Search trend "таганрог"

Наступна історія про Анастасію Литвиненко з позивним Оса. Вона захищала рідне місто та пройшла жахи російського полону. Пережила й теракт в Оленівці. А мама дізналася про долю доньки із російського відео. Нині дівчина знову у війську і хоче дочекатися нашої перемоги. Анастасія Литвиненко з позивним Оса служить в бригаді Азов. Вона є сержантом з матеріального забезпечення в танковому батальйоні. У військо вирушила ще у 2017 році. В Азові була зв'язківицею. До служби у війську Анастасія мала дві цивільні роботи. Працювала в парку в Маріуполі, а потім перейшла в морську академію на контракт. Щоб оплачувати контракт, влаштувалася продавцем в магазині.  А потім вже долучилася до війська. "Ми проходили КМБ на рівні з хлопцями: медицину відпрацьовували, ноші таскали, тактичні навички нам давали також на рівні з хлопцями, - пригадує навчання Анастасія. - Були деякі моменти у мене по фізичній культурі, то я вставала раніше за всіх, мабуть, о 5:00 ранку і йшла бігати по території навчального центру". В Азові жінка працювала зв'язківицею на командному пункті. Також розкладала антени, вивчала радіостанції, як з ними поводитися. Початок повномасштабної війни зустріла на базі в Юрівці."О п'ятій ранку командир подзвонив, сказав: "зайди в Теlеgrаm". Він написав SМS в загальній групі, що почалось найстрашніше, почалось повномасштабне вторгнення, - пригадує Анастасія. - Ми завантажили речі в машини і поїхали. На той момент, я поняття не мала, куди саме. Ближче до вечора ми переїхали в Маріуполь, а через кілька днів на Азовсталь.  Насправді, навіть робота зв'язківця, дуже стресова була. Я могла чути в радіостанцію останні слова людей, важко було передавати оперативному або командиру про загибель його близьких друзів або просто воїнів. Було дуже важко не тільки працювати, але й перебувати  на Азовсталі, бо не було нормального сну, гігієни, харчування. Але в якийсь момент ти розумієш, що треба робити свою роботу, - розповідає Анастасія. - Ситуація погіршувалась щодня, але поступово, тому ми встигали до цього звикати. Зв'язок між бункерами прокладали в перші дні і намагались це все підтримувати до останнього моменту. В останні два тижні було дуже погано. Докричатись до крайніх позицій було дуже складно. Ми це робили через 2-3 бункери, окремі командні пункти. Але нам це вдавалося".Анастасія розповідає, на Азовсталь летіло все: корабельна артилерія, літаки, наземна артилерія, ракетні системи залпового вогню, автомати, пістолети, снайпери. Проти них працювало все.  "З самого початку дуже багато підприємців в Маріуполі дозволили використовувати товари безкоштовно зі своїх магазинів. Крупи, воду,  солодощі, сигарети для хлопців, м'ясо, ми забрали на Азовсталь. До середини березня ще й мобільний зв'язок в Маріуполі працював, але треба було підійматись якомога вище. Це мінімум третій поверх, щоб мати змогу подзвонити і отримати якусь есемеску. Останній раз, коли я розмовляла з своєю мамою, вона на той момент ще залишалась в Маріуполі. Це було 13-те квітня.  Я зрозуміла, що вона жива, з нею все нормально, бабуся також жива, вони сидять в підвалі, чекають закінчення цього жаху. Тоді мені довелося їй збрехати. Я сказала, що я в Запоріжжі, щоб вона приїжджала до мене. Але вона не змогла виїхати через активні  бойові дії". Фото: з мамоюКоли Анастасія з побратимами виходили в полон, було дуже багато преси і її обличчя зняли російські медіа і мама це побачила. Коли Анастасія зустрілася з нею після обміну, мама сказала: "ти знаєш, Настя, коли я молилась за всіх українських воїнів, що були на Азовсталі і в Маріуполі, я не знала, що серед них будеш і ти ". Вихід в полон розтягнувся на декілька днів. Першими виходили важко поранені. Їх виносили на ношах четверо менш поранених військових. Це було 16 травня, а 17 вже виходила Анастасія. "За оці три місяці, що відбувались активні бойові дії на Азовсталі, я вперше мала змогу вийти на вулицю, подивитись на зелене листячко, на синє небо, на сонечко, просто послухати пташок, якщо вони там були. Знаєте, коли ми ще перебували на Азовсталі, ти все це чуєш в радіостанцію, або бачиш обльоти наших пілотів, то це не сприймається ніби насправді. Але коли вже ми виходили в полон, я своє місто побачила своїми очима, бо нас вивозили з міста саме тією дорогою, частиною тієї дороги, якою я їздила додому. На Азовсталі я намагалась не показувати свої емоції, не плакати, бо це на командному пункті нікому не потрібно. А ось, коли виходила, я просто заплакала. Коли я побачила залишки свого міста, руїни і купу російських солдат, їхньої техніки з цими ненависними символами V, О, Z . Я просто заплакала, дивлячись на це все", - додає Анастасія. Те, що буде полон Анастасія не вірила до останнього. Тоді думки людей поділилися на дві частини. Перші - ті, хто був, радий закінченню бойових дій. І другі, хто розуміли, що це таке і куди потрібно йти. "Коли командир Денис Прокопенко, озвучував рішення про полон всім жителям бункера, що у нас нема більше сил триматись, в мене по тілу холодок пробіг. Бо я розуміла, що це таке і що нас може чекати, - каже Анастасія. - Остаточно прийшло розуміння, що ми вийшли в полон, коли нас привезли в Оленівку. Там роздягнули, перевірили одяг, всі речі, які ми з собою взяли. Потім завели в шестимісну камеру дівчат, з двома маленькими віконцями з решіткою з двох сторін і за нами закрились величезні сталеві двері. І тоді вже прийшла маленька мить паніки і ми поступово почали звикати до цієї думки. В Оленівці здебільшого були "ДНР-івці". Росіяни займали якісь керівні посади. В Оленівці більше допитували хлопців. Дівчат також водили на допити, але про нас трохи забули. Іноді по два, три тижні ми не ходили в душ. І це було влітку, дихати було неможливо. Їжі мізер". Після першого великого обміну когось перевезли в Донецьке СЗО, а когось далі в Росію. Анастасію перевезли в Таганрог. "Там вже були чисто росіяни і було відчутно, наскільки сильно їм промили мізки і наскільки сильно вони нас ненавидять. За жінками наглядали жінки, вони били по ногах і по спині дуже сильно. І так було протягом  двох тижнів, потім їм це заборонили робити. Але над хлопцями продовжували знущатись на допитах і більшість жінок, чиї вікна камери виходили на кімнату допиту, це все чули.  Ми з жахом чекали, коли наступить час цієї прийомки, бо туди приходили люди, які дуже сильно били хлопців, а жінки- наглядачки тиснули на нас морально. Постійно казали, що ми  Україні не потрібні, що про нас забули. Іноді казали: "Давайте російське громадянство, швидше звідси вийдете". А коли мінялися спецназівці, це взагалі жах був. Вони були різні: росіяни, кавказці, якути і в кожного з них ставлення було дуже різне. Мабуть, найжорстокіші були якути. Вони не соромились бити дуже сильно чоловіків наших і жінкам теж діставалося. Мені одразу сказали, що я снайпер, що я людей вбиваю.  Це ще було в Оленівці, коли ми тільки вийшли з автобусу. До мене підійшов якийсь чоловік, сказав: "Ти снайпер?" Я така дивлюсь на нього, така: "Ні". Потім почались перевірки. Жінки - росіянки роздягали до гола, дивилися, казали, якщо ти снайпер, то у тебе мають залишатися сліди на тілі, синці. Від радіостанції синців не залишається, тому мені вони нічого пред'явити не змогли". Анастасія також пережила теракт в Оленівці. "Саме в ту ніч, коли був теракт в Оленівці, я не могла заснути, - пригадує жінка. -  Я бачила, що заснули майже всі дівчата наші. І тут я почула перший вибух, а через декілька секунд другий. Завжди перед прильотом ти чуєш специфічний шелест. Це класика, вам про це скаже кожен військовий. У ту ніч, коли був теракт, цих звуків не було взагалі. Просто два вибухи і все. Перед тим кілька днів  в бік того барака водили наших хлопців. Ми  вірили в те, що їх ведуть на обмін і вони вже будуть вдома, але ми дуже сильно помилялись. Їх вели саме в той барак. Його прозвали барак 200, бо там було понад 190 азовців. Після теракту  "ДНР-івці"  вибирали дівчат з камери, щоб город полоти або траву прибирати на стежці, по якій охорона ходить. І нас проводили повз цей барак, а ми бачили руйнування від ракет в містах в тому ж Маріуполі. Цей барак не виглядав так, ніби туди прилетіло щось ззовні. Він виглядав так, ніби там щось зірвалось поруч або в ньому. Вікна були частково на місці, тільки з боку вибуху вони були вибиті". За словами Анастасії, у Таганрозі вже був розклад дня. Раз на тиждень водили гуляти, була їжа."Ми молились, щоб цих гульок не було. Бо поки ти, стоячи раком, ідеш, а тебе ще дубінками кілька разів стукнуть. Це було дуже важко не те, що й бігти, а йти. Нас саме в такому зігнутому положенні виводили з камери щоразу. Один раз на тиждень у нас була типу баня. Спочатку нам давали дуже мало часу, потім вже трохи більше. Їжа була тричі на день. Прийомки вранці і ближче до вечора. Годинника у нас також не було. Нам давали книжки читати, але це була література виключно російських класиків, як вони казали. Або радянська література, де розказують про якісь їхні подвиги. Сидіти на лавці дозволяли, на ліжках забороняли, тим паче лежати. Відбій був близько десятої вечора, а підйом в шостій ранку і тільки в цей час дозволялось лежати і спати. Постійно ходили наглядачі, які дивились, чим ми займаємось. Мені читати не всі книжки було цікаво, тому я просто кожного дня ходила по кімнаті і рахувала свої кроки. У мене була ціль 10 000 кроків кожного дня. У мене це якраз цілий день і займало". Звільнення з полону Анастасія чекала щодня. Спілкувались про це всередині камери. Але остаточного розуміння, що обмін буде через пів години або тиждень, не було. "Вранці до підйому, ще весь поверх спав, ми почули, як по металевих сходинках хтось піднімається. І почали відкривати камери. Всі дівчата підірвались і слухали, що відбувається. Бо тиша була гробова. Почали називати прізвища хлопців і виводити з речами. Так забрали напевно 10 людей. І тут мені дівчата - сусідки кажуть, що зараз мене заберуть. Я така думаю сходжу у вбиральню про всяк випадок, а, якщо мене дійсно на обмін будуть забирати.Знову лягла в ліжко, закрила очі і знову хтось по сходинках почав підніматися. І тут відкривається наша камера, називають моє прізвище і кажуть виходити з речами. Мені було дуже тривожно, бо я не знала, куди я їду і що відбувається. Внизу вже у мене забрали весь одяг із СІЗО і віддали частково той, в якому я приїхала. Там не було нижньої білизни, шкарпеток, прикраси назад не віддали, з якими я приїхала, гроші. Нам замотали очі, вдягнули наверх шапки, замотали очі скотчем, щоб ми нічого не бачили. Посадили в машину, це був автозак, здається, і кудись повезли. По розмовах конвоїрів, з якими ми їхали, я зрозуміла, що, можливо,  їду на обмін, бо вони говорили "зараз ми їх поміняємо, а вони знову проти нас воювати підуть". Обмін Анастасії відбувся у Сумах. "З нас познімали оце все, що було на голові, але ми все одно сиділи обличчям вниз, майже на колінах у нас голови були. І в автобус хтось зайшов і державною українською мовою каже: "Ну що ви так сидите?" Піднімайте голови, ви вдома. І всі такі: "Ура!" Просто сльози щастя, сльози радості, ми вдома, нас поміняли. Нас дуже класно зустріли. Я мамі подзвонила. Але номер телефону, який я пам'ятала, був поза зоною досягнення. А я не знала виїхала вона чи залишилась. Звісно, у мене емоції через край. Я не знала, що мені робити, що мені очікувати. Потім вже моя подруга, яка підтримувала зв'язок з моєю мамою, дала мені її дійсний номер. Я з'ясувала, що мама виїхала в Німеччину, ми з нею зідзвонились.Мама дуже зраділа, що мене нарешті поміняли і що я нарешті вдома". Після полону Анастасія починала життя з чистого листа, адже нерухомість, нерухоме, одяг, абсолютно все залишилося у Маріуполі. Зараз знову повернулася до війська, стала сержантом з матеріального забезпечення. матзабезпечення. За словами Анастасії, це така робота "непосиди": постійно треба кудись їздити, щось робити. "Я вірю в те, що рано чи пізно Маріуполь ми зможемо повернути і я зможу побачити свою рідню. Я не знаю чи хотіла б я повертатися у цивільне життя. Я вже довгий час у війську і мені, мабуть, буде складно соціалізуватися. Але поки що, до кінця цієї війни, мабуть, я не планую, бо  хочу бути причетною до нашої перемоги. Я хочу, щоб Росія понесла відповідальність, покарання за те, що вони зробили з моїм життям і ще сотень тисяч українців, сімей, дітей, жінок, хлопців, за все, що вони зробили. І я хочу бути причетною для до нашої перемоги. А рано чи пізно, вона все одно настане, я в це вірю". 

У ніч проти середи, 9 квітня, у Ростовській області РФ пролунали вибухи. Російські Теlеgrаm-канали повідомляють про атаку безпілотників на місто Таганрог.

Уночі 1 квітня Таганрог атакували невідомі дрони. У місті чули вибухи, врешті запровадили режим НС.

Російські Таганрог і Курськ у ніч на 2 квітня відчули на собі атаку невідомих БпЛА. Стверджується, що є влучання та постраждалі. Повний текст новини

"5 канал" показує наживо

Зокрема у Таганрозі оголошена надзвичайна ситуація.

Внаслідок безпілотної атаки на Таганрог у Ростовській області місцева влада ввела в місті режим надзвичайного стану (НС).

Пропагандистські ЗМІ пишуть про те, що місто Таганрог на півдні Росії зазнало атаки. Внаслідок роботи ворожої ППО пошкоджено будинки. Повний текст новини

Надвечір 1 квітня безпілотники атакували Таганрог, Ростовської області РФ, через що у місті оголосили режим надзвичайного стану.

30 березня 1856-го у Версальському палаці підписали Паризький мирний договір. Він завершив Кримську війну 1853-1856 років та позбавив Росію впливу на Чорному морі. Кримська війна почалася через суперечки Російської імперії з Османською щодо 12-мільйонного православного населення в османських володіннях. Імператор Микола І, посилаючись на попередні договори, хотів встановити над ними протекцію та вимагав надати їм право доступу до Святої Землі. Тоді гострим було "Східне питання" - Османська імперія занепала, чим могли скористатись інші держави. Однак, Велика Британія та Франція, які бачили загрозу власним інтересам на Близькому Сході, гарантували османам підтримку у разі російської агресії, тому султан Абдул-Меджид задовольнив лише другу вимогу. Розлючений Микола І наказав захопити васальні землі османів - Молдавське князівство та Валахію, "захистити населення" і встановити контроль над торгівлею збіжжям цих земель. У відповідь представники провідних держав зібралися у Відні та підготували ноту, в якій запропонували султанові дотримуватись угод, а Російській імперії вивести свої війська з османських володінь. Султан та Микола І відмовились і почали війну. Незабаром провідні держави виступили на боці Османської імперії та 1854 року оголосили війну Росії, яка стала для неї розгромною та показала усю відсталість країни з феодально-кріпосницьким ладом. Франції вдалося приєднати до коаліції Сардинію. 2 березня 1855 року Микола І помер від застуди або ж отрути. А після 349-денної облоги союзники захопили ключову військово-морську базу Севастополь. Австрія надіслала Росії ультиматум із погрозами приєднатись до антиросійської коаліції та з вимогами що значно послаблювали імперію. Наступник Миколи Олександр ІІ просив припинити бойові дії і сісти за стіл переговорів. На нараді у Зимовому палаці уповноваженими на мировий конгрес обрали графів Олексія Орлова та Пилипа Бруннова, а конференцію просили провести не у Відні, уже ворожому до імперії, а в Парижі, розраховуючи на підтримку імператора Наполеона ІІІ. Той не бажав посилення Англії. "Государе брате мій!, - писав Олександр ІІ Наполеону ІІІ, - ваша величність не могла помилитись щодо думки, яка керувала мною, коли я запропонував, щоб мирні конференції відбулися у Парижі. Вона була нав'язана мені довірою до особистого впливу вашої величності на хід переговорів. Місія графа Орлова доповнює цю думку. Він - більш ніж уповноважений. Він друг і виразник найінтимніших моїх поглядів". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Турки, британці та французи взяли в облогу Севастополь Головував на конгресі син Наполеона Бонапарта граф Олександр Валевський, Велику Британію представляв лорд Джордж Кларендон, Сардинію граф Бенсо ді Кавур, Австрію - міністр Карл Буоль, Туреччину - великий візир Алі-паша, Прусію - міністр Отто Мантейфель та їхні помічники. Історик Євгеній Тарле зазначав, що Орлов отримав таємні інструкції та мав добитися максимально неболючих умов миру для Росії. Він прибув до Парижу 21 лютого 1856 року та одразу отримав авдієнцію в Наполеона у палаці Тюїльрі, де заявив правителю, що Російська імперія прагне справедливого та міцного миру і хоче зайнятись внутрішніми справами. У відповідь отримав підтримку. Прихильність Наполеона до Росії помітили англійці та австрійці, які були незадоволені припиненням війни. Перші хотіли навіть зруйнування Миколаєва з його корабельними верфями та арсеналами, але продовжувати війну без підтримки Франції не могли. Щоб зашкодити можливому союзу Наполеона та Олександра ІІ, австрійського імператора Франца-Йосипа хотіли запропонувати хрещеним батьком для майбутньої дитини французької імператриці Євгенії. Росіяни, розуміючи важке становище, не втручались у це. Перше засідання провели 25 лютого у Версальскому палаці. Домовились про зупинку воєнних дій. Протягом наступних засідань відбувалися багатогодинні дебати на яких виробляли умови миру та вимоги до Росії, визначали кордони і статуси дрібних держав, права християн в Туреччині. На одному із засідань навіть висловилися за створення арбітражу з метою попередження майбутніх воєн - праобразу ООН. Проєкт хотіла представити англійська організація "Друзі миру", але на конгрес її не пустили. Офіційні делегати обмежилися лише формальними виступами. Протягом усіх засідань Російська імперія знаходила підтримку Наполеона та змогла домогтися пом'якшення умов миру, хоча він усе одно був болючим. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як воювали французи в Криму 166 років тому Остаточний договір підписали ранком 30 березня, а про подію сповістив 101 гарматний постріл. Паризький трактат постановив "бути на вічні часи миру і дружбі між імператором всеросійським з одного боку й імператором французів, її величністю королевою Сполученого Королівства Великої Британії та Ірландії, королем Сардинським та султаном з іншого, а також їхніми спадкоємцями і наступниками, державами й підданими". Кримська війна тривала 2 роки, 5 місяців і 14 днів. Договір позбавив Росію права мати військовий флот на Чорному морі, а також фортеці й прибережні арсенали, що стосувалося і османів. Саме Чорне море оголошувалося нейтральним та відкритим для торгового мореплавання всіх народів. Російська імперія публічно відмовилася від претензій на Молдавію, Валахію та південну Бессарабію, проголошувалась свобода судноплавства по Дунаю. Царя позбавили покровительства над християнами Османської імперії, замінивши колективною "опікою" усіх великих держав. Росія мала повернути османам захоплені володіння на Кавказі, натомість їй повернули захоплені міста в Криму. Після підписання Наполеон запросив усіх делегатів на пишний бенкет у палаці Тюїльрі. План розширення впливу Російської імперії на Балканах і на Близькому Сході за рахунок Османської імперії - "хворої людини Європи", зазнав невдачі. Але при цьому "східне питання" ще більше загострилось. "Новину про укладення миру і припинення війни хоч і було сповіщено гарматними пострілами з Петропавлівської фортеці та молебнями, але вона не могла вважатися радісною, - писав історик Дмитро Малютін. - Національні почуття образили. Молодому імператору довелося розплачуватися за невдачі війни, не ним початої". Подібні акти про поразку імперія востаннє підписувала 1711-го, коли цар Петро І зазнав невдачі у Прутському поході проти османів. Але договір дав можливість імператору Олександру ІІ почати важливі реформи, які стосувалися й українських земель. Попри оголошену договором мету, вічного миру і дружби між державами не було. 1870 року почалася франко-прусська війна. Тоді ж міністр іноземних справ Російської імперії Олександр Горчаков видасть циркуляр про відмову від умов Паризького трактату. За рік підпишуть Лондонську конвенцію, яка знову дозволить імперії тримати військово-морський флот в Чорному морі. А вже 1877 року почнеться нова російсько-турецька війна. Армія Московії, оточена турками, татарами, шведами і українцями, капітулювала неподалік річки Прут у Молдавському князівстві 23 липня 1711 року. Було підписано Прутський мирний договір. Московія була змушена передати Османській імперії місто Азов, зруйнувати фортеці Таганрог і Кам'яний Затон, що загрожували Кримському ханству, пропустити Карла ХІІ та залишки його військ до Швеції. Петро І погодився припинити втручання у справи Речі Посполитої та козаків, зокрема й запорожців, що перебували у союзі з кримським ханом. Москві було заборонено тримати у Стамбулі посла. Після укладання угоди та сплати великого викупу великий візир Балтаджі Мехмед-паша дозволив Петру І вільно вивести залишок військ у Московію. Пізніше за цей вчинок був страчений за наказом султана Ахмеда ІІІ.

Люди змушені вивозити дітей на лікування у Донецьк або Таганрог.

Українську журналістку Вікторію Рощину, яка загинула в російському полоні, перед тим жорстоко катували. На її тілі були ножові поранення, її били струмом і ховали від перевірок. Про це йдеться у розслідуванні "Слідство.Інфо". Журналісти "Слідства.Інфо" разом з організацією "Репортери без кордонів" та колегами з медіа "Суспільне" і "Ґрати" з'ясували, що росіяни спочатку схопили Вікторію й утримували у катівнях на окупованій території Запорізької області, а згодом перевезли у Таганрог. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Лубінець розповів, чому цивільних важко повертати з полону Рощину тримали у вʼязницях, не висунувши їй жодних звинувачень. Її співкамерниця розповіла, що журналістку утримували спочатку в Енергодарі (розслідувачі підтвердили цю інформацію також з іншого джерел), потім у Мелітополі. Йдеться про несанкціоновані місця утримання громадян, облаштовані росіянами на окупованих українських землях. Вікторію катували, на її тілі журналістки були ножові рани, з якими вона прибула після утримання в окупації. Крім ножових порізів, Рощину також катували струмом. Співкамерниця уточнює, що струм могли підʼєднувати до вух. З часом журналістка почала стрімко худнути, вона відмовлялася від їжі та постійно зверталася до тюремників по допомогу. Коли працівники СІЗО помітили, що Рощина худне, до неї в камеру приходив начальник колонії та проводив з нею бесіди. Вона весь час наполягала на тому, щоб її звільнили, поміняли, або депортували. Зі слів свідки, під час їх утримання була перевірка російським омбудсменом. Рощину ховали від перевірки й переводили на інший поверх у зачинену кімнату. Востаннє журналістку бачили 8 вересня 2024 року, тоді її вивели з камери в невідомому напрямку. Росія підтвердила, що тримає Вікторію Рощину в полоні, лише в травні 2024 року. Уже в жовтні стало відомо, що вона померла під час етапування з Таганрога до Москви. Про смерть 27-річної Вікторії Рощиної повідомило російське міністерство оборони у відповідь на звернення батька журналістки Володимира Рощина. Лист міноборони РФ, датований 2 жовтня 2024 року, був надісланий електронною поштою. У короткому повідомленні зазначена дата смерті журналістки - 19 вересня 2024 року, а також те, що її тіло повернуть "українській стороні в рамках обміну тілами затриманих осіб". Проте російська сторона затягує репатріацію, щоб приховати сліди ймовірного злочину.

Про це встановили розслідувачі "Слідство.Інфо" разом з організацією "Репортери без кордонів" та колегами з медіа "Суспільне" і "Ґрати".Зазначається, що росіяни спочатку схопили Вікторію і утримували у катівнях на окупованій території Запорізької області, а згодом перевезли у Таганрог. Як повідомила співкамерниця журналістки, на тілі Вікторії були ножові рани, з якими вона прибула після утримання в окупації. "Я бачила на її тілі декілька рубців - точно на руці і нозі. У неї була ножова рана, ну, прям рубець свіжий. Між кистю і ліктем у м’яких тканинах. І рубець був десь сантиметра три. Знаю, що струмом (катували, - ред.) не один раз. І вона не говорила скільки разів, але казала, що була вся синя", - розповіла співкамерниця.Журналісти встановили, що з часом журналістка почала стрімко худнути - Вікторія відмовлялася від їжі та постійно зверталася до тюремників по допомогу. Після цього до неї в камеру приходив начальник колонії та проводив з нею бесіди. Вона весь час наполягала на тому, щоб її звільнили, поміняли або депортували."Вона постійно зверталася по допомогу. Спочатку говорила, що у неї зі шлунком проблеми, місячних не було, весь час і температурило. Потім жінки помітили, що вона сильно худне. Віка важила до 30 кілограмів. Я їй допомагала встати, бо вона була в такому стані, що навіть голови не могла підняти від подушки. Я спочатку підіймала голову, Віка бралася за ручку ліжка, і тільки так могла встати", - розповіла жінка.Востаннє Віку бачили 8 вересня 2024 року, коли її вивели з камери в невідомому напрямку.  Що відомо про загибель Вікторії РощиноїНа початку повномасштабного вторгнення в Україну Вікторія Рощина працювала на видання hrоmаdskе та писала репортажі з тимчасово окупованих територій.  7 березня 2022 року вона натрапила на батальйон російських танків, які обстріляли її машину. Через тиждень російські військові затримали її в селі Василівка, але журналістці вдалося втекти.  11 березня 2022 року Рощина знову потрапила в полон до ФСБ Росії. Вона розповіла, що її тиждень утримували у Бердянську.У жовтні 2023 року стало відомо, що українська журналістка Вікторія Рощина, яка отримала нагороду за свої репортажі про війну в Україні, зникла на тимчасово окупованих територіях. Рідні та друзі повідомляли, що з 3 серпня 2023 року втратили з нею зв'язок. У травні 2024 року в Росії визнали, що утримують в полоні українську журналістку Вікторію Рощину, яка зникла на тимчасово окупованих територіях у серпні минулого року. 10 жовтня стало відомо, що Рощина загинула. Омбудсмен Дмитро Лубінець повідомив, що отримав від російської сторони документальне підтвердження про смерть медійниці.Офіс генпрокурора відкрив провадження про воєнний злочин, поєднаний з умисним вбивством. За даними правозахисників, журналістку Рощину тримали в СІЗО, відомому найжорстокішими тортурами.11 жовтня Офіс генерального прокурора України докваліфікував кримінальне провадження щодо зникнення Рощиної - воєнний злочин, поєднаний з умисним убивством.Європарламентарі вимагають якнайшвидше провести незалежне розслідування, яке з'ясує всі обставини загибелі медійниці в полоні РФ.   

Івану Сокалю 25 років. З них понад 2 роки і 4 місяці хлопець провів у російському полоні. До бригади спеціального призначення "Азов" чоловік долучився в 19, тому що завжди мріяв про військову службу. Повномасштабне вторгнення застало Івана у Маріуполі. Звідти він потрапив у ворожий полон. Чому саме "Азов"Чому саме "Азов"? Тому що я обирав один із найперспективніших підрозділів, який розвивається, і який хоча б чимось відрізняється від, скажімо, повсякдення, яке було на той час в наших Збройних силах України. Знову ж таки, в мене був друг в "Азові", з яким я спілкувався, який мені теж пояснював, чим вони займаються, що вони роблять. І знову ж таки, в першу чергу, це було те, що підрозділ виїжджає на бойові завдання. От це для мене було основою - щоб не просто я свою службу прослужив три роки контракту, не беручи участь в антитерористичній операції або ООС, так, як воно називалося на той момент.І мене це надихнуло, тому вирішив іти саме в полк "Азов". І зрозуміло, що на той час людей було небагато, тобто було більше часу для того, щоб бійці розвивалися. І була їхня перевірка -  що вони можуть, що не можуть. І вже після закінчення курсу ти міг вступити в полк "Азов".Передчуття великої війниПеред 24-м лютим, буквально за місяць, навіть швидше, коли почалися такі масштабні вкиди в соцмережу, різні пости та відео, було зрозуміло, що вся ця організація їхніх військ, їхні різні тренування то в Криму, то в Донецькій області, то зі сторони Білорусі - це вже було дзвіночком, що це все не просто так робиться. Тобто вони відпрацьовують якісь тактичні дії,  відпрацьовують свою логістику і так далі.Ближче вже до 24-го лютого,  буквально за два тижні, вони стягнули більшу частину цього угруповання, яке наступало. І було, ну, не те, що відомо, це вже було зрозуміло, що вони будуть іти на наші території.Хтось з моїх знайомих говорив: "Та нічого не буде, там нічого, два-три тижні повоюємо, і воно все затихне". На цей час, буквально за два тижні до цього, я склав всі свої речі. Відправив додому документи, цінні речі. І пізніше просто я собі зробив тривожний рюкзак, в якому я підготував все до війни.І пізніше вже 24-го числа стало всім все відомо. З одного боку, я прекрасно розумів, що Маріуполь залишиться в оточенні, тому що вони будуть робити сухопутний коридор. Це для них дуже важлива, скажімо так, стратегічна точка була.  Ми зранку прокинулися, чули виходи корабельної артилерії з моря і зрозуміли, що все це не жарти.Оборона Маріуполя У нас була тривога. Ми швиденько всі згрупувалися, взяли з собою боєприпаси, і надійшла команда, що ми їдемо на оборону Маріуполя. Під'їжджаючи до Маріуполя, ми вже бачили стовпи диму, тобто вже були обстріли і зрозуміли, що це не просто звичайна тривога, а це реально велике вторгнення.Ми прогнозували, що поки будемо закріплені у Маріуполі, тобто ми розуміли, що на нас буде досить великий тиск їхніх військ. В мене закрадалися такі думки, що наша справа була якомога довше протягнути оборону не просто Маріуполя, а й навколишніх районів, навколишніх сіл, там де Павлопіль,  Водяне,  Широкине. Але і й була думка, що до нас прийде підмога, тобто не дадуть нас взяти в оточення, і що в нас буде доступ, постачання, скажімо, продуктів і боєприпасів.Але, як ми бачили, фактично все це вийшло не так, ми пішли на оборону Маріуполя, деякі підрозділи зразу ж відбили від Павлополя,  Водяного, Широкиного, Сартани те ж саме. І зрозуміло, що вся концентрація військ йшла на Київ. І це було зроблено правильно, що до нас не давали підмогу, тому що їхня ціль була Київ.Тобто, якщо б ми в перші дні втратили Київ, ми б втратили, можна сказати, все. І коли вже відбили Київ, це вже було трошки запізно, щоб йти до нас і робити якийсь коридор. Це була б колосальна втрата техніки, колосальна втрата бійців. В оточенні ми опинилися 2 березня. 1-2 березня - Маріуполь остаточно перебував  в оточенні.Оскільки увесь час тривала  оборона Маріуполя,  потрохи наші сили відходили, тому що вони сильно переважали нас кількістю бійців та техніки. Маріуполь був, скажімо, в трьох кільцях. Це була Азовсталь, правий берег, і завод Ілліча. Пізніше воно все скоротилось до двох кілець, і вже 15 квітня прийшла команда нам іти на Азовсталь для того, щоб ми не пропали на правому березі, а щоб згрупувалися вже всі на Азовсталі. обстріл Маріуполя, Фото: rеutеrs "З цивільними було дуже важко"Були там цивільні, в них були окремі бункери - вони були позначені:  над ними писали "діти", "цивільні". І вони там були до оборона вже самої Азовсталі, десь до середини цієї оборони. Незважаючи на те, що були там цивільні, і бункери їхні були позначені, Російська Федерація все одно наносила авіаудари по цих бункерах, по цих місцях. Коли ми приїжджали на Азовсталь, то завжди завозили продукти, медикаменти, воду цивільним.  Коли ми були на Азовсталі, в мене було дуже багато медикаментів, дитячого харчування. Знаючи, що там є дітки, ми туди завозили дитяче харчування, все, що було потрібно для дітей.З цивільними було дуже важко, тому що люди не розуміли, що таке бойові дії в місті, що таке загальновійськовий бій. Люди виходили надвір, незважаючи на обстріли, вони думали, що це все прилетить десь поблизу і нічого не буде. Коли ми бачили цивільних, неодноразово їм говорили: "Ховайтеся в підвали, тому що зараз буде обстріл, ви можете потрапити під обстріл".Багато людей на це не звертали увагу. Було таке, що людям говориш: "Зараз буде обстріл, ховайтесь в підвали". Люди не хотіли йти, а буквально через дві хвилини ти вже починаєш надавати їм медичну допомогу тільки через те, що вони просто не хотіли слухати і не розуміли того, що коїлось в Маріуполі.Спочатку це було дуже важко, але пізніше ж все ж таки домовились про евакуацію цивільного населення з Азовсталі. Це були дві партії, якщо я не помиляюся. І якщо знову ж таки не помиляюсь, було без жертв. Тобто люди виїхали нормально. Що з людьми було далі, цього я вже не знаю.Парамедик на АзовсталіНа самому заводі я був парамедиком. Я надавав допомогу хлопцям, які були в мене в бункері, тому що, знову ж таки, в нас був госпіталь "Желізяка", який був переповнений військовими. І там була нестача медикаментів. В мене були свої запаси медикаментів, і багато людей з моєї групи були поранені. І коли ми вже були в бункері, то я надавав їм допомогу.В мене були як і важкі поранені, так і легкі поранені. Коли до нас прилітали гвинтокрили, то ми вже бачили, що нам передавали не тільки боєприпаси, а й медикаменти. Тобто все, що могли привезти в Маріуполь, нам привозили.Вже за весь час перебування у Маріуполі, за бойові дії, що там відбувалися,  багато чого побачив, багато чого зрозумів, і розумів, що якщо людині дано вижити, вона виживе. Так, бували, звісно, моменти, коли надаєш людині допомогу, проходить декілька днів, і вона помирає. І розумієш, що всім, чим ти їй міг допомогти, ти допоміг.Та неодноразово я думав: "Це через мене, можливо, це я щось не так зробив, можливо ще щось". Але, як показала практика, далася взнаки нестача медикаментів, больові шоки і так далі, з якими  потрібно було боротися, а засобів для цього не було. gеttyіmаgеs "Найстрашніше - це авіаудари"Найбільшою небезпекою це були якраз авіаудари по самому заводу "Азовсталь", тому що прорив їхніх військ здійснювався неодноразово на саму територію Азовсталі, але це в них було безуспішно, тому що вони втрачали дуже багато бійців. Тобто, якщо брати людський ресурс, їм це вдавалося дуже важко, тому що в них бійці не підготовлені.Найстрашніше - це авіаудари, тому що засобів для того, щоб збити авіацію, не було. І ми розуміли, що ми цьому нічим не можемо зарадити. І коли  ці ФАБи, ракети летіли з літаків, все, що ми могли робити, це просто бути в бункері, очікувати і перечекати цей авіаудар."Для росіян немає слова стоп"З комунікацією у нас проблем не було. Зв'язок з підконтрольною територією України у нас був. У мене було спілкування і з рідними, і з друзями. Знову ж таки інтернет-ресурси я дивився. Я переглядав події на різних точках фронту і все, що відбувалося -  ми були свідомі цього. Досить багато таких було нюансів. Це не те, що нюансів, таких історій -  це ,знову ж таки, Буча, Ірпінь, Харків, це обстріли мирних жителів. Ми просто розуміли, що для них немає слова стоп. Для них неважливе життя  цивільних,  військових, в них є ціль. Вони не зважали ні на дітей, ні на цивільних, ні на жінок, ні на  нікого. Все це було помітно не тільки в Маріуполі, а й загалом по всьому фронту. На Азовсталі ми перебували від 15 квітня аж по 17 травня. Звісно, для бійців це було незвично. Це наводило певну кількість якогось страху, бо ми прекрасно розуміли, ми для них були якимось червоним прапором. Ми розуміли, що нічого доброго чекати нам там не потрібно.Вихід із АзовсталіАле знову ж таки, це було найрозумніше рішення на той час, яке могло бути, тому що через це рішення збереглася максимальна кількість людських життів. Тобто, якщо б ми відмовилися, і продовжували бойові дії, ми б  довго не протрималися, тому що не вистачало продуктів, боєприпасів. І з кожним днем було все більше і більше поранених. Тобто з кожним днем ми все втрачали і втрачали людей. Нам сказали з самого ранку: "Ось зараз готується знову партія, яка буде виходити". Я зібрав одяг свій. Всі свої цінні речі я залишив на Азовсталі, я їх, скажімо так, ліквідував для того, щоб вони не дісталися їм, тому що вони вічно на все голодні.А коли ми виходили по цьому ж самому коридору, знову ж таки, вони голодні були не тільки на цінні речі, а навіть і на наш одяг. Вони і забрали цей одяг. Ми виходили чистіше одягнені, ніж їхні бійці, Російської Федерації та бійці ДНР, в них був доступ до цього всього.Коли ми виходили, нас перевірили, посадили в автобуси, ми зачекали всіх людей, котрих посадять в автобус. Нікому не давали ні їжі, ні води. І розказували, що був Червоний Хрест, але особисто я його там не бачив. До когось там вони підходили, і знову ж таки ніхто не знає, чи це був Червоний Хрест, чи це не був Червоний Хрест. Тому що одягнути футболку з червоним хрестиком можуть всі. вихід із Азовсталі, Фото: gеttyіmаgеs ОленівкаНас посадили в автобус, був супровід бойовою технікою, гвинтокрилами. Також були і літаки, які супроводжували нас по дорозі, і ми приїхали в Оленівку.Вже коли ми приїхали в Оленівку, тоді нас по одному розподіляли, хто куди і одразу було помітно, що всі підрозділи, які були у Маріуполі, йдуть в одне місце збору. А хто з Азову, йде зовсім в інше місце збору. Оленівка - це було місце знайомства, де до нас ще не знали, як ставитись, ніхто не знав ще, як з нами працювати. Приїжджали їхні спецслужби, велись різні розмови, в когось були вже допити. Ну, все це ще мало спокійний вигляд.. Звісно ж, велика кількість людей там була, тобто колонія розрахована була на одну кількість, а  вона була перевищена  в пару десятків разів.І що з такого, що найбільше мені запам'яталося в Оленівці, це коли через нестачу їжі, через прісну їжу люди просто сидять відпочивають,  встають, щоб кудись піти і втрачають свідомість через те, що реально морили голодом. В Оленівці я перебував до трьох місяців. В нас якраз так сталось, що коли ми вже були в іншому місці, були, напевно, крайньою партією з Оленівки. І пізніше до нас, через тижні два привезли ще певну кількість людей. Вони були від нас неподалік, з кимось із них в нас вийшло зустрітись, з кимось  ні. Тобто коли водили на допит, везли на суд, ми дізнавались цю інформацію (про трагедію в Оленівці, - ред.).І ми були дуже сильно шоковані і дуже сильно стривожені, тому що дуже багато наших бійців залишалися там. І ніхто не міг нам дати точну відповідь, хто там був, чи це був обстріл, чи це був підрив. Пізніше вже, коли ми зібрали інформацію з різних ресурсів, ми вже мали уявлення, як все це відбувалося, і що там було.Після ОленівкиПісля Оленівки мене привезли в прокуратуру. У мене був довготривалий допит, і після цього нас відвезли вже в тимчасове місце утримання. Це був ізолятор, в якому ми пробули три дні і після цього нас вже відвезли на Донецький СІЗО.Нас в цьому тимчасовому ізоляторі зранку підняли і сказали, щоб ми готувалися, нас зараз будуть етапувати. Ми сіли в автозак, де вже зрозуміло було, що нас везуть в не дуже хороше місце. Ще конвоїр, який нас провозив, з нас сміявся, що ми перебуваємо в літаку, що нас везе така-то авіакомпанія. Ми відлітаємо на курорт. Він нам сказав, що він надіється, що ми з нього не повернемось. "Нам забороняли сідати в камерах"І коли ми вже приїхали саме в Донецький СІЗО, як тільки відкрився автозак, ми  побачили цей всім відомий коридор, через який потрібно було кому проходити, кому пробігати для того, щоб добратися до певної точки. І там вже застосовували фізичне насильство. Ми вже зрозуміли, що потрібно кріпитись, потрібно виживати.Усім відомий такий прийом, який є у  всіх тюрмах: кожен проходить, скажімо так, привітання від них, ознайомлення з ними, де наносили удари -  руками, ногами, так і резиновими палками та електрошокерами. Після цього "прийому" нас всіх розвели по камерах. В камерах це все було зовсім вже по-іншому.Нам забороняли сідати в камерах. Ми постійно стояли. В нас були набряки ніг, знову ж таки, було зрозуміло, що в когось були відбиті нирки. Комусь було важко стояти, хтось втрачав свідомість, тому що мало того, що людина вже знесилена, піддавалася фізичному насильству, так і морили голодом. В них є перезмінка два рази на день. Кожна нова зміна завжди хотіла з нами привітатися. Тобто відкривали камери, люди або залишалися в камерах, або їх виводили вже в коридор, де знову ж таки до кожного застосовували ці самі резинові палки, дерев'яні палки, крики, кулаки.І було дуже сильно це чути, коли відкривали камери з військовослужбовцями, які не з полку "Азов", їх менше чіпали. Це ми все прекрасно розуміли, тому що ми показали своїм досвідом, своєю роботою, хто ми є, і що вміємо робити. Тому до нас було таке ставлення.Допитів було дуже багато, і різні люди використовували різні засоби. Тобто хтось використовував фізичне насильство, хтось використовував до цього фізичного насильства електрошокери, тапіки (під’єднання дротів і удари струмом, - ред.), резинові палки, хтось просто руки, ноги. На одних із допитів я також прийшов на допит, де тиснули морально: "Ми повідомимо твоїх рідних, що тебе вже немає. Ми будемо з ними співпрацювати і так далі, якщо ти будеш нам все розповідати. А ти знаєш, що ми вже захопили Київ. Ти знаєш, що із західної сторони на вас напала Польща. України вже як такої немає. Вам ще трошки залишилося. Ви всі залишитесь тут".Тобто я все це близько не сприймав, тому що розумів, що вони брешуть. Від них правди ніколи не потрібно очікувати. А з другого боку, я знав, що якщо я їм щось розповім, від мене одного нічого не зміниться. Я себе готував, знову ж таки, як і до найкращого, так і до найгіршого, тому що завжди ходити у рожевих окулярах - довго так не протримаєшся.Я завжди розумів, що тривати це вічно не буде, головне перетерпіти. На цьому я і тримався для того, щоб надалі мені було на інших допитах ще простіше. В Донецькому СІЗО я перебував 11 місяців. Наступна точка - це у нас була Горлівка.ГорлівкаЗа два дні, по-моєму, вивезли дуже велику кількість людей звідти, великими партіями нас везли. І куди ми їдемо, знову ж таки, ми не знали, нас вивели надвір. Нас на той час дуже сильно здивувало, що нас ніхто при цьому етапуванні не бив.Нас оглядали на синці, чи вони в нас є, чи немає. Казали, щоб ми всі свої речі, які в нас були,  ми їх із собою забрали. Нас це дуже сильно не здивувало, тому що ми думали, що поїдемо в якесь краще місце. Можливо, це щось з чимось пов'язано. Нас посадили в жовту маршрутку, зав'язали нам руки, очі, і вже відвезли нас в Горлівку.Про це ми вже дізналися, коли приїхали туди. Відкрилися двері,  гавкала собака. І по одному людей, які вибігали, знову ж таки били. Коли вже нас завели в дисциплінарний ізолятор, то там  знову ж таки нам влаштували "прийом".Там ми зрозуміли, що тут те саме, як і там, де ми були. Зрозуміло, для чого тоді на нас дивилися, чи немає на нас синців, тому що акт "прийому-передачі" повинен бути в них."Здивувало те, що була вода, і нам дали одяг"Знову ж таки ми пройшли цей "прийом", де всі отримали свої нові синці, нові травми. Але нас дуже сильно здивувало, що ми якраз потрапили в такий час, коли і харчування давали, що були більші порції їжі. Ми здивувалися, що була постійно вода. Там інколи днями вода пропадала, але переважно постійно була вода, тому що в Донецьку вона була через день, або дві години раз на день.І здивувало те, що нам дали одяг, тому що в Донецькому СІЗО, можна сказати, хтось був в штанах і в футболці, а хтось був в нижній білизні і тільки в шкарпетках, більше нічого, без взуття і так далі.І умови в камері були значно кращими, ніж  в Донецьку. Тому що в Донецьку був бетон, вологість, грибок на стінах, сирість, протяги і постійний холод. А там ми вже побачили, що є якийсь мінімальний ремонт, є харчування, одяг, і там були матраци,  постіль. Але там було більше фізичного насильства. Тобто не так більше, як воно було регулярним, постійним, і було досить таки жорстоким. Стало набагато легше, коли е була якась година або 40 хвилин прогулянки, довкола бетонні стіни, зверху сітка, але ми бачили вже небо.Ми бачили небо, ми могли подивитися на хмари, ми могли подихати свіжим повітрям. І це значно підіймало наш дух, настрій. Бувало таке, ми розуміли, що зараз йдемо на прогулянку, після прогулянки був обшук, тобто ми повертаємося, стаємо в коридорі, нас обшукують, і ми отримуємо тоді фізичне насильство.Але бували і такі дні, це було літо,  дуже спекотно, і ми говорили: "Трясця, можна і отримати, але ми подихаємо свіжим повітрям" і так далі. А   в дні, коли була погана зміна,  ми розуміли, що на прогулянку ми не хочемо йти, краще тут побудемо. Але здебільшого ми хотіли йти на прогулянки, тому що знову ж таки свіже повітря, воно для нас на той момент було дуже-дуже важливим. Азовець Іван Сокаль з побратимами, Фото: архів Івана Сокаля Повернення в ДонецькБуло ще одне етапування, ми повернулися після Горлівки назад в Донецький СІЗО. Знову ж таки, ми стикнулися з тим самим "прийомом". Нас відвели на той самий пост, підвальне приміщення. Це для них використання найбільш жорстоких методів. Але ми були дуже сильно здивовані, коли туди зайшли. Наче ніяких змін немає, але харчування таке, як і було. Але перестали застосовувати вже до нас фізичне насильство, і нам дали матрац і ковдру. Тому що 11 місяців, які ми там були, там були металеві ліжка, на яких ми, хтось, знову ж таки, без футболки, без штанів лежав в мороз, і це було холодно. А тут ми приїхали, і ми вже побачили матрац, вони були порвані, але були. Тобто ти прокидаєшся, у тебе трішки менше болить, ніж боліло від цього металевого ліжка. І ми побачили, що була вже постійно вода. Інколи були відключення, але вже не такі, як перший раз."Постійно розказували, що ми не виживемо" Морально вони тиснули постійно, розказували, що ми не виживемо, вони нас там вб'ють, вони з нами те й те зроблять і так далі. Але вже такого, як перший раз, не було. Коли ми приїхали на 33-тю колонію, там був найдовший коридор, який нас зустрічав. Там було дуже багато різних їхніх спецслужб. Ми пройшли цей коридор, нас завели в дисциплінарний ізолятор, де знову був "прийом".І коли ми вже зайшли в камери, нам не дозволяли там розмовляти, не дозволяли сидіти, тільки під час  їжі,  і застосовували фізичне насильство, теж досить жорстоке. Воно тривало буквально п'ять днів, пізніше воно йшло трохи на спад з полегшенням.І нам тоді сказали: "Ви будете тут 15 днів, і вас піднімуть на бараки". Ми цьому не вірили, тому що "Азов" і піднімати на бараки, тобто ми цього не знаємо, тому що ми два роки провели в підвалах. Але так сталось, що після 15 днів нас реально підняли на бараки.Нам дали одяг,  переодягнули, дали матраци, подушки, постіль, засоби для миття, побритися нам дали, і коли ми вже зайшли на територію барака, я був шокований, що нас реально підняли. Є вода, більший простір, тобто тебе вже не сковує ця камера 3 на 4 або 5 на 6.Тобто ти в полоні, але почуваєш себе вже більш вільнішим, тому що в тебе є більший простір. Тому що, знову ж таки, налаштовував я себе і на добре, і на найгірше. Коли я потрапив вже на барак, там більше людей, були і нові полонені, були і старі, і було зрозуміло, що війна не закінчена. А в мене в голові було постійно так, що нас колись обміняють, тому що в нас є такі самі люди, як ми. І вони теж хочуть їх повернути.ОбмінЯ думав, що все це станеться, коли буде закінчення конфлікту, тоді буде обмін військовополонених. З самого ранку мене викликали в штаб, запитали, чи я хочу їхати на обмін. І це було досить дивним, тому що переважно перед обміном людям ставили такі питання, але були і неодноразові дії, що хлопців викликали питали, і так протягом року по декілька разів.Я зважував 50 на 50, або так, або ні. Я не сприймав все це дуже позитивно, ну і негативно теж. Але, коли я вже повернувся зі штабу, то ближче до обіду мене знову викликали, викликали в штаб. І я вже подумав , що щось не те."Лякала думка, щоб обмін не зірвався"Нас завели на територію ДІЗО (дисциплінарний ізолятор, - ред.), і дали форму: український піксель, мультикам, кому що. І тут вже закрались думки, що реально щось наближається до того, що буде обмін. Але найбільше лякала думка, щоб обмін не зірвався. Тому що досить часто зривалися обміни.Тобто і ми розуміємо, що от буквально перед нами були дві партії, що їх забрали, і вночі вони вже виїжджали. Ми цієї ночі чекали, час йшов дуже повільно. І коли прийшла ніч, ніяких змін не було. Ми зранку прокинулись, думаємо: "Ну, може не сьогодні, може завтра". Ми знову проснулись, нас знову ніхто не забрав. І вже на третій, на четвертий день ми зрозуміли, що, напевно, наш обмін зірвався. Це вже такі якраз перші години і перших якихось два дні ти думаєш: Чому так сталось? Ти починаєш вигадувати собі різні проблеми, через що це все могло статись, що впливає на це і так далі.Але ми думали, що зараз пробудемо оцей карантинний їхній період у 14 днів, і нас піднімуть на барак. Нас на барак ніхто не піднімає, і ми розуміємо, що ще якісь надії, шанси є. І в один із днів нас 13 вересня забрали. І відвели на територію, де вже проходить етапування, де до нас підселили ще людей, деяких відібрали.І ми вже зрозуміли, що це, напевно, точно. У нас закрадались думки, що шляху назад не буде, тому що вони неодноразово спочатку говорили: "О, це ті, хто на обмін". А пізніше вони такі: "Та, вас забули, ви нікому не потрібні". Коли вже ми були на цій території етапування, то з нами і поводились нормально. І закрадалися ще думки до того, що це може бути якийсь етап на другу колонію, але такої думки було відсотків 10. В більшості розуміння було, що це вже обмін і все. Пізніше нас завантажили в автозаки, відвезли в одну колонію. Пізніше ми перетнули кордон, де ми приїхали ще в Таганрог, в Ростов, де ще додавали до нас людей.І вже в Ростові ми зрозуміли, що ми в аеропорту, тому що приземлявся літак, де ми вийшли за автозаків. Голова вниз, зрозуміло. Нас підвели на трап літака, де уточнили наші дані і зав'язали нам очі, руки і вже посадили нас в літак. Літак летів досить велику кількість часу. Ми прилетіли на білоруський кордон, де вже нас пересадили в автобуси і де ми під'їхали вже до пункту передачі полонених. Що ми в Білорусі ми зрозуміли за конвойними, за їхньою мовою. І коли ми вже під'їхали ближче до точки обміну, то нам говорили, щоб ми більше не служили, щоб ми думали, що робимо. І офіцери білоруські, які були між цими конвоїрами, говорили: "Хлопці, все це політика, все це не ваша війна, ми вам допомагаємо, ви бачите, як ми з вами поводимось". Тобто: "Не тримайте на нас зла" і так далі. Тобто старалися до нас в крайній момент, скажімо так, придобритись. Ну, тоді вже подумав: "Ну, нарешті". Нарешті щось змінилось за ці роки, хотілося сказати за рік, але на жаль, за ці роки щось змінилось. І таких дуже-дуже великих позитивних емоцій не було, тому що ти вийшов з дуже неприємної ситуації, з якої люди повертаються зі змінами.Зі змінами в голові, змінами зі здоров'ям. З такої ситуації, тим більше в нашому випадку, тобто з такого підрозділу, як ми, це дуже-дуже важко.Були, звісно, позитивні емоції, що нарешті можна буде побачити рідних, нарешті можна буде вільно погуляти, поїсти нормально, привести себе нормально в порядок. Телефонував спочатку мамі. Спочатку представився, що до вас дзвонить Іван Петрович. Мама спочатку не зрозуміла, хто.Ну, перепитала хто, я ще раз сказав, і мама вже з голосу зрозуміла, хто до неї телефонує. Часу на розмову було небагато, тому що телефон був один, а хлопців багато. Тому мамі зразу сказав, що сльози на пізніше, в мене все добре. За можливості, коли вже все унормується, я зателефоную. Коли я був вже в санаторії лікувальному, батьки до мене дуже хотіли приїхати в перші дні, але я не хотів. Я їх хотів бачити, але я не хотів, щоб вони приїжджали, щоб вони не бачили, в якому я стані. Тому що я прекрасно розумів, що вони досить довго чекали, вони досить багато чого собі вигадували, як я, що зі мною, який у мене вигляд і так далі.Я не хотів, щоб вони мене побачили якимось дуже сильно понівеченим, худим. І я намагався максимально відтягнути цей час, щоб чимшвидше від'їстись,  привести себе в порядок. Але цей термін тривав недовго, тому що вони кожного дня хотілт приїхати. Ну, я вже погодився, до мене приїхали, звісно ж емоції, сльози, все було.А коли я приїхав саме вже до себе додому, це було переповнення емоцій, тому що мене зустрічали дуже багато людей. Тобто через те, що я з села, дуже багато людей прийшли, мене зустріли, зі всіма ми привіталися, зі всіма поспілкувалися. Тобто в цей момент я розумів, що не тільки важливий своїм батькам.Тобто, що є люди, яким я дуже сильно дякую, які підтримували моїх батьків за весь цей період, що не всі байдужі. Є люди, які намагаються допомогти, які роблять все можливе, що в їхніх силах.Реабілітація після полону Є, звичайно ж, такі, наприклад "Серце Азовсталі", які постійно надають не тільки роботу, а і проходження різних курсів, іноземних мов, курси ІТ і різні професії і навчання на ці професії. Знову ж таки, є медична допомога, є психологічна допомога, допомога з психологами - все це надають. Просто мало хто цим користується, тому що є люди, які хочуть максимально швидко вже звільнитись, тому що вони хочуть якомога далі відійти вже від цієї сфери. А є, які просто не хочуть і нехтують, скажімо так, такими можливостями.Знову ж таки, якщо є великі, серйозні проблеми зі здоров'ям, то користатися цим моментом, щоб лікуватись далі, тому що для тих, хто повертається зараз назад на службу, це дуже важливо. Тому що всі ці недоліки і хвороби, які ти заробив під час полону, можуть проявлятися не одразу. Вони проявляються пізніше, з часом. І якщо ти повернешся на службу, не долікувавшись, ти можеш вже підвести свій особовий склад, тобто ти знову будеш випадати зі строю, бо не долікувався. Іван Сокаль "Я повертаюся назад на службу"Я повертаюся назад на службу, тому що я живий і здоровий. Я можу продовжувати далі свою роботу. Так, мені потрібен зараз трохи час для того, щоб підкоригувати своє здоров'я.Але я повертаюсь назад на службу, тому що все те, що я побачив у Маріуполі, їм пробачати не можна. Тобто це цивільне населення, це розбита мирна інфраструктура. Це діти, на яких вони не звертали взагалі уваги. І все це побачене в Маріуполі, і зараз вже, коли я вийшов, я все це бачу  вже в інших містах, як все відбувається.Я чудово розумію, що зупинятися не можна. Якщо кожен буде так говорити, що: "Нам потрібно зупинитись, треба це все вести до миру". Нічого цього не буде. Тому що, якщо ми не будемо далі працювати над ними, то вони будуть працювати над нами. Тому не можна опускати руки, тим більше в такий час, коли повномасштабне вторгнення в Україну.І дивлячись зараз на навколишнє середовище, на людей, які зараз тут, і хтось там каже: "Ми втомились від війни, коли все це закінчиться". А що люди для цього роблять? Люди звикли, що вони хочуть миру. Все це не здобувається звичайними словами або якимись мізерними діями. Для цього потрібно дуже-дуже багато працювати. Тому для себе я вибрав такий шлях, що в мене є можливість це робити, і я буду це робити. Батьки мої все це сприйняли не дуже позитивно, але вони перед тим, як поставити це питання, чудово розуміли, яка буде моя відповідь. Тому що коли я йшов на службу, вони мене відмовляли, я пішов. Коли я перепідписував новий контракт, вони говорили: "Закінчуй, давай повертайся додому". Я підписав новий контракт.Тепер, коли я повернувся, вони кажуть: "Ну може вже час". Я кажу: "Час ще не настав". Тобто вони чудово розуміють, що мене переконати важко. І я багато чую від військових, що я вже своє відвоював, я вже своє відслужив. А я завжди їм ставлю питання: "Покажіть мені цю ланку, де є цей перехід, що ти своє відслужив, ти своє відвоював. Такої ланки немає".Поки є війна, ти воюєш, ти військовий, військовозобов'язаний. Ти виконуєш свою роботу, і ти ж давав присягу. Тобто мається на увазі, ти дав слово, тому відповідай тепер своїм словам.

Далі історія про військову полку "Азов" Аліну Мелешко-Габурич з позивним Естер. Вона розповіла Еспресо про перебування на Азовсталі та досвід полону. Аліна Мелешко-Габурич з позивним Естер - сержант матеріального забезпечення ремонтної роти 12-ї бригади спеціального призначення НГУ "Азов". Військовою хотіла стати ще у 2012-му, коли закінчувала школу. "Мені хотілося саме у військо, я так відчувала. Чомусь мені так хотілося. І у 2018 році здійснилася мрія. В мене друзі казали: о, ти це хотіла, ти це зробила", - розповідає про своє рішення Аліна.  Перед службою в армії Аліна встигла ще бути в декреті. І, коли син підріс, вирішила здійснювати свою мрію. Вибрала полк "Азов", бо там уже на той час служив її чоловік. Він розповідав дружині про побратимів, про службу в полку, тож довгий час вона жила з думками про цей полк і любила його. Тому варіантів не було."Я прийшла в армію бути корисною насамперед, тому що вже з 2014 року у нас була війна, - наголошує жінка. -  Я шукала варіанти, де могла б принести користь. Я займалася паперовою роботою, була діловодом. Було тяжко те, що вдома на тебе чекає маленька дитина. Морально це було найтяжче". Урзуф - місце, де служила Аліна на момент приходу у військо. Там дислокувався її підрозділ. Тоді потреби діловоду виїжджати у зону бойових дій не було. Тому працювала у частині. А 24 лютого 2022 року, коли почалася повномасштабна війна Росії проти України,  вирушила з побратимами на Азовсталь. "У місті було відносно спокійно. На Азовсталі теж було все спокійно. Але з того часу за межі заводу я вже не виїжджала, - пригадує Аліна. - Ми перебували в бункері, зайняли територію. І на початку березня нас почали закидати мінами. Це було дуже відчутно, бо ми перебували у підвальному приміщенні і на нас почала сипатися стеля. Почало прилітати по місцях, де були тилові підрозділи.  Тоді стало ясно, що ми тут не будемо трішки і не минеться це все так просто. Фото: з Азовсталі перше фото На Азовсталі Аліна Мелешко-Габурич була разом з чоловіком. Спочатку порізну, а згодом, через потужні російські атаки,  її рота приєдналася до чоловіка. "Нас бомбили постійно, особливо вночі. Ми вже знали, о котрій годині почнеться бомбардування. І нам давали команди. Постійно працювала корабельна артилерія, були повітряні атаки, - продовжує Аліна. - Ми не стежили навіть за датами. Інформація не поступала, інтернету в нашому бункері не було. Щоб відправити якесь повідомлення рідним, потрібно йти в інший бункер або поїхати, якщо є машина". У певний час на Азовсталь почали прилітали українські гелікоптери з допомогою."Ми були вражені. Це був як шанс на порятунок,- каже Аліна. - Вперше я дізналася, що прилітають гелікоптери, під час візиту на "жилізяку". Це був наш такий бункерний госпіталь. Тоді я дізналася, що підвозять допомогу, медикаменти і навіть медичних працівників. Але це все було дуже ризиковано, надто секретно планувалося, щоб ніякого витоку інформації не було. Навіть вдавалося рятувати поранених. Ми чекали, що нам нададуть допомогу".Але вже тоді у військових були думки про полон. Але не про такий масштабний, який відбувся. Розглядали два варіанти: або буде допомога і вони вийдуть з Азовсталі, або ж росіяни прорвуть оборону і тоді смерть або полон. "Нам сказали, що є гаранти, які гарантують порятунок. Що нас обміняють за кілька місяців. Що одразу вивезуть загиблих, потім поранених, а потім обміняють жінок, - розповідає про вихід з Азовсталі Аліна. - Я перед виходом написала рідним. Не писала, що ми здаємося, а лише сказала, що 3-4 місяці мене не буде на зв'язку, дала вказівки. Але є такі люди, яким я повідомила те, що загинув чоловік і про те, що робити далі. Попросила про допомогу, щоб допомогли батькам, сину насамперед". Так і почалася історія з полоном в Аліни. Спочатку азовці стояли в Оленівці під СІЗО добу. Вони вийшли 19 травня, а 20 вночі їх запустили в колонію. "Були огляди, шмони, приниження, насмішки. Було страшно. Бо не розумієш, що ти будеш робити далі. А тим паче, коли дізнаються, що ти з полку "Азов", до тебе більш пильна увага. Тому що ти маєш бути снайпером або снайпером. Інших варіантів немає, - пригадує перші дні полону Аліна. -  Перші дні був шок, бо ти не розумієш ні правил, ні скільки ти будеш тут перебувати, немає інформації. Нас постійно тягали на допити, принижували, ми не мали прав.  Наді мною, дякуючи богу, не знущалися в Оленівці. Але були такі дівчата, яких змушували працювати, мити туалети, ходили по маленькому на руки їм. Потім нас змушували працювати, бо якщо ти не працюєш, ти не ходиш в душ". Після Оленівки азовців перевозили в іншу колонію. Наглядачі ходили і казали, що вони їдуть в Таганрог. Тоді військові думали, що їдуть на обмін. "Зайшли і сказали: "Азов", збирайтеся. Ми всі чіплялися за ниточку надії, що через Таганрог, але на обмін. Нас погрузили в КамАЗи, зав'язали очі, руки. Один на одного так покидали, потім закидали речами і повезли в Таганрог. А там був цікавий квест. Нас вигрузили з автівки, зустрічали з собаками, дівчата падали, дехто втратив свідомість. У нас були зав'язані очі, нам довели правила, що ми маємо ходити зігнуті і з зігнутими спинами. Хто не буде виконувати правила, того буде чекати покарання".Через кілька місяців Аліна нарешті дочекалася радісної звістки. Вона їде додому. Хоча перед обміном російські військові теж залякували жінок. Фото: повернення з полону"Коли нам сказали збиратися, одразу промайнула думка про обмін. Але, коли нас почали вже везти в машинах, зав'язали очі, почалася паніка, бо ми думали, що нас везуть в ще одну тюрму. А перед тим нас взагалі обіцяли розстріляти. Можливо, це були такі жарти, але нам не дуже було смішно. Ми заручники ситуації. Речі не віддали, одяг, в якому ми приїхали туди, видали, і все. Я везла речі чоловіка, які змогла вивезти, назад я не отримала нічого. Ми зрозуміли, що це обмін, коли нас посадили в автобуси і дали кожному номер. Але так, їдеш і думаєш: Господи, щоб це був обмін. Кожна сиділа і молилася. А далі була фраза: "Піднімайте голови, відкривайте очі, розправляйте плечі, ви в Україні" - українською мовою. Це був шок від того, що це реально правда. Ти така відкриваєш очі - що, чесно?"Перший дзвінок Аліна зробила до батька. Тоді була в розпачі, бо тіло чоловіка, який загинув на Азовсталі, ще не привезли. А коли зателефонувала сину, він не впізнав матір. "Спочатку я подумала, що він мене засоромився, бо давно не чув, але потім сказав, що не впізнав, що це якийсь жарт, що це росіяни так жартують. Він мені потім сказав: мама, в тебе змінився голос, ти змінилася", - поділилася Аліна. Фото: повернення з полону"Кожен з нас має боротися за перемогу, має допомагати армії, якщо це цивільний. Ми маємо боротися за наших військовополонених, які залишилися в полоні. Тому що їм там тяжко. Маємо докласти максимальних зусиль, щоб їх якнайшвидше повернули додому і щоб Україна перемогла",  - підсумувала Аліна.  

У Росії окрім Новоросійська під атакою перебували Таганрог, Курськ, Анапа, Бєлгород, Краснодар, Воронєж, Анапа, Слов’янськ на Кубані та низка інших міст

У російському місті Таганрог СІЗО-2, де до повномасштабного вторгнення РФ в Україну під арештом перебували підлітки та жінки з дітьми, перетворили на катівню для взятих у полон українців.

За даними Міноборони Росії, БПЛА збивали в п'яти областях.

У Таганрозі Ростовської області в ніч на 5 січня після атаки БПЛА пошкоджено стіни житлових будинків. Джерело: губернатор Ростовської області Юрій Слюсар, Аstrа Деталі: За словами т.в.о. губернатора Юрія Слюсаря, з опівночі сили ППО збили 37 безпілотників над Ростовською областю.

У ніч на 5 січня безпілотники атакували Таганрог Ростовської області та Воронеж (РФ).