Search trend "Українська правда"

Пане Анджею, як сталося так, що свого часу ви полишили польську армію, але зараз допомагаєте армії українській?Ви знаєте, тоді армія була ще комуністичною. Тож за сім місяців там мені просто стало нудно, це не те, що я був пацифістом. Але це було так давно, а зараз усе цілком інакше. А чому допомагаємо? Бо потрібно це робити, просто потрібно робити, ми навіть не ставимо собі такого запитання – для чого. Це очевидно, що треба допомагати Україні, потрібно допомагати друзям, допомагати країні, яка бореться за європейські цінності, країні, яка нас захищає від росіян. Бо інакше вони прийдуть сюди, вони завжди приходили, коли мали таку нагоду. Тому наша допомога також в інтересах Польщі.Якби ви зараз були призовного віку, чи взяли б до рук зброю, аби боронити Польщу чи Україну?Якщо б був призовного віку, але я вже не призовного віку. Але знаєте, напевно, що так. Все б залежало від конкретної ситуації, але найімовірніше, що взяв би. Так я собі зараз це уявляю і так мені здається. Я дуже люблю свою країну і не хочу, аби хтось нищив її. Тому напевно, що я пішов би. Мої друзі на українському фронті набагато молодші за мене, вони пішли.Чи багато ваших друзів стали на захист України? Частина "Гайдамаків" перебуває на фронті. Ще Сергій Жадан, наприклад, видатний письменник і музикант, теж на фронті. А три дні тому я переписувався з Дмитром Кушніром, барабанщиком гурту "Гайдамаки", він також в українській Нацгвардії. Тому таки трохи є.Дослідження, проведені у Польщі 2023 року, показують, що лише 15% поляків готові ставати на захист своєї країни. Ще третина стала б волонтерами, а інша третина – втекла б, виїхала з Польщі. Як вам такі настрої поляків?Це просто опитування, але ми не знаємо, як би люди повелися у конкретних ситуаціях. Я ще з того іншого покоління, для мене війна була дуже актуальною з переживань бабусь, дядьків. Вона ще існувала, були ще варшавські руїни, а для тих молодих хлопців, дівчат війна є чимось абстрактним. Я пам’ятаю, як російська армія стояла у Варшаві, в Польщі, тому я маю зовсім інший досвід, більш конкретний. А молоді – для них, як я й кажу, війна є абстракцією чи зображенням на екрані. Але на цей момент вона є конкретною. І ми знаємо, що говорять опитування, але не знаємо, що принесла б реальність. Тим паче, що у цій війні передовсім бере участь молодь, багато всього відбувається, чималий розвиток у техніці, а молодь почувається впевнено у цьому, тож, може, це було б трохи як якась гра для них, а не сморід та бруд безпосередньо в окопі на фронті, можливо, це буде віртуальна боротьба.Чи готова Польща до того? Якщо розпочнеться війна, то це не буде великою несподіванкою?Польщі важко цього не очікувати. Але я не знаю про всю Польщу, інколи стежу, до мене доходять якісь повідомлення. У певному сенсі ми живемо тією війною, не так, як це було два роки тому, але вона увесь час існує поряд. У новинах, думках, у всьому, ми прифронтова країна, тому думаю, що так.Чи всі у Польще ще живуть цією війною? Бо ми часто чуємо, що поляки вже втомлені і кажуть, що це не є наша війна.Знаєте, одні поляки так кажуть, але інші кажуть інакше. Ймовірно, це вже не так, як було на початку війни, коли я упродовж багатьох тижнів перебував на кордоні і бачив, як Польща приймала біженців, бачив цю мобілізацію. Я не часто нами пишаюсь, бо ми народ дивний, але тоді я був гордий. Але зараз ми не те щоб були втомлені війною, але важко жити у такій напрузі довгі роки. Тому, як і всі теми, вона обертається.Проте з іншого боку, ми почали збирати гроші для хлопців з Луганська, з якими співпрацюємо, і за тиждень зібрали 120 тисяч злотих. Тож я не знаю, як воно з тією Польщею є. Люди увесь час думають про Європу, про Польщу, про Україну. Із нашим рівнем, із нашими можливостями, а ми є невеликим фондом, створеним дівчатами й хлопцями, але ми ці гроші зібрали. І постійно збираємо для фронту. Тож, ми змучені, розчаровані, але, з іншого боку, ті зібрані гроші впливають.Ви згадували про початок повномасштабної війни - що тоді поляки були дуже змобілізовані і багато допомогли українцям. Ви також тоді вирушили до кордону з Україною - що було далі? Яким було ваше життя у ті перші дні?Я мав друзів, які живуть поруч із кордоном, з польського боку є Будомєж, а з українського, здається, поруч Яворів. Тоді мої друзі об’єдналися для допомоги українцям, я подзвонив їм і запитую: "Добре, а що ж треба робити?" - "Просто приїдь", – було їхньою відповіддю. І я приїхав, мав велику автівку. Ми звільнили там місце і просто доставляли людей. Десь у той період якраз Яворівський полігон обстріляли ракетами, але я все одно це робив, бо була потреба. Особливо зважаючи на те, що мене залучив друг – є така добра фундація "Фольковіско", багато допомагає з гуманітаркою різним регіонам України. І я дякую, що мене в той момент не залишили без діла.Які перші ваші враження від того, що побачили на кордоні?Це було приголомшливо. Мені здалося, що я потрапив у сюжет про якусь холодну Африку після якоїсь катастрофи гуманітарної. Це був кінець зими – початок холодної весни: поля сірі, усе сіре, усе холодне, цвинтарі з українського боку. І сотні, тисячі жінок з дітьми і з валізками на коліщатках. Це було приголомшливо. Ми пішли на український бік тоді, і, власне, у тій пустці, у тому холоді чоловіки проводжали їх до переходу, а тоді поверталися. Приголомшливо, жахливо.Але що ж, потім ми взялися до роботи – перевозити й перевозити. Найперше треба було не роздумувати, а робити. А з іншого боку, в Польщі, розташувався великий табір, з пожежниками, з купою молоді з дредами, яка приїхала звідкись із великих польських міст, і вони просто всі були готові приймати ті великі натовпи дітей і жінок. І це був дуже активний громадський рух, величезний. Фантастичний. Бо попередній уряд багато в чому був антиукраїнським, і ця масова реакція поляків стала для них несподіванкою, тож мусили ту риторику приховати. Бо це переросло у великий суспільний рух. Тому поряд із тим, що це було приголомшливо, ми просто повинні були робити ті прості речі – возити, перевозити, допомагати. Навіть прикордонники допомагали, інколи жінки з дітьми мали проблеми з паспортами, але їх пропускали.Для вас стало несподіванкою те, що Росія пішла проти України великою війною, що почала обстрілювати міста? Як ви тоді відреагували? Чи це було очевидно, що воно колись почнеться?Я був здивований тим, що це викликало у мене здивування якось. Але з іншого боку – це увесь час тривало, Росія планувала це. Тому, скоріше, той десятилітній спокій був чимось підозрілим. Тому частково був здивований, а частково – ні. Трапилось те, що ми мали інтуїтивно відчувати, бо це мусило трапитися ще з часу Криму, це почало відбуватися ще з моменту Донбасу. Тож, був здивований і одночасно не був. Це завжди відбувалося - від Кавказу до Фінляндії. Це для Росії звичний хід подій. Я знаю Росію, бо неодноразово там бував. Це цивілізаційний занепад просто. І єдиним виходом була б внутрішня війна, яка змобілізує той народ і відволіче його. Це єдиний спосіб уникнути уваги до повного цивілізаційного краху країни. Вона у це занурена вічність.  А де саме ви бували в Росії? Ви кажете, що це цивілізаційний занепад, а багато людей захоплюються Росією і кажуть, що це велика й потужна країна. Як так може бути, що країна, яку ви називаєте цивілізаційним занепадом, викликає захоплення у стількох людей у світі, які навіть народилися в таких країнах, як США? Той самий Трамп, який говорить, що Росія є гарна, велика і має доброго лідера Путіна.Не знаю, бо я особисто з такими людьми не знайомий. Я знаю дуже багато людей, але не знаю нікого, хто б захоплювався Росією, особливо зараз. Знаєте, про Росію можна казати різні речі, але є щось на кшталт генія, і продаж того товару, який називається "російська душа", і люди це купують, не знаю навіщо. Мені вистачило поїхати туди один раз, я спеціально поїхав до Росії, бо потоваришував із польським консулом, тож ми поїхали, щоб його побачити, і це був єдиний раз. Але потім я часто, майже щороку їздив до центральної Азії, до Монголії, долаючи тисячі кілометрів через територію Росії. І я не знаю, чим там захоплюються, бо багато фальшивого. А про Трампа ми навіть не говоримо. У Польщі є люди, які втікають у Білорусь, що у них в головах – не знаю. Просто не знаю. Але я цим не цікавлюсь, бо психопатологія не є моєю спеціальністю. Але ця війна допомагає позбутися ілюзій багатьом людям, на Заході також, не лише нам, бо поляки у більшості не мають ілюзій, коли йдеться про Росію. Бо російський танк, Росія є жахливою. І Захід зараз трохи починає прозрівати. Бо Західна Європа у цій війні абсолютно проукраїнська у своїй більшості, у своїх діях, а рішення політиків є швидкими й потужними. Тому важко шукати ентузіастів-прихильників Росії у цій частині світу, як на мене. Але що думають прихильники – це глибока таємниця, яку складно розгадати.Ви сказали, що, коли їхали Росією, – навколо була пустка. І звідси питання: якщо росіяни мають стільки землі своєї, навіщо їм ще українська земля?Вони мають просто неосяжну кількість тієї землі, але не вміють дати з нею ради. Тому кудись їдуть і шукають пригод поза своєю територією. Якщо поїхати на схід від Москви, то там просто, знаєте, навіть складно підібрати цьому назву, бо це має вигляд чогось суцільно апокаліптичного, коли можна мати таку велику частину світу і так її зіпсувати. Вони просто не знали, що з цим робити, і лише копали й видобували. Бо природний газ не був заслугою Росії, вони просто його видобули, але нічого не вигадали.Люди, яких ви зустрічали у глибинці, - якими вони були?Як люди вони нормальні там, в якийсь людський спосіб вони є добрими. Але якщо вони збираються у групу, тоді стають стадом. Я ніколи не мав поганого досвіду в Росії, зупинявся, жив, спав. Із досвіду з простими людьми - раз чи два після алкоголю було складно, коли зайшло про історію. Тому я вивчив, що росіяни і алкоголь, а потому розмова про політику чи історію – це непоєднуване. Все є наче пронизане тимчасовістю, апокаліпсисом, бо все вони здобули або відібрали.Ви сказали, що росіянин, історія та алкоголь – це речі, які не можуть бути між собою якось поєднані. Вони так багато п’ють? І що тоді говорять про історію?П’ють, звичайно. Але тут не йдеться навіть про якусь таку народну особливість, бо всі народи п’ють, ті ж іспанці також чимало, поляки, може, не аж так багато. Тут, скоріше, йдеться про неможливість порозумітися на таких фундаментальних темах, як історія. Це зовсім інша картина історії, зовсім інша картина світу, аніж у нас. Вона сформована пропагандою, роками такої ізоляції суспільної, вони зовсім інакше думають, зовсім інакше сприймають світ. Це є певний бар’єр. Живе собі над Байкалом жінка, господиня, була в Америці, в Європі, продавала, працювала, має освіту, але вірить, що американці прилетіли на Байкал і скинули піраній, щоб вони місцеву рибу знищили. Байкал, який замерзає зовсім, - і там живе піранья з Амазонки. Не повіриш, що то настільки інакше, поки сам із цим не зіштовхнешся. Ми просто дуже різні. Інші, але хай собі будуть інші, але ж вони намагаються експортувати це, зараз на Україну, раніше на Східну й Центральну Європу. І експортувати ту іншість є чимось страшним насправді. От я вже бачу, як якийсь російський шпигун слухає нашу розмову і записує мене у списки на розстріл. Ця війна має для мене ще одну прикрість – не можу їздити до країн, які дуже любив, не можу їхати до Монголії, до Киргизстану, Таджикистану. Колись їхав автомобілем, тепер не можу.   Але як так може бути, що та російська душа, ті росіяни, які говорять дивні речі про історію, росіяни, які приходять з війною до інших країн, які прийшли з війною до України, які нищать Україну, які вбивають людей, стріляють у беззбройних, ґвалтують наших жінок, і разом з тим вони мають, як самі кажуть і кажуть у світі, велику культуру? Ми, українці, вважаємо, що коріння того російського варварства проростає з їхньої літератури. Бо їхні великі письменники завжди пишуть за такими двома стандартами – стандартами протиріччя. І українці хотіли б кенселінгу тієї літератури. Як ви думаєте, чи причина лихої душі росіянина лежить у тій літературі?І тут є черговий геній російської культури, але, з іншого боку, якщо уважно придивитися, ця культура завжди використовувалась як зброя. Коли я читав Достоєвського, то він є дуже антизахідним, повністю прошите тією антизахідністю, ненависне. Коли я читаю свого улюбленого Андрія Платонова, який описував комунізм найбільш реалістично, то його риторика також є антизахідною, ненависницькою до іншого, неросійського світу. Якщо читати точно божевільного Федорова, філософа, який винайшов концепцію загального воскресіння, дуже цікава концепція, що всі померлі можуть воскреснути, але вона є повною антитезою Заходу. Вона показує, що тільки російський народ до цього здатен. Це є культура комплексів – комплексів вищості й нижчості одночасно, руйнівне поєднання, бо це справді руйнує мозок. Поляки теж балансують між вищістю й нищістю, але не мають таких можливостей, як Росія, не є такі агресивні, і той комплекс у нас не є таким потужним. Видатним представником тієї російської культури, якого я цінував і шанував, є поет Бродський. А потім я прочитав той його вірш про Україну, жодна культура не дозволяє собі такого варварства, і це він емігрант, російський єврей, який взявся написати настільки огидний текст, як цей вірш про українців. І такий вигляд має російська культура – завжди всередині є комплекс та ненависть.    Тоді для чого читати російську літературу? Можливо, не варто?Це буде так, що хто хоче, той таки читатиме російську літературу і цього не можна заборонити. Але можна говорити, які сенси та література транслює. До війни ми видавали російських письменників, а тепер в жодному разі цього не робитимемо. Ми видавали, зокрема, відому книжку "Санькя", але після того як почалась війна – жодних росіян. Хтось мене в Польщі запитував - а як так? А отак, кажу,це моє власне видавництво, і не буде тут жодної російської літератури. Натомість ми відкриваємо українських письменників, які насправді є прекрасними. Тому очевидно, що я кенселю російську літературу.Ви народилися у Варшаві, але в певний момент переїхали в село, де виникло таке видавництво, яке називається "Чарне", бо це село також називалося Чарне. І в тому видавництві ви презентуєте багато українських книжок. Яких саме українських письменників ви видаєте в Польщі?Цим видавництвом більше опікується моя дружина, я не впорався б із ним сам в умовах без телефону чи без електрики. Тому це головним чином Моніка Шнайдерман перетворила все на велике видавництво. Ми починали з Юрка Андруховича, перша книжка була його. Він був у іншому видавництві, коли ми вирішили переманити його до нашого, побачились тоді у Кракові на вулиці, і я сказав: "Вітаю найвидатнішого українського письменника". А Юрко, як і кожен письменник, полюбляє похвалу, тож ми його переманили. А потім видавали ще Тараса Прохаська, Сергія Жадана. Але це все також поєднувалось із дружбою – з Андруховичем, з Тарасом мандрували Україною, українськими горами. Тому це було таке дуже дружнє, не лише робоче. Але очевидним є й те, що видавництво "Чарне" також і 12 – 15 років тому оцінило українську літературу, найбільше видавали, промотували – на зустрічах, фестивалях. Тож упродовж тривалого часу українська література в Польщі посідала важливе місце, була добре впізнаваною. Ми були одними з перших на цьому шляху. І цікавий момент, ми створили видавництво у селі Чарне, яке було одним із сіл, що потрапили під операцію "Вісла", коли багатьох людей поляки виселили, когось знищили. І ми жили в тому будинку без електрики і без телефону, і власне там створили видавництво. Це теж нас якось дуже зближувало з Україною, десь внутрішньо, ментально. … Тут було 5800 жителів, які були усі виселені, окрім може 5-7 господарів, але тут вціліла церква. Тому це теж атмосфера місця, Україна завжди була для нас ментально близькою. Коли ми грали з "Гайдамаками", то завжди сміялися, що от є такий поляк, який наш. Це не є до кінця правда, бо частина моєї родини виховувалась під білоруським кордоном, тому маю і від білорусів частину, але й від українців є частина… Тож ментально мені Україна близька. Це є особисті мотиви, які накладаються на загальні, на видавничі, на увагу до української культури, гру з українськими гуртами.А хто, на вашу думку, зараз є найвидатнішим українським письменником? Далі Юрка Андруховича?Не можу цього сказати, бо образяться. Ви знаєте, як це, письменники - маємо дуже велике его, я також, всі ми вразливі, не тільки письменники й письменниці, тому отак.Добре, розумію, не хочу, аби ви посварилися з друзями з України.Але це очевидно, що є значною мірою питанням смаку, питанням вибору, дуже особистого.Ви казали, що ментально для вас українці дуже близькі. Чи для всіх поляків так є? Чи схожі поляки й українці між собою.Я думаю, що це два найближчі народи. Вони є дуже близькими і ментально, і культурно. Ну, і історично. Та дуже складна, кривава, часто брутально історія часом розділяє, але також і об’єднує. Інколи можна порозумітися без слів, без перекладу жарту, наприклад.Ви згадали історичну тему, тут є трохи запитань між поляками й українцями. Як ви дивитесь на це з нинішньої перспективи? Чи вдасться українцям якось ті спільні історичні рани вилікувати?Парадоксальним чином у цьому допомагає війна. По-перше, до Польщі приїхали майже 2 мільйони українців, і поляки, наслухані про бандерівщину, не знали, якими вони будуть, спочатку уявляли їх якимись дикунами, а натомість приїхали звичайні, нормальні люди, з якими легко співіснувати, немає конфліктів. І це дуже важливо. По-друге, ця війна більше нас об’єднує, аніж розділяє. Це є єдиним плюсом тієї війни. Те, що я чую в Польщі щодня українську мову, – це фантастично поряд із польською мовою. Ця ментальність добре вплине. Відкриває думки, мислення. Мені це подобається.А що відмінного між поляками та українцями? Що є таке, в чому ми не є схожими?Складно мені на таке питання відповісти, я не є соціологом, не досліджую цього. Український схід, ця їхня відкритість – це такий колос між західним і східним, якась близькість. Так я це бачу. Але зараз складні воєнні часи, і я б не шукав відмінностей, краще схожості, політично це має більше сенсу.Зараз Польща готується до виборів президента. І багато також в інформаційному просторі кандидати говорять саме про Україну, і часто це не надто гарні речі. Навіть той самий Менцен, який на початку повномасштабного вторгнення підтримував Україну, а тепер каже, що "кінець, ми маємо свої проблеми". Як ви думаєте, за кого проголосує Польща?Побачимо, це велике невідоме. Я сподіваюсь, що не голосуватимуть за Менцена, бо це буде повний крах. Бо він ідіот, але хитрий. Побачимо, як проголосують люди. Але я думаю, що переможе Тшасковський, він часом теж звертається до легких антиукраїнських наративів, проте робить це суто з політичних поглядів для перемоги. Не знаю, у Польщі зараз дуже цікава ситуація. Тшасковський принаймні дає надію на цивілізовану розмову, на відміну від інших, я їх навіть не впізнаю. Не знаю, мені ще до всіх клопотів якраз польських виборів бракувало.  Це чудово, що можна втекти від світу, але буває так, що світ наздоганяє тебе, навіть у селі, де немає засобів комунікації, де навіть просто не працює мобільний зв’язок.Але працює, як бачите.Ви зазначили, що навіть Тшасковський інколи використовує певну антиукраїнську риторику. Чому польське суспільство хоче чути і приймає такі настрої, що "вистачить тієї війни", що "українці живуть тут на наші кошти", "ми витрачаємо забагато грошей на них, а маємо свої проблеми"?Кожне суспільство поділене з різних моментів, так само й поляки. Так мені здається. Я не політик і не соціолог, просто намагаюсь робити речі, які для мене мають сенс, як от ми зараз говоримо про Україну, тому я стараюсь якось змістовно говорити про сутність цих двох народів. Так, ми граємо з "Гайдамаками" і в нашого проєкту була фантастична футболка, яка зараз на мені, де польський орел був поєднаний з українським тризубом. У Польщі частина мене ненавидить за це, але частина - навпаки. Ми такі речі з "Гайдамаками" робимо капітальні, щоб вони показували, що спільно з українцями можна зробити, Міцкевича граємо. Бували якісь інциденти на концертах, коли десь із перших рядів голос вигукував: "А що з Волинню?" І я пропонував: "Виходь на сцену, маєш 15 секунд, починай". І волинський герой просто втікав. Таке життя є культурне, чи це допоміжне - не знаю, не задумуюсь, чи це має сенс - має. Бо Україна є європейською країною.Але також ви згадували, що хтось сказав "а що з Волинню?". Волинь – це питання також дуже часто лунає, коли говорять навіть, що Україна не вступить до ЄС, поки не вирішить це питання.Яким має бути те вирішення? Вони мають воскресить тих убитих поляків? Що Україна може зробити? Ви знаєте, зараз якась страшна мода на вибачення і також на те, аби відчувати себе жертвою. А я цього не визнаю. Волинь закінчилася, поставмо там пам’ятники, вшанування. Але ця тема вічного вибачення. Але що та Україна має ще зробити? Віддати Волинь, бо там лишилися наші могили? Те покоління, як би це не було цинічно, яке знало ту трагедію, яке пам’ятало Волинь, вимирає. І хоч це буде спеціально нагнітатися, але природним способом воно мало б минути. Була трагедія, були вбивства. Але також і кілька сотень років Польщі на українських землях, серед козацтва – це теж потоки крові та жертви.Це можна згадувати до нескінченності. І це теж використовують політики. Тому що має зробити Україна? Я не знаю, справді не знаю.Вас знову критикуватимуть за ці слова у Польщі…Так, мене не любить і правиця, і лівиця, ну, але тоді я відчуваю, що живу. Це частина історії. Не знаю. Бабцю моєї дружини вбили українці під час погромів, ми їздили, шукали. І поряд із тим моя дружина видає українську літературу. Це треба робити, хоч і не означає, що щось потрібно забути.Ви письменник, а ми вже довго розмовляємо і я досі не запитала, чи зараз щось пишете? Чи ця війна спонукає вас до якихось тем, чи ви пишете про війну?Зараз не пишу, бо маю поговорити з українським телебаченням. В моїй останній книжці про східний кордон Польщі, це є "Річка мого дитинства", Україна часто з’являється. І там є один розділ такого собі репортажу, як хлопців везуть автівки на фронт до Слов’янська. Вона з’являється, тим часом я не відчував себе в праві писати про українську війну, бо бачив її під час одного виїзду до Слов’янська на фронт. Ми після того повернулися, а фронт і українські хлопці залишились там, під обстрілами. Тому такі речі я не можу. Натомість Україна з’являється, але я зараз пишу книжку зі свого глибокого досвіду. Там є й частина про кордон, але це не є основною темою. Це українські письменники повинні дати ради з тією війною, і знаю, що вони впораються. Ми зараз видаємо книжку Сергія Жадана про війну, і це видатна робота. Його перша книжка про війну, про Донбас, була однією з найкращих, яку я читав, а ця ще краща. Він написав про свій досвід у Харкові, про свій воєнний досвід. Тому це українці мають про то писати.Які ви маєте передчуття? Як закінчиться війна?Росіяни мають програти, будь-яким способом.Мусять бути виштовхнуті зі світової арени. Через багато років вони зможуть знову там з’явитися. Але українську війну треба тим чи іншим способом виграти.Але, як ми бачимо, те, що зараз відбувається у світі, те, що говорить Трамп, то виглядає так, що світ не хоче, щоб росіяни програли. Трамп не хоче, але він взагалі безвідповідальний, і навіть невідомо, що з ним буде далі. І як Америка поведеться щодо Трампа. Америка не монолітна. Так, він виграв вибори, але може програти свою каденцію. Деякі мудрі люди говорять про те, що він не залишиться до кінця каденції, то такий хаос, що вже самі американці незадоволені. Але це шанс для Європи інтегруватися. Щоб навчилась міцно стояти на своїх ногах Західна Європа, ми. І це видається реальним. І щось у тій Європі починає відбуватися, якась інтеграція. Без огляду на Америку.А якщо Європі не вдасться?Вам здається, що не вдасться?Не знаю, але запитую: що буде, якщо не вдасться? Я б не хотіла того, бо від цього залежить доля моєї країни, моя доля і моїх рідних. Але якби так сталося?Моя доля і доля моєї країни, може, менше, аніж ваша, але також від європейської інтеграції залежить. Тому все мусить вдатися, розумію, що це таке бажане мислення, але все, що ми робимо, - ми робимо для того, аби це вдалося.Я дуже вам дякую, що ви допомагаєте українцям, допомагаєте українським військовим, українським письменникам, щоб їхній голос було чутно у Польщі. 

Легендарний український шахіст Василь Іванчук став тріумфатором Меnоrса Ореn 2025, який проходив в Іспанії. Гросмейстер пройшов усю дистанцію в 9 турів без поразок, вигравши сім партій та у двох розписавши нічию. Про це пише Рубрика, посилаючись на "Українська правда. Чемпіон". Турнір відбувся із класичним контролем часу. Окрім того, шахісти не могли запропонувати опоненту нічию, не […] Тhе роst Легендарний український шахіст Іванчук став переможцем Меnоrса Ореn 2025 арреаrеd fіrst оn Рубрика.

В Офісі генерального прокурора розповіли про те, в якому стані в Україну повернули тіло журналістки Вікторії Рощиної. Про це у вівторок, 29 квітня, пише «Українська правда» з посиланням на інформацію, яку надали правоохоронці. Як йдеться у статті, тіло журналістки Вікторії Рощиної, яка загинула в російському ув’язненні, мало численні сліди катувань, а також сліди розтину і... Запис Тіло Вікторії Рощиної повернули в Україну без очей, трахеї та зі слідами катувань спершу з'явиться на Громадське радіо.

Українська делегація передала американській в Лондоні відповідь на мирні пропозиції адміністрації Трампа, зокрема щодо гарантій безпеки. Джерело: президент Володимир Зеленський під час спілкування з журналістами в Києві 25 квітня, повідомляє "Європейська правда" з посиланням на "Інтерфакс-Україна" Деталі: За його словами, Україна разом із європейськими партнерами під час робочої зустрічі у Лондоні 23 квітня запропонувала "наше бачення на ті пропозиції, які відкрили США".

Тіло журналістки Вікторії Рощиної повернули в Україну. Та поки що причину її смерті не назвали. Рощину катували в полоні. На тілі журналістки виявили численні ознаки катувань та жорстокого поводження - це садна і крововиливи на різних частинах тіла. Також було зламане ребро, розповів керівник Департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту в Офісі генпрокурора Юрій Бєлоусов, пише "Українська правда". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Росіяни можуть приховувати сліди поводження з померлою в полоні Рощиною Експерти побачили й можливі ознаки застосування електроструму. Але це ще належить уточнити під час додаткової судово-медичної експертизи за участю міжнародних експертів. "Через стан тіла, зміни та через муміфікацію, за результатами судово-медичної експертизи, встановити причини смерті не вдалося. Тому були відібрані зразки та наразі вирішується питання за участі французьких експертів для проведення додаткової судово-медичної експертизи для встановлення причин смерті", - пояснив Бєлоусов. Вікторія Рощина зникла 3 серпня 2023 року на окупованій території, звідки вела репортаж. У травні 2024 року РФ вперше визнала, що тримає Рощину в полоні. 10 жовтня батьку української журналістки, лауреатки премії "Мужність у журналістиці" 2022 року повідомили про її смерть під час етапування з Таганрога до Москви. Згодом інформацію підтвердили у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими. Тіло журналістки повернуто в межах нещодавньої репатріації наприкінці лютого цього року. За допомогою ДНК-експертизи ідентифіковано її особу.

Світ не такий, яким здається. Або, може, саме такий, а нам просто подобається думати інакше? Українська правда запускає подкаст про теорії змови та те, як вони впливають на Україну. Щодватижні ми будемо стрибати в кролячу нору популярних конспрологічних теорій, де невидимі сили смикають за нитки історії, а прості збіги перетворюються в хитрі плани.

Підозру отримав колишній посадовець однієї з військових частин, який незаконно оформив "бойові" виплати на майже 5 мільйонів гривень. Джерело: Спеціалізована прокуратура в сфері оборони Західного регіону, ДБР, Нацполіція, "Українська правда" Деталі: Заступник (нині вже колишній -ред.

І має в десятки разів більше природних ресурсів. І 20 років готувалася до чинної війни. І кілька сотень років її населення переконували, що великороси – жителі власне російських регіонів – значно вище стоять у розвитку від малоросів (українців). І що ніякої України немає (вигадка Леніна, австрійського генштабу, Петлюри, Бандери, Чорновола). А є південний регіон Росії зі зіпсованою російською мовою і поширенням нацистської ідеології, яка загрожує існуванню російської мови, культури, духовності. Але яку чомусь підтримує Захід.Треба визнати, що російській пропаганді за кількасот років вдалося нав’язати комплекс меншовартості й переконати певну частину українців у тому, що вони недержавний народ, що їхня мова значно гірша російської, що в них практично відсутня власна культура й національне мистецтво, що вони не мають власних національних лідерів, як і власної національної еліти....Частина моєї родини (по мамі Олексієнки) нині мешкає у Кривому Розі. Маминих братів і сестер уже немає, а мої двоюрідні до останнього з гордістю ідентифікували себе як жителі Кривбасу. Вони не забули батьківську мову і між собою говорять хоч і не вишуканою, але українською. Але їхні діти переважно всі були російськомовними. І перший, і другий Майдан на них мало вплинув і внутрішньо практично не зачепив, а от війна суворо пройшлася по долях їхніх дітей, змусивши багатьох вийти за межі Кривбасу. І ті, хто побував на фронті, вже органічно відчувають свою причетність до українства.По суті, вони тільки під ворожими стволами й варварськими обстрілами почали відчувати свою належність до українців. Перед армією вони не були полум’яними патріотами й не кричали на все горло "Слава Україні!". І добровольцями до лав ЗСУ вони не записувалися з перших днів війни. Та коли отримали повістку, то ніхто не тікав сторч головою, а пішли на фронт і нині виконують свій громадянський і вже патріотичний обов’язок. І їхні діти нині говорять українською краще за їхніх батьків. Хоч ті, що побували чи ще досі перебуває на фронті, вже теж вивчили українську.Читайте також: Учімось жити й перемагати у звихнутому часіОдин мій київський товариш нещодавно поділився досить сумною і, я б сказав, дещо загадковою екзистенцією. Він має двох синів – гуманітаріїв із вищою університетською освітою, які добровольцями записалися до війська після нападу орків. У нього несподівано прорвалося те, що давно вже не давало спокою. З підкреслено беземоційним філософічним сумом повідав, що має в Києві десяток друзів, питомих українців, у патріотизмі яких він досі ніколи не сумнівався. І ці друзі завжди відстоювали українську позицію і були щирими патріотами. Але жоден із них не послав свого сина до війська – одні якось отримали ту бронь, інші поховалися і не висовують носа з хати, ще інші втекли від війни за кордон.Підозрюю, що це – характерна для Києва і для багатьох міст ситуація, яку одна моя знайома – теж надзвичайно патріотична людина – сформулювала дуже коротко: "Я не для війни родила і вирощувала свого сина!". Мабуть, інші для війни?Треба сказати, що у всіх тих, хто відмовився записатися під час війни до війська, нині є своє виправдання. І звучить це виправдання приблизно так: "А чому діти українських політиків і можновладців не пішли до війська? Чому мої діти мають брати зброю до рук, щоб захищати їхні посади й статки, а їхні діти жирують у Києві, Дніпрі, Львові, Франківську?". На це просто нічого відповісти, бо – чиста правда. Як правдивий й інший аргумент, що в багатьох підрозділах нашої армії, де залишилися ще старі порядки радянської епохи, панує безлад і офіцери не дуже опікуються здоров'ям і життям своїх підлеглих.І готовий приклад. Після початку останньої війни в Ізраїлі 7 жовтня 2023 року всі діти міністрів, включно з дівчатами з 18 років мобілізувалися до війська і взяли до рук зброю. Може, тому євреї й перемагають ворогів, що в час лихий у них усі рівні та всі не на словах, а на ділі патріоти?!А в нас два роки дебатували, чи призивати до війська двадцятип’ятирічних здорованів, чи дати їм ще час "потусуватися" по київських клубах, поки "свідомі" проливають за них кров? А потім резонно пославшись, що в армії немає порядку і там немає синів міністрів і політиків, яких би вони дуже хотіли бачити, спробувати дременути на Захід… І це після того, як усі знають, що орки робили в захоплених районах Маріуполя, Київщини, Чернігівщини, Харківщини, Сумщини.Читайте також: Чому серед українців розвелося чимало корисних ідіотів?Хлопці готові були в тій холодній і стрімкій Тисі потонути, але не залишитися, щоб зі зброєю в руках захистити своїх матерів, жінок, сестер від тотального зґвалтування й наруги дикої орди. Про таке поняття, як захист від плюндрування рідної землі я промовчу.Врешті, українська армія нині – це переважно 40-50-60-річні дядьки із сіл і містечок, які покірно взяли до рук зброю, коли їх покликали до ТЦК. Бойові офіцери їх називають Миколами. Так, це, як правило, прості й непретензійні чоловіки, які мовчки й вперто, може, не так швидко і якісно, але роблять свою роботу. А міські розумовичі сидять під жіночими спідницями й крадькома виглядають із вікон, коли це вже все закінчиться? А для них це вже ніколи не закінчиться, бо залишки совісті мучитимуть усе життя… Як ці залишки совісті мали б мучити й верховне керівництво держави, яке шляхом тотального обману й солодких обіцянок захопило владу, не підозрюючи, що це – перш за все, колосальна відповідальність за кваліфіковані й професійні рішення, які вони навіть не намагаються шукати.Так, тут ми не дуже оригінальні. Соціологи свідчать, що в багатьох демократичних і розвинених країнах молоді люди – всі активні патріоти. Але при тому тільки б одиниці пішли б у військо захищати свою домівку і своїх близьких у випадку ворожої агресії. Та нам від цього не легше, бо треба все-таки якось свою захистити.І попри все в нас є всі підстави вірити в перемогу. Бо за час Незалежності народжується нове покоління, в яке входять і двоє синів мого славного товариша. І це покоління усвідомлює себе українцями й готове це українство захищати. У нас відбулися Майдани, які багатьох переконали, що вони можуть і зобов’язані здолати несправедливість, яка колись міцно вкоренилася на нашій землі й досі повільно здає позиції. Але українці можуть бути господарями на своїй землі. На відміну від росіян. І в цьому наша сила, що дає підставу на перемогу.Але поки у верхніх ешелонах влади панує безлад, розгул корупції й відверте мародерство в час війни, нам буде важко перемогти. Попри дотаційний стан економіки, коли пенсії громадянам і зарплати державним службовцям надходять із грантів наших західних друзів, уряд бездарно розпоряджається цими коштами, використовуючи їх на людей, які дуже погано роблять свою роботу. Читайте також: Країна "інвалідів" у країні воїнівА це ті ж прокурори, чимала частина яких зробила собі ще й інвалідність і за все разом отримує щомісяця близько 500 тисяч гривень. І які навіть після гучного скандалу з ганебним відкриттям їхніх фальсифікацій спокійно продовжують працювати на своїх посадах, отримуючи гроші за вигадану інвалідність. Це і ті ж судді, у яких зарплати по чверть мільйона гривень, а вони ще й беруть хабарі вже в мільйонах доларів. І не несуть поки за це ніякої відповідальності, як той же Голова Верховного суду Князєв, спійманий на хабарі в $5 мільйонів і який (незважаючи на доведений факт хабаря) досі вільно розгулює Києвом і околицями. До цього можу додати середні зарплати керівництва державних органів влади за січень 2025 року, отримані державою в час війни й оприлюднені відомим активістом Юрієм Касьяновим.Національне агентство із запобігання корупції (НАЗК) – 231 тис. грн.Державна податкова служба – 212 тис. грн.Держфінмоніторинг – 423.5 тисячі гривень.Секретаріат Національної тристоронньої соціально-економічної ради – 232,3 тис. грн.Державне агентство з розвитку туризму – 202,6 тис. грн.Апарат Верховної Ради – 198,5 тис. грн.Для прикладу: в бойовому підрозділі ЗСУ, де служить Касьянов, з урахуванням бойових виплат середній розмір грошової винагороди склав 35 тис. грн за місяць.Нудить про це писати і, здогадуюсь, що нудить це читати. Але впевнений, що треба знати правду. Вона дає підстави відповідно діяти кожному громадянину. Чи не так?ДжерелоПро автора. Віктор Мороз, український публіцист, оглядачРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Колишній співвласник "Приватбанку" Геннадій Боголюбов, який незаконно перетнув кордон із чужим паспортом, мешкає у Відні. Джерело: розслідування Михайла Ткача "Бандитам - тюрми!". Як за кордоном переховуються десятки колишніх топпосадовців і що з цим робити? Деталі: У одному з найдорожчих районів Відня "Українська правда" помітила автівку з українськими номерними знаками.

Міністр закордонних справ Андрій Сибіга повідомив, що у Парижі розпочалася зустріч між українською делегацією та представниками Франції, Німеччини та Великої Британії. Джерело: "Європейська правда" з посиланням на повідомлення Сибіги у соцмережі Х Деталі: Очільник українського МЗС розповів, що українська делегація вже почала зустріч із британськими, французькими та німецькими колегами на Єлисейських полях.

За словами виконавчого директора &lаquо;Української правди&rаquо; Андрія Боборикіна, після оновлень читачі побачать новий дизайн, однак сайт не зазнає радикальних візуальних змін. Ціллю переходу на нову технічну інфраструктуру є поліпшення користувацького досвіду.

Головна редакторка &lаquо;УП&rаquо; &mdаsh; про ключові етапи в історії медіа, розбудову його бізнес-моделі, стосунки редакції з власником видання і перспективи запровадження пейволу.

Іван Любиш-Кірдей – оператор, фотограф і воєнний кореспондент Rеutеrs. Під час відрядження до Краматорська у серпні 2024 року був поранений через російський обстріл, пробув у комі кілька місяців і зараз проходить відновлення.У 2015 отримав щорічну німецьку премію для теле- та кінооператорів Dеutsсhеr Каmеrарrеіs у номінації "кращий новинний сюжет із зони воєнних дій" за телефільм "Втеча з Іловайська", знятий для німецького телеканалу АRD. Ольга Руденко – головна редакторка та співзасновниця Тhе Кyіv Іndереndеnt – провідного англомовного видання про Україну. Видання у 2021 році заснували 30 із 50 звільнених співробітників редакції Кyіv Роst. Ольга також була фіналісткою Премії імені Георгія Ґонґадзе 2024 року.Руденко писала для світових видань і була стипендіаткою Сhісаgо Вооth Sсhооl оf Вusіnеss. У травні 2022 року була зображена на обкладинці журналу Тіmе як одна з лідерок наступного покоління. А в грудні 2022 року отримала нагороду "Жінки Європи" в категорії "Жінка в дії".Михайло Ткач – журналіст-розслідувач, з 2021 року очолює відділ розслідувань "Української правди". За цей час було опубліковано десятки резонансних матеріалів, які викривають корупцію і зловживання владою, сприяють підвищенню прозорості й відповідальності влади перед суспільством, впливаючи на позитивні зміни в країні.До УП 6 років працював у програмі "Схеми: корупція в деталях", спільному проєкті "Радіо Свобода" та телеканалу "UА:Перший", 5 років у програмі розслідувань "Гроші" на каналі "1+1".За що вручають Премію ҐонґадзеЗа умовами Премії, журналістів, які можуть претендувати на отримання відзнаки, мають право номінувати лише члени Капітули. Шляхом голосування з довгого списку обирають трьох фіналістів. Під час Церемонії, 21 травня, оголошують, хто з фіналістів отримує звання Лауреата.Претенденти, яких висувають члени Капітули, повинні відповідати критеріям: відданість принципам та цінностям незалежної журналістики; інноваційність; суттєвий внесок у розвиток окремого жанру чи медіасередовища в цілому; створення матеріалів, що призвели до вирішення або розуміння певних проблем у суспільстві та змін у країні.Претендувати на Премію можуть лише журналісти, які працюють в Україні і які протягом останніх 5 років лишалися в професії.Члени Капітули у 2025 році: журналістка, громадська діячка, дружина Георгія Ґонґадзе Мирослава Ґонґадзе; філософ, головний редактор UkrаіnеWоrld, президент Українського ПЕН Володимир Єрмоленко; головна редакторка Української правди Севгіль Мусаєва; журналістка, громадська діячка, представниця kmbs, членкиня Комісії з журналістської етики Діана Дуцик; підприємець, засновник волонтерського центру допомоги Україні в Австрії, представник Спільноти меценатів Премії Томас Бруннер; медіаменеджерка, журналістка, лауреатка Премії 2024 року Тетяна Трощинська; правозахисник, журналіст, громадський діяч, офіцер ЗСУ Максим Буткевич; журналіст, громадський діяч, директор Інституту фронтиру Євген Глібовицький; директор Національного демократичного інституту (НДІ) в Україні Марчін Валецький.До складу Капітули завжди входять представники сім’ї Георгія Ґонґадзе, Українського ПЕН, "Української правди", Києво-Могилянської Бізнес-Школи та спільноти меценатів Премії, а також лауреат(-ка) Премії попереднього року. Шестеро постійних представників запрошують ще трьох додаткових членів, яких обирають серед українських медіаекспертів, медіаменеджерів, моральних авторитетів та провідних інтелектуалів.Еспресо - інформаційний партнер церемонії. Премія імені Георгія Ґонґадзе заснована у 2019 році Українським ПЕН у партнерстві з родиною Георгія Ґонґадзе, Києво-Могилянською Бізнес-школою та її випускниками, а також виданням "Українська правда". Лауреатами Премії в попередні роки стали: Вахтанґ Кіпіані (2019), Павло Казарін (2020), Мирослава Барчук (2021), Мстислав Чернов і Євген Малолєтка (2022), Богдан Логвиненко (2023), Тетяна Трощинська (2024). У 2022 році також Спецвідзнаку посмертно отримав фотожурналіст Макс Левін.Премія імені Георгія Ґонґадзе вручається завдяки підтримці меценатів та меценаток, які забезпечують її сталість та розвиток. Меценатами є виключно випускники Києво-Могилянської Бізнес-Школи, які підтримують цінності Премії та прагнуть змінювати українське суспільство через якісну професійну журналістику.Меценатами Премії у 2025 році є: Микола Вікнянський, Микола Сушко, Томас Бруннер, Оксана Просоленко, Антон Артеменко, Максим Дядик, Микола Демченко, Ольга Велика.  

Сьогодні моя гостя — це людина, для якої нецікаво, коли легко і просто. Вона завжди ставить вище потребу служіння, ніж своє особисте. Вона хотіла займатися культурою, але взялася, напевно, за одну з найбільш просякнутих радянщиною сфер — медицину, взялася її змінювати.Пані Уляно, напередодні 2013 року, тих бурхливих подій 2013 року, ви приїхали в Україну. І з того часу тут ще жодного разу не пожалкували? Ані разу.Серйозно?Серйозно. Ані революція, ані війна, яка почалась у 14-му, ані повномасштабне вторгнення, життя під ракетами, вибухи, всяке різне…Ну, ніби є китайське таке прислів'я, що хочеться жити у цікавих часах. Я думаю, що так і відбулося в нашому житті.Це знову той випадок, коли не все просто і легко, але вам це подобається.Так, найбільш цікаво.Але зараз це цікаві часи не лише в Україні, а й у Сполучених Штатах, де ви народилися. Як вам зараз з України спостерігати за тим, що там відбувається? Що думаєте, що сталося з американцями? Трохи важко дивитися на ті речі, які зараз відбуваються у Штатах.Найважливіше — як змінюється політика підтримки України у нашій, на жаль, війні. Чи буде зброя, чи не буде, що зупиняється, які вимоги є від нового президента і його адміністрації супроти України, щоб нарешті у нас була перемога. Це найбільше турбує. Те, що відбувається всередині суспільства, ті зміни, які відбуваються, — це їхнє внутрішнє.Важко мені дивитися, я колись там жила і хотіла, щоб життя було краще для тих людей, які залишилися у Штатах, але це був їхній вибір. Дуже багато українців за походженням чи ті, які пізніше переїхали жити у Сполучені Штати Америки, голосували за Трампа. Як ви думаєте, чому так сталося?Українська діаспора традиційно голосувала за республіканців, бо в часи Радянського Союзу, коли Україна була поневоленою нацією, республіканці були тими, хто більше підтримував Україну. І навіть Ейзенхауер започаткував щорічний тиждень поневолених народів, під час якого про українців говорили, розмовляли.Дуже багато людей говорять, що Рейган був тим президентом, який призвів до розпаду Радянського Союзу. Ну, я не знаю, чи це стовідсотково правда, але так традиційно думають.Також є питання щодо того, що відбулося після розвалу Радянського Союзу, чи республіканці, чи демократи більше підтримували українців. Це не 100% по одній стороні або іншій стороні. Але багато українців традиційно є республіканцями, і я думаю, що вони підтримували не стільки Трампа, скільки республіканську партію. Декотрі з них думали, повірили, що він зможе закінчити війну дуже скоро, швидко, як тільки стане президентом, і вони б хотіли побачити, що війна закінчилася.Проблема в тому, що ми не хочемо, щоб вона (війна, – ред.) лише закінчилася, ми хочемо, щоб Україна здобула перемогу, щоб російське військо вийшло з країни і щоб ми знову жили у своїй суверенній незалежній державі. Можливо, вони трохи помилилися.Як воно взагалі жити в Україні, коли ти народилася в Америці і сформувалася там? Ви приїхали в Україну вже в такому доволі сформованому віці, 50 років вам було, якщо я не помиляюся.Так, ми приїхали, коли я вже була дорослою, я вже працювала лікаркою багато років, то це вже, так, доросла людина. Але ми дуже часто приїжджали в Україну. Я навіть була в Україні, коли була ще маленькою дівчинкою, у 74-му році, тоді я була в кінці "совка", у 90-му році.А від 91-го року ми часто приїжджали в Україну, то це не було так, що я стовідсотково з американського суспільства переїхала в Україну, бо часто приїжджала і побачила, можливо, навіть трохи краще, ніж українці, які саме живуть в Україні, як змінилася країна у ті часи - від 91-го, 92-го року до сьогоднішнього дня, чи, можливо, 10 років тому. Бо, коли точково приїжджати, то ми бачимо ті зміни, а коли людина є саме у тій країні, вона, можливо, не бачить, що насправді дуже багато змінилося, і позитивно змінилося.Слухайте, ну але в 70-ті роки приїхати в Україну зі Сполучених Штатів Америки, більше того, приїхати нащадкам українців, які звідти втікали, втікали від совєтів, було не так просто. Наскільки я знаю, то треба було отримати візу в Сполучених Штатах Америки. І це перевірялося всілякими службами. Не знаю, чи ви до родини сюди приїжджали. Родина тут в Україні теж, напевно, перевірялася. Які у вас тоді враження були? Скільки вам тоді було років? Ви приїхали з вільної країни в країну невільну?Мені було 11 років. Я приїхала зі своєю мамою і з таким трохи дальшим родичем, священником, він вже покійний. В той час ми не могли приїжджати в Україну до своїх родичів, чи самі, але треба було їхати через туристичну агенцію, і за нами слідкували весь часМи були в готелях, автобусах, ми лише могли зустрічатися з нашими родичами на вулиці. Ми не могли в готелі з ними бачитися. І коли ми пробували виїхати, щоби поїхати до села, де моя мама народилася, нас зупинили поза містом. Це ми були у Львові, ми пробували виїхати, і вони нас зупинили і не дозволили, щоб ми далі їхали.Коли мені було 11 років, я це бачила, мої емоційні враження були, що все було дуже таке сіре. Я приїхала з країни, де були такі яскраві кольори, а в Україні все було дуже сіре. А друге, що я не могла розуміти, чому так було. Чому ми не можемо піти до наших родичів? Чому у них буде проблема після цього?Ми мусили їхати через Москву і через, в той час, Ленінград. Як ми були в Москві, нам дали 40 сторінок меню, щоб замовляти в ресторані, в готелі. А коли ми пробували замовляти, нічого з того меню не було в ресторані. Ми питали: "А що у вас є?" І вони мали там одну страву, то ми питали: "А чому даєте людям це меню?" Вони відповідали: "Ну, не знаємо", і дали нам те, що ми могли поїсти. Це трохи відкрило мені очі у дуже молодому віці, що це означає жити у країні, яка була в тюрмі.Це була країна-тюрма. Люди не мали змоги ходити, читати, зустрічатися, навіть працювати там, де вони хотіли.Коли ми виїхали, після того, наші родичі, які були у Києві, ми були у них в квартирі і спілкувалися. Після того до них приходили багато разів і питали: "А чому ми були у них, про що ми розмовляли?" І у них були певні проблеми. Інші родичі відмовлялися з нами зустрічатися, бо не хотіли мати ті проблеми.Я колись спілкувалася також з українцем, батьки якого втікали з України під час Другої світової війни. І він теж розповідав, як приїжджав ще в радянські часи зі своїми батьками і теж їх так супроводжували певні люди зі структури на три букви — КГБ. І його дивувало тоді, що у ванній ті його родичі, до яких вони прийшли, відкручували воду. І він не розумів, для чого це. Аж потім йому вже в дорослому віці пояснили, що для того, щоб не було чути, про що вони говорять. А окрім того, його дивувало, (він з Канади), він каже: "В нас уже були пральні машинки, які все робили самі, були посудомийки, а тут цього всього не було. Тобто більш побутовий рівень його здивував, хоча "Совєтський Союз" розказував, що він найкращий. Тут найпередовіші винаходи і людям живеться найліпше в цілому світі".Чи у вас були теж якісь такі спостереження за цим, що це "най-най-най", окрім того, що 40 сторінок меню, якого насправді не було, тих страв не було? Ще щось таке, що вдавалося, але не було насправді?Здавалося, що це є як, скажімо, люди з України, коли виїжджають за кордон, у них уява світу є такою, що весь світ є як моя країна, або там, де я живу. І так само у Штатах, коли я виростала, я думала, що весь світ виглядає, як у мене вдома. І що ця Україна, яка існує, про яку мені розповідали мої бабусі і дідусі, яку вони пам'ятали, то моя уява про Україну була більше такою, скажімо, як Шевченко розповідає, або як ми бачимо на картинках: гарне село, люди, всі сусіди знають один одного, всі допомагають.Ну, трохи по-іншому вийшло. І знову для мене була велика різниця між Штатами, і я відчула цю несправедливість, бо я зі Штатів розуміла, що світ може бути іншим. Багато людей в Україні ніколи не бачили інший світ і вони думали, що цілий світ є як їхній світ. А тому що я була з іншого, я бачила і бачила цю несправедливість.Мені було 11 років, я про це не розмовляла із дорослими людьми, але з дітьми я питалася у них. От, скажімо, в мене був інший одяг, інші футболки. Ми привезли ляльки, які мали одяг, який можна було змінювати, і для них це все було дивним. Я їм розповідала про своє життя, про школу, вони про своє, і воно було дуже різним.Ваші батьки опинились у Сполучених Штатах ще зовсім маленькими дітьми, так? Мамі було п'ять, а татові десять.Вони виїхали, вони були примушені виїхати з України, бо їхні батьки були задіяні у підпільних організаціях, коли совєти прийшли, повернулися на західну Україну. Вони обидва із західної України, то вони виїхали зі своїми батьками, пережили кілька років у таборах для переселенців у Німеччині, а тоді приїхали в Штати. Моя мама через Луїзіану, через християнські організації, які їх спонсорували, а батьки мого батька приїхали через родичів, які їх спонсорували. І вони опинилися — і одна сім'я, і друга — в кінці опинилися в Детройті, і там мої батьки познайомилися. Ви кажете кілька років у цих DР таборах, таборах для переміщених осіб, але життя в тих DР таборах теж було "не мед". Більше того, бувало так, що Совєтський Союз дуже стежив за тим, щоб потім тих людей повернути назад. Я маю на увазі українців чи білорусів, чи інших, які намагалися втекти від Совєтського режиму, повернути назад. Вони змушували родичів писати з України листи: "Давайте назад. Тут така хороша влада, так добре живеться".Бувало, що люди спокушалися, думали: "Я повернусь, там же моя родина". І там їх чекало пекло: заслання або тюрми. Чи ви говорили колись із батьками, як їхні батьки прийняли це рішення, що ні, ні кроку назад, і не можна вірити Совєтській системі?Вони були досить обізнані з тою системою, яка поверталася на українські землі, і ніхто навіть на мить не подумав, щоб повертатися в ту систему, бо розуміли. Їм було важко, бо вони залишили своїх братів, сестер, які залишилися в Україні, і вони переживали, що ті будуть покарані за їхні дії. Але вони свідомо розуміли, що якщо вони повернуться, це буде або тюрма, або смерть, то вони залишилися.Мій дід по батьковій стороні був комендантом табору переселенців. Вони організували там школи, культурні проєкти, "Пласт", "Сум". Там було ціле українське життя в тих таборах. Так само моя мама, як вони виїжджали, її батьки подорожували багатьма містами Німеччини, і вони опинилися в Мюнхені. Коли була можливість переїхати в Штати, вони скористалися цією можливістю.Як відбувалося ваше становлення українкою у Сполучених Штатах Америки? Роман Ващук, той, який був послом Канади в Україні, має теж подібну історію до вас, бо його батьки також в часи Другої світової втікали звідси й опинилися в Канаді. Я розмовляла з ним про це. Ми говорили про Квітку Цісик. Теж подібна історія, так?Він розповідав, що всі діти ходили до школи п'ять днів. А українські діти ще й в недільну школу. Він казав: "Я хотів на вихідних просто побавитися, м'яча поганяти, а треба було йти і вчити українські віршики. Або всі святкували Різдво в один час, а ми святкували в інший".І мама сварилася, вона наполягала, що в нас має бути таке Різдво, як Різдво в Україні, а не те "американізоване" Різдво, яке ми бачимо, наприклад, в художніх фільмах американських. І він казав: "Коли я став дорослим, аж тоді я зрозумів, навіщо були ті вірші Шевченка, навіщо було те Різдво, навіщо було багато інших моментів". Як це відбувалося у вашій родині? Чи були конфлікти, що ви казали: "О Боже, скільки можна того? Можна я просто піду зі своїми американськими друзями погуляю і проведу час?"Ми ходили зі своїми американськими колегами також. Це не було так, що ми ексклюзивно були в українській громаді. У нас були друзі, які не були українцями, і багато з них поважали те, що ми хотіли розвивати наше українство, навіть не проживаючи в Україні. Коли я виростала вдома, ми розмовляли українською. Англійську мову я вивчила через старших брата і сестру, які ходили до школи.Мої бабусі й дідусі розмовляли лише українською, вони дуже калічили англійську. Це для нас було як дихати, – бути українцем, це було нормально.Так, ми ходили до іншої церкви, додатково вчилися ще один день на тиждень у школі Українознавства, яка була по суботах. Але це все було нормально, бо наше оточення в більшості було таким самим.Також ще до 91-го року було дуже важливо, щоб ми якось могли захистити це українство, бо ми бачили, що в Україні не дозволяли українцям бути українцями, а нам дозволено було, то ми ніби це хотіли захистити.І коли в 91-му році Україна вже стала незалежною, було розуміння, що вже є ця держава, про яку ми мріяли, що вона буде колись незалежною. Але, як ми всі знаємо, так само як коли народжується дитина або народжується ідея, це не з самого початку все нормально, і треба дорослішати до моменту, коли бути вже дорослою країною.І це доросла людина зробила цей вибір. Ті, які народилися, багато з них роблять цей вибір також. Вони беруть участь не лише у культурних, мовних, а також і політичних процесах, і вони всі є частиною – бути українцем. Але вам в Україні не раз ставили такі докори, що, мовляв, та яка ви українка, якщо ви народилися в Сполучених Штатах Америки? Як вам оці докори? Наскільки вони справедливі? Що ви відповідали таким людям? Ну я є українкою, я маю громадянство. Мої батьки і по батьковій, і по маминій стороні, дуже багато родичів, генерації, які були в Україні. Це не є так, що я не маю ніяких українських коренів.Те, що я народилася на території іншої країни, це не є мій вибір, і це не був вибір моїх батьків. Вони би хотіли залишитися в Україні, а їм не було дозволено залишитися. Що це означає бути українцем? Це є вибір, це є стати українцем. Лише народитися на якійсь землі не автоматично робить людину цієї національності.І в Сполучених Штатах, як ми бачимо, це є країна іммігрантів. І можна бути з будь-якої країни і стати американцем. Я думаю, що Україна також після війни, коли вже в нас буде перемога і буде відновлення України, і ми будемо процвітати, в нас також будуть іммігранти, які схочуть прийти і стати українцями. Ви повернулися сюди волонтеркою, але так якось закрутилося, що ви стали міністеркою. Ви сподівалися на такий розвиток подій? Ні, не сподівалася. Як зараз ви оцінюєте свою реформу, яку не вдалося до кінця довести? Ви задоволені чи, навпаки, сумуєте, що не все вдалося?Я можу вам відкрити маленьку таємницю: реформа ніколи не закінчується. Вона ніколи не завершена, бо завжди є нові ідеї, нові способи, нові процеси, і треба покращувати. Це би було як якби я, як лікарка, лікувала людей методами 80-х років у ХХІ столітті. Ну, це вже не потрібно.То воно завжди продовжується. Реформа, трансформація системи охорони здоров'я, яку ми запланували, була запланована на кілька етапів. Перший етап пройшов, другий етап, ну, наполовину пройшов. І тоді почалася пандемія. А це трохи заважало у цьому, щоби продовжувати реформу. Тоді знову включилися у реформу, а тоді почалася повномасштабна війна. А чи воно продовжується? Так. Чи воно до кінця завершилося? Думаю, що навіть те, що ми запланували, до кінця ще не було зроблено, але дуже багато позитивних змін було здійснено. І я думаю, що одна з найважливіших речей — ми змінили культуру довкола охорони здоров'я. Замість того, щоб система існувала задля системи, охорона здоров'я має мати пацієнта в центрі уваги, а не саму систему.Але у Сполучених Штатах ми бачимо, що їхня система охорони здоров'я кульгава, бо люди не завжди мають доступ до лікарів, не завжди мають доступ до медичних послуг. І якщо ти бідний, то ти трохи приречений. Чи ви впроваджували саме американську систему тут, або ж іншу? Яку?Це не американська система. Американська система здебільшого базована на приватних компаніях, які продають своїм клієнтам страховку, щоб ця страховка тоді платила за їхню медичну допомогу. Або, якщо це людина старшого віку, понад 65 років, або людина, яка не має фінансових можливостей, щоб заплатити, тоді держава має програми, щоб допомогти.Це 100% не та система, яку ми хотіли, планували і впроваджували в Україні. В Україні є єдиний платник, який купує послуги медичної допомоги, і це Національна Служба Здоров'я України. Якщо хтось хоче, вони можуть додатково купувати страховку або піти і самостійно заплатити у приватних закладах. Але кожна людина, яка живе в Україні, має доступ до медичних послуг через Національну Службу Здоров'я.І ця служба більш базована на британській системі, але це унікальна українська система, бо є багато речей, які були запозичені з багатьох інших країн. Скажімо, важливість первинної допомоги, цієї первинної ланки — це частково британське, але також ізраїльська система. І щоб змінювати систему, не можна взяти з однієї країни і пересадити її в іншу, бо культура інша, люди інші, і не можна такого робити. Знаєте, я сьогодні намагалася згадати прізвище нинішнього міністра охорони здоров'я, хоч я журналістка і маю знати, і так воно довго мені згадувалося.Але я думаю, що поки ви були міністеркою, якщо би так вийти на вулицю і спитати, хто міністр охорони здоров'я, то кожен українець, навіть той, який не дуже цікавиться політикою, знав би, що це Уляна Супрун. Як гадаєте, чому така була увага до вашої діяльності, до вашого імені і прізвища, і чому навіть вам прізвисько приклеїли "Доктор Смерть"?А я думаю, що це заслуга ворогів медичної реформи. Вони найбільше це обговорювали, називали і протестували проти того, що ми робимо. Ми комунікували, як могли.Я думаю, що позитивна комунікація — на моєму Фейсбуці був блог про здоровий спосіб життя, про ті зміни, які відбуваються. Я думаю, що це було позитивне, але було стільки негативного і стільки бруду, що кожна людина знала, хто я, і це прізвисько, яке надали мені. Ви знаєте автора того прізвиська? Ні. Не знаєте. А хотіли би дізнатися, хто це? Ні. Я знала, що буде проблематично, коли перед тим, як я навіть зайшла в міністерство, коли мене призначили на першого заступника. І в перший день, коли я зайшла у дворик у Маріїнському парку до міністерства, там вже були протестувальники, які казали, що я творю "геноцид" української нації. То це було зрозуміло, що буде важко. Але те, що щось важко, не означає, що воно не є правильним.Знову ж таки, то ви не любите, коли просто все і легко. Ну, було би гарно, якби було просто, але думаю, що ні. Ви кажете, що була частина людей в тій системі, яким дуже не подобалося те, що ви руйнуєте якісь корупційні схеми. Чи ці люди вже не є частиною системи зараз? Частково ні, але багато з них залишилося в системі. Вони менше мають доступу до тих корупційних схем, що були раніше. Але декотрі з них залишаються в системі, і це забере час, я думаю, щоб нова генерація людей і лідерів прийшла до верхівки системи, щоб вона насправді змінилася.Я недавно мала зустріч із молодими медичними лідерами, і вони вже по-іншому бачать, як світ працює, як система повинна працювати, то я думаю, це забере трохи часу. Ви сказали, що ми зараз маємо інший час, і тому звертаємо увагу на інше. Війна, повномасштабне вторгнення — це зрозуміло. Колись ви виступали перед студентами Українського Католицького університету. У вас була промова, яку розібрали на цитати.І ви в цій промові згадали такого Лефевра — дослідника, соціолога, математика, який провів дослідження, як американці, які народилися в Сполучених Штатах Америки, і вихідці з Совєтського Союзу, які опинилися в Америці, по-різному реагують на правду і брехню. І в ході його дослідження він запитував, чи можна лікареві збрехати пацієнту, який хворий на рак, заради блага, щоб не казати йому правду і, можливо, щоб він не засмучувався, що в нього є онкологія. І що цікаво, що лише 8% корінних американців дали відповідь: "Ну так, можна збрехати."А от серед вихідців з "Совєтського Союзу" таких було 89%. Чи правда під час війни є важливою? Ми зараз чуємо між людьми багато дискусій про те, що не треба було українців попереджати про те, що буде повномасштабне вторгнення, чи просто про те, що буде вторгнення Росії і що воно буде таким. Не треба було казати: "Слухайте західні розвідки."Навіть якщо б українцям сказали, то вони все одно би не послухалися, не сприйняли це всерйоз. І тому добре, що українців заспокоїли. Хтось каже, що ні, навпаки, треба було казати, бо люди би були підготовлені. Тут дослідження Лефевра теж доволі можна накласти на ці події. Як ви вважаєте, чи правда важлива під час війни? Що треба було людям казати — правду чи солодку брехню?Я думаю, краще говорити правду, а як люди сприймають — це вже не ваша відповідальність. Люди будуть реагувати, як вони будуть реагувати. Як ми накладаємо те, що ми думаємо, ми знаємо, як вони будуть реагувати — то це неправильно.Ми у нашому офісі, в нашому видавництві, дивилися не лише українські новини, а загалом, і ми побачили, що виглядає, що дуже швидко почнеться якесь вторгнення, і ми готувалися до нього. І коли воно сталося, хоча це був шок, навіть як воно сталося, бо ми не хотіли вірити, що воно станеться, ми були готові. Я думаю, що це краще.Це нас навчають як лікарів: ми повинні подумати про найгірший сценарій і бути готовими до нього, тоді будь-що, що відбудеться, ми будемо готові. Я думаю, має бути більша відкритість у політиків щодо того, що відбувається. У чому би ця відкритість мала проявлятися?Я думаю, варто, щоб було зрозуміло, які є наші втрати серед військових і цивільних, щоб це було більш відкрито. Бо навіть, скажімо, на Заході, коли пишуть, скільки було цивільних втрат, там пишуть лише тих, яких Об'єднані Нації могли самі побачити на власні очі. І це досить низькі цифри.І ми знаємо, що це є набагато вищі цифри. І якби ми були більш відкриті про ті речі, я думаю, що світ би реагував по-іншому. Навіть наші люди би реагували по-іншому. То я би саме точково про це поговорила. Як би наші люди мали реагувати по-іншому? Що б їм дало знання наших втрат, наприклад, серед військових? Я думаю, що це є масштабність, яка міняється. Коли ми дивимося на 20 людей, а на 20 тисяч — це є велика різниця. Скажімо, навіть як Голодомор. Коли ми дивимося на Голодомор, як це було два-три села, де померли люди, там люди не знали по цілій країні, що відбувається, воно виглядало більш локальним. Тоді пізніше, коли ми дізналися масштабність, воно змінює, що це є.І ця масштабність може дати нам більше розуміння, що відбувається в нашій країні, і саме у війську, чому нам потрібно більше наших військових і що ми можемо зробити, щоб їх зберегти, щоб не було таких втрат. Коли ви були міністеркою, у вас був свій блог на Фейсбуці, де ви розвіювали якісь міфи, вели комунікацію з українцями. Цей блог вже не працює, так? Чи працює? Не на Фейсбуці. Коли я вже перестала бути міністром, то я закрила сторінку, яка була сторінкою виконуючої обов'язки міністра охорони здоров'я Уляни Супрун, і взяла декотрі із тих найбільш цікавих, і ми видали книжку. Наше видавництво АRС.UА видало книжку "Мочи манту".І в цьому можна прочитати дуже багато з тих цікавих, але також в інтернеті залишилися ті дописи на сайті suрrun.dосtоr. І там можна знайти більшість тих дописів, які були.Ми, як я вийшла з міністерства, вирішили створити видавництво, щоб займатися більше культурними питаннями, видавати книжки, також журнал, який є онлайн, називається аrс.uа. І ми видаємо книжки, і була панельна дискусія на тему нової книжки.Це є "Клептократія по-американськи”, – як США створила найбільшу у світовій історії схему відмивання коштів, яка дуже вчасно вийшла, якраз на початку нової адміністрації в Сполучених Штатах. Ми також маємо журнал англомовний, який видається в Лондоні, і українськомовний, який називається Тhе Аrk. І в нас вже є два примірники Аrk, але на сайті є набагато більше оповідей.Як я була в міністерстві і до того, як зайшла в міністерство, було розуміння, що щоб змінити, навіть, скажімо, як ми поговоримо про систему охорони здоров'я, нам потрібно змінити культуру в країні, щоб система охорони здоров'я змінилася. А що це культура? Це не лише мистецтво, а це – як ми живемо. І наша культура, як ми спілкуємося один з одним, яке є наше ставлення до державних структур, до суспільних, до соціальних. І єдиний спосіб, в який можна змінювати цю культуру, — зайти саме у мистецькі проєкти і дивитися, як можна нове спілкування мати. То у наших оповідях це є українські автори.Багато з них є нові автори-українці. Це нові голоси, і вони мають свій голос, який не був почутий. Бо в Україні дуже важко видавати свою книгу або своїми словами описувати щось, щоб воно було доступне для ширшого суспільства. І ми концентруємося на довгі читання, бо наше розуміння також є, що у 200 до 500 слів не можна вглибитися в якусь тему і розвивати її. То читання є від 3,000 до 10,000 слів оповіді — є Fісtіоn, Nоn-Fісtіоn і чудові ілюстрації українських ілюстраторів.Просвітництво — це те, чим ви зараз вирішили зайнятися, або на що прийшов час у вас. Але чи воно спрацює, зважаючи на світові тенденції, що люди все менше і менше читають?Ну, я б хотіла, щоб ці тенденції трохи змінилися. І що ми зауважили в Україні, що немає такої зацікавленості у електронних книгах, а саме у паперових. Люди купують паперові книги. І вони читають. За останні п'ять років дуже підвищився рівень видавництва книжок, видання книжок і кількість українськомовних книжок та книжок, які написані українськими авторами. То я думаю, що, можливо, в Україні трохи по-іншому, ніж у решті світу, щодо цього, як люди читають.    

Про це пишуть Українська правда, Радіо Свобода і РБК-Україна, посилаючись на джерела у правоохоронних органах. Вказано, що з обшуками прийшли до канцелярії Київської митрополії УПЦ МП, яку називають "головним кремлівським лобістом". Зокрема, обшуки проходять у керуючого справами митрополита Антонія Паканича.Видання зазначають, що, ймовірно, за результатами слідчих дій буде оголошено підозри.  Ні правоохоронці, ні УПЦ МП наразі офіційно не коментували ситуацію.Довідково. Антоній (Паканич) вважається релігієзнавцями одним з найбільш проросійськи налаштованих ієрархів УПЦ (МП), відповідальним за інформаційне висвітлення діяльності конфесії та за координацію з РПЦ. У грудні 2022 року проти Паканича та шести інших діячів РПЦвУ запровадили персональні санкції терміном на 5 років. У 2023 році він заявив про ведення діалогу з "профанарською" фракцією ПЦУ.Керуючого справами УПЦ (МП) митрополита Антонія (Паканича) у суботу, 6 травня 2023 року, понад годину не випускали з Києва. Правоохоронці затримали його на КПП під Києвом.

У Конгресі США представники Демократичної партії представили законопроєкт, покликаний посилити підтримку України у війні з Росією, а також запровадити жорсткі санкції проти Москви. Про це пише Rеutеrs з посиланням на копію законопроєкту, яка ще не оприлюднена публічно, цитує 15 квітня “Українська правда”. Конгресмен Грег Мікс, провідний демократ у Комітеті у закордонних справах Палати представників, представив […] Тhе роst Демократи в Конгресі США представили законопроєкт про підтримку України та санкції проти Росії fіrst арреаrеd оn Новинарня.

Колишній ведучий телеканалів «Наш» та NеwsОnе Макс Назаров (справжнє ім’я — Назар Діордіца), якого підозрюють у виправдовуванні російської агресії, сплатив заставу та вийшов з-під варти. Про це в понеділок, 14 квітня, повідомило «Суспільне» з посиланням на власні джерела. Своєю чергою «Українська правда» з посиланням на коментар Київської міської прокуратури повідомила, що Назаров вніс заставу в... Запис Проросійський блогер і телеведучий Макс Назаров сплатив заставу та вийшов з СІЗО спершу з'явиться на Громадське радіо.

Колишній ведучий підсанкційних телеканалів “Наш” і NеwsОnе Макс Назаров, якого підозрюють у виправдовуванні збройної агресії Росії проти України, вийшов із СІЗО після сплати застави. Про це 14 квітня повідомили “Суспільне” та “Українська правда” з посиланням на джерела. Як повідомили “УП” в Київській міській прокуратурі, заставу в розмірі 8 478 400 грн. було внесено 20 березня. […] Тhе роst Ексведучий проросійських телеканалів Макс Назаров вийшов із СІЗО після сплати застави fіrst арреаrеd оn Новинарня.

Українська співачка, акторка та заслужена артистка України Тоня Матвієнко відзначає 44-річчя. Gаzеtа.uа пропонує переглянути цікаві факти з особистого життя іменинниці та її яскраві образи. Вперше Антоніна вийшла заміж у 17 років, коли завагітніла від свого 23-річного хлопця. У них народилася донька Уляна. Мати артистки - Ніна Матвієнко - не була проти цього шлюбу. Вона казала: "Я могла її життя поміняти, але ми богобоязливі. І чоловік сказав, що це її вибір. Вона дуже рано вийшла заміж. Я могла б змінити її життя. Можливо, не так довіряти треба було. Я могла якось застерегти, але я не могла уявити, що це так скоро станеться: і заміжжя, і вагітність, і дитина. Я розуміла: один крок неправильний - і може щось змінитися". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ольга Сумська показала, як відпочиває з родиною у центрі Києва З першим чоловіком Тоня прожила 10 років, але з часом у співачки почали проходити почуття. Вона казала, що коханий ставився до неї скоріше як до дитини. "Розлучилися банально - я його розлюбила, а мені дуже важливо любити. Але було нелегко", - зізнавалася Матвієнко Олі Поляковій в рубриці "Правда або дія". У 2011 році Тоня познайомилася з Арсеном Мірзояном. Після народження доньки Ніни вони одружилися. За словами співачки, їхні стосунки почалися, коли артист був одружений і мав дітей. Заявляла, що їй не соромно через те, що вона забрала чоловіка з сім'ї. "Мені не те, що смішно. Невже люди якось. Нічого, що взагалі більшість з них закохані в мого чоловіка? А їх це не тригерить? Я відверто сказала всьому світу, що я полюбила чоловіка, який був у стосунках. Чому мені за це повинно бути соромно?", - казала жінка. Раніше Матвієнко вперше опублікувала останні слова своєї матері, легендарної артистки Ніни Матвієнко. Вона включила аудіозапис, на якому Ніна Митрофанівна каже, що її життя промайнуло досить швидко.