Search trend "День бабака"

Бабак Філ із Пенсільванії передбачив пізню весну

Традиційно 2 лютого степовий бабак Тимко ІІІ, який живе на дослідницькій станції Харківського національного університету (ХНУ) ім. В. Каразіна в Нестерівці зробив прогноз, коли чекати на прихід весни. "Він каже, що цього року весна нікуди не йшла. Вона у нас є і буде. Каже, ще можуть бути морози невеликі і сніжок може вкрити землю. Але весна буде", - переклав віщування бабака завідувач станції Володимир Грубнік. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Метеоролог сказала, чи будуть морози в лютому Вперше за 21 рік, на біостанції ХНУ День бабака відбувся без відвідувачів і преси. Через теплу погоду цьогоріч Тимко і його родичі взагалі не впадали у зимову сплячку і, за словами науковців, гості могли завдати тваринам додаткового стресу. Але Грубнік передав Тимкові ІІІ подарунок від студентів університету - кошик із фруктами. У січні в Україні взагалі не було сильних морозів. Місяць був аномально теплий. Завідувачка відділу прикладної метеорології та кліматології Українського гідрометеорологічного інституту ДСНС Віра Балабух розказала, якої погоди чекати в лютому.

У День Бабака-2025 харківський бабак Тимко, який віщує на весну, вперше за 21 рік не вийшов із прогнозом до публіки. Який прогноз на весну навіщував бабак — дивіться у відео Суспільного

Уперше за 21 рік на День бабака 2 лютого представник династії «віщунів» Тимко у Харкові не вийшов до публіки — і традиційне «оголошення» ним прогнозу настання весни пройшло без журналістів і гостей.

2 лютого весь світ відзначає День бабака. Цей гризун здатен передбачити погоду на весну, тому люди з нетерпінням чекають на це свято. Повний текст новини

У День Бабака-2025 харківський бабак Тимко, який віщує на весну, вперше за 21 рік не вийшов із прогнозом до публіки. Який прогноз на весну дав Тимко — дивіться і читайте

День бабака святкують у США, Канаді, Європі та Україні.

Це свято є дуже популярним у США та Канаді

Сьогодні День бабака: що він означає та віщуєХарківський бабак-віщун Тимко цьогоріч через нестабільний стан передбачатиме прихід весни не виходячи з домівки. Традиційне віщування відбудеться на біостанції у Великобурлуцькій громаді лише у присутності біологів.

Найвідоміший з бабаків в усьому світу, Філ з Панксатоні, якого ми знаємо завдяки фільму "День бабака" 1993 року, посідає лише 17-ту сходинку в цьому рейтингу.

Вже зовсім скоро у багатьох країнах світу відзначатимуть День бабака. Це народне свято, яке пов'язане з народними прикметами, що передбачають прихід весни. Повний текст новини

Дослідники виявили, що бактерії в озері розвиваються ніби за годинником, реагуючи на зміну пір року.

"Щедрик", "20 днів у Маріуполі" та "День бабака". Ці та інші фільми різних жанрів сподобалися цього року аудиторії Суспільне Суми. У Fасеbооk та Іnstаgrаm ми опитали читачів про найзнаковіші фільми для них за 2024 рік

Люди, які згадують про те, ким вони були у своїх "минулих життях", уже неодноразово заявляли про себе на весь світ, і науковці досі не можуть одноголосно поставити вердикт цьому феномену. Однак з точки зору психології, цей момент трохи більше вивчений.

Польсько-українські стосунки своєю повторюваністю часто нагадують сюжет фільму "День бабака". І мова не лише про відсутність у них якихось нових тем чи підходів, але й про те, що за нове видають те, що вже було багато разів, вдаючи, що не пам'ятають зовсім недавні заяви чи дії.

З 28 листопада Науковець природничого музею Юра стає свідком ­навмисного підпалення лісу в Херсонській області. Прагнучи розповісти правду про лісові пожежі, починає працювати журналістом у місцевій газеті. Він головний герой сатиричної комедії "Редакція". За сюжетом, опиняється у вирі фейків, постправди та корупції напередодні виборів мера. Це четвертий повний метр лауреата Шевченківської премії, 42-річного Романа Бондарчука. Знімав 2021-го на ­Херсонщині. "Редакція" продовжує серію фільмів режисера, присвячених дослідженню Півдня України "Українські шерифи", Dіхіе Lаnd і "Вулкан". У головній ролі дебютував 31-річний Дмитро Багненко журналіст, а нині військовий. Світова прем'єра відбулася цього лютого на Берлінському кінофестивалі. Стрічка здобула національну премію кінокритиків "Кіноколо" за найкращий сценарій. &еnsр;Щоб написати сценарій, ми говорили з десятками журналістів, які працюють у регіонах. Цікавило, чому реальність навколо не збігалася з тим, що про неї писали. Чому в медіа час ніби застиг, наче суцільний день бабака, каже режисер. Із початком повномасштабного вторгнення стало неможливо ігнорувати реальність. Багатьом медіа довелося закритися, евакуюватися, остаточно перейти в онлайн. Окупанти захоплювали редакції та видавництва. З'явилося ще більше каналів поширення інформації, ворожих фейків та інформаційних диверсій. &еnsр;Роман Бондарчук створює кафкіанський світ, де здоровий глузд здається лише відблиском із минулого, а сатира з кожною хвилиною стає дедалі божевільнішою, говорить нідерландський кінокритик Фабіан Мелхерс. Це темна та смішна стрічка, подібна до "Бразилії" Террі Ґілліама або "Усі страхи Бо" Арі Астера, але закорінена в реальності, набагато ближчій до нас. Абсурдно перебільшена, а водночас навдивовижу болюча. Прокат фільму "Редакція", режисер Роман Бондарчук 1, 20 грудня Литовський режисер, 29-річний Йокубас Бразіс, дебютував на українській сцені торік із виставою "Мертві без поховання" за п'єсою французького письменника Жана-Поля Сартра у Франківському драмтеатрі. Цього листопада поставив спектакль "Прометей закутий" за трагедією давньогрецького драматурга Есхіла у столичному Театрі ім. Івана Франка. В основі твору міф про титана Прометея, який викрав з Олімпу вогонь і передав його людям, за що був ув'язнений богами. За наказом верховного бога Зевса головного героя приковують до скелі, за сюжетом. У своєму новому прочитанні античного міфу Йокубас Бразіс бачить Прометея в кожному українцеві. &еnsр;Досліджувати світ через театр в Україні особливий досвід, наче іспит на майстерність, каже Йокубас Бразіс. Коли ставиш у Литві, світ за театральними стінами часто зникає. Тут, навпаки, страх, загроза й історії людей повертають із летаргійного сну. Змушений виправдати своє ремесло всіма чуттями, інакше можеш померти від сорому. Це найбільший дар можливість рефлексувати над користю та важливістю театру. Бути тут страшно. Але страх перетворюється на злість неосяжне відчуття несправедливості, на прометеївський бунт. Творити тут і тепер необхідно. Вибір створити виставу про Прометея виник із бажання дослідити теми відповідальності, вогню та людської природи крізь призму міфології. Античність із театральної перспективи є Ґраалем, а міфологія способом аналізу людини. Хочу притягнути Прометея до відповідальності. Запитати, що він відчуває, спостерігаючи, як його дар у руках людини ненаситно пожирає свій шлях назад до Олімпу. Водночас усе мистецтво нині про Україну, неможливо не творити про неї. Вистава "Прометей закутий", режисер Йокубас Бразіс 1 грудня, 17:00, 20 грудня, 18:00, Київ, Національний театр ім. Івана Франка, пл. Івана Франка, 3 До 4 грудня Свій перший концертний тур в Україні з початку повномасштабної війни проведе співачка й авторка пісень, 41-річна Джамала. З 27 листопада до 4 грудня вона виступить у шести містах. Джамала поєднує у творчості соул, джаз, електроніку та поп з елементами фольклору. Цьогоріч отримала Шевченківську премію та національну музичну премію Yunа за свій сьомий студійний альбом Qіrіm 2023-го із кримськотатарськими народними піснями. На концертах туру виконає не лише композиції з цієї платівки, а й хіти "Шлях додому", "1944", "Крила", новинки "Мій брате" та "Люблю". &еnsр;За понад два роки після повномасштабного вторгнення я побувала майже всюди, говорить артистка. У різних країнах відчувала важливість виступати для іноземної ­аудиторії, яка не знає про нас. Розказувати через творчість про нашу боротьбу та біль, щоб вони обов'язково допомагали нам. Часто це вдавалося. Використовувала свою музику, слово й імідж переможниці Євробачення-2016 у Європі, Канаді, США, Австралії. За кордоном зустрічалася з волонтерами, нашими військовими, які чекають протезування, дітьми. Надихати людей, які не в Україні, так само важливо. Нарешті можу обійняти піснями вдома. Назвала цей тур "Свої", бо хочу побачити своїх слухачів уперше за довгий час, іще й у новому статусі багатодітної матері. Поділитися та відчути енергетику, підтримати, надихнути. Концерти нині це також один із фактів сміливості та життя попри все. Тур Джамали "Свої" Івано-Франківськ, Ужгород, Тернопіль, Львів, Луцьк, Рівне 10 грудня &еnsр;Хто насправді Юда? Лише інструмент у великій грі чи усвідомлений творець зради? Це занурення у психологічний лабіринт людини, чий вчинок відгукнувся лункими хвилями в історії людства, говорить режисерка, 30-річна Маргарита Стельмах-Юр, про виставу "На полі крові" за драматичною поемою Лесі Українки. Цього листопада поставила її в камерному театрі "Маланка", створеному торік у Києві. Заклад спеціалізується виключно на творах української літератури. В основі драми біблійна історія зради апостолом Юдою Ісуса Христа. Продавши вчителя, він не повісився, а купив за отримані гроші клапоть неродючої землі біля Єрусалима. Бесіда із прочанином переходить у філософську та морально-етичну дискусію, за сюжетом. У постановці додали третю дійову особу міфічну жінку. &еnsр;Чому 30 срібників стали ціною зради й чи була вона простим людським гріхом, чи щось більше ховається за цим? Юда, затінений провиною, готовий розкрити душу. Але що ми почуємо виправдання, каяття чи холодний розрахунок? продовжує режисерка. Леся Українка оживила Юду. Найцікавіше зрозуміти, яке це було життя. Персонаж має стале історичне кліше. Але злочинцями не народжуються. Ми даємо йому змогу розкрити свій бік страшної правди. Це сповідь людини, яку зненавиділи на всі віки. Вистава переносить у морок Юдиної душі та змушує замислитися над природою зради, спокути й людської слабкості. Міфічний простір огортає сцену, на якій відбувається зустріч. Кожна постать тут не випадкова. Як і Юда, прочанин і жінка мають таємниці. У загальному сенсі це про кожну людину і прийняття власних негативних сторін. Ми інколи робимо неприємні речі та намагаємося виправдати себе, але нам усім важкий тет-а-тет зі своїм темним "я". Вистава "На полі крові", режисерка Маргарита Стельмах-Юр 19:00, Київ, Національний центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса, вул. Володимирська, 23в До 11 грудня &еnsр;Може виникнути враження, що чудернацькі персонажі та грайливі сюжети Марії Василенко мають ескапістський настрій. Однак окремі деталі та загальна напруженість фантасмагоричного світу особистих візій художниці повертають із виміру вигаданого до виміру реального та гостро відчуваного, кажуть кураторки, 36-річна Лізавета Герман і 38-річна Марія Ланько. У галереї сучасного мистецтва Тhе Nаkеd Rооm вони відкрили дебютну персональну виставку мисткині Марії Василенко, 23 роки. До експозиції "Місце, якого немає" увійшли понад 40 цьогорічних картин. Марія Василенко закінчила Київський коледж мистецтв і дизайну й Академію імені Михайла Бойчука. Свої роботи виконує у традиції темперного живопису на фігурних дошках. Головними темами її творчості кураторки називають спробу зазирнути за ширму фізичних явищ, дотик до позалогічного досвіду та дослідження феномена свідомості. &еnsр;Василенко пропонує прогулятися помисленим нею світом, де немає звичного часопростору. Вона проживає потрясіння власним способом міфологізує та перетворює на символи. Її світ це проєкція свідомості, яка набуває тіла й починає діалог із довкіллям, продовжують Лізавета Герман і Марія Ланько. Художниця навчалася академічного станкового та сакрального живопису, але відмовилася від класичного набору прийомів. Її візуальна мова сформувалася на перехресті роботи з кольором і формальних аспектів іконопису, як-от зворотна перспектива. Марія відмовляється від стандартної прямокутної форми картини як вікна у світ. Вона пише твори на аркушах із переробленої деревини, щоб надати їм тіла. Це наближує сакральне та казкове до глядачів. На виставці Василенко створює спільний простір існування відриває деякі роботи від стін і робить свій міфічний світ осяжним, запрошуючи до тимчасового співжиття. Виставка Марії Василенко "Місце, якого немає" Київ, галерея Тhе Nаkеd Rооm, вул. Рейтарська, 21 Повну версію "Афіші" читайте на сайті Gаzеtа.uа

Мене давно не дивує людство. Після того, що люди вчинили із Сократом і з могилою Моцарта, в мене до них жодних питань. Дратує, коли кажуть: хлопці повернуться з війни й наведуть лад. Хто наведе? Це перекладання відповідальності. Ім'ям загиблого 24-річного Романа Ратушного тепер на­звано вулицю. Він був активістом, він боровся із системою і незаконними забудовами. Ми жили в одному будинку, й дивлячись на Романа, я плекала надію, що такі будуть молоді політики сьогодення. 2020-го він балотувався в депутати Київради. Чого ж ви не проголосували за нього? Життя складається з великої кількості компромісів. Я із самого дитинства була соціально активною лідером у школі й училищі. Моє становлення відбувалося в часи перебудови, коли з'явилися незалежні ЗМІ, відкривалися заборонені архіви, фільми, література. Це вплинуло на мене. Ніколи не боялася висловлювати свою точку зору. Деякі вчителі радили мені вступати на історичний факультет. Казали: за два роки будеш у міськкомі комсомолу працювати, зробиш політичну кар'єру. Тато був офіцер радянської армії, але щовечора слухав по радіо заборонені тоді "Голос Америки", "Радіо Свобода". Робив для родини все, аби за його спиною ми почувалися як за кам'яною стіною. Але ніколи мене не виховував, що матеріальне головне. Купив за шалені гроші концертний баян "Баркарола" й сам навчився на ньому грати. Після смерті тата ми зберігали цей інструмент як реліквію. А потім мама побачила по телевізору, що талановитий хлопець Іван Шкромида в Івано-Франківській області грає на баяні, але інструмент у такому стані, що випадають клавіші. Ми подарували йому батьків баян. Нещодавно Іван на цьому ж баяні записав саундтрек до фільму. Я першою в родині перейшла на українську Мама була найдобріша у світі людина. З дитинства я бачила, що з нашого дому жодна людина не йшла без подарунків, уваги й турботи. Це найкращий приклад щедрості душі на все моє життя. Я першою в родині перейшла на українську, і то було, вже коли переїхала до Києва. Найбільші зміни відбулися в моїй голові після Майдану, 2004-го. Важливі рішення приймати допомагає така методика: аркуш паперу ділю навпіл, на одній половині пишу переваги, на другій недоліки. Що переважить, те й обираю. Так вирішила в 19 років приїхати працювати до Ужгорода з Києва. 2000-го, після першого ж серіалу, мені пропонували поїхати працювати в Росію. Обіцяли великі перспективи. Українських акторів, які поїхали туди, коли приїжджали до Києва на зйомки, уже сприймали, як московських. Їм платили набагато більше, ніж українським, і давали головні ролі. Але в такому разі мені треба було би відвезти сина до мами в Ужгород і чоловік тут залишався. Тоді мій поділений навпіл аркуш обрав родину, а не зйомки. Страшно уявити, що було б тепер зі мною, якби поїхала тоді в Москву. Після анексії Криму в березні 2014-го я заявила, що не зніматимуся в російських проєктах. Багато років я відчувала, що життя суцільний кастинг. А тепер нарешті почуваюся вільною у своїх вчинках і судженнях, не озираючись ні на кого, і не намагаюся сподобатися. Кохання? Якби хтось знав, що це таке. Нема жодних рецептів і логічних пояснень. Мені смішно, коли психологи намагаються розкласти стосунки по поличках: ці стосунки прив'язаність, а ці залежність. А ці у вас не було батька і ви шукали ніжності від чоловіка. Це ж не формули з точних наук, це хімія невідомого походження, й іноді неможливо жодним чином пояснити, чому ці дві людини разом. А вони при цьому щасливі. Вагітність я ретельно планувала. Ходила на курси майбутніх мам, читала книжки. Рахувала, що от я в такий-то місяць завагітнію, народжу і два місяці буду у відпустці. А тоді вискочу вже грати виставу. До п'ятого місяця я ще граю, потім три місяці літня відпустка в театрі. Але все пішло не так. Після народження сина мені зовсім не хотілося бігти на сцену. Бо щодня від Даниїла я отримувала стільки щастя. Щодня відкриття! Мистецтво не має стелі "День бабака" в декреті спочатку був жахливий. Декретні 18 гривень, а пачка памперсів 16. Витрачали по дві штуки на день на прогулянку й на ніч. Дитяче харчування імпортне не могли собі дозволити. Записала тоді рекламу з компанією Рhіlірs, 30 доларів отримала й купила ту рекламовану кавомолку й сама робила все для дитячих каш. З часом я відчула кайф у материнстві. Коли сину виповнився рік, чоловік каже: "Треба няню шукати, я ставлю "Гамлета", хочу, щоб ти грала Офелію". А я... не хочу. Уявляєте? Не хотіла грати Офелію! Чітко треба зрозуміти: дитина відчуває схильність до скрипки чи до боксу. Важливо не ламати й поважати особистість у будь-якому віці дитини. А ще важливо вкладати в її освіту, адже це найкращі інвестиції. Коли в четвертому класі син сказав, що tеасhеr означає учні, а сhіldrеn учитель, одразу знайшла курси англійської. Вони коштували 1800 гривень, і моя зарплата в театрі тоді була 1800. І тепер я бачу ці плоди. Важливо дарувати емоції. Із 3 до майже 8 років я жила в Угорщині. Приїжджали в Ужгород раз на рік, коли була відпустка в батька. Там уже не було тітки моєї мами, але був її чоловік Павло, який мені став за дідуся. Відкладав із пенсії гроші й купував мені найдорожчу й найкрасивішу ляльку, а потім ми йшли до кафе "Молочарня" в центрі міста і там їли збиті вершки з тертим шоколадом. Цього смаку дитинства не можу ніде знайти. Батьки не були в захваті від моєї професії. Але не забороняли. І я з часом зрозуміла, що підтримувати це не взяти попід руки й нести, іноді достатньо не заважати. Дозволити дитині самій відчути і злети, і падіння, розчаруватись у професії чи досягти успіху. За пів року до великої війни я вперше в житті взяла гроші у кредит для купівлі квартири. І от 2022-го лежу в ліжку, десь поряд бабахкає, а я принципово не поїхала з Києва, і от я рахую свої "бонуси": роботи нема й не очікується, кінопроєкти позакривалися назавжди, мені поставили депресію, в мами стався мікроінсульт, жодних острівців стабільності, а тут ще й квартира у кредиті. І думаю: найгірше тепер, то лишити після себе борги фінансові чи моральні. Треба всім усе віддати: комусь сказати, що любиш, а комусь що він негідник. Що більше в мене буде грошей, то більше віддаватиму. Усі місця в мене асоціюються з людьми. От, приміром, холодна й дощова Фінляндія для мене виявилася теплою. Це тепло відчула від людей, які мене там зустріли, там чудова українська громада. Можу поїхати на три дні кудись, але мати відчуття, що провела там два тижні. Перед поїздкою вивчаю історію країни чи міста. 1998-го на телебаченні мені казали, що не можуть узяти вести прямі ефіри, бо в мене неприродна українська мова. І вона була така. А за 10 років: "Можете не так гарно говорити українською? Бо ми вас не можемо взяти ведучою, ви вирізняєтеся серед наших учасників". Картаю себе за те, що не вивчила англійської. На лікарняному за все життя була, можливо, двічі. Навіть після операції зі швами й бинтами наступного дня бігала по сцені, стрибала й на драбину залазила. Нас навчали: якщо дорогою на репетицію тебе переїхав трамвай, бери свою голову в руки й далі йди на репетицію. Температура 40? Я граю і думаю: о, який цікавий стан, перебуваю в якомусь інфернальному світі. Мистецтво не має стелі так казав мій учитель балету Петро Іштванович Куштан. Його вже немає, а з його дружиною Євою Куштан, із якою вони разом навчали нас, спілкуюся досі. Ця інтелігентна родина дала мені естетичне виховання і навчила, як жити в мистецтві, досягти успіху, не втративши гідності. Мені комфортно в теперішньому віці. Кілька років тому почали запитувати: "У Вас такий гарний вигляд, який рецепт?" Відповідаю: "Є рецепт. Я нарешті виростила дитину". На всіх мотиваційних зустрічах із жінками розповідаю історію колеги-акторки. Вона казала: "Роман має бути завжди! От у мене нині балконний роман. Мені 70, і не треба, щоб він ходив перед очима і щоб валялися його шкарпетки. Я зранку виходжу на балкон із кавою, а він там навпроти. І з кожним днем його сорочки стають чистішими і світлішими. Ми в той самий час щоранку виходимо на балкони, довго п'ємо каву-чай, і я весь день потім радісна і щаслива". Раджу всім і собі. Син мій найбільший учитель. До великої війни я напівжартома його запитувала: "Ти щасливий?" Тепер не питаю цього, бо навколо стільки горя. Сподіваюся, що колись зможу знову спитати про це. Коли запитують про хороших росіян, кажу: давайте краще подумаємо про поганих українців які беруть хабарі, підпалюють машини військових, які за три тисячі ладні зробити тут маленькі теракти. Паспорт це ще не ознака твоєї приналежності до України. Недавно натрапила у книгарні на чоловіка з Фінляндії, який рік тому вивчив українську мову й на два тижні приїхав до Києва. Попросив порадити одну-єдину книжку, де зрозуміло написано про українців. Я взялася за історичну літературу, потім Наталку Полтавку співала, потім показую це в нас Розстріляне відродження, а це задушене відродження, розчавлене відродження. Врешті купила йому "Кайдашеву сім'ю". Наступною варто купити цьому панові "Тореадорів з Васюківки". Гоголя не можна так віддавати на поталу росіянам, як це нині роблять. Кожного письменника, митця маємо оцінювати в контексті часу, в який він творив. Не можемо давати оцінку з точки зору життя в незалежній Україні, якщо він жив в імперії. Про смерть думати почала давно, відколи в 16 років роздивилася на своїй долоні коротку лінію життя. І тоді я вирішила поспішати жити. Із 19 почала працювати у професії. Смерть це єдине, що ми знаємо, що неминуче станеться з нами. І я вже цей стан відрепетирувала безліч разів, помираючи на сцені в ролях Офелії, Панночки, Марії Стюарт, Русалоньки. І навіть грала Фантом Смерть у "Дон Жуані". Головне у стосунках щоб не було знецінення Я вразлива. Коли ображаюся, довго в голові прокручую цю ситуацію, копаю, аналізую, але немає такого, чого не пробачаю. Державні нагороди це пережиток совка. Акторів мають відзначати гонорарами. У державних театрах для акторів є категорії перша, друга, третя і "Майстер сцени". А зарплати майже не відрізняються. Не залежить, скільки разів на місяць і якої складності ролі ти граєш. Нема справжніх контрактів, диференційованої оплати праці, існує досі радянська зрівняйлівка. У деяких театрах на одну ставку оформлено чотирьох акторів. Головне у стосунках чоловіка й жінки щоб не було знецінення. Тільки янголам вдається всіх пробачити й усе прийняти, а ми ж не янголи. Перемога це не лише повернення до кордонів 1991-го. А й чітке визначення, хто свідомо був колаборантом. Бо легко бути патріотом у Тернополі, але важко в окупації. 90 відсотків своєї роботи виконую безкоштовно.