Search trend "Бахмут"

"Мамай" з 2022 року брав участь у боях за Бахмут. Тоді він був простим гранатометником у 5 ОШБр і "накидував" російським штурмовикам з американського гранатомета Мк 19. Його підрозділ тримав позиції на в'їзді до міста напроти "літачка" та здійснював штурмові дії у напрямку Кліщіївки. Тепер "Мамай" - головний сержант роти. У цивільному житті Сиротюк був вчителем історії, журналістом, закінчив аспірантуру з філософії, був депутатом. Розповідає, що у 2014 році брав участь у боях під Донецьким летовищем, за селище Піски. А коли почалося повномасштабне вторгнення росіян, то разом зі старшим 17-річним сином у складі ДФТГ захищав Київ. Брав участь у звільненні села Лукʼянівка Броварського району від російського танкового батальйону. На початку формування 5-го окремого штурмового полку увійшов до роти вогневої підтримки. - На Донбас ми прибули вже як гранатометний взвод, маючи на озброєнні американський Мк 19. Цей АГС (автоматичний гранатомет станковий. Gаzеtа.uа) є гарною зброєю для піхотного підрозділу та розрахований на ураження ворога в зоні прямої видимості. Однак війна примусила нас навчитися використовувати Мк 19 і з закритої позиції, для ведення навісного вогню. Перші таблиці стрільби ми складали за допомогою будівельного кутоміра, планшета та одиночних пострілів з поступовим підняттям ствола. Згодом організували вишкіл розрахунків Мк 19 для інших бригад. Під час повномасштабного вторгнення також брав участь у боях за Лисичанськ, Сіверськ, Торецьк, Майорське, Нью Йорк. Це були ще ті часи, коли можна було вести вогонь сидячи на башті американського бронетранспортера М113, який постійно змінював позиції, не боячись усюдисущих дронів. Поступово взвод реорганізувався у дві роти вогневої підтримки та наземних роботизованих комплексів. Тож і ви отримали нову посаду? Війна активізувала соціальні ліфти в армії. У нашому підрозділі всі офіцери не кадрові, а добровольці, основна частина яких виросла з солдатів. Стати сержантом було моє особисте рішення, яке підтримало командування. Якось подумав: "Однаково ж керую на позиціях, то чому б не отримати для цього відповідне звання та повноваження". Мій ротний також з солдатів разом починали солдатами службу в бригаді. Якщо є хист та бажання стати лідером, будувати кар'єру, то в ЗСУ ви точно отримаєте можливість. У 5-й штурмовій офіцер це побратим, який власними вчинками та характером доказав своє вміння ефективно керувати та має моральне право посилати людей у бій, бо сам є досвідченим вояком. Ми розуміємо, що ця війна надовго, тому маємо постійно адаптуватися до змін, які відбуваються на лінії бойового зіткнення Ми стали професійними вояками. Ми розуміємо, що ця війна надовго, тому маємо постійно адаптуватися до змін, які відбуваються на лінії бойового зіткнення. Кожен з нас має бути максимально універсальним - мати хоча б мінімальні навички вправляння зі будь-якою зброєю, керувати автівками, а як треба то й дроном чи розумітися на РЕБах. Яким має бути сержант? Хочеш мати авторитет, бути справжнім молодшим командиром на бойових, то покажи власним прикладом, що ти того вартий: вискакуй перший з бліндажа, біжи першим до зброї, щоб почати вести вогонь, йди першим по замінованій ділянці, виноси пораненого під вогнем. Якось отримали наказ переміститися у сусідню посадку. Треба було здійснити розвідку нової позиції. Звичайно, що я зголосився та почав шукати солдата, який погодився б піти зі мною. І ось один каже мені: "Миколайовичу, ти старший за мене, маєш вже двох діточок, я також мрію мати дітей, то йди першим, а я за тобою". Поки добиралися, знайшли під три десятки протитанкових та протипіхотних мін Вирушили через поле, заросле високою травою. Я - попереду, метрах в 20-25 за мною напарник. Поки добиралися, знайшли під три десятки протитанкових та протипіхотних мін, потрапили під обстріл, який перечекали у якійсь заглибині, обстежили майбутню позицію та повернулися. Тоді підходить до мене мій напарник по розвідці та зізнається: "Миколайовичу, якщо такий худий, малий, вже похилого віку дядько і тримаєшся, то що я гірший за тебе?". В таких жорстких умовах до нас ще ніхто не воював. Бригада ні разу не виводилася із зони бойових дій, тому морально-психологічний стан у людей непростий. Надзвичайно важливо бути людяним у спілкуванні - цікавитися самопочуттям підлеглих, їх відносинами з рідними, пам'ятати про дні народження, в разі необхідності організувати короткочасний відпочинок, своєчасно надати відпустку тощо. Якщо поранений на лікуванні, то варто телефонувати. Війна для вас це ж не суцільна смута? Веселе здебільшого пов'язане з бойовими ситуаціями. Без сміху на війні ніяк психологічно важко. Ось, наприклад, є у нас побратим на псевдо "Льоха-Війна", яке він отримав під час одного бою з вагнерами. Ми тоді стояли під Соледаром, розпочався ворожій штурм. Льоха, використовуючи для розвідки Мавік, мав коригувати вогонь. Кричать йому хлопці: "Льоха, кажи, куди стріляти? Лівіше 50 чи 100 метрів?" Він, замість того, щоб просто відповісти, кидає пульт, біжить до гранатомета та починає вести вогонь з АГСа. З руїн сусіднього будинку запитують: "Де саме вагнера? Коригуй напрямок, відстань!". Він, знову, мчить до іншої позиції та припадає вже до кулемета. Ви спостерігаєте як змінюється поле бою і що піхотинець - це вже не просто вояк з автоматом&hеllір; Для тих, хто ховається від війни це не сама війна, не погані командири, не загроза життю, а їх власний страх. Завжди знайдуться добровольці, які зголосяться йти на штурм. Однак в армії потрібні не тільки стрільці та штурмовики, але й технічні спеціалісти, айтівці, водії, навіть діловоди. Війна стає все більше технологічною. Це вже війна мізків. Тому сьогодні ворожому штурмовику дійти до наших позицій зовсім непросто. На перешкоді йому стає розвідка, пункти управління боєм, різні вогневі підрозділи. Піхотинець перебуває під захистом РЕБів, гармат, РСЗВ, танків, БпЛА, НРК, спеціального екіпірування, інженерних засобів захисту тощо. Якось нашу позицію атакувало десять одиниць броньованої техніки при підтримці піхоти. Ні один з них не добрався до наших окопів всі були знищені.

17 березня 2023 року українські військові успішно провели контратаку на позиції найманців ПВК "Вагнер" поблизу Бахмута, звільнивши критично важливу ділянку, що зв’язувала Часів Яр із самим містом — так звану "дорогу життя".

Ресурс розповів про те, як представники центру допомоги патріаршої гуманітарної місії РПЦ в Донецьку начебто щодня привозять бутильовану питну воду підопічним."Ситуація ускладнюється тим, що графік подачі води посилили, а на вулиці дуже спекотно. Воду для технічних потреб тепер дають раз на три дні. Пити таку воду небезпечно, навіть якщо пропустити через фільтр", - зазначив керівник відділу соціального служіння синодального відділу Російської православної церкви з церковної благодійності та соціального служіння диякон Ігор Куликов.Читайте також: Підписав контракт буквально в день повноліття: у РФ підтвердили загибель хлопця з Донецька, який пішов воювати через виховання "ЮнАрмії"Про проблему з водою у Донецьку перед цим заявляв у себе в соцмережах колаборант та воєнний злочинець Олег Царьов. За його словами, за української влади Донецьк був зразковим "містом троянд", а терер його жителі змушені справляти природні потреби у пакети, багато з яких потім викидуються з вікон.Чому в окупованому Донецьку немає водиПроукраїнський журналіст, розслідувач та блогер Денис Казанський, який ще 2014 року переїхав з Донецька до Києва, але продовжує активно вивчати та висвітлювати проблематику рідного краю, наводить три причини нинішнього неналежного водопостачання Донецько-Макіївської агломерації:повне ігнорування Москвою та призначеними Кремлем місцевими керівниками базових потреб донеччан;руйнування внаслідок бойових дій водоводу Сіверський Донець - Донецьк, що проходив через Бахмут, Часів Яр, Торецьк;обміління водосховищ, за якими окупанти теж не стежать.Так звана технічна вода, яку через кожні три дні на кілька годин (зазвичай на 3-4 години) дають донеччанам, наголошує Казанський, через надзвичайну концентрацію у ній піску та шкідливих речовин взагалі ні до чого не придатна навіть після тривалого відстоювання. Та й вище першого-другого поверху її подача не підіймається, тож аби набрати собі навіть такої рідини мешканцям багатоповерхівок слід спускатися до підвалів.Читайте також: Ватажка "ДНР" Пушиліна заочно засудили до 15 років в'язниціТож лишається лише користуватися водою з цистерн, які інколи підвозить окупаційна адміністрація, чи самостійно поповнювати водні запаси у сільських криницях.Нагадаємо, 2012 року, тобто ще до встановлення російського панування, Донецьк являв собою один з найрозвинутіших українських мегаполісів й приймав чемпіонат Європи з футболу.

У День медика публікуємо розмову з Мариною «Рис» Гончарук — бойовим медиком розвідувального взводу Третьої штурмової бригади.  Вона пройшла Бахмут, Авдіївку, Харківщину, втрачала побратимів, рятувала поранених під обстрілами й брала на себе командування підрозділом у найгостріший момент. Дивіться на YоuТubе-каналі “МЕЖА” розмову про війну, реалії польової медицини у 2025 році, людяність та професіоналізм без сентиментів. […] Тhе роst Війна, що не лишає мрій: реальність медика штурмової бригади Марини «Рис» Гончарук fіrst арреаrеd оn Межа. Новини України..

Соцмережі неоднозначно відреагували на її "подарунок чоловіку".

The "Come Back Alive" Foundation is close to the Ukrainian military. The front line of the Russian-Ukrainian war is not only the front. It is where the war for Ukraine is going on. In hospitals, in warehouses, landfills, in mass media, in offices. We supply and repair equipment, train soldiers and officers, help transform the Armed Forces, provide first-hand accounts of war and stem the flow of propaganda and disinformation. Provides the Ukrainian army with the most important tactical advantage.

Про це в етері Еспресо розповів військовий експерт Дмитро Снєгирьов, співголова ГІ "Права Справа"."Відбувається розширення лінії фронту на 200 км. Окупанти масштабують театр бойових дій за рахунок територій, які не включені до складу РФ згідно з указом кремлівського диктатора. Мова йде у першу чергу про Сумську та Харківську області, а також намагання ворога вийти на адмінкордони Дніпропетровської області, щоб розширити бойові дії на територію Дніпровщини", - прокоментував військовий експерт.На його думку, створюються передумови для так званого територіального обміну. Тобто окупанти дають чітко зрозуміти, що вони послаблюють тиск у трьох областях, а саме Сумській та Харківській областях, хоча до Дніпропетровської вони ще не вийшли, а Сили оборони України виводять підрозділи з контрольованих районів Донецької області."На сьогодні взяти під контроль великі промислові агломерації, у першу чергу Слов’янсько-Краматорську та Покровську, у найближчій історичній перспективі у росіян не вийде. Це для них не один рік і не одна сотня тисяч загиблих особового складу російської окупаційної армії. Нагадаю, під час боїв за Бахмут, які тривали 9 місяців, втрати окупантів – 100 тисяч. Бахмут – невелике місто у порівнянні з Костянтинівкою, не говорячи вже про Слов’янсько-Краматорську агломерацію", - зауважив Снєгирьов. Від початку доби п'ятниці, 25 липня, на російсько-українському фронті відбулося 85 бойових зіткнень. Сили оборони відбили 30 ворожих атак на Покровському напрямку, ще 4 бої тривають. 

Російські окупаційні війська ведуть штурм Покровська Донецької області одночасно з трьох боків. Найближчим часом ситуація у місті буде ускладнюватися, попереджає керівник безпекових програм Центру глобалістики "Стратегія ХХІ" Павло Лакійчук. "Покровськ - це складна та тривала проблема, яка накопичувалася не за нашої вини. Ворог зосередив тут майже половину своїх сил, що воюють на різних ділянках фронту. Вони наступають із півдня, намагаються оточити місто з південного заходу, щоб перерізати трасу на Павлоград", - зазначив Лакійчук. Експерт додав, що окупанти також намагаються перерізати трасу Покровськ - Костянтинівка. Спочатку ворог пробував одночасно наступати і на Покровськ, і на Костянтинівку, але пізніше зосередився на просуванні саме в бік Покровська. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Окупанти прорвалися в Покровськ - Dеер Stаtе "Покровськ і Мирноград фактично опинилися у своєрідному котлі, з трьох боків оточені ворогом. Це дуже небезпечна ситуація, адже Покровськ - ключовий пункт для прикриття лівого флангу нашої оборони в агломерації Костянтинівка - Дружківка - Краматорськ, а також тилу для Торецька та Часового Яру", - підкреслив Лакійчук. Він також зауважив, що в місті зафіксовано присутність російських диверсійно-розвідувальних груп (ДРГ), що свідчить про підготовку ворога до подальших штурмів і загострення боїв у найближчі дні. "ДРГ - це передовий розвідувальний елемент, який має на меті виявити наші позиції перед масштабними наступальними діями. Наявність таких груп у Покровську чітко вказує на загострення ситуації найближчим часом. Ворог готується до рішучих штурмів, а оборона міста стає порівнянною за масштабом із битвами за Авдіївку чи Бахмут", - резюмував експерт. За словами Лакійчука, головне завдання українських військових - правильно розосередити сили, щоб зберегти стратегічні позиції та максимально ефективно захищати місто, не втрачаючи важливий оперативний вузол Покровська. Аналітичний проєкт Dеер Stаtе повідомляє, що російські війська проникли до Покровська на Донеччині. Наразі в місті триває зачистка ворожих диверсійно-розвідувальних груп. За словами військовослужбовців, перші російські піхотні підрозділи помітили ще 17 липня. За п'ять днів ситуація ускладнилася: ввечері 21 липня Dеер Stаtе підтвердив, що росіяни проникли до міста, скориставшись слабкістю оборони на окремій ділянці та помилками в оцінці обстановки.

Львів’янин Павло, позивний Прометей, пішов на війну ще у 2014 році, залишивши навчання в академії. Він воював під Маріуполем, звільняв Київщину, брав участь у контрнаступі на Харківщині, боях за Лисичанськ і Бахмут

Боксер має стяг бригади, що билась за Соледар і Бахмут

Під Покровськом назріває щось вельми неприємне, попереджає військовий кореспондент Богдан Мірошников. Це може бути Авдіївка із загрозою оточення і відходом, або Бахмут із жорстокими боями в межах міста…

Знищений російськими військами Бахмут зазнав нового випробування: зруйновані будівлі та будинки в місті та прилеглих селах розбирають на цеглу і вивозять фурами.

Російські загарбники розбирають зруйновані будинки у захопленому ними Бахмуті Донецької області та вивозять цеглу, у тому числі до тимчасово окупованого Маріуполя.

Але при цьому на четвертий рік вторгнення Росія все так само далека від тих цілей, що ставила перед собою на початку. Українську державність збережено. Обвалення фронту не сталося. Радянські збройові запаси закінчуються, а вихід на кордони однієї лише Донецької області може розтягнутися для Москви на роки. І якщо в якийсь момент Росія вирішить поставити війну на паузу, то головна битва розгорнеться за те, чим вважати її результати - перемогою чи поразкою.Фактично, якщо активна фаза вторгнення зупиниться, — в України буде повне право визнати себе переможницею. З тієї простої причини, що в лютому 2022-го Москва не ставила перед собою завдання захопити Бахмут і Сіверськодонецьк. Її апетити були значно більшими за Маріуполь і Мелітополь. Росія починала війну з метою демонтажу української державності, і поки це завдання не вирішене — цілі вторгнення не досягнуто.Москва зможе вважати себе тріумфатором, якщо за підсумками війни Україна перестане відрізнятися від Білорусі. Коли ми юридично визнаємо російські прапори над окупованими територіями. Якщо Київ змушений буде роззброюватися до рівня, який визначить Росія. Тоді Кремль і справді отримає право стверджувати, що мети "денацифікації" досягнуто. Але без всього перерахованого Москва, закінчивши війну на полі бою, почне битву за інтерпретацію її підсумків. І ця сутичка матиме вирішальне значення.Читайте також: Безсилля сильнихПеремога подібна до парасольки, під якою знайдеться місце кожному. Тим, хто поїхав, і тим, хто залишився. Тим, хто воював, і тим, хто був у тилу. У перемоги може бути багато батьків — а тому кожен зможе відчувати свою причетність до тріумфу. Перемога за своєю природою інклюзивна — тож у будь-кого з’явиться право говорити "ми домоглися". Перемога стає тріумфом національної ідентичності, а день завершення війни закономірно — днем суб'єктності народу.З поразкою все відбувається рівно навпаки. Вона є підтвердженням національної катастрофи. Доказом проваленого іспиту. Свідченням дефіциту солідарності. Фрустрація огортає країну, а основним змістом внутрішньої дискусії стає перекладання провини. Фронт звинувачує тил. Тил звинувачує еміграцію. Поразка знецінює колективну ідентичність — тому нація починає дробитися на безліч локальних. Головною національною інтонацією стають відсторонення і відчай.А тому Москві буде принципово важливо переконати нас у тому, що Україна програла. Що ми не впоралися. Що тест не пройдено.Росія заднім числом переписуватиме власні завдання "СВО" — щоб досягнуті результати оголосити запланованими. Навіть якщо за підсумками війни ми збережемо контроль над власним майбутнім — Кремль усе одно нав’язуватиме нам філософію поразки.Можна, звичайно, міркувати про кордони 1991 року, але ця мета від початку суперечила розкладу сил. З першого дня війни Україна наодинці воювала проти найбільшої країни на планеті — якій до того ж функцію тилу забезпечувала друга економіка світу. Саме тому нам сьогодні легко підбирати собі прототипи в минулому. Спартанці проти Ксеркса. Фінляндія проти Радянського Союзу, Варшавське повстання проти вермахту. Початкове співвідношення ресурсів, армій і капіталів на момент вторгнення дасть нам можливість вважати себе переможцями — у тому разі, якщо Україні за підсумками війни вдасться відстояти свій суверенітет.Читайте також: Путін вестиме війну під загрозою власної смертіЄдиний ризик — що в післявоєнній битві за опис підсумків війни союзником Росії може стати внутрішньоукраїнська політична боротьба. Одні сприймуть фінал війни як хороший спосіб звести політичні рахунки. Інші побачать у філософії поразки вдалий спосіб забезпечити власне майбутнє. І тоді московський хор раптово отримає українські голоси.Війна завжди ставала тестом на солідарність. На здатність жертвувати приватним в ім'я спільного. Особистим — в ім'я колективного. Ми четвертий рік поспіль складаємо цей тест і, якщо міряти масштабами нашої війни, — робимо це досить непогано. Усі очікування зводилися до того, що ми програємо в перший же місяць, а тому наша завзятість дає право пишатися самими собою. І якщо ми вистоїмо на полі бою — у нас не буде жодної причини віддавати нашу перемогу тим, хто захоче її у нас вкрасти.ДжерелоПро автора: Павло Казарін, журналіст, телеведучий, лауреат Національної премії ім. Тараса ШевченкаРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів

Росіянам виявився пофіг мільйон втрат на фронті

Такий висновок роблять аналітики німецької газети Dіе Wеlt, перераховуючи головні причини, чому війна стала для Путіна питанням особистого виживання.Невідповідність між масштабами втрат та досягнутими "реаліями на землі" давно очевидна всім. Ресурси, які ще з радянських часів накопичувалися для війни з НАТО, за кілька років були витрачені в безглуздій та нікому не потрібній війні проти України. Зупинення бойових дій лише підсвітить цю безглуздість. Скільки б російські медіа не розповідали про "стратегічну поразку Заходу через окупацію Великої Новосілки", це не виглядає переконливо навіть для глядачів НТВ.Росіянам, які носять футболки "На Вашингтон" і клеять на авто наліпки "Можем повторить", потрібно щось більше, ніж зруйноване село в Донецькій області. І якщо завтра Путін раптом оголосить про припинення війни, — мільйони запитають: а навіщо все це було?Читайте також: Червень подарував кілька несподіванок для ПутінаСаме тому він не може зупинитися. Бо ніхто так і не пояснив, які цілі мала "спеціальна воєнна операція" і як десятки тисяч загиблих за Вугледар чи Бахмут наблизили до їх досягнення. Порожнеча путінської фрази "всі цілі будуть досягнуті" очевидна всім. І будь-яка пауза в бойових діях почне розвіювати туман у головах пересічних росіян.У багатьох виникатиме питання: наскільки рівнозначним став обмін Вашингтона на Вугледар? Росія збиралася воювати з Америкою, а зрештою виявилося, що їхній максимум – вести війни проти України та проти азербайджанської діаспори в Єкатеринбурзі. Росіяни, які повернуться з фронту, нарешті дійдуть до сенсаційної для їхньої свідомості думки, що втрати сотень тисяч життів були абсолютно безглузді й не принесли абсолютно нічого ні їм персонально, ні їхній країні. Єдине, що вони принесли, — задоволення персонально Путіну.Усе це лише посилює головну думку: війна стала самодостатньою метою. Її продовження — це єдиний шанс для Путіна зберегти владу, життя й підтримку. А життя Путіна — це вже окрема російська "скрєпа", заради якої, схоже, російські зеки готові гинути до останнього.ДжерелоПро автора. Микола Княжицький, журналіст, народний депутат УкраїниРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.

Таку думку висловив в етері Еспресо військовий експерт, співголова ГІ "Права Справа" Дмитро Снєгирьов."Я очікую розширення театру бойових дій за рахунок нових територій. В першу чергу це відбуватиметься в Сумській та Харківській областях, також буде спроба ворога прорватися на територію Дніпропетровської області. Можливість масштабування театру бойових дій буде використана російською стороною як військово-політичний тиск на українське керівництво під час так званих Стамбульських зустрічей щодо закінчення війни в Україні. Це те, що варто очікувати не тільки на літній період, а й на осінній", - зауважив Дмитро Снєгирьов.За його словами, остання телефонна розмова Путіна і Трампа засвідчила те, що очільник Кремля дає чітко зрозуміти, що не збирається змінювати характер бойових дій до моменту хоча б виконання проміжних етапів так званої СВО, а це вихід на адмінкордони Донецької області."Поясню, чому я невипадково роблю наголос, що буде масштабування театру бойових дій за рахунок нових територій. Окупантам в Донецькій області треба буде взяти штурмом Слов’янсько-Краматорську агломерацію, це чотири великі промислові міста: Слов’янськ, Краматорськ, Костянтинівка і Дружківка. Слід нагадати, що Бахмут, який набагато менший за розміром, противник штурмував 9 місяців, зазнавши втрат у сто тисяч. А тут йдеться про штурм агломерації чотирьох міст зі щільною міською забудовою, величезною промзоною та нашими підготовленими оборонними позиціями. Розуміючи, що ці міста окупанти можуть штурмувати не один рік, російський диктатор може використовувати як важелі тиску – можливість захоплення певних територій Сумської, Харківської областей та можливий прорив на Дніпровщину з метою так званого обміну", - пояснив військовий експерт.Снєгирьов резюмував, що таким чином загарбник дає зрозуміти, що може припинити наступ на Сумщині чи Харківщині, а Сили оборони України виходять з контрольованих територій Донецької області. І такий сценарій не варто виключати. 5 липня Генштаб ЗСУ повідомив, що від початку доби на російсько-українському фронті відбулося 91 бойове зіткнення. Сили оборони відбили 25 ворожих атак на Покровському напрямку. На Краматорському напрямку Сили оборони відбили одну ворожу атаку в районі Білої Гори.  

Третього липня у Житомирі попрощалися з військовим ЗСУ Дмитром Матвійчуком, який загинув 24 червня 2025 року, рятуючи своїх побратимів і боронячи Україну

Надія Богович з Івано-Франківщини воює з 2016 року. Жінка брала участь у боях за Мар'їнку, Піски, Попасну, Бахмут, Торецьк. Зараз вона є командиркою взводу дистанційного мінування

Ви зараз в Україні, бо презентуєте тут свою книгу. "Столик з видом на Кремль". І, звичайно, там йдеться про Росію, але починається книга з України, з Бучі.Насправді зараз без України неможливо розповісти про Росію. На  початку книги я пишу, що Росія сама спакувала себе до чорного мішка  і скоїла самогубство. Якби хоч трохи людяності залишилося в цій країні, то вона б заплакала від того, що сталося в Бучі чи Ірпені. Ви добре про це знаєте, бо Ви там жили, а для мене це було щось вражаюче. Моя оповідь  починається в Києві, в порожньому Києві, виють сирени, невдовзі почнеться обстріл. Я сам у квартирі, в місті - пустка. З-поміж мешканців будинку залишився тільки я. Я повернувся з Бучі, і вся квартира просякнута запахом Бучі, запахом тіл, які були розкидані цим містом. Я пишу текст про це, зрештою, не перший день, вже працюю кілька днів. Публікую це не лише в тижневику "Політика", але й на Фейсбуці, щоб якнайбільше людей довідалися про це. Раптом виявляється, що хтось перекладає ці тексти російською, не запитуючи мене, але перекладає їх дуже добре і розміщує їх на сайті "Радіо Свобода". І тоді я подумав, що всі люди, яких знаю в Росії, повинні знати, що я тут, повинні читати те, що пишу, дивитися фотографії, які  зробив. Я очікував, що невдовзі вони почнуть мені писати, телефонувати, невдовзі я отримаю купу повідомлень звідти, але телефон мовчав. Зателефонувала тільки одна людина, і, власне, про це моя книга. Що ця людина сказала?Запитала, чи це відбувається насправді.Росіяни завжди кажуть, що те, що вони зробили в Бучі - неправда.Це був один дзвінок, під час якого ця людина, яка є головною героїнею книги, хотіла дізнатися, що там відбувається. І, власне, далі я розповідаю про нашу з нею дружбу, про нашу симпатію. Вразило мене те, що більше ніхто не дзвонив. Це було дивно і до болю сумно. Важко, знаючи Росію, вірити в неї на політичному рівні, коли країною керує офіцер КГБ, то на що можна сподіватися. У ширшому сенсі соціальні дослідження демонстрували, що росіянам подобаються такі речі, як, наприклад, обстріли Грозного чи відбирання частини території у своїх сусідів (маю на увазі Крим). Це все призвело до того, що російська влада зараз є все  популярнішою. Але для мене це не було чимось дивним. Я радше був розчарований, що люди, яких я знав на такому дружньому рівні, на рівні довгих розмов, симпатії, не помічали нічого з того, що було очевидним.Якби Вам зателефонували ці російські друзі і запитали у Вас, що Ви робите в Україні під час повномасштабного вторгнення (я так розумію, що ви потрапили до Бучі після деокупації), то що б Ви їм відповіли?Що я тут для того, щоб задокументувати воєнні злочини і вбивства людей, які коїть Росія на території сусідньої держави, яка не зробила нічого поганого, що це не якісь партизани, бойовики, а люди, офіцери, які носять російські однострої. І що неможливо змити ганьбу з їхньої військової форми. Знаєте, моя свекруха - етнічна росіянка, яка в Сибіру познайомилася з моїм свекром - українцем за походження. Відтак, вона переїхала з ним в Україну.  Ще в 2014, коли вони жили в Криму, свекруха телефонувала своїм родичам і запитувала "Навіщо ви це робите, що я змушена втікати зі свого дому?" У 2022 році, коли вона вирвалася з обстрілюваного Києва, зателефонувала російській родині з тим самим запитанням. На що її сестра відповіла:  Росія ніколи не починає першою.Так, це, звичайно, неймовірно! Скажу Вам, що я теж фіксую подібні  історії. Їх у мене багато в записнику, багато у книзі. Адже є в Україні родини, які живуть і по той бік кордону. До прикладу, людина, про яку я хочу розповісти, знаючи, що я знову приїхав в Україну, що у мене презентація книжки, написала мені: "Пане Павле, ми знайомі, я з Харкова, з Салтівки, ви якось пили у мене чай під час обстрілу". Це не було звичайне чаювання,  бо та пані розповідала, що їй телефонував брат, який переїхав колись до Росії (працював там якимось інженером), а вона залишилася на Салтівці, яка дійсно розбомблена, знищена. Так от він до неї дзвонить і питає: "Сестро, чому ви по нас стріляєте"? Вона каже: "Тобто? Адже я навіть житла тут не маю, твої племінники звідси поїхати, тут гинуть люди". А він відповідає: "У нас на телебаченні сказали, що це ви в нас стріляєте". Отже, ось таке бачення когось, хто не може в це повірити, але мусить. З іншого боку, у 21-му столітті, коли є інтернет, ютуб, все доступне в мережі - правдива і неправдива інформація, вдавати, що чогось не знаєш, не можна. Чесно кажучи, взагалі, вдавати, що моя країна вчиняє вбивства, що армія, на яку сплачуються податки, вчиняє вбивства, ніколи не вийде. У 30-х, 40-х роках минулого сторіччя німці вдавали, що немає чогось такого. Але це не означає, що не знали, що не мали зеленого поняття, що їхні єврейські сусіди, які жили поруч усе життя, раптово зникли, бо раптом переїхали до якогось кращого світу. Що німці не знали про те, як тих катують. Я не думаю, що середньостатистичний росіянин може не знати якихось речей. Не може бути жодного виправдання. Мене це не переконує, вважаю, що це просто відмовка. Власне, ваша розповідь у книжці  починається з Бучі, але там також багато про Росію, бо Ви жили в Росії певний час, приблизно 4 роки, так?Якщо все додати, то може вийти навіть більше, бо це була одна з тих країн, які мене найбільше цікавили. Як кореспондента видання Rzесzроsроlіtа?Так, я був кореспондентом Rzесzроsроlіtа. Постійно там працював три роки, подорожував Росією, потім повертався. Раніше повертався, а потім вже не міг. Ви були закохані в Росію?Росія була неймовірно цікавим місцем для репортера. З точки зору журналістики там завжди було, що описувати. Цей край подобався мені з професійного погляду, але й подобався… Я жив там, мав друзів, мені здавалося, що у мене там є близькі друзі, а потім виявилося, що багато чого, мені лише здавалося.  Як так сталося, що Ви опинилися в Росії? Це Ви захотіли туди поїхати, чи це було завдання редакції?Життя журналіста – це випадок, я їхав до Афганістану, коли почалася війна з талібами в Афганістані, і я летів через Москву. Треба було летіти до Москви, потім до Ташкента, потім треба було їхати до Душанбе. Загалом дорога не була легкою. У Москві працював наш багаторічний кореспондент Славомир Поповський, неймовірний знавець Росії. Це був такий старший пан, який ходив Москвою з цигаркою і собакою басетом. І я, коли приїхав, кажу: "Друже, тут стільки всього, що можна описати!". Він каже: "Ні, тут все таке нецікаве, сіре", а я йому "Але подивись! Цілий світ в одному місті - в Москві", на що він відповів, що це все не має значення. Повертався я з Афганістану, також через Москву, і Славомир (дуже приємна людина, чудовий журналіст, він залюбки допомагав молодшим колегам) зустрів мене в аеропорту. Я був дуже втомлений після того відрядження, тож Славомир приготував вечерю і каже: "Я за тебе домовився". Я питаю: “Щодо чого?”, а він: "У мене зупинявся наш керівник, і я сказав, що ти хочеш зайняти моє місце кореспондента у Москві. Я насправді вже хочу повернутися до Польщі, а ти будеш тут". І так я опинився в Москві та почав там працювати кореспондентом. Яким було ваше перше враження від Москви? Це велике місто.Але воно незатишне. До війни, тобто до 2014-го, я була якось у Москві у відрядженні. І коли повернулася звідти до Києва, то подумала, що обожнюю його. Раніше вважала, що Київ – це місто, яке стоїть в заторах, але Москва просто живе в тих заторах.Так, Москва дуже специфічна, її можна любити, або не любити. Я колись її дуже любив, натомість я не любив Петербург. Це місто мені завжди здавалося похмурим. Воно ж побудоване на кістках. Попри це, його архітектура вражала. А от Москва для мене - це інший вимір. Я там працював, і життя там вирувало. Мені це дуже подобалося! Але, звичайно, коли я приїхав перший раз до Києва на Помаранчеву Революцію, то подумав: "О, тут круто!" Київ, з одного боку, це велике місто, а, з іншого, воно дає можливість його опанувати, зрозуміти. Але маю визнати, що Москва мене, як журналіста, дуже приваблювала, там постійно щось відбувалося, тим більше, що в той час, коли я там жив, багато всього відбувалося на околицях колишньої імперії: Революція Троянд в Грузії, Помаранчева Революція. Було видно, що ці народи, колись пов’язані з Росією політично, мають іншу думку, обрали для себе інший шлях. Також було помітно, і це було неймовірно, це було дуже цікаво, що Росія не хоче це зрозуміти. Але як так? Адже ми брати. Росія не могла зрозуміти, що не всі хочуть братніх стосунків, що країни, народи, які мають сумніви щодо сусідства з Росією, не мають бажання з нею ще більше зближуватися, хотіли б послабити ці відносини. І це все було цікаво. Росія в ті часи була трохи шалена, але вже тоді було помітно, що закручуються гайки. Я з цікавістю спостерігав, що все менше прислухаються до  людей, яких я неймовірно поважав, які бували у мене вдома, таких як Сергій Ковальов (царство небесне). З людей, які були демократами та вважали, що Росія могла б мати інший вигляд, робили божевільних, зрадників. Таке відбувалося, але це теж було цікаво, це не був різкий процес, це відбувалося крок за кроком. А найцікавішим було те, що люди, яких я знав, теж змінювалися. Звісно, ці зміни були дуже повільними, та я міг їх помітити.Свою книгу я писав майже все життя, але у мене в голові вона добре повкладалася якраз в ту ніч у Києві, після повернення з Бучі, коли я почав помічати речі, які я не хотів би помічати, як почали змінюватися люди. Я тоді почав усе аналізувати, пазли зійшлися. У цій книзі багато чого переплітається, є ретроспектива Росії і розповідь про війну, про вторгнення в Україну, про те, що я бачив, бо я був в багатьох місцях під час цього вторгнення, не лише в Бучі й Ірпені, а й у Лисичанську, Сіверськодонецьку, Вугледарі. Багато міст, які я називаю: Часів Яр, Бахмут - не можна назвати містами, це вже згарища насправді. Водночас вони є демонстрацією того, що означає той "рускій мір", і що означає братнє рукостискання, рукостискання з Москвою. І воно не раз уже повторювалося. Це вже було. Наприклад, із Грозним. Але для чого це росіянам? Всі ці українські знищені міста, які Ви перелічили - Ви вірите в те, що вони їх відбудують. У Вас в книзі є фрагмент, де Ви розмовляєте зі своєю подругою про Курильські острови і про те, нащо вони Росії. Чи це щось подібне?Я вважаю, що ця історія має сенс.  Це повторюється і повторюється у 20 столітті, у 21-му. Росія така є. Я також описую свою подорож з Владивостоку до Москви транссибірською магістраллю. Дорога потягом займає 7 днів і 7 ночей. Після неї тебе хитає наче на кораблі. Виходжу я на вокзалі, і мій друг, який зараз є емігрантом, який ще до анексії Криму, або одразу після покинув Росію, (потім жив в Україні, допомагав, зараз у Фінляндії) зустрічає мене на пероні і каже: "Слухай – це цікаво, я ніколи так не їздив. А можеш мені розповісти про свою подорож? Я задумався, а потім кажу: "Можу описати цю мандрівку одним словом, і це слово – пустка”.7 днів і 7 ночей пустки?Так. Звичайно, упродовж подорожі відбувається різне, потяг проїжджає Байкал.  Але в цілому, якщо описати це одним словом, то це – порожнеча. У мене також був цікавий досвід, бо я випадково взяв з собою у  потяг книгу "Острів Сахалін" Чехова, який мандрував тією ж дорогою, коли ще не було залізниці, тільки в протилежний бік - від Москви на Сахалін, на Далекий Схід. І, щиро кажучи, у мене було враження, що те, що я бачу за вікном, і те, що він описував, дуже схоже! Тобто минуло стільки років, а за великим рахунком, я в книзі Чехова читаю про те ж, що бачу за вікном: якесь болото, руїни, відмінність лише в тому, що з’явилися електроопори. І в той момент у мене з’являється така рефлексія: "Люди, якщо у вас є так багато всього, але ви не дбаєте про це, то навіщо вам ще більше".Власне, це Ви запитали у своєї подруги щодо Курильських островів, для чого?ТакІ що вона відповіла?Це була розмова у неділю. Кінець вихідних. Завтра на роботу. Ми дивилися телевізор. І я спитав М.: "Може ви б віддали якийсь там острів на Курильських островах японцям? Настав би мир, підписали б якісь торговельні відносини?", на що вона обурилася, що "Ми не віддамо жодного острову, жодного шматочка землі". Я сказав: "Чому?" Вона ж відповіла: "Бо там проливалася кров наших предків!" "Але ж це гори!” - апелював я. Втім, вона стояла на своєму твердо:  “Нікому нічого не віддамо!” Те, що вони нікому нічого не віддадуть, - це один пункт програми, але те, що хочуть ще більше. Адже Путін ще в 2021 році сказав, що він має на думці, і там була не тільки Україна, а набагато більше. Україна була тільки початком, ще б мало бути витіснення військ НАТО з таких країн, як, наприклад, Польща. Тобто, якби там не було військ НАТО, то утворилася б така сіра зона. Але для чого він хоче створити таку сіру зону? Не вірю в те, що Литва, Латвія, Естонія і Польща нападуть на Росію, бо у нас є цікавіші справи, так само, як в  українців є цікавіші справи, ніж напад на Росію. Це така ідея, щоб нас ослабити, розбити єдність Заходу і зробити наступний крок. Я абсолютно впевнений, абсолютно – абсолютно, що путінська Росія не зупиниться на Україні, що Україна – це лише певний етап. Я знайшов таку метафору, в романі братів Стругацьких про злу планету, яка існує тільки для того, щоб пожирати інші планети. То Росія трохи у мене з цим асоціюється. Знаючи історію Росії, то їм постійно мало, постійно хотіли б ще. Я думаю, що вони почнуть себе почувати в безпеці тільки тоді, як з одного боку буде Атлантичний океан, а армія буде розташована в Португалії, а потім будуть говорити, що з іншого боку океану ще є такий острів, який називається Сполучені Штати, і теж нам загрожує. Якщо керуватися такою логікою, то на всьому світі буде тільки одна велика Росія. А потім вони почнуть окуповувати космос. Тому я вважаю, що Україна не може програти в цій війні, це була би величезна трагедія! Я вважаю, що Україна повинна бути в НАТО, повинна отримати гарантії безпеки! Українська армія, яка показала, що може роками захищати свою країну, від, не будемо приховувати, значно більшої армії, краще оснащеної, повинна бути включена до системи безпеки всіх демократичних країн, і не тільки Захід повинен дати гарантії Україні, але Україна повинна бути частиною цих гарантій безпеки.Ви їздите на український фронт,  бачите все на власні очі, але чи всі Ваші співвітчизники так зараз думають? На початку повномасштабного вторгнення Польща дуже допомагала українцям. Але нинішні настрої серед поляків, зважаючи навіть на недавні вибори, видаються нам антиукраїнськими.  Чому так?Я дуже пишаюся поляками, що вони повели себе так добре, коли наші друзі – сусіди були у великій біді, коли на них напали. Зараз з’явився  політичний чинник. Я вважаю, що, на жаль, польська політика дуже змінилася. Політики замість того, щоб задавати суспільні настрої, вони роблять дослідження, які показують, що поляки можуть чогось побоюватися. І замість того, щоб зменшувати такі настрої, вони їх підносять, і кожен хоче на цьому отримати більше відсотків. Я вважаю, що це дуже погано, що є такі висловлювання, що Україна не повинна бути в НАТО. Це чи нерозуміння політичної ситуації в Польщі, чи якась майже зрада. Я не песиміст, хоча з фактами не посперечаєшся. Коли бачиш ентузіазм в підтримці України і українців на початку російського вторгнення і зараз, то звичайно зараз ця підтримка менша. Але з іншого боку, так, українці вдячні, але через це розсипання зерна, через такі історії, настрої змінилися. Колись ми мали максимум довіри, а зараз інші країни нас випередили і це не добре, це знецінює суспільний настрій, і настрій країни. Адже, треба сказати, що не лише суспільство допомагало українцям, але й на державному рівні теж було багато потрібних і відповідних рішень - наприклад, надання доступу до навчання, до системи охорони здоров’я. Це все було в порядку! І що ми бачимо зараз? Те, що українці дуже потрібні польській економіці! Згідно з  деякими дослідженнями, їхній вплив на зростання ВВП у Польщі може становити навіть 1 відсоток. Це люди, які працюють, які не простягають руку за соціальною допомогою, які платять податки, які хочуть інтегруватися, інвестувати. Вони не тільки винаймають, але й хотіли би купувати житло. Це ідеальна міграція! Така міграція зміцнює Польщу, але, на жаль, послаблює Україну. Я дуже сподіваюся, що коли весь цей жах закінчиться, то зникнуть кордони між Польщею і Україною, ви будете в Європейському Союзі, і буде такий непомітний кордон між Польщею. Я сам із західної Польщі, то у нас там був був кордон, заставлений пунктами пропуску. Нещодавно моя кузина там їхала, помилилася дорогою і каже: "Знаєш, я їду, їду, якась незнайома місцевість, а я їду додому, і раптом бачу: всі написи німецькою, зрозуміла, що  мушу повертатися". Ось такий тепер кордон з Німеччиною, тобто його немає. Сподіваюся, що ми дочекаємося, коли будемо так їздити в Україну. І  українська економіка буде пришвидшувати польську, а польська – українську. Українська мова дуже популярна на вулицях Польщі, скрізь можна зустріти українця або українку, і з ними співпрацювати, можна зустріти в магазині, в лікарні, познайомитися. Отже, я думаю, що поляки бачать, що це класні люди, і як можна не любити когось, хто від ранку до вечора працює, усміхнений, незважаючи на те, що пережив жах, намагається збудувати своє життя, допомагає своїй країні. На рівні людей маємо дуже позитивні приклади. Я не чув, щоб хтось на щось скаржився, на такому побутовому рівні. Звісно, в інтернеті ситуація виглядає, на жаль,  по-іншому. Власне, про пропаганду. Чи лише в ній причина в сьогоднішньому ставленні поляків до українців - про це ми поговоримо після короткої паузи. Пане Павле, чи це російська пропаганда, або ж якісь внутрішні сили в Польщі намагаються посварити поляків і українців? І навіщо їм це?Напевно, російський слід там помітний, щодо цього немає сумнівів. Звісно, найпростіше все звалити на Росію, але я б не перебільшував її роль у цьому. Я навіть досліджував, як, наприклад почали з’являтися історії, так майстерно складені, що хтось пише, що знайома знайомого мені розповідала, ніби це історія з життя, а потім ідентична історія з’являється у Вроцлаві, в Кракові, в Гданську, аж важко повірити, що одна й та сама ситуація могла  відбутися в стількох місцях. Або ж інша бувальщина “гуляла” соцмережами,  що жінку з України взяла до себе родина, бо їй не було, де жити, вона втекла від війни. І от ця українка закохує в себе чоловіка, а бідна нещасна полька плаче і залишається сама. Я думаю, що серцю не накажеш і така історія могла би статися, але ж не одночасно у стількох містах. Тому зрозуміло, що це вигадка, бо деталі збігаються, відрізняються тільки назви міст. Інша історія, яка дуже часто повторюється в інтернеті, абсолютно абсурдна, мовляв, поляк із дитиною, яка задихається, йде до лікарні, а медик каже, що не може його прийняти, бо начебто приймає тільки українців. Навіть я чула цю історію.Ось бачите. Це такий абсурд! Це важко уявити, що дитина не може дихати, а лікар ось так відповідає. Немає таких лікарів, а навіть, якщо і є, то це самогубці, бо зрозуміло, що наступна розмова буде вже з прокурором. Але ця історія була дуже поширена. Її перевірили, і помітили, що вона розповсюджується з якихось російських сайтів. Абсурд. Однак, якщо навіть до Вас ця історія дійшла, то дійсно вона розійшлася.Я це прочитала і подумала "Боже, що за нісенітниця?!". Але як журналістка вирішила подивитися на профілі людей, які писали про цю та інші історії в своїх коментарях. Звісно, шо були реальні користувачі, але було й багато ботів з порожніми сторінками.Так. А скільки ще таких вигаданих історій пішло в люди – невідомо. Це одна справа. Також я вважаю, що хтось хотів з цього отримати політичну вигоду, думаю партії, політики, скоріш за все праві, ніж ліві, які мають більше почуття національної гордості, не знаю, може хотіли заробити якісь політичні дивіденди. На мою думку, це не має сенсу. У нас є велика спільна справа з українцями і це – безпека. Звичайно, є речі, які нас відрізняють, і будуть нас відрізняти.А які?Велике занепокоєння в Польщі викликає можливість відкриття ринків для сільськогосподарських товарів з України. В Україні великі площі сільськогосподарських земель, кращий ґрунт, у цілому це все на іншому рівні, тому нашим фермерам важко з цим конкурувати, і це викликає занепокоєння. Був контекст ввезення збіжжя, думаю, що зараз не ввозиться, адже його немає, але треба думати про те, що, якщо Україна стане членом  Європейського Союзу, то треба думати, як це узгодити. На мою думку, можна домовитися, щоб це було вигідно і для одних, і для інших. Схожа ситуація була, коли Польща приєднувалася до Європейського Союзу, то французькі фермери теж дуже непокоїлися, і мали аргументи. Але все це можна обговорити. Інша справа, яка поляків непокоїть, - це історичні суперечки, серед яких вбивства на Волині. Було дуже незрозуміло, коли Україна не погоджувалася на ексгумацію останків жертв Волинської трагедії. Але зараз це зрушило з місця, і знаєте - це чудово. І я сподіваюся, що Польща також відповість приязно, бо знаю, що є проблема з таблицею на горі Монастир. Я сподіваюся, що буде так, що українці будуть задоволені тим, який вигляд матиме та таблиця, і що це вдасться вирішити. Натомість те, що міністр Сибіга домовився з польським інститутом закордонних справ, знайшли якийсь вихід – це чудово. Знаєте чому? По-перше, це треба зробити, а по-друге, це позбавить аргументів людей, які з якихось причин не прихильні до нормальних, класних, добрих, дружніх відносин між Польщею і Україною. Я абсолютно переконаний, що це треба зробити якомога швидше, адже це не робиться проти когось. Я знаю, що під час війни це нелегко, також я знаю, що, коли а Тернопільській області відбувалася ексгумація, то була пересторога, щоб, не дай Боже, росіяни там не поцілили якоюсь ракетою, бо була б ще одна велика трагедія. Я знаю, що є багато чинників, які непокоять, але я сподіваюся, що це зрушить із мертвої точки, що це все закінчиться так, що пам’ять про всіх буде вшанована належним чином, і що ми зможемо йти далі, що це не буде лежати якимось важким тягарем, який буде нам заважати йти вперед, і говорити про майбутнє. Ви знаєте росіян, знаєте вже українців, і знаєте поляків, бо Ви поляк. Чи ми схожі між собою?  Росіяни завжди переконують, що вони слов’яни, українці заперечують, що ті - радше монголи. У чому ми схожі, а чим відрізняємося?Мені здається, що поляки і українці дуже між собою схожі, мають такий дух, що поєднує анархію і демократію. Отже, думаю, що це схоже. Звичайно, колись ваш експрезидент написав книгу, що Україна – не Росія, це мене дуже потішило. Ну, і справді, ці дві країни і ці два суспільства не можна сплутати, це точно. Точно знаю, приїжджаючи багато років до України, викладаючи тут, знаючи цю країну, і маючи російський досвід, то ні.Але росіяни говорили, що ми – брати, один народ.Ну так, знаю.Отже, на Ваш погляд, що відрізняє українців і росіян?Мені здається, що українці, наприклад, ніколи б не погодилися з диктатурою. Диктатура, тиранія може бути насаджена українцям силою, але вони будуть викручуватися як той в’юн, будуть боротися, будуть намагатися цього позбутися. Я не можу собі уявити, щоб Україною почав керувати диктатор. Навіть в цій політичній ситуації, яка не є такою очевидною, бо у нас війна.У нас воєнна цензура.У вас війна, воєнна цензура, телемарафон, багато обмежень.  З іншого боку, коли у українців запитують, чи вони хочуть зараз вибори, то говорять: "Ні, давайте зачекаємо". Традиції Запорозької Січі були такі, що то була така дуже демократична, анархічна спільнота, але коли справа доходила до війни, то вони обирали отамана, який міг робити все, але коли війна закінчувалася, то той отаман мав понести за все відповідальність, а якщо програв, то тим більше. Отже, я вважаю, що і у поляків, і у українців є неймовірна жага до свободи. І це без пафосу. Навіть інколи.Це не йде на користь, так?Так. Аж занадто. Однак, в Росії я мав таке враження… Так, там добре жилося, якщо у тебе паспорт іншої країни, тож ти завжди можеш виїхати. Але  Росія мені нагадувала в'язницю. В'язницю для свого народу. В Україні я ніколи не відчував нічого схожого, навіть в складні часи шаленої корупції, не було так, що людина, побачивши українського поліцейського,  хотіла перейти на інший бік вулиці. А там, якщо комусь це було вигідно, то з тебе могли зробити і дилера наркотиків, ким завгодно. В Росії було задушливо.А до Вас прискіпувалися російські міліціонери?Знаєте, у мене були різні пригоди в Росії, навіть одного разу мене сильно побили російські спецслужби. Це була така історія дуже відома, пов’язана також і з польсько-українськими відносинами, бо польсько-російські відносини дуже погіршилися, і ніколи вже не покращувалися, після того, як президент Квасневский з дипломатом Кучковським взяли участь в Помаранчевій Революції, з метою якось налагодити комунікацію між політиками, президентами Кучмою, Ющенком і Януковичем. Квасневський звичайно підключився до цього, а Росії це не подобалося. Як завжди.Так, як завжди. Чесно кажучи, Польща підключилася на прохання президента Кучми, який дуже не хотів кровопролиття, що відрізнялося від позиції президента Януковича, який призвів до кровопролиття. Але! Відтоді відносини дуже охололи. Коли я працював у Москві як журналіст, то в Польщі сталася така історія: хулігани побили дітей російських дипломатів і вкрали у них мобільні телефони. Троє дітей були побиті. Владімір Путін сказав, що Росія дасть пропорційну відповідь, і тоді почали бити польських дипломатів. Але тих їм трохи забракло, оскільки посольство запровадило заходи безпеки, дипломатам заборонили виходити на вулицю по одному. Втім, російські спецслужби мали будь-що виконати. І оскільки третього дипломата для побиття знайти не могли, то вирішили побити польського журналіста.О Боже!Так, і побили мене в підземному переході на Кутузовському проспекті, недалеко від мого житла. Але що ж. Загоїлося. От така була Росія. Було зрозуміло, грщо щось подібне може статися. Зараз я вже не поїхав би до Росії, бо велика вірогідність, що мене звинуватять у  шпигунстві, як багато іноземців, а особливо журналістів. Або звинуватять в продажі наркотиків, або в чомусь ще гіршому - наприклад, розповсюдженню дитячої порнографії. Вони можуть зробити все! І мушу сказати, що це відчувалося. Там було добре, поки у тебе був польський паспорт, і можна було поїхати в аеропорт і сказати "Відчепіться, у мене є квиток". Я мав таку пригоду. Оскільки редакція відправляла мене в різні відрядження, то я мав   багаторазову візу для іноземних журналістів. Цю візу треба було отримувати раз на рік. І я як раз був на відпочинку, повернувся до Росії з одноразовою візою, і мав піти, щоб мені поставили багаторазову, але якраз почалася Революція Троянд в Грузії, і редакція каже: "Знаємо, що ти щойно приїхав, але поїдь до Тбілісі". Ну добре, я взяв рюкзак, сказав "вау, летимо до Тбілісі". І я поїхав в аеропорт, а там кажуть, що я не можу виїхати. Питаю: "Чому? Я не є громадянином Росії", а вони кажуть, що у мене є тільки віза для в’їзду, і немає візи на виїзд. Виявилося, що я не можу виїхати. Маю Вам сказати, це було досить травматично, бо я подумав, що гарна розвага, поки ти  спостерігач, але коли ти вже учасник, то це дуже погано.Чому росіяни не хочуть з цього ув’язнення, як Ви описали Росію, втекти, або зробити так, щоб перетворити цю вʼязницю на нормальну країну?Мустафа Джемілєв сказав мені під час інтерв’ю, що Росія, - а він знає і Росію, і Радянський Союз, був дисидентом, відсидів роки, людина, яку я дуже поважаю, - сказав мені, що Росія може змінитися тільки тоді, коли програє цю війну, коли розпадеться на частини, або коли її окупують інші демократичні держави. Чи росіяни не хочуть? Мені здається, що переважна більшість не хоче, є поодинокі випадки, люди, які виїхали, які чинять опір, я знаю таких, вони живуть у Варшаві. Але навіть ті, хто виїхав, чесно кажучи, я співпрацюю з журналістами з "Тhе Іnsіdеr", інколи пишемо разом тексти, вони справляють на мене велике враження, вони реально вистежують агентів КГБ, які гуляють Європою, викрадають людей, вбивають їх якимись "Новачками" і Доброхотов і ціла команда дбають про те, щоб їх було менше. І це чудово. Я з великою повагою ставлюся до них. Натомість, я замислююся над тим, чому на українському боці в цій війни воює так мало росіян? Чому є різні легіони, але немає легіону, наприклад "Демократична Росія"?Але якийсь є.Але це не те. Я сподівався наНа більшу кількість?Так! Я сподівався, що Курську область будуть звільняти самі росіяни. Бо Україні не дуже потрібна Курщина, а їм якраз має бути потрібна, вони могли би створити там міні демократичну квазі-країну і там розмножуватися. Але у них немає такого бажання. Немає також такого, щоб в Західній Європі був оголошений великий набір до міграційних сил вільної Росії, це би означало, що все серйозно. Розмови про демократію, права людини, про те, що Росія має змінитися, є, але оскільки триває війна, і Росія атакує інші країни, скоює військові злочини, то може варто би було поборотися з тією диктатурою не лише на словах, а й зі зброєю в руках.Може справа в тому, що це і є російська душа? Така, яку не можна зрозуміти.Я не знаю, чи її неможливо зрозуміти.А можна? Що таке російська душа?Мені здається, що після цих трьох років війни …Великої війни, бо вона почалася в 2014 році.Так, після вторгнення, після Криму, після Чечні, і після суспільної реакції на це, я можу сказати, що я підозрюю …Що вони не мають душі?Так, скоріше не мають душі. Дуже шкода. Часто це кажу, у мене є одна з найважливіших книг, це, як Томас Манн виступав для своїх співгромадян, які жили в Третьому Рейсі, він з Америки читав їм свої фейлетони, розмови, і це дійсно важлива книга для мене, бо це було зібрано і видано в Польщі. Його головним посланням було, він кричав до них з-за океану: "Рятуйтесь! Бо те, що ви вдаєте, що ходите в кінотеатри, театри, вдаєте, що те, що відбувається, насправді не відбувається, це вас вбиває, забирає у вас людяність, душу". Він мав надію, що його хтось там почує, але його скоріше за все ніхто не почув, і  Але німці змінилися, тому що вони програли, були окуповані, і їм треба було показати фотографії з Аушвіцу, Треблінки, з усіх жахливих місць і сказати їм: "Ні-ні, це ви, ваші батьки, сини, матері, це ви катували всіх цих людей, і нічого вас не врятує, ані ваша література, ані ваша музика, ви - вбивці".Ну добре. Є росіяни, які живуть в Росії, в своїй вʼязниці - хтось свідомо, хтось ні. Є росіяни, які виїхали з Росії і не хочуть погоджуватися з цим режимом, але є також росіяни, які виїхали з Росії, давно живуть, до прикладу, в Польщі, Литві, Естонії, вже мають паспорти Європейського Союзу, але щороку 9 травня вони виходять на вулиці європейських країн з червоними прапорами з серпами і молотам і викрикують, що можуть повторити. Як це зрозуміти? Де-юре вони вже європейці, але де-факто залишаються русскомірівцями.Кілька років тому я би сказав, що це мине, але зараз видно, що не дуже минає. Я думаю, що це велика проблема в таких країнах, як країни  Балтії, де ця меншість є суттєва. Я розумію, що загроза не в тому, що якісь дідусі вийдуть з прапорами і щось покричать, але загроза полягає в тому, що Росія може там збудувати якусь п’яту колону. Питання полягає в тому, що з цим робити, як дотримуватися демократичних стандартів. І це велике питання. Як протистояти Росії, не лише російській пропаганді, але і таким гібридним атакам. Оскільки ми демократичні країни, оскільки Європа – це еклектичний організм, а вони – диктатура, перш ніж ми ухвалюємо якесь рішення, минають тижні, місяці, а там приходить диктатор і говорить, що робити, і ніхто йому не скаже, що він зійшов з глузду, "Чому ми скидаємо бомби на Харків, в якому ще на минулому тижні ми були і робили покупки, в якому живуть наші знайомі". А тільки говорять "Ура! Скидаємо бомби на Харків, це правильно, бо Харків на нас напав". І це велика проблема: як боротися з диктатором, як боротися з кимось, хто знехтував всіма правилами, в той же час намагаючись їх не порушувати. Це великий виклик. Немає сил. Якщо ми не будемо протистояти, то історія з російською окупацією повториться ще раз.Коли ця війна закінчиться. А ми сподіваємося, що вона закінчиться і, звісно, хотілося б, щоб перемогою України. Чи Ви зателефонуєте тоді своїм друзям з Росії? Знаєте вже, що скажете їм?  Я б не телефонував.Взагалі?Просто не дзвонив би. Я не знаю, напевно, не дзвонив би. Я вважаю, що було достатньо часу, щоб розплющити очі. З багатьма, на жаль, мені нема про що говорити. І скоріше за все, вже ніколи не буде, про що поговорити. Так, я думаю, що з людьми, які були мені близькі, мені не було б цікаво вже говорити, хоча сам процес, з точки зору журналіста, дуже цікавий: спостерігати, як людина змінюється: коли показують фотографії з Аушвіцу, і ти не можеш відвернутися, не можеш вдавати, що цього не було! Тому хотів би побачити їхню реакцію. Але не хотів би.