Тренд пошуку "українська правда"

Майже пів року точилися надзвичайно складні дискусії. Трамп окреслив периметр, по якому пропонував рухатися – і Путіну, і європейцям, і США. Він затягнув Путіна на Аляску, вони зустрілися, Путін вимазав Трампа рідиною коричневого кольору, яку намагалися продати як шоколад, після чого залишився неприємний запах. Європейські лідери приїхали у Вашингтон – Володимир Зеленський та інші. І все завершилося тим, що Путін знову вийшов із переговірного процесу. Майже пів року зусиль американського президента виявилися приреченими.Якою, на вашу думку, буде зараз позиція Кремля, а якою – позиція американського президента? Де ж той патик, який він усе збирається застосувати проти Путіна в разі чогось-там, почекайте два тижні, місяць – а нічого нема. А Путін тим часом збирається до Сі Цзіньпіна – звіряти годинники й прицінюватися щодо нафти.Ви знаєте, Антоне, я глибоко переконаний, що зустріч на Алясці, а також усі попередні й подальші події, були приречені саме на такий хід і на такий результат.  Адже нічого Трамп не зробив, аби забезпечити інший результат. Чому? Бо він сам відійшов від методології забезпечення цього результату миру через силу. Тобто він сам свідомо, послідовно знищував цю можливість: погрози, які він роздає та не реалізовує, ультиматуми, які він висуває, то 50 днів, то 10, а після того, як сплив строк ультиматуму, - нічого не робить, знову переносить, знову дає два тижні.Звісно, це створило в Кремлі враження, що боятися Трампа не треба, Трамп – слабкий політик, людина, яка не здатна на рішучі дії. І навіть попри те, що стосовно Ірану Трамп усе ж таки ухвалив таке рішення, долучившись у 12-денній війні до Ізраїлю, на мить виникла ілюзія, що Трамп змінився, але, як виявилося, ні. І Кремль це добре зчитує, треба віддати їм належне, вони вміють це відчувати. А зустріч із Путіним додала відчуття Путіну та Кремлю, що Трамп не є небезпечним, від нього не треба чекати несподіванок, Трамп передбачуваний. І саме тому такий результат.Ба більше – якби не сталося цієї зустрічі на Алясці, в Анкориджі, то, можливо, ще була б якась ілюзія, можна було б сподіватися ще на якісь зміни в поведінці Трампа. А тепер він опинився не в нульовій, а у від’ємній позиції. Він простелив доріжку Путіну, він його вітав неймовірно, три рази плескав у долоні. До того ж він пішов за графіком Путіна, за його протоколом. Путін, до речі, після двох годин переговорів на підсумковій (пресконференції, - ред.) виступив першим, відмовився відповідати на запитання - і Трамп не відповідав на запитання журналістів, що цікаво, хоча він господар, хочу відповідаю, хочу ні, посадив Путіна у свій лімузин, провіз його до місця зустрічі.Це свідчить про те, що Трамп був стороною, яка намагалася задобрювати, яка молила: будь ласка, дай мені шанс, я обіцяв припинити цю війну, кинь мені якесь рятівне коло. А Путін - ні. Трамп розраховував, що Путін йому чимось віддячить, зробить якийсь символічний крок назустріч – тристоронній президентський саміт чи білатеральний президентський саміт у форматі Путін – президент Зеленський. Ні, Путін нічого Трампу в обмін не дав. Таке враження, що всі протокольні служби Вашингтону незрозуміло чим займалися - подібні речі зазвичай узгоджуються по всіх каналах, недарма Віткофф пролітав не одну тисячу миль.Звісно, Путін Трампа водить за носа. Більше того - ці сорокахвилинні телефонні розмови впродовж минулого понеділка. Зустріч спочатку з Зеленським, а тоді з європейськими лідерами, Трамп виходить і відразу ж – уявіть тільки, відразу ж після телефонної розмови каже, що буде двостороння, а потім тристороння зустріч, Путін погодився, я все залагодив. Скажіть-но, у такій ситуації, коли ти вже підставився, публічно зв’язав себе словом, сказавши, що ти вже все залагодив – чому б це Путіну не підставити Трампа вчергове? Не зробити так, щоб він опинився в цій пастці?І, природно, далі Москва відігрує назад: а ми не збиралися зустрічатися ще – хто вам таке сказав? Трамп? То до Трампа питання. Ми взагалі-то за те, щоб підвищити статус делегації в Стамбулі, а зустрічатися з Зеленським ми не збираємося – навіщо? Нам хіба є що обговорювати й підписувати? Ні, нехай спочатку делегація це питання вирішує. І, до того ж, хто вам сказав, що ми згодні на гарантії безпеки, які в односторонньому порядку Україні забезпечать європейські країни? Ми не бачимо жодної можливості, щоб на території України були розміщені іноземні війська. Усе. Яких ще обговорень можна шукати?А які ще можуть бути гарантії безпеки, окрім силових, військових, які реально забезпечують безпеку? А це означає лише війська на території України, збільшення української армії, допомогу їй озброєнням, розміщення баз тощо. Тоді взагалі виходить, що обговорювати нема чого. Спроба виправдатися Трампа і його оточення, того самого Віткоффа, звучала так, що Путін погодився на неймовірний компроміс. Ді Джей Венс те саме повторював. Як виявилося, компромісом з боку Путіна є те, що він не вимагав трьох регіонів (Донецької, Запорізької та Херсонської областей), передання йому територій без війни до адміністративних кордонів – а лише однієї.Але ж це звучать так само божевільно, тому що компромісом є те, що від Москви вже по лінії бойового зіткнення не вимагають звільнення територій, які вона вже окупувала, - ось це компроміс. Ніколи компромісу не буває у спробі отримати більше. Це неможливо, з таким самим успіхом він міг вимагати, щоб йому дали Київ. А де ж тоді межа здорового глузду? Це не компроміс, це не те, що підвищені вимоги і Путін, задравши ці вимоги, трохи знижується, і це виглядає поступкою, компромісом - це ж не так.Це логіка Путіна, Кремля, але чому ця логіка має запанувати у Вашингтоні? Чому Вашингтон повинен йому підігрувати? Навпаки, ми даємо тобі гарантії, що воєнними засобами Київ не звільнятиме вже окуповані 20% території. Це компроміс, ти залишаєшся в плюсі, у тебе залишаються території, Крим, чотири області, акваторія Азовського моря вся твоя тощо. Чому ти не хочеш цим задовольнитись? У мене питання, скоріше, до психопатологоанатома, а не до політолога, але це питання рішення й доконаного факту: Путін хоче розігрувати подальший сценарій війни. З урахуванням того, що вони постійно звертаються до так званого Стамбульського меморандуму, повторюючи про «першопричини війни» та вимоги, це означає, що Кремль готовий воювати далі та, можливо, розширюватиме лінію ескалаційного фронту, втягуючи найближчим часом країни-члени НАТО. Трамп ставить під ще більшу загрозу і Україну, і наших друзів-партнерів із Центральної Європи. З дипломатією Трампа американці скоро вийдуть з усіх зобов’язань по Європі.Щодо рішучості Кремля, куражу, який виникає через слабкість Трампа, європейські країни йдуть у кільватері позиції Трампа, ми це бачимо. Попри принциповість, неготовність до поступок Путіна вони все одно чекають ініціативи від Трампа – ось це сумно. Тобто вони не беруть суб’єктність на себе, мовляв, ми без Америки – те, що раніше декларувалося, ще сім місяців тому, коли Трамп прийшов зі своїми радикальними пропозиціями. Ні, вони вишикувалися й чекають, поки Америка дозріє до якоїсь більш продуктивної політики – сам Трамп та його адміністрація.Це, безумовно, створює загрозу. Не можна сказати, що це загрози негайні, що Москва просто зараз відкриє другий фронт, ні, так не можна сказати. Але це означає, що в Москви з’являється більший діапазон тиску. Ось зараз вони проводять навчання в Білорусі «Захід-2025». Це стандартні щорічні навчання, які Москва разом із Білоруссю проводять на західному кордоні. Це демонстрація готовності до здійснення якогось із планів, чи то по Сувальському коридору, чи то по Кишиневу з Тирасполя, чи в країнах Балтії створити проблеми – там вони є: Даугавпілс, Нарва, що завгодно, з Калінінграда – у район Клайпеди тощо. Усе що завгодно вони можуть зробити, це демонстрація готовності.А чим відповідає Захід? Захід в особі насамперед США, Вашингтона, торочить про якісь переговори, продовження переговорів, прогрес, нехай мінімальний. Нічого не відбувається, у Стамбулі нічого не буде. І якщо Віткофф знову поїде до Путіна – нічого не буде. Чому? Тому що Трамп, а за ним у його бік європейські країни відмовилися від реалізації силового тиску на Москву. Це й розміщення контингенту, а це, вибачте, європейське питання, вони перші запропонували, Макрон, президент Франції, - розміщення на території України, не очікуючи на мирну угоду. А от тепер Британія, Франція, інші 10 країн, які зумовлюють укладання мирної угоди, розміщення своїх військ на території України. Це безкінечне ворушіння питання про безполітну зону над територією України – щоб захистити її від нескінченних ударів з урахуванням відсутності паритету в балістиці, ракетах тощо з Москвою. Лише в БПЛА, і то відносно. Це надання нових видів озброєння – для них є різниця.Зараз Білий дім викотив (у спробі справити враження на Москву) пропозицію про надання Україні ракет ERAM на 850 мільйонів доларів європейських грошей, якими сплатять за 3350 таких ракет. Це такі модифіковані бомби, що літають, наче ракети. Але ж, вибачте, ми ж розуміємо, що нічого такого не станеться. Це більше балачки, ми не бачимо реальних дій. І Путін, бачачи все це, авжеж, може будувати плани про те, яку мішень після України вибрати в Європі і т. д. Ця слабкість Трампа мотивує його сильніше - розуміючи, що відповіді не буде, - такий план застосувати.Звісно, у його голові безліч планів. Але як він їх реалізовуватиме? Йому потрібно вирішити питання в Україні. А літнє-весняно-осінній наступ московський був не надто вдалий. Принаймні ті цілі, які були поставлені, вийти до межі Донецької області шляхом бойових дій, - цього не вийшло. Поки що. Я вже не знаю, що буде завтра, раптом увірвуться в Слов’янськ і Краматорськ, але я маю великі сумніви. Я в червні був у цьому районі, у районі передової, так званої кілзони, у мене не залишилося враження, що це станеться швидко, як мінімум у 2025 році.А так там шанси не дуже великі. Насиченість фронту достатня з боку України, щоби стримувати й обороняти цю територію достатньо довго. Отримати її війною Путіну проблематично, а без війни він бачить у цьому шанс. І якщо Трамп та його адміністрація поводитимуться так само, то Путін від своїх вимог не відмовиться, на компроміс не піде – це важливо розуміти, тільки тиск може змусити його це зробити. А тиску нема. Великий саміт ШОС, водночас будуть двосторонні консультації - Сі Цзіньпін, Путін, Моді, Ердоган за ті чотири доби поспілкуються досхочу. Цікаво, що скаже Сі Цзіньпін – згортати війну чи продовжувати, чи нічого не скаже взагалі. Перед початком повномасштабного вторгнення в Україну теж були російсько-китайські консультації. Консультації між Москвою та Пекіном значно жвавіші, ніж між Москвою та Вашингтоном.Я вважаю, що нічого не буде на цьому саміті та впродовж чотириденного візиту Путіна на шанхайський форум, де і Моді буде, і інші. Я гадаю, нічого не станеться. Путін, безумовно, їде розмовляти з Сі Цзіньпіном насамперед, головна тема – війна в Україні, відносини зі США та як у цій ситуації забезпечити свої інтереси. А Китай розглядатиме його міркування з урахуванням своїх інтересів: Китай хоче, щоби війна йшла до того моменту, поки Пекіну не запропонують те, що його зацікавить, щоб він втрутився в переговори й усе вирішилось, щоб війну зупинити, закінчити тощо.Що це може бути? Лише Тайвань. Усе решта не таке важливе, вирішується шляхом двосторонніх переговорів. Війна тарифів зі США, питання товарообігу, сировини, відмови від вторинних санкцій до Пекіна – це все двосторонні переговори, там Москва не потрібна, це Пекін може сам вирішити. А от Тайвань – ні, це неможливо вирішити, бо США та їхні союзники не погоджуються на те, щоб передати під контроль, реінтегрувати Тайвань у континентальний Китай. І ось тут Китай хоче використати війну в Європі, щоб цього досягти, це головна його мета. Усе решта – економічні питання, а це - геостратегічне, геополітичне, історичне. Для Китаю, для Сі Цзіньпіна це важливе питання – реінтегрувати. Поки що жодних натяків, що це може наблизитися, немає. Тому для Китаю нема мотиву робити різкі рухи. Ба більше, звернення Путіна з проханням допомогти зброєю чи чимось подібним - а це точно буде, тому що Москва, попри допомогу Північної Кореї, що також може відбуватися з дозволу Пекіна, все одно потребує підвищеної військово-технічної допомоги з боку Китаю - навряд чи Китай на це піде зараз. Там кажуть, що Китай уже чимось допомагає у створенні заводів із виготовлення FPV-дронів, розробці тощо, але, на мій погляд, на більше Китай зараз не готовий.Китай допомагатиме лише тому, хто очевидно перемагає, а Москва очевидно не перемагає. Вона і не програє, це правда, ситуація наразі патова. А втручатися без власного інтересу допомагати – кому? Україні, Москві? А навіщо, якщо Китай не бачить свого інтересу? Китай і так уже видно через Путіна. На зустрічі в Анкориджі Путін сказав, що гарантом безпеки має бути також Китай. А Китай відповів: ми готові гарантами безпеки бути, але не готові направляти війська на територію України. Це ще й сигнал, що не потрібні взагалі жодні війська на території України. Краще, мовляв, підемо по рамці Будапештського меморандуму, ми ж там також були гарантами. І Китай там теж був гарантом, мало хто знає, - пізніше долучився. Це були США, Велика Британія, Франція – і Китай теж. І чим це закінчилося? Повторити цей досвід – навіщо це потрібно? Тому насправді обговорюватимуть саме цю стратегію – як досягти результату всім залученим сторонам.Щодо Індії – це окреме питання. Тому що Індія вирішили розіграти карту «розводняку». Сьогодні почалися підвищені тарифи, здається, від 25  до 50 відсотків починають зростати за купівлю російської сировини, яку Індія, до речі, потім перепродає в Європу. Це далекосяжні інтереси США, серед яких закупівля озброєнь у США саме Індією, диверсифікація отримання енергосировини не з Росії, а з країн Перської затоки – Саудівської Аравії та союзних країн. Це інтерес стратегічний Вашингтона – допомогти цим союзникам, отримавши зиск.Я вважаю, що Індія піддасться цьому тиску. Тобто спроба щось зобразити, рушити в бік Пекіна ні до чого не приведе. Безумовно, Індія продовжує залишатися для Пекіна антиподом, тому серйозної угоди там бути не може. Навіть в останньому протистоянні з Пакистаном за спиною Пакистану стояв Пекін, як і у випадку з Іраном частково. Що може зашити Кремль в історію про гарантії, гарантів, миротворців? Кремль хотів би, щоби китайці були присутні фізично. Можливо, найближчим часом Пекін змінить свою позицію і Китай буде присутній на тимчасово окупованих територіях. Ніколи так далеко з часів Чингісхана, напевно, китайці не заходили так далеко в Європу. Але для того щоб китайські миротворці мали право тут перебувати, нехай на ТОТ, має бути мандат ООН. Тобто це консенсус, який прописується в Радбезі. З таким рішенням росіяни могли б грати значно активніше, значно жорсткіше.Лавров уже заплутався, з ким він готовий щось підписувати. А це означає, що в наступному циклі росіяни можуть денонсувати будь що, що підписали на проміжному етапі.Безумовно, Москва хоче, щоб усі мирні угоди за участі України та Росії проходили через Радбез ООН, вони бачать у цьому зиск. Тому що вони просто порахували, що це три на два – США, Росія, Китай, а з іншого боку лише європейські країни - Велика Британія та Франція. Безумовно, їм вигідно перевести все під шапку ООН, тому що ООН, абсолютно декоративна організація, реальних гарантій безпеки дати не може. По суті це спроба прикрити відкладену нову агресію Москви, тому що ООН точно не зможе їй чинити спротив. Так уже було.ООН безпорадна. І це спроба зробити те, що ООН по силі, все одно, які війська на території України - британські, французькі, будь-які європейські. Навіщо їх туди заводити? Максимум, що можливо, - якісь спостерігачі в касках ООН, якийсь мікроконтингент, що складається з сотень солдатів, як ми це вже бачили в деяких конфліктах в Європі, Африці і так далі, який взагалі нічого не може зробити, нічому не може протистояти. Так, це Росію влаштувало б більше. Тому що будь-якої хвилини вона мала б опцію відновити війну на заморожених напрямках, наприклад на Запорізькому чи Херсонському, а може, і по всьому фронту, використавши якусь провокацію, привід, що Україна щось не виконала, - ми таке вже бачили. І саме для цього потрібен Китай, тому що в цій конструкції Китай – це єдиний елемент, який не в Європі. США не враховуємо, це окрема розмова, бо Європа та США – це єдине ціле. А Китай – це щось окреме. Тому всі п’ять постійних членів Радбезу погоджуються, що це питання можна вирішити тільки в рамках цього високого органу, яким є Рада безпеки ООН із п’ятьма постійними членами. Це привід для того, щоби гарантії безпеки України не втілювалися в безпосередню військову присутність країн-гарантів.Ось що їм потрібно. Це очевидно, що коли на території України перебуватимуть іноземні війська, відновити війну так просто вже не вийде, доведеться змагатися з військовою силою, що означатиме безпосередню залученість у війну НАТО й усіх країн західного блоку. А на це Москва наважитися не може - не хоче і боїться. Тому вишукують шляхи, аби знайти способи альтернативних гарантій безпеки. Це саме про те – безпосередньо війська, бази, розміщення і дислокацію цих військ на території України, це гра в цей бік.До речі, Китай також не зацікавлений у тому, щоб якісь війська були на території України. Тому що така ситуація може дещо перемішати карти, адже тоді ця частина України, 80%, остаточно відходить до Заходу. І тоді, власне, невідомо, які процеси через це розпочнуться в самій Росії. А Китай дуже задоволений теперішньою прокитайською маріонетковою – васальною владою в Росії, васальним Кремлем, оскільки це гарантія того, що він таким і залишатиметься – підпорядкованим Китаю. Жодних загроз для себе Китай тут для себе не вбачає.А в тому разі, якщо Україна йде назавжди, невідомо, які процеси розпочнуться в самій Росії у зв’язку з закінченням війни, поверненням ветеранів СВО, якоюсь динамікою, яка виникне в Путіні через старіння, тощо. Тому ніхто з них, Москва і Пекін, не зацікавлені в наявності військ на території України. Кремль то не визнає Зеленського, то не визнає його главою держави, а лише главою режиму – це дуже цікава гра. Куди Кремль хоче затягнути нас усіх такими формулюваннями? Це ж не просто так Лавров базікає?Кремль використовує цей аргумент, ви ж бачите, дістає його та прибирає залежно від ситуації, коли йому потрібно якось загальмувати переговори та реальні рішення щодо проведення таких переговорів. Мовляв, а з ким ми маємо говорити? Ви пропонуєте Путіну зустрічатися з нелегітимним простроченим керівником України? Ми, мабуть, не готові, нехай підвищений статус делегації в Стамбулі буде до цього передумовою, вони спочатку все парафують, він підпише, а вже тоді з главою режиму ми готові підписати капітуляцію, і ніяк інакше. Це спроба лише відтягнути процес вимог з боку США про переговори безпосередньо сторін, Путіна та Зеленського, це привід саме для цього.Далекосяжних можливостей тут немає, тому що цей аргумент неважливий для Європи, та й для Америки вже також. Сам Трамп уже сказав, що немає різниці, закінчився термін чи ні, були вибори – не було виборів. Вибори однаково неможливо провести, тепер уже й США погодилися з цим. Тому для Москви це спосіб маніпуляції, не більше. Це вже неможливо продати.Вони постійно посилаються на українську Конституцію. Це брехня. Українська Конституція дозволяє верховному головнокомандувачу – президенту в умовах війни не проводити вибори, коли цього бажає противник, - це точно. Тому насправді цей аргумент лише для відтягування часу. Навряд чи хтось проводитиме вибори в Україні, щоб догодити Путіну та Лаврову.

Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц заявив, що російсько-українська війна може тривати ще дуже довго, а питання введення сухопутних військ в Україну поки не на часі. Джерело: Мерц в інтерв'ю каналу ZDF, передає "Європейська правда" Деталі: Німецький канцлер готовий до того, що війна може тривати довго.

Кирило Буданов, очільник Головного управління розвідки Міністерства оборони України заявив, що під час майбутніх російсько-білоруських навчань "Захід-2025", активна фаза яких стартує 12 вересня, очікується масована інформаційна атака. Про це пише "Українська правда" із посиланням на заяву Буданова під час міжнародного форуму "Інформаційна війна: від спротиву до стійкості", повідомляє "Рубрика". "З 12 вересня буде просто шалена […] The post У вересні рф готує “шалену хвилю” дезінформації, — Буданов appeared first on Рубрика.

Митна перевірка на автомобільному пункті пропуску Краковець-Корчова у Львівській області, 29 серпня 2019 року. УНІАН/Павло Паламарчук Як повідомляє медіа Українська правда Держава знову ставить перед митницею амбіційний план реформ – після того як Єврокомісія закликала призначити нового очільника Бюро економічної безпеки (Цивінського), уряд з другої спроби це зробив. Нині новий Кабмін під керівництвом Юлії Свириденко […] The post Реформа митниці в Україні: нові призначення та боротьба з корупцією first appeared on Межа. Новини України..

Про це повідомляють Бабель, Суспільне та Українська правда з посиланням на джерела у ГУР.За інформацією джерела, близько 05:00 за місцевим часом на залізничній станції у місті Твер стався вибух - під цистернами з пальним було закладено вибухівку, яку активували дистанційно.Зазначається, що після цього пожежа розповсюдилась на всю територію залізничної станції.Як повідомив співрозмовник, удар по вузловій станції  входить до комплексу заходів, спрямованих на знищення логістичної інфраструктури країни-агресора, щодо забезпечення окупаційних військ пальним, боєприпасами та особовим складом.28 серпня воїни Головного управління розвідки в Азовському морі поблизу тимчасово окупованого Криму завдали удару по ракетному кораблю РФ "Буян-м", який використовувався для запусків "калібрів".

Комітет захисту журналістів (CPJ) засудив російську атаку в ніч проти 28 серпня, внаслідок якої в Києві були пошкоджені офіси Радіо вільна Європа/Радіо Свобода (RFE/RL) і видання Українська правда, а також офіс газети Межівський меридіан У Дніпропетровській області.

Кабінет Міністрів зобов’язав узгоджувати проведення масових заходів з військовими: в областях — із командуванням, у Києві — з Генеральним штабом ЗСУ, повідомляє Українська правда з посиланням на джерела в уряді та серед військово-політичного керівництва.

Кабінет міністрів України ухвалив рішення, яке змінює порядок організації масових та урочистих заходів у країні. Відтепер усі подібні події обов’язково мають узгоджуватися з військовим командуванням, а у столиці – безпосередньо з Генеральним штабом Збройних сил України. Про це повідомляє “Українська правда”. Зазначається, що рішення було ухвалене з огляду на вимоги закону “Про правовий режим воєнного […] The post Кабмін зобов’язав узгоджувати проведення масових заходів з військовими: що треба знати appeared first on Прямий.

Комітет захисту журналістів відреагував на удари росіян по Києву у ніч на 28 серпня та завдані руйнування офісам "Радіо вільна Європа/Радіо Свобода" (RFE/RL), незалежного новинного видання "Українська правда" , а також дніпропетровської газети "Межівський меридіан".

Закон зробив українську мовою обслуговування не лише в державних, а й у приватних структурах, каже історик і політолог Володимир Кулик Закону "Про забезпечення функціонування української мови як державної" виповнилося в липні шість років. Як оцінюєте його ефективність?  Для України цей закон був революційний. Хоча по суті він лише повторює підхід, який діє в інших країнах. Ініціатори закону надихалися прикладами Квебека, Латвії, де національну мову зробили мовою за замовчуванням у всіх сферах суспільного життя. Чому це важливо саме для України?  Бо мова це не тільки освіта чи державна служба. Сучасна держава не має повного контролю над усіма ділянками життя: приватний сектор, ринок, сфера послуг, медіа це величезний простір, де домінування мови колишньої імперської метрополії легко зберігається, якщо не втрутитися. Що з того, якщо у школі навчають українською, а на ринку праці переважає російська? Саме така була ситуація у Квебеку: в держсекторі впроваджували французьку, а приватні компанії продовжували працювати англійською. Яке завдання ставив перед собою цей закон?  Закон зробив українську мовою обслуговування не лише в державних, а й у приватних структурах. Тобто, коли приходите до кіоску, магазину чи банку, до вас звертаються українською. І цей підхід спрацював. Ми це бачимо щодня: супермаркети, книгарні, точки продажу українська стала стандартом. Кінотеатри були українізовані ще раніше, іншим механізмом, але після ухвалення закону українська мова стала домінантною в публічному просторі загалом. Чи виконують закон однаково в усіх регіонах?  Ні, не скрізь. На сході та півдні, в переважно російськомовних містах, забезпечити виконання закону складно. Якщо й надавач, і отримувач послуг хочуть спілкуватися російською, закон їм цього прямо не забороняє. Влада не зацікавлена в жорсткому дотриманні закону Але він захищає право кожного на обслуговування українською і тут працює механізм скарг. Це важливо: закон не лише встановлює норму, а й забезпечує інструмент її реалізації. Що саме змінив закон?  Він чітко окреслив правила. Також запровадив санкції за порушення. І найважливіше створив механізм кон­тролю: інститут Уповноваженого із захисту державної мови. Це не суд, не прокуратура до нього можна звернутися просто, без адвоката. Уповноважений сам проводить перевірку, реагує на порушення. Цей механізм працює. У Києві, наприклад, мовна норма вже здається природною. Прийти в магазин і почути українську це стандарт. В Одесі, Харкові, Запоріжжі ще не скрізь так, але тенденція є. А які проблеми ви бачите у виконанні цього закону?  Україна велика, а уповноважений працює здебільшого з порушеннями, на які є скарги. Системного нагляду поки що немає. По-друге, влада, схоже, не зацікавлена в жорсткому дотриманні закону. Термін Тараса Креміня, попереднього мовного омбудсмена, завершився, але його не продовжили. На мою думку, саме через те, що він вимагав реального, а не декоративного виконання закону. Нову уповноважену вже призначено. Які у вас очікування?  Перші заяви Олени Івановської, на жаль, не надихають. Вона, зокрема, хоче прибрати згадку про російську мову з Конституції. Але це, як на мене, хибний головний фокус. Таку зміну провести складно потрібно 300 голосів у парламенті. І навіть якщо це зробити, це не замінить щоденного контролю за виконанням чинного закону. Тобто питання в тому, що важливіше символічні кроки чи реальні механізми?  Саме так. У нас чимало добрих законів. Але якщо їх не виконують, якщо немає санкцій і відповідальних інституцій, то закон втрачає силу. Щодо Конституції, чи варто прибирати в ній згадку про російську мову?  Це питання складне. З одного боку, Конституція Основний закон, і важливо, що в ній написано. З ­другого, ми розуміємо, що ця норма була політичним компромісом. Її скасування не гарантує змін у мовній практиці, а голосів для такого рішення, найімовірніше, не вистачить. До того ж така ініціатива може викликати відчуття дискримінації, навіть якщо воно буде юридично необґрунтоване. Я нині не займався би цією нормою. Натомість зосередився б на чіткому й неухильному виконанні чинного мовного законодавства. Голосування за Зеленського як протест проти українізації часів Порошенка Можна змінювати Конституцію, і мабуть, колись це буде доцільно. Але тільки на додаток до суворого виконання мовного закону, а не замість нього. Чому мовний закон іноді саботують, бо пряму фінансову вигоду не дотримуватися законодавства тут важко знайти?  У нормальній державі так і діє: є норма вона працює автоматично. Коли йдеться про фінансові потоки, чиновники можуть ухилятися через власний інтерес. Але тут мовне питання, і прямої вигоди від саботажу немає. Не можна сказати, що державні службовці не володіють українською, це не так. На центральному рівні всі говорять державною мовою. Давно немає Авакова, який виступав "на слобожанском язикє". Так, є окремі фігури, як Труханов в Одесі. Але і він, і Терехов у Харкові вже змінили риторику й публічно здебільшого вживають українську. Я не бачу особистої зацікавленості в саботажі закону. Можливо, причина глибша в байдужості. У вкоріненому ставленні "какая разніца", з яким Зеленський прийшов до влади. Але й він змінився: тепер послідовно говорить українською, і рівень його мови помітно зріс. Але небажання чиновників підтримувати контрольні органи універсальне. Відомо, що мова та література були політичними інструментами в ХІХ та ХХ століттях. Чи залишається мова інструментом політики в ХХІ столітті?  Безумовно. Найвиразніше це видно в багатомовних країнах. Я спеціально написав книжку українською про мовну політику у світі, щоб її читали тут. У ній аналізую Швейцарію, Бельгію, Фінляндію, а також держави, які не асоціюються з багатомовністю, наприклад США. Там усе не так просто. Приміром, коли телефонуєш до банку, тобі пропонують: англійською натисни 1, іспанською натисни 2. Це ринкова логіка: банк не хоче втрачати клієнтів. Так само й у лікарнях є перекладачі, бо не всі пацієнти володіють англійською. Іспанську можна почути й на роботі, й на вулиці. Це викликає незадоволення частини англомовних американців. Вони реагують традиційно: "понаїхали", "говоріть своєю мовою вдома". Тож виникає політичний тиск десятки штатів уже оголосили англійську офіційною, а на федеральному рівні така ініціатива теж має підтримку серед багатьох республіканців. Українська мова стала панівною в Україні і це породило спротив?  Так. Ми бачимо це не лише у США, а й у Квебеку, Бельгії, Україні. Там, де носії пригнобленої мови є чисельною більшістю, вони раніше чи пізніше намагаються змінити закони й зробити свою мову панівною. В Україні довго домінувала російська, хоча більшістю залишалися українськомовні. І коли вони заявляють про своє право вживати свою мову в усіх ділянках, частина російськомовних відчуває себе ображеною. Саме з цим пов'язане голосування частини електорату за Володимира Зеленського як протест проти українізації часів Петра Порошенка. Але Зеленський нічого для них не зробив, як і Кучма, який 1994 року обіцяв надати російській мові офіційного статусу й не реалізував цього. Після війни можливі нові спроби політичної організації російськомовних не для захисту прав меншини, а для повернення втрачених привілеїв. Президента вони не оберуть, але пройти в парламент із гаслами про "захист російськомовного населення" зможуть. Чому російська важко вписується в Європейську хартію регіональних мов або мов меншин?  Тут є парадокс. У законі про ратифікацію Хартії російськомовних громадян ніби визнали меншиною. Але сама Європейська хартія це інструмент для захисту мов, що зникають або обмежено вживані. Вона не про права людей, а про збереження мов як культурного надбання. Тож захисники російської мови вдалися до маніпуляції: використали міжнародний інструмент для закріплення особливого статусу колишньої панівної мови. Конституцію змінити не могли не було голосів. Тому пішли через закон Ківалова Колесніченка, формально спираючись на Хартію. І швидко російська мова отримала статус регіональної в південних і східних областях. Чи коректно використовувати Європейську хартію регіональних мов у випадку з російською мовою?  Ні. Саме тому сьогодні з'являються ініціативи змінити закон про ратифікацію Хартії. Коли держава її ратифікує, вона сама визначає, які мови підтримувати й на якому рівні. Захисники російської спочатку прагнули надати їй максимального захисту. Потім знизили вимоги до середнього рівня і для прикриття додали ще 13 чи 15 мов. Але реальна мета саме російська. Підхід до мовної політики має бути не декларативний, а заснований на реаліях Обласні та місцеві ради швидко скористалися цією нормою й надали російській статусу регіональної. Ідея була така: якщо не можемо зробити її офіційною на рівні всієї країни, то закріпімо її там, де маємо більшість у радах. Чи завжди "російськомовний" означає "прибічник державної підтримки російської"?  Соціологія показує, що багато хто з людей, які спілкуються російською, вважає рідною українську й підтримує розвиток української мови. Але Партія регіонів про це не згадувала й намагалася подати себе захисницею всього російськомовного населення. Але зрештою Конституційний суд скасував цей закон 2018 року. Що варто змінити сьогодні, щоб більше на ці граблі не наступати?  Передусім вилучити російську з переліку мов, які підпадають під захист Хартії. Узагалі підхід до мовної політики має бути не декларативний, а заснований на реаліях. Наприклад, є мови, для вживання яких є інфраструктура: для угорської та румунської збережено систему освіти ще з радянських часів є педагоги, громади, культурні інституції. Там підтримка цілком можлива й ефективна. А от у випадку з греками Приазов'я чи гагаузами Бессарабії інша ситуація. Більшість членів цих меншин спілкується переважно російською. Тут немає умов для прямої мовної підтримки і підхід має бути гнучкий, а не зрівняльний. Який вигляд має мовна мапа України? Чи можна взагалі провести чіткі межі, як у інших країнах?  Майже неможливо. Це одне з питань, яке я намагався розв'язати у своїй книжці "Мовна політика в багатомовних країнах. Закордонний досвід та його придатність для України". Я описав досвід 17 країн від Швейцарії до Алжиру й Індонезії. І дійшов висновку: країн, подібних до України, мало. Основна наша відмінність саме розмиті мовні межі. В Україні велика частина населення говорить двома мовами. У багатьох людей мовна практика не відповідає мовній ідентичності: вони кажуть, що їхня рідна мова українська, але в побуті використовують переважно російську. Поширене в останні роки явище публічна українська, приватна російська. Багатьох людей не можна однозначно віднести до тієї чи тієї групи. У Бельгії простіше: Валлонія говорить французькою, Фландрія фламандською (нідерландською). Лише Брюссель двомовний. У Швейцарії теж, за винятком кількох кантонів, більшість одномовна. Якщо ви переїжджаєте з франкомовного кантону до німецькомовного дитина йде в німецьку школу. Там усе зрозуміло: яка мова, чиї права. А в Україні навіть у межах однієї області мовний ландшафт строкатий. Міста часто російськомовні, села українськомовні. А в містах іще складніше: якщо 25 відсотків містян говорять іншою мовою, ніж більшість, це вже значна група, яку не можна ігнорувати й не давати їй жодних прав. Наш випадок унікальний для Європи. Тому в нас має бути інша модель. Яка має бути модель?  На всій території України домінує українська, але для деяких категорій громадян, носіїв інших мов наприклад угорської чи російської слід передбачити право користуватися своєю мовою хоча б у певних сферах. Нині це непопулярна думка: більшість налаштована проти будь-яких поступок російській мові, вважаючи це загрозою сепаратизму й колаборації. І можливо, в умовах війни це справді не на часі. Який вигляд це може мати після війни?  Не бачу великої проблеми, якщо після війни, наприклад у місцеві органи влади в Одесі, можна буде звертатися російською. Звісно, це не повинно бути на загальнонаціональному рівні й не може супроводжуватися жодним формальним статусом російської мови. Цю ідею дискредитовано за часів президентства Віктора Януковича, і вона не має підтримки в суспільстві. Так само я не вважаю загрозою, якби в Одесі були одна-дві російськомовні школи. Бо якщо є люди, які цього потребують, то демократична держава має забезпечити їм таке право. Але потрібно враховувати воєнний контекст: нині будь-які ініціативи щодо російської мови зустрічатимуть спротив і суспільне обурення. Чи не суперечитиме це ситуації в РФ і на окупованих територіях, де Москва знищує українську мову?  Це правда: Росія знищує все українське. Але принцип симетричності "ми до вашої мови, як ви до нашої" не відповідає демократичній практиці. Важить не те, що робить інша держава, а те, як ми ставимося до власних громадян. Росія недемократична держава. Натомість завдання України пояснювати, що ми йдемо європейським шляхом. Є Фінляндія, яка забезпечує мовні права невеликої шведської меншини. Є школи й газети для угорців у Румунії та Словаччині. Якщо порівнювати нас не з Європою, а з постколоніальними країнами, то там теж видно унікальність України?  У світовому масштабі ми вже не такі унікальні. У багатьох країнах Азії та Африки також немає чистих мовних мап. Там поширена двомовність: багато людей, крім рідної, знає також мову колишньої метрополії. У цьому сенсі ми ближчі до постколоніального простору, ніж до типових європейських національних держав. Тоді які міжнародні приклади можуть бути для нас повчальні?  Квебек приклад того, як французька стала домінантною, навіть поруч з англомовною Америкою. У Бельгії фламандська більшість подолала диктат французької. У Латвії чи Естонії діяли радикальніше частині російськомовного населення не надали громадянства, аби реалізувати мовну політику більшості, що не завадило вступу в ЄС. Україна цим шляхом не пішла, й це добре. Наш шлях виконання чинного закону про мову. І грамотна комунікація: пояснення того, що йдеться не про дискримінацію російськомовного населення, а про реалізацію прав українськомовних громадян. Люди, які говорять російською, не завжди хочуть, щоб держава підтримувала саме цю мову. Вона мала переваги внаслідок імперського минулого, і цей спадок ми не зобов'язані зберігати.

Четвертий рік повномасштабки вже 11-річної російсько-української війни в безперестанних боях на найгостріших ділянках не створює особливих умов для глибокого футуристичного мислення про майбутнє. Коли горизонт планування звужений до ще хоча б один раз: ще хоча б один світанок, одне горнятко кави, одна зустріч із рідними людьми. І все ж мислити варто. Бо це тотальна екзистенційна війна в усіх просторах і часах. Війна тепер і за минуле, і за майбутнє. Війна за зміст. "Садок вишневий коло хати", про який ми так мріяли на своєму окраїнному хуторі, неочікувано, але прогнозовано, став епіцентром світових подій, які можуть призвести чи вже привели до третьої світової війни. Хитку ілюзію стабільності постокупаційного періоду зруйновано вщент. Чи час нині мріяти. Саме нині й час. Україна може бути або Великою, або України не буде жодної. Це геополітична й історична аксіома. Щоб стати великими, треба бути готовими до великих вчинків та великих ідей. На шляху до нашої величі стоїть крайня світова кочова імперія. Правда в тому, що на одному геополітичному просторі не можуть співіснувати велика Україна й імперська Москва. А вона можлива лише така та імперська. Знищити Московію як імперію та відкрити шлях до природної організації її простору як сукупності справедливих державно-­національних утворень це єдино можлива мета сильної України. І лише на цьому шляху лежить втілення ідеї пасіонарної Великої України, потужного морального лідера світу, що захищає свободу нації та людини. Україна була і природним ­політичним кордоном Заходу, і досить часто місцем зіткнення цивілізацій. Як тепер модно казати, фронтиром. А ще землею, що не спри­ймала рабства й несвободи. Згадаймо наше природне вічове право, що було сильним важелем навіть у часи Київської імперії. Тут з'явилися перші виборні володарі й загалом завжди був природний осередок свободи. Тут іще до Французької революції в часи Гайдамаччини визріло гасло природної національної і соціальної справедливості "Україна без холопа і без пана". Бувши індивідуальною, Україна органічно вплітала в себе риси Заходу і Сходу, залишаючись завжди європейською, але дуже самобутньою частиною Європи. Колись у часи безпросвітної бездержавності Степан Ленкавський виклав короткий символ віри (Декалог) тогочасного покоління борців за незалежність, який розпочинався з максими "Здобудеш Українську державу або згинеш в боротьбі за неї", нині для забезпечення виживання Європи, збереження спокою, геополітичної рівноваги Україна мусить реалізувати 10-ту точку Декалогу. Поширити силу, славу, багатство і простір Української держави та Української нації. Сила ХХІ століття це час глибоких та драматичних світових трансформацій. Зміщується вектор геополітичного лідерства, руйнується традиційний світопорядок та нарощується новий, який виростає з права Сили. Після втрати США монополії на керування світом виникає безліч розломів, у яких народжуються нові регіональні лідери й неминуче з'являються невдахи. Мораль, міжнародне право, висловлення співчуття, обурень, запевнень і невиконаних зобов'язань усе це мотлох дискредитованих понять, правил та інституцій. Прекрасний світ новий це світ фізичного протистояння, новітнього варварства, конкуренції за традиційні ресурси й нових незвіданих викликів на зразок ШІ. Україна перебуває в одній із найважливіших світових точок розлому Гартленді, і щоб укотре не стати жертвою, мусимо стати сильними. Для цього необхідне гармонійне поєднання наших сильних сторін унікальної здатності нації до самоорганізації у критичних умовах, прямого народовладдя (вічевий, майданний спосіб організації обговорення та ухвалення рішень) та воєнно-політичної форми організації держави у кризових ситуаціях (наші най­успішніші форми державності власне такі й були: дружинна княжа державність, Військо Запорозьке як держава, УПА як армія-держава). Україна не острів, а серце зіткнення інтересів у Євразії. Тому сильна армія та мілітарний дух нації нині лежать на вістрі сили нації. Після московсько-української війни українська армія стане армією номер один у Європі. Водночас треба розв'язувати завдання з підготовки нації від дитячого виховання, військово-патріотичного вишколу молоді, загального військового вишколу населення до формування територіальної оборони та дієвого народного резерву. Основою сили нації, очевидно, є ідентичність. Наше завдання не повернутися до вишиванок, а наново прийти до них. Бо саме міцна ідентичність, історична укоріненість, традиції, віра є чинником збереження психологічного здоров'я нації. Силою української нації стає збереження органічних спільнот сім'ї, родини, роду. Це забезпечить і опір загрозі футурошоку та руйнування людської природи, і збереження органічності, історичності, солідарності. А врешті, розуміння національної місії та візії. Багатство Очевидно, що економіка й технологічний уклад теж є запоруками сили та багатства націй і держав. 31 рік грабіжницький олігархічний лад і сировинна економіка давили природний розвиток підприємницьких рис української нації. Вщент зруйнована війною економіка дає можливість побудувати економіку, яка працюватиме в солідарних інтересах нації. На засадах економічного націоналізму, вільної конкуренції всередині нації, елементів неопротекціонізму. Зі збереженням ефективного контролю за критичними ресурсами. Також чільними стають питання продовольчої безпеки й технологічної самодостатності критичних для життя нації ділянок. В умовах глобалізації та інтеграції розумна економічна самодостатність, фінансова спроможність, технологічний суверенітет і якість людського капіталу відіграють важливу роль. Потрібно використати інтеграційні переваги як точки зростання, водночас відстоювати здоровий внутрішній егоїзм. В умовах наростання глобального протистояння у світі, поглиблення ресурсної, енергетичної, продовольчої кризи важливою перевагою України стає багатство "кризових ресурсів" збіжжя, питної води. Багатство це не лише капітали, не лише ВВП на душу населення. Це розумний баланс інтересів держави й нації, контроль над стратегічними ресурсами та їхній запас, володіння ключовими технологіями. Розумна самодостатність, технології замкненого циклу у критичних для нації сферах. Так, наше багатство у стратегічному розміщенні, природних ресурсах, але найголовніше в людях. У синергії мізків, інноваційності та революційності українського підприємництва. Слава Україна нині стала світовим брендом незламності. Важливо, щоб бренд України й українця, української нації не став скороминущою модою, а був тривалим стилем. Нині розкручений бренд України та українців це можливість вбудувати Україну у світовий контекст. Поширити її культуру, зробити її модною від вишиванки до кобзарського мистецтва. А зрештою, змінити світ, запропонувати йому нашу візію. А ще головнішим є узмістовлення цього бренду. Просувати більше позитивної інформації, конкретних образів, героїки, диктувати елементи стилю. У чому суть слави України й українців? У здатності чинити подвиги, проявляти героїзм, ставати на прю з найсильнішим. А головне нести ідею свободи, самобутності. Ця слава всередині держави має бути вкорінена в культ героїв, ідеали національної єдності, самобутності, гордості за себе. Віра українців у себе це нині головний елемент Слави української нації. Простір Ціль номер один відновлення східного кордону України в рамках кордонів УНР та етнічного розселення українців з урахуванням історико-географічних факторів. Очевидно, необхідне визнання того факту, що московська імперія (в усіх її формах) анексувала значну частину українських етнічних територій та споконвічних земель, визнання окупації Української Народної Республіки та змагання до поновлення кордонів України в рамках УНР (в розмірі приблизно 1 млн кв. м). Однак в умовах глобалізації духовний простір націй не менш важливий, ніж фізичний. Наш духовний простір включає збереження, реконструкцію української ідентичності, відчуття важливості української екзистенції. А простір української пасіонарності має виходити за межі Української держави й нації. Творити нові сенси, вести за собою, модерувати простір від Дону до Уралу. Зрештою, межі духовного простору залежать лише від пасіонарності, віри та волі. Отож, російсько-українська війна дала українцям змогу зруйнувати межі внутрішнього рабства постгеноцидної і постколоніальної нації та зовнішні державні кордони (накреслені не нами, без нас і коштом наших територій). Нові кордони, місію, візію Великої України, "силу, славу, багатство і простір" визначати нам. Такий шанс для нації, напевне, дається рідко. Використаймо його гідно. Бо багато хто, щоб здобути Українську державу, загинув і гине в боротьбі за неї… У підсумку головною цінністю і ресурсом Української держави є нація люди, об'єднані спільною історичною пам'яттю, загартовані спільною боротьбою та спільним баченням майбутнього. У час кризи держав, кризи природних кордонів, масових міграцій, віртуального світу здатність утримувати націю в єдиному знаменнику, спонука бути українцем залишається ключовим ресурсом. Пріоритетом державної політики має стати захист українців та збереження їхньої ідентичності, хоч би де ми перебували. Підтримка діаспори, заохочення повернення її додому, делегування особливих прав і повноважень для тих, хто воліє територіально жити на чужині, але залишатися частиною українського Всесвіту. Зберегти синергію української нації, зберегти й наново реконструювати українську самість та ідентичність головне завдання Української держави.

Книгарня Readeat на вулиці Антоновича. Фейсбук/Дмитро Феліксов Як зазначає медіа Українська правда У ніч проти 28 серпня Київ пережив масштабну атаку з боку російських сил із застосуванням безпілотників та ракет, унаслідок чого постраждали кілька об’єктів у центрі столиці: офіси медіа, книгарні Readeat та «КнигоЛенд», а також сусідні кав’ярні. За даними редакцій та власників закладів, людських […] The post Масштабна атака в Києві: пошкоджені медіа та культурні об’єкти first appeared on Межа. Новини України..

У ніч на 28 серпня, внаслідок російського обстрілу Києва, були пошкоджені офіси «Української правди», Британської Ради (British Council), київського бюро Радіо Свобода, а також сортувальне депо «Нової пошти», кафе Honey та інша цивільна інфраструктура. «Українська правда» вказала на відсутність постраждалих і зазначила, що інформації щодо масштабів ушкоджень та стану будівлі ще немає. Пошкоджень зазнала будівля... Запис Обстріл Києва: пошкоджене сортувальне депо «Нової пошти», офіс «Української правди», кафе Honey та інша цивільна інфраструктура спершу з'явиться на Громадське радіо.

Через нічну атаку російських окупантів по Києву пошкоджень зазнав офіс видання "Українська правда". Запис Внаслідок російської атаки по Києву пошкоджено офіс Української правди спершу з'явиться на Букви.

Через російську комбіновану атаку на Київ, яка сталась у ніч проти 28 серпня, постраждав офіс “Української правди”. Про це пише “Українська правда”. Повідомляється, що пошкоджена будівля бізнес-центру, де знаходить офіс журналістів. Нині очікується офіційна інформація щодо масштабу ушкоджень та стану будівлі. Постраждалих немає. Інцидент також прокоментувала головна редакторка “УП” Севгіль Мусаєва та опублікувала відповідні світлини. За […] The post У Києві через російську атаку пошкоджений офіс “Української правди” appeared first on Прямий.

Під час масованої атаки росіян у Києві постраждали офіси видання Українська правда, місії ЄС та Британської Ради

У Києві внаслідок масованої російської атаки пошкоджений офіс видання "Українська правда".

Унаслідок російського комбінованого удару по Києву у ніч проти четверга, 28 серпня, було пошкоджено офіс видання Українська правда.

Офіс видання "Українська правда" пошкоджено внаслідок масованої атаки РФ на Київ у ніч на 28 серпня.

Сили спеціальних операцій розповіли про бій, який прийняла група снайперів 144 центру ССО на Запорізькому напрямку. Джерело: пресслужба ССО, "Українська правда" Деталі: За даними УП, події, описані на оприлюдненому нині відео, мали місці в серпні.