Search trend "Чітко видно"

Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" - це серія розмов з українськими та західними інтелектуалами, письменниками, митцями, правозахисниками, де обговорюються, з одного боку, події та суспільні явища сьогодення, а з іншого – історичний контекст, який ці явища сформував.Сьогодні говоримо про Миколу Зерова - це ключова постать, як на мене, національно-культурного відродження, національно-культурного Ренесансу 20-х років. І я кажу саме поговоримо, а не розповімо, тому що за 45 хвилин неможливо розказати про Миколу Зерова все, тому ми будемо говорити просто про свої враження і про якісь факти з його життя, які, можливо, вам невідомі. Мій гість сьогодні Ростислав Семків, літературознавець. Микола ЗеровУ мене в руках книжка чудова, моя улюблена, це найкраще, мені здається, що так, що написано про Миколу Зерова, це книжка Володимира Панченка “Повість про Миколу Зерова”. І я її коли прочитала, повністю змінила своє уявлення про цю людину. У мене в свідомості Микола Зеров - це людина у великих окулярах з великими шкельцями. Це такий якийсь сухар, який пише ці свої сухарі, як він казав. Це людина, яку дружина зраджувала із Віктором Петровим. Але коли ти читаєш оце, постає зовсім інша людина, постає жартівник, надзвичайно дотепний, надзвичайно блискучий лектор, в якого закохувалися жінки, зокрема студентки його.Це людина, яка там зовні є нібито ніби трішки закрита, а всередині, як казали про нього, живе срібло. Тобто це людина жвава і дуже світла, і якась із відбитком таланту величезного, про який всі говорять. От як ви уявляєте собі, коли чуєте Микола Зеров?Насправді обидві іпостасі правдиві, тобто він, справді, був академічним вченим дуже високого рівня. Він свого часу був у семінарії Перетца, до речі, як і Віктор Петров (Домонтович). Тобто це був елітний семінар при Київському університеті. Він не так довго протривав, але якраз в той час, коли вони там навчалися. Це був семінар, де займалися вивченням давніх текстів, але наскільки це було можливо, так чи так десь крізь призму української культури, бо це ж час, семінар існував десь 1906-14 роки. Потім Перетц, Володимир Перетц, переїхав у Петербург, і туди теж перемістився семінар. Але він починався у Києві і так чи так там була така українська оптика. І цей стереотип, що, мовляв, культура давньої Русі не київська, а якась інша, то там якраз це підважило. Словом Зеров був академічним вченим абсолютно.В цьому сенсі він мені дуже нагадує, можна це потім розвинути, Томаса Стернза Еліота. Так от Еліот - американо-англійський науковець, він буквально на два роки старший за Зерова, я спеціально перевірив, Еліот народився в 1888, а Зеров у 1890. В принципі однолітки, і це десь так на одній хвилі.Тобто з одного боку, це, дійсно, енциклопедичних знань, цю метафору застосуємо, людина. Дуже широкий погляд на літературу, він міг дозволити собі, тут десь він рідниться з Франком, зробити зріз в літературі, що відбулося, наприклад, 23-го року, є його стаття. Тобто це, справді, академічний вчений, але він явно жвавий. От саме це і робило його таким блискучим лектором. Бо це ж далеко не про всіх науковців говорять чи викладачів, що вони дуже добрі лектори.У книжці Володимира Євгеновича Панченка це відновлено, цю справедливість. Тобто, що він так само міг пожартувати, якийсь сонет про хворі зуби, чи ще щось. Тобто це якісь речі, які вказували на те, що в нього є почуття гумору. Що він грайливий, бо цей сонет надзвичайно грайливий. Чи я можу це цитувати, тому що коли ми кажемо, бачите, в мене тут закладочка, ми мислимо з вами в унісон, тому що в мене закладочка…І це саме той сонет?Так, тому що він мені страшенно сподобався. Отже, це сонет 1911 року він пише до Софії Зерової, але тоді її прізвище було Лобода. Він знайомиться з Софією Лободою, яка ще не є дружиною, але яка стане його дружиною. І він 26 жовтня пише такий довжелезний текст, який, власне, присвячений зубові. Прощай, навік прощай моє кохання!Позбувся зуба я… Щербатий і сумний,Я понесу в могилу сподівання На усміх твій рожево-золотий. Проклятий сир. І добрий, і твердий,Зламав без жалю зуб пломбірований мій. І я шепчу, шепчу на розставання.Прощай на вік, кохання, - до свідання.З'являється оптимізм: Ні-ні, я вставлю зуб, не хочу буть щербатимНе хочу, ні, позбутися тебе. Віддать мій рай кацапчукам проклятим, З доріг твого життя усунути себе. Ні, я хочу жить, щоб бути коло тебе. Кінець позитивний:Я вставив зуб із золота й фарфору, І не боюсь тепер кацапових інтриг. І певен я, що правда візьме гору,І що в бурні, я, власне, переміг. Я дуже раджу почитати, я просто реготала, коли читала цей сонет. Тому для того, щоб була зрозуміла його ця грайливість, про яку ми говоримо.Ну, власне, це навіть іроікомічна поема виходить. Тобто це насправді знову ж такий давній класицистичний жанр. Бо є бурлеск, коли про щось високе говорить дуже простосердно, як Котляревський про Олімпійських богів. А є зворотній бік, коли про щось дуже просте, наприклад, про зуб пишуть якось піднесено. Але це людині, яка це пише, 21 рік, це ще дуже юна людина насправді. Так, і відповідно це налаштування на життя таке іронічне. Справжні інтелектуали вочевидь іронічні, мали би бути іронічні, бо розуміють складність феноменів. Тобто життя не є таким простим. Ми можемо бачити його з різних боків, і це схиляє до певного іронічного погляду. От я би схарактеризував, мені так уявляється Зеров, він іронічний. Просто іронія може набувати дуже різних відтінків. Вона може бути веселою, грайливою, може бути гіркою. І якщо ми будемо читати його тексти вже 20-х, бо він, як людина справді інтелектуальна, яка осмислювала процеси, не міг не розуміти, куди все рухається. І його, наприклад, "Страсний четвер", його сонети ці дальші вже просякнуті такою гіркою іронією. Такі злі часи настають, і це певна відповідь їм, осмислення. Навіть коли він міркує загалом про поезію, то багато що з його текстів можна десь сприймати іронічно. Тобто ми маємо цю інерцію, визнаний класик, неокласик, і ми ніби маємо ставитися серйозно до його текстів. Але ми можемо припустити завжди, що десь там так само з'являється й іронія.І от це, звісно, робить його особистість в нашому сприйнятті багатшою. Тобто це справді було дуже добре коло неокласиків. Воно ширше, ніж оце гроно п'ятірне, до якого ми звикли. І це дійсно було дуже витончене розуміння мистецтва, науки, літератури загалом. І дуже шкода, що так воно було перервано, бо це справді було таке багате середовище. Я чула вашу розмову з Вірою Агеєвою, де ви говорите про українство Зерова. Його батько був російськомовним, він походив з Брянщини. І він тяжко сприймав навіть україномовність своїх дітей. Його батька дратувала навіть літера "І" і "ї", тому що треба було відривати перо при письмі. І ця українізація людей цього покоління для мене теж дуже цікавий феномен. Розкажіть про це, де він, власне, найбільше українізувався? Я думаю, що насправді тут ми мали би говорити навіть не про вибір ідентичності, а про повернення до ідентичності. Тому що ця інерція, вона вже якийсь час існувала, не інерція, а імпульс до такої зміни. Ми можемо подумати, скажімо, про Тадея Рильського, батько Максима Рильського. Тоді він належав до цього кола, їх так зневажливо називали, або вони себе трактували більш поважно, тобто тут подвійне прочитання, от "хлопомани".Тобто це з польського, від початку ніби польські роди і їхні нащадки навіть не те, що з польської переходять ідентичності в українську. Вони повертаються до української ідентичності, розуміючи, що на якомусь етапі їхні предки були сполонізовані. І вони повертаються, вони тепер вже належать до української культури. Це свідомий вибір, але це відновлення.Микола Зеров з дружиною і синомІ десь так само можна говорити і в цьому ключі, бо мати була з козацького роду десь, Зерова, але це вже було дворянство, вона десь намагалася віднайти оці корені, але ж від початку це був козацький рід. І відповідно Зіньків, Полтавщина, тобто ось це середовище довкола було питомо українське. Там він, коли в школі вчився, в одному класі з Остапом Вишнею був. Ми розуміємо, яке питоме українство низове, в сенсі, як є низові козаки, от так само низове розуміння цієї національної стихії в Остапа Вишні.У тому ж самому середовищі виростав і Зеров. Тобто насправді я думаю, що це відчувалося, що це зросійщення є штучним. І тоді за певних обставин, я думаю, що це вже, власне, з Києвом пов'язано, із приїздом в Київ. Університет Святого Володимира, який потім став Інститутом народної освіти, після того Національним університетом, то він ніколи до кінця не був таким повністю зрусифікованим. Тобто там існували якісь підводні течії, певна навіть традиція такого латентного дисидентства внутрішнього. І я думаю, що коли він потрапив у це середовище, бо це Київ, де ще триває Київська громада, як певний імпульс. Тобто є там Максим Рильський, там вони знайомляться.Косачі, Лисенко.Так, вони і далі собі є тут, тобто є висока українська культура. І я думаю, що ось цей перетин між питомо українським середовищем вдома і далі вже таким культурним середовищем у Києві дає свої наслідки.Мене зацікавили спогади Олександра Шульгина, його однокласника в першій Київській гімназії, це ще перед університетом. Олександр Шульгин, який потім стане міністром закордонних справ УНР, він згадує, власне, про те, що він був у собі, Микола Зеров, і що по ньому не можна було сказати, що відбуваються якісь внутрішні процеси. Якщо я правильно розумію, то українізації сприяв і, власне, Олександр Шульгин і його родина. Бо його батько був викладачем, і Олександр Шульгин наводить, власне, дуже цікаву фразу, яку написав Микола Зеров, таку нібито жартівливо, на своїй фотографії, коли вони закінчили гімназію. Це 1908 рік, Зеров пише Шульгіну: "Борцу и оратору от абсолютной беспринципности".Що це означає, як ви прочитуєте цей допис? Бо от Володимир Панченко пише, що цей запис повний гіркоти. А для мене це не повний гіркоти. Мені видається, він іронічним В будь-якому випадку видно, що він переживає якусь ситуацію критичного самоосмислення, це автоіронія вочевидь. Тобто він іронічно до себе ставиться в будь-якому випадку. І я думаю, що це насправді десь його супроводжувало. Тобто він був достатньо розумним, щоб осмислювати себе, щоб бути скромним в самооцінці. Я переконаний, що, власне, так і відбувалося, бо ми розуміємо, що є поети, він особливий поет в цьому сенсі.Є поети, які своє его страшенно підносять і всіляко рекламують. Наприклад, Семенко. От Семенко тільки з'явився, в якого енергії цілий ешелон, і він над цим працює, і він всюди, і кіно він знімає, і поезоопери пише. Тобто він вірші ці, збірки видає, якісь організації створює. Кобзаря палить. Кобзаря палить, тобто він от такий, він Семенко, він Михайль, Михайль, Михайль. Він просто от такий абсолютно самопіарний. Ну і на тлі цього є іронічний Зеров, який і до себе ставиться скромно, і відповідно до ось таких жестів також.Інтелектуал фактично.Так, і тому тут, власне, також може трохи іронічне оце “борцю”, тобто є ті, які…Людина з позицією якоюсь громадянською.Максим Рильський, Микола Зеров і Павло ФилиповичТак, ну і є Зеров насправді дуже добре, що от такі скептики чи автоіроніки, є така постать, тому що це робить процес об'ємним. Тобто добре, що є і такі, як Семенко, тому що він авангардист, тобто у нас є авангард. От є Семенко, є Шкурупій, є авангард, є неоромантика як Хвильовий, чи там з експресіоністичними нотками. А є от неокласик. Це неокласики, це така десь самоназва. Це показує весь спектр, є весь спектр різного бачення поезії, різного бачення літератури.Хтось від літератури хоче прокламацій, і це теж у певні моменти дуже правильно. А хтось намагається знайти рівновагу. Мистецтво рівноваги. Оце от Зеров. А рівновага ця все рівно дає цей момент іронії, тому що баланс.Я правильно розумію, що ще задовго до цієї літературної дискусії 1925 року, яку ми всі знали, вивчаємо, і це вже дуже все вивчено і відоме. Ще задовго до цього вже були дискусії всередині середовища українських інтелектуалів, про те, якою повинна бути культура. Була між Сергієм Єфремовим і Миколою Євшаном гостра дуже суперечка про те, чи це повинна бути патріархальна література і культура, чи це повинно бути щось, що пов'язане зі світовим культурним досвідом? Ще задовго до цього. І тоді Зеров стояв на позиції Євшана. Правильно я розумію? Так, тобто це, скажемо так, сугестори проти естетів або можна сказати етична проти естетичної функція. І це ще можна навіть раніше побачити, скажімо, у полеміці Франка і Молодої Музи. Тобто це від початку століття. Це така мітка визрівання вже певної зрілості літератури. Тому що все ХІХ сторіччя, ті, хто вирішували писати, писали українською, вони розуміли, що якщо вони вже говорять, якщо література вже говорить, то вона має говорити про якісь ґрунтовні речі, про буття нації, про якісь важливі вибори. Тобто це націєборонна функція.Оскільки є час бездержавності, то принаймні в слові, в літературі, от молодший брат Миколи Зерова - Михайло Зеров, Михайло-Орест, у нього є збірка “Держава слова”. Тобто якщо держави немає так, то її можна витворити у слові. Це відповідально. Отут є моменти відповідальності. І на тлі оцієї відповідальності за те, щоб культура трималася, за те, щоб національне осмислення тривало, кривди нації, перемоги нації. Оце все має бути національно українського, це все має бути наголошено і література має займатися перш за все цим.І на тлі цього якісь естетичні експерименти, гра формою: "Дивіться, як елегантно сказано", - воно виглядало якось не дуже відповідально. І саме це Франко закидав молодомузівцям, а Пачовський йому відповідав: "Все є штука, я не пхаю тут ідею".Те саме далі є Єфремов, який знову пише історію українського письменства, і вона у нього знову ж націєцентрична, що література може зробити для нації, для народу, от для оцього поступу. А є з іншого боку українська хата, де ось цей момент естетизму, пошук краси також проходить. І Зеров на боці цих модерністів. Він естет, безперечно, і знову ж це не означає, що це якось підважує національну культуру. Ні, навпаки, він же ж вибирає національну культуру. Це просто робить її багатшою, різноманітнішою. Цей розлам існував і далі, але потім, коли от Єфремов, просвітяни… Знову ж таки просвітянський імпульс, який вимагає від літератури, щоб вона слугувала просвіті, широкі маси, якомога більше письменників, письменники, які від плуга від станка, вони можуть стати письменниками, писати.Ну і на тлі цього, звичайно, Хвильовий, якого в принципі Зеров інфікував своїми ідеями, бо вони в 23-му році познайомилися. І Хвильовий в принципі стає рупором ідей, ну і своїх, звичайно, теж, вони співпадають просто поглядами. По суті це ідеї Миколи Зерова, які Хвильовий озвучував на маси.Є такий момент, просто снобізм - погане слово, але є момент елітарності. Проти культурної провінційності. Так, не все, що пишуть, є добра література. Має бути певний критерій. Багато хто сприймає цю ідею, що от він сьогодні селянин, потім він сільський кореспондент, а далі він вже письменник. Може так бути, але треба відповідати певному рівневі, і це така рафінована позиція. Тобто не все доростає до певного рівня, не все написане.Ну, знову ж неокласичність, в чому взагалі класицизм як такий. Існують певні зразки, от є певні зразки, чому Зеров багато перекладає римську поезію. Ось вам зразки. Ось зразки високого рівня. Він працює над своїми сонетами. Треба, щоб текст дійсно був збалансованим, естетичним, рафінованим. У нього більшість доробку сонети, і сонет має певну форму, тобто тут просто так не напишеш сонет, треба робити вже якісь зусилля. І от це певний рівень. Доростаємо до цього рівня, значить, це дійсно література.Не доростаємо - значить просто щось таке масове. Я просто хочу знову ж сказати, що в принципі це не є хороший і поганий підходи. Тобто просвітянство саме по собі не є поганим підходом. У нього інша мета, якраз добра література, коли є і елітарні зразки, і оце більш популярне мистецтво. Просто тут момент кітчу, коли щось не до кінця рафіноване, не до кінця естетичне, намагається видати себе за високий рівень. Це небезпечний момент. Так, і це справді не дуже вартує. Інша справа, що цю полеміку використали пізніше для фактично руйнування всього організму літературного. Тобто радянська влада навмисне використовувала цю дискусію, правильно?Так, вона використала цю дискусію, бо дуже легко тих, які виступають за, бо так виходить, що їх можна звинуватити, що от вони не хочуть, щоб робітники-селяни йшли в літературу. Це вже буржуазний ухил, якщо вони не хочуть, щоб пролетарі писали. Бо виходить так, що вони не хочуть, щоб пролетарі писали, бо вони кажуть, що для того, щоб пролетарі писали, треба вийти на певний рівень, треба освічуватися.Власне, дотягуватися, а не можна просто так сісти і написати, і це вже зразу літературний текст. Ну і виходить, що це буржуазний погляд, за який можна звинуватити в снобізмі, елітаризмі на тлі от цієї егалітарності, рівності, яку пропагували. Це й використали.Чи я правильно розумію, що Зеров був досить байдужий до революції, і йому це не було цікаво, що він далі продовжував працювати як справжній митець, як поет? Іін не сильно переймався революцією?Я думаю, це така стоїчна позиція, знову ж продиктована взоруванням на давніх, на давню філософію, на античну філософію. Оце мистецтво рівноваги та вміння зберігати рівновагу за всіх обставин. Тобто Зеров на Соловках продовжував перекладати Енеїду Вергілія. Він це вміє робити, там на початках є спогади, як він потрапив на Соловки, і спочатку його, як всіх, відправили якісь сосни пиляти чи що. Але він не став цього робити, тобто бачили, що він це не робить. Він прийшов, сів і читає якусь книжку. Він не боявся покарання, ще чогось.От він просто був на цій своїй хвилі і не буде робити то. Його перевели пізніше десь в бібліотеку, була своя бібліотека, і він там, не знаю, видавав книги, тобто там, де він може бути. І він там продовжив оце от перекладати, очевидно вона втрачена, або десь, можливо, ще десь випливе цей переклад Вергілія.Це базується на уявленні про те, що література, мистецтво - це про вічність. І тут є якісь повсякденні речі, і на них не дуже відволікаються. Тобто це так само, як і якісь побутові справи, він не дуже на цьому застановлявся. Тому що він має справу з вічними матеріями.Хочу повернутися до, власне, ось цих буремних подій української революції, і що сталося після них. Вони опиняються, він і ще кілька людей, яких ми називаємо, групу цю, неокласики, а вони опиняються в Баришівці. Розкажіть, будь ласка, що це за Баришівський період, чому вони всі там опинилися, і я так розумію, що саме це 19-й рік, правильно я розумію? Ні, це 20-й, 23-й, десь так. Тобто вони там три роки були. Ну, то його просто запрошують викладати в цю Баришівську школу. Бо в Києві голод, там ці роки, що вже нема боїв, якийсь 18-й, 19-й, вже радянська влада, але вона не може ще забезпечити взагалі, країна ще в розрусі. І от якийсь час не функціонує ще нічого, і в Києві це просто голодні роки. Відповідно з'являється ця нагода запрошувати Зарова, там опиняється так само Домонтович, Филипович, Бургардт, Якубський і Рильський, там тільки Драй-Хмари не було, є відома фотографія з Баришівки.І вони там викладають, хтось там історію, хтось латину, вочевидь Зеров латину викладає. Ця громада, там хтось багатший з господарів, от вони вирішують, що от вони запросять цих київських науковців викладати. І ці викладають, фактично це таке продовольче викладання, тобто вони там можуть вберегтися від голоду. І там, власне, формується оце середовище, бо це не група, правильно? А це середовище було неокласиків.Ну, це середовище, так. Там воно, дійсно, формується, бо це не було ніколи формальним, а вони так здружуються. Вочевидь, роман Домонтовича і Софії Зерової теж там починається. Тобто це тривалі такі взаємини між ними всіма, які довгий час тривають. І знову ж це про те, як Зеров ставиться до обставин, бо я переконаний, ми потім бачимо з "Болотяної Лукрози", що це осмислюється як певна можливість, можна сказати, як резиденція, сучасним лексиконом, така резиденція. Вони поїхали на таку багаторічну резиденцію. Кругом бідність, але от вони дістають таку можливість, і вони собі там викладають.Я переконаний, що для Зерова це було щось на зразок цієї касталії з гри в бісер, такий десь елітний клуб, вони точно мають про що поговорити. Їм там разом цікаво. І це якийсь спосіб подолати всі ці злигодні довкола і ці всі наслідки після світової війни, революції і тих важких обставин, в яких ціла спільнота опинилася. Це ніби такий вихід поза межі, такий ретрит або резиденція.Це був його найбільш плідний час, чи це пізніше прийде?Ну, щодо поезії, так. Тобто "Камена" з'являється, от закінчилася Баришівка, і в Києві після того в 24-му році з'являється оця його збірка єдина "Камена". Там трохи є перекладів, і там його всі ці основні сонети. Вже далі пізніше буде видавати аж Михайло-Орест, пізніше вже на еміграції. Він там видасть кілька книжок ще Зерова, а прижиттєва оця збірка одна, тобто це точно найбільш поетичний період. Ну, а дослідження, статті, він і до того писав, і після того писав ще, аж до арешту в 35-му році. Так що, напевно, найбільш поетичний період.Я знаю, що Зеров виступав як свідок на процесі СВУ 30-го року. Тоді його ніби це зачепило так несильно. Він виступав як свідок. І от зараз я запитаю вас так само, про що він і як свідчив. І це знову ж таки, це чудово описано у Володимира Панченка в повісті про Миколу Зерова. Закликаю вас прочитати цю чудову книжку. Але цього було мало для радянської влади. І, власне, моє наступне питання буде: за що формально, яку претензію до нього мала радянська влада? Якщо можна, почнімо, будь ласка, з процесу СВУ.Читайте також: "Ніякої Спілки визволення України не існувало - це витвір чекістів": розмова з істориком Мараєвим про перший процес проти української інтелігенціїУ процесі СВУ його змусили фактично свідчити, і його уявлення було завжди і пізніше, коли арештували в 35-му році, що хіба більше говорити про себе, ніж про когось. Але це ситуація, коли його справді штовхають до якихось отаких викриттів. Звичайно, він намагався якомога менше зашкодити. Але ситуація була отака, сумна ситуація, тут таке осмислення в нього, що це надумані всі звинувачення. Ще до СВУ, так, процесу СВУ?Так, тобто він чітко розуміє, що це все надумано, що змушують давати свідчення.І він пише, здається, комусь про це, так? Так, так, тобто це насправді усвідомлення от такої приреченості десь цілої епохи, брехливості цієї епохи. Але я кажу знову ж про такий стоїцизм. Вочевидь він цей принцип: "Що я можу змінити, що я не можу змінити". І якраз те, що він не вдався до активного конформізму, або радянській владі треба було на той час продемонструвати супер лояльність, і то це все нічого особливо не могло гарантувати, бо, наприклад, Семенко був дуже лояльний, але його, тим не менше, також розстріляли. Тут для Зерова це був певний жест не написати якісь речі про Сталіна, я не знаю, про вождя, про партію. Тобто це був свідомий вибір його? Я думаю, що так. Це просто свідоме ігнорування. Тобто це не те, з чим він буде солідаризуватися, і в цьому сенсі радянська влада, власне, дуже добре розуміла, що це нехай така глуха, але це опозиція. Ну, і загалом вони були надто розумні для того часу, тому що людина, яка начитана, яка інтелектуал, вона так чи так буде потенційно небезпечна для злочинної влади, для авторитарної влади, яка стає тоталітарною владою. Тоталітарна влада, це якраз от ті роки, від 30-х років ми можемо казати, що дуже пришвидшено формується цей тоталітарний уклад спільноти. А тоталітарна влада потребує цієї загальної рівності, загального схвалення, загальної підтримки. І тому вона буде винищувати тих, хто можуть мати, мають іншу думку.А ці, добре, вони не висловлювали це полум'яно, як Хвильовий. Але вони мали іншу думку. Звичайно, вони мали іншу думку і це владі, звісно, не підходило. Так що це не якась випадковість чи бездіяльність, тобто це є потенційна опозиція, яка так чи так ніколи не прийме їхніх постулатів, їхніх догм, ну і в тих роках ці люди підлягали знищенню.Я згадала зараз про, здається, в Домонтовича був цей принцип другої парти, коли ти і не сильно за першою партою, але і не сильно вислужуєшся. І принцип другої парти ніби де можна заховатися, то виходить, що Зеров не був, це все ж таки перша парта, і радянська влада усвідомлювала, що це перша парта. Ні, перша парта - це все-таки Хвильовий, так, тобто Хвильовий, який пише памфлети, який пише прямим текстом. і він настільки впливовий і настільки його постулати дієві, що Сталін починає особисто писати, що товариш Хвильовий помиляється і так далі.Але цей, можливо, був першою партою в сенсі свого значення і світогляду.В сенсі впливу на літературне середовище, тому що, звичайно, були письменники, яких знали більше, тобто Остап Вишня. Його справді всі знали, що є Остап Вишня, він пише ці кумедні штуки, і всі все кидали і йшли слухати радіо.Або Рильський, наприклад.Сосюра, якщо брати таких супер відомих, то це от Сосюра, які відомі, просто дістають таку загальну відомість. Там десь Головко. Потім відомі в літературних колах, отут вже тоді Рильський, все. А Зеров, він генерал такий літератури на той час. Тобто він моральний авторитет, естетичний авторитет, інтелектуальний авторитет. Тобто це був певний такий вплив.Можна сказати, що на відміну від просвітян, які намагалися все суспільство навчити, переконати і так далі, ці працювали на літературу. Тобто для того, щоб витворити жваве літературне середовище. І тут Зерев дійсно був такою центральною постаттю. Домантович також високого рівня інтелектуал. Але Домонтович все-таки, дійсно, десь перебував трошки в затінку, бо тут ще знову ж треба розуміти, що Зеров лектор, все-таки лектор - це певною мірою нарцистична позиція. І хоча він скептично десь, може, чи іронічно ставився до себе, але тим не менше… Я пригадую, як його дружина писала про те, який він піднесений повертався з лекції, де він отримував визнання. Так, навіть знову ж я кажу про його таку скромність щодо своєї особи, але це є певна велика втіха, коли якісь ідеї, якісь, знання, які ти транслюєш, працюють, тобто людям цікаво. Люди захоплено щось далі йдуть читати і щось осмислювати. От це захоплення, я думаю, це те, що його окрилювало, і це справді такий феномен.Робило дуже видимим його. Так, це справді такий феномен. Моє останнє питання буде про його арешт, і це сталося в Москві. Це була втеча до Москви свідома, так?Ну, він спробував, я думаю, заховатися, може, бо в Україні вже все було зрозуміло, що всіх, хто має власний голос будуть арештовувати. Хвилиному це стало зрозуміло після арешту Ялового і так далі. Тобто стало зрозуміло, що влада буде знищувати всіх яскравих. Тобто це так. Безвідносно, значить, наскільки вони відверто ворожі, невідверто ворожі, вона буде знищувати всіх яскравих, і треба було в якийсь спосіб десь спробувати врятуватися.Рильському пощастило, Бажану пощастило, Тичина дуже-дуже прийняв правила гри. Тобто їх всіх мало не репресували, так само, як і Сосюру, але от їм пощастило. Остапу Вишні пощастило наполовину, тому що все-таки він потрапив на заслання, на 10 років Сибір, але вижив. От Зеров спробував, напевно, заховатися, бо так теж могло трапитися. Наприклад, коли Багряний після арешту фактично тікає звідти і приїжджає в Київ, його другий раз арештовують, але за який час відпускають, бо не можуть зрозуміти хто це і так далі. Тобто якби це трапилось десь на далекому сході, це було би інакше. Так що, я думаю, що він намагався розчинитися десь, заховатися.Ну, але вже відповідно стежили, оця система стеження вже була достатньо сильною до 35-го року. Знову ж якось так виходить, і з Багряним так само, що тих, кого раніше арештували, вони встигли вже повернутися до 37-го і навіть, якщо їх другий раз арештували, то вони не встигли потрапити туди на Соловки, в цей табір смерті. Це сумна історія, бо насправді вони там і на Соловках мали ще якусь ілюзію, що так, вони будуть сидіти якийсь час і все, але оце ж 20 років октябрьскої революції, і їх тоді розстрілюють. Бо Курбас ставить вистави ще на Соловках. Зеров має великі плани щодо перекладів, він пише дружині. Так, тобто вони насправді не думали, що так трапиться. І взагалі, може, ніхто не думав. Просто тоталітарна країна - це там, де все залежить від волі однієї людини і відповідно якогось кола. І от вони вирішили отак відсвяткувати цей свій переворот.І це дуже сумний день, ну, там кілька днів, але оце особливо 3 листопада 37-го року, коли в один день розстріляно дуже-дуже багатьох талановитих людей. Я взагалі не знаю, чи є десь в історії ще такий день.І така трагедія, катастрофа, я би сказала, з національною культурою. Ростиславе, дякую вам за цю розмову. Я ще раз покажу цю книжку чудову Володимира Панченка про Миколу Зерова. Це не лише про Миколу Зерова, а взагалі це про той час національного, культурного українського ренесансу 20-х років, 30-х років. Прочитайте це. Ви знайдете дуже багато того, про що ви не знали раніше, і ви впізнаєте тут, можливо, багато фактів з нашої з вами біографії, з нашої українізації 90-х років, і багато паралелей з'явиться. 

Окупанти в Керчі продовжують будівництво величезного десантного корабля "Іван Рогов", однак його завершення ще далеко, і невідомо, чи цей корабель колись увійде в експлуатацію. Про це в ефірі "Еспресо" заявив представник Військово-Морських сил ЗСУ, капітан 3-го рангу Дмитро Плетенчук. "Наразі немає офіційних причин для припинення будівництва, адже це фінансування з державного бюджету, яке потрібно освоювати. Однак результат цього процесу, на жаль, поки не видно, як показав приклад з малим ракетним кораблем "Аскольд", який був знищений ЗСУ восени 2023 року. Можливо, вони сподіваються, що за кілька років, поки триватиме будівництво, ситуація зміниться. Але наразі цей корабель лише на стадії заготівлі, і він не є готовою бойовою одиницею або навіть наближеним до неї", - зазначив Плетенчук. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Перемир'я в Чорному морі: коли почнеться та які умови обговорюються Він також зауважив, що Росія розпочала будівництво двох кораблів за проєктом 23900, але з того ж таки Криму йдуть й інші проєкти, адже будівництво там значно вигідніше через м'якший клімат, ніж на півночі Росії. "Що стосується корабля "Іван Рогов", то до завершення цього проєкту ще дуже багато часу. Скоріше за все, Росія все ще намагається компенсувати втрати від неотриманих "Містралів" з Франції, адже цей корабель схожий за типом. Це важливий крок для розвитку їхніх морських спроможностей, але чи вдасться їм завершити будівництво, поки що питання з великим знаком питання", - наголосив представник ВМС ЗСУ. Також він звернув увагу на те, що основні заводи, які працюють на військові потреби Росії, розташовані в Татарстані. "Це близько до нас, і саме там будується більшість ракетних кораблів, які йдуть для Балтики, Каспію та Азово-Чорноморського регіону", - додав Плетенчук. Раніше Плетенчук заявив, що перемир'я в Чорному морі повинно початися з підписання офіційних документів, які чітко визначатимуть умови та вимоги. На сьогоднішній день таких документів ще не існує. "Наразі немає формалізованого документа, який би описував усі умови та вимоги. Тому говорити про дотримання якихось угод наразі складно. Нам слід дочекатися завершення переговорів і юридичного оформлення результатів", - зазначив він.

 Ви праві: європейці ще певний час не зможуть зробити у військовому плані все необхідне, аби допомогти Україні й гарантувати власну безпеку. Проте в них є інші можливості, і я сподіваюся, що вони зможуть об’єднатися й зробити більше для підтримки України в цей період.Також правильно, що, попри всі складнощі у спілкуванні з адміністрацією Трампа, президенту Зеленському та його команді варто продовжувати спроби налагодити діалог. Тим більше, що як у самій адміністрації, так і в Конгресі є люди, які підтримують Україну. Вони є, і хоча шлях буде непростим, він залишається відкритим.Водночас не варто виключати, що Трамп може розчаруватися у грі Путіна та його небажанні вести серйозні переговори. Саме тому найкраща стратегія для України — працювати з американцями, шукати союзників і зробити так, щоб відповідальність за зрив домовленостей лежала виключно на Кремлі. Якщо Трамп побачить, що саме Україна готова співпрацювати й підтримує його зусилля, а Путін блокує будь-які домовленості, це змінить динаміку.Звісно, цей шлях буде складним. Американці часом ухвалюватимуть рішення, які розчаровуватимуть українців. І все ж саме для цього існує дипломатія — щоб знаходити можливості там, де їх майже не видно. І я переконаний, що така можливість усе ще є. Перша пропозиція від адміністрації Трампа щодо корисних копалин була важкою, наступна – ще гіршою. Це нагадує ультиматум державі. Можливо, умовний Віткофф бачить ситуацію так: Україна відмовляється, відповідно з’являється привід дистанціюватися від України. Якщо ж Україна погоджується – ми стаємо керованими, напівколонією. Це не економічна пропозиція, а геополітичний ультиматум.Угода між США та Україною про економічне співробітництво, підготовлена до підписання 28 лютого, справді була вигідною для обох сторін. Сама ідея створити чіткі рамки для співпраці з американською стороною, залучити американські інвестиції в Україну та спільно розвивати українські природні ресурси є правильною та своєчасною. Водночас нинішній проєкт угоди порушує низку складних і чутливих питань, які потребують особливої уваги.Можна припустити, що Трамп загалом схильний підтримати укладення такої угоди, проте не обов’язково погоджується з усіма її деталями. Саме в цьому криється можливість для України. Вона може дати згоду на загальні положення угоди, а далі працювати над тим, щоб конкретні пункти були скориговані й більш збалансовані.Залучення Сполучених Штатів до економічного розвитку України — стратегічно правильне рішення. Водночас надмірна концентрація контролю в американських руках була б помилкою. Як я вже зазначав, проєкт угоди, підготовлений до підписання 28 лютого, був загалом доволі добрим, хоча й потребував доопрацювання. Поточний варіант також вимагає перегляду, і, як мені здається, Україна зараз саме шукає шляхи для його покращення. Тому, на мою думку, найкращим кроком зараз буде зосередити зусилля на тому, щоб зробити досягнення згоди можливим. Припустимо, президент Зеленський і Верховна Рада кажуть «ні» тій формі угоди – що це може означати для України в теперішній ситуації? Ця справа стала публічною, набула розголосу всередині Америки. Дональд Трамп хоче мати постійні успіхи, хоче показати американцям, що він «виправляє помилки» адміністрації Байдена. Американська допомога Україні була проведена по всіх інституціях – Конгрес, Сенат затверджували, президент США підписував. А тепер з’ясовується, що це було в борг. Це небачена історія, але вона є. То що буде, якщо Україна скаже «ні» в такій ситуації?Багато залежить від того, який підхід і яку тактику вибере Україна. Важливо не відмовлятися від переговорів. Якщо наразі немає можливості погодитися, слід шукати спосіб рухатися вперед — знайти спільні позиції, достатні для того, щоб перевести угоду на наступний етап і, зрештою, укласти її. У цій ситуації тактика має ключове значення.Сама ідея угоди правильна: українсько-американське партнерство задля розвитку економіки України. Проблема — у деталях, і ви справедливо звернули на них увагу. Проте ці моменти, ймовірно, можна скоригувати. Україні важливо діяти гнучко й креативно, щоб знайти прийнятне рішення. Водночас необхідно працювати з тими союзниками у Вашингтоні, які готові почути Україну та можуть донести її позицію до тих кіл навколо Трампа, які налаштовані на діалог.У підсумку Україна не повинна бути стороною, яка каже «ні». Це має бути Путін — саме він повинен залишатися тим, хто відмовляється. Я розумію, що подібні речі легше сказати, ніж зробити, особливо коли йдеться про цей проєкт угоди. Однак пошук шляху вперед завжди залишається важливим. А якщо, приміром, Путін захоче обманути Трампа, повестися не так, як той сподівається, – чи Трамп готовий загострювати відносини з росіянами? Поки що Трамп каже, що Україна та президент Зеленський «можуть мати великі проблеми». А Путін може мати великі проблеми, якщо не домовиться з Трампом? Чи це просто політичний театр?Путін намагатиметься маніпулювати Трампом — він вже робить це. Він майстер у таких іграх. Судячи з інтерв’ю, яке він дав Такеру Карлсону, видно, що Стів Віткофф уже сприйняв деякі російські аргументи, яких не слід було приймати. Небезпека полягає в тому, що Путіну вдасться переконати Трампа сприймати ситуацію крізь призму кремлівських інтересів і діяти відповідно до цього спотвореного аналізу.Водночас Путін надто самовпевнений, і ця зарозумілість може йому зашкодити. Трамп добре відчуває, коли хтось намагається використати його у власних інтересах, і йому це категорично не подобається. Він не хоче виглядати тим, ким маніпулюють, і терпіти не може, коли його сприймають як того, кого переграли.Серед людей у світі Трампа є ті, хто добре розуміє логіку та поведінку росіян, і ті, хто не має жодного уявлення про їхню тактику. Як правило, російські чиновники брешуть своїм співрозмовникам, оцінюючи рівень їхньої обізнаності. Іншими словами, коли починаєш розмову з росіянами, потрібно дуже добре знати, про що йдеться, бо діяти чесно вони не збираються.Це одна з головних проблем, з якою стикається адміністрація Трампа. Серед його оточення є люди, які добре розуміють, як мислять і діють росіяни, але далеко не всі поділяють це розуміння — і саме в цьому полягає слабкість. Водночас у Трампа достатньо інстинкту, щоб відчути, що Путін зволікає та намагається виграти час. І Трамп навряд чи сприйме це спокійно. Те, що почали з’являтися ознаки його роздратування, може бути обнадійливим сигналом. Путін збирається 9 травня влаштувати свій індивідуальний тріумф. Він намагається прив’язати це до перемоги над нацизмом, коли світова цивілізація перемогла Гітлера, – але Путін потребує символічних перемог. Та зрозуміло, що війна буде довга. Яким може бути поганий сценарій, коли ми говоримо про наслідки для України У США починаються процеси, які ніхто не міг спрогнозувати. Я це сприймаю як управлінський перекіс, який може мати наслідки як для всього світу, так і для США. Американська адміністрація робить часом дивні речі, наслідки яких  лякають. Що зараз відбувається з адміністрацією Дональда Трампа і так званим американським консенсусом? Частина сенаторів уже висловлює публічно своє занепокоєння.Ви поставили складні, але цілком слушні запитання. Досі незрозуміло, в якому напрямку Трамп веде Сполучені Штати — як загалом, так і в контексті війни РФ проти України. Можливо, він зрештою визнає, що саме Путін несе відповідальність за цю війну та за провал переговорів. І це буде правильним висновком, адже насправді все так і є. Президент України Володимир Зеленський погодився на 30-денне припинення вогню, тоді як Путін формально погодився на значно менше. Ба більше, він наклав на свою так звану згоду умови, які фактично означали повну відмову від будь-яких поступок.Нещодавно Трамп натякав на своє невдоволення Путіним. Але навіть якщо це так, його позиція залишається надто м’якою. Було б значно краще, якби Трамп відкрито визнав, що Путін — це головна проблема, а тиск на Росію потрібно посилювати. Саме такий підхід був би справді ефективним. На жаль, поки ми цього не бачимо. В Європі слушно переживають стосовно намірів Трампа про 5-ту статтю Євроатлантичного договору. Ідеться про колективну безпеку та потенційну російську агресію. Чи збирається Трамп виконувати різні міждержавні зобов’язання? Адже його наміри щодо Гренландії викликають дуже серйозне занепокоєння.Багато дій Трампа суперечать його власним заявам. Він говорить про «мир через силу», але натомість витрачає американську потугу на беззмістовні суперечки — наприклад, із Канадою та Данією щодо Гренландії. Такі конфлікти не мають жодного стратегічного сенсу. Натомість США повинні тісно співпрацювати з Європою, щоб протистояти агресії Путіна проти України та його загрозам європейській безпеці. Адміністрація Трампа демонструє непослідовність, проте вона все ще може дійти правильного висновку: на Росію потрібно чинити сильніший тиск. Сподіваюся, це станеться якнайшвидше. Можливо, Трамп також зрозуміє, що Європа нарешті серйозно ставиться до власної оборони. Зусилля Британії та Франції, спрямовані на відряджання військ в Україну для підтримки, є важливим і вчасним кроком. Водночас є підстави вважати, що Путін ніколи не погодиться на припинення вогню, якщо буде впевнений, що ці війська увійдуть до України. Саме тому Британія, її союзники та коаліція охочих повинні готуватися до цього кроку незалежно від його реакції. Ми повинні допомогти Україні зупинити російську агресію — лише тоді Путін, можливо, буде готовий до справжніх переговорів. Відбувається активізація двох офіційних і неофіційних переговірників – Стіва Віткоффа та Кирила Дмитрієва. Перший регулярно відвідує Москву, гадаю, окрім Путіна зустрічається ще з кимось. Зараз Дмитрієв вирушає до Вашингтона, і зрозуміло, що він є надійним, перевіреним емісаром від Кремля. Що може відбуватися в цих каналах зв’язку? Наскільки серйозною може бути розмова про нову «Ялту»?Ваша стурбованість цілком виправдана. Поки незрозуміло, чи адміністрація Трампа справді укладе сумнівну угоду з Путіним, нехтуючи інтересами України. Така ймовірність є, але це не точно. Очевидно, що Дмітрієв почувається впевнено. Його мета зрозуміла: спробувати схилити адміністрацію Трампа до співпраці з Росією, пропонуючи вигідні економічні домовленості в обмін на згортання підтримки України. Америці було б вкрай нерозумно піддатися на цей маневр. Ми не повинні дозволити себе ошукати. Водночас у команді Трампа є люди, які це добре розуміють. Держсекретар Марко Рубіо та радник з питань національної безпеки Майк Волц, на мою думку, чітко усвідомлюють загрозу таких пропозицій. Щодо Стіва Віткоффа, то він, безперечно, розумна та здібна людина. Однак його інтерв’ю з Такером Карлсоном продемонструвало тривожну наївність щодо Кремля — наївність, яка українцям і полякам знайома надто добре. І це розчаровує. Проте він не єдиний, хто впливає на ухвалення рішень.Генерал Келлог добре розуміє тактику Кремля та історію цього конфлікту. Проте, як ви слушно зазначили, в адміністрації Трампа, а також у тому, що я називаю «світом Трампа», серед його союзників і прихильників поза урядом існують різні, часом суперечливі погляди. Поки США не мають чіткої та послідовної позиції. Сподіваюся, що коли вона сформується, то буде значно кращою за найгірший сценарій, який ви окреслили, а саме нову ялтинську угоду, укладену за рахунок України. Ми ще не дійшли до цього, і я сподіваюся, що ніколи не дійдемо. Ялтинський сценарій передбачає трикутник: США – Росія – Китай. Європейський Союз випадає, принаймні бачимо, наскільки жорстко Трамп починає грати з європейцями – немовби йдеться про гроші, але насправді про безпеку й глобальну стабільність. Має відбутися розмова між Путіним і Трампом, може відбутися зустріч між Путіним і Сі Цзіньпіном, ідуть глобальні торги. Де можуть пролягати червоні лінії для нашого недавнього союзника – США? Ми занепокоєні, адже якщо зустрічаються росіяни, китайці й адміністрація Трампа, то серед тем буде не лише Тайвань, Гренландія чи Арктика – буде Україна.На жаль, ви праві – у світі Трампа та в самій його адміністрації дійсно є прихильники ідеї "сфер впливу" чи "нової Ялти". Вони вірять, що великі держави – Росія, Китай і ми – мають просто поділити світ на зони контролю. Так, ці люди існують. Вони вважають такий підхід правильним. Вони помиляються. Я з ними принципово не згоден. Але суть не в цьому. На щастя, це не єдина думка. Є й інші – ті, кого я називаю неорейганістами. Вони розуміють: Росія та Китай – це наші супротивники, і ми маємо їх перемогти. А для цього нам потрібна міцна співпраця з демократичними країнами світу. Це правильний шлях. І саме на ньому ми маємо зосередитись. Європейський Союз, Японія, Південна Корея, Австралія, Канада, Велика Британія та інші. Важко сказати, яка з цих стратегічних шкіл зрештою здобуде перевагу. Ялтинська школа наполягає на тому, щоб Україну здали Росії. Водночас європейці не залишать Україну. Вона здатна боротися й вистояти. Ба більше, якби Трамп спробував укласти невигідну угоду з Путіним, він виглядав би як фрірайдер, слабак — а він ненавидить, коли його сприймають як невдаху. Він хоче, щоб його вважали переможцем.Справа в тому, що якщо нео-рейганівська група в адміністрації зможе взяти гору, Сполучені Штати зможуть реально допомогти Україні, і від цього виграють усі. Нам потрібно посилити тиск на Росію та надати Україні більше підтримки, щоб унеможливити подальший наступ Москви й змусити Путіна сісти за стіл переговорів для досягнення справжнього завершення війни. Натомість зараз відбувається щось цілком протилежне.Ми розуміємо, що нам потрібно покращувати комунікацію з Вашингтоном, але це не допоможе, якщо буде ухвалено рішення між Китаєм, РФ і адміністрацією Трампа. Ми сподіваємося на європейців, але, на жаль, Європа не є настільки потужною мілітарно, вона готується до чогось великого за кілька років, коли для України ця ситуація настала вже. Після того, як домовляться Китай, Росія і Америка, Трамп може натиснути на Європу. Наскільки Велика Британія, Франція і Німеччина будуть готові всерйоз, не на словах, збільшити рівень фінансової та військової допомоги для України? певні терміни? Що може відбутися в найближчі пару місяців і куди ми можемо рухатися?Існує кілька потенційно небезпечних сценаріїв для України. Сполучені Штати можуть знову призупинити підтримку, як це вже було раніше. Після 28 лютого, як ви пам’ятаєте, була зупинена військова допомога та розвідувальне співробітництво з Україною. Тож це може повторитися. Не можна виключати й можливості залаштункової угоди з росіянами за рахунок інтересів України.Деякі представники Білого дому припускають, що Трамп очікує побачити певний прогрес до Великодня, тобто в межах перших трьох місяців свого перебування на посаді. Путін може прагнути гучної перемоги до 9 травня, як ви правильно зазначили. Водночас Трамп не хоче виглядати слабким чи програти. Його команда, або принаймні її частина, усвідомлює політичні ризики для нього, якщо він відмовиться підтримувати Україну.Тож негативні сценарії для України пом’якшуються тим, що Трамп розуміє політичні ризики, які виникнуть для нього, якщо він займе ворожу позицію щодо України. Крім того, європейські партнери демонструють достатню єдність у своїй підтримці. Новий уряд Німеччини налаштований підтримувати Україну, Польща залишається надійним союзником, а Франція та Німеччина роблять необхідні кроки.Україна не залишилася сам на сам із викликами. Вона має друзів, має союзників, і немає підстав виключати, що США знову активніше долучаться до підтримки. Кажу це без надмірного оптимізму, адже моя рідна країна могла б робити більше. Утім, як кажуть, ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА. 

Дональд Трамп оголосив і почав реалізацію так званої великої митної війни. Хочеться сподіватися, що до чогось такого путнього воно дійде, що зачепить і Росію.Але, як заявила американська адміністрація, Росія не потрапляє під додаткові мита, з урахуванням того, що буцімто санкції настільки потужні, що і без потреби. Та ми бачимо, що це все відбувається паралельно ще з певною синхронізацією з візитом Кирила Дмитрієва до Вашингтона. Охопити всю митну війну і політику Трампа я вас не прошу, але просто зрозуміти: стосовно російсько-українського треку як це може відбитися? І загалом навіщо Трамп пішов на настільки дивні рішення?З точки зору змісту цих рішень можу вам сказати, що третьокурсник економічного факультету скаже, що загальні тарифи, мита - насправді такі кроки ситуацію кардинально погіршують, і погіршують насамперед у секторі споживання. Тому що всі ці розмови Трампа про захист національного товаровиробника, про повернення - усе це насамперед б'є по споживачу.У нинішню епоху, коли інвестиції в капітал, у виробництво перевершують насправді споживання, цей крок абсурдний повністю.Не дивлячись на те, що говорять, що все це прораховано штучним інтелектом, однак треба чітко розуміти, що економіка базується на довірі. А штучний інтелект - він поки що істота аморальна і він існує просто як цифри, набір певних цифр. Тому я думаю, що ті, хто поруч із Дональдом Трампом, вони йому підсунули абсолютно брехливі концептуальні підходи, і насправді першими, по кому вони вдарять, будуть Сполучені Штати Америки. Ну а те, що стосується економічної моделі світу, то доведеться певні роки цю ситуацію вирівнювати, стабілізувати.Що стосується у цій царині місця російсько-українській війні, російській агресії, переговорному процесу і так далі, то як ми, мабуть, помітили всі, останній тиждень Трамп шарахається від переговорів в Ер-Ріяді до поїздок Піта Гегсета на Далекий Схід, в Японію, у Філіппіни і спричинення там рейваху. Після того загострення ситуації з Іраном і фактично підготовка до атаки по Ірану. Я вже не кажу про оцей шквал 2 квітня, коли було запущено в дію попереднє рішення по тарифах і так зване нинішнє звільнення. Це свідчить про те, що насправді своїми діями Дональд Трамп загнав себе в кут. І на даний момент він істерить.Трамп шукає хоч яку-небудь маленьку перемогу або хоча б народження чергової надії для американського суспільства, яке б, з одного боку, породило довіру, хоч мінімальну, до нього, а по-друге, реанімувало надію на те, що Трамп щось може. Хоча насправді, якщо ретроспективно подивитись ці два місяці його «звершень», насправді все це має на 3/4, а може і більше, дуже поганий, негативний результат. Насамперед у Сполучених Штатах, я вже не кажу у світі.І Сполучені Штати втрачають довіру, розсипаються цілі торгівельні системи, руйнуються безпекові об'єднання. Ну і найгірше - це те, що вчорашні економічні, безпекові, оборонні партнери Америки шукають собі інших союзників. Зверніть увагу хоча би на угоду між Китаєм, Японією і Південною Кореєю про спільне реагування на митно-тарифну політику Трампа.У царині взагалі вузького переговорного процесу в трикутнику Київ – Вашингтон – Москва, ми бачимо, виникла пауза. Пауза ця спричинена зволіканням, затягуванням переговорного процесу московським фюрером. Однак Трамп мовчить, заявивши про те, що він злий. Він компенсував цілим рядом «компліментів» у бік України. Він сподівається, що це буде в інформаційному полі витримувати баланс для того, щоб перейти до наступного етапу. Але як показали заяви з Росії - і тої ж самої старої конячої голови Лаврова, і його заступника Рябкова, - сталося те, про що ми з вами неодноразово говорили: вони знову кажуть про першопричини. А Дональд Трамп навіть слова такого не знає.Поки Вашингтон підготовлюється до того, що робити далі, за цим пройде, очевидно, випробовування війною в Ірані, продовження війни в Ємені з хуситами. А це, даруйте мені, означає, що реалізується те, в чому зацікавлена Москва, - виникнення нових вогнищ війни. Це один момент, а з другого боку, американо-іранська війна піде в чиїх інтересах? Звісно, скористає найбільше Росія - наголоси з російської агресії проти України буде зміщено кардинально. Відповідно, Трамп починає грати жорстко - з нами, мається на увазі. Жорстко, грубо, непродумано, а можливо, якраз у цьому і полягає певний план. Зокрема, він запропонував таку угоду щодо копалин, яка за визначенням не могла б бути підписана. Але він сказав, що якщо Київ і Зеленський не підписують цю угоду, то вони будуть мати великі проблеми. Тобто це шантаж, погроза і намагання запхати нас у дуже вузенький коридор, по якому за ліву руку вів би Трамп і, наприклад, той самий Віткофф, а з другого боку супроводжували би нас росіяни. Не хочеться проводити подальших аналогій, чим закінчуються такі розстрільні коридори.Дозвольте погодитися з цим твердженням лише частково. Поясню чому. Якщо Трамп не розумів те, що Україна не може підписати такої угоди (може бути, що він і не розумів), то той же самий міністр фінансів не міг цього не розуміти - що держава, яка знаходиться в механізмі вступу в Європейський Союз, принципово не може підписати таку угоду. Тому очевидно, що ця угода задумувалась як певний маневр. Маневр, в тому числі суть якого - затягування часу. Поки будуть іти переговори, поки Україна внесе зміни, знайдеться компроміс, тощо.Тут треба розуміти, що Трамп може не усвідомлювати багатьох складових, але окрім Трампа є в цій частині Бессент (міністр фінансів США, - ред.), який дуже чудово усвідомлює ці речі. Це перший момент.Другий - ситуація в Ірані і ситуація в Ємені відкриє перед Вашингтоном те, що безпосередню участь у цьому процесі бере Росія. Тому, окрім того, що Трамп буде переходити на ескалацію, він все більше буде бачити фактів управління ситуацією на Близькому Сході і координацію дій «Хезболли», ХАМАСу, хуситів і інших терористичних організацій з Москви. Це стане очевидним. А це змусить маневрувати, бо зізнатися відразу він не зможе.Очевидно, що за таких умов Трамп буде діяти так, як він діяв по відношенню до Ізраїлю і Нетаньягу, - він буде намагатися вискочити з ситуації. Але вискочити з ситуації він зможе, лише отримавши маленьку перемогу - яку завгодно, хоч звільнення військовополонених, загальний обмін, чи щось інше. В іншому випадку він буде мінусувати для себе - як усередині Сполучених Штатів Америки, так і назовні.Більше того, виникнення нових вогнищ війни - це проблема для США. Тому що якщо раніше Сполучені Штати сконцентровані були на допомозі Україні, то тепер у них є необхідність так чи інакше рефлексувати на події на Близькому Сході, причому тепер буде триєдина подія: Іран, хусити і ХАМАС. І все це - Ізраїль. Ситуація ускладнюється.При такому перебігу подій нинішнє напруження між Пекіном і Тайбеєм буде досягати користі і результату на боці Пекіна. Це означає, що там буде напруга зростати. І це вже видно - це ще одне місце, куди США змушені будуть відволікатися.Все це розкриє дуже швидко підступну, підлу гру московського фюрера, тому що до всіх цих війн, до всіх цих конфліктів має безпосереднє відношення Москва. Те, що в рамках так званої осі зла відбувається координація по всіх напруженнях і по всіх бойових діях на Близькому Сході, це було очевидно давним-давно. Але зверніть увагу на одну проблему.Атака по хуситах безрезультатна відбулася, але після цього всі замовкли. Причина тут в тому, що вона була зроблена по лекалах тої операції, яка проводилася 12 січня 2024 року. Але, на відміну від нинішньої ситуації, в тій операції брали участь британці, італійці, німці, французи і американці. І її результат був більш ніж успішний. Але на даний час, коли США, мало того що самостійно проводили цю операцію по старих лекалах і не досягли результату враження необхідних об'єктів, вони ще й поза інформаційним полем шантажують тепер Європу і Єгипет тим, щоб вони розрахувалися за, бачте, досягнуті результати.Справа в тому, що все це псує довіру, руйнує ту довіру, яка була між партнерами і в НАТО, і партнерами в питаннях економічної співпраці, торгівельної і так далі. Насправді своїми діями Дональд Трамп тільки пасує Пекіну. Пекін очевидно стане на даний момент вести зовнішню політику, причому мовчки здійснюючи цей процес. Невипадково ми сьогодні чуємо з боку Пекіна інтерес в необхідності співпраці з Європою, а в позавчорашньому виступі на засіданні Європарламенту президентка Єврокомісії сказала, що нам необхідно буде шукати інших партнерів для співпраці. За таких умов очевидно, що картина світу, насамперед в економічному малюнку і особливо в безпековому, оборонному, буде змінюватися. І вона, на жаль, буде змінюватися не на користь США.Для нас важливо, щоби те, про що говорив Александр Стубб під час гольфу Дональду Трампу про роль союзу України і Європи, було надважливо пріоритетним і для України, і для Європи в нинішній ситуації. Я вже не кажу про питання, яке стосується розвитку спільного оборонно-промислового комплексу на теренах європейської спільноти. Я з вами погоджуюсь. Перейдемо до нашого, українського кейсу. Розуміємо, що Путін намагається розігрувати сценарій Ялтинської конференції, зокрема стосовно Польщі, проти якої Сталін у спілці з Гітлером розв'язали війну, поділили територію. Донедавна в Путіна не було жодних партнерів у подібному. Зараз його певні вимоги можуть сприймати, так би мовити, з примруженими очима, тобто толерувати. І відповідно, свого часу президент Рузвельт також кивав, погоджувався і слухав сталінські обіцянки - що в Польщі буде все нормально, проведуть чесні вибори. Потім все за графіком: НКВД, арешти, введення окупаційних адміністрацій.Путін намагається використовувати слова про тимчасове перемир'я і перспективи цього. Це облудна формула, і Путін сам зацікавлений в тому, щоби зривати будь-які спроби встановлювати тимчасове перемир'я, але Путін говорить про повний fаіlеd stаtе (неспроможна держава, - ред.) стосовно України і про необхідність впровадження, відповідно, зовнішнього управління.І основний їхній наратив - це те, що Україна, українська влада не контролює свої збройні сили і, відповідно, саме тому не вдалося встановити навіть тимчасове перемир'я. Це брехня, це фальш, це пропаганда, але вони рухаються тим напрямом. Є побоювання, що вони можуть знайти певне порозуміння з тими чи іншими емісарами Трампа чи його довіреними особами. Ну, як то кажуть, Віткофф себе проявив. Зараз чекаємо результатів візиту путінського емісара до Вашингтона Дмитрієва.Що стосується цих візитів, то з трьох інформацій, які літають два останні тижня про зустріч в Женеві, про якісь закриті зустрічі в Джидді, в Ер-Ріяді, підтверджуються тільки розмови, які відбувалися в Женеві. Тому, перше: до цієї інформації я би поставився дуже обережно.Тепер що стосується теми фальшивої інформаційної атаки Кремля проти України з точки зору виборів, виборчого процесу. Перше, що робить неможливим розвивати цю ситуацію і цю тезу, - це те, що тимчасове припинення вогню, не може створювати й не створює умови для проведення політичного процесу. Так воно трактується в міжнародному праві, так це оцінюється і в Україні українським законодавством. Тому я так розумію, що чи фюреру московському не дали цидулку почитати, чи йому просто набрехали. Тому це буде однозначно відкинуто.Друге: рішення в цій ситуації стосовно оцінки її буде приймати не Кремль, рішення будуть приймати два центри, і вже очевидно, що це Вашингтон і Брюссель.Зверніть увагу на чотири тези, які були озвучені після так званого Паризького саміту охочих. Перша теза - це повідомлення до США: Європа надасть і буде надавати Україні в подальшому економічну, оборонну, безпекову і фінансову допомогу. Друге повідомлення - Росії: Європа не тільки не буде знімати санкції, а буде збільшувати санкції. Третє повідомлення – Україні, про те, що Європа була, буде і залишиться з Україною, збільшуючи не тільки плановану допомогу, а і вкрай необхідну допомогу. І четверте, дуже важливе, - лідерами безпекової, оборонної політики в Європі є Париж і Лондон.До речі, ці чотири тези є одним із того, що так розізлило Дональда Трампа. Дональд Трамп мріяв про немічність Європи. Виявилося, що ця теза Трампа абсолютно безглузда. Трамп мріяв про те, що діями проти Європи він змусить принижуватися Україну. Більше того - ситуація з відповідною угодою якраз на це і була спрямована, але сам аргумент вступу України в ЄС відкидає категорично цю угоду.В ситуації, коли «Трамп "злий"», свідчить про те, що він відчув, як усі його надії, кроки і сподівання в тому, щоби використати українську, як він каже, карту у власній грі, закінчуються катастрофою і програшем для нього.Тому і взята така затягуюча пауза в переговорному процесі з рашистською федерацією. Тому що насправді та дорога, яка тактично інструментами була вилаштувана в короткий пас, зупинена. Чому? Метою було зіскочити з процесу, досягнувши тимчасового перемир'я. Сьогодні ситуація ще більш ускладнилася. Треба хоч яку-небудь малесеньку перемогу, щоби зіскочити і скинути це на Європу. Перший, хто не дасть це зробити Дональду Трампу, - це Москва. І це вже очевидно.Завдяки твердості позиції України і близькості позиції України і Європи, грі, яку веде рашистський фюрер, фактично Дональд Трамп попав у пастку. Він на сьогоднішній день може вийти з цієї пастки лише уклавши довготривалий союз, коаліцію з Європою і Україною. Будь-які інші дії кожного дня будуть погіршувати його ситуацію. А нашу ситуацію це ж буде теж погіршувати?А от те, що стосується України, ситуацію з розкручуванням, розбудовою оборонної, безпекової промисловості Європи, наростанням допомоги Україні буде поліпшувати. Відтак за таких умов очевидно, що перед Вашингтоном стане вибір: ти з ким, пане Трампе? Ти з ворогами свободи і демократії чи з тими, хто їх захищає?І ще одне майте на увазі: в тому числі й американське суспільство все більше бачить і розуміє, що дії Трампа першим, кому наносять шкоду, це американцям. В нього є насправді дві дороги. Одна - усвідомивши всі ці речі, перейти до зовсім іншої тактики і зблизитися з партнерами і союзниками та боротися проти осі зла в Європі, в Індо-Тихоокеанському регіоні. Або є інший, альтернативний шлях, який називається «імпічмент». Як може відбитися теперішня ситуація на нас? У перемовинах між Росією, Пекіном і Вашингтоном Росія буде вимагати віддати Україну під її контроль. Перше й найважливіше: ні з точки зору міжнародного права, ні з точки зору українського законодавства ніхто ніколи у світі, окрім, можливо, якогось вузького кола найближчих посіпак Кремля, не визнає цих кроків. Це найважливіше. Друге: Україна, ні при яких обставинах, жодна українська влада ніколи не підпише подібних документів при будь-якому розвитку подій. І третє - сила України, завдяки зростанню сили Європи, буде збільшуватися за таких умов.У цій ситуації що важливо - щоб українське воєнно-політичне керівництво займало чітку позицію з точки зору національних інтересів, берегло людей як на фронті, так і в тилу, і за нинішніх умов зміцнювало оборонний промисловий комплекс разом з Європою, виробництво зброї і за нинішніх умов налагоджувало термінові постачання зброї, озброєння, боєприпасів, бронетехніки, систем ППО і ПРО до України від європейських партнерів.У цьому плані дуже важливо, щоби пропозиції Європи щодо військового контингенту і Джорджи Мелоні щодо поширення на Україну 5-ї статті були прийняті разом. Вони не суперечать. І вони насправді дають, у тому числі, шлях Дональду Трампу зрозуміти і з цим маневром виправити безглузді свої дії.

Еспресо наводить переклад великого матеріалу Тhе Nеw Yоrk Тіmеs.Весняного ранку через два місяці після того, як війська Володимира Путіна вторглись в Україну, конвой без розпізнавальних знаків під’їхав до одного з київських перехресть і забрав двох чоловіків середнього віку в цивільному одязі.Залишивши місто, конвой, у складі британських командос — без форми, але сильно озброєних — попрямував 400 миль на захід, до польського кордону. Перехід був безперешкодним, за дипломатичними паспортами. Далі вони доїхали до аеропорту Жешув-Ясьонка, де на стоянці вже чекав вантажний літак С-130.Це були найвищі українські генерали. Їхньою метою був Клей Казерне — штаб-квартира Сухопутних військ США в Європі та Африці — у Вісбадені, Німеччина. Їхньою місією було допомогти створити одну з найкраще збережених таємниць війни в Україні.Один з чоловіків, генерал-лейтенант Михайло Забродський, згадує, як його вели сходами на пішохідний місток, з якого відкривався вигляд на просторий головний зал казарми у Тоні Басі. До війни це був спортивний зал, де проводили загальні збори, виступи армійського оркестру та змагання скаутів. Тепер генерал Забродський спостерігав за офіцерами з країн коаліції, що працювали в лабіринті тимчасових кабінетів, організовуючи перші західні поставки в Україну батарей артилерії М777 та 155-мм снарядів.Потім Забродського провели в кабінет генерал-лейтенанта Крістофера Т. Донаг'ю, командира 18-го Повітряно-десантного корпусу, який запропонував партнерство.Розвиток та внутрішня робота Центру були відомі лише обмеженому колу американських та союзницьких чиновників, але це партнерство в галузі розвідки, стратегії, планування та технологій стало таємною зброєю в тому, що адміністрація Байдена назвала своєю метою — як врятувати Україну, так і захистити загрозливий порядок після Другої світової війни.Сьогодні цей порядок — разом із захистом України — перебуває на волосині, оскільки президент Трамп шукає примирення з паном Путіним і обіцяє завершити війну. Для українців ознаки не надто втішні. В умовах боротьби великих держав за безпеку та вплив після розпаду Радянського Союзу новоутворена незалежна Україна стала державою, що опинилася в центрі, її нахил на Захід усе більше лякав Москву. Тепер, коли розпочались переговори, американський президент безпідставно звинувачує українців у початку війни, тисне на них, щоб вони поступилися значною частиною своїх мінеральних багатств, і просить українців погодитися на припинення вогню без обіцянки конкретних американських гарантій безпеки — мир без впевненості у тривалості миру.Дональд Трамп, фото: gеttyіmаgеs Пан Трамп вже почав згортати елементи партнерства, яке було укладене у Вісбадені навесні 2022 року. Але щоб зрозуміти його історію, потрібно краще усвідомити як українці змогли пережити три довгі роки війни, зіткнувшися з набагато більшим і потужнішим ворогом. Це також дає змогу побачити через таємне віконце як війна призвела до сьогоднішнього крихкого стану.З дивовижною прозорістю Пентагон надав публічний список озброєнь на суму 66,5 мільярда доларів, що поставили Україні — включаючи, за останніми підрахунками, понад півмільярда патронів та гранат для стрілецької зброї, 10 000 протитанкових комплексів Jаvеlіn, 3000 систем ППО Stіngеr, 272 гаубиці, 76 танків, 40 систем високої мобільності артилерійських ракет, 20 вертольотів Мі-17 та три батареї ППО Раtrіоt.Але розслідування Nеw Yоrk Тіmеs показує, що Америка була залучена до війни значно ближче та ширше, ніж було відомо раніше. У критичні моменти партнерство стало опорою для українських військових операцій, які, за підрахунками США, призвели до загибелі або поранення понад 700 000 російських солдатів. (Україна оцінює свої втрати в 435 000.) Пліч-о-пліч у командному центрі місії у Вісбадені американські та українські офіцери планували контрнаступи Києва. Масштабна розвідувальна діяльність США як керувала стратегічними бойовими діями, так і передавала точні дані для цілевказівників українським солдатам на полі бою.Один з європейських розвідувальних керівників згадував, як був здивований, дізнавшись, наскільки глибоко його колеги з НАТО були залучені до українських операцій. "Вони тепер частина ланцюга знищення", — сказав він.Основною ідеєю партнерства було те, що ця тісна співпраця може дозволити українцям досягти найнеймовірнішого досягнення — завдати нищівного удару російським загарбникам. І в результаті ударів після успішних атак у перші тижні війни — завдяки відвазі та майстерності українців, але й через некомпетентність росіян — ця амбіція аутсайдера все більше ставала реальністю.Одним із перших доказів концепції стало наступальне знищення однієї з найстрашніших російських бойових груп — 58-ї об’єднаної армії. У середині 2022 року, використовуючи американську розвідку та цілевказівники, українці здійснили ракетний обстріл по штаб-квартирі 58-ї армії в Херсонській області, вбивши генералів та офіцерів штабу. Знову і знову група перебазовувалась на нову позицію; кожного разу американці знаходили її, а українці знищували.Далі на південь партнери націлилися на кримський порт Севастополь, де російський Чорноморський флот завантажував ракети, призначені для українських цілей, на бойові кораблі та підводні човни. На піку контрнаступу України у 2022 році, в передранкову пору, рій морських дронів за підтримки Центрального розвідувального управління атакував порт, пошкодивши кілька бойових кораблів і змусив росіян почати їхнє відведення.Але врешті-решт партнерство ослабло, а хід війни змінився через суперечки, неприязнь і розбіжності в імперативах і цілях.Українці інколи вважали американців надмірно нав'язливими та контролюючими — типовими патерналістами. Американці, у свою чергу, не завжди розуміли, чому українці не приймають хороші поради.Американці зосереджувалися на вимірюваних, досяжних цілях, тоді як українці постійно прагнули великої перемоги, яскравої, блискучої нагороди. Українці, в свою чергу, часто вважали, що американці їм заважають. Вони прагнули виграти війну повністю. Попри те, що американці поділяли цю надію, вони намагалися гарантувати, щоб українці не програли її.З часом, отримавши більшу автономію в партнерстві, українці все більше приховували свої наміри. Вони постійно обурювались тим, що американці не могли або не хотіли надати їм всі бажані види зброї та інше обладнання. Американці, в свою чергу, обурювались, сприймаючи вимоги українців як необґрунтовані, а також через їхню неохоту робити політично ризиковані кроки для зміцнення своїх значно менших сил.Тактичний рівень партнерства приносив один успіх за іншим. Однак у найважливіший момент війни — в середині 2023 року, коли українці почали контрнаступ, щоб набрати переможний імпульс після успіхів першого року — стратегія, розроблена у Вісбадені, стала жертвою внутрішньої політики України: президент Володимир Зеленський проти його військового керівника (і потенційного політичного суперника), а військовий керівник — проти свого впертого підлеглого-командувача. Коли пан Зеленський став на бік підлеглого, українці витратили величезні ресурси і людські сили на зрештою безплідну кампанію з відновлення зруйнованого міста Бахмут. За кілька місяців весь контрнаступ завершився безрезультатною поразкою.Партнерство функціонувало в тіні найглибших геополітичних страхів — того, що пан Путін може розглядати це як порушення червоної лінії військового втручання і здійснити свої часто озвучувані ядерні погрози. Історія цього партнерства показує, як близько американці та їхні союзники інколи підходили до цієї червоної лінії, як дедалі серйозніші події змусили їх — як стверджують деякі, занадто повільно — просунути її на більш небезпечні позиції і як вони ретельно розробляли протоколи, щоб залишатись на безпечній стороні цієї лінії.Знову і знову адміністрація Байдена дозволяла таємні операції, які раніше забороняла. Американські військові радники були відправлені до Києва і пізніше отримали дозвіл наближатися до лінії фронту. Військові та офіцери ЦРУ у Вісбадені допомагали планувати та підтримувати кампанію українських ударів в анексованому Росією Криму. Зрештою, військовим, а потім і ЦРУ, дали зелене світло для точкових ударів глибоко всередині самої Росії.У деяких аспектах Україна була, на ширшій картині, реваншем у довгій історії проксі-військових конфліктів між США та Росією — В’єтнам у 1960-х, Афганістан у 1980-х, Сирія три десятиліття потому.Це також був грандіозний експеримент у веденні війни, який мав не лише допомогти українцям, а й принести американцям уроки для будь-якої майбутньої війни.Під час війн проти Талібану та Аль-Каїди в Афганістані та проти Ісламської держави в Іраку і Сирії американські війська проводили власні наземні операції і підтримували операції своїх місцевих партнерів. В Україні, на відміну від цього, американським військовим не було дозволено направляти своїх солдатів на поле бою, і їм доводилось допомагати віддалено.Чи буде точне цілевказування, відточене проти терористичних груп, ефективним у конфлікті з однією з найбільших армій світу? Чи будуть українські артилеристи без вагань стріляти зі своїх гаубиць по координатах, надісланих американськими офіцерами, що знаходяться у штабі за 1300 миль? Чи будуть українські командири на основі розвідки, переданої безликим американським голосом, який благав: "Там нікого немає — вперед", віддавати наказ піхотинцям увійти до села, розташованого за лінією фронту?Відповіді на ці питання — насправді вся траєкторія партнерства — залежали від того, наскільки добре американські та українські офіцери зможуть довіряти один одному."Я ніколи не буду тобі брехати. Якщо ти мені збрешеш — все, ми закінчили", — згадував генерал Забродський, як генерал Донаг'ю сказав йому на їхній першій зустрічі. "Я відчуваю те саме", — відповів українець.Частина 1. Створення довіри — і вбивчої машиниСередина квітня 2022 року, приблизно за два тижні до зустрічі у Вісбадені. Американські та українські військово-морські офіцери проводили рутинний телефонний дзвінок для обміну розвідданими, коли на їхніх радарах з'явилося несподіване. За словами колишнього високопосадовця США, "американці кажуть: 'О, це ж Москва!' Українці відповідають: 'О, Боже. Дуже дякуємо. Па-па.'"Москва була флагманом Чорноморського флоту Росії. Українці потопили її. Це було сигналом тріумфу — проявом української майстерності і російської некомпетентності. Але цей епізод також відображав розрізнене становище українсько-американських відносин у перші тижні війни.У американців викликало гнів те, що українці навіть не попередили їх; стало несподіванкою те, що Україна мала ракети, здатні дістати до корабля; і викликало паніку, оскільки адміністрація Байдена не мала наміру дозволити українцям атакувати такий потужний символ російської сили.Українці, зі свого боку, виходили з глибоко вкоріненого скептицизму.Їхня війна, як вони її бачили, почалась у 2014 році, коли пан Путін захопив Крим і розпалив сепаратистські повстання на сході України. Президент Барак Обама засудив захоплення і наклав санкції на Росію. Однак, боячись, що втручання США може спровокувати повномасштабне вторгнення, він дозволив лише обмежений обмін розвідданими і відмовився надати оборонні озброєння. "Ковдри та окуляри нічного бачення важливі, але війни не виграють за допомогою ковдр", — скаржився тодішній президент України Петро Порошенко. Згодом пан Обама дещо послабив обмеження на розвідку, а пан Трамп у своєму першому терміні ще більше послабив їх і надав Україні перші протитанкові ракети Jаvеlіn.Перед найважливішими подіями повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року адміністрація Байдена закрила посольство в Києві та вивела всіх військових з країни. (Маленька група офіцерів ЦРУ залишилася). Українці побачили, як старший американський військовий офіцер сказав їм: "Росіяни йдуть — побачимось".Коли американські генерали запропонували допомогу після вторгнення, вони стикнулися з муром недовіри. "Ми боремося з росіянами, ви — ні. Чому нам слухати вас?" — сказав український командувач сухопутних сил, генерал-лейтенант Олександр Сирський, під час першої зустрічі з американцями.Генерал Сирський швидко змінив свою думку: американці могли надати той тип розвідки, якого його люди не могли отримати.У перші дні війни це означало, що генерал Донаг'ю та кілька його помічників, маючи лише свої телефони, передавали інформацію про рухи російських військ генералу Сирському та його штабу. Однак навіть така спонтанна організація викликала конкуренцію всередині української армії, між генералом Сирським і його керівником, командувачем Збройними Силами генералом Валерієм Залужним. На думку лоялістів Залужного генерал Сирський вже використовував цю співпрацю для здобуття переваги.Додатково ускладнювала ситуацію напружена взаємодія генерала Залужного з його американським колегою генералом Марком Міллі, головою Об'єднаного комітету начальників штабів.Під час телефонних розмов генерал Міллі інколи сумнівався в запитах українців на обладнання. Він міг давати поради щодо ведення бою, спираючись на супутникову розвідку, яку бачив у своєму кабінеті в Пентагоні. Потім наставала незручна тиша, перед тим, як генерал Залужний обривав розмову. Іноді він просто ігнорував дзвінки американців.Щоб не допустити припинення комунікації, Пентагон ініціював складну телефонну мережу: помічник Міллі телефонував майору генералу Девіду С. Болдвіну, командувачу Національної гвардії Каліфорнії, який дзвонив багатому виробнику дирижаблів з Лос-Анджелеса Ігорю Пастернаку, який виріс у Львові разом з Олексієм Резніковим, тодішнім міністром оборони України. Пан Резніков знаходив генерала Залужного і , за словами генерала Болдвіна, говорив йому: "Я знаю, що ти злий на Міллі, але ти повинен йому зателефонувати."Проте в результаті цього хаотичного союзу виникла співпраця через низку швидких подій.У березні, коли наступ росіян на Київ застопорився, росіяни змінили свої амбіції і стратегію, перемістивши додаткові сили на схід і південь — логістичне досягнення, яке на думку американців мало потребувати місяців. Це зайняло два з половиною тижні.Якщо коаліція не перегляне своїх амбіцій, вважали генерал Донаг'ю і командувач військ США в Європі та Африці генерал Крістофер Г. Каволі, українці, які були катастрофічно менші за чисельністю та озброєнням, програють війну. Тобто коаліція повинна була почати надавати важке наступальне озброєння — артилерійські батареї М777 і снаряди.Адміністрація Байдена вже організувала екстрені поставки протиповітряних та протитанкових озброєнь. Але М777 були чимось зовсім іншим — першим великим кроком на підтримку великої наземної війни.Міністр оборони Ллойд Дж. Остін ІІІ і генерал Міллі поставили 18-ту повітряну армію відповідальною за доставку озброєнь і консультування українців щодо їхнього використання. Коли президент Джо Байден погодився на поставки М777, Тоні Басс Аудиторіум став повноцінним штабом.Польський генерал став заступником генерала Донаг'ю. Британський генерал очолив логістичний хаб на колишньому баскетбольному майданчику. Канадієць відповідав за навчання.Підвал аудиторії став тим, що відомо як "центр злиття", який створював розвіддані про позиції, рухи та наміри російських військ. Там, за словами розвідників, офіцери ЦРУ, Національного агентства безпеки, Агентства оборонної розвідки та Національного геопросторового розвідувального агентства працювали разом з розвідниками коаліції.18-та повітряна армія відома як "Драконівський корпус"; нова операція отримала назву "Завдання Дракон" (Таsk Fоrсе Drаgоn). Все, що було потрібно для об'єднання цих частин — це вагання українського вищого командування.На міжнародній конференції 26 квітня на авіабазі Рамштайн у Німеччині генерал Міллі представив пана Резнікова і заступника Залужного генералам Каволі і Донаг'ю. "Ось ваші люди", — сказав генерал Міллі, додавши: "Вам треба працювати з ними. Вони вам допоможуть."Така взаємна довіра тільки почала формуватися. Пан Резніков погодився поговорити з генералом Залужним. "Ми організували склад делегації для поїздки до Вісбадена, — сказав пан Резніков.  - І так все почалося".У центрі партнерства були два генерали — українець Забродський, і американець Донаг'ю.Генерал Забродський був головним українським контактом у Вісбадені, хоч і неофіційно, оскільки він працював у парламенті. В іншому ж він був ідеальним кандидатом.Як і багато його ровесників в українській армії, генерал Забродський добре знав ворога. У 1990-х роках він навчався у військовій академії в Санкт-Петербурзі і служив п’ять років у російській армії.Він також знав американців: з 2005 по 2006 рік він навчався в Армійському коледжі командування та генерального штабу у Форт-Лівенворсі, штат Канзас. За вісім років по тому генерал Забродський очолив небезпечну місію за лініями проросійських сил на сході України, яка частково була модельована за однією з операцій, яку він вивчав у Форт-Лівенворсі — відомою розвідувальною місією генерала конфедератів Дж.Е.Б. Стюарта навколо армії генерала Джорджа Макклеллана в кампанії при Пітсбурзі. Це привернуло увагу впливових людей у Пентагоні: вони відчули, що цей генерал є тим лідером, з яким можна працювати.Генерал Забродський згадує перший день у Вісбадені: "Моя місія полягала в тому, щоб дізнатися: хто цей генерал Донаг'ю? Яка його влада? Скільки він може зробити для нас?"Генерал Донаг'ю був зіркою в таємничому світі спеціальних сил. Разом з командами вбивць ЦРУ та місцевими партнерами він полював на терористичних лідерів у тінях Іраку, Сирії, Лівії та Афганістану. Як лідер елітних сил Dеltа Fоrсе, він допоміг побудувати партнерство з курдськими бійцями для боротьби з "Ісламською державою" в Сирії. Генерал Каволі одного разу порівняв його з "героєм коміксів".Тепер він показував генералу Забродському та його супутнику, генерал-майору Олександру Кириленку, карту обложеного сходу та півдня їхньої країни, де російські сили значно перевершували українські. Згадуючи їхнє гасло "Слава Україні", він поставив їм виклик: "Можете скільки завгодно кричати 'Слава Україні' з іншими людьми. Мене не цікавить, які ви сміливі. Подивіться на цифри". Потім він провів їх через план, як здобути перевагу на полі бою до осені, згадує генерал Забродський.Перша стадія вже була у процесі — навчання українських артилеристів на нових М777. Таsk Fоrсе Drаgоn допомагала їм використовувати ці артилерійські системи для того, щоб зупинити російський наступ. Потім українцям потрібно було здійснити контрнаступ.Того вечора генерал Забродський написав своїм начальникам у Києві."Знаєте, багато країн хотіли підтримати Україну, — згадує він.  — Але хтось мав бути координатором, організувати все, вирішити поточні проблеми та зрозуміти, що нам потрібно в майбутньому. Я сказав головнокомандувачу: Ми знайшли нашого партнера".Присутність українських офіцерів у Вісбадені стала вирішальним моментом у зусиллях війни. Ці офіцери працювали в тісній координації з американцями, кожного дня переглядаючи дані, складали карти російських сил і аналізували найбільш стратегічні цілі. Інтеграція української та американської військової експертизи дозволила точніше і ефективніше визначати ключові цілі. Основною метою було забезпечити, щоб українці могли точно вражати російські позиції, використовуючи оперативну розвідку, що збиралася та аналізувалася спільними командами.Однак ця співпраця також спричинила цікаву та делікатну термінологічну дискусію в європейському командуванні США. Справа полягала в тому, як називати цілі, що були визначені для можливих ударів. Деякі офіцери вважали, що термін "цілі" є доречним, оскільки він чітко і прямо відображав мету визначення цих ворожих позицій для атаки. Інші, однак, вважали цей термін занадто провокативним, адже він міг надати співпраці між військами вигляд більш активного втручання, ніж було насправді.Ця дискусія призвела до використання нейтральнішого терміну: "пункти інтересу". Логіка полягала в тому, щоб зберегти певну невизначеність, що дозволяло б офіційним особам уникати прямої відповідальності чи підзвітності за будь-які конкретні дії, вжиті українцями. Також для повітряних загроз використовувався термін "сліди інтересу", що дозволяло більш гнучко обмінюватися розвідданими без провокації російської відповіді.Майор генерал Тімоті Д. Браун, керівник розвідки європейського командування США, відіграв важливу роль у встановленні цих мовних протоколів для захисту США та їхніх союзників від можливих дипломатичних наслідків. Різниця була тонка, але важлива, особливо коли йшлося про чутливі протоколи обміну розвідданими.Важливо, що існувало чітке правило: жодна розвідка не передавалася українцям щодо цілей на території Росії. Це обмеження було ключовим елементом угоди, створеним для запобігання ескалації за межі кордонів України та уникнення прямого зіткнення між силами НАТО та Росією. Якщо українські командири вирішували завдати ударів по цілях у Росії, їм доводилося покладатися на власну розвідку та можливості, зокрема використовуючи національні системи озброєнь.Основним принципом, як пояснив один високопосадовець США, було те, що війна повинна залишатись у межах території України. Ця стратегія була спрямована на мінімізацію ризику того, що НАТО буде безпосередньо втягнуто в конфлікт, гарантуючи, що підтримка України залишатиметься в межах розвідки та матеріальної допомоги без переходу критичних червоних ліній, які могли б призвести до більш масштабного конфлікту.Тонке формулювання і суворі правила взаємодії підкреслювали нестабільний баланс, який США та їхні союзники намагалися підтримувати — підтримуючи Україну, не ескалуючи війну до повномасштабного конфлікту з Росією. Це напруження було постійним тлом цієї партнерської співпраці, що вимагало уважних переговорів і чіткої комунікації для управління як військовими цілями, так і геополітичними реаліями.Білий дім також заборонив обмінюватися розвідкою про місцезнаходження "стратегічних" російських лідерів, таких як начальник генерального штабу, генерал Валерій Герасимов. "Уявіть, як ми відреагували б, якби дізналися, що росіяни допомогли іншій країні вбити нашого головнокомандувача", — сказав один з високопосадовців США. — Ми б оголосили війну". Так само Таsk Fоrсе Drаgоn не могла ділитися розвідкою, яка вказувала б місця перебування окремих росіян.Система працювала таким чином: Таsk Fоrсе Drаgоn повідомляла українцям, де перебувають росіяни. Однак, щоб захистити джерела та методи розвідки від російських шпигунів, не уточнювалося, як вони дізналися про це. Українці бачили лише ланцюжки координат, поділені на категорії: Пріоритет 1, Пріоритет 2 тощо. Як пам'ятає генерал Забродський, коли українці запитували, чому вони мають довіряти цій розвідці, генерал Донаг'ю відповідав: "Не турбуйтеся, як ми це дізналися. Просто довіртеся, що коли ви стріляєте, ви влучите в ціль, і вам сподобаються результати. А якщо вам не сподобаються результати, скажіть нам, ми все виправимо."Система запрацювала у травні. Першою метою став броньований радарний транспортний засіб, відомий як "Зоопарк", який росіяни могли використовувати для виявлення таких систем озброєнь, як українські М777. Центр обробки інформації виявив "Зоопарк" біля окупованого росіянами Донецька на сході України.Українці вирішили поставити пастку: спочатку вони відкривають вогонь по російських позиціях. Коли росіяни увімкнуть "Зоопарк", щоб відстежити вогонь, центр обробки інформації визначить координати "Зоопарка" для майбутнього удару.У визначений день, згадує генерал Забродський, генерал Донаг'ю зателефонував командиру батальйону з настановою: "Як почуваєшся?" — запитав він. "Почуваюся чудово", — відповів український офіцер. Генерал Донаг'ю перевірив супутникові знімки, щоб переконатися, що мета і М777 правильно розташовані. Лише після цього артилерист відкрив вогонь, знищивши "Зоопарк". "Всі сказали: Ми можемо це зробити!", — згадує один з американських посадовців.Але залишалося критичне питання: чи зможуть партнери застосувати цю систему проти кількох цілей під час великої кінетичної битви?Це мала бути битва під Сєвєродонецьком, на північ від Донецька, де росіяни планували побудувати понтонний міст через річку, а потім оточити й захопити місто. Генерал Забродський назвав це "пекельною ціллю".Бій, який відбувся, широко висвітлювався як рання і важлива перемога України. Понтони стали пастками смерті; за оцінками України, загинуло щонайменше 400 росіян. Неозвученим залишалося те, що американці надали "точки інтересу", які допомогли зірвати російську атаку.У ці перші місяці бої були здебільшого зосереджені на сході України. Але американська розвідка також стежила за рухами росіян на півдні, особливо за великим зосередженням військ поблизу міста Херсон. Незабаром кілька команд М777 були перепризначені, і Таsk Fоrсе Drаgоn почала передавати точки інтересу для ураження російських позицій там.З практикою Таsk Fоrсе Drаgоn стала швидше виявляти точки інтересу, а українці швидше по них стріляли. Чим більше вони демонстрували свою ефективність з М777 та подібними системами, тим більше коаліція постачала нові — і все більше точок інтересу надходило від Вісбадену."Знаєте, коли ми почали вірити? — згадує генерал Забродський. — Коли Донаг'ю сказав: Ось список позицій. Ми перевірили список і сказали: Ці 100 позицій хороші, але нам потрібно ще 50. І вони надіслали ще 50".М777 стали робочими конями української армії. Але оскільки вони зазвичай не могли запускати свої снаряди калібру 155 міліметрів більше ніж на 15 миль, вони не могли конкурувати з величезною перевагою росіян у чисельності та техніці.Щоб дати українцям компенсаторні переваги в точності, швидкості і дальності, генерали Каволі та Донаг'ю незабаром запропонували значний крок уперед — надання мобільних артилерійських ракетних систем Ніgh Моbіlіty Аrtіllеry Rосkеt Systеms, відомих як НІМАRS, які використовують супутникові ракети для завдання ударів на відстань до 50 миль.Подальші дебати відображали еволюцію мислення американців.Офіційні особи Пентагону чинили опір, не бажаючи витрачати обмежені запаси НІМАRS. Але у травні генерал Каволі відвідав Вашингтон і обґрунтував своє прохання, що зрештою переконало їх.Целеста Воллендер, тодішня заступниця міністра оборони з міжнародних справ безпеки, згадала: "Міллі завжди говорив: У вас є маленька російська армія, яка воює з великою російською армією, і вони воюють однаково, і українці ніколи не переможуть. Аргумент Каволі був, що з НІМАRS вони можуть воювати, як ми, і саме так вони почнуть перемагати росіян".У Білому домі радники та президент Байден зважували цей аргумент з побоюваннями, що тиск на росіян може лише змусити Путіна впасти в паніку і розширити війну. Коли генерали попросили НІМАRS, один з офіційних осіб згадував, що це було схоже на "стояти на лінії і думати: якщо зробиш крок уперед, чи не розпочнеться Третя світова війна?" І коли Білий дім зробив цей крок уперед, за словами офіційного джерела, Таsk Fоrсе Drаgоn став "повним тилом війни."Вісбаден здійснював нагляд за кожним ударом НІМАRS. Генерал Донаг'ю та його помічники перевіряли списки цілей українців і давали поради щодо розташування пускових установок і часу для ударів. Українці повинні були використовувати лише координати, надані американцями. Для запуску боєголовки оператори НІМАRS потребували спеціальної електронної картки, яку американці могли деактивувати в будь-який час.Удари НІМАRS, які призводили до 100 і більше загиблих чи поранених росіян, стали майже щотижневими. Російські війська залишалися збентеженими та розгубленими. Їхній моральний дух падав, а разом із ним і їхня воля до боротьби. І з ростом арсеналу НІМАRS з 8 до 38 одиниць та вдосконаленням українських операторів, за словами одного з американських посадовців, втрати зросли в п'ять разів."Ми стали маленькою частиною, може, не найкращою частиною, але маленькою частиною вашої системи," — пояснив генерал Забродський, додаючи: "Більшість країн робили це протягом 10, 20, 30 років. А ми були змушені зробити це за кілька тижнів."Разом партнери відточували вбивчу машину.Частина 2. Коли ви переможете Росію — ви станете частиною насПід час першої зустрічі Генерал Донаг'ю  показав Генералу Забродському кольорову карту, де сили НАТО та США позначені синім, російські сили — червоним, а українські сили — зеленим. Ця тонка символіка кольору. Зокрема коли генерал Забродський запитав, чому Україна позначена зеленим, а не синім,що ілюструє прагнення України бути повністю інтегрованою в Західний альянс, генерал Донаг'ю відповів: "Коли ви переможете Росію, ми зробимо вас синіми назавжди". Це мало глибоке значення. Йшлося не лише про військову стратегію, а й про ширший геополітичний зсув, який закріпить інтеграцію України в НАТО і Захід, якщо їм вдасться відкинути російські сили.Було три місяці з початку вторгнення, і карти розповідали таку історію війни:На півдні України українці зупинили наступ росіян на чорноморський суднобудівний центр у Миколаєві. Але росіяни контролювали Херсон, і корпус, що налічував близько 25 000 солдатів, окупував територію на захід від Дніпра. На сході росіяни були зупинені під Ізюмом, але вони утримували територію між Ізюмом і кордоном, зокрема стратегічно важливу долину річки Оскіл.Стратегія росіян змінилася з намагання скинути режим у Києві — безрезультатної спроби захопити столицю — до повільної стратегії придушення. Українці повинні були перейти в контрнаступ.Їхній головнокомандувач, генерал Залужний, разом з британцями підтримував найбільш амбіційний варіант — наступ з району Запоріжжя на південний схід до окупованого Мелітополя. Цей маневр, на їхню думку, мав би перервати сухопутні шляхи постачання російських сил до Криму.Генерал Донаг'ю  теоретично погоджувався. Однак, за словами його колег, він вважав, що наступ на Мелітополь був би неможливим, враховуючи стан українських військ і обмежену здатність коаліції постачати М777 без ослаблення боєздатності США. Щоб довести свою точку зору він під час військових ігор взяв на себе роль російського командира. Кожного разу, коли українці намагалися просуватися, генерал Донаг'ю знищував їх з переважною бойовою силою.Врешті-решт вони погодилися на двофазовий наступ, щоб заплутати російських командирів, які, за даними американської розвідки, вважали, що українці мають достатньо солдатів і техніки лише для одного наступу.Основною метою було повернути Херсон і убезпечити західний берег Дніпра, щоб запобігти просуванню російських сил до портового міста Одеса та створенню нової загрози для Києва.Генерал Донаг'ю  підтримував варіант другого фронту на сході, від Харківської області до долини річки Оскіл. Але українці замість цього запропонували менший відволікаючий маневр, щоб привернути російські сили на схід і полегшити наступ на Херсон.Це мало відбутись у перші числа вересня. Українці мали розпочати двотижневі артилерійські обстріли, щоб ослабити російські сили на півдні. Лише після цього, 18 вересня, вони мали перейти до наступу на Херсон.А якщо боєприпасів вистачить, вони планували перетнути Дніпро. Генерал Забродський згадує, як генерал Донаг'ю сказав: "Якщо ви хочете переправитися через річку і дістатися до кримського перешийка, тоді йдіть за планом".Це був план, поки він не змінився.Іноді пан Зеленський безпосередньо спілкувався з регіональними командирами, і після однієї такої розмови американці дізналися, що порядок ведення бойових дій змінився.Херсон тепер мав бути взятий швидше і першочергово — 29 серпня.Генерал Донаг'ю повідомив генералу Залужному, що для підготовки до Херсона потрібно більше часу; зміна планів, сказав він, ставить під загрозу контрнаступ і всю країну. Пізніше американці дізналися, що сталося:Пан Зеленський сподівався відвідати засідання Генеральної Асамблеї ООН у середині вересня. Демонстрація результатів на полі бою, на його думку, зміцнила б його позицію для отримання додаткової військової допомоги. Тому на останньому етапі змінили план — це стало передвісником фундаментальної невідповідності, яка дедалі більше впливала на хід війни.Наслідки були не такими, як планувалося.Росіяни відповіли, переміщаючи підкріплення зі сходу до Херсона. Тепер генерал Залужний зрозумів, що ослаблені російські сили на сході можуть дозволити українцям реалізувати те, що пропонував генерал Донаг'ю — дістатися до долини річки Оскіл. "Йдіть, йдіть, йдіть — у вас є шанс", — сказав генерал Донаг'ю українському командувачу на сході генералу Сирському, як пригадує один європейський офіційний представник.Російські війська розпалися навіть швидше, ніж передбачалося, залишивши своє спорядження під час втечі. Українське командування не очікувало, що їхні сили досягнуть західного берега Осколу, і коли це сталося, авторитет генерала Сирського в очах президента різко зріс.На півдні американська розвідка повідомила, що корпус на західному березі Дніпра має серйозні проблеми з їжею та боєприпасами.Українці вагалися. Генерал Донаг'ю благав польового командира, генерал-майора Андрія Ковальчука, рухатися вперед. Незабаром вищі керівники США, генерали Каволі та Міллі, підняли це питання у генерала Залужного.Але це також не спрацювало.Міністр оборони Великої Британії Бен Уоллес запитав у генерала Донаг'ю, що б він зробив, якби генерал Ковальчук був його підлеглим."Він уже був би звільнений", — відповів генерал Донаг'ю ."Я це вирішу", — сказав пан Уоллес. Британська армія мала значний вплив на Київ; на відміну від американців, вони розмістили невеликі групи офіцерів в Україні після вторгнення. Тепер міністр оборони скористався цим впливом і вимагав від українців звільнити командира.Мабуть, жоден клаптик української землі не був ціннішим для пана Путіна, ніж Крим. Оскільки українці повільно просувалися до Дніпра, сподіваючись переправитися через нього та рухатися до півострова, це породило те, що один з посадовців Пентагону назвав "основною напругою":Щоб дати російському президенту стимул для переговорів, пояснив офіційний представник, українці повинні були тиснути на Крим. Однак це, ймовірно, могло змусити Путіна задуматися про вчинення "чогось відчайдушного".Українці вже здійснювали тиск на землі. І адміністрація Байдена дозволила допомогти українцям розробити, виробляти та впроваджувати новий флот морських дронів для атак на Чорноморський флот Росії. (Американці надали українцям ранній прототип, призначений для протидії китайському морському нападу на Тайвань.) Спочатку ВМС дозволили передавати українцям точки інтересу щодо російських військових кораблів за межами територіальних вод Криму. У жовтні, з дозволом діяти всередині Криму, ЦРУ таємно почало підтримувати удари дронів по порту Севастополя.Того ж місяця американська розвідка перехопила розмову російського командувача військами в Україні, генерала Сергія Суровікіна, який справді розмірковував над тим, щоб зробити щось відчайдушне: використати тактичну ядерну зброю, щоб зупинити українців від переходу через Дніпро і прямування до Криму.До того моменту американські розвідувальні агентства оцінювали ймовірність використання Росією ядерної зброї в Україні на рівні 5–10 відсотків. Тепер вони сказали, що якщо лінії російських військ на південь зламаються, ймовірність сягатиме 50 відсотків.Ця основна напруга, здавалось, наближалася до свого піку.У Європі генерали Каволі та Донаг'ю благали бригадного генерала Олександра Тарнавського, який замінив генерала Ковальчука, просунути свої бригади вперед, розгромити корпус на західному березі Дніпра та захопити його спорядження.У Вашингтоні старші радники пана Байдена з тривогою озмірковували над протилежним — чи потрібно тиснути  на українців, щоб сповільнити їхній наступ.Момент, ймовірно, був найкращим шансом для українців завдати революційного удару по росіянах. Він також міг бути найкращим шансом для спалаху більш широкої війни.Зрештою, у своєрідній великій невизначеності, момент так і не настав.Щоб захистити свої відступаючі війська, російські командири залишали маленькі відділення солдатів. Генерал Донаг'ю порадив генералу Тарнавському знищити або обійти їх і зосередитись на основній меті — корпусі. Але щоразу, коли українці натрапляли на таке відділення, вони зупинялися, припускаючи, що на них чекає більша сила.Генерал Донаг'ю сказав йому, що супутникові знімки показали, що українські війська, за словами представників Пентагону, заблоковані лише одним або двома російськими танками. Але не маючи змоги побачити ці знімки, український командир вагався, остерігаючись відправити свої сили вперед.Щоб змусити українців рухатися, Таsk Fоrсе Drаgоn передав їм точки інтересу, а оператори М777 знищували танки за допомогою ракет Ехсаlіbur — часозатратні кроки, які повторювалися щоразу, коли українці натрапляли на російське відділення.Українці все ж таки відвоювали Херсон і очистили західний берег Дніпра. Але наступ зупинився на цьому етапі. Українці, у яких закінчувалися боєприпаси, не перейшли через Дніпро. Вони не просувалися до Криму, як сподівалися українці та як боялися росіяни.І поки росіяни втекли через річку, далі на захоплену територію, величезні машини рвали землю, прокладаючи довгі, глибокі траншеї на своєму шляху.Проте українці залишались у святковому настрої, і під час своєї наступної поїздки до Вісбадена генерал Забродський презентував генералу Донаг'ю "бойовий сувенір": тактичний жилет, що належав російському солдату, чиї товариші вже марширували на схід до місця, яке стане горнилом 2023 року — місця, яке називалося Бахмут.Частина 3. Найкращі планиПланування на 2023 рік розпочалося одразу, на тому етапі, коли, як тепер видно, панувала певна необґрунтована ейфорія.Україна контролювала західні береги річок Оскіл та Дніпро. В межах коаліції існувала загальна думка, що контрнаступ 2023 року стане останнім етапом війни: українці або здобудуть остаточну перемогу, або пану Путіну доведеться шукати мир."Ми виграємо всю цю війну", — сказав пан Зеленський членам коаліції, як пригадує старший американський чиновник.Для цього, як пояснив генерал Забродський, коли партнери зібрались у Вісбадені пізньої осені, генерал Залужний знову наполягав на тому, щоб основний наступ був спрямований на Мелітополь, щоб перекрити російські сили в Криму — те, що він вважав великою, але втраченою можливістю завдати ворогу нищівного удару ще у 2022 році.І знову деякі американські генерали виступали за обережність.У Пентагоні чиновники хвилювалися щодо своєї здатності забезпечити достатню кількість зброї для контрнаступу; можливо, українцям, перебуваючи у найсильнішій позиції, слід було подумати про укладення угоди. Коли голова Об'єднаного комітету начальників штабів генерал Міллі висловив таку ідею у промові, багато прихильників України (включаючи республіканців у Конгресі, які тоді майже одноголосно підтримували війну) звинуватили його в потуранні.У Вісбадені, під час приватних розмов з генералом Забродським та британцями, генерал Донаг'ю вказував на російські окопи, які вони рили для захисту півдня. Він також звертав увагу на повільний наступ українців до Дніпра всього за кілька тижнів до цього. "Вони риють окопи, хлопці, — сказав він їм. — Як ви плануєте перетнути це?"Замість цього, як згадує генерал Забродський та європейський чиновник, він запропонував паузу: якщо українці витратять наступний рік, якщо не більше, на створення нових бригад та їхнє навчання, то вони будуть значно краще готові для наступу на Мелітополь.Британці, своєю чергою, аргументували, якщо українці все ж підуть в наступ, коаліція повинна їх підтримати. Вони не повинні бути такими ж хорошими, як британці та американці, казав генерал Каволі, вони просто повинні бути кращими за росіян.Але паузи не буде. Генерал Забродський сказав генералу Залужному: "Донаг’ю правий". Але він також визнав, що "ніхто не любив рекомендацій Донаг’ю окрім мене".До того ж, генерал Донаг'ю вже був на виході.Розгортання 18-ї повітряно-десантної дивізії було тимчасовим. Тепер у Вісбадені з'явиться постійна організація — Група безпекової допомоги—Україна, позивний Еребус — уособлення темряви у грецькій міфології.Того осіннього дня, коли завершилася планувальна сесія і їхній час разом, генерал Донаг'ю провів генерала Забродського до аеродрому Клей-Касерне. Там він вручив йому декоративний щит — емблему 18-ї повітряно-десантної дивізії з дракончиком, оточеним п'ятьма зірками.Західна зірка представляла Вісбаден, трохи на схід — аеропорт Ряшів-Ясьонка. Інші зірки символізували Київ, Херсон і Харків — для генерала Залужного та командувачів на південь і схід.А під зірками — "Дякуємо"."Я запитав його: Чому ти дякуєш мені? — згадує генерал Забродський. — Я повинен сказати дякую"Генерал Донаг'ю пояснив, що українці — це ті, хто воює і гине, випробовує американське обладнання та тактику і ділиться отриманими уроками. "Завдяки вам, — сказав він, — ми створили все це, чого ніколи не змогли б".Кричачи через вітер і шум аеродрому, вони продовжували сперечатися, хто з них заслуговує більше на подяку. Потім вони потиснули один одному руки, і генерал Забродський зник у літаку С-130."Новий хлопець у кімнаті" — це був генерал-лейтенант Антоніо А. Агутто-молодший. Він був командувачем іншого типу, з іншою місією.Генерал Донаг'ю був ризикованим лідером. Генерал Агутто здобув репутацію людини, яка вирізняється обережністю та майстерністю у навчанні й великих операціях. Після захоплення Криму у 2014 році адміністрація Обами розширила програму навчання українців, зокрема на базі на заході країни; генерал Агутто курував цю програму. У Вісбадені його головним завданням стала підготовка нових бригад. "Вам потрібно підготувати їх до бою", — сказав йому міністр оборони Ллойд Остін.Це означало більшу автономію для українців і перерозподіл відносин: спочатку Вісбаден докладав чимало зусиль, щоб здобути довіру українців. Тепер українці просили довіри від Вісбадена.Невдовзі з'явилася можливість.Українська розвідка виявила саморобний російський казармений блок в окупованій Макіївці. "Довіртеся нам у цьому", — сказав генерал Забродський генералу Агутто. Американець погодився, і, як пригадує український командувач, "ми здійснили повний процес таргетування абсолютно самостійно". Роль Вісбадена полягала в наданні лише координат.У цій новій фазі партнерства американські та українські офіцери все ще зустрічалися щодня для визначення пріоритетів, які центр злиття перетворював на точки інтересу. Але тепер українські командири мали більшу свободу дій, використовуючи НІМАRS для ударів по додаткових цілях, отриманих завдяки їхній власній розвідці — якщо це відповідало узгодженим пріоритетам."Ми відступимо і будемо спостерігати, слідкуючи за вами, щоб переконатися, що ви не робите нічого безрозсудного", — сказав генерал Агутто українцям. "Основна мета, — додав він, — це дати вам змогу діяти самостійно в якийсь момент".Відгукуючись на події 2022 року, військові ігри січня 2023 року призвели до двоетапного плану.Другорядний наступ, який мав бути здійснений силами генерала Сирського на сході, зосереджувався на Бахмуті — де бої тривали кілька місяців — з відволікаючим маневром у бік Луганської області, території, анексованої Путіним у 2022 році. Такий маневр, як вважалося, мав прив’язати російські сили на сході та сприяти основній меті — наступу на Мелітополь, де російські укріплення вже починали гнити й руйнуватися під впливом зимових холодів і дощів.Але проблеми іншого роду вже почали поступово нищити новий план.Хоча генерал Залужний і був Головнокомандувачем ЗСУ, його позиція все більше ускладнювалася через конкуренцію з генералом Сирським. За словами українських чиновників, суперництво виникло після того, як у 2021 році президент Зеленський вирішив підвищити генерала Залужного, перемістивши його на посаду замість колишнього керівника — генерала Сирського. Суперництво загострилося після вторгнення, коли командири змагалися за обмежену кількість батарей НІМАRS. Генерал Сирський народився в Росії та служив у її армії. До того як почав працювати над удосконаленням української мови, зазвичай він говорив російською на нарадах. Генерал Залужний іноді зневажливо називав його "тим російським генералом".Американці знали, що генерал Сирський незадоволений тим, що йому відводиться роль допоміжного командувача у контрнаступі. Коли генерал Агутто зателефонував, щоб упевнитися, що він зрозумів план, Сирський відповів: "Я не згоден, але маю свої накази".Контрнаступ мав початися 1 травня. Між тим українці витратили місяці на тренування. Генерал Сирський надав би чотири бригади, що пройшли бойове хрещення — кожна з яких налічувала від 3000 до 5000 солдатів — для навчання в Європі. До них приєднаються чотири нові бригади рекрутів.Але генерал Сирський мав інші плани.У Бахмуті росіяни розміщували і втрачали величезні сили. Генерал Сирський побачив можливість оточити їх і спровокувати розкол у їхніх лавах. "Візьміть усіх новобранців" для Мелітополя, — сказав він генералу Агутто, за словами американських офіційних осіб. І коли Зеленський став на його бік, незважаючи на протести як власного головнокомандувача, так і американців, важлива складова контрнаступу була фактично зірвана.Тепер українці відправили б лише чотири недосвідчені бригади за кордон для тренувань. (Вони готували ще вісім всередині України). Крім того, нові рекрути були переважно літніми — в основному їм було 40-50 років. Коли вони приїхали до Європи, як згадує старший американський чиновник, "ми все думали, що це не дуже добре".Вік призову в Україні був 27 років. Генерал Каволі, підвищений до посади верховного союзного командувача для Європи, закликав генерала Залужного "ввести своїх 18-річних у гру". Але американці зрозуміли, що ані президент, ані генерал не зважаться на таке політично чутливе рішення.Аналогічна динаміка мала місце і на американській стороні.Минулого року росіяни не дуже розумно розмістили командні пункти, склади боєприпасів і логістичні центри в радіусі 50 миль від лінії фронту. Але нова розвідка показала, що росіяни тепер перенесли критичні об'єкти за межі досяжності НІМАRS. Тому генерали Каволі і Агутто рекомендували наступний крок — передати українцям тактичні ракетні системи армії (АТАСМS) — ракети, які можуть досягати 190 миль, щоб ускладнити росіянам можливість допомагати в обороні Мелітополя.АТАСМS стали особливо болючою темою для адміністрації Байдена. Російський військовий керівник, генерал Герасимов, опосередковано згадував про них ще у травні, коли попереджав генерала Міллі, що будь-яка ракета, яка долає 190 миль, порушить "червону лінію". Також виникло питання про постачання: Пентагон вже попереджав, що не матиме достатньо АТАСМS, якщо США доведеться воювати самостійно.Повідомлення було чітким: перестаньте просити АТАСМS.Основні припущення були перевернуті. Тим не менш, американці бачили шлях до перемоги, хоч і він став все вужчим. Ключовим моментом для досягнення цього було почати контрнаступ згідно з планом, 1 травня, до того, як росіяни відремонтують свої укріплення і перекинуть більше військ для підкріплення Мелітополя.Але критична дата пройшла. Деякі обіцяні постачання боєприпасів та обладнання були затримані, і, незважаючи на запевнення генерала Агутто, що наявних запасів достатньо для початку, українці не наважилися розпочати, поки не отримають все.У якийсь момент, коли напруга зростала, генерал Каволі звернувся до генерала Забродського і сказав: "Міша, я люблю вашу країну. Але якщо ви не зробите це, ви програєте війну"."Моя відповідь була: Я розумію, що ви говорите, Крістофер. Але, будь ласка, зрозумійте мене. Я не головнокомандувач. І я не президент України", — згадував генерал Забродський, додаючи: "Мабуть, я мав би плакати так само, як і він".У Пентагоні почали відчувати, що між союзниками виникають серйозні тріщини. Генерал Забродський згадував, як генерал Міллі запитав: "Скажіть мені правду. Ви змінили план?""Ні, ні, ні, —  відповів він. — Ми не змінили план і не будемо цього робити."Коли він вимовив ці слова, він дійсно вірив, що каже правду.Наприкінці травня розвідка показала, що росіяни швидко формують нові бригади. Українці не мали всього, чого хотіли, але мали те, що, на їхню думку, їм було потрібно. Тепер їм доведеться діяти.Генерал Залужний виклав остаточний план на засіданні Ставки — урядового органу, що займається військовими питаннями. Генерал Тарнавський отримав 12 бригад і більшу частину боєприпасів для основного наступу на Мелітополь. Командувач морської піхоти, генерал-лейтенант Юрій Содоль, мав зробити маневр у напрямку Маріуполя, зруйнованого портового міста, яке було захоплено росіянами після виснажливої облоги рік тому. Генерал Сирський очолив підтримуючий наступ на сході навколо Бахмута, нещодавно втраченого після місяців окопної війни.Тоді виступив генерал Сирський. За словами українських чиновників, генерал заявив, що хоче відійти від плану і здійснити повномасштабну атаку, щоб вигнати росіян з Бахмута. Потім він планував просунутися на схід до Луганської області. Для цього йому, звісно, були потрібні додаткові люди та боєприпаси.Американцям не повідомили результат засідання. Але незабаром розвідка США помітила переміщення українських військ та боєприпасів у напрямках, що не відповідали узгодженому плану.Невдовзі після цього, на терміновій зустрічі на польському кордоні, генерал Залужний визнав перед генералами Каволі та Агутто, що українці насправді вирішили здійснити наступи одночасно в трьох напрямках."Це не план!" — вигукнув генерал Каволі.Що сталося за словами українських чиновників: після засідання Ставки, президент Зеленський наказав розподілити боєприпаси коаліції порівну між генералом Сирським і генералом Тарнавським. Генерал Сирський також отримав п’ять з новонавчених бригад, залишаючи сім для боротьби за Мелітополь."Це було як спостерігати за загибеллю наступу на Мелітополь ще до того, як він був розпочатий", — зазначив один з українських посадовців.Після п’ятнадцяти місяців війни все дійшло до цього критичного моменту."Ми повинні були відійти", — сказав старший американський чиновник.Але вони не пішли."Ці рішення, що стосуються життя і смерті і того, яку територію ви цінуєте більше, а яку менше, — це фундаментально суверенні рішення, — пояснив високопосадовець адміністрації Байдена. — Все, що ми могли зробити, це дати їм пораду".Лідер штурму Маріуполя, генерал Содоль, охоче приймав поради від генерала Агутто. Ця співпраця принесла один з найбільших успіхів контрнаступу: після того, як американська розвідка виявила слабке місце в російських лініях, війська генерала Содоля, використовуючи координати з Вісбадена, відвоювали село Старомайорське та майже вісім квадратних миль території.Для українців ця перемога поставила питання: чи може боротьба за Маріуполь бути більш перспективною, ніж наступ на Мелітополь? Але атака застопорилася через брак людських ресурсів.Проблема була чітко позначена на карті бойових дій в офісі генерала Агутто: наступ генерала Сирського на Бахмут виснажував українську армію.Генерал Агутто закликав його направити бригади та боєприпаси на південь для наступу на Мелітополь. Але генерал Сирський, за словами американських та українських офіційних осіб, не змінив свого рішення. Він не змінив своєї позиції навіть після того, як Євгеній Пригожин, чиї найманці з ПВК Вагнера допомогли росіянам захопити Бахмут, повстав проти військового керівництва Путіна та відправив свої сили в бік Москви.Розвідка США оцінювала, що заколот може підірвати бойовий дух і єдність росіян; перехоплені повідомлення показали, що російські командири були здивовані тим, що українці не тиснуть сильніше на слабо захищений Мелітополь, сказав один з американських розвідників.Але для генерала Сирського повстання було підтвердженням його стратегії — розпалювати розбрат серед росіян, затягуючи їх у Бахмут. Надсилати частину своїх сил на південь означало б підривати це. "Я був правий, Агутто, ти був не правий", — згадує один з американських офіційних осіб слова генерала Сирського, який додав: "Ми досягнемо Луганська".Президент Зеленський охарактеризував Бахмут як "фортецю нашого морального духу". Врешті-решт, це стало кривавою демонстрацією тяжкої ситуації українців, яких було значно менше.Хоча оцінки втрат варіюються, немає сумнівів, що російські втрати — в десятках тисяч — значно перевищували українські. Однак генерал Сирський так і не відвоював Бахмут і не просунувся до Луганська. А поки росіяни відновлювали свої бригади і продовжували боротися на сході, українці не мали такого джерела нових призовників. (Пригожин відвів свої війська назад, так і не дійшовши до Москви, а два місяці по тому він загинув у авіакатастрофі, яку американська розвідка вважала результатом замаху, ймовірно, організованого Кремлем.)Що залишалося — це Мелітополь.Основною перевагою машини Вісбадена була швидкість — скорочення часу від точки інтересу до українського удару. Але ця перевага, а разом з нею й наступ на Мелітополь, була підірвана зміною у тому, як український командувач на тому напрямку використовував ці точки інтересу. Він мав значно менше боєприпасів, ніж планувалося; замість того, щоб просто відкрити вогонь, він тепер спочатку використовував дрони для підтвердження розвідданих.Цей виснажливий процес, підсилений також обережністю і дефіцитом довіри, досяг свого апогею, коли, після тижнів повільного руху через мінні поля і обстріли з гелікоптерів, українські війська підійшли до захопленого села Роботине.Американські офіційні особи розповідали про подальшу битву. Українці сильно обстрілювали росіян артилерією; американська розвідка вказала, що вони відступають."Займіть землю зараз!" — сказав генерал Агутто генералу Тарнавському.Але українці помітили групу росіян на вершині пагорба.У Вісбадені супутникові знімки показали те, що виглядало як російський взвод, від 20 до 50 солдатів — для генерала Агутто це не було достатньою підставою для затримки наступу.Однак генерал Тарнавський не захотів рухатися, поки загроза не буде ліквідована. Тож Вісбаден надіслав координати росіян і порадив одночасно відкривати вогонь і просуватися вперед.Натомість, щоб підтвердити розвіддані, генерал Тарнавський запустив дрони для розвідки над пагорбом.Це зайняло час. Лише після цього він віддав наказ своїм підрозділам відкрити вогонь.А після удару він знову надіслав дрони, щоб підтвердити, що пагорб справді чистий. Потім він наказав своїм силам зайти в Роботине, яке вони захопили 28 серпня.Це взаємне підтвердження коштувало від 24 до 48 годин, оцінили офіцери. І за цей час на південь від Роботиного росіяни почали будувати нові бар'єри, закладати міни та надсилати підкріплення, щоб зупинити український наступ. "Ситуація змінилася кардинально", — сказав генерал Забродський.Фрустрація і напруга між терміновістю місії та реальністю на місці чітко відображаються в цьому уривку. Наполягання генерала Агутто продовжувати наступ у поєднанні з обережним підходом генерала Тарнавського підкреслює складний баланс між швидкими діями та необхідністю ретельної перевірки під час бою. Ситуація зі взводом на пагорбі показує, як невеликі тактичні затримки — наприклад, очікування підтвердження за допомогою дронів або ротація підрозділів — можуть мати непропорційно великі наслідки в умовах високої напруги на полі бою.Розчарування американців через цю затримку, підкреслене коментарем про те, як "чортів взвод зупинив контрнаступ", підкреслює важливість підтримки темпу у таких нестабільних і швидкоплинних умовах конфлікту. Здається, дрібне рішення — чи атакувати негайно, чи чекати на додаткову перевірку — може змінити хід більшої стратегії. Це показує, як навіть невеликий, добре розташований підрозділ може порушити плани, що включають набагато більші сили, уповільнивши більшу мету й витративши дорогоцінний час, поки росіяни адаптуються та укріплюють свої позиції.У більш широкому сенсі, цей момент відображає труднощі, з якими стикаються військові операції, де необхідно досягти швидкості, зберігаючи точність, а також керувати непередбачуваністю бойових рішень на полі бою.Українці не змогли досягти Мелітополя. Їм довелося скоротити свої амбіції. Тепер їхньою метою стало маленьке окуповане місто Токмак, розташоване приблизно на півдорозі до Мелітополя, поруч із критичними залізничними лініями та дорогами.Генерал Агутто надав українцям більшу автономію. Але тепер він розробив детальний артилерійський план —  Операцію "Роллінг Тандер", — у якому, за словами американських та українських офіційних осіб, прописував куди саме українці повинні стріляти, чим і в якому порядку. Однак генерал Тарнавський заперечив проти деяких цілей, наполягав на використанні дронів для перевірки точок інтересу, і Операція "Роллінг Тандер" припинила свій хід.У зв'язку з тим, що спроби зберегти контрнаступ зазнали невдачі, Білий дім санкціонував секретний транспорт невеликої кількості касетних боєприпасів з дальністю близько 100 миль, і генерал Агутто разом із генералом Забродським розробили операцію проти російських атакувальних вертольотів, що загрожували силам генерала Тарнавського. Щонайменше 10 вертольотів було знищено, і росіяни відвели всю свою авіацію до Криму або на материк. Однак українці все одно не змогли просунутися вперед.Остання рекомендація американців полягала в тому, щоб генерал Сирський взяв на себе бойові дії за Токмак. Це було відхилено. Потім вони запропонували, щоб генерал Содоль надіслав своїх морпіхів до Роботиного та прорвав російську лінію. Однак генерал Залужний наказав відправити морпіхів до Херсона, щоб відкрити новий фронт в операції, яку американці вважали приреченою на невдачу — спробі перейти через Дніпро і просуватися до Криму. Морпіхи переправилися через річку на початку листопада, але вичерпали свої сили та боєприпаси. Контрнаступ мав стати вирішальним ударом. Натомість він закінчився ганебно.Генерал Сирський відмовився відповідати на питання щодо своїх взаємодій з американськими генералами, але прес-секретар Збройних Сил України заявив: "Ми сподіваємося, що настане час, і після перемоги України українські та американські генерали, яких ви згадали, можливо, спільно розповідатимуть нам про їхні робочі та дружні переговори під час боротьби з російською агресією".Андрій Єрмак, керівник Офісу президента України і, ймовірно, друга найбільш впливова особа в країні, заявив виданню Тhе Тіmеs, що контрнаступ був "переважно згладжений" політичною "невизначеністю" союзників і "постійними" затримками у поставках зброї.Але для іншого високопосадовця з України "справжньою причиною нашої невдачі було те, що для виконання плану було призначено недостатню кількість сил".У будь-якому разі, для партнерів катастрофічний результат контрнаступу залишив після себе образу з обох сторін. "Важливі стосунки були збережені," — сказала пані Уолландер, представник Пентагону. — Але це вже не було тим натхненним і довірливим братерством 2022 року та початку 2023-го."Частина 4. Порушення довіри та кордонівНапередодні Різдва пан Зеленський проїхав через ворота Вісбадена під час свого першого візиту в секретний центр партнерства.При вході в аудиторію Тоні Баса, його проводили повз трофеї спільної боротьби — перекручені уламки російських транспортних засобів, ракет і літаків. Коли він піднявся на галерею над колишнім баскетбольним майданчиком — як це робив генерал Забродський в перший день 2022 року — офіцери, що працювали внизу, вибухнули аплодисментами.Однак президент не приїхав до Вісбадена для святкування. У тіні невдалого контрнаступу, з наближенням третьої важкої зимової кампанії, передвісники лише ставали темнішими. Щоб використати свою нову перевагу, росіяни масово відправляли війська на Схід. У США пан Трамп, скептик щодо України, переживав політичне відродження; деякі республіканці в Конгресі вже починали обурюватися через фінансування.Рік тому коаліція говорила про перемогу. Але, коли 2024 рік настав і тривав, адміністрація Байдена змушена була знову і знову переходити свої власні червоні лінії, щоб просто тримати українців на плаву.Але спочатку було нагальне питання у Вісбадені: генерали Каволі та Агутто пояснили, що не бачать реального шляху до відновлення значних територій у 2024 році. Коаліція просто не могла надати все необхідне обладнання для великого контрнаступу. Також українці не могли створити армію достатнього розміру, щоб провести його.Українці повинні були знизити свої очікування, зосередившись на досяжних цілях, щоб залишатись у боротьбі, поки будуватимуть бойову потужність для можливого контрнаступу в 2025 році: їм потрібно було звести оборонні лінії на сході, щоб не дати росіянам захопити ще більші території. Також необхідно було відновити існуючі бригади та сформувати нові, які коаліція допоможе тренувати і оснащувати.Пан Зеленський висловив свою підтримку.Однак американці знали, що він зробив це неохоче. Знову і знову пан Зеленський давав зрозуміти, що йому потрібно і хочеться великої перемоги, щоб підняти моральний дух вдома і зміцнити підтримку Заходу.Лише кілька тижнів тому президент наказав генералу Залужному відкинути росіян до кордонів України 1991 року до осені 2024 року. Генерал шокував американців, представивши план, який вимагав п’яти мільйонів снарядів і одного мільйона дронів. На що генерал Каволі відповів, володіючи російською: “Откуда?!”Через кілька тижнів, на зустрічі в Києві, український головнокомандувач замкнув генерала Каволі на кухні Міністерства оборони і, з лютим використанням вейпа, зробив останню безнадійну спробу. "Він був між двох вогнів: перший — президент, другий — партнери", — сказав один з його помічників.Як компроміс, американці тепер запропонували пану Зеленському те, що вони вважали б заявленою перемогою — авіаудар, за допомогою далекобійних ракет і дронів, щоб змусити росіян вивести свою військову інфраструктуру з Криму до Росії. Операція отримала кодову назву “Лунний Грім”.До цього часу українці, за допомогою ЦРУ та ВМС США і Великої Британії, використовували морські дрони разом з британськими ракетами Stоrm Shаdоw і французькими SСАLР для ударів по Чорноморському флоту. Вісбаден надавав розвіддані.Але для проведення ширшої кампанії проти Криму українці потребували набагато більше ракет. Їм були потрібні сотні АТАСМS.У Пентагоні старі перестороги ще не зникли. Але після того, як генерал Агутто доповів пану Остіну про все, чого можна досягти за допомогою "Лунного Грому", один із помічників згадує, як він сказав: "Окей, тут є справді переконлива стратегічна мета. Це не просто про завдавання ударів".Пан Зеленський отримає свої довгоочікувані АТАСМS. Проте, за словами однієї американської офіційної особи, "ми знали, що в глибині душі він все ще хоче зробити щось інше, щось більше."Генерал Забродський перебував у командному центрі Вісбадена наприкінці січня, коли отримав термінове повідомлення і вийшов на вулицю.Повернувшись, блідий як привид, він повів генерала Агутто на балкон і, запаливши Luсky Strіkе, сказав йому, що боротьба за керівництво в Україні досягла своєї кульмінації: генерала Залужного звільняють. Ставки були на його конкурента, генерала Сирського, як на наступного керівника.Американці не були здивовані; вони вже чули багато чуток про невдоволення президента. Українці пояснювали це політикою, страхом, що популярний генерал Залужний може кинути виклик пану Зеленському на президентських виборах. Також була зустріч у Ставці, на якій президент фактично підкосив генерала Залужного, і подальше рішення генерала опублікувати статтю в Тhе Есоnоmіst, де він заявляв, що війна зайшла в глухий кут, а українці потребують технологічного прориву. Це все відбувалося, коли його президент закликав до повної перемоги."Генерал Залужний, — сказав один з американських офіційних осіб, — був мертвий чоловік, що йде".Призначення генерала Сирського принесло змішане полегшення. Американці вважали, що тепер у них буде партнер, який матиме довіру та вухо президента; вони сподівалися, що процес ухвалення рішень стане більш послідовним.Генерал Сирський також був відомою фігурою.Частина цієї відомості, звісно, була пов'язана з пам'яттю 2023 року, шрамом Бахмута — тим, як іноді генерал ігнорував їхні рекомендації, навіть намагався підривати їх. Тим не менше, колеги кажуть, що генерали Каволі та Агутто відчували, що розуміють його особливості; принаймні він їх вислуховував, і на відміну від деяких командирів, він цінував і зазвичай довіряв інформації, яку вони надавали.Для генерала Забродського ж зміна була особистим ударом і стратегічною невизначеністю. Він вважав генерала Залужного другом і відмовився від свого парламентського місця, щоб стати його заступником з планів і операцій. (Невдовзі його вивели з цієї посади та з ролі у Вісбадені. Коли генерал Агутто дізнався про це, він зателефонував і запросив до свого будинку на пляжі в Північній Кароліні —  генерали могли б поплавати на човні. "Може, в наступному житті," — відповів генерал Забродський).А зміна охорони відбулася в особливо невизначений момент для партнерства: підштовхувані паном Трампом, республіканці в Конгресі затримували 61 мільярд доларів на нову військову допомогу. Під час бою за Мелітополь командувач наполягав на використанні дронів для верифікації кожної точки інтересу. Тепер, з набагато меншим запасом ракет і снарядів, командири на фронті прийняли той самий протокол. Вісбаден все ще виробляв точки інтересу, але українці ледь їх використовували."Нам це зараз не потрібно", — сказав генерал Забродський американцям.Червоні лінії продовжували рухатися.Були АТАСМS, які таємно прибули на початку весни, щоб росіяни не зрозуміли, що Україна тепер може завдати ударів по Криму.І були малі команди експертів. Кілька місяців тому генералу Агутто дозволили відправити невелику групу, близько дюжини офіцерів, до Києва, послабивши заборону на перебування американських військових на українській землі. Щоб не викликати спогадів про американських військових радників, відправлених до Південного В'єтнаму в процесі ескалації війни, їх називали "експертами з певних питань". Після зміни українського керівництва, щоб побудувати довіру і координацію, адміністрація більше ніж потроїла кількість офіцерів у Києві — до близько тридцяти; тепер їх вже можна було прямо називати радниками, хоча вони й залишались обмеженими Київською областю.Однак, мабуть, найскладнішою червоною лінією був російський кордон. Незабаром і ця лінія також була переглянута.У квітні, після довгого затору з фінансуванням, були розв'язані питання, і 180 додаткових АТАСМS, десятки броньованих машин і 85 000 снарядів калібру 155 міліметрів почали надходити з Польщі.Але розвідка коаліції виявила інший рух: компоненти нової російської формації, 44-го армійського корпусу, рухались до Білгорода, на північ від українського кордону. Росіяни, бачачи обмежену можливість, поки українці чекали на американську допомогу, готувалися відкрити новий фронт на півночі України.Українці вважали, що росіяни сподіваються досягти важливого шляху навколо Харкова, що дозволить їм обстрілювати місто, друге за величиною в країні, артилерійським вогнем, загрожуючи життю понад мільйона людей.Російський наступ виявив основну асиметрію: росіяни могли підтримувати свої війська артилерією прямо через кордон, тоді як українці не могли відповісти, використовуючи американське обладнання або розвідку.Але разом із небезпекою з'являлася можливість. Росіяни були спокійні щодо безпеки, вважаючи, що американці ніколи не дозволять українцям стріляти по території Росії. Цілі підрозділи з їхнім спорядженням сиділи незахищеними, в основному без оборони, на відкритих полях.Українці попросили дозволу використовувати американську зброю на території Росії. Більше того, генерали Каволі та Агутто запропонували, щоб Вісбаден допомагав коригувати ці удари, як це робилося по Україні та в Криму — надаючи точки інтересу та точні координати.Білий дім ще обговорював ці питання, коли 10 травня росіяни здійснили атаку.Це стало моментом, коли адміністрація Байдена змінила правила гри. Генералам Каволі та Агутто було поставлено завдання створити "операційну зону" — територію на російській землі, де українці могли б використовувати американську зброю, а Вісбаден міг би підтримувати їхні удари.Спочатку вони пропонували розширену зону, щоб охопити ще одну загрозу: бомби-глайдери (КАБи, - ред.) — примітивні радянські бомби, перетворені на високоточну зброю з крилами та хвостами — тероризували Харків. Зона, що простягалася на 190 миль, дозволила б українцям використовувати нові АТАСМS для ударів по полям з бомбами-глайдерами та іншим цілям глибоко в Росії. Але пан Остін розцінив це як відхилення від місії: він не хотів відволікати АТАСМS від операції Lunаr Наіl.Натомість генералам було наказано підготувати два варіанти: один, що простягався на близько 50 миль у Росію, стандартна дальність НІМАRS, і один майже вдвічі глибший. Зрештою, проти рекомендацій генералів, пан Байден і його радники вибрали найобмеженіший варіант — але для захисту Сум і Харкова він йшов уздовж більшої частини північного кордону країни, охоплюючи територію, що була майже такою ж за розміром, як штат Нью-Джерсі. Також було дозволено, щоб ЦРУ направило офіцерів до Харківської області для допомоги українським колегам у проведенні операцій в межах цієї зони.Зона запрацювала наприкінці травня. Росіяни були непідготовлені: за допомогою точок інтересу та координат від Вісбадена, а також власної розвідки українців, удари НІМАRS по операційній зоні допомогли захистити Харків. Росіяни зазнали одні з найбільших втрат за всю війну.Немислиме стало реальністю. Сполучені Штати тепер стали частиною вбивства російських солдатів на суверенній російській території.Літо 2024 року: армії України на півночі та сході були на межі. Проте генерал Сирський продовжував говорити американцям: "Мені потрібна перемога".Передбаченням цього став випадок у березні, коли американці виявили, що українська військова розвідка, ГУР, таємно планувала наземну операцію на південний захід Росії. Керівник осередку ЦРУ в Києві стикнувся з командувачем ГУР, генералом Кирилом Будановим: якщо він перейде кордон з Росією, то зробить це без підтримки американських зброї або розвідки. Він це зробив, але був змушений відступити.У такі моменти чиновники адміністрації Байдена жартували, що вони більше знають про те, що планують росіяни, шпигуючи за ними, ніж про те, що планують їхні українські партнери.Але для українців "не питати, не говорити" було "краще, ніж питати і зупиняти", пояснив генерал-лейтенант Валерій Кондратюк, колишній командувач військової розвідки України. Він додав: "Ми союзники, але у нас різні цілі. Ми захищаємо нашу країну, а ви захищаєте свої фантомні страхи з часів холодної війни".В серпні у Вісбадені закінчувався термін перебування генерала Агутто. Він залишив посаду 9 серпня. Того ж дня українці залишили загадкове посилання на щось, що відбувалося на півночі.10 серпня керівник осередку ЦРУ також покинув свою посаду і поїхав до головного офісу. В результаті змін в командуванні генерал Сирський зробив свій крок — відправив війська через південно-західний російський кордон, до Курська.Для американців ця інтервенція стала значним порушенням довіри. Справа була не лише в тому, що українці знову тримали їх у темряві; вони таємно перетнули взаємно погоджену лінію, взявши коаліційне обладнання і потрапивши на російську територію в межах операційної зони, порушуючи правила, встановлені під час її створення.Зона була створена для того, щоб запобігти гуманітарній катастрофі в Харкові, а не для того, щоб українці могли використати її для захоплення російської землі. "Це було не просто майже шантаж, а саме шантаж", — сказав один зі старших офіційних осіб Пентагону.Американці могли б скасувати операційну зону. Але вони знали, що це, як пояснив один з адміністративних чиновників, "може призвести до катастрофи": українські солдати у Курську загинули б, залишившись без ракет НІМАRS і без підтримки розвідки США.Курськ, як зрозуміли американці, був тією перемогою, на яку президент Зеленський натякав від самого початку. Це також було свідченням його розрахунків: він все ще говорив про повну перемогу. Але одна з цілей операції, як він пояснив американцям, полягала в тому, щоб захопити і утримувати російську землю, яку можна буде обміняти на українську землю під час майбутніх переговорів.Провокаційні операції, які раніше були заборонені, тепер дозволялись.До того як генерал Забродський був відсторонений, він та генерал Агутто вибрали цілі для операції Lunаr Наіl. Кампанія вимагала рівня координації, не баченої від часів генерала Донаг'ю. Американські та британські офіцери курували практично кожен аспект кожного удару, починаючи від визначення координат і закінчуючи розрахунками траєкторій ракет.Однією з приблизно 100 цілей у Криму була найважливіша — Керченський міст, що з’єднує півострів з російським материком. Путін вважав міст потужним фізичним доказом зв'язку Криму з Росією. Зруйнування цього символу президента Росії стало одержимістю президента України.Це також була червона лінія для Сполучених Штатів. У 2022 році адміністрація Байдена заборонила допомагати українцям націлюватися на цей міст; навіть підходи з кримського боку мали вважатися суверенною російською територією. (Українські розвідслужби намагалися атакувати його самостійно, завдавши певних пошкоджень.)Але після того, як партнери погодили Lunаr Наіl, Білий дім дозволив військовим і ЦРУ таємно працювати з українцями та британцями над планом атаки на міст: АТАСМS мали ослабити вразливі точки на мосту, а морські дрони — підірвати їх біля стійок.Однак поки готувались дрони, росіяни посилили оборону навколо стійок.Українці запропонували атакувати лише АТАСМS. Генерали Каволі та Агутто заперечили: АТАСМS самі не зроблять справу, українці мали б почекати поки дрони будуть готові, або скасувати удар.Зрештою, американці відступили, і в середині серпня, з невеликою допомогою від Вісбадена, українці випустили залп АТАСМS по мосту. Він не обрушився; удар залишив деякі "ямки", які росіяни відремонтували, — сказав один із американських офіційних осіб, додавши: "Іноді їм потрібно спробувати і зазнати невдачі, щоб побачити, що ми праві".Епізод з Керченським мостом, незважаючи на це, показав значний успіх співпраці в межах Lunаr Наіl. Російські військові кораблі, літаки, командні пункти, склади озброєнь і ремонтні бази були знищені або переміщені на материкову частину Росії, щоб уникнути ударів.Для адміністрації Байдена невдача в атаці на Керченський міст, разом з нестачею АТАСМS, підкреслила важливість допомоги українцям у використанні їхнього флоту довгострокових ударних дронів. Основним викликом було ухилення від російських протиповітряних оборонних систем і точне визначення цілей.Довготривала політика забороняла ЦРУ надавати розвіддані щодо цілей на російській території. Тому адміністрація дозволяла ЦРУ подавати запити на "винятки", тобто дозволи, які дозволяли розвідці допомагати в ударах по території Росії для досягнення конкретних цілей.Розвідка виявила величезний склад боєприпасів у містечку Торопець, розташованому приблизно за 290 миль на північ від українського кордону, який постачав зброю російським військам на Харківщині та Курщині. Адміністрація схвалила цей виняток. Торопець став тестом для концепції.Офіцери ЦРУ поділились розвідкою щодо боєприпасів на складі та їхніх уразливих точок, а також російських оборонних систем на шляху до Торопця. Вони розрахували, скільки дронів знадобиться для операції, та побудували їхні складні траєкторії.18 вересня великий рій дронів вдарив по складу боєприпасів. Вибух, такої сили, що нагадував маленький землетрус, відкрив кратер шириною з американський футбольний стадіон. Відео показали величезні кулі полум'я та стовпи диму, що підіймались над озером.Як і з операцією на Керченському мосту, співпраця у сфері дронів вказувала на стратегічну дисонансність.Американці пропонували зосередити удари дронів на стратегічно важливих військових цілях — це була та сама аргументація, яку вони безуспішно наводили, пропонуючи фокусуватися на Мелітополі під час контрнаступу 2023 року. Але українці наполягали на атаках більш широкого спектра цілей, включаючи нафтові й газові об'єкти та політично чутливі об'єкти в Москві та її околицях (хоча вони робили це без допомоги ЦРУ)."Громадська думка в Росії повернеться проти Путіна, — сказав пан Зеленський американському державному секретарю Ентоні Блінкену в Києві у вересні. — Ви помиляєтесь. Ми знаємо росіян."Пан Остін та генерал Каволі приїхали до Києва в жовтні. Рік за роком адміністрація Байдена постачала українцям дедалі більш складну зброю, перетинаючи свої червоні лінії. Проте міністр оборони та генерал переживали через послання, яке мало бути написане в умовах послабленої ситуації на фронті.Росіяни повільно, але вперто просувалися проти виснажених українських сил на сході, до міста Покровськ — їхня "велика мета", як сказав один з американських офіційних осіб. Вони також повертали частину території в Курську. Так, втрати росіян різко зросли, до 1000–1500 на день. Але вони продовжували наступ.Пан Остін пізніше згадував, як він розмірковував над цим дисбалансом людських ресурсів, коли дивився з вікна свого броньованого позашляховика, який петляв вулицями Києва. Він був вражений, сказав він помічникам, кількістю молодих чоловіків у віці 20-30 років, майже жоден з яких не був в уніформі. У країні, яка перебуває у війні, пояснив він, чоловіки цього віку зазвичай знаходяться на фронті.Це було одне з важких повідомлень, яке американці привезли в Київ, коли викладали те, що вони можуть і чого не можуть зробити для України у 2025 році.Пан Зеленський уже зробив маленький крок, знизивши вік призову до 25 років. Однак українці не змогли заповнити існуючі бригади, не кажучи вже про створення нових.Пан Остін наполягав на тому, щоб пан Зеленський зробив більш сміливий крок і почав призивати 18-річних. На що пан Зеленський відповів, за словами одного з офіційних осіб, який був присутній, "Навіщо мені призивати більше людей? У нас немає спорядження, щоб їх забезпечити.""А ваші генерали повідомляють, що ваші підрозділи недоукомплектовані, — відповів пан Остін. - У них недостатньо солдатів для того спорядження, яке у них є."Це була постійна суперечка:З погляду українців, американці не були готові робити все необхідне для того, щоб допомогти їм перемогти.З погляду американців, українці не були готові робити все необхідне для того, щоб допомогти собі перемогти.Пан Зеленський часто казав у відповідь на питання про призов, що його країна бореться за своє майбутнє, що 18-25-річні — це батьки цього майбутнього.Однак для одного з американських офіційних осіб це "не є екзистенційною війною, якщо вони не змусили своїх людей боротися."Генерал Болдуїн, який на самому початку допоміг налагодити зв'язки між командирами партнерів, відвідав Київ у вересні 2023 року. Контрнаступ застряг, наближалися вибори в США, і українці все питали про Афганістан.Українці, згадує він, були налякані тим, що їх теж можуть покинути. Вони постійно дзвонили, і хотіли знати, чи залишиться Америка на своїй позиції, запитуючи: "Що буде, якщо республіканці виграють Конгрес? Що станеться, якщо президентом знову стане Трамп?"Він завжди казав їм залишатися оптимістами, але додавав: "Я ховав пальці за спиною, бо насправді не знав більше."Трамп виграв, і страх знову охопив їх.У свої останні тижні на посаді Байден зробив низку кроків, щоб продовжити підтримку, принаймні на цей момент, і зміцнити свою програму щодо України.Він перетнув свою останню червону лінію — розширивши оперативну зону для використання АТАСМS і британських ракет Stоrm Shаdоw по Росії — після того як Північна Корея надіслала тисячі військових, щоб допомогти росіянам вибити українців з Курська. Один з перших ударів, підтриманих США, влучив у північнокорейського командира, генерал-лейтенанта Кім Йон Бока, коли він зустрічався з російськими колегами в командному бункері.Адміністрація також дозволила Вісбадену та ЦРУ підтримати дальні ракетні та дронові удари по частині південного російського регіону, який використовувався як база для наступу на Покровськ, і дозволила військовим радникам покинути Київ і вирушити до командних пунктів ближче до лінії фронту.У грудні генерал Донаг’ю  отримав свою четверту зірку і повернувся до Вісбадена як командувач армією США в Європі та Африці. Він був останнім американським солдатом, який залишив Афганістан під час хаотичного відходу. Тепер йому доведеться орієнтуватися в новому, невизначеному майбутньому України.Так багато змінилося з того часу, як генерал Донаг’ю покинув Вісбаден два роки тому. Але коли йшлося про суто територіальне питання, не так багато змінилося. У перший рік війни, за допомогою Вісбадена, українці здобули перевагу, відновивши більше ніж половину території, втраченої після вторгнення 2022 року. Тепер вони боролися за маленькі ділянки землі на сході та в Курську.Однією з основних цілей генерала Донаг’ю у Вісбадені, за словами представника Пентагону, було укріпити братерство і вдихнути нове життя в машину — зупинити, а можливо, навіть відкинути російський наступ. (У наступні тижні, за допомогою Вісбадена, який надавав координати і точні точки, російський наступ на Покровськ сповільнився, а в деяких районах на сході українці здобули перемоги. Але на південному заході Росії, коли адміністрація Трампа зменшила підтримку, українці втратили більшість своїх важелів торгу, зокрема Курськ).На початку січня генерали Донаг’ю та Каволі відвідали Київ, щоб зустрітися з генералом Сирським і переконатися, що він погоджує плани щодо поповнення українських бригад і зміцнення їхніх ліній, розповів представник Пентагону. Звідти вони вирушили на авіабазу Рамштайн, де зустрілися з паном Остіном для останньої зустрічі оборонних лідерів коаліції перед тим, як все змінилося.Коли двері були зачинені для преси і публіки, колеги пана Остіна назвали його хрещеним батьком і архітектором партнерства, яке, попри всі порушення довіри і зради, підтримувало спротив та надію українців, що почалася в той весняний день 2022 року, коли генерали Донаг’ю та Забродський вперше зустрілися у Вісбадені.Пан Остін — надійний і стійкий чоловік, але, повертаючи компліменти, його голос перехопило."Замість того, щоб прощатися, дозвольте сказати дякую", — сказав він, стримуючи сльози. А потім додав: "Бажаю вам успіху, мужності і рішучості. Пані та панове, рухайтеся вперед."

Дивно це чути, бо те, що Путін тягне час, було видно неозброєним оком з самого початку перемовин. Навіть коментаторам у Фб. Трамп, звичайно, ще той інтелектуал і може бути скільки завгодно тупим. Але він барига і жулік з величезним досвідом муток, рєшалова і договорняків. Такі типи просікають на раз, коли їх хочуть намахати. Трамп прекрасно бачив нехитрі ігри Путіна із затягуванням часу і підігравав їм цілком свідомо.І тут ми підходимо до головного, на чому плавляться всі наївні ждуни пекельних санкцій від Трампа і свідки святого Дональда-змієборця?А що змінилося в інтересах Трампа і його оточення, що він раптом передумає підтримувати Росію і почне підтримувати Україну? От Що?Трамп перестав планувати союз з Московією у майбутній війні проти Китаю? Ніт.Трамп передумав захоплювати Гренландію і Канаду і йому більше не потрібен Путін як руйнівник світового порядку, який Трампу заважає? Ніт.Трамп не хоче багатомільярдних контрактів з Росією, де йому особисто прилипне кілька десятків, якщо не сотень мільярдів доларів? Звичайно ж, ніт!!То чого, з якого доброго дива, знаходяться люди, які переконані, що Трампушка вжарить Путіна всупереч власним інтересам? Читайте також: Трамп потрапив у пастку власних обіцянокНе треба тішити себе ілюзіями. Ніяких пекельних санкцій на Московію не було і не буде. Якщо санкції й будуть введені як елемент тиску в перемовинах, то їх знімуть протягом кількох днів, якщо не годин, коли Трамп отримає від Путіна своє. Слова Трампа, що Путін може тягнути час, не значать абсолютно нічого. Просто прийміть, що 90% того, що старий дуралєй говорить через свій рот, це беззмістовний набір слів, на кшталт його заяв, що якби він був президентом, війни б не було. На Америці Трампа треба ставити хрест. Я насправді вважаю, що буде дуже добре, якщо вони не ввалять Томагавками по Києву, а обмежаться постачанням зброї для Путіна. Можливо, є сенс якийсь час перебувати у процесі перемовин, щоб відкласти у часі зближення Трампа і Путіна і виграти собі трошки часу. Але треба чітко розуміти: в нас немає жодного шансу зберегти державність у цьому форматі перемовин, де одна сторона хоче нас знищити, а інша не так, щоб сильно хоче, але й не проти. Єдиний шлях – Європа, Європа і ще раз Європа. Як не парадоксально, але Україна спроможна зробити Європу знову великою. І там це розуміють. Треба працювати. *Публікується зі збереженням стилістики автораДжерелоПро автора: Сергій Марченко, експерт ринку праці, блогер.Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів. 

Припинення ударів по енергетиці діє з 25 березня. Версія Росії про початок такого перемир'я з 18 березня не відповідає реальності. Про це заявив у четвер, 27 березня, речник МЗС Георгій Тихий на брифінгу із журналістами, повідомляє Gаzеtа.uа. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Росія готує нові наступи": Зеленський назвав три області, де варто очікувати загрози Він зазначив, що 18 березня це день розмови президента США Дональда Трампа з очільником Кремля Володимиром Путіним, який російська сторона назвала нібито днем початку дії припинення ударів, але все одно після цього атакувала Україну. "Є один простий спосіб як не заплутатися у цих всіх повідомлень орієнтуватися на офіційні повідомлення української сторони. Вони чіткі, послідовні і там все видно. А дисонанс і оцю плутанину абсолютно свідомо вносить Російська Федерація своїми заявами, маніпуляціями домовленостей і додатковими коментарями на тему, які ще додатково заплутують", - пояснив дипломат. Тихий пояснив, що Україна розцінює 25 березня, коли була оприлюднена заява на сайті Білого дому, як дату і час початку припинення ударів по енергетичних обʼєктах. "Тому не орієнтуймось на російські повідомлення з огляду на те, що вони, на жаль, дуже часто не відповідають дійсності, маніпулюють, вводять в оману. Читайте українські і американські офіційні повідомлення, і все буде чітко і ясно", - зазначив він. Президент України Володимир Зеленський заявив, що Україна очікує від США реакції на російські удари по Херсону, в тому числі по енергетиці. Американська сторона вважає, що тиша в морі, тиша в енергетиці працює.

Станом на сьогодні вже чітко видно, що Росія не зацікавлена у перемир’ї, і зараз треба переконати в цьому США.

Про це він сказав в етері телеканалу "Еспресо"."Наразі потрібно оцінити рівень руйнувань цієї перекачувальної станції. Проте можна буде чітко зрозуміти, що в разі суттєвих втрат це фактично означатиме кінець потенційного транзиту, зокрема азербайджанського газу через територію України. Є й інші газоперекачувальні станції, які межують із газогонами на тимчасово окупованій території Луганської області, але наразі це був єдиний пункт пропуску, через який з 2014 року здійснювався фактичний транзит російського газу до Європейського Союзу", - зауважив Ігнатьєв. Голова Ради Української асоціації відновлюваної енергетики також додав, що військові експерти проаналізують, хто і що стало причиною вибухів та пожежі на газовимірювальній станції в Суджі."Є відео, на якому видно, як догорають залишки балансового газу в мережі. Проте питання в тому, що це може дати новий поштовх таким проєктам, як Турецький потік, який зараз працює на межі своїх потужностей, і Туреччина шукає способи збільшити його пропускну здатність. Це також підсилює аргументи, які звучали з Білого дому щодо відродження Північного потоку-1 і Північного потоку-2 за сприяння США", - наголосив Ігнатьєв. Росія безпідставно звинуватила Сили оборони України в обстрілі газовимірювальної станції "Суджа".

Пʼятий президент Петро Порошенко у своєму відеозверненні закликав президента Володимира Зеленського одразу після розмови з американським колегою Дональдом Трампом провести зустріч з лідерами парламентських фракцій. Порошенко зазначив, що складна і драматична ситуація вимагає внутрішньої єдності в інтересах України. "Несподіванки не сталося. Як я і прогнозував в інтерв'ю газеті Віld, припинення вогню не відбулося. За одну лише ніч Путін вкотре довів, що йому не можна вірити. Смертоносні російські ракети, ударні дрони чомусь не послухалися наказу свого верховного. Значить, його, всупереч всім обіцянкам, не було взагалі. Путін ніби винайшов реrреtum mоbіlе війни і не збирається її, цю війну, завершувати. Не дарма вчора, перед розмовою з Трампом, він на зустрічі з олігархами ділився своїми фюрерськими фантазіями про захоплення Одеси. Це така ж маячня, як колись про Київ за три дні. Але вона точно показова - видно, що після трьох років виснажливої війни російський імперіалізм нікуди не подівся. Апетит навіть розпалився", - говорить Порошенко. "Даремно сподіватися на те, що одна чи кілька розмов зупинять ці три роки, або 11 років війни взагалі. І століття спроб стерти Україну з карти. Попри оптимістичні заяви учасників, у нас, українців, справедливо нема відчуття, що вчорашня телефонна розмова наблизила нас до миру. Маю сказати, що попереду - складні перемовини. Для Путіна навіть стіл переговорів - це продовження війни в інший спосіб. Проте з того, що відбулося вчора, коли путін де факто відкинув ідею Трампа про повне припинення вогню, всім треба зробити правильні висновки", - вважає Порошенко. "Або Путін приймає пропозицію Трампа про повне припинення вогню, або Трамп задіює "план Б", про який він казав. Такий "план Б" критично важливий і має з'явитися на столі. Це - ще жорсткіші санкції. Міністр фінансів США Скотт Бессент вчора сказав, що Дональд Трамп готовий максимально посилити економічний тиск на Росію. Поточний їхній рівень він оцінив як 6 із 10, отже резерви є, і непогані. Росію треба позбавити ресурсів для ведення війни. Від цього світ лише виграє. Також це - постачання Україні тих видів американської зброї, від надання яких Білий дім утримувався досі", - наголосив Порошенко. "Зрештою, нам потрібна нова двопартійна резолюція Конгресу Сполучених Штатів про подальшу різнобічну підтримку України. І я готовий долучитися до лобіювання цієї резолюції. Маю, до речі, запрошення до Вашингтона та Флориди на зустрічі високого рівня, і сподіваюся, що в Офісі вистачить розуму цього разу не блокувати мою поїздку до США, так як щойно він заборонив мені виїхати на Політичну асамблею ЄНП, лідируючої політичної сили Європейського Союзу. Всі можливості дипломатії, в тому числі парламентської, мають зараз бути задіяні", - вважає лідер партії. "Очевидно, що попереду на нас очікують важкі драматичні місяці. Моя порада: антиамериканська істерія з метою перекласти відповідальність нам не допоможе результативно пройти цей час. Україна, як і Європа, повинна бути за столом переговорів і жорстко відстояти принцип "нічого про Україну без України". Окрім того, важливо не лише покладатися на партнерів, а й чітко зрозуміти, що ми можемо швидко і якісно зробити самі", - переконаний Порошенко. "Ми не можемо більше втрачати час, людей і території. Ми зацікавлені в тому, щоби пропозиція Трампа про повне припинення вогню реалізувалася. Для нас це - можливість нарешті не на папері, а на реальній місцевості звести фортифікаціні споруди і перетворити степовий простір сходу і півдня у неприступні рови, вали і мінні поля. І на випадок, якщо Путін порушить припинення вогню, це унеможливить його подальші наступальні дії", - пояснює Порошенко. "Складність і драматичність ситуації вимагає негайної зустрічі Володимира Зеленського з лідерами парламентських фракцій. Парламент не може дізнаватися про нашу переговорну позицію із зарубіжних медіа. Вважаю, така зустріч має відбутися одразу після сьогоднішньої розмови Зеленського з Трампом. Нам критично важливо обговорити термінове фінансування ЗСУ, підтримку оборонної промисловості, координацію дипломатичних зусиль, посилення внутрішньої єдності. Це точно не можна ігнорувати. Попри системні антиконституційні кроки влади щодо опозиції, для нас, "Європейської Солідарності", завжди на першому місці є інтереси держави. І попри те, що влада в односторонньому порядку вийшла з угоди про єдність, яка була досягнута в лютому 2022, наші пропозиції щодо коаліції та уряду національної єдності залишаються в силі", - говорить лідер "ЄС". "Нав'язуватися ми теж не будемо, але за будь-яких обставин готові до спільної роботи і спільної відповідальності. Ми не дамо путіну жодних надій, що, скориставшись руйнацією єдності, йому вдасться розхитати ситуацію в країні, спричинивши внутрішню дестабілізацію, виграти від порушень демократії Україні. І в цій його гібридній війні не варто підігравати. Ми вистоїмо як держава в єдності, це очевидний постулат. Гріх не робити висновків з української історії, бо вона повторюється", - резюмує Петро Порошенко.

Інсайдер Маjіn Вu опублікував цікаве порівняння, де поряд представлені макет очікуваного іРhоnе 17 Аіr та реальний іРhоnе 6, випущений понад десять років тому. На знімку чітко видно зміни в дизайні: новинка стане значно тоншою, крім того, блок камери сильно зміниться. іРhоnе 6, який свого часу здавався дуже тонким, виглядає товщі за новинку. Згідно з витоками, іРhоnе 17 Аіr отримає товщину всього 5,5 мм, що зробить його найтоншим смартфоном Аррlе на цей час. Його довжина і ширина збігатимуться з розмірами іРhоnе 17 Рrо Мах – близько 163 мм та 77,6 мм відповідно. Пристрій отримає екран розміром 6,9 дюйма з вузькою рамкою. […]

Якщо маєте вдома кота, варто стежити за його вагою. Ожиріння погано вплине на його загальне самопочуття. Опікуни породистих котів можуть дізнатися показники ваги для свого улюбленця зі стандартів породи. Абіссинські коти досить мініатюрні й можуть важити близько трьох кілограмів, а мейн-куни і всі 9 кг, пише 24tv. Яка вага має бути у здорового кота Для домашніх котів ветеринари називають нормальною вагу в межах 3,5 4,5 кілограма. Кішки будуть дещо легшими за котів, а вага молодого здорового кота відрізнятиметься від ваги кота-пенсіонера. Окрім ваги, для оцінки здоров'я котика слід використовувати й інші критерії: масу м'язів, кількість жиру. Це все може зробити ветеринар. Як визначити ожиріння в кота Ожиріння у котів може негативно вплинути на їх здоров'я та тривалість життя, попри те, що людей зазвичай приваблюють більш круглі й пухнасті морди. Щоб забезпечити довше та здоровіше життя вашого котячого супутника, важливо періодично оцінювати його вагу та запобігати надмірному набору ваги. Густа шерсть, особливо довга, може приховувати від очей реальну картину. Ось на що слід звернути увагу: Ребра. Експерти радять любителям тварин оцінювати вагу котів, проводячи руками вздовж їхніх грудей. Якщо ребра не промацуються, це говорить про те, що кіт може мати зайву вагу. І навпаки, якщо шкіра мінімальна або навіть видно ребра, це вказує на те, що кіт, швидше за все, має недостатню вагу. В ідеалі кішка повинна мати достатню кількість жиру в організмі, що дозволяє промацати ребра, хоча й покриті тонким шаром жирової тканини. Живіт. Оцінивши зовнішній вигляд живота кішки, можна визначити, чи є у неї надмірна вага або недостатня. Обвислий живіт свідчить про надмірну вагу, тоді як сильно втягнутий сигналізує про замалу вагу. Зазвичай живіт у котів з нормальною вагою ледь втягнений. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Страх, біль чи загравання: що означають рухи хвоста у котів Спина. Пройдіться руками вздовж спини котика. Якщо вага кішки знаходиться в межах здорового діапазону, повинен бути невеликий шар жиру, який дозволяє відчути кістки. Однак, якщо вони не намацуються, це говорить про те, що кішка набрала вагу. І навпаки, якщо кістки занадто легко намацуються або навіть помітні, це означає, що кішка схудла. Талія. Подивіться на свого кота зверху. Якщо він у своїй здоровій вазі, то буде чітко видно котячу талію. Коли кіт затовстий, талії не видно зовсім, а коли захудий видно лиш ребра і запалі боки. За будь-яких обставин, чи то ожиріння, чи худоба, обов'язково потрібно звернутися за порадою до ветеринара. Їхній досвід має вирішальне значення для виявлення потенційних проблем зі здоров'ям і визначенням найбільш відповідної дієти для вашого котика. Кіт повинен самостійно обирати їжу, яка корисна для нього. Але часто власники пухнастих улюбленців дають їм те, що їдять самі. Тому треба знати, яка їжа є небезпечною для цих тварин. Хибно думати, що коти люблять пити коров'яче, козяче або овече молоко. Кошенята харчуються тільки материнським молоком і припиняють засвоювати його з віком, як підростуть. Коров'яче молоко не є природною їжею для котів. Не будь-яким м'ясом та рибою можна годувати котиків. Краще відмовитись від сирого м'яса через ризик заразити кота глистами. Не годуйте котів субпродуктами та обрізками.

1. Нова стратегія Європи. Теоретично кожен європейський лідер мав би побачити себе на місці Зеленського. Адже питання не лише, скажімо так, у специфіці особистостей та дипломатичної роботи США або України, а і в тому, що стратегічно Трамп змінює пріоритети, і Європа має сама дбати про свою безпеку. І тому Європа має радикально і, головне, негайно збільшувати військові витрати. Нова архітектура безпеки у ЄС просто вимушена буде підтримувати безпеку України, компенсуючи втрату США, бо це в інтересах самої Європи. Бо не так багато дієздатних армій на старому континенті,  які готові гідно чинити спротив Росії.Хороша новина тут в тому, що переважна більшість європейських країн однозначно на боці України. Це чітко видно і по реакції європейських лідерів на події у Білому домі.Але погана новина у тому, що рішення свої ЄС ухвалює мегаповільно і то лише на словах (до прикладу, я вже перестав рахувати скільки разів Макрон "мужньо" оголошував про миротворчий контингент в Україні, а потім тихенько додавав – "…але ми це можемо робити це тільки під гарантії США").Однак, сподіваюсь, що у ЄС таки зрозуміють, що вибір у них зараз дуже простий. Або ЄС має стати новим НАТО. Або ЄС просто зникне і буде поділений на сфери впливу РФ, Китаю та США.Читайте також: Виступ Трампа у конгресі: переговори по суті ще не розпочалися2. Рейтинги Трампа у США. Вони поки не найкращі, хоча катастрофи ще немає. Але очікування були дуже високі. Щобільше, я вже цитував дослідження, які показують, що симпатії американських виборців незалежно від партійної орієнтації у більшості чітко на боці України. Хоча точну реакцію американців саме на події у Білому домі я б не ризикував прогнозувати. Вона може бути ну дуже різною.Звісно, російсько-українська війна — це не те питання, що в першу чергу турбує американців. Але в тим-то й проблема, що і в інших яскраво оголошених Трампом питаннях особливих перемог немає. Економіка не росте, масової втечі мігрантів не спостерігається,  Гренландія не приєднується, Канада не проситься стати 51-м штатом, Панамський канал не починає текти через Манхеттен… І як ці всі очікування реалізовувати – поки невідомо. Якщо так піде далі, тренд на падіння рейтингу може стати незворотним. Тому Трампу ще більше будуть необхідні якісь політичні перемоги. І Трамп може спробувати реанімувати "Угоду про мінерали" та дискусії про прийнятні умови паузи у російсько-українській війні.3. Китай та Росія. Головним пріоритетом зовнішньої політики Трампа лишається стримування Китаю. Послабити Китай Трамп прагне розбивши стратегічний союз між Москвою та Пекіном. Його також цікавить доступ до ресурсів Арктики, який можна отримати в тому числі й через Росію. Однак проблема цього пріоритету в тому, що розбити союз між Москвою і Пекіном буде дуже важко. Трамп – певний виняток з американської політики і я думаю, що Путін не стане ризикувати стратегічним союзом з Китаєм заради дивакуватого Трампа, навіть якщо той погано говорить про Зеленського.Читайте також: США не виглядають сильнимиКоли стратегія на знищення російсько-китайського союзу зазнає явної кризи, Трамп буде змушений повертатися до традиційних геополітичних альянсів. Але у часовому вимірі – це буде точно нешвидко.А загалом повторю своє особисте бачення будь-якого політика, незалежно від того в якій країні він живе і в яких обставинах працює. Результати діяльності Рузвельта, Чемберлена, Черчилля, Де Голля, Сталіна, Грушевського чи Пілсудського ми вимірюємо не тими емоціями, які вони переживали, не кількістю зібраних прокльонів чи аплодисментів, а тими країнами та тим світом, які вони по собі залишили. Це єдиний критерій, який справді чогось вартий.ДжерелоПро автора. Сергій Таран, політологРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Обговорення можливого зняття санкцій США із Росії було цілком очікуваним. Проте тепер чітко видно, які санкції виявилися для Росії найбільш болючими і посилити їх іншими державами.

Яке для вас значення має Леся Українка? Ми називаємо її найбільшою письменницею. У чому масштабність Лесі Українки для вас?Літературознавиця Богдана Романцова, Фото: сulturаlрrоjесt.оrgЛесі Українка – це дуже символічна для мене фігура. У всіх є своє комфортне читання, те, що британці називають соmfоrt rеаdіng. У мене це листи Лесі Українки. Я знаю, що це прозвучить парадоксально і дивно, однак це правда. В моменти найбільших криз я перечитую оце повне листування Лесі Українки, що його видало видавництво "Комора". Коли почалося повномасштабне вторгнення, хтось читав нонфікшн, хтось новини, а я читала те, що Леся Українка написала своїм подругам. Що можна побачити у листах Лесі, щоб зрозуміти її масштаб чи значення? Там дуже багато всього. По-перше, я знаходжу там опертя. Леся Українка жила в непрості часи, вона сама дуже багато писала про імперію. До речі, у цьому виданні видно, що вирізали у радянські часи, там можна побачити, які саме фрагменти цензурувала радянська влада. Це історія про те, що важкі часи минають, а після лишаються сильні тексти – це основа. Крім того, Леся там дуже людяна. Я бачу, як вибудовується коло розумних, сильних жінок. І мені би хотілося, щоб в моєму житті так само були сильні, розумні жінки, ось це мистецьке коло, з яким можна йти поруч і все подолати. Ну і нарешті Леся Українка дуже дотепна. Ми іноді забуваємо, що вона мала прекрасне почуття гумору.Коли я планувала говорити про Лесю, яку ми не знаємо, я спіймала себе на думці про те, що кожне покоління не знає Лесю по-своєму. Ось, наприклад, моє покоління вчили, що Леся марксистка, що вона друг робітників, хвора дівчинка, страждальниця, дівчинка з грабельками. Моя мама розповідала мені, що сторіччя з дня народження Лесі Українки в 1971 році радянська влада відзначала дуже пафосно. Це було в рамці контрпропаганди проти буржуазних вигадок про Лесю Українку. Яка ваша думка, чому радянська влада так заморочувалася з тим, щоб Лесю використати в своїх інтересах? Адже після більшовицького перевороту вони могли її викреслити з української літератури. Чи не можна було? Літературознавиця Богдана Романцова, Фото: www.fасеbооk.соm/lіtоsvіtаТак, вони справді заморочувалися. Коли вона померла, вони опублікували замітку, що от померла Леся Українка – великий друг робітників і авторка бадьорих текстів, які будуть нас і далі наснажувати до праці. Це дуже комічно звучить, як на мене. Леся Українка була така велика і така помітна, що її годі було обійти. Я думаю, радянська влада це помітила, коли ховали Лесю. Тоді була величезна процесія, коли перекривали трамвайні колії, коли без перебільшення десятки тисяч людей йшли прощатися із найбільшою поеткою своєї епохи. Я думаю, в той момент радянська влада усвідомила, що це як з Тарасом Шевченком – його не можна обійти. Як-не-як, це все одно була велика трійка української літератури. Але треба було якось її пристосовувати. Тому совєти почали казати про нібито марксизм. Це неправда, Леся сама писала в листах, що вона не вірить у вчення Маркса. Почали також писати про якісь соціалістичні її погляди, про те, що вона з родини збіднілих поміщиків, що теж неправда. Тож почали прибріхувати, де могли, і потім намагатися міфологізувати її прозу, поезію, драми. А те, що було незручне, як от "Бояриня", то замовчували. Ця драматична поема була більш як століття під забороною і надрукували її тільки в 80-х роках.І то наприкінці, у 1889-му році. Я пам'ятаю, як ми прочитали "Бояриню", і для нас це стало відкриттям. Тож далі починаються 90-ті роки й інший погляд на Лесю. Вона з'являється на купюрі, у жовтій пресі, обговорюються її якісь стосунки з Ольгою Кобилянською, лесбійські мотиви в її листах. І ось уже є інша Леся – її нещасне кохання і так далі. Що ви думаєте про цей її образ?  Якийсь такий маятник хитнувся в інший бік. Спочатку вона була геть забронзовіла, як на пам'ятнику – висока жінка, яка вболіває всім серцем за працівників Радянського Союзу. А тепер це жінка, яку ми можемо розглядати під мікроскопом і шукати там якісь її умовно хтиві погляди. Однак це, звісно, не так. Це чергове перекручування, і на це працювали конкретні пропагандисти. Ми всі знаємо їхні імена. Мені здається, що ідея про лесбійську фантазію – це дуже хитка і не дуже доказова історія, тому що в принципі мода спілкування Лесі Українки і Ольги Кобилянської цілком вписується у взаємодію жінок того періоду. Мені подобається у вікторіанській літературі, що там часто жінки опиняються в одному ліжку, і це не сприймається як щось дивне, бо просто вони можуть так проводити час. Це взагалі ніким не розглядалося як щось серйозне. Вони можуть просто там читати, наприклад. І так само тут про Лесю Українку і Ольгу Кобилянську. Ми можемо інтерпретувати, думати. Чи було це, чи не було, ніхто не знає. І чи так важливо це? Це була дуже ніжна, дуже тонка дружба, а головне – взаємодія двох мисткинь. Жінки-мисткині тоді гуртувалися, тоді формувалися жіночі кола, видався перший в Україні феміністичний альманах "Перший вінок" Наталії Кобринської та Олени Пчілки. І це було важливо. Мені здається, що Леся знайшла союзницю. Тобто ось ця манера спілкування "а хтосик, я думаю про хтосика" на той час була абсолютно природною і звичайною формою спілкування?Абсолютно природною. Вона так само, наприклад, ніжно пише до Ізидори, своєї сестри, і до близьких. До мами вона пише зовсім по-іншому, бо це зовсім інша позиція. Це відчувається, це диспропорція влади між ними. Однак до близьких подруг вона пише дуже чуттєво.Частина історії вже 90-х та 2000-х років про Лесю – це стосунки з її матір'ю. Багато говорили про те, що Леся була небажаною дитиною, і Олена Пчілка навіть поїхала відпочивати десь після пологів, тому що їй було так складно перенести народження цієї дитини. Що ви скажете про стосунки Лесі Українки та Олени Пчілки?  Думаю, непросто бути донькою Олени Пчілки, бо на тебе одразу стільки всього покладається. Так, відчувалася різниця у ставленні до Михайла, старшого брата, і до Лесі. Ця, як кажуть тепер, післяпологова депресія вплинула на Олену Пчілку, тому що батько опікувався донькою, по суті, він пішов в декрет. Це дуже теж феміністична історія. Я з цікавістю колись перечитала листи Лесі Українки до Олени Пчілки, і вона в них дуже обережна. Вона, наприклад, часто виправдовується. Вона пише: "Мамо, вибач, тут монолог Іфігенії вийшов такий довгий. Я розумію, що це, напевно, не найкращий спосіб". Це про "Іфігенію в Тавриді". Таких моментів дуже багато. Вона ніби трішечки побоїться зачепити її якось. Тексти Лесі Українки дуже часто написані від імені жінки. Чи помічали ви у них продовження розмови з матір'ю? Так, я відчуваю оцю спадкоємність і в "Касандрі". Ось ця дівчина, яка народилася, і в неї теж є брат – Гелен. Дівчина, через яку говорить щось геть інше, і ніхто їй не вірить: ні старше покоління, ні батьки, ні люди навколо. Є оце відчуття, вона завжди трішечки відчувала себе на маргінесах. Мені здається, що і в її "Лісовій пісні" теж можна вловити певний конфлікт зі старшим поколінням і відхід від більш народницької традиції ХІХ століття в суто модерну європейську традицію. Вочевидь, це автобіографічні образи, однак ніколи не було прямих шпильок. Леся Українка завжди трималася дуже поважно. Я повернуся до цього міфу: Леся – марксистка, Леся – лесбійка, Леся – небажана дитина. Чи ви пригадуєте якийсь момент або знак, коли Леся стала частиною нас? Коли відбулося те, що називається увласненням національного генія? Що це для вас було?У мене є кілька таких моментів. У мене, як літературознавиці, був момент, коли я прочитала "Nоtrе Dаmе d'Ukrаіnе" Оксани Забужко і побачила дуже різну, дуже глибоку Лесю. Я побачила, як можна буквально препарувати її тексти. Тобто знялася ця ідея недоторканності текстів. Тексти перестали бути священним письмом, а від цього стали для мене ще більш живими. І наступний момент – це Революція гідності. У цей момент, коли ми всі були там і йшли із плакатами Лесі, вона була поруч із нами і вона сприймалась як та, що була би серед нас. Оце був момент абсолютно народної Лесі. Мені здається, це дуже символічно, що в часи найважливішої за моєї пам’яті революції біля нас були саме письменники. На стінах висіли Іван Франко, Тарас Шевченко, Леся Українка. Мої знайомі з Могилянки вийшли з плакатами про Мішеля Фуко. Тобто це буквально інтелектуальне середовище, вже мертве, було поруч із нами і серед нас. Ми сприймали всіх їх, як союзників. Я знаю від Віри Агеєвої, що Леся у свій час не вважалася письменницею №1. До речі, і в родині мама вважала її другою після старшого брата Михайла, не такою талановитою. І так само виявляється, що письменницею №1 була Чайка Дніпрова, а не Леся Українка. Як так могло статися? Так, це дивовижно. Мені здається, передусім впливало на це те, що Леся майже не жила в Україні. Ми сприймаємо її як суто українську письменницю, однак не можна забувати, що велику частину часу вона була поза межами України. Це Грузія, Італія, Єгипет – насамперед теплі країни, де їй потрібно було бути через стан здоров'я. Леся підтримувала зв'язки із середовищем здебільшого через листування, тому воно таке багате і велике. Леся Українка дуже виламувалася із загального стилю, тобто вона була на вістрі у цій неоромантичній, потім модерністській традиції. Вона писала досить незвично для багатьох. І справді в неї був свій гурток – спочатку "Плеяда", оце молоде покоління, яке вона називала європеїстами, люди, які вивчають європейські мови, читають європейську літературу. Пізніше це уже коло на кшталт Ольги Кобилянської. Також її хорошою подругою була Людмила Старицька-Черняхівська. Однак все одно Леся була дуже складна, її драми були не такі прості для розуміння. Її завжди треба було інтерпретувати. У Лесі часто питали, а чому ти пишеш не на українські теми? Навіщо тобі античка, юдейська історія чи якісь давні тексти? Чому "Дон Жуан"? Чому "Касандра"? Чому ти не пишеш про життя українських селян? А вона таким чином насправді вписувала нашу літературу у загальний контекст. Вона робила її частиною європейської літератури.Геннадій Хрукевич казав щодо Лесі Українки: "Для чого писати про Трою, якщо можна писати про Україну". А вона казала: "Навіщо стільки писати про черевички коханої". Вона його дуже добре тролила. Мені цікаво, як можна було в драмі "Оргія" не розуміти, що йдеться про Україну? Як можна було не розуміти, що античні сюжети, які вона бере, можна трактувати в український спосіб? Але цього якось не помічалося. Той самий прийом втаємничення через інші сюжети потім використовували неокласики, тому Микола Зеров дуже орієнтувався на Лесю Українку в цьому.Розкажіть, будь ласка, що таке "Плеяда"? Яким було це середовище?"Плеяда" – це середовище молодих людей від 17 до 20 років. Почалося все з того, що вони вирішили перекладати насамперед європейську літературу. Там була Леся Українка, Максим Сливинський, Людмила Старицька-Черняхівська. Потім на різних літературних зустрічах вони понабирали собі ще людей і взялися за таку буквально місійну історію перекласти весь основний канон європейської літератури. У 17-18 років я, наприклад, про це не думала. А от ці люди хотіли зробити спадщину доступною. Це, нагадаю, часи Емського указу, коли перекладати українською, тим паче якусь складну літературу, було заборонено. Українською можна говорити десь там, бажано в селі з коровами, а перекладати, публікувати навчальну літературу, займатися високими справами – заборонено. Проте вони намагалися обійти ці заборони у різний спосіб. Наприклад, вони думали надрукувати це російськими літерами, щоб цензор пропустив. Це була спроба, але потім все одно заборонили в якийсь момент. Ця історія про те, як люди в 19 років сидять і разом перекладають величезні тексти,  вона мене заворожує. Я правильно розумію, що це друкували десь у Львові, а потім перевозили контрабандою?Так, там були історії, як дівчата перевозили українські книжки у зачісках чи у капелюшках. Найчастіше це були саме жінки. Тобто це була буквально історія контрабанди. Для мене дивовижним є те, як в провінції Російської імперії народжується така дитина, яка не маючи офіційної освіти, вивчила всі ці мови. Яким чином сформувалося? Хто це формував у ній?Це насамперед було середовище – ці великі п'ять україномовних родин в Києві. Потім Леся переїхала в Колодяжне, почалося переслідування. Леся розказувала історії, як про них ходили чутки, що в місті є україномовні діти. Вона потім жартувала: "Якби я знала, що це будуть переказувати, я б розказала якусь цікаву смішну історію".Також це, звісно, вплив дядька – Михайла Драгоманова, який емігрує у Софію, тому що боїться переслідувань. Його звільняють з університету, і він розуміє, що його можуть відправити у заслання.При цьому в Емському указі він був прописаний ніби якимось окремим підпунктом.Це також середовище родини Лисенків і ця прекрасна мистецька історія. Звісно, Лесю не віддавали в школу чи гімназію. Це була позиція Олени Пчілки – вона не хотіла, аби дітей зросійщували і максимально утримувала їх вдома. Освіта була домашня, причому були різні репетитори. Батько, наприклад, вчив її точних наук. Коли ми думаємо, що Леся знала тільки гуманітаристику, – це неправда. І мама, звісно, викладала. Тобто діти постійно були в процесі навчання. А коли не було навчання, то були якісь музичні чи літературні конкурси. Тобто це дуже хороше мистецьке середовище, яке її сформувало. Але батько, кажуть, говорив російською. Якою мовою розмовляла сама Леся?Олена Пчілка дуже ображалася на свого чоловіка, що він говорить російською, тому він вставляв українські слова час від часу, як правило, в звертаннях. Олена Пчілка, звісно, була принципово українськомовною. Леся говорила і тою, і тою, однак в її активі взагалі було дуже багато мов: і німецька, і французька, і польська, й італійська. І Леся якось дуже легко перемикалася між мовами. В її листах, мені здається, можна зрозуміти, яку літературу вона читає. Це тільки моя гіпотеза, вона не доведена. Просто іноді в листах вона вставляє то італійські слова, тоді, я думаю, що вона читає якогось італійського автора, то німецькі, то французькі. Тобто вона часто поєднує мови, для неї це абсолютно органічна історія.Олена Пчілка не хотіла, щоб діти навчалися і розвивалися у цій проросійській культурі. Я раджу прочитати її новелу "Артишоки", де вона розповідає про збіднілу українську шляхту, яка шукає для своєї дочки чоловіка. Вони знаходять москаля, купця, який не знає, що таке артишоки, але який знає, що таке "парєная рєпа". Леся не залишила нам таких свідчень в текстах, але в листах, очевидно, є її ставлення до російської культури і літератури. Чи ви можете розповісти про це? Олена Пчілка була ще більш радикальною. Навіть Марку Вовчку дісталося від неї. Вона казала: "Що вона може нам розказати, ця кацапка?". Однак Леся Українка також буває дуже різка у висловлюваннях. Коли вона описує росіян за кордоном, вона каже: "Ці кацапи, які думають, що їхню собачу мову ніхто не розуміє, вони так собачиться між собою, і це непристойно". Був смішний епізод, коли вона побачила російський корабель десь в порту в Італії і почула, як там біля берега розмовляють матроси. Вона каже: "Це такий сором. Це наші співгромадяни, однак не співвітчизники". Ніби громадяни однієї великої імперії, однак не співвітчизники. Вона не розділяє з ними вітчизну. Це протиставлення дуже відчутно. До речі, потім радянська влада повикреслювала всі ці уривки.Також Леся активно критикувала Достоєвського, вона казала, що це взагалі крайня якась кацапщина. Так самого Льва Толстого. У неї було абсолютно здорове ставлення до імперської літератури, вона дуже чітко зауважувала ці маркери. Мені здається, у своїх текстах вона теж постійно підіймає постколоніальну історію. Вона дуже співчуває народам, які вищі за культурою, однак поневолені у військовий спосіб, їй це завжди болить. Так, тому що і Касандра — це дочка царя, який програв. Тобто це надання голосу ніби поневоленим, підкореним народам.До речі, вона історію свою також компілювала для того, аби змістити акцент. Їй дуже боліло, що Російська імперія завжди підсвічує історію Богдана Хмельницького і оцього об'єднання братніх народів. Тому вона скомпілювала власну історію з розмов з Драгомановим, аби доносити іншу точку зору. Я так розумію, що вони з Драгомановим не так і часто бачилися, але більшість їхнього спілкування ми можемо побачити у листах. Так само я бачу дивовижні речі в її листуванні з Агатангелом Кримським – нашим сходознавцем, великим інтелектуалом і поліглотом. Тобто Леся теж постійно навчається у нього. Нам здається, що деякі речі нам дуже знайомі, зокрема, про ці артишоки і "парєную рєпу". Для нас зараз це очевидні речі, але тоді, всередині імперії, вони могли тільки вимріювати Україну, якою вона буде, і її культурну окремішність. Тоді говорили, що це було справді щось профетичне і пророче. Абсолютно. І показово, що всі вони потім увійшли до складу УНР. Хтось був послом, хтось був заступником міністра. Та ж сама Старицька-Черняхівська входила в уряд, і, до речі, потім загинула по дорозі на заслання. Дуже багатьох репресували. Чоловік Лесі був в уряді. Тобто все це середовище, яке довгий час трималося за культуру, ще й тому, що у нас не було своєї державності. Тобто культура великою мірою мала підміняти цю політичну роль, політичну державність. І треба було зберегти українськість в усі способи, тому культура така важлива. Однак при цьому Леся Українка, яка називала себе свідомою українкою, ніколи не ставилася з погордою до інших народів, наприклад, східних. Вона ніколи з погордою не писала про Крим. Вона завжди намагалася з'ясувати у місцевих, як у них тут все облаштовано. У неї ніколи не було такої імперської позиції, вона була їй дуже чужа. Я ще хочу повернутися до матері в контексті віри, в контексті Лесі і релігії. Вона зі своїм чоловіком Климентом Квіткою жила без шлюбу.Перші п’ять років вони жили без шлюбу. Мама постійно Лесі писала відчайдушні листи, що треба жениться нормально, треба повінчатися, це ж головне. Леся не могла зрозуміти, навіщо це. Але Пчілка продовжувала, мовляв, всі так роблять. І нарешті, напевно, вона так втомилася, або вже й сама на це плюнула, що вони повінчалися в районі Деміївської і поїхали звідти на трамваї удвох. Нікого не було на весіллі. Тобто це була свідома позиція. Вона не хотіла бути дотичною до всіх цих великих церковних таїнств, таких пафосних, коли весілля і 500 тисяч людей. Для неї це була дуже приватна справа. Коли вона поїхала від мами до Сергія Мержинського – перше велике кохання Лесі, коли він помирав від туберкульозу, мама її теж намагалася зупинити. Тому що це, мовляв, непристойно молодій дівчині 19-20 років їхати до ледь знайомого чоловіка і бути з ним. Словом, Леся постійно порушувала ці норми і на рівні релігії теж. Мені здається, їй дуже не імпонувала церковна догматичність. У "Боярині" це відчувається, коли все за звичаями, все чітко, крок вправо, крок вліво – це вже заборона. У неї були якісь дуже приватні стосунки із Богом, тому вона ніколи не була прихильна. І з ранньохристиянських драм, до речі, це теж відчувається – і в "Катакомбах", і в "На полі крові". Ця історія християнська її постійно підважує. Здається, її рідна сестра Ольга так само теж не хотіла вінчатися. Це було пов'язано з цією фразою, що жінка кориться чоловікові. Так, у них була така принципова позиція. Ольга, до речі, була однією з перших авторок біографії Лесі, на які ми можемо спиратися.У Лесі було якесь своє ставлення до кохання, вона вважала його ірраціональним. Мене завжди дивувала природа її кохання до Сергія Мержинського, до цього білоруса, якого вона так страшенно любила, що поїхала у Мінськ, коли він помирав. Мені він не виглядає навіть красивим чоловіком. Кажуть, що він був красивий, але я з фотографії цього не бачу. Проте це не головне. Розуміючи, що Леся його любить, він вже перед смертю диктує їй листа до Віри Крижанівської, іншої жінки. Я питаю себе, як Леся Українка могла кохати таку людину, яка, мені здається, недостойна цього, тому що пристойний чоловік не міг би так поводитися. Яка ваша думка? Чи ви думали про це?Так, я думала про це. Мені здається, у Лесі був такий типаж чоловіків – з гарною бородою. Я думаю, що красива борода для неї важить. Ламберсексуал – ось типаж Лесі Українки. Це привабливі чоловіки. До речі, Мержинський дуже переживав навіть на смертному одрі, як він буде виглядати, коли з ним будуть прощатися. Він казав: "Лесю, ти прикрий мене гарно вуаллю, ти прикрась мене квітами, щоб я був гарним, коли вмиратиму". Він дуже переживав за такі речі, тобто він стежив за своїм іміджем. Для Лесі це, мені здається, така дуже романтизована історія. Вона ж обожнювала Гайне, любила Новаліса і всю цю німецьку романтичну традицію. І любов до недоступного, далекого чоловіка, і бажано, щоб він ще й помирав, тобто був ще більш недоступний, – це такий великий міф, який ми вимріємо. Тому, можливо, вона й написала свою "Одержиму". Для неї це була частково така юнацька міфологізована історія. Можливо, їй подобалося любити таку людину. Тобто не так він, як ось ця ідея високої любові-самопожертви, про яку вона часто пише, була їй близька. І потім вона іноді закохувалася в таких чоловіків, які здавалися дещо недоступними. Той же Нестор, який потім одружиться із багатійкою, і про що вона теж дуже іронічно буде писати в своїх листах. Мені здається, єдині прям здорові стосунки були уже з чоловіком. Це здорова історія, коли кохання, повага і захоплення взаємні. А до того це були лише романтичні поривання. Леся одружилася з Климентом Квіткою, коли їй вже було десь біля 30 років, тобто вона вже була зріла людина. Тут я хочу запитати вас про Лесю Українку як меценатку, про те, як вона фінансувала фольклорні експедиції на Наддніпрянщину. Так, це були експедиції Філарета Колесси, де збирали пісні. До речі, Леся цього не афішувала, вона не казала публічно, що вона є меценаткою таких проєктів. Здається, це від батька пішла традиція тихого меценатства: підтримувати, але при цьому не бундючитися цим. Її батько дуже багатьох митців підтримував. Леся взагалі дуже багато уваги приділяла збиранню народних пісень. Це теж дуже символічна річ, бо на цьому можна вибудовувати свою ідентичність, шукати коріння культури. Чому в німецькій літературі цим збиранням фольклорних коштовностей займаються, наприклад, романтики в часи постання національної держави? Тому що важливо вивести своє коріння звідкись. Мені здається, в Лесі теж була така інтенція – вивести коріння, показати тяглість культури, що ми не вчора тут народилися, а що це велика традиція. Це неоромантична історія. Вона спонсорувала ці експедиції, і, здається, навіть зберігся її голос, де вона співає одну з таких пісень. Він досить погано чутий на записі. Я слухала на цій виставці Лесі Українки, кажуть, що це її голос. Ми точно не знаємо. Кажуть, вона навмисне потім дряпала ці записи, бо їй було не дуже зручно, як вона звучить. Чоловік Лесі Климент Квітка свого часу не емігрував, як і решта, й опинився в Москві. Чи ви знаєте, чому і як так сталося? Він брав участь в УНР, був частиною уряду, мав досить високу посаду. Оскільки він був юристом, то займався цими документаціями, однак не склалося. Там були якісь історії, здається, з допитами і всім іншим, як з усіма. Чому він не емігрував? Важко насправді пояснити. Він багато говорив про Лесю і далі, але не виїхав. Шкода. Я хотіла запитати про цей феномен такого нерозуміння масштабу Лесі Українки. Наприклад, те, що 14-томник був виданий лише у 2021 році, до її 150-річчя. Існує Інститут літератури, існує держава, яка в принципі повинна була розуміти значення поетеси. І виходить, що поки Леся була потрібна радянській владі, як прапор марксизму чи друг робітників, її дуже вшановували і багато видавали. А потім за 30 років незалежності так і не видали її повне зібрання творів. Як таке могло статися? Так, це дуже сумна історія. Можливо, через шкільну програму людям не хотілося читати далі Лесю. Я пам'ятаю це перше видання "Перун", де були її драматичні тексти, вийшло, коли про Лесю почали говорити, тобто з'явилася якась цікавість до Лесі Українки. Потім Волинський університет певний час готував зібрання, займався текстологією. Проте воно якось йшло дуже повільно, поки не з'явилася воля кількох видавців і з'явилися кошти на це. Це ж спільний проєкт Волинського університету, "Смолоскипу" й Інституту літератури. І вони просто за кілька років все це допиляли. У нас загалом було не дуже добре із книжковим ринком. Важко було знайти на це кошти. Держава не сильно хотіла на щось давати, окрім серіалів. Це дивовижно, однак їм здавалося, що Леся Українка не така корисна, як якісь серіали. А зараз Леся – це вже комерційний продукт. Зараз футболки з Лесю Українкою всі купують. Проте ще буквально 10 років тому я пам'ятаю, як було таке невелике коло людей, які про Лесю часто говорили. Оксана Забужко дала дуже точне визначення про те, що Леся Українка видала українцям паспорт, що вони європейці. Як ви це розумієте? У чому цей паспорт? Графіті французького художника Крістіана Гуемі, відомого як С215, із зображенням Лесі Українки, на одному з житлових будинків, зруйнованих російською армією у Бородянці, Фото: Gеtty Іmаgеs Так, вона справді вписала нас у європейський контекст на всіх рівнях. Для Європи, для західної культури загалом дуже важливе це відчуття постійної взаємодії, коли ми не просто тут є десь особливо такі незрозумілі, такі самі в собі, такі орієнталістські, а коли ми є частиною цієї культури і між нами всіма відбувається постійний такий обмін речовин. Леся Українка в багатьох моментах його запустила і своїми перекладами, і своїм осмисленням архетипів європейської літератури, і тим, що потім про Лесю почали говорити і писати. Тобто вона сама стала приводом для продовження літературної традиції. І тим, що вона нарешті голосно говорила про те, що ми є частиною Європи, і нам найголовніше – це долучатися до європейської літератури і культури. Мені насправді складно уявити, що все це зробила одна жінка за 42 роки. Я згадала чудову статтю Шевельова про Лесю Українку, де він пише, що вона унікальна тим, що в історіях, які вона розповідає у своїх драмах, говорить про ідеї, які стають пристрастями. І це, власне, теж дуже велика новаторська річ, яку вона зробила. Я хочу запитати, чи вона перекладена, як вона перекладена, чи ми можемо нею комунікувати зі світом? Чи ці переклади якісні? Чи можна її знайти на полицях в Європі чи в Америці? Є переклади. Не всі, але є. І діаспора цим займалася. Після повномасштабного вторгнення вона йшла в театральних постановках. Наприклад, у Лондоні в театрі "Омнібус" були постановки "Касандри". Вона доступна в Америці. Я колись аналізувала, скільки там тих перекладів, все одно, по-перше, це не повне зібрання, по-друге, їм дещо не вистачає промоції. Тобто ці переклади є, їх можна взяти в бібліотеках, однак, щоб вона була прям помітна і про неї говорили, цього дещо бракує. Тому я з подивом потім читала рецензії, коли люди відкривають для себе Лесю Українку, не українці, не дотичні до української діаспори, наприклад, просто люди, які пішли на постановку, і вони здивовані, що вони не знали її раніше. Справді якось Лесю ми доносимо, мені здається, недостатньо активно і говоримо про неї недостатньо гучно саме за кордоном. 

18 лютого згадують святителя Лева, папи Римського. Він мав особливий авторитет серед усіх Церков в часи, коли західна Церква перебувала у єдності з іншими. Посів папський престол в дуже критичний момент історії, коли Церква запекло боролася з різними єресями. Будучи папою, доклав чималих зусиль, щоб зберегти єдність Церкви і захистити здорове вчення про Ісуса Христа. Що не можна робити Не варто ходити по землі босоніж. Не можна лаятися, сваритися і лихословити. Заборонено займатися рукоділлям. Не можна сумувати, перебувати в зневірі, байдикувати. За народними прикметами, цього дня не варто носити одяг темного кольору - можна накликати біду. Що дозволено Святителям Агапіту Синадському і Льву, папі Римському, моляться про зцілення від різних недуг. З цього дня потрібно починати готуватися до польових робіт. За старих часів господині пекли пиріжки з вівсяного борошна, вівсяне печиво і булочки у формі пташок. Такою випічкою потрібно пригостити рідних і близьких. Також в цей день потрібно вдягнути що-небудь жовте - на удачу. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Коли постувати в 2025 році: збережіть нові дати за церковним календарем Прикмети Мороз в цей день віщує спекотне і посушливе літо. Іній на деревах в цей день віщує швидкий снігопад. Якщо є сильна ожеледь на дорогах, то залишок лютого буде холодним, а весна - пізньою. Чітко вночі видно місяць - ще не скоро прийде весняне тепло. Почути звуки грому до спекотного літа. Ніч зоряна і дуже яскрава - прийде нове похолодання. Почалася повінь до хорошого сінокосу влітку. Суха і сонячна погода до великого урожаю. 24 лютого в Україні розпочинається Масниця, яка має особливе значення для вірян. Вона триватиме тиждень перед Великим постом, який передує Великодню. Його дата у 2025 році - 20 квітня. Традиційно протягом семи днів можна готувати млинці і ними пригощати рідних, друзів, сусідів.

Про це інформує Центр національного спротиву."Небайдужі активісти скерували на чат-бот Центру національного спротиву дані про проникнення в пошту та соціальні мережі дружини так званого "героя росії", учасника агресії проти України, військового злочинця, заступника командира 42 мотострілецької дивізії, полковника Клещерева Івана Юрійовича, 24.09.1982 р.н", - йдеться у повідомленні.Так, активісти отримали доступ до інформації про Клещерева та його родину. Переписки його дружини Клещеревої Вілени Геннадіївни, 26.12.1983 р.н. в соціальній мережі ВКонтакте показали, що після оголошення мобілізації в Росії, Клещерев активно шукав можливості уникнути служби. Наприклад, подруга Вілени Тетяна намагалася допомогти своєму племіннику "не потрапити в армію, або потрапити в місце, де його не кинуть на забій". Дружина полковника на це прохання чітко відповіла, що дала номер подруги своєму чоловікові, і він вже скаже "що, як, куди та скільки".Також у листуванні  видно, що родина Клещеревих не в сильному захваті від російської війни проти України – вона вважає що "все затягнуто спеціально", саме тому війна триває так довго.Іван Клещерев отримав звання "героя Росії" у листопаді 2023 року, однак навіть після цього він дозволяв собі глузувати з президента Путіна в спілкуванні з іншою подругою Вілени Людмилою Пастуховою. Крім того, Клещерев надіслав своїй дружині фотожабу на диктатора, ймовірно, думаючи, що зірку "героя"  йому вручатиме не Шойгу, а сам Путін.Водночас дружина "героя" намагається використати свій статус для отримання пільг, зокрема на пальне для їхнього автомобіля ВМW Х5. Листування із чоловіком у соціальній мережі ВКонтакте у Вілени не знайдено, оскільки вони спілкуються через Теlеgrаm, де злочинець підписаний як "Злая Зая"."Втім, цей випадок вчергове показує натуру російського “офіцера”. Це істота, що ненавидить свою владу, але продовжує заради наживи та вигоди тихо та покірно виконувати злочинні накази. Звісно, чим більше російських старших “офіцерів” (і тим більше “героїв”) будуть невдоволені путінським режимом, тим краще. Але Центр національного спротиву може запевнити злочинця Клещерева, що його глузування з диктатора не вважатиметься помʼякшувальною обставиною, коли полковник постане перед українським правосуддям", - підсумували в ЦНС.Служба безпеки України заочно повідомила ватажкові "ЛНР" Леоніду Пасічнику про нові підозри, зокрема в державній зраді.

Таку думку висловив журналіст Віталій Портников під час прямого етеру на YоuТubе із політиком Бориславом Березою."Відбулася перша реальна телефонна розмова президента Сполучених Штатів Дональда Трампа із президентом Росії Путіним, підтверджена обома сторонами. Я наполягаю, що ніяких перед цим розмов не було. І що Трамп з Путіним до цього не розмовляв. І що коли Трамп натякав на ці розмови, це було швидше його бажання ввести світ і медіа в оману. Ну і звичайно, я хочу прочитати коментар, який тільки що з'явився в інформаційних джерелах: "У Києві, у Брюсселі, у Парижі й у Лондоні з жахом читають зараз детальний коментар Дональда Трампа про його розмову із Путіним і не вірять власним очам". Це написав голова комітету ради федерації федеральних зборів Російської Федерації по інформаційній політиці, відомий російський пропагандист Олексій Пушков. Я думаю, що він теж до певної міри не вірить своїм очам. Я розумію, що зараз у багатьох дуже багато емоцій, але я все ж таки хотів би наполягати на тому, що поки що ніякої конкретики ми не бачимо", - сказав Портников.Він зауважив, що наразі видно лише готовність Сполучених Штатів і Росії до перемовин, але це не означає, що Дональд Трамп та Володимир Путін домовилися про щось конкретне. "Очевидно, що Трамп хоче розмовляти із Путіним. Я думаю, що коли він говорить про Другу світову війну, це не тільки його бажання знайти спільну мову із російським президентом на засадах цієї теми, яка для Путіна є дуже важливою. Тим більше у 2025 році, коли у Росії і буде відзначатися 80-та річниця перемоги у Великій Вітчизняній війні, як вони кажуть. І я думаю, що Путін, коли говорить, що він запрошує Трампа до Росії, він його запрошує не просто так. Він його запрошує на 9 травня 2025 року, на парад перемоги у Москві, де буде голова Китайської Народної Республіки Сі Цзиньпін. І якщо президент Сполучених Штатів отримає цю пропозицію і погодиться з нею, 9-10 травня 2025 року у російській столиці відбудеться саміт Путіна, Трампа і Сі Цзиньпін, на якому буде ухвалена яка з держав, якою територією світу володіє. Так буде виглядати світ 20-30-х років, 21-го сторіччя", - вважає журналіст.Віталій Портников наголосив, що у президента США можуть бути геть інші уявлення про цей саміт. Але ключовим є те, що для того, аби така розмова відбулася, сама зустріч спершу має відбутися, а до неї має завершитись російсько-українська війна."Це аналог Ялти принаймні у конструкції Путіна. Я не знаю, наскільки Трамп тяжіє до таких домовленостей. У Трампа можуть бути інші уявлення про цей саміт. Він може вважати, що під час такої зустрічі він може натиснути на Путіна і на Сі Цзіньпіна з вимогою, скажімо, зменшити свої амбіції, зменшити свої вимоги до Сполучених Штатів, зменшити свої апетити. Тобто домовитися так, щоб це було вигідно Сполученим Штатам з ним. Але знову таки, для цього потрібно, щоб, по-перше, така зустріч відбулася, а по-друге, щоб перед цією зустріччю закінчилася російсько-українська війна. Ми розуміємо, що на тлі продовження активних бойових дій, загибелі людей, неможливості домовитися між делегаціями Сполучених Штатів і Росії, ніякого приїзду Трампа до російської столиці не відбудеться. А Путін, як можна зрозуміти з цього повідомлення і з цього повідомлення, яке ми читали вже на пресслужбі Кремля, у цій подорожі зацікавлений", - зазначив він.Журналіст зауважив, що в команді Дональда Трампа для подальших консультацій немає спецпредставника з питань України та РФ Кіта Келлога, тому що Росія не буде розмовляти з жодним американським чиновником, який підтримує Україну.  "Конкретики немає ніякої. В принципі, домовилися створити команди для подальших консультацій. При чому цікаво, що в команді Трампа виявилися державний секретар Марко Рубіо, директор ЦРУ Джон Редкліф, радник з питань національної безпеки Майкл Волц та спеціальний посланник Стів Віткофф, який взагалі-то займається Близьким Сходом. Крім Кіта Келлога, я думаю, що це пов'язано із тим, що в Москві не хочуть з ним розмовляти у зв'язку з тим, що Кіт Келлог неодноразово проявляв проукраїнські симпатії. В Росії не будуть розмовляти з жодним американським чиновником, який чітко виступав у підтримку України й за її переозброєння. І до речі, мені здається, що якраз цими днями говорили про те, що є група в оточенні Трампа, яку представляє Кіт Келлог, яка говорила, що розмови з Росією мають розпочатися шляхом більшого озброєння України", - сказав Віталій Портников.З одного боку опинилися Волц і Келлог, які погоджуються на тиску на Росію, а з іншого всі інші, які кажуть, що треба домовлятися і досить озброювати Україну."І, до речі, коли сьогодні Трамп, відповідаючи на питання, чи збирається він використати для допомоги Україні оці 4 мільярди доларів, які залишилися у спадщину його адміністрації від адміністрації Байдена, він сказав: "Подивимося". Це теж свідчило про те, що президент Сполучених Штатів чітко став на бік цієї другої групи й виступає проти тих, хто виступає за подальшу підтримку України з погляду озброєння і тиску на Росію. Дональд Трамп не хоче тиснути на Росію. Він завжди проявляв симпатії і людські, і політичні до Путіна, до інших авторитарних правителів. З цими людьми він хоче домовлятися і будувати той світ, в якому ультраправі лідери будуть задавати тональність всім іншим. Світ, який буде нагадувати 30-ті роки 20-го сторіччя, аж до конфлікту між ними й жорстокої ядерної війни, в якій багато виборців Дональда Трампа можуть знайти свої останні години. Але це буде незабаром, не зараз. Зараз ми маємо говорити про російсько-українську війну", - додав Віталій Портников.Президент США Дональд Трамп 12 лютого провів телефонну розмову з очільником Кремля Володимиром Путіним.

Атака на Україну дронами та балістикоюСьогодні вночі ворог вдався до чергового ракетно-безпілотного удару по нашій столиці, по іншим нашим містам. Росіяни атакували Україну сімома балістичними ракетами "Іскандер-М", також ворог запустив 123 безпілотники різних типів. Шість Іскандерів було запущено з Брянської області, один з тимчасово окупованого Криму.Повітряні сили повідомили, що збито шість балістичних ракет. Серед них, окрім Іскандерів, вони також сказали, що ворог використовував і керовані ракети від комплексу С-400. Також було збито 71 безпілотник. А 40 ворожих дронів було втрачено локаційно без якихось негативних наслідків.Внаслідок удару по столиці ми знаємо, що загинула одна людина, чотири постраждалих. І фактично можна говорити про те, що для відбиття балістичного удару по столиці використовувались насамперед комплекси Раtrіоt.Вони збивають балістичні ракети на різних висотах, але навіть у варіантах, коли відбувається пряме влучення в російську балістичну ракету, все рівно бувають випадки, коли ракета відхиляється від цілі, і все-таки детонує бойова частина. Ми бачили велику вирву на місці одного з падінь російської ракети, що говорить про те, що ракета була збита з курсу, але все-таки бойова частина її детонувала.У будь-якому разі, ми розуміємо, що це створило певне тло на тлі зустрічі міністрів оборони у Рамштайні. Зрозуміло, що це вкотре порушує питання про збільшення кількості систем протиповітряної оборони, які мають бути передані Україні. Тому що не всі комплекси, які були обіцяні, отримала наша країна. Зокрема так само затримується передача комплексів Раtrіоt від Сполучених Штатів, які були оголошені раніше.РамштайнА загалом, коли ми говоримо про зустріч у Брюсселі в форматі "Рамштайн", то це перша така зустріч, яка була під головуванням міністра оборони Британії і міністр оборони Джон Гілі сказав про те що головна мета - це якраз забезпечити активізацію підтримки України.Сама Велика Британія, як ми знаємо, має угоди з Україною щодо підтримки в безпековій царині, і міністр оборони Британії заявив, що щороку буде передаватися допомога в межах 3 мільярдів фунтів стерлінгів, якраз частина з цієї суми - це ще один пакет на 152 мільйона фунтів стерлінгів, якій передбачає постачання певних зразків озброєнь до Збройних сил України.Міністр оборони Умєров, коли говорив про Рамштайн, про завдання цього заходу, насамперед говорив про те, що йдеться про забезпечення стабільного і своєчасного постачання військової допомоги на 25-й рік. Про прискорення постачання критично важливого озброєння, це насамперед, знову ж таки, системи протиповітряної оборони, авіаційні системи або озброєння до літаків, а також артбоєприпаси. Крім того говорилося про інвестиції в оборонну промисловість України та спільні проєкти з європейськими партнерами.Також Умєров зустрівся з Міністром оборони Сполучених Штатів, з новим главою Пентагону Пітом Гегсетом. І фактично ми бачили фотографію, що така зустріч відбулася, чи була така двостороння розмова, деталей немає. Але перед тим, бо перед зустріччю Рамштайн, що цікаво, говорилося про те, що насправді новий міністр оборони США буде присутній на цьому заході у якості слухача, не буде оголошувати про будь-які пакети військової допомоги і не зустрічатиметься віч-на-віч з українськими колегами. Але де-факто виявилось, що новий міністр оборони Піт Гегсет заявив низку таких речей, які фактично віддзеркалюють поточну політику нової адміністрації США щодо України і щодо розв'язання російсько-української війни.Він насамперед сказав, що президент США хоче закінчити війну в Україні дипломатичним шляхом. При цьому міністр оборони США наголосив на тому, що повернення до кордонів 2014 року виглядає нереалістичним, і що тривалий мир в Україні має бути укладений на основі міцних гарантій безпеки, які б гарантували, що війна не почнеться знову."Це не має бути Мінськ-3", - сказав Гегсет, але при цьому він заявив, що Сполучені Штати, по-перше, не вважають, що членство України в НАТО є реалістичною ціллю. І те, що гарантії безпеки мають бути підкріплені насамперед боєздатними європейськими та неєвропейськими військами. При цьому саме американські війська не будуть розгорнуті в Україні, як частина цих гарантій безпеки.Також Міністр оборони США сказав про те, що у майбутньому саме Європа має взяти на себе забезпечення України більшою частиною летальної та нелетальної допомоги.Тут ми знаємо, що є різні формати, які вже обговорювалися в масмедіа, це зокрема те, щоб Європа закуповувала зброю для України у Сполучених Штатів. А в свою чергу Україна має забезпечити певні гарантії повернення інвестицій у вигляді природних ресурсів. От такі нові, скажімо так, нюанси з'явилися за підсумками першого дня на зустрічі в форматі "Рамштайн".Знаємо, що більше деталей буде під час Мюнхенської конференції, але в будь-якому разі відбувається певний період низки заяв і невизначеності щодо того, яким чином саме Сполучені Штати будуть діяти для швидкого врегулювання війни між Росією та Україною. І, власне, це одне з питань, яке потребує в тому числі і проактивної позиції самої України. Михайло Самусь, військовий експерт, директор Nеw Gеороlіtісs Rеsеаrсh Nеtwоrk, заступник директора Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння прокоментував заяву нового міністра оборони США та висловив свою думку щодо того, чи є нові акценти, на які ми маємо зважати. Чи віддзеркалюють слова Піта Гегсета спробу американської сторони сформувати свої підходи до врегулювання російсько-української війни. "Артикуляція йде досить чітка. До останнього моменту були припущення або ілюзії, що насправді може бути розглянутий якийсь варіант стосовно, дійсно, наших конституційних територій, як ми говоримо: "Ми території не обговорюємо". Ми не обговорюємо статус території, ми можемо погодитись лише на припинення вогню, на припинення або заморозку бойових дій. І тут міністр оборони Сполучених Штатів говорить, що США вважають", - зазначив він. Михайло Самусь наголосив, що міністр оборони Сполучених Штатів озвучує якийсь факт - це не речі, які є остаточним в об'єктивній реальності, це суб'єктивна думка міністра оборони Сполучених Штатів. "І ця думка наразі є позицією Сполучених Штатів, але не всього світу і не всієї об'єктивної реальності довкола нас. Тому відразу не треба хапатися за голову. Це говорять так Сполучені Штати. Вони вважають, що наразі ми маємо визнати, що повернення до наших конституційних територій, тому що багато хто каже: 91-й рік, 14-й рік. Насправді немає якогось 91-го чи іншого року. Є Конституція України, там написано, які у нас є межі нашої суверенної території, і ця територія має бути цілісно. Так от позиція Сполучених Штатів чітко вказує на те, що ми говоримо про територію, яка складається за ситуацією на землі. Як говорив про це в тому числі і Путін. Він говорив, що він готовий розглядати ситуацію на землі, але при цьому додавав, що в нього ще вимоги стосовно російської конституції, в яку він вже понавключав українські області неокуповані", - нагадав експерт.Він зазначив, що ці заява міністра оборони США важлива з точки зору того, аби не було ілюзій стосовно позиції Сполучених Штатів - вони вважають, що наразі є ситуація на землі і говорити про повернення територій зараз не варто."Тепер важливо зрозуміти, яка наша позиція. Чи ми погоджуємося з позицією Сполучених Штатів? Які у них аргументи? Тобто тепер Сполучені Штати мають аргументувати свою позицію. Вони кажуть: "Це зараз нереалістично". Нереалістично чому? Тому що вони хочуть закінчити війну швидше за рахунок українських інтересів? Чи це тому, що вони не хочуть нам надавати більше допомоги? Чи це тому, що вони мають якусь домовленість вже з Путіним?" - вважає він.Михайло Самусь зауважив, що 11 лютого повідомлялося про прибуття у Москву літака, який ймовірно належить спеціальному посланцю США з питань Близького Сходу Стіву Віткоффу."Я нагадаю, вчора відбувся такий цікавий факт, коли інший представник Сполучених Штатів, президента США, офіційно по Близькому Сходу Віткофф такий собі, він є близьким другом Трампа по гольфу і по бізнесу. Він злітав у Москву і забрав звідти американського громадянина. І це для мене, наприклад, цей факт означає, що Трамп вже попався на гачок КДБ, на гачок Путіна. Бо Путін любить такі речі - брати в заручники громадянина Сполучених Штатів, України, а потім торгуватися цими заручниками. І Трамп, на жаль, вже вкрав цей гачок. І далі Путін, я впевнений, ще буде інші гачки вкидати. При цьому ще ж цікаво, що гачок він кинув Трампу, а при цьому вдарив по Києву балістикою", - сказав військовий експерт.Він наголосив, що все це сигнали Україні, Європі, Дональду Трампу, що: "Дивись, ми керуємо ситуацією. На жаль, для мене поки що видно, що Трамп робить заяви, але ініціативою володіє Путін, видачею цього заручника він взяв ініціативу в свої руки. І це дуже погано". Позиція УкраїниВиникає питання, якою має бути позиція України. Буквально цього тижня вийшов черговий випуск “Рефлексій” - це аналітичний продукт, який випускає Консорціум оборонної інформації, де перша стаття цього аналітичного дослідження була присвячена можливим варіаціям створення європейської системи безпеки за стратегічної підтримки Сполучених Штатів. Виникає питання: у чому важливість цього напрямку обговорення і створення такої системи безпеки, наскільки це реалістично, які головні складові, і які можливості для її реалізації."Насправді, дійсно, ця тенденція, чи цей тренд стосовно того, що Європі треба дорослішати і розуміти, що Україна - це теж Європа, коли я кажу Європа - це і Україна, звісно. Європі треба розуміти, що подальше в подальшому не можна прогнозувати власних дій, власну позицію, якщо ми будемо залежати від Сполучених Штатів. Тому що Сполучені Штати наразі і в певній перспективі - це ненадійний партнер, так, це важливий партнер, це стратегічний партнер, але те, як діють Сполучені Штати, це не те, як взагалі звикли в звичайному міжнародному праві чи міжнародних відносинах. Тому якщо навіть говорити про систему безпеки, яка в останні роки, від 45-го насправді року після завершення Другої світової війни, безпека Європи залежала від Сполучених Штатів. На мою думку, і на думку Консорціуму оборонної інформації, насправді варто дійсно створювати власну систему безпеки європейську, яка буде здатна автономно протистояти Росії", - вважає Михайло Самусь.А також зможе протистояти загрозам з боку інших країн: Китаю Ірану. Це має бути і стратегічний напрямок, наприклад, створення ядерних сил, створення сил протиракетної оборони, ракетних сил дальньої дії, створення сил оборони Європи із загальновійськовими компонентами, з повітряними силами тощо. Але це довготривалий процес, зауважив експерт."І для України важливо зберігати, звісно, стратегічне партнерство зі Сполученими Штатами. У всякому разі, короткочасовий, середньочасовий період, перспективу. Це надзвичайно важливо, тому що Європа, на жаль, поки що не готова взяти на себе таку відповідальність: повністю забезпечувати безпеку і оборону нашого континенту проти загроз з боку Росії. Я хотів би ще звернути увагу, що коли ми говоримо про загрози нинішнього періоду, то для України зараз важливо дійсно зрозуміти, яка в нас позиція саме у відносинах з адміністрацією Трампа. Чи продовжувати, дійсно, погоджуватися з усім, що говорить Трамп, що говорять міністр оборони чи інші", - зазначив він. На думку Михайла Самуся, до цього часу Україна використовувала правильну тактику. "Тобто ми погоджуємося. Ви хочете заморозки? Україна погоджується. Ви хочете запропонувати нам проєкти стосовно рідкоземельних металів? Окей, це непогана ідея. А ви хочете лендліз Україні запропонувати? Супер, давайте спробуємо, але коли Сполучені Штати вже говорять щось про наші території, треба продемонструвати, що ніхто не може говорити про українські території. Ні Росія, ні Сполучені Штати. Сполучені Штати не можуть нам вказувати, як діяти стосовно наших територій. Тобто Україна має зараз продемонструвати, що те, що Сполучені Штати нам говорять, це не означає диктат. Одноосібний диктат, і Україна з усім погоджується", - наголосив він.Військовий експерт припустив, якою могла б бути риторика України у питанні обговорення територій."Треба, можливо, дійсно заявити про те, що: "Ви вважаєте, що нереалістично, ми вважаємо, що, дійсно, в умовах, коли у нас немає ключових елементів ведення бойових дій, наприклад, інструментів завоювання, панування в повітрі або достатньо далекобійних ракетних засобів, тих же АТАСМS, або дійсно Сил стримування, які б могли стримувати Росію від ведення бойових дій проти України, відповідно до Будапештського меморандуму, знову ж таки можна його згадати. Ми вважаємо, що взагалі українську територію давайте не будемо обговорювати. Ми можемо обговорювати різні аспекти рідкоземельних металів, лендлізу, допомоги, партнерства і так далі. І перекладання функціоналу безпеки на Європу, ми з цим погоджуємося. Але про українську територію говорити не будемо. Україна буде визначати сама. І Україна не згодна з тим, що українську територію ми визначаємо до 14-го року, після 14-го року. У нас є конституційна територія, і ми будемо добиватися повернення цієї всієї території під наш контроль. А це означає завершення окупації української території Росією", - вважає Михайло Самусь. На його думку, це необхідно офіційно проголосити. Інакше є загроза зайти занадто далеко, що може призвести зокрема до негараздів в рамках врегулювання. А також, як вважає експерт, до загострення внутрішньої ситуації в Україні.Це абсолютно правильно, тому що зараз починає формуватися якийсь переговорний трек між Російською Федерацією та Сполученими Штатами в обхід України, навіть в обхід Європи. Тобто ситуація абсолютно не є нормальною. "Якщо Сполучені Штати, Трамп, міністр оборони Сполучених Штатів говорить: "Європа несе головну відповідальність за забезпечення безпеки, гарантії безпеки". Ну, фактично вони кажуть про стримування Росії у війні проти України, але в принципі вони проти війни і проти Європи. То от відразу виникає логічне запитання: то якщо Європа є відповідальною і буде нести головну відповідальність, то звісно Європа має брати участь в їх переговорах. Тому що Європа має в принципі свою позицію. Тобто виходить так, що Сполучені Штати з Росією вирішать, яку роль буде грати Європа. Ну, вибачте, це абсолютно невірний підхід. Європа має сама визначати свою роль, виходячи зі своїх інтересів. Так само як Україна. І тому, дійсно, надзвичайно важливий період зараз", - зауважив директор Nеw Gеороlіtісs Rеsеаrсh Nеtwоrk.Він також зауважив, що на його думку серед спецпредставників Трампа - Кіта Келлога та Стіва Віткоффа - відбудеться розподіл, хто якою країною займатиметься. "До речі, стосовно треку, який зараз Сполучені Штати з Росією вибудовують. В мене склалося враження, що Кіт Келлог буде займатися Україною і Європою, а пан Віткофф, який є особистим другом Трампа, буде займатися Росією. Тобто грубо кажучи, Кіт Келлог буде формувати позицію, відповідно до того, що він почує зараз у Європі і в Україні, а Віткофф буде вибудовувати якраз пропозиції Трампу стосовно того, що йому скажуть у Москві, вірніше, сказали в Москві. Але я так розумію, що ця комунікація буде продовжуватися. Якраз Віткофф буде пропонувати Трампу, як діяти стосовно Путіна", - сказав військовий експерт, директор Nеw Gеороlіtісs Rеsеаrсh Nеtwоrk, заступник директора Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння Михайло Самусь. Так що в будь-якому разі, ми, дійсно, зараз будемо мати низку нових тверджень з боку різних посадових осіб. Побачимо, чим завершиться Мюнхенська конференція безпеки, і які там будуть лунати заяви з американського боку. І це дозволить, сподіваюсь, офіційному Києву сформулювати свою більш жорстку і активну позицію, яка впливатиме на наших партнерів, попри стратегічний характер взаємин, попри всі, скажімо так, складнощі, пов'язані з наданням американської допомоги і умови цієї допомоги.

Ситуація на фронтіЗараз російські війська дещо зменшили тиск на різних напрямках, ймовірно, перегруповуються або шукають нові сили та засоби для наступальних дій. Водночас Збройні Сили України провели кілька контратак на різних ділянках фронту, і можна стверджувати, що їм вдалося знизити темпи російського наступу.Курський напрямокНа Курському напрямку динаміка вкрай цікава та важлива. На південь від Суджі наші війська розширили зону контролю, таким чином убезпечивши логістику для самої Суджі, до якої йде транспортна артерія від Сум. Вже на кілька кілометрів є просування, що важливо для безпеки цієї ділянки.Ми знаємо, що контратакувальні дії ЗСУ почалися від Махнівки, до якої від Суджі 3 км. Ворог здійснював атаки на Махнівку, намагаючись прорватися до Суджі. Від Махнівки також були штурмові дії в напрямку населених пунктів Черкаська Конопелька та Уланок.  Наразі є інформація, що Збройні Сили України утримують Черкаську Конопельку і Фанасіївку. Ці ділянки для противника є небезпечними, оскільки, якщо українські війська просуватимуться далі, то можуть відсікти певне угруповання російських військ, яке проводило атаки поблизу Махнівки.У Курській області операції тривають й на інших ділянках, тобто не лише на південному сході, також є бої на заході та півночі від Суджі. Там відбуваються зміни на мапі, якщо подивитися DеерStаtе, йдеться про зміни приблизно на 2 кв. км. І це теж вкрай важливо, враховуючи достатню щільність оборони та наступальних дій з обох сторін.Наразі можна говорити про те, що ворог знову повернувся до використання північнокорейських військових. Ще у п'ятницю, 7 лютого, північнокорейські військові розпочали черговий штурм на позиції 47-ї окремої механізованої бригади "Магура". Тоді бригада використовувала артилерію, НІМАRS і касетні боєприпаси. Противник здійснював атаки штурмами, але всі вони були розбиті. Було кілька тривалих потужних штурмів зі значною кількістю північнокорейських військових, але всі вони були зупинені. Це підтверджує, що при наявності артилерії, дронів і системної протидії можна ефективно знищувати загарбника. І саме це продемонстрували наші військові з 47-ї, 82-ї та 92-ї бригад, які показують ефективну роботу зі знищення окупантів та захисту цього плацдарму.А тим часом ворог намагається використовувати дрони на оптоволокні, і, що показово,  активно застосовує КАБи. Сьогодні, 10 лютого, Генштаб у зведенні повідомив, що противником загалом було використано 138 КАБів за минулу добу, з них 69, тобто майже половина, на Курщині. Зараз армія РФ намагається завдавати удари КАБами по наших населених пунктах на Сумщині, впливаючи таким чином на логістику між Сумською та Курською областями. Однак ми враховуємо такі ризики, і це не має суттєвого впливу на ефективність нашої оборони у Курській області.Куп'янський напрямокНаразі достатньо тривожним є Куп'янський напрямок. Останнім часом ворог здійснив у декількох місцях форсування річки Оскіл і зараз має кілька плацдармів на західному березі. Це такі населені пункти як Дворічна, де тривають бойові дії. Також загарбник намагається закріпитися в інших плацдармах - село Західне, на південь від Дворічної, а також такі населені пункти як Новомлинськ і Фиголівка, що розташовані на північ від Дворічної. Крім того, ворог намагається утримувати й розширювати плацдарм, розташований безпосередньо біля українсько-російського кордону - населений пункт Тополі. Зараз противник намагається об'єднати ці плацдарми, але це вкрай складно, оскільки для перекидання необхідних сил на західний берег річки Оскіл окупантам доводиться використовувати поромні переправи, які знищуються. Це суттєво ускладнює накопичення сил, хоча ворог певні сили дійсно накопичив на західному березі. Тому виникає питання щодо Тополі, оскільки це спроба з російської території забезпечити логістику цього угруповання. Сподіваюся, що в ворога цього не вийде.Була інформація, що українські підрозділи здійснили перегрупування, і на цей напрямок відбувається перекидання резервів. Думаю, це дозволить мінімізувати ризик, який зараз виникає навколо цих плацдармів на західному березі річки Оскіл.Курахівський напрямокІ ще один напрямок - це, звісно, Курахівський, який залишається досить проблемним. Ми говоримо про південну Курахівську кишеньку, де російські окупанти намагаються витискати наших захисників.На мапі чітко видно позиції всіх сторін. Є траса від захопленого Курахового у бік Запоріжжя, поруч з якою розташований населений пункт Дачний, що утримується нашими військовими, хоча значна частина цього населеного пункту перебуває під контролем противника. Зараз ця кишенька має протяжність до Константинополя, близько 10 км, а північні та південні фланги мають відстань десь у межах 4 км. Тобто на відрізку 4 км х 10 км тримає оборону низка наших бригад, зокрема 37-ма бригада морської піхоти, яка вкрай ефективно знищує противника на цій ділянці, а також 5-та окрема штурмова бригада, підрозділи якої так само діють на цьому напрямку.Що важливо - є три населених пункти: Андріївка, Костянтинопіль і Улакли. У форматі трикутника зараз тримається наша оборона, потихеньку наші військові будуть відходити від Дачного, а ворог намагатиметься захопити Андріївку, щоб з півночі пробитися до Костянтинополя й ускладнити виведення наших військ з цієї кишені.Тривалий час 37-ма бригада та інші бригади ефективно утримують оборону, тому навряд чи плани противника здійсняться. Думаю, що буде здійснено плановий відвід наших військ, при тому, що зараз наші бригади на цій ділянці завдають значних втрат ворогу.Нові технологічні рішення для ЗСУА далі ми поговоримо про технологічні речі, які можуть вплинути на ситуацію на лінії фронту. Відомо, що українська компанія "Квертус" днями представила масштабний проєкт під назвою "Атлас", мета якого - створення цілісної системи для захисту військових на передовій та на певній глибині фронту від російських безпілотних апаратів. Йдеться про протяжність лінії оборони у 1300 км, саме на такій відстані може працювати система "Атлас", якщо вона буде реалізована.Ярослав Філімонов, СЕО та співвласник компанії "Квертус", розповів, що у проєкті "Атлас" об'єднуються як радіоелектронна розвідка (РЕР), так і радіоелектронна боротьба (РЕБ). У рамках проєкту - наш засіб РЕР "Азімут", який є пеленгатором ефіру частот і показує все, що рухається, використовуючи зв'язок у радіусі 30 км. Цей засіб дуже точно показує, має високу чутливість, і на сьогодні порівнюється з провідними аналогами американського та німецького виробництва. У 2024 році "Квертус" запустив новітню технологію РЕБ під назвою "Міраж", суть якої – інтелектуальна завада. Це не просто білий шум, який блокує смугу у 200 МГц, а цей засіб генерує перешкоду як на працюючих частотах, на яких щось летить, так і набагато глибше білого шуму та нижче рівня шумів, що ускладнює виявлення ворогом через РЕР таких приладів. Коли відбулися випробування "Азімут" і "Міраж", вирішили об'єднати ці два засоби в одну екосистему.Співвласник компанії "Квертус" зауважив, що це перша екосистема, яка працює в автоматичному режимі: виявляє дрон противника, який рухається, і, передаючи сигнал на засіб РЕБ, знешкоджує ворожу ціль. Було проведено десятки тестів на полігонах та на різних ділянках фронту. Тому сьогодні робота цих двох засобів у комплексі показала себе надефективною, бо ця система у своїй роботі дає купольний захист від, наприклад, FРV-дронів дистанцією до 2,5-3 км залежно від рельєфу місцевості. Це РЕБ-РЕР екосистема, яка, по-перше, може керуватися віддалено з будь-якої точки України, а по-друге – на різних рівнях фахівців РЕБ та РЕР можуть надаватися різні права доступу на окремі засоби, ділянки, також доступ і до всієї мережі. Керувати можна віддалено як одним засобом, так і тисячею чи більше.Філімонов підкреслив, що цей засіб – комплексна РЕБ-РЕР стіна вздовж лінії бойового зіткнення, яка значно зменшить відсоток уражень дронами нашого особового складу, техніки та позицій. Система може використовуватися як в ручному режимі, так і автоматизованому. Завдання фахівців "Квертус" – правильно навчити спеціалістів РЕБ та РЕР Сил оборони України користуватися цим комплексом, що в рази зменшить випадки frіеndly fіrе (дружній вогонь).Директор українського виробництва зазначив, що логіка та філософія проєкту "Атлас" у тому, що на певному етапі стало зрозуміло, що у держави недостатньо коштів, які вона пріоритезує на засоби РЕБ. Відповідно, у "Квертус" вирішили не сидіти та чекати, а долучитися та організували процес, до якого вже залучили відомих людей, презентували та пояснили суть проєкту – реальна фізика, яка працює за певним рішенням. Звісно, є очікування, що держава долучиться до цього проєкту, але основний посил – об'єднати та залучити до проєкту людей, бізнеси, благодійні фонди. Щоб закрити 1300 км фронту потрібно 260 засобів "Азімут" та понад 5 тис. засобів "Міраж" – все це об'єднається в одну мережу і дасть можливість системно управляти засобами РЕР та РЕБ. Є сподівання, що, реалізуючи цей проєкт, крок за кроком будуть надходити й кошти. Найближчими днями буде оголошено про відкриття рахунків, "банок" і вже можна буде долучатися до збору коштів.