Search trend "Українська правда"

Про це повідомила кореспондентка Еспресо Наталя Стареправо."Я мушу сказати одну річ: що дулю б з маком усім москалям, а не знищена правда. Все буде добре!" - заявив Любиш Кірдей.Цьогоріч номінантами премії також стали головна редакторка та співзасновниця видання Тhе Кyіv Іndереndеnt Ольга Руденко й керівник відділу розслідувань "Української правди" Михайло Ткач. У 2015 Іван Любиш-Кірдей отримав щорічну німецьку премію для теле- та кінооператорів Dеutsсhеr Каmеrарrеіs у номінації "найкращий новинний сюжет із зони воєнних дій" за телефільм "Втеча з Іловайська". Під час відрядження до Краматорська 24 серпня 2024 року був важко поранений внаслідок російського удару по готелю "Сапфір". Пробув у комі кілька місяців і зараз проходить відновлення. "Для мене велика честь отримати таку нагороду. Я неймовірно радий, але мушу вам сказати, що попереду, і у мене, і у вас – багато роботи. Ідея – незалежна Україна. Ця нагорода дає мені мотивацію працювати далі, працювати, працювати", - , зазначив Іван Любиш-Кірдей, отримуючи відзнаку.Премія ГонгадзеПремія імені Георгія Гонгадзе заснована у 2019 році Українським ПЕН у партнерстві з родиною Георгія Гонгадзе, Києво-Могилянською Бізнес-школою та її випускниками, а також виданням "Українська правда". Лауреатами Премії в попередні роки стали: Вахтанг Кіпіані (2019), Павло Казарін (2020), Мирослава Барчук (2021), Мстислав Чернов і Євген Малолєтка (2022), Богдан Логвиненко (2023), Тетяна Трощинська (2024). У 2022 році також Спецвідзнаку посмертно отримав фотожурналіст Макс Левін.Премія імені Георгія Гонгадзе вручається завдяки підтримці меценатів та меценаток, які забезпечують її сталість та розвиток. Меценатами є виключно випускники Києво-Могилянської Бізнес-Школи, які підтримують цінності Премії та прагнуть змінювати українське суспільство через якісну професійну журналістику.Меценатами Премії у 2025 році є: Микола Вікнянський, Микола Сушко, Томас Бруннер, Оксана Просоленко, Антон Артеменко, Максим Дядик, Микола Демченко, Ольга Велика. У квітні члени Капітули Премії імені Георгія Гонгадзе визначили короткий список номінантів на здобуття відзнаки у 2025 році. Серед претендентів: Іван Любиш-Кірдей, Ольга Руденко, Михайло Ткач.

За підтримку Батьківщини вона набралася гейту навіть у деяких французів, тому що не боїться сваритися з невігласами і відстоювати Україну всюди, де це потрібно. Серед російської та суржику в 11 років вона зробила свій вибір і перейшла на українську. Є голосом жінок, які не бояться називати речі своїми іменами і цей голос звучить у її книгах і піснях. З нами Ірена Карпа, письменниця, співачка, громадська діячка, культурна дипломатка.Я розповім коротеньку історію, відступ для наших глядачів. Дуже часто мені мої знайомі питалися, чи Ірена Карпа - то не моя сестра. Я не знаю, чого вони запитували. Я казала, що я маю сестру на прізвище Карпа, чотириюрідну. Звати її Наталка і вона теж співачка, але не Ірена.У цьому певно плані ми всі між собою якось юрідні брати й сестри, тому що дійсно в мене є коріння зі Львівщини, село Передільниця і там частина зараз яка прикордонна польська, дуже цілком можливо, що ми родичі. Треба дослідити. Прізвище не настільки поширене, тому ми дійсно можемо бути однією великою родиною. Десь оцей ген вистрілює і тебе все-таки ідентифікують з іншими Карпами, хоча в тебе прізвище інше.Тепер про серйозне. Дев'ять років у Франції, тобто фактично збіглося з тим, як росіяни напали на Україну. Я в кінці 2015-го переїхала, я ще тут активно брала участь у революції. А коли почалося все найцікавіше, взяла і поїхала. Я поїхала якраз у рамках програми перезавантаження державної влади оцього постсовка, і я поїхала культурною дипломаткою, щоб якось вдихати нове життя в те, що відбувається у представництві культурному України за кордоном  Щось мені вдалося, а десь мої всі благі наміри розбивалися об систему, яка така і залишилася радянська, що навіть мої колеги в посольстві, дипломати казали: "Це не перекладається для французів - оці старі нормативні якісь акти, які ще з Радянського Союзу є". І це був дуже цікавий досвід, насправді.Я не хочу його повторювати, я людина не з системи, я все-таки авторка, я мисткиня, мені дуже подобається працювати з людьми, викладати, але точно не бути культурною менеджеркою і не працювати в системі, тому що, кожна людина сама по собі, ви це, мабуть, теж часто бачите десь в державних органах, вона дуже нормальна, класна, в неї теж є діти, якісь свої там бажання, мрії, кохані люди, там собака, кіт.Але все разом у системі - це стає чимось таким дуже нелюдяним, бездушним. Починається Кафка. І це смерть просто для творчої людини, дуже важко в такому перебувати. Ясно, що є якісь приклади там Пабло Неруда, який був послом. Це не мій випадок, але мені цей досвід все одно знадобився. Коли я переїхала 2015 року, то якось ву мене зрушилася з місця мертва точка ву творчості. Я дуже довго не могла нічого написати.Десь вісім років в мене не виходило великої форми, але в мене були маленькі діти, тобто нічого дивного в цьому нема. А тут якось нове місто, все це закрутилося. Я взяла чотири емігрантські історії - щось вигадане, щось справжнє і зробила книжку "Добрі новини з Аральського моря". І тут мені на днях подруга каже: "Слухай, Карпа, ти написала про міграцію, коли це не було мейнстрімом. Зараз ця книжка дуже корисна, так, щоб зрозуміти, як там ці жінки вигрібають". Це було ще до того, як масово почали їхати. У 2019 році вийшла книжка, але ось такий вийшов досвід. Напророчила? Ні, я не напророчила, я просто показала, як люди з різним рівнем освіти, різного віку, різного соціального статусу, як вони виживають. Наприклад, одна з них краде чайові, які лишають офіціантам, а інша може вибрати в якомусь хорошому бутіку красивий одяг. Це, власне те, що відбувається і зараз, тому що різні жінки в основному виїжджають. Мені здається, що їм буде цікаво почитати, порівняти свої історії, то ця книжка зараз якось отримала нове життя.А ці жінки, які зараз виїжджають через повномасштабне вторгнення до Франції - французи якими бачать Україну через цих жінок?Мені здається, що зараз дуже класна ця нова хвиля міграції, тому що це люди, які їдуть не через те, що вони від бідності тікають, а з питань безпеки, безпеки дітей, перш за все. От, наприклад, всі, кого я знаю, всі повиїжджали з дітьми. Дуже мало хто соло виїхав. Сьогодні я їхала в поїзді з жінкою, яка виїхала до Ірландії з двома дітьми, але чоловік був тут і вона повернулася. Каже, що якби не чоловік, вона би так само залишилась заради освіти дітей там. Це в будь-якому випадку дуже цікавий досвід. У мене ця книжка, яка зараз, я дописала вже її, ми її готуємо і дуже сподіваюся, я ж буду у Львові на ВеstsеllеrFеst. Дуже сподіваюсь, що вона вийде до того часу. Якщо навіть не вийде, то буде якесь передзамовлення, і я почитаю щось із неї. Там одна з історій - це історія жінки, яка виїхала через війну зі своєю донькою. Вона списана з реальності, тому що в нас вісім місяців жила от така частина сім'ї - молода жінка зі своєю донькою-підлітком, яка ні слова не говорила по-французьки напочатку, яка вчила у школі німецьку, вона сама інженерка. І для мене це був такий якийсь приклад сили, волі і незламності, що вона там вдень працювала, підпрацьовувала, ходила на курси французької, вночі вчила самостійно ту французьку мову. За вісім місяців вона її вивчила настільки, що її взяли на роботу інженеркою. Французьку мову настільки. Тому що зразу наш оцей диплом інженерний "вау", тому що в них це дуже довго і дорого вчитись на інженера. У мене чоловік - інженер. Я знаю там, чого це коштує.От наші оці КПІшні, оці всі дипломи - це дуже високо котується, тому що це така вузька спеціалізація. Її взяли і вона була єдиною жінкою в цій компанії. Для мене це теж - дуже про емпаверинг. Наприклад, конкретно на цій історії, я показую, що вона залишилася там не тому, що вона собі хотіла кращого життя. Ні, вона насправді працює там важче і більше, але, наприклад, у неї стосунки, які залишилися тут, вони вже себе віджили дуже давно, і інколи на відстані у тебе оптика міняється і ти бачиш, як хто чим жив там, хто що вкладав у цю родину. І зараз так, її чоловік одружився з новою. Оце вже прототип, так? Я вже про це не розповідаю в книжці, але він там навіть якось виправився.Буде частина людей, яка повертається, - ті, в яких там добрі стосунки, якась там робота, соціальне коло, щось таке, що їм важливе. І будуть ті, хто залишаються. Це така історія, ми не можемо на це вплинути тим, що ми будемо хейтити, шеймити там людей. Так є. Так було в кожну війну, в кожну революцію. Люди тікають. Наприклад, після Другої світової - ті, хто були остарбайтерами у Німеччині, вони виїжджали в Америку, тому що повернутись у Радянський Союз значило б табори. Тут так само - люди, які з Маріуполя. Вони повтрачали все і не завжди можуть знайти роботу в Україні. Є, звичайно, категорія людей, які поїхала, щоб нічого не робити, стояти десь на соціалці. І це соромно, так? І от повертаючись до питання, як нас сприймають французи.Все-таки в нас хороший стереотип зараз новий з'явився - що це люди з освітою. Як казав там один з їхніх політиків, дуже неполіткоректне було зауваження: "Хай їдуть українці, вони всі освічені, нам це дуже знадобиться там для економіки". Типу "ура, клас, у нас буде біла освічена робоча сила, якій можна платити буде менше". Звучало це приблизно так.Але немає оцього, що "українки - повії", як це було часто про жінок не з України, а зі Східної Європи. Тому що вони там анатомічно гарні, високі. І це от зникло, тому що всі побачили інший бік оцих українок, жінок з дітьми, які там адаптуються, які опановують мову, які йдуть на роботу. В принципі, залишаться тільки такі, тому що ніхто з тих нових, хто  переїхав, вони не хочуть йти на якусь низьку роботу, наприклад, там прибиранням займатися. Цим займається попередня хвиля міграції. А це дуже нові люди, вони працюють часто на віддаленці. Так само на Україну працюють, працюють у міжнародних компаніях. Я ніколи ще не була в поїзді, який би був порожній, де повертаються люди з закордону в Україну. Весь час от є отакий рух, багато хто живе між двома країнами зараз. Це дуже цікавий досвід для цих людей. Я думаю, багато хто повернеться і принесе щось. Якщо не повернеться - це їхній вибір, ми не можемо вказувати іншій людині, що тобі робити. Комусь як мені необхідно їздити туди-сюди. Я перестала рахувати, я так прикидаю десь, мабуть, це мій 24-й чи 25-й раз поїздки до України з початку повномасштабного вторгнення. Я до війни так часто не їздила. Але я не можу жити без України. Це мій дім, тут моє місце сили. Мені тут добре, мені тут смачно. Тут люди, з якими можна сидіти на балконі, пити ігристе, дивитись на каштан, там починається тривога, щось робити з цього приводу. Я не могла б жити без України. Тут мої люди, тут мої читачі, тут мої слухачі, а там моя сім'я. Виходить, що я просто от маневрую, це, звичайно, не подобається або одним, або іншим. Але це зараз так як є.  Але француженки не ревнують до українок?До речі, історії, які я чула, це від двоюрідної сестри мого чоловіка, вона там не про ревнощі - там просто було, що яка гидотна її українська колега. Вона давно переїхала, каже, вона ні разу в Україну не з'їздила. Вона взагалі не переймається тим, що відбувається. Тобто от їх таке ображає. Знову ж таки, це моя бульбашка, так? Я не знаю якихось таких історій. Я знаю точно, що нам, у принципі, легше подружитись з чоловіками, ніж з жінками. Це автоматично так все це відбувається, але достатньо також й інших експаток, інших іноземок, з якими можна дружити і які будуть скаржитися на те саме неприйняття французами, що й ми. У мене є подружка, яка американка, вона з Нью-Йорка, чорношкіра і абсолютно те саме таке ставлення. Їй просто скучно. От буває, що тобі нудно, що тобі нема про що поговорити з цими людьми.І я просто вже теж бачу, що я опиняюсь, коли в компанії французькій, в мене відкривається рот і я починаю про війну. Я вже бачу, що вони вже холодні.  Ну хтось питає: "А що там у вас?". І я даю розгорнуту відповідь. Я повністю розкладаю їм всю політінформацію яку треба. Напевно, ж з такими людьми непросто дружити. "А що там у вас?" Чи якісь конкретні запитання про війну? От що зараз говорять на четвертий рік? Про Трампа, наприклад, дуже всіх гальванізувало оце, коли був цей скандал в Овальному кабінеті, всі дуже прийняли нашу сторону, не було такого, що вони стали б за за спиною "буллі", бо це ж теж людський інстинкт. Тобто є частина людей, яка виправдовує агресора, щоби типу самому не здаватися слабеньким і вразливим. А говорять багато, зараз є Україна в новинах. Відколи Трамп прийшов до влади -  постійно, стабільно ми є. Була я у Сенаті не так давно, показували фільм - документалка про знищені культурні пам'ятки в Україні. Дуже класно, просто шикарний. Перший, мабуть, за весь час, що я побачила. Настільки докладно - від пам'яток архітектури - там повністю і Харків, і сучасні митці, і все, що відбувається.Хочеться таких продуктів побільше, тому що фокусують режисери, автори на речах, які в нас є спільні, наприклад, архітектурні. Вони не знімають умовно Салтівку чи оці наші спальні райони, в яких там ми виросли. Я там, в тому числі в Черкасах - у 80-х роках це будувалося. А знімають дуже цінне і що викликає емпатію. Так само як, коли знімають там дітей, теж такі вони будуть якісь гарні. Навіть бабусь вибирають не таких, що жалість викликають, а красивих. Отам була головна реставраторка одна заповідника і вона була така красива. Дуже старша жінка весь час жартує так: "Ти коли цю реставрацію докінчиш? Коли я вже умру?" Настільки красива, коли ми дивимося, кажемо - європейська жінка. І вони от фокусуються на таких українцях, які дуже-дуже європейські, тобто нема такого совка махрового.І це дуже класно. Коли є оцей фокус, який акцентує на нашій подібності. Власне, ми і є європейцями, просто залежно куди ти дивишся. Це про українську культуру французи дізнаються, але французи, ми знаємо, чи це стереотип, чи це правда про те, що вони залюблені в російську культуру - "русский балет, великая русская культура, театр" і так далі. Воно далі все залишається? Залишається. На жаль, залишається і це так просто не викоренити. Це теж якийсь стокгольмський синдром, коли ти щось довго любиш, а потім там: "Ні, вони ж не всі такі, в них же така культура". І от знов там в опері вони будуть ставити Євгенія Онєгіна і наші українчики туди йдуть і кажуть: "Ні, ну а що, це класика, це ж вже так". Якби з усієї класики, якщо вибирати Євгенія Онєгіна, то про що ми говоримо. Я слухала якусь програму спеціально. Це було Радіо Культура, здається, чи Радіо Музика - французьке. Я їхала просто собі по полях і думаю, послухаю зараз класичну музику. І просто один російський композитор за іншим. Я виключила, включаю через час далі, типу, і далі, і далі. Потім якась російська піаністка і до неї знову ця журналістка: "І тут ми бачимо, значить, оці ж барви російського села".І вже ця піаністка, яка руська, яка виросла в Франції, я так розумію, вже не витримала і каже: "Та українського це села, там з Чайковським. Він це написав в Україні. Після того, як там літо провів". Я ж така думаю: "Господи". Такого дуже багато на кожному кроці. Далі буде в них Толстоєвський, і далі буде стояти книжка там наприклад, Амеліної, перекладена, але поряд буде стояти Навальний, знаєш.І от вони постійно в пошуках цих хороших рускіх. Їм здається, що вони дивляться наперед у примирення і типу: "А чого вони не хочуть примиритись? Тому що є ж от ето от все, так?" Нікуди не поділася ця кількість російських перекладачів величезна і оця маленька кількість українських перекладачів. Попит, я не знаю зараз, кого з сучасних вони перекладають. Я просто не слідкую, бо немає часу, але вся оця класика, все, що вони далі кажуть. Це як битися з вітряками трохи, так, наприклад, казати, що російський авангард. Вони Малевича нашого беруть і зараховують там до російського авангарду, чи Кандинського. Оцю всю Вітебську школу, де там євреї, які в Білорусі взагалі були. Але це все російський авангард.Тому що вони не знають, що Малевич, він сам казав про те, що я є українець. Вони можуть з цим розбиратись, наприклад, де створена там певна картина чи там якісь його віхи, але це якби існують вже такі терміни: "російський авангард". Коли продвинутий куратор, він буде писати, що це Україна, але буде частіше писатися Російська імперія. Я їм це пояснюю - вони теж такі, вони колони, вони не були ніколи колонією, так? У мене в чоловіка у родині там у дядька ми були в гостях, я фоткалася навіть там в одязі українського бренду, і в них така колекція Оld Моnеy - все дуже класно. Дівчата шиють, я прям обожнюю підтримувати жіночі бізнеси, я вся така Маdе іn Ukrаіnе кажу. І я фоткаюся, а там такий чувак у цьому ХVІІ століття на портреті в перуці і з астролябією. Куди ж він міг плавати? Невже ж за рабами, так?Я до чого? Це як колонам пожаліти тих, хто був у колонії. Тільки тепер, дуже недавно ми з чоловіком дивились в кіно, він ридав просто, бо їм у школі про це не розказували. Дві серії документалки дуже крутої, відновлені відео, пофарбовані про французькі колонії, як там насправді жилося. Про те, що Де Голль насправді бився силами колонії, бо французи ж здалися Гітлеру - "у нас лапки, тільки не бомбіть Париж". Тобто вони співпрацювали і був Рух опору. Але і потім оці всі люди, які підтримували Де Голля, їх обманули, і їх не забрали у Францію, там частина взагалі були стрілки, їх просто розстріляли, щоб їм не платити. І от ці люди, нащадки їхні, вони нас розуміють.У мене була касирка, каже: "Я нащадок оцієї етнічної групи, яку підвів Де Голль у свій час, яку підвели французи". І вона була дуже класна. Каже: "Приходила тут одна, ця, оця". Я кажу - "росіянка?" "Так, так, каже, я її не обслужила". Або зустрічає мене, на весь магазин кричить: "Ну що, він вже здох там чи ні? Я чекаю, щоб він здох". Ми розуміємо з нею, про кого йдеться. І вона каже: "Я тебе розумію". Оце дуже цікаво, що оце от у нас працює. Але це чомусь, наприклад, не працює на порозуміння з африканцями. Дуже цікаво, як воно. Я про цей фільм, що чоловік мій плакав, бо у школі їм цього не показували. Тобто їм частково насадили провину.Тому що дуже полегшені умови. Наприклад, вихідцям з Північної Африки, щоб приїхати там і отримати натуралізацію, думаю, значно легше, ніж нам, Ніж українцям з усіма нашими освітами, з доходом легальним і з усім. Але все одно для них це приховують і це так само якесь є певно підсвідоме розуміння між одними колонами й іншими. Росія - це колоніст, так, наприклад, Франція - це колоніст. А Сполучені Штати, які повідбирали землю у корінних американців - це також колони, Іспанія та сама. Але ось ця француженка, яка є нащадкою тих, хто був колонізований, вона каже: "Я не обслужила росіянку". А ти згадувала про українців, які йдуть на Євгенія Онєгіна у Франції. І що нам з ними робити? Чому цим у цих людей нічого не вмикається? Я не знаю чому. Я коли зробила зауваження їй, вона: "А що, я така проукраїнська, я всюди щось там за Україну". Але камон, ну ти транслюєш, як ти сидиш у красивій шубі з моноклем на Євгенії Онєгіні. Хоч не кажи вже тоді, де ти сидиш, якщо ти його так любиш. Хай це буде твій guіlty рlеаsurе, я не знаю. Агресивно ми це не витримаємо, тому що коли ти агресивно щось насаджуєш, це викликає злобу і бажання протистояти. Сьогодні я сідаю в поїзд, так цікаво і чую, що іде ця жінка, яка поряд зі мною, каже своєму чоловіку: "Да вот моё седьмое место". Думаю, от скотина, зараз щось мені скажеш російською, я тобі скажу: "Я перепрошую, я вас не розумію". Я втомлена, зла, типу, в мене ж вчора концерт був, я в 04:30 прокинулася. Вона так раз, коли щось мені принесли мені їсти, і вона мені "Смачного". Вона ідентифікувала хто я, і почала зі мною говорити дуже гарною українською. Вона сама там з Одеси, волонтерка, але от з чоловіком вдома вони говорять російською. От вона мені розказала, що десь у Франківську десь там був виступ її колег, щось техніки між собою говорили російською і їх за це франківчани зачморили, підсунули якийсь несправний рояль і все. І люди поїхали дуже озлоблені додому.Це їх не змусить говорити українською, на жаль. Я дуже розумію обурення, мене страшенно вкурвлює, коли українці говорять російською. Я не з такої сім'ї, я з багатої, так? Я з тієї сім'ї, де сильна антирадянська історія, так? Я говорила на двох мовах до десь, може, 11-12 років. Чому? Тому що дід і бабця в Черкасах. І там ця сама шизофренічна ситуація, що дома всі говорять українською, виходять на вулицю і починають штокати. Бо тому що ми ж городськіє, а щоб ніхто не подумав, бо ще якийсь Юрік з Сахаліна може приїхати. Написала я про Юріка пост, що надіюсь, що він уже з Сахаліна приїхав в Україну в чорному пакеті, точніше, вернувся. Fасеbооk удалив. Чому? Інтересно. І оце гівно, воно починає сміятися з твоєї української мови. А ти підліток, а ти дитина. І тобі хочеться конформуватись, тобі хочеться бути як всі. І ти говориш російською. Але потім мене тато викликав на серйозну розмову, сказав, що хай вони переходять, не прогинайся. Я дуже вільнолюбна людина. І для мене прогнутись - я сама собі стаю противна. Тут така ще хитрість має бути, не йти на відвертий конфлікт, але просто бути собою. Лишатися, розуміти, чого ти говориш українською. Наприклад, я знаю весь свій бекграунд.Я розумію, що таке голодомор. Я розумію, що таке репресії. Я розумію, що таке заборона української мови. Я розумію, якої сили вартувало нашим предкам того, щоб ми з вами просто сиділи зараз говорили тут. І тут в тебе є вибір: або ти граєш в дудку і визнаєш, що ти раб, що ти настільки тупий, що ти не можеш в Україні вивчити українську мову і нею говорити. Якась у тебе є психологічна перепона. Окей, ти розумний, ти говориш українською, але вдома ти переходиш на російську. Чому? Тобто в тобі живе якась оця частина малороса,  за що ти її так оберігаєш? Та що це за травма? А тут якби треба вже сходити до психотерапевта, напевно із цим розібратися. Але, дорогі україномовні слухачі та читачі, не чморіть, будь ласка, тих, хто говорить російською мовою. Їх можна лагідно тролити, але якщо ви йдете на відвертий булінг, це викличе в них тільки більшу впевненість у тому, що вони повинні говорити російською, а тому це з них зробить ще більших ждунів, ніж вони можуть бути зараз.Твій перехід такий впевнений не тільки вдома, але й поза хатою. Українська - не тільки домашня мова, це було в 90-ті, а зараз - повномасштабне вторгнення. І що з нинішніми підлітками, які продовжують слухати російську музику, дивитися якісь російські фільми, жахливі, вони жахливі просто? Так, це теж протест підлітковий. Мене недавно вчителька української мови одного з київських ліцеїв попросила записати звернення до україномовних дітей. І це дуже добре, що до україномовних, тому що говорити підліткам, які назло оцим нам всім нудним, типу старим, ровесникам їхніх батьків, будуть говорити російською? Я не зовсім знаю. Я зі своїми, в мене теж підлітки, я намагаюсь увійти в якесь розуміння, але в мене діти ненавидять все, що російське. Не дай Бог, я скажу "да", чи скажу "спасибо". Інколи "мама?" "що таке, що таке?" "мама - спасибо, спасибо". У них іде оцей правильний протест. Якогось суржика немає. Навіть цікаво, що зараз слухають якийсь ТіkТоk, але це все одно україномовний буде ТіkТоk. Мої діти не розуміють російської, тому що я ще в садку налякала всіх вихователів на Печерську, де вони були. Я просто їм сказала: "Ви знаєте, мої діти розмовляють українською, англійською. Якщо ви звертаєтесь, якщо не можете з ними українською, будь ласка, говоріть з ними англійською". І до них вибірково говорили українською. Не знаю, чи це зіграла роль, що я публічна людина. Але я думаю, що кожна мама може таке вимагати. Зараз інша біда, дійсно, що вчителі і вони вже дуже класні. Вони будуть давати суперпрограми. Я читала пост чийсь на Фейсбуку, якийсь Київський ліцей, такі захмарні ціни, типу 400 000 грн за рік.Ти таке у Франції платиш, коли там вже у супер крутий університет дитина вступає. Вчителі класні, а на перервах між собою діти всі російською говорять. І син цієї жінки, яка писала, був єдиний україномовний і вона прям у розпачі. "Що мені робити? Він рано чи пізно, підліток, він буде конформістом, він буде говорити російською. І їй, не знаю, ніхто їй не міг дати нормальну пораду" Тому що винні не вчителі і, ну, от як зробити так. Значить ці діти вдома говорять російською, вони приносять мову. Що робити тим дітям, чиї батьки, як твій тато, не викличуть дітей на розмову і скажуть: "Ти знаєш, це погано. Розмовляй українською"Протестувати проти цього, зрозуміти, що російська - це мова рабства. Піти проти батьків - це абсолютно нормальна тема в цьому віці. Я не здивуюсь, якщо навпаки буде, що в них вдома українська, а вони батькам на зло говорять російською. От це може бути. Тому що, знаєш, коли там біжать: "Куди дивляться батьки?. Можуть бути дуже нормальні батьки. Дитина просто може вибрати бути отаким одороблом, розумієш, яке пішло і слухає гімн Радянського Союзу. Тому отак от є. Це підлітковий протест, це підлітковий бунт. З ним треба працювати осмисллено, знову ж таки, прямою агресією чи прямою якоюсь забороною. Ти ж його не прив'яжеш вдома, не вживиш йому чіп, щоб він там Хвильового цитував безкінечно.Вони будуть схильні до масової культури, в кращому випадку вони будуть якимись там готами і слухати Rаmmstеіn, як там мої діти і кажуть: "Мама, ти знаєш цю музику?" Я така: "Цю музику, я маленька ще була, як була ця музика". Тобто є оцей протест - емо, готи, оця субкультура, а очевидно в Україні часу війни щось, що типу під табу - оця російська музика, стріми, оці репери, оці гімняні фільми, про які ти кажеш. Це для них вираження протесту. Знову ж таки, я не дитячий психолог, я взагалі дуже далека від того, щоб бути мамкою, яка роздає поради. З дітьми треба говорити, зрозуміти, чому вони саме це роблять. Це вплив оточення. Це буде не вплив школи, це буде, швидше за все, не вплив батьків навіть. Це буде вплив оточення. Чогось вони вибрали конфліктувати, чогось це певним чином їхній протест проти того, що відбувається. Ясно, що вони ніхто з них не хоче на війну. Тому що, є ті, хто хочуть на війну і ми бачимо 16-річних імена під прапорцями на Майдані Незалежності. Є і такі діти, є діти, які волонтерять, які збирають якимись штуками на армію, є прекрасні діти, так, які просто оця надія, оцей цвіт, який робить по-справжньому. А є ті, хто наступають на ці граблі, їм треба просто пояснювати: "Ось, дивись, ракета вбила твого однолітка, коли ти слухаєш російську музику, ти сплачуєш російському виконавцю. Російський виконавець сплачує податок і за ці податки Росія може купити ще одну ракету, яка прилетить і вже вб'є твого друга. Розумієш?" От отак на пальцях їм пояснювати.А взагалі про те пояснити, що якщо ти такий крутий і протестний, то протестуй проти рабства, протестуй проти совка, проти того, що ти не хочеш бути другорядним, упослідженим малоросом. Протестуй проти цього, просто будь нормальним собою, говори англійською, якщо так хочеш протестувати. Це ж напряжніше, ніж оце белькати по-російськи. До речі, про волонтерство. В тебе є таке волонтерство, яке називається інформаційним волонтерством. Я часто волонтерю для якихось польських медіа, але я волонтерю звідси і є набір блогера, так, який в мене виконує роль оператора, штатива і так далі. Я вмикаю телефон і пояснюю, що в нас тут відбувається, пояснюю Україну для поляків. А ти пояснюєш Україну для французів. Бувало так, що ти приходиш на етер, а там вже стільки набігло хороших русскіх і вони розповідають французам про Україну?  Вони весь час хочуть дуже розказувати про Україну. Вони такі главні експерти з усіх експертів, що вони знають все про Україну. Ні, є нормальні люди, це ті, які не приходять на ефіри, щоби дати українцям прозвучати.  Але так що що робити нам? От я говорила з Юрієм Андруховичем. Він каже, що не треба відмовлятися виступати, тому що з росіянами виходить так, що ми тоді не звучимо. Я дуже розумію цю позицію, але як членкиня ПЕН-клубу, я підписала оце наше рішення не брати участі в дискусіях, де є росіяни. Інша справа, що ти не завжди знаєш про це. Тебе запрошують на ефір і раз - і там вже сидять росіяни. Тебе просто не попередили про це.Тоді у мене вмикається мій внутрішній пітбуль і їм стає так страшно, що вони починають обсирати Рашу у вісім разів більше, ніж я. Були якісь такі, що оце як клинили "Навальний, Навальний, Навальний", які намагаються щось з тобою поговорити, ще й по-російськи з тобою поговорити. Я ввічливо відповідаю щось французькою їм і йду.У мене є одна знайома, яка арт-кураторка, вона вже 20 років має французьке громадянство. і ми співпрацювали ще з нею. Вона етнічна росіянка. Коли почалась війна, я от просто спитала, кажу: "Ти знаєш краще свій народ. Що робити, щоб типу якось покращилось?" Вона каже: "Нічого, атомну бомбу скинути, - каже. - Все, більше, каже, їм нічого не допоможе". І навіть це мене не спонукало ходити на якісь її події. Як відрубало. Після вторгнення я не можу себе змусити піти, чути російську мову десь там. Потім якось мій чоловік запросив її чоловіка там до нас на річницю весілля. Він прийшов з нею, вона прийшла з величезним оберемком соняшників. Я не знала, що вона буде.. Я її викликала, кажу: "Тільки французькою тут говорити". Кажу: "Прийдуть мої подружки, щоб ти навіть не палилася взагалі". І вона дотрималась цього, тобто вона не переходила на російську, вона дійсно говорила з моїми подружками французькою.  Вона окей ідейно, але все одно, я не можу. Вона мене весь час запрошує на свої події, я не ходжу туди, тобто я не можу. Що таке мені сталося, що просто від відвело від всіх.Мені тільки в кошмарних снах зараз сниться, що я ходжу по Москві, по Арбату і говорю російською мовою. В мене реально такі кошмари. Оце видно страх окупації, страх того, що нас підімнуть.Я аж зараз говорю, в мене мурашки по шкірі. Просто стільки наших предків поплатилося свободою, життям, здоров'ям за те, щоб ми жили отак, як ми зараз живемо оці 30 років незалежності, це ж золотий час. Такого, в принципі, не було ніколи. Ми такі щасливі з усіма нашими революціями, з усім. Що ми тримаємося, що ми відвойовуємо. Просто українці - ми круті, що можу сказати. І це дуже треба втримати в собі. Тому що скотитися в стан раба, якому не треба вирішувати, який по-русски будет говорить, ото головку опустить. Куди піду, там мене стібнуть, оце я бідний і нещасний, це легше легкого. Значно важче піднімати голову, стояти до останнього, розуміти, що це твоя битва за виживання, за всяке, за екзистенційне, за культурне, за фактичне. Це дуже важливо.Те що зараз відбувається на фронті, те, що люди донатять, те, що інші люди, яких, слава Богу, перестали називати культурним фронтом, роблять культурні події, з яких ідуть аукціони, з яких ідуть донати. Коли військові бачать, що їх підтримує суспільство, що їм донатять, що їм щось закидають, це їм реально рятує менталку. Якщо ви кинете там по 100 грн, не вип'єте зайву каву, десь посміхнеться військовий, тому що це більше ніж гроші? Це про те, щоб ми включені, що ми цивільні люди, що ми з ними, що це все потрібно? Французи як зараз сприймають війну в Україні, на якому вони етапі? Бо на початку був страх, що атомна бомба навпаки впаде десь на Європу, а не на Росію, як твоя ця знайома росіянка етнічна говорила. Чи є готовність того, що, якщо раптом що, я дивилася там статистику, що молоді люди у Франції, це було опитування минулого року. Казали, що готові брати зброю до рук. Які настрої зараз між французами?Я думаю, що десь такі ж і є. Зараз Трамп нам підсобив в цьому сенсі. Вони і так ненавиділи американців і їх зневажали за їх безкультур'я. Але грошки брали все одно з туристів і продовжують це робити. Так само, як ми були на Сідрері, виробництво сидра, кальвадоса і кажемо, що ми з України. І молодий чувак, може йому 30 з чимось, такий каже: "Так-так, ми експортуємо на Україну і на Росію. Дивіться, ці в нас коробочки в Владивосток". Ми такі: "Господи". Взагалі лице лупиться, оцей іспанський сором. Я привела людей показати сільське виробництво, українок привела. І ми такі: "Чувак, не треба тобі було це говорити", а він далі продовжує, що я припиню експортувати на Росію, якщо ви будете такі ж замовлення робити. Звичайно є, категорія людей, яким гроші не пахнуть, їм тіпа норм. Експортує він в Владивосток, що він тут такого поганого робить. Хай там люди бухають. Да хай збухаються вже там просто, хай їх менше буде. Загалом, оцей страх атомної бомби - він не зник, він є.Якось люди живуть усвідомлено з ним, але він уже так довго вимахує своїм цим ядерним прутнем, і нічого. Як щось би мало статися, він би вже це зробив, знаєш. А так от це все якісь казочки, червоні лінії. Я вже на ефірах кажу: "Дивіться, скільки разів ми вже перейшли ці червоні лінії. І що?! Кажу: "Так, ну, він же ж класичний bully. А так можна, а так можна? І якщо ти не будеш протистояти цьому, то він буде далі тебе пожирати по шматочку, поки не зіжре тебе всього. Мені здається, що от вся ця історія з Трампом, вона трохи всіх так збадьорила. Макрон абсолютно не популістський політик, на відміну від лівих, від правих. Це так круто те, що Марін Ле Пен більше не допустять до виборів. Це ж та, яка фінансувалась Путіним, оцей генерал Путіна в спідниці був фактично. І Макрон якось дуже наперекір всьому веде таку тверду політику. Він прям молодець, він дуже, він як з нами - те, що в нас в суспільстві, так, от наших нормальних людей дискурс. І зараз він європоцентричний, класний. І моя бульбашка вся така європоцентрична і класна.В нас один там якийсь тільки кузен, з якого всі тепер стидаються, пішов депутатом від правих сил і з нього всі ржуть. І я через то не поїхала вперше на Різдво до них, тому що я не буду сидіти за одним столом з людиною, яка є депутатом від крайніх правих сил у Франції. Але Макрон молодець. Він зараз настільки на висоті, дійсно справжній дуже крутий лідер і перший, який не забоявся Трампа. Ще ж була така тема  - коли тільки Трамп на перший свій термін прийшов, він же ж типу людей булить тим, що коли приходить, він тобі тисне руку. І всі там: "Ага". А Макрон такий його міцніше схопив і тримав його довше.  Він такий маленький, такий дуже tyрісаl француз, дуже харизматичний. Я ж його бачила наживо. Це давно колись там ще, будучи культурною дипломаткою, книжку Сенцова передавала. Обманувши його охорону, бо мене пускали. Вайб від нього дуже хороший - сильної людини. І я дуже сподіваюся, що це запалює також і інших лідерів. На нашій стороні є ті, хто знають, що це таке - Молдова, Фінляндія, балтійці, поляки ті самі.Всіх, в кого була взаємодія з москалями, вони уже не дадуть себео бманути. Так, Чехія, наскільки молодці. Виступала з нам перед нами словацька група і вони вибачалися за позицію свого Фіцо. Вони каже: "Ми не всі такі словаки". Я кажу: "Та я вірю, вірю. В нас теж був Янукович. Ми не всі за нього голосували. І fееl yоur раіn". Тому просто тут треба ще іншим країнам це доводити. Тій самій Німеччині. Їх виховали в тому, що вони мають провину перед там всім світом за світові війни. І тут росіяни. Дуже ж часто Радянський Союз так і називають Росія. Їм теж треба розжовувати, скільки мільйонів українців полягло в Другій світовій. Це не були лише росіяни, це були балтійці і білоруси, молдавани, грузини, тобто це всі люди, які гинули там. А в цих видно далі, що от вони щось винні Росії. Да ні, не винні Чи Росію коли-небудь покарають за те, що вона робить? Більше того, вона ж і в час Другої світової війни багато зла наробила.  Як очільниця Совєтського Союзу.Як очільниця - голодомор і репресії, і скільки всього є, і вся ця відповідальність не була прийнята. Зато вони позабирали всі будівлі посольств по всьому світу. Це ж ми "правоприємники", давайте нам все багатство. Я дуже в це вірю - що росію покарають, бачиш, навіть Трамп зараз сказав, що він не буде протистояти. Боже, це ж такий абсурд був протистояти розслідуванню воєнних злочинів Росії в час повномасштабного вторгнення. Там видно йому все-таки напхали, що це ж зовсім повний повний абзац. Америчка, яка завжди була - frееdоm, dеmосrасy тут. Та ні, не будемо. Та хай повбивають там отих дітей, подепортовують. Та що ми це будемо? Не було. Ні, Путін нічого такого не робив. В Трампа ж почали дуже сильно рейтинги повзти вниз. І ось, думаю, що заспівали під іншу дудку. Не тому, що Трамп виправився, а тому, що все-таки люди, навіть які б вони реднеки не були, можуть трошечки відрізнити добро і зло. І от хочеться сказати, якщо у вас депресивний стан, чи вам не хочеться жити, чи вам здається, що все даремно, скажіть собі: "Я хочу дожити до моменту, коли путло буде в Гаазі". Я просто заради цього моменту готова жити, дивитися, от як ця морда буде там сидіти, якщо він, звичайно, не прийме отруту, як Гітлер десь в бункері. На це ми теж згодні, але це краще вже тоді пошвидше, щоб ми могли якось відсвяткувати. Якщо ні, то я дуже в це вірю. Я вірю в правосуддя. Це також часто питають французи: "Що хочуть українці?" Думають там помсти, вбити. Я всім кажу: "Ні, ми хочемо правосуддя". Ми хочемо просто, щоби вони заплатили репарації і щоб вони несли відповідальність за кожну заподіяну смерть, за кожну екологічну біду ту, яку вони зробили, за кожен дім зруйнований, за кожну долю понівечену.Тому що це страшне - те, що вони роблять і роблять це під якимись своїми  галюциногенними ідеями, за це треба платити. І я вірю, що вони за це заплатять. Ми говорили про культуру, про культурну дипломатію. Чи настане такий час, що французи будуть казати: "Ах, це ж українське, український там композитор чи український художник, чи український письменник". Я вірю, що настане. Війна - це дуже добре таким каталізатором виступила - те, що українців для себе відкривали. Лесю Українку ми зрештою чули у виконанні Катрін Деньов. Вона читала також Люби Якимчук "Абрикоси Донбасу", сучасної поетки. Чим більше було б таких інфлюенсерів дуже вагомих, як Катрін Деньов, тим краще це буде. Це швидше одиниці зараз. А що там з Депардьє? Хай, блін, кане в лету цей урод просто. З Депардьє це, якщо хтось не в курсі, його ж зараз там за зґвалтування його судять, за домагання.В нього ще якісь педофілічні там були замашки. Дуже класно, що нарешті жінки можуть про це говорити, бо раніше, "це нормально, ну він же зірка, він має право робити все те, що захочеш, з якоюсь там жінкою, яка освітлюванням займається". І він же ж там супер друг Путіна. Воно завжди все йде якось в комплексі. Це про цінності. І я дуже рада. Він мені ніколи не подобався. Він геніальний актор, але коли ти хоч трохи знаєш, хто він і що він, ти вже не можеш дивитись на це. Я не знаю, є люди, які розділяють ці дві речі. Я не можу, наприклад, розділяти. Багато французів теж не можуть розділяти. Там чимало голів у них покотилося. І чимало мужиків заступається за таких людей, наприклад як з Беґбедером.В нас недавно теж був скандал з Винничуком, і те, що відбувалось в ПЕН-клубі. Там дуже цікаво, що розділилися, що жінки були дуже проти в основному, а чоловіки захищали, причому несподівані чоловіки, не бачили вони там сексизму і чогось такого. Це цікаво, наскільки ця річ дійсно зумовлена статевим поділом, а не якимись людськими цінностями загалом. Я думаю, що це тема для окремої розмови і ми ще колись цю розмову здійснимо, поговоримо про твій фемінізм. У мене фемінізм здорової людини. Я за те, щоб люди робили, що їм хочеться. Як от людина почуває себе щасливою на підборах - хай ходить на підборах, хоче ходити в рейтузах, з неголеними ногами їй комфортно. Відстаньте від неї ви всі, вона не зобов'язана вам подобатись. Чи так само не зобов'язана там носити ліфчик, щоб не виколювати очі. Хочеться людині таке зробити. Те саме з чоловіками - вони мають право жити, як їм хочеться. Трохи деколи tоо muсh - "Ой, він на мене не так подивився". Ну ти гарна, на тебе подивилися. Це нормально, знову ж таки. Він же тебе не образив, він тебе не помацав там, де ти не хотіла. Тобто деколи є перекоси. Я за те, щоб якось було так природньо, гармонійно, нормально. Флірт між людьми це нормально, симпатія - це нормально. Приниження і сексистські штуки - це не нормально. 

21 травня у Мадриді застрелили українського експолітика Андрія Портнова. Його вбили біля американської школи в Іспанії, повідомляє Rеutеrs. "Невідомий стрілець або стрільці застрелили колишнього українського політика в середу вранці біля воріт американської школи в багатому районі Мадрида Посуело", - повідомило джерело, близьке до розслідування. Хто стоїть за нападом - невідомо. Вбивство міг скоїти одинак або кілька людей у складі групи. Про стрільця відомо, що він був високим та худорлявим. Одягнений був у чорне та мав помаранчеву сумку. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Уряд не знайшов причин для введення санкцій щодо Портнова Нардеп від "Європейської солідарності" Олексій Гончаренко пише, що Портнов був за кермом Меrсеdеs та відвозив дітей в школу, де біля воріт на нього чекав кілер на мотоциклі. "Чоловік вів своїх дітей до школи, коли його застрелили. Ще пишуть про чотири постріли в область грудей та один у голову", - сказано в повідомленні. Поліція отримала дзвінок про стрілянину о 9:15 ранку за місцевим часом. Правоохоронці не називають ім'я жертви. "У жертву вистрілили п'ять разів, а злочинцями були двоє чи троє людей. На даний момент ніхто не заарештований. У школі не знають, чи є він батьком когось із учнів", - йдеться у матеріалах преси. Інформацію про смерть Портнова підтвердило високопоставлене джерело, передає "Українська правда". "Портнов загинув. Розстріляли годину тому у Мадриді", - сказав співрозмовник, але інших подробиць не надав. Також цю інформацію підтвердили в оточенні Портнова. "Портнову стріляли в спину, одна з куль влучила в шию, після чого він упав обличчям донизу. Потім нападник добив його пострілом у голову", - зазначають місцеві ЗМІ. Портнов був старшим помічником українського президента-утікача Віктора Януковича. Портнов вперше покинув Україну 2014 року, але 2019 повернувся - критикував Петра Порошенка і закликав "боротися з радикалами". 2022 року він знову поїхав, порушивши заборону на виїзд для чоловіків призовного віку. Був внесений ЄС до чорного списку за нецільове використання державних коштів та порушення прав людини в Україні, але був виправданий. Водночас українські спецслужби проводили розслідування щодо нього через зв'язки з Росією. Портнов внесений до українського реєстру осіб, які вважаються причетними до зради національних інтересів, та звинувачується у просуванні проросійських наративів.

"Українська правда" публікує есе переможців проєкту Еurореаn Unіоn іn Ukrаіnе до Дня Європи на тему "Моє бачення європейської України" Я народилася в мирній Україні. Але наразі живу у країні, яка щодня бореться за своє життя, за свою гідність і за своє право на свободу.

Командувач Сухопутних військ ЗСУ Михайло Драпатий призначив додаткову службову перевірку в 155-й окремій механізованій бригаді "Анна Київська" після публікації матеріалу видання "Українська правда" про бізнес на "бойових" виплатах.

Те, що Росія застосовує на просторі західних альянсів різноманітні дезінформаційні кампанії як один із підвидів гібридних дій — уже усталена практика, яка зазвичай активізовується та контрастніше проявляється під час виборів. Зокрема, напередодні президентських виборів у Польщі Росія активно використовувала технологію "двійник" (створення фейкових сторінок у соціальних мережах, які імітують реальні західні ЗМІ). Нічого нового, насправді. Бродячий склад російських дезінформаторів курсує від виборів до виборів, використовуючи обкатані механізми. Питання у тому, як цьому протидіяти. Нагадаю, що протягом попереднього року у західних ЗМІ виходило багато публікацій (зокрема, в Тhе Wаshіngtоn Роst), де якраз детально перераховувались російські дезінформаційні кампанії на підставі масиву внутрішніх документів Кремля, які були отримані раніше європейською розвідкою. Читайте також: У другому турі виборів президента Румунії переміг проукраїнський мер Бухареста Нікушор Дан. Його опонент Сіміон визнав поразкуНагадаю:1. Росія нарощує пропагандистські операції в рамках другого фронту, який, "за словами колишніх та чинних високопоставлених західних чиновників, став для Москви майже таким же важливим, як і військова складова". Тезово більшість кампаній спрямовані на розпалювання ворожнечі всередині суспільств, а також антиукраїнських настроїв.2. Ще у січні 2023 року Кремль всерйоз зайнявся темою підриву західної  підтримки України. Сергій Кирієнко, перший заступник глави адміністрації Кремля, викликав команду політтехнологів, які вже працювали над кампаніями з ослаблення підтримки Києва в Європі та попросив їх розширити свої зусилля, йдеться у документах. На стратегів працюють десятки співробітників "ферми тролів" та перекладачів. 3. Серед інструментів/технологій, які застосовуються у дезінформаційні компанії, вказуються такі: "Двійник" (створення фейкових сайтів, які видають себе за легальні західні ЗМІ); "Часткова правда" (80 % загальної інформації та 20% інформації, в якій зацікавлена Росія; при цьому постійним рефреном має бути: "Ось що відбувається насправді, ось про що мовчать офіційні ЗМІ"); "Недовговічні акаунти" (облікові записи у соцмережах, які використовуються  для розсилання посилань на матеріал, а потім видаляються; "ідея полягає в тому, щоб приховати справжнє походження інформації"); "Лист невидимим чорнилом" (поширення тільки вебадреси, а не слів повідомлення, щоб ускладнити пошук цього матеріалу); "Прийом заплутування" - перенаправлення  читачів через низку, типу, випадкових сайтів, доки вони не потраплять на маніпулятивну статтю.ДжерелоПро авторку. Олеся Яхно, українська журналістка, політологиняРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Російська делегація, яку очолював помічник російского диктатора Володимир Мединський, на переговорах з Україною у Стамбулі мала папери з попередніх перемовин у 2022 році та погрожувала збільшити кількість додатків у п’ять разів, повідомляє Українська правда із посиланням на джерела, знайомі з ходом переговорів.

Хроніка Лівонської війни - великої поразки Московії, яку Мединський "забув" згадати. Є в цьому якась особлива іронія, коли свою псевдоісторичну промову про "велич Росії", яка "воювала 21 рік зі Швецією й перемогла", Владімір Мединський виголосив саме в Стамбулі. Місті, про контроль над яким Московська імперія марить останні майже 600 років. В місті, яке декілька століть тому було осердям яничар, вихідців із захоплених народів, що зрікались віри, мови, роду заради служби султану. Це місце - своєрідна маленька копія самого Мединського. Він народився і виріс в Україні, але став ідеологом кремлівського імперського міфу, прагнучи до нових експансій та відродження імперії. Такий собі яничар ХХІ століття, який намагаєтсья вислужитися. Тож не дивно, що він згадав про війну, яку Росія нібито виграла, але "забув" про ту, яку програла гучніше за всі інші - Лівонську. Це якраз була та війна, де українці билися не за московського царя (як це було у Північній війні), а проти нього. І билися наші предки пліч-о-пліч з литовцями, поляками, шведами. Всіма тими, кого сьогодні кремлівська риторика обзиває "колективним Заходом". І саме тоді Московія втратила не лише території а і державну стійкість. Але почалося все, як завжди, з апетиту до чужого. У 1514 році під Оршею... 30-тисячне об'єднане військо Великого князівства Литовського - у складі білорусів, литовців і русинів (українців) - ...розгромило 80-тисячну московську армію На початку 16 століття Московське Царство завершило внутрішні війни та стало готуватися до походу на Захід. Правда, тоді це не принесло відчутних успіхів. Ще до Лівонської кампанії Московія отримала болючого ляпаса, коли у 1514 році під Оршею, на берегах Дніпра, 30-тисячне об'єднане військо Великого князівства Литовського - у складі білорусів, литовців і русинів (українців) - під проводом князя Костянтина Острозького розгромило 80-тисячну московську армію. Але московитів це надовго не зупинило - у 1558 вони розпочали нову війну. Як і в багатьох своїх війнах, Московія почала Лівонську кампанію не з визнання власнтих непомірних апетитів, а з ідеологічного прикриття. У 1558 році цар Іван ІV під приводом "захисту православного населення" оголосив війну Лівонському ордену. Мовляв, у Лівонії пригнічують віру, і Москва не може стояти осторонь. Нічого не нагадує? Так отож, що тоді, що зараз - сценарій незмінний. Вторгнення під хор церковного дзвону та зі псльозливими казками про "наших людей", яких потрібно "захистити" від утисків віри та "язика". ...В Кремлі вважали, що "взяти Балтику" буде справою кількох кампаній. Так би мовити, "візьмемо Балтику за три дні!... Але справжньою метою війни був вихід до Балтійського моря та встановлення контролю над торговими портами, через які йшов експорт деревини, зерна, хутра, а головне - вплив у Північній Європі. Лівонський орден на той момент переживав не найкращі часи, і в Кремлі вважали, що "взяти Балтику" буде справою кількох кампаній. Так би мовити, "візьмемо Балтику за три дні! Що з тією Балтикою воювати?" І спершу справи у московитів були вдалі. Початкові перемоги дозволили захопити Нарву, Дерпт, взяти в облогу Ригу. Але саме в цей момент сталося те, чого Московія не врахувала: європейську єдність та спільну військову відповідь. Проти Московської агресії виступили одразу кілька гравців: Швеція, Польща та Литва. А у 1569 році, після підписання Люблінської унії, держави Польща та Литва об'єднались у Річ Посполиту. І ось тут часто в сучасній інтерпретації забувають про третю силу - руську шляхту, тобто українських православних магнатів і воєвод, які були невід'ємною частиною Великого князівства Литовського, а відтак - повноцінними співзасновниками нової держави. До речі, повний титул польського короля звучав так: "Король Польщі, Великий князь Литовський, Руський, Пруський, Мазовецький, Жмудський, Куявський, Поморський, Інфлянтський, Смоленський, Сіверський, Чернігівський." Українська (руська) знать Острозькі, Вишневецькі, Сангушки, Немиричі, Збаразькі були повноцінними учасниками як політичних, так і всіх інших процесів у новій державі. Вони організовували власні загони, воювали, фінансували оборону, вели дипломатію. Вони захищали ту державу, яку творили разом із поляками й литовцями. На двадцять другому році війни командування в Речі Посполитій перейняв Стефан Баторій. Цей досвідчений полководець і стратег розумів: перемоги здобувають не "глибоким занепокоєнням", а залізом, дисципліною й союзами. Його головна ідея була простою: перенести війну на територію ворога. І цей задум він втілив блискуче. Першим ударом став похід на Полоцьк, який московити утримували з 1563 року. У 1579 році об'єднане військо Речі Посполитої, що складалося з польських гусарів, литовської піхоти, українських кінних загонів з Волині та Брацлавщини, а також німецьких найманців, підійшло до міста з трьох сторін. Після двотижневої облоги московити здались. У полон потрапило близько 1 200 осіб, ще понад 3 000 вояків було вбито під час прориву з боку української кінноти... Після двотижневої облоги московити здались. У полон потрапило близько 1 200 осіб, ще понад 3 000 вояків було вбито під час прориву з боку української кінноти, яка пішла в обхід і розрізала тили ворога. Втрати Речі Посполитої були незначні. Але головне - об'єднані війська отримали психологічний ефект: вперше за багато років Москва втратила ключовий плацдарм, що забезпечував їй вплив на західні землі. 1580. Битва за Великі Луки - розгром на болотах. Наступною ціллю стала московська фортеця Великі Луки, яку охороняв гарнізон із понад 4 000 вояків. Баторій кинув туди мобільне військо - до 25 000 солдатів, включаючи козаків, які штурмували з боку болотистих підступів, і артилерію, яку зібрала шляхта з руських воєводств. Облога тривала менше тижня. Коли московити спробували вночі зробити вилазку, їх зустріли засідкою з боку українських і литовських загонів. Більшість була знищена або потонула в болоті. Вважається, що загальні втрати московитів сягнули 3 500 осіб, і майже весь гарнізон перестав існувати як бойова одиниця. З фортеці після захоплення вивезли понад 60 гармат, запаси зерна, архіви командування й царські грамоти, які потім використовувались у дипломатії проти Москви. Це був не просто успіх - це був тріумфальний рейд на чужу територію. У 1581 році, на завершення кампанії, Баторій вирішив завдати удару по серцю регіону - місту Псков, останній великій фортеці, яка захищали прохід у московські землі. До облоги залучили понад 40 000 вояків. Це було справжнє "європейське військо": поляки, литовці, німці, волохи, українці з Поділля й Києва, частина кримських татар. Псков витримав облогу, але за неймовірну ціну. За зиму загинуло понад 10 000 осіб від голоду, хвороб і обстрілів. Армія Баторія, хоча й не взяла Псков штурмом, змусила Москву піти на мирні перемовини. Але наслідки були набагато глибші. Московити буквально тікали, кидаючи обоз, артилерію, припаси. Армія розбігалась, на Московщині ширилися чутки, що "наступає нечиста сила з заходу" - настільки деморалізованим було військо й населення. Поразка у Великолукській кампанії та облога Пскова зламали московське командування. Навіть царю Івану ІV стало очевидно: далі країну чекає прірва Поразка у Великолукській кампанії та облога Пскова зламали московське командування. Навіть царю Івану ІV стало очевидно: далі країну чекає прірва. Він терміново направив послів до Стефана Баторія, прохаючи миру. Аргумент був простий: "Москва готова на поступки, лише б зберегти лице". У січні 1582 року між Річчю Посполитою та Московією було підписано Ям-Запольський мир. Московія відмовилась від претензій на Лівонію, визнала втрату Полоцька, Соколу, Верхньодвінська, Дісни - ключових міст, які закривали їй західний напрямок. У 1583 році вона капітулює перед Швецією, підписуючи Плюсське перемир'я, за яким втрачає Нарву, Івангород, Ям, Копор'є - свій головний вихід до Балтії. Військово-політичний проєкт "Московія-Балтика" похований остаточно. І вже ніколи (аж до Петра І) Росія не мала жодного серйозного впливу в цьому регіоні. Наслідки війни були важкими. Казна була пуста, все, що можна було обкласти податком - обклали. У деяких регіонах Московії селянин платив до 15 (!) податків на рік. Люди почали масово тікати на околиці, в ліси, в степи. Московське слово "беспашцы," тобто селяни, що не мали змоги обробляти землю через втрату інвентарю й худоби, стало соціальною нормою. У 1584 році, одразу після смерті Івана Грозного, в Москві починається паніка й хаос. На трон сідає його син Федір, слабкий, хворобливий, не здатний керувати ні армією, ні державою. Починається боротьба за владу між боярськими кланами, що один за одним виводять з гри адекватних полководців. У Новгороді 1585 року спалахує бунт проти податків - військо, послане на придушення, переходить на бік повстанців. У Торжку починаються голодні бунти. У Вологді гарнізон відмовляється виконувати царські накази. А далі починається "смутноє врємя". ...Московія занурюється в хаос, який триває до 1613 року. Ці два десятиліття не просто хаотичні - це епоха системної державної деградації. Усе це було прямим наслідком Лівонської війни... Від 1598 року, після смерті останнього з Рюриковичів, Московія занурюється в хаос, який триває до 1613 року. Ці два десятиліття не просто хаотичні - це епоха системної державної деградації. Усе це було прямим наслідком Лівонської війни, яка виснажила Московію так, що вона впала не під ударами ворогів, а під вагою власного безсилля. Лівонську війну не люблять в Росії, бо вона знищує кремлівську міфологію як про "непереможну московську зброю", так і про "Росію, яка завжди бере своє." До речі, цю вигадану фразу Бісмарк ніколи не казав. Лівонська війна продемонструвала, що Росія завжди оголошує війну під прикриттям "захисту православ'я" чи "походом за історичну правду". Але кожного разу, коли проти неї починає воювати колективний захід, складовою якого є Україна, її чекає поразка, а державу хаос і деградація. Так було тоді. І так буде знову.

Міжнародний фонд "Відродження" оголосив лавреатів Премії відкритого суспільства. Перемогу здобули видання "Українська правда", член-засновник Української Гельсінської групи Мирослав Маринович, благодійний фонд "Повернись живим" та співзасновник правозахисного центру для військових "Принцип" Масі Найєм.

Перемогу здобули видання &lаquо;Українська правда&rаquо;, член-засновник Української Гельсінської групи Мирослав Маринович, благодійний фонд &lаquо;Повернись живим&rаquо; та співзасновник правозахисного центру для військових &lаquо;Принцип&rаquо; Масі Найєм.

Борщ – це традиційна українська страва, яку обожнюють мільйони людей. Кожен готує його за власним рецептом, підкреслюючи смак улюбленими інгредієнтами чи спеціями. Проте через додавання деяких продуктів, зокрема томатної пасти, помідорів чи оцту, страва може вийти й занадто кислою. Якщо ви відчули в борщі сильну кислинку на етапі приготування, не варто засмучуватися, адже існують прості способи, які допоможуть виправити ситуацію. Що додати до борщу, щоб прибрати надлишкову кислотуДля того щоб збалансувати смак борщу та прибрати надмірну кислоту, до страви можна додати декілька простих інгредієнтів. Вони є на кухні кожної господині, тому обирайте варіант, який найбільше вам до вподоби та насолоджуйтесь неперевершеним смаком традиційної страви. ЦукорЗвісно, найпростіше компенсувати кислоту – це додати цукор. Не турбуйтесь, що борщ стане солодким, адже необхідно насипати лише кілька столових ложок на 5-6 літрів готової страви. Додавайте цукор поступово та одразу куштуйте, щоб отримати збалансований смак. Цей простий спосіб допоможе прибрати зайву кислоту без кардинальної зміни характеристик борщу. Курячі яйцяКурячі яйця відварюють, очищають від шкаралупи та подрібнюють, а потім за п'ять хвилин до завершення приготування страви додають до борщу. Цього часу достатньо, щоб білок прибрав зайву кислоту, але не спотворив смак основних інгредієнтів.Кількість яєць, яку варто додати до борщу, щоб прибрати кислоту, залежить від об'єму каструлі та ваших смакових уподобань. Проте на стандартну трилітрову каструлю зазвичай вистачає двох штук. З таким додатковим продуктом ваша страва стане ще більш поживною та ситною.  Продукти. Фото: FrееріkМоркваМорква – це саме той коренеплід, що у своєму складі містить багато природних цукрів, тому може нейтралізувати кислоту від інших інгредієнтів.Щоб скористатися цим методом, спочатку промиту моркву очищають від шкірки та натирають на крупній тертці. Потім просмажують коренеплід на середньому вогні до м'якості, щоб він краще розкрив свій природний аромат та солодкість. Далі моркву додають у борщ, накривають каструлю кришкою та готують страву на невеликому вогні ще протягом 5–7 хвилин, щоб усі смаки встигли поєднатися.СодаМало хто знає про цей лайфгак, проте сода може бути ефективною під час приготування різноманітних страв та допоможе прибрати зайву кислоту. Щоб не зіпсувати смак борщу, варто додати приблизно третину чайної ложки соди на велику каструлю борщу. Якщо у вас невелика порція страви, тоді дрібки цієї речовини буде достатньо. Важливо не переборщити, щоб не зіпсувати борщ, адже надмірна кількість соди не тільки нейтралізує кислоту, а й може надати неприємного присмаку.Борщ. Фото: FrееріkРисКласичний борщ із рисом - звучить не дуже апетитно, правда? Але в цьому випадку рис потрібен не як інгредієнт для смаку, а як "губка", що допоможе зменшити кислотність. Його додають лише на певний час, а перед подачею просто виймають зі страви.Спочатку ретельно промийте рис до прозорості води, щоб прибрати зайвий крохмаль, а потім перекладіть його у марлю та зав'яжіть, щоб утворився мішечок. Опустіть рис у борщ та варіть разом протягом 20-30 хвилин, щоб крупа ввібрала зайву кислоту.  Потім обережно дістаньте мішечок з рисом і спробуйте борщ на смак. Він має бути збалансований та приємний, без зайвих присмаків чи кислоти. Джерела: ТСН, 24 Канал

Сьогоднішній гість - той, хто мріяв стати рок-зіркою, натомість зруйнував канони совєтської поезії. Його слова гострі, але водночас сповнені сміху й болю. Книжки його читають у перекладах на десятки мов. Сам він невтомно говорить про Україну на різноманітних майданчиках Європи. Сьогодні ми маємо розмову з письменником, есеїстом, перекладачем Юрієм Андруховичем.Якби ви писали трилер про сьогоднішні наші події, що вже четвертий рік тривають, скажіть, будь ласка, в якому ми пункті? Чи далеко нам ще до розв'язки, на вашу думку?Я боюся, що так, далеко. І тут річ не в тому, що може настати якась пауза, якесь - тепер часто вживане слово - перемир'я. Але  ми вже дивимось на це як на війну екзистенційну. Ми вже дорослі, ми вже бачимо, що їй за певними мірками декілька сотень років. І в будь-якому разі ми не можемо відчути наближення саме розв'язки.Так, перерва можлива, і насправді хочеться про це конкретніше говорити. Наразі все виглядає так, що умови, які нас змушують виконувати, для нас смертельні. Тобто приймати їх ми не можемо, а це означає лише і тільки продовження бойових дій.Загалом я не бачу жодного варіанту досягнути якогось компромісу з Росією.Отже, це ще на роки, на десятиліття?Може й на століття. Я не знаю, скільки загалом відведено людському роду, але, власне кажучи, це може бути прописано в якихось цивілізаційних проєктах Пана Бога, чи хто там розподіляє час і простір, скажімо так. І оскільки у просторі він розподілив нам, можна сказати, найгірше з можливих місць, у сусідстві з цим монстром, то він міг і в часі накласти на нас аналогічне зобов'язання. Скільки ми є - стільки ми зобов'язані цьому монстру протистояти.Фото: fасеbооk/yurі.аndrukhоvyсhЯкась важка місія.Єдине що - виконувана, хочеться вірити. І так, мені здається, це не тривало б аж так довго, якби вона була невиконувана.Багато зараз говорять про те, що буде перемогою для України. Тому що на початку повномасштабного вторгнення слово "перемога" звучало багато, воно нас тримало та бадьорило, мобілізувало, але зараз воно виглядає чимось таким недосяжним.Я думаю, що тут дійсно важливо домовитися про ряд якихось критеріїв. І серед них, скажімо, вступ до НАТО і до Євросоюзу. Хоча, знову ж таки, вступ до НАТО тепер виглядає як щось цілком фантастичне, але я думаю, що ми не використали до кінця свої аргументи, які ми щодо цього маємо. І в будь-якому разі хто-хто, а ми не сміємо від цього відмовлятися.І в цьому сенсі принаймні, якщо це навіть не буде нашою абсолютною перемогою, то це буде точно абсолютною поразкою Росії і Путіна - наше членство в НАТО. Тому що це найкошмарніша з перспектив, які вони можуть собі уявити.А які аргументи? Що ми можемо? Ви їздите по світу, спілкуєтеся з закордонними колегами, спілкуєтеся з закордонною аудиторією. Я не знаю, що ми ще можемо, які аргументи придумати. Фотографії, де зруйновані будинки, убиті діти, якось уже втомили… Є міжнародні правові аргументи. Є якісь рішення не одного саміту. Є більш як 20-річна історія нашого руху в цьому напрямі. Якраз за кілька тижнів після початку російського великого вторгнення, у травні 2022 року, виповнилося 20 років із того дня, як тодішній український уряд - ще за президента Кучми - проголосив перспективу приєднання до НАТО як єдину, як вирішальну, як таку, що забезпечить Україну від майбутніх можливих евентуальних (можливих, - ред.) втрат.Люди поза межами України мали про це знають. Ми якось не наголошуємо - наша влада дуже не любить наголошувати на якихось правильних речах, які робили її попередники. Вони ж 2019 року отримали цю перемогу з такою тезою, що перед ними всі лише розкрадали, перед ними не було нічого, починаючи з 1991 року - втрачені роки, втрачені десятиріччя, і ось, нарешті, у 2019-му прийшли ми. І ось тому, я думаю, на сьогодні триває ця інерція в їхньому мисленні. Вони не дуже охоче роблять ці екскурси в наше незалежницьке минуле. А може, вони просто не знають про це? Вони в 1990-ті роки піонерами ще були чи комсомольцями. У будь-якому разі не про те йдеться.Ідеться про те, що з точки зору нашої держави дуже важливо показувати це вже як певний історичний процес, підкреслювати тяглість цього процесу, щоб такий недоумок, як американський президент, не перекривав усі голоси цим своїм нахабним "ви не були і ніколи не будете" і "вас ніхто не хоче там бачити" і так далі.Тобто цьому шумові з його боку треба протиставляти осмисленість, треба показувати це як багаторічний шлях нації до певної мети.Фото: fасеbооk/yurі.аndrukhоvyсhВи сьогодні виступали з публічною лекцією для студентів УКУ (Українського католицького університету), ми зараз з вами розмовляємо в Центрі Андрія Шептицького при Українському католицькому університеті. Ви виступаєте на закордонних майданчиках. Чи є різниця в спілкуванні?Звичайно, різниця очевидна, і вона зрозуміла. Ми і наші західні симпатики, люди, які бажають нам добра, які нас підтримують, перебуваємо все-таки в доволі різних, відмінних інформаційних полях, в інформаційних просторах. Західні симпатики України перебувають радше в просторі безпросвітності певної, передусім їм нас жаль: ми гинемо, вони зі своїх медій отримують інформацію головним чином про руйнування. Це правильно, що вони її отримують, але вони тільки її отримують - руйнування, людські загибелі, нездатність України довго протистояти. Хоча ніби факти свідчать про протилежне, але ця інерція триває.Натомість наше сприйняття всередині України, на мій погляд, значно різноманітніше і багатше. І це не дивно. Ми тут всередині все-таки, і ми, безумовно, переживаємо - хтось більшою мірою, хтось меншою - все те, про що знають також за кордоном, але ми ще маємо й доволі багато паралельно якогось позитиву. І він не лише штучно нагнітається якимось "марафоном" - він існує об'єктивно.Об'єктивно існують успіхи ЗСУ - як на рівні якихось маленьких операцій, так і на рівні загалом протистояння вздовж такої лінії фронту з такою довжиною - історики майбутнього будуть оцінювати дії наших Збройних Сил як якийсь абсолютний феномен в історії військового мистецтва. І це все при тому, що всі засоби обмежені. Тобто це просто свідчення надзвичайно високої воєнної культури. Оці два слова не дуже поєднуються, але це існує - воєнна культура.І ми, крім усього іншого, бачимо, як ростуть діти, бачимо, як вони йдуть до школи. Ми також знаємо, що вони ховаються в укриттях, коли тривога. Тобто у нас це все перебуває в такій, я б сказав, поліфонії. Поліфонічна картина нашого існування, нашого буття. І тому ці діалоги відбуваються по-різному. Усе-таки у випадку з закордонною аудиторією мені найчастіше доводиться розповідати їм про далеко не безнадійність нашого опору. І переконувати в тому, що є сенс, дуже великий сенс і надалі підтримувати Україну, тому що вона знає, як захищатися, і вона це робить. І плюс вона дійсно захищає тих, хто західніше.А оце безпросвітництво в них не підштовхує їх до того, що, можливо, і їхні країни, їхні війська можуть взяти зброю в руки й піти захищати Україну?Мені б дуже цього хотілося, і це така ідея-фікс, яка мені не здавалась ідеєю-фікс на початку великого вторгнення. Я просто не знав, що в них насправді в європейських країнах, як виявилося, усе так погано у військовій галузі. Мені здавалося, що там сильні, боєздатні армії. Потім ця гірка правда відкривалася дедалі більше, що там з усім проблеми.Але, з іншого боку, коли знайомі поляки починають казати про те, що українці свідомо залякують нас оцією перспективою, повторюючи, що якщо не будете нам допомагати, ми впадемо, війна прийде до вас, - це вони, українці, роблять свідомо, щоб втягнути нас у війну цю, яка є не нашою війною, а їхньою, отже, нам треба спокійно до цього ставитись, розуміти, що українці вдаються до будь-яких методів, аби тільки на їхньому боці воювали ще якісь армії.З цією тезою поки що складно сперечатися. Але мені здається, я вже знайшов якийсь варіант на теперішню ситуацію - я просто повторюю про те, що у війну вони так чи інакше ввійдуть, їх утягнуть. Просто це не Україна їх втягне - їх втягне Росія в цю війну. Вона так чи інакше буде рухатися, і навіть не обов'язково, щоб вона зафіксувала якусь свою перемогу тут над нами. Вона здобуває дедалі більше апетиту від цього запаху крові. Вона переконується дедалі більше у своїй безкарності, ну і полізе. Вона невдовзі зажадає, може через посередництво того ж таки Трампа, від поляків, скажімо, оцього горезвісного Сувальського коридору до Калінінграду - і це вже буде такий-от заспів. Тому це, на мій погляд, неминучий наступний сезон.Ви мене про трилер запитували, я вже в категоріях серіалу відповім: неминучий наступний сезон цього серіалу - що Україна не залишиться сама в цьому театрі бойових дій. Але не тому, що нам прийдуть допомагати, а тому, що на тих, на кого ми сподівалися, просто нападуть. Ті самі, хто на нас. Тобто буде версія Перл-Гарбора.Фото: fасеbооk/yurі.аndrukhоvyсhВи в якомусь інтерв'ю казали про те, що на початку повномасштабного вторгнення думали і зрештою помилилися, що росіяни після першої тисячі загиблих їхніх військових якось прокинуться зі свого сну і скажуть: досить. Вони не прокинулися. Чому з ними це сталося і це відбувається?Помилка моя в цих очікуваннях полягала в тому, що я все-таки вважав, що ця спільнота людей, яка називається росіянами, що вони все-таки вже інші, що оцей увесь процес, пов'язаний зі зміною суспільного ладу, та просто якийсь технологічний прогрес - що вони зробили з них також людей, схильних до комфорту, також людей, які не хочуть помирати. І ось виявилось, що ні. Тобто Москва і Петербург залишаються островами цього комфорту. Напевно, і інші міста-мільйонники. Ну, і звідти не надто ж і записуються на ці контракти смертельні.Натомість чого я не враховував - це того, що там залишається ще велетенський простір зі злиднями, з відсталістю, у тому числі з розумовою відсталістю тотальною, зі здеградованими якимись людськими якостями, з генетичним алкоголізмом у десятому поколінні, і так далі, і тому подібне. Тобто фактично така своєрідна зомбі-спільнота.Якісь свої мірки я знімав із того, що вже сам пам'ятаю, що було при моєму житті - а це була "невеличка спеціальна військова операція" в Афганістані. Радянський Союз тоді розпоряджався ще й іншими народами імперії. Але я веду до того, що наприкінці 1980-х років ця радянська імперія вже змушена була звідти забиратися - такий був зсередини суспільний тиск. І серед лідерів цих процесів були, скажімо, солдатські матері. Це був потужний суспільний рух - комітети солдатських матерів. Першими ж вони виникали не десь, а в Росії. Це були російські жінки, які ходили протестувати під військкомати чи кудись там ще.І ось мені здавалося, що воно ж десь ще зовсім недавно було. Може, мені так здається, що недавно, бо це все помістилося в моєму житті, в моїй біографії. Але я ніде навіть натяку на це не бачу в теперішній Росії. Якісь антивоєнні активісти, яких переловили і попересаджали вже протягом перших тижнів чи місяців, - це так мало, це таке якесь незначне, це просто на рівні похибки - так соціологи сказали б.Отже, якась потужна трансформація відбулася з цією спільнотою вже після 1991 року, яка ще поглибила ті всі жахливі інстинкти, які завжди їй були притаманні. Тобто вона ще їх технологізувала, перевела їх на рівень мародерства постійного. Технологізоване таке середньовіччя.Тут є певна все одно межа, яка мусить десь колись настати. І через те, мабуть, хочеться його прізвище якось по-іншому вимовляти, але той, хто в Кремлі, спробував якось одного разу через загальну мобілізацію поповнювати лави армії - в нього не склалося. Він розлякав тоді трохи своїх людей. Отже, все-таки хочуть жити. А якщо вже ідуть на ці контракти, то за дуже великі гроші. І моя надія така, що гроші не можна друкувати без кінця, повинні почати працювати економічні закони. Коли виявиться, що так, вони дають там два мільйони рублів за цей контракт, але це вже фактично папірці просто. Може, ми дочекаємось цього моменту.Ви служили в совєтській армії. І ви людина, яка народилася на заході України. Як правило, вихідців із заходу України завжди відправляли служити десь далеко-далеко в Росії. Принаймні з моїм батьком так було. Де ви служили?Я служив в Україні. Більше того, перші пів року так званої учебки то взагалі були Чернівці. А потім уже рік у військах так званих, то це Вінницька область, теж не особливо далеко. Але річ у тому, що я служив лише півтора року як випускник вишу. У мене була вища освіта - не тільки в мене. Перспектива продовжити службу в Афганістані все одно існувала, ця війна тоді була в розпалі.Я ніколи підтвердження цій тезі офіційного не знаходив, але між нами - між самими цими курсантами - кружляла така начебто байка, що радянській владі вже ніби матеріально невигідно висилати нас на смерть до Афганістану через те, що вона п'ять років вкладала в нас якісь кошти, навчаючи нас у цих вишах, виплачуючи нам стипендії. І загалом вкладаючи кошти, - було безкоштовне навчання. Тому начебто нас прибережуть, ми опинимося в ненайгірших якихось бойових, в сенсі регулярних, частинах. Так воно й було десь, тобто я не згадаю, щоб із нашої цієї чернівецької учебки потім якісь сержанти потрапляли до Афганістану.Фото: fасеbооk/yurі.аndrukhоvyсhА росіян не було?Були представники всіх національностей, як тоді говорилося. Були росіяни, були балтійці, була Центральна Азія. Одним словом, така мішанина. Закавказзя також.Російська дідовщина була?Були постійні конфлікти на національному ґрунті, але це додавалося справді до загального цього пригноблення, яке називалося дідовщиною. Це доповнювалося, звичайно, всіма цими "чурка", "хохол". А молдаван - просто "молдаван", там це само по собі вже було пейоративом (найгірше, - ред.). Ну, і так далі.Тобто навіть на заході України росіяни, які служили тут, все одно були першим класом, вважали себе вищим сортом?Ну, гадаю, що так. Трохи складна ситуація з тим, хто тоді був справді росіянином, - чи ми говоримо тепер винятково про тих, хто з Російської Федерації потрапив, наприклад, у чернівецький гарнізон, чи ми говоримо загалом про російськомовних людей. Тому що на той час росіянами були всі російськомовні просто.А хто тепер українці?Ну, це вирішено в нас із 1991 року.Ті, хто мають паспорт?Ті, хто мають паспорт, так.А мова грає роль?Мова відіграє, безумовно, дедалі важливішу роль. Я думаю, що ми взагалі повинні ніби переглянути таке ставлення до неї як до певної, гуманітарної винятково, цінності.Просто ми чуємо аргументи - і необов'язково, що це військові, - десь там у коментарях люди пишуть: а от є військові, які російськомовні, але вони боронять Україну.Є щось таке. Але я б просто сказав, що їхня власна захищеність, цих військових, на порядок нижча. Тому що їхні розмови розуміє ворог. Я про це хотів сказати, що це не є виключно тільки прерогатива філологів - добиватися поширення і популяризації української мови, бо їм так хочеться, бо в них у дипломі написано "українська мова і література". Я хочу сказати, що це стратегічна цінність наша. Це понятійний бар'єр із ворогом. Це ідентичнісний бар'єр.І врешті-решт, в умовах бою, в умовах польового протистояння, я вважаю, це неправильно, коли ворог розуміє 100% усіх розмов наших бійців. Ну, добре, для цього вигадують якісь шифрування і таке інше. Але насправді це питання виживання наших військових - відрізнятися мовою. З 2014 року політикам, які тоді до влади прийшли після Майдану, було важливо просувати цю тезу - "дві мови - одна країна"."Единая страна - єдина країна".У цей час таким чином рятувалася начебто ця інтегральність територіальна. Але тепер це змінилося з моменту великого вторгнення. Тобто все-таки дедалі більше розуміння того, що ми таким чином весь час перебуваємо не просто так у сфері, де говорять російською, - ми перебуваємо у сфері загрози нашим життям, тому що навколо нас говорять російською.Я можу трошки далі це ще повести, скажімо, всі оці підліткові ексцеси з перенесеннями вибухівки, з просто вчиненнями якихось побиттів публічних таких самих підлітків, як вони, а тепер, мені здається, тренд започаткували з побиттям військових на вулицях і так далі - це ж усе береться з вільного володіння російською мовою. Якби в них були проблеми з нею - вони б не сиділи в цих телеграм-каналах, так? Вони б шукали для себе щось інше іншими мовами. Так що ми маємо з цим насправді серйозну проблему, дійсно стратегічно треба це змінювати.Фото: fасеbооk/yurі.аndrukhоvyсhАле чому російська досі приваблива? Я вам розкажу історію моєї подруги, донька якої розмовляла лише і виключно українською, російської не знала. Поїхали вони в Польщу - і ось там вона почала розмовляти російською, тому що одна її подруга - це дівчинка з Миколаївщини, батьки її рятували від війни, а інша її подруга - це дівчинка з Білорусі російськомовна. І от вона з ними почала чомусь розмовляти російською. Звісно, що подруга моя пробує розмовляти з нею, пояснювати, що не так і чому це погано. Але тим не менше це підліток, а підліткам російська все ще якась красива.Негативізм, так, я думаю. Доволі часто це суб'єктивний чинник вирішує. Ну, якась інша харизма сильніша в однієї російськомовної дівчинки чи в обох відразу. Це дуже складно звести до якихось таких загальних канонів, загальних принципів. Але пам'ятаю, як у моєму дитинстві це бісило просто мою бабцю, коли вона виходила в подвір'я, а нас там шестеро або семеро, і ми всі чешемо російською. А російськомовний серед нас хтось лише один. І коли я повертався додому, вона казала мені: "Мені не міститься в голові - вас шестеро українців і один росіянин. І ви всі говорите, ви всі переходити на його мову!" Тобто, мабуть, це ось такий комплекс, який мусить розмотуватися, і розмотуватися, і розмотуватися.Але цей комплекс бере на озброєння Трамп і каже: ну, там російськомовні люди, значить, вони росіяни.І Трамп бере на озброєння, і багато хто з наших закордонних симпатиків - як привід дати нам чергову добру пораду про те, що це ж так чудово насправді - дві мови в одній країні, та підтримуйте і одну, і другу, спілкуйтеся. З цим нічого не вдіємо, аж поки не заговорить уся країна українською.Добре, це утопія якась така - у своєму житті я цього не зазнаю. І, можливо, і не хотів би навіть аж так до кінця, щоб це якось було б, навіть мені було б трохи не по собі від цього. Але чого хотілось би і що є насправді, мені здається, це реально і так би мало бути - це що просто мова українська мала б грати першим номером. Тобто мати в усьому безумовні переваги. І по змовчанню мало б бути мовою за змовчанням.Фото: fасеbооk/yurі.аndrukhоvyсhНа початку вторгнення ви виступали на одному майданчику разом із паном Шишкіним. Людина російського походження, вже не з російським паспортом. І інтелектуальна спільнота України накинулася на вас, мовляв, як же ж так, що не буває хороших росіян. Ви казали, що все-таки діалог треба вести. Але були люди, які казали, що все, викидаю книжки Андруховича - в мене десь там "Московіада". У мене знайомі казали, "викину з бібліотеки і знати більше не хочу". Як гадаєте, чому те, що можна умовному Арестовичу, не дозволяється конкретному Андруховичу? Чому Арестович може з Латиніною записувати відео, розказувати, які українці погані, а вам зась?До речі, деякі інтернет-користувачі, які атакували, тоді вони насправді плутали ці два прізвища. Мовляв, чого ви взагалі хотіли від нього, та він там то… і далі йшов опис Арестовича, так. Це теж такий комічний ефект.Я маю на загал таке розуміння, що справді завдав цим вчинком багатьом людям болю. Тому вже тоді казав, що щодо цього боку ситуації я жалкую про неї. Натомість я зовсім не жалкую, говорячи з об'єктивної точки зору про виконання певної письменницької місії. Тобто я погоджувався на цей діалог не заради того, щоб поспілкуватися з дружбаном Мішею й потиснути йому лапу.А спілкуєтеся ще?Ні, ми взагалі після того, та й до того страшенно рідко якийсь мейл прилітав.Ні, мені йшлося про розкриття суті цієї війни на норвезьку публіку. Бо все-таки Михаїл користувався оцими всіма тезами "хороших русскіх" - "це не моя війна", "це не російська війна - це війна Путіна". І це була дуже хороша нагода безпосередньо в живій ситуації це спростовувати, це заперечувати й просувати український наратив. Я погоджувався на це також через те, що це була гра для мене на своєму полі. Або по-іншому скажемо: суддя був за мене. Тобто нам визначили модератором дуже хорошого польського автора-репортажиста, якого в Україні книжки виходили, його знають. Я маю на увазі Шабльовського. Це був теж додатковий чинник. Тобто, коли все так складається, я вирішив взяти участь у цьому і дав свою згоду.2022 рік, звичайно, страшенно особливий. Тут ще й це початок вересня - момент успішного українського контрнаступу: звільнення значних територій на Харківщині, і це завершилося пізньої осені звільненням Херсона і так далі, і так далі. Тобто всі "сіли на коней" і погнали вперед. Які вже там розмови з русскими - добивати їх. Просто треба всю кавалерію вперед - і добивати їх і тих, хто виявляє якесь бажання з ними спілкуватись.Звичайно, що з Арестовичем, напевно, в нас трохи різні аватарки, з точки зору українського соціуму. Тобто для цієї категорії патріотичних - я не беру слово "патріотичних" у лапки, справді патріотичних українців, які обурилися тоді мною, з тим паном уже давно все зрозуміло. Його жодна ескапада болю не завдасть - тому що негідник, що з нього взяти. А тут ніби зруйнував якісь ілюзії щодо моєї особи. Можливо. Я не знаю.Чи треба вести діалог з росіянами? Чи є ще там ті, з ким вести діалог?Я думаю, це завжди дуже конкретна особиста ситуація. Це треба зважити ризики, треба зважити, чого тут більше, чи це принесе більше користі, чи більше шкоди. Але цілковито замикати цю можливість я не став би, тому що взагалі жодної можливості не варто замикати до кінця, закривати її. І не тому навіть, що якісь там "хорошиє русскіє" є, а тому що об'єктивно може з цього виникнути якась користь, вони можуть бути корисними.І я гадаю, що тему як таку вже нібито й зняли навіть, тобто я вже років зо два вже більше не зустрічаю якихось звітів моїх колег, українських митців про те, що ось ми відмовилися від участі, а там скасували подію, а там ще щось. Тобто вже просто ніхто на Заході не запрошує на один подіум із росіянами. Росіяни продовжують виступати - ці "хороші росіяни" продовжують виступати на подіумах. А українців організатори починають обходити десятою дорогою, бо, кажуть, ну, це ж обов'язково якийсь скандал, вони приїдуть сюди, почнуть вимагати, щоб ми вигнали цих росіян звідси, а росіяни нам цінні й важливі, тому що наша публіка ними цікавиться і на них приходить.То так виходить, що нашого голосу тоді не чути.Його стало менше, безумовно, набагато менше.Ви отримали нагороду від журналу "Ї", капітули журналу "Ї", - вручили вам нагороду за інтелектуальну відвагу. І ви там виголосили таку промову, зацитую: "Я спостерігаю ці повсюдні, на жаль, уже нормалізовані заокругленість і причесаність думок, обережність і дисклеймерність текстів, постійну готовність перепрошувати і каятися, тотальну пісну поважність, а отже фактичну відмову від іронії чи, що гірше, самоіронії. Я міг би продовжити цей ряд, але яке в тому задоволення? Тому я краще поставлю кілька запитань, точніше три. Чи автоцензура допоможе нам перемогти? Чи пафос, який негайно починає паношитися там, звідки женуть іронію, поможе нам перемогти? Чи банальність, стовідсотково коректна, поможе нам перемогти?Це, власне, тому і питання. Я не знаю відповідей.Фото: fасеbооk/yurі.аndrukhоvyсhА ви займаєтеся цим?У тому сенсі, що я фактично з осені 2022 року більше не пишу щотижневих колонок і взагалі намагаюся якомога рідше писати якусь сьогоднішню публіцистику, так, це можна називати автоцензурою.Чи є в цій кімнаті під назвою "світ" хтось дорослий, хто може взяти відповідальність на себе, робити непопулярні речі, говорити якісь непопулярні думки з думкою про те, щоб цей світ урятувати від якогось катаклізму?Дуже багато шумів, шуму. Я не знаю, якими технологічними засобами цей дорослий рятівник мав би бути наділений, чи група цих рятівників, скажімо так, щоб через ці шуми пробитися. Тому що тут насправді одна така загальнозрозуміла ніби річ - що їхній меседж не може бути простим. Буття не є просте, і це не буде знайдення простої відповіді в жодному разі. Здібність, чи здатність, людського роду до сприйняття якихось непростих меседжів постійно знижується. І тому я ніби не здивуюся, якщо виявиться, що жодні дорослі, жодні рятівники не порятують.Тоді цьому світу прийде кінець.Так, але, я сподіваюсь, не кінець нашій розмові. Бо треба ще знайти якийсь промінь.То який той промінь? Просто, мені здається, ми теж повинні враховувати якусь загальноцивілізаційну катастрофу, тобто її ймовірність. Може, це і правильна ідея - "не дивитися вгору", але, мені здається, все-таки достойніше людини приймати це свідомо, у жодному разі не боятися. Але цього дійсно замало, все-таки треба намагатися рятувати. І ось тут оця проблема проблем - як це втілювати.

Під час перемовин між Україною та Російською Федерацією українська делегація користується послугами перекладача. Джерело: "Європейська правда" з посиланням на "Інтерфакс-Україна", "Суспільне" з посиланням на джерела в українській делегації Деталі: Україну на переговорах представляють міністр оборони Рустем Умєров, перші заступники глав МЗС, СБУ, ГУР та інші посадовці.

Його вірші читають під обстрілами, його пісні звучать у бомбосховищах. Він міг обрати будь-яке місто світу, але вирішив залишитися в рідному Харкові.Служить у Збройних силах і волонтерить, та між тим влаштовує зустрічі з читачами і концерти в Україні та за кордоном. Сьогодні ми говоримо з письменником, перекладачем, музикантом, волонтером, військовим Сергієм Жаданом. Сергій Жадан - український письменник, музикант, волонтер, військовослужбовець. Народився в місті Старобільськ на Луганщині. Його батько працював водієм і був членом комуністичної партії, хоча й не мав відданої прихильності до комунізму.Сам Сергій навчався у початкових класах українською мовою, а в старших перейшов до російськомовної гімназії у Старобільську. У 1991 вступив до Харківського Національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди на українсько-німецьку філологію. У 1997 році Жадана обрали віце-президентом Асоціації українських письменників.Від 2000 по 2004 рік працював викладачем кафедри української та світової літератури в Харківському національному педагогічному університеті, але звільнився через політичну ситуацію і бажання зайнятися літературною та громадською діяльністю. Автор романів "Депеш Мод", "Ворошиловград", поетичних збірок "Цитатник", "Ефіопія" та інших. Зараз його твори одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені 13-ма мовами.Під час Помаранчевої революції 2004 року Жадан був комендантом наметового містечка у Харкові. Він також активно брав участь у подіях Революції гідності і дістав травми під час захисту Харківської ОДА 1 березня 2014 року. У 2000 році у Харкові заснували рок-гурт "Собаки в космосі", який виконував пісні на вірші Сергія Жадана.Від 2008 музиканти виступають під назвою "Жадан і собаки", а у 2017 письменник став фронтменом гурту "Лінія Маннергейма". Активно допомагає фронту як волонтер, а у 2024 році вступив до лав ЗСУ. Отже, вітаю вас, пане Сергію, у нас в гостях. Рада бачити. І перше моє запитання, воно пов'язане з одним рядком вашої біографії. У вас скоро буде річниця, як ви у війську. Так, скоро.І що? І як враження? Тімоті Снайдер, американський історик, сказав, що Жадан має бути не з гвинтівкою, а з Нобелівкою. Ну, я не з гвинтівкою, насправді-то, але і без Нобелівки. А Тімоті дуже вдячний за слова підтримки, але мені здається, всі українці не мали би зараз бути з гвинтівками, з автоматами в окопах, а мали би займатися своєю країною. Але в нас війна і відповідно, мені здається, що мобілізуватися - це справа честі і обов'язку.Ми з друзями, частина нашої команди "Жадан і собаки" мобілізувалися минулого року. Несемо службу в 13-й бригаді Національної гвардії України "Хартія". Зараз це корпус, ми розрослися, тому роботи дуже багато. Я не на бойовій посаді, одразу випереджаючи хейтерів, які будуть говорити, чому я в студії, а не в окопі. Я не на бойовій посаді, я комунікаційник, несу службу в С9, секція цивільно-військового комунікування. Власне, я роблю свою роботу.Сергій Жадан, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn Ви згадали хейтерів, але хейтери раніше казали, чому Жадан не у війську. Тепер Жадан у війську і все одно будуть щось говорити.Ну, хай, то їхня така робота.Це весь час одні і ті самі люди? Слухай, це ж дуже часто не ті люди, це боти. Але я не знаю, хто це, насправді. Воно впливає на вас, цей хейт? Та ні. Бачите ж, от несу службу далі.Як це змінило ваше життя?Ну, ти вже собі не належиш великою мірою, тому що так чи інакше, ти належиш Національній гвардії. Все-таки контракт є контракт. і навіть попри те, що я зараз дійсно не в окопі, все одно мій командир знає, що я зараз у вас в студії. То, ну, це служба. А поїздки за кордон? Їх немає, поїздок за кордон. Я в останнє за кордоном був два роки тому, здається. Але ви, коли їздили за кордон, ви там говорили від імені України.Ну, зараз, я думаю, є кому говорити. У нас велика кількість митців, які можуть виїжджати, зокрема жінок поеток, акторок, співачок. Я думаю, вони можуть це зараз робити не менш переконливо і не менш успішно, ніж би це робили митці-чоловіки. Вони це робили і раніше, та і зараз хай роблять. Але вас кличуть за кордон? Так, постійно. І що, ви відмовляєтесь? Ну, зараз я на службі, я зараз і не поїду.Ну то чекайте, таке буває, що виїжджають.Послухайте, я не служу ще року, в мене дуже багато роботи тут. Справді багато роботи, я не кокетую, і служба забирає фактично весь час зараз. Ми поговоримо ще про цю вашу роботу, але я все-таки повернуся знову до вашого волонтерства. Наскільки зменшилися, чи можна так сказати, обороти волонтерські обороти Сергія Жадана, як він пішов у військо? Чесно, вони збільшились. У мене тепер є можливість, як у військовослужбовця, як у представника бригади "Хартія" звертатися напряму до представників великого бізнесу, громад територіальних, до міських голів, до голів обласних військових адміністрацій. Тому що я тепер представляю не просто себе як громадянина, я представляю свою бригаду, свій підрозділ, свій корпус і, відповідно, це зовсім інший рівень співпраці, зовсім інший рівень взаємодії і, повірте мені, це зовсім інші суми.Тому що я зараз забезпечую не просто свій фонд, який потім розподіляє кошти, як це було до минулого травня, а зараз я забезпечую свою бригаду і, відповідно, це зовсім інша механіка співробітництва. І це зовсім інша цифра, насправді. Я думаю, це, знову ж таки, якщо ми знову згадуємо про хейтерів, бо багато людей не розуміють, як це відбувається. Вони думають, що волонтерство - це закупівля там якогось шолома чи бронежилету. Це теж дуже важливо, це дуже потрібно і таке волонтерство далі є.Люди забезпечують своїх рідних, близьких, але в основному зараз волонтерська діяльність трансформувалася, і вона діє і здійснюється або через великі фонди, такі як "Повернись живим" або фонд Сергія Притули, з яким ми активно працюємо, і з Тарасом Чмутом активно працюємо. Або ж підрозділи, бригади, які мають комунікаційну службу, мають проєкти, от як наша бригада, наприклад. Вони працюють напряму із представниками бізнесу, з представниками міської місцевої влади. Це сьогодні так працює. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЧи ви рахували, скільки грошей ви, як волонтер, і зараз вже як військовий зібрали? Ні, я не рахував. Ну, це дуже важко. Тому що іноді от передають тобі коробку турнікетів. Ти їх не купував, але саме через тебе їх передали бригаді. То і відповідно, як це рахувати? Ну, насправді, це не так важливо. Головне, щоби бригада була забезпечена, щоби бійці були убезпечені, щоби у всіх все було, аби не було потреб у якихось елементарних речах, щоб була зброя, щоб було спорядження, щоб було харчування, щоб було медичне забезпечення, ну і так далі. Це все велика машина, яка потребує величезних, колосальних коштів, ресурсів. Ну, але якщо це приносить результат, якщо бригада виконує свою роботу, і якщо при цьому мінімальні втрати, то значить ми свій хліб їмо недаремно.А з-за кордону ще допомагають? Так, постійно.Це ваші прихильники? Ну, це по-різному буває. Часто це особисті зв'язки, та ті люди, які допомагали раніше, і зараз теж допомагають. Оскільки я в "Хартії", то вони допомагають безпосередньо їй. Вони знають, де буде та машина, яку вони передадуть, де буде той РЕБ, який вони передадуть, де буде ще щось. Це вчора викладав пост, де розповів, що ми звернулися до організації в Німеччині, попросили їх купити кілька РЕБів.Вони передали кошти, ми замовили харківським виробникам, вони виготовили ці РЕБи, ми їх передали на наш підрозділ. Тобто якась така співпраця. Сергій Жадан і Валерій Залужний, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn"Хартія" займає зараз все місце у вашому серці? Ну, все місце у моєму житті, в моїй голові. Слухайте, це вже не робота, це дійсно частина життя. Тому що одна річ, коли ти допомагаєш підрозділу, знаходячись ззовні, а ми з друзями "Хартію" підтримували від моменту її створення. Я, власне, і назву "Хартія" вигадав.Інша річ, коли ти знаходишся всередині, ти вже особисто знаєш сотні бійців, сотні сержантів, десятки офіцерів, коли ти з ними проходив БЗВП, коли ти з ними був на полігонах, коли їздиш постійно в розташування, бачиш, де вони несуть службу, де вони воюють, то, відповідно, це зовсім інший рівень включеності і зовсім інший рівень якоїсь відповідальності. Тому що це вже дійсно як велика родина. Ми багато, знову ж таки, як комунікаційники працюємо і підтримуємо нашу патронатну службу.Це служба, яка займається нашими пораненими хлопцями, дівчатами, родинами поранених та загиблих. І, відповідно, це теж про пам'ять, про повагу, про взаємозв'язок. Це про те, що бригади - це не просто 5 тисяч людей, ситуативно об'єднаних контрактами чи мобілізацією. Це про те, що ми справді намагаємося створити середовище однодумців, людей, які можуть один на одного спертися, один одному допомогти. Відповідно, ми намагаємося так і працювати. А ваші побратими, чи від них ви коли-небудь чули, або десь може там за спиною чули, мовляв "о, вояка, а гвинтівка ж в руках не тримає, з нами в окопі не сидить"?Ну в очі не говорили, можливо так і думають, я не знаю. Я чув інше, наприклад, мені нещодавно один із комбатів сказав, що багато іноземців, які йдуть в "Хартію", йдуть тому, що знають про неї саме із медійного поля.Тому що "Хартія" на слуху, тому що "Хартія" присутня, про "Хартію" багато говорять, і відповідно для них був якийсь рекламний подразник. Вони на нього зреагували, прийшли в бригаду і не шкодують. Я знаю, що в "Хартії" дуже багато уваги приділяють тому, щоб з бійцями говорити про історію. Я підозрюю, що є частина глядачів, які скажуть: "Як знання історії нам допоможе перемогти у війні чи вбити росіян, які прийшли до нас?" Ну, напряму, мабуть, ніяк. А опосередковано, безперечно, допомагає."Хартія" намагається створювати середовище людей, які постійно займаються самоосвітою, які виявляють свої лідерські якості, тому що, от ми коли говоримо про натівські стандарти, багато хто думає, що це про якусь натівську уніформу і натівську зброю. Безперечно, зброя - це дуже важливо, це ключовий момент, але це так само натівський стандарт - це зовсім інший спосіб комунікування. Це про те, що кожен може бути лідером. Це про те, що є, наприклад, сержантський склад, сержантський корпус, який перебирає на себе роль цих лідерів, посередників між офіцерами і бійцями. І це про те, що бійці теж повинні постійно вдосконалюватися, отримувати освіту, навчатися і не зупинятися в цьому розвитку.Тобто, армія - це не помиральна яма, це простір реалізації, це великий соціальний ліфт, який може дати тобі можливість реалізуватися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnНу, але тим не менше, все одно є таке, що певні бригади мають таку славу, що там тебе точно відправлять на вірну смерть.Слухайте, ну я не знаю таких бригад, де точно тобі скажуть, що тебе відправлять на обов’язкову смерть. Давайте, знову ж таки, будемо об'єктивні. Про військо існує дуже багато стереотипів, часто вони неправдиві, часто вони шкідливі, часто вони антидержавницькі. І дуже часто ці стереотипи вкидаються в наш інформаційний простір не українцями, вони вкидаються нашим ворогом. Відповідно, те, що частина українців їх радо підтримує, підхоплює і поширює, ну, це вже питання до нас самих, але це теж можна багато чим пояснити. Насправді зрозуміло, що Сили оборони різні. Є різні бригади, різні роди військ, різні командири, і тут людський фактор теж багато значить і багато важить.Але, знову ж таки, мені здається, тут не треба мірятися хто кращий, хто гірший. Мені здається, що якщо той чи інший підрозділ має якийсь позитивний досвід, то ним треба ділитися. От, наприклад, "Хартія" справді багато в чому інноваційна. Я не говорю, що ми найкращі, я не говорю, що ми маємо себе протиставляти іншим підрозділам. Зовсім ні, але є якісь такі речі, які ми активно впроваджуємо, на яких ми робимо акцент, зокрема от планування операцій, планування будь-якої бойової дії. У нас це поставлено просто дуже професійно, і це визнає як вище керівництво, так і командири інших бригад, які до нас регулярно приїжджають. І цим якраз от наша команда ділиться. Тому що це не робиться для того, щоб показати, що ось ми унікальні, а всі інші на це не здатні. Навпаки, ми розуміємо, що ми всі разом. Це наша армія, це наше військо, це наша країна, і відповідно, що ж тут ділитися, що ж тут відмежовувати? Треба якраз цим досвідом ділитися, показувати і ховати тут немає чого.І знову ж таки, от ви згадали про історичну освіту.Ми одна з небагатьох бригад, де є хорунжа служба і в ній несуть службу професійні історики, зокрема і Вахтанг Кіпіані, якого, я думаю, ви знаєте. І Володя Бірчак з нами теж, і ще є кілька їхніх колег. Вони займаються освітою бійців на полігонах, в підрозділах, в розташуваннях. Ми в "Хартії" запустили освітні курси для сержантів.Це теж страшенно цікава річ, тому що сержанти - це переважно молоді хлопці, десь 30 років, які вже мають бойовий досвід, які прийшли в "Хартію" частково з інших підрозділів, вже маючи за плечима бойовий досвід. І ми коли їм пропонували, власне, ці курси, трішки остерігалися, тому що не знали, наскільки добре вони це сприймуть. Вони бойові сержанти, в них за плечима війна, бої, втрати. Вони керують бійцями в бойових умовах і тут раптом їх запрошують на лекції. І на лекції не лише по історії, не лише з питання ідеології, а наприклад, на лекції з ораторського мистецтва. І було певне побоювання, але виявилось, що ні, що вони якраз дуже добре все розуміють, вони включилися в навчання і сказали, що це було цікаво, особливо сказали, що їм був цікавий саме курс ораторського мистецтва. Тому що вони говорять з бійцями, і, відповідно, мають бути логічними, аргументованими, послідовними і переконливими. Їх мають розуміти.І вони це усвідомлюють, і, насправді, є це розуміння того, що це не просто для галочки,  це не робиться просто тому що командир вирішив, що всі мають пройти курс ораторського мистецтва.І вірші читати Жадана.Ну, цього якраз у нас нема, до речі.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЩо не читають? Ні, ну читають. Це теж цікава річ, але мається на увазі, що на цих курсах не читають. Так ось, виявилося, що всі все розуміють і всі усвідомлені. Я вам розкажу, до речі, це от був один з проєктів нашої служби комунікаційної. Ми вигадали бібліотеку хартійця, звернулися до кількох наших видавництв, зокрема, видавництва Старого Лева, Абабагааламаги, Меридіан Черновіц, Нашого Формату, Фоліо, Віват, Смолоскипуі ще кількох видавництв, і попросили їх надати нам книжки.І ми зібрали 10 комплектів, це разом було десь під 1000 книжок, і всі ці комплекти передали на батальйони. Передали з тим, щоби бійці, сержанти, командири читали. Ми розуміли, що, ну, далеко не у всіх є час читати, далеко не у всіх є навичка читати. І теж у нас було таке побоювання, що ці книги будуть десь лежати, але от я їжджу, регулярно буваю і в батальйонах, і на в розташуваннях бійців. Бачу, що книжки читаються. Ведуться облікові записи, хто скільки брав книжок. Можна побачити книжку то на столі командира, то десь там на ліжку бійця біля подушки. Тобто видно, що книжки читаються. Це дуже приємно. Ці книжки - це художня література? Там дуже різні книжки. Ми намагалися підібрати збалансований такий склад, там є вірші, але їх небагато. Ми чудово розуміємо, що більшість людей вірші читають за трішки інших обставин, хоча читають.А там є багато історичної літератури, національно-патріотичної літератури, літератури пов'язаної з нашою історією. Є українська класика, себто Хвильовий, Домонтович, Куліш, Підмогильний. Є трішки перекладної класики, себто ми так намагалися підібрати книги для бійців з різними запитами і з різними культурним і освітнім бекграундом. Багато всього, але ще є радіо.Так,  ще радіо. Але, знову ж таки, дехто думає, що радіо - це основне місце роботи. Насправді, це не так. Радіо займає у цій всій цій нашій діяльності, ну, не знаю, відсотків 5-10. Це найкоханіші, найтрепетніші 5%, тому що, насправді, це така кохана дитина наша, Радіо "Хартія". Власне, це була моя ідея. Я запропонував командуванню бригади зробити таке радіо, це перше бригадне радіо, наскільки я знаю, в силах оборони. І потім після нас ще кілька бригад, здається, почали робити такі проєкти. І це дуже приємно.Знову ж таки, ми готові ділитися досвідом. Для чого ми це робили? Ну, для мене було очевидно, що є велика така прірва, інформаційний вакуум між Силами оборони і цивільним суспільством. Ви, ваші колеги журналісти, багато дійсно робите і за це величезна подяка. Справді, постійно, нібито з одного боку є якась інформація з лінії фронту, з лінії боєзіткнення із тилових якихось підрозділів, а з іншого боку дуже мало є цієї щоденності, буденності. Нам якраз хотілося показати армію всередині, і хочеться далі показувати, ми цим займаємося. Хочеться показати, що військо не складається з якихось ідеальних людей. Військо - це віддзеркалення суспільства, там є різні люди, але так чи інакше склалося так, що сьогодні українська армія має унікальні можливості. З огляду на цю війну мобілізувалася величезна кількість людей, які би ніколи не опинилися в армії, якби не ця війна. Це люди з вищою освітою, люди з досвідом ведення бізнесу, люди з досвідом ведення якихось креативних практик. Тобто, насправді це величезний інтелектуальний, економічний і маркетинговий потенціал. І відповідно, добре було б, щоби армія цей потенціал використала хоча б частково.Тому що, ми ж чудово розуміємо, що коли закінчиться воєнний стан, коли закінчиться те, що ми називаємо війною, коли настане той день, коли зможемо сказати, що війна закінчилася, більшість цих людей повернеться в мирне життя. А відповідно, дуже би хотілося, щоб армія далі зберігала цей потенціал до розвитку, щоб армія якось трансформувалася, реформувалася, рухалася вперед, щоб це справді була передова інноваційна армія. Ви кажете, "коли закінчиться". Я знаю, що люди, які у війську, вони не люблять цих запитань, і це зрозуміло. Нема відповіді на це питання. Ви хочете запитати, коли закінчиться війна? Чи є у вас якесь відчуття? Нема. Ну, немає. Я чудово розумію, що навіть якщо війна закінчиться умовно завтра, то післязавтра ми всі не розійдемося, тому що наш ворог, наш сусід ніде не зникне. І відповідно, так чи інакше, ми будемо змушені, під ми  я маю на увазі Україну як державу, змушені будемо вибудовувати якусь доктрину, якусь стратегію захисту, розвитку свого війська. Тому що досвід цієї війни показав, що відсутність сильного війська, відсутність якоїсь продуманої, розумної стратегії оборони призводить, передусім, до величезних втрат.Про втрати територій: ваш рідний Старобільськ, що на Луганщині, в окупації вже давно. Чи ви сподіваєтесь, що він повернеться в Україну, у вільну Україну?Да, безперечно, я переконаний в тому, що обов'язково повернуся до себе додому і буду мати можливість, власне, побачити ті місця, де виростав. Я не думаю, що це станеться завтра, чи це станеться післязавтра, тобто в мене немає якихось ілюзій. Я розумію, що це буде складний болючий процес повернення, але в його незворотності я не сумніваюсь.А маєте з кимось там зв'язок?Так, маю.І що ці люди пишуть?Там багато речей, я не можу вам говорити. Але там погані речі, тому що Росія просто асимілює територію, яку окуповує, вона просто випалює там все українське, вона просто перевербовує на свій бік громадян, підкуповує їх, задобрює їх, скажімо, соціальними дотаціями чи високими пенсіями точковими, які спотворюють, дещо деформують загальну картину.Вона спонукає людей приймати російське громадянство, а найстрашніше, що вона робить – вона мілітаризує цю територію. Там створюються якісь кадетські училища, військові училища, куди йдуть українські діти. І вона мобілізує українських дітей. Тобто, я думаю, ви самі знаєте, що вже от є інформація, здається, про 9 чи 10 тисяч офіційно. А українські підлітки, які мобілізовані до Збройних сил Російської Федерації, фактично, зараз воюють проти своїх співвітчизників. Тобто росіяни свідомо створюють громадянський конфлікт. І я навіть не знаю, що складніше: повернути територію чи тих людей повернути.За стільки років, а точніше 11, це вже такий добрячий кавалок життя. Ну так, і тут же ж ми маємо розуміти, що мова йде не лише про якусь емоційну чи етичну складову. Тут йдеться про правову складову, тому що так чи інакше, є закони України, і потрібно відповідати за ці закони, потрібно їх дотримуватись. Відповідно, якщо ти їх порушив, ти маєш нести відповідальність. І я припускаю, що далеко не всі наші співгромадяни, які залишились на окупованих територіях, про це пам'ятають. Тому, так, безперечно, це буде дуже болюча тема. І до неї треба готуватися вже сьогодні. Дивіться, ви розказуєте про те, що говорите з військовими в "Хартії" про історію. Я знаю, що Вахтанг Кіпіані розповідав, що дуже часто буває, особливо серед старших людей, які ще застали Совок…Ну це я (сміється).Так і я застала СРСР. Але їм в школі викладали іншу історію трохи. Я вже застала час, коли там почала мінятися історія. Ми писали історію від руки, бо книжок не було, радянські вже викинули, а не радянських ще ніхто не друкував, або ж вони були у дуже рідкісних екземплярах. І, власне, ті люди кажуть: "А я от цього не розумію. А чому ось це? А як мені ставитися? От в мене дід там, чи прадід воював в часи Другої світової війни". І як бути з тими людьми, які зараз на окупованих територіях? У них же теж зараз своя якась історія. Ну, точніше, у них якраз в тому то й трагедія, що це не своя історія, а та історія, яку їм нав'язують. І це велика біда. Як їх переконувати?Доволі травмований регіон, я маю на увазі Лівобережжя та Наддніпрянщину. Так сталося, що в "Хартії" основу бригади складають саме бійці або з Наддніпрянщини, тобто це Дніпро, Запоріжжя, Нікополь, Кривий Ріг. У нас майже півтисячі бійців із Кривого Рогу. Або ж воїни з Донеччини, Луганщини, Харківщини або Полтавщини, тобто східняки. Це українці, які справді часто просто були жертвами цього інформаційного потоку, який і в радянський час, і в пострадянський час всіх нас збивав з ніг, намагаючись нам, власне, провадити цю російську чи пострадянську якусь візію історії. Це болюча тема, тому що ну насправді, з одного боку, ти ніби маєш дідуся і бабусю, які тобі розповідали щось.От я пам'ятаю, що мені розповідала бабуся про війну. Вона брала участь в Другій світовій війні, вона нічого хорошого не розповідала, вона ділилася з яким, насправді, презирством до Червоної армії ставилися поляки, які так і не дочекалися підтримки під час Варшавського повстання. Я це пам'ятаю з дитинства, цю історію. Ця історія не розповідалася публічно, але вдома це все проговорювалося. Відповідно, от є нібито ця родинна правда, твоя приватна правда.З іншого боку, є всі ці нескінченні російські серіали про великого полководця Йосипа Сталіна, який створює Україну та який звільняє Європу. І відповідно, це ж так чи інакше десь на підсвідомості відкладається. Тим більше важливо все це сьогодні проговорювати, обговорювати з фахівцями, істориками, які можуть аргументувати не просто емоційно, а фактово і суттєво показуючи якісь речі, наводячи якісь приклади, якусь статистику і, в принципі, пояснюючи якісь речі. Насправді, знаєте, я вам скажу таку річ, що більшість бійців, навіть попри те, що не мають якоїсь історичної освіти та якихось великих історичних знань, насправді їх не треба мотивувати.Вони все розуміють, вони розуміють, за що воюють, вони розуміють, де вони знаходяться, розуміють, хто почав цю війну. Інша річ, що деякі речі можна проговорити, це не буде зайвим, це, скоріше просто розставити все на свої місця. Ми згадали про підлітків на окупованих територіях і що з ними там відбувається. Вони вибору фактично не мають, так? Ну, є діти, які досягаючи повноліття якось вириваються з тої тюрми. Це дуже важко, насамперед. Це справді біда. Але знаєте, це питання до батьків, які не вивезли дітей і загалом от, власне, до всіх тих подій, які тоді відбувалися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnАле є ще підлітки, які на вільній території України, і ми чуємо ці історії, як вони співпрацюють з агресором, або, не знаю, слухають російську музику.Ви знаєте, мені здається, це трішки різні речі. Я би тут дуже обережно якось говорив та не змішував на купу.Мені здається, знову ж таки, можливо, я трошки ідеалізую, можливо не до кінця щось знаю, але з того, що я бачив, з того, що я знаю, дуже часто за цим слуханням російської музики, за споживанням російського контенту і подальшим перебуванням в російському інформаційному полі, якраз не стоїть якийсь свідомий вибір, не стоїть якась українофобія, не стоїть якесь заперечення українця.У дуже багатьох випадках це просто якась інерційність, невміння себе впевнено поводити в інформаційному полі, критично мислити і якось відсіювати чужий наратив. А ще дуже часто за цим стоїть просто елементарний підлітковий протест. Коли тобі тут з одного боку говорять про те, що твоя країна захищається, що Росія агресор, що не варто, не можна, неприпустимо підтримувати агресора навіть в спосіб просто споживання контенту, виникають оці терміни – "не варто", "не можна", "не слід". Підліток часто сприймає їх як заклик заперечувати це все. Мені здається, це одна із причин. Я думаю, часто за цим немає якоїсь ідеологічної складової, а просто елементарний підлітковий спротив. Такий, не дуже розумний, не надто симпатичний, але ну от він такий.Підлітки в 13 років намагаються робити те, що батьки їм забороняють робити. А ваш підлітковий спротив який був? Ну, теж такий. Просто мій підлітковий вік припав на початок перебудови. Відповідно, і та я теж слухав якусь, до речі, російську музику. Російський рок тільки, це ж кінець 80-х. А це та музика, яка дратувала старших, яка дратувала дорослих. Батьки сварилися з вами? Та ні, насправді ні. У мене якось не було підліткових конфліктів, і з татом покійним не було, якось ми так жили. Ясна річ, що були якісь спалахи в 13 років, але дуже швидко якось ми порозумілися, за що я своїм батькам надзвичайно вдячний, за їхню мудрість і витримку.Хто до вас приходить на концерти? Люди якого віку слухають "Жадана і Собак"? Сьогодні приходять, переважно, підлітки. Дуже юна аудиторія, і це зараз змінилося.Це в них теж протест? Слухай, ну підлітки дуже різні. Ви ж не можете сказати, що всі підлітки слухають російську музику. Очевидно ні. І оце прослуховування навряд забезпечене лише підлітками. Мені здається, то все значно складніше, і значно укоріненіше. І знову ж таки, це, як на мене, це дуже нехороший симптом, але навряд чи він безнадійний, навряд чи його не можна викрити. Я думаю, це те, що буде змінюватися, так чи інакше.А ось повертаючись до авдиторії, я пам'ятаю, десь навесні 22-го року, вже кілька місяців йшла велика війна, ми тоді якось рушили з музикантами в перші концерти, щоб позбирати кошти на Сили оборони, почали продавати квитки і побачили зали. По-перше, ми побачили, що людей стало значно більше. А по-друге, ми побачили, що змінилася авдиторія. Причому докорінно змінилася, вона сильно помолодшала.Відтоді і до сьогодні, переважно у залі молоді люди, студенти або навіть старшокласники. Іноді вони навіть приходять з батьками. Це особливо зворушливо, і це особливо якось цікаво і за цим приємно спостерігати, ці поєднання поколінь в залі. Багато військових. Хтось купує квитки, когось ми запрошуємо. Тобто це таке дивне поєднання сьогодні на концертах. Це або люди з фронту, з армії, або діти.А діти, які приходять, вони ж потім підходять фотографуватися, просити автографи і дуже багато з них веде якісь збори, тому що в них всіх хтось воює сьогодні. Просять передати там привіти своєму тату на фронт, або братові на фронт, або сестричці на фронт. І сьогодні, насправді, цією війною всі пов'язані, всі прошиті від Ужгорода до Сум, від Києва до Миколаєва, від Херсону до Одеси. Але чому діти слухають "Жадана і собак"? Ви собі задавалися цим питанням? Що їм подобається?Я думаю, вони там знаходять те, що хотіли би почути від дорослих, але дорослі з ними про це не говорять. Тобто я припускаю, що ми для них ті дорослі, з якими можна говорити щиро і відверто. А вони знають вас як письменника? Чи вони знають вас як Жадана?Хтось знає, хтось не знає, але, насправді, знають. Буває можливість робити якісь літературні виступи і приходить приблизно та сама авдиторія, теж молоді люди. Вони приходять з книжками, просять підписати цю книжку. Я дуже сподіваюсь, що вони цю книжку читають. Ну або колись прочитають. Ну або колись прочитають. Хоча читають. Ну я ж бачу, це проходять книжки в закладках, книжки з якимись там підкресленими рядочками. Це так якось теж мило. Ми в свій час так книжки не читали, ні. Ну це було якось, ну, інакше. Згадайте, ну, згадайте, хоч ми з вами і різного віку, але от я пам’ятаю свій підлітковий вік, чи, скажімо, свої 20 років. Ми трішки інакше читали.Зараз книжка - це щось таке більш інтимне, більш приватне, що тримається, що дійсно є твоїм, частиною твого світу, частиною твого простору, трішки інша предметність. Про ваш Харків рідний хочу запитати. Він змінився за цей час?Ну так, він візуально навіть змінився. Точніше, передусім візуально, тому що він сильно побитий. Чи він змінився внутрішньо? Та змінився безперечно, там зміни на кожному кроці, в кожній якійсь сфері.По-перше, багато людей виїхало. Виїхало багато іноземців, тому що Харків був завжди дещо мультикультурним містом. Ці люди поїхали, вони вже, мабуть, і не повернуться. Натомість приїхало дуже багато, як це називається, внутрішньо переміщених осіб. Тобто наших громадян із Харківської області, з Донецької області, з Луганської області. У Харкові далі живе більше мільйона людей, 1,3 млн наскільки я знаю.Це і далі велике місто, там далі вдень заповнені хідники, заповнені перехрестя, заповнені автомобілями дороги, але зрозуміло, що це місто сильно побите, сильно травмоване і так чи інакше, це місто, яке тримає оборону. Тобто, це його статус фортеці, статус форпоста, статус міста, яке собою, ну, фактично, прикриває велику територію.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnПро настрої в місті: до повномасштабного вторгнення часто можна було почути: "У нас тут свій язик, харківський"Ну, не часто. Це сказав один політик, і, як на мене, це було не дуже мудро. Це, знову ж таки, ті стереотипи, які хтось вкидав спеціально, і дуже прикро, що хтось їх підхоплював. Так само, як, скажімо, про Львів вкидалися теж стереотипи про те, що тут не сприймають, в принципі, східняків, що тут дивляться на лівобережну Україну, як не на Україну.Теж такий шкідливий та контрпродуктивний стереотип. На превеликий жаль, його вкидали деякі політики, і шкода, що наші співгромадяни на сході України у все це вірили. Насправді, я думаю, ви ж чудово розумієте, що це зовсім не так. І відповідно, мені здається, що якраз ця війна мала би подолати багато наших стереотипів. Тим більше, сьогодні дуже багато громадян України, наприклад, з заходу, з півдня, які ніколи не були на сході, там побували.І сьогодні в Харкові, довкола Харкова воюють багато хлопців, дівчат із Львівщини, з Тернопільщини, з Франківщини, з інших регіонів, з Закарпаття. І я дуже сподіваюсь, що якраз от вони по цій війні будуть тими, хто матиме зовсім інше якесь уявлення про схід, про лівий берег, про південь України. Будуть розуміти, що ті стереотипи, які створювалися, які нам накидалися, у більшості своїй не відповідають дійсності.Слухайте, є стереотип, але є якась так само історична правда про те, що Україна була між двох імперій розділена. Ну так, безперечно так. Просто ви розумієте, в цьому випадку, знову ж таки, як ми хочемо це бачити і чиїм наративом ми говоримо. Якщо ми говоримо українським наративом, то варто говорити про те, як стосовно нас на сході застосовувалися величезні, масштабні і дуже цинічні репресивні механізми. Я маю на увазі і кілька голодоморів, які відбувалися в 20-х роках, 33-го року, 47-го року. Це, скажімо, мої території. Там мої дідусі, бабусі. Хтось це пережив, хтось не пережив. У мене є дідусь покійний, був 22-го року народження. Він голод 33-го року дуже добре пам'ятав. І він мені розповідав про нього, знову ж таки. Це ж наші території, там, де вимирали просто тисячами люди, цілими селами вимирали. І зрозуміло, що це накладало великий страшний відбиток і на настрої, і на погляди, і на поведінку, і на соціальну активність, політичну активність і так далі.І плюс, знову ж таки, специфіка регіону великою мірою формувалася штучно, коли завозилися просто громадяни з території Росії на заводи, на виробництва, на підприємства, на будівництва великих індустріальних комплексів. Вони лишалися, відповідно потім, через 10 - 15 років комуністична партія давала цю картинку як об'єктивну і говорила: "Ну подивіться, тут всі говорять російською мовою, тому що так сталося історично".Зрозуміло, що це, знову ж таки, підміна поняття, що це така нехитра маніпуляція. Ну, Трамп вживає цю підміну.Що б ви йому сказали? Я би сказав, що Трампу якраз добре було б пройти курси нашої хорунжої служби та трішки дізнатись про історію. Ну, насправді, це, я не знаю, це жалюгідно, коли президент Сполучених Штатів Америки виставляє себе просто невігласом. Людиною, яка не знає елементарних речей, і тим більше впевнено говорить про те, в чому не розбирається, чого не знає і виставляє себе просто посміховиськом. Оце от його твердження про те, що Росія захопила території, де живуть росіяни, тому що вони говорять по-російськи, ну це навіть порівняно з путінськими якимись наративами звучить просто безпорадно і жалюгідно.Але тим менше, коли ви чуєте російську, вона вас травмує, чи немає такого? Ну, послухайте, я озираюся, тому що сьогодні російською говорять ті люди, які нас збивають. Відповідно, коли ти в місті чуєш російську, ти напружуєшся, думаєш, хто це, що це. Я не можу сказати, що більшість бійців зараз говорять українською, багато хто далі говорить російською, але, так чи інакше, більшість людей, які в Силах оборони на твоє звернення українською, ну, скоріше теж будуть відповідати українською. Принаймні, вони не будуть ігнорувати твою українську. Це зовсім інший стан, інше ставлення, зовсім інший рівень функціонування і присутності цієї мови. Але, ну, далі є люди, які говорять російською, відповідно, ти так щоразу напружуєшся.А в Харкові стало більше української? І батьки з дітьми якою розмовляють?Ну, батьки різні, діти різні і говорять по-різному. Але української стало більше, да, справді. І причому українською стало говорити більше молоді, і старші люди переходять. Ось навесні 22-го року, коли з Харкова дуже багато людей поїхало, і, відповідно, лишалися або ті, хто не мав куди виїхати – це люди, які там старшого віку або матері з дітьми, вони лишалися, багато з них ховалися в метрополітені, наприклад.Або лишалися військові, бо дуже багато харків'ян тоді справді пішло воювати і в тероборону, і в інші підрозділи, добровольчі підрозділи, або ж ті, хто займався волонтерством. Харків перетворився на такий величезний потужний волонтерський хаб, були просто десятки волонтерських організацій. І, відповідно, так чи інакше на вулицях, на поверхні міста лишалися саме вони, і це не метафора. Багато людей ховалися під землею, був підземний Харків та наземний Харків, і місто було порожнє.І фактично, от коли ти їхав там в центр міста, або йшов в центр міста, то більшість людей, яких ти бачив, ти їх або знав, або розумів, звідки вони. Тому що, якщо це волонтери, в них були якісь позначки з якої вони організації. Якщо це військові, то це було видно, що це військові. І відповідно ці люди у більшості своїй говорили українською. І от на кілька місяців Харків був майже цілком україномовним. Це було дуже дивно. Потім багато людей повернулися, багато людей піднялися з метро. Ясна річ, що ця хвиля трішки розбавилася, але знову ж таки, я бачу цю склянку скоріше напівповною, я бачу, як вона прибуває. Без якогось надмірного ідеалізму, я розумію, що це буде довгий, тривалий, складний процес. У ньому, мабуть, і далі будуть якісь речі, які будуть багато кого дратувати, викликати недовіру, істерику. Будуть крики про зраду, будуть оці підлітки, які слухають російську музику, далі будуть російські музиканти десь у нас в топ-листах, але те, що цей процес незворотний, і те, що, я маю всі шанси дожити до того, що буду жити в цілком україномовному Харкові – я в це вірю. З Андруховичем ми говорили, і він каже, мовляв, "я вже цього не застану, щоб вся Україна була україномовною". Ну ні, Юрій Ігорович, дай йому Боже здоров'я, сподіваюсь колись навіть приїде у теж цілком українськомовний Харків.Він, до речі, приїздив до нас в часи цієї великої війни, і була зустріч, дуже зворушлива, дуже така щемка, було багато людей у підвальному приміщенні. Ігор читав нові речі. Ми з ним їздили навіть туди ближче, безпосередньо на кордон, показували ці території, які були захоплені росіянами, окуповані, потім були звільнені. 38% українців за останнім опитуванням вважають, що в школах все-таки має викладатися російська мова. Вона нам треба, ця російська мова? Як я переконана, вона нам не треба. Я думаю, що цей статус російської, як мови міжнаціонального спілкування, все це перебільшено, це скоріше, все-таки, пропагандистський наратив, пропагандистський вкид Росії. Я припускаю, що частина людей, які так от говорять, роблять це не тому, що дуже люблять російську мову, а тому, що вони просто бояться. Вони бояться, тому що вони далі в чомусь керуються російськими наративами, вони бояться, що в такий спосіб їх намагаються позбавити їхньої ідентичності. Їм здається, що їх намагаються позбавити їхньої пам'яті, їхньої історії, їхнього, власне, наповнення. Я боюсь, за цим стоїть страх, за цим стоїть робота ворожої пропаганди, але за цим навряд чи стоїть, знову ж таки, якесь заперечення і відштовхування української мови як такої. А яка вона, українська ідентичність? Вона вже сформована до кінця?Ну, мені здається, вона зараз і формується цією кривавою війною, і на превеликий жаль, ця ідентичність формується занадто дорогою ціною. Наполягаю на тому, що у нас є наша країна, наша держава, і це дуже важливо зараз усвідомлювати, що ми не просто живемо на землі, на території, на якій жили наші предки, а ми живемо в своїй державі, яка існує 34 роки і буде існувати далі після нас, за участі наших дітей.І відповідно, так чи інакше, саме ця держава забезпечує наші права, саме ця держава забезпечує, власне, нашу реалізацію. Саме ця держава є нашою державою, вона захищає нас, а ми мусимо захищати її.Чи ви стежите, чи маєте час за тим всім, що ви робите в "Хартії", слідкувати за тим, що відбувається на політичній арені українській. Ну, у нас хіба є політична арена? Он там хтось говорить, що може і будуть якісь вибори, але зараз все трохи притихло. Ми коли говоримо з якимось політичними експертами, я от мав розмову з очільницею партії "Слуга народу", пані Оленою, то я її запитав, що у нас по виборах? Вона сказала, виборів не буде ближчим часом. Яка політична арена? Країна воює. Ну, вони кажуть, що не буде, але паралельно ведеться якась підготовка на "раптом що".Мені здається, що в нас порушене політичне поле, і відповідно, про якусь повноцінну, цивілізовану, нормальну, стандартну, політичну діяльність поки що його говорити не доводиться. Країна воює, і я думаю, що зараз би активізація тих чи інших політичних сил, вона би скоріше дратувала. Мені видається, можливо я помиляюся, ясна річ, що є люди, які вимагають проведення виборів вже завтра. І знову ж таки, емоційно це можна зрозуміти. Ми українці звикли, що в нас є вибір. Ми українці потребуємо вибору, коли в нас немає вибору на руках, то ми починаємо нервувати. Ми починаємо підозрювати владу в тому, що вона все корумпувала, що вона все узурпувала і що нас позбавляють наших елементарних свобод. Але з того, що я бачу, мені здається, що більшість людей чудово розуміють, що в цих умовах вибори проводити та просто нереально. Частина території окупована, частина громадян знаходиться в міграції, в тимчасовій чи постійній, частині громадян воює і не мають можливість просто проголосувати. Можливо фахівці скажуть, що це можна зробити. Я, насправді, не зовсім розумію, як би це було. Але коли будуть вибори, я, звичайно, піду на них. Я свідомий громадянин, я ходжу на всі вибори. Завжди ваш вибір справджується? Ні. Ні, не завжди. От на останніх виборах мені було дуже прикро. Я говорю не про президентські вибори, я говорю про місцеві вибори, про парламентські вибори. Від мого району йшов депутат Куницький. Я звертався до президента України і закликав зняти цю кандидатуру як негідну, нечинну. І там було порушення, наскільки я пам'ятаю, певних приписів. Ясна річ, що ніхто не дослухався. Куницький переміг і зараз він, наскільки я знаю, просто втік з України. Прикро, що от, власне, кандидат з мого району втік з України. А чому, як думаєте, не звернули увагу на ваш заклик?Я не знаю, не буду коментувати, чого не знаю. Що робити нам з тими людьми, які зараз за кордоном? У нас тут є всередині країни якісь дискусії стосовно мови, стосовно того, як працювати, наприклад, з підлітками, стосовно якогось нашого такого договору. А ці люди, вони зараз перебувають трохи поза контекстом, і дуже часто, наприклад, можна почути про те, що коли жінки повертаються на якісь там канікули сюди, щоб побачити своїх рідних, побачити свої домівки…Полікувати зуби (сміється). Це я повторюю одне з цих із кліше і стереотипів, які є в соціальних мережах. Про українців, українок, які приїжджають полікувати зуби. Насправді я ніколи з такими не стикався. І знаєте, що я скажу?Мені здається, що в цій ситуації, в якій ми зараз знаходимося, на четвертому році великої війни, я думаю, будь-яку сферу, будь-який аспект нашого життя, нашої реальності слід використовувати з користю для країни, з користю для держави. Ми нещодавно говорили з Андрієм Шевченком, не з Андрієм Миколайовичем, не з футболістом, а з Андрієм, який журналіст, який був послом України в Канаді. Власне, ми говорили про канадські вибори, говорили про Канаду, як країну, де бути українцям престижно, де бути українцям досі модно, і це без прив'язки до цієї війни, так було традиційно. І знову ж таки, ми говорили про те, що це слід використовувати. Тому що зараз та ситуація, коли внаслідок війни, і це теж цікава річ, про це поки що мало говорять, а говорити треба, що більшість українців, все-таки, живе за межами, за межами українських кордонів.Тобто, ми маємо на увазі ті мільйони українців, які виїхали на захід, і ті мільйони українців, які знаходяться в окупації. Так чи інакше, вони не підпорядковуються українській державі, вони знаходяться поза межами чинності українського законодавства. І це вперше так сталося, коли більшість українців знаходяться не в Україні, а поза її межами. І, знову ж таки, можна керуватись цим принципом, що всі, хто виїхав, це зрадники, всі, хто виїхав, це не зовсім українці, адже вони поза контекстом, вони не розуміють наших реалій, вони ніколи не повернуться, вони зрадники і так далі. А можна розуміти, що це далі лишаються наші співвітчизники і вони далі можуть виконувати роль наших амбасадорів, вони далі можуть говорити про Україну, далі можуть бути українським голосом. Ну, в принципі, що вони і роблять по всьому світу, якщо ви бачите. Коли трапляються якісь мітинги чи якісь демонстрації в світі, туди виходять тисячі українців. Плюс тисячі українців далі донатять на Сили оборони і допомагають. А ті, що за кордоном починають шукати якусь російську громаду?Люди різні. Хтось шукає російську громаду, хтось говорить, що ніколи не повернеться, хтось тішиться з того, що йому вдалося перетнути межі України. Люди різні, і найпростіше це, звичайно, всіх заганяти під якийсь один шаблон. Але це тоді нічого не пояснить. Коли вони будуть повертатися, приймати всіх?Ну, послухайте, знову ж таки, є закон України. є Конституція України. Є люди, які її порушили, є люди, які її не порушували. І мені здається, емоції, наші емоції, вони цілком зрозумілі, вони виправдані і, очевидно, їх не можна ігнорувати, але крім наших емоцій є ще закони. Про наші емоції, до речі. Зараз всі страшенно наелектризовані, будь-який допис, будь-яка думка і публічна особа тут же піддається хейту, з якого ми починали, так? Дуже часто це такий шакалячий експрес, який просто закриває рот. Знову ж таки, згадую Андруховича, розмову з ним. Тоді, коли він виступив з Шишкіним на одній платформі, як його критикували після того. Я спитала, чи він займається самоцензурою.Він сказав, що "якщо я не публікую політику вже рік, то можна сказати, що це самоцензура". У вас є самоцензура, щоб часом не потрапити під шквал критики? Ні, такої самоцензури в мене немає, тому що те, що ви називаєте критикою, це насправді не критика, це такий-собі симулякр. Люди, які присутні в соціальних мережах, самі для себе створюють ілюзію того, що їхній голос на щось впливає.Він, безперечно, ні на що не впливає, і безперечно це таке его людське, яке людина, власне, так-от реалізує. У неї є можливість написати якісь коментарі, вона цією можливістю користується. Часто це нерозумно, часто це неконструктивно, часто неаргументовано, але соціальні мережі дають таку фантастичну можливість. тобі бути озвученим, мати право голосу. Навіть якщо ти там не під своїм іменем, навіть якщо ти ховаєшся з якимось ніком і так далі. Але це ж ні на що не впливає. Але ви помітили, що таких людей, які пишуть негатив, їх стало тепер більше? Ну, у зв'язку з тим, що є можливість, тому що це найпростіший спосіб якось вилити своє невдоволення, взяти і просто на когось спрямувати свою злість. Я просто до того, що це ні на що не впливає. Тобто, якщо люди думають, що вони через соціальну мережі дійсно змінюють якусь думку, дійсно ставлять когось на місце, все це ілюзія, це не працює.Але ви запитали про цензуру. Ну да, безперечно є. Послухайте, якщо я пишу, наприклад, чи говорю про військо, про армію, є багато речей, які я не можу сказати. Ти мусиш про це зараз думати. Якщо ти говориш про людей, які так чи інакше мають стосунок до якихось речей, пов'язаних з реальністю війни, треба тричі подумати, перш ніж складати. Тут є етичний момент і тут є безпековий момент, безперечно. Щось можна сьогодні озвучувати, щось не можна озвучувати.Це така самоцензура, вона присутня на різних рівнях. І знову ж таки, хтось намагається говорити, що цензура - це погано. Цензура - це погано, безперечно. Але коли за цензурою стоїть і безпека, коли цензура рятує життя, це вже ж не просто про твої права, це і про твої обов'язки так само. Тобто ти маєш розуміти, що нашкодити не можна. А про політиків, про владу, теж самоцензуруєте думки?Та ні, я от коли почалася велика війна, пам'ятаю написав пост на підтримку президента. Мені здавалося, що тоді, навесні 22-го року, це було важливо і правильно – підтримати чинного керівника держави. Та після того я про нього нічого не говорю. Тому що я займаюсь своєю роботою, я не бачу зараз політичного поля і тому особливо сказати не маю що. Про свою роботу – чи ви пишете, чи маєте час поміж тим всім, що робите? Ні, майже не пишу нічого.Анджей Стасюк в нас на інтерв'ю сказав, що буде видавати вашу книгу.Це "Арабеска", книга, яка вийшла минулого року. Це книга, яка писалася до мобілізації. Ні, зараз справді немає часу, знову ж таки, я там не перебільшую, тому що служба майже все забирає. Дуже багато справ, дуже багато обов'язків, дуже багато різних речей, які треба робити. Дай Бог, буде колись можливість повернутися до писання і до створення книжок. 

У лютому-березні 2022 року, за перший місяць повномасштабного вторгнення, "Українська правда" зафіксувала абсолютний рекорд - понад 1 мільярд прочитаних сторінок. Це найбільший трафік в історії УП. За перший тиждень великої війни наші матеріали переглянули 23,1 мільйона користувачів, причому найінтенсивнішим днем було 24 лютого 2022 року.

Народні депутати підтримали ініціативу щодо присвоєння звання Героя України журналістці Вікторії Рощиній. Відповідне подання було направлено на розгляд президента Володимира Зеленського, рішення було ухвалене під час засідання Верховної Ради 14 травня 2025 року. Депутати звернулися до президента з проханням розглянути можливість надання звання загиблій в російському полоні журналістці. Пропозицію підтримали 246 народних обранців. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На тілі журналістки Вікторії Рощиної сліди численних катувань - Офіс генпрокурора Вікторія Рощина була українською журналісткою, яка загинула під час перебування в російському полоні. Народилася вона у 1997 році, а свою кар'єру в медіа розпочала з 16 років, спеціалізуючись на темах криміналу, правозахисту та судової системи. Рощина співпрацювала з такими виданнями, як Українська правда, hrоmаdskе, Радіо Свобода, Цензор.нет, UА:Перший та Українське радіо. Під час повномасштабної агресії Росії проти України, Рощина активно висвітлювала події на окупованих територіях. У березні 2022 року вона була затримана російськими окупантами в Бердянську під час виконання журналістської місії. Після десяти днів утримання її звільнили, змусивши записати відео, у якому вона заперечувала будь-які претензії до російських військових. 27 липня 2022 року Вікторія Рощина вирушила до Польщі, а через три дні планувала потрапити на окуповані території через Росію. Вона більше не виходила на зв'язок після 3 серпня 2022 року. Лише в травні 2024 року російська сторона підтвердила її затримання. У вересні 2024 року Рощину етапували з Таганрога до Москви, де вона померла. Її тіло було повернуто в Україну в рамках обміну тіл загиблих у лютому 2025 року. Офіс генпрокурора призначив судово-медичну експертизу для визначення причин смерті журналістки. За результатами експертизи, на тілі Рощиної виявлено численні ознаки катувань та жорстокого поводження, а також відсутні частини тіла, садна, крововиливи, зламане ребро і ймовірні сліди від застосування електроструму. Вона втратила до 30 кг ваги, що вказує на тяжкі умови її утримання. Вікторія Рощина зникла 3 серпня 2023 року на окупованій території, звідки вела репортаж. У травні 2024 року РФ вперше визнала, що тримає Рощину в полоні. 10 жовтня батьку української журналістки, лауреатки премії "Мужність у журналістиці" 2022 року повідомили про її смерть під час етапування з Таганрога до Москви. Згодом інформацію підтвердили у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими. Тіло журналістки повернуто в межах нещодавньої репатріації наприкінці лютого цього року. За допомогою ДНК-експертизи ідентифіковано її особу.

Останнім часом я не так багато писав в закордонні ЗМІ, але ось те очікування миру, готовність компромісу і передчуття "спокою", яке дедалі більше прочитується між рядками в багатьох текстах на Заході, підштовхнуло мене написати розлогий есей. Спробую коротко переповісти.Почав зі Стефана Цвейга: "Якби широкі маси населення Лондона  того ранку, коли Чемберлен повертався з Мюнхена, знали точний час його прибуття, сотні тисяч би попрямували в аеропорт для того, щоб привітати його і висловити своє захоплення людині, яка, як ми всі тоді вважали, врятувала мир в Європі і честь Англії. Потім вийшли газети. На розміщених в них фотографіях Чемберлен, строге лице якого зазвичай було схоже на голову тривожного птаха, гордо посміхаючись, розмахував, виходячи з літака, тим історичним листком, який встановлював “реасе fоr оur tіmе” і який він привіз своєму народові як найцінніший дарунок. Ввечері цю сцену вже показували й в кіно: люди вистрибували зі своїх місць і торжествуюче кричали – ледь не обіймалися між собою в пориві того братерства, яке віднині мало запанувати у світі".   Звичайно, за минулі місяці вже стало ледь не моветоном і кліше – порівнювати сучасні миротворчі ініціативи навколо України та Чехословаччину 1938 року. З цього приводу вже висловилось багато істориків, які прискіпливо порівнюють історичні нюанси чи політики, які вперто не бажають вірити, що ситуація кінця 1930-х років і сьогодення дуже багато в чому схожа. Але, як на мене, головна відмінність в тому, що в 1938 році "мир" намагались нав’язати суспільству, яке хотіло уникнути війни. А сьогодні такий же мир пропонують країні, яка переживає четвертий рік повномасштабного вторгнення і перманентної трагедії – але й героїчного спротиву.  Однак ці ініціативи можуть мати вкрай болісні довготривалі – і в чомусь схожі — наслідки.Читайте також: З "хорошого русского" неодмінно вилазить самозакоханий імперіаліст і русифікаторСвого часу Мілан Кундера писав про "трагедію Центральної Європи" і акцентував на тому, що угорці в 1956 році "гинули за Європу" і звертались до неї у своїй боротьбі. Захід не розумів. Але те, чого тоді не розумів Захід, дуже добре розуміє і відчуває сьогодні Україна. Європа – ось ця кундерівська Європа – це не географічний феномен, а "духовне явище", спільнота цінностей. І Україна багато років прагне повернутись в цю спільноту. Це був сигнал Помаранчевої революції, це був заклик Революції гідності. Зрештою, уважний історик міг би зауважити, що це вплетення в Європу, це прагнення Заходу в Україні значно глибше: коли Вацлав Гавел з друзями готував Хартію 77 – українські правозахисники засновували тут гельсінський рух, коли у радянській імперії запанувала "відлига" українські митці розвертали свою творчість в бік європейського гуманізму, коли ще раніше, ще у двадцятих роках радянське керівництво дозволило короткостроковий розвиток національної культури, українські інтелектуали кинули гасло "Дайош Європу!". Згодом сотні цих українських творців було вбито сталінською машинерією.Візія Заходу – США і Європи для дуже багатьох українців була дороговказом, метою чи навіть мрією. Заходу як спільноти рівності, свободи та братерства, прав людини й верховенства права. Очевидно, що таке бачення є часто романтизованим і надміру ідеалістичним. Але воно часто становило горизонт, до якого хочеться рухатися.   З приходом Дональда Трампа настав крутий поворот – до політики жорсткий чи навіть цинічних домовленостей, прагматичних бізнес-підходів. Українська боротьба більше не викликає захоплення, український спротив обтяжує, він є радше перешкодою для бізнес-проєктів з агресором, ніж символом боротьби за свободу. Прагнення "умиротворити" агресора ціною українських поступок матиме наслідок глибоке розчарування серед українців. Тиск США за безпорадності Європи може вже найближчим часом поставити перед українцями дилему цілком "мюнхенського" характеру. Україна надто залежить від західної допомоги аби встояти в цій війні. І в силах Заходу зробити Україні таку пропозицію, від якої вона не зможе відмовитись. Читайте також: Чому Росії не слід давати перепочинкуАле в такому разі, все це європейське мрійництво українців розіб’ється на друзки. Відчуття кривди та несправедливості в спільноті, яка пережила великі трагедії буде надто сильним. Ба більше – багатьом європейцям це може також видатись несправедливим. Адже світ дуже допоміг Україні і це правда. Навряд чи українці можуть мати будь-які претензії до тієї ж Чехії, яка вичавила зі свого ресурсу велетенську допомогу українським військовим, а чеське суспільство гостинно прийняло сотні тисяч біженців. Але це почуття кривди – це не про раціональність. Якщо зло – а це тисячі вбитих, закатованих, викрадених і скалічених – не буде покарано – почуття кривди і несправедливості, образи серед українців зростатиме.В практичній площині це в довгостроковій перспективі може мати різні наслідки. Саме з такого відчуття кривди та несправедливості, нездатності демократій до дії народжувався український інтегральний націоналізм міжвоєнного часу. Те саме покоління "розгніваних українців", яких в тій же Чехії неточно і неправильно досі називають "бандерівцями" і з яких російська пропаганда наполегливо ліпила облуду загрози ледь не для всього регіону.  Зрештою, багато політиків і країн були настільки зайняті ляканням "українськими радикалами", що пропустили ту мить, коли в парламентах багатьох європейських країн облаштувалися справжні радикали. З іншого боку, знайдуться політичні спекулянти, які роздмухуватимуть в Україні антизахідні настрої. І багато українців відгукнеться на це, бо відчуття зради буде співмірне з тим, яке відчували чехи та словаки після закінчення Другої світової війни.  Читайте також: Росія — не СРСР. Набагато слабша. Їх чекає страшний кінецьНі, українці не розраховують на справедливий мир. Бо неможливо відшкодувати Україні ті злочини, які вчинила тут Росія. Але українці мусять мати відчуття, що вони є частиною Західної цивілізації, українцям потрібні конкретні кроки, аби вони відчули, що їхня боротьба за європейські цінності була самою Європою оціненою. Інакше Європа на своєму сході велетенську країну з суспільством, яке буде пригнічене війною і відчуттям несправедливості, в якому успішно накручуватимуть антизахідні настрої. А на її східних кордонах (як би вони не виглядали після "мирних ініціатив") чатуватиму мілітаризований і готовий до нападу російський монстр. Окрім цього, треба розуміти, що такий "очікуваний мир" - це сигнал для Путіна. Ні, російські танки цього року справді навряд чи рушать на Прагу. Але російський диктатор винесе з цього миру головний урок – Захід не здатен до відстоювання самого себе. Все решта – питання часу і контексту. І тоді може статись, що ми сьогодні будемо аж надто подібні до тих глядачів у цвейгівському кіно, які обнімалися святкуючи настання "миру для нашого часу" і вітаючи Невіла Чемберлена.ДжерелоПро автора. Радомир Мокрик, український історик, культуролог, науковий працівник Інституту східноєвропейських студій на філософському факультеті Карлового університету в ПразіРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Українська правда 9 травня опублікувала матеріал "Небукмекерська контора". Історія одного святкування". Журналісти з'ясували, що в одному з київських ресторанів 1 березня відбулося святкування дня народження співвласника клубу єдиноборств "Динамо" Костянтина Коломійця. За словами співрозмовників видання у бізнесових та правоохоронних колах, іменинник також займається наданням приватної охорони. Зокрема, він опікується охороною Сергія Портнова - власника "Паріматч". Він наразі мешкає на Кіпрі.  Джерела видання у сфері онлайн-казино, розповіли, що "Паріматч" опосередковано працює в Україні під виглядом різних сайтів-клонів. Коломієць, своєю чергою, "регулярно виїжджає за кордон, в тому числі за системою "Шлях"… де регулярно відвідує власника "Паріматч" на Кіпрі".Журналісти зафіксували, що у ресторанні на святкуванні був присутній керівник Головного управління контрзахисту інтересів держави у сфері економічної безпеки СБУ Анатолій Лойф і його попередник на цій посаді Артем Шило. Серед гостей також був екскерівник Департаменту контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері інформаційної безпеки СБУ Ілля Вітюк."На святкуванні також помітили Сергія Олійника, відомого у кримінальному світі за прізвиськом "Умка". У 2021 році Олійник потрапив під санкції РНБО, коли ті запроваджувалися проти 557 "ворів в законі". У ресторані також був син покійного мера Харкова Геннадія Кернеса Данило Привалов, який має бізнес в ІТ сфері. Був присутній і його бізнес-партнер Самвел Акобян. До ресторану також приїздив колишній перший заступник директора Національного антикорупційного агентства Гізо Углава і столичний бізнесмен Леонід Ашкеназі", - йдеться у розслідуванні. Зазначено, що Анатолій Лойф, Ілля Вітюк та Артем Шило не відповіли на запити журналістів. Невдовзі пресслужба СБУ в коментарі УП повідомила, що Лойфа звільнили з посади"Анатолія Лойфа, керівника Головного управління контррозвідувального забезпечення об'єктів критичної інфраструктури та протидії фінансуванню тероризму, звільнено із займаної посади за рішенням голови Служби безпеки України", - йдеться у повідомленні СБУ. 9 квітня 2024 року очільник СБУ Василь Малюк заявив, що відсторонив від виконання обов'язків керівника департаменту кібербезпеки СБУ Іллю Вітюка після розслідування Слідство.Інфо.