Search trend "чернівці"

Регіональний поїзд Чернівці &mdаsh; Львів &mdаsh; Чернівці курсуватиме й у червні

Регіональний дизель-поїзд сполученням Чернівці - Львів - Чернівці продовжить курсувати у червні.

Укрзалізниця продовжує курсування регіонального поїзда "Чернівці - Львів – Чернівці" у червні. "На маршруті, як і раніше, курсуватиме сучасний дизель-поїзд ДПКр-3. Буковина і Галичина ближче, ніж думаєте. Перевіряйте - всього 5 годин - і ви вже в іншому регіоні країни", -...

На Тернопільщині на трасі Доманове — Ковель — Чернівці — Тереблече неподалік села Ліски перекинувся автобус з пасажирами

Поїзди курсуватимуть з 6 по 9, з 14 по 16, 22 та 23, з 27 по 30 червня.

Потяг Чернівці – Львів, який призначали на великодні свята, а пізніше продовжили до кінця травня, тепер їздитиме і в червні. Рейс продовжили через попит

ДТП трапилася 22 травня о 7:00 на трасі Доманове &mdаsh; Ковель &mdаsh; Чернівці &mdаsh; Тереблече. Серед пасажирів є потерпілі

Двоє чоловіків призовного віку з Буковини та Миколаївщини намагалися незаконно перетнути кордон

СК «Полтава» продовжує боротьбу за прямий вихід до УПЛ

Чернівці очолили рейтинг прозорості та підзвітності з-поміж 100 міст України

Благодійники з німецького Дюссельдорфа передали для громади Чернівців комунальну техніку вартістю понад 63 тисячі євро.

Сьогоднішній гість - той, хто мріяв стати рок-зіркою, натомість зруйнував канони совєтської поезії. Його слова гострі, але водночас сповнені сміху й болю. Книжки його читають у перекладах на десятки мов. Сам він невтомно говорить про Україну на різноманітних майданчиках Європи. Сьогодні ми маємо розмову з письменником, есеїстом, перекладачем Юрієм Андруховичем.Якби ви писали трилер про сьогоднішні наші події, що вже четвертий рік тривають, скажіть, будь ласка, в якому ми пункті? Чи далеко нам ще до розв'язки, на вашу думку?Я боюся, що так, далеко. І тут річ не в тому, що може настати якась пауза, якесь - тепер часто вживане слово - перемир'я. Але  ми вже дивимось на це як на війну екзистенційну. Ми вже дорослі, ми вже бачимо, що їй за певними мірками декілька сотень років. І в будь-якому разі ми не можемо відчути наближення саме розв'язки.Так, перерва можлива, і насправді хочеться про це конкретніше говорити. Наразі все виглядає так, що умови, які нас змушують виконувати, для нас смертельні. Тобто приймати їх ми не можемо, а це означає лише і тільки продовження бойових дій.Загалом я не бачу жодного варіанту досягнути якогось компромісу з Росією.Отже, це ще на роки, на десятиліття?Може й на століття. Я не знаю, скільки загалом відведено людському роду, але, власне кажучи, це може бути прописано в якихось цивілізаційних проєктах Пана Бога, чи хто там розподіляє час і простір, скажімо так. І оскільки у просторі він розподілив нам, можна сказати, найгірше з можливих місць, у сусідстві з цим монстром, то він міг і в часі накласти на нас аналогічне зобов'язання. Скільки ми є - стільки ми зобов'язані цьому монстру протистояти.Фото: fасеbооk/yurі.аndrukhоvyсhЯкась важка місія.Єдине що - виконувана, хочеться вірити. І так, мені здається, це не тривало б аж так довго, якби вона була невиконувана.Багато зараз говорять про те, що буде перемогою для України. Тому що на початку повномасштабного вторгнення слово "перемога" звучало багато, воно нас тримало та бадьорило, мобілізувало, але зараз воно виглядає чимось таким недосяжним.Я думаю, що тут дійсно важливо домовитися про ряд якихось критеріїв. І серед них, скажімо, вступ до НАТО і до Євросоюзу. Хоча, знову ж таки, вступ до НАТО тепер виглядає як щось цілком фантастичне, але я думаю, що ми не використали до кінця свої аргументи, які ми щодо цього маємо. І в будь-якому разі хто-хто, а ми не сміємо від цього відмовлятися.І в цьому сенсі принаймні, якщо це навіть не буде нашою абсолютною перемогою, то це буде точно абсолютною поразкою Росії і Путіна - наше членство в НАТО. Тому що це найкошмарніша з перспектив, які вони можуть собі уявити.А які аргументи? Що ми можемо? Ви їздите по світу, спілкуєтеся з закордонними колегами, спілкуєтеся з закордонною аудиторією. Я не знаю, що ми ще можемо, які аргументи придумати. Фотографії, де зруйновані будинки, убиті діти, якось уже втомили… Є міжнародні правові аргументи. Є якісь рішення не одного саміту. Є більш як 20-річна історія нашого руху в цьому напрямі. Якраз за кілька тижнів після початку російського великого вторгнення, у травні 2022 року, виповнилося 20 років із того дня, як тодішній український уряд - ще за президента Кучми - проголосив перспективу приєднання до НАТО як єдину, як вирішальну, як таку, що забезпечить Україну від майбутніх можливих евентуальних (можливих, - ред.) втрат.Люди поза межами України мали про це знають. Ми якось не наголошуємо - наша влада дуже не любить наголошувати на якихось правильних речах, які робили її попередники. Вони ж 2019 року отримали цю перемогу з такою тезою, що перед ними всі лише розкрадали, перед ними не було нічого, починаючи з 1991 року - втрачені роки, втрачені десятиріччя, і ось, нарешті, у 2019-му прийшли ми. І ось тому, я думаю, на сьогодні триває ця інерція в їхньому мисленні. Вони не дуже охоче роблять ці екскурси в наше незалежницьке минуле. А може, вони просто не знають про це? Вони в 1990-ті роки піонерами ще були чи комсомольцями. У будь-якому разі не про те йдеться.Ідеться про те, що з точки зору нашої держави дуже важливо показувати це вже як певний історичний процес, підкреслювати тяглість цього процесу, щоб такий недоумок, як американський президент, не перекривав усі голоси цим своїм нахабним "ви не були і ніколи не будете" і "вас ніхто не хоче там бачити" і так далі.Тобто цьому шумові з його боку треба протиставляти осмисленість, треба показувати це як багаторічний шлях нації до певної мети.Фото: fасеbооk/yurі.аndrukhоvyсhВи сьогодні виступали з публічною лекцією для студентів УКУ (Українського католицького університету), ми зараз з вами розмовляємо в Центрі Андрія Шептицького при Українському католицькому університеті. Ви виступаєте на закордонних майданчиках. Чи є різниця в спілкуванні?Звичайно, різниця очевидна, і вона зрозуміла. Ми і наші західні симпатики, люди, які бажають нам добра, які нас підтримують, перебуваємо все-таки в доволі різних, відмінних інформаційних полях, в інформаційних просторах. Західні симпатики України перебувають радше в просторі безпросвітності певної, передусім їм нас жаль: ми гинемо, вони зі своїх медій отримують інформацію головним чином про руйнування. Це правильно, що вони її отримують, але вони тільки її отримують - руйнування, людські загибелі, нездатність України довго протистояти. Хоча ніби факти свідчать про протилежне, але ця інерція триває.Натомість наше сприйняття всередині України, на мій погляд, значно різноманітніше і багатше. І це не дивно. Ми тут всередині все-таки, і ми, безумовно, переживаємо - хтось більшою мірою, хтось меншою - все те, про що знають також за кордоном, але ми ще маємо й доволі багато паралельно якогось позитиву. І він не лише штучно нагнітається якимось "марафоном" - він існує об'єктивно.Об'єктивно існують успіхи ЗСУ - як на рівні якихось маленьких операцій, так і на рівні загалом протистояння вздовж такої лінії фронту з такою довжиною - історики майбутнього будуть оцінювати дії наших Збройних Сил як якийсь абсолютний феномен в історії військового мистецтва. І це все при тому, що всі засоби обмежені. Тобто це просто свідчення надзвичайно високої воєнної культури. Оці два слова не дуже поєднуються, але це існує - воєнна культура.І ми, крім усього іншого, бачимо, як ростуть діти, бачимо, як вони йдуть до школи. Ми також знаємо, що вони ховаються в укриттях, коли тривога. Тобто у нас це все перебуває в такій, я б сказав, поліфонії. Поліфонічна картина нашого існування, нашого буття. І тому ці діалоги відбуваються по-різному. Усе-таки у випадку з закордонною аудиторією мені найчастіше доводиться розповідати їм про далеко не безнадійність нашого опору. І переконувати в тому, що є сенс, дуже великий сенс і надалі підтримувати Україну, тому що вона знає, як захищатися, і вона це робить. І плюс вона дійсно захищає тих, хто західніше.А оце безпросвітництво в них не підштовхує їх до того, що, можливо, і їхні країни, їхні війська можуть взяти зброю в руки й піти захищати Україну?Мені б дуже цього хотілося, і це така ідея-фікс, яка мені не здавалась ідеєю-фікс на початку великого вторгнення. Я просто не знав, що в них насправді в європейських країнах, як виявилося, усе так погано у військовій галузі. Мені здавалося, що там сильні, боєздатні армії. Потім ця гірка правда відкривалася дедалі більше, що там з усім проблеми.Але, з іншого боку, коли знайомі поляки починають казати про те, що українці свідомо залякують нас оцією перспективою, повторюючи, що якщо не будете нам допомагати, ми впадемо, війна прийде до вас, - це вони, українці, роблять свідомо, щоб втягнути нас у війну цю, яка є не нашою війною, а їхньою, отже, нам треба спокійно до цього ставитись, розуміти, що українці вдаються до будь-яких методів, аби тільки на їхньому боці воювали ще якісь армії.З цією тезою поки що складно сперечатися. Але мені здається, я вже знайшов якийсь варіант на теперішню ситуацію - я просто повторюю про те, що у війну вони так чи інакше ввійдуть, їх утягнуть. Просто це не Україна їх втягне - їх втягне Росія в цю війну. Вона так чи інакше буде рухатися, і навіть не обов'язково, щоб вона зафіксувала якусь свою перемогу тут над нами. Вона здобуває дедалі більше апетиту від цього запаху крові. Вона переконується дедалі більше у своїй безкарності, ну і полізе. Вона невдовзі зажадає, може через посередництво того ж таки Трампа, від поляків, скажімо, оцього горезвісного Сувальського коридору до Калінінграду - і це вже буде такий-от заспів. Тому це, на мій погляд, неминучий наступний сезон.Ви мене про трилер запитували, я вже в категоріях серіалу відповім: неминучий наступний сезон цього серіалу - що Україна не залишиться сама в цьому театрі бойових дій. Але не тому, що нам прийдуть допомагати, а тому, що на тих, на кого ми сподівалися, просто нападуть. Ті самі, хто на нас. Тобто буде версія Перл-Гарбора.Фото: fасеbооk/yurі.аndrukhоvyсhВи в якомусь інтерв'ю казали про те, що на початку повномасштабного вторгнення думали і зрештою помилилися, що росіяни після першої тисячі загиблих їхніх військових якось прокинуться зі свого сну і скажуть: досить. Вони не прокинулися. Чому з ними це сталося і це відбувається?Помилка моя в цих очікуваннях полягала в тому, що я все-таки вважав, що ця спільнота людей, яка називається росіянами, що вони все-таки вже інші, що оцей увесь процес, пов'язаний зі зміною суспільного ладу, та просто якийсь технологічний прогрес - що вони зробили з них також людей, схильних до комфорту, також людей, які не хочуть помирати. І ось виявилось, що ні. Тобто Москва і Петербург залишаються островами цього комфорту. Напевно, і інші міста-мільйонники. Ну, і звідти не надто ж і записуються на ці контракти смертельні.Натомість чого я не враховував - це того, що там залишається ще велетенський простір зі злиднями, з відсталістю, у тому числі з розумовою відсталістю тотальною, зі здеградованими якимись людськими якостями, з генетичним алкоголізмом у десятому поколінні, і так далі, і тому подібне. Тобто фактично така своєрідна зомбі-спільнота.Якісь свої мірки я знімав із того, що вже сам пам'ятаю, що було при моєму житті - а це була "невеличка спеціальна військова операція" в Афганістані. Радянський Союз тоді розпоряджався ще й іншими народами імперії. Але я веду до того, що наприкінці 1980-х років ця радянська імперія вже змушена була звідти забиратися - такий був зсередини суспільний тиск. І серед лідерів цих процесів були, скажімо, солдатські матері. Це був потужний суспільний рух - комітети солдатських матерів. Першими ж вони виникали не десь, а в Росії. Це були російські жінки, які ходили протестувати під військкомати чи кудись там ще.І ось мені здавалося, що воно ж десь ще зовсім недавно було. Може, мені так здається, що недавно, бо це все помістилося в моєму житті, в моїй біографії. Але я ніде навіть натяку на це не бачу в теперішній Росії. Якісь антивоєнні активісти, яких переловили і попересаджали вже протягом перших тижнів чи місяців, - це так мало, це таке якесь незначне, це просто на рівні похибки - так соціологи сказали б.Отже, якась потужна трансформація відбулася з цією спільнотою вже після 1991 року, яка ще поглибила ті всі жахливі інстинкти, які завжди їй були притаманні. Тобто вона ще їх технологізувала, перевела їх на рівень мародерства постійного. Технологізоване таке середньовіччя.Тут є певна все одно межа, яка мусить десь колись настати. І через те, мабуть, хочеться його прізвище якось по-іншому вимовляти, але той, хто в Кремлі, спробував якось одного разу через загальну мобілізацію поповнювати лави армії - в нього не склалося. Він розлякав тоді трохи своїх людей. Отже, все-таки хочуть жити. А якщо вже ідуть на ці контракти, то за дуже великі гроші. І моя надія така, що гроші не можна друкувати без кінця, повинні почати працювати економічні закони. Коли виявиться, що так, вони дають там два мільйони рублів за цей контракт, але це вже фактично папірці просто. Може, ми дочекаємось цього моменту.Ви служили в совєтській армії. І ви людина, яка народилася на заході України. Як правило, вихідців із заходу України завжди відправляли служити десь далеко-далеко в Росії. Принаймні з моїм батьком так було. Де ви служили?Я служив в Україні. Більше того, перші пів року так званої учебки то взагалі були Чернівці. А потім уже рік у військах так званих, то це Вінницька область, теж не особливо далеко. Але річ у тому, що я служив лише півтора року як випускник вишу. У мене була вища освіта - не тільки в мене. Перспектива продовжити службу в Афганістані все одно існувала, ця війна тоді була в розпалі.Я ніколи підтвердження цій тезі офіційного не знаходив, але між нами - між самими цими курсантами - кружляла така начебто байка, що радянській владі вже ніби матеріально невигідно висилати нас на смерть до Афганістану через те, що вона п'ять років вкладала в нас якісь кошти, навчаючи нас у цих вишах, виплачуючи нам стипендії. І загалом вкладаючи кошти, - було безкоштовне навчання. Тому начебто нас прибережуть, ми опинимося в ненайгірших якихось бойових, в сенсі регулярних, частинах. Так воно й було десь, тобто я не згадаю, щоб із нашої цієї чернівецької учебки потім якісь сержанти потрапляли до Афганістану.Фото: fасеbооk/yurі.аndrukhоvyсhА росіян не було?Були представники всіх національностей, як тоді говорилося. Були росіяни, були балтійці, була Центральна Азія. Одним словом, така мішанина. Закавказзя також.Російська дідовщина була?Були постійні конфлікти на національному ґрунті, але це додавалося справді до загального цього пригноблення, яке називалося дідовщиною. Це доповнювалося, звичайно, всіма цими "чурка", "хохол". А молдаван - просто "молдаван", там це само по собі вже було пейоративом (найгірше, - ред.). Ну, і так далі.Тобто навіть на заході України росіяни, які служили тут, все одно були першим класом, вважали себе вищим сортом?Ну, гадаю, що так. Трохи складна ситуація з тим, хто тоді був справді росіянином, - чи ми говоримо тепер винятково про тих, хто з Російської Федерації потрапив, наприклад, у чернівецький гарнізон, чи ми говоримо загалом про російськомовних людей. Тому що на той час росіянами були всі російськомовні просто.А хто тепер українці?Ну, це вирішено в нас із 1991 року.Ті, хто мають паспорт?Ті, хто мають паспорт, так.А мова грає роль?Мова відіграє, безумовно, дедалі важливішу роль. Я думаю, що ми взагалі повинні ніби переглянути таке ставлення до неї як до певної, гуманітарної винятково, цінності.Просто ми чуємо аргументи - і необов'язково, що це військові, - десь там у коментарях люди пишуть: а от є військові, які російськомовні, але вони боронять Україну.Є щось таке. Але я б просто сказав, що їхня власна захищеність, цих військових, на порядок нижча. Тому що їхні розмови розуміє ворог. Я про це хотів сказати, що це не є виключно тільки прерогатива філологів - добиватися поширення і популяризації української мови, бо їм так хочеться, бо в них у дипломі написано "українська мова і література". Я хочу сказати, що це стратегічна цінність наша. Це понятійний бар'єр із ворогом. Це ідентичнісний бар'єр.І врешті-решт, в умовах бою, в умовах польового протистояння, я вважаю, це неправильно, коли ворог розуміє 100% усіх розмов наших бійців. Ну, добре, для цього вигадують якісь шифрування і таке інше. Але насправді це питання виживання наших військових - відрізнятися мовою. З 2014 року політикам, які тоді до влади прийшли після Майдану, було важливо просувати цю тезу - "дві мови - одна країна"."Единая страна - єдина країна".У цей час таким чином рятувалася начебто ця інтегральність територіальна. Але тепер це змінилося з моменту великого вторгнення. Тобто все-таки дедалі більше розуміння того, що ми таким чином весь час перебуваємо не просто так у сфері, де говорять російською, - ми перебуваємо у сфері загрози нашим життям, тому що навколо нас говорять російською.Я можу трошки далі це ще повести, скажімо, всі оці підліткові ексцеси з перенесеннями вибухівки, з просто вчиненнями якихось побиттів публічних таких самих підлітків, як вони, а тепер, мені здається, тренд започаткували з побиттям військових на вулицях і так далі - це ж усе береться з вільного володіння російською мовою. Якби в них були проблеми з нею - вони б не сиділи в цих телеграм-каналах, так? Вони б шукали для себе щось інше іншими мовами. Так що ми маємо з цим насправді серйозну проблему, дійсно стратегічно треба це змінювати.Фото: fасеbооk/yurі.аndrukhоvyсhАле чому російська досі приваблива? Я вам розкажу історію моєї подруги, донька якої розмовляла лише і виключно українською, російської не знала. Поїхали вони в Польщу - і ось там вона почала розмовляти російською, тому що одна її подруга - це дівчинка з Миколаївщини, батьки її рятували від війни, а інша її подруга - це дівчинка з Білорусі російськомовна. І от вона з ними почала чомусь розмовляти російською. Звісно, що подруга моя пробує розмовляти з нею, пояснювати, що не так і чому це погано. Але тим не менше це підліток, а підліткам російська все ще якась красива.Негативізм, так, я думаю. Доволі часто це суб'єктивний чинник вирішує. Ну, якась інша харизма сильніша в однієї російськомовної дівчинки чи в обох відразу. Це дуже складно звести до якихось таких загальних канонів, загальних принципів. Але пам'ятаю, як у моєму дитинстві це бісило просто мою бабцю, коли вона виходила в подвір'я, а нас там шестеро або семеро, і ми всі чешемо російською. А російськомовний серед нас хтось лише один. І коли я повертався додому, вона казала мені: "Мені не міститься в голові - вас шестеро українців і один росіянин. І ви всі говорите, ви всі переходити на його мову!" Тобто, мабуть, це ось такий комплекс, який мусить розмотуватися, і розмотуватися, і розмотуватися.Але цей комплекс бере на озброєння Трамп і каже: ну, там російськомовні люди, значить, вони росіяни.І Трамп бере на озброєння, і багато хто з наших закордонних симпатиків - як привід дати нам чергову добру пораду про те, що це ж так чудово насправді - дві мови в одній країні, та підтримуйте і одну, і другу, спілкуйтеся. З цим нічого не вдіємо, аж поки не заговорить уся країна українською.Добре, це утопія якась така - у своєму житті я цього не зазнаю. І, можливо, і не хотів би навіть аж так до кінця, щоб це якось було б, навіть мені було б трохи не по собі від цього. Але чого хотілось би і що є насправді, мені здається, це реально і так би мало бути - це що просто мова українська мала б грати першим номером. Тобто мати в усьому безумовні переваги. І по змовчанню мало б бути мовою за змовчанням.Фото: fасеbооk/yurі.аndrukhоvyсhНа початку вторгнення ви виступали на одному майданчику разом із паном Шишкіним. Людина російського походження, вже не з російським паспортом. І інтелектуальна спільнота України накинулася на вас, мовляв, як же ж так, що не буває хороших росіян. Ви казали, що все-таки діалог треба вести. Але були люди, які казали, що все, викидаю книжки Андруховича - в мене десь там "Московіада". У мене знайомі казали, "викину з бібліотеки і знати більше не хочу". Як гадаєте, чому те, що можна умовному Арестовичу, не дозволяється конкретному Андруховичу? Чому Арестович може з Латиніною записувати відео, розказувати, які українці погані, а вам зась?До речі, деякі інтернет-користувачі, які атакували, тоді вони насправді плутали ці два прізвища. Мовляв, чого ви взагалі хотіли від нього, та він там то… і далі йшов опис Арестовича, так. Це теж такий комічний ефект.Я маю на загал таке розуміння, що справді завдав цим вчинком багатьом людям болю. Тому вже тоді казав, що щодо цього боку ситуації я жалкую про неї. Натомість я зовсім не жалкую, говорячи з об'єктивної точки зору про виконання певної письменницької місії. Тобто я погоджувався на цей діалог не заради того, щоб поспілкуватися з дружбаном Мішею й потиснути йому лапу.А спілкуєтеся ще?Ні, ми взагалі після того, та й до того страшенно рідко якийсь мейл прилітав.Ні, мені йшлося про розкриття суті цієї війни на норвезьку публіку. Бо все-таки Михаїл користувався оцими всіма тезами "хороших русскіх" - "це не моя війна", "це не російська війна - це війна Путіна". І це була дуже хороша нагода безпосередньо в живій ситуації це спростовувати, це заперечувати й просувати український наратив. Я погоджувався на це також через те, що це була гра для мене на своєму полі. Або по-іншому скажемо: суддя був за мене. Тобто нам визначили модератором дуже хорошого польського автора-репортажиста, якого в Україні книжки виходили, його знають. Я маю на увазі Шабльовського. Це був теж додатковий чинник. Тобто, коли все так складається, я вирішив взяти участь у цьому і дав свою згоду.2022 рік, звичайно, страшенно особливий. Тут ще й це початок вересня - момент успішного українського контрнаступу: звільнення значних територій на Харківщині, і це завершилося пізньої осені звільненням Херсона і так далі, і так далі. Тобто всі "сіли на коней" і погнали вперед. Які вже там розмови з русскими - добивати їх. Просто треба всю кавалерію вперед - і добивати їх і тих, хто виявляє якесь бажання з ними спілкуватись.Звичайно, що з Арестовичем, напевно, в нас трохи різні аватарки, з точки зору українського соціуму. Тобто для цієї категорії патріотичних - я не беру слово "патріотичних" у лапки, справді патріотичних українців, які обурилися тоді мною, з тим паном уже давно все зрозуміло. Його жодна ескапада болю не завдасть - тому що негідник, що з нього взяти. А тут ніби зруйнував якісь ілюзії щодо моєї особи. Можливо. Я не знаю.Чи треба вести діалог з росіянами? Чи є ще там ті, з ким вести діалог?Я думаю, це завжди дуже конкретна особиста ситуація. Це треба зважити ризики, треба зважити, чого тут більше, чи це принесе більше користі, чи більше шкоди. Але цілковито замикати цю можливість я не став би, тому що взагалі жодної можливості не варто замикати до кінця, закривати її. І не тому навіть, що якісь там "хорошиє русскіє" є, а тому що об'єктивно може з цього виникнути якась користь, вони можуть бути корисними.І я гадаю, що тему як таку вже нібито й зняли навіть, тобто я вже років зо два вже більше не зустрічаю якихось звітів моїх колег, українських митців про те, що ось ми відмовилися від участі, а там скасували подію, а там ще щось. Тобто вже просто ніхто на Заході не запрошує на один подіум із росіянами. Росіяни продовжують виступати - ці "хороші росіяни" продовжують виступати на подіумах. А українців організатори починають обходити десятою дорогою, бо, кажуть, ну, це ж обов'язково якийсь скандал, вони приїдуть сюди, почнуть вимагати, щоб ми вигнали цих росіян звідси, а росіяни нам цінні й важливі, тому що наша публіка ними цікавиться і на них приходить.То так виходить, що нашого голосу тоді не чути.Його стало менше, безумовно, набагато менше.Ви отримали нагороду від журналу "Ї", капітули журналу "Ї", - вручили вам нагороду за інтелектуальну відвагу. І ви там виголосили таку промову, зацитую: "Я спостерігаю ці повсюдні, на жаль, уже нормалізовані заокругленість і причесаність думок, обережність і дисклеймерність текстів, постійну готовність перепрошувати і каятися, тотальну пісну поважність, а отже фактичну відмову від іронії чи, що гірше, самоіронії. Я міг би продовжити цей ряд, але яке в тому задоволення? Тому я краще поставлю кілька запитань, точніше три. Чи автоцензура допоможе нам перемогти? Чи пафос, який негайно починає паношитися там, звідки женуть іронію, поможе нам перемогти? Чи банальність, стовідсотково коректна, поможе нам перемогти?Це, власне, тому і питання. Я не знаю відповідей.Фото: fасеbооk/yurі.аndrukhоvyсhА ви займаєтеся цим?У тому сенсі, що я фактично з осені 2022 року більше не пишу щотижневих колонок і взагалі намагаюся якомога рідше писати якусь сьогоднішню публіцистику, так, це можна називати автоцензурою.Чи є в цій кімнаті під назвою "світ" хтось дорослий, хто може взяти відповідальність на себе, робити непопулярні речі, говорити якісь непопулярні думки з думкою про те, щоб цей світ урятувати від якогось катаклізму?Дуже багато шумів, шуму. Я не знаю, якими технологічними засобами цей дорослий рятівник мав би бути наділений, чи група цих рятівників, скажімо так, щоб через ці шуми пробитися. Тому що тут насправді одна така загальнозрозуміла ніби річ - що їхній меседж не може бути простим. Буття не є просте, і це не буде знайдення простої відповіді в жодному разі. Здібність, чи здатність, людського роду до сприйняття якихось непростих меседжів постійно знижується. І тому я ніби не здивуюся, якщо виявиться, що жодні дорослі, жодні рятівники не порятують.Тоді цьому світу прийде кінець.Так, але, я сподіваюсь, не кінець нашій розмові. Бо треба ще знайти якийсь промінь.То який той промінь? Просто, мені здається, ми теж повинні враховувати якусь загальноцивілізаційну катастрофу, тобто її ймовірність. Може, це і правильна ідея - "не дивитися вгору", але, мені здається, все-таки достойніше людини приймати це свідомо, у жодному разі не боятися. Але цього дійсно замало, все-таки треба намагатися рятувати. І ось тут оця проблема проблем - як це втілювати.

Вишиванка пасує кожному і доречна всюди - на вулиці, дитячому святі, роботі, у волонтерському центрі, на фронті. Це не просто вбрання - у ній наш характер, історія, воля. У вишиванці закодовано те, чого не зітреш ні часом, ні війною. Вона нагадує, хто ми, поєднує традицію із сучасністю, говорить мовою кольору, орнаменту, історії. Героїв спецпроєкту Gаzеtа.uа та Благодійного фонду "МХП-Громаді" об'єднує любов до вишивки, бажання зберегти традиції та передати їх наступним поколінням. А ще вони переможці конкурсу бізнес-ідей "Роби своє", який став можливістю реалізувати власні ініціативи та рухатися вперед. Також розкажемо про досвід громади на Київщині, що прагне зберегти і відтворити традиційний одяг, взуття, головні убори та прикраси в межах унікального проєкту "СПАДОК. Одяг Миронівщини". Реліквії моєї родини дарують радість "Я дуже часто ношу вишиванки. Маю їх багато. Серед улюблених синьо-жовта сорочка та сукня з біло-рожевою вишивкою на синій тканині. А ще зберігаю справжню сімейну реліквію мамину сорочку. Моя бабуся мала чотирьох доньок і всім вишила довгі сорочки. Це була складна робота: техніка кручена, візерунки дуже дрібні. Мамину сорочку я постійно вдягала у школі на виступи. Тепер її часто просять у мене напрокат. Якось тітка побачила, що на мамину сорочку такий попит, і подарувала мені ще і свою. Реліквії моєї родини дарують радість іншим. Це дуже ексклюзивні речі: домоткане полотно, ручна робота їх важко повторити", розповідає вінничанка Тетяна Панасенко, авторка проєкту "Пошиття одягу з елементами національної вишивки" і переможниця конкурсу "Роби своє" 2023 року. Тетяна багато років займається пошиттям і прокатом карнавальних костюмів. Планувала розширити асортимент і створювати одяг з елементами вишивки, але через війну та фінансові труднощі не могла самостійно придбати вишивальну машину. "Про конкурс "Роби своє" від Благодійного фонду "МХП-Громаді" дізналась із соцмереж і вирішила спробувати. Уже 20 років офіційно працюю як підприємець, сплачую податки це була одна з умов участі. Єдине, що лякало, я ніколи не писала бізнес-плану. Але допоміг син. Потім разом освоювали комп'ютерну вишивальну машину, яку придбала за грантові кошти. Завдяки перемозі вдалося суттєво розширити асортимент. Вишивка нині дуже актуальна отримую багато замовлень на національний одяг. Клієнти поділилися на два напрями: одні хочуть етновишивку, інші в сучасному стилі. Дехто замовляє вишивку бісером. Серед найпопулярніших кольорів чорно-червоні та синьо-жовті", ділиться підприємиця. Національний одяг у Тетяни часто замовляють до Дня вишиванки, Дня матері, Дня Конституції. Серед її клієнтів багато вчителів, які шукають сукні для Першого вересня, шкільних вечорниць, вистав. "Нещодавно один хлопчик-співак виграв пісенний конкурс в Україні, і його запросили виступити за кордоном. Я шила для нього жупан із полотна, козацьку шапку з брошкою та пір'ям у гетьманському стилі. Костюм викликав справжній фурор. Тепер він мій постійний клієнт. А ще одному хлопчині також співаку шила костюм січового козака", додає переможниця конкурсу бізнес-ідей "Роби своє". 548 бізнес-ідей на 38 млн грн підтримав Благодійний фонд "МХП-Громаді" У вишиванках намагаюся втілити мрії людей "Мої клієнти найбільше люблять вишивку гладдю вона гарно лягає на полотно. Кожен обирає свою символіку: орнаменти, колоски, що нині в моді, ластівок. Для себе ще до війни я вишила сукню з білими ліліями на синьому тлі. Виготовляю також футболки для хлопців на фронт із написами, що зігрівають душу: "Молимося за тебе", "Чекаємо вдома". Була одна футболка від родини бійця: "Любимо тебе, татку. Твої дівчатка", розповідає Наталія Михальчук із села Четвертня Волинської області, переможниця конкурсу "Роби своє" 2023 року з проєктом "Одяг має значення". Наталія закінчила швейне училище в Луцьку. Спочатку займалася ремонтом одягу, шила пальта й куртки. Згодом освоїла вишивку. "Назбирала грошей купила маленьку побутову вишивальну машинку. Попит був великий, хотіла розвиватися. Мріяла створити власну лінію вишитого одягу, запатентувати бренд. Навіть планували з чоловіком збудувати для мене майстерню біля дому. Але не склалося", пригадує майстриня. Про конкурс Наталія дізналася від знайомої. З поданням заявки допомогла односельчанка Оксана Леонідівна. "І от одного дня чую: "Вітаємо!" Мурашки по шкірі. Ми з чоловіком не вірили, поки не побачили мого прізвища серед переможців. Отримала 100 тисяч гривень гранту. Придбала комп'ютерну вишивальну машинку, промисловий оверлок і парогенератор. Думала брати кредит на оренду приміщення, але чоловік подарував свій гараж і допоміг зробити ремонт. 24 листопада ми відкрилися. Тепер кажу всім: якщо людина має мету все обов'язково вийде. Головне не боятися", ділиться Наталія. За її словами, тепер працювати непросто: війна, високі податки. Але вона вірить у майбутнє мріє запатентувати власний бренд і найняти помічницю. Нині допомагають донька й чоловік. "У своїх вишиванках я втілюю мрії людей. Усі роботи - ексклюзивні, не повторюються. Частину ідей вигадую сама, частину знаходжу в інтернеті або купую в дизайнерки. Мала замовлення від родини, яка їхала до дітей у США: вишивала одяг для зятя, доньки та двох дівчаток. Мої вишиванки вже є в Нідерландах, Німеччині", підсумовує Наталія Михальчук. За орнаментом можна впізнати регіон В'ячеслав Горегляд, власник студії "Черешня" з міста Липовець на Вінниччині, до повномасштабної війни разом із дружиною вів невеликий бізнес ательє з ремонту одягу та магазин поруч. На Новий рік перед вторгненням подружжя придбало просту вишивальну машинку й почало виготовляти крижми та рушники. "З першого дня повномасштабної війни я пішов на фронт. Демобілізувався наприкінці 2023 року. Все здавалося гнітючим. Потрібно було знайти себе, зайнятися чимось важливим. Конкурс бізнес-ідей "Роби своє" допоміг мені реалізуватися. Участь запропонував знайомий. Я пройшов пітчинг, захистив бізнес-ідею. Однією з умов було співфінансування: переможець отримував 100 тисяч гривень гранту й мав додати ще стільки ж. Разом із дружиною ми інвестували 200 тисяч у потужну вишивальну машину та витратні матеріали", розповідає В'ячеслав. За його словами, вишиванки були популярні ще до війни, а нині попит значно зріс. "Орнамент часто підказує, з якого регіону людина. Наприклад, троянди характерні для Донеччини, на Вінниччині поширена сніжинка-хрестик. У нас великий вибір тканин і ниток. Як на мене, найкраща вишиванка це чорне з червоним на білому тлі. Сам ношу сорочку з боковим орнаментом, вишитим зеленими нитками. А з дружиною маємо сімейний лук із подільським орнаментом з пташками. На 20-річчя шлюбу запросили друзів усі прийшли у вишиванках. Так святкуємо й дні народження, і річниці", ділиться підприємець. Студія "Черешня" працює виключно з індивідуальними замовленнями, створюючи унікальні дизайни. "Син мого побратима випускався зі школи, ми пошили для всієї родини святкове вбрання - батькам, випускнику й маленькій сестричці. Кажуть, на святі всі захоплювалися їхніми образами. А нещодавно жінка замовила рушник і дві вишиванки для доньки й онуки, які живуть в Ізраїлі", додає В'ячеслав. Він зазначає, що раніше популярними були класичні вишиванки, а тепер усе більше клієнтів обирає асиметричну вишивку з елементами з боку чи візерунками, що виходять зі складки. "Якось клієнтка замовила вишиванку білими нитками на білому полотні. Коли побачила результат, сказала: "Я в неї закохалася", згадує переможець конкурсу "Роби своє" 2023 року. Просять відтворити вишиванки бабусь і прабабусь "За фахом я юристка. Але доля склалася інакше: вже понад вісім років займаюся вишивкою. Починала з картин і постільної білизни. Люди захоплювалися моїми роботами, просили продати. Тоді і придбала побутову вишивальну машинку, але вона не дає такого результату, як промислова. Завдяки участі в конкурсі "Роби своє" мені вдалося вийти на професійний рівень", ділиться Світлана Гудима з міста Рудки на Львівщині, власниця "Майстерні вишиванок" і переможниця конкурсу "Роби своє" 2024 року. Світлана працює зі старовинними вишивками, фасонами та тканинами, приділяючи увагу найменшим деталям. Вона цінує довіру клієнтів і віддана своїй справі. "Дуже люблю те, що роблю. Якось знайома виграла конкурс "Роби своє", і це надихнуло мене спробувати. Хоча довго вагалася бізнес-план у мене був, але не вистачало рішучості. Саме тоді мій син дуже прагнув на фронт. Просила його зачекати, та він усе ж пішов. Через хвилювання я навіть забула, що подала заявку. А тоді до магазину зайшла знайома та привітала з перемогою. Емоції були неймовірні важко передати словами", пригадує Світлана. Майстриня мріє створити повноцінну колекцію вишиванок Львівщини. "У нас надзвичайне розмаїття візерунків. Сокальська вишивка лише чорними нитками по білому полотну, яворівська яскрава, кольорова. На Городоччині в кожному селі свої елементи: десь квіточка, десь ромбики. Вишивка це код нації. У кожному візерунку наша доля, боротьба, любов, перемоги". З особливою ніжністю Світлана розповідає про вишиванку своєї бабусі. "Після її смерті у скрині знайшла сорочку зберігала в паперовому пакеті з лавровим листом, щоб не з'їла міль. Я зрозуміла: це її дівоча сорочка. Поставила собі за мету відтворити. Тепер у мене є і оригінал, і моя версія", ділиться майстриня. За словами Світлани, клієнти часто приносять вишиванки своїх бабусь чи прабабусь, просять відтворити їх максимально автентично. "Сьогодні особливо популярна саме давня вишивка", зазначає власниця "Майстерні вишиванок". Спадок для майбутніх поколінь Зберегти традиційний український одяг для майбутніх поколінь таку мету поставили в Миронівській громаді на Київщині. Торік учасники виїзних етнографічних експедицій у межах проєкту "СПАДОК. Одяг Миронівщини" зібрали 39 зразків народного одягу та 51 інтер'єрний предмет із 20 сіл громади. Проєкт реалізовано за підтримки Благодійного фонду "МХП-Громаді". Під час експедицій представники Миронівського краєзнавчого музею спілкувалися зі старожилами, які ділилися унікальними знаннями та спогадами про культурну спадщину рідного краю. "Мета проєкту дослідити, відтворити й оцифрувати традиційний одяг Миронівщини кінця ХІХ - першої половини ХХ століття, який зберігся в музеях, школах, будинках культури та приватних колекціях. Ми вже мали досвід співпраці з Фондом: 2022 року реалізували проєкт "Відродження", присвячений традиційному ткацтву. Тоді вперше торкнулися й теми народного одягу. Адже традиційний костюм це обличчя не лише країни, а й кожного регіону. Саме тому обрали його темою наступного дослідження", розповідає Інна Савсюк, директорка Миронівського краєзнавчого музею. Проєкт "СПАДОК. Одяг Миронівщини" стартував у липні 2023 року та складався з кількох етапів. Перший етап експедиції Команда здійснила 20 поїздок у села громади. До роботи долучилися провідні фахівці - Володимир Щибря, директор Центру фольклору та етнографії Інституту філології КНУ ім. Тараса Шевченка, та Наталія Телегей, етнологиня з Державного наукового центру захисту культурної спадщини. Усі поїздки зафіксували на відео. На основі матеріалів створили ютуб-канал, де публікують інтерв'ю з очевидцями. Другий етап оцифрування 118 автентичних експонатів, зокрема з музейних фондів, завантажено на міжнародний музейний портал musеum-dіgіtаl: Ukrаіnе. Завдяки цьому колекцію можуть побачити поціновувачі традиційного одягу в усьому світі. Третій етап відтворення Обрали зразки одягу та архівні фотографії, які були оцифровані й використані як основа для реконструкції. Одяг, головні убори, прикраси та взуття виготовляли фахівці майстерень Неrіtаgе аnd Тrаdіtіоn, "ВидимоНевидимо" та Сhоrnе. На сьогодні Миронівський краєзнавчий музей має шість комплектів традиційного вбрання Миронівщини чотири жіночі й два чоловічі. Їх використовуватимуть для виставок, реконструкцій, фотосесій та культурно-просвітницьких заходів. "Тепер ми можемо показати, який вигляд мали миронівці 100 і більше років тому. Для нашого регіону характерна вишивка в чорно-червоній гамі, з орнаментами у вигляді квітів, ягід полуниць, вишень, винограду. Найпоширеніша техніка - хрестик, але трапляється й гладь", підсумувала Інна Савсюк. Тест: Що ти знаєш про вишиванки Традиційно третього четверга травня в Україні святкують День вишиванки. Цього року він припадає на 15 травня. Вишиванка - це не просто одяг, а ознака національної ідентичності. Українці одягають традиційне вбрання, щоб продемонструвати єдність і любов до своєї країни. Пропонуємо пройти тест і перевірити свої знання про вишиванки. Якого року вперше відзначили День вишиванки? 1) 2006 Правильно. Перше святкування відбулося за ініціативи студентів. 2) 1991 Це рік проголошення незалежності України, а День вишиванки виник значно пізніше. 3) 2014 Важливий для сучасної історії рік, але День вишиванки існував раніше. Яке місто стало батьківщиною Дня вишиванки? 1) Київ Столиця активно святкує День вишиванки, але свято започаткували в іншому місті України. 2) Чернівці Правильно, саме в Чернівцях студенти та викладачі Національного університету імені Юрія Федьковича обрали один день і всі разом одягнули вишиванки. Згодом ця традиція стала всеукраїнською. 3) Львів Місто має давні традиції, але не є ініціатором свята. Якими кольорами вишила мати сорочку у відомій пісні "Два кольори"? 1) Червоний і чорний Правильно. "Два кольори мої, два кольори: червоне то любов, а чорне то журба" - співається в пісні на слова Дмитра Павличка. 2) Синій і жовтий Це кольори прапора України. Також їх часто використовують у вишиванках. 3) Зелений і білий Популярні кольори для вишиванок, але не згадуються в цій пісні. Скільки видів і технічних прийомів вишивки налічують в Україні? 1) 10 Значно більше. Також для кожного регіону характерні свої орнаменти. 2) 50 Їх більше. Наприклад, у решетилівській вишивці білим по білому, внесеній до спадщини ЮНЕСКО, поєднують 5-7 технік одночасно. 3) Близько 100 Правильно. Популярні техніки - гладь, хрестик, мережка, низь, бігунець тощо. Кожен символ на вишиванці має своє значення. Нині часто використовують зображення колосків пшениці. Що вони означають? 1) Сімейне щастя, благополуччя Символом цього на вишиванках є виноград. 2) Багатство, достаток, здоровʼя Правильно, це древній символ. Такі вишиванки вважаються ще й оберегами. 3) Любов, краса, материнство Символом є калина. Результати тесту: 12 правильні відповіді Твій шлях тільки починається. Але вже сьогодні ти знаєш більше про вишиванки, ніж учора! 34 правильні відповіді: Чудовий результат. Вишиванка тобі пасує і зовні, і внутрішньо! 5 правильних відповідей: Ти знаєш багато і цінуєш традиції. Вишиванка для тебе не просто одяг. Це мова, якою українці передають історію, любов і силу.

12 травня у Чернівецькій області буде хмарно з проясненням, місцями очікують невеликий дощ і заморозки на ґрунті - Суспільне Чернівці.

У Чернівцях можна замовити прибирання могили або архівну довідку про місце поховання онлайн. Як подати заявку та скільки це коштує — читайте на Суспільне Чернівці

У неділю 11 травня у місті Чернівці та Чернівецькій області прогнозують хмарно з проясненнями. Вдень місцями очікують невеликий дощ.

Попри повну відсутність слуху, каратист з Буковини Іван Урсатій виборов "золото" на Чемпіонаті світу з карате серед спортсменів з порушеннями слуху. Про це пише Суспільне Чернівці. Як розповідають, у грудні минулого року буковинець Іван Урсатій став чемпіоном світу з карате серед спортсменів із порушенням слуху. Зауважують, що родині Урсатія довелося переїхати до Чернівців, щоб Іван […] Тhе роst Український каратист став Чемпіоном Світу серед спортсменів з порушеннями слуху арреаrеd fіrst оn Рубрика.

Долю матчу вирішили два швидкі голи

Чернівці на п'ять днів залишаться без водопостачання