Тренд пошуку "ніхто 2"

Авіабаза "Українка" в Амурській області РФ стала основним притулком для російських стратегічних бомбардувальників. Такий крок безумовно став українським успіхом, адже літаки Кремля тепер змушені літати удвічі далі й швидше зношуються. Детальніше про цю далеку авіабазу, чи може повторитися історія з "Павутиною #2" та порівняння з Чорноморським флотом, розповість Еспресо.Авіабаза Українка: історія та значенняВідстань від українського кордону до аеродрому "Українка" в Амурській області, фото: Google Maps Авіабаза "Українка" розташована майже за 6 тис. км від українського кордону. Це як відстань від Лондона до Вашингтона. "Українка" в Амурській області Російської Федерації, поруч Китайського кордону та за тисячу кілометрів від КНДР та Японії. Аеродром отримав назву за найближчим населеним пунктом – селом Українка в Серишівському районі, де ще з часів Російської імперії заселилися українські переселенці. Історія авіабази бере початок у радянські часи. Вже у 50-х роках вона функціонувала і була однією з шести радянських баз, здатних обслуговувати важкі стратегічні бомбардувальники.  Адже аеродром має бетонну злітно-посадкову смугу довжиною 3500 м. З 1960-х років на "Українці" базувалася 251-ша окрема ескадрилья стратегічних бомбардувальників-заправників М-4, які забезпечували дозаправлення в повітрі для літаків, що виконували польоти над Тихим океаном. У 1980-х роках на авіабазі розміщувалося командування 73-ї важкої бомбардувальної авіаційної дивізії, оснащеної літаками 3М, а згодом – модернізованими Ту-95К-22. Сьогодні на авіабазі дислокуються 326-та важка бомбардувальна авіаційна дивізія, до складу якої входять 182-й гвардійський Севастопольсько-Берлінський та 79-й важкі бомбардувальні авіаполки. Вони озброєні стратегічними бомбардувальниками-ракетоносцями Ту-95МС, а також літаками Ту-22М3, переведеними з авіації Тихоокеанського флоту. Ця авіабаза одна із трьох основних тилових вузлів стратегічної авіації РФ – поряд із Енгельсом та Белою. Після успіхів українських сил, "Українка" стала ключовим елементом російської дальньої авіації, адже тут розміщені Ту-95МС здатні нести крилаті ракети, зокрема Х-101, які Росія використовує для ударів по Україні. Віддалене розташування в авіабази робить її фактично невразливою до прямих атак з території України. Адже крайня найпотужніша українська розробка "Фламінго", може пролетіти 3 тис. км. Однак це не означає, що "Українка" в безпеці від українських ударів.Операція "Павутина" та удари по російських авіабазахОперація "Павутина", фото: відкриті джерела 1 червня цього року Служба безпеки України провела унікальну операцію "Павутина", спрямовану на знищення російської стратегічної авіації. У рамках операції дрони атакували чотири російські авіабази: "Бєлая" (Іркутська область), "Оленья" (Мурманська область), "Дягілєво" (Рязанська область) та "Іваново" (Іванівська область). За даними СБУ, було уражено 41 літак, зокрема Ту-95МС, Ту-22М3 та А-50, що становить близько 34% стратегічних носіїв крилатих ракет РФ. Орієнтовна вартість знищеної авіації оцінюється в понад 7 мільярдів доларів.Операція готувалася понад 18 місяців. Логістика операції була надзвичайно складною: FPV-дрони переправлялися до Росії, ховалися в мобільних дерев’яних будиночках на вантажівках, звідки дистанційно запускалися для ударів. Атака по авіабазі "Бєлая" стала першим ударом українських дронів по Сибіру, а по "Оленья" – по об’єкту, де базуються літаки, здатні нести ядерну зброю.Важливо сказати, що авіабаза "Українка" також була однією з цілей операції "Павутина". Однак удар по ній не вдався через загоряння вантажівки з дронами на шляху до аеродрому, які після цього детонували. Тобто у майбутньому вона цілком може знову опинитися під прицілом українських сил. Адже навіть Далекий Схід для грамотно спланованих операцій за участі сучасних безпілотних технологій уже не є гарантією безпеки."Україна відповідає на російські удари по наших енергообʼєктах, і буде відповідати. Але ми дуже хочемо, щоб війна ця закінчилась. Але просто терпіти у темряві ніхто не буде", - нещодавно заявив президент України Володимир Зеленський під час зустрічі прем’єр-міністром Словаччини Робертом Фіцо, натякаючи на нові дальні удари, якщо росіяни продовжать бити по українській енергетиці.Перебазування російської авіації до "Українки"Авіабаза "Українка", фото: Вікіпедія Після операції "Павутина" та попередніх атак на аеродроми, Росія почала переміщати свої стратегічні бомбардувальники, зокрема Ту-95МС, до авіабази "Українка". Про це ще на початку червня анонсував авіаексперт, провідний науковий співробітник Національного авіаційного університету Валерій Романенко у коментарі LIGA.net. Він відзначив, що таке розміщення ускладнить логістику атак. "Показові акції час від часу вони зможуть робити, але такої регулярності нальотів, як було торік, вони вже не витримають", – зауважив Романенко.Вже у середині червня експерти з OSINT-аналітика AviVector писали, що росіяни почали перебазовувати свої стратегічні бомбардувальники на Далекий Схід. Тоді бомбардувальники Ту-160 росіяни розосередили на аеродромах "Єлізово" на Камчатці, "Анадир", що на Чукотці, та "Борисоглібське" поблизу Казані.А вже на початку вересня, голова СБУ Василь Малюк повідомив, що росіяни почали використовувати меншу кількість літаків під час обстрілів, оскільки перемістили вцілілі після "Павутини" бойові літаки на авіабазу дальньої авіації "Українка" в Амурській області."Це правда, що під час ракетно-шахедних обстрілів вони працюють з меншою кількістю літаків. Вони були змушені перемістити свої дальні стратегічні літаки в найсхіднішу точку – на аеродром "Українка". Тепер їм, щоб наблизитися на територію України, до місць пуску, потрібно здолати велику відстань. Це їм не вигідно і неприйнятно у роботі. І це прискорює зношення деталей літаків, і вони швидко втрачають свій моторесурс", – сказав Малюк.Простіше кажучи, тепер стратегічна авіація РФ віддалена від українського фронту, її логістика ускладнена, а знос пришвидшується, також знижується оперативна ефективність ударів. Та й "безпечної бази" у росіян більше не існує, а це дуже нагадує про успіхи в Чорному морі. Не дарма у The Washington Post порівнювали "Павутину" з атакою на Перл-Гарбор, наголошуючи, що Україна здатна переписувати правила війни.Паралель з Чорноморським флотом – теж "втеча від дронів"морський дрон-камікадзе Magura V5, фото: Reuters Як сказав Бабелю американський дослідник Джеймс Роджерс (Інститут технологічної політики, Корнель), дрони зараз — це сучасний "автомат Калашникова", який дешевий і ефективний фактично для будь-яких цілей. "Українські інновації у сфері морських безпілотників не поступаються за важливістю інноваціям у технологіях повітряних дронів. Зведення нанівець російського флоту в Чорному морі завдяки дронам на кшталт "Sea Baby", а потім ще й встановлення на ці дрони ракетних систем для збиття бойових вертольотів – за цим світ спостерігає так само пильно, як і за "Павутиною", - відзначає експерт. Справді, ситуація з російською стратегічною авіацією має багато спільного з відступом Чорноморського флоту РФ. Українські морські дрони-камікадзе разом із береговими ракетами "Нептун" успішно "зігнали" Чорноморський флот РФ з Криму у східну частину Чорного моря.Як відзначив розвідувальний аналітик Ісаак Зейтц, українські атаки змусили РФ передислокувати кораблі зі зручного Севастополя у куди менш зручний Новоросійськ, що знизило оперативні можливості флоту. "Операції України в Чорному морі, безумовно, обмежили військово-морські можливості Росії, але Чорноморський флот не бездіяльний. У міру продовження війни Росія коригує свою тактику і стратегію, щоб захистити себе від асиметричних операцій України. Однак для флоту такого розміру, як російський, ці невдачі дивовижні і, чесно кажучи, непростимі", - каже Зейтц.І це при тому, що в України практично не має свого бойового флоту! Що ще раз підкреслює важливість новітніх розробок для сучасних війн. Українські дрони демонструють здатність країни створювати інноваційні способи, які часто зводять нанівець переваги Росії в традиційних озброєннях.Паралель із Чорноморським флотом показує головне — Росія змушена тікати з власних ключових баз, які ще вчора вважала недосяжними для України. Так само як кораблі РФ втратили контроль над морем довкола Криму, стратегічна авіація, що перебазувалася на "Українку", фактично визнала успішність українських асиметричних відповідей, які руйнують плани Кремля та змушують переглянути свій наратив про "непереможність". Читайте також: Як Україні досягти в російсько-українській війні переваги у небі

На думку журналіста, Європа тільки говорить, але нічого не робить. Європа бреше Україні. На допомогу їй не прийдуть жодні війська. Зустріч коаліції охочих 4 вересня дала багато сміливих заяв, включаючи принципову домовленість про те, що французький президент Еммануель Макрон назвав "силами заспокоєння в Україні". Але у плані Макрона є одна проблема, і її ім'я - Володимир Путін. Лідери Європи відмовляються вести переговори з Кремлем з початку повномасштабного вторгнення Росії, що, можливо, пояснює, чому вони, здається, не чують часто повторюване Путіним повідомлення про те, що він категорично проти ідеї військової присутності НАТО в Україні. Дійсно, цілком очевидно, що першочерговою причиною вторгнення Путіна було бажання зупинити рух України на Захід і розірвати її зв'язок з НАТО, зазначає британський журналіст й історик The Telegraph Овен Метьюз. Це робить план Макрона щодо введення європейських військ частиною проблеми, а не частиною рішення. Путін ніколи не погодиться на миротворців НАТО, тож навіщо європейці взагалі про них говорять? Єдина відповідь - це чергова порожня демонстрація "солідарності" з Володимиром Зеленським. Але насправді у Зеленського - як і в усіх українців - є вагомі підстави для серйозного роздратування на своїх союзників у ЄС. Так, військова допомога Європи та США дала змогу Україні стримувати значно більшу російську армію, однак три з половиною роки війни супроводжуються постійними затримками й недостатніми поставками. Коли мова заходить про виконання обіцянки тодішнього прем'єра Канади Джастіна Трюдо 2022 року надати Києву "все необхідне стільки, скільки знадобиться", Захід постійно виявляється запізнілим і недостатньо щедрим. "Ця фатальна невідповідність між словами й діями Заходу бере свій початок ще з анексії Криму Путіним у 2014 році. Після цього незаконного захоплення території тодішня канцлерка Німеччини Ангела Меркель пообіцяла, що "кордони Європи є і залишаться незмінними", і заявила, що агресія Путіна не буде дозволена", - додає журналіст. Однак трохи більше ніж через рік після цих рішучих слів Німеччина з радістю підписала угоду на суму 9,5 млрд євро про будівництво другого газопроводу "Північний потік" під Балтійським морем, що збільшило залежність Європи від Кремля і принесло Путіну ще більше грошей. Не дивно, що напередодні повномасштабного вторгнення в Україну у лютому 2022 року Кремль майже не зважав на західні погрози жорстких наслідків. Путін знав із попереднього досвіду, що європейські заяви не підкріплюються реальними діями. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: США можуть очолити моніторинг буферної зони в Україні після мирної угоди - ЗМІ Хоча Росію здивувала швидка мобілізація військової допомоги Європою в перші місяці війни, подальші суперечки про передачу Німеччиною танків Leopard-2 чи рішення США щодо винищувачів F-16, реактивних систем Himars і ракет ATACMS стали повторенням знайомої схеми: Захід намагався підтримати Україну у війні, уникаючи прямої участі. "Жорстоке вторгнення Путіна та його постійні напади на українських цивільних громадян продовжують обурювати західних виборців. Але так само ніхто не хоче вести ядерну війну за Донбас", - стверджує Метьюз. Журналіст додає, що той самий принцип стосується й безглуздої ідеї європейських миротворців. Попри те, що Макрон активно просуває так звані "сили стримування" для України, близько 68% французів у соцопитуваннях висловилися проти відправлення своїх військових у зону бойових дій, якщо війна триває. Але суть збройних сил стримування полягає в тому, що вони мають бути реальною військовою загрозою, готовою воювати й, за потреби, загинути. І хоча 26 із 35 західних країн, що увійшли до коаліції охочих формально погодилися "відправити війська або надати ресурси для підтримки миротворців у повітрі чи на морі", варто звернути увагу на двозначне слово "або". Багато лідерів готові висловити підтримку миротворцям, але чи багато хто з них справді готовий відправити дітей своїх виборців помирати за Україну - невідомо. Мабуть, найважливішим у зустрічі коаліції охочих було те, про що не було сказано. Не було жодних розмов про членство України в НАТО. Це одна з ключових вимог Кремля, яка була виконана. "І якщо розшифрувати підсумок Урсули фон дер Ляєн щодо гарантій безпеки, зосереджених на перетворенні України на "сталевого дикобраза", це означає, що коли справа дійде до протистояння майбутній російській агресії, Київ залишиться сам на сам, а його союзники триматимуться на безпечній відстані", - підсумував Метьюз. Американський президент Дональд Трамп заявив, що питання гарантій безпеки для України буде вирішене. Його країна допоможе в цьому.

У серпні кількість боєзіткнень була найменшою за всі 4 місяці літньої кампанії – 5027. Як наслідок, на 18% упали темпи окупації нашої території – 464 км кв. Це може наштовхнути на думку про певну стагнацію літнього наступу. Втім відомо про те, що рашисти перегруповуються, щоб в останній момент усе-таки виконати частину своїх завдань і створити загрозу оточення Покровська і Костянтинівки.Динаміка втрати територій, фото: ЕспресоВодночас ЗСУ так і не можуть віднайти нищівну протидію ворожій тактиці наступу великої кількості малих піхотних груп. Відтак усе літо знижується кількість ліквідованих окупантів. У серпні вона була рекордно низькою – 28 790, що є найменшим показником із квітня 2024 року. Однак доброю тенденцією є те, що вперше за історію воєн співвідношення вбитих до поранених росіян становить 1 до 3 на користь убитих. графік втрат ворога, фото: ЕспресоСтабілізація під Куп’янськомНа початку тижня ЗСУ вдалося ліквідувати прорив окупантів до Соболівки, відбити Мирне та встановити хитку лінію фронту по дорозі на Куп’янськ через Радьківку. Ситуація в росіян ще більше ускладнена тим, що постачання ресурсів для атаки північних околиць Куп’янська здійснюється через вузьку контрольовану зону в Голубівці. Адже поруч, у Кіндрашівці, наші військові ведуть запеклі бої за село, яке поки що ніхто не контролює. Ворожі ДРГ постійно намагаються потрапити в місто, але їх знищують. Карта бойових дій за 30 серпня – 6 вересня, фото: ЕспресоПопри те, що зс РФ захопили Дворічну, вони досі не можуть акумулювати достатньо ресурсів, щоб розвинути наступ на Куп’янськ по правому березі Осколу. А на лівобережжі лінія фронту залишається доволі статичною вже кілька років. Цього тижня путіністи намагалися покращити своє тактичне становище й атакували з півночі та півдня в районі Степової Новоселівки, просунувшись у сірій зоні на 1,5 км на захід. ЗСУ контратакували з південного флангу і зуміли відбити кілька сотень метрів.На південь від Куп’янська перша танкова армія РФ майже рік тому вийшла до Осколу в районі Кругляківки й відтоді не може продовжити рух ні в напрямку Борової, ні до Куп’янська. Тому вони постійно шукають нові можливості для прориву.Новий наступ на Добропілля і ПокровськНа Покровському напрямку в серпні, як і багато місяців до того, відбулася понад третина усіх боїв. Із західного флангу в Удачному тривали зустрічні зіткнення, в ході яких певні вулиці чи будинки переходили з рук у руки. Але фактично умовна лінія фронту не змінилась. Аналогічна ситуація в сусідньому Котлиному, де ворог так і не зумів прорвати нашу оборону й не просунувся далі на північ, щоб перерізати останню логістичну артерію в Гришиному.Карта бойових дій за 30 серпня – 6 вересня, фото: ЕспресоАтакуючи з півдня, окупанти зуміли пробитися далі від Шевченка, зайняти одну лісопосадку та вийти до Новоукраїнки, за яку зараз ведуть бої. Таким чином вони хочуть прорватися до траси Селидове – Покровськ біля Чунишиного й обвалити нашу оборону в районі Даченського.Зі сходу російська нечисть здійснила рідкісну спробу прорватися до Мирнограда з боку Новоекономічного, використовуючи колону бронетехніки. Втім ЗСУ не тільки розбили колону, а й фактично на плечах утікачів зайшли на раніше не контрольовані вулиці Новоекономічного і зачистили їх.Зосередивши значні ресурси на підтримку прориву в напрямку Добропілля, зс РФ фактично загальмували наступ на Родинське й Червоний Лиман, тому Сили оборони стабілізують тут ситуацію. Зокрема, на північ від Родинського наші військові зуміли відкинути росіян в районі Затишку та Бойківки, чим значно ускладнили становище ворога в Сухецькому та Федорівці. Ймовірно, Сили оборони мають задум відновити контроль за всією територією на захід від річки Казенний Торець і в такий спосіб убезпечити цей фланг між Покровськом і Добропіллям.Карта бойових дій за 30 серпня – 6 вересня, фото: ЕспресоУ районі прориву між Добропіллям і Костянтинівкою ситуація залишається доволі хиткою. Окупанти не покинули ідеї не тільки закріпити прорив на Добропілля, а й значно розширити його і продовжити далі вглиб. На першому етапі вони забезпечили стабільність свого вклинювання – розширивши зону контролю від Маяка до Володимирівки та захопивши Панківку. З іншого боку вони наступають зі сторони Полтавки й уже збільшили зону боїв до східних околиць Шахового і тієї ж Володимирівки, яку ми деокупували 2 тижні тому.Окрім того, зс РФ перекинули сюди додаткові ресурси, зокрема чотири бригади та 1 полк морської піхоти. В основному із Сумщини й Курщини, але також частково із Херсонщини. Новопавлівський фронт розділився навпілПоглибилися тенденції, які виникли впродовж кількох останніх тижнів. Сили оборони не тільки стабілізували ситуацію на південь від Новопавлівки, а й продовжують контратакувати. Зокрема ЗСУ продовжили наступ на Толстой і знищили окупантів, які намагалися штурмувати Андріївку-Клевцове. Наступ на Олександроград також загальмував.Карта бойових дій за 30 серпня – 6 вересня, фото: ЕспресоНатомість путіністи значно посилили свої атаки південніше. Зокрема, не маючи достатньо сил для наступу по всій довжині майже 100 км Новопавлівського фронту, ворог змістив акценти. Він зробив ставку на прорив углиб Дніпровщини у напрямку на Великомихайлівку. Попри те, що ССО ліквідували тих, хто минулого тижня прорвався до Новоселівки, окупанти все ж продовжують обходити Січневе як із півночі, так і з півдня, де майже оточили оборонців Маліївки та постійно прориваються до околиць Вороного.Карта бойових дій за 30 серпня – 6 вересня, фото: ЕспресоЗ огляду на те, що російська нечисть врешті завершила окупацію Комишувахи і створила вогневу кишеню для захисників Маліївки, невдовзі їм доведеться відходити ближче до Вороного. Водночас далі на південь – на межі із Запорізькою областю – Силам оборони вдалося стримати росіян поблизу Тернового.ЗСУ демонструють свої "карти"У Криму на прикордонну заставу в Арм’янську прилетіли 3 "Фламінго" та рознесли її вщент, пошкодивши 6 патрульних катерів. Кілька днів поспіль перед цим ми спалювали радари ППО від С-300 і С-400. Таким чином перед тим як відправляти "Фламінго" у дальні польоти, Сили оборони випробували їх так, щоб можна було наочно продемонструвати результат, не тільки Путіну, але й партнерам з НАТО.   Карта обстрілів території РФ, фото: ЕспресоЗагалом серпень став дуже вибуховим для російської "бензоколонки", ВПК та залізниці. Наші дрони підпалили 9 нафтопереробних заводів, деякі по 2-3 рази, тричі вражали нафтоперекачувальні станції, один газопереробний комплекс, десятки нафтобаз та низку військово промислових виробництв. Карта обстрілів території РФ, фото: ЕспресоНа залізничне сполучення під майже щоденним прицілом, який особливо акцентується на південні регіони: Ростовську і Волгоградську області та Краснодарський край. За останні 43 дні ми вразили 24 об’єкти. Найбільше у серпні, коли росіяни масово поїхали на море та продовжуємо у вересні. Одночасно майже щодня російські аеропорти закриваються через загрозу БПЛА, а рейси скасовуються чи переносяться. Таким чином ворожа логістика яка була спрямована на забезпечення південного фронту і готувалася до нового наступу на Запоріжжі, значною мірою паралізована, а наступ вже вкотре відкладається.  Карти створено на основі інформації, отриманої від Генерального штабу Збройних Сил України, а також з інших відкритих і перевірених джерел. Водночас карти не є максимально точними та лише умовно відображають тенденції в зоні бойових дій.

Росія не має права втручатися в питання присутності іноземних військ в Україні. Це виключно рішення Києва, заявив генсек НАТО Марк Рютте, повідомляє The Guardian. "Чому нас має хвилювати, що РФ думає про війська в Україні? Це суверенна країна. Це не їм вирішувати", - наголосив він на саміті IISS Prague Defence Summit. Україна може сама визначати, чи потрібні їй іноземні сили безпеки. Таке рішення може бути ухвалене в рамках мирної угоди. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Російська проблема виявилася найскладнішою - Трамп "Росія не має до цього жодного стосунку. Україна - суверенна нація. Якщо Україна хоче мати сили гарантій безпеки на своїй території для підтримки мирної угоди, це її рішення. Ніхто інший не може про це вирішувати", - зазначив генсек НАТО. Захід має відмовитися від практики надмірного приписування впливу російському диктатору Володимиру Путіну. Рютте висловив упевненість, що позиції Путіна не повинні визначати дії Європи і НАТО. "Ми справді повинні припинити робити Путіна занадто могутнім. Він - губернатор Техасу, не більше. Тому давайте не будемо ставитися до цього занадто серйозно", - сказав він. Генеральний секретар НАТО Марк Рютте заявив, що європейські країни нині виробляють артилерійських боєприпасів у шість разів більше, ніж два роки тому, проте темпи роботи оборонно-промислового комплексу потрібно ще прискорити. За його словами, до кінця цього року Європа планує випустити 2 млн снарядів, значну частину з яких забезпечує компанія Rheinmetall. Рютте закликав виробників оборонної продукції збільшувати випуск танків, систем ППО та ракет, а також піднімати планку виробництва у всьому Альянсі, зокрема з урахуванням досвіду України.

По-перше, я викладач бізнес-школи Українського католицького університету (а час від часу й інших програм) і пишаюся належністю до спільноти цього безумовно одного з найкращих вишів країни.По-друге, я категоричний противник будь-якої дискримінації на основі будь-яких ознак (виняток росіяни, бо війна), а в протистоянні людини й інституції я завжди буду на стороні прав людини.Якщо вам здається, що ці речі несумісні, то вам здається. Тому що ми всі звикли до крайніх позицій та розфарбовування світу у чорно-біле (і війна посилила цю рису), а світ не чорно-білий і не сірий, а веселково-різнобарвний.Вважаю себе одночасно консерватором і лібералом (хто думає, що це неможливо, той не читав Лєшека Колаковського). Одна з наших найбільших вад – вміння завжди зіграти у гру програш-програш, коли всі зацікавлені сторони програють одночасно. І це тоді, коли виклики сьогодення найбільше від нас потребують вміння грати у виграш-виграш. Принаймні сам я відмовляюся грати у програш-програш принципово.Тепер розбираймось.1. Колегіум УКУ – це не гуртожиток (якби він був гуртожитком, то так би й називався). Цей факт був жахливо недостатньо прокомунікований університетом як до інциденту, так і після інциденту. Також недокомуніковані були конкурс на поселення й критерії відбору. Таким чином, проблема носить передусім комунікаційний характер.2. Хтось написав, що Колегіум – це майже монастир. Я думаю, це перебільшення, його мешканці точно не ченці й черниці, а сучасні відкриті й живі юнаки й дівчата, якими я захоплююся. Просто вони усвідомлено приймають правила спільноти.3. Слово "католицький" у назві університету – не просто красиве проміжне слово. Університет дійсно Католицький. У сучасному світі значна частина кращих вишів релігійна. Тому що освіта є релігійною цінністю, а не лише світською. Тому що релігійні спільноти готові вкладатися в освіту зазвичай більше, ніж світські. Тому що зі зростанням викликів людству роль релігії у світі зростатиме (це вже можна спостерігати).Читайте також: Режисерка Ворожбит заявила, що її доньці відмовили у проживанні в гуртожитку УКУ через ЛГБТ-символіку в соцмережах. Ректор університету відреагував4. Як написав Отар Довженко, університет фінансується надзвичайно консервативною спільнотою української католицької діаспори. Втрата цього фінансування означала б втрату університету, з цим доводиться рахуватися. Якби західні спонсори стояли в черзі до українських університетів, всі кампуси виглядали б так, як кампус УКУ. Але ні.5. Приватний університет має право встановлювати свої власні правила, і так відбувається по всьому світу. Не підходять правила – шукай інший університет. В багатій країні вибір широкий. У нас невеликий, але також є. Очікувати, що всюди правила будуть однакові, наївно, бо дивися пункт 3. Все, що нам подобається в УКУ, створено на гроші, які дали певні жертводавці на певних умовах.6. Спільнота УКУ велика й строката, в ній є як дуже консервативні люди, так і дуже ліберальні. Керівництво університету якось тримає це докупи (нижче напишу, чому це так важливо), за що їм моя глибока повага. 7. Далі процитую Ярину Ключковську, бо краще не скажеш: "… репутаційно університет створив дуже високі очікування у двох різних груп. До тої міри, що їх вже стало дуже складно задовольняти одночасно. Бо вони вже майже несумісні. Одні чекають від УКУ інтелектуальної свободи, інноваційності, відкритості, інклюзивності. Інші – протидії лібералізмові, індоктринації студентів у консервативному дусі, релігійного виховання за катехизою. Ці два полюси все більше віддаляються один від одного".8. Оця напруга не комунікується назовні, бо цього очевидно не можна робити. Тут і закладена бомба сповільненої дії.9. Далі процитую Ольгу Духнич: "…від того, що ми всі зараз публічно закенселимо УКУ, виграє ультраконсервативна частина вишу, а ліберальна частина програє. Це не знищить УКУ, але призведе до такої трансформації, що наслідки цього кенселінгу нам не сподобаються. Ми теж програємо як ліберальна спільнота".10. Отже, радикальні рішення в той або інший бік зроблять тільки гірше. Ми зіграли в гру програш-програш: програли консерватори, бо їх ганьблять, і програли ліберали, бо втратять вплив, і програла суспільна згуртованість, бо розрив збільшився. Я не хочу грати в цю гру. І вам не раджу.Читайте також: Візьми фломастер і напиши11. Я підтримую позицію УКУ щодо вірності принципам (хоч там і були комунікаційні провали). Водночас підтримую дівчину-абітурієнтку щодо вірності своїм принципам. Якщо ці принципи розходяться, трагедії в цьому немає – просто їй потрібен інший університет, що і сталося врешті. Цього б не було, якби дівчина та її батьки серйозно сприйняли слово "католицький", а університет краще комунікував свої правила й обмеження.12. Вимагати скасування державної реєстрації найкращого університету, а не тих "університетів", де хабарі, імітація навчання й торгівля дипломами, – це постріл собі в голову. (Нагадаю, що обмежень щодо навчання не було, обмеження були лише щодо проживання в Колегіумі.)13. Словесна атака на всіх католиків чи взагалі на всіх релігійних людей – це нічим не краще, ніж атака на ЛГБТ. Це така сама дискримінація, що порушує права людини.14. УКУ є дуже важливим для України. Це неймовірна ціннісна спільнота, яка разом працює на позитивну трансформацію України. Та планка якості навчального процесу, яку університет задає, є практично недосяжною для всіх інших. До речі, для цього потрібні гроші, яких в Україні немає. Я мрію про те, щоб в Україні виникло ще кілька подібних релігійних університетів широкої гуманітарної спрямованості такого ж рівня – як мінімум, Православний університет та Протестантський університет. Для останнього точно десь у світі є гроші.15. Як поміняти програш-програш на виграш-виграш? Для цього потрібно всім визнати помилки. Університету визнати помилки комунікації щодо проживання. Абітурієнтці та її сім’ї визнати, що не задумалися, що означає слово "католицький" у назві та які обмеження з цим пов’язані. Консерваторам визнати цінність прав людини. Лібералам визнати цінність прав спільнот мати всередині себе власні правила. Нам всім визнати, що в нас замало гарних університетів, над цим треба працювати, а для того треба зробити країну такою, в яку охоче дають гроші. 16. Ця історія рано чи пізно мала статися, див. пункт 7. Тепер нам треба вийти з неї зі взаємним виграшем, а не взаємним програшем, а це залежить від висновків та дій кожного і кожної з нас. Якщо ми правильно поставимося до цих уроків, то вже матимемо виграш-виграш: дівчина навчатиметься в іншому гарному університеті (де на неї не очікують щоденні халепи через чужі для неї правила місцевої спільноти), а університет зробить висновки щодо комунікації. А ми всі усвідомимо, в якому складному світі живемо, і не будемо наступного разу включати генератор ненависті. Бо цей генератор нам потрібен для справжніх ворогів, які "за поребриком".17. Дві речі, максимально потрібні українській нації для виживання у XXI сторіччі, – збереження української консервативної ідентичності та свідоме прийняття різноманіття. Інакше нас просто розірве на шматки, зсередини та ззовні. Як ці дві речі поєднати – непросте питання. Але простих питань вже не залишилося. І в нас нема вибору, доведеться поєднувати. Втрата першого означає, що тут житимуть не українці. Втрата другого означає, що тут ніхто не житиме, а якщо хтось і житиме, то творчий потенціал нації буде близький до нуля. Обидва варіанти неприйнятні.ДжерелоПро автора. Валерій Пекар, викладач Києво-Могилянської академіїРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Про це написав народний депутат Микола Княжицький, коментуючи заяву запідозреного у вбивстві Андрія Парубія про мотив злочину. Михайло Сцельніков сказав, що мав намір повернути з Росії тіло сина — розвідника 3-го мехбату 93-ї бригади Михайла-Віктора з позивним Лемберг."Я знаю маму "Лемберга", Михайла, що зник безвісти. Вона відома письменниця і фотографиня. Співпрацює з Еспресо. Я бачив і самого Михайла. Вони з групою львів'ян приїхали тоді у 206 бат добровольцями, — написав Микола Княжицький. - Батальйон формували у штабі нашої партії на Лаврській. Ми всі, депутати ЄС записалися туди на початку. Там же був і Андрій Парубій. Його фото у формі зі зброєю на блокпостах з тих часів. І Андрій, і Михайло і його мама Олена — патріоти України"."Він (Лемберг, - ред.) з Андрієм Парубієм на початку війни були разом в одній частині", - уточнює Микола Княжицький.Народний депутат згадав і про Христину Парубій, племінницю Андрія, яка не раз в ефірі "Еспресо" представляла книгу про Лемберга і заходи на його честь. "А ось батька Лемберга ніхто не знав і не бачив. Він пішов з сім'ї 27 років тому. У нього була друга дитина у другому шлюбі, яку він теж залишив і мав провадження за несплату аліментів. Тому розповідь про люблячого батька — вигадка і легенда. А ось як об'єкт для вербування і сценарію це ідеальний", - підсумував Микола Княжицький.Що відомо про вбивство Андрія Парубія30 серпня близько 12:00 у Львові на вулиці застрелили колишнього голову Верховної Ради, народного депутата Андрія Парубія. Невідомий нападник, переодягнений кур’єром служби доставки, наблизився до Парубія і здійснив приблизно вісім пострілів. Парубій отримав смертельні поранення і помер на місці події. Кілеру вдалося втекти з місця злочину на електровелосипеді, використовуючи маскування під кур'єра Glovo.Менш ніж за дві доби після вбивства правоохоронці вийшли на слід підозрюваного. Підозрюваного вистежили у Хмельницькій області. Близько першої години ночі 1 вересня міністр внутрішніх справ Ігор Клименко повідомив, що в результаті спільної операції поліції та СБУ в Хмельницькій області затримано ймовірного вбивцю Андрія Парубія. Того ж дня, 1 вересня, йому офіційно повідомили про підозру у скоєнні умисного вбивства.Напередодні в ЗМІ циркулювала інформація щодо мотиву злочину: нібито російські спецслужби пропонували підозрюваному віддати тіло його безвісти зниклого сина в обмін на вбивство українського політика.Галицький райсуд Львова у вівторок, 2 вересня, відправив Михайла Сцельнікова під варту на 60 днів без права внесення застави. Йому загрожує довічне ув'язнення.  

1. Заява Сі була максимально розмита. Там немає жодної конкретики, але її можна трактувати як асиметричну відповідь США, які де-факто на наших очах ховають СОТ, а відтак і правила торгівлі, які працювали в останні десятиліття.2. Китай вирішив піти далі й подивитися глобальніше: КНР пропонує почати дискусію  про повний перегляд системи безпеки у світі. Але робить це в класичній китайській манері: дуже розмито, максимально толерантно до всіх інших, але явно прицілюючись на лідерство в цьому процесі. 3. Повторюся: жодної конкретики. Ніхто не розуміє, яким буде другий крок Китаю і коли цей крок буде зроблено. Але в Шанхаї Сі дав старт цьому процесу, який, здається, у нас практично ніхто не помітив (для нас нічого не варта заява Януковича куди важливіша).Читайте також: Переговори в Китаї. Що варто розуміти4. На перший погляд, може здатися, що нас це не стосується. Але навіть в короткостроковій перспективі, коли, видається, всі світові інституції працюватимуть в штатному режимі, ми маємо звернути увагу на такі моменти:головним полем битви Китай-США залишається Європа. США хочуть перетворити ЄС на проксі, чиїми руками й головне грішми, вони спробують вирішувати свої глобальні цілі;зараз нам важливо дивитися на те, як себе поведе Європа в питанні санкцій щодо Індії, адже це буде тим лакмусовим папірцем, як далі США схилятимуть поводитися європейців стосовно Китаю;нагадаю всім, що Україна живе і наступні роки житиме за гроші Європи. А тому ці всі питання є для нас є визначальними.5. Наша головна проблема полягає в тому, що навіть на експертному рівні ми не хочемо дивитися на ці речі хоч трохи ширше. Ми або примітивізуємо процеси або ж граємося в конспірологію. В світі почалися тектонічні зсуви до яких ми взагалі не готові. І найгірше, ми не хочемо навіть повірити в те, що ці зсуви почалися.ДжерелоПро автора: Вадим Денисенко, політолог.Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Президент США Дональд Трамп заявив, що не прагне отримати Нобелівську премію миру, проте переконаний, що зробив достатньо для такої відзнаки, повідомляє у вівторок, 2 вересня, Daily Caller.

Як повідомив начальник КМВА Тимур Ткаченко у Telegram-каналі Сьогодні, 2 вересня, російські війська атакували Київ безпілотниками. У місті діяли сили протиповітряної оборони; уламки одного з дронів були виявлені в районі, поряд із дитячим садком. Таку інформацію підтвердив начальник Київської міської військової адміністрації Тимур Ткаченко. “На щастя, заклад зачинений на ремонт, ніхто не постраждав. На місці […] The post Атака російських дронів на Київ і Білу Церкву: наслідки та безпека first appeared on Межа. Новини України..

1. Ні, Путін поїхав до Китаю не ділити світ на сфери впливу. І не для того, щоб домовлятися про додаткову підтримку російської агресії.Путін та Сі Цзіньпін зустрічаються настільки часто (востаннє — у Москві в травні), що ще одна зустріч жодним чином не змінює позиції Китаю щодо війни в Україні. Китай не надає прямої військової допомоги Росії, дотримується антиросійських санкцій, але водночас постачає цивільну техніку та продукцію подвійного призначення, які Росія використовує у війні. Ця зустріч ситуацію не змінює.Китай розглядає війну винятково в економічному сенсі, як ринок збуту. В країні вже кілька років триває криза перевиробництва: виробленого більше, ніж може спожити внутрішній ринок чи поглинути зовнішні. Ізоляція Росії після санкцій відкрила для Китаю можливість позбутися надлишків саме там (частково й в Україні теж). Це й залишається ключем у відносинах між країнами.Взагалі глобальна проблема Путіна в тому, що війну він почав саме для того, аби поділити світ на сфери впливу. Але ніхто не хоче з ним цього обговорювати. Трамп може вислухати про "кому належить Часів Яр", але віддати Путіну Європу — навіть не тема для розмови. Китай, на відміну від президента США, теоретично не може цього обговорювати взагалі.2. Що Китаю потрібно від Росії, окрім ринку збуту?Відповідь на це кілька місяців тому дав голова МЗС Китаю: Росія не повинна програти. Але це не означає, що Китай зацікавлений у перемозі Росії в Україні.Поразка Росії для Китаю означає два ризики: смута, аж до громадянської війни й розпаду держави на північних кордонах Китаю, або зміна режиму з перспективою прозахідного наступника, що зробить Росію більш "антикитайською".Тому Китай формулює свої інтереси саме так: поразка Росії — небажана.Читайте також: Про саміт ШОС: як Сі Цзіньпін хоче будувати новий світовий порядок?3. Інтереси Китаю можна звести до одного слова — "стабільність".Ідеальна ситуація для Піднебесної: якщо на фронті замовкнуть гармати, але Росія залишиться в ізоляції. Саме цього вони й дотримуються.До того ж завершення війни Україні теж вигідне Китаю. Адже для відбудови потрібні люди, техніка та технології, яких у Європі бракує або вони надто повільні й дорогі. У Китаю все це є вже зараз, і він боротиметься за контракти на відновлення України. Не здивуюся, якщо заради цього Китай навіть погодиться відправити військових на лінію розмежування.4. Китай досі не визнав російськими ні Крим, ні Маріуполь, ні навіть Курильські острови.Фактично Китаю байдуже, чи буде Часів Яр російським. Він не має жодної мети приєднувати Донбас до Росії. Для Європи ж кожне з цих питань — принципове.Китай не хоче занурюватися у справу, до якої його не кличуть. Для нього, наприклад, війна між Таїландом і Камбоджею ближча, бо відбувається поруч. Порівняйте, наскільки ця війна цікавить Україну чи Європу.Тому Китаю простіше залишатися при своїх 12 пунктах "Формули миру" (2022 року) та порожньому "плані Друзів миру". Паралельно він посилює залежність Росії від себе й виграє торговельну війну зі США, граючи "козирем" рідкісноземельних металів.5. Ключове питання: чи допоможе Китай завершити війну?Приклад із ядерною програмою КНДР показує, що Китай або не вміє, або не здатний впливати на військові плани залежних від нього країн. Адже всі санкції проти Північної Кореї Китай підтримав, але це не завадило їй створити ядерну бомбу та розробити міжконтинентальні ракети.Теоретично він міг би обмежити постачання технологій у Росію й згорнути військово-технічну співпрацю. Але чи зробить це — невідомо.Фактично поступовий, контрольований вихід Росії з війни, який зберіг би стабільність усередині країни й водночас не змусив Китай втягуватися в пряму підтримку агресії, найбільше відповідає китайським інтересам. Хотілося б сподіватися, що Китай так і діятиме — захищаючи своє право отримати контракти на відбудову українських Краматорська, Харкова чи Одеси.ДжерелоПро автора. Микола Княжицький, журналіст, народний депутат УкраїниРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.

Мені здається, що вже треба писати продовження книги "Мова-меч" про те, як мова далі бореться з тим язиком у час повномасштабного вторгнення. Ви знаєте, я ще не відійшла від цього дослідження. "Мова-меч" – це науково-популярна книжка, яку я писала близько чотирьох років. Тобто я не готова починати далі, хоча в мене є ідеї, що би варто було написати. Ця ідея досить непопулярна в Україні, тому що я вважаю, що в Україні потрібна своя русистика. Мені здається, ось цю мову, яка стала мечем для нашої країни, нам потрібно теж досліджувати, тому що в Росії цього не роблять. За кордоном, можливо, і роблять, але якось так випадково, точково, бо у них немає такого знання ворога, як у нас. Тому я за те, щоб у нас були нові катедри русистики, і щоб ми досліджували ці мовні явища, що робить з мовою тоталітаризм. А чому у нас це непопулярно? Тому що у нас зараз основний наратив, і це абсолютно зрозуміло під час війни, що нам треба просто забути російську, заплющити очі, відмовитися від неї, і взагалі жодним чином нас не повинно переймати, що там за поребриком взагалі робиться. З одного боку, я з цим погоджуюся, якщо, наприклад, йдеться про дітей. Так, треба огороджувати їх від цього контенту. Але з академічною, науковою метою, якщо ми вже маємо ці навички, якщо в нас є вже глибоке розуміння цих людей, цієї країни і цієї тоталітарної системи, мені здається, що ми маємо це досліджувати. Євгенія Кузнєцова, фото: facebook/eugenia.kuznetsovaАле ми зараз вже не маємо радянських часів, а маємо незалежну Україну, більше того, маємо повномасштабне вторгнення. На наші міста летять російські ракети, а разом з тим наші діти, наприклад, в Польщі, з'їжджаються з усіх європейських країн на концерт білоруського репера, який співає російською мовою.Мабуть, не наші з вами діти, так? Ні, на щастя. Але я маю на увазі українські. Так, на щастя, але поки що. Тому що ми не можемо гарантувати, що цього не станеться з нашими дітьми. Хоча нам здається, що ми ж їх правильно виховували, як вони можуть. Але можуть, тому що підлітки, які живуть із батьками, наприклад, суперпатріотичними, які вкладають їм ці цінності, роблять усе можливе, щоб вони виростали україноцентричними, в певному віці для них нормально відштовхувати батьків, бути у цій протестній культурі. Для них принципово сепаруватися від батьків. Тому я думаю, річ не в тім, що у нас якась погана державна політика, і тому ми не втримали цих дітей в україноцентричному світі. Я думаю, що можуть бути дуже різні причини, чому ці діти опинилися там. Хтось відштовхувався від батьків, хтось був під впливом друзів, комусь щиро подобається ця музика, хтось ще не пройшов цей етап, що музика поза політикою. Тому я не бачу в цьому чогось аж такого проблематичного. Більше проблематична – реакція на це в Польщі і те, що польський прем'єр каже, що він депортує скількись людей через цей концерт. Але мені здається, що це проблема польського народу більше, ніж наша.Ви згадали дітей. У вас є син Лукаш підліткового віку, йому зараз 14 років. Є також донечка Соломія, якій три рочки. Так чи інакше, я думаю, що ви стикаєтеся з тим, як оберегти дітей від російського контенту.Це дуже просто. Якщо діти зростають у більш-менш англомовному середовищі, вони повністю пірнають в цей англомовний великий інтернет-світ. З іншого боку, я не можу сказати, що я повністю через це щаслива, тому що ставлення дітей до цього великого мовного світу дуже нагадує те, як свого часу ми ставилися до цього російськомовного світу. Це ніби щось вище, щось цікавіше, щось справжнє, а українське локальне – це нижче. Це Лукаш так каже?Він не каже цього. Я просто розумію, чому він туди тягнеться. Тому що йому здається, що все важливе, все круте, передове і сучасне тільки англійською мовою. Я навіть помічаю за ним те, що він до носіїв англійської мови прислухається. Він вважає, що ці люди трошки ніби як кращі. Тому що це підлітковий такий стан, що ти намагаєшся зрозуміти, хто ти є і з ким ти хочеш бути. І, звичайно, ти намагаєшся тягнутися до компанії крутих. Особливо, якщо діти інтровертні, а це історія мого сина. Він не є якимось суперпопулярним в школі, в нього немає багато друзів. Тож він, звичайно, тягнеться до цих онлайн-світів, де можна бути ким хочеш, і він тягнеться до англомовного. До російськомовного, очевидно, він не тягнеться, як і до тих сегментів англомовних, які такі проросійські. Це він вже може самостійно відсікати. Але я розумію, що треба, щоб діти слухали цей англомовний контент ще змалечку, щоб потім їм було легко доєднатися до цього глобального онлайн-світу. Але ми також не знаємо, що з того потім вийде. Але Британія чи США нас не окуповували кілька століть. Більше того, вони на нас не пішли зараз із великою війною. Так, абсолютно. Тому я і не вбачаю в цьому такої великої проблеми. Просто ділюся своїми такими материнськими тривогами, що в цьому теж можуть бути якісь такі неочікувані, можливо, для нас речі. А щодо російськомовного – це складно, тому що якщо діти перебувають у цій україномовній бульбашці, там обов'язково будуть домішки. Ми це знаємо самі, коли ми тупим в ці рілси чи щось таке. Не дай Бог ти затримався на російськомовному рілсі на 10 секунд, воно тобі наступний підтягує вже російський. А особливо, якщо в нас є ще український російськомовний контент, тут вже взагалі ховайся. Бо ти вже не можеш відрізнити, чи ця дівчина, яка робить туторіал косметики, з Тули, чи вона з Полтави. Тому це проблема тих алгоритмів теж. Які практичні поради від Євгенії Кузнєцової щодо того, як оберегти дітей від цього російськомовного поля у соцмережах? Вчити англійську мову, щоб вони були частиною цього англомовного світу. Які б у нас не були проблеми, що ми би не хотіли, щоб діти долучалися саме до цих англомовних груп, але все-таки це гарантія, що вони не підуть туди. З іншого боку, потім треба стежити, чи вони раптом не починають дивитися якийсь такий праворадикальний MAGA-контент (Make America Great Again (англ. — «Зробімо Америку великою знову»), - ред.). Нещодавно говорила з колегою, він розповів, що знайшов у своєї доньки в історії відео таких дуже жорстких Trump supporters ще з виборчої кампанії. Діти часто це не фільтрують. Тому має бути така інформаційна гігієна. Але, чесно кажучи, я досить розгублена в цьому. Я не можу тут нічого порадити. Хіба що обговорювати якісь загальні цінності з дітьми, і потім продовжувати з ними говорити. Мій знайомий, який україномовний з дитинства, каже, що вмикає своїй дитині мультик "Маша і ведмідь", але вже перекладений українською. Я йому кажу, що є дослідження, що у мультику все одно зашиті маркери руського міра, які так тоненько прибираються в твій мозок і там оселяються. А які мультфільми дивиться ваша трирічна донька? Є класний проєкт на YouTube Суспільного "Бробакс". У кого є малі діти, ті, мабуть, знають. І там є мультики українські, Соломії дуже вони подобаються. Мені колись просто написали на Фейсбуці з Суспільного, що ось, мовляв, спробуйте, подивіться, можливо, напишете, щоб більше людей дивилося українське. Я досить скептично увімкнула ці мультики, але донька їх дуже полюбила. Дуже симпатичні мультики з класними темами. Там, наприклад, є певні епізоди з нашої реальності, де в когось з героїв воює тато, в когось тато ветеран, десь там говорять про війну. Тому от можете зайти на YouTube канал Бробекс, і там у них є різні мультики. Я знаю, про яке дослідження щодо "Маші і ведмедя" ви казали. Я думаю, що, можливо, воно дещо перебільшене, але все одно воно не варте того, щоб це дивитися. Світ такий великий, щоб туди ще помістити "Машу і ведмедя". Якщо раптом щось таке російське пролазить в соцмережі дітей, ви якось це відфільтровуєте? Так, звичайно. Лукаш взагалі не цікавиться цим, і повністю відсікає все російське. Тут я на нього покладаюся, він сам це все блокує. А Соломії я просто кажу, що це російське, тому ми це не дивимось. Для мене здається нормальним ставити межі для дітей. Мама сказала, що не можна, – значить, не можна. Але добре, що в Соломії і в Лукаша є така мама, яка каже, що не можна, і пояснює, що не так. Не всім дітям так щастить. Є мами, які, наприклад, продовжують розмовляти російською зі своїми дітьми навіть зараз. Або мама може говорити з якоюсь подругою чи сусідкою російською, обертатися до дитини і говорити українською. І що тоді робити з такими мамами? І з татами так само. Ви із самого початку зачепили таку дуже сумну тему, тому що в мене немає відповіді, що робити. Я загалом не дуже підтримую такі розмови, що треба, аби прямо кожен громадянин і громадянка в Україні терміново перейшли на українську мову і говорили тільки нею. Це, звичайно, була б моя країна мрії. Але я не думаю, що це щось кардинально вирішить для нас, якщо, скажімо, кожна харківська пенсіонерка перейде на українську мову. Просто є люди, які дуже агресивно доводять, що треба так зробити. Але з малими дітьми мене це дуже засмучує. У мене немає відповіді на це питання. Я не знаю, що робити і не знаю, до життя в якій країні готують ці люди своїх маленьких дітей і чому вони з ними продовжують говорити російською. Мене це дуже засмучує. Особливо, коли йдеться взагалі про маленьких дітей. Я часто кажу людям, які тільки збираються мати дітей, – подаруйте їм себе україномовними. Вони мають змогу бути повноцінними громадянами своєї країни, щоб у дітей потім не виникало питань: "А чого це ми говоримо мовою країни, яка нас обстрілює?". У кожної дитини рано чи пізно виникає такий дисонанс, якесь таке некомфортне почуття. Євгенія Кузнєцова, фото: facebook/eugenia.kuznetsovaА що з тими, хто виїхав уже під час вторгнення, і діти інтегрувалися у суспільство іншої країни, але так і не вивчили українську, чи не вважали за потрібне підтримувати її?Історія з життя. Знайома дівчина, яка закінчила німецьку філологію і поїхала підзаробити трохи грошей, влаштувалася вчителькою в австрійській школі, щоб українським дітям полегшити цю інтеграцію в австрійське суспільство. Ця дівчина із Заходу України, тож зрозуміло, що вона не вчила російської. І вона прийшла в клас, а в класі кажуть, мовляв, давайте ви з нашими дітьми будете вести уроки російською і німецькою, бо їм так легше і зрозуміліше. Бо вони української не розуміють – діти, народжені в незалежній Україні. Це дуже дивно, але так є. Війна вже триває 4 роки. Скажімо, якщо дитина виїхала у віці 2 роки, то вона вже йде у школу в Німеччині у 6 років. От ми і маємо цих дітей, які вдома спілкувалися російською, і не побували ще в державних садочках, школах. Ось вони і є російськомовні.Коли чуєте російську десь поруч, воно вас не тригерить? Можливо, це буде не найприємніша частина цієї розмови. Я насправді досить толерантна до приватного простору. Я розумію, де закінчуються мої права і починається приватний простір інших, але я ж маю право на власні почуття. І коли я, наприклад, в черзі на потяг дивлюсь на якусь пару здалеку, і дівчина мені здається якоюсь такою неприємною, вульгарною, але коли вона приближається до мене, я чую українську мову, та дівчина вже здається не такою неприємною. Звичайно, ми оцінюємо через свою призму. І так само часто, коли ти бачиш людину, вона тобі здається дуже красивою і приємною, але тут ти підходиш, чуєш російську, ти точно так само відштовхуєшся. Таке у мене триває роками. Це не сталося у 2022 році, що в мене такі емоції викликає російська. Я колись говорила таку метафору, що це ніби як лелеки, які дуже красиво виглядають здалеку, а коли ти підходиш, вони зазвичай або жаб якихось їдять, або змій. Тобто вони зблизька виглядають не настільки приємно. Про що ми переконалися, коли нам транслювали Грицька і Одарку. Як вони їли пташенят і так далі. Ви розповідаєте, що народилися у Кривому Розі в україномовній родині, але було так, що з російськомовними українцями переходили на російську. Приклад моєї пасербиці Терези, яка народжена в україномовній родині. Вона пішла до школи вже в незалежні часи, і щоб бути на одній ноті з однокласниками, почала переходити на російську. Тато відводить на "Пласт", щоб показати, що українська може бути модною. Вона ламається, але наступає знову підлітковий вік, і вона навіть хвалиться, що так грамотно листується зі своїми однокласницями російською начебто з поваги до них. Я питаю, а в них повага до тебе є? Вона довго роздумувала, але все ж переходить впевнено на українську, попри всі штрикання ровесникі. І зараз знову маємо цих підлітків, які можуть бути народжені в україномовних родинах, але переходять на російську, тому що так говорять їхні ровесники. А потім вони знову будуть українізовуватися. Скільки ще триватимуть такі кола? Скільки ще поколінь це може відбуватися? Я не думаю, що це кола. Мені це виглядає досить лінійним процесом, принаймні, із 90-х, з 2000-х років. Ми просто дуже швидко забуваємо, як було раніше. Коли я закінчила університет у 2008 році, я шукала роботу в журналістиці. У мене не було жодної співбесіди українською мовою в Києві. Тобто наскільки зараз відрізняється ситуація. Вона відрізняється кардинально. Українська все-таки стала робочою мовою, мовою всіх медіа. Пригадайте, як ми взагалі не могли уявити, що про гроші можна писати українською. "Форбс" був російськомовним. І взагалі казали, що мова бізнесу — це російська. Мова моди, мова глянцю, мова гламуру, – звичайно, російська. Зараз це все змінюється. Звичайно, є якісь приватні історії, як-от ви згадали про свою пасербицю, переживання конкретної людини в конкретних умовах. Це може бути. Але є і суспільний процес, який мені видається досить лінійним.Просто ми ще любимо чомусь порівнювати з тим, як було в лютому 2022 року. Тоді сталася дуже різка хвиля, що всі казали радикально: "Все, я ніколи ні слова не скажу російською". Тому що це були дуже сильні емоції, дуже був високий градус. Це абсолютно нормально і природно, що потім цей градус почав спадати. Хтось повернеться назад на російську, хтось не повернеться. Але суспільний процес – незворотний. Якою має бути державна політика? Я не є експерткою з державних мовних політик. Я просто україномовна людина в Україні, і я знаю свої права. Я хочу, щоб всі послуги мені надавалися українською, щоб мова першого звертання була українською. Щоб я могла свою дитину відвезти на будь-який гурток, і там була за замовчуванням українська мова. Щоб я прийшла на якийсь громадський захід, на лекцію, і щоб вона була українською. Ось це мої права. І думаю, що держава в принципі з цим досить справляється. Ми зараз на радіо чуємо лише україномовні і якісь іноземні пісні. І в тих іноземних піснях немає російських. Але ж може настати такий момент, коли закінчиться війна, пройде якийсь час, і люди скажуть, мовляв, можна і кілька якихось російських пісень увімкнути. Давайте тоді і вирішимо. Коли настане цей довгоочікуваний момент нової Росії, я не думаю, що це буде вирішувати нам, на жаль. Я не думаю, що ми з вами застанемо цей період. Але все можливе, знаєте. Може, Росія розлетиться на друзки, і ми будемо з вами слухати якихось чувальських пісень. Можливо, на її місці опиниться багато різних країн. Росія — це багатомовна країна. То, може, ми послухаємо пісні на мові комі, яка вимирає в РФ. Все це може бути, але коли ми говоримо про цей культурний кенселінг всього російського, я завжди кажу, давайте поговоримо про це, коли нас перестануть вбивати. Тільки тоді ця розмова буде доречною. Євгенія Кузнєцова, фото: facebook/eugenia.kuznetsovaАле ви кажете, щоб були кафедри русистики, що треба було би вивчати російську літературу, яку ми зараз кенселимо. Так, але це має бути професійне середовище. Ці кафедри російської мови, які є тепер, мають бути повністю реформовані. Так було по всьому світу, що кафедри російської мови – це такі русофільські кафедри. Туди йшли вчитися ті, хто захоплювався поезією "Серебряного века", або мали великі сентименти до російської культури, її романтичний образ. Дуже часто в Європі і США можна почути, що люди мріють два тижні їхати "Транссибірським експресом". Є абсолютно ілюзорні мрії і уявлення про Росію, як країну снігів, баринь, шуб, ікри, самоварів, Достоєвського, цього всього дуже загадкового, як ноу-ленд. Знаєте, якщо є пробіл в чомусь, ми його самі заповнюємо. І з цим дуже гарно намагалися впоратися кафедри русистики таким своїм русофільством. Туди не йшли вчити російську, щоб працювати в розвідці. Ну, були і такі часи, була і така русистика за кордоном. Принаймні в Україні точно ні, тому що у нас взагалі вважалося, що ми за замовчуванням знаємо російську, тож нам цього не потрібно. Але я думаю про майбутнє, що якщо пройде три покоління, то нам треба будуть люди, які знатимуть російську. І це має бути таке академічне вивчення, в тому числі російської літератури і їхньої "загадочної души". Це, звичайно, трошки злить, бо і це ми мусимо робити за них. Але в них ніхто цього не робить. У них фактично було лише 10 років такої більш-менш демократично-ліберальної науки і суспільних досліджень. 10 років – це дуже мало. Це навіть не ціле покоління. Це просто так трошечки привідкрили двері і зразу їх зачинили. І навіть потім, уже у 2000 році, коли починають закручувати гайки, в них немає нормального суспільствознавства. У них немає і гуманітарної науки нормальної. Якщо ви почитаєте онлайн-ресурси різних російських бібліотек, там можна знайти їхні академічні статті. Мені доводилось це робити для "Мови-меч". Там є всі оці наративи, політичні меседжі про "марксизм-ленінізм", якщо хоч якось це стосується суспільствознавства і гуманітарних наук. Гуманітарної науки як такої в Росії зараз немає, тому що нею не можна займатися в тих тоталітарних умовах. Тоталітаризм виключає будь-яку гуманітарну науку. І, до речі, не тільки гуманітарну. У Радянському Союзі ми знаємо приклади і про мовознавство. Там був Микола Марр – абсолютно антинауковий шизофренік, на якого молилися 30 років. Ми знаємо приклади з генетики з СРСР.Тобто тоталітаризм не сприяє академічній неупередженості і науці як такій. І якщо ми це вміємо робити, ми цю країну знаємо, чому ми не можемо взяти на себе цю русистику просто для того, щоб робити внесок у світове розуміння цієї недоімперії? Тому що те, що ми маємо зараз, і те, що ми з вами говоримо в цей день після зустрічі Трампа і Путіна на Алясці, те, що ми маємо захоплення Путіним і те, що ми мали скількох "путінферштейнів" в Європі весь цей час, – це в принципі наслідок того, що ці кафедри русистики були русофільськими. Бо Росію дуже мало хто розумів і досліджував так, як треба її досліджувати. Самого Снайдера недостатньо для того, щоб це робити. Тому, я думаю, що ми маємо право і навички, щоб цим займатися. А діти в школі мають вивчати Анну Карєніну, Булгакова, Чехова чи ще якихось російських письменників? Я думаю, що без Булгакова абсолютно можна спокійно обійтися навіть і після війни. Але знову ж таки у мене відповідь на це питання така сама. Давайте спочатку наших дітей перестануть намагатися вбити, а потім ми подумаємо, наскільки великий внесок конкретно Толстого чи Чехова у світову літературу.Я маю на увазі вивчати не так, як, наприклад, ще в мої часи викладалося, що російська література – це щось таке вау. А з поясненням, що ось тут і тут маркер руського міра, це не зовсім нормально.Світ такий великий і так багато хорошої літератури. Звісно, якщо людина піде вивчати в університеті, скажімо, філологію чи якийсь конкретний напрям, я думаю, що там треба буде читати ту ж Анну Карєніну, і знайомитися з оповіданнями Чехова. Але якщо ми говоримо про середню школу, це не той рівень, що вимагає ось такої університетської обізнаності. Університет — це коли ми намагаємося охопити велику площу знань. І там, звичайно, не можна буде ігнорувати повністю російську літературу. Але в школі, я думаю, абсолютно спокійно можна обійтися без Толстого і Булгакова. Книга "Мова-меч" – це ж радше така місія. Чому з’явилося присвятити чотири роки життя порпанням у російських бібліотеках? Це, напевно, не дуже приємне заняття. Це науково-популярна книжка. Вона не розповість спеціалістам щось нове. Вона для широкого кола читачів. І насправді ця книжка мала бути колонкою слів на 500. І як Марк Твен казав – не маю часу на короткого листа, напишу довгого. От приблизно так вийшло і з моєю книжкою. Просто коли я почала писати цю колонку, моя сестра, яка працює з іноземними журналістами, казала, що її бісить, як вони говорять про те, що нащо ви заперечуєте реальність, у вас же двомовна країна і вам так і далі треба будувати хорошу Росію чи стати антиподом Росії. І сестра моя мені запропонувала написати колонку, бо вона розуміла на рівні емоцій, що це все дуже тупо, але не мала таких аргументів, щоб їм пояснити так чітко і влучно. Я поголилася написати колонку. Але так склалося, що я написала досить об'ємну книгу з цього приводу, бо я просто зрозуміла, що ні в яку колонку це ніяк не втиснеться. Є багато речей про культурну колонізацію, які не є очевидними. Вони не є на поверхні. Тому що Радянський Союз був у цьому плані підліший за царську Росію, тому що царська Росія прямо забороняла українську мову, і ми можемо показати всі документи заборон. А в Радянському Союзі такого ж не було. Які там документи про заборони? 1938 рік – це обов'язкове вивчення російської мови в школах. І потім 50-ті роки – це добровільний вибір мови навчання для дітей батьками. Розумієте, наскільки це хитро зроблено, що просто все суспільство було вибудоване так, щоб батьки частіше обирали російську, і російська поступово витісняла це. Це все робилося під цим соусом добровільності. Таке насилля, мені здається, ще гірше, ніж пряме насилля.Євгенія Кузнєцова, фото: facebook/eugenia.kuznetsovaІ скільки ми часу маємо побороти наслідки того насилля? Через скільки ті люди, які зґвалтовані, можуть позбутися цього?Дуже важко переконати людей, що вони травмовані. Я думаю, що у всіх, особливо зараз, в ці стресові часи, є якісь родичі чи друзі, яким очевидно потрібна допомога, бо вони ментально не окей. І дуже важко переконати людину, що їй треба допомога, якщо вона цього не усвідомлює і не хоче цього визнавати. Це відчуття, коли опускаються руки, ти безсилий просто в цій ситуації, але ти хочеш допомогти людині. І таке відчуття у мене часто з мовою, коли ти кажеш, що у тебе це відібрали, а людина каже, що це не моє, у мене цього ніколи не було, бо у нас завжди була російськомовна родина. Я пригадую, що багато людей вперше почули українську мову від своїх батьків, коли розвалився Радянський Союз і вони вперше поїхали на гробки чи проводи. Тоді ж не було Великодня, а потім, коли стало можна святкувати і їздити на оці великодні гробки, як хто називає, і тоді ці діти, які вже виросли в міському середовищі, знали своїх батьків як російськомовних, приїхали на кладовище і вперше почули, що їхні родичі говорять українською до якихось своїх сільських родичів. Для багатьох це була така сторона, про яку вони не знали. Або сюрпризом було, що батьки знають якихось українських пісень, і вони на якомусь застіллі опинялися і співали тих пісень, яких діти від них ніколи не чули. А в когось не було ніяких ні гробків, ні проводів. І хтось так і не дізнався цих сторінок з життя батьків. Або просто, якщо це бабусі чи дідусі, то травма могла б пролягати раніше. Просто цього не знали і не застали, і живуть такі ілюзії, що так завжди було.Богдан Логвиненко – український журналіст, письменник, культурний діяч, який заснував проєкт Ukraïner, людина, яка намагається щось зробити, щоб українці відчули себе українцями. Ще до повномасштабного вторгнення він організував таку акцію, де запросив людей, які розмовляють українською,  в один з київських рестранів. І я була однією з тих людей. Ми сиділи за столом з офіціантами. Власне, була ця акція для того, щоб вони не боялися говорити з клієнтами українською, бо завжди так було, що до клієнта краще звертатися російською, тому що так от має бути. То так ніби це пан, а ти так йому прислуговуєш. Я запитала у цих офіціантів, – це здебільшого були молоді люди років там 20-25 – звідки вони. Називали Київщину, Полтавщину, Черкащину, центральну Україну здебільшого. Я питала, якою мовою розмовляють їхні батьки? Російською. А бабуся з дідусем? Українською. Загалом молодиків було п'ятеро чи шестеро, і лише одна дівчинка з Києва сказала, що в неї батьки і бабуся з дідусем російськомовні. Наглядна картина. Дуже часто ще було, коли офіціанти займалися таким синхронним перекладом. Я це дуже гарно пригадую, коли ти просиш каву з молоком, і офіціант записує "кофе с молоком". І я часто робила такі компліменти, що ви так гарно перекладаєте, чи тренуєтесь для чогось, просто не зрозуміло це. Я просто хочу хоч у чомусь бути оптимістом. Так важко зараз взагалі бути оптимістом в нашій ситуації. Але я все-таки бачу тут дуже серйозний поступ. Я пригадую, скажімо, 2017-2018 роки, можливо, це якраз ті роки, коли Богдан придумав цю ідею. Це класна ідея. Я пригадую, що не можна було в усіх закладах в Києві побачити україномовне меню. Дуже часто мова першого звертання була російська. Було повно цих закладів, як зараз на Київській трасі. Я вже їх і не бачу. Там були час якісь царські ресторани. Тобто зараз ми все-таки живемо в іншому світі. Крім того, українська набуває статусу престижу. Це дуже важливо, і це ключове. Отакі події, як ми зараз з вами записуємо цю розмову, відбуваються виключно українською. Ви не знайдете російських книжок. Бестселери продаються українською. Хоча книги Іларіона Павлюка були написані спершу російською, і вийшли в українському перекладі в Україні, але все рівно він вже український автор. І діти його, що цікаво, розмовляють виключно українською мовою. Тобто це такий елемент престижу. Елемент того, що якщо ти хочеш стати кимось в цій країні, ти мусиш долучатися до україномовної спільноти. Багато хто зауважує, що змінилася мовна географія. Бо якщо раніше у Києві україномовними були лише такі робочі окраїни, а центр весь був російськомовним, то зараз це змінилося. І це дуже приємно. Я вже в нашій розмові кілька разів сказала, що ми з вами до цього не доживемо. З мене оптимістка не дуже, але тут я справді не вірила, що я доживу до того, що російськомовна компанія, заходячи в якийсь крутий бар на Золотих Воротах, перейде з офіціантом на українську одразу ж. Я таке чула не раз вже, що вони між собою говорять російською, а заходять у заклад і кажуть "Добрий день", роблять замовлення українською мовою. Тому що місце тебе зобов'язує до цього. Має бути чуття, до якого культурного простору ти хочеш бути дотичним. Якщо ти хочеш зайти в цю прекрасну книгарню "Сенс", де написано прямо на дверях "У нас можна все, аби не російською", і виходить, що це і є ця верхівка культурна. Якщо ця вершина буде україномовна, очевидно, що потім це все поступово буде спускатися далі. Але якщо при цьому будуть російськомовні робочі окраїни, то хай будуть. Євгенія Кузнєцова, фото: facebook/eugenia.kuznetsovaАле ми ще говоримо про такі бульбашки, які деколи вриваються в наші бульбашки. І ми тоді дивуємося, що справді таке є. Так, блогерка Алхім, яка вже сказала, що не буде жити в Україні, і я сподіваюся, що вона не повернеться. Вона каже: "А навіщо мені знати українську?" Або на цьому ж таки концерті білоруського російськомовного репера Коржа було дуже багато блогерів - чоловіків українських. Наприклад, Kyivstoner, про якого я вперше дізналася. Він десь теж там казав, ось навіщо переходити з російської на українську. Вони є, і вони мають величезні аудиторії. Я заглядаю в їхні інстаграми, а там просто тисячі лайків і тисячі коментарів. Можливо, вони націлюються теж на весь російськомовний мір, де їх начебто читають в Казахстані і десь ще. Можливо, ці лайки походять не тільки з України. Вчора я була у Перемишлі на українсько-польському фестивалі, де мала розмову з перекладачем Марчином Гачковським, який перекладає з української на польську. Іі він говорив про те, що якщо оці люди, які такі без роду, без племені, "внє політики", які не хочуть переходити на українську мову, і зараз масово так виїхали, то, можливо, вони Україні не настільки і потрібні. Україна виштовхнула із себе з різних причин якихось людей, або вони самі добровільно залишили країну. Чи варто нам боротися за них? Не знаю. А якщо вони повернуться і почнуть тут диктувати свої умови? Уявімо, що тут вже все вляжеться, вже не буде страшно цим київстонерам, що їх візьмуть до війська, і вони прийдуть і скажуть, а що такого?Поговоримо тоді, як нас перестануть вбивати. Чи може маятник хитнутися в іншу сторону? Може, якщо Україна втратить свою державність. Якщо нас загарбають, окупують, знищать, то маятник, очевидно, хитнеться в іншу сторону. За інших умов, поки Україна буде продовжувати боротися, – навряд. А що робити з військовими, які боронять зараз Україну, і розмовляють російською: Я до них не маю претензій, звичайно, тому що вони жертвують і ризикують своїм життям. Але потім вони повернуться з війни і скажуть, що далі хочуть розмовляти російською. Ну, нехай розмовляють. Ви так питаєте, що нам з ними робити? Нам своє робити. От ми зараз з вами конкретно займаємося саме тим, що нам треба робити, і в тому просторі, який нам треба робити і розвивати. Ми на великому книжковому фестивалі, сюди приходить дуже багато людей. Я впевнена, що сюди приходять і російськомовні люди теж, які люблять українську літературу. А перевчати якогось конкретного військового нам абсолютно не потрібно. Це приватний простір, ніхто не може його порушувати. Наскільки я знаю, в багатьох підрозділах є правило, що якісь комунікації відбуваються українською, просто щоб не збивати одне одного на виході, наприклад, бойовому. Але якщо людина при цьому розмовляє російською, то нехай. Якщо військовий потім повернеться в цивільне життя і, наприклад, створить якийсь ветеранський бізнес, наприклад, піцерію, СТО, юридичну компанію, чи зможе він надавати послуги російською мовою? Ні, не зможе. Тому що в Україні є конкретне законодавство, що всі послуги мають надаватися українською мовою. І отут ми вже зможемо потім критикувати кого завгодно, попри будь-який статус, якщо послуги надаються російською. А поки військовий говорить російською зі своїми – абсолютно нема проблем. Ви назвали своїх дітей такими цікавими іменами. Може, Соломія вже більш поширене, але Лукаш – досить рідкісне. Одразу згадується Леся Українка і її "Лісова пісня". І знову згадуючи ось цей концерт Макса Коржа, хлопець, якого там затримали, виявився українцем, але в інстаграмі він був підписаний "Дмітрій". Дуже багато українців чомусь в соцмережах підписують себе на російський манер, але латинкою.Згадайте 2009 рік. Дуже багато такого було. Я навіть пригадую себе в 2008 році, коли я десь записувала своє місце народження, і мені просто здавалося, що латинкою написати "Кривий ріг", а не "Кривой рог", мені здавалося, що це якось неправильно. Згадайте, наскільки в нас була популярна соцмережа "ВКонтактє". Я можу хвалитися, що мене не було там ніколи. Взагалі соцмережі тоді сприймалися як російськомовний світ. Фейсбук потім став такою більш україномовною бульбашкою. Я згадую, як хотіли мого брата назвати Дмитром, але я була проти, бо його б кликали Діма. Тому він став Остапом. Це був 1992 рік. Чи нам треба щось робити з українськими іменами? Бо деколи батьки кажуть, що це їхня приватна справа. Але потім, наприклад, мені полька в коментарях відповідає, що українці і росіяни – одне і те ж, начебто у нас всі однакові імена. Це вона каже мені – людині з таким дуже українським іменем Леся. І я не маю аргументів ніяких їй сказати, бо цей хлопець підписаний Дмітрій. Або дуже багато є Кирілів чи Нікіт. Так буде тривати, аж поки це видаватиметься людям недоречним. Поступово це видається вже недоречним. Записати Кіріл або записати Данііл, а не Данило, Кирило, тому що Кирило і Данило комусь звучить, як село. Це просто питання такого внутрішнього смаку, внутрішньої доречності. Ніяк ми не можемо на це вплинути, і ми не можемо нікого змусити називати іншими іменами своїх дітей. Це поза нашою сферою впливу. Але Росія ж робила це. СРСР робив це.Робили це під соусом добровільності, розумієте? Мою маму хотіли записати Лесою, батьки прийшли в цей паспортний стіл, це було місто на Заході України, і там кажуть, що у їхньому переліку такого імені немає. Є Лариса, наприклад, або Олександра. І так вона стала Олександрою. Мама поїхала потім вчитися в Тернопіль в медінститут, і там була викладачка російськомовна, яка до неї казала Сашенька чи Шурочка. Маму мою від цього аж пересмикувало. Тому що тоталітарна держава дуже часто перебирає на себе функції церкви. Раніше у церкві теж не можна було записати будь-яким іменем. У ліберальній державі такого підходу до імен, до приватного життя людей, не може бути. Тому ми, звичайно, не можемо робити перелік імен і заборонити називати когось Кірілом. Люцифером назвали, і що держава може зробити? Це поза нашим впливом, ми не можемо нічого з цим робити. У Радянському Союзі робили так, щоб тобі зі своїм іменем було незручно жити. От недавно я замовляла стільницю на кухню у хлопця з прізвищем Покиньчереда. Дуже красиве козацьке прізвище. І от ці люди все життя жили із тим, що їм незручно за своє прізвище чи за свої імена. Часом дітям давали прізвище матері просто тому, що це було соціально неприйнятно. Тому тут слід соціум вибудовувати так, якщо ми хочемо, щоб в нас були якісь менш російські імена. Але я не з тих, хто каже, що батьки не мають права називати дитину Діма, а це має бути тільки Дмитрик. Прекрасно, якщо хтось кличе Дмитриком, але це приватна справа батьків.Але чому Лукаш і Соломія? Соломією зараз називають через одну дівчинку. У книжці "Спитайте Мієчку" я використала всі жіночі імена, які мені подобалися. Мені дуже подобається ім'я Меланія, і я хотіла доньку Меласю, але тоді вирішила, що зараз ще Трамп виграє вибори, і буде така асоціація з його дружиною Меланією. Хоча Трамп, звісно, – це явище тимчасове, може, треба було і називати. А Лукаш – це мені просто таке ім'я подобалося. Воно справді асоціюється з Лесею Українкою. Мені воно здавалося таким м'якеньким, як котичок Лукаш. Тепер я знаю декількох Лукашів у своєму оточенні. 

Нещодавно в Японії та Південній Кореї знову активізувалися дискусії про можливість розробки власної ядерної зброї. Цього разу це зумовлено позицією Дональда Трампа, який після свого переобрання неодноразово висловлював сумніви щодо готовності США захищати не лише європейських союзників у разі конфлікту з РФ, але й азійських, для яких КНДР та КНР можуть становити загрозу. Такі заяви Трампа, зокрема його критика НАТО та вимоги до союзників платити більше за оборону, змусили Токіо та Сеул задуматися про "план Б". Ця ситуація має паралелі з Україною, де війна з Росією спонукала також до дебатів про необхідність або вступу до НАТО, або відновлення ядерного потенціалу.Детальніше про це розповість Еспресо.Чи думала раніше Японія про свою ядерну зброю?Японський циклотрон у 1943 році, фото: ВікіпедіяДля багатьох це може бути несподіванкою, але Японія не лише думала про свою ядерну зброю, але й була та залишається за крок, щоб її зробити. Ще у 30-ті роки минулого століття, коли світові вчені почали інтенсивно цікавитися і вивчати силу, що приховує атом, японські науковці теж не відставали в цьому питанні. Тим більше, що до імперського уряду було донесено значення такого відкриття, яке б могло створити надпотужні бомби нового типу.Тому у 1941–1945 роках японська армія (проєкт Ni-Go) та флот (F-Go) працювали над збагаченням урану, але брак ресурсів, особливо урану, зупинив прогрес. В останній момент Німеччина намагалася поставити підводним човном 560 кг оксиду урану в 1945 році, але вантаж перехопили США. Вважається, що за достатньої кількості урану Японія могла б створити бомбу за 1-2 роки, але брак фінансування й координації в умовах поразки зробили це неможливим. Після Другої світової гуляли чутки про нібито японське ядерне випробування в корейському Хуннамі перед своєю капітуляцією, але вони не підтвердилися.Загалом кажучи, як і їхні німецькі колеги, японські розробники не отримали для своїх досліджень достатньо ресурсів та матеріалу. Адже, що влада у Берліні, що їхні союзники у Токіо вважали, мовляв, американці і так не встигнуть у час Другої світової війни зробити атомну бомбу, якщо це взагалі можливо, тому нащо нам витрачати на це величезні гроші… Та як виявилося, це не лише  можливо (Мангеттенський проєкт обійшовся, за теперішнім курсом, у близько $35 млрд), але й саме японці першими у світі відчули руйнівну силу нової зброї після американської атаки на Хіросіму та Нагасакі.Після цього японці стали рішучими прихильниками антиядерних настроїв, які були закріплені у їхню повоєнну Конституцію та остаточно сформовані у відомі "Три неядерні принципи" у 1967 році – не виробляти, не володіти та не розміщувати ядерну зброю на своїй території. Хоча, варто відзначити, що саме у 60-х роках в японському політикумі вперше визріла думка про свою ядерну зброю. Адже після першого ядерного випробування Китаю в 1964 році тодішній прем'єр-міністр Японії Ейсаку Сато прямо сказав президенту США Ліндону Джонсону, якщо китайські комуністи мають ядерну зброю, то і японці також повинні нею володіти. Японський уряд хотів отримати тактичну ядерну зброю для оборонних цілей. Але американці були категорично проти цього, тому запевнили у гарантіях безпеки та змусили Токіо підписати Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Цікаво те, що "Три неядерні принципи" хоч і були прийняті японським парламентом, але не є законом. Як більш детально пояснив Ейсаку Сато японським парламентарям, якщо американські гарантії коли-небудь будуть зняті чи виглядатимуть ненадійними, ось тоді Японія може не мати іншого вибору, окрім як зробити свою ядерну зброю... Тобто Токіо зберіг ядерний варіант як опцію. Щобільше, Японія залишається унікальною країною серед держав, що не володіють ядерною зброєю, адже має повний цикл ядерного палива як частину своєї цивільної ядерної енергетики, а також передові розробки в галузях, необхідних для виробництва ядерної зброї. Тому її часто ставлять у приклад пояснення терміну "ядерної латентності" чи ядерного порогу, коли країна володіє всіма технологіями, інфраструктурою та можливостями для швидкої розробки ядерної зброї, але свідомо цього не робить. Наприклад, у  2012 році повідомлялося, що Японія мала 9 тонн плутонію, якого було б достатньо для виробництва понад 1000 ядерних боєголовок.Атомна електростанція Такахама, фото: ВікіпедіяЩоб стати повноцінним учасником "ядерного клубу", Токіо кілька разів підштовхували події, які збільшували цей "клуб". А саме загострення між Індією та Пакистаном і як наслідок у кінці 90-х обидві країни почали масове виробництво ядерної зброї, тим самим порушивши угоду про нерозповсюдження зброї масового знищення. У Токіо сподівалися, що світ гостро відреагує та накладе значні санкції на порушників, але цього не сталося. Ще більше занепокоєння викликала розробка балістичних ракет КНДР і їхня розробка ядерної зброї. Коли над Японією почали пролітати корейські ракети внаслідок їхніх випробувань, суспільні настрої почали поступово змінюватися. В японському медіапросторі експерти та політики почали все більше виступати за створення своєї ядерної зброї. Що завадило Південній Кореї створити ядерну бомбуКомплекс балістичних ракет середньої дальності КНДР, які становлять небезпеку для Південної Кореї, фото: відкриті джерелаРеспубліка Корея, чи Південна Корея, також є підписантом Договору про нерозповсюдження ядерної зброї і не володіє такою зброєю. Проте у 70-х роках минулого століття був період, коли Суел вів таємну розробрку своєї атомної бомби. Після Корейської війни Північна Корея залишалася ворожою до Південної, а її співпраця з СРСР і Китаєм у ядерній сфері викликала занепокоєння в Сеулі. Північнокорейська ядерна програма, розпочата з будівництва дослідного центру в Йонбені у середині 60-х років, підігрівала страхи Південної Кореї.У 1969 році президент США Річард Ніксон оголосив доктрину, яка закликала союзників брати більше відповідальності за власну оборону. У 1971 році США вивели частину військ із Південної Кореї (близько 20,000 із 60,000), що посилило відчуття вразливості серед політикуму Сеула. Як наслідок під керівництвом президента Пак Чон Хі у 1970 році Південна Корея розпочала секретну програму зі створення ядерної зброї. Уряд створив Агентство з розвитку оборонної зброї, яке займалося дослідженнями зі збагачення урану та переробки плутонію. Пак вважав, що ядерна зброя необхідна для захисту від КНДР і забезпечення стратегічної автономії, особливо якщо США ще більше послаблять підтримку. Програма передбачала закупівлю технологій для переробки плутонію у Франції та Канаді, а також дослідження збагачення урану через цивільні ядерні проєкти. За задумом, до кінця 1970-х в Південної Кореї мала появитися своя ядерна зброя.Та у 1974 році США дізналися про цю програму і чинили сильний тиск на Сеул, погрожуючи економічними санкціями та припиненням військової допомоги. У 1975 році Південна Корея ратифікувала Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, а в 1976 році президент Пак офіційно зупинив ядерні дослідження під тиском Вашингтона, який запропонував посилені гарантії безпеки, включаючи "ядерну парасольку". Програма була згорнута, але залишила Південній Кореї технологічні знання та інфраструктуру.Новий виток проблем настав зі створенням КНДР своєї ядерної зброї на початку 2000-х та розробкою балістичних ракет. У відповідь Південна Корея проводила обмежені дослідження зі збагачення урану, що викликало занепокоєння МАГАТЕ. Сеул визнав порушення договору через експерименти з плутонієм і ураном, але заявив, що це були наукові дослідження, а не збройна програма. Як наслідок США знову посилили гарантії, щоб запобігти ядерним амбіціям Сеула.Чому Японія та Південна Корея знову заговорили про ядеркуПрезидент США Дональд Трамп (праворуч) вітає керівника Росії Володимира Путіна після його прибуття на об'єднану базу Елмендорф-Річардсон 15 серпня 2025 року в Анкориджі, Аляска. Два лідери зустрічаються для мирних переговорів, спрямованих на припинення війни в Україні, фото: Andrew Harnik/Getty ImagesЩе у березні 2016 року, коли Дональд Трамп був кандидатом у президенти, він тоді неочікувано заявив, що США витрачають забагато грошей на безпеку своїх союзників, коли простіше дати їм можливість самим зробити свою ядерну зброю. Він прямо сказав, що Японії та Південній Кореї треба мати "свою ядерну зброю". Однак прийшовши перший раз до влади у Білий Дім, Трамп не здійснив задуманого. Натомість цього разу, з його другим приходом, ставки значно зросли. Адже Путін, який розпочав повномасштабну війну з Україною у 2022 році, чітко дав зрозуміти, що насправді сила є ключовим фактором, а не якісь гарантії. Тому не дивно, що в Україні також заговорили про свою ядерну зброю, як реальний фактор стримування агресії. Тим більше, що Україна сама знищила і роздала свою ядерну зброю у 90-х роках, володіючи третім у світі ядерним потенціалом.Майже одразу після російського вторгнення, колишній прем'єр-міністр Сіндзо Абе запропонував Японії розглянути угоду про спільне використання ядерної зброї зі США, подібну до НАТО. Декілька європейських країн дозволяють США розміщувати американську ядерну зброю на своїй території в рамках стримування НАТО. Хоч Японія на папері є під ядерною парасолькою США, але хотіла б, щоб ці бомби були ближче для швидшого реагування. Тим більше, що інший потенційний агресор, а це Китай, може чи не в будь-який момент розпочати вторгнення в Тайвань, який поруч Японії і яка змушена буде якось реагувати на це. "Вторгнення в Україну стало корисним прикладом того, що може статися з країнами, які не захищаються належним чином від більших, краще озброєних та агресивніших сусідів", - відзначили у BBC. Однак досі японці не наважилися змінити свою традиційну без'ядерну політику. Адже попри заклики політиків, у суспільстві все ж переживає думка, що ядерна зброя принесе більше проблем, через травматичний досвід пов'язаний із Хіросімою та Нагасакі. Все ж у японців зросла тривога пов’язана з тим, чи буде президент Дональд Трамп захищати Японію, якщо це буде потрібним? Не дивно, що опитування у квітні цього року показало важливу зміну – 77% японців сумніваються, що США захистять Японію у разі військової кризи. А 55% не бачать потреби в ядерній парасольці США. 41% респондентів підтримують перегляд трьох неядерних принципів Японії. Ще три роки тому таких було лише 20%.Тобто у японському суспільстві досі сильні пацифістські настрої щодо ядерної зброї, хоч думка поступово і міняєтеся, відповідно, політикум теж пристосується до цього.  "Трамп такий непередбачуваний, можливо, в цьому його сила, але я думаю, що нам завжди потрібно думати про план "Б" – це у підсумку отримати ядерну зброю", – у кінці серпня сказала Reuters членкиня парламенту Японії від правлячої партії Руї ​​Мацукава. Шокова політика Трампа також впливає і на Південну Корею, яка має значно більші безпекові ризики через сусідство з КНДР. Тим більше що суспільство Корейської республіки вже багато років одноголосне – приблизно 70-75% кажуть, що країна має володіти своєю ядерною зброєю. Тому суспільство підганяє своїх політиків, щоб вони дійшли до цієї думки. Ще два роки тому BBC писало, що у Сеулі створили Форум з ядерної стратегії країни, де регулярно громадські активісти, науковці, політики, військові обговорюють варіанти оптимізації безпеки. Оскільки корейці не вірять, що в разі потреби США готове буде атакувати КНДР, якщо Кім Чен Ин, для прикладу, пригрозить знищенням Сан-Франциско."Ірраціонально думати, що інша країна повинна нас захищати. Це наша проблема і наша відповідальність", - сказав Чой Чжи Йон, учасник форуму та член правлячої партії Південної Кореї "Сила народу".Однак, як сказав у 2024 році міністр оборони Південної Кореї Шін Вон Сік під час інтерв’ю виданню Reuters, у разі створення своєї ядерної зброї, тоді країна втратить всі свої особливі союзні відносини із США. Він додав, що це змінить розподіл сил у Північно-Східній Азії і далеко не очевидно, що принесе Сеулу більшу користь, адже фінансові ринки можуть сильно постраждати. Щоб заспокоїти корейців, експрезидент Джо Байден минулого року підвищив альянс США і Південної Кореї до рівня ядерного у разі реагування на загрози від КНДР. Глава Пентагону підтвердив, що США готові захищати Південну Корею будь-якими засобами, включаючи ядерну зброю. Та цього року через зміну адміністрації і появу непередбачуваного Трампа, корейці знову засумнівалися в цих безпекових угодах. Тим більше, що нещодавно північнокорейський диктатор заявив про потребу збільшити свій ядерний потенціал. Тому президент Південної Кореї Лі Чже Мьоном сказав, що прагнення КНДР розробити міжконтинентальні балістичні ракети, оснащені ядерними боєголовками, становить особливу небезпеку. Натомість президент Трамп, у своєму стилі, висловив бажання зустрітися з Кім Чен Ином, "чекаючи з нетерпінням на зустріч цього року", ніяк публічно не запевнивши південнокорейців у їх безпеці. А це точно не додає впевненості Сеулу у своєму майбутньому. "Зміна настроїв у Японії та Південній Кореї, які є ключовими опорами десятиліть домінування Америки в Тихому океані, була спричинена зростаючою втратою віри союзників США у відданість Вашингтона їхній безпеці, зокрема сумнівами щодо того, чи прийде Америка їм на допомогу в конфлікті. Обрання Трампа з його лозунгами "Америка понад усе" та його відкидання традиційних союзників Америки лише посилили ці побоювання. Посіяні президентом сумніви щодо подальшої підтримки США НАТО, запровадження тарифів на Японію, Південну Корею та Австралію, а також розмови про поглинання Канади США налякали багатьох давніх союзників Америки", - констатують у Reuters. А тим часом світ вступає в нову еру, бо ядерні держави нарощують арсенали, стверджує аналітичний центр SIPRI. Для Японії та Південної Кореї особливо небезпечними є зростання ядерного арсеналу Китаю та КНДР. Що Токіо, що Сеул шукають оптимальні шляхи для своєї безпеки і все більше задумуються про ядерну зброю.Читайте також: Майбутнє режиму нерозповсюдження ядерної зброї - все більше під питанням, - аналітик БєлєсковУкраїна теж думає про відновлення ядерного статусу, але є багато "але"фото: gettyimagesВ Україні вималювалася схожа тенденція, особливо після початку повноважної війни.  Оитування проведене в кінці минулого року показало, що 73% українців підтримують відновлення ядерного статусу України. Це опитування провели на хвилі слів президента України Володимира Зеленського, який сказав, тоді ще кандидату у президенти, Дональду Трампу: або в України буде ядерна зброя, або ми будемо у НАТО. Ці слова спричинили хвилю обговорення як в Україні, так і у світі. BILD навіть писав, що за словами українського чиновника, якщо буде команда, Україна "за кілька тижнів" може побудувати першу бомбу, бо має для цього необхідні речі. Хоча дуже скоро Зеленський і відмовився від своїх слів, кажучи, що українці не планують створювати таку зброю. Тим більше, що росіяни неодноразово звинувачували Київ у "створенні брудної ядерної бомби", відповідно, окупанти лише посилили свою пропаганду на цю тему. Тому заява президента була поспішною, вірогідно, щоб привернути увагу, але не дала результату. Україна - ні в НАТО, ні ядерної бомби немає. Натомість хоче якісь інші гарантії безпеки, бо не може отримати ні першого, ні другого. Та й як показала скандальна особиста зустріч між Зеленським і Трампом в Овальному кабінеті наприкінці лютого – новий важливий гравець на сцені не хоче чути ніякої воєнної риторики. Тому Україна та Європа змушені грати за правилами Трампа, сподіваючись, що це принесе мир і безпеку. Однак українці надто добре навчені гірким досвідом, коли відмова від реальних гарантій (у вигляді своєї ядерної зброї) на ефемерні у вигляді Будапештського меморандуму, нічого хорошого не дають. Бо якщо твій сусід має найбільший ядерний арсенал і ніхто не хоче з ним військового зіткнення, тоді у випадку агресії, саме ти платиш найбільшу ціну і ніякі європейські чи американські гроші не здатні виправити смертей і руйнувань. Тому у Токіо та Сеулі і роздумують про свою ядерну зброю, бо "ядерна парасолька" США залишається чимось теоретичним, а не практичним, а за Трампа - чимось таким, що є "зламаним". Попри всі гарантії у сухому підсумку ми бачимо грубу силу, яка й визначає чи ти у безпеці, чи у небезпеці.Але тут є й інша сторона. Бо як пояснив Олександр Боллфрасс, відомий дослідник ядерної зброї з лондонського Міжнародного інституту стратегічних досліджень, самочинна розробка Україною ядерної зброї призведе як до можливих міжнародних санкцій, так і втрати частини західної допомоги та у підсумку послаблення боєздатності армії."Хоча ядерна зброя може поверхово здаватися надійним захистом, важко уявити, що дорогі інвестиції дозволять створити арсенал, здатний стримувати Росію в межах її кордонів. Розповсюдження ядерної зброї Україною після припинення вогню скоріше призведе до повторного розпалювання конфлікту, ніж до його запобігання", – вважає експерт.Тому аналітик каже, що для України зараз оптимальнішою є "ізраїльська модель" безпеки, яка передбачає добре озброєну державу під захистом Сполучених Штатів. Здається, саме цього і намагається добитися українська влада, яка наполягає на приєднанні американців до майбутніх гарантій безпеки України. Однак для цього треба, щоб припинилася війна. А цього не хоче (а можливо і ніколи не зробить) головний антагоніст конфлікту."Путін повністю ототожнив себе з війною. Це його війна. Як наслідок, його політичне – і, можливо, фізичне – виживання залежить від результату війни", – наголошують у The Hill.Читайте також: Європейська "ядерна парасолька": якими є межі франко-британського потенціалу без США. Пояснюємо

Депутати голосують за багатомільйонні проєкти, суди роками тягнуть справи, а гори та полонини знищуються. Ландшафт Закарпаття останніми роками кардинально змінюється. У горах з'являються нові гіганти-вітряки, що генерують електроенергію. Багато екологів та місцевих жителів протестує, розслідувачі пишуть про нехтування законами під час будівництва. Натомість інші екологи, місцева влада та підприємці доводять, що це нові перспективи для регіону. "Країна" розбиралася, хто ближче до істини Чому в Карпатах і кому це вигідно На вершинах Карпат швидкість вітру може сягати 68 м/с, що оптимально для економічно ефективної генерації електроенергії. Тож Карпати є одним із найперспективніших регіонів для вітроелектростанцій. Ідея встановлення вітрових електростанцій у Карпатах виникла як частина курсу України на розвиток зеленої енергетики та зменшення залежності від викопного палива. По-перше, Закарпаття межує з ЄС, а це дає перевагу для експорту зеленої електроенергії. Саме через цей регіон планується (або вже йде) інтеграція українських електромереж з європейськими, тож надлишок енергії можна буде продавати. По-друге, це посилення енергетичної автономії західних регіонів. Після масованих обстрілів енергосистеми Закарпаття один із найстабільніших регіонів, де можливо зберегти та розвивати генерацію. А децентралізація енергогенерації ключ до енергобезпеки України в умовах війни. По-третє, це розвиток громади, додаткові надходження до місцевих бюджетів, розвиток інфраструктури, робочі місця для місцевого населення. Але в опонентів вітряків на Закарпатті є свої аргументи. Про природу, якої не відновити, і закони, які можна ігнорувати Противники вітрогенерації у промислових масштабах наголошують, що це шалений удар по унікальній природі регіону. Високогірні полонини навколо Воловця, Нижніх Воріт і Тур'ї Реметів є частиною Полонинського хребта. Тут збереглися незаймані полонини, луки, букові та хвойні ліси, а також рідкісні природні угруповання, які майже не зазнали техногенного впливу. А будівництво вітропарків передбачає розчищення лісів, прокладання доріг, технічну інфраструктуру, що фрагментує середовище існування диких тварин, зокрема ведмедів, рисей, оленів. Будівельні локації перетинатимуться з міграційними шляхами птахів, які можуть гинути від лопастей турбін. Воно постійно гуде й гуде, безперестанку. Реве над головою цілу добу Гірські громади цінують автентичність ландшафту. Вітропарки змінять краєвид Карпат і відштовхнуть туристів, які шукають дику природу або етнотуризм. Розслідувачі пишуть про небезпеку корупції та маніпуляцій навколо вітрогенерації, непрозорі процедури погодження проєктів, зокрема без належного екологічного аудиту, про слабку участь місцевих громад в ухваленні рішень. Багато екологів також б'є на сполох через порушення природоохоронного законодавства вітропарки будують у межах або поблизу національних парків, заказників, територій Смарагдової мережі, наприклад Свидовця чи Боржави. Це порушує не лише українські, а й міжнародні зобов'язання щодо охорони природи. Із Києва зрозуміти, що відбувається насправді на Закарпатті, непросто. Тож їду туди, щоб говорити з владою, бізнесом та експертами про вітрові електростанції на полонинах гір. Від турецьких мрій про вітропарк до нових гравців у горах Вітряки зустрічають ще на під'їзді до Ужгорода. На новому повороті дороги вітряк, наче гігант зі страшної казки, виринає із-за гори і нависає над дорогою так, що здається от зараз зачепить своїм крилом автобус. Спочатку один, потім ще вдалині, і ще. Нарахувала їх близько десятка вітряків. Ідею вітряків в Карпатах майже десять років тому принесли турецькі інвестори. Майбутній Воловецький вітропарк мав стати одним із найпотужніших відновлюваних джерел енергії на заході України, сказано на сайті компанії "Атлас Воловець Енерджи". Однак реалізацію цих планів було зупинено. Спочатку Закарпатська облдержадміністрація не погодила турецьким власникам необхідну документацію. Відповідно, міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України не видало дозволу на реалізацію проєкту. Нарешті Верховний Суд відхилив касаційну скаргу ТОВ "Атлас Воловець Енерджи" на рішення Закарпатської облдержадміністрації. Судові рішення не дозволили реалізувати проєкт, і компанія, яка планувала масштабне будівництво, так і не розпочала його. Остаточне рішення ухвалено в червні 2025 року. Але ідея встановлення вітряків поблизу Воловця на висоті близько пів-тисячі метрів вказало шлях до встановлення їх на території Нижньоворітської громади, яка знаходиться трохи вище в горах. І це вже досить цікавий розвиток подій з багатьма несподіваними поворотами сюжету. Бо ініціативу підхопили вже місцеві гравці. І гравці дуже цікаві. Для будівництва вітряків на території Нижньоворітської громади нареєстрували цілу низку компаній. Всі вони юридично є товариствами і мають схожі назви, але відрізняються лише номерами: ТОВ "Нижні Ворота -1" і так далі аж до ТОВ "Нижні Ворота - 7". Згідно з даними аналітичної платформи Опендатабот директором перших шести товок є Ярослава Рішко - юристка з Ужгорода. Вона була також керівницею ТОВ "ВП Нижні Ворота - 7", але у 2025 році на цій посаді її змінив Ігор Проценко. Теж цікава людина. Згідно даних аналітичної системи Опендатабот, у 2020-2021 роках він був заступником прокурора Київської області. Ще один представник силових структур є власником компаній ТОВ "Нижні ворота-4" і ТОВ "Нижні ворота-6". Але повернемось до пані Рішко. До минулого року вона була керівником ТОВ "УК ІП Френдлі Віндтехнолоджі" на цьому посту її змінив Владислав Єременко, який є директором, можна сказати, основної компанії вітропарків - ТОВ "УК "Вітряні парки України", де власником є бізнесмен і екс- народний депутат України Максим Ефімов. Про нього трохи згодом Реве та стогне вітряк високий Як з'ясувала "Країна", деякі жителі продали свої паї, щоб на них встановили вітряки, інші ж пішли до суду, коли зрозуміли, що вони з'являться на пасовищах. Так на початку 2025 року жителька села Латірка подала позов до Закарпатського окружного адмінсуду на Нижньоворітську громаду та ТОВ "УК "Вітропарки України". У позові просила суд скасувати незаконне будівництво всіх вітряків в урочищах Бескид, Рубань і Цоцково. Адже ця земля є загальнодоступним пасовищем. "Це дає змогу випасати корів і заробляли гроші чесною працею", йдеться в позові. Є в ньому й заклик до односельців отямитися, а суд посприяти їх покаранню та повернути урочищу колишній вигляд. Ще одна важлива проблема, яку порушила позивачка, шум. Вітряки справді шумлять. Масштаб розбіжності більш як у 62 рази Оксана Губинець, жителька села Білосовиця, розповіла "Країні", як шум вітряків руйнує життя її родини: "Воно постійно гуде й гуде, безперестанку. Реве над головою цілу добу". Каже, що вікна мусить тримати зачиненими. Сьогодні працюють три вітряки. Коли проєкт реалізують, поряд із будинком Оксани Губинець їх працюватиме вісім. Жінка зверталася до представника компанії-забудовника, але їй відповіли, що всі дозволи отримано, й довести, що вітряки перевищують припустимий рівень шуму, їй навряд чи вдасться. Згодом я дізнаюся від екологині Оксани Станкевич-Волосянчук, що й інші місцеві жителі постійно скаржаться на шум від вітряків. "За доброго вітру люди в селі за 2 кілометри його чують", каже екологиня. Позивачка також просила зобов'язати ТОВ "УК "Вітропарки України" підписати угоди з жителями про те, що вітропарки не забруднять річки й ділянки, на якій розташовані. Але коли в суді реєстрували позов, у жительки села Латірка не взяли документів. А потім суд відхилив позов, бо ж нема документів позивачки! Доки це з'ясувалося, час було втрачено. А екологи вже фіксують забруднення території внаслідок роботи будівельної техніки. Саме після появи цієї техніки місцеві зіткнулися з борщівником Сосновського. Засилля цієї рослини на Закарпатті стало справжнім лихом. Ця небезпечна отруйна рослина заввишки до 3 метрів дає 1520 тисяч летючих насінин, які можуть прорости навіть через 10 років. На сайті Головного управління Держгеокадастру в Закарпатській області сказано, що необхідні заходи із захисту земель від заростання бур'янами покладено на власника землі та на місцеву владу. Судіть самі, чи це спрацює: адміністративна відповідальність від 850 до 1700 гривень. Неважко здогадатися, чи це потурбує Нижньоворітську громаду та її голову Івана Григу. Вони прийшли і три відсотки принесли На відео з відкриття першого вітряка в серпні 2024 року, розміщеному на фейсбук-сторінці інвестора, сільський голова звітував про економічну вигоду вітрового парку. Каже, що інвестори допомогли селу з ремонтом Центру адміністративних послуг і школі з комп'ютерами. А ще пів сотні селян працевлаштувалося на ВЕС і їх забронювали від військової служби. От і виходить, що місцеві власники просто продали ці гори… за 1,5 млн грн на рік, які бюджет громади отримує від роботи одного вітряка. Такі дані "Країні" надало ТОВ "УК "Вітропарки України", що реалізовує проєкт.  Цьогоріч ми завершуємо будівництво першої вітроелектростанції на Закарпатті, в Нижньоворітській громаді. Станом на початок липня, генерують електроенергію п'ять вітротурбін. Решта 11 турбін перебувають на різних етапах монтажних робіт і підключення до енергомережі. Після підключення до мережі та початку генерації всіх 16 вітротурбін до місцевого бюджету надійде понад 20 мільйонів гривень, повідомила заступниця директора із зв'язків з громадськістю та інформаційної політики ТОВ "УК "Вітропарки України" Ольга Поштак.  Це перший приклад в Україні, де платять такі гроші громаді. Ніде нема, щоб платили 3 відсотки вартості виробленої електроенергії. Тільки оренда землі. Вони нам просто прийшли й на тарілці принесли, каже голова Нижньоворітської громади Іван Грига. Голова громади, по суті, підтвердив, що це заслуга ексголови Закарпатської ОДА, а нині заступника голови Офісу президента Віктора Микити, який опікується регіональною політикою. Якщо аргументи опонентів вітряків зрозумілі, то чим керуються селяни, які голосували за надання дозволу на будівництво за ті "тридцять срібняків", тобто 3%, що мають надходити на спеціальний рахунок виконкому сільської ради, незрозуміло. Бо, як з'ясувала "Країна", 2,83 млн грн просто лежать на рахунку. Є поширений міф серед прибічників будівництва ВЕС на високогір'ї. Під час перебування на Закарпатті я чула це від багатьох людей у різних варіантах від "менше платитимемо за електрику" до "зате ми не платитимемо зовсім". Запитала про це в голови Нижньоворітської громади й почула: "Які пільги? Коли через Карпати прокладали газогін, хіба закарпатці отримали пільги? Ні". І він має рацію. Бо систему енергопостачання влаштовано так, що все зливається в один казан і навіть не всеукраїнський. Пам'ятаєте, Україну підключено до європейської системи енергопостачання? Але хтось же ці міфи поширює та плекає ґрунт для інших зручних міфів. Наприклад, про те, що вигода від вітрогенерації довгострокова, а екологічна шкода скороминуча. На відкритті першого вітряка Іван Грига сказав: "А те, що розрили землю, то вона заросте". Знаєте, Іване Івановичу, скільки часу треба, щоб земля в Карпатах приросла на 1 сантиметр? Сторіччя. Деякі екологи називають локацію під ВЕС у Нижніх Воротах компромісною. Територія є відносно урбанізованою і пролягає вздовж дороги, тож значного негативного впливу на довкілля начебто не мало бути. Але це відкрило дорогу до знищення полонини Рівної, або, як її гарно називають місцеві, полонини Руни. Сільрада за, екологи проти І тут ключову роль зіграла ще одна громада Тур'є-Реметівська. Її сільська рада 2023 року дала дозвіл на розроблення проєктів землеустрою під об'єкти ВЕС щойно зареєстрованому ТОВ "Вітряний парк Турянський", де офіційно працює одна людина. Ця компанія, яка, згідно з даними аналітичної системи Опендатабот, ані копійки не заробила за 2023 рік, одразу переказала на рахунок розвитку Тур'є-Реметівської громади 3 млн грн. Дві третини депутатів цієї сільради 23 травня 2024-го затвердили детальний план території, який передбачає будівництво 30 вітряків на полонині Руні. Міжнародна благодійна організація "Екологія. Право, Людина" наполягала, що рішення ухвалили з порушеннями. У вересні 2024-го Закарпатський адмінсуд відкрив провадження про визнання протиправним та скасування рішення Тур'є-Реметівської сільської ради щодо детального плану території. Третіми особами до процесу залучили ТОВ "Вітряний парк Турянський" та Наталію Майстренко. Минув майже рік. Справа тягнеться завдяки ланцюжку клопотань на зразок долучити до справи Кабмін чи зробити експертизу про те, що територія гори є гірською територією. На щастя, знайшовся експерт, який визнав, що експертиза неможлива. Позитивний результат зняв би всі обмеження й виправдав би інші будівельні майданчики в горах. Увесь цей час у його розпорядженні було Пояснення щодо позову, надане третьою стороною в судовому процесі Наталією Майстренко, з якого випливає, що сільська рада вийшла за межі своїх повноважень. По-перше, розміщення ВЕС на території не відповідає регіональній стратегії розвитку Закарпатської області на 20212027 роки. По-друге, чинна схема планування території Закарпатської області не передбачає будівництва вітро­установок на території урочища Полонина Руна, більша частина якої є заказником "Соколові скелі". Усього цього суд чомусь не бачить. Тим часом Закарпатська облдерж­адміністрація, та, що зупинила вітроенергетиків із Туреччини, тут допомагає знайти обхідний маневр. У березні 2025 року ОДА провела тендер за 12 млн грн на внесення змін до Схеми планування території Закарпатської області в розділ "Охорона навколишнього середовища" без оприлюднення документації. Тож громадськість не може знати, які саме зміни в результаті внесли в документ. Та можна здогадатися, що вони не суперечитимуть появі нових вітряків на Закарпатті. І третє, Детальний план території мали розробити на 18 га. Але, згідно з поясненням щодо позову, наданим суду, площа території, на яку зробили план, 1128 га. Масштаб розбіжності більш, як у 62 рази! Суд продовжує розгляд справи. Але шансів, що він скасує спірне рішення Тур'є-Реметівської сільради, кажуть юристи, небагато. Посилаються зокрема, на те, що суд не підтримав позову громадської організації на його забезпечення. А на полонині Руні повним ходом іде будівництво першого вітряка. Хоч Міністерство довкілля ще в березні призупинило видання основного документа "Оцінка впливу на довкілля". Як повідомила "Країні" компанія-­забудовник, "будівництво на полонині Руна фундаментів та під'їзних доріг до ВЕУ ведеться за всіма правилами на підставі виданих та підтверджених раніше дозвільних документів від Державної інспекції архітектури і містобудування (ДІАМ)". На практиці це вилилось у твердження, що фундамент вітроустановки це не вітряк і на нього не потрібні інші дозвільні документи. Соцмережі публікують численні фото руйнування полонини, виїмку скельної породи і навіть залиття бетону. Та компанія "УК "Вітряні парки України" повідомила в запиті "Країні", що "про зведення самих вітроенергетичних установок наразі не йдеться". Але тоді що тут будується? Потік машин на полонину призвів до знищення дерев під лісову дорогу на виїзді з Жденієва та руйнування мосту на дорозі державного значення. Їду в Жденієво… Був міст і нема 24 червня, о 18:00, між селом Підполоззя та селищем Жденієво раптово впав 34-метровий міст. Він є частиною автомобільної дороги державного значення Т-0710 "Нижні Ворота Ужок". У результаті жителі восьми населених пунктів Жденіївської громади залишилися без прямого сполучення. Цього ж дня зареєстрували кримінальне провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 277 КК України. Це відповідальність за пошкодження шляхів сполучення, за значну матеріальну шкоду, яку спричинило руйнування мосту. Місцеві жителі неодноразово зауважували, що інтенсивний рух важкої техніки з камінням загрожує мосту. Камери відеоспостереження із системи моніторингу "Безпечне Закарпаття" свідчать: о 17:48 автомобіль марки MAN, завантажений кам'яним бутом рухався через міст у бік Жденієва. А за 10 хв. міст перетнула ще одна вантажівка, теж із кам'яним бутом. В ухвалі суду немає інформації, звідки возили кам'яний бут і як до цього причетні компанії, що будують вітроелектростанції. Сама компанія також заявляє: "До падіння ми точно не маємо стосунку". Але вже згадана траса Т-0710 збігається з логістичними потребами ТОВ "УК "Вітропарки України", які розпочали будівництво ВЕС на полонині Руні. Ще одна близька до них компанія ТОВ "Френдлі Логістик" зверталася до Служби відновлення та розвитку інфраструктури в Закарпатській області з питанням (увага!): чи можна провозити через цей міст великогабаритні вантажі? Чиновники запропонували компанії самостійно замовити експертизу, бо в бюджеті на обстеження додаткових коштів немає. Як думаєте, замовили? Когось із водіїв арештованих самоскидів визнають винним у руйнуванні мосту Нині досудове розслідування встановлює фактичні обставини руйнування мосту через річку Жденіївка, до якого можуть мати стосунок великовагові автомобілі, як через їх перевантаженість, так і через частоту руху. Загалом шість транспортних засобів арештовано й визнано речовими доказами у кримінальному провадженні. Однак, імовірно, що в подальшому когось із водіїв цих арештованих самоскидів визнають винним у руйнуванні мосту і йому доведеться сплатити чималий штраф. Гроші в нього знайдуться. Саме так відбувалося під час попередніх надзвичайних ситуацій. Наприклад, 20 вересня 2023 року в селі Латірка під час земляних робіт на будівництві ВЕС "Нижні Ворота-1" працівник Воловецького КП "Агрошляхбуд", керуючи кар'єрним самоскидом Volvo, рухався заднім ходом ґрунтовою дорогою, не дотримався правил безпеки й наїхав на пішохода, який від отриманих тяжких травм помер на місці. У результаті ніхто не став з'ясовувати, як було організовано роботу на будівельному майданчику і хто за це відповідав. Згідно з вироком Воловецького райсуду від 11 березня 2025 року, в усьому винен водій, який порушив правила дорожнього руху, що спричинило смерть пішохода. Але при тому за смерть людини його навіть не по­збавили прав на водіння автомобілем, не кажучи вже про реальний термін покарання. І звісно, ні компанія, чий працівник загинув, ні вдова загиблого позовів на відшкодування моральної шкоди не подавали. І звісно, компанія, яка будує вітряки, тут ні до чого. Ще один показовий випадок. Як видно з тексту вироку Воловецького райсуду 2 грудня 2024 року, підприємець підписав договір із ТОВ "УК "Вітряні парки України" на роботи з розширення та формування гірської дороги. Оператор екскаватора своєю чергою під час її будівництва в межах природо-заповідного фонду Закарпаття заказника "Привододільний" здійснив незаконне вирубування 240 дерев різних порід без відповідного дозволу. Свої дії він виконував із прямим умислом та порушенням екологічного законодавства, завдавши державі шкоди на понад 2 млн грн. У суді обвинувачений визнав провину, щиро розкаявся та відшкодував державі мільйонні збитки. Ось так екскаваторник спочатку з якогось дива раптом узяв і знищив понад дві сотні дерев. Але потім розкаявся, дістав із заначки 2 млн грн і відшкодував збитки. У результаті суд виніс вирок про умовне покарання. Але повернімося до зруйнованого мосту. Як повідомили "Країні" у Службі відновлення та розвитку інфраструктури області, граничний строк появи нового мосту жовтень. Погодьтеся, це доволі швидко. Як пояснюють у Службі, тимчасова переправа не витримає повноводної Жденіївки, а ще інвестору нагадаю, він не має жодного стосунку до руйнування мосту треба працювати. Хто ж є бенефіціарами вітрів Закарпаття? Компанії, які будують вітроелектростанції в Карпатах, пов'язані з екснардепом Максимом Єфімовим, який починав кар'єру промисловця на Донеччині та свого часу входив до Партії регіонів. Очолював парламентський Комітет з питань промислової політики та є засновником групи компаній, що спеціалізуються на енергетичних проєктах. Його вплив на політичному та бізнесовому рівні, за словами експертів і активістів, відіграв ключову роль у просуванні будівництва вітропарків, попри численні застереження екологів. Максим Єфімов і його мати Любов Єфімова, громадянка США, є також бенефіціарними власниками ТОВ "Френдлі Логістик", яке вже згадувалося в історії про міст. 2024-го кількість працівників компанії зросла майже вшестеро, а чистий прибуток, за даними аналітичної системи Опендатабот, становив майже 68 млн грн. У червні 2025-го компанія перереєструвалася з Донецької області в Закарпатську в село Тур'ї Ремети. Можна пригадати, що й у Києві на багатьох рівнях влади в масштабного "засівання" Закарпаття вітряками є свої потужні союзники. Приміром, уже згадуваний ексголова Закарпатської ОДА, а нині заступник голови Офісу президента Віктор Микита. Замість післямови Важко не погодитися з експертом Української природоохоронної групи Олексієм Василюком: "Проблема не сам вітряк, проблема його будівництво. Ніхто з правоохоронців не каже, що у принципі вітряки погана технологія. Так, класна технологія: вітер дме, крутить турбіну, утворюється електроенергія, нічого не треба вилучати з природи. Але факт його будівництва може нашкодити сильно". Саме це ми сьогодні бачимо на Закарпатті. Люди скаржаться на хащі борщівника, втрачені пасовища, знищені поля чорниці, пошкоджені дерева в лісі та брак води в регіоні. Влада ж рапортує про енергонезалежність для країни і заради цього готова продати гори. Передплатити журнал "Країна"

Про це й не тільки писали світові ЗМІ станом на ранок 30 серпня.Зеленський відхиляє пропозиції щодо буферної зони для мирної угодифото: president.gov.uaПрезидент України Володимир Зеленський відхилив пропозиції щодо створення буферної зони між українськими та російськими військами в рамках мирної угоди, аргументуючи це тим, що це не відповідає реаліям сучасної війни, повідомляє BBC."Тільки ті, хто не розуміє технологічного стану сучасної війни, пропонують буферну зону", – сказав він.Його коментарі з'явилися після повідомлення про те, що європейські лідери розглядають можливість створення 40-кілометрової буферної зони в рамках або перемир'я, або довгострокової угоди.Війна в Україні перетворилася на протистояння, в якому використовуються безпілотні технології, і Зеленський зазначив, що певна буферна зона вже є через загрозу ударів безпілотників поблизу лінії фронту. Фактично по обидва боки лінії фронту існує зона, де важка артилерія не може діяти через ризик обстрілу з дронів.Будь-яка така угода також може означати, що Україна віддасть частину території в межах цієї зони, що Зеленський також відкинув."Якщо Росія хоче мати більшу відстань від нас, вона може відступити вглиб тимчасово окупованих територій України", –  зауважив український президент і додав, що Росія не готова до дипломатії, а шукає способи відстрочити закінчення війни.Дипломатична кампанія під керівництвом США, спрямована на припинення повномасштабної війни Росії, яка триває вже понад 40 місяців, здається, втрачає імпульс.Важлива зустріч минулого тижня між президентом США Дональдом Трампом, Зеленським та європейськими лідерами породила надії на можливий саміт між українським лідером та Путіним. Однак ці надії виглядають дедалі менш імовірними, а канцлер Німеччини Фрідріх Мерц заявив, що зустріч "очевидно не відбудеться" і що Путін, схоже, "не бажає" брати в ній участь.У четвер рано вранці Росія випустила 629 безпілотників і ракет по Києву, в результаті чого загинули 23 людини. Це одна з найбільших повітряних атак за весь час війни, яка викликала обурення європейських лідерів. Дві ракети влучили поблизу офісів ЄС у центрі Києва.Після переговорів у французькому місті Тулон Мерц і Емманюель Макрон заявили, що посилять тиск на Росію, оскільки Путін не виявляє особливого інтересу до закінчення війни. Макрон заявив, що якщо Путін не дотримається терміну до понеділка, щоб погодитися на переговори, "це знову покаже, що президент Путін обдурив президента Трампа". Мерц припустив, що війна може тривати "ще багато місяців".У п'ятницю глава адміністрації Зеленського Андрій Єрмак обговорив мирні ініціативи США зі спеціальним посланцем Трампа Стівом Віткоффом, а також з держсекретарем США Марко Рубіо і віцепрезидентом Джей Ді Венсом. Єрмак заявив після їхньої зустрічі в Нью-Йорку, що хоча Україна вітає всі мирні ініціативи, висунуті США, "на жаль, кожна з них блокується Росією". Європейські лідери працюють над наданням Україні гарантій безпеки, якщо вдасться домовитися з Росією.Кая Каллас заявила, що міністри оборони ЄС у п'ятницю домовилися про необхідність бути "рішучими та надійними", а Зеленський висловив сподівання, що наступного тижня продовжаться переговори щодо зобов'язань "на кшталт НАТО", які забезпечать Україні захист. Однак речниця МЗС Росії Марія Захарова назвала останні пропозиції Заходу «односторонніми» і спрямованими на стримування Росії.Путін їде до Китаю, щоб обговорити війну в Україніфото: Getty ImagesЦього вікенду Путін відвідає Китай, Кремль назвав це "справді безпрецедентним" візитом до свого найважливішого союзника, який відбувається в критичний момент переговорів щодо України, пише The Gardian.Під час поїздки, яка, як очікується, триватиме майже тиждень він візьме участь у саміті Шанхайської організації співробітництва, проведе переговори з Сі Цзіньпіном і відвідає військовий парад у Пекіні з нагоди 80-ї річниці перемоги над Японією у Другій світовій війні, де Путін буде почесним гостем поряд з Кім Чен Ином з Північної Кореї та лідерами Ірану і Куби.Аналітики вважають, що головним питанням на порядку денному буде узгодження позицій Путіна і Сі щодо війни в Україні на тлі зусиль США по припиненню бойових дій.Директор Центру Карнегі "Росія-Євразія" Олександр Габуєв заявив, що Москва хоче знати, чи може вона розраховувати на подальшу допомогу з боку Китаю і як Пекін відреагує, якщо США попросять його чинити тиск на Росію з метою припинення бойових дій."Двом лідерам потрібно обмінятися думками і переконатися, що вони на одній хвилі. Це важливо, тому що війна стала одним з основних стовпів їхніх відносин", – сказав він.Китай став економічним рятівним колом для Росії під час війни в Україні, а Київ все частіше відкрито заявляє про те, що, на його думку, Китай безпосередньо допомагає Москві у веденні війни.Минулого року обсяг двосторонньої торгівлі зріс до понад 240 млрд доларів, що на дві третини більше, ніж до вторгнення в Україну у 2022 році. Пекін зараз є провідним покупцем російської нафти і вугілля і незабаром випередить Європу як головний ринок збуту природного газу для Москви.Габуєв вважає, що залежність Росії від Китаю навряд чи зникне, навіть якщо бойові дії припиняться, тож Москва хоче знати, чи може вона розраховувати на подальшу допомогу з боку Китаю і як Пекін відреагує, якщо США попросять його чинити тиск на Росію, щоб вона припинила бойові дії.Хоча у 2024 році обсяг торгівлі досяг рекордного рівня, з того часу він знизився на тлі спаду російського експорту нафти до Китаю, і Путін буде прагнути змінити цю тенденцію в Пекіні. Зокрема, очікується, що сторони обговорять давно запропонований газопровід "Сила Сибіру – 2" та плани розширення існуючого нафтопроводу до Китаю.Переговори, ймовірно, також торкнуться питання поглиблення військового співробітництва між Пекіном і Москвою, що викликає занепокоєння західних урядів.Хоча Китай не надає прямої військової допомоги, американські чиновники заявляють, що Пекін постачає близько 70% верстатів і 90% напівпровідників, необхідних Росії для відновлення своєї військової машини. В обмін на це Китай, як вважається, отримує допомогу в області чутливих оборонних технологій. Китай заявляє, що є нейтральним посередником у війні в Україні, але з початку вторгнення обидві країни зблизилися.Нещодавно Росія висунула ідею, що Пекін повинен бути одним із гарантів безпеки України, відновивши пропозицію, вперше висловлену російськими переговірниками під час переговорів у Туреччині навесні 2022 року. Київ, ймовірно, сприйме цю ідею скептично.Під час візиту не бракуватиме символізму. Очікується, що Путін сидітиме поруч із Сі на військовому параді в Пекіні 3 вересня – дзеркальне відображення святкування Дня Перемоги 9 травня в Москві, де китайський лідер посів почесне місце, коли китайські війська марширували Червоною площею поруч із російськими колегами. Аналітики вважають, що парад на площі Тяньаньмень, як і російські ритуали Дня Перемоги, дозволяє Пекіну згадати про перемоги у війні, щоб підтвердити свій статус великої держави.Василь Кашин з Інституту далекосхідних досліджень Російської академії наук у Москві зазначив, що урочистості за участю Кіма можуть дати шанс згладити будь-які напруження навколо зростаючого союзу Москви з Пхеньяном, який викликав роздратування в Пекіні.Китай традиційно був найближчим союзником Північної Кореї, але втратив частину впливу після вторгнення Росії в Україну. Кім направив тисячі військових на підтримку війни Москви, а натомість Росія надала ізольованій державі передові технології у сфері ракет і дронів.За візитом Путіна уважно стежитимуть у Вашингтоні, де представники адміністрації Трампа просувають політику, спрямовану на те, щоб відвернути Москву від Пекіна і повернути її до США. Однак більшість аналітиків відкидають такі надії.Два лідери зустрічаються в момент, коли кожен з них відчуває себе впевненим. Китаю вдалося відвернути торгівельну війну з США, Росія, тим часом, проігнорувала погрози Трампа ввести санкції, якщо вона не припинить війну, і продовжує дотримуватися своїх максималістських вимог та посилює кампанію проти України.Показово, що адміністрація Трампа досі не чинила значного тиску на Сі, щоб підштовхнути Путіна до припинення війни. Спостерігачі зазначають, що хоча Пекін волів би, щоб бойові дії в Україні припинилися, він готовий терпіти конфлікт, доки може надавати пріоритет торгівельним і дипломатичним зв'язкам з Москвою та домагатися вигідних умов."Китай чітко усвідомлює мізерні перспективи миру і не бачить причин для прискорення переговорів, – сказав Габуєв. – Вони знають, що позиції Росії та України залишаються дуже далекими. Ніхто насправді не просить Китай втрутитися – і це влаштовує Пекін, оскільки він може продовжувати імітувати дипломатію, не роблячи нічого суттєвого".

Президент США Дональд Трамп наказав направити до берегів Венесуели 7 військових кораблів з 4 500 членами персоналу. Зокрема, 3 есмінці з керованими ракетами і щонайменше один ударний підводний човен. Офіційно кораблі відправили для боротьби з незаконним обігом наркотиків. Але прессекретарка Білого дому Керолайн Левітт 28 серпня заявила, що США вважають Ніколаса Мадуро "втікачем - головою наркокартелю", а не законним президентом Венесуели. Про це пише Axios із посиланням на чиновників у Білому домі. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: США обіцяють $50 млн за інформацію для затримання Мадуро "Це на 105% стосується наркотероризму, але якщо Мадуро більше не буде при владі, ніхто не плакатиме", - сказав один чиновник адміністрації Трампа, знайомий з політичними дискусіями. Представники адміністрації не виключають можливості вторгнення, однак вважають його малоймовірним. Проте розгортання 2 200 морських піхотинців США - нетипово, коли йдеться про боротьбу з наркотиками. Чиновники кажуть, що біля узбережжя Венесуели ймовірно будуть перехоплювати човни, підозрювані у торгівлі наркотиками. Також можливі авіаудари. Джерела припускають, що цілями можуть бути малонаселені райони джунглів, якщо запідозрять, що там виробляють кокаїн, або діє картель. Ціллю може бути й новий завод з виробництва боєприпасів, який побудувала Росія. Дехто з оточення Трампа навіть вважає, що Мадуро може стати мішенню для удару безпілотника, враховуючи, що його офіційно підозрюють у тероризмі. У Сполучених Штатах Америки оголосили нагороду у розмірі $50 млн за інформацію для затримання президента Венесуели Ніколаса Мадуро. Його звинувачують у міжнародній наркоторгівлі, корупції та порушенні прав людини. У січні 2024 року Мадуро склав присягу президента Венесуели, продовживши свій третій термін перебування на посаді ще на шість років попри протести громадян та докази фальсифікацій на виборах. Опозиція країни заявляла, що переміг її кандидат Едмундо Гонсалес. США та Європейський Союз заявили, що не визнають легітимності Мадуро. Загалом Мадуро перебуває при владі з 2013-го.

Президент США Дональд Трамп наказав направити до берегів Венесуели 7 військових кораблів з 4 500 членами персоналу. Зокрема, 3 есмінці з керованими ракетами і щонайменше один ударний підводний човен. Офіційно кораблі відправили для боротьби з незаконним обігом наркотиків. Але прессекретарка Білого дому Керолайн Левітт 28 серпня заявила, що США вважають Ніколаса Мадуро "втікачем - головою наркокартелю", а не законним президентом Венесуели. Про це пише Axios із посиланням на чиновників у Білому домі. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: США обіцяють $50 млн за інформацію для затримання Мадуро "Це на 105% стосується наркотероризму, але якщо Мадуро більше не буде при владі, ніхто не плакатиме", - сказав один чиновник адміністрації Трампа, знайомий з політичними дискусіями. Представники адміністрації не виключають можливості вторгнення, однак вважають його малоймовірним. Проте розгортання 2 200 морських піхотинців США - нетипово, коли йдеться про боротьбу з наркотиками. Чиновники кажуть, що біля узбережжя Венесуели ймовірно будуть перехоплювати човни, підозрювані у торгівлі наркотиками. Також можливі авіаудари. Джерела припускають, що цілями можуть бути малонаселені райони джунглів, якщо запідозрять, що там виробляють кокаїн, або діє картель. Ціллю може бути й новий завод з виробництва боєприпасів, який побудувала Росія. Дехто з оточення Трампа навіть вважає, що Мадуро може стати мішенню для удару безпілотника, враховуючи, що його офіційно підозрюють у тероризмі. У Сполучених Штатах Америки оголосили нагороду у розмірі $50 млн за інформацію для затримання президента Венесуели Ніколаса Мадуро. Його звинувачують у міжнародній наркоторгівлі, корупції та порушенні прав людини. У січні 2024 року Мадуро склав присягу президента Венесуели, продовживши свій третій термін перебування на посаді ще на шість років попри протести громадян та докази фальсифікацій на виборах. Опозиція країни заявляла, що переміг її кандидат Едмундо Гонсалес. США та Європейський Союз заявили, що не визнають легітимності Мадуро. Загалом Мадуро перебуває при владі з 2013-го.

Військовослужбовець на псевдо Арге — молодший сержант роти наземних роботизованих комплексів Nova Третьої окремої штурмової бригади. До служби він 10 років працював Software Engineer, а нині займається розробкою у війську, зокрема створює ПЗ для наземних роботизованих комплексів (НРК). У розмові з DOU Арге розповів про свою мобілізацію, умови служби та особливості служби розробника. А ще про те, чи вдається йому професійно розвиватись у війську та де шукатиме роботу після закінчення війни. Оператор НРК Очікував на службу в піхоті, а став інженером НРК. Про вибір посади та роль цивільного досвіду До підрозділу я долучився рік тому. Планував іти на контракт, але через втрату деяких документів підписати його не зміг, тому мене оформили як мобілізованого. Вступ до війська був кроком у невідомість. Спершу думав, що потраплю в піхоту. Та коли дізнався про підрозділ більше, зрозумів, що мої навички будуть цінними в роботі з наземними комплексами. Поговоривши з командиром підрозділу, на БЗВП я поїхав уже з відношенням — як оператор НРК. Але на посаді оператора я так і не працював. По дорозі до ППД [пункт постійної дислокації — ред.] я розговорився зі своїм теперішнім командиром відділення, розповів про цивільний бекграунд детальніше — і він покликав мене у свою команду як інженера. Так на старті служби я почав займатися бойовими модулями, турелями та інтегрувати їх під різні платформи. Паралельно ми з командою розробляли першу версію нашого софту. У цивільному житті я 10 років працював Software Engineer, писав на JavaScript та C#. Останні мої проєкти стосувалися інтеграції штучного інтелекту в різні сфери діяльності. Цей досвід частково знадобився й у війську, зокрема навички роботи з клієнтськими частинами застосунків, відеостримінгом, загальне розуміння Embedded. Допомогло й те, що мав справу з різними фреймворками та багатьма поширеними API. Зараз я працюю із «залізом», займаюся Embedded-розробкою, пайкою, збіркою. Паралельно проєктую функціональність для НРК, створюю аналітичні програми, які показують, де наші комплекси їздять, що перевозять тощо. Чіткої спеціалізації в мене немає: людей не вистачає, тож кожен фахівець у нашій команді має кілька видів діяльності. Розробка — лише одна із зон мої відповідальності у війську. Іноді я виконую завдання оператора, адже маю всі навички роботи з НРК. Але на бойові їжджу як інженер Виїзди — це власна ініціатива. Я оцінюю, як усе працює зсередини, і з огляду на це покращую розробки. У своїй роботі я постійно взаємодію з побратимами: дізнаюся потреби підрозділів, з якими труднощами вони стикаються. На основі цього формую завдання. За один виїзд збирав довгенький список проблем — як із програмним забезпеченням, так і з самими комплексами, — які ми потім вирішували. Основне завдання нашого відділу розробки та інженерії — вдосконалювати продукти й створювати щось нове. Наші рішення та інженерні впровадження рухаються в темпі цієї війни. І це можливо тільки завдяки тісному контакту з операторами та розумінню бойової роботи. Якщо не відвідувати позиції, створювати щось цінне буде неможливо. Головне завдання — зробити обладнання надійним. Що розробляє команда і як це впливає на бійців Кардинальної різниці між розробкою в ІТ-компаніях і у війську я не помітив. Що тут, що там я приносив користь. Єдина відмінність — тут ти робиш те, що може врятувати життя іншим. Тому мене й зацікавили НРК, адже ці комплекси — технологія майбутнього, яка допомагає бійцям на передовій залишатися в безпеці. І я зараз тут, бо вірю в наші засоби. Спершу в інженерній команді було трохи складно: мусив згадувати C++ і I2C, вивчати транспортні протоколи типу CAN. Але мені подобалося з цим розбиратися, та й хтось мав це зробити. Як працюють НРК? Наземні роботизовані комплекси працюють дистанційно, коли оператор керує ними через пульт управління. НРК використовують для перевезення боєприпасів, вантажів та обладнання, евакуації, розмінування тощо. Завдяки платформам можна виконувати завдання в складних і небезпечних умовах, діставатися недоступних для людей місць і зберігати життя й здоров’я бійців. Розробка програмного забезпечення для НРК — важливий напрям роботи інженерної команди. Наприклад, наше ПЗ пришвидшило розвантажування комплексів. Без програм розвантаження тривало від 30 секунд до хвилини, був вищий ризик викрити позицію Зараз розвантаження займає лічені секунди. Плюс у нашій системі керування НРК ми можемо дистанційно вмикати самоскиди чи РЕБи. Ця функціональність зробила машинки для евакуації поранених безпечнішими. Один з останніх прикладів — евакуація важкопораненого з лінії зіткнення. Він був не при тямі, і залишити військового на позиції означало його стовідсоткову загибель. Техніка туди вже не їздила, а через щільні обстріли й активність FPV витягти його теж ніхто не міг. Ми вирішили евакуювати бійця на НРК. Коли комплекс дістався точки, на нього завантажили пораненого. Дорогою по них відпрацювали чотири ворожі FPV, але НРК частково броньований: товстий метал на стінках кузова захистив воїна від уламків. Так пораненого вдалося доправити на точку евакуації, де його забрав кейсевак. Без НРК ми б утратили військовослужбовця. Тож наземні комплекси зараз — це промінь надії в багатьох аспектах: логістика, евакуація та інші завдання, які інакше неможливо виконати. Роботи з НРК багато. Зокрема, за останній рік наша інженерна команда створила програму керування цими комплексами. Можу сказати про неї лише одне: це опенсорсний застосунок, який ми повністю переробили під себе й зараз успішно використовуємо. Ще одне наше завдання — покращення внутрішніх процесів у підрозділі. Ми розробили систему обізнаності, що відображає певні статуси підрозділу, відділень, взводів. Це застосунок для командирів, який дає їм доступ до даних та розуміння оперативної ситуації. Там є карта керування боєм, облік майна тощо. Для нас важливі й рутинні налаштування, адже, здавалося б, прості речі так само впливають на ефективність бійців. Наприклад, тепер з ноутбуків можна керувати кількома системами безпілотників одночасно. Це працює паралельно з нашою системою управління для НРК. Раніше, щоб перемкнутися на інший засіб, потрібно було змінити мережеві налаштування ноутбука. Нині ж робота операторів стала простішою, а їхнє навчання — зручнішим та швидшим. Утім, ми займаємося не лише технікою та програмуванням. Важлива частина роботи в підрозділі — це опрацювання даних. Тож окремо від інженерної команди працюють дата-аналітики, які збирають та вивчають статистику. ІТ по-своєму рухає цю війну, як і інші спеціальності у війську. Розробка ПЗ під конкретні цілі, прошивка на польотники, аналітика — все це допомагає наблизити перемогу. Попереду ще багато роботи, тому без тямущих людей нам не обійтися. У війську рідко коли займаєшся лише своєю спеціальністю Середній IQ в моєму підрозділі досить високий. Більшість воїнів — добровольці, багато з них залишили хороші посади, зокрема в ІТ, щоб працювати для війська. Зі своєї вертикалі я бачу, наскільки важливими є кваліфіковані технічні спеціалісти — і наскільки їхні рішення спрощують роботу бійців. У нашій роті 20–30 айтівців, нерідко трапляються бізнесмени. Але тут цінують не лише навички, а й працьовитість, коли роботи не уникають. Звісно, плюсом будуть додаткові вміння, як-от паяти чи збирати техніку. Та навіть якщо людина не має повних знань, але налаштована розвиватись і багато працювати, ми візьмемо її. Бо для нас головне — мотивація і готовність до різноманітної роботи. У війську вкрай рідко буває таке, що приходиш на конкретну спеціальність — і займаєшся тільки нею. Часто доводиться виконувати й суміжну роботу. Ми попереджаємо про це кандидатів, аби якийсь мережевий адміністратор не стерп від шоку, бо його попросили ще й гайки іноді крутити. Новачок має бути готовим, умовно, і код написати, і щось припаяти, і вирушити на бойові виїзди. Проте важливо, щоб людина була на своєму місці. У підрозділі траплялися випадки, коли військовослужбовці приходили на одну спеціалізацію, але розуміли, що їм цікаво інше, — і змінювали напрям. Нещодавно до нас долучився хлопець як інженер, однак захотів спробувати себе на позиції оператора НРК. Там йому сподобалося більше, і ось він уже четвертий місяць виконує бойові завдання в цій ролі. Взвод НРК NC13, 2 ШБ Після демобілізації ІТ-спеціалісти зможуть знайти своє місце У війську не завжди є можливість стежити за ІТ-трендами, дивитися ченджлоги чи випробовувати нові інструменти. Наприклад, я дізнався про нинішню версію React, лише коли оновлював один проєкт. Але актуалізувати знання таки можна. Для цього я спеціально виділяю час: почитати книжку, пошукати новинки в ІТ чи пет-проєкт для душі. А що було корисним — потім застосовую у своєму підрозділі. У роботі з нашими програмними продуктами я відповідаю за Front-end і можу використовувати ті фреймворки й бібліотеки, які мене зацікавили чи хочу спробувати. І це також розвиток. У нас немає жорстких код-рев’ю, головне, щоб код був чистим і працював. Тому ми відкриті до експериментів та нових рішень. З приводу цього інженери можуть поспілкуватися з іншими спеціалістами, адже в нас є багато досвідчених людей. Після закінчення війни з тими знаннями, які я здобув тут, точно зможу знайти місце в оборонній промисловості або в тій-таки армії на технічній посаді. На мою думку, розробка програмного забезпечення для НРК у війську — це хороший досвід. Звісно, багато чого залежить від місця служби, чим займався підрозділ і які інструменти він використовував. Важливо навести цифровий лад у війську Розповідати про наші розробки чи плани складно з огляду на засекреченість. Можу сказати лише, що наша команда розвиватиме власні розробки: програмне забезпечення для керування НРК, систему ситуаційної обізнаності, Embedded-розробки. Так комунікація між підрозділами бригади стане простішою, а використання НРК — прозорішим та зручнішим. Загалом усі наші поточні розробки — це додаткова робота для деяких членів команди. Тому з-поміж усіх завдань я стараюся присвячувати кілька годин на день розробці, зокрема системи обізнаності для підрозділу. Більшість рішень потрібні «на вчора», тому, щоб працювати швидше і якісніше, ми шукаємо нових спеціалістів. В армії є ще багато процесів, які треба оцифрувати, чимало цікавих завдань як в Embedded-розробці, так і в розробці програмних продуктів. Наприклад, програми для аналітики, спостереження, управління ресурсами, програми керування засобами, нові прошивки дронів, НРК, розробки під турелі тощо. Важливо навести цифровий лад у війську, спростити комунікацію та багато інших процесів — над цим і працює наша команда.

Мелимук не чекав, доки ворог вийде на нього, а ходив сам назустріч небезпеці Його прізвища достеменно не знав ніхто. Майор Української повстанської армії Іван Стебельський, який зустрівся з ним у жовтні 1938 року в Ужгороді, називав його Буруном. Під час боїв за Хуст із чехами 14 березня 1939-го січовики звали Недобитим. Учасник визвольного руху Василь Щербій у червні того ж року писав, що січовики кликали його Вуйком. А після геройської смерті Лев'ячим Серцем. Бойові побратими знали його також як Малимука чи Мелимука і як вістуна, тобто старшого солдата, Мелимука-Мельника. Щербій твердив, що був старший булавний (сержант). І для всіх добровольців він був свій. Хлопці з Ясіні готові були присягнути, що Мелимук із діда-прадіда ясінчук. Січовик з Ужгорода, народжений у Мукачевому, вважав, що Вуйко з Ужгородщини. А на пряме запитання "Звідки ти?" Мелимук гарчав: "З України" Усі добровольці, які приходили з Галичини в Карпатську Україну, офіційно користувалися вигаданими іменами та прізвищами. Аналіз спогадів вояків "Карпатської Січі" підказує, що Мелимук у Карпатській Україні називався Онуфрієм Сливчуком. За спогадами Мирослава Кознарського (Любомира Гірняка) Сливчук переходив кордон разом із двома іншими членами ОУН зі Стрийщини Михайлом Банясом (Грицем Новицьким) та Степаном Тимчієм. Ішли разом із братами-гуцулами Гундяками Василем і Миколою. Під час переходу їх обстріляла польська прикордонна охорона на полонині Плоскій, між Рафайловою і Ясінею над Чорною Тисою. Тоді Тимчій двоюрідний брат тогочасного крайового провідника ОУН загинув. Це була, мабуть, перша група галичан, які організовано переходили нелегально чесько-польський кордон у Карпатах. Тимчій казав своїй родичці: "Як мене ОУН посилає, то мушу йти". Насправді Провід українських націоналістів (ПУН) заборонив такі переходи. Але націоналістичний актив у Галичині, фактично очолюваний Романом Шухевичем, не ухвалив такого рішення. Василь Гундяк загине 16 березня 1939 року в бою на Красному полі під Хустом. Його брат Микола стане одним із командирів того бою, витримає польські тортури й загине від рук чекістів. А Микола Баняс до 1942-го буде зв'язковим між підпіллям ОУН на Закарпатті та бандерівським проводом на Галичині на чолі з Шухевичем. Одним із творців УПА, а після Другої світової війни керівником охорони Степана Бандери. Вище згаданий факт вишколу Мелимука в чеській армії можна пояснити тим, що перших галичан, які прибували в Карпатську Україну, чехи селили у військових казармах в Ужгороді. Із статусом десь між рекрутом та інтернованим. З правом виходу в місто. В Ужгороді галичани "разом ходили громити розперезані банди мадярської молоді, яка щораз гучніше на вулицях міста зачала підносити голову", згадував Стебельський про Мелимука. Керівник членів ОУН в Ужгороді Володимир Врецьона твердив, що 2 листопада 1938 року з військових казарм він вивів групу з 22 галичан-добровольців. Яку потім в історії ОУН називали першою чотою Української національної оборони. За лічені дні вона трансформується в "Карпатську Січ". На пряме запитання "Звідки ти?" Мелимук гарчав: "З України" Наприкінці 1938-го галичани, які раніше згуртувалися в Ужгороді, разом зайнялися розвитком "Карпатської Січі". Мелимук і Стебельський на кордоні з Польщею, в карпатському селі Торунь, відбивали атаки польських диверсантів. Заступник коменданта січової залоги в цьому населеному пункті Гриць Яворенко писав, що, відповідно до вимог терену й бойової логіки, гарнізон поділили на три групи. Перша обсадила терен Чорної Ріпи, тобто гірський хребет біля села Прислоп. Ця група була під проводом Мелимука. Одного разу група Буруна зловила в Карпатах польського диверсанта. Доправила його до Хуста в Головну команду "Карпатської Січі". Столиця Карпатської України кишіла тоді від іноземних кореспондентів. Говорили вони французькою, німецькою, англійською та чеською мовами. Але часто їх видавав польський чи московський акцент. Доки вели диверсанта, хтось сфотографував Мелимука з його побратимом Романом Небелюком. За кілька тижнів на столі керівника пропаганди "Карпатської Січі" лежав французький ілюстрований журнал Match. Хлопці стали його головними героями. Велике фото із січовиками було на обкладинці. Миро­слав Кознарський (Любомир Гірняк) у своїй книзі-спогадах опуб­лікував цю світлину. І підписав, що там зображено гуцулів Ромка Небелюка та Онуфрія Сливчука. Відомо, що 19-річний Роман походив із Делятина, керував кооперативою в Ямній, був членом "Просвіти". Склав голову під час оборони головної пошти в Хусті. Про Сливчука майже немає інших згадок у спогадах і документах. Лише Кознарський написав, що переходив нелегально кордон у Карпатську Україну у складі вищезгаданої стрийської групи ОУН. І що це "був завзятий гуцул-леґінь", який "пішов слідами довбушівських месників за вільну Чорногору Україну". На фото у французькому журналі обличчя Романа підретушовано під розбійника. А Вуйкові вилиці "не треба було багато підмазувати", згадував Василь Щербій. Між ними на фото стояв диверсант, матір якого була українкою легкої поведінки в Ясіні. За польські гроші юнак, який не знав свого батька, продавав інформацію про "Карпатську Січ". Під фото був підпис: "Січові банди ведуть людину на страту". Мелимук того дня кусав аж до крові тонкі уста. "Голота! І хто ту наволоч сюди пускає?" Але вирізав обкладинку і прибив цвяхами над своєю причею спальним місцем. Щербій твердив: щоб про "меншого" і "старшого" брата пам'ятати. Тобто про поляків і москвинів. Мелимук не чекав, доки ворог вийде на нього, а ходив сам назустріч небезпеці. "Одного похмурого дня заходить до головної команди відважний Бурун і розказує, як-то він стрічається з групою польських прикордонників на усталеному місці", згадував Стебельський. Говорив із ними чеською, видаючи себе за лісничого. А "про всякий випадок тримає в кишені дві набиті пістолі". Під час одного з таких патрулювань кордону Карпатської України отримав поранення в коліно від копіста вояка польського Корпусу охорони прикордоння. Василь Щербій описав цю пригоду Вуйка як виконання бойового завдання від Романа Шухевича. 21 листопада 1938 року необхідно було перейти Яблунівський перевал. Та в одній колибі біля села Татарів передати конверт для зв'язкового з Галичини. Послання зашили в гуню. Їхати потрібно було потягом через румунську територію, де пасажирів обсервувала Сигуранца державна охорона й розвідка Румунії. У Рахові до виконання завдання долучився і Гриць Гасин (загине в боях за головну пошту в Хусті) брат майбутнього генерала УПА Олекси Гасина-"Лицаря". Завдання виконано, але в сутичці з польськими прикордонниками Вуйко отримав поранення коліна. Кулю витягував сам. Один із керівників залоги "Карпатської Січі" в Торуні Гриць Яворенко згадував цю пригоду інакше. Що в середині грудня 1938-го січовики Мелимук і Стебельський, проходячи поблизу кордону, стали жертвами засідки копіста, який сховався в гущавині дерев. Поляк крикнув: "Ренце до ґури" та наказав їм іти перед ним у напрямку Польщі. Перевірки не проводив, "боячись зближуватись до зловлених". А січовики не хотіли йти. "Копіст, хотячи привести жертву живою, стрілив першому Мелимукові в ногу". Але той, отримавши поранення, "не втратив розваги, навпаки, падаючи боком до копіста, витягнув блискавично револьвер із кишені та пустив у нього ряд куль". "Бурун стріляв добре", згадував Стебельський, що був поруч із ним у цій сутичці. "В тому моменті, коли поляк націлювався і стріляв у мене, він післав йому першу кулю прямо в живіт, а решту ми вже доконали разом". Поляк звалився на землю. А Стебельський узяв пораненого Мелимука на плечі та відніс до найближчої селянської хати в Торуні. За пораненим особисто приїхав із головної команди в Хусті керівник січової автоколони Лев Крисько-"Кріс" на американському форді, подарованому українцями США. Втративши "багато крови, мусить під іншим прізвищем залишитися аж до виздоровлення у місцевому шпиталі". Лікувався довго, коліно перестало згинатися. Василь Щербій описав зовнішність Мелимука, коли той інколи присідав, щоб перевести подих. Очевидно, що ще до поранення. "Волохаті ґудзоваті руки спирав на коліна, що нагадували левині клуби. На них груди, як неформенно тесана кам'яна плита. Квадратова борода стискала ще більше все затиснені вузькі уста". Його "очі кольору блакиті" з-під "густої чатини брів стріляли то в одного, то в другого січовика". Чорна чуприна "як левина грива, закривала до половини широке чоло". Чи спав коли-небудь "Вуйко"-Мелимук? Про це нічого до ладу ніхто не міг сказати. Вважалося, що він ніколи не відпочивав. У вечірню вільну хвилину в Хусті Мелимук "присідався навприсядки в кутку квартири січовиків, які працювали в Головній команді". Цим приміщенням була клуня, що належала місцевій українській парафії. Тоді втручався колишній львівський волоцюга Юзьо Січка з Личаківського передмістя. Наказу цього славного куховара команди "Карпатської Січі" та Січового коша (гарнізону) в Хусті слухали всі: "Мільчець!.. Вуйко відпочиває". Юзьо був типовий львівський батяр. Толком не знав жодної мови, спілкувався польсько-українським львівським суржиком. У три українські речення обов'язково вкладав одне польське. Але коли поляки восени 1938 року почали громити українські інституції у Львові, він став добровольцем. Одним із тих, кого організував Роман Шухевич на захист українських установ та організацій міста. Юзьо пішов теж через гори, в "Карпатську Січ". Якось на вишколі Січового коша в Хусті Шухевич запитав: "Чи готові кандидати в старшини прийняти смерть?" Першим тоді відповів Юзьо: "Чи тільки старшини мають право боротися за Україне і вмирати?.. А я од чеґо єстем?" Січовики з вигуками "Браво, Юзю!" піднесли його на руки. Не вернулися Мелимук і Січка додому. Юзьо скористався своїм правом загинути за Україну. Під час оборони Хуста потрапив у полон до мадярів. Як згадував один із січовиків, "розпороли йому живіт і там впхали його чобіт". Мелимук теж загинув, але кількома днями раніше. Під час оборони столиці Карпатської України від чехів. Коли 14 березня 1939-го ті почали атакувати в Хусті Головну команду "Карпатської Січі", він після тяжкого поранення був у повній бойовій готовності. Мужньо зустрів противника. Коліно не згиналося. Стрибав на одній нозі. У цей час вістуна Мелимука січовики кликали Недобитим. Під чеським кулеметним обстрілом зміг вирватися на вулицю з будинку Головної команди "Карпатської Січі" разом із групою пластуна з Ужгорода Федора Тацинця-"Крота" на допомогу маленькій залозі "Січовій гостинниці". Провів свою групу в міську раду Хуста. За іншими даними, в будинок, який тоді називали жидівським. Людей усіх поклав на долівку й наказав не підніматися. З балкона цього дому організував вогневу підтримку оборонцям гостинниці, які були в будівлі навпроти. Коли побачили тіло Мелимука, хтось промовив: "Лев'яче Серце" Василь Щербій згадував, що Недобитого з кількома його друзями "чехи викурювали… газом, та він не уступив, аж коли груди йому роздерла граната". Тоді "його покривавлене тіло звисло на балконі", а "з рук висунувся автомат". У більш ранньому спогаді Щербій писав, що це була кулеметна черга. Односельчанин Мелимука Микола Сидор-Чарторийський, який стояв тоді поруч із ним на балконі, зафіксував дещо інакше смерть свого побратима: "Впав прошитий кулею в самі груди". За кілька годин медична служба "Карпатської Січі" вишуковувала в Хусті поранених січовиків після боїв із чехами. Коли побачили тіло Мелимука, хтось промовив: "Лев'яче Серце". Інші відвертали обличчя, щоб приховати сльози. Поховано героя в Хусті, разом з іншими січовиками, які загинули 14 березня. У братській могилі під хустським замком. Можливо, там спочивають також його бойові побратими: львів'янин Юзьо Січка, стрийський бойко Гриць Гасин, делятинський гуцул Роман Небелюк. Та десятки інших, які 16 березня загинули в Хусті, обороняючи місто від мадярів. Це про них українці співали навіть під московською окупацією: "Там під хустським замком січовик лежав". Івана Мелимука-"Лев'яче серце" досі не вшановано в Ходорівській громаді Стрийського району на Львівщині. І в рідному селі Кам'яне.

"Дорогий Атанасію, пересилаю тобі книгу, яку заповів мені близький друг. Я переконаний, що її не зможе прочитати ніхто, крім тебе", написав 19 серпня 1665 року ректор Карлового університету Ян Марек Марці з Праги до вченого-єзуїта Атанасія Кірхера в Рим. Разом із листом відправив рукописну книгу, яку отримав від празького алхіміка Георга Бареша. Той понад 20 років намагався прочитати її, але безрезультатно. Власник знав, що фоліант раніше належав імператору Священної Римської імперії Рудольфу ІІ (15521612). Правитель заплатив за неї 600 дукатів понад 2 кг золота. Книжку написано на 240 сторінках із пергаменту, який виготовили з телячої шкіри на початку XV ст. Містить тексти невідомою мовою. Більшість літер складається з одного або двох простих штрихів, зроблених гусячим пером. Учені виокремили до 25 основних символів, якими користувався автор текстів. Їх стилістика відповідає періоду XVXVI ст. Також у книжці є десятки знаків, які зустрічаються лише по кілька разів. Фоліант має багато кольорових зображень рослин, людей та астрономічних карт. Значна частина книги, очевидно, присвячена травам, але дослідники не можуть ідентифікувати зображені рослини ні за реальними зразками, ні за стилізованими малюнками. Наприкінці 1630-х Бареш дізнався, що Кірхер почав розшифровувати єгипетські ієрогліфи. Алхімік надіслав у Рим зразок тексту зі своєї рукописної книги, укладеної невідомою мовою. Просив Кірхера допомогти з розшифруванням. Єзуїт захотів придбати видання, але Бареш відмовив. "Мій друг присвятив розшифруванню рукопису своє життя, але марно, писав Марці до Кірхера. Такі сфінкси, як ці, не слухаються нікого, крім свого господаря Кірхера". Та вченому-єзуїту теж не вдалося розшифрувати невідому писемність. Манускрипт зберігався в бібліотеці Римського коледжу. На початку ХХ ст. орден єзуїтів потребував грошей і тому продав частину книгозбірні. 1912-го книжку перекупив польський бібліофіл Вільфрід Войнич (18651930). Він намагався зацікавити вчених розшифруванням текстів, а сам займався визначенням походження рукопису. Відтоді книгу стали називати Рукописом Войнича. Після його смерті книжка змінила кількох власників. 1969-го торговець антикваріатом Ганс Краус передав рукопис Єльському університету. Відтоді він зберігається в тамтешній Бібліотеці рідкісних книг та рукописів. Десятки дослідників працювали над його розшифруванням. Та безуспішно. Видання назвали найзагадковішою книгою світу. 430 осіб загинуло внаслідок підпалу кінотеатру Cinema Rex у місті Абадан в Ірані, 19 серпня 1978 року. Терористичний акт скоїли четверо ісламських екстремістів з оточення імама Рухолли Хомейні. Нападники зачинили двері кінотеатру, облили його авіаційним пальним і підпалили. Терористи прагнули перекласти вину на шаха Мохаммеда Резу Пахлаві, щоб підірвати його авторитет у країні "Забій тварин без попереднього оглушення заборонено. Без винятків, для всіх видів забою птиці та худоби", таку норму додали до Федеральної конституції Швейцарії після референдуму 20 серпня 1893 року. Це була народна ініціатива, започаткована асоціаціями захисту тварин у кантонах Берн та Ааргау. Ініціатори прагнули заборонити ритуальний забій тварин, який був поширений серед євреїв. У голосуванні взяло участь 49 відсотків виборців. Ініціативу підтримало 60% 21 серпня 1945-го на полігоні Лос-Аламосської лабораторії у штаті Нью-Мексико американський фізик. 24-річний Гаррі Дагліан, зронив брусок карбіду вольфраму на кулястий заряд плутонію вагою 6,2 кг. Стався викид, який опромінив ученого. Той помер за 25 днів від променевої хвороби. Той заряд назвали осердям демона. Під час роботи з ним загинув фізик Луї Слотін (19101946). Ядро переплавили для використання в інших розробках. 22 серпня 1849 року австрійські військові атакували Венецію за допомогою повітряних куль із бомбами. Ідея належала лейтенанту артилерії Францу фон Ухаціусу (18111881). Гармати його підрозділу не досягали цілей через води Венеційської лагуни. Тому він поклався на вітер, який мав віднести вибухівку із запаленими гнотами до Венеції. Перша спроба була невдала й десятки бомб пролетіли повз місто. Вдруге розрахунки Ухаціуса справдилися і над Венецією розірвалося багато "безпілотників". 23 серпня 1305-го в Лондоні стратили лідера шотландського визвольного руху, 35-річного Вільяма Воллеса. Він потрапив до рук англійців уна­слі­док зради. У Лондоні шотландця роздягнули і прив'язали до коня, який тягнув його до центру міста. Там відтяли геніталії, вирізали кишки і спалили їх перед іще живим Воллесом. Далі відрубали голову, обсмолили її і настромили на стовп одного з мостів через Темзу. Тіло розрубали на шматки, які розвезли по різних містах для залякування повстанців.

Політ IFT-10 (Integrated Flight Test-10) відбувся 26 серпня з космодрому Starbase у Техасі, де ракета досягла суборбітальної траєкторії, розгорнула супутникові симулятори та провела ключові тести. Однак успіх був неповним: під час повернення в атмосферу стався вибух у двигуновому відсіку, що пошкодив корабель, однак дозволив йому приземлитися.В будь-якому випадку – це досягнення, яке наближає мрію власника компанії SpaceX Ілона Маска про колонію на Марсі, хоч і підкреслює, наскільки ще багато роботи попереду. Про це більше розповість Еспресо.Що таке Starship: походження та призначенняStarship, фото: reuters Starship – це повністю багаторазова космічна система, розроблена компанією SpaceX, яка складається з двох основних компонентів: надважкого бустера Super Heavy (перший ступінь) та власне корабля Starship (другий ступінь).Загальна висота ракети сягає 121 метра, а маса з паливом – близько 5000 тонн, що робить її найпотужнішою ракетою в історії. Система використовує двигуни Raptor, які працюють на рідкому метані та кисні.Ідея Starship бере початок у 2000-х роках, коли SpaceX почала розробку надважких багаторазових ракет для зниження вартості космічних польотів. Спочатку концепція називалася Interplanetary Transport System (ITS) у 2016 році, потім Big Falcon Rocket (BFR) у 2017-му, і нарешті Starship у 2018-му. Розробка ведеться ітеративно методом спроб і помилок: SpaceX будує прототипи, тестує їх і швидко вносить зміни на основі даних. Це дорожче, але пришвидшує роботу. Головна мета – створити систему, здатну доставляти до 100-150 тонн вантажу на низьку навколоземну орбіту, з можливістю дозаправки в космосі для далеких місій. Зазначимо, що вантажний Boeing 747-8F може перевозити близько 137 тонн, а знищений український An-225 ("Мрія") міг доставити навіть 250 т. Тобто по суті Starship – це як вантажний літак для космічних польотів. Не дивно, що призначення Starship амбітне, бо це ключовий елемент планів Ілона Маска щодо колонізації Марса, де ракета має транспортувати людей і вантажі для створення самодостатньої колонії. Крім того, Starship обрана NASA для програми Artemis як посадковий модуль для висадки астронавтів на Місяць (Artemis III планується на 2027 рік). Ракета також може використовуватися для швидких суборбітальних перевезень на Землі, наприклад, з Лос-Анджелеса до Сіднея за 30 хвилин, або для розгортання супутників Starlink чи іншого корисного ватажу.Дев’ять не зовсім вдалих запусків запуск SpaceX Starship, фото: reuters Програма Starship пройшла через численні невдачі: з 10 запусків до серпня цього року 5 були відносно успішними, а 5 – дуже провальними.Ранні тести, як IFT-1 (квітень 2023), закінчилися вибухом через втрату контролю над двигунами та структурні проблеми. IFT-2 і IFT-3 мали проблеми з витоками палива та блокуванням фільтрів рідкого кисню, що призводило до пожеж і руйнування. У 2025 році проблеми посилилися: IFT-7 (січень) вибухнув через пожежу в задній частині другого ступеня, спричинену гармонійними коливаннями та витоками палива. А IFT-8 (березень) зазнав подібної долі – вибух у задньому відсіку через пошкодження високотисного резервуара азоту. IFT-9 (травень) дійшов далі, але втратив контроль через несподіване підвищення тиску в носовій частині та витік метану, що призвело до руйнування на висоті 59 км. Крім того, у червні 2025 вибухнув прототип корабля (Ship 36) під час статичного тесту через пошкодження паливної системи. Невдачі часто траплялися через витоки пального, надмірні вібрації під час польоту та проблеми з тиском у баках. Однак кожен провал надавав важливі дані для вдосконалення: SpaceX оновлювала дифузори, теплоізоляцію, системи тиску та матеріали теплового щита. Тобто постійно вносячи зміни.Майже успішний 10-й запускLiftoff of Starship! pic.twitter.com/d6d2hHgMa0— SpaceX (@SpaceX) August 26, 2025 Тест IFT-10 планувався на червень цього року, але був відкладений через вибух Ship 36 та невдачі попередніх запусків. Перша спроба запуску 24 серпня скасувалася через проблему з наземним обладнанням (витік рідкого кисню), друга 25 серпня – через погану погоду.Третя спроба 26 серпня о 18:30 за місцевим часом (Техас на приватному космодромі) пройшла успішно: ракета з Booster 16 і Ship 37 злетіла. Мільйони людей дивилися в режимі онлайн за польотом ракети. Політ тривав близько години: після розділення ступенів Super Heavy виконав контрольований спуск і м'яке приводнення в Мексиканській затоці, тестуючи різні конфігурації двигунів (лише 2 з 3 центральних для посадки). Корабель в космосі розгорнув 8 симуляторів супутників Starlink, провів перезапуск двигуна Raptor у космосі та тестував тепловий щит з меншою кількістю плиток. Однак на 47-й хвилині, під час входження в атмосферу на висоті 90 км, стався вибух невідомого походження у двигуновому відсіку, пошкодивши частину корабля. Splashdown confirmed! Congratulations to the entire SpaceX team on an exciting tenth flight test of Starship! pic.twitter.com/5sbSPBRJBP— SpaceX (@SpaceX) August 27, 2025 Попри це, Ship 37 вижив, приводнився в Індійському океані і в кінці драматично вибухнув (як і було заплановано, інженери активували систему аварійного завершення польоту).Що кажуть експерти: на крок ближче до Марса, але Китай швидшийілюстрація, як виглядатиме колонія на Марсі з ракетами Starship, фото: SpaceX Експерти оцінюють крайній тест, як значний крок уперед, особливо після кількох невдач, але наголошують, що до Марсу ще далеко.У The New York Times написали, що компанія мільярдера на певний час змусила замовкнути деяких критиків, які припускають, що проєкт Starship має серйозні інженерні недоліки. Адже через низку невдач, багато аналітиків почали сумніватися у життєздатності цієї ракети та корабля, вказуючи, на те, що Маск ступив на ті ж граблі, що і NASA, коли 50 років тому намагалися збудувати подібну велику ракету.Експерти з NASA вважають, що успішне розгортання вантажу та перезапуск двигуна наближають людство до Марса, але мало хто з них вірить, що це станеться найближчими роками. Ключовими будуть майбутні тести дозаправки в космосі. Бо без цього Starship може досягти лише низької навколоземної орбіти. Перш ніж вирушити до більш віддалених пунктів призначення, його баки мають бути заправлені, а це значить запуск кількох Starship, де одні в ролі бензоколонки, а інші – в ролі мандрівників. "Компанії доведеться запустити від 10 до 20 надважких танкерів-заправників для заправки посадкового модуля Starship, який будується для програми NASA Artemis та має намір потрапити на Місяць. Багато спостерігачів сумніваються, що система буде вдосконалена вчасно для посадки на Місяць у 2027 році, і, можливо, не раніше, ніж китайці розпочнуть власну місію на Місяць наприкінці десятиліття", - песимістично оцінюють прогрес у CBS News після розмови з кількома керівниками та інженерами NASA.Ілон Маск у прямій трансляції SpaceX визнав, що "залишаються тисячі інженерних проблем, які є невирішеними як для корабля, так і для ракети-носія", однак він вірить у те, що компанія здатна швидко подолати ці виклики і поки не зміщує офіційних графіків пов’язаних з Місяцем та Марсом. Запуск місії Artemis III наразі заплановано на 2027 рік, щодо Марсу то останній прогноз Маска такий:"Лише невелика ймовірність, що Starship полетить із екіпажем (і роботами Optimus) вже у листопаді-грудні 2026 року. Ймовірніше – безпілотний політ десь через близько 3,5 роки (тобто приблизно у 2028 році), а з людьми – через близько 5,5 року (2030).Однак старший науковий співробітник Американського інституту підприємництва Тодд Гаррісон каже, що через затримки в розробці Starship, Artemis III майже напевно не буде запущено до 2028 року або навіть пізніше. А це значить, що план Китаю з доставки свого космонавта на Місяць до 2030 року, може випередити американців. "Навіть після наступного успішного випробувального польоту, існує понад 50% шансів, що Китай досягне Місяця раніше, ніж NASA зробить це з Artemis III. Якщо це станеться, то це не кінець світу. Але це скоріше психологічний удар. Постійні та методичні кроки Китаю можуть призвести до того, що він також може першим створити базу на Місяці", - вважає аналітик. Томас Мур, науковий кореспондент Sky News, позитивно оцінив 10-те випробування Starship, але також зазначив, що "ракета ще не довела свою готовність до польотів на Місяць і Марс"."NASA розраховує на те, що SpaceX підготує Starship за два роки для доставки людей і речей на поверхню Місяця. Ілон Маск має ще більші мрії та каже про безпілотний Starship, який вирушить аж до Марса до кінця наступного року. Та зараз, на цю мить, це все виглядає сумнівно, але ніхто б не ризикнув списувати SpaceX", - констатує експерт. До слова, у суботу, 2 серпня, корабель Crew Dragon компанії SpaceX успішно доставив на Міжнародну космічну станцію (МКС) чотирьох астронавтів — двох американців, японця та росіянина. Політ тривав всього 15 годин