Search trend "2 грудня свято"

Клопотенко: Підводка цікава, провокативна відразу. А чим провокативна? Одразу за олів'є ми набралися хейту, що не можна забирати у людей минуле, бо олів'є – це минуле. Тому я про нього намагаюся менше говорити, бо сенсу немає. На початку повномасштабного вторгнення більшість українців кинулися шукати себе. Ті, хто, можливо, не мав якогось коріння і тяглості, кинулися до українського. Тепер є певний відкат з тими деколонізацією і декомунізацією. А що з деолів'єзацією і детевтелізацією? Насправді відкату немає. Це лише за відчуттями так, бо немає прогресу. Грубо кажучи, якщо раніше кожен день всі щось шукали, то зараз цього трошки менше робиться, і здається, що ми скатуємося назад. Насправді ні. Зараз ми маємо, як на мене, реальну Україну. Той, хто їсть їжу Радянського Союзу, – це не є погано, це просто така ситуація. Вчора я їхав в потязі, хтось там кричав, що любить українську мову, просто нею не говорить. Я думаю, що нам треба прийняти, що це і є Україна. На початку це була якась трансформація, потім був період стабілізації, а зараз вже етап, коли нам треба визнати, що оце є Україна – з такими вподобаннями. Хтось любить той Київський торт і буде його їсти. Хтось любить оці страви, які я не можу називати, типу солянки і ще чогось. Але ти нічого вже з цим не поробиш, от є така фундаментальна ситуація. Багато людей досі не говорить українською. Це не окей, але нічого ти вже з цим не поробиш. Треба хіба з цим працювати зараз. Насправді що з їжею, що з культурою відбувається одне і те саме. Тут суспільство зробило вже дуже багато, але зараз для того, щоб цей трек продовжувався, треба, по-перше, освіта, а по-друге, позиція держави. Потрібно все більше популяризувати культуру, говорити про ту саму їжу, про епоху Радянського Союзу, і мати якийсь бренд України у світі. Згадуючи Україну, кожна людина має знати, що це не лише війна, а культурні діячі, одяг, мова, їжа. Треба цей бренд створити, щоб будеш популяризувати правильні цінності. Це такий вектор, під який треба перенавчати вже нове покоління. Його треба навчати таким цінностям, про які ми всі мріємо і хочемо. Бо покоління старе, яке сформоване в інших умовах, дуже важко змінюється і навряд чи вже зміниться. Але нове покоління точно треба, щоб було з абсолютно іншими цінностями.Євген Клопотенко, фото: fасеbооk/yеvhеn.klороtеnkоТо олів'є коли-небудь зникне з меню українця? Зникне. Років через 40. Це два покоління. Мені 38 років, я народився в Радянському Союзі. У 1991 році стався розпад Союзу, але лише документально. У головах багатьох людей нічого не змінилось. Навіть я пам'ятаю цей смак бідності – хліб з цукром. З однієї сторони, це смачно, бо це спогади, а з іншої сторони, у мене просто не було вибору. Люди, яким зараз 30 років і вони були народжені в Незалежній Україні, все одно ще мають спадок в голові Радянського Союзу, бо все одно їли цю їжу. Ну а вже ті, кому десь 15 років зараз, вже зараз мають змогу їсти базилік або про нього чути принаймні. Вони вже не бояться слова "дубайський шоколад". Це покоління вже може обирати. Воно формує інші смакові звички. Звичайно, в них точно від батьків ще лишиться оцей фльор "майонез в роті". Це ж більше не про їжу, а про спогади. Багато людей не зіставляють їжу і культурну тяглість. Бо для них їжа – це їжа. Дехто каже: "Відстань від цього олів'є, я буду його їсти". А я кажу: "Їж, але просто знай, що це їжа радянського періоду". олів'є, фото: gеttyіmаgеsАле зараз ще люди скажуть, що олів’є – це ж дешевше, ніж, наприклад, авокадо чи спаржа.Дешевше. Порахуйте, скільки коштує авокадо й олів'є, і все зрозумієте. Однак не проблема саме в олів'є, ми так само можемо говорити про окрошку і солянку. Це все одна велика структура. Справа не у грошах. Це просто про любов до минулого. Це про їжу минулого. У нас зараз таке кулінарне міжсезоння, бо Великдень відійшов вже, а Різдво ще не настало. Але для великої кількості українців оцей радянський Новий рік завжди був важливішим за Різдво. Частина людей мала в минулому олів'є чи бутерброди зі шпротами на новорічний стіл, а для частини є узвар на Різдво, кутя, вареники. У вашому дитинстві за СРСР яке свято було головним і зараз що святкуєте передусім? Зараз і в дитинстві – це різні речі. Я думаю, що в цьому році було супер ідеально. До Різдва, яке перед Новим роком, ти намагаєшся встигнути все зробити. Потім 26 грудня сидиш і думаєш, що це через п'ять днів Новий рік, а тобі вже якось так... Я на Новий рік приготував три-чотири страви, купив собі Лего і два дні його збирав, не виходячи на вулицю.Це якраз супер важлива модель – те, що ми почали з великою частиною світу відзначати Різдво перед Новим роком. Це змінює загальний вайб. Хочеш чи не хочеш, але всі починають щось під Різдво вже робити і це стає головним святом. Раніше ж першим був Новий рік, тому всі чекали його, а потім Різдво вже було як для родини. У Києві точно це було просто свято, коли мама казала, що треба збиратися, їсти вареники.Але зараз через те, що держава зробила дії, от так змінюється суспільство. Вона від'єднала нас від календаря і традиції. Ну це ж вау! Так само треба, щоб держава продовжувала діяти і далі. Чи тільки держава увімкнула у вас ось цей тумблер, що тепер я готуюся до Різдва? Як тим людям, які не мали тяглості традиції, ніколи ніхто в них не готував кутю, або може і готували, то так для галочки? Можна розглядати це свято з точки зору релігійної події, сімейної події, і просто суспільної. Як на мене, оця суспільна подія – це якраз те, що потрібно. Дехто з людей і не знає, що на то Різдво робити, ще хтось в протесті. Але людям просто треба час. Я сам почав тільки два роки тому. У суспільстві так працює – люди дуже часто не хочуть змінюватись, бо не розуміють навіщо. Це більше вже психологія.Тут треба просто показати приклад, що отак тепер треба, і вони потім всі будуть так святкувати. Людина – це ж соціальне створіння, їй важливо бути частиною чогось. І так само Новий рік. Уже немає ніяких концертів, нічого. Скоро, я думаю, ці промови новорічні потихеньку десь зникнуть, і буде Різдво. Є люди, які не вірують, і кажуть: "А нащо я буду це Різдво святкувати?"І не треба. Різдво – це ж не Великдень. Коли на Великдень отримують вихідний додатковий, це всім подобається. Якщо ти невіруючий, не треба просто йти в церкву і все. Але це ж сімейне, по-перше, свято, а по-друге, це суспільне свято. Це про те, що ти частина якогось суспільства. Не обов’язково все робити за тими релігійними канонами, готувати всі страви. Релігія – це величезна частина нашого суспільства, і до неї треба просто ставитися. Ти віриш? Вір. Не віриш? Не вір, але не забороняй нікому вірити. А свята відзначати можна? То, звісно, це ж прикольно. Зараз, на Новий рік ти навіть не знаєш, що робити. Раніше як було? Пробиває 12-та ночі, ти до цього готуєшся, накривається стіл, відкривається шампанське, щось по телевізору показують, всі веселі. А тут реально ніхто навіть нічого не знімав. Всі до Різдва знімали. І ти сидиш і щиро не розумієш, що робити. Раніше всі збиралися, один до одного ходили, а зараз комендантська година, ніхто не ходить.Яка улюблена страва Євгена Клопотенка на Різдво? На Різдво кожен рік різна. Я пізнаю, вивчаю щось нове. Коли я святкував Різдво 6-7 січня, були якісь стандартні страви, я їх їв і все. І так було з року в рік. А потім, коли я почав відновлювати українську їжу, коли я почав її відшукувати, я такий: "Ооо, те, що я їв, це все, бувай". Є стільки багато різних страв. У мене немає якоїсь улюбленої страви на Різдво, бо я ще її не знайшов.На Закарпатті є різдвяний хліб крайчун, або, наприклад, той самий калач. Це ж як пампушки, наче зібрані. Це ж прикольно. Я в цьому році закохався в цей калач. У нас все панетоне їдять на Великдень, але це різдвяний хліб. Така фішка у людей в голові. А виходить, що у нас є своє. Хто у нас на Різдво який хліб готував? Те, що я знаю, це не масова культура готувати якийсь хліб. А виходить, що є калач або карачун. Це мене прям надихає. Є ще там якісь голубці з кукурудзяною крупою. Євген Клопотенко, фото: fасеbооk/yеvhеn.klороtеnkоМене найбільше ламає, що до першої зірки ти маєш їсти тільки пісні страви, а вже на ранок м'ясні. Я думав тоді, а що мені готувати? Я наготував усе вдень, а потім думаю –  візьму і з'їм, навіть не буду чекати. Чого мені кажуть, що не можна їсти ковбасу ввечері? А зранку я уже не хочу. Це якась така трохи для мене дивнувата річ. Наприклад, страва з цибулі є така. Ти береш 2 кг цибулі, ставиш до духовки, температура 160 градусів на 3 години. Вона карамелізується, стає така ніжна, потім береш хліб і так їси. Ну це вау! Чому в наших людей є так, що або кулічі, або панетоне? У нас же є своя паска.Просто треба, щоб з часом сформувалося, що правда, а що неправда. Я думаю, що "куліч" - це не зовсім правильне твердження. Але паска - це ще великодній хліб також. Його на Великдень їдять і багато людей називають паскою. Панетоне раніше були модними, воно повернеться ще обов'язково. Але зараз основна група людей, які формували оцю моду на дивну продукцію, виїхала за кордон. Багато закладів, куди ця аудиторія ходила, наприклад, в Києві, всі позакривалися.Ви маєте на увазі якихось пафосних людей таких? Ну, така аудиторія, яка не сильно розбиралася в культурі, їм це було не цікаво, а розбиралася в смаку. Для них у світі нема кордонів, все окей, сила – це любов. І вони формували цю культуру панетоне. Поки їх немає, інші люди створюють модні тренди. Зараз навіть паска з тим дубайським шоколадом, мабуть, вже окей. А це ж вже не паска. Цьогоріч багато пасок готували без верхушок, без прикрас, просто, як воно раніше було. І це стає трендом. Тож треба трішки трохи часу. Ми хочемо, щоб одразу за один день нація змінилася. Згадай, що було ще 5-10 років тому. Це ж колосальна різниця. Ми отакий зробили крок. А ми хочемо, щоб за день всі полюбили паски, всі перестали їсти олів'є, шуби, всі їли лише верещаку, шпундру, гамулу. Ми такі ходили в українському одязі, купували українські продукти, були всі заможні, освічені, щоб слухали українську музику, ухвалювали правильні рішення в політиці, були свідомі, не інфантильні, щоб у нас була культура на найвищому рівні, всі пам'ятки захищені, всі люди розбиралися в політиці… Але ж у світі такого немає. Ми прагнемо до кращого, але треба працювати кожен день і розуміти, що не всі люди зі своїм набором даних можуть швидко щось зробити. Хтось каже: ми маємо паски з верхушками, бо ми інноватори, ми розібралися, почитали історію, поговорили з етнографами поговорив, туди сходили, це зробили, і ось – тримайте отаку паску. Більшість людей сидітиме з нерозумінням, які етнографи, яка культура. У когось ще гугл не налаштований українською. На наступний рік вони вже скажуть, що пам'ятають про ці паски, і погуглять, чи важко їх робити. На третій рік ці паски будуть показуватися всюди і людина задумається приготувати і собі, бо вже всі це роблять. Четвертий рік ти вже знаєш, що це не важко, і робиш це. От вам приклад про просто паску без верхушки. Чотири роки треба, щоб люди почали про це щось розуміти.Десять років тому Клопотенко був Женею, а тепер Євген. Чому це важливо і яка в цьому різниця? Як друзі сприйняли? Чи зараз кажуть, що ви здуріли? Моя мама обирала мені ім’я, щоб гарно підходило до по батькові. Ну от, вона каже Євген Вікторович звучить, як науковий працівник. Їй сподобалося, і вона називала мене Євген Вікторович, а потім почала називати Женя. Я спитав, а що не так було 30 років? Вона сама не знає. У дитсадку, коли мені було 3-4 роки, у мене була російськомовна викладачка, і я став спілкуватися російською мовою. І вона почала називати мене Женя. Але від дитинства ви українською спілкувалися? Два роки я чув українську мову, а потім російську. Потім всі почали кликати Женя, і це мені давало значення. У 2014 році мене перемкнули, я почав копатися в собі, шукати українськість. Бо на той момент у мене були в голові російські пісні якісь, слова, прислів’я. Тож я почав змінювати. У 2017 році перейшов на українську мову, у 2018-му зробив це публічно. Також я почав шукати традиції, вчити історію, щось дивитися на YоuТubе і досі це роблю. Я геть нічого про ту історію не знав. А потім я був ведучим програми "Енеїда", і там до мене приходило усвідомлення, що весь цей час я наче жив у зомбіленді, з якого вийшов з нульовими знаннями.Я почав відновлюватися і все старе в собі рубати. Я просто вбив своє дитинство, вбив свої шкільні роки, вбив дискотеки під російську музику. Ці спогади я вбивав систематично протягом п'яти років. І ось настав момент, коли в мені нічого не лишилося пострадянського. Звичайно, щоб його викорінити повністю, це треба ще пів життя, але в основних моментах у мене немає більше емоційного зв'язку з цим всім. Останній момент, який був, – це лише ім’я Женя. Коли я сказав, що всі називали мене Євгеном, я всередині себе закрив цей етап свого пострадянського життя, цього всього болота, зомбіленду, де все брехня. Коли хтось мене називає Женя, я не якось агресивно реагую. Я просто наголошую на тому, що я Євген. Але ви людина народжена ще за радянських часів. А що тоді робити з батьками, які називають своїх дітей, або з дітьми, які мають українські варіанти імен? Наприклад, до повномасштабного вторгнення моя пасербиця ходила в одну з київських шкіл, і там бувало так, що батьки приходили раз на рік читати уроки. І от мене запросили, я їм розповідала на уроці літератури про Івана Франка, і на першій парті сидів хлопчик, який весь час щось піджартовував. Я вирішила його долучити до розмови і спитала, як його звати. Він каже: "Нікіта". Я кажу, ну який же ж Нікіта, коли Франко навіть написав казку "Лис Микита", а він каже: "А я нічого не знаю, я Нікіта". Це все про одне і те саме. Людям ти нічого не докажеш, бо люди не хочуть нічого знати. Їм бажано просто не паритися. У мене є інший приклад. Зі мною в компанії працює Олена, в неї є чоловік і двоє дітей. Вони раніше російською говорили, а потім Олена перейшла на українську, але діти віком 5-6 років російською говорять і досі. Вона їм це не забороняє, але сама розмовляє українською. Пройшло вже десь рік, і діти починають говорити вже суржиком. А ще через рік вони будуть спілкуватися вже українською. Це батьківський свідомий вибір. Я розумію взаємозв'язки, мені не треба нічого пояснювати.Насправді у мене є багато знайомих, у яких є діти також раніше спілкувалися російською мовою, але потихеньку це все змінюється. Це йде все від батьків. Батьки пояснюють – ти Нікіта, але українською Микита. Можливо, дитина зараз не може обрати, не треба на неї тиснути. Євген Клопотенко, фото: fасеbооk/yеvhеn.klороtеnkоАле, може, і батьки самі вважають, що Микита краще? Звичайно, 100%. Бо, наприклад, мене так називала моя бабуся, для мене цей спогад важливий. Коли ти міняєш своє ім'я, ти міняєш свою ідентичність. Якщо вона сформована, то це дуже боляче. Якщо ти Альона, а тобі треба Олена… Я думаю, що якщо ти готовийдо зміни свого ім'я, то ти готовий до зміни своєї ідентичності. А це фундаментально, як на мене, важка річ. Тому я більше за те, що якщо хтось готовий, то це круто. Якщо ти не готовий, то краще Альону називати, але українською мовою. Але ж в тебе в паспорті Альона або Євгеній. Я пішов і поміняв паспорт. Це взагалі не важко. Є такі центри, де ти приходиш, кажеш, я здаю паспорт, мені паспорт не потрібен, зробіть мені цифровий. Я там Євгеній був, але там трошки по іншому написано. Тисяча гривень, два чи три тижні чекаєш, і в тебе новий паспорт. Проблем з цим нема ніяких. Але це треба ж бути до цього готовим і мати бажання. Чи справа лише в мові, що ти носиш вишиванку, їсиш борщ, не їсиш олів'є і так далі? Що тебе робить українцем? Це таке питання, на яке немає відповіді однозначної. Вишиванка, до речі, для мене не є показником українськості. Для мене вишиванка – це одяг. Є просто одяг, який ритуальний, а є вишиванка на кожен день. Я не вважаю, що коли я одягаю, я стаю більшим українцем. Я одягаю вишиванку, бо мені так прикольно і все. Мова – 100%. Але якщо ти не спілкуєшся українською, це також якоюсь мірою не робить тебе менше українцем. Наприклад, якщо грузини говорять грузинською, але воюють або просто є в українському істеблішменті, то вони теж можуть не говорити українською. Але в більшості всі вони вивчають українську і потім переходять. У мене багато друзів американців, які українською говорять. Мені дуже легко це пояснити через борщ. Можливо, не всі зрозуміють, але у нас у кожного є свої вподобання щодо борщу. Виходить так, що ми можемо бути всі різні, але приходимо додому і їмо один той самий борщ, але за різним рецептом. Ми єдині борщем, бо ми всі знаємо, що він точно український. Те, як ми його готуємо, у кожного своє, і ми готові за це боротися. Ми готові там з усіма сперечатися. Ми точно його любимо. І для мене це є найпростіший маркер зрозуміти, українець ти чи ні, якщо ти їси борщ, якщо ти до нього ставишся як до культури. Якщо ти, коли його називають суп, ти починаєш злитись. Коли хтось каже, що це російська страва, ти починаєш злитися. Для мене це є проста, зрозуміла річ. Бо у нас бути українцем – це точно хотіти Україну, про яку мріяли наші предки. Але чи всі українці знають, про що наші предки мріяли наші предки? Можливо, ні. Але це ж не робить нас менше українцями. Коли я починав інтерв'ю, я говорив про бренд України за кордоном. Те, що ми хочемо, щоб про нас говорили за кордоном, це те, що ми вважаємо самі про себе. Найкраще експортуємо у світ. Так ось тут і є питання до гуманітарної політики чи гуманітарного направлення. Треба зібрати всі відтінки України і сказати, що оце і є бренд України. Бо якщо робити його сильно націоналістичним, то ніколи воно не зможе бути реально об'єднаною якоюсь однією ідеєю.І от якраз одна з найпростіших ідей для мене – це борщ. Навіть якщо ти можеш говорити російською мовою, слухати російську музику, як би це дивно не звучало, але ти проти Росії. Взаємозв'язки, може, не розумієш, але приходиш додому і їси борщ, і точно знаєш, що він український.Мені здається, що ми дійшли до етапу суспільства, коли ми можемо вже визнати якісь особливості кожної людини й об'єднати це в одну екосистему. І тоді це стане чимось крутим. Але треба розуміти, що і у світі є таке. Наприклад, Баварія не вважає, що це взагалі Німеччина. У Калабрії, що на півдні Італії, кажуть, що вони – це Італія, а все інше ні. Єдиний раз, коли італійці об'єднуються, це коли йде футбол. У нас зараз є час, коли ми можемо побачити досвіди інших держав, і на них ми можемо зробити висновки, зробити найкращий кейс, бо ми не є чимось унікальним. Раніше, коли формувалися інші держави, у багатьох не було досвіду, що робити. Вони просто формувалися. А у нас вже є доступ до інформації, і ми можемо спробувати зробити іншу річ, яка точно буде відповідати на питання про те, що таке бути українцем.Український борщ вже вписаний у закордонних меню на рівні з японськими суші чи італійською піцою? Сто відсотків. Це супер прикольна штука, бо все життя, коли я їздив за кордон, то я згадую зазвичай таку ретроспективу, що десь у 2008 році, коли ти кажеш Україна, згадували лише футболіста Шевченка чи боксерів Кличко. Ти говорив, що Україна – це не Росія. Потім воно почало еволюціонувати, всі вже розуміли, де розташована Україна. А потім питання: що вони їдять? У 2019 році про борщ майже ніхто нічого не знав. А ось була Олімпіада торік в Парижі, я готував там борщ, і там було 50 людей. Я всіх питав, чи знають вони, що таке борщ. Всі відповідали, що знають. Лише одна людина сказала, що ніколи про нього не чула. З 500 іноземців 499 сказали, що знають, що таке борщ. Я задумався, як це ми прийшли з того, що у 2008 році вони не знали, що таке Україна, до 2024-го, де знають, що їдять українці.  Звичайно, що всі делегації, які приїжджають до нас, їдять борщ. І ми зараз йдемо далі. Там ще є такі бюрократичні моменти, бо я годую більшість безкоштовно для того, щоб не вступати в якийсь тендер. Я інвестую свої 40-50 тис. грн в те, щоб делегації поїли українську кухню. Борщ – це обов'язково. А ще трошки качаної каші, про яку мало й українці чули, а ще сирники, бо для них це все дивина, чого це сир смажать. Вони це їдять, і вони шоковані. Але, окрім того, ще бувають прийняття на рівні президента. Я спілкуюся з організаторами, щоб більше було української кухні для лідерів світу. Так, нещодавно Макрон їв наші галушки. А це є вже українська пропаганда. Є відео, де ви озвучуєте замовлення для іноземних лідерів, а кухарі відповідають "Да, шеф". Ви казали, що всі співробітники розмовляють українською.Це просто слова. Воно в тебе в голові сидить, навіть коли ти перейшов на українські налаштування, воно десь в глибині, бо ти все життя говорив у цю ситуацію цю фразу. Я спочатку навіть не почув це "Да, шеф". А потім думаю, ох, Євген. Так, це проблема. Бути українцем – треба все, щоб було чітко, ідеально. Ти нагодував найкращих людей, але на кухні запостив відео, де сказав: "да", а не "так", і все – тебе повісити. Це дійсно моя помилка, але я вважаю, що вона не критична. Треба ще працювати. Тим не менше, Макрону сподобався борщ і качана каша? Так. Вони їли чотири рази. Перший раз взагалі нічого не поїли, бо вони просто були втомлені. Вони їхали з Польщі в Київ, потім в Києві вони поїли галушки, а потім сіли і з Києва вже їхали до Польщі. Там вже вони поїли все. Я попросив Укрзалізницю, щоб вони попитали фідбек.Вони були в такому приємному шоці, адже ніколи такого не їли. Це наче ти їдеш на Шрі-Ланку, а тобі дають таку гарну їжу. Це прикольно, це має наш сенс, бо це їли наші покоління, і ти так приємно здивований. Звичайно, українська кухня і борщ – це ще не суші і не піца, але це вже потихеньку, такими маленькими кроками стає нашою унікальною ідентифікацією. Якщо посадять Макрона, скажуть, описуй українців, і він точно скаже – борщ. Це важливо.Наші українські жінки, які через війну були змушені виїхати за кордон, кажуть, що страшенно сумують за українською їжею. Чи ця розповідь про українську їжу, що вона надзвичайно смачна, це щось таке ностальгійне, туга за своєю країною, чи все-таки справді українська кухня на тлі інших кухонь є смачною? Це такий прикольний прикол. Коли ми говоримо, що ми любимо українську кухню і вона найкраща, ми взагалі не розуміємо, про що ми говоримо. А я нікому й не пояснюю. Бо як тільки ти не можеш у всьому розбиратися, то люди не знають, про що вони говорять. Вони кажуть, що українська кухня смачна і все. У нас кухня це про щирість. Це про те, як ми годуємо, віддаємо останній шматок хліба. Така у нас нація, ми так звикли. Це доброта. У всіх є спогади, як бабуся готувала вареники. Я вже навіть, як та бабуся, коли до мене приходять друзі, кажуть, ми будемо через 2 години, зайдемо на 5 хвилин і підемо, у мене через 2 години вже стоять 20 страв. Євген Клопотенко, фото: fасеbооk/yеvhеn.klороtеnkоТак, українська кухня смачна, але якщо говорити простою, функціональною мовою, то більшість людей не знає, що таке українська кухня, бо це ще не сформована річ. У ній є багато страв, які прийшли ще з радянщини. Багато страв, які готувала моя бабуся, це також страви Радянського Союзу, але це про гарні спогади. Таким чином, оце все, це якраз місце, де треба щось почистити, прибрати, додати автентичність, зібрати старі рецепти, і тоді вона буде прям крута. Якщо коротко відповідати на ваше питання, то українська кухня крута тим, що вона унікальна для світу. У світі ми були заморожені 70 чи 100 років, і кухня була заморожена.Всі інші кухні розвивалися і заполоняли європейсько-американські світи, і таким чином вони розповсюджувалися. Тому вже важко когось здивувати в цивілізованій країні якоюсь їжею. А тут з’являється Україна і каже, що буряк можна варити і їсти, як першу страву. Так само вони дивуються, що домашній сир можна смажити. Вони такі: "Де ви взялися? Де ви це берегли?" Ми просто трошки запізнилися. Коли вони вже все зробили, ми просто дуже довго бігли.А качана каша, що це таке? Це пшоно, яйце і борошно. Воно так качається, кожна пшеничка укривається тістом. Це така наша супер прикольна штука. Вона поширена в центральній Україні, на Житомирщині, навіть у Донецькій області, на Кубані. Пшоно, кисляк, насіння кропу, банош, бринза – у світі взагалі не розуміють, що це. Так само ми думаємо, що всі знають, що таке вишня. Ніхто не знає, що таке вишня. Вишня перекладається як "чері", а це неправильний переклад. "Чері" – це черешня.Так, вони всі їдять черешню. І коли ти їдеш в магазин, купуєш чері – купуєш черешню. І італійською черешня була "черідже". Виходить, що це все неправильний переклад. А правильний переклад вишні має бути "вишня". Вони з'їдають вишню і кривляться, бо для них вишня – це солодке. Якщо ти хочеш купити десь прямо в Європі справжню вишню, ти маєш знайти "саур чері", кислу черешню. Або є там на Поліссі квашена капуста, туди натерту картоплю запихають і тушкують. Вони питають: "Що це за знущання – квашена капуста з натертою запеченою картоплею?". Для них це все суцільний культурний шок. Бо вони їли все, у різних варіаціях, їм навіть десь там в Нью-Йорку щось інтегрувала Російська імперія. У них це вже все намішано. Вони хочуть щось модерне, тому французька кухня дає там оці всі прикольні штуки, і вони хоч трошки насолоджуються, бо все інше вони вже звикли. А тут ми їм з мішком, нате сто страв, ви такого ніколи не їли, ми пішли. Наша кухня для світу – це найзагадковіше, найприємніше, що може бути на даному етапі існування. Звичайно, у нас є конкуренти невеличкі. Це Грузія, бо у них схожа ситуація. Вони дають хачапурі, хінкалі, борщ, качана каша, кисіль. Хоча хачапурі для них це наче якась піца з сиром, щось трохи зрозуміле, то ми – це взагалі таємнича таємність. І в цьому наша унікальна суперсила. Поговорімо про Російську імперію і про її впливи на світову кухню. Є такий десерт Павлова. Його придумали в Австралії і нині він популярний в усьому світі. Він названий на честь російської балерини. Всеволод Поліщук, популяризатор української кухні, відомий більше на Заході України, сказав, що вже у Львові перейменували цей десерт на прими Богачевської. Це прима-балерина Львівської опери, потім Австрійських театрів, а потім опери у Вінніпезі. Євген Клопотенко разом з Мирославою Новосад вирішили, що треба цей десерт назвати іменем балерини, яка родом з Харкова, Варвари Каринської. Вона втекла з СРСР в 1924 році, створила пачку, яку ми всі знаємо зараз, і отримала Оскар за костюми, які робила. Я розумію, що тут закладена ідея популяризації, але якщо вже є десерт прими Богачевської, чим вам львівська балерина не вгодила? Це якийсь такий сепаратизм? По-перше, Поліщук сам запропонував, так що це до нього питання. Ми створимо продукт, і потім кожен заклад буде вирішувати, чи хоче, чи не хоче це брати. Але, як на мене, це має бути прикольна, конкурентна страва. До речі, ми вже дуже скоро вийдемо із презентацією, зі смаком, і будуть, можливо, люди обирати, яка краще. Бо ми зараз думаємо, чи просто покращувати цей десерт, чи створити абсолютно інший. Це дуже важлива дискусія. Але це так само як з усім: 5% людей відразу все введуть, потім пройде рік чи півтора, будуть шукати нові десерти, до тих 5% приклеїться ще 15% людей, буде 20%. Потім мине другий-третій рік, і, дай Боже, в кінці четвертого року ми почнемо вже говорити про це, як про качану кашу. Качану кашу я десь знайшов років 7 тому, я її знайшов. Зараз її їсть Макрон. Так само з цим десертом Каринської. Якщо ми візьмемось і будемо його вести, десь 4-5 років і тоді можна буде його їсти. Але чому важливо, щоб не було десерту Павлова? Не можна кенцелити те, що весь світ їсть, бо тоді це точно такий крайній націоналізм. У світі десерт називається Павлова, і що нам треба зробити? Нам треба створити продукт крутий, полюбити його в Україні, щоб його їли всі. Щоб Каринська була крута, конкурентна, підходяща була за ціною підходяща і смачна. Тоді ми отримаємо три конкурентні переваги. І після цього ми почнемо експортувати це у світ. Можливо, через 15-20 років ця Каринська буде на рівні з Павловою або вище. Важливо не просто кенсилити, а важливо створювати кращий і конкурентніший варіант. Це ж якийсь кухар-кондитер створив Павлову, і вона стала популярна. Так само і тут. Ми зараз маємо створити потужне українське і спробувати його реалізувати у світі. А, можливо, воно буде ще краще, і люди захочуть використовувати його. Важливо показувати, що ми інша культура, ми вміємо робити речі не гірше, ніж світові. І світ, будь ласка, оціни, прийми і зрозумій, що у нас є все інше, і ми готові інвестувати, щоб всі це зрозуміли. Ще одна вічна дискусія між Заходом і Сходом країни, яка розділяє українців: зупа чи суп? У літературній мові вписано слово "суп". Яка зупа? Що це ви таке говорите? А чому суп? Хто сказав, що суп? Суп – це французьке слово, а зупа – німецьке. Але суп до нас прийшов через Росію, а зупа – все-таки з Європи. З Європи, звичайно, бо у Львові ближче до Європи. Але я вважаю, що і зупа, і суп – це неправильно.А як правильно? Юшка. Бульйон – французький, зупа – німецька. А яке наше? Наше – це юшка. Борщ – це що таке? Це борщ, це не суп і не зупа. А юшка – це юшка, бо так воно було створено. Юшка з усім може бути: зі світлою капустою, грибами. Бульйон – це відвар. Просто овочевий відвар. На заході України є багато впливу, і тут також кожен має вирішувати для себе, чи хоче це змінювати. Так само, чи хочемо змінювати в Києві назву "конфєта" на "цукерка".Ти кажеш, що розмовляєш українською мовою, але використовуєш при цьому слова зупа, слоїк і розсіл. Якщо ви хочете говорити українською мовою, то давайте тоді справді українською мовою спілкуватися. У ваших закладах що є в меню: юшка чи суп? Звичайно, суп. Якщо я напишу "юшка", всі будуть думати, що це грибна. Це ж вже бізнес, це інше. Спочатку я беру якісь речі і починаю їх інтегровувати. У ресторані "100 років тому вперед" – це експериментальне місце. Водночас у закладі "Полтава" та інших ми називаємо речі, як люди звикли, наприклад, бульйон курячий. Але це не бульйон, бо це французьке слово. Якщо я напишу "товченка" замість "пюре", хто її купить? Треба крок за кроком. Тому ми зараз тестимо в "100 років". У нас немає соусів, бо це підлива. Це така величезна кількість нормативних слів, які ми зараз тестимо. Ми дивимось, як туди реагують, і далі віддаємо в "Полтаву" й інші заклади. Це займає десь рік-півтора. Багато хто може сказати, що це подвійні стандарти. Мовляв, ти пропагандуєш одне, а робиш інше. Але ні, це те, як я мислю, як я використовую спілкування зараз, а потім я беру і змінюю це. Наприклад, у нас є доставка їжі, і там ми почали з нуля, тож там якраз написано "юшка", "товченка". У такому форматі, можливо, люди до такого більше готові. Якщо я буду писати багато слів, які люди не розуміють, вони будуть думати, що це якась диковинка. У меню "100 років", наприклад, є страва верещака – це буряковий квас з ялівцем. Люди думають, як таке їсти. Або шпундра, або гамула. Я не хочу їсти гамулу. Так само тут в меню мають бути зрозумілими людям речі, але потихеньку пояснювати, що насправді воно зветься інакше. І ми над цим працюємо постійно. Євген Клопотенко, фото: fасеbооk/yеvhеn.klороtеnkоКоли в меню з'явиться тільки юшка, і не буде тих суперечок між українцями: зупа чи суп? Між українцями суперечки будуть завжди. Це років 40, мінімум два покоління.Тобто до консенсусу з юшкою не дійдемо? Дійдемо, треба назвати юшка і тоді супер. Не суп і не зупа. Я за це. Це так, як називали раніше в "Енеїді" Котляревського, так, як на Слобожанщині називають всю їжу, нам треба так її називати по всій Україні. Я точно певен, що це те, куди нам треба прийти. Бо товчанка, це по факту, якщо англійською мовою говорити mаshеd роtаtо, це є товчена картопля. Тож ми маємо товчанка її називати і ніяк по-іншому. Але зазвичай , коли дві людини сидять в студії і щось там розказують, у багатьох викликає або агресію, або схвалення. У кожного є своя позиція, точно я вважаю, що треба перейти до Слобожанщини, а кожна людина на місцях має вирішувати, хоче вона це робити, чи не хоче. І хай так воно буде. Я буду точно це змінювати, я буду показувати, як воно є, а якщо більшість людей сприймуть і будуть це робити, то я буду радий. Але, як і зі шкільним харчуванням, з багатьох з чим, я точно вірю, що це робота на десятиліття. Швидко нічого не буває. 

27 червня вшановують преподобного Самсона странноприємця. Самсон народився у знатній і багатій родині в Римі. Від юних років він відзначався великою побожністю та любов'ю до навчання. Його батьки подбали про його гарну освіту, навчаючи його різним наукам, зокрема медицині, яка пізніше стане важливою частиною його служіння. Бажаючи присвятити своє життя служінню Богу, Самсон залишив світське життя і став монахом. Він вирушив до Константинополя, де вступив до монастиря. Там він прославився своєю побожністю, смиренням і безкорисливою допомогою людям. Одним із найвідоміших аспектів життя Самсона було його служіння хворим і бідним. Він відкрив у Константинополі лікарню, де безкоштовно лікував усіх, хто потребував допомоги. Самсон не тільки лікував фізичні недуги, але й допомагав духовно, проповідуючи слово Боже. Легенди свідчать, що він зцілював хворих одним дотиком руки або молитвою. Одного разу, за переказами, він зцілив імператора Юстиніана, який після цього дуже цінував Самсона і підтримував його діяльність. Преподобний Самсон помер мирно в глибокій старості. Його святість була визнана ще за життя, а після смерті він був канонізований. Його спадщина живе і сьогодні у вигляді лікарень і притулків, які продовжують традицію допомоги ближнім. 27 червня також згадують блаженного священномученика єпископа Миколая Чарнецького. Миколай Чарнецький народився 14 грудня 1884 року в селі Семаківці на Станіславщині (тепер Івано-Франківська область). Від дитинства він виявляв велике бажання служити Богові і після закінчення початкової школи вступив до Духовної семінарії в Римі. Після завершення навчання Миколай Чарнецький був рукоположений на священика 1909 року. Після цього він повернувся до України, де активно займався місіонерською діяльністю, проповідуючи і навчаючи в різних регіонах. Він також служив як професор у Львівській духовній семінарії, передаючи свої знання майбутнім священикам. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вранці, в обід та в який день тижня: коли відвідувати могили померлих і чому 1931 року він був призначений єпископом і апостольським візитатором для греко-католиків у Волинській області, Поліссі та Підляшші. Його місіонерська діяльність в цих регіонах була дуже важливою, оскільки він намагався відновити католицьке життя серед вірян, які опинилися під впливом радянської влади. 1945 року, після приходу радянських військ, єпископ Чарнецький був заарештований і звинувачений у співпраці з "ворогами народу". Його засудили до тривалого ув'язнення. Протягом наступних років він пережив численні тортури і переслідування, але залишався вірним своїй вірі та служінню. Через тяжкі умови в тюрмі і таборах його здоров'я значно погіршилося. Миколай Чарнецький помер 2 квітня 1959 року, перебуваючи під домашнім арештом у Львові. Його життя і мученицька смерть стали символом стійкості у вірі та відданості своїм релігійним переконанням. Прикмети Бджоли зляться - до посухи. Якщо дощить - така погода буде до бабиного літа. Світить сонце - ще сім тижнів буде така погода. Що не можна робити Дуже важливо було вранці окропити освяченою водою коней, якщо цього не зробити і вивести тварин на луг, вони точно захворіють. Дітей не залишали цієї ночі вдома на самоті, вірили, що прийде нечиста сила, яка залякає малюків. Щоб не жити в бідності, намагалися не просити гроші цього дня. Також не лежали на сіні, щоб не мати проблем зі здоров'ям і залишатися красивими. Для збереження багатства не кликали на побачення до берези. 29 червня українці відзначають Петра і Павла. Це свято є одним із найважливіших у літньому церковному календарі. День Петра і Павла традиційно настає після завершення Петрового посту - періоду духовного очищення, який розпочинається через тиждень по Святій Трійці з 16 червня і завершується 28 червня. Цей день слід присвятити молитві, добрим справам і духовному очищенні.

21 червня станеться унікальна подія, коли буде найдовший день та найкоротша ніч у році. Йдеться про літнє сонцестояння, коли сонце досягає піку своєї сили. З давніх-давен ця дата була особливою для українців. Наші предки вірили, що саме цього дня можна очиститися від усього злого, знайти кохання та загадати бажання, яке обов'язково збудеться. Розповідаємо, яке значення має літнє сонцестояння та які обряди дійшли до наших днів. Ця подія припадає на суботу, 21 червня о 05:41 за київським часом. У цей момент Північна півкуля планети перебуватиме під впливом найінтенсивнішого сонячного освітлення: тривалість дня досягне свого максимуму, а ніч скоротиться до мінімуму - це найсвітліший день року. В чому особливість дня літнього сонцестояння У день літнього сонцестояння сонце демонструє пікову активність, піднімаючись до найвищої позиції на небосхилі. Здається, ніби воно завмирає в зеніті й майже не змінює свого положення протягом усього дня - така небесна статика створює враження зупиненого часу та підкреслює унікальність цієї астрономічної миті. Від цього моменту на північній півкулі Землі починається тропічне літо. Від 21 червня сонце поступово проводитиме в небі все менше часу, і цей процес триватиме до 21 грудня, коли настане день зимового сонцестояння. Що можна і не можна робити Наші предки вважали це свято надзвичайно містичним. Вранці вони традиційно вмивалися росою, вірячи, що це зміцнює здоров'я і зберігає молодість. Найкраще прокидатися з першими променями сонця, адже те, що ви загадали в цей момент, обов'язково здійсниться. Сонячний день - це ідеальний час для радості. Важливо уникати конфліктів і негативних думок. Це момент для духовного очищення та фокусування лише на позитивних аспектах життя. Цей день чудово підходить для того, щоб зайнятися тим, що приносить радість, або присвятити час своєму духовному розвитку. Традиції дня Найкраще випити чашку трав'яного чаю з медом і насолоджуватися цим особливим днем. Щоб задобрити сонце, варто одягнутися в світлий одяг, а також у відтінки жовтого чи зеленого. Наші предки вважали, що так можна покращити врожай. Якщо це безпечно, чудовою ідеєю буде поїхати до лісу з близькими або провести день у власному саду, насолоджуючись красою природи навколо. Також існувала віра, що люди, народжені 20 або 21 червня, мають неймовірну енергетичну силу і здатні впливати на інших. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Полунична повня червня: коли спостерігати за літнім космічним явищем Прикмети Тепла та ясна погода цього дня обіцяє гарний урожай і добробут. Якщо сонце світить яскраво, рік буде врожайним і щасливим. Дощ на літнє сонцестояння віщує холодну та дощову осінь, а також труднощі наступного сезону. Якщо в день сонцестояння дуже висока температура, це може означати спекотне літо та нестабільну погоду в майбутньому. Туман або хмари цього дня є попередженням про те, що наступний сезон буде менш сприятливим для сільського господарства. Тиха й безвітряна погода вважається знаком того, що весь рік буде спокійним і мирним. Якщо сонце ховається за хмарами на момент сонцестояння, це може свідчити про недобрі часи для планування важливих справ. 2 серпня 2027 року астрономи та любителі неба стануть свідками унікального явища - найтривалішого повного сонячного затемнення 21 століття. Це рідкісне космічне явище триватиме 6 хвилин і 23 секунди. "Це явище охопить шлях довжиною 15,227 км, проходячи через кілька країн і континентів

25 (12) лютого 1918 року Центральна Рада затвердила закон "Про заведення в Україні числення часу по новому стилю і перевод годинників на середньоєвропейський час". За законом відтоді 15 лютого ставало 1 березня, а годинник переводився на 1 год. і 8 хв. назад. З переходом від аграрного до індустріального суспільства нагальною ставала потреба уніфікації календаря та часу. Росія і, відповідно, підросійська частина України, у модернізаційних процесах відігравали роль наздоганяючих країн і не були лідерами, за яким можна здійснювати уніфікацію. До того ж вже давно встановили значні неточності юліанського календаря. Та в Росії переходити на григоріанський не хотіли через те, що він 1582 року був впроваджений буллою папи Римським Григорієм ХІІІ, тобто керівником конкурента РПЦ в християнському світі. Після повалення самодержавства пріорітетність Російської православної церкви помітно впала. 2 квітня 1917 року тимчасовий уряд ухвалив постанову "Про відміну віросповідних та національних обмежень", а 27 липня - "Про свободу совісті". Це свідчило про відокремлення церкви від держави. У постреволюційній пресі неодноразово йшлося про потребу переходу на новий календар. А центральні російські урядові і радянські газети з самого спочатку свого виходу датувалися 2 стилями. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Новий рік за старим стилем: історія свята, прикмети та заборони Саме за григоріанським календарем 1917 року відзначили 1 травня як святковий день. У "радянському" обґрунтуванні цього рішення зазначалося: "До цього часу російські робітники святкували своє пролетарське свято 1 травня за старим стилем. Лише в Західному краї та Польщі робітники виходили на вулицю в один і той же день із зарубіжними братами, тобто 18 квітня. Царська влада та православне духовенство старанно охороняли старий стиль, вбачаючи у ньому символ відірваності Росії від Європи та європейської думки". Питання про перехід на григоріанський календар для українських урядовців активізувалося з початком мирних переговорів з країнами Четверного союзу у Бресті та укладенням 9 лютого Брестського мирного договору. Але в цьому їх випередила радянська Росія, яка за день до підписання цього договору оприлюднила декрет раднаркому про перехід на західноєвропейський календар. Згідно з яким, після 31 січня старого стилю наступало 14 лютого нового. 23 лютого 1918 року на засіданні Ради міністрів УНР міністр шляхів Євген Сокович порушив питання "про стиль і годину" та запропонував "установити на Україні київський час". Рада міністрів погодилася з такою пропозицією та доручила Міністерству шляхів розробити відповідний законопроєкт і подати його на розгляд до Малої Ради. Визначили мотивування нового закону, яке запропонував міністр пошти і телеграфу Григорій Сидоренко: "Українська держава з заключенням миру приєдналась до європейської культури, прагне до неї - у Європі заведено новий стиль". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Без пірнання в ополонки - як відзначали Водохреще 1917 року Перехід на новий стиль календаря та середньоєвропейський час відбувався непросто. Повідомлення про переведення годинників зʼявились у пресі 3, 4, а то й 5 березня. Це вносило свій момент дезорганізації, окремі підприємства зазнали збитків. Деякі редакції газет повідомляли своїх читачів, що видання на лютий за передплатою доставлятимуться аж до кінця березня. Дирекція київського водоканалу повідомляла своїх абонентів, що термін плати за лютий закінчується 13 березня - 28 лютого, а надалі треба платити уже за березень. Частина навчальних закладів залишилась вірною "керенському" часові. Через це вчителі-сумісники не встигали з однієї школи до іншої на свої уроки. 1918 рік виявився не тільки без Різдва, але й із найкоротшим лютим - усього 15 днів, бо 16 лютого, згідно із законом Центральної Ради, вважалось вже 1 березня. Реформу календаря не визнала Російська православна церква, яка на той момент залишалась єдиною православною конфесією в Україні. Церква продовжувала жити за старим стилем. Одне з найбільших церковних свят - Великдень, що 1918 року за прийнятим в РПЦ календарем припадав на 22 квітня, за світським стилем відзначався 5 травня. Уже після гетьманського перевороту. А церковне Різдво 25 грудня 1918 року припало на 7 січня 1919 року. " " Комітет Верховної Ради з питань економічного розвитку рекомендує парламенту прийняти за основу законопроєкт, який скасує перехід на літній час. У Євросоюзі вже не 1-й рік точаться дискусії про скасування щорічного переходу на зимовий і літній час, і Європарламент вже підтримав це рішення.

Протягом тижня з 24 лютого по 2 березня люди хапатимуться за кілька справ одночасно, але навряд чи доведуть хоч щось до кінця. Про це Gаzеtа.uа розповіла астрологиня Олена Максимова. "Цей тиждень стане точкою перезавантаження для багатьох знаків зодіаку, - говорить астрологиня. - Дехто отримає шанс виправити помилки минулого, хтось зустріне людину, яка змінить його майбутнє, а комусь випаде нагода здійснити фінансовий прорив. Зараз час діяти, а не сумніватися. Прислухайтеся до підказок долі і не бійтеся виходити за межі звичного. Всесвіт готує несподівані можливості для тих, хто не боїться і готовий боротися за своє щастя. Прощавай самотність і безробіття. Життя Левів, Терезів, Скорпіонів і Водоліїв зміниться на краще за тиждень до весни". Овен (21 березня - 20 квітня) Задовольняйте свої естетичні потреби. Слухайте музику, ходіть у театр. Кохані бажатимуть проводити з вами увесь вільний час. Не дорікайте їм за нав'язливість. Страх примусить вас відмовитися від пропозиції руки й серця. Про це ви з часом пошкодуєте. Бо стосунки з новими партнерами не виправдають ваших сподівань. Телець (21 квітня - 20 травня) Щойно відчуваєте, що негативні думки переповнюю вашу голову, ідіть на прогулянку. Більше рухайтеся. Спорт зарядить вас енергією. Купуйте нові книги, записуйтеся на курси, про які давно мрієте. Вкладання у саморозвиток стане чудовою інвестицією. Близнюки (21 травня - 21 червня) Потерпіть, скоро свято буде на вашій вулиці. Надійде солідна сума грошей. Контролюйте вагу, не допускайте переїдання. Перші дні весни слід провести активно. Записуйтеся у спортзал, розпочинайте ранок із пробіжки. Рак (22 червня - 22 липня) Творчі особистості переживатимуть кризовий період. Не сидіть в очікуванні натхнення. Подорожуйте, займайтеся спортом, ходіть у походи. У вихідні влаштовуйте пікнік та зустріньтеся з друзями. Лев (23 липня - 23 серпня) Не призначайте зустріч одразу двом партнерам. Станеться неприємна накладка. Одруженим хотітимете чогось більшого і кращого. Відчуєте відразу до людей, яких любили багато років. Схаменіться і обійміть коханих. Якщо розіб'єте їм серце, відновити стосунки не вдасться. Діва (24 серпня - 23 вересня) Це повчальний період, який допоможе краще розібратися у собі та багато чого переосмислити. Подякуйте долі, що ненадійні і підлі люди зникають із вашого життя. За потреби побудьте наодинці. Почитайте улюблену книгу, перегляньте новий серіал. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Гроші потечуть до вас рікою: перевірте, чи є ваш знак у списку щасливчиків Терези (24 вересня - 23 жовтня) Дефіциту коштів не відчуватиметься. У неділю можна розраховувати на додатковий заробіток. Задумаєтеся над розширенням бізнесу. Вкладайте гроші з розумом. Добре зважте кожен крок. Але не виставляйте на продаж своєї нерухомості. Куплені у вихідні товари служитимуть довго. Скорпіон (24 жовтня - 22 листопада) Це тиждень великих можливостей. Робіть усе, що задумали, але не розповідайте іншим, як вам це вдається. Середа надихатиме на одкровення. Познайомте милих зі своїм хобі. Поділіться відкриттями та досвідом. Так ви неодмінно станете ближчими одне до одного. Стрілець (23 листопада - 21 грудня) У вівторок важливо зосередитися на планах на майбутнє. Розставте пріоритети, прислухайтеся до власних бажань. Заробітня плата перевершить ваші сподівання. Не поспішайте змінювати професію. Козоріг (22 грудня - 20 січня) Відчуєте, що закохалися. Не варто сліпо йти за своїми почуттями. Дізнайтеся побільше про свого обранця, перш ніж погодитеся на цивільний шлюб. Доки усі святкуватимуть Масляну та об'їдатимуться млинцями, ви обкладетеся книгами та складатимете плани на майбутнє. Водолій (21 січня - 20 лютого) У вас гарно працюватиме голова. Прислухайтеся до своєї інтуїції. Сміливо складайте плани на весну. Частину коштів відкладіть на освіту. Це найкращий час, аби здобути другу освіту або записатися на курси. Керівництво залишиться задоволеним вашою роботою. Грошей у гаманці стане більше. Виплатять премію. Риби (21 лютого - 20 березня) Не шукайте милих за морями. Придивіться уважніше до свого оточення. Ваше щастя буде поруч. Не скупіться. Відгукніться на прохання людей про фінансову допомогу. Інакше не уникнути матеріальних втрат. Протезування зубів пройде невдало. Стоматолога краще відвідати у березні. Овни - справжні хижаки у ліжку. Тельцям треба більше часу, аби завестися. У березні обом цим знакам пощастить знайти свою пару і відчути себе коханими та жаданими. Астрологиня здивувала любовним гороскопом на березень.

З грудня 2013-го у Криму активно працювали російські спецслужби &еnsр;Одягатися треба тепліше, щоб не застудитися, майор Сергій Цехоцький промовляє під час зустрічі свою незмінну фразу. Говоримо 9 листопада в розташуванні одного з підрозділів Ваш позивний "Андре". Чому обрали його? &еnsр;Він уособлює моє ставлення до життя. Сама назва прообраз професії військового, яку визначив для себе ще у школі. Читав багато літератури. Особливо в дитинстві і старших класах. Складався свій образ ставлення до життя. Він збірний, не прив'язаний до конкретного героя. Яке було ваше дитинство? &еnsр;Щасливе. Я виріс у сім'ї, де всі любили одне одного. Проте було нелегко радянська влада давала всім можливість жити стабільно важко. Тільки окремі люди могли претендувати на більше. Якщо обіймали високі партійні посади. У сім'ї було троє дітей. Я найстарший. Весь тягар відповідальності ніс на собі будівництво, господарство. І сварили батьки найчастіше мене. Але жодних образ. Влітку обов'язково працював. У колгоспі. Усі зароблені гроші віддавав матері. Батько був вольовий, чутливий, емоційний. З повагою ставився до людей. Депутат районного рівня, він часто бував на різних нарадах, сесіях, конференціях. Звідти неодмінно привозив книжки. Я завжди їх читав. Товстенну міг ковтнути за вечір. Ті, що сподобалися найбільше, перечитував двічі-тричі. Бувало так: приходиш із роботи важкої, помічником комбайнера й усе одно берешся за книжку. Батьки чітко розподіляли свої ролі. За все, що стосувалося домашнього господарства, відповідала мама. Кому купити куртку, черевики вона. Батько забезпечував зовнішній захист родини. Померли в один день із різницею в 20 років. Спочатку пішов тато. 30 серпня 1999-го у 58. Мені за кілька тижнів мало виповнитися 32 роки. Жив тоді у Криму Приїхав до батька в лікарню Бердичева. Він був у комі, все стало ясно. Коли повернувся до Сімферополя, вийшов на водосховище, бо там не було людей, і вив вовком. Минуло 20 років. Їду з Києва до Бердичева. Мама телефонує і запитує: "Де ти?" "За 20 хвилин буду", відповідаю. "Ок, чую, я тут стіл накриваю, сьогодні в батька роковини". Приїжджаю додому, заходжу в хату і бачу: мама вже лежить. Викликав швидку, благав їх щось зробити. Не може так бути, горлав. Але мама пішла. Кажуть, легка смерть. Досі цього не сприймаю. Не віриться. Батьки померли в один день із різницею у двадцять років Після таких моментів замислюєшся над сенсом життя. Для чого це все? Жити, щоб що? Максимально триматися за життя і до 100 років? Чи мати мету й заради неї жити? Напередодні смерті матері сестрі наснився батько. Сказав: "У мене буде велике свято на день народження". Виявилося, що, коли цей день настав, з ним уже була мама. Коли зрозуміли, що Радянський Союз зло? &еnsр;Батько був комуніст. Справжній вірив в ідеали. Хоча його старші брат і сестра пережили Голодомор. Моя бабуся по маминій лінії німкеня. Бачила Гітлера, коли той приїжджав до Бердичева 1941-го. Врятувала дівчинку-єврейку, коли ту з матір'ю вели на розстріл. Це сталося 1516 вересня, за два тижні до трагедії в Бабиному Яру. Бабуся з натовпу різко вихопила дитину і сховала за собою. Колона пішла далі. Матір дівчинки розстріляли серед інших 30 тисяч за два дні. Дитина залишилася жива. 1943-го бабусю погнали в Німеччину. За два роки "звільнили". Приходять радянці. Кажуть, додому їдемо, батьківщина чекає. Німецька сім'я подарувала їй купу всього. Радянський Союз підігнав м'які вагони з квіточками. Бабуся сідає в нього разом із дитиною, яка щойно народилася. Тільки-но перетнули кордон лунає команда: вийти з вагона без речей! Дитина в одній пелюшці. Бабусю в товарняк і до житомирської в'язниці. Стаття 58 зрада Батьківщини. Пощастило, що разом із нею була дружина Героя Радянського Союзу. Він знав Василя Сталіна. Поїхав до нього й вирішив питання щодо звільнення. Обох, і моєї бабусі також, бо дружина сказала: "Вийду тільки з нею і її немовлям". Мені було 15, коли почув цю історію. Це був перший штрих. Коли 1991-го наша держава проголосила незалежність, був уже офіцером, служив у Москві. Після 24 серпня 1991-го не вагався ні на мить. "Повертаємося", сказав дружині. Не уявляв себе поза Україною. І коли служив у ЗСУ, бачив великий відсоток офіцерів із Костроми, Владіміра, Новосибірська. У Росію повертатися не хотіли. Бачили, що в Україні зовсім інше життя. У 1990-х ви жили у Криму. Який тоді був півострів? &еnsр;"Веселий". Групування, поділ грошей, постійні стрільби та вбивства. Моє правило тоді: ні з ким не мати близьких стосунків. Знав багато кого. Але тримав ди­станцію. Бо я з цим товариством різний духом. Ви говорили, що велика війна для вас почалася 23 лютого 2014 року. Як так сталося? &еnsр;Бачив напруженість, яка росте на території Криму. Саме того дня на площі в Сімферополі зібрався кримськотатарський мітинг. Уже втік Янукович, було зрозуміло, що Євромайдан переміг, а Україна пішла правильним шляхом. Продавали ці ваучери, щоб купити дружині чоботи й мати олів'є на Новий рік Я тоді був членом Української республіканської партії. Її голова Левко Лук'яненко попросив виступити на цьому мітингу. "Не готовий, відповів, мене там ніхто не почує". Він зрозумів. Я постояв, подивився і пішов до Верховної Ради Криму. Там уже формували роти самооборони, призначали командирів. Вони видавали зброю. Потім був мітинг 26 лютого. Коли проросійські елементи хотіли зібрати сесію і проголосити незалежність Криму, кримські татари й проукраїнські активісти не дали це зробити. Після цього в ніч на 27 лютого люди російського терориста Гіркіна захопили будівлю Верховної Ради та Ради міністрів Криму. Чи могла Україна зберегти півострів? &еnsр;Вважаю, так. З'являються люди без розпізнавальних знаків, захоплюють державні будівлі. Поводять себе, як терористи. Що роблять із терористами? Знищують. Тільки альфівців було в Криму 2 тисячі людей, заточених на боротьбу з тероризмом. Що мали вони зробити? Оточити приміщення, поставити БТР і розтрощити всіх ворогів. Чому цього не зробили? Бо з грудня 2013-го у Криму активно почали працювати російські спецслужби. У них був зв'язок із місцевим криміналітетом, командирами військових частин. Ті почали збирати людей, "любящих Россию". Було боляче дивитися, знаючи, хто це робить. Що Україна за роки незалежності зробила не так, щоб допустити нинішню війну таку, яка загрожує втратою державності? &еnsр;Весь час ми перебували під протекторатом Росії. Це все результат програмування КДБ та вищого партійного керівництва. І комсомолу. У їхніх керівників були великі гроші. Кожен член партії чи комсомолу платив внески. Фінанси вивозили за кордон, вкладали у валюту. Коли розпався Радянський Союз, запровадили ваучери. Насамперед на об'єкти промисловості. Приклад: оцінили Запоріжсталь у мільярд. Скільки там працівників? Тисяча. Розділіть цей мільярд на тисячу працівників. Дали робітнику 100 ваучерів. Ті думають, що з ними робити? Люди ж здебільшого неграмотні. І тут підходить директор і каже: готовий у вас купити ці ваучери. На окремих підприємствах директори шантажували працівників: або ти продаєш, або я тебе звільняю. А гроші йому дав хто? Агент КДБ чи колишній секретар обкому партії. Зрозуміло, що робітники продають ці ваучери, щоб купити дружині чоботи й мати олів'є на Новий рік. Так директор отримує контрольний або навіть домінантний пакет акцій. І стає власником заводу, яким розпоряджається як хоче. Є мізки розвиває підприємство. Немає скорочує штат, ріже на брухт. Підтягується нижча ланка рекет. "Підмітають" готелі, санаторії. Ідуть бандитські розбірки. Гине "піхота", а верхівка залишається. Нікому не поскаржишся, бо з мілі­цією всі пов'язані. Потихеньку починають купувати суддів. Ті відчули смак валюти й не встояли перед спокусою. Не було розчарувань під час війни. Умію добирати коло спілкування Усе було зроблено штучно. Державні інституції ослаб­лені. Весь час, із 1991-го, в нас постійна експансія Росії кіно, музика, мова. Ключові гравці на будь-якому ринку пов'язані з Москвою. Там вважали, що Україна це плід, який достиг і варто тільки його зірвати і з'їсти. Окремо про армію. В останні роки до війни росіяни почали її цілеспрямовано нищити. Запорізька область вибух боєприпасів, Харківська. Через своїх агентів московити почали скорочувати чисельність ЗСУ. Спочатку в нас були дивізії, корпуси. Трансформували у бригади, як 32-й Сімферопольський. А корпус це корпус, там пункти управління, фронт може тримати. Плюс за російський газ ми розраховувалися ракетами. Путін почав війну 2014-го. Але на "обмеженій" українській території. Це була його помилка? &еnsр;Так. Але він не стратег, а оперативник. Може мислити тільки на короткий проміжок часу не далі. Тому й дали прізвисько Бліда Міль. Якби тоді пішов далі, взяв би Україну, поставив би гауляйтером Медведчука чи Януковича, розстріляв непокірних і царював би. Власне, це планувалося, коли почав повномасштабну війну в лютому 2022-го. Але з 2014-го наша армія почала відроджуватися. Тепер ми готові давати відсіч окупантам і робимо це. Ми робимо це. У якій точці війни ми перебуваємо наприкінці 2024-го? &еnsр;Нульовій. Вона дає можливість стартанути й піти в плюс. Що для цього потрібно? Насамперед усій державній машині переключитися на війну. Поки що цього не помітно. Депутати, приміром, як працюють? Їм сказали зібратися такого-то дня і проголосувати за такий-то закон. А в наших умовах народні обранці повинні працювати цілодобово, а не час від часу. Як можна закони, пов'язані з ухваленням бюджету чи допомогою військовим, переносити на потім, після вихідних? Це в державі, що воює, відбувається. На місцях треба ставити людей, готових гарувати 24 на 7. Те саме стосується і дипломатів. У всіх країнах світу мають порушувати тему про війну в Україні: виставки, фільми, в яких нагадують, що тут дітей убивають. Частина українців втомилася від війни. Вас це непокоїть? &еnsр;Втомилися ті, хто сидить в окопах, їхні родичі, волонтери. Інші відчувають незручності. Тривога, інколи світла немає, манікюр зробити не можна й за кордон поїхати, якщо ти військовозобов'язаний. Відчуваєте різницю? Це несправедливе ставлення громадян нашої країни до тих, хто вивозить війну. Недаремно військові просять офіційного дозволу, щоб дати по пиці тому, хто їх перестріне у відпустці і скаже: "Я тебе туди не посилав". Ви часто спілкуєтеся з іноземними журналістами. Який ваш головний меседж Заходу? &еnsр;Перше: доносити громадянам своїх країн і їхнім урядам, щоб активніше допомагали Україні. Бо ми воюємо за демократичні цінності, за те, щоб минуле не перемогло майбутнього. Друге: завжди дякую іноземцям за те, що прихистили наших людей. Третє: щоб західні уряди тиснули на український. Це допоможе звернути увагу на корупцію в державі. Чиновник обласного рівня офіційно доларовий мільйонер. І весь час на державній службі. Звідки гроші? Чи можливі в нас компроміси з Росією? &еnsр;Можливі. Після того як країна-агресор виведе свої війська з нашої території. І не по лінії 24 лютого 2022 року, а на кордони 1991-го. Плюс репарації. Тоді можна буде говорити про компроміси. І забути про них назавжди. У вас були розчарування за час війни? &еnsр;Ні. Я вмію добирати коло спілкування й емоційно підлаштовуватися під ситуацію. У наш час це необхідно. Що можна сказати про українського солдата? &еnsр;Він герой. ЗСУ роблять щось неймовірне, стримуючи таку орду. Що найбільше цінуєте в людях і намагаєтеся вкладати у своїх дітей? &еnsр;Чесність і любов до світу. Дітей завжди націлював на те, щоб поважали старших. А головний мій принцип у їх вихованні не нагодувати, а образно кажучи, навчити ловити рибу. Вважаю, вдалося. Якось потішив онук. Мав 6 років і сказав: "Дідусю, я придумав. Доки буде ніч і росіяни спатимуть, треба забрати в них ядерну бомбу й бахнути по них їхньою ж бомбою".

Один із залів музею відтворює карцер 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині народився Василь Стус. Був четвертою пізньою дитиною в сім'ї. Вважається одним із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників поет, перекладач, літературознавець, прозаїк, дисидент 3 січня, напередодні 87-ї річниці від дня народження поета, їду в його рідне село, де діє музей Василя Стуса. З райцентру Гайсин до Рахнівки щодня, крім суботи, курсує маршрутка. Квиток коштує 35 грн. Біля в'їзду в село стоїть пам'ятний знак із горельєфом Василя Стуса. У чорнявої жінки десь років із 40 цікавлюся, де краще вийти, щоб швидше дістатися до музею. &еnsр;Не хвилюйтеся, усміхається. Я скажу водієві, щоб зупинився біля школи. Там і працює музей. А от саму школу вже років зо два, як закрили через малу кількість дітей. Не діє тепер і дитячий садок, який також був у цьому приміщенні. До одноповерхової блакитно-білої будівлі веде широка доріжка, викладена тротуарною плиткою. На фасаді біля центрального входу дві меморіальних дошки. Одну присвячено Василеві Стусу, іншу випускнику рахнівської школи, старшому солдатові Збройних сил України Петрові Коваленку. Він загинув на початку російської агресії 2 травня 2014 року поблизу Слов'янська на Донеччині. Коридор приміщення прикрашений новорічними атрибутами, в холі ялинка й імпровізований камін. &еnsр;Усе ж таки педагогічна жилка бере своє захотілося організувати для сільських дітей Різдвяне свято, виходить назустріч завідувач музею Дмитро Омелянчук. У приміщенні трохи прохолодно, тому він у куртці. Дмитрові Михайловичу 93. Раніше він працював учителем біології, 40 років був директором школи, а з 1997-го очолює музей. Створював його і працював на громадських засадах, і лише 2002-го музею присвоєно звання народного. &еnsр;Василя Стуса вже дорослим хлопцем не пам'ятаю, та й за радянських часів не знав про нього нічого як про поета. А от малим бачив його. Він приїздив у село до бабусі на канікули, грався з іншими дітьми на майданчику біля школи. Не можу сказати, що ми товаришували, адже я на сім років старший. Проте я знав, що це хлопчик із Донбасу, розповідає Дмитро Михайлович. Спілкуємося в його кабінеті. Ліворуч усю стіну завішано грамотами й подяками, напроти стоїть велика книжкова шафа. Батьки Стуса, Семен та Їлина, щоб уникнути примусової колективізації, 1939-го разом зі старшими дітьми виїхали до Сталіна (нині Донецьк. Країна). Малий Василь іще два роки залишався в Рахнівці з бабою Палажкою, і вже пізніше його забрали батьки. На Донбасі сім'я жила в маленькій кімнатці гуртожитку 107-го заводу. Напередодні війни від менінгіту померла старша сестра Василя Палажка. А за три роки підірвався на міні брат Іван. Зосталися в Семена та Їлини лишень двоє Василь та Марія. Саме вони по черзі приїздили в Рахнівку на канікули. Ось так і запам'ятався мені дитиною шкільного віку, бо я ж тоді був майже парубком. Вона так трепетно взяла цей прапор і заспівала "Ще не вмерла України і слава, і воля" Дмитро Михайлович на хвилину замислюється. Закриває теку з копіями родинних фотографій Василя Стуса і продовжує: &еnsр;Проте був один випадок, який стався з майбутнім поетом саме в Рахнівці, що демонструє: ще дитиною він мав залізну волю. Про це мені розповів двоюрідний брат Стуса Степан Сіньківський, який нині живе в Івано-Франківську. Ми з ним тісно спілкуємося, й іноді він передає для музею різні речі й документи. Так ось голодного 1947-го 9-річний Василь разом із двоюрідним братом Степаном і місцевим хлопчаком Андрієм Бурлачуком збирали на полі колоски. Тоді сторожем у колгоспі був одноокий фронтовик Григорій Благовісний. Пам'ятаю його суворий дядько. То цей Благовісний на коні та ще й із батогом догнав хлопців і змушував висипати з торби колоски, хоч жив із цими дітьми по сусідству. Але Василь вчепився в ту торбину й не дав висипати. А наступного дня поле переорали, щоб ніхто більше зерна не шукав. Дмитро Омелянчук зізнається: за радянських часів у Рахнівці про Стуса-поета не знали. А якщо й доводилося щось чути, то намагалися про це не розповідати односельчанам. &еnsр;Радянська влада стежила за тими, хто поширює інформацію про творчість Стуса і нього самого, каже Дмитро Омелянчук. Накидали думку, що він рецидивіст. Пам'ятаю, в 1980-х було якесь свято в селі і хтось проговорився, що вночі слухав по радіо ВВС передачу про Василя Стуса. У випуску йшлося, що він родом із Рахнівки й відбував покарання за те, що зневажав дії Комуністичної партії. То голова сільської ради оглядався, щоб побачити, хто говорить, настільки був сильний контроль. &еnsр;А 1990-го завдяки ініціативі вченого й правозахисника Андрія Сахарова (сам Андрій Сахаров помер 14 грудня 1989 року внаслідок інфаркту. Країна) Василя Стуса посмертно реабілітували за відсутністю доказів. Того ж року його ім'я вперше й гучно пролунало для рахнівчан. Місцеві рухівці з Гайсина, Чечілівки, Вінниці, а також молодь із Києва та Львова вирішили вшанувати пам'ять Василя Стуса на території нашої рахнівської школи в день його смерті 4 вересня. Тоді я був директором школи й відчував: атмосфера напружена. Поряд зі студентами й молоддю, що стояли з українськими прапорами, були КГБісти, працівники райкому партії. Але мітинг проводили. Комуністична партія щодня втрачала силу. Вони вже не могли відкрито забороняти такі заходи, але водночас все фіксували. Тоді головою колгоспу був ревний комуніст. І він налаштовував місцевих зірвати цей мітинг. Але молодь робила своє співала, виступала. Проте колгоспний шофер, не хочу називати його прізвища, підійшов до синьо-жовтого прапора й витер об нього брудні від мастила руки. Це побачила звичайна сільська жінка Тетяна Колдашенко, яка працювала дояркою. Вона так трепетно взяла цей прапор і заспівала "Ще не вмерла України і слава, і воля". Мітинг закінчився. А за декілька років, коли при школі створили музейну кімнату Василя Стуса, до нас приїхала делегація школярів із сусіднього містечка Іллінці. Після екскурсії до мене підійшла іллінецька вчителька та сказала: "1990-го я була студенткою Львівського університету і також брала участь у мітингу у вашому селі. Коли їхали сюди, нас супроводжувала чорна "Волга" КГБістів, стежили за кожним нашим кроком". Запитую, як створювали музей у Рахнівці. Дмитро Михайлович усміхається, мовляв, цікава історія. Нудно лежати, то я граюся своїми вухами мну їх у долоньках &еnsр;Якось до нас у школу завітав начальник Вінницького обласного управління внутрішніх справ генерал-лейтенант Віктор Тяжлов. І він сказав: "Ми у Вінниці при обласному управлінні створюємо музейну кімнату Василя Стуса. Міліція Стуса посадила, міліція хоче його реабілітувати". Попросив допомогти з пошуком оригінальних експонатів і згодом направив сюди свого працівника. Ходили з ним по родичах Стуса. Хтось казав, що нічого немає, дехто дав декілька фотографій із розрахунком, що скопіюють і повернуть. Коли у вінницькій міліції кімнату облаштували, Тяжлов знову приїхав у Рахнівку. Сказав, що в них залишилися експонати й може ними поділитися, якщо при школі ми також відкриємо музей. Так і закрутилося. Крім тих експонатів, що їх передали міліціонери, шукали нові. Облаштувати музейну кімнату допомагали працівники Вінницького обласного краєзнавчого музею і відділу культури, педколектив, школярі. До речі, старшокласники були й екскурсоводами. &еnsр;Завдяки Вікторові Тяжлову в Рахнівці встановили перший пам'ятник Василеві Стусу, продовжує Дмитро Михайлович. 1996 року генерал завітав до нас і одразу до справи: "У Стрижавці є виправна колонія. Там сидить один рецидивіст, він сам скульптор. З вапняка виготовив пам'ятник Василю Стусу. Де його поставимо?" Ми вибрали місце перед школою. Разом із шкільним завгоспом Миколою Федоровичем удвох залили фундамент, а за два тижні привезли нам монумент. Це перший пам'ятник Стусові, що його встановили в селі. На відкриття запросили сина Василя Семеновича Дмитра, дружину Валентину Попелюх, поетесу Ніну Гнатюк, була й інша творча еліта. Дмитро Омелянчук пригадує, що навіть тоді, 1996 року, на урочистість прийшли не всі односельці. Двоюрідний брат поета Гнат був настільки заляканий радянською владою, що дороги до музею не знав. &еnsр;Попри все, тоді була зовсім інша, піднесена атмосфера, не порівняти з 1990-м, говорить Дмитро Омелянчук. Відкрили пам'ятник, і почався дощ. Син Дмитро зняв черевики, підкотив штани, й усі разом пішли до обійстя, де народився Стус. Щоправда, того дня Валентина Попелюх нічого не сказала про пам'ятник. Проте за декілька днів ми дізналися, що він їй не сподобався: не такі риси обличчя й узагалі не схожий. Тому пізніше пам'ятник із вапняку зняли, а на його місці встановили бронзовий на мармуровому постаменті. Його створив скульптор Борис Довгань, з яким товаришував Василь Стус. Дружина поета Валентина Василівна розповідала, що Довгань побачив у обличчі Стуса цікавий типаж і вмовив позувати для скульптури. Це було наприкінці 1960-х. Дмитро Михайлович запрошує переглянути експозицію. Нині в музеї облаштовано дві кімнати: експозиція однієї знайомить із життєвим і творчим шляхом митця, іншої присвячена перебуванню Василя Стуса в засланні. Загалом колекція музею налічує понад 700 експонатів. У першому залі представлено переважно оригінальні речі самого Василя Стуса та його рідних. За склом одяг і взуття матері й батька поета, чорне пальто Василя Семеновича, патефон, гітара, портфель, друкарська машинка. &еnsр;Цей патефон подарував Василеві його рідний дядько, брат матері, Дмитро Сіньківський, пояснює завідувач музею. А ось гітара, на якій поет любив грати школярем і у студентські роки. Юнаком захоплювався грою в шахи і футболом. У навчанні йому не було рівних ні у школі, ні в інституті. Проте мати, Їлина Яківна, згадувала, що старший син Іван, який підірвався на міні, був іще гостріший розумом. Запитую, хто передав найбільше оригінальних експонатів. &еnsр;Параска Семенюк, дружина двоюрідного брата Стуса Миколи Сіньківського, була нашою опорою, відповідає Дмитро Омелянчук. Вони оселилися в хаті, де народився майбутній митець, а в 1950-х на її місці звели нову. Тепер там мешкає їхній син Сергій із дружиною. Так ось Параска Тимофіївна була істинною шанувальницею творчості Василя Стуса. Вона ділилася, розповідала, пишалася, що сюди їдуть з усієї України й із-за кордону. Ось і цю колиску маленького Василя передала музею Параска Тимофіївна. Знайшла її на горищі старої хати. Колиску сплів із лози сільський умілець Наралко Іванушенко. Навіть є спогад Стуса про те, як він був іще немовлям: "Пам'ятаю, як лежав у колисці (а мама ще робила на полі, в колгоспі, отже, мені було менше року), а нікого нема. Колиска висить на гакові, вбитому до сволока&hеllір; я мокрий, певне, ревів і докучило. Нудно лежати, то я граюся своїми вухами мну їх у долоньках", зачитує Дмитро Михайлович. Другий зал це реконструкція карцеру Василя Стуса в таборі для політв'язнів біля села Кучино Пермської області. Тут він провів свої останні дні. На стіні зображено велику панораму території табору. Цікавлюся, який художник її створив. &еnsр;Та це я сам намалював, за фотографією. Учителі мають уміти робити все, і малювати також. Взагалі, намагалися відтворити карцер максимально точно. Ось ключі, якими замикали камери. Їх передав дисидент, приятель Стуса, також колишній політв'язень Василь Овсієнко. У січні 1983-го за передання на волю зошита з віршами Василя Стуса на рік кинули в камеру-одиночку. 28 серпня 1985-го Стуса відправили до карцеру за те, що він, читаючи книжку в камері, сперся ліктем на підвіконня. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Був не скупий, тому викопав криницю не в себе на подвір'ї, а на вулиці Помер уночі проти 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними, причина смерті зупинка серця. Василь Овсієнко нарівні з цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, ймовірно, зумисне підлаштованого наглядачами. &еnsр;Могли підлаштувати, щоб ланцюг урвався і нарами смертельно вдарило Стуса. Але точних доказів нема, говорить Дмитро Михайлович. Радянська влада не знала, як позбутися Стуса, особливо коли дізналися, що його хочуть висунути на здобуття Нобелівської премії. Комуністи боялися, що український політв'язень, не дай Бог, отримає таку високу нагороду. Це була б ганьба. Дмитро Омелянчук мріє згодом розширювати музей створити зал, де буде макет криниці, яку викопав батько Стуса, і фрагмент хати, де народився поет. &еnsр;Цей музей і є моє життя. Для його облаштування підключив спонсорів, прихильників творчості Василя Стуса, своїх колишніх учнів. Хтось виготовив металопластикові вікна, хтось зробив доріжки, інші дарували літературу. Гордимося, що постать Василя Стуса є візитною карткою Гайсинського району. До нас приїжджають із різних куточків нашої держави, навіть був В'ячеслав Чорновіл. Також були волонтери із США, письменники з Польщі, Чехії. До нас приїздять не тому, що Василь Стус Герой України (звання присвоїв президент України 2005 року. Країна), а тому, що це приклад мужності, героїзму, відданості й любові до України. І це не просто гасла. Стус поет від Бога, що увібрав у себе всі чари подільської краси та гіркоти нашої історії. 2008 року поблизу музею висадили парк імені Василя Стуса. Нині тут ростуть клени, берези, дуби, ясени, ялинки, липи, кущі калини. Встановлено лавки й декілька альтанок. &еnsр;Навесні й улітку в нас такі пахощі, каже організаторка екскурсій Світлана Кобзар. Іноді відвідувачі музею обідають у цих альтанках. А зараз ходімо до криниці, яку викопав батько Василя Стуса Семен 1939 року. Це недалеко. Він був не скупий, тому викопав її не в себе на подвір'ї, а на вулиці, щоб люди брали воду. А ось тут і був город Семена Дем'яновича. Туристи після екскурсій ідуть цією вулицею й декламують вірші Стуса. Невелика сільська вулиця, названа на честь Василя Стуса, закінчується хатиною з червоної цегли під бляхою, а далі левада. На будинку меморіальна табличка: "На цьому місці стояла хата, в якій 6 січня 1938 року народився поет Василь Стус". Заходжу на подвір'я, щоб поспілкуватися з господарями. Двері відчиняє вусатий чоловік років 60. Представляється Сергієм Семенюком, двоюрідним племінником Василя Стуса. &еnsр;Хату, де народився мій легендарний дядько, розвалили, а на її місці мої батьки, Микола й Параска, десь у 1950-х побудували ось цю. Про Василя Стуса знаю небагато, моя мати більше цікавилася його творчістю. Звісно, туристи приїжджають й усі йдуть до криниці. Але ж і почистити її вже треба, бо ж застигла в тому вигляді, що й була ще 80 років тому, відповідає Сергій Семенюк і поспішає закрити двері.

The "Come Back Alive" Foundation is close to the Ukrainian military. The front line of the Russian-Ukrainian war is not only the front. It is where the war for Ukraine is going on. In hospitals, in warehouses, landfills, in mass media, in offices. We supply and repair equipment, train soldiers and officers, help transform the Armed Forces, provide first-hand accounts of war and stem the flow of propaganda and disinformation. Provides the Ukrainian army with the most important tactical advantage.

Цього року Ханука відзначається з 25 грудня 2024 року до 2 січня 2025 року.

Слов’янський міськрайонний суд у Донецькій області залишив настоятеля Свято-Успенської Святогірської лаври УПЦ МП Арсенія, якого підозрюють у здачі окупантам позицій ЗСУ, під вартою до 2 лютого 2025 року. Про це повідомили у прокуратурі Донецької області в коментарі “Укрінформу” в п’ятницю, 6 грудня. Чергове підготовче засідання у справі щодо митрополита Арсенія відбулось у Слов’янську 5 грудня. […] Тhе роst Настоятеля Святогірської лаври хотіли взяти на поруки 11 депутатів, але суд залишив його під вартою fіrst арреаrеd оn Новинарня.

4 грудня у День пам'яті святої мучениці Варвари українці відзначають День ракетних військ і артилерії. Раніше це свято вшановували 3 листопада. Але 2 листопада цього року президент Володимир Зеленський змінив дату святкування і видав відповідний указ. У ньому йдеться, що "рішення прийнято, ушановуючи мужність та героїзм воїнів ракетних військ і артилерії, виявлені в боротьбі за свободу, незалежність та територіальну цілісність України, а також з метою започаткування нових військових традицій". Gаzеtа.uа підготувала добірку світлин фронтових буднів воїнів ракетних військ, які вражають своєю роботою. Головнокомандувач Збройних сил України Олександр Сирський привітав українських ракетників та артилеристів з професійним святом і підкреслив, що саме вони завдають найбільшої кількості ударів та ефективно знищують ворога на фронті. "Хочу привітати українських ракетників та артилеристів - лицарів Святої Варвари. Нині ми повернулися до старих традицій, адже від часу появи артилерії, воїни багатьох народів, зокрема і українські каноніри вважали святу мученицю Варвару своєю покровителькою. Українські воїни вірили, що Свята Варвара захищає від раптової смерті, а блискавка і грім, як символ її захисту є уособленням потужності і нищівної сили артилерії", - сказав Сирський. Побажав військовим точно влучати у цілі і нищити російських терористів. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Майже дві сотні бойових зіткнень за добу - Генштаб повідомив про ситуацію на передовій "Снаряди та ракети, що влучають точно в ціль, - несуть помсту всього українського народу російським загарбникам за зруйновані українські міста, за понівечені долі наших співвітчизників, за кожного вбитого і закатованого українця, за кожну дитячу сльозу", - наголосив Головнокомандувач Збройних сил України. Також у цей день згадав українських воїнів-артилеристів та ракетників, які загинули у боротьбі за Незалежність України та свободу українського народу. Минулої доби втрати російських загарбників склали 1670 осіб. Українські воїни також знешкодили сім танків, 31 бойову броньовану машину, 26 артилерійських систем, один засіб ППО, 29 БпЛА оперативно-тактичного рівня, 80 автомобілів та одиницю спеціальної техніки окупантів.

Сьогодні, 2 грудня, у Хмельницькому у Свято-Георгіївському храмі попрощалися із 41-річним воїном Андрієм Франковим. Воїн загинув 7 листопада 2024 року.

Народне свято 2 грудня відоме під назвами День Авакума, Авдій-порадник.

2 грудня віряни вшановують пам'ять святого пророка Авакума. Сьогодні також відзначають Міжнародний день боротьби за скасування рабства. Повний текст новини

Сьогодні, 2 грудня, Міжнародний день боротьби за скасування рабства. Віряни вшановують пам'ять святого пророка Авакума. До Нового року залишилося 29 днів.

Що сьогодні за церковне свято святкують в Україні за новим календарем і кому моляться віряни — читайте в матеріалі ТСН.uа.

Дізнайтесь, як сьогодні можна залучити удачу у грошах

Сьогодні не варто ділитися планами на майбутнє

Розповідаємо, яке церковне свято відзначають 2 грудня за новим і старим стилем, що не можна робити, у кого іменини.

Різдво - це час, коли кожна країна розкриває свою унікальну культуру через звичаї та традиції. Вони не лише створюють святкову атмосферу, а й об'єднують покоління, нагадуючи про важливість родинних цінностей. Але мабуть не кожний знає, хто першим вирішив занести ялинку в дім, щоб відсвяткувати Різдво. Або звідки вперше з'явилися адвент-календарі? Ресурс Lоnеly Рlаnеt розповів про найцікавіші різдвяні традиції з різних куточків світу. 1. Розвішування адвент-календарів у Німеччині Ви, мабуть, не раз чули про адвент-календарі - це набори, де люди день за днем відкривають віконця із подарунками, чи то солодощами, чи то косметикою. Адвент походить від латинського слова аdvеntus, що означає "прихід". Це період, що починається за чотири неділі до Різдва. У 19 столітті німецькі протестанти відраховували дні до Різдва, накреслюючи 24 крейдяні лінії на дверях і стираючи по одній щодня в грудні, тож паперові "адвент-календарі" стали популярними в Німеччині на початку 20 століття. Вважається, що Герхард Ланг був першим, хто почав їх масово виготовляти, надихнувшись календарем, який його мати зробила для нього в дитинстві. Пізніше він придумав картонні календарі з дверцятами, які можна відкривати. Вони мали комерційний успіх, але лише наприкінці 1950-х років у адвент-календарях з'явився шоколад. Під час різдвяного сезону зараз часто можна побачити гігантські адвент-календарі в багатьох містах Європи. Їх вивішують на фасадах будівель - зокрема в місті Хаттінген у Північному Рейні-Вестфалії та Бернкастель-Кюс у Мозельській долині, що в Німеччині. 2. Прикрашання ялинок у Європі Язичницькі європейці приносили ялинку в дім під час зимового сонцестояння. Прикрашали живе дерево на вулиці свічками та прикрасами, що символізували сонце, місяць і зірки на дереві життя. У Скандинавії ж люди прикрашали свої будинки і хліви зеленню на Новий рік, щоб відвернути зло. До того ж, вічнозелені дерева символізують вічне життя, і зелень допомагала європейцям візуалізувати прийдешню весну. Коли саме християни почали використовувати ялинку як різдвяний атрибут, достеменно невідомо. Але такі міста як Таллінн в Естонії та Рига в Латвії претендують на перше задокументоване використання ялинки на різдвяних та новорічних святкуваннях. 3. Nосhе dе lаs Vеlіtаs (Ніч маленьких свічок) у Колумбії 7 грудня в Колумбії вшановують Марію - матір Ісуса - і свято Непорочного Зачаття - Ноче де лас Велітас. Це феєричне святкування, яке знаменує початок святкового сезону. За традицією, колумбійці освітлюють свої будинки і вулиці мільйонами білих і кольорових велас (свічок) у візерунчастих паперових ліхтариках. Колись "Ніч маленьких свічок" була невеликим сімейним святом, але з роками святкування ставали все більш публічними, з музикою і феєрверками. 4. Святкування Різдва 7 січня в Ефіопії Різдвяна історія розповідає нам, що троє мудреців, яких також називають волхвами або царями, пішли за чудодійною дороговказною зіркою до Вифлеєму "зі Сходу", щоб віддати шану немовляті Ісусу. Зазвичай вважається, що волхви походили з Азії, Європи та Ефіопії. Багато ефіопів вірять, що всі три мудреці (дехто каже, що їх було 12) були ефіопами. Ефіопія живе за юліанським календарем, тож Різдво, відоме як Ганна або Генна, там святкують 7 січня (як і в деяких інших країнах). У цей день ефіопи одягаються в біле, більшість з них носять традиційну нетелу - тонкий білий бавовняний шарф з яскравими кольоровими смужками на кінцях. 5. Пуансетії в якості подарунку в Мексиці Пуансетія, більш відома нам як молочай-різдвяник - квітка, що цвіте взимку. Вона походить з Центральної Америки, зокрема, з південної Мексики - з району Таско-дель-Аларкон і штату Оахака. В одній з мексиканських легенд мовиться про дівчину, яка не мала нічого, крім пучка бур'янів, щоб запропонувати немовляті Ісусу на службі напередодні Різдва. Коли вона стала на коліна, щоб покласти бур'яни біля вертепу, букет розквітнув яскраво-червоними квітами. Тож відтоді квіти, листя яких, за переказами, має форму Вифлеємської зірки, відомі як Flоrеs dе Nосhе Вuеnа, або Квіти Святої Ночі, і стали синонімом Різдва у Мексиці. 6. Спалення диявола (Lа Quеmа dеl Dіаblо) в Гватемалі У Гватемалі практикують доволі унікальний різдвяний ритуал. На заході сонця 7 грудня, напередодні свята Непорочного Зачаття, люди збираються в містах і селах по всій Гватемалі на "Спалення диявола" (Lа Quеmа dеl Dіаblо). Починаючи з 17 століття, люди там вірять, що спалення опудала диявола очистить їхні домівки від зла і нещасть, яких вони зазнали у попередньому році. У сьогоденні мешканці Гватемали збираються на площах, розпалюють багаття і спалюють диявола, найчастіше піньяту. Відбувається це традиційно о 18:00. Продавці продають роги диявола та петарди, а багато учасників свята вдягають диявольські костюми. Після цього сім'ї збираються разом, щоб поїсти буньюелос (традиційні пончики) і випити теплий фруктовий пунш. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Подорож на Різдво: який острів збирає туристів з усього світу 7. Опівнічна меса в Римі Багато богословів вважають, що традиція, відома як опівнічна меса, походить від паломників на територію сучасного Ізраїлю. Наприкінці 4-го століття паломник з Риму приєднався до групи християн у Вифлеємі в ніч на 5 січня - Святвечір за східною традицією. Після чування відбулася процесія зі смолоскипами до Єрусалиму, яка завершилася зустріччю на світанку. Коли в 5 столітті була побудована базиліка Санта Марія Маджоре, Папа Сикст ІІІ запровадив опівнічну месу на Святвечір у каплиці. Це традиція, яка з тих пір поширилася в багатьох християнських країнах світу. 8. Святвечір у Квебеку У канадському міста Квебек франкомовні сім'ї святкують Різдво ввечері 24 грудня. Там свято триває з пізньої ночі до раннього ранку, звідси і термін r&еасutе;vеіllоn, який походить від французького слова r&еасutе;vеіl, що означає "пробудження". Відомо, що традиція зародилася у Франції. Подібним чином Святвечір святкується також в Новому Орлеані. За традицією, сім'ї відвідували опівнічну месу перед поверненням додому, де чарівним чином з'являвся Санта Клаус і роздавав подарунки. Після того, як їх відкривали, всі сідали за стіл і починали ненажерливо їсти tоurtі&еgrаvе;rе (пиріг з фаршем), картопляне пюре, індичку з начинкою і соquіllеs Sаіnt-Jасquеs (гребінці в мушлі), а потім b&uсіrс;сhе dе Nо"l (різдвяний пиріг з поліна) і suсrе &аgrаvе; lа сr&еgrаvе;mе (солодка таблетка з цукру і вершків). Для тих, хто все ще стоїть на ногах, святкування може тривати до світанку. Справжній зимовий рай для активного відпочинку можуть відчути туристи у чарівному грецькому містечку Мецово. Розташоване серед мальовничих гірських пейзажів, воно приваблює туристів сучасними гірськолижними трасами, автентичною атмосферою та теплим гостинним прийомом. Тут кожен знайде щось до душі: від катання на лижах чи сноуборді до затишного відпочинку в традиційних тавернах із місцевими делікатесами.

У грудні відбудеться зимове сонцестояння. Цей день зазвичай припадає на 21 або 22 грудня, тривалість світлового дня є найкоротшою, а ніч - найдовшою. Сонцестояння символізує завершення одного циклу природи та початок нового. З цього моменту дні починають ставати довшими. В Україні день зимового сонцестояння відбудеться 21 грудня об 11:19 год. Що означає зимове сонцестояння Північна півкуля планети Земля нахилена у бік, що є протилежним до Сонця. Візуально своєї найнижчої точки вона досягає на небі саме 21 або 22 грудня. Через це тривалість світового дня у день зимового сонцестояння є найменшою протягом всього року. 21 грудня 2024 року вона становитиме лише 8 годин 4 хвилини та 17 секунд. Однак, після дня зимового сонцестояння тривалість світового дня буде поступово збільшуватися. В цей період у Північній півкулі розпочинається астрономічна зима, а у Південній астрономічне літо. Так триватиме до дня літнього сонцестояння. Зимове сонцестояння: традиції В українських традиціях дохристиянських часів існували вірування і святкування, що були пов'язані з сонцеворотом. Наші предки дуже шанували Сонце, яке дарувало землі тепло та світло. Оскільки від дня зимового сонцестояння день починає збільшуватися, то наші предки вважали цей момент перемогою сил добра над злом, світла над темрявою. В ніч зимового сонцестояння в давні часи існувала традиція святкувати Свято Коляди. Це був слов'янський бог, що втілював у собі Сонце. Люди прикрашали будинки ялинковими гілками, пекли обрядовий хліб круглої форми, вночі палили багаття, яке повинно було "прогнати" темряву. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Найтриваліше повне сонячне затемнення століття: коли дивитись унікальне явище космосу Прикмети Іній на деревах з'явився цього дня - наступного сезону буде великий урожай жита та пшениці. Падає дощ - чекайте на таку саму дощову весну. Морозна погода - до м'якої, але сніжної зими. Яка погода в день зимового сонцестояння - такою самою вона буде і 31 грудня. 2 жовтня, жителі Землі стали свідками рідкісного космічного явища - кільцеподібного сонячного затемнення, відомого як Око Саурона. Спостерігали його мешканці Південної Америки. У Європі та в Україні його видно не було.