Тренд пошуку "День Соборності України"

За сторінками видання стоять не лише дати й нагороди, а долі людей, яких пам’ятають рідні та вся Тернопільщина.

У Тернополі відбулася презентація першого тому книги “На щиті”, у якій зібрано історії уродженців Тернопільщини, полеглих у російсько-українській війні. Видання присвячене захисникам України, які загинули, обороняючи державу від російської агресії.

Як повідомляє онлайн-медіа Укрінформ.

Книга стала частиною мультимедійного проєкту “Книга пам’яті Тернопільщини. Герої російсько-української війни”. Упродовж чотирьох років команда проєкту збирала відомості про воїнів, записувала їхні біографії та наповнювала матеріалами сайт. До першого тому ввійшло понад сто розповідей про Героїв Небесної сотні та військовослужбовців із Тернопільщини, які загинули у період від 2014 року до початку повномасштабного вторгнення.

Це видання – про наших земляків, які стали на захист України від російської агресії та повернулися додому на щиті. Їхні історії не мають загубитися серед щоденних новин, дат і статистики.

– Тарас Савчук

Історії полеглих захисників Тернопільщини

Найбільше у книзі представлено воїнів із Тернопільської громади – 22 захисники. Серед героїв видання 60 військових нагороджені орденами “За заслуги”, восьмеро отримали орден Богдана Хмельницького. Дев’ятеро захисників мають звання Героя України, ще четверо відзначені нагородою “Народний герой України”. П’ятьох воїнів нагородили медалями за оборону Донецького та Луганського аеропортів.

На презентацію книги “На щиті” прийшли рідні захисників, чиї життєві історії увійшли до збірки. Серед учасників були Марія Гурняк – мати Героя України Віктора Гурняка, який загинув 19 жовтня 2014 року на Луганщині, та Галина Цимбаліста, мати розвідника, підполковника Михайла Цимбалістого.

Михайло Цимбалістий загинув 14 вересня 2019 року на Донеччині внаслідок пострілу ворожого снайпера. Його історію, як і розповіді про інших полеглих оборонців, укладачі зберегли для майбутніх поколінь.

Мій син любив книги, багато читав і свідомо обрав військову службу. Важливо, що його історія та історії інших захисників збережені в цій книзі. Ми маємо пам’ятати кожного воїна, який боронив і боронить нашу державу.

– Галина Цимбаліста

Перший том “На щиті” став документом пам’яті про людей, які віддали життя за Україну. Видання зберігає не лише дати та відомості про службу, а й особисті історії захисників Тернопільщини.

Дивіться ще:

• Українська громада Вроцлава відзначила День Соборності молитвою за Україну та полеглих героїв, підкреслюючи важливість національної єдності та миру.
• Мистецький потяг «Укрзалізниці» з фотовиставкою «Відвага нації» розпочав міжнародний маршрут у Молдові. Експозицію безкоштовно покажуть у Кишиневі, Унгенах і Бєльцях до 4 вересня 2026 року.

Євген Коновалець повернувся в Україну через 88 років після своєї загибелі. Його тимчасовим прихистком стало Національне меморіальне військове кладовище. У майбутньому він має зайняти чільне місце в Національному пантеоні.

Повернення полковника — не лише відновлення історичної справедливості. Це також повернення йому належного місця в українській історії.

Як за життя, так і після смерті Коновальця в історію вписували переважно вороги — не стільки його особисті, скільки вороги ідеї, за яку він боровся і загинув. Ідеї максимально простої: Україна повинна бути незалежною, а її кордони має захищати власна армія.

За цю справу Коновальцю довелося боротися за надзвичайно токсичних внутрішніх та зовнішньополітичних обставин. Його військові практики, політичні та дипломатичні рішення заклали фундамент боротьби, яка триває досі. А геополітичні ідеї і через сто років звучать разюче сучасно.

"Не своєї армії нам, соціял-демократам і всім щирим патріотам, треба, а знищення всяких постійних армій", — це було перше, що почув від української влади в Києві Євген Коновалець.

Новина про революцію в Росії та створення Української Центральної Ради застала його в Царицині. 26-річний хорунжий австрійської армії перебував там у полоні.

З побратимами вони говорили про одне: хоч би яка нова влада постала в Москві, рано чи пізно вона спробує повернути Україну. Отже, потрібно негайно створювати власну міцну армію, яка стане на кордонах і зі зброєю перекриє шлях російській навалі.

Коновалець пише до Центральної Ради листи, пропонуючи формувати окремі українські частини з полонених галичан. Відповіді немає. Тоді він приїздить до Києва сам.

Тут знайомиться з Миколою Міхновським і зрештою домагається зустрічі з Володимиром Винниченком — головою Генерального секретаріату, тобто революційного українського уряду.

Революція 1916-1918, як і революції на нашій памʼяті, складалася з двох течій: націоналістично-патріотичної і соціалістично-інтернаціональної, для якої класова солідарність зокрема і з російськими лівими була важливішою за власну державу.

Винниченко належав до другої. Постійна армія для нього була анахронізмом. Михайло Грушевський переважно поділяв ці погляди. Ліва преса домінувала.

Коновальця це дивувало, але не змогло деморалізувати.

Він повертається до побратимів із переконанням: Центральна Рада все одно буде змушена дати добро на створення боєздатної української армії. Спроба Росії повернути колоніальний статус України — лише питання часу.

Паралельно в Києві відбувається драма полуботківців. Другий Універсал замість очікуваного руху до незалежності залишає Україну в складі Росії з перспективою автономії. Другий полк ім. Павла Полуботка намагається змусити політичне керівництво рухатися шляхом державності. Влада не лише не легалізує його в армії, а й роззброює і фактично здає росіянам.

Ця історія не зупиняє Коновальця. Він просить легалізувати курінь Січових стрільців з галичан. На пропозицію Коновальця уряд відповідає своєрідно: галичанам взагалі закривають шлях в армію, розпорядження звільнити навіть тих, хто потрапив раніше.

Коновалець мав усі підстави глибоко розчаруватися ще в 1917 року.

Але тоді Коновалець не був би Коновальцем.

Разом із Федором Черником, Іваном Чмолою та Романом Дашкевичем він організовує масове віче галичан із вимогою дозволити їм створити українську військову формацію. Симон Петлюра, який відповідав за військові справи, бере рішення на себе й дає згоду від імені уряду.

"Ми, галицькі, буковинські та угорські українці, сини єдиного українського народу, в цей важкий час, почуваючи свою відповідальність перед будучими поколіннями, не можемо бути тільки глядачами, а повинні взяти якнайдіяльнішу участь у творенні нового державного ладу", — так закликали добровольців до Січових стрільців.

Перші полонені галичани починають прибувати до Києва.

Здавалося б — перемога.

Але всередині нової частини відразу починають насаджувати те саме, проти чого виступав Коновалець: антимілітаризм, "солдатські ради", відмову від військової ієрархії. Новий військовий міністр Микола Порш пояснює стрільцям, що вони мають бути "народною міліцією", а не регулярною армією.

Коновалець відповідає просто: проти російської агресії може вистояти дисциплінована армія, а не озброєний політичний мітинг, який розбіжиться з появою реальної небезпеки.

Його підтримує стрілецтво. Систему солдатських рад скасовують. Коновалець стає командиром. Кожен боєць підписує добровільну згоду на сувору військову дисципліну.

Це була його друга політична перемога в Києві.

Дуже швидко стало зрозуміло, наскільки вона була важливою.

На початку 1918 року після проголошення Четвертого Універсалу на Київ рушили більшовики, а в столиці почалося більшовицьке повстання. Січові стрільці разом із кількома іншими українськими частинами стали головною силою, яка душить заколот.

Щоправда, за кілька днів уряд відступив під натиском армії Муравйова. Січовики забезпечували владі відхід, що дає можливість Центральній Раді завершити переговори у Бресті. Після Берестейського миру українська влада повернулася до столиці.

Невдовзі Коновалець попереджає Грушевського про небезпеку державного перевороту. Той відмахується. Федь Черник виводить війська на Софіївську площу в очікуванні наказу Центральної Ради на ліквідацію перевороту. Але урядовці не зважуються на наказ.

Після приходу до влади Павла Скоропадського Коновальцю запропоновано визнати гетьмана. Він відповів, що Січові стрільці — дисципліноване військо, яке присягнуло державі і юридично її уособлює Центральна Рада. Оточені німецькими військами, січовики склали зброю.

Згодом Коновалець був готовий домовлятися і зі Скоропадським, але за однієї умови: гетьман має боронити самостійну, ні від кого незалежну українську державу.

Коли 14 листопада Скоропадський проголосив федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією, для Коновальця це означало кінець будь-яких зобов'язань перед гетьманською владою.

У бою під Мотовилівкою Січові стрільці розбили сили гетьмана. Військо Коновальця виростає до корпусу.

І майже одразу Коновалець опинився перед новою драматичною дилемою.

У Галичині почалася українсько-польська війна. Куди йти січовикам — рятувати Львів чи залишатися боронити Київ?

Коновалець обрав Київ.

Його геополітичне бачення було таким: крах Австрії та Німеччини спровокує російський наступ на Україну. Якщо впаде Наддніпрянщина, більшовики не зупиняться на Збручі. Галичина, затиснута між Польщею та Росією, не має шансів.

Тому саме в Києві вирішується доля всієї України. Тут Січові стрільці – хребет державного війська, а Українській Галицькій Армії в описаній Коновальцем ситуації – не зарадиш. Тому він щиро підтримує УГА чим може – зброєю, медициною, але залишається в Києві і не відправляє туди війська.

Спроможність бачити ціле, а не лише свій регіон, партію чи середовище, стане однією з головних рис Коновальця.

Напередодні антигетьманського повстання Коновалець наполягає, щоб до майбутньої Директорії увійшов Петлюра — один із небагатьох соціалістичних лідерів, який розумів значення армії.

Але навіть після всього українська політика не позбувається лівих ілюзій і любові до абсурдних інтриг. Соціалістичні експерименти, партійні директиви, хаос державного апарату й отаманщина продовжували розкладати УНР та її армію.

Коновалець, уже в статусі коменданта Києва, змушений займатися не лише військом, поліцією та розвідкою, а й десятками щоденних проблем держави, яка виживала в часи війни, голоду, холоду, епідемій і хаосу.

Наступними випробуваннями стали перемир'я Української Галицької армії з Денікіним і союз Петлюри з Польщею.

Дивовижно, але Коновалець не дозволив собі перейти від незгоди до взаємного знищення.

До речі, контрідея Коновальця для Петлюри була така: дозволити більшовикам котитися до Варшави і далі на Захід. Більшовицька загроза стає викликом для всієї Європи. За цих обставин українська ідея заграє для західних європейців новими барвами, поляки відмовляться від імперських ідей щодо України, а відновлена у Карпатах армія УНР разом з європейцями переможе росіян. Петлюра відмовився.

Роззброєний поляками Коновалець знову опинився в таборі для інтернованих. Пілсудський вимагав очистити армію УНР від антипольських елементів, а Січових стрільців у Варшаві вважали саме такими.

Навіть тоді Коновалець продовжував думати не про образу, а про наступний хід.

Він пропонував вивести січовиків до Чехословаччини, сформувати там боєздатну бригаду, згодом увійти через Румунію на південь України, звільнити Одесу від більшовиків і відкрити УНР вихід до моря. Це радикально змінювало б геополітичне становище України.

План розбився об інтереси низки держав і внутрішні українські конфлікти.

На еміграції вже тривала війна всіх проти всіх. Галичани звинувачували наддніпрянців у союзі з Пілсудським. Наддніпрянці звинувачули галичан у заграванні з росіянами. Партії розсипалися на уламки.

Ідея Коновальця залишалася незмінною і вже не дуже популярною: соборна Україна.

Коли польський союз Петлюри завершився поразкою, сталося саме те, чого Коновалець остерігався. Польща домовилася з більшовиками, зберегла за собою західноукраїнські та західнобілоруські землі й визнала російську окупацію решти України. Українські частини, які допомагали полякам, були ними ж інтерновані.

Будь-хто за таких обставин міг остаточно зневіритися. У політиці, в людях та ідеї.

Натомість Коновалець створює Українську військову організацію.

Коли регулярна війна стає неможливою — він переходить до підпілля.

Коновалець ніколи не плутав поразку певної форми боротьби з поразкою української справи.

УВО переживає внутрішні конфлікти, спроби підпорядкувати її різним еміграційним центрам, спокусу частини діячів шукати підтримки навіть у більшовиків. Коновалець повертає організації рамку: революційний український націоналізм.

Наступним кроком стає Організація українських націоналістів.

Коновалець створює мережу представництв у Європі, вибудовує зв'язки з українськими громадами США, Канади, Аргентини й Далекого Сходу, збирає кошти, організовує пресу, шукає міжнародних союзників.

Але стратегічно готується до одного: моменту, коли історія знову відкриє вікно можливостей для всеукраїнської збройної боротьби.

Для цього потрібні кадри.

Коновалець одержимий ідеєю вишколу професійних старшин. Навчання відбувається в Данцигу, Чехословаччині, Австрії. З цього середовища згодом вийдуть командири Карпатської України й УПА, зокрема генерал Роман Шухевич.

До слова, самому Коновальцю уряд УНР в екзилі надав генеральське звання. Він від нього відмовився.

Вважав, що військовий має право отримувати підвищення лише під час дійсної служби.

Так він назавжди залишився полковником.

Замість медалей і звань Коновалець просив УНР допомогти створити серйозні старшинські курси. Україні, на його думку, були потрібні не партійні "отамани", а професійні військові.

Вже перебуваючи за кордоном, він не втрачав зв'язку з Наддніпрянською Україною. Там діяли законспіровані осередки, контакти з якими Коновалець тримав особисто. Їхніх зв'язкових не знав навіть Провід ОУН.

З початку 1920-их принаймні до кінця 1930-их рр. на території УРСР існувала мережа підпільних центрів.

Москва полювала на Коновальця роками. За ним стежили агентурні мережі в різних частинах Європи. Його намагалися заманювати в пастки, викрасти, фізично ліквідувати. Незадовго до смерті він планував таємну поїздку до Радянської України.

23 травня 1938 року агент НКВД Павло Судоплатов убив його в Роттердамі.

Олег Ольжич написав: "Був це вождь Богом даний і правдивий, що в добі чорній і похмурій, орлом ширяв під облаки і націю подолану й закуту вмів шикувати в завзяті когорти до походу і боротьби".

Блискучий організаційний геній Коновальця не знав хороших часів. Він формувався й реалізовувався в кислоті непоборних обставин.

Саме тому, коли 2016 року "Азов" рвали свої й чужі, а західний військовий вишкіл для нас був закритий, я не мав жодної миті сумніву, чиїм іменем назвати військову школу для підготовки командних кадрів. Відтоді через Військову школу імені Євгена Коновальця пройшли тисячі сержантів та офіцерів — не одного підрозділу, а всієї української армії. Дасть Бог, там і куватиметься хребет професійного українського війська.

Коли прах Коновальця прибув до Києва, ми зустрічали його вночі біля Патріаршого собору Воскресіння Христового. Третій армійський корпус організував полковнику військові почесті, яких він був позбавлений у Нідерландах.

Бійці ремонтного батальйону відшукали й відновили техніку доби Визвольних змагань. Вони повернули до життя столітню машину, знайшли автентичний двигун, змусили його знову працювати. Домовина була поставлена на артилерійську лафету Січових стрільців.

Коли броньовик "Отаман Коновалець" під'їжджав до собору, я несподівано подумав про невмирущість української ідеї.

Патріарх Любомир Гузар — людина іншого покоління і життєвого досвіду — ухвалив стратегічне рішення будувати головний собор УГКЦ саме на Лівому березі Києва. Церква, історично закорінена на Заході України, мала йти на Схід.

Масштабні постаті України різних епох зрештою приходять до спільної думки: наша сила — в соборності, а не в розділенні.

Коновалець повернувся на землю, за яку воював усе життя.

Відновлена військова техніка його доби сьогодні стоїть біля київського "Арсеналу" — там, де Січові стрільці в тяжких міських боях придушували більшовицьке повстання.

Україна знову має справу з багатьма тими самими внутрішніми хворобами.

Триває та сама війна з Москвою.

Але між нами і поколінням Коновальця є одна принципова різниця.

Ми маємо шанс довести їхню справу до кінця.

Не передати її наступному поколінню незавершеною. Не опинитися після війни в таборах для інтернованих і на еміграції. Не залишити нашим дітям чергове коло тієї самої боротьби.

Коновалець пережив війну, російський полон, Центральну Раду, Гетьманат, Директорію, військову катастрофу УНР, польський полон, окупацію України, зради і чвари — і після кожної поразки винаходив наступну форму боротьби.

Після всього пережитого він вважав: "Казати собі, що все покінчено, що "comedia finita", я вважаю невмисним, а коли би це сталося, вважав би це злочином…"

Він ніколи не дозволяв собі думати, що comedia finita.

Не дозволяю собі ні я, ні тисячі братів по зброї.

Цього разу ми зобовʼязані розірвати часову петлю. Внутрішні та зовнішні обставини усе ще загрозливі.

Але клянуся, ми скористаємося цим шансом.

Андрій Білецький

У понеділок, 24 серпня, Україна відзначає 35-ту річницю проголошення незалежності.

Свято встановлене на честь ухвалення Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України — політико-правового документа, що закріпив новий статус держави.

До своєї незалежності Україна йшла довгим шляхом. Його початки сягають Антської держави та об’єднання полян Русі, згодом — Київської Русі. Після розпаду Київської держави традиції державності успадкувало Галицько-Волинське князівство, пізніше — Литовсько-Руське князівство, у складі якого Київська і Волинська землі мали широку автономію.

У XVII ст. на українських землях постала Козацька держава. Понад сто років козаки вели боротьбу за незалежність, однак у XVIII ст. державність було втрачено, і територія України опинилася в межах Російської та Австрійської імперій майже на два століття.

У XIX — на початку XX ст. розгорнувся український національний рух, що привів до Української революції 1917-1921 років. Центральна Рада своїм III Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки, а IV Універсалом — її незалежність. У 1919 році Акт Злуки засвідчив соборність українських земель, однак УНР проіснувала недовго, і державність було втрачено аж до кінця XX ст.

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України.

Після серпневого путчу в Москві позачергова сесія Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року проголосила незалежність України та створення самостійної держави з неподільною й недоторканною територією, на якій діють виключно Конституція і закони України, що стало вирішальним кроком у від’єднанні від Радянського Союзу.

Остаточно цей статус закріпив загальнонаціональний референдум 1 грудня 1991 року, коли 90,32% громадян підтримали незалежність.

Першими Україну визнали Польща й Канада. Це відбулося 2 грудня 1991 р.).

Це п’ятий День Незалежності в умовах повномасштабної війни та дванадцятий — в умовах російської агресії, що почалася у другій половині лютого 2014 року з захоплення Криму.

Запис Україна відзначає 35-й День Незалежності спершу з'явиться на Громадське радіо.

23 серпня, починаючи з 2004 року, в Україні відзначають День Державного Прапора. Це — національний символ. І символ боротьби за волю.

Урочисті заходи з нагоди Дня Державного Прапора України.

Головнокомандувач ЗСУ Михайло Драпатий привітав українців з Днем Державного Прапора:

«Ми об’єднуємось навколо прапора і тримаємо його там, де важко. Встановлюємо на звільнених територіях. Він на наших одностроях і в серцях.

Завдяки Збройним Силам України синьо-жовтий прапор для світу — символ боротьби, стійкості, волі. Зробимо все можливе, щоб цей стяг став прапором Перемоги. З Днем Державного Прапора України!».

Міністр оборони Євгеній Хмара також привітав українців:

«Синьо-жовтий стяг. Він поруч із військовими на броні, на шевронах, над позиціями.

Український прапор — це не просто державний символ. Це дім. Родина. Побратими. Присяга. Пам’ять.

Це кольори нашого неба і нашого поля. Сила людей, які їх боронять. Кольори стійкості. Єдності. Гордості. Віри в те, що Україна вистоїть.

Сьогодні передусім дякую кожному воїну, хто зробив прапор України символом незламності, хто тримає позицію і виконує бойове завдання. Кожному, хто поруч з військом: хто лікує, навчає, рятує, відбудовує, волонтерить, хто продовжує працювати і підтримувати Збройні сили України.

Пам’ятаємо ціну нашої свободи. Шануємо Героїв, які віддали своє життя за Україну. Боремось за те, аби сильно-жовтий майорів на всій нашій землі. З Днем Державного прапора України».

У Службі безпеки України наголосили: «Сьогодні синьо-жовтий прапор — символ вільної й незламної України. Але для багатьох поколінь це був символ вкраденої мрії та безмежної сили духу. За нього переслідували, проводили обшуки, відкривали кримінальні справи, залякували й убивали. Та попри це українці продовжували зберігати й підіймати свій прапор».

Там також розповіли про декілька справжніх історій з кримінальних справ радянської влади, які зберігаються в Галузевому державному Архіві СБУ:

«У 1947-му Василь Воробець за вказівкою підпілля ОУН вивісив синьо-жовтий прапор у селищі Тулова. У 1949 році українські прапори з’явилися на трубі Калійного комбінату в Калуші, а в 1953-му — на телеграфному стовпі в центрі села Переросль.

Пізніше їх вивішували на школах, адмінбудівлях, дахах кінотеатрів і на Хрещатику. І щоразу радянські спецслужби шукали тих, хто наважився це зробити.

У ніч проти 1 травня 1966 року Віктор Кукса та Георгій Москаленко підняли синьо-жовтий прапор на даху Київського інституту народного господарства (прим.: сьогодні — КНЕУ ім. Вадима Гетьмана). За це Куксу та Москаленка заарештували і посадили до в’язниці.

22 січня 1973 року, у День Соборності, у Чорткові з’явилися чотири українські прапори — на дахах кінотеатру, ринку, педучилища та «Лісгоспзагу». До акції була причетна «Росохацька група», одним із учасників якої був Володимир Мармус — дисидент, член «Української Гельсінської групи». Спецслужби розпочали розслідування, а підпільників заарештували й засудили за «антирадянську агітацію та пропаганду».

В іншій справі від 1950 року збереглися українські прапори, вилучені під час обшуку у Романа Лопатинського. Для радянської системи навіть їхнє зберігання було доказом «антирадянської діяльності». А для Лопатинського та інших українців це був символ того, у що вони вірили — Україна є і буде.

Ці та інші історії нагадують: український прапор не став символом нашої Незалежності в один день. Його підіймали задовго до 1991 року — ті, хто не втрачав надії дочекатися своєї держави. Пам’ятаємо подвиги українців! З Днем Державного Прапора України!».

У ДСНС привітали українців також: «День Державного Прапора — свято, яке відгукується в серці кожного з нас і нагадує, хто ми є! Наш синьо-жовтий стяг ніби зітканий із самої української землі: із безкрайнього синього неба та золотого соняшникового поля. Сьогодні його знають та поважають у всьому світі як символ свободи й незламності. Він додає наснаги нашим воїнам на передовій, дарує відчуття дому кожній родині та надихає тих, хто щодня рятує, лікує і допомагає у найважчі часи.

Для рятувальників наш прапор — набагато більше, ніж просто символ. Це пам’ять про кожного врятованого, надія для тих, хто чекає на допомогу, і головне нагадування, за що ми всі стоїмо. Поки майорить наш синьо-жовтий — живе надія, міцніє наша сила і буде наша Перемога!».

Запис Україна відзначає День Державного Прапора спершу з'явиться на Громадське радіо.

Нові механізми мають об’єднати громади, державні установи та організації, а цифрові сервіси вже допомагають українцям оцінити можливості повернення. Окремі центри за кордоном уже приймають громадян.

n Про це повідомляє пресслужба Міністерства соціальної політики.n

Міністр соціальної політики, сім’ї та єдності Денис Улютін на нараді керівників закордонних дипломатичних установ презентував основні державні ініціативи, спрямовані на підтримку українців за кордоном, збереження зв’язку з Батьківщиною та створення умов для добровільного повернення.

За даними пресслужби відомства, подія відбулася в контексті виступу на пленарній сесії «Світове українство – стратегічний партнер України: роль світового українства у просуванні національних інтересів України та задоволенні культурно-освітніх потреб українців за кордоном».

Улютін підкреслив, що українці за кордоном є невід’ємною складовою світового українства та важливими партнерами країни у протидії агресії Росії, відновленні держави та розвитку людського капіталу.

За словами міністра, головне завдання полягає у збереженні зв’язку між діаспорою та Україною, забезпеченні доступу до державних сервісів та створенні умов для добровільного повернення й успішної реінтеграції тих, хто ухвалить таке рішення.

Інструменти держполітики та центри єдності

Серед основних інструментів політики у цій сфері міністр назвав Unity Network, яка об’єднуватиме держструктури, українські громади та громадські організації за кордоном. Її ключовою складовою є Центри єдності, що надають інформаційну, консультаційну та практичну підтримку.

За словами міністра, Центр єдності в Берліні вже обслуговував понад трьом тисячам громадян, а після відкриття центру у Стокгольмі триває підготовка до запуску осередків у Чехії та Іспанії.

Окремо міністр розповів про Альянс діаспори з відновлення України, створений спільно з Міжнародною організацією з міграції. Ініціатива має об’єднати професійний, інтелектуальний та організаційний потенціал українців у світі для підтримки відбудови України у сферах бізнесу, розвитку людського капіталу, відновлення громад та європейської інтеграції.

Також Мінсоцполітики працює над Планом дій щодо добровільного повернення та сталої реінтеграції українців на 2026–2027 роки. Документ має визначити комплекс заходів для підтримки громадян після можливого завершення режиму тимчасового захисту в країнах ЄС.

Для українців, які планують повертатися, продовжує діяти цифрова платформа Додому, що містить інформацію про громади, вакансії, житло, освітні можливості та інші сервіси. За даними Міністерства, нею вже скористалися понад 15 тис. українців.

Під час виступу міністр також представив оновлений Рахунок гуманітарного реагування і стійкості, який дозволяє міжнародним партнерам підтримувати українців через державні механізми соціального захисту. Новий підхід поєднує оперативну допомогу з розвитком довгострокової спроможності соціальної системи та вже використовується для підготовки до наступного опалювального сезону.

Крім того, Денис Улютін повідомив про продовження міжнародних програм оздоровлення та реабілітації дітей, які постраждали внаслідок російської агресії. Цього року оздоровлення за кордоном пройшли 133 українські дитини в Чорногорії, Італії та Іспанії.

Ми будуємо систему, яка допомагає українцям залишатися пов’язаними зі своєю державою незалежно від того, де вони перебувають сьогодні. Світове українство є нашим стратегічним партнером, і саме разом ми зможемо забезпечити відновлення України після перемоги.

– Денис Улютін

Якщо говорити про подальшу роботу з діаспорою, міністерство проводить громадські консультації щодо створення Мережі єдності українців (Unity Network) – ініціативи, покликаної зміцнити зв’язок українців за кордоном із Батьківщиною та підтримати діяльність громад за межами України.

У рамках цієї роботи також планується збільшити координацію між держструктурами, діаспорою та громадськими організаціями з метою забезпечити для українців, які перебувають за кордоном, цілісний доступ до сервісів та можливостей для повернення та реінтеграції.

Не пропустіть інші новини:

• Посол України у Фінляндії Михайло Видойник зустрівся з українською діаспорою у Ваасі, підтримав волонтерську організацію «Калина» та обговорив зміцнення співпраці на честь Дня Соборності України.
• Міністр соціальної політики Денис Улютін на форумі ООН заявив, що війни та конфлікти визначають сучасні міграційні потоки, і закликав до гармонізації політики та розширення послуг для переселенців.
• Уряд і німецькі партнери запустили цифрову платформу «Додому», яка допомагає українцям за кордоном з підготовкою документів, пошуком житла, навчанням та працевлаштуванням.