Search trend "Умань"

Перший Майдан переконав, що ми на щось спроможні У родині мого прадіда було 13 братів і сестра. Усі хлопці були чумаки, під час чумацтва й померли. Обидва діди були воїни, пройшли Другу світову війну. Дід по батьковій лінії був комбатом, визволяв Умань і там загинув. Напевно, генами передалася потреба відстоювати справедливість і боронити своє. Був помітний не те що московський слід, а пряма участь Росії До 1980-го я служив на Північному флоті на атомному підводному човні з балістичними ракетами. За три роки служби два пробув під водою. Був старшиною команди гідроакустики, тобто очима й вухами підводного човна. У пік холодної війни ми чергували під Шостим американським флотом у Перській затоці. Був у епіцентрі, коли ось-ось мала початися Третя світова. Звісно, ми в усьому підпорядковувалися Москві. Був наказ: якщо в американців злетить літак з авіаносця, ми мали знищити Шостий флот США ядерним боєзапасом. Дякувати Богу, американці нас не виявили, хоч і пробули ми під ними 45 діб. Завжди був патріот. Мріяв і мрію, щоб Україна була по-справжньому вільна, щоб ми жили краще на своїй землі. Адже Помаранчевій революції передували злидні. У 1990-х ми багато пройшли і мільйони-купони, і "човникарство", і затримки зарплат. Проте вижили, фізично й ментально загартувалися. Тому під час президентських виборів 2004-го мали загострене відчуття справедливості. Прагнули відстояли вибір більшості українців. Це був переломний і навіть щемливий період. Тоді головою нашої селищної ради тільки-но став Сергій Титаренко. Коли почав збиратися Майдан, він переживав, бо ніби й боявся йти проти тодішньої влади, але таки наважився. Ми зібралися в нього. Односельчанин Василь Задорожний прочитав свій сильний патріотичний вірш, тоді заправили мій мікроавтобус і поїхали на Майдан. Перебували в Києві до кінця Помаранчевої революції. Перший Майдан переконав, що ми як нація на щось спроможні. Ми об'єдналися, підняли голови, почали мислити по-іншому. Звісно, тоді ми не розуміли, що над ідеєю Помаранчевої революції працювали цілі інститути, психологи. Однак, мабуть, ніхто з них і не очікував, що народ ось так підніметься і люди йтимуть на Майдан за покликом серця. У Києві під час Помаранчевої революції зі мною був молодший син. На той час йому було 16. Тоді й тепер ми називаємо цю революцію тією, під час якої не пролилася жодна крапля крові. Насправді ж тодішня влада розраховувала на теракт. Якось на Майдан заїхав білий бус, і як виявилося, він був із вибухівкою. Але СБУшники вчасно все ліквідували. Це був єдиний загрозливий випадок тоді. На другому ж Майдані людей відкрито знищували. Той період важко згадувати. Це був початок війни. Тобто не після Революції гідності, а вже під час. Людей просто вбивали. Був помітний не те що московський слід, а пряма участь Росії готували місця для російських снайперів, і всі це прекрасно знають. Чому плачете? Усі з фронту тікають, а ви туди хочете? Початок Євромайдану застав, коли я робив ремонт у квартирі одного київського професора. Удень я працював, а вночі патрулював на Майдані. У той час моя дружина працювала шеф-кухарем на фірмі в італійця. Вона готувала італійські страви, потім робили суху заморозку й розвозили їх по ресторанах. Із початком Революції гідності італієць вирішив закрити бізнес і виїхав, але готові заморожені страви дозволив передати людям. Там було понад 3 тисячі порцій. І ось ми з дружиною рябими сумками носили все це на Майдан. Коли закрили станцію метро Майдан Незалежності, їздили через Хрещатик. Уже доставили більш як половину порцій і знову несемо чотири великих торби й повний рюкзак заморожених страв, і тут нас затримують беркутівці. Кудись завезли й закрили в підвалі. Мене побили гумовими кийками, змушували їсти цю заморожену їжу, температура якої мінус 30 градусів. Через добу о третій ночі нас вивезли на міст Патона. Думав, що тут ми й попрощаємося з життям. Але випустили й попередили: ще раз попадемося живими не залишимося. Це був сильний стрес, проте це нас не зупинило ми одразу пішли на Майдан. Дружина навіть не думала повертатися додому вона в мене відважна. Пізніше я приєднався до Автомайдану. На моєму бусику патрулювали вулиці й ганяли тітушок. Майдан це про самоорганізацію. Ми стояли одне за одного. Нині, на жаль, такого немає. Однак найбільше болить, що винні у кровопролитті досі не покарані, хоч уже змінилася не одна влада. Не відповіли перед Богом, законом і людьми ні ті, хто віддав накази, ні ті, хто їх виконував. Коли Янукович утік, були передчуття, що це добром не закінчиться. Росія його витягнула, і це не просто так. Нам не дадуть жити спокійно й будувати свою країну. Сину дали повістку наприкінці 2014-го. Мені тоді було 54 роки. У військкомат поїхали разом. Воєнком відкрив мій військовий квиток і побачив, що я зварювальник-технолог, а ця спеціальність на вагу золота. Пообіцяв, що нас візьмуть на оборонний завод. Але за два дні привезли в "Десну". Ми пройшли навчання і потрапили в роту снайперів. Свого часу я був кандидатом у майстри спорту зі стрільби, а син служив у спецназі. Пізніше ми розділилися, щоб не переживати один за одного й не відвертати увагу ні на мить. Бо неуважність для снайпера це недозволена розкіш. Отож син воював під Донецьким аеропортом, а я поблизу Луганського. 2014 року, на початку російської агресії, ми не мали такого забезпечення, як нині. Проте були порядок і сувора дисципліна. Особливо це стосується моєї 92-ї бригади. П'яний одразу отримував жовту картку, й червоної вже ніхто не чекав. Другий зальот і ти вже в наметі на полігоні. Тоді командиром 92-ї бригади був Віктор Ніколюк на позивний "Вітер". Справедливий, чесний і добросовісний щодо бійців і самого себе. Лише починається бій, і він уже там. У нього не було особистих охоронців. Командиру не раз пропонували перевестись у штаб, а він сказав: "Щойно мій останній боєць вийде звідси, я піду на будь-яку посаду". Коли мене проводжали на ношах після поранення, він обійняв мене зі словами: "Батя, одужуй. Ти нам іще потрібен". З харківського госпіталю мене літаком переправили до вінницького. Була комісія ВЛК, і мені кажуть: "Ну все, ви своє відвоювали". А в мене сльози на очах виступили. Лікарі питають: "Чому плачете? Усі з фронту тікають, а ви туди хочете?" Відповідаю: "Так. У мене син там". Кажуть: "Тоді зрозуміло. Поїдьте в санаторій, а потім повернетеся". Пояснив, що в санаторій не хочу, натомість попросив три дні побути вдома, це буде найкраща реабілітація. Мене ж відпустили на 15 діб, а потім повернувся назад до Старого Айдара на Луганщині. Пережив клінічну смерть, вісім діб провів у глибокій комі Удруге опинився в госпіталі, коли куля влучила в шию. Якщо хтось запитає, скільки було поранень, не зможу відповісти. Дві кулі влучили поблизу серця, були осколкові поранення, перебиті вени на руці, два дрібних уламки у хребті, також є в обох ногах, 13 переломів на ребрах із лівого боку. У харківському госпіталі пережив клінічну смерть, вісім діб провів у глибокій комі, верхній артеріальний тиск був майже 20. Ніхто не сподівався, що мене витягнуть. Але, видно, я ще чогось не доробив. Одразу після початку повномасштабної війни побіг у військкомат, а мене не беруть. Пояснюють: ви інвалід другої групи, не підходите. Лише за третім разом мене відправили в Гайсинську тероборону. Там хоч себе знайшов навчав хлопців, бо до того місця собі не знаходив. Молодша донька, така тендітна, маленька, теж потай пішла в тероборону. Я дивуюся: "Доню, та бронежилет важчий, ніж ти". А вона: "Нічого. Перев'язку зможу зробити, патрони подам, ще й стріляти вмію". Вона справді може стріляти з будь-якої зброї. Я її вчив. Проте нині донька повернулася до вчительства. На жаль, ядро нації винищують. У перші дні великої війни рвали двері військкоматів. І хто це були? Переважно майданівці, АТОвці. Нині з них залишилося, мабуть, відсотків 15. Інші загинули. Якщо хочемо зберегти державу, інші чоловіки не повинні ховатися під спідниці. На це гидко дивитися. Маємо усвідомити, що воюємо не з чмобіками, а з потужним агресором, з монстром.

У перші місяці Голодомору організовували "червоні валки" підводами Моя мати Фросина Андріївна народилися 1903 року в сусідньому селі Вишнополі. Ходили в гості до старшої заміжньої сестри в Леґедзине, доки не познайомилися з моїм батьком Яковом Прокоповичем Листянком, 1892 року народження. Він встиг повоювати на фронтах Першої світової війни. Подружжя мало двох дітей мене і брата Олексія. Батько були добра людина, за все життя жодного разу не вдарили мене з братом. Мама, правда, трохи полохали, як ми не слухалися. Із наближенням фронту німці гнали молодь на захід. Забрали й брата Олексія. Разом із хлопцями-односельцями його догнали пішки аж до Західної України. Там він повідомив хлопцям, що тікатиме. Коли поліцаї виявили, що одна людина втекла, поїхали кіньми на розшуки. За деякий час повернулися. Більше брата ніхто не бачив. Після війни ми подавали на розшук, відгукнувся його повний тезко, а брата слід пропав. 1932 року ми жили на самому краю Леґедзиного, на вулиці Новоселиця. Якраз я пішла до першого класу місцевої школи. Взимку 19321933 років уже було мало їжі, а тільки-но навесні закінчила навчання, як почався справжній голод. Брат ходив у ясла в селі, які по-сільському називалися майдан. Звідти я його забирала. Якось разом із нами пішов гурт дітей. Серед них була сусідська дівчинка Парася. Раптом із хати вийшла якась жінка. Її з матір'ю по-вуличному звали Бомбихами. Вона почала до нас щебетати та запрошувати до хати. Ми з братом не пішли, а Парася пішла. Увечері до нас прибігли її батьки, кажуть, що донька не повернулася. Ми про все розповіли, бо діти ж. Кинулися туди й знайшли на горищі голову, завернуту в платтячко, а в печі було зварене м'ясо. Те вариво люди почали носити попід хати, показувати. Обох Бомбих виволокли на вулицю й почали бити всім селом. Були би вбили, якби не прибіг хтось із сільради й не забрав їх. Після того випадку їх у селі більше ніхто не бачив. Знайшли на горищі голову, завернуту в платтячко Одразу після цього батько кинули ту хату на Новоселиці й найняли в центрі села, бо сильно боялися за дітей. Нам наказували ні до кого не заходити. У новій хаті жили на дві половини: ми в одній, а баба Тьопка з дочкою Домникою в другій. Я добре запам'ятала, що Домника мала по шість пальців на руках і ногах. Уже тоді вони пухли з голоду. Нас урятувала корова, яку ми мали. Мама з коровою щодня ходили на роботу. Запрягали нашу корову в ярмо з одного боку, а сусідську з іншого. А робота була возити мерців на цвинтар. Заходили в хати, забирали на вулицях. За це в колгоспі щодня давали кіло якихось відходів. Їх мололи, добавляли листя з берестка, смажили і їли. Бересток має листя на один бік, воно взагалі без смаку. Такі хлібці купи не трималися, тому мама пекли їх на капустяному листі або на лопухах. Тоді лопух відривали, а цей хліб їли. Докучали комнезами. Ходили із залізними палицями по селу й штурхали землю в дворах. Особливо там, де вона була порушена, і на городі, і в хатах. Ще на Новоселиці на горищі мама сховали відровий баняк зерна. Його одразу знайшли й забрали. Сказали, що зерно забирають на Урал, де зараз голодовка. Брехали, бо там голоду не було. У перші місяці Голодомору організовували "червоні валки" підводами. Потім уже їх не стало, бо не було що забирати. Хазяйка разом із донькою Домникою померли. Почали годувати вже пізньої осені 1933-го, стало легше. Батько одразу повернулися у свою хату на Новоселиці. У школі, де ми з братом навчалися, довго дітей було мало по шість-вісім у класі. А вже за кілька років вона знову наповнилася. 1939-го я закінчила сім класів і пішла вчитися в сусіднє село Тальянки. Там була середня школа. Восьмий клас закінчила весною 1940-го. Навесні 1941 року район зробив ревізію в нашому колгоспі "Спільна праця", де батько були комірником. Виявили брак 10 тонн ячменю. Прийшла до нас додому міліція і забрала тата. Також арештували голову колгоспу Костя Левенця та рахувальника Володимира Магаляса. Усіх повезли в Умань. Присудили конфіскацію всього майна. Оскільки конфісковувати не було чого, то забрали корову та швейну машинку. Мама сильно сварилися й обзивали конфіскаторів. За це її теж забрали до тюрми. Ми з братом, 14-річним Олексієм, залишилися вдвох нема ні батьків, ні корови, ні швейної машинки. Та ще й до школи в Тальянки продовжували ходити. Виручала картопля, якої не конфіскували. Потім почалася війна. Нашу конфісковану корову разом з іншою колгоспною худобою погнали за Дніпро, й більше ми її не бачили. Усім селянам наказали рити окопи, щоби ховатися від німецьких бомб. Тільки-но ми з Олексієм вирили яму й поклали зверху якісь дрючки, мама прийшли з тюрми. А батька завезли аж у Ростовську область. Там голову колгоспу й рахувальника забрали до армії, а батька випустили, бо вони мали інвалідність ще з Першої світової війни. Ото вони звідти додому йшли пішки, і прийшли аж улітку 1942 року. Тоді мене вже вдома не було поїхала остарбайтеркою в Австрію. Правду сказати, ми не тікали від тієї роботи, бо наш староста Танасій Гонтар сказав, що весну й літо попрацюємо в Німеччині, бо там не вистачає робочої сили, а восени повернемося в Леґедзине. В Австрії я натерпілася важко хворіла й голодувала. Робота була возити мерців на цвинтар Спочатку нас чотирьох дівчат із Леґедзиного привезли на ферму в Австрію в родину Карла й Рози Кракуферів. Робота була знайома працювали на полі й не голодували. Тут не було так страшно, як під час Голодомору. За сто років життя я побачила всього, але Голодомор був найстрашнішою подією. Набагато страшнішим, аніж війна. Згодом дівчат відправили десь у інше місце, а мене одну лишили. Син цих австрійців воював, інколи приїздив, мав родину й жив окремо від батьків. Восени 1942-го він загинув під Сталінградом. Хазяйка так на мене сердилася, що геть зі світу зживала. Ніби це я його вбила. Трохи мене ще потерпіли і згодом завели на біржу. Там нас зібралося багатенько, але ніхто нас не брав. Зрештою повантажили у вагони й повезли через Відень до міста Вінер-Нойштадт. Тут був авіазавод із виробництва винищувачів "Мессершмітт". У таборі була висока брама й подвійна огорожа з колючого дроту. Спали на двоярусних ліжках без матраців і подушок. Давали нам баланду з кольрабі щось середнє між капустою й буряком. Коли її варили, вона смерділа. Словом, дають нам ту баланду в картонні одноразові миски, а ми щойно від хазяїна, крутимо носом, не їмо, виливаємо. Попри те, що я висока, важила на тому авіазаводі 50 кілограмів. Робота була така: щодня солдат із машингвером (німецьким кулеметом. Країна) вів нас за 2 кілометри в цех фрезерувальних станків. Там ми колотили розчин для вихолодження фрези. На відміну від німців ми обідньої перерви не мали мусили прибирати приміщення від металевої стружки. Ще й не всю докупи змітали, а по фракціях: більшу до більшої, меншу до меншої. Після обіду пакували вироби в коробки. Робітники-німці, особливо старші, намагалися нам принести їсти давали шматочки хліба, помащені або маслом, або варенням. Кожен шматочок ми ділили на чотири частини для всіх. Згодом я захворіла: на обличчі висипало вавки, вони засихали, а з них просочувалася сукровиця. Мене помістили до табірної лікарні й забракували. Знову повезли на біржу праці. Усіх розібрали, а мене, худої та високої, ніхто не бере. Зрештою, приїхав один конем-важковозом і забрав усіх забракованих, десь біля десятка осіб. Фурман усю дорогу мовчав, а коли привіз до двору, скомандував: "Тераз злазьте!" Ми зрозуміли, що поляк. Франек німецькою розмовляв краще за деяких австрійців. Згодом служниця хазяйки принесла нам їжу емальоване відро макаронів. З голоду ми вмолотили його за раз. Прийшов господар, призначив мене кухарем і сказав іти за ним. У льоху я набрала відро картоплі і спекла його в духовці. Усю ніч ми вставали до тієї картоплі і їли, а зранку німець приніс по пів літра молока на душу. Від того переїдання в нас порозпухали обличчя й руки. Зробилися грубі пальці, нічого до рук не можна було взяти. 1945-го нас звільнили. Дівчата поїхали в Будапешт, а потім додому, а я затрималася, бо була грамотна, закінчила дев'ять класів й мусила бути писарем при військовій частині. Сиділа до липня й повернулася на Петра й Павла, 12 числа. За сто років життя Голодомор був найстрашнішою подією Згодом навчалася в Уманському вчительському інституті. Вступала двічі: спочатку здала екзамени та пішла на перший курс фізико-математичного факультету, але міністр освіти Павло Тичина видав указ заднім числом, яким наказав відрахувати всіх студентів, які не мають 10 класів освіти. Мене відрахували й організували річні підготовчі курси. Замість двох років я вчилася три й закінчила 1948-го. Пішла працювати за розподілом в Оксанине. Викладала там фізику й математику, а коли треба було підміняла вчителя німецької мови. Для п'ятих-шостих класів мого словникового запасу вистачало, бо розмовну мову я знала. А для старших готувалася серйозно, сиділа зі словником. Пізніше заочно закінчила Київський педагогічний інститут. Вийшла заміж за фельдшера Григорія Савовича й перевелася в Леґедзине. Виховали двох дітей Анатолія та Валерія. Нікого з них уже нема на світі. Чоловік помер ще 2005 року від інфаркту, хоч він мав добре здоров'я, а я була хвороблива. Передплатити журнал "Країна"

Полтавська Ворскла розгромила Пантери з Умань та вийшла на перше місце

Про це повідомило Генеральне консульство України в Кракові.Український дипломат зустрівся з президентом міста Кшиштофом Матиящиком. Під час зустрічі йшлося про співпрацю міської адміністрації та ради Ченстохови з органами місцевого самоврядування українських регіонів-партнерів – Кам’янця-Подільського, що на Хмельниччині, а також Харкова, який потребує допомоги з огляду на систематичні руйнівні обстріли рашистів. Окрім того, очільник Ченстохови розповів про налагоджені контакти з українськими містами Вінниця, Івано-Франківськ, Умань, Бердичів, Буча, Золочів (Львівської області), а також взаємодію в рамках співпраці Сілезької спілки гмін і повітів та Київського відділення Асоціації міст України. Фото: fасеbооk.соm/UКRіnКrаkоwОкремо обговорили можливість стажувань для представників створених у рамках реформи децентралізації в Україні ОТГ, щоб вони мали змогу виявити досвід Ченстохови й Сілезького воєводства із залучення й ефективного використання у громадах фінансової допомоги ЄС. Також торкнулися теми організації відпочинку дітей із сімей військовослужбовців ЗСУ; обговорили забезпечення потреб української громади міста, яка суттєво зросла після початку повномасштабного вторгнення Росії, адже сюди прибули українці, що потребували тимчасового прихистку на час війни.Президент міста Матиящик поінформував генконсула Войнаровського про роботу в Ченстохові суб’єктів підприємницької діяльності, засновниками яких є громадяни України. А дипломат своєю чергою розповів про можливості Міжнародної цифрової платформи МЗС України NАZОVNІ та про перспективи для громадян Польщі у веденні господарської діяльності в Україні.Важливою частиною поїздки генконсула стало відвідання міського кладовища Кулє, де поховані воїни Армії Української Народної Республіки: полковник Борис Бракер (1872–1927), хорунжий Дем’ян Даценко (1898–1933), підполковник Володимир Байвенко (1885–1941), поручник Микола Кулак (1897–1955), підполковник Петро Ярчевський (пом. 1963), полковник Володимир Бернатович (1880–1928), полковник Володимир Руднявський (1889–1937), а також Ростислав Білицький (1898-1921) і Михайло Пікульський.Фото: fасеbооk.соm/UКRіnКrаkоwВ'ячеслав Войнаровський поклав квіти, запалив свічки й помолився біля пам’ятної плити "Борцям за волю України 1917–1941", під якою поховані деякі зі згаданих воїнів УНР.