Тренд пошуку "ту 160"

Росіяни готують нову атаку на Україну

У ніч на 21 серпня Росія запустила на Україну ударні дрони. У мережі також повідомляють про активність ворожої авіації та виведення ракетоносія. Повний текст новини

За польотом літака Ту-214ПУ, на якому російський диктатор Володимир Путін нібито прямував на зустріч із президентом США Дональдом Трампом, у режимі онлайн спостерігали до 500 тисяч людей. Про це повідомляє сервіс FlightRadar.

1 червня 2025 року Служба безпеки України провела масштабну спецоперацію під назвою "Павутина", у результаті якої було знищено або пошкоджено третину стратегічної авіації Росії - 41 ворожий літак. Про це в інтерв'ю телеканалу "Ми-Україна" в ефірі національного телемарафону повідомив голова СБУ Василь Малюк. За словами очільника спецслужби, унікальність операції полягала у поєднанні агентурної та технічної складової, які діяли на глибокій території Російської Федерації. "Павутина - це багатоетапна операція з комплексним підходом. Успіх забезпечив симбіоз агентурної роботи та технічних засобів, зокрема доставки в тил ворога 150 бойових FPV-дронів", - розповів Малюк. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Наслідки операції "Павутина": Росія будує укриття для літаків, але уламки досі не прибрали - ISW Для реалізації операції СБУ створила фіктивну логістичну компанію в Челябінську. Українські агенти орендували офісні приміщення і склади поблизу управління ФСБ, а також закупили п'ять вантажівок. Найняті водії здійснювали доставки звичайних вантажів, щоб закріпити прикриття. Один із найбільших викликів - завезення до Росії підсанкційних товарів, зокрема акумуляторних батарей та сонячних панелей, необхідних для автономної роботи дронів. "Кожен з мисливських будиночків, у яких зберігалися дрони, був автономним. Умови були складні - температура могла падати до -40°C. Але ми пройшли сім кіл пекла, щоб це реалізувати", - зазначив Малюк. Очільник СБУ розповів, що дрони, які використовувалися в операції, зовні нагадували звичайні FPV, однак мали унікальні технічні характеристики: кілька каналів зв'язку та спеціально розроблену вибухівку загальною вагою 1,6 кг із кумулятивно-фугасним ефектом, здатним пропалити корпус літака та спричинити детонацію всередині. До реалізації задуму були залучені найкращі оператори дронів ЦСО "А" СБУ. Операція проходила під суворим секретом: повний план знали лише кілька осіб. "На бойовому пункті управління весь час був зв'язок із Президентом. Він активно цікавився деталями та прискорював процеси", - додав Малюк. Після успішного завершення операції учасники безперешкодно залишили територію РФ, а сам Голова СБУ особисто подякував їм. 1 июня СБУ провела уникальную спецоперацию "Паутина", в рамках которой нанесла удары по российским аэродромам "Белая", "Дягилево", "Оленья" и "Иваново". В результате спецоперации удалось поразить 41 российский самолет стратегической авиации, среди которых А-50, Ту-95, Ту-22 М3 и Ту-160. Операция "Паутина" стала одной из самых резонансных операций СБУ в 2025 году.

Ракетний терор на тлі "мирних ініціатив"фото: gettyimagesЛипень і серпень 2025 року стали одними з найкривавіших місяців для України за весь час повномасштабного вторгнення. Попри гучні заяви американського президента Дональда Трампа про готовність "змусити сторони домовитися" та його спочатку 50-денного, а тоді 10‑денного ультиматуму Росії на практиці реального наближення до припинення вогню немає. Навпаки – саме на тлі цих ініціатив Росія посилила свій терор цивільного українського населення ракетами й дронами.Саме в цей період ультиматумів, 31 липня, росіяни здійснили один із найкривавіших ударів на Київ за час повномасштабного вторгнення. Ракета влучила в багатоповерхівку у Святошинському районі. Загинуло понад 30 людей, з них щонайменше троє дітей, ще близько 160 людей отримали поранення. Це був один із найтрагічніших днів для столиці з початку року, удар точно не можна назвати "стратегічною помилкою", це демонстрація сили в момент міжнародної уваги.Напередодні, в липні, по всій території України також фіксували регулярні обстріли, найбільше Харкова, Дніпра, Кривого Рогу, Запоріжжя, Одеси та прифронтових громад на сході та півдні.Такі атаки дедалі більше нагадують супровід дипломатичних ініціатив з боку Кремля. Щоразу, коли на міжнародному рівні з’являються заклики до переговорів, Путін відповідає силою, наче демонструючи, що говорити про мир може тільки з позиції терору. Це вже стало частиною російської політики: підтримувати тиск на цивільне населення і стимулювати втому Заходу від війни.Показовою виглядає і синхронність обстрілів, адже після ультиматумів Трампа й закликів "зупинити кровопролиття", Росія не просто не знижує інтенсивність атак, а продовжує розширювати географію ударів та їхні масштаби. Загалом за липень зафіксували використання понад 5100 керованих авіаційних бомб, більш ніж 3800 "шахедів", а також майже 260 ракет різних типів. Високою залишається й інтенсивність бойових дій на лінії фронту. За інформацією Міноборони, упродовж липня зафіксували 5523 бойових зіткнення."Мир" як інструмент шантажуфото: gettyimagesДля Кремля розмови про "мир" не є переговорами у класичному сенсі, навпаки – це скоріше політична пастка, в якій сторони заздалегідь нерівні. Росія неодноразово демонструвала, що використовує мирні ініціативи як інструмент тиску й шантажу. Для агресора зупинка вогню слугує лише тимчасовою паузою для перегрупування, а дипломатія щоразу стає спробою закріпити вже захоплене.На тлі нових політичних пропозицій Дональда Трампа, які зводяться до заморожування конфлікту й примусового "компромісу", Росія активізує залякування: що гучніші розмови про "перемир’я", то частіше лунають сирени в українських містах. Кремль намагається нав’язати Україні й Заходу своє бачення "нормальності", продовжуючи обстріли, повільне захоплення сіл на фронті, удари по цивільних, а разом із тим тиск на союзників України.Путін все ще переконаний, що його шантаж страхом спрацює, тому ставить свої ультиматуми на кшталт "або ви приймаєте наші умови, або ми знищимо ще більше". Саме така логіка стоїть за ескалацією ракетних атак на тлі обговорення ініціатив про мир, зустрічей у Стамбулі та перманентної появи нових заяв Трампа.Усе це ставить під загрозу не лише українську безпеку, а й довіру до міжнародної дипломатії. Адже "перемир’я" для Путіна – це фактично вимоги капітуляції України та нормалізація перебування нашої держави під постійним прицілом."Перемир’я" на російських умовах: як легалізувати окупаціюфото: gettyimagesКоли Росія говорить про мир, вона не має на увазі компроміс, а власне капітуляцію. Ключовим елементом усіх так званих мирних планів Кремля залишається визнання вже окупованих територій як частини РФ. Це лунає як стартова вимога. Будь-яка пауза в бойових діях, яку Кремль називає "перемир’ям", має на меті закріпити контроль над захопленими територіями і поставити Україну та її союзників перед вибором: або погоджуєтесь, або воєнна ескалація.Звісно, це не нова стратегія, адже схоже вони діяли й у 2014–2015 роках. Тоді Мінські домовленості на практиці не зупинили війну, але легітимізували позиції РФ на Донбасі й відкрили їй простір для шантажу Києва. Під гаслом "миру" світ погодився на статус-кво, який Росія використала для посилення власного впливу й підготовки до повномасштабного вторгнення.Сучасний стан речей показує, що і зараз будь-яке "перемир’я" без повного виведення російських військ стане фактично визнанням їхнього права на агресію. Це також створює небезпечний міжнародний прецедент, про який вже неодноразово йшлося: країна, що розпочала загарбницьку війну, отримує дивіденди у вигляді контролю над чужими землями й можливість диктувати умови подальших перемовин. Така ситуація виглядає як карт-бланш для інших диктатур.Останні заяви з боку Дональда Трампа, які припускають змусити Україну до переговорів і "швидкого миру", небезпечно грають саме на цьому сценарії: Росія отримує шанс зафіксувати вигідну їй лінію фронту, зберегти доступ до українських територій, відчутно зменшити санкційний тиск і підірвати довіру до підтримки України з боку Заходу. Так виглядає "перемир’я" на російських умовах – прокладання шляху через шантаж, демонстрацію сили й політичну втому союзників України.Пастка "перемир’я" для України: досвід 2014–2015 роківфото: колаж ЕспресоЗаклики до перемир’я, які нині дедалі частіше звучать у міжнародному політичному просторі, мають для України гірке історичне забарвлення. Попередній досвід 2014–2015 років чітко засвідчив, що так звані перемир’я не лише не зупиняли російську агресію, а й були передумовою для її загострення.Яскравими прикладами стали Іловайська трагедія у серпні 2014 року та битва за Дебальцеве в лютому 2015-го. В обох випадках перемир’я або були формально оголошені, або велися переговори про них, у той час як російські війська та підконтрольні їм формування використовували ці паузи для перегрупування, підвезення техніки й завдавання ударів.Під Іловайськом після важких боїв українські сили потрапили в оточення після того, як росіяни перекинули на Донбас регулярні частини ЗС РФ. До 28 серпня з російською стороною було обговорено маршрут виходу українських військ через зелений коридор колонами. Проте фактично одразу ж агресор порушив домовленість, 29 серпня під час виходу українських військ російська сторона почала розстріл коридору. За той один день Україна втратила найбільшу кількість воїнів за весь час бойових дій на цей момент.За декілька днів після цих подій у столиці Білорусі підписали Мінський протокол, тобто перші Мінські угоди. Проте Росія їх не дотрималася, і свідченням цього стало зимове загострення на фронті. Зокрема бої за Дебальцеве, які відбувалися у січні та лютому 2015 року – саме в той час, коли в Мінську тривали переговори "Нормандської четвірки". Росіяни підписали домовленості про повне припинення вогню, проте обстріли міста окупантами продовжились.Мінські домовленості мали стати шляхом до деескалації війни, але натомість стали інструментом тиску на Україну. Москва наполягала на імплементації політичної частини угод (зокрема, особливого статусу для окупованих територій) до виведення військ, фактично прагнучи легалізувати контроль над Донбасом через "інтеграцію" зсередини української системи. Тоді зберігала стійкість позиція Києва, який не пішов на поступки, що знищили б український суверенітет, однак міжнародна спільнота часто тиснула на Україну з вимогою "запуску процесу".Сьогодні Росія намагається повторити ту ж тактику. Вона пробує нав’язати "мирні переговори" або "перемир’я" на умовах, вигідних Кремлю, коли бойові дії ще тривають, а окупація не зупинена. Утім досвід 2014–2015 років доводить: такі формати не принесуть безпеки чи спокою, а лише відкривають шлях до нових загострень і закріплення військових здобутків агресора.Для України будь-яке перемир’я без гарантій, без контролю над кордонами і без повного виведення російських військ у жодному випадку не буде кроком до миру, воно стане черговою пасткою. Історія вже не раз попереджала про наслідки. Чому "перемир’я" не працюєфото: t.me/KyivCityOfficialПопри всі заклики до припинення вогню та ультиматуми Трампа, реалізація перемир’я в умовах російсько-української війни залишається практично неможливою. Цьому перешкоджає низка ключових факторів: від відсутності базової довіри до технічної нереалізованості контролю над виконанням будь-якої з домовленостей.Передовсім немає ефективного міжнародного механізму контролю за дотриманням домовленостей. Місії спостерігачів, як у випадку ОБСЄ, виявилися безсилими перед гібридною тактикою Росії. Наразі ж у зоні бойових дій навіть не створено основи для потенційної місії, яка могла б гарантувати дотримання режиму тиші.Як підкреслює нардеп Микола Княжицький, припинення вогню – це процес у дві фази: спочатку досягається політична домовленість, а вже потім – технічна реалізація. Саме на цьому етапі зазвичай і виникає найбільше складнощів."Перше ключове питання – по якій лінії зупиняється вогонь. Наприклад, у чию зону відповідальності потрапляє Часів Яр, контроль над яким оспорюють український Генштаб і російська сторона? Невизначеність таких моментів може якщо не зірвати перемир’я, то щонайменше серйозно його ускладнити", – зауважує він.Власне військовий аспект залишається критичним. Адже перемир’я на лінії бойового зіткнення може закріпити лінію фронту, яка на сьогодні лишає за Росією окуповані українські території, а гарантій їх повернення ніхто не дає. Це легалізує захоплення та посилить тиск на Україну через міжнародні платформи – з вимогою йти на політичні поступки заради "стабільності".Що важливо, перемир’я без покарання агресора стимулює майбутню агресію. Якщо Росія не нестиме відповідальності за злочини, зокрема за удари по цивільній інфраструктурі, це стане сигналом не лише для Кремля, а й для інших авторитарних режимів: силова анексія можлива, якщо її вдається заморозити під виглядом миру.Таким чином, "мир" у нинішніх умовах може стати замороженим конфліктом з усіма ризиками його нового вибуху. Без справжніх гарантій безпеки, повного виведення російських військ і відновлення територіальної цілісності України.

В ніч на 4 серпня безпілотники ЦСО "А" СБУ "завітали" на військовий аеродром "Саки" в тимчасово окупованому Криму. Він є ключовою авіабазою Росії для операцій в Чорному морі. Про це Служба безпеки України повідомила у Telegram. Внаслідок удару по території аеродрому було уражено склад авіаційного озброєння. Повністю знищено літак Су-30СМ, ще один - пошкоджено. Також уражено три літаки Су-24. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Сили оборони знищили паливо для Ту-160: Росія має проблеми з використанням бомбардувальників За даними СБУ, ворог поніс значні збитки. Адже тільки один літак Су-30СМ може коштувати в середньому від $35 до $50 млн. У результаті спецоперації ЦСО "А" СБУ на території аеродрому також уражено склад авіаційного озброєння. "Успішна спецоперація СБУ в Саках - це черговий крок до послаблення можливостей ворога вести загарбницьку війну проти України. Окупанти мають памʼятати, що ніколи не почуватимуть себе в безпеці на нашій землі!", - наголосили у відомстві. Після спецоперації СБУ "Павутина", проведеної 1 червня, Росія розпочала зведення захисних укриттів для літаків на кількох авіабазах. Про це свідчать супутникові знімки, які оприлюднила аналітична група Frontelligence Insight. Зокрема, на базі "Халіно" в Курській області зафіксовано близько 10 ґрунтових бункерів, 12 бетонних споруд бункерного типу та вісім ангарів. Подібні укриття з'явилися і на авіабазі Саки в окупованому Криму. Водночас на іншій кримській базі - Джанкой - ознак будівництва поки що не виявлено.

Про це в ефірі Еспресо сказав військовий експерт Defence Express Іван Киричевський."За офіційними даними Повітряних сил, для удару по столиці ворог застосував аж вісім крилатих ракет наземного базування "Іскандер-К". Про ці ракети раніше ми чули не дуже часто, тому що до певного моменту росіяни виготовляли їх лише 2–3 на місяць. Але на початку 2025 року щось змінилося в російських стратегічних пріоритетах, і вони почали ці крилаті дозвукові ракети наземного базування "Іскандер-К" виготовляти у дуже великих кількостях - приблизно в таких самих обсягах, як і ракети Х-101 для бомбардувальників Ту-95МС і Ту-160", - зазначив Киричевський.За словами військового експерта, за даними Головного управління розвідки, на початок червня цього року росіяни мали 300 ракет Х-101 для стратегічної авіації та 300 ракет "Іскандер-К"."Коли злітає стратегічний бомбардувальник або коли виходить у море носій відповідних крилатих ракет - підводний човен, фрегат, корвет чи Ту-95МС або Ту-160 - це дуже великі об'єкти. Їх не помітити всіма доступними засобами неможливо. І навіть якщо не видно саму ракету, випущену з такого носія, то хоча б зрозуміло, де її шукати, за допомогою акустичних або візуальних способів і наводитись на неї.А підступність ракети "Іскандер-К" полягає в тому, що її носієм є невелика пускова установка, яку дуже складно виявити. А якщо її виявити на малій висоті на фінальних етапах, то можна просто не встигнути її збити. І це - дуже серйозний виклик для нас. Навіть маючи РЛС у достатній кількості, пускові установки та зенітні ракети, можна не впоратися з цими ракетами", - пояснив Киричевський.Військовий експерт також додав, що ракета "Іскандер-К", на жаль, має найнижчий відсоток збиття."Тобто з нею дуже складно боротися. І росіяни, очевидно, зробили відповідні висновки й наростили виробництво таких особливо небезпечних крилатих ракет. Є два різновиди "Іскандер-К": один із дальністю до 500 км, інший - до 1500 км. Тому треба бути готовими, що такі підступні та небезпечні ракети можуть долітати до Львова й інших західних регіонів нашої країни", - наголосив Киричевський.Російська окупаційна армія в ніч на 31 липня атакувала Україну ракетами й "шахедами". У Києві внаслідок обстрілу загинули 13 людей, кілька десятків містян постраждали. 

29 липня у Центральній синагозі України відбувся пам'ятний захід, присвячений 160-річчю від дня народження митрополита Андрея Шептицького, повідомив головний рабин України Моше Реувен Асман. Запис Єврейська громада Києва відзначила 160-ту річницю народження митрополита Андрея Шептицького спершу з'явиться на Букви.

У ніч проти 28 липня у Росії зафіксували зліт стратегічної авіації. Ворог активно застосовує її під час масованих атак на Україну. Повний текст новини

Увечері 27 липня Росія підняла в небо стратегічні бомбардувальники Ту-95МС і Ту-160.

Російські борти стратегічної авіації здійснили пуски ракет із Саратовської області. Про це повідомляють пабліки. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ворог випустив по Україні 235 засобів повітряного нападу: влучання у дев'яти локаціях "Відмічено ймовірні пуски крилатих ракет Х-101/55СМ бортами Ту-160 з аеродрому "Енгельс-2" в межах Саратовської області", йдеться у повідомленні. В разі, якщо пуски реальні - ракети очікуються протягом години. Крім того, увечері 27 липня, росіяни вкотре запустили по Україні ударні дрони. Вибухи пролунали в Києві. У Дарницькому районі вибило вікна у житловій багатоповерхівці. Постраждала людина, повідомили в КМВА. Раніше повідомлялося, що російські загарбники підняли з аеродромів чотири Ту-95МС та два Ту-160, споряджені ракетами Х-101. У ніч на 26 липня російські окупаційні війська завдали масованого комбінованого удару по Дніпру та області. Внаслідок атаки загинули двоє людей, ще п'ятеро отримали поранення. У регіоні спалахнули пожежі, зафіксовано значні руйнування.

Також у небі перебуває від 80 до 100 ударних безпілотників та дронів-імітаторів

На момент розпаду Радянського Союзу в Україні зберігались 176 міжконтинентальних балістичних ракет, причому 46 з них — найновішої моделі РТ-23УТТХ із десятьма ядерними боєголовками в кожній. Також тут були 44 стратегічні бомбардувальники, здатні нести ракети з ядерними боєголовками, зокрема найсучасніші Ту-160, і 2 883 одиниці тактичної ядерної зброї. До 2 червня 1996 року Україна всього цього позбулась, втративши ядерний статус, — в обмін на Будапештський меморандум, що мав би убезпечити її від територіальних посягань. Коли ж він виявився нікчемним, в Україні почались дискусії про те, чи варто було позбуватись ядерного арсеналу. На початку 1990-х це питання теж стояло, але навіть більше за Москву на Київ тоді тиснув Вашингтон. Появи нових ядерних держав у США боялись більше, ніж добре знайомої й передбачуваної «імперії зла» — СРСР. Українська дослідниця Марʼяна Буджерин вивчала питання ядерного озброєння України десятки років. У серпні у видавництві «Локальна історія» виходить друком її книжка «Бомба у спадок», що детально описує, як Україні дістався один з найбільших у світі ядерних арсеналів — і чому та як вона його позбулася. З дозволу видавництва публікуємо уривок із книжки ― про передумови страху США мати справу з ядерною Україною.

Російські Ту-160 і Ту-95 досі залишаються ключовими елементами повітряної стратегії Москви.

Росія підняла в повітря щонайменше три стратегічні бомбардувальники Ту-95МС з аеродромів “Оленья” та “Українка”, а також Ту-160 з бази “Енгельс-2”.

Після спецоперації СБУ "Павутина", проведеної 1 червня, Росія розпочала зведення захисних укриттів для літаків на кількох авіабазах. Про це свідчать супутникові знімки, які оприлюднила аналітична група Frontelligence Insight. Відповідні дані наведено у новому звіті Інституту вивчення війни (ISW). ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Малюк розкрив нові деталі спецоперації "Павутина" Зокрема, на базі "Халіно" в Курській області зафіксовано близько 10 ґрунтових бункерів, 12 бетонних споруд бункерного типу та 8 ангарів. Подібні укриття з'явилися і на авіабазі Саки в окупованому Криму. Водночас на іншій кримській базі - Джанкой - ознак будівництва поки що не виявлено. ISW зазначає, що уламки пошкоджених літаків досі залишаються на авіабазах "Біла" (Іркутська область) та "Оленья" (Мурманська область), які були уражені дронами під час тієї ж операції. Аналітики припускають, що РФ почала серйозно зміцнювати свої авіаоб'єкти лише після трьох років повномасштабної війни - як безпосередню відповідь на успіх української атаки. У звіті також згадують про системну критику з боку російських військових блогерів і чиновників через вразливість інфраструктури до ударів БПЛА. 1 червня СБУ провела унікальну спецоперацію "Павутина", у межах якої завдала ударів по російських аеродромах "Бєлая", "Дягілєво", "Оленья" й "Іваново". У результаті спецоперації вдалось уразити 41 російський літак стратегічної авіації, серед яких А-50, Ту-95, Ту-22 М3 і Ту-160.

Росія вночі підняла у небо щонайменше п’ять стратегічних бомбардувальників, зокрема Ту-95МС і Ту-160.

Клопотенко: Підводка цікава, провокативна відразу. А чим провокативна? Одразу за олів'є ми набралися хейту, що не можна забирати у людей минуле, бо олів'є – це минуле. Тому я про нього намагаюся менше говорити, бо сенсу немає. На початку повномасштабного вторгнення більшість українців кинулися шукати себе. Ті, хто, можливо, не мав якогось коріння і тяглості, кинулися до українського. Тепер є певний відкат з тими деколонізацією і декомунізацією. А що з деолів'єзацією і детевтелізацією? Насправді відкату немає. Це лише за відчуттями так, бо немає прогресу. Грубо кажучи, якщо раніше кожен день всі щось шукали, то зараз цього трошки менше робиться, і здається, що ми скатуємося назад. Насправді ні. Зараз ми маємо, як на мене, реальну Україну. Той, хто їсть їжу Радянського Союзу, – це не є погано, це просто така ситуація. Вчора я їхав в потязі, хтось там кричав, що любить українську мову, просто нею не говорить. Я думаю, що нам треба прийняти, що це і є Україна. На початку це була якась трансформація, потім був період стабілізації, а зараз вже етап, коли нам треба визнати, що оце є Україна – з такими вподобаннями. Хтось любить той Київський торт і буде його їсти. Хтось любить оці страви, які я не можу називати, типу солянки і ще чогось. Але ти нічого вже з цим не поробиш, от є така фундаментальна ситуація. Багато людей досі не говорить українською. Це не окей, але нічого ти вже з цим не поробиш. Треба хіба з цим працювати зараз. Насправді що з їжею, що з культурою відбувається одне і те саме. Тут суспільство зробило вже дуже багато, але зараз для того, щоб цей трек продовжувався, треба, по-перше, освіта, а по-друге, позиція держави. Потрібно все більше популяризувати культуру, говорити про ту саму їжу, про епоху Радянського Союзу, і мати якийсь бренд України у світі. Згадуючи Україну, кожна людина має знати, що це не лише війна, а культурні діячі, одяг, мова, їжа. Треба цей бренд створити, щоб будеш популяризувати правильні цінності. Це такий вектор, під який треба перенавчати вже нове покоління. Його треба навчати таким цінностям, про які ми всі мріємо і хочемо. Бо покоління старе, яке сформоване в інших умовах, дуже важко змінюється і навряд чи вже зміниться. Але нове покоління точно треба, щоб було з абсолютно іншими цінностями.Євген Клопотенко, фото: facebook/yevhen.klopotenkoТо олів'є коли-небудь зникне з меню українця? Зникне. Років через 40. Це два покоління. Мені 38 років, я народився в Радянському Союзі. У 1991 році стався розпад Союзу, але лише документально. У головах багатьох людей нічого не змінилось. Навіть я пам'ятаю цей смак бідності – хліб з цукром. З однієї сторони, це смачно, бо це спогади, а з іншої сторони, у мене просто не було вибору. Люди, яким зараз 30 років і вони були народжені в Незалежній Україні, все одно ще мають спадок в голові Радянського Союзу, бо все одно їли цю їжу. Ну а вже ті, кому десь 15 років зараз, вже зараз мають змогу їсти базилік або про нього чути принаймні. Вони вже не бояться слова "дубайський шоколад". Це покоління вже може обирати. Воно формує інші смакові звички. Звичайно, в них точно від батьків ще лишиться оцей фльор "майонез в роті". Це ж більше не про їжу, а про спогади. Багато людей не зіставляють їжу і культурну тяглість. Бо для них їжа – це їжа. Дехто каже: "Відстань від цього олів'є, я буду його їсти". А я кажу: "Їж, але просто знай, що це їжа радянського періоду". олів'є, фото: gettyimagesАле зараз ще люди скажуть, що олів’є – це ж дешевше, ніж, наприклад, авокадо чи спаржа.Дешевше. Порахуйте, скільки коштує авокадо й олів'є, і все зрозумієте. Однак не проблема саме в олів'є, ми так само можемо говорити про окрошку і солянку. Це все одна велика структура. Справа не у грошах. Це просто про любов до минулого. Це про їжу минулого. У нас зараз таке кулінарне міжсезоння, бо Великдень відійшов вже, а Різдво ще не настало. Але для великої кількості українців оцей радянський Новий рік завжди був важливішим за Різдво. Частина людей мала в минулому олів'є чи бутерброди зі шпротами на новорічний стіл, а для частини є узвар на Різдво, кутя, вареники. У вашому дитинстві за СРСР яке свято було головним і зараз що святкуєте передусім? Зараз і в дитинстві – це різні речі. Я думаю, що в цьому році було супер ідеально. До Різдва, яке перед Новим роком, ти намагаєшся встигнути все зробити. Потім 26 грудня сидиш і думаєш, що це через п'ять днів Новий рік, а тобі вже якось так... Я на Новий рік приготував три-чотири страви, купив собі Лего і два дні його збирав, не виходячи на вулицю.Це якраз супер важлива модель – те, що ми почали з великою частиною світу відзначати Різдво перед Новим роком. Це змінює загальний вайб. Хочеш чи не хочеш, але всі починають щось під Різдво вже робити і це стає головним святом. Раніше ж першим був Новий рік, тому всі чекали його, а потім Різдво вже було як для родини. У Києві точно це було просто свято, коли мама казала, що треба збиратися, їсти вареники.Але зараз через те, що держава зробила дії, от так змінюється суспільство. Вона від'єднала нас від календаря і традиції. Ну це ж вау! Так само треба, щоб держава продовжувала діяти і далі. Чи тільки держава увімкнула у вас ось цей тумблер, що тепер я готуюся до Різдва? Як тим людям, які не мали тяглості традиції, ніколи ніхто в них не готував кутю, або може і готували, то так для галочки? Можна розглядати це свято з точки зору релігійної події, сімейної події, і просто суспільної. Як на мене, оця суспільна подія – це якраз те, що потрібно. Дехто з людей і не знає, що на то Різдво робити, ще хтось в протесті. Але людям просто треба час. Я сам почав тільки два роки тому. У суспільстві так працює – люди дуже часто не хочуть змінюватись, бо не розуміють навіщо. Це більше вже психологія.Тут треба просто показати приклад, що отак тепер треба, і вони потім всі будуть так святкувати. Людина – це ж соціальне створіння, їй важливо бути частиною чогось. І так само Новий рік. Уже немає ніяких концертів, нічого. Скоро, я думаю, ці промови новорічні потихеньку десь зникнуть, і буде Різдво. Є люди, які не вірують, і кажуть: "А нащо я буду це Різдво святкувати?"І не треба. Різдво – це ж не Великдень. Коли на Великдень отримують вихідний додатковий, це всім подобається. Якщо ти невіруючий, не треба просто йти в церкву і все. Але це ж сімейне, по-перше, свято, а по-друге, це суспільне свято. Це про те, що ти частина якогось суспільства. Не обов’язково все робити за тими релігійними канонами, готувати всі страви. Релігія – це величезна частина нашого суспільства, і до неї треба просто ставитися. Ти віриш? Вір. Не віриш? Не вір, але не забороняй нікому вірити. А свята відзначати можна? То, звісно, це ж прикольно. Зараз, на Новий рік ти навіть не знаєш, що робити. Раніше як було? Пробиває 12-та ночі, ти до цього готуєшся, накривається стіл, відкривається шампанське, щось по телевізору показують, всі веселі. А тут реально ніхто навіть нічого не знімав. Всі до Різдва знімали. І ти сидиш і щиро не розумієш, що робити. Раніше всі збиралися, один до одного ходили, а зараз комендантська година, ніхто не ходить.Яка улюблена страва Євгена Клопотенка на Різдво? На Різдво кожен рік різна. Я пізнаю, вивчаю щось нове. Коли я святкував Різдво 6-7 січня, були якісь стандартні страви, я їх їв і все. І так було з року в рік. А потім, коли я почав відновлювати українську їжу, коли я почав її відшукувати, я такий: "Ооо, те, що я їв, це все, бувай". Є стільки багато різних страв. У мене немає якоїсь улюбленої страви на Різдво, бо я ще її не знайшов.На Закарпатті є різдвяний хліб крайчун, або, наприклад, той самий калач. Це ж як пампушки, наче зібрані. Це ж прикольно. Я в цьому році закохався в цей калач. У нас все панетоне їдять на Великдень, але це різдвяний хліб. Така фішка у людей в голові. А виходить, що у нас є своє. Хто у нас на Різдво який хліб готував? Те, що я знаю, це не масова культура готувати якийсь хліб. А виходить, що є калач або карачун. Це мене прям надихає. Є ще там якісь голубці з кукурудзяною крупою. Євген Клопотенко, фото: facebook/yevhen.klopotenkoМене найбільше ламає, що до першої зірки ти маєш їсти тільки пісні страви, а вже на ранок м'ясні. Я думав тоді, а що мені готувати? Я наготував усе вдень, а потім думаю –  візьму і з'їм, навіть не буду чекати. Чого мені кажуть, що не можна їсти ковбасу ввечері? А зранку я уже не хочу. Це якась така трохи для мене дивнувата річ. Наприклад, страва з цибулі є така. Ти береш 2 кг цибулі, ставиш до духовки, температура 160 градусів на 3 години. Вона карамелізується, стає така ніжна, потім береш хліб і так їси. Ну це вау! Чому в наших людей є так, що або кулічі, або панетоне? У нас же є своя паска.Просто треба, щоб з часом сформувалося, що правда, а що неправда. Я думаю, що "куліч" - це не зовсім правильне твердження. Але паска - це ще великодній хліб також. Його на Великдень їдять і багато людей називають паскою. Панетоне раніше були модними, воно повернеться ще обов'язково. Але зараз основна група людей, які формували оцю моду на дивну продукцію, виїхала за кордон. Багато закладів, куди ця аудиторія ходила, наприклад, в Києві, всі позакривалися.Ви маєте на увазі якихось пафосних людей таких? Ну, така аудиторія, яка не сильно розбиралася в культурі, їм це було не цікаво, а розбиралася в смаку. Для них у світі нема кордонів, все окей, сила – це любов. І вони формували цю культуру панетоне. Поки їх немає, інші люди створюють модні тренди. Зараз навіть паска з тим дубайським шоколадом, мабуть, вже окей. А це ж вже не паска. Цьогоріч багато пасок готували без верхушок, без прикрас, просто, як воно раніше було. І це стає трендом. Тож треба трішки трохи часу. Ми хочемо, щоб одразу за один день нація змінилася. Згадай, що було ще 5-10 років тому. Це ж колосальна різниця. Ми отакий зробили крок. А ми хочемо, щоб за день всі полюбили паски, всі перестали їсти олів'є, шуби, всі їли лише верещаку, шпундру, гамулу. Ми такі ходили в українському одязі, купували українські продукти, були всі заможні, освічені, щоб слухали українську музику, ухвалювали правильні рішення в політиці, були свідомі, не інфантильні, щоб у нас була культура на найвищому рівні, всі пам'ятки захищені, всі люди розбиралися в політиці… Але ж у світі такого немає. Ми прагнемо до кращого, але треба працювати кожен день і розуміти, що не всі люди зі своїм набором даних можуть швидко щось зробити. Хтось каже: ми маємо паски з верхушками, бо ми інноватори, ми розібралися, почитали історію, поговорили з етнографами поговорив, туди сходили, це зробили, і ось – тримайте отаку паску. Більшість людей сидітиме з нерозумінням, які етнографи, яка культура. У когось ще гугл не налаштований українською. На наступний рік вони вже скажуть, що пам'ятають про ці паски, і погуглять, чи важко їх робити. На третій рік ці паски будуть показуватися всюди і людина задумається приготувати і собі, бо вже всі це роблять. Четвертий рік ти вже знаєш, що це не важко, і робиш це. От вам приклад про просто паску без верхушки. Чотири роки треба, щоб люди почали про це щось розуміти.Десять років тому Клопотенко був Женею, а тепер Євген. Чому це важливо і яка в цьому різниця? Як друзі сприйняли? Чи зараз кажуть, що ви здуріли? Моя мама обирала мені ім’я, щоб гарно підходило до по батькові. Ну от, вона каже Євген Вікторович звучить, як науковий працівник. Їй сподобалося, і вона називала мене Євген Вікторович, а потім почала називати Женя. Я спитав, а що не так було 30 років? Вона сама не знає. У дитсадку, коли мені було 3-4 роки, у мене була російськомовна викладачка, і я став спілкуватися російською мовою. І вона почала називати мене Женя. Але від дитинства ви українською спілкувалися? Два роки я чув українську мову, а потім російську. Потім всі почали кликати Женя, і це мені давало значення. У 2014 році мене перемкнули, я почав копатися в собі, шукати українськість. Бо на той момент у мене були в голові російські пісні якісь, слова, прислів’я. Тож я почав змінювати. У 2017 році перейшов на українську мову, у 2018-му зробив це публічно. Також я почав шукати традиції, вчити історію, щось дивитися на YouTube і досі це роблю. Я геть нічого про ту історію не знав. А потім я був ведучим програми "Енеїда", і там до мене приходило усвідомлення, що весь цей час я наче жив у зомбіленді, з якого вийшов з нульовими знаннями.Я почав відновлюватися і все старе в собі рубати. Я просто вбив своє дитинство, вбив свої шкільні роки, вбив дискотеки під російську музику. Ці спогади я вбивав систематично протягом п'яти років. І ось настав момент, коли в мені нічого не лишилося пострадянського. Звичайно, щоб його викорінити повністю, це треба ще пів життя, але в основних моментах у мене немає більше емоційного зв'язку з цим всім. Останній момент, який був, – це лише ім’я Женя. Коли я сказав, що всі називали мене Євгеном, я всередині себе закрив цей етап свого пострадянського життя, цього всього болота, зомбіленду, де все брехня. Коли хтось мене називає Женя, я не якось агресивно реагую. Я просто наголошую на тому, що я Євген. Але ви людина народжена ще за радянських часів. А що тоді робити з батьками, які називають своїх дітей, або з дітьми, які мають українські варіанти імен? Наприклад, до повномасштабного вторгнення моя пасербиця ходила в одну з київських шкіл, і там бувало так, що батьки приходили раз на рік читати уроки. І от мене запросили, я їм розповідала на уроці літератури про Івана Франка, і на першій парті сидів хлопчик, який весь час щось піджартовував. Я вирішила його долучити до розмови і спитала, як його звати. Він каже: "Нікіта". Я кажу, ну який же ж Нікіта, коли Франко навіть написав казку "Лис Микита", а він каже: "А я нічого не знаю, я Нікіта". Це все про одне і те саме. Людям ти нічого не докажеш, бо люди не хочуть нічого знати. Їм бажано просто не паритися. У мене є інший приклад. Зі мною в компанії працює Олена, в неї є чоловік і двоє дітей. Вони раніше російською говорили, а потім Олена перейшла на українську, але діти віком 5-6 років російською говорять і досі. Вона їм це не забороняє, але сама розмовляє українською. Пройшло вже десь рік, і діти починають говорити вже суржиком. А ще через рік вони будуть спілкуватися вже українською. Це батьківський свідомий вибір. Я розумію взаємозв'язки, мені не треба нічого пояснювати.Насправді у мене є багато знайомих, у яких є діти також раніше спілкувалися російською мовою, але потихеньку це все змінюється. Це йде все від батьків. Батьки пояснюють – ти Нікіта, але українською Микита. Можливо, дитина зараз не може обрати, не треба на неї тиснути. Євген Клопотенко, фото: facebook/yevhen.klopotenkoАле, може, і батьки самі вважають, що Микита краще? Звичайно, 100%. Бо, наприклад, мене так називала моя бабуся, для мене цей спогад важливий. Коли ти міняєш своє ім'я, ти міняєш свою ідентичність. Якщо вона сформована, то це дуже боляче. Якщо ти Альона, а тобі треба Олена… Я думаю, що якщо ти готовийдо зміни свого ім'я, то ти готовий до зміни своєї ідентичності. А це фундаментально, як на мене, важка річ. Тому я більше за те, що якщо хтось готовий, то це круто. Якщо ти не готовий, то краще Альону називати, але українською мовою. Але ж в тебе в паспорті Альона або Євгеній. Я пішов і поміняв паспорт. Це взагалі не важко. Є такі центри, де ти приходиш, кажеш, я здаю паспорт, мені паспорт не потрібен, зробіть мені цифровий. Я там Євгеній був, але там трошки по іншому написано. Тисяча гривень, два чи три тижні чекаєш, і в тебе новий паспорт. Проблем з цим нема ніяких. Але це треба ж бути до цього готовим і мати бажання. Чи справа лише в мові, що ти носиш вишиванку, їсиш борщ, не їсиш олів'є і так далі? Що тебе робить українцем? Це таке питання, на яке немає відповіді однозначної. Вишиванка, до речі, для мене не є показником українськості. Для мене вишиванка – це одяг. Є просто одяг, який ритуальний, а є вишиванка на кожен день. Я не вважаю, що коли я одягаю, я стаю більшим українцем. Я одягаю вишиванку, бо мені так прикольно і все. Мова – 100%. Але якщо ти не спілкуєшся українською, це також якоюсь мірою не робить тебе менше українцем. Наприклад, якщо грузини говорять грузинською, але воюють або просто є в українському істеблішменті, то вони теж можуть не говорити українською. Але в більшості всі вони вивчають українську і потім переходять. У мене багато друзів американців, які українською говорять. Мені дуже легко це пояснити через борщ. Можливо, не всі зрозуміють, але у нас у кожного є свої вподобання щодо борщу. Виходить так, що ми можемо бути всі різні, але приходимо додому і їмо один той самий борщ, але за різним рецептом. Ми єдині борщем, бо ми всі знаємо, що він точно український. Те, як ми його готуємо, у кожного своє, і ми готові за це боротися. Ми готові там з усіма сперечатися. Ми точно його любимо. І для мене це є найпростіший маркер зрозуміти, українець ти чи ні, якщо ти їси борщ, якщо ти до нього ставишся як до культури. Якщо ти, коли його називають суп, ти починаєш злитись. Коли хтось каже, що це російська страва, ти починаєш злитися. Для мене це є проста, зрозуміла річ. Бо у нас бути українцем – це точно хотіти Україну, про яку мріяли наші предки. Але чи всі українці знають, про що наші предки мріяли наші предки? Можливо, ні. Але це ж не робить нас менше українцями. Коли я починав інтерв'ю, я говорив про бренд України за кордоном. Те, що ми хочемо, щоб про нас говорили за кордоном, це те, що ми вважаємо самі про себе. Найкраще експортуємо у світ. Так ось тут і є питання до гуманітарної політики чи гуманітарного направлення. Треба зібрати всі відтінки України і сказати, що оце і є бренд України. Бо якщо робити його сильно націоналістичним, то ніколи воно не зможе бути реально об'єднаною якоюсь однією ідеєю.І от якраз одна з найпростіших ідей для мене – це борщ. Навіть якщо ти можеш говорити російською мовою, слухати російську музику, як би це дивно не звучало, але ти проти Росії. Взаємозв'язки, може, не розумієш, але приходиш додому і їси борщ, і точно знаєш, що він український.Мені здається, що ми дійшли до етапу суспільства, коли ми можемо вже визнати якісь особливості кожної людини й об'єднати це в одну екосистему. І тоді це стане чимось крутим. Але треба розуміти, що і у світі є таке. Наприклад, Баварія не вважає, що це взагалі Німеччина. У Калабрії, що на півдні Італії, кажуть, що вони – це Італія, а все інше ні. Єдиний раз, коли італійці об'єднуються, це коли йде футбол. У нас зараз є час, коли ми можемо побачити досвіди інших держав, і на них ми можемо зробити висновки, зробити найкращий кейс, бо ми не є чимось унікальним. Раніше, коли формувалися інші держави, у багатьох не було досвіду, що робити. Вони просто формувалися. А у нас вже є доступ до інформації, і ми можемо спробувати зробити іншу річ, яка точно буде відповідати на питання про те, що таке бути українцем.Український борщ вже вписаний у закордонних меню на рівні з японськими суші чи італійською піцою? Сто відсотків. Це супер прикольна штука, бо все життя, коли я їздив за кордон, то я згадую зазвичай таку ретроспективу, що десь у 2008 році, коли ти кажеш Україна, згадували лише футболіста Шевченка чи боксерів Кличко. Ти говорив, що Україна – це не Росія. Потім воно почало еволюціонувати, всі вже розуміли, де розташована Україна. А потім питання: що вони їдять? У 2019 році про борщ майже ніхто нічого не знав. А ось була Олімпіада торік в Парижі, я готував там борщ, і там було 50 людей. Я всіх питав, чи знають вони, що таке борщ. Всі відповідали, що знають. Лише одна людина сказала, що ніколи про нього не чула. З 500 іноземців 499 сказали, що знають, що таке борщ. Я задумався, як це ми прийшли з того, що у 2008 році вони не знали, що таке Україна, до 2024-го, де знають, що їдять українці.  Звичайно, що всі делегації, які приїжджають до нас, їдять борщ. І ми зараз йдемо далі. Там ще є такі бюрократичні моменти, бо я годую більшість безкоштовно для того, щоб не вступати в якийсь тендер. Я інвестую свої 40-50 тис. грн в те, щоб делегації поїли українську кухню. Борщ – це обов'язково. А ще трошки качаної каші, про яку мало й українці чули, а ще сирники, бо для них це все дивина, чого це сир смажать. Вони це їдять, і вони шоковані. Але, окрім того, ще бувають прийняття на рівні президента. Я спілкуюся з організаторами, щоб більше було української кухні для лідерів світу. Так, нещодавно Макрон їв наші галушки. А це є вже українська пропаганда. Є відео, де ви озвучуєте замовлення для іноземних лідерів, а кухарі відповідають "Да, шеф". Ви казали, що всі співробітники розмовляють українською.Це просто слова. Воно в тебе в голові сидить, навіть коли ти перейшов на українські налаштування, воно десь в глибині, бо ти все життя говорив у цю ситуацію цю фразу. Я спочатку навіть не почув це "Да, шеф". А потім думаю, ох, Євген. Так, це проблема. Бути українцем – треба все, щоб було чітко, ідеально. Ти нагодував найкращих людей, але на кухні запостив відео, де сказав: "да", а не "так", і все – тебе повісити. Це дійсно моя помилка, але я вважаю, що вона не критична. Треба ще працювати. Тим не менше, Макрону сподобався борщ і качана каша? Так. Вони їли чотири рази. Перший раз взагалі нічого не поїли, бо вони просто були втомлені. Вони їхали з Польщі в Київ, потім в Києві вони поїли галушки, а потім сіли і з Києва вже їхали до Польщі. Там вже вони поїли все. Я попросив Укрзалізницю, щоб вони попитали фідбек.Вони були в такому приємному шоці, адже ніколи такого не їли. Це наче ти їдеш на Шрі-Ланку, а тобі дають таку гарну їжу. Це прикольно, це має наш сенс, бо це їли наші покоління, і ти так приємно здивований. Звичайно, українська кухня і борщ – це ще не суші і не піца, але це вже потихеньку, такими маленькими кроками стає нашою унікальною ідентифікацією. Якщо посадять Макрона, скажуть, описуй українців, і він точно скаже – борщ. Це важливо.Наші українські жінки, які через війну були змушені виїхати за кордон, кажуть, що страшенно сумують за українською їжею. Чи ця розповідь про українську їжу, що вона надзвичайно смачна, це щось таке ностальгійне, туга за своєю країною, чи все-таки справді українська кухня на тлі інших кухонь є смачною? Це такий прикольний прикол. Коли ми говоримо, що ми любимо українську кухню і вона найкраща, ми взагалі не розуміємо, про що ми говоримо. А я нікому й не пояснюю. Бо як тільки ти не можеш у всьому розбиратися, то люди не знають, про що вони говорять. Вони кажуть, що українська кухня смачна і все. У нас кухня це про щирість. Це про те, як ми годуємо, віддаємо останній шматок хліба. Така у нас нація, ми так звикли. Це доброта. У всіх є спогади, як бабуся готувала вареники. Я вже навіть, як та бабуся, коли до мене приходять друзі, кажуть, ми будемо через 2 години, зайдемо на 5 хвилин і підемо, у мене через 2 години вже стоять 20 страв. Євген Клопотенко, фото: facebook/yevhen.klopotenkoТак, українська кухня смачна, але якщо говорити простою, функціональною мовою, то більшість людей не знає, що таке українська кухня, бо це ще не сформована річ. У ній є багато страв, які прийшли ще з радянщини. Багато страв, які готувала моя бабуся, це також страви Радянського Союзу, але це про гарні спогади. Таким чином, оце все, це якраз місце, де треба щось почистити, прибрати, додати автентичність, зібрати старі рецепти, і тоді вона буде прям крута. Якщо коротко відповідати на ваше питання, то українська кухня крута тим, що вона унікальна для світу. У світі ми були заморожені 70 чи 100 років, і кухня була заморожена.Всі інші кухні розвивалися і заполоняли європейсько-американські світи, і таким чином вони розповсюджувалися. Тому вже важко когось здивувати в цивілізованій країні якоюсь їжею. А тут з’являється Україна і каже, що буряк можна варити і їсти, як першу страву. Так само вони дивуються, що домашній сир можна смажити. Вони такі: "Де ви взялися? Де ви це берегли?" Ми просто трошки запізнилися. Коли вони вже все зробили, ми просто дуже довго бігли.А качана каша, що це таке? Це пшоно, яйце і борошно. Воно так качається, кожна пшеничка укривається тістом. Це така наша супер прикольна штука. Вона поширена в центральній Україні, на Житомирщині, навіть у Донецькій області, на Кубані. Пшоно, кисляк, насіння кропу, банош, бринза – у світі взагалі не розуміють, що це. Так само ми думаємо, що всі знають, що таке вишня. Ніхто не знає, що таке вишня. Вишня перекладається як "чері", а це неправильний переклад. "Чері" – це черешня.Так, вони всі їдять черешню. І коли ти їдеш в магазин, купуєш чері – купуєш черешню. І італійською черешня була "черідже". Виходить, що це все неправильний переклад. А правильний переклад вишні має бути "вишня". Вони з'їдають вишню і кривляться, бо для них вишня – це солодке. Якщо ти хочеш купити десь прямо в Європі справжню вишню, ти маєш знайти "саур чері", кислу черешню. Або є там на Поліссі квашена капуста, туди натерту картоплю запихають і тушкують. Вони питають: "Що це за знущання – квашена капуста з натертою запеченою картоплею?". Для них це все суцільний культурний шок. Бо вони їли все, у різних варіаціях, їм навіть десь там в Нью-Йорку щось інтегрувала Російська імперія. У них це вже все намішано. Вони хочуть щось модерне, тому французька кухня дає там оці всі прикольні штуки, і вони хоч трошки насолоджуються, бо все інше вони вже звикли. А тут ми їм з мішком, нате сто страв, ви такого ніколи не їли, ми пішли. Наша кухня для світу – це найзагадковіше, найприємніше, що може бути на даному етапі існування. Звичайно, у нас є конкуренти невеличкі. Це Грузія, бо у них схожа ситуація. Вони дають хачапурі, хінкалі, борщ, качана каша, кисіль. Хоча хачапурі для них це наче якась піца з сиром, щось трохи зрозуміле, то ми – це взагалі таємнича таємність. І в цьому наша унікальна суперсила. Поговорімо про Російську імперію і про її впливи на світову кухню. Є такий десерт Павлова. Його придумали в Австралії і нині він популярний в усьому світі. Він названий на честь російської балерини. Всеволод Поліщук, популяризатор української кухні, відомий більше на Заході України, сказав, що вже у Львові перейменували цей десерт на прими Богачевської. Це прима-балерина Львівської опери, потім Австрійських театрів, а потім опери у Вінніпезі. Євген Клопотенко разом з Мирославою Новосад вирішили, що треба цей десерт назвати іменем балерини, яка родом з Харкова, Варвари Каринської. Вона втекла з СРСР в 1924 році, створила пачку, яку ми всі знаємо зараз, і отримала Оскар за костюми, які робила. Я розумію, що тут закладена ідея популяризації, але якщо вже є десерт прими Богачевської, чим вам львівська балерина не вгодила? Це якийсь такий сепаратизм? По-перше, Поліщук сам запропонував, так що це до нього питання. Ми створимо продукт, і потім кожен заклад буде вирішувати, чи хоче, чи не хоче це брати. Але, як на мене, це має бути прикольна, конкурентна страва. До речі, ми вже дуже скоро вийдемо із презентацією, зі смаком, і будуть, можливо, люди обирати, яка краще. Бо ми зараз думаємо, чи просто покращувати цей десерт, чи створити абсолютно інший. Це дуже важлива дискусія. Але це так само як з усім: 5% людей відразу все введуть, потім пройде рік чи півтора, будуть шукати нові десерти, до тих 5% приклеїться ще 15% людей, буде 20%. Потім мине другий-третій рік, і, дай Боже, в кінці четвертого року ми почнемо вже говорити про це, як про качану кашу. Качану кашу я десь знайшов років 7 тому, я її знайшов. Зараз її їсть Макрон. Так само з цим десертом Каринської. Якщо ми візьмемось і будемо його вести, десь 4-5 років і тоді можна буде його їсти. Але чому важливо, щоб не було десерту Павлова? Не можна кенцелити те, що весь світ їсть, бо тоді це точно такий крайній націоналізм. У світі десерт називається Павлова, і що нам треба зробити? Нам треба створити продукт крутий, полюбити його в Україні, щоб його їли всі. Щоб Каринська була крута, конкурентна, підходяща була за ціною підходяща і смачна. Тоді ми отримаємо три конкурентні переваги. І після цього ми почнемо експортувати це у світ. Можливо, через 15-20 років ця Каринська буде на рівні з Павловою або вище. Важливо не просто кенсилити, а важливо створювати кращий і конкурентніший варіант. Це ж якийсь кухар-кондитер створив Павлову, і вона стала популярна. Так само і тут. Ми зараз маємо створити потужне українське і спробувати його реалізувати у світі. А, можливо, воно буде ще краще, і люди захочуть використовувати його. Важливо показувати, що ми інша культура, ми вміємо робити речі не гірше, ніж світові. І світ, будь ласка, оціни, прийми і зрозумій, що у нас є все інше, і ми готові інвестувати, щоб всі це зрозуміли. Ще одна вічна дискусія між Заходом і Сходом країни, яка розділяє українців: зупа чи суп? У літературній мові вписано слово "суп". Яка зупа? Що це ви таке говорите? А чому суп? Хто сказав, що суп? Суп – це французьке слово, а зупа – німецьке. Але суп до нас прийшов через Росію, а зупа – все-таки з Європи. З Європи, звичайно, бо у Львові ближче до Європи. Але я вважаю, що і зупа, і суп – це неправильно.А як правильно? Юшка. Бульйон – французький, зупа – німецька. А яке наше? Наше – це юшка. Борщ – це що таке? Це борщ, це не суп і не зупа. А юшка – це юшка, бо так воно було створено. Юшка з усім може бути: зі світлою капустою, грибами. Бульйон – це відвар. Просто овочевий відвар. На заході України є багато впливу, і тут також кожен має вирішувати для себе, чи хоче це змінювати. Так само, чи хочемо змінювати в Києві назву "конфєта" на "цукерка".Ти кажеш, що розмовляєш українською мовою, але використовуєш при цьому слова зупа, слоїк і розсіл. Якщо ви хочете говорити українською мовою, то давайте тоді справді українською мовою спілкуватися. У ваших закладах що є в меню: юшка чи суп? Звичайно, суп. Якщо я напишу "юшка", всі будуть думати, що це грибна. Це ж вже бізнес, це інше. Спочатку я беру якісь речі і починаю їх інтегровувати. У ресторані "100 років тому вперед" – це експериментальне місце. Водночас у закладі "Полтава" та інших ми називаємо речі, як люди звикли, наприклад, бульйон курячий. Але це не бульйон, бо це французьке слово. Якщо я напишу "товченка" замість "пюре", хто її купить? Треба крок за кроком. Тому ми зараз тестимо в "100 років". У нас немає соусів, бо це підлива. Це така величезна кількість нормативних слів, які ми зараз тестимо. Ми дивимось, як туди реагують, і далі віддаємо в "Полтаву" й інші заклади. Це займає десь рік-півтора. Багато хто може сказати, що це подвійні стандарти. Мовляв, ти пропагандуєш одне, а робиш інше. Але ні, це те, як я мислю, як я використовую спілкування зараз, а потім я беру і змінюю це. Наприклад, у нас є доставка їжі, і там ми почали з нуля, тож там якраз написано "юшка", "товченка". У такому форматі, можливо, люди до такого більше готові. Якщо я буду писати багато слів, які люди не розуміють, вони будуть думати, що це якась диковинка. У меню "100 років", наприклад, є страва верещака – це буряковий квас з ялівцем. Люди думають, як таке їсти. Або шпундра, або гамула. Я не хочу їсти гамулу. Так само тут в меню мають бути зрозумілими людям речі, але потихеньку пояснювати, що насправді воно зветься інакше. І ми над цим працюємо постійно. Євген Клопотенко, фото: facebook/yevhen.klopotenkoКоли в меню з'явиться тільки юшка, і не буде тих суперечок між українцями: зупа чи суп? Між українцями суперечки будуть завжди. Це років 40, мінімум два покоління.Тобто до консенсусу з юшкою не дійдемо? Дійдемо, треба назвати юшка і тоді супер. Не суп і не зупа. Я за це. Це так, як називали раніше в "Енеїді" Котляревського, так, як на Слобожанщині називають всю їжу, нам треба так її називати по всій Україні. Я точно певен, що це те, куди нам треба прийти. Бо товчанка, це по факту, якщо англійською мовою говорити mashed potato, це є товчена картопля. Тож ми маємо товчанка її називати і ніяк по-іншому. Але зазвичай , коли дві людини сидять в студії і щось там розказують, у багатьох викликає або агресію, або схвалення. У кожного є своя позиція, точно я вважаю, що треба перейти до Слобожанщини, а кожна людина на місцях має вирішувати, хоче вона це робити, чи не хоче. І хай так воно буде. Я буду точно це змінювати, я буду показувати, як воно є, а якщо більшість людей сприймуть і будуть це робити, то я буду радий. Але, як і зі шкільним харчуванням, з багатьох з чим, я точно вірю, що це робота на десятиліття. Швидко нічого не буває. 

Єдиний у Росії завод, здатний виробляти стратегічні бомбардувальники Ту-160, розширює інфраструктуру. Казанський авіаційний завод зводить нові цехи на тлі втрат авіації після операції СБУ "Павутина". Фокус з’ясовує, чи врятує це російську авіацію та чому Україні варто уважно за цим стежити.

Росія збільшує виробництво власних літаків на авіаційному заводі у Казані, повідомляють журналісти. Згідно зі супутниковими фото, РФ підготувала майже 19 тис. кв.м ангарів, а повноцінно планує завершити процес введення в експлуатацію цих площ не раніше кінця 2026 року.