Search trend "Бахмут"

Третього липня у Житомирі попрощалися з військовим ЗСУ Дмитром Матвійчуком, який загинув 24 червня 2025 року, рятуючи своїх побратимів і боронячи Україну

Надія Богович з Івано-Франківщини воює з 2016 року. Жінка брала участь у боях за Мар'їнку, Піски, Попасну, Бахмут, Торецьк. Зараз вона є командиркою взводу дистанційного мінування

Ви зараз в Україні, бо презентуєте тут свою книгу. "Столик з видом на Кремль". І, звичайно, там йдеться про Росію, але починається книга з України, з Бучі.Насправді зараз без України неможливо розповісти про Росію. На  початку книги я пишу, що Росія сама спакувала себе до чорного мішка  і скоїла самогубство. Якби хоч трохи людяності залишилося в цій країні, то вона б заплакала від того, що сталося в Бучі чи Ірпені. Ви добре про це знаєте, бо Ви там жили, а для мене це було щось вражаюче. Моя оповідь  починається в Києві, в порожньому Києві, виють сирени, невдовзі почнеться обстріл. Я сам у квартирі, в місті - пустка. З-поміж мешканців будинку залишився тільки я. Я повернувся з Бучі, і вся квартира просякнута запахом Бучі, запахом тіл, які були розкидані цим містом. Я пишу текст про це, зрештою, не перший день, вже працюю кілька днів. Публікую це не лише в тижневику "Політика", але й на Фейсбуці, щоб якнайбільше людей довідалися про це. Раптом виявляється, що хтось перекладає ці тексти російською, не запитуючи мене, але перекладає їх дуже добре і розміщує їх на сайті "Радіо Свобода". І тоді я подумав, що всі люди, яких знаю в Росії, повинні знати, що я тут, повинні читати те, що пишу, дивитися фотографії, які  зробив. Я очікував, що невдовзі вони почнуть мені писати, телефонувати, невдовзі я отримаю купу повідомлень звідти, але телефон мовчав. Зателефонувала тільки одна людина, і, власне, про це моя книга. Що ця людина сказала?Запитала, чи це відбувається насправді.Росіяни завжди кажуть, що те, що вони зробили в Бучі - неправда.Це був один дзвінок, під час якого ця людина, яка є головною героїнею книги, хотіла дізнатися, що там відбувається. І, власне, далі я розповідаю про нашу з нею дружбу, про нашу симпатію. Вразило мене те, що більше ніхто не дзвонив. Це було дивно і до болю сумно. Важко, знаючи Росію, вірити в неї на політичному рівні, коли країною керує офіцер КГБ, то на що можна сподіватися. У ширшому сенсі соціальні дослідження демонстрували, що росіянам подобаються такі речі, як, наприклад, обстріли Грозного чи відбирання частини території у своїх сусідів (маю на увазі Крим). Це все призвело до того, що російська влада зараз є все  популярнішою. Але для мене це не було чимось дивним. Я радше був розчарований, що люди, яких я знав на такому дружньому рівні, на рівні довгих розмов, симпатії, не помічали нічого з того, що було очевидним.Якби Вам зателефонували ці російські друзі і запитали у Вас, що Ви робите в Україні під час повномасштабного вторгнення (я так розумію, що ви потрапили до Бучі після деокупації), то що б Ви їм відповіли?Що я тут для того, щоб задокументувати воєнні злочини і вбивства людей, які коїть Росія на території сусідньої держави, яка не зробила нічого поганого, що це не якісь партизани, бойовики, а люди, офіцери, які носять російські однострої. І що неможливо змити ганьбу з їхньої військової форми. Знаєте, моя свекруха - етнічна росіянка, яка в Сибіру познайомилася з моїм свекром - українцем за походження. Відтак, вона переїхала з ним в Україну.  Ще в 2014, коли вони жили в Криму, свекруха телефонувала своїм родичам і запитувала "Навіщо ви це робите, що я змушена втікати зі свого дому?" У 2022 році, коли вона вирвалася з обстрілюваного Києва, зателефонувала російській родині з тим самим запитанням. На що її сестра відповіла:  Росія ніколи не починає першою.Так, це, звичайно, неймовірно! Скажу Вам, що я теж фіксую подібні  історії. Їх у мене багато в записнику, багато у книзі. Адже є в Україні родини, які живуть і по той бік кордону. До прикладу, людина, про яку я хочу розповісти, знаючи, що я знову приїхав в Україну, що у мене презентація книжки, написала мені: "Пане Павле, ми знайомі, я з Харкова, з Салтівки, ви якось пили у мене чай під час обстрілу". Це не було звичайне чаювання,  бо та пані розповідала, що їй телефонував брат, який переїхав колись до Росії (працював там якимось інженером), а вона залишилася на Салтівці, яка дійсно розбомблена, знищена. Так от він до неї дзвонить і питає: "Сестро, чому ви по нас стріляєте"? Вона каже: "Тобто? Адже я навіть житла тут не маю, твої племінники звідси поїхати, тут гинуть люди". А він відповідає: "У нас на телебаченні сказали, що це ви в нас стріляєте". Отже, ось таке бачення когось, хто не може в це повірити, але мусить. З іншого боку, у 21-му столітті, коли є інтернет, ютуб, все доступне в мережі - правдива і неправдива інформація, вдавати, що чогось не знаєш, не можна. Чесно кажучи, взагалі, вдавати, що моя країна вчиняє вбивства, що армія, на яку сплачуються податки, вчиняє вбивства, ніколи не вийде. У 30-х, 40-х роках минулого сторіччя німці вдавали, що немає чогось такого. Але це не означає, що не знали, що не мали зеленого поняття, що їхні єврейські сусіди, які жили поруч усе життя, раптово зникли, бо раптом переїхали до якогось кращого світу. Що німці не знали про те, як тих катують. Я не думаю, що середньостатистичний росіянин може не знати якихось речей. Не може бути жодного виправдання. Мене це не переконує, вважаю, що це просто відмовка. Власне, ваша розповідь у книжці  починається з Бучі, але там також багато про Росію, бо Ви жили в Росії певний час, приблизно 4 роки, так?Якщо все додати, то може вийти навіть більше, бо це була одна з тих країн, які мене найбільше цікавили. Як кореспондента видання Rzесzроsроlіtа?Так, я був кореспондентом Rzесzроsроlіtа. Постійно там працював три роки, подорожував Росією, потім повертався. Раніше повертався, а потім вже не міг. Ви були закохані в Росію?Росія була неймовірно цікавим місцем для репортера. З точки зору журналістики там завжди було, що описувати. Цей край подобався мені з професійного погляду, але й подобався… Я жив там, мав друзів, мені здавалося, що у мене там є близькі друзі, а потім виявилося, що багато чого, мені лише здавалося.  Як так сталося, що Ви опинилися в Росії? Це Ви захотіли туди поїхати, чи це було завдання редакції?Життя журналіста – це випадок, я їхав до Афганістану, коли почалася війна з талібами в Афганістані, і я летів через Москву. Треба було летіти до Москви, потім до Ташкента, потім треба було їхати до Душанбе. Загалом дорога не була легкою. У Москві працював наш багаторічний кореспондент Славомир Поповський, неймовірний знавець Росії. Це був такий старший пан, який ходив Москвою з цигаркою і собакою басетом. І я, коли приїхав, кажу: "Друже, тут стільки всього, що можна описати!". Він каже: "Ні, тут все таке нецікаве, сіре", а я йому "Але подивись! Цілий світ в одному місті - в Москві", на що він відповів, що це все не має значення. Повертався я з Афганістану, також через Москву, і Славомир (дуже приємна людина, чудовий журналіст, він залюбки допомагав молодшим колегам) зустрів мене в аеропорту. Я був дуже втомлений після того відрядження, тож Славомир приготував вечерю і каже: "Я за тебе домовився". Я питаю: “Щодо чого?”, а він: "У мене зупинявся наш керівник, і я сказав, що ти хочеш зайняти моє місце кореспондента у Москві. Я насправді вже хочу повернутися до Польщі, а ти будеш тут". І так я опинився в Москві та почав там працювати кореспондентом. Яким було ваше перше враження від Москви? Це велике місто.Але воно незатишне. До війни, тобто до 2014-го, я була якось у Москві у відрядженні. І коли повернулася звідти до Києва, то подумала, що обожнюю його. Раніше вважала, що Київ – це місто, яке стоїть в заторах, але Москва просто живе в тих заторах.Так, Москва дуже специфічна, її можна любити, або не любити. Я колись її дуже любив, натомість я не любив Петербург. Це місто мені завжди здавалося похмурим. Воно ж побудоване на кістках. Попри це, його архітектура вражала. А от Москва для мене - це інший вимір. Я там працював, і життя там вирувало. Мені це дуже подобалося! Але, звичайно, коли я приїхав перший раз до Києва на Помаранчеву Революцію, то подумав: "О, тут круто!" Київ, з одного боку, це велике місто, а, з іншого, воно дає можливість його опанувати, зрозуміти. Але маю визнати, що Москва мене, як журналіста, дуже приваблювала, там постійно щось відбувалося, тим більше, що в той час, коли я там жив, багато всього відбувалося на околицях колишньої імперії: Революція Троянд в Грузії, Помаранчева Революція. Було видно, що ці народи, колись пов’язані з Росією політично, мають іншу думку, обрали для себе інший шлях. Також було помітно, і це було неймовірно, це було дуже цікаво, що Росія не хоче це зрозуміти. Але як так? Адже ми брати. Росія не могла зрозуміти, що не всі хочуть братніх стосунків, що країни, народи, які мають сумніви щодо сусідства з Росією, не мають бажання з нею ще більше зближуватися, хотіли б послабити ці відносини. І це все було цікаво. Росія в ті часи була трохи шалена, але вже тоді було помітно, що закручуються гайки. Я з цікавістю спостерігав, що все менше прислухаються до  людей, яких я неймовірно поважав, які бували у мене вдома, таких як Сергій Ковальов (царство небесне). З людей, які були демократами та вважали, що Росія могла б мати інший вигляд, робили божевільних, зрадників. Таке відбувалося, але це теж було цікаво, це не був різкий процес, це відбувалося крок за кроком. А найцікавішим було те, що люди, яких я знав, теж змінювалися. Звісно, ці зміни були дуже повільними, та я міг їх помітити.Свою книгу я писав майже все життя, але у мене в голові вона добре повкладалася якраз в ту ніч у Києві, після повернення з Бучі, коли я почав помічати речі, які я не хотів би помічати, як почали змінюватися люди. Я тоді почав усе аналізувати, пазли зійшлися. У цій книзі багато чого переплітається, є ретроспектива Росії і розповідь про війну, про вторгнення в Україну, про те, що я бачив, бо я був в багатьох місцях під час цього вторгнення, не лише в Бучі й Ірпені, а й у Лисичанську, Сіверськодонецьку, Вугледарі. Багато міст, які я називаю: Часів Яр, Бахмут - не можна назвати містами, це вже згарища насправді. Водночас вони є демонстрацією того, що означає той "рускій мір", і що означає братнє рукостискання, рукостискання з Москвою. І воно не раз уже повторювалося. Це вже було. Наприклад, із Грозним. Але для чого це росіянам? Всі ці українські знищені міста, які Ви перелічили - Ви вірите в те, що вони їх відбудують. У Вас в книзі є фрагмент, де Ви розмовляєте зі своєю подругою про Курильські острови і про те, нащо вони Росії. Чи це щось подібне?Я вважаю, що ця історія має сенс.  Це повторюється і повторюється у 20 столітті, у 21-му. Росія така є. Я також описую свою подорож з Владивостоку до Москви транссибірською магістраллю. Дорога потягом займає 7 днів і 7 ночей. Після неї тебе хитає наче на кораблі. Виходжу я на вокзалі, і мій друг, який зараз є емігрантом, який ще до анексії Криму, або одразу після покинув Росію, (потім жив в Україні, допомагав, зараз у Фінляндії) зустрічає мене на пероні і каже: "Слухай – це цікаво, я ніколи так не їздив. А можеш мені розповісти про свою подорож? Я задумався, а потім кажу: "Можу описати цю мандрівку одним словом, і це слово – пустка”.7 днів і 7 ночей пустки?Так. Звичайно, упродовж подорожі відбувається різне, потяг проїжджає Байкал.  Але в цілому, якщо описати це одним словом, то це – порожнеча. У мене також був цікавий досвід, бо я випадково взяв з собою у  потяг книгу "Острів Сахалін" Чехова, який мандрував тією ж дорогою, коли ще не було залізниці, тільки в протилежний бік - від Москви на Сахалін, на Далекий Схід. І, щиро кажучи, у мене було враження, що те, що я бачу за вікном, і те, що він описував, дуже схоже! Тобто минуло стільки років, а за великим рахунком, я в книзі Чехова читаю про те ж, що бачу за вікном: якесь болото, руїни, відмінність лише в тому, що з’явилися електроопори. І в той момент у мене з’являється така рефлексія: "Люди, якщо у вас є так багато всього, але ви не дбаєте про це, то навіщо вам ще більше".Власне, це Ви запитали у своєї подруги щодо Курильських островів, для чого?ТакІ що вона відповіла?Це була розмова у неділю. Кінець вихідних. Завтра на роботу. Ми дивилися телевізор. І я спитав М.: "Може ви б віддали якийсь там острів на Курильських островах японцям? Настав би мир, підписали б якісь торговельні відносини?", на що вона обурилася, що "Ми не віддамо жодного острову, жодного шматочка землі". Я сказав: "Чому?" Вона ж відповіла: "Бо там проливалася кров наших предків!" "Але ж це гори!” - апелював я. Втім, вона стояла на своєму твердо:  “Нікому нічого не віддамо!” Те, що вони нікому нічого не віддадуть, - це один пункт програми, але те, що хочуть ще більше. Адже Путін ще в 2021 році сказав, що він має на думці, і там була не тільки Україна, а набагато більше. Україна була тільки початком, ще б мало бути витіснення військ НАТО з таких країн, як, наприклад, Польща. Тобто, якби там не було військ НАТО, то утворилася б така сіра зона. Але для чого він хоче створити таку сіру зону? Не вірю в те, що Литва, Латвія, Естонія і Польща нападуть на Росію, бо у нас є цікавіші справи, так само, як в  українців є цікавіші справи, ніж напад на Росію. Це така ідея, щоб нас ослабити, розбити єдність Заходу і зробити наступний крок. Я абсолютно впевнений, абсолютно – абсолютно, що путінська Росія не зупиниться на Україні, що Україна – це лише певний етап. Я знайшов таку метафору, в романі братів Стругацьких про злу планету, яка існує тільки для того, щоб пожирати інші планети. То Росія трохи у мене з цим асоціюється. Знаючи історію Росії, то їм постійно мало, постійно хотіли б ще. Я думаю, що вони почнуть себе почувати в безпеці тільки тоді, як з одного боку буде Атлантичний океан, а армія буде розташована в Португалії, а потім будуть говорити, що з іншого боку океану ще є такий острів, який називається Сполучені Штати, і теж нам загрожує. Якщо керуватися такою логікою, то на всьому світі буде тільки одна велика Росія. А потім вони почнуть окуповувати космос. Тому я вважаю, що Україна не може програти в цій війні, це була би величезна трагедія! Я вважаю, що Україна повинна бути в НАТО, повинна отримати гарантії безпеки! Українська армія, яка показала, що може роками захищати свою країну, від, не будемо приховувати, значно більшої армії, краще оснащеної, повинна бути включена до системи безпеки всіх демократичних країн, і не тільки Захід повинен дати гарантії Україні, але Україна повинна бути частиною цих гарантій безпеки.Ви їздите на український фронт,  бачите все на власні очі, але чи всі Ваші співвітчизники так зараз думають? На початку повномасштабного вторгнення Польща дуже допомагала українцям. Але нинішні настрої серед поляків, зважаючи навіть на недавні вибори, видаються нам антиукраїнськими.  Чому так?Я дуже пишаюся поляками, що вони повели себе так добре, коли наші друзі – сусіди були у великій біді, коли на них напали. Зараз з’явився  політичний чинник. Я вважаю, що, на жаль, польська політика дуже змінилася. Політики замість того, щоб задавати суспільні настрої, вони роблять дослідження, які показують, що поляки можуть чогось побоюватися. І замість того, щоб зменшувати такі настрої, вони їх підносять, і кожен хоче на цьому отримати більше відсотків. Я вважаю, що це дуже погано, що є такі висловлювання, що Україна не повинна бути в НАТО. Це чи нерозуміння політичної ситуації в Польщі, чи якась майже зрада. Я не песиміст, хоча з фактами не посперечаєшся. Коли бачиш ентузіазм в підтримці України і українців на початку російського вторгнення і зараз, то звичайно зараз ця підтримка менша. Але з іншого боку, так, українці вдячні, але через це розсипання зерна, через такі історії, настрої змінилися. Колись ми мали максимум довіри, а зараз інші країни нас випередили і це не добре, це знецінює суспільний настрій, і настрій країни. Адже, треба сказати, що не лише суспільство допомагало українцям, але й на державному рівні теж було багато потрібних і відповідних рішень - наприклад, надання доступу до навчання, до системи охорони здоров’я. Це все було в порядку! І що ми бачимо зараз? Те, що українці дуже потрібні польській економіці! Згідно з  деякими дослідженнями, їхній вплив на зростання ВВП у Польщі може становити навіть 1 відсоток. Це люди, які працюють, які не простягають руку за соціальною допомогою, які платять податки, які хочуть інтегруватися, інвестувати. Вони не тільки винаймають, але й хотіли би купувати житло. Це ідеальна міграція! Така міграція зміцнює Польщу, але, на жаль, послаблює Україну. Я дуже сподіваюся, що коли весь цей жах закінчиться, то зникнуть кордони між Польщею і Україною, ви будете в Європейському Союзі, і буде такий непомітний кордон між Польщею. Я сам із західної Польщі, то у нас там був був кордон, заставлений пунктами пропуску. Нещодавно моя кузина там їхала, помилилася дорогою і каже: "Знаєш, я їду, їду, якась незнайома місцевість, а я їду додому, і раптом бачу: всі написи німецькою, зрозуміла, що  мушу повертатися". Ось такий тепер кордон з Німеччиною, тобто його немає. Сподіваюся, що ми дочекаємося, коли будемо так їздити в Україну. І  українська економіка буде пришвидшувати польську, а польська – українську. Українська мова дуже популярна на вулицях Польщі, скрізь можна зустріти українця або українку, і з ними співпрацювати, можна зустріти в магазині, в лікарні, познайомитися. Отже, я думаю, що поляки бачать, що це класні люди, і як можна не любити когось, хто від ранку до вечора працює, усміхнений, незважаючи на те, що пережив жах, намагається збудувати своє життя, допомагає своїй країні. На рівні людей маємо дуже позитивні приклади. Я не чув, щоб хтось на щось скаржився, на такому побутовому рівні. Звісно, в інтернеті ситуація виглядає, на жаль,  по-іншому. Власне, про пропаганду. Чи лише в ній причина в сьогоднішньому ставленні поляків до українців - про це ми поговоримо після короткої паузи. Пане Павле, чи це російська пропаганда, або ж якісь внутрішні сили в Польщі намагаються посварити поляків і українців? І навіщо їм це?Напевно, російський слід там помітний, щодо цього немає сумнівів. Звісно, найпростіше все звалити на Росію, але я б не перебільшував її роль у цьому. Я навіть досліджував, як, наприклад почали з’являтися історії, так майстерно складені, що хтось пише, що знайома знайомого мені розповідала, ніби це історія з життя, а потім ідентична історія з’являється у Вроцлаві, в Кракові, в Гданську, аж важко повірити, що одна й та сама ситуація могла  відбутися в стількох місцях. Або ж інша бувальщина “гуляла” соцмережами,  що жінку з України взяла до себе родина, бо їй не було, де жити, вона втекла від війни. І от ця українка закохує в себе чоловіка, а бідна нещасна полька плаче і залишається сама. Я думаю, що серцю не накажеш і така історія могла би статися, але ж не одночасно у стількох містах. Тому зрозуміло, що це вигадка, бо деталі збігаються, відрізняються тільки назви міст. Інша історія, яка дуже часто повторюється в інтернеті, абсолютно абсурдна, мовляв, поляк із дитиною, яка задихається, йде до лікарні, а медик каже, що не може його прийняти, бо начебто приймає тільки українців. Навіть я чула цю історію.Ось бачите. Це такий абсурд! Це важко уявити, що дитина не може дихати, а лікар ось так відповідає. Немає таких лікарів, а навіть, якщо і є, то це самогубці, бо зрозуміло, що наступна розмова буде вже з прокурором. Але ця історія була дуже поширена. Її перевірили, і помітили, що вона розповсюджується з якихось російських сайтів. Абсурд. Однак, якщо навіть до Вас ця історія дійшла, то дійсно вона розійшлася.Я це прочитала і подумала "Боже, що за нісенітниця?!". Але як журналістка вирішила подивитися на профілі людей, які писали про цю та інші історії в своїх коментарях. Звісно, шо були реальні користувачі, але було й багато ботів з порожніми сторінками.Так. А скільки ще таких вигаданих історій пішло в люди – невідомо. Це одна справа. Також я вважаю, що хтось хотів з цього отримати політичну вигоду, думаю партії, політики, скоріш за все праві, ніж ліві, які мають більше почуття національної гордості, не знаю, може хотіли заробити якісь політичні дивіденди. На мою думку, це не має сенсу. У нас є велика спільна справа з українцями і це – безпека. Звичайно, є речі, які нас відрізняють, і будуть нас відрізняти.А які?Велике занепокоєння в Польщі викликає можливість відкриття ринків для сільськогосподарських товарів з України. В Україні великі площі сільськогосподарських земель, кращий ґрунт, у цілому це все на іншому рівні, тому нашим фермерам важко з цим конкурувати, і це викликає занепокоєння. Був контекст ввезення збіжжя, думаю, що зараз не ввозиться, адже його немає, але треба думати про те, що, якщо Україна стане членом  Європейського Союзу, то треба думати, як це узгодити. На мою думку, можна домовитися, щоб це було вигідно і для одних, і для інших. Схожа ситуація була, коли Польща приєднувалася до Європейського Союзу, то французькі фермери теж дуже непокоїлися, і мали аргументи. Але все це можна обговорити. Інша справа, яка поляків непокоїть, - це історичні суперечки, серед яких вбивства на Волині. Було дуже незрозуміло, коли Україна не погоджувалася на ексгумацію останків жертв Волинської трагедії. Але зараз це зрушило з місця, і знаєте - це чудово. І я сподіваюся, що Польща також відповість приязно, бо знаю, що є проблема з таблицею на горі Монастир. Я сподіваюся, що буде так, що українці будуть задоволені тим, який вигляд матиме та таблиця, і що це вдасться вирішити. Натомість те, що міністр Сибіга домовився з польським інститутом закордонних справ, знайшли якийсь вихід – це чудово. Знаєте чому? По-перше, це треба зробити, а по-друге, це позбавить аргументів людей, які з якихось причин не прихильні до нормальних, класних, добрих, дружніх відносин між Польщею і Україною. Я абсолютно переконаний, що це треба зробити якомога швидше, адже це не робиться проти когось. Я знаю, що під час війни це нелегко, також я знаю, що, коли а Тернопільській області відбувалася ексгумація, то була пересторога, щоб, не дай Боже, росіяни там не поцілили якоюсь ракетою, бо була б ще одна велика трагедія. Я знаю, що є багато чинників, які непокоять, але я сподіваюся, що це зрушить із мертвої точки, що це все закінчиться так, що пам’ять про всіх буде вшанована належним чином, і що ми зможемо йти далі, що це не буде лежати якимось важким тягарем, який буде нам заважати йти вперед, і говорити про майбутнє. Ви знаєте росіян, знаєте вже українців, і знаєте поляків, бо Ви поляк. Чи ми схожі між собою?  Росіяни завжди переконують, що вони слов’яни, українці заперечують, що ті - радше монголи. У чому ми схожі, а чим відрізняємося?Мені здається, що поляки і українці дуже між собою схожі, мають такий дух, що поєднує анархію і демократію. Отже, думаю, що це схоже. Звичайно, колись ваш експрезидент написав книгу, що Україна – не Росія, це мене дуже потішило. Ну, і справді, ці дві країни і ці два суспільства не можна сплутати, це точно. Точно знаю, приїжджаючи багато років до України, викладаючи тут, знаючи цю країну, і маючи російський досвід, то ні.Але росіяни говорили, що ми – брати, один народ.Ну так, знаю.Отже, на Ваш погляд, що відрізняє українців і росіян?Мені здається, що українці, наприклад, ніколи б не погодилися з диктатурою. Диктатура, тиранія може бути насаджена українцям силою, але вони будуть викручуватися як той в’юн, будуть боротися, будуть намагатися цього позбутися. Я не можу собі уявити, щоб Україною почав керувати диктатор. Навіть в цій політичній ситуації, яка не є такою очевидною, бо у нас війна.У нас воєнна цензура.У вас війна, воєнна цензура, телемарафон, багато обмежень.  З іншого боку, коли у українців запитують, чи вони хочуть зараз вибори, то говорять: "Ні, давайте зачекаємо". Традиції Запорозької Січі були такі, що то була така дуже демократична, анархічна спільнота, але коли справа доходила до війни, то вони обирали отамана, який міг робити все, але коли війна закінчувалася, то той отаман мав понести за все відповідальність, а якщо програв, то тим більше. Отже, я вважаю, що і у поляків, і у українців є неймовірна жага до свободи. І це без пафосу. Навіть інколи.Це не йде на користь, так?Так. Аж занадто. Однак, в Росії я мав таке враження… Так, там добре жилося, якщо у тебе паспорт іншої країни, тож ти завжди можеш виїхати. Але  Росія мені нагадувала в'язницю. В'язницю для свого народу. В Україні я ніколи не відчував нічого схожого, навіть в складні часи шаленої корупції, не було так, що людина, побачивши українського поліцейського,  хотіла перейти на інший бік вулиці. А там, якщо комусь це було вигідно, то з тебе могли зробити і дилера наркотиків, ким завгодно. В Росії було задушливо.А до Вас прискіпувалися російські міліціонери?Знаєте, у мене були різні пригоди в Росії, навіть одного разу мене сильно побили російські спецслужби. Це була така історія дуже відома, пов’язана також і з польсько-українськими відносинами, бо польсько-російські відносини дуже погіршилися, і ніколи вже не покращувалися, після того, як президент Квасневский з дипломатом Кучковським взяли участь в Помаранчевій Революції, з метою якось налагодити комунікацію між політиками, президентами Кучмою, Ющенком і Януковичем. Квасневський звичайно підключився до цього, а Росії це не подобалося. Як завжди.Так, як завжди. Чесно кажучи, Польща підключилася на прохання президента Кучми, який дуже не хотів кровопролиття, що відрізнялося від позиції президента Януковича, який призвів до кровопролиття. Але! Відтоді відносини дуже охололи. Коли я працював у Москві як журналіст, то в Польщі сталася така історія: хулігани побили дітей російських дипломатів і вкрали у них мобільні телефони. Троє дітей були побиті. Владімір Путін сказав, що Росія дасть пропорційну відповідь, і тоді почали бити польських дипломатів. Але тих їм трохи забракло, оскільки посольство запровадило заходи безпеки, дипломатам заборонили виходити на вулицю по одному. Втім, російські спецслужби мали будь-що виконати. І оскільки третього дипломата для побиття знайти не могли, то вирішили побити польського журналіста.О Боже!Так, і побили мене в підземному переході на Кутузовському проспекті, недалеко від мого житла. Але що ж. Загоїлося. От така була Росія. Було зрозуміло, грщо щось подібне може статися. Зараз я вже не поїхав би до Росії, бо велика вірогідність, що мене звинуватять у  шпигунстві, як багато іноземців, а особливо журналістів. Або звинуватять в продажі наркотиків, або в чомусь ще гіршому - наприклад, розповсюдженню дитячої порнографії. Вони можуть зробити все! І мушу сказати, що це відчувалося. Там було добре, поки у тебе був польський паспорт, і можна було поїхати в аеропорт і сказати "Відчепіться, у мене є квиток". Я мав таку пригоду. Оскільки редакція відправляла мене в різні відрядження, то я мав   багаторазову візу для іноземних журналістів. Цю візу треба було отримувати раз на рік. І я як раз був на відпочинку, повернувся до Росії з одноразовою візою, і мав піти, щоб мені поставили багаторазову, але якраз почалася Революція Троянд в Грузії, і редакція каже: "Знаємо, що ти щойно приїхав, але поїдь до Тбілісі". Ну добре, я взяв рюкзак, сказав "вау, летимо до Тбілісі". І я поїхав в аеропорт, а там кажуть, що я не можу виїхати. Питаю: "Чому? Я не є громадянином Росії", а вони кажуть, що у мене є тільки віза для в’їзду, і немає візи на виїзд. Виявилося, що я не можу виїхати. Маю Вам сказати, це було досить травматично, бо я подумав, що гарна розвага, поки ти  спостерігач, але коли ти вже учасник, то це дуже погано.Чому росіяни не хочуть з цього ув’язнення, як Ви описали Росію, втекти, або зробити так, щоб перетворити цю вʼязницю на нормальну країну?Мустафа Джемілєв сказав мені під час інтерв’ю, що Росія, - а він знає і Росію, і Радянський Союз, був дисидентом, відсидів роки, людина, яку я дуже поважаю, - сказав мені, що Росія може змінитися тільки тоді, коли програє цю війну, коли розпадеться на частини, або коли її окупують інші демократичні держави. Чи росіяни не хочуть? Мені здається, що переважна більшість не хоче, є поодинокі випадки, люди, які виїхали, які чинять опір, я знаю таких, вони живуть у Варшаві. Але навіть ті, хто виїхав, чесно кажучи, я співпрацюю з журналістами з "Тhе Іnsіdеr", інколи пишемо разом тексти, вони справляють на мене велике враження, вони реально вистежують агентів КГБ, які гуляють Європою, викрадають людей, вбивають їх якимись "Новачками" і Доброхотов і ціла команда дбають про те, щоб їх було менше. І це чудово. Я з великою повагою ставлюся до них. Натомість, я замислююся над тим, чому на українському боці в цій війни воює так мало росіян? Чому є різні легіони, але немає легіону, наприклад "Демократична Росія"?Але якийсь є.Але це не те. Я сподівався наНа більшу кількість?Так! Я сподівався, що Курську область будуть звільняти самі росіяни. Бо Україні не дуже потрібна Курщина, а їм якраз має бути потрібна, вони могли би створити там міні демократичну квазі-країну і там розмножуватися. Але у них немає такого бажання. Немає також такого, щоб в Західній Європі був оголошений великий набір до міграційних сил вільної Росії, це би означало, що все серйозно. Розмови про демократію, права людини, про те, що Росія має змінитися, є, але оскільки триває війна, і Росія атакує інші країни, скоює військові злочини, то може варто би було поборотися з тією диктатурою не лише на словах, а й зі зброєю в руках.Може справа в тому, що це і є російська душа? Така, яку не можна зрозуміти.Я не знаю, чи її неможливо зрозуміти.А можна? Що таке російська душа?Мені здається, що після цих трьох років війни …Великої війни, бо вона почалася в 2014 році.Так, після вторгнення, після Криму, після Чечні, і після суспільної реакції на це, я можу сказати, що я підозрюю …Що вони не мають душі?Так, скоріше не мають душі. Дуже шкода. Часто це кажу, у мене є одна з найважливіших книг, це, як Томас Манн виступав для своїх співгромадян, які жили в Третьому Рейсі, він з Америки читав їм свої фейлетони, розмови, і це дійсно важлива книга для мене, бо це було зібрано і видано в Польщі. Його головним посланням було, він кричав до них з-за океану: "Рятуйтесь! Бо те, що ви вдаєте, що ходите в кінотеатри, театри, вдаєте, що те, що відбувається, насправді не відбувається, це вас вбиває, забирає у вас людяність, душу". Він мав надію, що його хтось там почує, але його скоріше за все ніхто не почув, і  Але німці змінилися, тому що вони програли, були окуповані, і їм треба було показати фотографії з Аушвіцу, Треблінки, з усіх жахливих місць і сказати їм: "Ні-ні, це ви, ваші батьки, сини, матері, це ви катували всіх цих людей, і нічого вас не врятує, ані ваша література, ані ваша музика, ви - вбивці".Ну добре. Є росіяни, які живуть в Росії, в своїй вʼязниці - хтось свідомо, хтось ні. Є росіяни, які виїхали з Росії і не хочуть погоджуватися з цим режимом, але є також росіяни, які виїхали з Росії, давно живуть, до прикладу, в Польщі, Литві, Естонії, вже мають паспорти Європейського Союзу, але щороку 9 травня вони виходять на вулиці європейських країн з червоними прапорами з серпами і молотам і викрикують, що можуть повторити. Як це зрозуміти? Де-юре вони вже європейці, але де-факто залишаються русскомірівцями.Кілька років тому я би сказав, що це мине, але зараз видно, що не дуже минає. Я думаю, що це велика проблема в таких країнах, як країни  Балтії, де ця меншість є суттєва. Я розумію, що загроза не в тому, що якісь дідусі вийдуть з прапорами і щось покричать, але загроза полягає в тому, що Росія може там збудувати якусь п’яту колону. Питання полягає в тому, що з цим робити, як дотримуватися демократичних стандартів. І це велике питання. Як протистояти Росії, не лише російській пропаганді, але і таким гібридним атакам. Оскільки ми демократичні країни, оскільки Європа – це еклектичний організм, а вони – диктатура, перш ніж ми ухвалюємо якесь рішення, минають тижні, місяці, а там приходить диктатор і говорить, що робити, і ніхто йому не скаже, що він зійшов з глузду, "Чому ми скидаємо бомби на Харків, в якому ще на минулому тижні ми були і робили покупки, в якому живуть наші знайомі". А тільки говорять "Ура! Скидаємо бомби на Харків, це правильно, бо Харків на нас напав". І це велика проблема: як боротися з диктатором, як боротися з кимось, хто знехтував всіма правилами, в той же час намагаючись їх не порушувати. Це великий виклик. Немає сил. Якщо ми не будемо протистояти, то історія з російською окупацією повториться ще раз.Коли ця війна закінчиться. А ми сподіваємося, що вона закінчиться і, звісно, хотілося б, щоб перемогою України. Чи Ви зателефонуєте тоді своїм друзям з Росії? Знаєте вже, що скажете їм?  Я б не телефонував.Взагалі?Просто не дзвонив би. Я не знаю, напевно, не дзвонив би. Я вважаю, що було достатньо часу, щоб розплющити очі. З багатьма, на жаль, мені нема про що говорити. І скоріше за все, вже ніколи не буде, про що поговорити. Так, я думаю, що з людьми, які були мені близькі, мені не було б цікаво вже говорити, хоча сам процес, з точки зору журналіста, дуже цікавий: спостерігати, як людина змінюється: коли показують фотографії з Аушвіцу, і ти не можеш відвернутися, не можеш вдавати, що цього не було! Тому хотів би побачити їхню реакцію. Але не хотів би.

Про це поетка Анастасія Дмитрук розповіла в ефірі Еспресо.Авторка віршу "Ніколи ми не будемо братами", книги "Очі Маріуполя. Українські супергерої. Азовсталь" та ініціаторка акції #tеrrоRussіа акцентувала увагу на важливості адаптувати книги про війну для молодшої аудиторії."Наші діти зростають під час війни, і ми повинні пояснювати їм, що відбувається, в тому числі через художні образи, виховувати гордість за наших героїв, демонструвати, з кого вони мають брати приклад", - зазначила вона. Анастасія Дмитрук розповіла, що саме з такою метою трансформувалась її книга "Очі Маріуполя" в казку "Кіт Марік і Азов", орієнтовану на дітей від 5 років. Дитяча книга"Кіт Марік і Азов", яка була презентована на цьогорічному "Книжковому арсеналі", розповідає про захисників Маріуполя та їхню незламність, використовуючи образ кота Маріка. "Це тільки початок - я бачу її як першу книгу із серії. Авдіївка, Бахмут, Харків - у нас багато героїчних битв і героїв, якими можна пишатися, писати про них книги, знімати кіно...", - зазначила Дмитрук. За її словами, починати треба саме з казок, бо діти мають "зростати з усвідомленням, що справжні супергерої тут, поруч з нами". 

Росія, ймовірно, хоче наростити терор міста Харків

The Mission of «Sprava Hromad»is the support of our army. The key to victory at the front is the support of the army in the rear! Now again, as in 2014, the army needs our unity in matters of aid!Starting with basic things like clothing, and ending with high-precision equipment, such as optical-radio-electronic surveillance complexes, our community buys and supplies the troops with everything they need, which forms a new, more advanced army! In this process, we, Public Affairs, take over all the routine processes from "understanding what the military needs to beat the enemy" and ending with handing him the keys to the dream equipment! However, we can overcome this path only under one condition: only together with you!

Росія, ймовірно, хоче наростити терор

Про це він повідомив у fасеbооk.Артист Тарас Тополя, квартира якого постраждала внаслідок нічної атаки Росії по Києву уночі 23 червня, подякував усім, хто висловив підтримку його родині. Проте він відмовився від допомоги з відновлення житла, яку пропонували йому люди."Друзі, та я скоріше в пеклі згорю від сорому, ніж оголошу збір собі на ремонт. Дякувати Богу є голос, рідні, друзі, тож впораємося", — написав музикант.Проте він відкрив банку, але не для того, щоб зібрати кошти для своєї родини. Тополя оголосив збір на психіатричне лікування для народної депутатки Марʼяни Безуглої, яка вранці 23 червня назвала трагічні події кармою, а службу Тополі — фейковою."От що дійсно важливо, дійсно справа державного значення, так це допомогти народній обраниці з лікуванням. Ми ж люди, а не безумні узкі (росіяни, — ред.) якісь. Тож я відкриваю банку "На психіатра Марʼяні".Долучайтеся, не будьте байдужими, проявіть чуйність і милосердя до людини, що пише закони у такі буремні часи, до людини, за яку свого часу проголосувала ціла Оболонь! Здається, потрібен повноцінний курс, а то й декілька! Тому ціль: 1 млн грн", - оголосив музикант.Він також уточнив, що всі зібрані кошти підуть на підтримку дітей загиблих побратимів 130-го батальйону ТРО, в якому Тополя й музиканти "Антитіл" Сергій Вусик і Дмитро Жолудь проходили службу у 2022 році, якщо народна депутатка "не прийме нашу з вами руку допомоги".Раніше народна депутатка Марʼяна Безугла у себе в телеграм прокоментувала руйнування квартири Тараса Тополі, що сталося внаслідок атаки російської окупаційної армії на Київ 23 червня. Як повідомив музикант Тарас Тополя, у їхній з дружиною, співачкою Оленою, квартирі вибуховою хвилею вибило вікна, вирвало із замків броньовані двері та розтрощило меблі."Бач, як буває, Тополя. Мобілізувався для картинки, форма, інтерв’ю, замовна пісенька "Фортеця Бахмут", коли в Бахмуті ігнорували фортифікації, здоровий глузд, а Сирський змагався з Пригожиним, хто покладе більше людей за стіни одного будинку... А ти співав солодким голосом замовну пісеньку і далі спокійно собі звільнився для подальших турне. Фейкова служба — справжня війна. Справжній російський шахед, ракета, яка не вибирає, чи ти "порішав" в університеті, щоб не мобілізуватись, чи ти VІР із фейковою службою. Карма", - написала Безугла.Вона додала, що співчуває всім, але найбільше — загиблим за нашу державність, зокрема у Бахмуті."Там гинули кращі, які не ховались. І їх могло б бути значно менше навіки в строю, якби менше було медійних підлиз до докторів філософії й російських м’ясників-професіоналів у генеральських погонах. Добре, що вціліли, бажаю вціліти усім сім'ям України, а не тільки твоїй на тисячу лайків", - наголосила нардепка, звертаючись до лідера гурту "Антитіла".Вона поділилась піснею "Антитіл" "Фортеця Бахмут", заявивши, що пам’ятає, як Тарас Тополя "лобіював разом із Машовцем Остащенко, а потім генерала Казмірчука". "Мобілізований лобіював разом із заступником голови ОП "паркетного" генерала, який з 2014 року жодного разу не виїжджав із Києва на фронт. Жодного. Непростий якийсь мобілізований. Скільки загинуло поранених із-за Казмірчука?", - додала Безугла.Уночі 23 червня російська окупаційна армія запустила ударні безпілотники та ракети по території України. У столиці й на Київщині є загиблі та постраждалі.Унаслідок нічної атаки РФ зазнала пошкоджень квартира лідера гурту "Антитіла" Тараса Тополі та його дружини-співачки Олени.Лідер гурту "Антитіла" Тарас Тополя з початку повномасштабного вторгнення 7 місяців прослужив добровольцем у складі сил ТрО 130-го батальйону як парамедик. Наприкінці серпня 2022-го Валерій Залужний відрядив з півночі Харківської області до Києва учасників гурту для нового завдання - мистецьких акцій за кордоном і соціальної роботи. Після звільнення з війська Тополя був призначений речником молодіжної ради при президенті України.  

Учасник "Бахмутської м'ясорубки": жителю Херсонщини оголошено підозру за службу у "Вагнері"Мешканцю Херсонщини повідомлено про підозру в участі у ПВК "Вагнер" та бойових діях проти України. Він тричі був нагороджений окупантами за участь у боях, зокрема медаллю "Учаснику битви за Бахмут".

Українці збирають підписи для петиції щодо присвоєння Героя України Володимиру Мукану. Журналіст та військовий загинув під час оборони Бахмута у квітні 2023 року. Відповідну петицію зареєстрували на сайті Офісу президента. Володимир Сергійович Мукан, на псевдо "Блискавка", з 25 лютого 2022 року безперервно перебував у зоні бойових дій. З п'ятого квітня 2023 року виконував завдання у складі сил і засобів тактичної групи "Адам" оперативно-тактичного угрупування "Соледар". В бою проти російських окупантів поблизу населеного пункту Іванівське на Донеччині Володимир Мукан проявив зразковий героїзм. У екстремальній ситуації за власною ініціативою очолив зведений штурмовий підрозділ та керував атакою на ворожі позиції КАЗКА-2. Завдяки його впевненим, професійним, героїчним діям підрозділ відбив позиції противника, знищивши чотирьох окупантів. Закріпившись на місцевості, він одразу розпочав облаштування оборонних рубежів, щоб утримати здобуті позиції. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Він змінював світ: історія загиблого офіцера Володимира Мукана у фільмі Gаzеtа.uа Російські війська здійснили контратаку, обстрілюючи українських захисників мінометним вогнем. Під час цього бою Володимир зазнав важкого поранення, проте до останнього моменту залишався в строю, й надалі координував дії підлеглих та забезпечувати їхній моральний дух. Попри зусилля медиків, від отриманих ран він помер у госпіталі, віддавши своє життя за Україну. Віра Мукан, мама полеглого захисника, закликала підписати відповідну петицію. "Прошу підтримати підписом та максимально поширити Петицію щодо присвоєння Героя України Володимирові Мукану - моєму синові, який щедро віддавав себе людям і Батьківщині. Це буде гідне визнання героїзму полеглого захисника", - звернулася вона до українців. Героїзм Володимира Мукана відзначений нагородами: орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня; Почесною відзнакою Черкаської міської ради "Захисник України Герой Черкас", нагрудним знаком "За мужність і героїзм" виконавчого комітету Черкаської міської ради (2023 р.), медаллю "За жертовність і любов до України" Православної церкви України. Володимир Мукан, молодший лейтенант ЗСУ, загинув 29 квітня 2023 року у боях за Бахмут під час виконання бойового завдання. До повномашстабної війни він працював журналістом і редактором у "Газеті по-українськи", журналі "Країна" і сайті Gаzеtа.uа та на інших проєктах.

Українські ПВК можуть суттєво завадити планам Путіна

Із перших днів повномасштабного вторгнення чоловік добровільно став на захист України у складі 23 окремого стрілецького батальйону. Служив старшим сержантом, був командиром відділення брав участь у боях за Ірпінь, воював на Бахмут

Наступна історія про Христину з позивним Кудрява. Вона навчалася бойової роботи в американських інструкторів і служить в батальйоні, який побудований за стандартами НАТО. Успішне навчання дозволило організувати ефективну оборону Рубіжного та Бахмута. Нині служить у Національній гвардії України. Хоч і залишається у війську, але мріє про маленький виноградник і робити вино, яке назве на честь своїх побратимів та посестер. Христина з позивним Кудрява - начальниця служби технічних засобів в одному з управлінь Національної гвардії України. Долучилася до війська ще до Революції Гідності та вторгнення Росії у 2013 році. А саме у 2014 році усвідомила, що на своєму місці. До 2022 року Христина не брала участі у військових діях. Але їй вдалося отримати вищу військову освіту, звання офіцера і потрапити у бригаду гвардії наступу під назвою Рубіж, яка формувалася на стандартами НАТО. Там стала заступницею командира мінометної батареї. Христина зазначає, у Національній гвардії навчатися на офіцерів дівчатам дозволили ще у 2013 році. Це був перший набір жінок в академії. Тож у 2015 - му жінка у підпорядкуванні мала відділення з 13 дівчат. "Це був, напевно, один з таких переломних моментів сприйняття жінок на навчаннях, а в результаті і можливості обіймати командні посади. Я би дуже хотіла, щоб у війську було більше дівчат-командирок", - наголосила Христина. Розповідає про випадок, який трапився під час служби. "Я залишилася за командиром і один з курсантів, сказав, що "баба мною командувати не буде". Я тоді зробила крок в сторону і сказала, що він може взяти на себе командування і відповідальність за рішення, які ти будеш нести. Він відмовився, - каже Христина. -  Був такий певний дисонанс, бо він не хоче, щоб ним командувала жінка, але і відповідальність на теж брати не хоче. Проте пізніше, коли почалася активна фаза бойових дій, гендерні стереотипи почали відходити і стали важливі твої компетенції, біологічні якості та готовність брати на себе відповідальність". Тож за весь час перебування у війську отримала спеціалізацію військового перекладача і заступниці по роботі з особовим складом. Пізніше стала заступницею мінометної батареї. А зараз є начальницею служби технічних засобів. Це кардинальні зміни у виді діяльності.  Повномасштабне вторгнення жінка зустріла у Станиці Луганській. Розповідає, бачила збільшення військ на кордоні з Росією. А вночі 24 лютого була на бойовому чергуванні і по радіоперехопленнях дізналася, що росіяни планують артобстріл. "Я почала будити своїх побратимів, щоб їх повідомити, - пригадує жінка. - Найстрашніше і найнеочікуваніше особисто для мене було застосування російської авіації. Також були потужніші артилерійські системи. Якщо раніше противник працював на 82 мінометі, максимум на 120, то тут підтягнули системи більшого калібру. Дуже нестерпно було не усвідомлювати, де противник зупинився, а де сіра зона. Таких технічних засобів розвідки, як в нас є зараз, тоді не було і інформацію ми дізнавалися безпосередньо у командирів на місцях. Тож росіяни намагалися максимально знищити засоби зв'язку. Прицільно били по вишках зв'язку, знищували точки роздачі інтернету".Підрозділ Христини був один з ключових, який намагався налагодити взаємодію між всіма підрозділами на напрямку. У результаті сформували рубіж, який пізніше виконував завдання в Сєвєродонецьку. Командир частини очолив цей підрозділ і йому підпорядковувалися усі інші сили, які перебували на напрямку. За всю історію війни таких випадків було тільки два. Ще один під час оборони Маріуполя. "Ми навчалися на полігонах з американськими та канадськими інструкторами. І структура побудови штабу батальйону була за стандартами НАТО. У не було класичної побудови командування, а був командир і його заступники по секціях. Тобто ми ухвалювали рішення за парадигмою НАТО. І в результаті це було ефективно, - наголошує Христина. - Враховуючи, що нам дуже довгий час вдавалося утримувати рубежі в Рубіжному, ми стерли об себе величезну кількість противника, який в результаті втратив свій наступальний потенціал. Я вважаю, що це успішне командування".Протягом 2022 року Христина з побратимами не виїжджали на ротації. Адже було дуже багато роботи і не було можливості покидати передову. "Та величезна мотивація і сила, з якою мої військові виконували завдання не дозволяла опускати руки. Були моменти, коли я себе запитувала, чи роблю достатньо, - зазначає військова. - Був момент, коли по радіоперехопленнях я дізналася, що росіяни взяли у полон наших військових. І через деякий час мені повідомили, що мій дуже хороший друг потрапив у полон, який є офіцер. І серед цих радіоперехоплень було повідомлення про те, що "ахматівці" планують відрізати офіцеру голову. І в цей момент тебе розриває на шматки, тому що ти розумієш, що ти абсолютно нічого не можеш зробити. Найскладніше на війні - втрачати. Втрачати людей, яких ти знаєш, яких любиш, з якими пліч-о-пліч виконував і виконуєш завдання. Все решту нам під силу. Я кажу, що все це нас не вбиває, це все наш досвід, який робить нас кращими, сильнішими та впертішими". Христині з групою вдалося організувати ефективну роботу, яка не дозволила окупантам обійти Бахмут з флангів. "Ви пам'ятаєте фотографію з дронів, де була випалена земля снарядами? Це була дорога життя в Бахмуті, яку нам доводилося обороняти. Та кількість противника, яка була на напрямку не була еквівалентна природі речей. Вони "перли" цілодобово. Там навіть були групи розгородження, які вночі чистили стежку від трупів інших груп, які перед цим штурмували. Для того, щоб наступні штурмовики не боялися рухатися цією дорогою. Логіка і тактика противника була в тому, що не виконати завдання не можна. По перехопленнях ми почули розмову, коли вийшов старший з групи вагнерів і просить повернутися,  а вони розстріляють когось тільки одного. Бо в одного з групи зламана рука, а в другого витекли очі. І коли ти усвідомлюєш ту абсолютну відсутність військового обліку в противника, це дуже страшно". Але є у Христини й позитивні історії на фронті. Як за один бій вдалося визволити одразу два села. "Історія, яку я дуже пам'ятаю. Командир мого взводу мав важливу зустріч і в нас був дуже поганий зв'язок, - пригадує Христина.-  По радіостанції командир поставив завдання моєму командиру відштурмувати населений пункт на букву Д. І командир, який розуміє, що в нього обмеження по часу, штурмує населений пункт. А потім виявляється, що це не той населений пункт. І вони штурмують вже наступний населений пункт і просувається вперед. Я дуже переживала тоді, тому що я не брала участь у штурмі, а забезпечувала роботу бойових груп. І так вийшло, що в той день звільнили два населених пункти на букву Д". Для Христини, як для командира, найважливіше - зберегти життя та здоров'я побратимів. Але й не жаліє своїх воїнів."Я керуюся фразою свого командира бригади. Він казав, що особовий склад потрібно берегти, але не жаліти. Тобто, коли є якась вільна хвилинка, її потрібно витрачати, щоби навчитися нового і покращити роботу, що дозволить в результаті зберегти життя", - наголосила військова.Під час артилерійських обстрілів Христина  читала. І це для неї була як медитація. Крім того любили курити кальян."Я насправді згадую про це з дуже великою посмішкою, бо це було так дивно. Над тобою літають снаряди противника і ти розумієш, що маєш хвилинку для себе. Там не було ніякого освітлення, електрики, живлення і вугілля на кальяні засвічує як зірочка на небі, - розповідає Христина. - А з поезії найбільше люблю читати Іздрика. Вона, напевно, була ключовою, тому що я думала про хлопців, які потрапили в полон. Знаєте, вночі, коли ти мусиш бути дуже сконцентрованим і кожен шорох приносить якусь тривожність. І от ця поезія дуже відображає те, що нам насправді потрібно, щоб ми не були самі в цій історії. Не бійся, я поруч з тобою".Повертатися у цивільне життя Христина зараз не планує. Хоча й має мрії після нашої перемоги. "Не потрібно жити ілюзіями про швидку перемогу, тому що Росія з карти світу не зникне. Я однозначно для себе визначила, що поки у мене є сили, поки в мене є компетенції і професійні знання, я буду з своїми побратимами і посестрами в цій боротьбі. Десь в рожевих мріях, я, звісно, мрію про малесенький виноградник біля дому, де я зможу вирощувати свій виноград і робити крафтове вино. Назву його в честь своїх побратимів і посестер. Проте найближчі десятиліття однозначно, якщо не будемо в боротьбі захищати свої кордони, то будемо відбудовувати і відроджувати те все, що уже знищила Росія і ще знищить", - наголосила Христина. 

На Покровському напрямку наші захисники зупинили 76 атак агресора у районах населених пунктів Полтавка, Миролюбівка, Малинівка, Шевченко Перше, Єлизаветівка, Лисівка, Звірове, Удачне, Котлине, Новосергіївка, Новоолександрівка, Горіхове, Новоукраїнка, Андріївка та в бік Покровська й Олексіївки.Саме на цій ділянці фронту росіяни зазнають колосальних втрат.За січень 2025 року вони там втратили близько 7 тис. осіб особового складу. Це безповоротні втрати — так звані "двохсоті".  Такі дані дуже показові й свідчать про масштаб. Втрати окупантів на Покровському напрямку можна порівняти з втратами росіян під час Другої Чеченської війни. За повідомленнями головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського, тільки за січень на Покровському напрямку знищено понад 15 000 загарбників, з яких близько 7 000 — безповоротні втрати. А за весь період Другої чеченської війни втрати російської армії склали понад 6 тисяч.Якщо говорити про втрати особового складу за квітень з урахуванням високої інтенсивності бойових дій, коли фіксується від 40 до 60 бойових зіткнень щодня на цій ділянці фронту, то, за даними Головного управління розвідки Міністерства оборони України, вони становлять від 8 до 10 тис. осіб. Це безповоротні втрати. Якщо брати загальні втрати за квітень, включаючи санітарні (поранені), то цифри доходять до 15-17 тис.Причому, з початку наступальної операції Росії на Покровському напрямку, за даними того ж ГУР МО України, втрати окупантів порівнянні з чисельністю особового складу всього Західного військового округу армії РФ. Іншими словами, завдяки успішним діям Сил оборони України на цьому напрямку, утилізовані найбільш боєздатні підрозділи російської армії.Варто зазначити, що рівень втрат є критичним навіть для армії РФ. За даними російської сторони, зараз на Покровський напрямок вони перекидають фактично непідготовлений особовий склад, який пройшов бойове злагодження протягом 3-4 тижнів. Це фактично квиток в один кінець.Так, наприклад, втрати 15-ї так званої "миротворчої бригади" збройних сил Російської Федерації. Це військова частина 90600, місце постійної дислокації — селище Рощинський, Самарська область. Слід зазначити, що під час боїв саме на Покровському напрямку дана бригада вже змінила третій особовий склад. Тобто втрати колосальні.Відзначається зміна тактики штурмових груп противника. Російські загороджувальні загони мінують шляхи відходу штурмових груп, фактично не даючи можливості ні відійти, ні винести поранених з поля бою.Крім того, на Покровському напрямку окупанти широко використовують мотоцикли, самокати, баги, легкові автомобілі. Тобто вони вже не ризикують використовувати в штурмових діях важку бронетехніку, з огляду на тотальну перевагу Сил оборони України в FРV-дронах.За даними самої російської армії, до 75% втрат особового складу на Покровському напрямку — це результат роботи українських дронів.Причому, за словами окупантів, по одній цілі українська сторона може одночасно запускати від 4 до 6 дронів, а російська армія не може дозволити собі таку кількість БПЛА на одну ціль.Особливо важливо відзначити: на Покровському напрямку зараз масштабується застосування безпілотників з керуванням через оптоволоконний канал. Це саме українські Сили оборони. І мова вже йде про ураження цілей на відстані 20 і більше кілометрів. А це серйозно розширює можливості України щодо знищення важкої бронетехніки та особового складу противника.Не дивлячись на колосальні втрати у живій силі, російські окупаційні війська не полишають спроб просування у напрямку Покровська та виходу на адміністративні кордони Донецької області. Російські окупанти не полишають спроб взяти під безпосередній контроль локації Сил оборони України на Покровському напрямку. Після встановлення контролю над трасами Покровськ-Костянтинівка, Покровськ-Межова, основне завдання окупантів — просування по флангах з метою створення оперативного оточення Сил оборони України на Покровському напрямку. Просування в напрямку Малинівки й далі відкриває росіянам шлях на інший фланг міст Мирноград і Покровськ через селище Новоекономічне.Згідно з даними оперативно-стратегічного угруповання військ "Хортиця", російська армія наразі марно атакує українські оборонні укріплення поблизу Малинівки. Штурмові дії окупантів відбили.Наразі окупантам вдалося вбити клин між українськими підрозділами на ділянці від Малинівки до Новооленівки. Ситуація складна, але подальше просування окупантів вдалося зупинити. Утім спроби противника розширити цей клин, просунутися далі на північ, у бік Костянтинівки, тривають. Бої там мають особливо напружений характер.За словами військового оглядача К.Машовця, якщо на першому етапі прориву в тактичній зоні, на цьому напрямку, противнику вдалося за 2−3 дні вклинитися в оборону ЗСУ на глибину до 9 км, то надалі йому знадобилося більше як 1,5 тижня для повного захоплення Єлизаветівки та прилеглих до неї ділянок місцевості."Те саме відбувається і на протилежному фланзі прориву, в районі села Зоря. Противник, вочевидь, розраховував швидко просунутись до великого села Яблунівка, розташованого на північ від Зорі, вздовж р. Бичок, діючи одночасно з півдня (від самої Зорі) та дорогою на Бахмут (від Новооленівки). Однак замість "ривка на Яблунівку" 20-й МСД противника вже близько 2 тижнів доводиться вести затяжні та вперті бої, фактично виключно за село Зоря та за утримання села Романівка", — додав Машовець.Окупанти прекрасно розуміють, що можливість штурмувати безпосередньо Покровськ-Мирноград лобовими атаками практично зведена до нуля. Там ешелонована оборона, плюс — міська забудова і наявність вельми серйозної промзони. Усе це, відповідно, призведе до збільшення втрат російських окупантівЯ нагадаю, під час боїв за Бахмут втрати окупантів склали близько 60 тисяч особового складу. Аналогічна ситуація була і під час боїв за Курахове. Там втрати окупантів склали, за різними оцінками, до 30 тисяч особового складу. З урахуванням цих величезних втрат і неможливості їхньої компенсації, зараз Російська Федерація робить усе можливе, щоб мінімізувати подібний негативний сценарій на Покровському напрямку. Але, як бачимо, дуже невдало. Покровськ – це остання агломерація на шляху до адміністративного кордону з Донецькою областю. Також з Покровська можна повернути на північ для оточення Краматорська і на південь для подальшого просування вздовж кордону до Запорізької області.Крім того, Покровськ є стратегічно важливим містом через його роль як вузла постачання, воно стоїть на перехресті багатьох транспортних магістралей, одна з яких веде до ключових міст Донецької області, включаючи Часів Яр та Костянтинівку, і містить залізничну станцію регіонального значення.Росія має як військову, так і економічну ціль у захопленні міста. Покровськ – це великий транспортний вузол, який дає можливість повного контролю над локаціями Сил оборони України, крім того, захоплення міста фактично розв'язує питання окупації західних районів Донецької області. Після захоплення Вугледара тиск окупантів не випадково посилився на Курахівський та Покровський напрямки, оскільки основне завдання окупантів – вихід на адмінкордон Донеччини, відповідно й до Дніпропетровської області.На думку Олега Жданова, якщо наші військові підготували рубіж оборони на цих панівних висотах, то ми зможемо затримати противника."У мене є сподівання, що якщо ми підготували рубіж оборони на цих панівних висотах, а він там просто напрошується, судячи з особливості місцевості, то війська, коли туди дійдуть, просто сядуть і у нас буде шанс протриматися довше. Я не кажу 100% що ми утримаємо Покровськ, але затримати противника і нанести йому максимальне вогняне ураження шанси є", – резюмував Олег Жданов.Покровськ цікавий окупантам й з економічного погляду, варто додати, що будь-яка війна – це війна за ресурси. Крім того, там є найбільші поклади літію в Європі, біля населеного пункту Шевченко, тому такі запеклі бої за цей населений пункт. Плюс у Покровському районі є поклади коксівного вугілля, яким забезпечували українську металургію. Відповідно взяття під контроль Шахтоуправління російськими окупантами знизить роботоспроможність металургійних заводів у Запорізькій та Дніпропетровській областях. За оцінками спеціалістів, виробництво продукції може знизитися зі 7,5 до 2,5 мільйона тонн, а це не надходження у бюджет та соціальна напруга на контрольованих ЗСУ територіях, бо металургійні заводи – це робочі місця для десятків тисяч українцівБої за Покровськ - це бої не тільки військового значення, але відповідно РФ намагається розв'язати питання контролю над корисними копалинами.Спеціально для ЕспресоПро автора. Дмитро Снєгирьов, військовий експерт, співголова ГІ "Права Справа".Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

На сьогоднішній день місто Бахмут зруйновано повністю та знаходиться під окупацією

Володимир Кльопов пройшов через найгарячіші точки — Іловайськ, Маріуполь, Бахмут

У селищі Голованівськ, Кіровоградської області, відкрили меморіальну дошку бойовому медику Миколі Маланичу. Боєць загинув 14 квітня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі міста Бахмут, Донецької області.

Росіяни виписали собі ліцензію на вбивство українців і їм не потрібен "саsus bеllі", а якщо й потрібен – то лише для спілкування з Трампом, який анонсує російські удари по Україні. У росіян з цим все налагоджено – натреновані поколіннями ідеологи війни вам швидко пояснять, що вбивати людей – навіть, немовлят у ліжечках, під час масованої ракетно-дронової атаки – це споконвічне, священне право російського народу з його великою культурою Достоєвського, Толстого і Чайковського. Дивлячись на цю картину палаючого Києва, Дональд Трамп, напевно, лише скаже: "Ну, так вони ж вдарили по бомбардувальниках. Тепер їх гарненько розбомбили "як слід". Дональд Трамп не зважає на те, що Росія нас вбиває вже 12-й рік, а понад три роки інтенсивно руйнує українські міста звірячими обстрілами з цих самих бомбардувальників. Це все-одно, якби Франклін Делано Рузвельт, під час оборони Британії, сказав щось таке: "Кажете "Люфтваффе" бомбардує британські міста і зруйнували центр Лондона? Ну так британці ж вдарили по заводу "Мессершмітів". Ось, тепер "вигрібають". Світ демократії виявився не таким, як ми його собі уявляли – світом, у якому цінності є непорушними. З відповідними лідерами. Які за жодних обставин не підігрують вбивцям і руйнівникам. Маскуючи свій страх і жадібність, посилену бажанням добряче заробити. Свого часу вже згадана Британія "висіла на волосині". Захисникам островів не вистачало, навіть звичайних болтових гвинтівок, а народну самооборону вони озброювали металевими піками. Але Черчилль не пристав на умови Гітлера з розподілу світу і не виправдовував окупацію європейських країн тезами геббельсівської пропаганди. Читайте також: Польська поразка та оточення УкраїниСвіт демократії виявився слабким. Не лише фізично, а й морально. Новообраний президент Польщі Кароль Навроцький однією з перших своїх заяв вдарив по надії України на європейське майбутнє. Він запевнив своїх угорських колег, що зараз проти вступу України до ЄС. Отже, Навроцький і Орбан – проти вступу України до ЄС. Трамп і компанія – проти вступу України в НАТО. Не на часі. Треба враховувати інтереси Росії. Не можна сказати, що Україна зовсім не потрібна нашим західним партнерам. Певний інтерес до України вони мають. Трамп – до українських природних копалин, угоду про спільне використання яких вже підписано. Навроцький і його польські однодумці, напевно, як до країни-буфера. Основне призначення якого – відмежовувати агресивну Росію від їхніх чудових охайних будиночків. І вічно тримати удар від новітньої імперії зла. Щоби російський танк однієї поганої ночі, а росіяни часто діють вночі, або на світанку, як це сталося на початку масштабного вторгнення в Україну, чисто випадково не розвернувся на подвір`ї президента Польщі Кароля Навроцького. Можливо, Кароль сподівається, що його країну захистять західні партнери. Дай Боже. Але і це вже в історії Польщі було — десятиліття окупації спочатку гітлерівськими нацистами, а потім російськими комуністами. Україна працює бампером, буфером і хвилерізом вже 12-й рік, амортизуючи удари Росії на собі. Навіть Генсек НАТО Марк Рютте несподівано заявив, що припинення бойових дій в Україні несе загрози для країн НАТО. Бо дозволить Росії накопичувати зброю вже проти країн Альянсу. "Хвилеріз" Європи стоїть попри фронтальні "м'ясні" штурми росіян і удари по глибокому тилу, під час яких Росія б'є стратегічною авіацією, крилатими ракетами, балістикою і переробленими іранськими дронами-вбивцями по сплячих мирних людях. Київ знову був у вогні. А велика західна цивілізація, як на мене, досі не збагнула, що демонстрація слабкості країн НАТО лише посилює ризики для цих самих країн. Адже Путін вже озвучив свою умову для країн, які свого часу вже дочекались російських танків у своїх столицях: блок НАТО має відкотитися до кордонів 1997 року! Читайте також: Чому з українського дискурсу зникло слово "перемога"Ну що, наші дорогі західні сусіди – ви вже готові передати зброю росіянам і маршувати у російські концтабори? Думаєте, я вас лякаю? Жодним чином. Я просто нагадую старе, як європейська цивілізація, прислів'я, виголошене ще древніми греками: "Все може бути, бо все вже було". Просто згадайте, що росіяни з вами робили у Катині. І чому вони вам не передали рештки президентського літака, на якому загинув Лех Качинський і майже все керівництво Польщі? Російські дрони та ракети вже залітають у повітряний простір країни ЄС і НАТО. І це викликає певний дискомфорт у західних політиків. Які бояться дати наказ своїм військовим збивати те, що мало б бути збито на законних підставах. А новообраний президент Польщі, в унісон зі своїм угорським колегою – прем`єром Орбаном говорить про те, що він зараз проти вступу України до ЄС. Цікаво, що було б з Польщею, якби свого часу французи чи німці були проти її вступу до ЄС? Я пам'ятаю, якою була Польща після комуністичного паралічу. Згадую продуктово-товарні колони машин з України. І поляків, які ледве під колеса не кидались з вигуками "Со mаsz nа sрrzеdаz?" За знецінені польські злоті люди в Польщі купували все – від ковбаси до кольорових телевізорів львівського заводу "Електрон". А вже за кілька років їх прийняли в ЄС. І тепер новообраний президент Польщі, з висоти свого геополітичного становища, виступає проти вступу до ЄС України. Зернове питання, яке можна вирішити й в інтересах польських фермерів, переважає і питання оборони, й інстинкт самозахисту. Але дякую панові Навроцькому вже за те, що він збирається й надалі підтримувати Україну. Принаймні, розуміє, що буфер має бути міцним і тримати удар. Багато ударів впродовж багатьох років.Київ вчергове горів від російського обстрілу. Треба віддати належне росіянам – вони справді вміють знищувати цивілізацію. Випалювати вогнем квітучі міста. Вбивати людей. Я бачив, як російська армія знищувала Бахмут. Місто, у якому навіть під обстрілами працювали всі комунальні служби, лікарні, вчасно вивозили сміття і на центральній алеї висаджували троянди. Але чорний від кіптяви "русскій мір" вже насувався на місто, у якому ще працював водогін, електропостачання, ринки й дитячі садочки. Зараз "русскій мір" насувається на світ "різноколірних метеликів". На Європу.  Світ яскравих ілюзій проти світу іржавої броні, вихлопу солярки й гарі спалених росіянами міст. Моралі в цій статті не буде. Бо багато хто в Європі думає, що в разі загибелі України, Росія чемно зупиниться де треба і привітає своїх колег — польських, словацьких, угорських, румунських, молдовських прикордонників армійським салютом. На Заході дехто вважає українців травмованими війною і тому необ`єктивними. Навіть статті про цю війну, на думку багатьох західних редакторів, мають писати люди "не упереджені", тобто – іноземці. Ну що ж, з цим нічого не вдієш. У кожного в голові свій мозок. Але ви маєте знати, що у вас був і ще є шанс врятувати свій світ. Без України це зробити буде значно важче. Майже неможливо. ДжерелоПро автора. Дмитро Тузов, журналістРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів. 

На Центральному автовокзалі Києва презентували мурал, присвячений воєнним розвідникам зі спецпідрозділу ГУР МОУ "Артан", які стали широко відомим завдяки важким і унікальним операціям Про це повідомила пресслужба ГУР МОУ та Укрінформ, передає Рубрика. "За час повномасштабного вторгнення воїни "Артану" брали участь у битвах за Київщину й Донеччину, обороняли Бахмут, Купʼянськ, Часів Яр і Запоріжжя, звільняли […] Тhе роst У столиці відкрили мурал на честь воєнних розвідників спецпідрозділу ГУР “Артан” арреаrеd fіrst оn Рубрика.

На Київщині перепоховали Героя України з Лисичанська Артема Попова, який загинув у бою в районі Бахмута. Чоловіка перепоховали в Ірпені, та провели панахиду у Києво-Печерські Лаврі. Про це повідомляє 3 прикордонний загін

Ролик створила редакція &lаquо;Донбас.Реалії&rаquо; до других роковин російської окупації Бахмута.