністю зробити так, щоб еmеrgеnсy було обов’язково в кожній лікарні. Ну, мається на увазі лікарні, яка забезпечує медичні послуги для декількох сіл чи міста. Це обов’язкова умова. А військовий госпіталь, оскільки він розташований на історичній території, в історичних будівлях, пристосованих до поранених, не має бути таким, тому що приймальне відділення – це те, що перше бачить поранений, коли його доставляють.  Його привозять нашими евакуаційними вагонами, автобусами, гвинтокрилами чи машинами швидкої допомоги. І він перебуває певний час саме в цьому приймальному відділенні.Специфіка в тому, що поранених багато, операцій багато. І, наприклад, якщо потрібен травматолог, а він у цей час на операції, то пораненому просто доводиться чекати дві, три, чотири, п’ять годин. Ну, це краще робити, звісно, там, де він може відпочити, а не там, де люди ходять по голові. У вас ще багато проєктів, які почали з’являтися, відколи почалася війна, і це не тільки з 2022-го, а з 2014 року. Але спочатку був Майдан, так? Який з вас зробив волонтерку Революції Гідності. Так.Дуже багато людей навіть зараз кажуть про те, що от якби не було Майдану, не було би того всього, що почалося в 2014 році, тобто війни на Донбасі й анексії Криму, не було би повномасштабного вторгнення. Наука "аякбиологія", так? Ну, по-перше, ми б стали… Ми були б другою Білоруссю. Це наш був би шлях. Якби цього не було - то поступове поглинання, так. Ну, всі кажуть про те, що це був такий виклик. Янукович при владі — це був виклик українському народу, який шляхетний, який поважає себе, і, власне, вибрати із всіх фігур абсолютно неадекватну — це треба було вміти.Насправді наша історія, все йшло до того, що в будь-якому випадку Росія чи намагалася б нас поглинути, чи це була б війна. Подивімося на Грузію. Якщо хтось чинив спротив Росії — це була війна.Коли почався Майдан, що для вас було тою поворотною точкою, що ви сказали: все, я виходжу? Чи ви до того були такою патріотичною, активною людиною, якій залежало, що відбувається в країні, що треба ще робити якісь зміни, і ці зміни можу робити я?Ці зміни ми пробували робити у 2004 році. Я, власне, ветеран Майданівського руху. І тоді в мене був свій бізнес. І я всім своїм працівникам, у мене був невеликий колектив, але я їм просто сказала, що ви можете ходити на Майдан, я не буду…Це ще в часи Помаранчевої революції?Так, це під час Помаранчевої революції. А сама я особисто кожен день готувала якісь там десь 40–50 порцій їжі, машиною привозила на Майдан і годувала, спілкувалася. Тобто мій вклад був от таким. Ну і брала участь там. Це був трохи інший формат. Коли починалася Революція Гідності, я чесно наврочила сама собі, тому що сказала, що в цей раз давайте без мене.Тобто після Помаранчевої революції у вас було розчарування?Так, це було розчарування. Тому що здавалося дуже наївним, що тобі треба там постояти на Майдані місяць, так? І всі докорінні зміни самі собою стануться. Прийдуть тільки хороші люди, а погані підуть. Ну, життя — це не казка. Нам це все зараз підтверджено було. І я поступово-поступово дивилася, мені було шкода, я підтримувала морально, я дивилася стрими. І, звісно, все змінилося з побиття студентів.Коли дітей побили — це був просто абсолютно… Ми йшли пішки, я взяла свою меншу дитину і несла на руках, ми йшли пішки. Це дійсно був мільйон, який ішов. Київ ішов на Майдан. І стало зрозуміло, що ми цього не пробачимо, ми будемо боротися. А всі наступні кроки — ви самі пам’ятаєте, що воно насправді було таке підливання бензину у вогонь, і тому все це розгоралося.Те, що Росія скористалася слабкістю України, вона зробила все за всі роки незалежності, щоб у нас не було своєї власної армії, щоб у нас не було Служби безпеки, щоб у нас не було нічого свого. Тому що коли ми дивимося - це все інспіровані Росією люди, які розвалювали абсолютно все у нас. І ця вся міфологія про те, що українці лише сало їдять і сміються…Тому самі росіяни вважали, що ми спокійно складемо лапки, і це буде легкою прогулянкою. Ну, як підтвердив уже 2022 рік, вони тоді так і не зробили висновків. Вони все рівно вважали, що ми не будемо боротися, а ми проявили характер.Але в 2014 році деякі люди відразу з Майдану включились у війну.Так.Чи зі зброєю в руках, чи волонтерством, чи інформаційною якоюсь підтримкою, так? А хтось розвернувся і почав собі жити аs usuаl. Ну, так завжди...Чому ви вирішили продовжити? Чи це хтось за вас вирішив, чи просто сама доля так повела вас?Знаєте, так вийшло, що з 18 по 20 лютого я була на вулиці. Я до цього просто допомагала в терапевтичному... Ну, ми таку приймальню зробили й просто приймали велику кількість поранених соматичних. Міряли тиск, робили якісь призначені лікарями уколи, давали пігулки, які були призначені. За добу було до 400 пацієнтів, щоб ви просто розуміли. Ми ще вели записи. А 18-го вже було відчуття, всі розуміли. Я взяла вихідний на роботі за свій рахунок, ішла на Майдан, така дівчача, наївна: якщо я вдягну підбори й блакитне, щось таке легке, світле, то нічого не буде.Ну, от, я прийшла, і зате мені потім було дуже легко бачити, де я бігаю, тому що своє світле пальто я зняла, і мені дали бушлат розміру ХХL чи ХХХL, але в ньому було тепло. Він був червоний. Ну, це ніяк ні в чому не врятувало, але хоч його перепачкала, а не своє пальто.І ці три дні змінили мене абсолютно, тому що кожен день виходити було дуже страшно. Кажуть: як ти не боялася?  Я дуже боялася. Але я просто розуміла, що там є люди, їх там потім уже почали вбивати, і не можна не прийти, тому що коли ти не приходиш, ти даєш більше шансів Майдану бути переможеним. Куля тоді влучила, десь якраз у ці дні?Куля 18-го — так, це було на Садовій, там все палало. До того часу я нічого подібного в житті не переживала, тому що я там озирнулася — рожевий водомет, із нього рожева вода, блакитне небо і чорний дим. І все це разом… Просто така страшна картинка в центрі нашого мирного, чудового міста. Там уже були всі ті перестрілки, там закидалися “Молотова”. Ну, власне, я не думаю, що вони цілили прям спеціально. Вони просто стріляли, щоб нас відігнати. Я думала, що це вже почалася зачистка і вже дубинками б’ють. Потім озирнулися — ще нікого немає, ну і продовжували робити те, що робили.А потім почалася війна?Так. І я пішла у військкомат. Записуватися?Так, я пішла, написала в Шевченківський військкомат по місцю проживання. Прийшла туди. Це було після 1 березня, коли захопили Крим… Коли ці гвинтокрили летіли, і це була теж така страшна чергова картинка,черговий крок. Я прийшла, але вони так посміхнулися, сказали: "Дякуємо вам дуже, але жінок із маленькими дітьми ми поки не потребуємо".І я тоді, власне, знайшла своє місце, тому що ми знову приходили на Майдан, коли наші друзі-майданівці готувалися до відправки вже на фронт. І вони, власне, ще якийсь певний час жили там, на Майдані. Потім вони об’єднувалися з ВВ. І це основа була Нацгвардії, коли все це прям будувалося на твоїх очах.Я приходила до них, а потім почула, як хтось сказав, що у військовому госпіталі є поранені й там потрібна допомога. Я записалася і прийшла. Так, оце вже стало такою долею.І що спочатку робили?Абсолютно все. Я прийшла туди, запитала, подивилася — там була бабуся, їй було далеко за 80, вона була санітарочкою, мила підлогу, а поранених хлопців привозили. Я подивилася і почала їй допомагати. Мила двері, мила вікна, мила підлогу.Там стався такий момент, тому що тоді Андрій Пишний, який очолював Ощадбанк, теж хотів чимось допомогти пораненим. Він прийшов туди, а ми були трохи знайомі. Він просто не зрозумів, що це я, тому що я була в халаті, у рукавичках гумових. Він запитав: "Ірина, це ви?" Я кажу: "Так". А він: "Давайте щось придумаємо для поранених".Ну от, із цього ми почали думати, як можна дієво допомогти пораненим, коли на той час не було коштів ні на що. Ні на протезування, ні на ліки, ні на якісні дороговартісні антибіотики. Ні на забезпечення реанімаційних пацієнтів. Так народилися художньо-благодійні проєкти "Мистецтво, що рятує".На той час 50 важкопоранених отримали кошти, які вони уже могли на свій розсуд використовувати. У подальшому життя просто для нас принесло таке розуміння, що давати кошти людям просто так — це абсолютно неефективно.Людям треба забезпечити системні зміни і доступ до всіх необхідних послуг, але не 50 там, не 100, не відбирати, тому що це жахливо, важко, це морально важко. Відбирати, хто заслуговує на лікування?Відбирати, хто більше важко поранений, так, хто більше потребує підтримки — усі потребують. І тому до мене теж прийшло таке розуміння, що треба змінювати систему.Тому те, що зараз робиться, — я намагаюся не затуляти дірки, а змінити систему. І тоді ти, в принципі, розумієш, як із цими ж вагонами було. Це знову-таки три роки, у травні ми приїжджаємо на евакуацію з госпіталю. Дивимось, як перевозять поранених, а Укрзалізниця на той час — це ж теж таке швидке рішення було. Вони теж не розуміли, як перевозити поранених.І в плацкартних вагонах вирізали боковушки для того, щоб туди заїжджала каталка. Але уявіть собі: коли каталка туди заїжджає, треба ж іще поранених витягнути з цих маленьких, незручних купе. І на це було боляче дивитися, тому що завантаження-розвантаження поранених займало півтори години. І самим пораненим було дуже важко.Їх неможливо було лікувати нормально, тому що там немає де повісити крапельницю, не підійти до них, не перев’язати. Тому, от туди прийшовши, я так подивилася і кажу: "Ми якраз були з головним анестезіологом Збройних сил України Олександром Олександровичем Бугаєм, вони чергували у приймальному, це була така група, вони завжди чергували у приймальному". І я кажу йому: "Олександр Олександрович, давайте змінимо це".Ну, він так втомлено махнув рукою, типу, "нічого не вийде". Ну, я цей виклик сприйняла і сказала: "Добре". І, власне, завдяки знайомим, в інтернеті я попросила у людини, яка працювала на Укрзалізниці": "Дай мені, будь ласка, всіх топменеджерів контакти". Це — я говорю — для хорошої справи. І він зараз кожен раз сміється і каже: "Дійсно для хорошої справи". І я написала одне повідомлення. Це була субота. Ну, я була в госпіталі, як зараз пам’ятаю, це 12 травня. Я написала велике-велике повідомлення і почала всім розсилати. Олександр Камишін, у принципі, бо він тоді керував залізницею, відповів через хвилину. Я думаю, що він навіть не дочитав до кінця. Він мене набрав і запитав: "Ви хто?" Тобто він вас не знав?Взагалі, це просто чужий номер, де я написала: "Добрий день, я Ірина Солошенко. Ну, от маю пропозицію до вас: будь ласка, давайте змінимо евакуацію поранених". І він просто запитав: "Ви хто?" Я кажу: "Я волонтер". Була секундна пауза, ну, дійсно, там секунда. І він такий: "Добре"."А командування медичних сил у курсі, що ви збираєтесь вагони змінювати?" А мій чоловік стоїть там у кабінеті, дивиться на мене уважно. Він уже чує всю цю розмову. Я кажу: "Так". Збрехала я абсолютно чесно. І він каже: "Добре, давайте в понеділок", призначив час. "У понеділок ви, кого вважаєте потрібним від КМС, берете і приїжджаєте на робочу нараду".Я кладу слухавку щаслива, значить, там уже все. І кажу: "Сергію, мені треба до командувачки". А тоді пані Остащенко, була командувачкою. І він на мене подивився і каже: "Ну добре". У неділю я з нею зустрічалася, я пояснила, у чому, власне, ідея. На що вона, в принципі, запитала тільки одне: "Ви будете цим займатися?" Я кажу: "В сенсі?" Вона: "ну, в сенсі, це ви не мені задачі даєте, а ви це зробите…" Я кажу так, якщо я прийшла, то я це зроблю.Але далі на волонтерських засадах?А далі це була складна історія, тому що Укрзалізниця — це неможливо на волонтерських засадах. Укрзалізниця — ти не можеш купити вагон. Багато людей потім хотіли купити вагони і зробити... Я кажу: "Це чудово, побудуйте собі там якийсь окремий бам, так. Якесь щось там копайте". Тому що це єдина система, це єдина інфраструктура.Причому інфраструктура, яка рятує нашу країну зараз цілком і повністю, коли закрите небо, коли все це — наша артерія, нашої країни. І, власне, тому вони на своїх заводах ремонтували. Це була реконструкція. Ми ж не переробили нічого такого.Ми просто взяли порожній вагон, викинули все зайве, поставили туди... Спочатку ми робили реанімаційний вагон, просто туди привезли фізичну каталку, яка була зручною. Вона була пневматичною, піднімалася вгору, вниз і могла замінити ліжко, тому що коли ти ставиш туди велике ліжко, ти з'їдаєш простір. Вагон має свої розміри, і, так, треба було все це враховувати.І лікарі обов'язково мають реанімаційне місце з усіх боків обходити, тому що коли працюють із важким пораненим, коли якісь ускладнення, то потрібен підхід з усіх боків. Тому ми все це привезли. Олександр Олександрович крейдою почав малювати, де будуть розташовуватися умовні ліжка. Взяли більші матраци, ми їх просто трохи більше взяли. Ну, от так от народився цей перший реанімаційний вагон. І, власне, з цього вже потім пішли всі інші, яких зараз майже п’ять десятків. Чи ви підраховували кількість військових, яких ви цими вагонами евакуйовували, довозили, рятували в дорозі? Так, і це абсолютно вражаюча цифра. Коли я кажу "цифра", я просто уявляю людей, тому що цифра – це цифра. Не можна цифрами вимірювати ні загиблих, ні поранених, ні травмованих, тому що це – людина. Є, але ми не можемо зараз називати ці числа, тому що ворогам ми не поліпшуємо життя, не робимо його легшим. Але насправді я вам хочу сказати, що 70% усіх поранених евакуйовувалися хоча б раз вагонами.Тому це річ, яка дійсно змінила якість, змінила можливість перевозити важких поранених на такі відстані. Тому що коли були літаки санавіації – це одна справа. Коли було АТО – це одна справа. А коли у тебе більше тисячі кілометрів активного фронту, то ти швидких стільки не напасешся, тому що швидка – це один лікар, один анестезіолог, тобто повна бригада.А у нас ця повна бригада забезпечує п’ять важких поранених у поїзді. Тобто ми ресурси, яких у нас, на жаль, не так багато, дуже сильно економимо. Поранені, які хоча б раз були евакуйовані цими вагонами, інколи хочуть подякувати вам публічно, написати про це, але ви кажете: "Ні, не смійте". Це зайва скромність чи зайва обережність?Насправді ми вже десь рік розповідаємо про вагони, але просимо поранених не робити прямі включення, тому що зараз багато блогерів, тіктокерів, усіх інших. І тому, так, їм дуже хочеться, я розумію це бажання у захисників і захисниць, потрапивши у вагон, здивувавшись, що таке є, показати всім, усьому світу.Але ми просто пояснюємо, що евакуація пораненого — це така ж військова операція, як і всі інші, і тому, власне, ворог може завдати підступного удару. Тому ми дуємо на холодне, але нехай так буде. А раніше, насправді, так, у нас була така установка, ніхто ж не розумів терміни у війні. І була установка, що ми не розповідаємо про евакуацію взагалі. Вона є, вона працює, і цього достатньо.І тому, власне, коли перший поранений виклав красивий пост, до мене прибігли всі, хто знав, і сказали: "А що, можна вже тепер писати про евакуацію?" Я кажу: "Ні, не можна". Але, знаєте, от із такого спілкування, коли я приходила до пораненого, просила. Часто він був у госпіталі, на той час він якраз і був. Я прийшла до нього і кажу: "Класно доїхав?". Він каже: "Так". Я кажу: "Я ж теж хочу, щоб усі інші доїхали теж добре. Прибери, будь ласка".І тому, ну, от тоді було так. Зараз, у принципі, іноді я бачу, що там пости, хтось відео знімає. Там, наприклад, їде хлопчик без ноги, грається іграшкою, яка там висить. І воно і смішно, і сумно, і під музику Петрика П’яточкіна, так? Я зберігаю їх для себе, тому що для мене це завжди важливо.І, знаєте, от здавалося б, іграшка. Я просто... То так, як у немовляток, іграшки висять?Так, так, а вони висять, тому що от над кожним ліжком є гусак. Ну, щоб підтягнутися там зручно. Там місце для трьох крапельниць і гусак для підтягування. І тоді іноді там і медсестри, чи хтось там санітари, ці іграшки туди підвішують.Теж я перші рази думала: "Ну, якось іграшки, якось незручно дорослим", тому що наш вік солдата все-таки — це 47 років, щоб просто всі розуміли.Але ти бачиш, як вони ставляться до цих іграшок, це таке тепло, це така річ, яка абсолютно антивійна. І тому оце переключення так спрацьовує, що викликає сльози у когось, а це дуже корисно просто поплакати, свої емоції просто висловити. І минулого року теж знайома... Багато людей про це вже потім знали, розуміли все це. І вона написала, що її племінника зараз везуть у вагоні, і він грається тигриком. І він от прямо написав, що тигрик і був у нього, коли він був маленьким. І каже: "Я його як побачив, то розплакався нарешті, значить, і мені стало легше, і заснув".І, ну, тобто такий шматочок тепла — це обов’язково, тому що ми передаємо, вже просто як супровід пораненого, ми теж передавали і пакунок пораненого, і елементарні речі. Тому що найчастіше все згорає, найчастіше все лишається там, в окопі. І людина без нічого. І, ну, просто дати йому звичайні речі, це вже наш просто обов’язок.Тому я теж щаслива, що, наприклад, коли Міністерство оборони приймало вагони, а я завжди в кожному абсолютно... У кожному вагоні є така невелика ємність для води, для речей. Укрзалізниця доробила такий великий кишеньковий відсік. І я туди складала адаптивний одяг, якісь шкарпеточки, якісь цукерки, щось. І вона подивилася і запитала: "А що ви зазвичай даєте?" Ну, ми зробили перелік.Тобто, як коли ми купуємо квиток у плацкартний потяг, чи там, не знаю, хтось у СВ, людям дають пляшечку води тощо, то у вас теж є свій пакунок?Так, так, тільки для пораненого. І, в принципі, з цього Юрій Гудименко, пройшовши шлях пораненого сам, теж на цьому наполягав. І, власне, тепер уже все — Кабінет Міністрів прийняв постанови всі, і розробили вже, власне, вибрали, який адаптивний одяг буде.І буде "пакунок пораненого" — 30 компонентів, перелік речей від зубної пасти, зубної щітки, гребінця, Господи, паперу... Ну, тобто елементарних речей, які просто даються пораненому, щоб ніхто не шукав ніде, не біг там, не купував усе це.І тепер це буде просто передаватися, тому що швейна сотня ще з 14-го року шила цей адаптивний одяг. Починала з трусиків на зав’язках, потім усе трансформувалося. От, власне, те, що я передаю, щоб забезпечити, поки немає державної програми забезпечення. І там наші конструктори, власне, агенції "Ми однієї крові" розробили класні шорти-штани, я їх називаю. Пам’ятаєте, як оце перетворюється, так?У нас вони нормально перетворюються. І це дуже зручно, коли ти там у палаті в шортах, а на вулицю — там палити, чи там холодно, ти доєднав, і все — у тебе штани. Тому от такий теж комплект народився. Ну, воно ж усе так: коли ти хочеш щось робити, то ти шукаєш, як його зробити. Коли не хочеш — шукаєш привід сказати, чому це неможливо зробити.А от ви кажете: "Коли ти хочеш і коли не хочеш". Чому все-таки це прийшло в голову вам, як волонтерці, а не комусь, хто є у владі і міг би теж про таке подумати? Ну, мені складно про це сказати, тому що, в принципі, я ж кажу, що мої проєкти, які я реалізую, це не просто проєкти, це не штучно придумана історія. Це те, що я почула в госпіталі і те, що я запитала: "А чому нам це не змінити?" Тому що, знову-таки, ті ж апарати гемодіалізу, які зараз є в Київському військовому госпіталі в кожній реанімації, — це, власне, ідея, коли була нарада, вийшли всі завідувачі і казали про те, що зараз у реанімації певна кількість пацієнтів потребує гемодіалізу.А їх неможливо перевести, тому що вони не на ШВЛ. Вони на кисні, вони просто, якщо їх відключити, їхній стан ускладнюється і погіршується. І тому я просто кажу: "А чому ми не можемо поставити гемодіаліз у реанімаційній палаті?". Він уже невеликий цей апарат, допомагає двом пораненим. На мене подивилися, і один із лікарів сказав: "Та у нас немає". Я кажу: "Ну, а якщо будуть, то поставимо?". Так.На сьогодні всі реанімаційні відділення мають цей гемодіаліз. Я теж знаю цифру. Це, ну, прямо тисячі поранених, які вижили завдяки цьому. А коли у людини посттурнікетний синдром, і, власне, вона потребує гемодіалізу, то це прогностично один із найважчих станів, які є. Тобто це навіть гірше, ніж інфаркт чи інсульт, якщо невчасно провести гемодіаліз.Якщо вчасно — все. Людина абсолютно спокійно одужає, буде травмована, так, буде щось, але вона одужає. Ви не знаєте слова "неможливо", так?Я не хочу його знати, знаєте чому? Тому що, в принципі, я кожен раз для себе просто знайшла спокійну, нормальну фразу: "Мені буває важко, але в окопі набагато важче". Тому що, насправді, 2014-2015 рік — це були інші окопи, це була інша війна. Але я просто бачила, і я ніколи себе не порівнюю з тими, хто прийняв присягу і виконує завдання. Це набагато важче, тому що ти собі не належиш. Я тут можу свої ініціативи реалізовувати, боротися.Мені буває важко, так, я просто іноді дуже втомлююсь, демотивуюсь. Потім я їду на евакуацію, бачу поранених, розумію, що, в принципі, для кого і для чого це робиться. А коли у тебе є певне завдання, ти можеш просто сидіти і чекати свого часу, а коли час настане, ти не можеш звернутися і піти сказати, що не сьогодні. Тому я чудово знаю, що в окопі завжди важче. Тому, власне, не складаю руки.Але волонтери — це теж живі люди. Знаєте, такий був жарт, я не знаю, напевно, він заснований на якихось реальних історіях. Як в анекдоті писали, що жінка казала: "А коли я матиму теж свого персонального волонтера?"(Сміється) Ну, таке теж бувало, так, бувало. Знаєте, це людський фактор абсолютно. Той же військовий — ми робимо якийсь збірний образ, але зараз у війську знаходиться мільйон людей. Це дуже широке представлення всього нашого суспільства. Тому є абсолютно різні люди, і їхні родичі — це теж окрема історія. Тому коли я була прям волонтером-волонтером, так, тобто приходила, з’ясовувала, кому що потрібно, то я стикалася з різними випадками.І я завжди питала: "А ви не хочете поволонтерити? Тому що, ну, от ваша рідна людина...". Це ж я не закінчувала ніяких шкіл волонтерства, так, університет волонтерства. Я просто розумію, пропоную якісь шляхи, ви теж можете це зробити, але треба просто встати і піти зробити. І поки не вийде — доводити, пояснювати. Знову-таки, як це все робиться?Ти приходиш і пояснюєш людям, чому ти це робиш і що це змінить. Тому що зараз всі знають, що з донатами стало набагато важче, але я хочу сказати, що, ну, я особисто і ми в нашому благодійному фонді, переключаємося на бізнес, працюємо з бізнесом. І наш бізнес, він, взагалі, сімейний. І вони, коли розуміють, що це змінює, знову-таки, я люблю працювати з айтішниками, тому що їм все це дуже зрозуміло.От на прикладах. Ми приходимо в центр крові, показуємо: стоять шість екстракторів. Не буду брехати. Екстрактори — це такі апарати, які кров розділяють на еритроцитарну масу і тромбоцити. Тобто кров треба підвісити, зафіксувати, потім дивитися на ці позначки, розуміти час, коли проходять процеси, потім усе це вручну контролювати.Тобто це шість таких апаратів. Ми приходимо, він дивиться на них… Не знаю, вони, мабуть, ще до тієї війни, до Другої світової, десь от десь приблизно так. Ну, така вічна техніка. Приходить і каже: "Так що це за машина?" Я кажу: "Один екстрактор, який ви зараз придбаєте, замінить усі шість. Тобто одній людині треба буде бігати. Вона собі зафіксувала, час виставила і все. І він це робить все сам. Він сповіщає людину".Тобто ми звільняємо людину від можливості помилитися, тому що у цій екстракції крові, розділенні на компоненти, одна секунда, трохи температура вище — і все, все пропало.А кров для нас зараз абсолютно на вагу золота, тому що не буде крові — це перший етап лікування при важких пораненнях, мінно-вибухових ураженнях, атаках дронів, чим завгодно. У цій війні це першочергова необхідність — майже всім важким пораненим переливають кров. Тому це дуже важливо зробити, враховуючи прильоти в усі міста. Господи, у нас же зараз немає безпечних місць.Тому завжди треба мати запас, завжди треба мати ті апарати, які дуже швидко зроблять аналіз крові на сумісність, і тоді не буде жахливих помилок. Але тим не менше, ви жива людина, а ми бачимо зараз історії про те, що не всі волонтери витримують. У когось здоров'я просто не витримує і починає сипатися, так? І тоді вже ти мусиш ту маску спершу на себе натягнути, а вже потім допомагати іншим. Або є історії, що люди закінчують своє життя, бо просто не можуть витримати всього цього. Де ви шукаєте сили, щоб якось себе тримати в рівновазі? Бо, напевно, є ями, у які ви провалюєтесь. Є…Як ви з них вибираєтесь? Моя стіна — це моя сім'я. Ми всі займаємося одним і тим самим. У мене чоловік військовий медик, навіть не дивлячись на те, що його здоров'я дуже сильно посипалося, і для мене це дуже важко. І він міг би йти мобілізуватися, але він цього не робить. Він просто допомагає. Мій зять сам особисто пішов, він айтішник, якого б не хапали. Власне, у нього був би "білий квиток", якби він цього захотів. Він сам пішов. І він тільки недавно повернувся на ротацію. Моя сім'я — це всі люди, які займаються одним і тим же. Моя донька працює, донатить постійно. Моя менша донька завжди допомагала, вона просила мене: "Не розповідай, нехай мене пробачать". Вона допомагала на тих же вагонах прибирати. Ну, це люди, які працюють.Моя мама, якій зараз уже 77 років, вона працює для того, щоб донатити і допомагати. Тому у мене в сім'ї нема такого розуміння, що хтось каже: "Ну що, давайте ми до понеділка, а з понеділка нехай уже хтось інший". Тому от у нас такого немає. А коли, ну, дійсно, Господи, всі живі люди, буває дуже важко, — я люблю квіточки вирощувати, наприклад. І це мене дуже тримало. От ми, коли в госпіталі всі жили, у нас санітари... Жили у прямому значенні слова? Так, ми перші чотири місяці взагалі безвилазно жили, тобто ми виїжджали лише один раз, щоб подивитися що з будинком. А так ми, в принципі, жили постійно, тому що це ж... Це коли почалося повномасштабне? Так, це повномасштабне, з 24 лютого, так. А потім, давали можливість раз на місяць брати один вихідний. І ми тоді уже починали в будинок виїжджати. А до цього наші санітари прекрасні, вони посадили там... Це ж українці. Цибулька, значить, у нас там... (сміється)Ні, справді, у нас на приймальному відділенні були стрільбища, тому що всі вже зразу почали готуватися, всі стріляли. Були стрільбища, а між стрільбищем і приймальним відділенням — цибулька, огірочки, все, значить, там помідорчики. Я свої помідори, значить, із квартири принесла. Ну, вони, на жаль, не витягнули, тому що самому приймальному воно ж таке напівпідвальне приміщення, їм просто не вистачило світла. А я намагалася їх врятувати. Тому просте заземлення, прості речі і просте розуміння. У нас просто немає іншого вибору. Ну, якщо ми здаємося, краще ж не стає, правда ж? Ви згадали чоловіка свого — військового медика, який теж, як ви кажете, зараз має вже проблеми зі здоров'ям. У вас є lоvе stоry, яка сталася на тлі цих, як би це страшно не звучало, смертельних історій, бо їх у госпіталі теж вистачає. Як це відбулося?Ну, це насправді так і відбулося на тлі того, що у нас у реанімації на той час, у 2014 році, влітку, я просто прийшла в реанімацію і почала запитувати. Спочатку до мене так дуже обережно ставилися. Ну, тому що волонтери ж теж різні є. Хтось наобіцяє і пішов собі. Ну, це ж залежить від того, чи ти це зробиш, так. А тебе ж нічого не зобов'язує, окрім якогось внутрішнього чогось.У нас помер хлопчик, за нього дуже довго боролися. І я зайшла в кабінет до головного хірурга. І якось мені так було сумно. І там сиділи військові, і я так обняла їх усіх, так? І мій чоловік був серед них. Майбутній?Так, майбутній. А на нього це таке враження справило, що от я чогось прийшла, от просто їх обняла, і всім було сумно, і якось... І після цього ми почали з ним розмовляти, і це, ну, не знаю, таке враження, що ця людина в моєму житті була завжди. І у мене ж діти дорослі, молодшій донці було сім років, але, не знаю, вона дуже швидко його прийняла. Це абсолютно була людина, яку вона там батьком називає. Ну, і просто, знаєте, це, мабуть, от такі історії знаходження людей, мабуть, єдине світло, що є у війні, що ти можеш серед цього знайти якихось людей, з якими ти все життя потім чи товаришуєш, чи вони просто... Навіть якщо ти з ними дуже коротко бачився, вони вплинули на тебе абсолютно, і от вже їхнє життя для тебе слугує тим, що не дає тобі опустити руки.Але медики військові теж втомлюються. От зараз є бронювання цивільних медиків. Як ви до цього ставитеся?Знаєте, це дивне рішення. Ну, я скажу так, тому що я бачу медиків військових всі ці роки, не три повномасштабної (війни —ред.), а значно більше. І, власне, коли ні у кого війни не було, у більшості не було війни. У них вона була.У них були операції. Травматологи постійно складали кінцівки, щось робили. Тому ці роки теж накопичили втому, тому що я чудово розумію, що вони іноді по 16 годин в операційній. Тут 16 годин просто попрацюєш і ти вже втомлюєшся. А вони живуть у госпіталі.Ми вже перестали жити у госпіталі давним-давно, а травматологи дуже часто, якщо, наприклад, сім'я за кордоном, то все, він собі в кабінеті облаштувався. Каже: "Ну, а чому мені втрачати там пів години чи годину на добирання додому? Я тут посплю чи щось поконструюю". Заходиш у кабінет, у них, значить, конструкції, вони придумують усе це, як зафіксувати. Ну, інсульти, інфаркти.Це наслідок того, що, по-перше, вони через себе пропускають. Дійсно, важко бачити важких поранених постійно і розуміти, що когось ти не зміг врятувати. Це ж ти не можеш просто сказати: "Ну, так сталося". Це все пропускається через себе.У нас дуже часто в країні кажуть про єдність, але коли ви розповідаєте про людей, які включені у війну, зараз це більша кількість людей, так? А є люди, які собі далі живуть, так, ніби війни немає. Ну, так, десь там бувають обстріли, трохи там гримлять, вікна трусяться. Але, в принципі, якщо не дивитися у стрічку новин, то більш-менш можна жити. Чи є ця єдність? Я боюсь, що ми на грані того, що у цьому намаганні зробити для більшості більш-менш нормальні умови життя і розраховувати тільки на тих, хто вже задіяний у цій війні, ми можемо покласти дуже-дуже великий розкол.У будь-якому випадку, людина, яка тут ховалася весь час, не може зрозуміти того, хто на війні. Ну, не може він, коли прийде людина, яка по частинах своїх побратимів збирала під КАБами, все це витримувала, воювала, отримала важке поранення. Все одно має бути ротація тих же медиків військових.Чому всіх цивільних забронювали, так? А військові — вони вже в "карти програні", так? Ну, тобто ти вже все, ти військовий медик… Навіть якщо його мобілізували на той час — він був цивільним, його мобілізували.Але от навіть наші медики, які у евакуаційних вагонах, вони дуже втомилися, тому що уявити собі, що ти п'ять днів на тиждень проводиш у вагоні... Так, навіть просто поїхати у вагоні, а ти маєш прийняти рішення про лікування. Хтось ускладнився, так?Ти приймаєш це рішення за долі секунди, тому що це поїзд, треба прийняти: чи ти зупиняєш поїзд, перевантажуєш цього пораненого, передаєш, чи ти починаєш його лікувати, щось робиш, якісь дії, перев'язуєш. Це відповідальність. Це виснаження, це втома. І я теж до них приходжу і просто питаю, вони кажуть: "Дуже би хотілося, щоб наші друзі цивільні приходили на наше місце, а ми поверталися".Тому що вони в цей час втрачають свій фах. Тому що коли ти три роки перев'язуєш рани, то ти, як лікар високого рівня, поступово втрачаєш фах. Чому тоді було зроблене бронювання цивільних медиків? Це ж не вони самі собі придумали. У нас, в принципі, така дилема… Всі кажуть, що треба скорочувати медиків, тому що нам дійсно треба скорочувати велику кількість ліжок, якими ми все ще рахуємо, тому що реформа ще не дійшла до свого кінця. Вона почалася на первинці, якось вона була зроблена, але далі по другому рівню вона не пішла. Ми не можемо утримувати таку кількість лікарень, у яких не кваліфіковані лікарі вважаються фахівцями, так?Ми маємо робити операції, але у нас для цього мають бути дороги і доставка дуже швидка екстреною допомогою до лікарні, щоби коли ти потребуєш, тобі чудові хірурги зробили операцію. Але до цього треба доїхати 100 км. У нас 100 км іноді проїхати... Не доїдеш. Абсолютно, так. Ну, тому тут таке питання. У нас дійсно велика кількість медиків. Я абсолютно тут дуже поважаю цивільних лікарів, тому що, насправді, якби не цивільні… Вони витягають 70% всіх поранених, тому що у нас єдиний простір зараз медичний, і екстренка залучена, і всі лікарні, всі лікарі, і дякую всім за це. Але просто робити якусь ротацію, заміняти своїх друзів, з якими ви працюєте разом, і просто... Ну, ніхто не каже про те, що тебе там пошлють у сухопутку. Зараз посилають. Але слухайте, я недавно розмовляла з Андрієм Жолобом, військовим медиком, у цивільному житті травматологом. І він сказав, що було так, що він у свою медроту витягував з інших підрозділів, бо вони там були якимись піхотинцями. Він каже, це дурна робота — мікроскопом забивати цвяхи. Я теж чула таких історій багато, коли судинного хірурга кидають у піхоту.Ну, на початках повномасштабної війни було так, що якщо людина зголошувалася, її брали куди завгодно. Тобто, було таке, що професор був солдатом. Ну, їх от просто в ручному режимі потім вихоплювали і знаходили, і казали: "Господи, у нього ні фізичної кондиції, нічого немає для того, ну, нащо це робити?". Насправді, коли зараз у нас з мобілізацією великі проблеми.Так, у нас і з лікарень забирають регулярно, з госпіталів забирають регулярно. При тому, що там не вистачає персоналу, їхзабирають і відправляють на фронт, окрім ротації. Це правда, абсолютно. Тобто нічого ж не змінилося. Ну, тобі потрібна якась певна кількість людей. Де ти їх візьмеш, якщо мобілізація провалиться? Ти береш їх із середини системи. Тут щось ущільнюєш, там, десь дірки закриваєш.Тому треба завжди визначатися. Ми щось робимо, так? Чи не можна отак от ми і тут хороші, ми і тут, значить, зробимо, і все отак от працює. Тому що ті, хто зараз пішли добровольцями, вони ж теж вважають себе людьми, які зробили власний вибір, не побоялися всього цього. А зараз до них яке відношення? Ну, от яке у держави? Ну, все, ви молодці, давайте, воюйте.До якої межі? Ти або 300, або 200? Це ненормально. Може, ще комусь треба там написати есемеску, як ви? Такої впливовості, я боюсь, у мене немає. Хоч насправді президент був присутній на всіх проєктах. Він і вагони бачив, і приїздив у госпіталь, йому лікарі показували гемодіаліз.Правда, забули сказати, за рахунок кого воно сталося, але це не важливо, головне, щоб працювало. Я не знаю, я чесно вам скажу, я не знаю. Я просто дивлюся, що в турбулентності світовій, так? Нам треба просто дуже певно зараз визначитися і чесно говорити з людьми, тому що люди дорослі, люди, які прийняли рішення. А не запізно?Оцього я не знаю. Ну, є побоювання, що так, може бути запізно. І коли звинувачують тільки ТЦК, тільки ВЛК, тільки МСЕК. Я кажу, ніколи не буває це таким однобічним рухом. Коли є попит, є пропозиція. І коли уже така кількість тих рішень народжувалась саме так, то вибачте мене.Ну, знаєте, я вам чесно скажу, що коли от ми в приймальному жили, 50% до мене коли зверталися: а ти не можеш? Я кажу: "Ні, не те, що не можу. Я навіть на ВЛК не переходжу туди взагалі". Говорю: "Це просто, я туди взагалі ніякого відношення не маю. Це окрема історія. Я до цього нікого не поведу". Ну, це ж як українці, так? Треба, щоб по закону, але щоб через кума можна було трошки порішати.А коли ви на тлі цього всього чуєте розмови про те, що в Україні можливі вибори, і ми спостерігаємо за певними процесами, що і ці процеси якось вказують на те, що все-таки готуються до виборів. Чесно кажучи, я поки взагалі не розумію, як це зробити, куди ми дінемо мільйон військових, як ми зупинимо фронт, так? І як вони будуть голосувати, чи вони взагалі будуть позбавлені цього права?А може, вони би хотіли теж взяти участь у виборчій кампанії?Так, і вони, може... Люди казали: "Хлопці прийдуть, наведуть порядок".Наведуть порядок. І вони заслужили точно своїм вчинком, тим, що вони, в принципі, ризикуючи всім, пішли. У мене є друзі, які, власне, повернулися на протезах, вони воюють. Він міг спокійно списатися.Ні, він повернувся до своїх хлопців, він там уже там не розвідник, він займається дронами, але він повернувся. Хоча міг спокійно не повертатися. Ці люди абсолютно мають бути і змінювати цю країну, тому що це уже їхній вчинок величезний. Я не знаю, я технічно не розумію і не бачу.Про дрони, про ракети, про все, Господи, ну, про що ми говоримо. Ну, як при цьому можна в тих же школах розгорнути (виборчі дільниці – ред.), накопичити людей, коли балістика прилітає там за 50 секунд, 3 хвилини? Я не знаю, я цього не бачу.Який новий проєкт Ірина Солошенко готує? Є щось таке нове? Ні, насправді я зараз от роблю "Сила крові". Це справді те, що змінює, в принципі, повністю систему забезпечення кров'ю в Збройних силах України і взагалі в Силах оборони.У нас головний центр крові ЗСУ у Києві, а зараз відкриваємо філії, які теж потребують, власне, забезпечення.Я хочу сказати, дуже дякую всім, хто долучався, тому що від маленьких, але, ну, відірваних, розумію, що відірваних, від останнього грошей, до бізнесових грошей, які дійсно теж там знімалися з чогось і передавалися нам, бозайвих зараз не дуже багато. Дуже вдячна всім, тому що на більше 30 млн зараз уже передано медичного обладнання, воно уже все працює.Передали машину Fоrd, яка забезпечує такі донації. І зараз робимо трансформер, який буде забезпечуватися донаціями до 100 донацій крові за один виїзд. І цей проєкт, який я зараз якраз і реалізую.                 

The Mission of «Sprava Hromad»is the support of our army. The key to victory at the front is the support of the army in the rear! Now again, as in 2014, the army needs our unity in matters of aid!Starting with basic things like clothing, and ending with high-precision equipment, such as optical-radio-electronic surveillance complexes, our community buys and supplies the troops with everything they need, which forms a new, more advanced army! In this process, we, Public Affairs, take over all the routine processes from "understanding what the military needs to beat the enemy" and ending with handing him the keys to the dream equipment! However, we can overcome this path only under one condition: only together with you!

Коли Революція Гідності перемогла і Янукович втік до Росії, тоді я вперше дала розгорнуте інтерв'ю про роботу нашої ініціативи Євромайдан SОS і саме тоді вперше почула одне питання. Повний текст новини

автор: Олена Максименко з Донецької області фото авторки, з архіву героїні матеріалу та з відкритих джерел Її життя змінила Революція гідності. До того вона танцювала в клубах, організовувала фестивалі, зокрема культовий “Казантип”, займалася шиттям та дизайном. Навіть встигла пожити в Санкт-Петербурзі. Тепер Юлія Сідорова з позивним “Куба” – легендарна вже парамедикиня і санінструкторка. На […] Тhе роst “Нам казали, що ми всі будемо президентами. Але ми всі маємо бути медиками!” Військова санінструкторка Юлія “Куба” – про важливість навчання такмеду і те, як змінилася війна fіrst арреаrеd оn Новинарня.

Вадим Юник — президент «Технологічних сил України» і СЕО оборонно-технологічної компанії FRDМ. Він фахово займається БПЛА з 2013 року і був одним з тих, хто представляв перші ударні дрони вищому військовому керівництву країни, пропонуючи їх визнати зброєю. В інтерв’ю DОU Вадим розповів, чому мілтек-компанії їдуть з України, а виробники не вкладаються в освіту майбутніх інженерів. А ще про те, чим рій бджіл відрізняється від стада буйволів і чому це визначально для безпілотників, що стало ключовим геймчейнджером у технологіях за останні роки і яка проривна технологічна зміна нас чекає далі. «65% виробництв не завантажені». Про нагальні потреби оборонної сфери і «болі» мілтек-компаній — Спершу США заблокували нам військову допомогу, тепер повернули її. Мабуть, це показало загалу, наскільки ми залежні від Штатів. Які потреби нашої оборонки з огляду на нинішню ситуацію варто закрити першими? Те, що ми залежні від Штатів, погано в будь-якому випадку. Будь-яка допомога показує, що у вас немає власного ресурсу. Тому що спроможність оберігати свою країну повинна бути стовідсотково власна. Серед нагальних потреб перша — у нас немає вибухівки в достатній кількості. Уся зброя зрештою замикається на ній. Порох для патронів, вибухівка для снарядів, ракет — це те, чим ми вбиваємо ворога. Ми створюємо міномети, танки, дрони, які є носіями вибухівки. Більшість класичних державних підприємств, які виготовляють вибухові речовини, продовжують працювати за радянською технологією. Її плюс у тому, що вона відносно недорога й добре відома. Однак ця технологія була розрахована на те, що заводи розташовані далеко і тодішньою зброєю їх було не дістати. Крім того, вона залишає слід, який можуть відстежити ворожі супутники. Тож вірогідність того, що ці виробництва спробують знищити, висока. Передусім нам треба перейти на більш сучасні рішення, котрі європейці та американці розробили в 70–80-х роках. Наші державні підприємства до цього не готові — через свою інертність, проблеми різного штибу. Якщо вибухівка в нас і виробляється, то дуже в обмежених кількостях. Друге — технології. У нас немає людського та фінансового ресурсу, щоб давати симетричну відповідь росіянам. Водночас якщо є високотехнологічний дрон, який може пролетіти всі ступені захисту ворога, тоді ми можемо дати асиметричну відповідь і одним пострілом знищити все, що він накопичував. У попередніх війнах, щоб перемогти більшого ворога, країни були змушені залучати потужного партнера. Якщо ми хочемо бути цілком незалежними у своїй спроможності оборонятися, нам потрібні технології, які й стануть цим потужним партнером. — Відповідно до заяв Володимира Зеленського, торік Україна виготовила 1,5 мільйона дронів. А 2025 року хочуть збільшити цей показник до 4 млн. Чи достатньо цього, на вашу думку, і у що треба зараз найбільше вкладатися? Ми можемо випускати достатню кількість дронів. Чи випускаємо? Ні. За статистикою Технологічних сил України, 65% виробництв не завантажені. Тобто є виробництва, які майже не мають державних замовлень. І при цьому на них створюють відомі дрони, які можуть воювати. Днями у мене була зустріч з одним поважним полковником. За його словами, нині у війську суттєвий брак засобів. Це не просто погано, це означає, що наші солдати загинуть, якщо в них не буде чим відповідати ворогу. І це означає, що лінія фронту буде рухатися швидше. Оцей провал із замовленнями дронів та іншого обладнання прямо впливає на наявність засобів у війську. А це прямо впливає на життя бійців і на те, де проходить лінія фронту. Я був нещодавно в Дніпрі, від міста до росіян менше як 100 кілометрів. Люди цього не розуміють. — Частина виробників напряму працює з військовими підрозділами, є країни, які закуповують в українських компаній обладнання для наших бійців. Це не може зарадити? Сама ідея того, що підрозділи замовляють собі вироби, діє «данська модель», — правильна, класна, я її повністю підтримую. Але тут треба розуміти, що це не повинно виключати велике замовлення від держави. Чому? До прикладу, ми повинні звести будинок на 12 поверхів. Є два способи: зробити велике замовлення на матеріали й отримати 30 фур цегли або щодня приносити по одній цеглині до фундаменту. Спроможність одного середнього виробництва — виготовлення 3000 дронів. Ось ви приїжджаєте в бригаду, вам кажуть: «Потребуємо 10 дронів». Можемо разом порахувати, скільки таких звернень потрібно, щоб назбиралося 3000 дронів. Це час і необхідність пів року кататися по підрозділах. — Є випадки, коли військові замовляють дрони у виробників і потім виявляється, що вони не літають. Чи можна якось верифікувати рішення? Як з цим працювати? Кожні пів року ситуація на фронті змінюється. І завдання виробників, розробників — досліджувати це, знати, що відбувається на передовій, і реалізовувати зміни у своїх виробах. Те, що ти придумав два роки тому, сьогодні не воює. Не ті дальності, не ті частоти. Окрім технічних умов, змінюється тактика застосування, яка впливає на купу характеристик. Наведу простий приклад: раніше росіяни максимально близько підводили до лінії фронту свої танки, зброю. І відбувалися дуелі на близькій дистанції. Потім з’явилися дрони. Дальність першого ударного дрона, який ми зробили у 2017 році, була 7–8 кілометрів. Відповідно росіяни стали відводити техніку з рубежу 7–8 кілометрів. І ці засоби стали неефективними, тому що замість того, щоб знищувати техніку, цистерни з паливом, дрон полював за окремими солдатами, які опинилися в цій ділянці. Так, це теж потрібно, але це дуже низька ефективність використання обладнання. «Отже, вам привезли від виробника FРV, який не літає. Чому?» Тому що він був задуманий рік тому, а ситуація змінилася. Тут питання лише до виробника. Засіб повинен працювати з коробки. Інакше військовий змушений його доробляти, докупувати деталі через волонтерів. Це неправильно. Виходить, людина сидить в окопі, ризикує своїм життям і паралельно має займатися фандрейзингом, розгорнути мінівиробництво і все випробувати. На жаль, у нас просідає комунікація між виробниками та військовими. Не завжди у підрозділів є змога надавати зворотний зв’язок про вироби. Тут має втрутитися держава і вести аналітику ефективності куплених засобів. Розуміти, що в нинішній ситуації на фронті добре працює, а що уже неефективне. І допомагати замовляти дієві речі. — А як виробнику не бути в вакуумі? Мабуть, не у всіх є достатня кількість контактів з військовими. Як зменшити розрив між уявленнями виробника про те, що військовому треба, і запитами бійців, які горять уже зараз? Можна співпрацювати з Вrаvе1. Не лише отримати гранти на розробку, а й верифікувати ідею у спеціалістів. Тут допоможуть протестувати виріб, пройти через бойове підтвердження, а потім кодифікувати його. Крім того, є «Залізний полігон». Завдяки цій платформі ви отримуєте фізичний майданчик, де можна випробувати майже все і поспілкуватися з військовими. «Скільки компаній повернеться з Чехії, Польщі в Україну? Зразу скажу — нуль». Про експорт ОПК і виїзд мілтеку — Як Технологічні сили України вибудовують діалог з державою і лобіюють інтереси мілтек-компаній? Тут важливо говорити з державою про проблеми, але при цьому не бути токсичними. Йти у конструктив і давати пропозиції. Державі складно визначити, скільки грошей у певний момент вона може витратити на те чи інше замовлення. Тому ми лобіюємо відкриття контрольованого експорту надлишку виробів у країни Європи, які є нашими партнерами і яким ми довіряємо. Нині багато європейських держав роблять дрони. Скільки таких бачили в руках росіян? Європейські правила контролю зброї працюють. Відповідно в українських виробників буде запобіжник у вигляді дієвих правил від того, що наша зброя опиниться у ворога. Українським мілтек-компаніям треба навчитися працювати із закордонними партнерами. Те, що ви вийдете на європейський ринок, не означатиме, що у вас будуть щось купувати. За кордоном працюють за натівськими стандартами SТАNАG, і для багатьох виробників виявиться одкровенням, що цьому треба буде відповідати. Запит на українську техніку є. А ще є країни, для яких вторгнення росії — це не просто інформація з телевізора, вони відчували це на собі. Зокрема, країни Балтії. Ми, своєю чергою, можемо їм віддячити за підтримку й допомогти мати сучасну зброю проти росії. Адже будь-яка співпраця регулюється експортом. Навіть якщо ви хочете зробити спільну ТОВ у Литві, вам треба отримати дозвіл на експорт технології. І наразі це закрито. — Частина відомих виробників уже покинула Україну і облаштувалася в Європі. Як з цим працювати? Це виклик для держави. Але тут треба розуміти, що заборони призводять тільки до одного — ви втрачаєте все: і технології, і людей, і можливість це продавати. Якщо не дати продавати з України — ми втратимо прямі гроші. Щойно завод релокується в Чехію, Польщу, хто заробляє? Точно не Україна. Виробники хочуть, щоб їхній продукт розвивався, їм потрібні гроші на R&D, операційну діяльність тощо. Щоб дати це, має бути гарантоване замовлення від держави або можливість появи іншого покупця, наприклад, європейського союзника. — В одному з інтерв’ю Катерина Черногоренко зауважувала, що є побоювання, чи в разі відкриття експорту даватиметься пріоритет українським військовим. Держава має визначити, скільки виробів мілтек-компанія має гарантовано зробити й продати Україні для Сил оборони. А надлишок може реалізовувати деінде. Але якщо компанії не вдається закрити потреби українських бійців, отже, закордонних контрактів не буде. І я думаю, що кожна компанія на це пристане. Але питання тут просте: чи запропонує це держава? Дуже сумніваюся. Держава може сказати «залиш мені 500 виробів, точно викупимо», але гарантії приватним виробникам вона дати не може. Завжди є проблеми з грошима. При цьому діалог з виробниками має бути. Навіть при всіх ризиках компанії будуть йти назустріч державі. Ми розуміємо, що треба врятувати країну в тих умовах, які є. Переконаний, що давати поле для додумувань значно гірше, ніж відкрито говорити про це. Більшість виробників постають перед двома проблемами. Перша — як робити сучасні вироби, які відповідають потребам фронту. Друга — де взяти гроші. Ви бачите, виробники виїжджають за кордон, і це погано. Це означає, що люди зневірюються, переносять виробництва деінде. Але чим це закінчиться? Скільки компаній потім повернеться з Чехії, з Польщі в Україну. Я можу зразу сказати — нуль. Вони будуть залишатися за кордоном, де зручно, де є програми допомоги. Проста заборона тут буде погіршувати ситуацію. І як можна втримати в сучасному світі людину? Це ж не 40-ві роки Союзу, де людині зламали щелепу й далі посадили за паркан працювати. Тому державі треба створити прозорі правила, як український виробник може працювати з нашими партнерами з країн НАТО. «Багато айтівців хочуть воювати мозком, і бронювання — це можливість з чистою совістю робити класні проєкти» — Є ще інший бік питання — дефіцит кадрів. Мілтек-компанії конкурують за фахівців з класичними компаніями. Можливо, ви помітили зміни в пропозиціях з боку дефенсу, як заохочувати до себе фахівців? Чи заохочують зарплатами? Я спостерігаю конкуренцію не між оборонними і цивільними компаніями, а між мілтек-компаніями. Більшість людей, які до нас приходять чи від нас йдуть кудись, крутяться в мілтек. Шукають цікавіші проєкти чи кар’єрне зростання. Люди долучаються до мілітарі здебільшого свідомо або через бажання отримати бронювання. Зарплати тут не відіграють визначальної ролі, в оборонці вони нижчі, ніж у цивільних компаніях. Якби всі виробники були завантажені замовленнями, тоді з’явилося б більше грошей і можливість давати конкурентнішу зарплату. А так ми конкуруємо тільки на рівні мілітарі-компаній. — А як наситити кадровий ринок мілтеку? Чи це якось природним шляхом відбудеться? Воно повинно відбутися природним шляхом. Ринок усе регулює, головне йому не заважати. Якщо дати можливості мілітарі-компаніям нормально продавати, розвиватися, думаю, з часом рівень зарплат буде вищий. Плюс у вас є важливі бонуси. Коли ти береш участь у проєкті, який здатний захистити державу, це потужна річ. Фактично, коли ти даєш зброю солдату в окопі, ти доторкаєшся цієї історії, ви разом з ним ліквідуєте ворога. Виробники через якісну зброю, воїн — через свою відвагу і ризик. Ну й так, для інженерів важить можливість бути заброньованим. Багато айтівців хочуть воювати мозком, і бронювання — це можливість з чистою совістю робити класні проєкти. Тим паче сьогодні з цим проблем немає. Усі співробітники FRDМ, наприклад, заброньовані на рік. «Стан технічної бази більшості державних університетів жалюгідний. З них можна робити музей» — Коли, на вашу думку, ми побачимо, що виробники вкладаються в університети, відкривають лабораторії, спільні проєкти з вишами? Приклади співробітництва між мілтек-компаніями і університетами є, не всі вони публічні, але все ж це точкові історії. Ця буде актуально тоді, коли виробники будуть бачити свою перспективу працювати в Україні. Вкладання в університет — довгострокова річ, коли ти розумієш, що за три-п’ять років у тебе буде гарний приплив кваліфікованих спеціалістів. Тоді є сенс розвивати дуальне навчання з вишами, кликати до себе студентів, щоб вони не лише опанували теорію, а й потім могли легко влитися у ваші проєкти. Нині ми бачимо бум технологічних мілтек-компаній. За статистикою Вrаvе1, їх понад 1500. Але коли війна йтиме на спад, усе запрацює в інший бік. Частина компаній буде продаватися, деякі будуть зливатися з іншими, хтось займеться класичною розробкою. І це буде абсолютно нормальна річ. Залишаться тільки ті компанії, які розумітимуть своє призначення, бо будь-яка війна з росією — це питання часу. І саме в них буде горизонт планування. Ці виробники розумітимуть, що будуть в Україні і за 10 років. І захочуть наймати людей. А для цього треба вкладатися в освіту, разом перебудовувати програми, насичувати лабораторії. — Ви зауважили, що в певному вигляді затишшя триватиме до наступного етапу загострення. Чому не вкладатися в освіту інженерів для оборонки зараз? Думаю, що це не буде тривале затишшя. Українці відомі тим, що ми можемо швидко об’єднуватися, робити спільно класні речі. А ще можемо не робити нічого взагалі. При цьому росіяни будь-яку паузу сприймають як можливість видихнути і набратися сил, щоб знову напасти. — Виходить, що все-таки варто вкладатися в осередки досліджень? Дивіться, атомна зброя, яка є в росії, була створена на території України. І це зробили наші колишні студенти, учені, тодішні айтівці. Частина технологій, якими по нас стріляє росія, була придумана в Україні. У складі кожного КАБ є СRРА-антена, розроблена в нас. Тобто ми маємо потенціал і спроможні створити будь-яку зброю. Інша річ, що треба переосмислити підхід до навчання. Стан технічної бази більшості державних університетів жалюгідний. З них, без жартів, можна робити музей. Є кілька просунутих вишів, але вони є радше винятками. Тут треба радикально змінювати підхід до організації, університети мають конкурувати за талановитих студентів, пропонувати їм проєкти в лабораторіях. Тоді звідти будуть виходити спеціалісти, які стануть основою безпекового ОПК країни. «Я не можу прийти в університет і дібрати там кваліфікованих людей» — Але як досягти цієї конкуренції між вишами у хардвері, забезпечити їх обладнанням? Нещодавно ректорка НАУ Ксенія Семенова зауважувала, що в жодному університеті країни немає безлунної камери, яка потрібна для проривних рішень зі зв’язком. У всіх закордонних виробників це базове обладнання. Торік ми були на екскурсії в європейських колег і напросилися в кілька університетів Чехії та Франції. В Україні немає схожих лабораторій, тож ми думали скористатися їхніми для вимірів. І ось заїхали до одного невеликого виробника в Парижі. У нього було сім безлунних камер. Одна з них розміром як кімната на 13 квадратних метрів. У ній можна класно протестувати дрон, РЕБ, будь-що, що має радіозв’язок. Безлунна камера як вольтметр має бути у всіх. Але вона справді коштує великих грошей. Ба більше, обладнання треба підтримувати в сучасному стані, недостатньо просто його купити. Плюс має бути команда, яка вміє з цим кваліфіковано працювати. А кваліфіковані спеціалісти вимагають гідної зарплати, тому що будь-яка комерційна компанія захоче їх перетягнути до себе. Відповідно в університету повинна бути можливість втримати цю людину. — А що в такому випадку можна зробити? Державним коштом це навряд чи можливо покрити. Я бачу проблему і можу говорити з позиції виробника. Я не можу прийти в університет і дібрати там кваліфікованих людей. Талановитий студент, який без належних умов здатний прокачатися в закладі освіти, це виняток. Тому потрібні зміни. Можливо, забрати пряме регулювання держави, щоб з’явилися наглядові ради і університети перейняли бізнесову модель. Водночас не можна всі наукові роботи міряти потребами бізнесу, деякі з них про майбутнє і потребують значних інвестицій. — А що вас як виробника зупиняє вкладатися в якийсь виш? У нас було два випадки, коли ми приходили в університети. Не буду конкретизувати які. Перше, з чим ми стикалися, — некваліфікований професорський і загалом викладацький склад. Ми звернулися із запитанням, чи можемо відкрити певний напрямок, працювати над дослідженнями в конкретній темі. Мені відповіли: «Так, звісно». Але я розумів, що люди намагаються вхопитися за будь-яку ідею, де передбачені кошти. Самі викладачі в цій темі не розбираються, не розуміють, що відбувається на ринку технологій. Відповідно не зможуть підібрати під цей проєкт людей, не знають, за якими критеріями. І для нас це великий блокер. Так, можна вкласти гроші для красивої картинки та піару, але на виході не отримати нічого в плані фахівців і розробок. На мою думку, роль будь-якого міністерства — не заходи проводити, а розв’язувати проблеми у своїй сфері, брати на себе відповідальність. А в нас проводять заходи, збирають лайки на офіційних сторінках. Чи щось змінюється від цього? Я переконаний, що ні. Лайки неможливо обміняти на безлунну камеру, до прикладу. «Військове керівництво ставилося до дронів як до Wі-Fі-роутера» — Ви фахово працюєте з дронами з 2013 року. Який основний геймчейнджер змінив сферу безпілотників? Ключовий геймчейнджер — поява дронів на полі бою. Я брав активну участь у Революції гідності, згодом приєднався до волонтерського руху «Аеророзвідка», і з цього почався мій шлях до оборонки. Щоб деталізувати про геймчейнджер, зауважу, звідки загалом пішла ідея «Аеророзвідки». Раніше у тактиці застосування артилерії в розрахунку завжди мав бути коригувальник. Артилерія стріляє далеко, людина очима не можете побачити, куди влучає. Потрібен хтось, хто буде фізично туди повзти, тягнути з собою радіостанцію, дивитися в бінокль і скеровувати, куди стріляти. Відповідно 2014 року москалі точно знали: коли стріляє артилерія, десь на передньому краї сидить людина. Яку можна знайти і вбити. І ці коригувальники дуже швидко стали фактично самогубцями. Відповідно це становило велику проблему. Артилеристам потрібно було щось, щоб розуміти, куди влучати, і не стріляти наосліп. «І тоді в руках людей з’явився перший дрон DJІ Рhаntоm» Він був масивний, з не дуже хорошою камерою і погано літав. Але коли підняли перший такий DJІ Рhаntоm, артилеристи збагнули, що можуть себе коригувати. З цього почалася «Аеророзвідка». З’явилося розуміння, що дронами можна бачити з безпечної зони. І я думаю, що це був перший випадок великого геймчейнджера, тому що всі подальші технології відштовхувалися від цього. Другий потужний момент — це народження «крил»-розвідників і бомберів. Наприклад, наш R-18 — це був перший бомбер, створений для війська, а не перероблений з китайського дрона. Ми його зробили як заміну ствольної артилерії і мінометів. У 2019 році, коли я ще служив у легендарній частині А2724 (тепер це команда «Дельта») разом з Маратом Утюшевим, ми подали на Генеральний штаб пропозицію зібрати представників усіх родів військ на нараду. Ідея була дуже проста: визнати дрони засобами, якими можна воювати. Тому що до цього моменту, як би це смішно не здавалося тепер, військове керівництво ставилося до дронів як до Wі-Fі-роутера. У 2019–2020 роках вони вважали, що це дурня визнати дрон засобом, яким можна воювати. На нараді ми показали дрон R-18, відосики, як горять москальські танки, принесли макети боєприпасів. Закінчилося тим, чим закінчилося, Генштаб у це не повірив. Тому у 2022 рік ми ввійшли з невеликою кількістю бомберів. Але потужно те, що головнокомандувач Сирський розповів, що за січень 2025 року 66% уражень по всьому фронту були завдані дронами. Відповідно з 2019 року з тези «нам твій дрон взагалі не потрібен» до 2025-го, коли дві третини всіх уражень на фронті завдані дронами, ми пройшли колосальний шлях. «Рій — це дуже складна архітектура, яку в дронах нині повторити майже неможливо» — А що, на вашу думку, стане наступною визначальною технологічною зміною? Якщо казати зовсім про радикальну зміну, треба згадати про зграю або ж рій БПЛА. Але спробую пояснити, наскільки це складне завдання. У чому відмінність між роєм бджіл і стадом буйволів? Стадо буйволів біжить і зносить усе на своєму шляху. Вони можуть знищити навіть своїх дітей, бо несуться натовпом. А рій бджіл вчиться, знає, до прикладу, з якої сторони починається дощ, може на це реагувати, змінювати ролі всередині. Чому рій складно зруйнувати? Тому що ви не бачите, хто там за що відповідає. Навіть якщо ви знищите одну бджолу, інша стане на її місце. Рій — це дуже складна архітектура, яку в дронах нині повторити майже неможливо. Ми навіть не можемо повністю описати її вигляд. Можливо, мине час і нам вдасться це втілити. «Те, що ми можемо певну кількість дронів підняти і посадити, — це натовп» Вони можуть знищити самі себе. А коли ви віддаєте рою завдання патрулювати простір, а потім за вашою командою знищити ціль, дрони разом «думають», міняються ролями. Вони як сенсори. І на цій технології можна побудувати повноцінний захист. Наприклад, доручити завдання захищати кордон, щоб дрони швидко аналізували і сповіщали, чи «це загроза», і виконали вашу команду, знищувати загрозу чи ні. Це буде наступний крок, тоді роль людини полягатиме в тому, щоб ухвалювати фінальне рішення. Але ризику при цьому не буде. Колись мене спитали, чому я займаюся дронами, я відповів, що на фронті повинні гинути дрони, а не люди. І це моя ключова мотивація. Тому що ми можемо скинутися грошима й купити дрон, але ніколи не зможемо купити дитині тата. Треба розуміти, що єдина наша преференція — це технології. Тоді ми можемо давати відповідь будь-якому ворогу. — Які технології мають з’явитися, щоб був рій безпілотників? Щоб існував рій, потрібен потужний штучний інтелект, комп’ютери для обчислень, сенсори. Адже люди у своїх відчуттях дуже обмежені. Наші показники зору, нюху, слуху не до порівняння менші, ніж у робота. Потенційно він може в значно ширшому спектрі бачити, аналізувати, ухвалювати рішення. Але це все треба розвивати. Плюс Україні потрібен повний цикл виробництва і розробки чипів. Поки ми залежимо від інших виробників, неможливо будувати потужні системи. Ми не виготовляємо сенсори, тепловізори. Усі матриці на наших дронах закордонного виробництва. Нам потрібно вкладатися у виготовлення батарей. Нині найкращі електричні дрони літають 6–7 годин. Але ми розуміємо, що це мало. Має відбутися революція в елементах живлення. Щоб дрон міг літати місяцями і не сідати. Таким чином я як виробник зможу дати повну картинку того, що відбувається, 24 години. Тоді ми можемо залітати будь-куди і знати, що відбувається. «Працюємо над прототипом надмалої ракети для БПЛА» — Як щодо розробок вашої компанії. Скільки фахівців залучено в R&D? У нас приблизно 100 людей займається R&D, постійно триває набір. Загалом у FRDМ три напрями роботи. Перший — це дрони-бомбери. Наш R-18 — це перший дрон, який офіційно пройшов повний цикл від розробки до пенсії. На його рахунку багато нищеної російської техніки типу «Солнцепек», БТР, різних танків. Ми його уже не випускаємо, натомість з’явився R-34, який перевершує утричі всі характеристики попереднього дрона. Другий великий напрям — наземні роботи, ми розробляємо бойові дистанційно керовані модулі, турелі під кулемет, гранатомет. Третій — високоточні боєприпаси для дронів. Нині працюємо над прототипом надмалої ракети для БПЛА. Колись ми придумали ударні дрони, а тепер вважаємо, що війську недостатньо мати просто хороший БПЛА. Дрон плюс високоточна зброя — це розв’язання проблеми. Думаю, сьогодні ми прицільно повинні будувати систему оборони на технологіях. Навіть якщо війна завершиться. Це єдиний захист, що завтра знову хтось не вломиться з чудернацькою ідеєю «а давайте поділимо Україну на шматки».

Відсутність дієвих планів перетворює відносини із Сполученими Штатами Америки на небезпечні для України, каже фінансовий аналітик Олексій КУЩ Між президентом США Дональдом Трампом та президентом України Володимиром Зеленським під час пресконференції в Овальному кабінеті 28 лютого сталася суперечка. Глави держав мали підписати угоду про надра, але Володимир Зеленський достроково залишив Білий дім. Що буде з нею тепер? &еnsр;Угода буде маркером геополітичної присутності США в Україні. Відновлення відносин почнуть із неї. Якщо відносини зіпсовано надовго, інтерес до угоди зникає. Тоді, ймовірно, подібну підпишуть Україна та Євросоюз. Він теж поставить в Україні свою геополітичну точку присутності. Такі угоди можуть бути з країнами, яких ми нині взагалі не розглядаємо. Коли наші еліти сваряться з американцями, то згадують про Пекін. Це стара звичка грати на протиріччях великих гравців. Із Туреччиною та Великою Британією теж. Можливо, з Польщею. Ми слабшаємо, а тому через певний час і Варшава може бути для нас сильним партнером. Угода про надра це серйозна історія? &еnsр;Так. В Україні є версії, що Трамп хоче задовольнити амбіції своїх виборців, а насправді йому байдуже до цих природних ресурсів. Я так не думаю. По-перше, Трампу не треба загравати з виборцями, бо вибори вже пройшли. Республіканці Трампа це трансформація держави в техностейт По-друге, угода показує зрушення американської політики до матеріальних речей. У демократів був більш ідеологічний ракурс політики, пов'язаний із ліберальною ідеологією та формуванням ліберального інтернаціоналу. Республіканці Трампа це трансформація держави в техностейт, знецінення ідеології, але посилення факторів матеріальних ресурсів. Перехід до техностейту це зміна політико-економічної моделі США? &еnsр;Техностейт це новий вид технократичного капіталізму, де політична влада концентрується в руках провідних технологічних корпорацій. Для них ключові інтереси ресурси, ринки збуту й технології. Хто побудує найуспішнішу модель, той і виграє глобальну боротьбу ХХІ століття. США та КНР нині паралельно будують свої техностейти. У Плані перемоги Володимира Зеленського є згадка про надра України на "трильйони доларів". Навіщо він це прописував? &еnsр;Думаю, наші політики ставили на те, що перемога республіканців у США не буде тотальна або ж узагалі на виборах президента переможе Камала Гарріс. Це план А. План В перетворити Трампа на Байдена. Створити умови, щоб він зайшов у колію Байдена. Це відбувалося шляхом апеляції до емоцій, але психотип Трампа такий, що він не ввійде в колію Байдена. Тому відсутність дієвих планів А та В перетворює відносини із США на небезпечні для України. Тепер похапцем формують якийсь план С. Чи можна говорити, що відтепер епоха тисяч меморандумів закінчується, а від України вимагають чогось конкретного? &еnsр;Ключова відмінність демократів від республіканців полягає в тому, що перші перебували у своєрідній "доктрині Брежнєва", тільки замість комуністичного інтернаціоналу був ліберальний. Будь-яка країна могла сказати, що будує модель ліберального трансгуманізму, провадить трансгендерну політику, й туди одразу йшли гранти, кредити, представників місцевої еліти брали на навчання у США. Свій потужний військово-промисловий комплекс це і є гарантія безпеки За Трампа Штати не платитимуть за те, що ви живете в їхній ідеологічній парадигмі. Трампу байдуже до ідеології, тепер ви маєте платити США за право бути поруч. Це і про продаж товарів на преміальному американському ринку, і про американську парасольку ядерної безпеки та механізми військового захисту. Трамп каже, що безпека це дорога послуга. Тому Білий дім почав роздавати "платіжні доручення" своїм союзникам по НАТО. Що взяти з України? &еnsр;От вони теж думають: "Що? Грошей немає". Вирішили, що візьмуть природними ресурсами. Це не про цінності, а комерція, виражена в тоннах, кубометрах чи доларах. Експрезидент США Джо Байден практикував риторику відкритих дверей НАТО без вступу, Дональд Трамп прямо говорить, що Україна не вступить в Альянс. Київ прагне гарантій безпеки. Як бути? &еnsр;Байден використовував метод скляних дверей. Україна билася, як дитина в аеропорту часом б'ється в такі двері. Трамп прямолінійний, його риторика не прикрита евфемізмами, недомовками. Це такий технократизм. У певному сенсі для України це може бути навіть корисно. Перестанемо вірити обіцянкам, будемо дорослішати, ставатимемо раціональнішими й далекогляднішими. Ми або вибудуємо свій технократизм, або програємо цю глобальну боротьбу, як програвали країни, які не змогли подолати феодалізм і перейти до капіталізму. Як Україні не повторити долі Речі Посполитої чи Молдавської держави, коли їх розірвали абсолютистські монархії? Ми ж не світова фігура, а країна, яка має підлаштовуватися під глобальні тенденції. &еnsр;Ми справді не світова фігура, але це треба осягнути на всіх щаблях суспільства. Багато українців думає, що ми в центрі всесвіту. Ключове це осягнення себе, як колись Фінляндія осягнула свою позицію у світі. І перестати просувати фантастичні ідеї, що ми "щит для Європи, форпост". Це калька польських міфів ХІХ століття. Нам треба перестати вірити в міф, що ми з населенням 25 чи 27 мільйонів людей, де незабаром понад половину буде пенсійного віку, можемо бути європейським муром. Потрібно відходити від активістської форми правління до експертно-мерітократичної. У нас нині активістська демократія, коли групи активістів самі себе уповноважують на слово останньої інстанції. Це антикорупційна боротьба, економічна або культурна політика. Нам потрібні фахові експертні групи, які не розказуватимуть, хто корупціонер чи чесна людина, а вибудують раціональні моделі для нашого розвитку. Але зробити це важко. Чому? &еnsр;Бо ми відмовилися від побудови власних інститутів управління, віддали все на аутсорс зовнішнім структурам. На певному етапі це здавалося корисним. Та потім країна почала втрачати самостійний напрям розвитку. Для мене символом цього стала ліквідація Національної академії держуправління. Це було намагання конструювати внут­рішні еліти. Звісно, там були цілком справедливі нарікання на якість освіти. Та якщо це за формою було неякісно зроблено, то це не означає, що по суті це було помилково. Внутрішню еліту, свою шляхту треба вирощувати. Чому Україна не може осягнути свою слабкість, коли всі показники печальні? &еnsр;Бо в нашій свідомості геополітичне середньовіччя. Цим пояснюється й популярність месіанських ідей і ухвалення політичних рішень, які призводять до трагічних наслідків. Може, ще відчуття реальної небезпеки створює так форму захисту. Тоді люди безкінечно розповідають про розвал Росії, парад на Красній площі. Тому ми так сильно відрізняємося від, скажімо, Фінляндії. У нас радше афективна політика. Це часом призводить до сплеску результатів, світ дивується, як можна таке зробити, але потім іде відкат до реальності. І тоді ми бачимо, що населення було 52 мільйони, а тепер 27 найбільше скорочення в Європі. Економіка роками бовтається між 180 мільярдів доларів до 200 мільярдів ВВП. Інфраструктуру зруйновано. А Фінляндія? &еnsр;У них ефективна політика. Вони раціонально використовують ресурси і внутрішні сили. Завдають ударів тільки в рамках наявних можливостей. Можуть вчасно зупинитися, коли втрати перевищують межі припустимого. Можуть формувати політику довгої волі. У нас же фінський сценарій багато років був синонімом образи. Але Фінляндія це розвинута економіка, член ЄС, а недавно долучилася до НАТО. Так, пізніше, ніж могла б у разі форсування цих подій, але ми ж не знаємо, чим це форсування для Фінляндії закінчилося б у 1950-х чи 1970-х. Тому для нас важливо зробити перехід від афективної політики до ефективної. Що робити Україні, які шляхи може обрати? &еnsр;Є кілька варіантів. Перший: вибудовувати свій техностейт, як це робить Туреччина, її ВВП перевершив трильйон доларів. Це складна економіка, високий рівень доданої вартості, низький рівень сировинних та аграрних секторів у структурі економіки. Ми можемо досягти ВВП у трильйон доларів, але не за 5 і не 10 років, а за три-чотири політичні цикли 20 років. Другий варіант: стати частиною іншого техностейту. Не в політичному значенні, а в інвестиційно-економічному. Інтегруватися в його геополітичний простір. Проблема в тому, що Європа цим курсом не рухається, а перетворюється на крамницю старожитностей Дікенса, переходить до формату сервісної економіки. Потрібне вміння бути надійним довгостроковим партнером Із малими техностейтами, як-от Туреччина, щільно інтегруватися не варто, бо в них не такий уже великий економічний простір, щоб із кимось ділитися. Треба спів­працювати з масштабними техностейтами, які можуть знайти для нас місце в глобальних ланцюгах доданої вартості. Їх два США та Китай. Якщо ні перший варіант, ні другий не будуть досягнуті, то в нас лишаєтся третій крок остаточне перетворення на сировинну економіку. Це відбуватиметься з поступовим зменшенням усіх основних параметрів: інфраструктура, енергетика, кількість населення. Повернення українців можливе лише в перших двох моделях. Сировинна модель не дасть великої кількості робочих місць і високих зарплат. Повертатися немає куди, якщо Україна експортує лише залізну руду, брухт, соняшникову олію та кукурудзу. Якщо нічого не робити, третя модель наше магістральне майбутнє? &еnsр;Так. Бо модель власного техностейту потребує вольових зусиль еліт. І бажано мати лідера, як Пак Чон Хі в Кореї (відомий як успішними реформами, що дали економіці Південної Кореї змогу стати однією з найкращих у світі та не повторити долі Південного В'єтнаму, так і жорсткими політичними репресіями. Країна). Друга модель потребує сильної дипломатії, і це не залежить прямо від нас. Захочуть нас бачити великі країни у своїх проєктах будемо там. Але можуть і не захотіти. Тут потрібне вміння маневрувати й бути надійним довгостроковим партнером. У другій моделі Помаранчева та Революція гідності, "електоральна революція" 2019 року чи будь-яка інша революція не вітається? &еnsр;Будь-які революції тоді небажані. Країна має забезпечити стабільність і спадковість рішень протягом 20 років щонайменше. Яка модель дає вищі гарантії безпеки? &еnsр;У нас багато людей не розуміє, що коли в Україні відбулася деіндустріалізація, то в такому тренді не можна побудувати ВПК світового рівня. ВПК потребує сотень і навіть тисяч суміжників та контрагентів із цивільних галузей економіки й підприємств подвійного призначення. ВПК це завжди вишенька на торті всього виробництва, як це є в Туреччині, Південній Кореї чи Ізраїлі. У цій моделі можемо виробляти власні зразки зброї. Свій потужний ВПК це і є гарантія безпеки. На друге місце я поставив би інвестиційну інтеграцію у великі техностейти, які матимуть в Україні свої інтереси. Щоб ця модель захищала, треба бути важливим як Тайвань для США. Тайвань важливий виробник мікрочипів. Тобто в нас у країні має випускатися щось важливе. Якщо ж цього немає, то треба робити мікс участі різних країн, як зробили Азербайджан чи Казахстан. Вони у свої енергетичні проєкти залучають, зокрема, турецькі, американські, китайські, британські, французькі компанії. Так вони диверсифікують і залежності, і гарантії безпеки. У нас проблема 2022 року була в тому, що Глобальний Південь не підтримав ізоляції РФ. Передовсім Індія та Китай. Вони створили альтернативний коридор для РФ, що дало їй змогу пережити санкції. А якби в Україні були китайські інвестиції, тоді агресія Росії отримала б іншу відповідь. І реакція Пекіна була б жорстка. До речі, аншлюс Білорусі Росією не відбувається, зокрема, тому, що в Білорусі зосереджені й виробництва, й китайські логістичні, транспортні шляхи в Європу. Москва боїться дратувати Пекін. Третя модель сировинна. Вона фактично не захищена перед зовнішньою агресією. Така країна може мати ефективну політику у вигляді активного нейтралітету, як Монголія чи Туркменістан. Це працює на тонкій межі, доки є компроміс між великими гравцями. Лише в рамках такого нейтралітету сировинній країні можна якось захищати свої інтереси. Передплатити журнал "Країна"

Переважна більшість українців оцінює Революцію Гідності 2013-2014 років як позитивний чинник для розвитку країни. Згідно з результатами соціологічного опитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), проведеного 4-9 лютого 2025 року, 62% респондентів вважають, що революція сприяла розвитку та покращенню ситуації в Україні. Водночас 24% опитаних мають скоріше негативну оцінку, вважаючи, що Революція Гідності призвела до руйнувань і страждань, а розвиток країни був відкинутий назад. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зменшення мобілізаційного віку: українці висловили свою думку У 2015 році, після подій Революції Гідності, 63% українців оцінювали ці події як народний протест за прозахідний розвиток країни, тоді як 20% вважали це боротьбою націоналістів за владу, підтриману західними спецслужбами. За десятиліття ситуація не зазнала суттєвих змін: в лютому 2025 року 67% респондентів вважають революцію народним протестом, тоді як 18% мають негативну точку зору. Значним досягненням є зменшення регіональних відмінностей у сприйнятті цих подій. Якщо у 2015 році значна частина мешканців сходу України (32%) мала негативну оцінку Революції Гідності, то у 2025 році більшість у всіх регіонах - західному (69%), центральному (71%), південному (62%) та східному (55%) - вважають її народним протестом. Опитування проводилося методом телефонних інтерв'ю серед 1000 дорослих респондентів на випадковій вибірці мобільних номерів в усіх підконтрольних Україні регіонах. Статистична похибка не перевищувала 4,1% для показників близьких до 50% і 1,8% для показників близьких до 5%. Згідно опитування фонду "Демократичні ініціативи" ім. Ілька Кучеріва та Центру Разумкова, у разі відкриття кордону для всіх категорій громадян 21% українців хотіли б виїхати за кордон, 70% не хотіли б виїжджати в іншу країну на постійне місце проживання. Ще 9% не визначились. Серед респондентів, які хочуть поїхати до іншої країни на постійне місце проживання, частка чоловіків становить 25%, а жінок 17%.

Яке для вас значення має Леся Українка? Ми називаємо її найбільшою письменницею. У чому масштабність Лесі Українки для вас?Літературознавиця Богдана Романцова, Фото: сulturаlрrоjесt.оrgЛесі Українка – це дуже символічна для мене фігура. У всіх є своє комфортне читання, те, що британці називають соmfоrt rеаdіng. У мене це листи Лесі Українки. Я знаю, що це прозвучить парадоксально і дивно, однак це правда. В моменти найбільших криз я перечитую оце повне листування Лесі Українки, що його видало видавництво "Комора". Коли почалося повномасштабне вторгнення, хтось читав нонфікшн, хтось новини, а я читала те, що Леся Українка написала своїм подругам. Що можна побачити у листах Лесі, щоб зрозуміти її масштаб чи значення? Там дуже багато всього. По-перше, я знаходжу там опертя. Леся Українка жила в непрості часи, вона сама дуже багато писала про імперію. До речі, у цьому виданні видно, що вирізали у радянські часи, там можна побачити, які саме фрагменти цензурувала радянська влада. Це історія про те, що важкі часи минають, а після лишаються сильні тексти – це основа. Крім того, Леся там дуже людяна. Я бачу, як вибудовується коло розумних, сильних жінок. І мені би хотілося, щоб в моєму житті так само були сильні, розумні жінки, ось це мистецьке коло, з яким можна йти поруч і все подолати. Ну і нарешті Леся Українка дуже дотепна. Ми іноді забуваємо, що вона мала прекрасне почуття гумору.Коли я планувала говорити про Лесю, яку ми не знаємо, я спіймала себе на думці про те, що кожне покоління не знає Лесю по-своєму. Ось, наприклад, моє покоління вчили, що Леся марксистка, що вона друг робітників, хвора дівчинка, страждальниця, дівчинка з грабельками. Моя мама розповідала мені, що сторіччя з дня народження Лесі Українки в 1971 році радянська влада відзначала дуже пафосно. Це було в рамці контрпропаганди проти буржуазних вигадок про Лесю Українку. Яка ваша думка, чому радянська влада так заморочувалася з тим, щоб Лесю використати в своїх інтересах? Адже після більшовицького перевороту вони могли її викреслити з української літератури. Чи не можна було? Літературознавиця Богдана Романцова, Фото: www.fасеbооk.соm/lіtоsvіtаТак, вони справді заморочувалися. Коли вона померла, вони опублікували замітку, що от померла Леся Українка – великий друг робітників і авторка бадьорих текстів, які будуть нас і далі наснажувати до праці. Це дуже комічно звучить, як на мене. Леся Українка була така велика і така помітна, що її годі було обійти. Я думаю, радянська влада це помітила, коли ховали Лесю. Тоді була величезна процесія, коли перекривали трамвайні колії, коли без перебільшення десятки тисяч людей йшли прощатися із найбільшою поеткою своєї епохи. Я думаю, в той момент радянська влада усвідомила, що це як з Тарасом Шевченком – його не можна обійти. Як-не-як, це все одно була велика трійка української літератури. Але треба було якось її пристосовувати. Тому совєти почали казати про нібито марксизм. Це неправда, Леся сама писала в листах, що вона не вірить у вчення Маркса. Почали також писати про якісь соціалістичні її погляди, про те, що вона з родини збіднілих поміщиків, що теж неправда. Тож почали прибріхувати, де могли, і потім намагатися міфологізувати її прозу, поезію, драми. А те, що було незручне, як от "Бояриня", то замовчували. Ця драматична поема була більш як століття під забороною і надрукували її тільки в 80-х роках.І то наприкінці, у 1889-му році. Я пам'ятаю, як ми прочитали "Бояриню", і для нас це стало відкриттям. Тож далі починаються 90-ті роки й інший погляд на Лесю. Вона з'являється на купюрі, у жовтій пресі, обговорюються її якісь стосунки з Ольгою Кобилянською, лесбійські мотиви в її листах. І ось уже є інша Леся – її нещасне кохання і так далі. Що ви думаєте про цей її образ?  Якийсь такий маятник хитнувся в інший бік. Спочатку вона була геть забронзовіла, як на пам'ятнику – висока жінка, яка вболіває всім серцем за працівників Радянського Союзу. А тепер це жінка, яку ми можемо розглядати під мікроскопом і шукати там якісь її умовно хтиві погляди. Однак це, звісно, не так. Це чергове перекручування, і на це працювали конкретні пропагандисти. Ми всі знаємо їхні імена. Мені здається, що ідея про лесбійську фантазію – це дуже хитка і не дуже доказова історія, тому що в принципі мода спілкування Лесі Українки і Ольги Кобилянської цілком вписується у взаємодію жінок того періоду. Мені подобається у вікторіанській літературі, що там часто жінки опиняються в одному ліжку, і це не сприймається як щось дивне, бо просто вони можуть так проводити час. Це взагалі ніким не розглядалося як щось серйозне. Вони можуть просто там читати, наприклад. І так само тут про Лесю Українку і Ольгу Кобилянську. Ми можемо інтерпретувати, думати. Чи було це, чи не було, ніхто не знає. І чи так важливо це? Це була дуже ніжна, дуже тонка дружба, а головне – взаємодія двох мисткинь. Жінки-мисткині тоді гуртувалися, тоді формувалися жіночі кола, видався перший в Україні феміністичний альманах "Перший вінок" Наталії Кобринської та Олени Пчілки. І це було важливо. Мені здається, що Леся знайшла союзницю. Тобто ось ця манера спілкування "а хтосик, я думаю про хтосика" на той час була абсолютно природною і звичайною формою спілкування?Абсолютно природною. Вона так само, наприклад, ніжно пише до Ізидори, своєї сестри, і до близьких. До мами вона пише зовсім по-іншому, бо це зовсім інша позиція. Це відчувається, це диспропорція влади між ними. Однак до близьких подруг вона пише дуже чуттєво.Частина історії вже 90-х та 2000-х років про Лесю – це стосунки з її матір'ю. Багато говорили про те, що Леся була небажаною дитиною, і Олена Пчілка навіть поїхала відпочивати десь після пологів, тому що їй було так складно перенести народження цієї дитини. Що ви скажете про стосунки Лесі Українки та Олени Пчілки?  Думаю, непросто бути донькою Олени Пчілки, бо на тебе одразу стільки всього покладається. Так, відчувалася різниця у ставленні до Михайла, старшого брата, і до Лесі. Ця, як кажуть тепер, післяпологова депресія вплинула на Олену Пчілку, тому що батько опікувався донькою, по суті, він пішов в декрет. Це дуже теж феміністична історія. Я з цікавістю колись перечитала листи Лесі Українки до Олени Пчілки, і вона в них дуже обережна. Вона, наприклад, часто виправдовується. Вона пише: "Мамо, вибач, тут монолог Іфігенії вийшов такий довгий. Я розумію, що це, напевно, не найкращий спосіб". Це про "Іфігенію в Тавриді". Таких моментів дуже багато. Вона ніби трішечки побоїться зачепити її якось. Тексти Лесі Українки дуже часто написані від імені жінки. Чи помічали ви у них продовження розмови з матір'ю? Так, я відчуваю оцю спадкоємність і в "Касандрі". Ось ця дівчина, яка народилася, і в неї теж є брат – Гелен. Дівчина, через яку говорить щось геть інше, і ніхто їй не вірить: ні старше покоління, ні батьки, ні люди навколо. Є оце відчуття, вона завжди трішечки відчувала себе на маргінесах. Мені здається, що і в її "Лісовій пісні" теж можна вловити певний конфлікт зі старшим поколінням і відхід від більш народницької традиції ХІХ століття в суто модерну європейську традицію. Вочевидь, це автобіографічні образи, однак ніколи не було прямих шпильок. Леся Українка завжди трималася дуже поважно. Я повернуся до цього міфу: Леся – марксистка, Леся – лесбійка, Леся – небажана дитина. Чи ви пригадуєте якийсь момент або знак, коли Леся стала частиною нас? Коли відбулося те, що називається увласненням національного генія? Що це для вас було?У мене є кілька таких моментів. У мене, як літературознавиці, був момент, коли я прочитала "Nоtrе Dаmе d'Ukrаіnе" Оксани Забужко і побачила дуже різну, дуже глибоку Лесю. Я побачила, як можна буквально препарувати її тексти. Тобто знялася ця ідея недоторканності текстів. Тексти перестали бути священним письмом, а від цього стали для мене ще більш живими. І наступний момент – це Революція гідності. У цей момент, коли ми всі були там і йшли із плакатами Лесі, вона була поруч із нами і вона сприймалась як та, що була би серед нас. Оце був момент абсолютно народної Лесі. Мені здається, це дуже символічно, що в часи найважливішої за моєї пам’яті революції біля нас були саме письменники. На стінах висіли Іван Франко, Тарас Шевченко, Леся Українка. Мої знайомі з Могилянки вийшли з плакатами про Мішеля Фуко. Тобто це буквально інтелектуальне середовище, вже мертве, було поруч із нами і серед нас. Ми сприймали всіх їх, як союзників. Я знаю від Віри Агеєвої, що Леся у свій час не вважалася письменницею №1. До речі, і в родині мама вважала її другою після старшого брата Михайла, не такою талановитою. І так само виявляється, що письменницею №1 була Чайка Дніпрова, а не Леся Українка. Як так могло статися? Так, це дивовижно. Мені здається, передусім впливало на це те, що Леся майже не жила в Україні. Ми сприймаємо її як суто українську письменницю, однак не можна забувати, що велику частину часу вона була поза межами України. Це Грузія, Італія, Єгипет – насамперед теплі країни, де їй потрібно було бути через стан здоров'я. Леся підтримувала зв'язки із середовищем здебільшого через листування, тому воно таке багате і велике. Леся Українка дуже виламувалася із загального стилю, тобто вона була на вістрі у цій неоромантичній, потім модерністській традиції. Вона писала досить незвично для багатьох. І справді в неї був свій гурток – спочатку "Плеяда", оце молоде покоління, яке вона називала європеїстами, люди, які вивчають європейські мови, читають європейську літературу. Пізніше це уже коло на кшталт Ольги Кобилянської. Також її хорошою подругою була Людмила Старицька-Черняхівська. Однак все одно Леся була дуже складна, її драми були не такі прості для розуміння. Її завжди треба було інтерпретувати. У Лесі часто питали, а чому ти пишеш не на українські теми? Навіщо тобі античка, юдейська історія чи якісь давні тексти? Чому "Дон Жуан"? Чому "Касандра"? Чому ти не пишеш про життя українських селян? А вона таким чином насправді вписувала нашу літературу у загальний контекст. Вона робила її частиною європейської літератури.Геннадій Хрукевич казав щодо Лесі Українки: "Для чого писати про Трою, якщо можна писати про Україну". А вона казала: "Навіщо стільки писати про черевички коханої". Вона його дуже добре тролила. Мені цікаво, як можна було в драмі "Оргія" не розуміти, що йдеться про Україну? Як можна було не розуміти, що античні сюжети, які вона бере, можна трактувати в український спосіб? Але цього якось не помічалося. Той самий прийом втаємничення через інші сюжети потім використовували неокласики, тому Микола Зеров дуже орієнтувався на Лесю Українку в цьому.Розкажіть, будь ласка, що таке "Плеяда"? Яким було це середовище?"Плеяда" – це середовище молодих людей від 17 до 20 років. Почалося все з того, що вони вирішили перекладати насамперед європейську літературу. Там була Леся Українка, Максим Сливинський, Людмила Старицька-Черняхівська. Потім на різних літературних зустрічах вони понабирали собі ще людей і взялися за таку буквально місійну історію перекласти весь основний канон європейської літератури. У 17-18 років я, наприклад, про це не думала. А от ці люди хотіли зробити спадщину доступною. Це, нагадаю, часи Емського указу, коли перекладати українською, тим паче якусь складну літературу, було заборонено. Українською можна говорити десь там, бажано в селі з коровами, а перекладати, публікувати навчальну літературу, займатися високими справами – заборонено. Проте вони намагалися обійти ці заборони у різний спосіб. Наприклад, вони думали надрукувати це російськими літерами, щоб цензор пропустив. Це була спроба, але потім все одно заборонили в якийсь момент. Ця історія про те, як люди в 19 років сидять і разом перекладають величезні тексти,  вона мене заворожує. Я правильно розумію, що це друкували десь у Львові, а потім перевозили контрабандою?Так, там були історії, як дівчата перевозили українські книжки у зачісках чи у капелюшках. Найчастіше це були саме жінки. Тобто це була буквально історія контрабанди. Для мене дивовижним є те, як в провінції Російської імперії народжується така дитина, яка не маючи офіційної освіти, вивчила всі ці мови. Яким чином сформувалося? Хто це формував у ній?Це насамперед було середовище – ці великі п'ять україномовних родин в Києві. Потім Леся переїхала в Колодяжне, почалося переслідування. Леся розказувала історії, як про них ходили чутки, що в місті є україномовні діти. Вона потім жартувала: "Якби я знала, що це будуть переказувати, я б розказала якусь цікаву смішну історію".Також це, звісно, вплив дядька – Михайла Драгоманова, який емігрує у Софію, тому що боїться переслідувань. Його звільняють з університету, і він розуміє, що його можуть відправити у заслання.При цьому в Емському указі він був прописаний ніби якимось окремим підпунктом.Це також середовище родини Лисенків і ця прекрасна мистецька історія. Звісно, Лесю не віддавали в школу чи гімназію. Це була позиція Олени Пчілки – вона не хотіла, аби дітей зросійщували і максимально утримувала їх вдома. Освіта була домашня, причому були різні репетитори. Батько, наприклад, вчив її точних наук. Коли ми думаємо, що Леся знала тільки гуманітаристику, – це неправда. І мама, звісно, викладала. Тобто діти постійно були в процесі навчання. А коли не було навчання, то були якісь музичні чи літературні конкурси. Тобто це дуже хороше мистецьке середовище, яке її сформувало. Але батько, кажуть, говорив російською. Якою мовою розмовляла сама Леся?Олена Пчілка дуже ображалася на свого чоловіка, що він говорить російською, тому він вставляв українські слова час від часу, як правило, в звертаннях. Олена Пчілка, звісно, була принципово українськомовною. Леся говорила і тою, і тою, однак в її активі взагалі було дуже багато мов: і німецька, і французька, і польська, й італійська. І Леся якось дуже легко перемикалася між мовами. В її листах, мені здається, можна зрозуміти, яку літературу вона читає. Це тільки моя гіпотеза, вона не доведена. Просто іноді в листах вона вставляє то італійські слова, тоді, я думаю, що вона читає якогось італійського автора, то німецькі, то французькі. Тобто вона часто поєднує мови, для неї це абсолютно органічна історія.Олена Пчілка не хотіла, щоб діти навчалися і розвивалися у цій проросійській культурі. Я раджу прочитати її новелу "Артишоки", де вона розповідає про збіднілу українську шляхту, яка шукає для своєї дочки чоловіка. Вони знаходять москаля, купця, який не знає, що таке артишоки, але який знає, що таке "парєная рєпа". Леся не залишила нам таких свідчень в текстах, але в листах, очевидно, є її ставлення до російської культури і літератури. Чи ви можете розповісти про це? Олена Пчілка була ще більш радикальною. Навіть Марку Вовчку дісталося від неї. Вона казала: "Що вона може нам розказати, ця кацапка?". Однак Леся Українка також буває дуже різка у висловлюваннях. Коли вона описує росіян за кордоном, вона каже: "Ці кацапи, які думають, що їхню собачу мову ніхто не розуміє, вони так собачиться між собою, і це непристойно". Був смішний епізод, коли вона побачила російський корабель десь в порту в Італії і почула, як там біля берега розмовляють матроси. Вона каже: "Це такий сором. Це наші співгромадяни, однак не співвітчизники". Ніби громадяни однієї великої імперії, однак не співвітчизники. Вона не розділяє з ними вітчизну. Це протиставлення дуже відчутно. До речі, потім радянська влада повикреслювала всі ці уривки.Також Леся активно критикувала Достоєвського, вона казала, що це взагалі крайня якась кацапщина. Так самого Льва Толстого. У неї було абсолютно здорове ставлення до імперської літератури, вона дуже чітко зауважувала ці маркери. Мені здається, у своїх текстах вона теж постійно підіймає постколоніальну історію. Вона дуже співчуває народам, які вищі за культурою, однак поневолені у військовий спосіб, їй це завжди болить. Так, тому що і Касандра — це дочка царя, який програв. Тобто це надання голосу ніби поневоленим, підкореним народам.До речі, вона історію свою також компілювала для того, аби змістити акцент. Їй дуже боліло, що Російська імперія завжди підсвічує історію Богдана Хмельницького і оцього об'єднання братніх народів. Тому вона скомпілювала власну історію з розмов з Драгомановим, аби доносити іншу точку зору. Я так розумію, що вони з Драгомановим не так і часто бачилися, але більшість їхнього спілкування ми можемо побачити у листах. Так само я бачу дивовижні речі в її листуванні з Агатангелом Кримським – нашим сходознавцем, великим інтелектуалом і поліглотом. Тобто Леся теж постійно навчається у нього. Нам здається, що деякі речі нам дуже знайомі, зокрема, про ці артишоки і "парєную рєпу". Для нас зараз це очевидні речі, але тоді, всередині імперії, вони могли тільки вимріювати Україну, якою вона буде, і її культурну окремішність. Тоді говорили, що це було справді щось профетичне і пророче. Абсолютно. І показово, що всі вони потім увійшли до складу УНР. Хтось був послом, хтось був заступником міністра. Та ж сама Старицька-Черняхівська входила в уряд, і, до речі, потім загинула по дорозі на заслання. Дуже багатьох репресували. Чоловік Лесі був в уряді. Тобто все це середовище, яке довгий час трималося за культуру, ще й тому, що у нас не було своєї державності. Тобто культура великою мірою мала підміняти цю політичну роль, політичну державність. І треба було зберегти українськість в усі способи, тому культура така важлива. Однак при цьому Леся Українка, яка називала себе свідомою українкою, ніколи не ставилася з погордою до інших народів, наприклад, східних. Вона ніколи з погордою не писала про Крим. Вона завжди намагалася з'ясувати у місцевих, як у них тут все облаштовано. У неї ніколи не було такої імперської позиції, вона була їй дуже чужа. Я ще хочу повернутися до матері в контексті віри, в контексті Лесі і релігії. Вона зі своїм чоловіком Климентом Квіткою жила без шлюбу.Перші п’ять років вони жили без шлюбу. Мама постійно Лесі писала відчайдушні листи, що треба жениться нормально, треба повінчатися, це ж головне. Леся не могла зрозуміти, навіщо це. Але Пчілка продовжувала, мовляв, всі так роблять. І нарешті, напевно, вона так втомилася, або вже й сама на це плюнула, що вони повінчалися в районі Деміївської і поїхали звідти на трамваї удвох. Нікого не було на весіллі. Тобто це була свідома позиція. Вона не хотіла бути дотичною до всіх цих великих церковних таїнств, таких пафосних, коли весілля і 500 тисяч людей. Для неї це була дуже приватна справа. Коли вона поїхала від мами до Сергія Мержинського – перше велике кохання Лесі, коли він помирав від туберкульозу, мама її теж намагалася зупинити. Тому що це, мовляв, непристойно молодій дівчині 19-20 років їхати до ледь знайомого чоловіка і бути з ним. Словом, Леся постійно порушувала ці норми і на рівні релігії теж. Мені здається, їй дуже не імпонувала церковна догматичність. У "Боярині" це відчувається, коли все за звичаями, все чітко, крок вправо, крок вліво – це вже заборона. У неї були якісь дуже приватні стосунки із Богом, тому вона ніколи не була прихильна. І з ранньохристиянських драм, до речі, це теж відчувається – і в "Катакомбах", і в "На полі крові". Ця історія християнська її постійно підважує. Здається, її рідна сестра Ольга так само теж не хотіла вінчатися. Це було пов'язано з цією фразою, що жінка кориться чоловікові. Так, у них була така принципова позиція. Ольга, до речі, була однією з перших авторок біографії Лесі, на які ми можемо спиратися.У Лесі було якесь своє ставлення до кохання, вона вважала його ірраціональним. Мене завжди дивувала природа її кохання до Сергія Мержинського, до цього білоруса, якого вона так страшенно любила, що поїхала у Мінськ, коли він помирав. Мені він не виглядає навіть красивим чоловіком. Кажуть, що він був красивий, але я з фотографії цього не бачу. Проте це не головне. Розуміючи, що Леся його любить, він вже перед смертю диктує їй листа до Віри Крижанівської, іншої жінки. Я питаю себе, як Леся Українка могла кохати таку людину, яка, мені здається, недостойна цього, тому що пристойний чоловік не міг би так поводитися. Яка ваша думка? Чи ви думали про це?Так, я думала про це. Мені здається, у Лесі був такий типаж чоловіків – з гарною бородою. Я думаю, що красива борода для неї важить. Ламберсексуал – ось типаж Лесі Українки. Це привабливі чоловіки. До речі, Мержинський дуже переживав навіть на смертному одрі, як він буде виглядати, коли з ним будуть прощатися. Він казав: "Лесю, ти прикрий мене гарно вуаллю, ти прикрась мене квітами, щоб я був гарним, коли вмиратиму". Він дуже переживав за такі речі, тобто він стежив за своїм іміджем. Для Лесі це, мені здається, така дуже романтизована історія. Вона ж обожнювала Гайне, любила Новаліса і всю цю німецьку романтичну традицію. І любов до недоступного, далекого чоловіка, і бажано, щоб він ще й помирав, тобто був ще більш недоступний, – це такий великий міф, який ми вимріємо. Тому, можливо, вона й написала свою "Одержиму". Для неї це була частково така юнацька міфологізована історія. Можливо, їй подобалося любити таку людину. Тобто не так він, як ось ця ідея високої любові-самопожертви, про яку вона часто пише, була їй близька. І потім вона іноді закохувалася в таких чоловіків, які здавалися дещо недоступними. Той же Нестор, який потім одружиться із багатійкою, і про що вона теж дуже іронічно буде писати в своїх листах. Мені здається, єдині прям здорові стосунки були уже з чоловіком. Це здорова історія, коли кохання, повага і захоплення взаємні. А до того це були лише романтичні поривання. Леся одружилася з Климентом Квіткою, коли їй вже було десь біля 30 років, тобто вона вже була зріла людина. Тут я хочу запитати вас про Лесю Українку як меценатку, про те, як вона фінансувала фольклорні експедиції на Наддніпрянщину. Так, це були експедиції Філарета Колесси, де збирали пісні. До речі, Леся цього не афішувала, вона не казала публічно, що вона є меценаткою таких проєктів. Здається, це від батька пішла традиція тихого меценатства: підтримувати, але при цьому не бундючитися цим. Її батько дуже багатьох митців підтримував. Леся взагалі дуже багато уваги приділяла збиранню народних пісень. Це теж дуже символічна річ, бо на цьому можна вибудовувати свою ідентичність, шукати коріння культури. Чому в німецькій літературі цим збиранням фольклорних коштовностей займаються, наприклад, романтики в часи постання національної держави? Тому що важливо вивести своє коріння звідкись. Мені здається, в Лесі теж була така інтенція – вивести коріння, показати тяглість культури, що ми не вчора тут народилися, а що це велика традиція. Це неоромантична історія. Вона спонсорувала ці експедиції, і, здається, навіть зберігся її голос, де вона співає одну з таких пісень. Він досить погано чутий на записі. Я слухала на цій виставці Лесі Українки, кажуть, що це її голос. Ми точно не знаємо. Кажуть, вона навмисне потім дряпала ці записи, бо їй було не дуже зручно, як вона звучить. Чоловік Лесі Климент Квітка свого часу не емігрував, як і решта, й опинився в Москві. Чи ви знаєте, чому і як так сталося? Він брав участь в УНР, був частиною уряду, мав досить високу посаду. Оскільки він був юристом, то займався цими документаціями, однак не склалося. Там були якісь історії, здається, з допитами і всім іншим, як з усіма. Чому він не емігрував? Важко насправді пояснити. Він багато говорив про Лесю і далі, але не виїхав. Шкода. Я хотіла запитати про цей феномен такого нерозуміння масштабу Лесі Українки. Наприклад, те, що 14-томник був виданий лише у 2021 році, до її 150-річчя. Існує Інститут літератури, існує держава, яка в принципі повинна була розуміти значення поетеси. І виходить, що поки Леся була потрібна радянській владі, як прапор марксизму чи друг робітників, її дуже вшановували і багато видавали. А потім за 30 років незалежності так і не видали її повне зібрання творів. Як таке могло статися? Так, це дуже сумна історія. Можливо, через шкільну програму людям не хотілося читати далі Лесю. Я пам'ятаю це перше видання "Перун", де були її драматичні тексти, вийшло, коли про Лесю почали говорити, тобто з'явилася якась цікавість до Лесі Українки. Потім Волинський університет певний час готував зібрання, займався текстологією. Проте воно якось йшло дуже повільно, поки не з'явилася воля кількох видавців і з'явилися кошти на це. Це ж спільний проєкт Волинського університету, "Смолоскипу" й Інституту літератури. І вони просто за кілька років все це допиляли. У нас загалом було не дуже добре із книжковим ринком. Важко було знайти на це кошти. Держава не сильно хотіла на щось давати, окрім серіалів. Це дивовижно, однак їм здавалося, що Леся Українка не така корисна, як якісь серіали. А зараз Леся – це вже комерційний продукт. Зараз футболки з Лесю Українкою всі купують. Проте ще буквально 10 років тому я пам'ятаю, як було таке невелике коло людей, які про Лесю часто говорили. Оксана Забужко дала дуже точне визначення про те, що Леся Українка видала українцям паспорт, що вони європейці. Як ви це розумієте? У чому цей паспорт? Графіті французького художника Крістіана Гуемі, відомого як С215, із зображенням Лесі Українки, на одному з житлових будинків, зруйнованих російською армією у Бородянці, Фото: Gеtty Іmаgеs Так, вона справді вписала нас у європейський контекст на всіх рівнях. Для Європи, для західної культури загалом дуже важливе це відчуття постійної взаємодії, коли ми не просто тут є десь особливо такі незрозумілі, такі самі в собі, такі орієнталістські, а коли ми є частиною цієї культури і між нами всіма відбувається постійний такий обмін речовин. Леся Українка в багатьох моментах його запустила і своїми перекладами, і своїм осмисленням архетипів європейської літератури, і тим, що потім про Лесю почали говорити і писати. Тобто вона сама стала приводом для продовження літературної традиції. І тим, що вона нарешті голосно говорила про те, що ми є частиною Європи, і нам найголовніше – це долучатися до європейської літератури і культури. Мені насправді складно уявити, що все це зробила одна жінка за 42 роки. Я згадала чудову статтю Шевельова про Лесю Українку, де він пише, що вона унікальна тим, що в історіях, які вона розповідає у своїх драмах, говорить про ідеї, які стають пристрастями. І це, власне, теж дуже велика новаторська річ, яку вона зробила. Я хочу запитати, чи вона перекладена, як вона перекладена, чи ми можемо нею комунікувати зі світом? Чи ці переклади якісні? Чи можна її знайти на полицях в Європі чи в Америці? Є переклади. Не всі, але є. І діаспора цим займалася. Після повномасштабного вторгнення вона йшла в театральних постановках. Наприклад, у Лондоні в театрі "Омнібус" були постановки "Касандри". Вона доступна в Америці. Я колись аналізувала, скільки там тих перекладів, все одно, по-перше, це не повне зібрання, по-друге, їм дещо не вистачає промоції. Тобто ці переклади є, їх можна взяти в бібліотеках, однак, щоб вона була прям помітна і про неї говорили, цього дещо бракує. Тому я з подивом потім читала рецензії, коли люди відкривають для себе Лесю Українку, не українці, не дотичні до української діаспори, наприклад, просто люди, які пішли на постановку, і вони здивовані, що вони не знали її раніше. Справді якось Лесю ми доносимо, мені здається, недостатньо активно і говоримо про неї недостатньо гучно саме за кордоном. 

Цей воєнний злочинець вижив у візантійських інтригах і зміг вижити лише завдяки своїй нелінійній неординарності.   Його професійний почерк особливо проявляється в штучних кризах, які він майстер влаштовувати для власного режиму. Саме так, я не обмовився.   Для ефективного управління політичними системами необхідні малі, але правильно організовані резонансні дії, які б перевіряли її актуальну цінність, здатність виживати та зміцнюватись. Імунітет системи набувається завдяки природним або штучним кризам, випробуванням та викликам. Ефемерна майстерність проявляється в керованості цих подій. Перфектна задача — провести такі флуктуації системи (випадкові відхилення), які б "перевірили" її життєздатність, дали впевненість у наступних діях з випробування її на міцність.Читайте також: Для миру слід переконати Путіна у неможливості воєнної перемоги Подія, яка найбільше його вразила і сформувала політичну патологію, — Революція Гідності в Україні. Вона показала історію успіху повалення клептократії, а згодом увінчалась електоральною революцією 2019-го, адже демократичним чином привела до влади вихідця з неполітичного середовища. І таку подію керовано "відіграти" в російських умовах не є можливим. Читайте також: Ніяких конкретних домовленостей між Трампом і Путіним не існує: таємні розмови очільників США та РФВійна повинна була знищити прабатьківщину некерованості, підсилену народною творчістю. Знищивши її, він показував всій підвладній російській ойкумені свій дар альфа-володаря, здатного впоратися з викликом. А далі — геноцидний демонтаж української ідентичності, безпековий снобізм, імперіалістична увертюра і євразійська тюрма народів.Як упоратись із цим Путіним? Макіавеллівським та єзуїтським проактивним способом.ДжерелоПро автора. Олег Постернак, політтехнолог, політичний консультант, член Асоціації професійних політичних консультантів УкраїниРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Із 18 лютого 2014 року розпочався найтрагічніший етап Революції гідності протягом трьох днів у центрі Києва в сутичках з "беркутівцями" і "тітушками" загинули більше 100 людей. Десятки майданівців зникли безвісти, а більше тисячі отримали поранення. Gаzеtа.uа пропонує згадати найгарячішу фазу протистояння на Майдані переглянувши відео та фотографії зроблені у ті дні. Сьогодні пропонуємо підбірку за 18 лютого, яке у 2014-му припало на вівторок. ХРОНОЛОГІЯ 18 ЛЮТОГО 2014-ГО Цього дня розпочалася мирна хода майданівців до Верховної Ради. Люди вимагали аби парламент повернув зміни до Конституції, що обмежували вплив президента вони були внесені 2004 року, але були визнані нелегітимними Конституційним судом України 2010-го. Мирний пікет переріс у масові зіткнення людей із силовиками. Активісти розгромили та спалили офіс Партії регіонів. Після обіду "Беркут" розпочав штурм Майдану. Силовикам активно допомагали "тітушки", які нападали на майданівців у Маріїнському парку, на вул. Шовковичній, Липській, Інститутській. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: За 8 років країна стала не такою, як мріяли. Але найкращою, якою може бути Аби до майданівців не прибувала підмога у Києві зупинили метро та обмежили в'їзд до столиці, зупинили рух потягів із Західної України. ПІДПАЛ БУДИНКУ ПРОФСПІЛОК О 20:00 "беркутівці" штурмували барикади протестувальників за допомогою бронетранспортерів. Один із них майданівці підпалили. У відповідь силовики в ніч на 19 лютого підпалили Будинок профспілок. Багато людей рятувалися, стрибаючи униз із верхніх поверхів. Пожежа тривала ніч. Вранці на місці виявили кілька тіл. Загалом 18 лютого у протистояннях із силовиками загинуло щонайменше 22 майданівці. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вісім років розстрілам на Майдані. Найцікавіше в журналі "Країна" 21 листопада 2013 року президент Віктор Янукович призупинив переговори про асоціацію з Європейським Союзом. Увечері у Києві на майдан Незалежності вийшли невдоволені таким рішенням студенти. Це стало початком Революція гідності, яку у перші тижні називали Євромайданом. Революція гідності тривала 94 дні. До восьмої річниці Майдану Gаzеtа.uа готувала велику фотопідбірку тих подій із власного архіву за 2013-2014 роки.

Революція Гідності: 11 років тому на Майдані розпочалося силове протистояння18 лютого 2014 року розпочалося силове протистояння між силовиками та протестувальниками на Майдані. Під час триденних сутичок загинули 82 особи, 622 людини постраждали.

Революція Гідності стала найбільшим страхом Путіна

У Дніпрі до Дня Героїв Небесної Сотні запрацювала музейна виставка "Протест/Архітектура. Барикади й намети: світ і Україна". Вона розповідає історію протестних рухів, серед яких Революція Гідності

Між Трампом і Путіним може статися подібне, як було між Гітлером і Сталіним: спочатку медовий місяць, а тоді росіянин розсердить американця і вибухне серйозний конфлікт, каже філософ і релігієзнавець Мирослав МАРИНОВИЧ Триває період змін у світовій політиці. Недавно президентом США став Дональд Трамп. Чого очікуєте від його каденції для України? &еnsр;Є дві площини, в яких можна це аналізувати. Я не можу очікувати від такої морально невиробленої людини, як Дональд Трамп, позитивних змін для України і світу. Не думаю, що зло може породити добро саме собою. Така думка про нього в мене склалася через протиправні дії, яких не визнає. Наприклад, захоплення Капітолію 2021 року. Трамп і Путін споріднені духом. Була навіть цитата Трампа, що він захоплюється досягненнями Путіна, хоче з ним встановити добрі стосунки, вирішувати справи разом. І не вбачає тут якоїсь моральної поразки. Є й інша площина, суто політична. Припускаю, може статися подібне, що було між Гітлером і Сталіним. Спочатку медовий місяць поділити сфери впливу, вирішити все через силу. Але якщо є два авторитарні лідери, то їхня дружба закінчується, як правило, тим, що хтось хоче бути першим. От тоді, коли Путін розсердить Трампа чи той Путіна, можливий серйозний конфлікт. Дональд Трамп доручив спецпредставнику з питань України Кіту Келлоґу завершити російсько-українську війну за 100 днів. Чи є перспектива в цьому? &еnsр;Для мене це спроба чемберленівського типу. Політики хочуть показати своїм виборцям, що вони успішні. Що може бути успішніше за припинення бойових дій? Є перша спроба перемир'я між Ізраїлем і ХАМАСом. І Трамп уже гордиться цим. Цей успіх він хоче повторити з Україною. Це лукава позиція. Мовляв, виборцям покажемо, що досягли перемир'я, а якщо воно не працюватиме, це ж не наша вина. Там немає пошуку справедливого завершення війни. Дружба авторитарних лідерів закінчується тим, що хтось хоче бути головним Справедливість для західних людей, які не розуміють причин цього конфлікту, полягає в тому, що в чомусь права Україна, в чомусь Росія. Наприклад, Крим завжди був російський. Чому Україна претендує на нього? Москва має право відібрати. Отже, треба замирити обох у тих обставинах, що вже склалися. А це жахливий сигнал для всіх автократів у світі, які мають територіальні претензії. Як, на вашу думку, визначатиме поведінку американського президента його оточення? &еnsр;Боюся впливу його оточення, особливо Ілона Маска, бо в нього лише логіка влади й популярності. Також стривожила заява радника Трампа Майка Волца. Говорив приблизно таке: якщо Україна вимагає, щоб ми пішли на все, то й ми маємо право вимагати від України, аби вона пішла на все. Ішлося про зниження мобілізаційного віку. Волц цинічно урівняв ціну, яку платить США ресурси, гроші, й ціну життів українців. Він змушує Україну кинути на війну навіть тих людей, від яких країна очікує, що вони встигнуть завести сім'ї й народити дітей. Єдиний шанс, де все може обернутися на нашу користь: коли Москва розсердить цю команду настільки, що стане об'єктом їхньої відплати. А нині вони хочуть тиснути на слабшу сторону, щоб порозумітись із сильнішою. Анґела Меркель недавно сказала, що без США та Європи Україна неможлива як незалежна держава. Прокоментуйте, будь ласка, її думку. &еnsр;Нам треба розраховувати на всі демократичні держави, які нам допомагають. Мусимо усвідомлювати, що самостійно опиратися Росії не зможемо. Якби не допомога США та Європи, то чергова "армія Муравйова" вже окупувала би країну. Маємо не забувати, що за всієї критичності щодо американської адміністрації та європейської потрібно співпрацювати з ними. Не хочу, щоб ми впадали в комплекс жертви Я радісно сприйняв звістку про підписання договору з Британією (12 січня Україна зі Сполученим Королівством підписали угоду про співробітництво у сфері безпеки на 100 років. Країна). Лондон і Москва історично пов'язані екзистенційним несприйняттям. У росіян з англосаксами міметичні зв'язки вони хочуть наслідувати, бути схожими на Британію, а особливо на США, але водночас відчувають сильну конкуренцію як до ворогів. І тому Росія завжди хотіла бути визнаною Заходом за рівню йому, брати в них технології, щоб розвиватись і врешті зробити Захід слабшим. Часто у висловленнях політиків фігурує таке поняття, як "вісь зла". Із ким Україна може утворити "вісь добра"? &еnsр;Після 2022-го вже були чіткі сигнали від Великої Британії, країн Балтії, що вони готові стояти з Україною в захисті від російської агресії й не вагатимуться, як Польща чи Угорщина. Польща на початку теж допомагала, але вийшла з цього переліку, бо доволі цинічно вимагає від України за свою підтримку сприйняття її версії історіографії. Також там діє страх, що ми можемо стати занадто сильними. Ніяк не можуть прийняти Україну як рівню собі. Працює інстинкт, що вони мають місію на схід, тобто що поляки як цивілізаційно вищі мають підняти Україну, але у відповідь вона має вдячно упокоритися. Отут нечесно. Вони все ще не можуть визнати нас як суб'єкт своєї долі, який має право на свою історіографію, свій погляд на світ. А днями я читав статтю, що тема України і подій на Волині знову розгойдуватиметься перед президентськими виборами, бо цього очікує від політиків їхнє суспільство. Поляки втомилися від українців. Багато наших біженців влилося в їхнє су­спільство. І знову постає запитання: ми ж вас прийняли, чому ви не можете відмовитися від свого Бандери? 5,3 мільйона українців перебувають за кордоном. Як це впливає на українське суспільство? &еnsр;Частина українців, які виїхали за кордон, не повернеться назад. А частина ж повернеться, і Україна має створювати умови для них. Не преференції, але варто подумати все ж про робочі місця. Тобто над цим усім держава має працювати і творити умови, які заохочували б людей повертатися. Багато з них втратило домівки через бойові дії. Держава має подбати, щоб їм було куди повертатися, а не самі ці люди чи волонтери про них дбали б. Докори про те, що виїхали чоловіки призовного віку, почасти справедливі, бо я себе ставлю на місце того воїна, який сидить в окопі, і як йому думати про того українця, що нині в Польщі. Чому Василь Сліпак міг приїхати з-за кордону, покинути роботу в Паризькій опері задля військової служби? Це легітимне питання. Були також випадки, коли чоловік віз своїх рідних до кордону, а сам мобілізовувався. Якщо ти злу не опираєшся, то воно входить тобі в хату, входить тобі в душу, ти від нього не захистишся, не відгородишся в хатині скраю. Треба боротися. Є думка, що кожні п'ять років наші співвітчизники втомлюються від незалежності й обирають курс на зближення з Росією. Як-от наші політики услід за американськими кажуть, що очікують миру цьогоріч. Ви поділяєте цю думку? &еnsр;Цей висновок справедливий. Пригадую свої настрої перед Революцією гідності. Коли чув, як наші опозицій­ні лідери не могли зрозуміти, чим можна активізувати народ, бо ж він геть пасивний. А я собі казав, що маємо справу з пилоподібною залежністю. Стрімкі зубці це наші духовні піднесення. А коли зубець іде на спад, то в наші голови пробираються думки зневіри. Потім зубець знову іде на підйом. Нині маємо спад ентузіазму, ту ж утому, зневіру, яка була, коли підтримали Януковича. Громадянське суспільство, держава мають працювати з цими спадами ентузіазму більше пояснювати події, розвінчувати міфи. Але в мене релігійний погляд на цю проблему спаду ентузіазму: що в той момент ми стоїмо на порозі нового духовного злету. Не знаю, що до цього спонукає, але я це називаю дією Святого Духа. Адже що підняло Революцію гідності? Не американське ж посольство. Це зародилося в душах людей. Спершу молодих, старші дивилися на це, як на дискотеку. Потім побили молодь, і вже люди різного віку потягнулися на Майдан звідусіль. Цей ефект неможливо запланувати в політичному кабінеті. Це те, що почула Жанна д'Арк свого часу: "Іди й роби". Я думаю, що станеться якась подія, яка змінить хід усіх інших процесів у світі й загалом світову атмосферу. Ось приклад. У березні 1991-го був перший референдум загальносоюзний, під час якого Україна проголосувала за входження до нового Союзу, який пропонував Горбачов. Я тоді просив у розпачі: "Господи, зроби щось, невже цей народ сам себе знову жене в цю пастку?" І тут серпневий путч. Абсолютно безперспективна акція, у виконавців руки тремтіли. Але подія радикально змінила настрої. І став можливим референдум 1 грудня, коли Україна проголосувала за незалежність. Коли я говорю про Захід, то називаю можливість другого Перл-Харбору. Після цього Америка стрімко перейшла від ізоляціонізму до активної участі у війні. Так нині Москва може розсердити США або Китай. Ви працюєте з молоддю, чого очікуєте від них? &еnsр;Україна нині почала реалізовувати свою суб'єктність. Але часом у наших діях можна спостерегти феномен боксера-початківця: коли хоче всім показати, що сильний, задирається з усіма. А коли боксер справді сильний, він не втручається в кожну бійку, аби щось довести. Приклад: реакція президента Володимира Зеленського на слова британського міністра оборони Бена Воллеса про "недостатню вдячність України". Президент відповів у стилі "95-го кварталу": "Можемо зранку прокидатись і дякувати міністру особисто". Очікую від молоді, яка виросла вже зі свободою в собі, гідності, спокою у спілкуванні з іноземцями. Сучасна молодь уже не пережила приниження меншовартості, як моє покоління. У нашому інтерв'ю 2020 року ви говорили, що "ми звикли до свободи, маємо навчитися відповідальності". Навчилися? &еnsр;Ми зробили два кроки вперед до цього. А потім крок назад. Тепер для України настав період, коли люди думають: а для чого я маю жертвувати? Ентузіазм, самопожертва стихають, і тепер має прийти відповідальність за країну, економіку. Натомість ставлять запитання: а що мені дала ця держава? Якою бачите перемогу у війні? &еnsр;З України спадають обручі несвободи. Вона крок за кроком вивільняє себе. Була в історії й угода Гетьманщини з Московським царством, і Українська революція 19181920 років. Але вже Майдани засвідчили, що ми незалежні та світимо своїм світлом. Є і згасання, але це підстава не для пасивності, а для уважності. У ХVІІ столітті ми передали Росії імпульс, вона розвивалася, стала імперією, але цей цикл завершується імпульс повертається до нас і все більше проявляється в житті України. Та щоб він проявився остаточно, має змінитися українець стати відповідальним. Завойовують майбутнє лише ті люди, які бодай на короткий момент просякають великою ідеєю і духом. Дайте людям вирости у свободі Ми пережили СРСР, Голодомор. Можливо, річ більше в зовнішніх обставинах, ніж у відповідальності українця? &еnsр;Не хочу, щоб ми впадали в комплекс жертви. Він небезпечний, до нього можна звикнути. Не варто казати, що нам як нації було найгірше, бо є й інші, які претендують на цю першість. Наприклад, ізраїльтяни, курди. Як 1991-го ви уявляли Україну майбутнього? Чи це справдилося? 1991-го я був, як Кассандра (вісниця нещасть у грецькій міфології. Країна). Бачив ентузіазм народу, відчував, що є незалежність, але й розумів, наскільки ми не готові до неї. Пророкував, що втратимо ще багато людей, доки виростемо зі стану рабів. Цей мій песимізм повністю не виправдався, бо наші Майдани підтверджували, що цей народ гідний своєї незалежності. Я згадую слова кардинала УГКЦ Любомира Гузара: "Дайте людям вирости у свободі". Це праця на кілька поколінь. Передплатити журнал "Країна"

Доброго дня всім, а хто з вас віруючий християнин, то Христос народився!Я вітаю вас як переможців, причому відразу в кількох значеннях цього слова. По-перше, ви – переможці в конкретному освітньому проєкті. І щиро вам признаюся: я би з задоволенням скинув з себе під 50 років, щоб опинитися серед вас і відкрити собі нові перспективи. По-білому заздрю вам! По-друге, ви переможці над своєю зайнятістю і над своїми слабинками. Бо участь у цьому проєкті вимагала від вас значних сил і навіть самопожертви. І з цим я також вас вітаю.Наскільки я розумію, у цьому проєкті вам давали не лише професійні знання, а й доповнювали тим, що можна назвати ціннісною формацією. І це надзвичайно важливо. Ми в УКУ в таких випадках говоримо, що правильна освіта має спиратися на два крила – віру й розум, тобто професійна освіта має бути доповненою ціннісною освітою.В нинішній Україні це не є самоочевидним. Мені доводилося не раз стикатися з доволі потужним спротивом професіоналів, які стверджували, що їхнє завдання – лише дати добру професійну освіту. А ціннісною освітою мають, мовляв, займатися батьки. Я не заперечую, що батьки є першими вихователями дитини, але єдиними і виключними вихователями вони не є.По-перше, у кожній професії обов’язково можна виділити те, що ми називаємо професійною етикою. А де з нею можна ознайомитись, як не під час професійного навчання?!По-друге, кожна професія існує не сама по собі. Вона – важливий інструмент для досягнення спільного блага. Отже, професіонал має розумітися на тому, які цінності скріплюють суспільство.І нарешті, по-третє, етичний і ціннісний фундамент освіти задає правильний вектор застосуванню здобутих професійних знань. Без цього професійні знання можуть стати інструментом на службі злу. І в історії України так було вже не раз.Отож бажаю вам бути переконаними членами тої когорти освітян, які професійну освіту доповнюють етичним вишколом своїх учнів чи студентів. А зараз я спробую перелічити кілька суспільних проблем, на вирішення яких ви так чи інакше впливатимете в майбутньому як вчителі. Бо ж ви зараз формуєте тих, хто мінятиме країну через 10-20 років.Цінності і свідчення про нихЙде війна. Величезна жертва, яку сьогодні платить українська нація, вже тепер стає тим плодоносним зерном, з якого, ми віримо, постане преображена доля нашої землі. З диму й попелу постає нова архітектура міжнародної безпеки, в якій Україна має не лише набути визнаної суб’єктності, а й стати однією з опор безпекової конструкції.Всі ці завдання потребуватимуть ще однієї необхідної передумови – преображення самих українців. Ми не сміємо й далі бути такими, якими були до 24 лютого 2022 року. Нам потрібні скрижалі нового закону нашого життя – нового суспільного договору, і його має задати "критична маса" тих, хто в пам’ять про невинно убієнних зречеться донедавнього безчестя.Ці зміни мають торкнутися і школи, яка має бути місцем, де ви свідчите про цінності, не нав’язуючи їх примусом. Це велике слово "свідчення". По ваших діях мають впізнавати, хто ви є. Цінності, нав’язані силою, при зникненні сили відшкарублюються. Коли свідчите своєю власною поведінкою, то стаєте зразком для наслідування. Ви, можливо, знаєте важливе місце в ізраїльського пророка Єремії про "слово Господнє: Вкладу закон мій у їхнє нутро і напишу його у них на серці" (Єр. 31:33). Тобто коли людина погоджується вписати Закон Божий у своє серце, вона живе згідно з ним добровільно, з власної волі.Як випливає з цих слів пророка Єремії, в юдео-християнській традиції головне – "переформатувати" людину, переписати закон, що в її серці й у відповідності до якого вона живе. "А коли зміниться людина – зміниться й суспільство". Отже, допомагайте Богові вкладати цінності в душу дитини – і цим ви зміните суспільство.Проте без внутрішнього бажання людини змінити її майже неможливо. Як допомогти людині? Передусім важливо зрозуміти особливості духовних процесів, і ви, вчителі, це прекрасно знаєте на своєму власному досвіді.Особливості духовних процесівДуховні процеси особливі: вони – квантові, стрибкоподібні. Не можна зрікатися аморальності так, як кидають курити: сьогодні я збрешу 20 разів, завтра – 19, післязавтра – 18, і так через 20 днів узагалі перестану курити/грішити. Все залежить від вашого вольового рішення. І я розумію, що часом прийняти таке рішення непросто.Так і в суспільстві. "Демократія як вседозволеність" не переходить у "демократію як відповідальність" еволюційним шляхом. Це також квантовий стрибок. Мусить знайтися критична маса тих, хто на це зважиться. Як сказано у Зверненні Єпископів УГКЦ до вірних та всіх людей доброї волі про завдання християнина в сучасному суспільстві від 1999 року: "Нашу державу не врятують наймудріші, найсправедливіші закони чи укази, ринкові реформи чи інші засоби, якщо не буде належного числа громадян, які ті приписи та заходи будуть сумлінно сповнювати та справедливо використовувати".Друга особливість: зло знайде собі шпарку само, тоді як духовним процесам треба сприяти. Це як у хімії: екзотермічні та ендотермічні реакції. Перші йдуть з виділенням тепла, а щоб відбулись другі, треба додати енергію. Так-от, процеси духовного занепаду відбуваються самі по собі: людину просто тягне вниз. Натомість до духовних процесів треба додавати енергію. Якщо ми не спинаємося вгору – ми падаємо. В духовних процесах немає горизонтальних ліній: точніше, вони можуть бути, але лише тоді, якщо лінію постійно підтримувати.Я говорю про суспільне значення цінностей, хоч розумію, що світ вступив тепер у дуже небезпечний етап: щораз більше світових лідерів відкладають цінності вбік і покладаються на егоїстичні інтереси. Це дуже небезпечний етап, бо так уже було: національні егоїзми мають тенденцію вступати у конфлікт, і Друга світова війна – цьому яскравий приклад. Як бути нам, українцям? Я певен, що для нас було би вкрай небезпечним заразитися цим вірусом. Бо, як це було вже не раз, ця інфекція у світі швидко мине, а в Україні – припізниться. І на нас врешті показуватимуть пальцем. В середині ХХ століття вся Європа заразилася націоналізмом, а про чий націоналізм згодом говорили чине найбільше? Про український. Бо ми були слабкі.А щоб стати сильними й утвердити свою суб’єктність, ми маємо мати надійний ціннісний фундамент. Тож погляньмо, що може нам у цьому допомогти.СолідарністьЗ одного боку, впродовж 30 років нашої незалежності Ахіллесовою п’ятою для нашого суспільства був брак солідарності. У нас було багато чесних і незіпсутих людей, але кожен із них почувався "одним у полі воїном". З іншого боку, під час Майданів і на початку повномасштабки наше суспільство виявляло чудеса міжлюдської солідарності. То де тут правда?Як відомо, "ланцюгова реакція" суспільного діяння розпочинається з Божих заповідей: любов до ближнього → міжлюдська довіра → міжлюдська солідарність → енергія солідарної суспільної дії. Цей ланцюжок взаємозалежностей і творить один із вимірів того, що ми називаємо Божим ладом. Заповідь "Люби ближнього свого як самого себе" справді лежить в основі суспільної довіри. Відберіть у людини здатність до емпатії, до співчуття – і з істоти суспільної вона перетвориться на самотню бджолу, яка згубила шлях до свого вулика і вже не тямить про існування рою.Блаженніший Любомир Гузар назвав джерело довіри: "Якщо хочемо створити середовище, в якому панує довіра, постановімо собі не торгувати правдою". Що ж, як бачимо з ситуації в Україні, це легше сформулювати, ніж цього дотримуватися. У нас іще надто багато тих, хто вважає, що жити чесно й правдиво – це жити собі на шкоду, стати лузером. І навіть війна, як бачимо, не зламала цю поставу: логіка матеріального зиску й життєвої вигоди все ще домінує в душах багатьох над авторитетом Божих заповідей.То як братися за відновлення довіри? Що ж, ми всі є свідками того, як на наших очах така довіра встановилася між волонтерами й воїнами нашої армії. Саме вони потягнули за той "шнурочок", яким розплутується увесь клубок: любов до ближнього, оперта на правду, породжує міжлюдську довіру, а та, у свою чергу, уможливлює міжлюдську солідарність, що стає живильною енергією солідарної суспільної дії. Для цього не треба йти військом на Київ чи громити палаци чиновників, натомість треба лише зазирнути у власну душу й відновити правильну ціннісну матрицю.СамопожертваВтім, коли ми говоримо про утвердження цінностей, то майже завжди стикаємося з тим, що такий носій цінностей змушений буде йти проти течії. А це майже неминуче вимагатиме від нього жертви. Хто хоче зрушити віз з місця, мусить стати попереду нього.Згадайте отой прекрасний момент із Гіббсонівського фільму "Страсті", коли Ісус, несучи на собі хреста, з мукою каже своїй Матері: "Ось нове творю все..." (Од 21:5). Так збудований цей світ, що без жертви ви не створите щось нове. І час творити нове наступає саме тоді, коли для успіху, здавалося б, немає жодного шансу, коли зло переможно шкіриться і навісніє, коли тягар твого життєвого хреста цілковито притискає тебе до землі.Я не хочу казати, що ми мусимо обов’язково пройти через жертву, але ми мусимо бути готовими обстоювати те, що вважаємо цінністю. Сьогодні ми повинні розуміти, що суспільство, яке не готове іти на маленькі жертви, згодом змушене буде піти на великі жертви.Пригадую собі, перед Революцією Гідності один молодий киянин відреагував на подібні мої слова так: "Жертва – це ознака вашого часу, пане Мирославе. Сьогодні треба правильно оформити грант, отримати гроші й робити те, що запланував". Через кілька місяців розпочалась Революція Гідності, яка завершилась жертвою Небесної Сотні. Цікаво, чи згадував тоді цей хлопчина нашу розмову і чи відчув, що без цієї жертви майданівців Янукович ніколи б не покинув Україну?Втім важливо зрозуміти, що жертва виконує свою очищувальну функцію лише тоді, коли є добровільною. Адже недобровільна жертва стає катуванням.Добровільність жертви дає вам один бонус: ви не маєте підстав скаржитися ні на Бога, ні на людей. Ви самі вибрали цей шлях. І повірте, це значно спрощує людське життя.Потреба в самопожертві начебто суперечить формулі успіху: авта, палац, басейн, слава… Але я вважаю себе успішною людиною, але мій успіх прийшов внаслідок 10 років позбавлення волі. А хто в тверезому розумі скаже, що тюрма – це шлях до успіху?Отже, прошу вас: міняйте оці хибні формули успіху як у собі, так і в учнях.СлужінняНаш народ надто довго жив у країні, в якій служіння підміняли пануванням. Саме слово "служіння" люди сприймали як принизливе прислужництво. Але ми знаємо Ісусове: "Коли хто хоче бути першим, нехай буде з усіх останнім і усім слугою" (Мр. 9:35). Отож зробіть усе, щоб ми обірвали цю хибну традицію. Хай ваші учні відчують, яким радісним є служіння людині, як воно збагачує тебе самого. Навчіть їх того парадоксу: коли ти віддаєш, ти здобуваєш.Мій порятунок від відчаю, коли вчиню гріх — терміново робити безоплатне добро якійсь людині. І в душу повертається мир.Моральна гемофілія і свободаМожна легко припустити, що після закінчення війни ми знову сперечатимемося довкола своїх відмінностей. Важливо, щоб вони не переходили у ворожнечу. Шептицький дав прекрасний діагноз нашій традиційній недузі: "моральна гемофілія". Це коли від найменшої суперечки люди стають ворогами. Отож потрібні "сеанси психотерапії", щоб суспільство усвідомило наявність цієї недуги, яку можуть лише обтяжити травми війни. Навчіть дітей розрізняти поняття "опонент" і "ворог".Це триватиме довго, але час має значення. І тут дуже помічною може виявитися формула Блаженнішого Любомира Гузара: "Дайте людям вирости у свободі". Формуйте школярів так, щоб вони виростали у свободі. Щоб вони виростали у гідності, без якої немислима свобода. Але при цьому навчіть їх розрізняти свободу і вседозволеність, яка свободою не є. Тому, що свобода неможлива без відповідальності.На жаль, у нашому посткомуністичному суспільстві є все ще дуже багато духовно травмованих людей, які переконані, що їхня свобода дорівнює вседозволеності і сваволі. Вони не хочуть визнати, що справжня свобода – це відповідальна свобода. Бо людина має не лише права, а й обов’язки – перед Богом і людьми.Європейська традиція також поєднує свободу з відповідальністю. Про це саме говорить і Українська Хартія вільної людини: "Бути вільною людиною — це насамперед означає брати на себе відповідальність". І далі: "Відповідальність за своє життя, а отже, його успіх, добробут і щастя нікому не може бути переданою. Ми самі несемо відповідальність за себе".Цікавими були докори людей під час обговорення цієї Хартії: "Та чого ви до нас звертаєтесь з вимогою бути відповідальними? Ви до них, угорі, її спрямуйте!" Слухати це було страшенно прикро, бо це звучав голос патерналізму. Якщо ти делегуєш відповідальність за своє життя тим, що "нагорі", то ти визнаєш, що ти – лише раб, суспільний "гвинтик". Індивід стає Людиною не лише тоді, коли реалізує свою вільну волю і відчуває свою людську гідність, а й тоді, коли бере на себе відповідальність за свої вільні дії.Перетворення раба у вільну людину чимось нагадує пологи: дитина не народиться з одного лише зусилля матері. Проте в цьому нема песимізму. Просто вміймо побачити не лише перейми, які видаються безконечними, а й той дивовижний шлях громадянського змужніння, що його з часу незалежності Україна все-таки пройшла. Боротьба за незалежність, українські Майдани, а тоді духовне піднесення після вторгнення Росії були фантастичними етапами отого зростання українців у свободі. Пройдено багато – але ще не весь шлях: треба зростати у свободі далі! Таке зростання врешті-решт має привести до формування нового суспільного договору.Вважається, що для зміни суспільного договору потрібні мінімум два покоління. А певність ця походить, звичайно ж, від Мойсеєвих сорока років, упродовж яких він водив ізраїльський народ по пустелі. Отже, щоб ми струсили зі своїх підошов порох рабства, нам залишилося ще років сім. Але є тут одна заковика: справа не в магії числа сорок. Поміж виходом із Єгипту і входженням у землю обітовану відбулася подія, яка мала засадниче значення для подальшого життя біблійного народу: Мойсей зійшов на гору Синай та отримав від Бога скрижалі Завіту. Кажучи сучасною мовою, народ отримав засади нового суспільного договору, за яким йому відтоді треба було жити. Звичайно, прийняли його не відразу – і біблійні арони таки потанцювали біля наново відлитого золотого тельця (Вих. 32,1–6). Але врешті-решт саме новий суспільний договір остаточно відрізав пуповину, якою народ був прив’язаний до країни свого рабства.Так-от, досі ми вже тридцять років блукали по своїх пустелях, але на свою гору Синай так і не зійшли. Тому ми й повинні оновити нашу країну на основі якісно іншої концепції управління державою і на основі нового "суспільного договору". А обидві ці зміни мають вирости з нових ідей та одвічних духовних цінностей. Тому сьогодні ми й мусимо наново переосмислювати їх.24 січня 2025 року, Львів, Центр ім. митрополита Андрея Шептицького, Український католицький університетОсвітня програма для вчителів інформатики "Lеаvе nо оnе bеhіnd раrtnеrshір" реалізується ГО “Всеукраїнський демократичний форум” у співпраці із Українським католицьким університетом за підтримки Тайваню та за сприяння Миколи Княжицького.

Сьогодні, 19 січня, річниця початку силового протистояння майданівців із владою на вулиці Михайла Грушевського у Києві 2014 року. Ті події називали "Криваве водохреще" або "Вогнехреща". Вони стали відповіддю на так звані "диктаторські закони", які проголосували 16 січня. Направлені на звуження конституційних прав і свобод громадян. Були прийняті Верховною Радою з порушенням установленої процедури голосування. Вони забороняли рухатися в колоні більше ніж 5 авто, передбачали 15 діб арешту за встановлений намет, затримання за порушення організації мітингу та ув'язнення за маскування чи захисний шолом. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Що надихало Майдан: найкрасивіші мистецькі прояви Революції гідності За три дні в Києві на Народному Вічі зібралися кілька десятків тисяч мітингувальників. Мирна акція переросла в жорстке протистояння з міліцією та Внутрішніми військами. Штурм кордону охорони урядового кварталу розпочався після того, як керівник фракції "Батьківщина" Арсеній Яценюк на вимогу Майдану назвати єдиного лідера спротиву оголосив, що "це український народ". Частина людей з Євромайдану вирішили пройти до будівлі Верховної Ради, щоб висловити протест. Дорогу їм перекрили бійці "Беркуту". Вони загородилися автобусами та вантажівками біля входу на стадіон "Динамо" ім. Валерія Лобановського. Унаслідок сутичок був підпалений автобус "Беркута", а самих бійців закидали камінням і петардами.З ночі на 20 січня сутички зі спецпризначенцями стали перманентні й жорстокі. Силовики застосували травматичну зброю, снарядами із сльозогінним газом, світло-шумові гранати, та водомети, які заборонені при мінусовій температурі. Протестувальники кидали коктейлі Молотова, бруківку і феєрверки, підпалили покришки та навіть спорудили катапульту з якої обстрілювали беркутівців. У декількох обласних центрах активісти зайняли обласні державні адміністрації а також почали блокування виїзду з баз внутрішніх військ та "Беркуту". Блокування розпочалось після того, як в інтернеті з'явилася інформація про те, що солдатів внутрішніх військ відправляють до Києва на придушення Майдану. Натомість, для блокування урядового кварталу влада використовувала курсантів третього курсу Національної академії МВС. Їх змушували перешивати шеврони, які свідчать про їхню приналежність. Про це повідомив батько одного з курсантів. Лідери опозиції Арсеній Яценюк, Віталій Кличко і Олег Тягнибок неодноразово приходили на Грушевського та закликали протестувальників повертатися на Майдан, не піддаватися на провокації і не вдаватися до насильства. Однак, майданівці найчастіше посилали їх у нецензурній формі. Близько 8:00 22 січня у День Соборності "Беркут" раптово пішов в атаку на вулиці Грушевського. Силовики захопили територію протестувальників до перехрестя з Хрещатиком. Розбирали барикади, били кийками й затримувати майданівців. Цього ж дня з'явилися перші жертви протистояння з "Беркутом". Згодом їх назвали Небесною сотнею. Були вбиті з вогнепальної зброї 20-річний Сергій Нігоян і 26-річний Михайло Жизневський. Отримали поранення й померли наступного тижня в лікарнях Роман Сеник та Олександр Бадера. У лісосмузі в Бориспільському районі Київської області знайшли тіло Юрія Вербицького, якого викрали з лікарні. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Кожні 10 хвилин приносили поранених із Грушевського" "Перші вбивства на Майдані шокували суспільство. Але мученицька смерть Юрія Вербицького стала справжньою точкою неповернення. Його цілеспрямовано закатували лише за те, що був українцем. Та обставина, що Вербицький - львів'янин, в очах його катів стала визначальною. Юрія вбивали впродовж багатьох годин. Невимовно жорстоко й холоднокровно. З ціллю залякати всіх учасників Революції. Як попередження для кожного, хто брав участь у протестах що буде, якщо Майдан не встоїть", - написали в спільноті "Майдан 18-20 лютого. Як усе було" у Fасеbооk. Також під час наступу на Грушевського силовики побили і затримали львівського фотографа-фрілансера Мар'яна Гавриліва та 72-річного Миколу Пасічника. Останній приїхав до Києва з Вінницької області взяти участь в ході до Дня Собороності. Пасічника вдарили по обличчю дубинкою і він знепритомнів. У нього діагностували струс головного мозку. Тоді ж побитого чоловіка звинуватили в організації масових правопорушень. Засудили до 2 місяців арешту, а потім замінили на домашній. Микола Пасічник помер у березні 2020 року на 78-му році життя. 23 січня в інтернеті з'явився ролик, як бійці спецзагону внутрішніх військ України знущаються із затриманого активіста козака Четвертої сотні Самооборони Михайла Гаврилюка. Усе відбувалося на вулиці Грушевського. Силовики роздягнули чоловіка до шкарпеток, били, глузували. Усе знімали на відео та фотографували. При цьому день був морозяним. Температура в Києві сягала -10 градусів. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Убивць Нігояна, Жизневського та Сеника не знайшли Після масштабної атаки "Беркуту" на Грушевського почали споруджувати декілька рядів барикад із мішків зі снігом. Абонентам різних операторів, які перебували на вул. Грушевського почали надходити смс такого змісту: "Шановний абонент, Ви зареєстровані як учасник масових заворушень". У Львові під стіни Генерального консульства Республіки Польща прийшло кілька десятків активістів аби висловити подяку полякам за братню підтримку українців у їхній боротьбі з режимом. Чимло польських ЗМІ правдиво висвітлювали події на Майдані. До кордону з "Беркуту" на Грушевського приходили матері учасників протистояння, жінки просили силовиків зупинити насильство. На вул. Грушевського виступив Піаніст Майдану, більш відомий як Ріаnо Ехtrеmіst. Зіграв на піаніно, яке встановили на одному із спалених автобусів між беркутівцями та мітингувальниками. "Тітушки" наводнили Київ. Вночі нападають на людей та підпалюють машини Автомайдану. Загони самооборони упіймали двох молодиків і змусили просити вибачення в українського народу. Вони зізналися, що за винагороду їм доручили влаштовувати безлади і бити вітрини магазинів. Фанати столичного "Динамо" закликали усіх "ультрасів" вступати в загони самооборони Майдану для захисту столиці від "тітушок". Зранку 23 січня Віталій Кличко прийшов на Грушевського та оголосив про домовлене перемир'я. Сутички припинились, хоча, час від часу виникали знову. 25 січня відбулися чергові переговори між опозицією і президентом України Віктором Януковичем, на яких уперше був запропонований компроміс. Янукович, зокрема, запропонував Арсенію Яценюку посаду прем'єр-міністра, а Віталію Кличку - гуманітарного віце-прем'єра. Також президент пообіцяв змінити Конституцію і відмінити "диктаторські закони", але тільки після того, як мітингувальники звільнять вулиці столиці. Опозиція не прийняла, але й не відкинула пропозиції. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чим запам`ятався Майдан: Революція Гідності на полотнах українських художників В ніч з 25 на 26 січня майданівці зайняли Український дім на Хрещатику. Активісти оточили будинок через інформацію про те, що всередині знаходяться бійці внутрішніх військ, які начебто готувалися брати штурмом барикади на Грушевського. Після облоги, штурму і переговорів ВВ-шники покинули приміщення. Після чого на даху Українського дому виявили набої до автомата Калашникова та карабіна Симонова. Протестувальники стали поступово обживатися в Українському домі. Зокрема в приміщенні залатали розбиті вікна, після чого тут почав діяти пункт обігріву, а також розмістилися штаб Автомайдану, їдальня, медпункт, бібліотека, пункт прийому та видачі одягу та інфоцентр. При вході чергувала охорона, а всередині будинку активісти щодня прибирали. У Маріїнському парку біля Верховної Ради збирався провладний антимайдан. Табір антимайданівців був обгороджений металевими парканами, його охороняла значна кількість міліціонерів. Поряд можна було побачити припарковані автобуси, якими влада звозила на мітинг людей з різних регіонів. Траплялись особи з кримінальним минулим, багато осіб не приховуючи вживали алкоголь. Деякі з них нападали на журналістів. Зокрема, напали на журналіста Богдана Кутєпова, коли той проводив стрім. У нього відібрали планшет. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Серед тітушок було багато наркоманів. Їм розповідали, що на Майдані у казанах варять наркоту 26 січня протестувальники в рамках стратегії ненасильницького спротиву зайняли будівлю Міністерства юстиції. Це були активісти "Спільної справи", очолювані Олександром Данилюком, які у попередні два дні зайняли будівлі Міністерства енергетики та вугільної промисловості а також Міністерства агрополітики та продовольства. Штаб національного спротиву називав ці дії спланованою провокацією. Згодом активісти покинули усі урядові будівлі. Перше силове протистояння "диктаторським законам" розпочалося у Львові 17 січня. Активісти "Правого сектору" вчинили попереджувальні акції під магазинами і банками, які належали депутатам Партії регіонів, а також закидали фаєрами обласну прокуратуру. Зокрема, протестувальники у масках пройшлись колоною центром Львова, розмальовуючи вітрини банків фарбою з балончиків та роздаючи ппопереджувальні листівки. Під "роздачу" потрапили вітрини магазинів ТМ "Родинна ковбаска", "Lіfе", банки "Сбербанк России", "ПУМБ" та "Надра банк". Співробітники міліції спробували затримати активістів за хуліганські дії, але їм це не вдалося хлопці в масках взявшись за руки прорвалися до Євромайдану. 17 лютого 2021 року Верховна Рада схвалила заяву до 7-ї річниці Євромайдану. Документ називає Революцію гідності одним із ключових моментів українського державотворення та виразником національної ідеї свободи. Засуджує режим президента-втікача Віктора Януковича та протиправну діяльність окремих правоохоронців, військовослужбовців внутрішніх військ, прокурорів, суддів та інших посадовців.