Search trend "Ніхто 2"

Представляю нашого гостя, нашого співрозмовника - це є повноважний надзвичайний посол України в Республіці Польща Василь Боднар.Пане Василю, менше року ви на цій позиції, і якщо б я вам запропонував, умовно кажучи, виставити якийсь рейтинг важливості такої країни, як Польща, для України, чи була би вона в десятці?Вона не тільки в десятці - вона у першій трійці серед країн, без яких Україні важко вижити у цій війні. Ми зараз звикли дивитись тільки на глобальний вимір, дивитись, хто скільки постачає і як забезпечує Україну під час війни. Але без Польщі ці постачання були би неможливими.Окрім того, мільйони українців, які знайшли свій прихисток з перших днів війни у Польщі і зараз проживають тут, приносять досить серйозний здобуток для самої Польської держави. Окрім того, вони ще й себе забезпечують, певним чином допомагаючи Україні.Крім того, ми зараз говоримо про те, що Польща була першою, хто надав досить суттєву військову підтримку, яка допомогла певним чином врятувати і Київ від оточення, і відбити перші атаки росіян. Тому Польща - це один із ключових стратегічних партнерів. Польща - це важливий логістичний хаб і Польща - це наш близький союзник і партнер, не тільки у двосторонньому вимірі, але і в контексті ЄС і НАТО.Власне для вас, як для посла, що означає бути представником України в настільки важливий час і в настільки важливий момент? Ну, якщо ми порахуємо тільки цифри, то найбільша кількість українців - раз, друге - це постачання і необхідне забезпечення для збройних сил, третє - це питання, пов'язані з політичним і історичним діалогами. Це також важлива тема, яка на двосторонньому рівні займає левову частку нашої роботи.І, звичайно, це найбільше на сьогодні посольство України за кордоном. Тобто це показує, наскільки Польща є важливою для України і яку роль вона відіграє в тому, щоби Україна вистояла, Україна боронилася. І давайте говорити чесно - у національному інтересі Польщі, аби Україна в цій війні вийшла переможцем, а не так, як деякі інші партнери бажають стосовно майбутніх перемовин з країною агресором.У 2022 році, після початку повномасштабної російської агресії, наші стосунки з Польщею були безхмарними. Тобто була величезна підтримка на рівні простих поляків, ті українські прапори, які майоріли на вулицях, які люди вивішували просто на балконах чи вікнах. Зараз, на четвертий рік війни, ми відчуваємо певну втому від українців, зростання антиукраїнських навіть настроїв - це те, про що говорять і самі поляки, і польські інтелектуали, і польські журналісти-колеги. Це очевидні речі. Як на це реагувати, звідки вони берутьсяь - ті настрої антиукраїнські? Дивіться, це природня реакція суспільства на присутність чужого елементу. Давайте називатимемо речі своїми іменами, тому що українці є іноземцями. У Польщі українців багато: традиційно ми говоримо про умовних 2 млн. Перший мільйон приїхав до війни - це трудові мігранти, які тут доволі сильно інтегрувалися: вони знають польську мову, мають працю, їхні діти навчалися в школах чи навчальних закладах вищих. І їх не було так помітно, оскільки це були здебільшого люди, які працювали на якійсь низькооплачуваній праці і в суспільстві їх не було видно.Другий мільйон, який вже офіційно зафіксований, там десь 988 000, - це біженці і це доволі різні люди з різних регіонів, з різним достатком. І це досить серйозний елемент, який певним чином якби впливає на суспільство, але з другого боку, також допомагає Польщі розвиватися. На сьогодні міжнародні організації дають оцінку, що десь до 3% ВВП приносять українці щороку для польської економіки.З іншого боку, давайте поставимо себе на місце поляків: коли б до нас приїхало 2 млн іноземців, і вони були б відчутні фактично в кожній сфері життя, починаючи від магазину чи кафе, куди ви заходите, до роботи, де ви працюєте і з вами працюють також іноземці. Зрозуміло, що це викликає певним чином зворотну реакцію після піднесених емоцій.Я б на статистику підтримки там чи ставлення до українців дивився трохи ширше. Давайте глянемо на 1991-й і 2025 рік та на цю синусоїду ставлення поляків до українців, ну і, звісно, українців до поляків. Завжди був пік, був спад, потім піднесення. Згадаємо 2004 рік, Помаранчеву революцію: ця підтримка була доволі великою.Потім Революція гідності, знову підтримка піднялася. Спад був перед війною, ви знаєте, які були проблеми, з якими ми стикалися, - це і історичний вимір, і багато інших незгод. І коли війна почалася, Польща показала безпрецедентну підтримку, без перебільшення, відкривши свої серця і двері своїх домівок для наших громадян. Але час минає, свої інтереси переважають, домінують політичні інтереси.Традиційно, опозиція завжди використовує ситуацію контрдій уряду. Тобто критикуючи дії уряду, в тому чи іншому напрямку. І, наприклад, на останніх виборах ми бачили, як пробували використовувати українську тему деякі політичні партії, зокрема антиімігрантського виміру. Що відповідним чином відбилося на суспільних настроях.Окрім того, якщо ми подивимось на напрямки того, як розвивається взагалі політика в Європейському Союзі чи в державах Європи - це тяжіння "вправо", і зрозуміло, що ці тенденції відображаються також на ставленні до українців. Безпосередньо якщо ви запитаєте громадян України, які проживають в Польщі, чи відчувають вони якийсь тиск чи особисті якісь там образи, булінг чи щось інше, - це у нечастих випадках трапляється. Насправді це більше в суспільних настроях, у політичному дискурсі. Але, на жаль, трапляються такі ситуації, наприклад які ті, що відбулися минулими вхідними на національному стадіоні, на концерті одного білоруського виконавця. Вони певним чином є такими наче запальничками до висловлення незадоволення українцями.Це, звичайно, трошки, може, з перебільшенням, але це такий елемент, який показує суспільний настрій і виливається у безпосереднє нагнітання від публічних медіа і в публічному дискурсі. Тому для нас це також важливий елемент - розуміти чутливість польського суспільства.Ну, насправді, навіть в Україні кадр цього стадіону, де, як повідомлялося, до 70 000 молодих людей, дуже багато чоловіків зовсім молодих, здорових стрибали разом, і я розумію, що якийсь відсоток серед них - це, напевно, росіяни, які проживають у Варшаві, їх немало там. Це білоруси ті самі, але також і, напевно, багато українців. І це, знаєте, це ставить питання: ми всі розуміємо, що Україна переживає дуже швидку трансформацію зараз тут. Дуже багато людей переходить на українську мову, читають українську історію, в принципі віднадходять себе як українці до певної міри, шукають власну ідентичність. І я розумію також, що люди, які опинилися на самому початку війни у Польщі, вони можуть бути відірвані від цих процесів, вони консервуються в тому, що було до 22-го року.Чи це виклик? Як, в принципі, Україна може впливати на своїх громадян, які десь залишаються в дуже російському середовищі? Насправді, дивіться, я, користуючись цією оказією, хотів би звернутись до наших громадян, зокрема тих, які перебувають за кордоном, в Польщі. Я не розумію, наприклад, мотивацію цих людей. Чого йти на російськомовний концерт, коли вас цією мовою вбивають? Я не розумію цієї мотивації.Тобто це ні для мене, ні для багатьох, навіть моїх польських знайомих, це взагалі незрозуміле пояснення. Як можна підтримувати такі рухи, які абсолютно не є українськими чи проукраїнськими і висловлювати свої якісь емоції там, де це не має жодного відношення до України. Це раз. Друге - ця людина, яка там, чи люди, які використовували символіку, яка в нас якби звична, але тут викликає роздратування. Це або свідомі провокатори, або, в що я менше вірю, можливо цей громадянин України, він десь приїхав і не він не проживає постійно в Польщі. Може він десь приїхав з іншої країни, і використовуючи ці прапори, ті, які в Польщі викликають досить серйозну реакцію, він просто не розуміє, що завдає шкоди мільйонам українцям, які на щодень важко працюють, заробляючи собі на життя тут в Польщі. Тому що цей хейт відіб’ється не на цій особі, а на багатьох інших, хто до цього відношення не має, хто відчуває цю чутливість і якби поважає законодавство, як ми кажемо, країни перебування.Тобто, що стосується збереження себе в оцих середовищах російськомовних, звичайно, якийсь відсоток консервується, але він невеликий. Насправді, в багатьох випадках, і це видно, наприклад, по українських школах, які функціонують чи в Варшаві, чи в Кракові, чи в інших містах, є досить серйозний елемент українізації навіть серед тих, хто раніше завжди спілкувався російською мовою.І тут можна сказати, що Польща певним чином сприяє цій українізації. Є частина, звичайно, хто з російської переходить одразу на польську. Але ідентифікація себе українцем, саме за кордоном, вона в багатьох випадках якраз зумовлена тим, що ти перебуваєш в чужому середовищі і тобі треба себе якось ідентифікувати.Ніхто себе не намагається ідентифікувати з російськомовними українцями, а навпаки, стараються показати, що вони представляють тут Україну, представляють тут народ, який бореться. І, звичайно, саме успіхи нашої оборони, як би ми до цього не ставилися, але це успіхи з точки зору закордоння. Жодна країна не дозволила собі стільки боротися з переважаючим ворогом.Вона також певним чином відображається на національній гордості, на мобілізації внутрішній, на допомозі Україні, тому що давайте не забувати про те, що ті ж закордонні українці також є частиною великої української спільноти, яка допомагає Україні, яка скидається на дрони, скидається на допомогу в закупівлі різного обладнання, постачання гуманітарки.Тільки в одній Варшаві функціонує понад 20 організацій, які навзаєм допомагають, а також допомагають і фронту, і регіонам, допомагають в розвитку бізнесу. Тобто, це все-одно українське життя. І його треба розуміти, його треба підтримувати і, звичайно, протидіяти тим проросійським чи російським тенденціям. Адже російська пропаганда, російська дезінформація, російські спецслужби надзвичайно тут активні, і вони намагаються використати будь-які, навіть самі невинні дії для того, щоби розпалювати ворожнечу. От подивіться, будь ласка, на прем'єра Туска, який чітко написав, що ті самі російські агенти використовують ситуацію для того, щоби вбити клин між Україною і Польщею.Власне, напевно, найкращі тут ліки, щоби було важче ці клинки вбивати - це краща обізнаність, аби українці краще розуміли поляків. Мені не йдуть з голови слова Романа Вощука про те, що українці досить погано розуміють польську політику і досить погано розуміють польську історію.Ми закидаємо це полякам, але ми так само… ну, от ми зараз з вами розмовляємо, і, в принципі, вчора була, наприклад, річниця сумнозвісного наказу Єжова, за яким понад 100 000 поляків і польських офіцерів були розстріляні в 39-му році. Це цифри, які більше, ніж навіть офіційні, які стосуються Волинської трагедії.У нас днями буде річниця битви за Варшаву 1920 року, де вся українська армія, яка на той час лишалася, нехай вона була в складі трошки більше дивізії, але в повному складі воювала на боці Польщі, і зробила свій внесок у те чудо над Віслою, коли армія Будьонова була зупинена.Я абсолютно з вами згодний. Дивіться, на жаль, чомусь завжди і медіа, і політики звертають увагу тільки на складні сторінки історії. Звичайно, ми не повинні забувати про Волинську трагедію чи Волинську різанину, про яку говорять в Польщі, але другою стороною цієї медалі є також десятки тисяч вбитих українців, які загинули як на Волині і Галичині, так і на території сучасної Польщі. Це також наше завдання, повертати собі історичну пам'ять, вшановуючи тих, хто там загинув. Звичайно, не виправдовуючи злочини, вчинені проти поляків. Тому що шлях до примирення, він іде тільки через взаємне вибачення і через вшанування пам'яті тих, хто загинув. Тобто питання ексгумації, питання пошуків, які ми з листопада минулого року розпочали. Це тоді міністр закордонних справ Андрій Сибіга взяв на себе політичну відповідальність, відписав відповідну заяву з польським колегою. Через майже місяць почала роботу відповідна робоча група і ми вже мали в травні перші ексгумації в Тернопільській області. На сьогодні триває черговий етап ексгумації в Львові, де поховані солдати війська польського з 39-го року. Я маю надію, що у вересні, у жовтні максимум почнуться пошукові роботи тут, на території Польщі, де наша група також приїде проводити відповідні дії.На черзі відповідні дозволи на певні місця на території Волині. Тобто, це шлях, яким правильно іти. Оскільки ми розділяємо спільні європейські цінності, ми маємо вшанувати пам'ять тих, хто загинув і гідно їх поховати. Звичайно, це чутлива тема, але в нас багато сторінок спільної історичної пам'яті, які мають досить серйозний вплив взагалі на становлення і розвиток наших народів.Давайте згадаємо Грюнвальд, давайте згадаємо про Гадяцьку угоду, давайте згадаємо про битву над Оршею. Є дуже багато історичних фактів, згадаємо ту ж другу Річ Посполиту. Не все ж так було, не все будувалося на протистоянні. Були українські депутати в польському сеймі, була діяльність "Просвіти", тобто українське життя на території Республіки Польської зовсім по-іншому розвивалося, ніж на території Радянської України. Про це також треба говорити.Наприклад, один з позитивних факторів, який прив'язаний до нашого з вами університету, це те, що в 30-му році було засновано дипломатичні студії, для вчилися і українці, і поляки, і пізніше ставали відомими дипломатами. В цьому році ми якраз від визначаємо 95 років від започаткування цих студій, які були ще раніше, ніж у Віденській дипломатичній академії. Таких речей дуже багато.Ми зараз говоримо про Львівський національний університет, я так розумію. Так, так, так. Якщо ми говоримо про Чудо над Віслою, то на цьому тижні, 14 серпня, ми проводимо акцію, яка називається "Полум'я братерства", де вшановуємо пам'ять українських військових, які воювали поруч з польськими військовими. Тут є в Варшаві цвинтар, де похований якраз генерал Безручко і багато інших козаків і офіцерів армії УНР. Це надзвичайно позитивний елемент українсько-польської історії.Я також закликаю наших громадян долучитись до цієї акції на території України, підтримати акції проведення вшанування пам'яті на кладовищах, де поховані польські військовослужбовці, Не секрет, що і сьогодні багато поляків воюють за Україну. Це також показник того, що Україна не є сама і що загроза зі сходу, вона нас об'єднує.Є ідея, яку висловила міністерка освіти Польщі про те, що Україна і Польща могли би узгодити підручники з історії. І це, напевно, конструктивна ідея, але там були такі нотки, що Польща буде вимагати якогось свого трактування, наприклад, фігури постаті Бандери і діяльності УПА, ну і операцій, звичайно, які УПА проводили в 40-х роках на Волині.Дивіться, насправді, в нас різне трактування історії, і в тому є якраз демократичний підхід, що кожен має представляти свою позицію. Там, де є факти беззаперечних злочинів, ще раз повторюсь, їх треба засуджувати, щодо обох народів. Але ніхто не зможе Україні, тим паче Україні сьогодні, яка доволі мобілізована і захищає себе в збройний спосіб, диктувати умови формування історичної пам'яті.Ми готові дискутувати, ми запропонували для цього створити чи відновити діяльність форуму істориків. Ми запропонували відновити діяльність так званого громадського форуму чи форуму партнерства, який існував до 2019 року. Ми очікуємо також на відновлення діалогу між інститутами національної пам'яті. Оскільки в нас є новий голова, я сподіваюсь, що в Польщі також буде новий керівник, оскільки колишній керівник Польського інституту Національної пам'яті став президентом Польщі, пан Навроцький. І це якби відкритість української сторони до діалогу. Звичайно, ми комунікуємо також на рівні міністрів освіти. Нещодавно резонансу набув якраз лист пані міністерки, стосовно одного з підручників українських, де, на думку польської сторони, було некоректно висловлено щодо якраз оцієї Волинської трагедії.Тобто, це питання діалогу. У нас є одна група, яка давно пробує найти спільні точки дотику для формування цього підручника. Зараз, я думаю, настав час для того, щоби активізувати роботу і, можливо, певним чином змінити підходи до роботи цієї спільної групи.Це, до речі, добра практика, оскільки в Європейському Союзі багато країн між собою домовлялися про те, як вони подають спільну історію, даючи просто факти без трактовки, які пізніше вчитель історії викладає під тією чи іншою конотацією, в залежності від країни. Звичайно, ми можемо на таку співпрацю піти, і українська сторона декларує повну готовність до такої взаємодії.Ви знаєте, у нас понад 30 років існували різні комісії істориків і були дуже непогані діалоги, ще Кошматика, наприклад, професор Гуть наш і так далі. І здається, були якісь консенсусні рішення, були якісь заяви, зрештою, жести президентів, але воно якось не приводить до якогось результату. І ми, мені здається, в той час живемо, коли дуже важливо, щоби була якась дискусія.Умовно кажучи, один фільм Волинь міг змінити більше громадську думку, ніж, наприклад, десяток важливих наукових конференцій, які залишалися там, у вузькому колі посвячених. От як нам перервати це?Дивіться, давайте подивимося на історичну політику Польщі. У Польщі існує суспільний консенсус щодо історії чи її польського бачення історії, і це підтримується не тільки істориками чи політиками, це підтримується всім суспільством.Тобто є певний моноліт. Цей моноліт збудований на сформованому баченні, і для того, щоби довести свою ідею, ми також маємо сформувати свій моноліт. Давайте подивимося на нашу історичну думку. Ми ж до 14-го року до історії ставилися як до чогось другорядного.У нас тільки зараз публічна, чи, вірніше, така популярна історія набула популярності завдяки тому, що ми використовуємо YouTube, інші можливості запису. Ми тепер розповідаємо про історію людською мовою, а не за книжками тими тих істориків, які давно писали ще історію КПРС. Перепрошую, при всій повазі до наших відомих істориків.Нам на сьогодні потрібно, насамперед для себе виробити консенсус історичної думки в Україні, який буде трансмітований до суспільства. Як ми ставимося до історії Другої світової війни, як ми ставимося до таких постатей, як Бандера, Шухевич і інші лідери національно-визвольного руху, як ми їх називаємо, і як цю ідею презентувати на закордон.Тому що у нас виникає, насамперед, проблема всередині суспільства - відсутність єдиної думки чи узгодженого підходу до цих подій. Але це наш елемент становлення і наше розуміння, щоб без основ, без історії, без ідентичності, немає держави, немає майбутнього. Тому це наше базове завдання, з яким ми потім маємо виходити на комунікацію з партнерами, також презентуючи свій підхід.Бо навіть в Україні мало хто знає… хтось може чув про акцію Вісла, хоча це не була кривава акція, це було переселення. Але ніхто не знає, наприклад, про село Сагринь, чи про Павлокому, чи про Березівці. От я вам чесно скажу, я поїздив зараз по східній Польщі, і на декількох цвинтарях я знайшов десятки могил з моїм прізвищем, з прізвищем Боднар.Це означає, що там жили українці якісь, можливо не мої родичі безпосередні, але точно однофамільці, які загинули чи трагічно, чи поховані там в наслідок природньої смерті. Це показує про те, що історичну пам'ять треба зберігати і опікуватись нею. І це також завдання не тільки держави, але й суспільства. І з цим якраз оцей меседж про те, що ми маємо формувати свою історичну політику, яка базується на наших національних інтересах.Один з таких польських популяризаторів, власне, українського погляду на ті складні сторінки - це професор-емерит Казімєж Вуйцицький, який дуже часто, до речі, буває в Україні, допомагає, волонтерить, щось привозить для фронту. І він автор книжки "Історія ОУН-УПА для поляків". На жаль, немає українського перекладу, він може бути корисний для нас, тому що це був би також погляд поляка, власне, на нашу історію, але приязного дуже до українців. І він каже, що, можливо, одна з проблем, чому українцям важко буває донести свій погляд на історію, окрім того, що в поляків, очевидно, також є комплекс жертв, це те, що поляки не звикли сприймати українців модерною нацією.Це його слова, достатньо дипломатичні. Наскільки це є проблема, наскільки поляки мають позитивний погляд на Україну, враховуючи те, що вони справді подолали дуже великий шлях, там, де Україна, умовно кажучи, з 90-х була менш успішною?Ну, тут трошки не так. Дивіться, я коли їхав з попереднього місця роботи, з Анкари до Польщі, мені здавалося, що я їду в полум'я, на мінне поле. Насправді це приязна, дружня країна, з якою треба працювати і якій доводити свою позицію. Поважають, звичайно, сильних. А Україна сьогодні сильна. Якими би ми не були збомбардованими і знекровленими, ми все-одно маємо найкращу, найсильнішу армію, найновіші технології.  нас великий потенціал до співпраці і є що запропонувати, від зброї і технологій до якихось певних смарт-рішень. Наприклад, як функціонують місцеві органи влади, як функціонують школи в час війни, як ми формуємо міжнародну політику чи міжнародний погляд на триваючу російську агресію проти України. Тобто багато речей, які вже сьогодні, навіть з погляду Варшави, є доданою вартістю.Я ні разу не чув, щоб до мене, як до посла, чи до України, як держави, ставилися як до чогось другорядного чи менш вартісного. Навпаки, всі політики, от буквально всі, може, я не спілкувався там з Брауном і його оточенням, але всі політики, з якими я спілкувався, вони говорять, що захоплюються силою духу України, переживають за нашу оборону і хто чим може допомагає.От чесно, я ще не зустрів жодного політика, який би сказав, що в 22-му році або не їздив на кордон помагати біженцям, або не приймав вдома когось. При чому, це не просто одна-дві сім'ї, це десятки людей, які проходили через допомогу того чи іншого політичного діяча. Я вже не говорю про звичайних громадян. Тому нам самим не треба формувати собі комплекси. Ми зараз велика європейська держава, яка показує, яка змінює, по-перше, геополітику і показує приклад іншим. І це те, що я зараз пробую формувати тут, мовляв, беріть наш досвід і ставте собі на озброєння. Бо якщо ви інвестуєте в сьогоднішні танки чи гелікоптери, вам завтра вони будуть не потрібні, вони просто будуть знищені в перший день війни. А новочасні технології, виробництво, десь, не знаю, під землею там чи децентралізоване, це набагато ефективніший спосіб протидіяти переважаючому ворогу. А ворог, ми всі бачимо, для нас один - це Російська Федерація. Я стежу за настроями в соцмережах, коли заходить мова про якісь скандали з Польщею, чи якийсь зірваний прапор з якоїсь установи української, чи це розсипане збіжжя, наприклад, на кордоні, які зразу викликають гостру реакцію.І кожного разу я побоююся, знаєте, ви сказали про комплекс неповноцінності, меншовартості, це те, що точно описує наші стосунки колись, принаймні, з Російською Федерацією. Але мені здається, що комплекс меншої вартості має, умовно кажучи, аверс і реверс, дві сторони. І з одного боку, це підвищення когось іншого і применшення себе, а з іншого боку це заперечення власних недоліків і що може так само заважати змінюватися.І Польща в цьому сенсі для нас в принципі готовий приклад того, щоби наслідувати якісь практики добрі. ЦЕ країна, яка, з рештою, в п'ять разів збільшила ВВП, в дуже короткий термін провела успішні реформи і яка в цілому має подібну ментальність і подібну мову. Польська мова ближче до української, це визнають і поляки, і лінгвісти.Тим не менше, чи цей комплекс меншовартості не запрацює зараз в інший бік в стосунках з Польщею, коли українці будуть відкидати нового старшого брата з його порадами?А в нас не буде старшого брата. Україна сьогодні пережила такий стрес війни, що старших братів у нас навіть в Вашингтоні не було.Те, що ми мусимо сьогодні, в умовах важкої війни і пресингу з різних сторін знаходити рішення, це не означає, що ми будемо собі обирати патрона. Багато хто до нас буде приходити за порадами, за допомогою. І нам треба себе представити, як велику європейську державу, яка має що сказати, голос якої чутний в міжнародній спільноті, і суб'єктність якого ніхто не знецінює.Звичайно, для декого з польських політиків, можливо, це і грає роль, що тепер Київ комунікує напряму зі всіма столицями і так далі. Але це, мені здається, вже видима історія з 22-го року і ніхто цьому не дивується. Навпаки, нам не треба собі нав'язувати, знову ж таки, вже майже неіснуючого комплексу меншовартості, оскільки ми його побороли, вибиваючи росіян з-під Києва. Нам треба собі будувати своє місце в Європі. А воно, при розумній політиці досить суттєве і важливе. Давайте просто порахуємо, ким ми можемо бути в Європі з поляками, якими ми можемо бути самостійно в Європі. Тобто, якщо ви подивитесь на домінуючий в Європі тандем франко-німецький, він може бути, як-то кажуть, збалансований Україною і Польщею, навіть з простими голосами в Європарламенті.Я не говорю вже про якусь конкретну участь в прийнятті рішень, у вирішенні тих чи інших проблем геополітичного характеру і так далі. Тобто сьогодні нам важливо не втратити оцю додану вартість, яку ми набули під час війни, нашу суб'єктність і те, чим ми можемо зміцнити і Євросоюз, і НАТО: тобто військову і технологічну спроможність.І якщо ми це правильно використаємо, то наше місце в Європі гарантоване. Ми швидкими темпами зможемо модернізувати країну, як це зробили зробила Польща, як це зробили деякі інші країни, які пройшли досить швидкий шлях трансформації. Ми говоримо зараз про взаємовигідні економічні або інші стосунки, питання безпекові, це очевидно, це зрозуміло і це те, що підштовхує дві країни до співпраці. Якщо казати про культуру, українські громадяни воленс-ноленс можуть назвати якихось відомих акторів російських. Та ми, з рештою, починали з того, що велика кількість українців, очевидно, пішла на цього білоруського репера у Варшаві. І ви не розумієте для чого, я не розумію для чого. Питання в тому, що більшість українців взагалі не знають, наприклад, польських кінозірок чи телезірок, не цікавляться польською музикою.У мене навіть є відчуття, що цікавляться менше, ніж поляки, які все-таки ходили на концерти того самого Вакарчука чи інших українських гуртів, які успішні всі ті 30 років в Польщі. Чи не настав час трошки нам розвернутися також і культурно, і більше пізнати польського ніж російського в даному випадку.Дивіться, це взагалі відкритість на Європу. Тобто в нас це не тільки з Польщею. Але давайте подивимося на об'єктивну, на фактичну сторону справи. Якщо ви прийдете сьогодні, наприклад, до "Книгарні Є", там є велика кількість перекладів польської літератури, яку можна купити, почитати, зрозуміти, чим зараз живе сучасна Польща.Ті українці, які перебувають в Польщі, хочеш-не хочеш, як ви сказали, воленс-ноленс, слухають радіо, телебачення, де, звичайно, частини польської культури присутні, ходять до польських кінотеатрів. Велика кількість українських акторів і представників різних театрів, естради, також виступають в Польщі. І це не тільки українці, які ходять на їхні концерти, але це також і польські громадяни.Деякі виконавці є доволі успішними, наприклад наші театральні трупи. Є українські гурти, які приїжджають. Звичайно, можливо, я не до кінця можу зрозуміти, наприклад, чи подобається комусь польська естрада, але мені здається, що зараз ми трошки в односторонній позиції, оскільки до України мало хто може приїхати. Є там десятки, можливо, волонтерів, які на постійно їздять, які відчувають Україну, які не бояться, але все-таки маса європейців тримається осторонь через війну, а декому, можливо, прямо заборонено приїжджати до України, щоб презентувати себе. Я сподіваюсь, що ця ситуація серйозно зміниться після війни, і оце взаємне культурне проникнення, воно якраз матиме двосторонній рух, аби Україна більше відчувала Європу. Європа, мені здається, вже доволі добре пізнала українську культуру, українську естраду. І, звичайно, наше завдання, як дипломатії, також формувати і українську мову, і українські культурні надбання, і вплив, і вклад України в світову культурну спадщину. От, власне, повертаючись до проблем українців в Польщі, до громади української в Польщі, точніше. Ми згадували чоловіків молодих, які прийшли на концерт, але величезна кількість громади, це є жінки, це є діти, які ходять до польських шкіл. Віднедавна вони мусять обов'язково ходити на заняття польською мовою, і завжди є питання: якщо дитина розмовляла російською мовою і мова також спілкування в родині, а також є обов'язково польська, чи вона мусить ще тягнути українську мов? Я маю особисто кілька прикладів, коли українськомовні діти, не тільки, до речі, у Польщі - це проблема і в Австрії, і в Німеччині, потрапляючи в українські ніби класи, змушені переходити на російську, вчити російську деколи навіть. Просто тому, що є тиск оточення, навколо всі розмовляють російською. Чи це є проблема і як можна на неї впливати? Чи ви як посол з цим стикаєтеся? Насправді, з російською мовою тут менше проблем. На сьогодні десь приблизно 148 000 дітей входить до польських шкіл українських. В основному вони навчаються польською мовою, бо це польська система освіти. Є десятки шкіл, зокрема в Варшаві є 10 шкіл українських, де хтось функціонує виключно на українській програмі, всі предмети викладаються українською мовою. Є школи, які зараз, після введення минулого року закону про обов'язковий шкільний обов'язок, мають партнерські школи польські і вони інтегруються. Фактично, це білінгвальна система українсько-польська: вони мають дві частини програми, і українську, і польську.І є частина виключно українських шкіл, які створені для української громади. Це для української меншини, це польські державні школи, які фінансуються з польського державного бюджету. Це чотири школи, де все викладання ведеться українською мовою з відповідними викладачами і програмним забезпеченням. Звичайно, проблем багато. Як в кожному суспільстві, яке приймає іноземців, перша проблема, звичайно, мовна. Діти, які йдуть до польської школи, вони стикаються, насамперед, з мовним бар'єром, який, в принципі, доволі швидко долається. Є деякі випадки булінгу, але, як правило, батьки дають собі раду разом з дітьми, як реагувати в тій чи іншій ситуації. Бувають, що переводять до інших шкіл або до українських шкіл, але здебільшого знаходять шляхи вирішення комунікації з іншими дітьми, з викладачами чи вчителями, з керівництвом шкіл.Зараз, наприклад, ми допомогли одному з наших професорів розробити програму викладання української мови як другої іноземної і, відповідно до польського законодавства, можна впроваджувати цю мову на вимогу батьків. Якщо певний процент батьків висловлює таке прохання, то дирекція школи мала би позитивно розглядати такі звернення і впроваджувати вивчення української мови як предмету, як другої іноземної.Це елемент збереження української ідентичності. Окрім того, є так звані суботні школи або позашкільні пункти навчання мови, які також використовуються досить сильно, як для меншини, так і для біженців, назвемо це так, розділимо. Для того, щоби вивчати і не забувати мову, вивчати основи літератури та україністики.Далі, якщо підемо до університетів, то ми зараз працюємо над тим, щоб сформувати чи залучити, вірніше, польські університети до коаліції українознавчих студій, які були засновані за ініціативою першої леді Олени Зеленської. І зараз вже є попередня згода шести навчальних закладів.Поки ми ще з ними угоди не підписали, не буду їх називати, але ми працюємо з ними, щоб ті заклади, Інститут україністики, кафедри, окремі викладачі, які викладають українську мову, вони якраз були тим балансом традиційній русистиці, традиційній славістиці, які певним чином займали свої ніші взагалі в європейських університетах, не тільки в Польщі.Ну і давайте подивимося на Польщу, як на країну, яка, скажемо так, не завжди толерує російськість і має певні свої історичні підстави для цього, щоб не допускати посилення російських впливів в своєму середовищі. Тому тут якраз проблем з російською мовою менше.Навіть є зворотня історія, коли деякі діти, які приїжджають з сходу України, відчувають певний пресинг з боку українськомовних дітей, тому це також треба враховувати, але, звичайно, це ці питання долаються шляхом діалогу. Діти повернуться в Україну? Що для цього треба? Якщо ви запитаєте біженців, то більш ніж 70% кажуть, що хочуть повернутися.Тому що більшість з них залишили частини сімей вдома, тобто батьки, як правило, або на фронті, або залишились в Україні, працюють чи займаються волонтерством. У доброї частини є, звичайно, житло, є колишня робота чи там бізнес якийсь.Мені здається, що тут та частина біженців набула певного додаткового досвіду і я не виключаю, що це зворотнє повернення до України якраз-таки буде з доданою вартістю, оскільки багато хто стикнувся з формами і методами функціонування держави, які у нас також треба буде запровадити.Тобто, деякі речі ми можемо запропонувати: візьміть навіть "Дію" чи будь-який інший застосунок, які є в нас доволі прогресивними, але, наприклад, у питанні функціонування державних установ нам треба багато чому у поляків ще вчитися. 

Детальніше про атаки окупантів в етері Громадського радіо розповів командир роти безпілотних авіаційних комплексів 2-го батальйону 68-ї єгерської бригади на позивний "Фурія". "Насправді ситуація є досить критичною. Ворог здійснив маневр, який ніхто не очікував. Він прокинув свої диверсійні групи, які змогли просунутися в глибокий тил і перекрити нашу логістику", - прокоментував він.Водночас "Фурія" додає: "Але наші сили постійно відбивають атаки, і в принципі там ворог зробив невеликий виступ, який можна обрізати та взяти військових РФ в полон. Для того наші сили залучили резерви, відповідно дали нові бригади, які можуть дати відсіч ворогу".Щодо причин прориву росіян на цьому напрямку він зазначив: "Ворог зараз розробив дуже класну тактику замаскованих диверсійних груп. Вони прощупують на всіх стиках бригад нашої лінії фронту місця, де є слабинки. І як тільки вони знаходять якесь слабке місце — одразу закидають м’ясними штурмами". "На наших позиціях, як завжди, не вистачає піхоти. Командування про це завжди говорить, але ніякої допомоги не було. І, відповідно, вони просто закидали м’ясними штурмами та зробили прорив", — наголосив військовий.Водночас, за словами військового: "Ситуація, ніби, за вчорашній та сьогоднішній день трохи покращилася. Наші почали давати відсіч ворогу і посувати їх трошки назад. Ворог дуже швидко накопичує свої резерви в живій силі. Тому, ми поки стараємося відбити їхні штурми".  

Як початок анекдоту: "Президенти США та РФ випадково зустрілися на Алясці". Зустріч ніхто не планував — усе сталося через "зіпсований телефон" Віткоффа та бажання Трампа продовжити свою "миротворчу серію" припинивши війну в Україні.Спробуємо звести все до купи:1.  Ніхто не знає, що з цього вийде — оскільки зустріч ніхто не планував. Звісно, Путін може перечитувати конспекти з історії середніх віків, згадуючи, як половці тисячу років тому шукали російський слід під Києвом. Але швидше за все, мета зустрічі — перевірити, наскільки Путін готовий до переговорів. Як це й описують Дональд Трамп та Марко Рубіо. І, яке каже американський президент, для цього буде достатньо перших двох хвилин. Вони й стануть вирішальними для того, куди рухатися далі. 2.  Чекати прориву не варто. Про це прямо кажуть самі американці. Зазвичай зустрічі лідерів готують заздалегідь — узгоджують технічні деталі, проводять підготовчу роботу. А на самій зустрічі домовляються лише принципові питання. Читайте також: Пастки АляскиЗустріч на Алясці ж абсолютно нестандартна, бо ніхто не розуміє, що будуть обговорювати. Тому й очікування від неї мінімальні. Лиш є ризик, що бажання Трампа "припинити війну за будь-яку ціну" обернеться тим, що платитиме саме Україна, і ціна буде неприйнятною.3.  Оскільки ні Україна, ні Європа участі в переговорах на Алясці не беруть, домовленості стосовно територіальних поступок не матимуть сенсу. Просто тому, що виконувати домовленості мають Росія та Україна. Якщо наша держава відсутня, то предметом торгу можуть бути або поступки Росії, або поступки, узгоджені з Україною. Найгірший для нас сценарій – Путін переконає Трампа припинити підтримку України. Зокрема зброєю, оплаченою європейцями. Але наразі незрозуміло, що такого цінного може запропонувати Путін, щоб Трамп на це погодився. Лише місяць тому американці переконали Європу суттєво збільшити свої оборонні бюджети та витрачати ці кошти на закупівлю зброї у США. Тож незрозуміло, з якої причини Вашингтон мав би відмовлятися від європейських грошей.Впродовж тижня ми чули численні заяви європейських лідерів. Важливо, що вони не лише підтримують Україну, а й прямо висловлюються на підтримку миротворчої місії Трампа щодо припинення вогню. Тобто, зрозуміло: Європа у будь-якому разі витратить ці гроші на допомогу Україні. Знаючи комерційний підхід Дональда Трампа, дуже малоймовірно, що він відмовиться від європейських коштів.Інакше кажучи, щоб змусити Трампа відмовитися від постачання зброї Україні, Путін має запропонувати йому щось надзвичайно цінне.Читайте також: Червоні лінії перед Аляскою4.  Зараз часто звучить слово "Арктика". Мовляв, Путін запропонує американцям розвивати арктичний басейн, качати нафту. Але це абсолютно непорівнянні речі. Арктика – не про бізнес. Так, там є багато природних ресурсів, але видобувати їх настільки важко й дорого, що за останні 50 років ніхто не наважився туди інвестувати. Якщо в аравійських пустелях достатньо "встромити" трубу в пісок, і нафта потече, то в Арктиці треба починати практично з нуля – будувати заполярні міста, проєктувати криголами. Економічно виправданим це буде лише за цін на нафту 150–200 доларів. А в умовах "зеленого переходу", коли світ поступово відмовляється від рідкого палива, у цьому немає особливого сенсу.Отже, Арктика – це не про економіку чи заробіток, а радше про геополітику. А у США ніколи не бракувало геополітичних проєктів.Інакше кажучи, єдине, що Путін може "продати" Трампу з реальною цінністю, – це припинення вогню в Україні.5. Я чув безліч версій щодо того, як розуміти фразу "розмін територіями". Тут величезне поле для спекуляцій – британська газета "The Times" навіть намалювала чотири карти.Я ж виходжу з того, що кажуть самі американці: жодна угода не передбачатиме капітуляції України. Пропозиції здати Росії неокуповані території Київ відкидав ще кілька місяців тому як несерйозні.У цьому контексті важлива позиція Європи. Лідери країн уже тиждень заявляють про підтримку миротворчої місії США щодо припинення вогню, але водночас наголошують на неприйнятності капітуляції. На такому тлі домовлятися за їхніми спинами про капітуляцію – це, як мінімум, поставити під сумнів власні шанси на Нобелівську премію миру.6.  Про які "розміни територіями" може йтися – я минулого тижня робив окремий пост. При встановленні припинення вогню насамперед визначають лінію розмежування. Під час бойових дій армії часто перемішані, і важко визначити, кому належить той чи інший населений пункт. У рамках технічних процедур сторони домовляються, яка територія під чиїм контролем залишається. Лінія розмежування не може проходити посеред вулиці – має бути чітко зрозуміло, де закінчується зона контролю однієї армії й починається зона іншої.Не обов’язково, що все відбудеться саме так, але це розуміння відповідає багатьом фактам, які ми знаємо.У будь-якому разі, часу залишилося небагато. Так, не можна виключати, що сторони домовляться про щось, чого Україна не зможе прийняти. Але з усього, що ми бачимо, найбільш імовірний результат зустрічі – відсутність будь-яких рішень. Путін не погодиться на мир, Трамп – на міфічну Арктику. Максимум – оголосять про "перемир’я у повітрі", на яке і Росія, і Україна можуть погодитися досить легко, адже ці 3,5 роки показали: удари по тилових містах не мають прямого впливу на ситуацію на фронті.ДжерелоПро автора. Микола Княжицький, журналіст, народний депутат УкраїниРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.

УНІАН підготував добірку нових фільмів – як в кінотеатрах України, так і онлайн.

У попа була собака… Трамп та Путін зустрінуться найближчим часом, аби покласти край війні в Україні. Це ми вже чули. І не раз… Також Трамп зустрінеться із Зеленським. А можливо, вони зустрінуться всі втрьох. Зустріч відбудеться на Алясці наступної п'ятниці, 15 серпня. Або не відбудеться. Тиждень нині довгий і "всяке може буть". У нових "мирних планах" українців насторожують кілька речей. По-перше, ініціатива про височайшу зустріч виходила з Кремля. По-друге, за натяками держсекретаря Марка Рубіо (а потім - і самого Трампа), ключовими питаннями стануть питання обміну територіями. І мова тут йде явно не про звільнення вже окупованих московитами українських територій. По-третє, з переговорного процесу фактично виключено європейських партнерів. І треба сильно брати очі в руки, аби не проґавити момент виходу за власні "червоні лінії". Звісно, що для Трампа сам факт бодай якогось миру значно важливіший за його конкретні умови. Він уже помирив Індію з Пакистаном, Азербайджан з Вірменією та Іран з Ізраїлем. Попереду - Нобелівська премія миру, якій заважає українсько-російська невизначеність. Лаври всесвітнього миротворця не дають дідові спокою. Але нам до того діла не має бути. Нам своє робить. Для більшості з нас єдиною прийнятною умовою розвитку ситуації є повне і безумовне зникнення Російської Федерації... Справедливості ради треба сказати й таке: немає такого мирного договору, який би задовольнив всіх українців. Оскільки для більшості з нас єдиною прийнятною умовою розвитку ситуації є повне і безумовне зникнення Російської Федерації в якомусь метафізичному проваллі, і щоб Путін висів на смереці. А це в найближчій осяжній перспективі реальним не є. Розуміємо, що старий плешивий бункерний щур намагається уникнути чергових санкцій, які можуть поховати його гнилу імперію. Він не відступився від своїх глобальних планів і не відмовився від ідеї знищення України, як незалежної держави. Мусимо про це пам'ятати. Поки що - чекаємо і сподіваємося. Без особливих надій та ілюзій. Так воно буде безпечніше й далекоглядніше. Бо, якщо на україно-російських теренах запахло черговим перемир'ям, то нас - досвідчених та битих - це трохи напружує. Ми ж-бо вже знаємо, що кожне таке "перемир'я", як правило, закінчується ескалацією і масованими ракетними атаками з боку навіженого московського улусу. Індійський НПЗ "Роснєфті" другий тиждень не може знайти судна для перевезення пального... А що Трамп-миротворець? У вільний від миротворства час Трамп кошмарить Індію. Вже впроваджено 25% тарифів. За нафтову торгівлю з Росією та опосередковане фінансування російської агресії в Україні. Індійці санкцій бояться, хоч і намагаються показати, що це не так. Індійський НПЗ "Роснєфті" другий тиждень не може знайти судна для перевезення пального - відмовляються навіть внутрішні перевізники. Складається враження, що Індія має стати наочним прикладом Китаю, якому Дональд Трамп поки не наважується кинути відкритий виклик. Міністерство юстиції та Державний департамент Сполучених Штатів оголосили нагороду у розмірі 50 мільйонів доларів за будь-яку інформацію, що допоможе в затриманні та арешті президента Венесуели Ніколаса Мадуро… Я так гадаю, що президент Венесуели Ніколас Мадуро, скоріше за все, мешкає в Венесуелі… Не знаю, чи достатньо цієї інформації для отримання справедливої винагороди… Загалом, на тижні все, як зазвичай. Турбулентно й непевно. Але йдемо собі вгору, як той "син народу" з Франкового "Декаданта". Про допомогу Україні. Державний департамент США затвердив потенційний продаж Україні послуг з ремонту, технічного обслуговування та логістики для гаубиць М777. Загальна вартість проєкту - 203,5 мільйона доларів. ВПС США мають намір передати Україні 2500 бомб GBU-39. Це - "розумні", плануючі бомби, які допомагають стримувати атаки орди на фронті. Швеція, Норвегія та Данія спільно виділять мільярд доларів на ініціативу НАТО з постачання Україні американської зброї. Допомога буде надана в рамках нової ініціативи Prioritized Ukraine Requirements List (PURL). Перші надходження зброї та боєприпасів у рамках цієї ініціативи розпочнуться вже наступними тижнями. Варяги приходять на допомогу Києву, як і півтори тисячі років тому. Міністр оборони Нідерландів Рубен Брекельманс оголосив про нову військову допомогу Україні, до якої входять комплектуючі та ракети для систем ППО "Patriot". Дрони СБУ вразили відразу п'ять російських винищувачів на військовому аеродромі в окупованих кримських Саках, знищено також склад озброєння Операція Служби безпеки України "Павутина", спрямована проти ворожої авіації, потроху стає довготривалою. В ніч на понеділок дрони СБУ вразили відразу п'ять російських винищувачів на військовому аеродромі в окупованих кримських Саках, знищено також склад озброєння. А напередодні безпілотні сили СБУ вразили аеродром зберігання російських "шахедів" у Приморсько-Ахтирську та військовий завод "Електроприлад". Завдано результативного удару по Новокуйбишевському НПЗ, нафтозаводу в Рязані та по Афіпському нафтопереробному заводу в Краснодарському краї. Вражено також нафтобазу поблизу Сочі. В ніч на середу завдано дронового удару по нафтобазі в Брянську: щонайменше - десять потужних вибухів. На території Запорізької області знищено російську систему ЗРК С-300. Внаслідок результативних українських ударів по нафтовій інфраструктурі, на Московщині рекордно здорожчав бензин. Reuters з посиланням на власні джерела, повідомило, що через атаку дронів повністю припинив роботу НПЗ у вищезгаданому Новокуйбишевську, а в Рязані - вдвічі скорочено потужності. За оцінками фахівців, для відновлення знадобиться від кількох місяців до півроку. Загалом доходи російського бюджету від нафти та газу у липні впали безпрецедентно - на 28%. За рік московицька казна недоотримала 10 мільярдів доларів. Це наслідки санкцій та ударів по російських НПЗ. Як бачимо, міф про Росію як про бездонну бензоколонку - був суттєво відкоригований Силами оборони. На Донбасі немає води. Зовсім. У великих містах воду подають 2-3 рази на тиждень. Здобули! Як влучно зазначив письменник і блогер Антон Санченко: Донбас завжди кричав, що годує Україну, а з'ясувалося, що то Україна Донбас поїла… Уряд України запросив у США допомогу у виявленні ворожої агентури на вищих та середніх щаблях української влади. Краще б звернулися до українських користувачів Фейсбуку Уряд України запросив у США допомогу у виявленні ворожої агентури на вищих та середніх щаблях української влади. Краще б звернулися до українських користувачів фейсбуку. Там добре знають всю ворожу агентуру, на всіх щаблях. Ліпше за американців. Уряд Юлії Свириденко після багатьох зволікань, поліграфів та інших митарств, затвердив Олександра Цивінського на посаді голови Бюро економічної безпеки (БЕБ). Будемо вважати, що це ще одна перемога Картонкового майдану "заднім числом". Сподіваємося також на реальні результати боротьби з корупцією, бо ми аж досьогодні живемо в унікальній країні, в якій корупція ніби й є, а корупціонерів ніби й нема. Якщо ви вважаєте, що вашу роботу недооцінюють, то почитайте останню доповідь Організації об'єднаних націй. Ця організація підготувала доповідь, в якій скаржиться, що ніхто не читає її доповідей. "Занепокоєність" та "стурбованість" - неходовий товар в сучасному буремному світі. Така планида. На закінчення тижня мушу згадати давній, але актуальний вислів мудрих: дай нам, боже, здолати, те що ми можемо здолати, і прийняти те, що здолати не можемо. І (найголовніше) - відрізнити друге від першого. Тримаймося!

The Mission of «Sprava Hromad»is the support of our army. The key to victory at the front is the support of the army in the rear! Now again, as in 2014, the army needs our unity in matters of aid!Starting with basic things like clothing, and ending with high-precision equipment, such as optical-radio-electronic surveillance complexes, our community buys and supplies the troops with everything they need, which forms a new, more advanced army! In this process, we, Public Affairs, take over all the routine processes from "understanding what the military needs to beat the enemy" and ending with handing him the keys to the dream equipment! However, we can overcome this path only under one condition: only together with you!

У попа була собака… Трамп та Путін зустрінуться найближчим часом, аби покласти край війні в Україні. Це ми вже чули. І не раз… Також Трамп зустрінеться із Зеленським. А можливо, вони зустрінуться всі втрьох. Зустріч відбудеться на Алясці наступної п'ятниці, 15 серпня. Або не відбудеться. Тиждень нині довгий і "всяке може буть". У нових "мирних планах" українців насторожують кілька речей. По-перше, ініціатива про височайшу зустріч виходила з Кремля. По-друге, за натяками держсекретаря Марка Рубіо (а потім - і самого Трампа), ключовими питаннями стануть питання обміну територіями. І мова тут йде явно не про звільнення вже окупованих московитами українських територій. По-третє, з переговорного процесу фактично виключено європейських партнерів. І треба сильно брати очі в руки, аби не проґавити момент виходу за власні "червоні лінії". Звісно, що для Трампа сам факт бодай якогось миру значно важливіший за його конкретні умови. Він уже помирив Індію з Пакистаном, Азербайджан з Вірменією та Іран з Ізраїлем. Попереду - Нобелівська премія миру, якій заважає українсько-російська невизначеність. Лаври всесвітнього миротворця не дають дідові спокою. Але нам до того діла не має бути. Нам своє робить. ...для більшості з нас єдиною прийнятною умовою розвитку ситуації є повне і безумовне зникнення Російської Федерації... Справедливості ради треба сказати й таке: немає такого мирного договору, який би задовольнив всіх українців. Оскільки для більшості з нас єдиною прийнятною умовою розвитку ситуації є повне і безумовне зникнення Російської Федерації в якомусь метафізичному проваллі, і щоб Путін висів на смереці. А це в найближчій осяжній перспективі реальним не є. Розуміємо, що старий плешивий бункерний щур намагається уникнути чергових санкцій, які можуть поховати його гнилу імперію. Він не відступився від своїх глобальних планів і не відмовився від ідеї знищення України, як незалежної держави. Мусимо про це пам'ятати. Поки що - чекаємо і сподіваємося. Без особливих надій та ілюзій. Так воно буде безпечніше й далекоглядніше. Бо, якщо на україно-російських теренах запахло черговим перемир'ям, то нас - досвідчених та битих - це трохи напружує. Ми ж-бо вже знаємо, що кожне таке "перемир'я", як правило, закінчується ескалацією і масованими ракетними атаками з боку навіженого московського улусу. Індійський НПЗ "Роснєфті" другий тиждень не може знайти судна для перевезення пального... А що Трамп-миротворець? У вільний від миротворства час Трамп кошмарить Індію. Вже впроваджено 25% тарифів. За нафтову торгівлю з Росією та опосередковане фінансування російської агресії в Україні. Індійці санкцій бояться, хоч і намагаються показати, що це не так. Індійський НПЗ "Роснєфті" другий тиждень не може знайти судна для перевезення пального - відмовляються навіть внутрішні перевізники. Складається враження, що Індія має стати наочним прикладом Китаю, якому Дональд Трамп поки не наважується кинути відкритий виклик. Міністерство юстиції та Державний департамент Сполучених Штатів оголосили нагороду у розмірі 50 мільйонів доларів за будь-яку інформацію, що допоможе в затриманні та арешті президента Венесуели Ніколаса Мадуро… Я так гадаю, що президент Венесуели Ніколас Мадуро, скоріше за все, мешкає в Венесуелі… Не знаю, чи достатньо цієї інформації для отримання справедливої винагороди… Загалом, на тижні все, як зазвичай. Турбулентно й непевно. Але йдемо собі вгору, як той "син народу" з Франкового "Декаданта". Про допомогу Україні. Державний департамент США затвердив потенційний продаж Україні послуг з ремонту, технічного обслуговування та логістики для гаубиць М777. Загальна вартість проєкту - 203,5 мільйона доларів. ВПС США мають намір передати Україні 2500 бомб GBU-39. Це - "розумні", плануючі бомби, які допомагають стримувати атаки орди на фронті. Швеція, Норвегія та Данія спільно виділять мільярд доларів на ініціативу НАТО з постачання Україні американської зброї. Допомога буде надана в рамках нової ініціативи Prioritized Ukraine Requirements List (PURL). Перші надходження зброї та боєприпасів у рамках цієї ініціативи розпочнуться вже наступними тижнями. Варяги приходять на допомогу Києву, як і півтори тисячі років тому. Міністр оборони Нідерландів Рубен Брекельманс оголосив про нову військову допомогу Україні, до якої входять комплектуючі та ракети для систем ППО "Patriot". ...дрони СБУ вразили відразу п'ять російських винищувачів на військовому аеродромі в окупованих кримських Саках, знищено також склад озброєння Операція Служби безпеки України "Павутина", спрямована проти ворожої авіації, потроху стає довготривалою. В ніч на понеділок дрони СБУ вразили відразу п'ять російських винищувачів на військовому аеродромі в окупованих кримських Саках, знищено також склад озброєння. А напередодні безпілотні сили СБУ вразили аеродром зберігання російських "шахедів" у Приморсько-Ахтирську та військовий завод "Електроприлад". Завдано результативного удару по Новокуйбишевському НПЗ, нафтозаводу в Рязані та по Афіпському нафтопереробному заводу в Краснодарському краї. Вражено також нафтобазу поблизу Сочі. В ніч на середу завдано дронового удару по нафтобазі в Брянську: щонайменше - десять потужних вибухів. На території Запорізької області знищено російську систему ЗРК С-300. Внаслідок результативних українських ударів по нафтовій інфраструктурі, на Московщині рекордно здорожчав бензин. Reuters з посиланням на власні джерела, повідомило, що через атаку дронів повністю припинив роботу НПЗ у вищезгаданому Новокуйбишевську, а в Рязані - вдвічі скорочено потужності. За оцінками фахівців, для відновлення знадобиться від кількох місяців до півроку. Загалом доходи російського бюджету від нафти та газу у липні впали безпрецедентно - на 28%. За рік московицька казна недоотримала 10 мільярдів доларів. Це наслідки санкцій та ударів по російських НПЗ. Як бачимо, міф про Росію як про бездонну бензоколонку - був суттєво відкоригований Силами оборони. На Донбасі немає води. Зовсім. У великих містах воду подають 2-3 рази на тиждень. Здобули! Як влучно зазначив письменник і блогер Антон Санченко: Донбас завжди кричав, що годує Україну, а з'ясувалося, що то Україна Донбас поїла… Уряд України запросив у США допомогу у виявленні ворожої агентури на вищих та середніх щаблях української влади. Краще б звернулися до українських користувачів фейсбуку Уряд України запросив у США допомогу у виявленні ворожої агентури на вищих та середніх щаблях української влади. Краще б звернулися до українських користувачів фейсбуку. Там добре знають всю ворожу агентуру, на всіх щаблях. Ліпше за американців. Уряд Юлії Свириденко після багатьох зволікань, поліграфів та інших митарств, затвердив Олександра Цивінського на посаді голови Бюро економічної безпеки (БЕБ). Будемо вважати, що це ще одна перемога Картонкового майдану "заднім числом". Сподіваємося також на реальні результати боротьби з корупцією, бо ми аж досьогодні живемо в унікальній країні, в якій корупція ніби й є, а корупціонерів ніби й нема. Якщо ви вважаєте, що вашу роботу недооцінюють, то почитайте останню доповідь Організації об'єднаних націй. Ця організація підготувала доповідь, в якій скаржиться, що ніхто не читає її доповідей. "Занепокоєність" та "стурбованість" - неходовий товар в сучасному буремному світі. Така планида. На закінчення тижня мушу згадати давній, але актуальний вислів мудрих: дай нам, боже, здолати, те що ми можемо здолати, і прийняти те, що здолати не можемо. І (найголовніше) - відрізнити друге від першого. Тримаймося!

8 серпня у Києві попрощалися з журналісткою Вікторією Рощиною, яка померла у російському полоні. Її тілo передали в рамках обміну ще у лютому цьогоріч. В полоні вона знаходилася із серпня 2023-го. Росіяни затримали її, коли Вікторія збирала матеріали для публікацій на окупованій території. 27-річна Вікторія Рощина зробила чимало репортажів із зон активних бойових дій, окупованих територій. Писала про права людей та воєнні злочини. Кореспондентка Gazeta.ua побувала на прощанні з журналісткою та поспілкувалася з її колегами. ПАНАХИДА Панахиду за загиблою проводять в Михайлівському соборі на Подолі. Перед входом в ряд вистроїлися журналісти, багато з них працювали з Вікторією і знали її особисто. В багатьох у руках квіти - троянди, лілії, соняхи. До собору під'їжджає катафалк і всі мовчки спостерігають. Люди в чорно білому вбрані заносять закриту труну до собору. Попереду несуть портрет Вікторії Рощиної. Згодом всі заходять до зали, де розпочинається церемонія прощання. Вікторія Рощина народилась 6 жовтня 1996 року. Журналістка працювала в різних медіа - "Радіо Свобода", "Громадське" та "Слідство.Інфо" та була позаштатною авторкою "Української правди". Вікторію вперше затримали російські силовики у березні 2022 року в Бердянську. Вона провела 10 днів у полоні, після чого була змушена записати відеозвернення під тиском. Тоді її відпустили. Всередині собору стоїть запах ладану. Біля портрету загиблої стоїть кошик з квітами від однієї з редакцій, де та колись працювала та вінок сплетений з колосків. Перед церемонією дехто підходить лишити квіти. У залі стоїть суцільна тиша. Після панахиди всі повільно виходять і спостерігають як труну ставлять у катафалк. Потім повільною ходою всі слідують за автівкою у напрямку Майдану Незалежності, де проведуть прощання. ПОКЛИКАННЯ У ЖУРНАЛІСТИЦІ Посеред Майдану Незалежності вже встановлена апаратура. Люди формують півколо і до мікрофона виходить Ангеліна Карякіна. Зліва стоїть родина загиблої журналістки, а справа розташований чорно-білий портрет. - Я працювала з Вікторією майже три роки. Віка ніколи не кидала почате, - говорить Карякіна. - Якщо вона починала вести якусь справу, якусь історію, чи висвітлювати якусь подію, нам редакторам ніколи не доводилось їй нагадувати про те, що щось далі відбувається... Вона ніколи не жалілася, не брала відпусток, вихідних, вона завжди працювала, тому що для неї це була не робота. Журналістика - це було для неї покликання…Єдине, на що вона могла поскаржитись, це обмеження до доступу, її до інформації…Вона створювала величезну кількість проблем редакторам, продюсерам, прес-секретарям, іншим людям, про яких вона розповідала історії, особливо про зловживання чи порушення, але немає жодної людини в тому колективі, де ми працювали, яка б не згадувала про неї з посмішкою. 24 квітня стало відомо, що наприкінці лютого цього року тіло Вікторії Рощиної було повернуто в Україну. Її особу підтвердили за допомогою ДНК-експертизи. Про загибель журналістки у російському полоні повідомили 10 жовтня 2024 року. У листі від Міністерства оборони РФ, який того дня отримав батько Вікторії, зазначалося, що вона померла 19 вересня 2024 року. На церемонії прощання також був присутній народний депутат України Ярослав Юрчишин, який виступив з промовою. - Я пам'ятаю її політичним журналістом, який приходив на різні прес-конференції, задавав незручні питання. Вона ставила ті питання, які хотіла, там, де хотіла, так, як хотіла і ніхто не міг їй заборонити, - каже Ярослав Юрчишин. - Справжні вони не палають, вони горять. Вони запалюють всіх навколо, але дуже часто цей запал їм коштує найдорожчого - здоров'я, життя. Вікторія була людиною, яка не знала слова "ні". Усі відмовляли її від поїздок на окуповані території, ніхто не хотів брати відповідальність, але вона розуміла, що це її місія. І вона це зробить. За інформацією Координаційного штабу, Рощину планували включити до обміну полоненими 13 або 14 вересня, однак цього не сталося. Серед присутніх сьогодні тут є Юлія Макаренко. Вона познайомилася з Вікторією Рощиною ще у 2017 році на тренінгу від Інституту розвитку регіональної преси в Харкові. - Я тоді працювала в розслідуваннях. Вона, здається, тільки хотіла стати журналістом-розслідувачем, - каже Юлія тримаючи в руках мікрофон. - Вона була дуже завзята. Коли ми починали тему на тренінгу, то в неї була дуже міцна хватка. Вона завжди починала з початку, навіть якщо чогось не розуміла, постійно запитувала. Юлія розповіла, що згодом зустріла Вікторію під час роботи в судах. - Коли ми були на суді по Паші "Мерседесу", де журналісти стояли з одного боку й дотримувалися певної позиції, вона намагалася з'ясувати, що ж насправді сталося, і дивилася на ситуацію з усіх боків, - розповідає Юлія. - Я всі відео, які бачила в Telegram тоді, - це все були зняті Вікою кадри з якихось різних місць, кімнаток. Не знаю, як вона туди потрапляла, але їй завжди вдавалося взяти коментар. Останній раз вони бачилися в суді по справі Червінського, трохи поговорили і все. В смерть Рощиної Юлія спочатку не повірила. - Я думала, що побачу її на наступному суді, але коли з'явилась інформація про зникнення, я, як і всі колеги, чекала її повернення і не вірила навіть тоді, коли прийшло повідомлення батьку, що вона загинула. Думала, що це помилка. Коли довго тіло не повертали, це ще здавалося ознакою, що Віка точно не загинула. Розслідувачі з "Слідство.Інфо" у співпраці з іншими медіа зібрали свідчення очевидців та дізналися умови утримання журналістки. У полоні українську журналістку жорстоко катували: на її тілі були численні ножові поранення і травми, її вага була близько 30 кілограмів. - Думаю, що Віка ніколи не йшла на компроміси з росіянами. І навіть якщо ціна цього була її життя. Вона багато знала, багато дізналася, і вони не дали їй шансу це розповісти. Вона розуміла, на що йде, і що з нею щось може трапитися. Знала про свій стан здоров'я, коли відмовлялася від їжі та навіть голодувала. Усвідомлювала, чим це може закінчитися, але не пішла на співпрацю з ворогом, - наостанок додає Юлія Макаренко. ЗГЛАДЖУВАЛИ КУТИ Одним серед тих, хто працював з журналісткою Вікторією Рощиною є Тарас Ільків. Чоловік одягнений у чорну сорочку. Зараз він військовий, але раніше працював редактором на Радіо Свобода. - Ми з Вікою працювали на початку широкомасштабного вторгнення. Кілька місяців я працював як редактор Радіо Свобода над серією репортажів з окупованих міст - Маріуполя, Бердянська, Мелітополя, Херсона. Це була дуже важлива робота, - каже Тарас. - Колеги часто казали, що з Вікторією важко працювати. Але справа не в тому, що вона не слухала редактора - просто все було навпаки. Зазвичай редактор ставить завдання, а журналіст виконує. Віка ж приходила зі своїм баченням і чітким планом, і ти вже міг або погодитися, або ні. Через це були довгі перемовини, ми злагоджували всі кути, щоб це подивилося як можна більше людей. Тарас Ільків наголошує, що саме завдяки цим репортажам суспільство дізнавалося правду про життя в окупації. - Згадайте весну 2022-го: всі писали про відхід окупантів з Київщини. А про окуповані мало, що було відомо. Вона зробила там колосальну роботу по збору інформації, тому що ми спрацювали вже після її першого полону і вона явно хотіла доробити те, що не змогла зробити першого разу, коли пробувала туди прорватися, - згадує Тарас. - Вона показала те, що там живуть українці, там живуть наші люди. Важливо про них пам'ятати. Люди важливіші за території. І про те, що варто не забувати цих людей. Ільків каже, що матеріали Рощиної викривали російську пропаганду і розвінчували міфи про "звільнення" територій. - Я впевнений, що через роки її репортажі будуть вивчати на журфаках. Я надіюсь, не тільки в Україні, тому що вони показують і руйнують міф, який росіяни нав'язують. Це все можна побачити в репортажах про обмеження свободи слова, про брак ліків в аптеках, придушення малого бізнесу. Тобто ті речі, які зовсім небагато збирають переглядів, але вона вміла зібрати цю інформацію, поговорити з людьми, щоб це дійсно прочитало дуже багато. І час був підібраний саме такий, коли важливо було показати, що це наші люди, наші міста і там гуманітарна катастрофа, - додає Тарас. КАТУВАННЯ І ПОБИТТЯ Люди по черзі підходять до труни, затримуються на кілька секунд, залишають квіти, прикладають руку, або чоло до труни. Дехто мовчки торкається труни. Інші стають навколішки, нахиляються, прикладають чоло до краю. - На момент початку повномасштабної війни я відслідковувала всі важливі події, як і зараз. Історія Вікторії Рощиної, особливо її перший і другий полон, була для мене дуже показовою. Особливо мене цікавили деякі території Запорізької області, бо звідти родом мій батько і бабуся, тому це було для мене близько, - каже Катерина, - Звістка про смерть в полоні абсолютно жахлива, брутальна і зрозуміло було, хто відповідальний за це. Стосовно тортур над українськими полоненими Катерина каже, що це спосіб залякування. - Я можу сказати про цивільних, які потрапляють в полон. Це метод залякування і тиску. Вони вибирають на окупованих територіях окремі категорії людей, які виступають проти системи і закривають цих людей, беруть в полон, катують їх, інколи випускають, щоб ці люди були прикладом того, що інші мають мовчати, - каже Катерина. - Інколи ці люди зникають і їх очевидно вбивають. Це теж ознака для всіх інших і для родичів про те, що треба мовчати. Це абсолютна тактика. Катерина сподівається, що винні у смерті Рощиної та інших закатованих українців понесуть покарання. - Я знаю, що методом Osint ( Розвідка на основі відкритих джерел, процес збору та аналізу інформації з загальнодоступних джерел для отримання розвідувальних даних - Gazeta.ua ) і інших технологій, вбивць знаходять, - каже жінка. -Ми живемо в цифрову еру, де багато що фіксується. Чи вдастся їх покарати, залежатиме від того, хто буде влада в РФ. Я думаю, при зміні влади, можливо, це буде ймовірно. Прокуратура заочно оголосила підозру начальнику СІЗО №2 у Таганрозі Ростовської області РФ, причетному до катувань журналістки Вікторії Рощиної, а саме 44-річному підполковнику внутрішньої служби РФ Олександру Штоду. У неволі вона зазнала систематичних катувань, побиттів, принижень, погроз, а також суворих обмежень у доступі до медичної допомоги, питної води та їжі. Крім того, щодо неї застосовували фізичні покарання та психологічний тиск. Вікторію Рощину поховали на Байковому кладовищі.

Про це інформує АП ВАКС. Вказано, що за результатами розгляду апеляційна палата ВАКС вирішила не задовольняти апеляційні скарги сторін захисту та обвинувачення. Водночас ухвалу слідчого про обрання запобіжного заходу у вигляді застави й ряду процесуальних обов’язків залишили без змін. Рішення набрало законної сили з моменту проголошення та не підлягає оскарженню в касаційному порядку.Кореспондент Еспресо Максим Галашко повідомив, що Чернишов виступив під час засідання і назвав справу проти нього вигаданою. "Звинувачення НАБУ за якусь ймовірну знижку, якусь книжку. Маю знищену репутацію, але я буду за нею боротися. Я буду доводити, що я не винен і що ця справа вигадана фактично", - заявив він. Чернишов також прокоментував призначений йому запобіжний захід у вигляді застави у 120 млн 2668 грн і зобов'язання прибувати на вимогу, не залишати Україну, не спілкуватися зі свідками та підозрюваними, а також повідомляти про зміну місця проживання чи роботи. "Те, що стосується запобіжних заходів: багато говориться про моє відрядження. Протягом останніх семи місяців я мав, якщо не десятки, то постійні регулярні відрядження за кордон. То була моя робота - українці за кордоном, які прагнули уваги, які прагнули захисту. Я мав закордонні відрядження щонайменше кожного другого тижня по два-три рази на місяць. Це нормально. Коли я їхав, у відрядження, про яке йде мова, я гадки не мав про якісь очікувані підозри чи якісь інші дії. Ніхто мене не інформував ані формально, ані неформально", - сказав він. На думку Чернишова, інформація про його неповернення за відрядження є дезінформацією.23 червня НАБУ і САП повідомили Олексієві Чернишову про підозру у зловживанні владою та отриманні великого хабаря в той час, як він очолював Мінрегіон. Чернишов згодом заявив, що ознайомлюється з документами. 27 червня у Вищому антикорупційному суді Чернишову обрали запобіжний захід у вигляді застави у 120 млн грн. Вищий антикорупційний суд 2 липня оголосив рішення не задовольнити клопотання про відсторонення з посади віцепрем’єр-міністра – міністра національної єдності Олексія Чернишова. Національне антикорупційне бюро та Спеціалізована антикорупційна прокуратура просили відсторонити посадовця на 2 місяці.2 липня за Чернишова внесли заставу в повному розмірі – 120 млн грн. Це зробила його дружина та ще два суб’єкти. 

Для цього Дональд Трамп здійснив "наїзд" ядерними підводними човнами на найбільш статусного російського ведучого цього шоу. Ним виявився заступник голови Путіна в російському Радбезі й Військово-промисловій комісії, одночасно голова партії "Єдина Росія" і колишній президент Росії Мєдвєдєв.У відповідь на чергові погрози ядерною зброєю на адресу США з боку Мєдвєдєва Дональд Трамп повідомив, що як реакцію розпорядився відправити ядерні підводні човни у відповідні регіони.Після кількох днів мовчазних роздумів Кремль вирішив відійти вбік. Прес-секретар Кремля повідомив російським журналістам, не згадуючи Мєдвєдєва, що ядерна риторика неприпустима. Водночас Путін і російський МЗС знову нагадали про "Орєшнік" — надзвичайно коштовний і надзвичайно неточний ракетний засіб нанесення ударів на середню дистанцію. Він особливий лише тим, що його пуски реєструють американські засоби раннього попередження про можливий ядерний удар РФ по території США. В усіх інших аспектах від ракети "Орєшнік" для РФ більше шкоди, ніж користі.Це суттєво нова ситуація, створена непомітним рухом двох американських ядерних субмарин. Дональду Трампу виявилось достатньо просто про це сказати. І це означає, що тиск на Путіна, а не дружба з ним, є мейнстримом американських електоральних уподобань.РФ хоче поговорити зі США про будь-що, окрім припинення бойових дій. Водночас, позбавлена звичного інструменту ядерного шантажу, РФ не зможе з колишньою ефективністю обмежувати потік американської зброї Україні і вимагати заборони її використання по російській території.Наскільки ядерними є субмарини Трампа?Заяви Дональда Трампа про ядерні підводні човни не супроводжувалися зміною рівня готовності оборони, який відомий за абревіатурою DEFCON. Він вимірюється від DEFCON 5 (нормальний стан) до DEFCON 1 (неминуча війна). Зміна рівня зазвичай не оголошується публічно, але іноді стає відомою через витоки або офіційні повідомлення для союзників. Найвідоміші історичні приклади зміни рівня готовності оборони — перехід на DEFCON 2 під час Карибської кризи 1962 року та на DEFCON 3 під час Війни Судного дня на Близькому Сході 1973 року і після терактів проти США 11 вересня 2001 року. Можливо, до DEFCON 3 рівень готовності піднімався під час Корейської війни 1950–1953 років, але про це публічно не повідомлялося.Зміна DEFCON як така може мати значний політичний вплив. У 1983 році під час навчань НАТО Able Archer знервоване радянське керівництво, яке занурювалося у "гонку катафалків" із радянськими лідерами (смерть Брежнєва 1982, Андропова 1984, Черненка 1985) напередодні "перебудови", сприйняло імітацію ядерного удару як підготовку до реального удару. Хоча США не змінили рівень DEFCON, інцидент виявив небезпечний рівень непорозуміння й став поштовхом до створення каналу зв’язку між Вашингтоном і Москвою на випадок ядерних інцидентів.Канал діє досі. Якби Дональд Трамп поводився так само безвідповідально, як Путін, йому достатньо було б проінформувати Москву про підвищення рівня DEFCON і спостерігати, як російські "ядерні таргани" вискакують з інформаційних щілин. Але Трамп вирішив діяти у дусі часу і продемонструвати росіянам, що вага допису лідера країни в соціальних мережах відповідає вазі країни.Дональд Трамп заявив про переміщення двох американських ядерних човнів (nuclear submarines) у належні регіони (appropriate regions) у відповідь на російські погрози. Згодом він сказав, що вони вже там, де потрібно. "Nuclear submarines" та "appropriate regions" — це не ті визначення, які дозволяють зрозуміти, що саме відбулося. Проте можна уявити варіанти, всі з яких цілком реальні і змушують російське керівництво напружитися.Зазвичай слово "атомний" стосовно підводних човнів означає тип енергетичної установки, а не наявність ядерної зброї на борту. Хоча всі атомні підводні човни зараз є на озброєнні тільки ядерних держав, є тенденція вважати їх такими, що мають ядерну зброю на борту. Для США це не так. Ядерну зброю на борту мають тільки ті субмарини, які віднесені до стратегічних ядерних сил. Вони несуть на борту балістичні ракети міжконтинентальної дальності.Інші типи атомних субмарин теоретично можуть нести нестратегічну ядерну зброю — "Томагавки" з ядерними боєголовками, — але на практиці США дотримуються так званих Президентських ядерних ініціатив 1991 року, домовлених у листах один одному Джорджа Буша і Міхаїла Горбачова, і підтверджених у 1992 році Борисом Єльциним. За цими ініціативами США і РФ не базують тактичну ядерну зброю на флоті у мирний період і тримають, максимально можливо, тактичну ядерну зброю в центральних арсеналах. Ядерні "серцевини" боєголовок для "Томагавків" не знищені, але зняті з озброєння через старіння розрахованих на них версій самих "Томагавків".Для США не є великою проблемою повернути тактичну ядерну зброю на флот після створення з ядерних боєголовок на зберіганні нової їх версії для нової версії морської ударної ракети. Раніше вважалося, що в базовому сценарії таке може статись тільки якщо Китай і РФ вирішать колективно грати проти США у гонку ядерних озброєнь. Але тепер виявляється, що Дональд Трамп взагалі не любить, коли з ним грають. Тому навіть американська ядерна субмарина без ядерної зброї може виглядати моторошно для тих, хто намагається говорити зі США не про ядерне роззброєння, а про ядерне озброєння.США мають три типи ядерних субмарин. Перший клас — це SSBN, стратегічні підводні човни з балістичними ракетами в ядерному оснащенні. До нього належать човни класу Ohio, яких на озброєнні перебуває 14. Вони несуть по 24 балістичні ракети Trident II D5, на кожній з яких може бути розміщено 8 ядерних боєголовок, але на практиці — 4, щоб дозволити РФ, якій з давніх радянських часів хронічно не вистачає якісних носіїв ядерної зброї, утримувати паритет за договором СНВ-3. До складу ядерних боєприпасів Trident II D5 входять боєголовки W76-1 у 100 кілотонн, W88 у 500 кілотонн, також W76-2 потужності до 8 кілотонн. Всього у США лише кілька десятків таких боєголовок малої потужності, вони розміщені на двох або трьох човнах Ohio із 14.W76-2 технічно є W76-1 без термоядерної частини. Вони були створені під час першої каденції Дональда Трампа як швидка реакція на усвідомлення США серйозності намірів РФ використовувати тактичну ядерну зброю малої потужності для політичного шантажу країн НАТО. У США на той момент не було готової до застосування тактичної зброї малої потужності, яка у відповідь на російський удар дозволяла б уникнути капітуляції і не зробити ескалаційний крок до тотальної ядерної війни. У Великій Британії та Франції такої ядерної зброї малої потужності немає й зараз. Це одна з причин, чому навіть їм потрібна ядерна присутність США в Європі.Тобто першим кандидатом на титул ядерної субмарини Трампа є субмарини класу Ohio з балістичними ракетами Trident II, які мають в арсеналі боєголовки W76-2. Вони наче спеціально створені для швидкої ядерної хірургії в місцях концентрації глобальної небезпеки.Питання тут у тому, що ці човни Ohio з балістичними ракетами проводять у морі три чверті часу свого бойового існування від постановки на озброєння до зняття. В порт вони заходять тільки змінити команду або для ремонту, коли приходить час. Зазвичай вони завжди знаходяться там, де мають бути — у визначених зонах світового океану. Якщо Дональд Трамп відправляв ближче до зон небезпеки саме їх, то не зовсім зрозуміло, який це мало фізичний результат. З іншого боку, це пояснює коментар президента США буквально наступного дня, що човни вже там, де потрібно.Ще один клас — це SSGN, ядерні підводні човни з ударними ракетами у звичайному оснащенні. Це чотири човни класу Ohio, переоснащені замість 24 балістичних ракет Trident II 154 ударними крилатими ракетами "Томагавк" у неядерному оснащенні і двома шлюзами для спецназу.Ці човни не мають по два екіпажі, не несуть постійного чергування. Вони виходять у регулярні походи. Для них більш доречна фраза "надіслати в належні регіони", адже ці човни не завжди знаходяться там, де потрібно, а тільки тоді, коли це потрібно. Дональд Трамп уже використовував такі човни для демонстративної появи на поверхні у відомих портах — для створення переговорного ефекту. У 2017 році USS Michigan (SSGN-727) зайшов у порт Пусан у Республіці Корея після чергового випробування балістичної ракети з боку КНДР і погроз завдати удару по Гуаму. Кім Чен Ин погодився на переговори, які були безрезультатними, але відбулися у 2018–2019 роках. У 2023 році, за президентства Джо Байдена, той самий човен у тому самому порту здійснив такий самий маневр у відповідь на чергове ракетне випробування КНДР. Правда, вести переговори з Кімом американський президент уже не намагався.Субмарина USS Michigan, фото: U.S. Pacific FleetЗараз Дональд Трамп міг застосувати такий самий механізм демонстрації — референс до човнів Ohio з неядерними крилатими ракетами, які вже змогли переконати лідера КНДР бути більш зваженим у заявах на адресу США. Якщо такі човни з’являться у портах, наприклад Балтійського або Чорного моря, вони здатні створити подібний ефект і на російські еліти, які вирішили спертись на КНДР у війні проти України. Адже ці човни здатні у залпі перевищити за ударною силою ядерний боєприпас малої потужності й будь-який досі продемонстрований Росією комбінований ракетно-дронний удар.Нарешті США мають на озброєнні субмарини SSN — багатоцільові атомні підводні човни класу Virginia, Seawolf і Los Angeles. Virginia є найновішим проєктом, Seawolf — обмеженим за чисельністю, але технічно досконалим, а Los Angeles — найчисельнішим і поступово виводиться з бойового складу. Ці човни озброєні торпедами і крилатими ракетами "Томагавк" у звичайному спорядженні. Вони не несуть ядерної зброї, але відіграють критичну роль у боротьбі з ворожими підводними човнами та в супроводі надводних бойових груп. Це найменш ймовірні кандидати на роль "ядерних човнів Трампа", адже призначені передусім для війни на морі. Проте велика кількість цих човнів — приблизно півсотні в боєготовому стані — і їх регулярне перебування у походах і передислокаціях дозволяє швидко здійснити демонстрацію присутності, наприклад, в Арктиці, яку російські еліти перетворили на геополітичний фетиш і навіть долучили до нього Китай, який проголосив себе "приарктичною державою".Привести до тями російських аятол: відповідь ТрампаПовідомляючи світ про наказ двом ядерним підводним човнам прибути у належні регіони, Дональд Трамп сказав, що більше не буде ігнорувати "безвідповідальні заяви таких людей, як Мєдвєдєв". На такому рівні міжнародних комунікацій важливі нюанси. Чи є Путін такою людиною, як Мєдвєдєв? Може, брати Ковальчуки і Ротенберги? Лавров і Володін? Крок Трампа адресований не просто Мєдвєдєву, але російським елітам, які впливають на політику РФ. Але Мєдвєдєва обрано як об’єкт публічної порки на очах інших представників російських еліт.Зроблено це було Дональдом Трампом напередодні запланованого візиту до РФ спеціального представника американського президента Стіва Віткоффа. Його самі ж росіяни запросили поговорити щодо виконання Росією оновлених вимог Трампа. Запрошення росіяни супроводили новим завзяттям в атаках на Україну і заявами Мєдвєдєва, що збурили Дональда Трампа.Тому існував зв’язок між реакцією Кремля на переміщення американських підводних човнів і готовністю США вкотре слухати російські пропозиції. Кремль не наважився продовжувати ядерну риторику. Прес-секретар Кремля після кількаденних роздумів повідомив журналістам, що Росія відповідально ставиться до заяв на тему ядерної зброї, але треба слухати тільки Путіна і міністра закордонних справ, які єдині уповноважені робити ядерні заяви. Решта — це особисті позиції "громадських діячів".Такі коментарі з боку Кремля вже робились — мовляв, треба сприймати ядерне ток-шоу РФ як нормальне і слухати тільки Путіна або ж міністра закордонних справ. Тільки один раз за останні роки Міністерство закордонних справ РФ публічно гасило тон висловлювань Путіна. Це сталось на початку травня 2022 року, коли російський посол у США через Newsweek переказав писані правила російської ядерної доктрини, які виглядають цивілізовано. Посол сказав, що висловлювання Путіна не повинні інтерпретуватись як такі, що виходять за їхні рамки.Перед тим Путін грозив "нечуваними в історії наслідками" і "миттєвими зустрічними ударами у відповідь" тим, хто допомагає Україні, підвищував рівень готовності російських ядерних сил — до неіснуючого в російській ядерній доктрині. Все це дозволило РФ у першій половині 2022 року на кілька місяців подовжити західний мораторій на постачання Україні польової артилерії і бронетехніки, обмежити постачання легким озброєнням для партизанської війни. Але коли західне рішення про масштабну військову допомогу Україні для локалізованої сухопутної війни було прийнято, Путін змінив тон, і російський посол у США сказав, що слова російського президента було неправильно інтерпретовано.Цього разу з Кремля пролунало небажання "втягуватись у полеміку". Це можна зрозуміти як готовність вимкнути ядерне ток-шоу. Мєдвєдєва було кваліфіковано як одного з "громадських діячів". Можливо, Кремль готовий позбавити його офіційних посад, якщо це буде потрібно для порятунку відносин зі США. Але зовсім не схоже, щоб публічне міжнародне пороття Мєдвєдєва надихало "таких людей, як Мєдвєдєв" на вершині російської влади. Теоретично, вони б могли легко скинути його з кремлівської вежі як жест доброї волі по відношенню до США. Але це означало б, що наступним може бути будь-хто з них, якщо так захоче Дональд Трамп.Це навіть сильніше за боєголовку W76-2, потужності якої достатньо для зупинки російських ядерних провокацій, однак замало для початку тотальної ядерної війни. Ніхто з "таких людей, як Мєдвєдєв" не стане захищати особисто Мєдвєдєва від, умовно кажучи, ядерних субмарин Дональда Трампа, якщо особисті ризики в Кремлі стають занадто високими. Якщо верховний російський аятола буде віддавати на публічне західне пороття своїх вірних аятол, це неминуче призведе до краху режиму. Раніше вважалося, що крах путінського режиму є табу для США. Вірогідно, так і залишається, але вже не розповсюджується на ситуації, коли цей режим погоджується сам себе знищити.Це точка суттєвої вразливості путінського режиму. Тому "наїзд" всесильного Трампа на нікчемного Мєдвєдєва, підкріплений маневрами ядерних субмарин, може бути зовсім не емоційним кроком, а холодною пропозицією на адресу Путіна: або розвалити власний режим власними руками, або змінити політику. В даному випадку — політику щодо війни проти України. Її, на думку Дональда Трампа, Путіну потрібно припиняти негайно. Або ж, як варіант, пожертвувати сьогодні Мєдвєдєвим, завтра — кимось ще.Кремль згадав про "Орєшнік": причини та наслідкиКремль вирішив змістити фокус. Спочатку Путін заявив про початок серійного виробництва "Орєшніка", потім російське Міністерство закордонних справ зробило заяву, що РФ "більше не вважає себе зв’язаною зобов’язанням утримуватись від розгортання наземних ракет середньої і меншої дальності". РФ апелює до терміна з договору, який втратив чинність, але все ще на слуху. І в цьому контексті мова йде саме про "Орєшнік", адже інших неядерних ракет "середньої і меншої дальності", якими б РФ могла привернути увагу США і Європи, не існує.Неядерний російський "Орєшнік", за задумом Кремля, вірогідно мав би створити політичний фурор, подібний до того, який радянські ядерні SS-20 створили наприкінці 1970-х і змусили США робити радянській імперії пропозиції щодо роззброєння. Тоді вони, які зрештою привели до появи договору, що забороняв в Європі американські й радянські ракети в діапазоні від 500 до 5500 км, який через особливості переговірної термінології 1980-х досі часто іменується, особливо росіянами, "середньої і меншої дальності".Фурор зробила радянська балістична ракета "Піонер" у мобільній колісній пусковій установці, класифікована НАТО як SS-20. Це була недороблена мобільна міжконтинентальна балістична ракета, здатна надійно доставляти ядерне корисне навантаження порядку півтори тонни на "проміжну" дистанцію від кількох сотень до кількох тисяч кілометрів. Радянська імперія на той момент мала на озброєнні в європейській частині стаціонарні балістичні ракети (МБР) дальності в кілька тисяч кілометрів технології 1950–1960-х, які так і не доїхали до Куби. Але SS-20 мала новий технологічний рівень і потенціал мобільної міжконтинентальної балістичної ракети. У 1980-х "Піонер" був дороблений до МБР "Тополь", яка доставляла трохи менше тонни на порядку 10 тис. км. У 1990-х з’явився "Тополь-М" (SS-25), який доставляв уже більше тонни на ту ж дистанцію. У 2000-х РФ довела цю лінію до "Ярсу" (SS-27) з приблизно тією ж енергетикою, але більш технологічною і з головною частиною, що розділюється.Нарешті "Ярс" РФ намагалась у певній кількості знову перетворити на ракету проміжної дальності, подібну за бойовими функціями до SS-20. Проєкт виявився безглуздим — занадто коштовним для такого бойового навантаження і такої дистанції в сучасних умовах обмежень виробництва. Справа у тому, що РФ генетично і хронічно мала дефіцит носіїв ядерної зброї. Вся лінія ракет SS-20/25/27 вироблялась і виробляється на одному заводі. Тому відволікати виробничі потужності на те, щоб лякати європейців замість того, щоб лякати американців, було вирішено в Кремлі непотрібним.Той аргумент, що "Рубєж" був порушенням ще чинного договору про ракети середньої і меншої дальності, був прикриттям концептуального провалу. Коли РФ вирішила експериментувати на початку 2010-х з наземним базуванням морської ракети "Калібр", що було порушенням договору, це не стало перешкодою. З 2012 року США постійно попереджали РФ про порушення і вимагали скасувати проєкт. Але РФ відповідала, що це дозволений "Іскандер-К" меншої дальності, та ігнорувала американські попередження. Адміністрація Барака Обами з цим мирилася, але Дональд Трамп при першому обранні зробив це питання одним із пріоритетних. Його адміністрація встановила термін у кілька місяців на виправлення Росією ситуації з дотриманням договору, після якого США, за відсутності російської реакції, з договору вийдуть. Це був перший дедлайн, встановлений Дональдом Трампом для РФ.Росія не повернулась до виконання договору, і у 2019 році США за рішенням Дональда Трампа з нього вийшли. Після цього з’ясувалося, що проблема дефіциту носіїв існує для РФ не тільки щодо ядерних балістичних, але й неядерних крилатих ракет. Тобто виявилось, що проблема РФ — у кількості "Калібрів", які вона може виробити, а не в тому, де їх базувати. Виявилось, що РФ не було сенсу провокувати США у такий безглуздий спосіб, але вони це зробили.РФ після виходу США з договору про ракети середньої і меншої дальності намагалась зупинити розробку американських і європейських ракет у такому діапазоні. Кремль проголосив, що буде дотримуватись самообмежень у рамках договору, що втратив чинність, доки США не будуть розміщувати такі ракети у важливих для РФ регіонах. У цьому контексті згадувались Європа і Далекий Схід. В останньому випадку РФ скоріше вболівала за інтереси Китаю.При демонстрації "Орєшніка" у листопаді 2024 року РФ не робила жодних заяв щодо зняття самообмежень на виконання втратившого чинність договору про ракети середньої і меншої дальності. Проєкт "Орєшнік" виявився ще безглуздішим, ніж "Рубєж". Ракета має дуже великі проблеми при пусках на мінімальну дистанцію — навіть тисячу кілометрів. Вони катастрофічно неточні. Корисне навантаження приблизно у тонну не дозволяє досягти кращої бойової ефективності, ніж одна надзвукова Х-22 або два балістичні "Іскандери-М", але за порядок вищої вартості (десятки мільйонів доларів замість мільйонів). І робити це доводиться, відволікаючи виробничі потужності на виробництво "Ярсів", або ж боєзапас "Ярсів" і "Тополів", якими з великим напруженням РФ намагається утримати баланс стратегічних озброєнь зі США.Тепер, після маневрів ядерних човнів Дональда Трампа, Путін вирішив нагадати про "Орєшнік", а російське Міністерство закордонних справ "підсвітило" це нагадування заявою про те, що нарешті РФ не буде дотримуватись самообмежень щодо ракет середньої і меншої дальності.Що трапилось? Те, що у РФ немає інших неядерних засобів привернути увагу США та увести взаємний діалог від необхідності припинення бойових дій. Єдина цінність "Орєшніка" як зброї — у тому, що його запуск реєструється американськими системами раннього попередження про ракетний напад, і це, за практикою взаємодії ядерних держав, вимагає комунікацій, які незалежні від усіх інших обставин.Нагадуючи про "Орєшнік" і забутий договір, РФ намагається сказати, що готова його не запускати (і хотіла б, адже невідомо, чи він знову полетить), якщо Україна не отримає нових ударних систем у діапазоні від 500 до кількох тисяч кілометрів і не буде використовувати їх по території РФ. Це та сама історія, що й натяки Росії на можливість повітряного перемир’я — готовність припинити повітряні атаки по українських містах, якщо Україна не отримає додаткових можливостей повітряних ударів по військових цілях у РФ.Це важливий результат припинення ядерного ток-шоу РФ після кроків США. Це означає, що РФ уже не зупинить ядерною риторикою новий етап військової допомоги Україні і не обмежить її використання по цілях на території РФ, якщо логіка війни цього вимагатиме.Матеріал підготовлено у співпраці з Консорціумом оборонної інформації (CDI), проєктом, який об’єднав українські аналітичні та дослідницькі організації та спрямований на посилення інформаційної підтримки й аналітичного забезпечення у сфері національної безпеки, оборони й геополітики.     

У Миколаєві розпочато розслідування щодо недоступності укриття під час нічного ракетного удару 2 серпня. Правоохоронці виявили порушення під час моніторингу соцмереж. З'ясувалося, що група неповнолітніх не змогла потрапити до захисної споруди в одному з житлових мікрорайонів під час повітряної тривоги, повідомляє Telegram-канал "Корабелов.інфо Миколаїв". Імовірно, йдеться про допис, де згадується, що під час атаки РФ підлітки намагалися знайти прихисток у будинку культури "ДК Металургів". Приміщення виявилось зачиненим. "Ніхто їх не впустив. І вони стояли обійнявшись під час вибуху. Просто чекали вибух під відкритим небом. Вибух стався за 300 м від них. І моя донька в числі тих дітей. Істерика у дітей досі. Дітям від 14 до 17 років", - йшлося у повідомленні. Інформація, викладена у дописі, знайшла підтвердження під час перевірки поліції. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Поліція оголосила підозру чотирьом затриманим, які винні у зачиненому укритті Слідчі відкрили кримінальне провадження за статтею "залишення осіб у небезпеці в умовах загрози життю". Триває досудове розслідування. Поліцейські з'ясовують усі обставини події та проводять необхідні слідчі дії. "Шановні громадяни, у разі виявлення зачиненого укриття, непридатних умов у захисній споруді або якщо вам перешкоджають потрапити до неї під час повітряної тривоги, негайно повідомляйте на спецлінію 102 або звертайтесь до найближчого відділення поліції", - закликала поліція. Під час повітряної тривоги важливо дотримуватись правил поведінки. В першу чергу треба якнайшвидше пройти до найближчого укриття. Не залишайтеся в транспорті. Треба вийти, відбігти якомога далі від дороги й там знайти можливе укриття. Не ховайтесь у під'їздах, під арками на сходових майданчиках, у підвалах панельних будинків, біля автомобільної техніки, автозаправних станцій.

Таку думку висловив народний депутат України VIII скликання, колишній військовослужбовець ЗСУ Борислав Береза у проєкті "Світ і ми" з Євгеном Магдою."Якщо сьогодні будуть вибори в Ізраїлі, Бібі (Беньямін Нетаньягу, - ред.) програє ці вибори, про це пише й ізраїльська, і це всі розуміють. І це трохи інше. Проблема в Ізраїлі, саме в політиці, те, що там дуже маленький перекос між правими та лівими в парламенті. Ну от, наприклад, зараз є великий конфлікт всередині правої коаліції між ультрарелігіозними і всіма іншими. Через те, що суспільство Ізраїля вимагає, щоб ультрарелігійні теж служили. Ультрарелігійних в Ізраїлі десь 8%. Це враховуючи всіх: жінок, дітей, людей похилого віку - всіх. З них десь 2% повинні служити.І от через ці 2% вже багато років іде колотнеча. В Ізраїлі хочуть, щоби служили всі, бо Ізраїль вважає, і це переважна частина цивільного населення, що не можуть ультраортодокси мати чомусь право не захищати Ізраїль. Релігійні юдеї служать у збройних силах. Релігійні дівчата отримують посади офіцерів у бойових бригадах. І вони теж віддають життя за Ізраїль", - зазначив він.Борислав Береза розповів, що ультраортодокси в Ізраїлі  вважають, що їхнє головне завдання - молитися за Ізраїль. І це дуже дратує світське суспільство. Тому через це є конфлікт всередині самої коаліції, яка зараз на межі розпаду. І якщо вона розпадеться - будуть вибори. "І якщо, до речі, не з'явиться нова коаліція, то будуть вибори. І це всі розуміють. А майбутнє Нетаньягу, скоріш за все, хвилює більше за все особисто його та невелику кількість його прихильників. В усіх інших, скажемо так, на першому місці - до речі, для Нетаньягу теж - все ж таки Ізраїль. До Нетаньягу можна ставитись як завгодно. Він може подобатись, не подобатись, його історія, його вчинки. Але те, що для нього Ізраїль надважливий, сперечатися не може ніхто, навіть в Ізраїлі. Це визнають і його опоненти. Він фанатик держави, він державник. Але, як бачимо, державник з такими ультраправими поглядами й прихильник авторитаризму, що теж визнають в Ізраїлі", - зауважив політик.

Я про Вінницю вже нічого не хотіла писати, але тут на Миколаївщині "люди", як делікатно пише про них  Миколаївський ТЦК та СП, з битами та трубами напали на військових ТЦК.Звернула увагу, як багато коментарів,  що, мовляв, чим це відрізняється від протестів з картонками.Так от — відрізняється усім.Але в першу — суспільним інтересом й інтересами країни.Повернення незалежності антикорупційним органам, в першу чергу, потрібні країні, хоча б для того, щоб не давати козирі в руки антиукраїнським силам, які переконують західних партнерів, що ми  нібито "маленька Росія". Не кажучи вже про все інше.А те, що відбувалося у Вінниці, тепер у Бузькому на Миколаївщині (а перший-перший раз у Космачі у 2023, а перед тим в Криму, про що вчора слушно писала Лариса Волошина,  коли в Криму, а потім Донецькій області військові частини роззброювали  "жєнщіни Донбаса" тоді, коли  українські військові намагалися не допустити захоплення українських міст та сіл на сході країни у 2014-му).Так починалась російська окупація.Це ключове, цим це відрізняється.Читайте також: Озброєні битами та металевими трубами: на Миколаївщині невідомі напали на працівників ТЦК та НацполіціїУ Пітера Померанцева  в лекції про інформаційну війну є така фраза: "Вони не намагаються виграти дебати, вони намагаються захопити країну".Тут те саме: це не про дискусії про підходи до реформування ТЦК, це не дебати про справедливість чи мотивацію мобілізації.Це справжня боротьба за те, щоб знищити та/або окупувати країну.І найважливішими  є тут: реакція медіа, реакція  суспільства і  реакція президента.Про президента — як верховного головкома — напишу 155-й раз.Склалося так, що в країні війна і він — не верховний над  своїми виборцями, а верховний головнокомандувач.Не знаю вже, чи є там якась здорова сила навколо, але хтось же підказав не топити себе глибше ситуацією з антикорупційними органами.З військовими, звісно, складніше.  Бо все ж так добре складалося: вдалося перекинути гнів на ТЦК, ніхто іміджево не пов'язує президента зі словом "мобілізація", 2-3 тижні — і вибори.Але підкажіть там хтось, що виборів поки не буде, а якщо президент як верховний головком чітко і недвозначно не заступиться за сили оборони України,  включно з ТЦК, нічого доброго не буде.У них під носом Росія накручує так званих "мирних жителів" так успішно, що треба бути сліпими, щоб не бачити.ДжерелоПро авторку. Тетяна Трощинська, журналісткаРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів. 

Про це в етері Еспресо розповів заступник Голови СБУ (2014-2015), генерал-майор запасу СБУ, військовий і громадський діяч Віктор Ягун."Росіяни зараз масово тиражують інформацію про те, що Україна готується до проведення широкомасштабного контрнаступу, який має провести в серпні, або на початку вересня. Вони реально на це очікують. Настільки я розумію, ніхто зараз не збирається проводити такі дії, хоча десь є відчуття, що наші Сили оборони до чогось готуються", - розповів Ягун.Ягун зауважив, що Україна зможе витримати наступ ворога. За його словами, після того, як Силам оборони вдасться стримати ворога, очевидно, Україна зміцнить свої позиції у цій війні."Зараз найголовніше витримати ось ту навалу, яку пообіцяв реалізувати Путін за 60 днів і потім подивитись в очі всім тим, хто говорив, що Україна не витримає цей наступ і має впасти. Думаю, що ми витримаємо. Ми обовʼязково стримаємо ворога й увійдемо у вересень набагато сильнішими, ніж вони вважають", - додав він. Упродовж доби суботи, 2 серпня, на російсько-українському фронті відбулося 138 бойових зіткнень. Окупанти 37 разів атакували позиції Сил оборони на найгарячішому Покровському напрямку 

Про це сказав науковий співробітник сходознавчого відділення Фрайбурзького університету Михайло Якубович в етері Еспресо."Річ у тому, що ані Ізраїль, ані його головний союзник - Сполучені Штати не дозволять створення повноцінної палестинської держави. Я не уявляю собі, як це можливо, щоб Ізраїль наразі якось поступився територією", - зазначив він.На думку сходознавця, це може бути дедалі більше визнання, перемовини, можливо, нові вибори, які приведуть до розширення повноважень самоврядування."У перспективі, так, як хотілося б дуже багатьом, відсунути ХАМАС, якісь процеси лібералізації, відкрити кордони для того, щоб далі палестинці працювали. Вони ж працюють багато хто в Ізраїлі - там видаються відповідні дозволи", - сказав Якубович.Він додав, що Газа - це дотаційний регіон. "І можна говорити, що палестинці, по суті, живуть коштом в основному Ізраїлю і гуманітарної допомоги. Інше питання - чому так сталося, хто їх в таке становище поставив і хто в цьому винен", - зазначив сходознавець.Якубович додав, що не може Ізраїль допустити створення ще однієї дублюючої держави. "Ніхто серйозно зараз реалістичність створення повноцінної держави не розглядає. Бо в яких кордонах вона передусім буде? Газа відрізана від Західного берега річки Йордан, і це навіть там не ситуація Азербайджану і Вірменії, це зовсім інша ситуація. Я б сказав, цей конфлікт багато в чому унікальний насправді. Не порівнюваний з багатьма іншими. І, мабуть, належить справді до таких геополітичних задач, які наразі практично ніхто не спроможний розв'язати", - підсумував він.У суботу, 2 серпня, ХАМАС заявив, що не розпочне процес роззброєння доти, доки не буде створена незалежна палестинська держава зі столицею в Єрусалимі.

У ніч на 2 серпня в кількох регіонах Росії було чутно вибухи, на тлі яких працювали системи ППО та засоби радіоелектронної боротьби. Про серію атак із використанням безпілотників та наслідки обстрілів повідомили російські Telegram-канали. У соцмережах з'явилися відео масштабної пожежі, яка ймовірно сталася на Новокуйбишевському нафтопереробному заводі в Самарській області. На записах чути звуки, схожі на політ дронів і роботу протиповітряних засобів. Однією з цілей атак стало підприємство "Електроприбор", розташоване в місті Пенза. Воно має відношення до російського військово-промислового комплексу. Завод виготовляє компоненти для ракетного озброєння та засобів зв'язку. Поблизу цього об'єкта знаходиться ще одне підприємство оборонного призначення - "Радіозавод". Це єдиний завод у РФ, що виробляє пункти керування для зенітних підрозділів. За попередньою інформацією, його також було уражено. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Російський НПЗ закрили на ремонт після атаки Мешканці міста Рязань писали про вибухи, що пролунали поблизу аеродрому Дягілево. Свідки розповідають, що над районом було чутно гучні звуки. Голова Рязанської області Павло Малков заявив про збиття дрона на підльоті до регіону. "Засобами ППО та РЕБ над територією області було збито БПЛА", повідомив губернатор. Він уточнив, що ніхто не постраждав, а уламки безпілотника впали на промисловий об'єкт. Жителі Липецької й Воронезької областей також повідомили про активність ППО та ймовірні спроби атак. Довідково, підприємство "Куйбишевський НПЗ" виробляє паливні продукти, зокрема бензин і дизель за стандартом Євро-5, а також десятки інших видів пального. Українські БПЛА атакували нафтопереробний завод "Лукойл-Нижегороднафтооргсинтез". На території заводу виникла масштабна пожежа. НПЗ "Лукойл-Нижегороднефтеоргсинтез" - це 4-й за обсягом виробництва НПЗ в Росії, що випускає 17 млн т палива на рік. Він переробляє переробляв суміш нафти із Західного Сибіру та Татарстану.

Лейтенант Сил оборони з позивним "Алекс" звернув увагу, що ніхто не говорить про потребу у мільярдних пакетах допомоги від США і наслідках їх відсутності. З його слів, раніше F-16, Patriot і Abrams грали "колосальну" роль для ситуації на передовій, але ситуація змінилась.

Колишній форвард Шахтаря Олександр Гладкий поділився емоціями, які він відчував після легендарного дубля у ворота Барселони на Камп Ноу (3:2).

Зараз зменшенням втрат цілеспрямовано не займається ніхто.Ой, ну звісно, самі воюючі підрозділи за принципом "порятунок потопельників = справа рук самих потопельників" намагаються вижити, це природний процес. І, власне, вони винаходять винаходи та формують тактики, котрі зберігають життя.Але вони не можуть робити все, що треба робити для порятунку життів. Приміром, вони не можуть зібрати статистику по всьому фронту, щоб мати чіткий аналіз. Таку статистику, як причини втрат серед операторів ФПВ чи типологію уражень під час логістичних операцій. А також вони не можуть мобілізувати весь ресурс тилу на блискавичне масштабування найкращих практик. Без такого суцільного аналізу, а ще важливіше – без розуміння, куди найскоріше треба тратити ресурси держави, щоб зменшити втрати на фронті, ця робота низових солдатів є набагато менш ефективною, ніж могла б бути за допомогою міністерства.Читайте також: Ротація. Як її організувати?Ще раз усвідоммо: наші держструктури – діти страшної радянської системи, котра націлена на безжальне знищення своїх же людей ради поставлених завдань. Цей підхід невидимим чином лишається прошитий у тисячах писаних і неписаних правил, котрі визначають діяльність наших урядових і військових структур. Де втрата особового складу є традиційно ознакою доблесті, а не страшним злочином. Відтак, лише совість окремих чиновників та командирів є нашою надією нині, але скільки їх таких, совісних? ***Аналіз, статистика, математика, дослідження, збір даних – цим не займається зараз ніхто, крім кількох невеликих колективів ентузіастів. Четвертий рік воюємо не на цифрах, а на характері та на іноземній доброті. Але ж саме для цього існує апарат управління військами, де Міноборони – це головний двигун і кермо!Кожна одиниця у зменшенні бойових втрат – це пропорційно зменшення втрат через СЗЧ. Одне порятоване життя – і у війську залишаються 2, 3 додаткових бійці, вони не тікають, бо бачать, що шанс вижити більший. І ці 2 чи три бійці працюють і, своєю чергою, рятують ще життя. А головне – треба, щоб сама система боялася втрат. Бо зараз їх ніхто не боїться. Крім жменьки сумлінних.ДжерелоПро автора. Ігор Луценко, журналіст, воїн ЗСУРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Ви любите, щоб до вас зверталися Юрій? Це, власне, оце ваше українське коріння, так? Так, так. Я живу в Канаді. Але коли мене питають канадці, яке моє ім'я, то я завжди кажу Юрій. І вони можуть це гарно сказати. Коли я скажу Єжи, то вони скажуть Джерзі. А "джерзі" – це така порода корів. Тому краще Юрій.Власне, про ваше українське походження. В одному з інтерв'ю ви сказали, що є нащадком біженців.Так, це правда. Мій дід був офіцером царської армії. Батько народився в Фергані. Фергана – це Узбекистан. І вони повернулися до Польщі в 1922 році. Моєму батькові тоді було 7 років. І цікаво, що він не знав жодного слова польською мовою. Бо вдома всі по-російськи говорили. Дідові було 10 років, коли він пішов до корпусу кадетів.І там він зрусифікувався? Абсолютно. Він - українець з польських теренів. Ми - з Холмщини. З дуже-дуже давніми коріннями. Чи вам розповідали про ці історії втікання? Як вони вплинули на вашу родину? І чи ви собі могли уявити, що нинішні українці знову будуть утікати з України через те, що вони рятуються від війни? Це дуже цікаво, бо коли я почав писати колонки щотижневі в "Українському тижні", то перша була про мої коріння, як з родини біженців. Саме про родину моєї мами. Коли їх у 1915 році евакували росіяни, як усіх православних. Тоді просто забирали всіх. Людей "пакували" на вози. Моя бабуся розповідала, що пам'ятає вежі мечеті далеко-далеко в російській імперії. Крім того, брат і сестра моєї бабусі по дорозі померли. Це були дуже важкі часи… Але вони повернулися. Це теж цікаво. "Відбудували" своє життя на Хомщині. Жили в селі за 5 кілометрів від місцевості Замосць. Побудували будинок, мали там свою крамницю. Прийшла Друга світова війна. І німці вирішили, що ціла та територія довкола Замосця – дуже гарна, і вони висилали всіх людей звідти та поселяли там німців, німців з нинішньої Молдови. І знову всі були вислані. Люди тоді поїхали до Холма. Прийшли війна в Холм. І після війни в 1944 році вже не було куди повернутися. Бо знову, коли українці поверталися до своїх сіл, "польська партизанка" приходила, щоб українцям не було куди повертатися. Кидали отруту до криниць, так? Так, до криниць. Ну і частина тих людей ніколи не повернулася до свого села. Відразу переїхали в Україну. Двоє братів мого діда переїхали на Львівщину. Пізніше - вони опинилися у Львові. Так що, я маю родину у Львові. Пізніше покоління моїх батьків вже повернулися. Перше до Замостя, пізніше - до Любліна. Я народився в Любліні. Чи то бути українцем, мати українське походження, це означає завжди бути біженцем? Знаєте, як люблять казати: "то наша карма така". Чому вона з нами стоїть? Це якось парадоксально. Мене і моєї родини не торкнулася операція "Вісла". Більшість - виїхала в Україну в 1944 році. Мої батьки вже були зінтегровані в польське суспільство. Але родина моєї дружини, вони - з Галичини. Їх торкнулося це. Її діда виселили десь там під Гданськ. Її батько пізніше переїхав кудись. Кінець-кінцем, вони завершили свою дорогу у Варшаві. Моя дружина народилася в Варшаві. Але це знову, як ви кажете, "карма". А моє покоління? Я в 86-му році виїхав з Польщі до Канади. Ніхто мене нікуди не виганяв. Ситуація була така, що після "солідарності військового стану" ми вирішили виїхати до цивілізованої країни, де справді можна собі бути ким хочеш, навіть - українцем.Єжи Онух, фото: facebook/jerzy.onuchА ви там в Канаді себе як представляєте? "Я – поляк" чи "я – українець"? "Я - українець, народжений в Польщі. Дуже часто кажуть: "ви - діаспора". Я кажу, що "я - не діаспора, я – автохтон". Ми жили там, де ми жили. І це - територія Польщі нині. Ми там були завжди. Держави приходили, відходили, але ми там були завжди. Я маю почуття автохтона".Я дуже не люблю, коли роблять з мене "діаспорника". Живучи у Варшаві, я міг сісти в автомобіль і за 4 години бути на землях, на яких жили мої предки в XIII столітті. Але тим не менше, попри те, що ви виїхали в цивілізовану Канаду, все одно вас постійно тягне в Україну? І 13 років ви тут прожили? У своєму інтерв'ю ви кажете: "Я навіть не сумую за Україною" - що, справді, немає ностальгії? Коли приїжджаєте сюди, що відчуваєте? З одного боку, Україна зі мною постійно. А з іншого - я маю свідомість, що я не є до кінця частиною вас. І це одна з "лекцій", яку я вивчив, живучи в Києві. Колись мені хтось сказав, що "ти ніколи не будеш одним із нас". Я дуже тоді бунтував, як так? Я - етнічний українець. Українці думають, що вони всіх приймають, але це не так. Вони – приймають "своїх". Що це "бути українцем"? Хто ці українці? Ви кажете, ті, хто в советські часи були привезені сюди, вже тут вони народилися, і вони кажуть: "ми – українці". А от ті, хто є нащадками українців з діда-прадіда, але народжені на землях іншої країни, вже тут вони не вважаються українцями. Хто такі українці? Знаєте, я вам скажу так. Я є прихильником концепції "сучасного українця, як побудови громадянського суспільства". Тобто, не етнічність є важлива, тому що ті етноси, які живуть в Україні, вони дуже складні. І тому та ідея "громадянського суспільства" мені найближча. А бути українцем - це моя власна приватна справа. Я просто комфортно з тим почуваюся, що я маю ще якусь іншу, глибшу історичну тотожність. Натомість - українці є частиною сучасної України, яка міняється постійно. Війна тут нічого не поміняла. І в цьому також міцність України. Таких, як я - невеликий відсоток людей.Ті 13 років, що ви були в Україні, ви робили все можливе, аби Україну змінити, змінити на краще, зробити її європейською, займалися українською культурою, промотуванням української культури. От зараз, приїхавши в Україну, яка є в часі повномасштабного вторгнення, що ви можете сказати? Чи Україна змінилася в ту кращу сторону? Чи вона наблизилася до європейської родини? Мені здається, що вона постійно наближується. Це величезний процес і багато елементів цього процесу давно вже почалися. Я вже досить довго живу, багато різних речей бачив. І коли бачу молодих людей, які думають, що до них нічого не було, то я знаю, що було. І це дуже важливо, що також треба розуміти, що ми всі завжди будуємо щось на якомусь фундаменті. Ми, очевидно, можемо собі вибирати цей фундамент. Тих можливостей є багато. Це не так, що тільки одна. І сила наша в тому, коли ми можемо до того, що вже було, добудувати щось нове. Але розуміти, що ми є частиною довгій історії. Ми маємо свій час і треба з ним якнайкраще користатися.Парадоксально також те, що через війну Україна стала елементом світового дискурсу. Також і в культурі. Світ почав звертати увагу на Україну, ну і в тому числі - на культуру."Бо культура - це носій тих найглибших покладів того, що важливе. Щоб зрозуміти справді українців - треба зрозуміти їх культуру. Хто вони? Чому вони такі? Чому діється так, що не можна їх справді побити? Тих бомб стільки летить, а наступного ранку вони йдуть на каву і живуть".Але треба також розуміти, щоб тут зацитувати історичного русина Енді Уорхола: "Українці мають тепер своїх 15 хвилин. І треба про це пам'ятати". Що це - не вічно, що світ буде зацікавлений і Україною, і українською культурою. Треба свідомо використати тих "15 хвилин", щоб сказати якнайбільше про себе: як ми хочемо і що ми хочемо. Увага світу є така мінлива. Сьогодні це, завтра - щось інше. Так, як і з новинами. Новини постійно міняються і не може бути, що ми будемо постійно в них. Є люди, які вміють це використати. А як вже використається це, то ми станемо справді частиною того, як ви кажете, європейського і світового дискурсу.Єжи Онух, фото: facebook/jerzy.onuchЧи Україна добре використовує ті "15 хвилин", які ми маємо не завдяки, а всупереч, через те, що маємо війну. Але це теж можна використовувати як спосіб донесення інформації. Чи ми достатньо розповідаємо про свою культуру світові? І зрештою, яка наша культура у світі? "Це певна наївність, коли ми вважаємо, що світ знає, розуміє і дуже цікавиться українською культурою. Світ нічим не цікавиться, по суті. Світ - це величезна турбулентність. І ми не є в жодному мейнстримі, ми є частиною багатьох процесів".Наша присутність в європейському контексті чи в европейській культурі є частиною великого "європейського меню". І хтось з цього "меню" може вибирати то, або то, або то. Так, як бачите, з кухнями. Є багато різних... Можете піти в такий ресторан, в такий ресторан, і казати, що цей ресторан не кращий від іншого, також не можна. Це є просто можливість. І коли ми там знову з'являємося з нашою пропозицією - чи це гастрономічна пропозиція, чи це культурна пропозиція - немає значення. Бо це все ж елемент культури. Це треба розуміти.Культуру в цьому випадку треба розуміти, як набагато ширше явище, ніж так звану "мистецьку культуру". Ми мусимо цей продукт донести. А маси, які вибирають, вони зацікавлені чимось дуже популярним. Тобто, треба мати "продукт", який спрямований на різного глядача, читача, слухача і так далі.От ви живете зараз в Канаді. Чуєте якісь українські культурні заходи? Чи ви все одно звертаєте на них увагу, бо у вас є українське походження, і воно вас до того тягне? Очевидно, є частина української культури, яка є сконцентрована сама на собі. Тобто, ви розумієте, що нині живе більше, як мільйон канадців, які мають українське коріння. Крім того, колись більше як 100 років тому, українці були тією нацією, яка будувала Канаду. Тобто, українці через це ввійшли в таку "загальноканадську свідомість". Кожний канадець знає, що "це є писанка". Вони навіть розуміють слово "писанка". Найбільша писанка у світі є в місцевості Вегревіль.. Але з'явилися також інші пропозиції. Коли є у фестивалі, наприклад, кіно, з'являється українське кіно, то воно є частиною чогось більшого, глобального. Воно ані краще, ані гірше. Воно - один із елементів пропозиції. Те ж саме, коли до філармонії приїжджає оркестр. "Найважливіше - це запускати всюди у світі українського віруса. Щоб люди почали мати свідомі, що щось таке існує". І робити це руками тих, хто має владу і перевагу. Бо навіть, якщо у вас є гроші, і ви можете заплатити за концертний зал Carnegie Hall у Нью-Йорку, то це не є програма Carnegie Hall. Carnegie Hall вам просто за 150 тисяч доларів дав на один вечір зал. Ви, очевидно, можете у своїй внутрішній пропаганді використати українці в Carnegie Hall. Але коли це зробить Carnegie Hall і введе у свою програму - це зовсім інша вага. Найкраще - переконати господарів, щоб вони це зробили. Є ще один спосіб, як це робити. Привозити людей, які мають вплив на побудову, наприклад, культурних програм у різноманітних інституціях. І показувати їм найкраще, що можна запропонувати. Але дати також можливість, щоб вони самі казали, чим зацікавлені. Бо коли ми скажемо - оце, а вони, наприклад, можуть бути тим не зацікавлені. Такі люди приїжджають раз, другий, третій. І знову ж таки, те, що ми можемо зробити - це запустити віруса. І вони повернуться. Можливо, це не має ніяких гарантій. Можливо, їм щось там "клікне" - ага, давайте тепер зробимо українську програму чи в музеї, чи в концертному залі. І це почне фантастично працювати. Найкраще - так. Бо, знаєте, це, як в азіатських різних способах боротьби - ви використовуєте силу противника. А в цьому випадку - не противника, а тільки союзника. Зрозуміло, що Україна не має ані можливостей, ані грошей на такі масштаби. Треба, щоб хтось інший за це заплатив.Немає сумнівів, що в України є величезний потенціал. Ну, а як може не бути потенціалу в такій великій нації з такою великою історією? Є, тільки не треба мати комплексів.Зараз багато людей виїхало. Знаєте, це знову проблема великої еміграції, яка тепер є по світі. Це - мільйони людей. Якась частина з них повернеться. Тільки треба пам'ятати, що чим довше це триває - тим менше тих людей повернеться. Дуже часто іммігрують діти і молодь, які швидко почнуть інтегруватися в суспільство. Пізніше їх відірвати буде дуже важко. Але треба пам'ятати, що вони будуть виростати і можуть бути нашими "агентами впливу" там. І це також не всі, бо частина засимілюється повністю. І взагалі не буде зацікавлена. Залишаться їм борщ і вареники. Але в Канаді є люди, скажімо, п'ятого покоління, які народилися там і виросли. І вони люблять борщ і вареники до сьогодні. Нічого в цьому поганого. Вони просто на такому рівні українці. Тут в Україні теж багато таких. А хочуть жити зовсім інакше. Найважливіше, щоб не мати комплексу ані меншовартості, ані знову, що ми такі геніальні, тільки ніхто того не бачить. У 96-му році на європейському бієнале сучасного мистецтва, воно відбувалося в Роттердамі, називалося - "Маніфеста", в нас була у студії Олеся Островська-Люта. І це вона розповіла цю історію. І згадала вас, що там не було жодного українського художника представленого. І ви тоді запиталися в кураторки, а чому так? І вона вам сказала, що в Україні немає нічого цікавого.Ну це, очевидно, неправда. Тепер, всі звертають увагу на Україну, бо війна. Тоді, я пам'ятаю, на тому ж бієнале було 3 представників Боснії і Герцеговини. Країни, яка має три мільйони людей. Я також сказав: "Як це можливо, що Україна, яка тоді мала більше, як 40 мільйонів, немає нікого, а з Боснії і Герцеговини - аж троє людей". Три мільйони - троє представників. Але це політика. Політика є елементом цієї гри. Так що, ми не можемо не звертати на це увагу. Така є реальність. Ми також мусимо пам'ятати, що це не ми пропонуємо дискурс. Ми маємо свій дискурс, але в Європі ми є частиною багатьох різноманітних інтересів. Відбулися вибори в Польщі. Я знаю, що ви спеціально з Канади прилітали до Варшави, щоб проголосувати.Не зовсім так. Я все ж таки і так би був у Європі. Тільки ми вирішили з дружиною свідомо голосувати в Польщі. Дістати спецдозвіл, щоб ми могли голосувати у Варшаві. І ми голосували. Я можу відкритим текстом сказати, за кого я голосував. Я  - за пана Тшасковського. Не тому, що це найкращий вибір. Я в політиці намагаюся голосувати за тих, хто мені найменш огидний. Я позиціоную себе від певного часу "червоним консерватором". Була така тенденція колись в кінці 50-х і 60-х років у Канаді. Називалася "Red Tories", власне "червоних консерваторів". На чому це будується? Це є освічений консерватизм. Не популістський, не примітивний, тільки освічений. Це люди з певною свідомістю, що до нас хтось був. І ми в тому ланцюгу історії тільки коротким періодом. І тому треба жити гідно, чесно і справедливо. Я вважаю, що люди, яким в житті це вдалося, на різних рівнях, від економічних до наукових, вони зобов'язані бути солідарними і допомагати тим, яким в житті аж не так вдалося. На цьому будується "Red Tories". Певні елементи консерватизму, але з такою величезною свідомістю суспільної справедливості. "Лібераліст" дуже гарно звучить, але він, на мою думку, задуже спрямований на одиницю - "Я, я, я і мені". А тут ми не "жиємо" тільки самі і для себе. Ми є частиною суспільства. На жаль, таких консервативних партій майже не існує. В якомусь сенсі це може схоже з тим, що є християнська демократія. Але я цей елемент релігійний відсуваю. Можна сказати, що є соціальна демократія. Але в соціальній демократії мені бракує того витонченого "елементу абсолюту", щоб ми не були божі діти. Коли я голосую - то намагаюся голосувати за партії, я це називаю стратегічним голосуванням. Не завжди за те, що мені ближче серцю, тільки за те, що менш огидне від іншого, і має шанс на перемогу. Колись, наприклад, у Канаді я голосував за лібералів. Хоч я маю багато "закидів" до них, але розумію, що вони мають великий шанс на перемогу. І мій голос може допомогти. Мені можуть бути близькі, наприклад, "зелені". Але я не буду голосувати за "зелених", бо це марнування голосу. Вони не спроможні зробити ніяких серйозних змін. Краще, хай впливають, щоб потужні й мейнстрімові партії мали ці елементи. Бо вони можуть багато обіцяти, багато говорити. Але ніколи не дійдуть до влади. В Польщі є трошки інша ситуація. Там дуже жорсткий розподіл, як ви бачите. Єжи Онух, фото: facebook/jerzy.onuchАле він не тепер стався цей розподіл? Бо українці були шоковані результатами. Ні, я не був у ніяких "шокуваннях". Для мене те, що сталося, було зрозумілим. І не тому, що ті партії успішні. Це – криза ліберального блоку. І це проблема польських еліт і з одного, і з іншого боку. Вони не працюють із народом. Є такий польський вислів "Варшавка". Ну то ті з Варшави думають, що вони "by definition" краще знають про все. З часів комуни, як була якась проблема і дискусія і десь хтось не мав вже аргументу, то казав: "Проше пана, я єстем з Варшави". І цей елемент досі залишився в тих партіях. А людям говорять багато, обіцяють різне, але цього не дотримуються. Чому "ПІС" такий успішний був? Тому що вони обіцяли дуже прості речі і пізніше їх реалізували. Польща зробила величезний крок у цивілізаційному сенсі. Коли приїжджаю туди – то бачу це. Натомість – у такому ментальному - це просто повний провал. Тобто, повернення десь до рівня дискусії початку XX століття. От це є величезна проблема. Ну і освіта. Бо то все "береться" з браку освіти. Люди є не, банально кажучи, неосвічені, просто нерозумі. Ми недавно їхали з дружиною в такій місцевості Завєрче по дорозі до Катовіце, взяли таксиста і він каже: "Ну, я голосував на Навроцького". Ми питаємо: "А чому?". А він відповідає: "Бо Уряд мені не подобається, і, може, він щось поміняє". Але ця людина не розуміє, яка роль президента, що президент в Польщі не може поміняти уряду. Він майже нічого не може. Він може, по суті, "пхати палки в колеса". А люди просто не мають поняття. Одного разу ми їхали"Убером". За кермом був молодий хлопець -  ну, може, років 19. Моя дружина завжди любить заводити такі розмови, тому й питає його: "А за кого ви голосували?". Хлопець відповідає: "У першому турі голосував за Менцена". Я перепитую: "А чому?". "Бо я хочу, щоб щось змінилося", - каже він. Зміни - це добре, але які саме? Що саме ви хочете змінити? "Ну… мені ані "ПІС", ані коаліція не подобаються. Просто потрібні зміни".  Оце "просто потрібні зміни" - цілком зрозуміле бажання, але воно не конкретизоване. Які зміни? В чому саме? Що ви хочете поміняти? І тут мене справді турбує одна річ – особливо, коли йдеться про молодь: це своєрідна образа на Європейський Союз. Мовляв, ЄС забирає В нас нашу ідентичність. Навіть нашу прекрасну "злотувку" хочуть відібрати й нав’язати оте "німецке" євро. Але я кажу: подивіться навколо! Усе, що ви сьогодні маєте в цивілізаційному сенсі, - це завдяки Євросоюзу. Подорожуєте Польщею - на кожному пероні є ліфт, що може опустити вас вниз (ну, хіба що крім Перемишля). Нові потяги - комфортні, сучасні. Покращення всюди. Усе це - стандарти Європейського Союзу. Усе це - завдяки Унії. І тут питання: вам це не подобається? Ви навіть не до кінця розумієте, що саме вам не до вподоби. І найголовніше - які саме зміни ви хочете?Пане Єже, власне, про освічений консерватизм і освіту. Освіта зараз не є чимось найголовнішим. І ніхто не хоче витрачати час на якісь всілякі університети, бог зна що, десь там щось вдумуватися. Кожен біжить, спішить. Відео в "ТікТоці", розважальні такі, і так далі. Словом, нема часу на освіту. Знаєте, якщо немає часу на освіту - не варто сподіватися, що щось зміниться на краще. Це наша спільна справа, і починати її потрібно з самого початку - з базового рівня, з дітей. Освіта - це довгий і складний процес, але надзвичайно важливий. Сьогодні - TikTok, а що буде завтра - ми не знаємо. Тому не можна зациклюватися лише на тому, що є зараз. "Ми не маємо уявлення, що буде через рік, два чи три. Але одне незмінне - освіта завжди залишається основою побудови здорового суспільства. Ті, хто ігнорує її значення, згодом-  платять за це високу ціну. У цьому питанні немає "або-або" - немає вибору". Можна, звісно, сказати: "Це неважливо, не на часі, можна знехтувати", але така зневага рано чи пізно боляче вдарить по нас самих."Політики не зацікавлені в тому, щоб люди були освічені, тому що освіченими людьми неможливо зманіпулювати".Річ у тім, що багато політиків сьогодні - це продукт недоосвіченого суспільства. Вони самі не мають належної освіти, тож чого від них очікувати? Я навіть не говорю про відверто цинічних людей - таких меншість. Переважна більшість - просто банально неосвічені. І тут варто поставити пряме запитання: чи можна сподіватися, що неосвічені політики ухвалюватимуть освічені, далекоглядні рішення? Та справа не лише в них. Частину відповідальності несуть і освічені люди, які свідомо чи мовчки допустили, щоб усе виглядало саме так. Вони дозволили цим людям отримати владу.А народ? Так, тут теж глибше коріння. Це проблеми, пов’язані з цивілізаційним розвитком, з культурною і освітньою базою суспільства. "У сучасному світі кожен може вільно висловлювати свою думку - це добре. Але й біда в тому, що тепер кожен ідіот має можливість публічно показати всім, що він ідіот".Ну, але він вважає, що він розумний. Ну, я розумію, що він може вважати, що хоче, але ми ж на це погодилися. Ну, а як не погоджуватися? Добре, він пише пост десь там в якійсь соцмережі. Ти приходиш в коментарі, кажеш: "Ні, це не так". Він каже: "Ви можете мати свою думку, але я маю свою думку. Все йдіть геть звідси". Знаєте, якщо ми будемо постійно зосереджуватися лише на дискусіях у соціальних мережах - саме це й матимемо. Нехай ті, хто хоче, марнують свій час на це. Ми ж розуміємо, що всім цим користуються, що всім цим маніпулюють. Усе це давно відомо. Нічого нового тут не сталося - змінились лише інструменти. Інформація шириться іншими шляхами, охоплює більше людей. Усе відбувається швидше, але й забувається швидше. Змінилося саме відчуття часу. Та все ж є речі базові, фундаментальні. Від них ми не втечемо. І саме про них потрібно говорити. І працювати - від наймолодших. У дітях - надія. Але якщо нове покоління справді хоче зупинитися на "ТікТоці" - ну що ж, це їхній вибір. Моє життя вже на тому етапі, що я можу сказати: "Окей, робіть, як хочете". Але я все ще розумію, наскільки це важливо. Навіть з обмеженим впливом я намагаюся робити те, що можу - хоча б показати, де саме є проблеми. І головне - не треба кожному казати, що він геній, що все в нього виходить чудово і він може робити що завгодно, бо він - "дитятко Боже". Це не так. І це, власне, частина мого погляду на життя і на те, якою має бути справжня демократична система.Е, Макрон хоче заборонити у Франції використання дітьми соцмереж до 15 років. Як ви думаєте, це добра ініціатива? Бо є противники, які кажуть: "Ні, от це - частина нашого життя, нашої реальності і не можна викреслювати соцмережі". У нашій реальності є багато речей, які стали її невід’ємною частиною - навіть такі, як наркотики. Вони існують, подобається нам це чи ні. Але чи це означає, що їх слід допустити повсюдно? Я часто дивлюся на соціальні мережі, як на своєрідний наркотик. Вони затягують, викликають залежність. І ти втрачаєш контроль - не лише над самим "медіумом", а й над собою. Так, звісно, є способи це стримувати. Я, наприклад, категорично проти вільного користування мобільними телефонами у школах. Прийшов до школи - залиш телефон, як колись ковбой залишав пістолет у салуні. Телефон - не річ, яку потрібно тримати при собі кожні 5 хвилин. Це - справжня залежність. І хоча ми це прекрасно розуміємо на теоретичному рівні - подивіться, що відбувається на практиці. Зайдіть до ресторану: четверо людей сидять за столом, і замість того, щоб поспілкуватися чи просто подивитись одне одному в очі - всі втупилися в екрани. Я намагаюся контролювати себе. Але й я, як і всі, до певної міри залежний. І все ж я розумію: без усвідомлення цього ми нічого не змінимо. Без свідомості немає дії.Яка країна, на вашу думку, найосвіченіша зараз? О, мій Боже… чесно, я й сам не маю чіткої відповіді. Думаю, що в кожній країні є люди, які мають свідомість змін - розуміння, звідки вони прийшли і куди рухаються. Але цього замало. Можна сказати, що є країни, які технологічно надзвичайно розвинуті. Візьмемо Сполучені Штати -  технологічно вони справді на передовій. Але ж при цьому вони проголосували за Трампа. І це вже зовсім інша історія. У цьому є глибша проблема - проблема еліт, які, фактично, покинули свій народ. Вони вирішили, що все знають краще за всіх, що мають монополію на істину. А звичайні люди - прості, часто знехтувані, ті, хто жив у старому укладі життя, вірячи в "американську мрію", - опинилися у глухому куті. Те життя, яке вони знали, закінчилось. Прийшла криза - і економічна, і світоглядна. І ось у такій ситуації на сцену виходить демагог, як от Трамп. Так, він має певні таланти, навіть якщо вони спрямовані в деструктивному напрямку. Він використовує їх майстерно. Його підтримала ціла "медіа-машина", і він точно знає, як цим скористатися. Це сумно. Але якщо подивитися на історію, подібних "трампів" було чимало в різні епохи, в різних країнах. Чи призведе це до катастрофи? Чи до чергового великого переселення? Чи до переоцінки сил і цінностей? Ніхто не знає. Але ясно одне - ми стоїмо на зламі. Так, вони будуть боротися. І в цьому - щось глибоко сумне. З іншого боку - подивіться на Америку. Технологічно вона розвинута неймовірно. Але водночас виникає питання: а хто стоїть за цими проривами? Ми ж знову повертаємося до теми освіти. Люди, які займаються створенням нових технологій - ті ж самі "маски" та інші подібні постаті - це, як не парадоксально, дуже вузькоосвічені люди. Вони чудово розбираються у своїй сфері, але не мають уявлення про багато інших важливих речей. Це наслідок освітньої системи, яка концентрується на прикладних вміннях і технічних навичках, але ігнорує гуманітарну базу: культуру, історію, філософію. А саме на цій базі ми й повинні будувати все інше. Сьогодні світ дедалі більше фокусується на швидких, прикладних рішеннях. Але серед самих творців нових технологій з’являється тривога. Наприклад, один з "піонерів штучного інтелекту", канадець, якому вже під вісімдесят, відкрито говорить про свої побоювання щодо майбутнього. Він, фактично, "батько" сучасного ШІ - і не знає, в який бік це все може піти. І в кращий, і в гірший. А найголовніше - немає простих відповідей. Як і в усьому іншому, тут усе складно. І саме тому - важливо думати, вивчати, аналізувати. "Без широкого світогляду технології можуть легко стати не лише інструментом прогресу, а й джерелом загрози".Ви знаєте, з точки зору вічності то це цікаво те, що зараз відбувається. Але якщо говорити з точки зору українців, які зараз у великій війні, і воює проти нас величезна імперія, яка ще й має підтримку інших таких самих недобросовісних країн. І в цей час Америкою керує Трамп. І для нас це дуже страшно виглядає. От, за вашими відчуттями, ви кажете, що не знаєте, до чого це може призвести, "на добре" чи "на зле" те, що американці обрали Трампа. Ми, якщо порівнювати якісь історичні епохи, де зараз?На жаль, зараз ми у темному періоді. У "чорному". Але я вірю, що це не буде вічно. Це - очевидно. Я не маю жодних сумнівів. Моя особиста тривога полягає в іншому - я не знаю, скільки часу мені залишилося, чи встигну дочекатися світлішого моменту. Мені завжди дуже хотілося, щоб дорослі роки мого життя були кращими. Щоб були спокійнішими, світлішими. Ну, вони є такими, якими є… Але все одно в мене є відчуття, що глобальної катастрофи не станеться. Ми просто переживаємо дуже дивний, тривожний період, щось на кшталт внутрішнього дискомфорту, стану нестабільності. Та попри все, є багато людей, які мислять позитивно, які прагнуть змін. І ситуація - не така однозначна, як іноді здається. От візьмімо навіть Америку - країна, здавалося б, розділена, але перемоги Трампа - не приголомшливі. Це переваги "на межі". Так само і в Польщі: 300 тисяч голосів - це незначна різниця, це не масштабна поразка однієї сторони, а боротьба між двома світоглядами. І знаєте, попри все, я залишаюся оптимістом. Хоча, як я іноді жартую: я не оптиміст - я добре поінформований песиміст. Але навіть так - я впевнений: це ще не кінець.Тобто Польща не вийде з Європейського Союзу попри настрої?Ні, я не думаю, що Польща вийде з Європейського Союзу. Для цього, знаєте, потрібні серйозні політичні сили, здатні реалізувати такий крок. А, на мою думку, таких сил у Польщі просто немає. Тому ми й маємо справу з таким собі хаотичним гальмуванням, яке лише стримує можливість реальних, корисних і добрих змін. Але, зрештою, кожен вибирає свій шлях. І кожне суспільство обирає те, чого -  свідомо чи несвідомо - прагне.Але разом з тим, знаєте, ми дивимося на якісь опитування, на результати цих опитувань, і бачимо, що впродовж того, як триває повномасштабне вторгнення, в поляків змінилися настрої. Були люди, які в Польщі співчували Україні, їх було більше, а тепер їх число змінилося. Так, звісно, існують і раціональні причини. Але є й інше - це банальна втома. Втома, помножена на брак достовірної інформації. До багатьох поляків просто "не доходить" реальність. Наприклад, мало хто знає, що без українців валовий прибуток Польщі був би на 2–7% нижчим. Це - серйозні цифри. Але люди цього не знають. Їм здається, що українці щось "забирають", що їм багато "дають", а вони, мовляв, залишаються невдячними. Це - типова ситуація, коли відсутність інформації створює ґрунт для упереджень, страху й роздратування.Але я бачила в соцмережах такі дискусії між українцями і поляками. Українці кажуть: "От ваша економіка виграла від того, що там опинилися українці", але відповідає якийсь польський користувач. Сподіваюся, що це реальний користувач, а не бот. Він і він каже: "Що б ви робили, якби не наша допомога?"Іноді дискусії заходять у глухий кут. Я розумію: ці розмови - ні до чого не ведуть. Так, є форуми, де це можна обговорювати - і люди це роблять. Але насправді вони нічого не вирішують. Це - поле для маніпуляцій. Там легко запускати ботоферми - скільки завгодно. І ти нічого з цим не зробиш. Все перетворюється на шум, а не на діалог. Поляки часто, коли щось не так, дістають тему Волині. І я, слухаючи всі ці розмови, питаю себе: а чого, власне, ви хочете від України? Адже це - не питання Польща–Україна, це питання Польща–Польща. "Волинська трагедія" - називайте її як хочете - сталася між громадянами однієї держави, під німецькою окупацією. Між поляками і українцями, які мали польські паспорти. На той момент України, як держави, просто не існувало".Тож чому знову це все "випливає"? Бо це - зручний інструмент. Важкий, емоційний "вехікул", який політики охоче використовують, аби про себе нагадати. Наприклад, те ж "ПСЛ" - партія, яка сьогодні практично в політичному банкрутстві, навіть - у селах, де колись мала вплив. Якби зараз були вибори, вони, можливо, не пройшли б до Сейму. Але вони ще в коаліції. Бо якщо вона розвалиться - "ПСЛ" опиниться за бортом. Тому вони витягують теми, які завжди болять - "вічні". А коріння знову те саме - брак освіти, брак інформації. І залишаються ті самі страшні речі, які мучать людей. Але ніхто не пояснює їм - чому.Єжи Онух, фото: facebook/jerzy.onuchСвіт можливий без України?Цікаве питання: як і чи можливі українці - без України? У певному сенсі - так. Ми ж існували, навіть коли самої держави не було. Але саме тому ми маємо розуміти, яке це щастя - що Україна сьогодні є. Що вона "відбулася". І що вона продовжує існувати. Та це не дано раз і назавжди. Це не гарантія. Це - завдання. Над цим треба працювати щодня. Мій батько казав мені: "Пам’ятай, Юрку. Щоранку ти маєш вставати й працювати цілий Божий день. Немає жодної гарантії, що вийде. Але якщо не працюватимеш - є стовідсоткова гарантія, що нічого не вийде". Це правило справджується й для України. "Якщо українці не будуть щодня будувати свою державу - кожен на своєму місці, у своєму розумінні, то рано чи пізно ми знову можемо втратити її. А без неї… ми стаємо сиротами".Водночас, варто визнати: українці, як би багато не працювали, не впораються самі. Без допомоги світу -  не зможуть вистояти. І це теж потрібно розуміти - і нам, і світові.Європа готова на те, щоб взяти на себе таку стовідсоткову відповідальність за допомогу?Усе - до міри і до певного часу. А скільки того часу є - ми не знаємо. Це дуже делікатне питання, яке потребує чесної дискусії - як у самій Європі, так і в окремих суспільствах. Ось вчора я бачив заяву прем’єр-міністра Іспанії: мовляв, підняти оборонні витрати країн НАТО до 5% ВВП - це нереально і непотрібно. Можливо, він так вважає, бо Іспанія не відчуває прямої загрози. Але подивіться на Схід: Польща, країни Балтії, Румунія - там ніхто не має сумнівів. Ці держави готові вкладати більше, бо вони знають, що небезпека - поруч. І звісно, у більш заможних країнах не всі раді витрачати гроші на армію. Це важкі дискусії, складні рішення. Але я все ж сподіваюся, навіть якщо не завдяки глибокому розумінню, то хоча б на рівні інстинкту, що багато хто усвідомлює: якщо ми хочемо зберегти спосіб життя, до якого звикли - потрібно допомагати Україні. І причин для цього - багато. Навіть суто егоїстичних. "Незалежна, демократична Україна - це надзвичайна можливість для Європи. Це – супербізнес".Навіть якщо зараз в Україні не 35 мільйонів людей, а менше - потенціал тут неймовірний. І чому б його не використати? Його використають. Безперечно. Але ми ж розуміємо, що Росія зробить усе, щоб було інакше. І тут питання - чи їй це вдасться? Подивимось. Але я щиро сподіваюся, що ні.

Таку думку в етері Еспресо дипломат, посол України у Хорватії (2010-2017), у Боснії та Герцеговині (2011-2017) Олександр Левченко."Поки що невідомо, чи відбудеться зустріч лідерів в Туреччині, про яку говорив Ердоган. Ще ніхто нікуди не їде. Якщо дійсно події будуть розвиватися так, що ця зустріч має відбутись, то це буде не раніше вересня. Багато чого буде залежати від поїздки Дональда Трампа до Китаю, яка має відбутись 2 вересня до річниці закінчення Другої світової війни. Це подія світового масштабу і Китай хоче її монетизувати, провести величезний парад і запросити весь світ. Там буде Трамп, буде присутній й Путін. Тому очікуємо на цю зустріч і як вона пройде", - пояснив Левченко.Дипломат наголосив, що закінчення терміну ультиматуму, який Трамп оголосив для Путіна, закінчується саме 2 вересня і ця дата була обрана не випадково."Саме 2 вересня й закінчується той 50 денний термін для Путіна, який Трамп оголосив. Він же не просто так відтягував з цим терміном. Саме після цієї зустрічі буде більше зрозуміло, що очікувати Україні", - додав він.Третій раунд перемовин між Україною та РФ пройшов у Стамбулі в середу, 23 липня, на якому українська сторона наполягала на прямих перемовинах між лідерами.25 липня речник російського диктатора Дмитро Пєсков висловив сумніви щодо зустрічі Путіна і Зеленського до завершення серпня 2025 року.Президент Туреччини Реджеп Ердоган 25 липня заявив, що має намір провести переговори з Володимиром Путіним та Дональдом Трампом, щоб дізнатися, чи готові вони до зустрічі.