Search trend "День незалежності України"

Новий скандал у Міноборони: змінені статути Агенції оборонних закупівель (АОЗ) і Державного оператора тилу (ДОТ) руйнують здобутки реформ і повертають до ручного управління мільярдними бюджетами. Під загрозою опинилися не лише закупівлі, а й репутація України на міжнародній арені. 16 грудня 2024 року міністр оборони Рустем Умєров вніс зміни до статутів АОЗ та ДОТ. Ці рішення фактично знищують реформу оборонних закупівель, яку Україна змогла здобути під час повномасштабної війни, повідомляє "Українська правда". Зміни, затверджені за день до запуску роботи Наглядової ради АОЗ, дозволяють керівництву Міноборони управляти агенціями у ручному режимі. Тепер закупівлі можна контролювати напряму, в обхід їхнього керівництва чи наглядових рад. Це стало черговою спробою міністра підпорядкувати собі ключові оборонні структури. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Україна виділить $1 млрд на "данську модель" закупівлі зброї До цього Умєров вже намагався ліквідувати АОЗ, об'єднавши її з ДОТ. Основною метою такої реформи було замінити керівництво агенцій на більш лояльне. Лише завдяки своєчасному втручанню НАТО, міжнародних партнерів і громадськості вдалося зберегти обидві агенції. Альянс чітко вказав на необхідність збереження їхньої незалежності та розвитку. Проте міністр обрав інший шлях для встановлення контролю - переписав статути. Що передбачають зміни Нові статути надають Міноборони право: призначати та звільняти керівників агенцій, оминаючи наглядові ради; втручатися у кадрові рішення на будь-якому рівні; напряму керувати закупівлями та навіть блокувати вже укладені контракти. Ці рішення прямо порушують закон "Про управління об'єктами державної власності", а також суперечать рекомендаціям НАТО. Натомість вони створюють умови для ручного управління оборонними закупівлями, що, зокрема, включають бюджет у понад 550 млрд грн на рік. Законність під питанням У Міноборони виправдовують свої дії тим, що зміни нібито були необхідні для узгодження статутів із чинним законодавством і для нейтралізації загроз національній безпеці. Однак, чи це дійсно так? По-перше, за законом, призначення керівників агенцій належить до виключної компетенції наглядових рад. По-друге, зміни до статутів порушують принцип незалежності агенцій і створюють можливість прямого втручання у їхню діяльність з боку Міністерства оборони. Що це означає для країни Вже у січні 2025 року закінчується контракт з чинною директоркою АОЗ. За законом, це питання мала би вирішити Наглядова рада. Але, за новими статутами, міністр оборони зможе самостійно ухвалювати кадрові рішення, минаючи будь-які процедури. Це створює серйозні ризики для прозорості роботи агенції в укладанні нових договорів на закупівлю озброєння. Крім того, подібні дії Міноборони можуть суттєво вплинути на довіру міжнародних партнерів до України. НАТО неодноразово наголошувало на важливості неприхованих оборонних закупівель. Спроби повернути контроль над закупівлями до рук Міноборони суперечать вимогам Альянсу і ставлять під сумнів спроможність України ефективно управляти оборонним бюджетом. Чим це загрожує Без прозорого управління закупівлями Україна ризикує втратити підтримку іноземних партнерів. Крім того, подібні рішення підривають довіру суспільства всередині України. Міжнародна спільнота уважно слідкує за ситуацією. Президент України, який неодноразово декларував боротьбу з корупцією, опинився перед необхідністю вирішити конфлікт навколо Міноборони, щоб уникнути кризи довіри до українських реформ під час війни. Зміни до статутів АОЗ і ДОТ викликали гостру критику з боку експертів та громадських організацій, зокрема голови правління Центру протидії корупції Віталія Шабуніна. На його думку, такі нововведення фактично знищують незалежність цих структур і відкривають нові можливості для корупційних схем.

Політичне життя очільника Кремля Володимира Путіна вже на стадії "останньої милі". Він прагне не дати Україні незалежності і зробити її слабкою, а також намагається повернути контроль над усіма територіями Радянського Союзу. Про це український президент Володимир Зеленський заявив в інтерв'ю американському подкастеру Лексу Фрідману. На його думку, процес контролю над усіма територіями Радянського Союзу він вже поступово реалізує. Зі слів Зеленського, Грузія, яка йшла до ЄС і НАТО, повністю розвертається в бік Росії, що є прикладом цього. "Він зараз буде боротися за парламент Молдови. Вони будуть щось робити з цією президенткою, бо вона проєвропейська. Він буде це розвертати", - вважає український політик. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зеленський сказав, чого очікує від президентства Трампа Зеленський наголосив на тому, що Україна - це "така велика стіна для Європи". Саме український народ є перепоною для реалізації амбіцій кремлівського диктатора.Слабке НАТО (без президента США Дональда Трампа.- Gаzеtа.uа) та ослаблена Україна, на думку Зеленського, це головні два кроки, яких хотів би Путін, що призведе до масштабної війни у Європі. Зеленський додав, що навіть якщо США вийдуть з НАТО, ця війна зачепить Америку, а КНДР використає досвід війни в Україні, привезе до себе і масштабує в Тихоокеанському регіоні. Це буде загрозою передусім для Японії і Південної Кореї, а також Тайваню. Війна Росії проти України не завершиться за один день, але, як вважає Володимир Зеленський, якщо обраний президент Дональд Трамп займе тверду позицію, гаряча фаза може закінчитися доволі швидко.

Дякую, що ви разом із нами весь цей час і будете в майбутньому, я впевнена. Тим паче, що у нас для вас є насправді багато заготовлених доволі цікавих проєктів. Але, знаєте, журналістська класика, інтерв'ю - це те, до чого ми завжди будемо повертатися. Тим паче, коли людина, в якої ти береш це інтерв'ю, направду викликає суспільний інтерес. Це так дуже м'яко сказано. А сьогодні у нас є нагода говорити із Віталієм Портниковим, людиною, яку ви всі добре знаєте, яку, ну, я не знаю, є майданчики, де Вас ще можна не побачити в хорошому сенсі слова. В хорошому сенсі, сподіваюся, що немає, але є майданчики, які не в хорошому сенсі слова існують в нашій країні. Але я думаю, що вони мріяли би, щоб ви на них з'явилися. Тож, Віталій Портников публіцист, журналіст і аналітик реальності. Можна, я скажу так? Можна. Але я думаю, що реальність у нас така складна, що журналісти мають давати інтерв'ю. Це абсолютно, чесно кажучи, ненормальна ситуація, тому що це взагалі моя праця. Те, що я обирав колись, коли вчився і коли почав займатися цією професією, що інтерв'ю маю брати я. І що я маю бути хорошим інтерв'юером. Я намагався це довести, починаючи зі студентських років. І тепер, коли я сам даю інтерв'ю, я думаю, що я знаходжуся в невластивій професійній ситуації. Що це якась, знаєте, змінена реальність, в якій я знаходжуся. Вона з багатьох питань змінена, але з цього також. А Ви знаєте, багато ваших колег, таких мастодонтів журналістики… Наших колег. Ми з вами обидва журналісти.Так, домовилися. Вони якраз таки думають, що поганий той солдат, який не мріє стати генералом. Поганий той журналіст, який починає, як журналіст, і не мріє, щоби потім його, як оглядача, питали про аналітику реальності, що Ви вважаєте?Ну, я думаю, що в журналістиці стати генералом - це стати головним редактором. У журналістиці стати генералом - це дійсно бути оглядачем, який висловлює свої думки. Але давати інтерв'ю своїм колегам - це не те, що стати генералом. Це означає, так би мовити, потрапити в іншу армію. Цікаво. Тобто Ви б хотіли, власне, і надалі залишатися людиною, яка бере інтерв'ю, і хто у Вас викликає зараз найбільший інтерес? Це все ще політики, це люди мистецтва, це люди в Україні чи за її межами? Що цікавить Віталія Портникова? Ви знаєте, коли я вирішив, що буду займатися цією професією, ще в шкільні роки, я взагалі не хотів займатися журналістикою як такою. Це була радянська журналістика. Треба було писати якісь тексти про соціалістичне змагання між фабриками, заводами і навіть санаторіями. Пам'ятаю, я був на журналістській практиці в Латвії в газеті “Юрмала”. І я мав доручення зробити статтю про соціалістичне змагання між двома санаторіями, яку я так ніколи і не написав, тому що я не міг зрозуміти, як це, як це відбувається. І тому для мене питання в тому, чи хочу займатися журналістикою, було абсолютно однозначним - ні, не хочу, я не хочу в такому брати участь. Але я вважав, що ця професія дає мені можливість знайомитися з тими людьми, з якими я інакше ніяк не можу поговорити. І які будуть сприяти моєму розвиткові як людини. І дійсно, треба сказати, що це виправдалося. Ось я брав інтерв'ю у Олеся Гончара. Я не знаю, яким чином інакше я міг би з ним познайомитися. Можна, звичайно, було б підійти десь там на пляжі в цій самій Юрмалі і сказати: "Добрий день, я Віталій, я студент університету" - ну, якось це дивно, так? А от коли ти журналіст і приходиш поговорити від імені видання, то з тобою можуть більш серйозно говорити. І так, я, до речі, познайомився з багатьма людьми, з якими я саме хотів познайомитися. Які б, дійсно, могли відповісти для мене на якісь важливі питання сьогодення. Я зростав серед таких людей. Ось Олесь Ганчар - це такий приклад. Іван Драч. Я, до речі, з Іваном Драчем познайомився вперше, коли я брав у нього інтерв'ю для московської газети "Книжное обозрение". Я спеціально домовився, що мені замовлять інтерв'ю з Іваном Федоровичем як із класиком української поезії. Хоча самі росіяни катастрофічно його не розуміють.Ну, так, я тут це і намагався пояснити: давайте, ми спробуємо зрозуміти. Дмитро Павличко, теж це було знайомство шляхом інтерв'ю. Це я вам називаю тільки якихось людей з української культури. Всі мої перші політичні знайомства на з'їзді народних депутатів Радянського Союзу теж були пов'язані з тим, що я був там парламентським кореспондентом. Я так познайомився з Юрієм Щербаком. Я так познайомився з, вже покійним, на жаль, Володимиром Черняком, якого ми тут в Києві обрали народним депутатом Радянського Союзу.Тобто було дуже багато таких можливостей. Тепер, коли, здавалося б, абсолютно інша ситуація, професійна, коли журналістика інша. Я теж думаю, з ким я можу поговорити, щоб якось розвинутись. І тут є відповіді. От я розмовляв з Петросяном і Уривським. Це зараз найбільш, я б сказав, цікаві для публіки режисери в українському театрі. Для мене це дуже важливо, тому що я хочу бачити, як це розвивається, яка у людей візія, як вони дивляться на театр. Для мене це більш важливо, ніж політика. Коли я розмовляю з політиком, то це відбувається обмін думками. І ми обидва прекрасно розуміємо, що нам потрібно для того, щоб потрапити у реальність, в якій нам обом буде легше спілкуватися, виключити софіти. Тому що реально політичні розмови відбувається при виключених мікрофонах. І ми це обидва знаємо. І я це теж знаю з 90-х років ще. Я це просто засвоїв. А от розмова на тему культури, літератури, музики, театру, суспільного життя - вона може відбуватися і коли софіти включені. Тому що людям немає що, скажімо так, не те, що приховувати від публіки, є в політиці якісь складні категорії, які важко пояснити без власних іміджевих проблем. Кожний політик про це думає. На превеликий жаль, я не бачив ще іншого політика. Якщо є інший політик, то це поганий політик, а я намагаюся говорити з політиками, які є для мене, дійсно, якимись фігурами, які впливають на політичні процеси. В політиці теж були люди, які мене розвивали. Дуже різні, але, знову таки, це було…Раніше.Раніше. І це були дуже різні люди. Це політики були особистісно вищого рівня, інтелектуально, можливо, чи якісь інші причини? Чому раніше було цікавіше? Чи у вас ще були якісь незакриті особистісні запити, які станом на зараз Віталій Портников для себе закрив?Я хотів зрозуміти, як це працює. В різних суспільствах по-різному. І хотів зрозуміти, як це працює на політичному рівні. Тобто я би сказав, що от президент України Леонід Кравчук мене багато чому навчив. Саме у такому от спілкуванні в тому числі і коли ми робили інтерв'ю, і коли ми в принципі спілкувалися. Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв мене багато чому навчив, дуже багато чому. І під час особистого спілкування, і під час такого спілкування в інтерв'ю. Президент Узбекистану Іслам Карімов багато чому мене навчив. Президент Туркменістану Сапармурат Ніязов, але я зараз вам називаю прізвища диктаторів. Останні три прізвища. І мені було моторошно дивитися, як люди, яких я знав партійними працівниками, а Назарбаєва і Карімова - ще як сильних керівників своїх республік, перетворювалися просто у чудовиськ. Вам це і було, напевно, цікаво.Ну так, але я перестав спілкуватися. Я перестав спілкуватися, тому що я зрозумів, що мені вже це не є цікаво. Ну, знову таки, але я побачив, коли ти наближаєшся до таких людей на досить коротку відстань, ти розумієш, як відбуваються такі політичні процеси. І, до речі, я назавжди запам'ятав, як Леонід Макарович мені говорив: "Моєю головною задачею на посаді президента України була можливість вийти на вулицю після того, як перестану бути президентом, і спокійно прогулятися Хрещатиком", - оце задача, яку перед собою не ставили ані Назарбаєв, ані Карімов, ані Ніязов. І це найважливіша задача в політиці. Насправді, щоб ми розуміли, щоб людина, яка була очільником держави, не боялася після втрати влади вийти на вулицю. Ну, тобто до неї можуть по-різному ставитися, але вона співгромадянин. А коли ти диктатор, от Башар Асад, так? Ти нікуди вже не вийдеш. Ну от, президент Північної Македонії Кіро Глігоров. Це теж для мене була серйозна школа. Мілован Джилас, колишній член політбюро Центрального комітету компартії Югославії ще в часи Маршала Тіта і Сталіна, який потім став головним дисидентом. Володимир Буковський - теж відомий радянський дисидент. В'ячеслав Чорновіл. Це була ціла плеяда людей, з якими в мене були різні стосунки, людські, але які мене могли навчити, принаймні, так би мовити, позиції в поведінці. Чорновіл не єдина така людина Горинь, Левко Лук'яненко, Степан Хмара. Я вперше познайомився з Чорноволом і Горенем на квартирі у Михайла Горбаля через кілька тижнів після того, як їх випустили з таборів. Теж, до речі, я приїхав брати інтерв'ю для московських видань, тому що в Києві ніхто не збирався з ними розмовляти. І я собі в Москві знайшов видання, яке погодилося це надрукувати. Якось навіть дивно собі це уявити. Київ не хоче, а в Москві знайшли.Звичайно, тому що все було навпаки. В Києві можна було друкувати інтерв'ю з московськими, якимись дисидентами, з Андрієм Сахаровим, наприклад. Перше інтерв'ю з Андрієм Сахаровим вийшло тут в газеті "Молодь України". А в Москві ще довгий час я не міг навіть подумати про такі речі. Тобто я надрукував у Києві інтерв'ю Сахарова, перше в Радянському Союзі. Його перекладали всіма мовами і читали на Радіо Свобода. Тому що це було єдине джерело радянське. От уявіть собі, але з Чорноволом - ні, не тут. І я був дуже здивований, коли мені В'ячеслав Максимович при знайомстві сказав: "Віталій, ти знаєш сюрреалізм нашого знайомства? Ми, коли сиділи в таборі, ми виписували радянські газети, і от уяви собі, ми отримуємо "Молодь України" з твоїм інтерв'ю з Сахаровим, а ми знаходимося в ув'язненні. І ми не розуміємо навіть, як це може все бути”. От такі були часи. І я думав: "Боже, це вони, значить, прочитали оцей текст там, і це для них був як ковток свіжого повітря". Всі люди, яких Ви зараз назвали, і той досвід, яким ви зараз поділилися, це все про важливі періоди і важливі персоналії в історії. Але Ви продовжуєте зараз займатися журналістикою. Ви не тільки людина, у якої беруть інтерв'ю, але навіть на Еспресо ви людина, яка все ж таки бере інтерв'ю. А якщо припустити, за вашими словами, що раніше Ви займалися журналістикою, ну, скажімо так, трошки в меркантильних якихось своїх цілях саморозвинутися, то зараз, коли ви Віталій Портников, і давайте не будемо кривити душею, всі ми розуміємо, з ким ми зараз тут говоримо. Я продовжую розвиватися, я вважаю, це теж меркантильна ціль. Я хотів би розвиватися далі. Я вважаю, що людина працює, поки вона розвивається, і розвивається, поки діє. Є ще причини, я не знаю, можливо, патетично буде звучати: для країни зараз це потрібно. Є люди, яким потрібно вкотре почути більше реальності, ніж занадто песимістичних чи оптимістичних речей, і Ви це їм даєте. Якісь такі мотиви Ви для себе переслідуєте? Чи це побічний ефект? Дивіться, коли я в принципі вирішив, що я буду цим займатися, я вважав, знову таки, що журналістика - це не моя професія. Я вважав, що за допомогою журналістики я можу швидше досягти певних політичних цілей, при тому, що я ніколи не хотів займатися практичною політикою. Я можу сказати, якими були ці політичні цілі, умовно кажучи, накінець 80-х - початок 90-х років. Їх було три. Кожна з них була для мене важливою. Перша мета - це була незалежність України. І це моя ідея була за шкільних часів. І це, якщо хочете, це єврейська ідея, тому що я виростав вже тоді, коли держава Ізраїль була, а України не було. Я розумів, що таке національна держава для людини, що вона як останній притулок. Я дивився на своїх ровесників, як на сиріт. Ось, що в мене є, хай не тут, але в такому державницькому сенсі - батьки, а в них нікого немає. Вони в приймах, тому що той уряд, який в Москві, це не їхній уряд. А цей уряд, який в Києві, це не уряд, який взагалі може ухвалювати якісь конкретні речі. Для них. І я точно знав, що в критичний момент історії виявляється, що те, що ти вважав своїм, і це прекрасний єврейський досвід до Голокосту, насправді чуже, ніхто про тебе не дбає. Ти не знаєш, куди тобі взагалі піти, коли мова йде про смертельну загрозу. Ми ж знаємо всі ці описи як там люди місяцями чекали на якісь уругвайські чи аргентинські візи в якісь там Франції чи Бельгії ще до їхньої окупації гітлерівцям. От це - це жахливе життя. Має бути свій уряд, своя держава. І для мене це було питання справедливості. От питання мого власного розуміння справедливості: допомогти українцям отримати незалежну державу. Значить, потрібно що? Знищити Радянський Союз. Професор Вітаутас Лансбергіс, коли ми з ним ще до проголошення Незалежності Литви обговорювали десь на прогулянці в Олександрівському саду в Кремлі наміри руху "Саюдіс" проголосити незалежність Литви, відповів мені на питання досить просте. Коли сказав, що: "Ми проголосимо незалежність", я йому сказав: "Професоре, для того, щоб Литва була незалежною, треба не просто проголосити незалежність Литви, а зруйнувати Радянський Союз". І він мені сказав: "Ми зруйнуємо Радянський Союз". І для мене це теж стало зрозумілим. Це правильна позиція: якщо ти хочеш незалежність своєї батьківщини, ти маєш зруйнувати імперію, не просто так. І третє - я вважав, що незалежність України і руйнація Радянського Союзу створює нові можливості для радянських євреїв. Вони зможуть, якщо вони захочуть зробити такий вибір, репатріюватися на землю своїх предків до Ізраїлю, куди їх не пускав радянський уряд. І це три мої, три проблеми, що я хотів працювати для країни, в якій я народився, для свого народу, щоб дати йому вільне право вибору і проти імперії. Нічого особливо не змінилося. Просто, можливо, єврейське питання тут вирішене в позитивному сенсі, тому що кожна людина, яка є людиною єврейського походження, вона має право, як на репатріацію, так і на те, щоб бути вільним громадянином держави, де її поважають. І не задають їй питання щодо її походження. Це її вибір - бути українським євреєм або бути ізраїльтянином, скажімо. Це те, що ми створили тут демократичну державу. А все інше залишається таким, яким було в 90-і роки. Нам потрібно руйнувати імперію, нам потрібно зберегти незалежність України. А журналістика, так чи інакше, допомагає втілювати в життя ці принципи. Якщо б я бачив щось більш ефективне, може. як інструмент для себе саме, я можу займатися чимось іншим. Я думаю, що для мене це ефективний інструмент. Хтось ефективно може саме в практичній політиці це втілювати в життя. Кожний володіє своїм медичним інструментом, якщо ти не хірург, скажімо, терапевт - ти можеш ставити діагнози і призначати таблетки. Якщо ти знаєш, як оперувати і вмієш оперувати - ти оперуєш, ну от і все. Віталій Едуардович, ну дивіться, в кількох інтерв'ю, я не знаю, жартома, може, напівжартома, а, може, абсолютно серйозно, Ви зауважили, що бути депутатом Європарламенту - це десь так осяжно для вас і в принципі десь, може, з Вашими бажаннями збігається. Депутат Європарламенту - це просто кульмінація того факту, що кожний громадянин України може стати частиною європейських структур влади, в тому числі і я. І все. В мене немає мети стати депутатом будь-чого. Я просто пояснюю, що якщо в мене буде можливість бути депутатом Європейського парламенту, це значить, що я досяг того, що Україна стала частиною, ми всі досягли, але я також, що Україна стала частиною єдиної демократичної Європи. Ви скористаєтеся цією опцією, якщо така з'явиться, і коли така з'явиться, хотілося б вірити? Це буде залежати від того, якими будуть взагалі обставини життя в нашій країні, в Європі, як це все буде виглядати. Наскільки ефективним буде моє перебування в тому чи іншому органі влади, і наскільки воно буде відповідати моїм творчим завданням на той момент. Тобто я не думаю про це зараз, в принципі, тому що я вважаю, що до інтеграції України в Європейський Союз ще довгі роки. І мені може бути 70 років, коли це відбудеться, скажімо. Може, в мене буде абсолютно інше уявлення про те, як я маю провести час між 70 і 80 роками. У нас же зараз інша задача, нам потрібно зберегти Україну. Нам потрібно зберегти українську національну присутність на українській землі. Нам потрібно зберегти українську демократію в разі, якщо ми збережемо державу. А вже потім це питання європейської інтеграції. Це четверте питання. Держава, нація, демократія і вже потім Європа. Тому що без демократії не буде ніякої Європи. Ми пишемо це інтерв'ю на кінець року. Ви застерігали, що 2024 рік буде складним роком, описували різні варіанти розвитку подій. Як на мене, збулися не найоптимістичніші для України, якщо ми кажемо про події міжнародної площини, виборчі процеси, загалом політичні процеси в країнах-партнерах. Тим не менш, як ви зараз оцінюєте загалом всі ці застереження, які ви мали щодо 2024-го і всі ці, можливо, сподівання, які ви на нього покладали? Що збулося, що не збулося? Ну, до прикладу, Сирія, наскільки очікувано/неочікувано для вас це було? Те, що зараз відбувається між Сирією і Ізраїлем, до прикладу, і в яку ситуацію це ставить Україну, чи ставить взагалі? От такі от речі. Ну, я не можу сказати, що для мене історія з Сирією була очікуваною. Ну, я не можу сказати, що для мене історія із Сирією була очікуваною. Я думаю, що для багатьох це був сюрприз. А найголовніше - для Башара Асада. Але для мене це був урок, який абсолютно я інакше розглядаю. Я розглядаю цей урок, як урок, з якого нам потрібно робити висновки. Тому що стрімкий крах сирійського режиму після багатьох років того, як він утримував владу, говорить про те, що якщо ти доживаєш до моменту повної дезорієнтації власних прихильників і повної відсутності допомоги союзників, на якій ти базуєш своє виживання, ти втрачаєш позицію. Це те, про що українці мають просто думати. Я б це так подивився, не з точки зору геополітики і таке інше. А це для нас важливий урок. Нам потрібно, щоб суспільство було мотивованим. З демотивованим суспільством і демотивованою армією неможливо виграти війну. І нам потрібно, щоб допомога союзників продовжувалася. Якщо ми хочемо бути, так би мовити, на боці переможців, а не на боці переможних. Тому що крах Башара Асада - це приклад того, як це відбувається. Щоб у союзників все було стабільно в політичному сенсі, так, щоб вони притримувалися тих засад, на яких вони будують свою державу. Щоб ми могли ціннісно відповідати тим задачам, які взагалі ми перед собою ставили, коли 2013 року вирішили, що Україна має бути європейською демократичною державою. Ви зауважували також всі ці роки великої війни в Україні, що Путін навряд чи розраховував воювати так довго і так інтенсивно з нашою державою. Він робив ставку на те, що змінить тут політикум, він буде абсолютно маріонетковим, і цього буде достатньо для того, щоб Україна стала черговою союзною державою для Російської Федерації по шаблону з Білоруссю. Ми зараз наприкінці 2024 року є свідками того, як в прямому сенсі вже неприкрито активізуються такі проросійські сили, персоналії, риторика. Вони фактично зараз готують свій електорат, який, можливо, спав весь цей час, до того, що щось може відбуватися найближчим часом. Чи означає це, що попри те, що у Путіна зараз є успіхи, об'єктивно є успіхи на фронті, він все-таки розуміє, що так довго продовжуватися не може. Військово тиснути на Україну з такою силою він не може, тому активізує свій першочерговий план. Я думаю, що можуть бути просто варіанти. Можна діяти по-різному, можна з одного боку думати про довгу війну, а з іншого боку думати, що якщо замороження конфлікту буде визнано вигідним, на певний час, готувати можливості для посилення проросійських сил, так званої партії миру. Так що це абсолютно, я вважаю, не заперечує іншого, ми не знаємо, який варіант обере президент Росії. А чи означає це, що ми зараз маємо як суспільство, боротися за право боротися? Тому що дуже багато всіляких мирних ініціатив, замирення, і це майже ніколи не про інтереси нашої держави, якщо ми говоримо. Я думаю, що питання мирних ініціатив стосуються не того, за що боремося ми, а того, що збирається робити в Росія. Президент Трамп чітко сказав президенту Зеленському, що для танго потрібні двоє. Я не бачив в особі президента Путіна людини, яка збирається з кимось танцювати якесь танго. Тому я думаю, що це все якраз розмови абсолютно зайві і взимку 2025 року ми в цьому переконаємося.Я не думаю, що якщо президент Путін погодиться на якесь припинення вогню, нам вдасться запобігти такому варіанту розвитку подій. Тоді припинення вогню буде. Це питання в тому, на яких умовах це припинення відбудеться, тобто що зможуть запропонувати в Білому домі як гарантії невідновлення війни. Але якщо у президента Путіна не буде ніякого бажання заморожувати конфлікт і припиняти вогонь, війна буде продовжуватися і наступними роками. Це все абсолютно зрозуміло, і це залежить від однієї людини, а не від двох інших, не від Трампа і не від Зеленського, а від оцінки президентом Путіним потенціалу своєї армії, економіки на найближчі роки. Ну і, пане Віталію, ще таке запитання про безпеку. Як Ви її персонально зараз відчуваєте? Чи почуваєтеся Ви безпечно зараз в державі, яка бореться за своє існування, де Ви є людиною, яка має певний суспільний капітал і яка резонує багатьом українцям? Чи є у Вас певні застереження в цьому аспекті, і що Ви з цим будете робити найближчим часом? Нічого не буду робити. Я вважаю, що в державі, яка воює, у кожної людини є небезпека. Абсолютно. І це не персональна проблема. Це проблема виживання кожного, хто зустрічається з ракетами і “шахедами”. Коли в 2014 році фактично до мене ломилися в двері тітушки, і за мною стежила СБУ Януковича. І тоді фактично було полювання за активістами, ви пам'ятаєте? Так.То я відчував особисту небезпеку, якої могли не відчувати мільйони людей по периметру. Навіть люди, які збиралися на Майдані, не були індивідуальними цілями. А я був індивідуальною ціллю режиму і його російських покровителів. В цей момент я міг думати про свою особисту безпеку. Я про це дбав. Я навіть на кілька тижнів виїжджав з України і спеціально це робив, сподіваючись, що моя заява про те, що мені тут небезпечно, зупинить тиск на інших журналістів. Ну, в мене була така, може, наївна думка, тому що я вважав, що влада українська тодішня ще рахується з суспільством, із західним тиском і таке інше. Але зараз це колективна небезпека. Я не вважаю, що моя особиста, так би мовити, ситуація в Україні зараз якимось чином відрізняється від ситуації будь-якої іншої людини на вулиці. Що людина йде і може потрапити під бомбардування. В її будинок можуть влучити ракети. Ми ж знаємо з вами як я був у Львові під час цього обстрілу Кинжалами. І будинок, в якому знесли два перших поверхи, на сусідній вулиці. І це точно ні за ким особисто не полювали. Ви знаєте цю історію з цим будинком на Міхновського, де загинула ціла сім'я, а дідусь, відомий львівський фотохудожник, помер нещодавно від серцевого нападу, не пережив смерті своєї дочки і онучок. Це особиста небезпека, чи що? Це ми в одному човні.В одному човні, але тим не менш на початку широкомасштабного вторгнення була інформація, що якщо Путіну вдається провернути зміну політичного режиму тут, то першими втратять свої голови з пліч, як то кажуть, люди, які справді є проукраїнськими і суспільно цінними. Ну, це звичайно. Я пам'ятаю, що мені 25-го, здається, 25 лютого зателефонував один мій хороший знайомий, який в хороших стосунках з американськими дипломатами тощо. Він сказав мені: "В мене є дві новини, одна хороша, а одна погана". "Яка хороша", - запитав я. "Ну, давай почнемо з поганої, - сказав він, - і ти, і я, ми є у російському списку на знищення на перших місцях". Ну, я сказав: "Це не новина. Ми з тобою обидва під санкціями, що ти хотів від росіян?" "А друга, - сказав він, - це величезні списки, в них тисячі людей, десятки тисяч по всіх регіонах, невже ти думаєш, що вони всіх знищать?"Це от списки, які вдалося американському розвідним службам, я так розумію, доступ до них мати. І я йому сказав: "Так, я знаю росіян, я впевнений, що вони саме це і збираються робити. Це не буде точечне знищення. Це не те, що вони знищать 25 осіб. Ні. В них є перелік людей по кожному регіону для очищення його від того, що колишній президент Медведєв називає українськістю. Ну і заодно знищити певну кількість бізнесменів, які можуть бути не проукраїнськими, просто, щоб пограбувати їхнє майно. Це ж як всі ми любимо, як кажуть ці російські".- Розкуркулення.- Розкуркулення, так. Як вони люблять. Але це абсолютно інше. Це не означає, що треба зустрічатися з російською окупацією, якщо ти не військовий, і в тебе немає зброї, якою ти можеш захищати своє життя. Очевидно, що люди, які думають про майбутнє, не мають бути в Україні, якщо вони не збираються бути там партизанами, умовно кажучи, чи виконувати якісь спеціальні завдання. Це ясно, що тоді ти стаєш першою жертвою окупанта. Ну це питання здорового глузду вже, а не безпеки. Чому запитала про безпеку, мала досвід спілкування із європейцями, зокрема з іспанцями, які до кінця не розуміють, чому би зрештою не сісти і не домовлятися про щось, адже величезна кількість українців гине. А цінність демократії в тому, що важливе кожне життя. І якщо можна це життя врятувати, а не відправляти на фронт для того, щоб протистояти Росії, то, можливо, варто було би якось замирити агресора. От чи можемо ми сказати, що зараз демократія попала у власну пастку? Цінність людського життя - це те, що взагалі ніяк не дискутується, це апріорі. Але тим не менш, дуже часто цією цінністю оперують люди, які кажуть: "Не треба боротися, збережете більше". Тут треба запитати у іспанців, що вони отримали в 30-ті роки, коли відбулася поразка з прихильників республіки в громадянській війні. Як там було з домовленостями? І так кожний європейський народ. Але я абсолютно не можу не погодитися з тим, що безумовно цінність людського життя є головною ознакою демократичної держави. Багато хто на мене ображався, коли я сказав, що продовження боротьби України так чи інакше буде пов'язане із зниженням цінності людського життя, тому що у росіян вона нульова. Якщо у вас висока цінність людського життя, ви, як правило, в боротьбі з агресором приходити до цієї самої думки. Може, потрібно зупинитися? Тому що, якщо він суне і суне і готовий заплатити будь-яку ціну, а ви думаєте, що у вас головне цінність людського життя. Тоді ви рано чи пізно програєте.Але тут же є інша проблема. Не про те, що у нас цінність людського життя вища ніж у росіян, а про те, що росіяни не залишають простору для домовленостей. Росіяни ж не говорять: "Ви знаєте, ми хочемо домовитися про українські території, як багато хто вважає на Заході. Ми хочемо зупинити війну на територіальних питаннях, а ви, значить, все знищуєте своє життя заради Криму і Донбасу".Ні, вони говорять: "Демілітаризація, денацифікація", - правда? Вони ж ніколи не говорили, що: "Ми просто хочемо, щоб ви відмовилися від цих регіонів, просто тому, що нам вдалося їх захопити". Вони завжди говорять, що: "Нам потрібно набагато більше. Нам потрібно, щоб ви були підкореною державою". Як тут домовитися про цінність людського життя? Ось в 20-ті роки 20-го сторіччя це за великими рахунками відбулося. Так. А потім ми отримали 30-ті. Оце питання. Тобто, тому ми і говоримо, ми можемо зупинитися. І я теж завжди казав, що це не війна за територію, коли всі казали: "Наша перемога в тому, що ми дійдемо до кордонів 91-го року". Я ніколи так не казав, я казав: "Наша перемога, якщо українська держава взагалі залишиться на мапі світу". Це і є питання перемоги, тому що метою росіян не є Донецька чи Луганська, чи Херсонська область, а метою росіян є знищення української держави. Якщо українська держава в якійсь формі, в формі якихось областей буде існувати далі - це перемога. Все інше - це поразка. Якщо не буде України - не буде кому боротися за територіальну цілісність. Якщо не буде української національної присутності в Україні - не буде кому боротися за національну цілісність, територіальну цілісність. Значить, що головне? Це держава і нація. Тоді ми говоримо про гарантії безпеки. Ми переходимо до головного пункту. Якщо ми зупиняємося у війні, якщо раптом, яким чудом, не ми це вирішуємо, ще раз повторю, це Путін вирішує. Вирішується питання зупинки воєнних дій. То ми маємо отримати гарантії безпеки, які унеможливлять повторення війни в найближчому майбутньому, чи навіть не в найближчому. Все. І тоді українська держава існує на тих територіях, які українцям вдасться відстояти. Ми не знаємо цих територій. В українців два важливих моменти були, два важливих іспити були з початку 90-х років. Перший - це взагалі, чи є вони державотворчим народом. Другий, не менш важливий, - чи може українська держава зберегтися у тих кордонах, в яких її було проголошено. Не обов'язково важливо позитивно відповісти на обидва. Це може бути історично неможливо на даному етапі, але важливо відповісти хоча б на один - на можливість державотворення. 

Україну відвідав прем'єр-міністр Естонської Республіки Кріш'ян Міхал. У межах візиту він зустрівся з українськими посадовцями та лідерами. Які ключові теми обговорювалися, і яких важливих результатів вдалося досягти?Так, дійсно, прем'єр-міністр Естонії перебував в Україні два дні — 9 і 10 грудня. Його програма була надзвичайно насиченою. Він провів зустрічі з прем'єр-міністром, президентом, міністром оборони, міністром цифрової трансформації Михайлом Федоровим і директором Інституту нафти і газу Олександром Литвиненком.  Також ми відвідали Трипілля, щоб продемонструвати руйнівні наслідки російських ракетних атак та їхній вплив на Україну. Окрім цього, прем'єр-міністр відкрив Естонсько-український кібер- та цифровий бізнес-форум. Тож це був дійсно інтенсивний і продуктивний візит.Давайте поговоримо про допомогу та підтримку, яку ми отримуємо від Естонії. Ваша країна доволі невелика, я б навіть сказав, дуже маленька, але водночас надає вагому допомогу відносно свого ВВП. Як вам вдається досягати такого рівня підтримки?Так, наша підтримка розпочалася ще у 2014 році, коли Росія окупувала Крим і частину українських територій. Уже тоді Естонія стала ініціаторкою санкційної політики в Європейському Союзі та докладала всіх можливих зусиль, щоб допомогти Україні. З початком повномасштабної війни наша допомога значно посилилася.  Аннелі Кольк,фото: gеttyіmаgеsМи насправді невелика країна, але маємо великі серця, як і український народ. Наші народи пов’язані спільною історією — і Україна, і Естонія пережили радянську окупацію. Ми добре знаємо, наскільки жорстоким може бути ворог. Саме тому від перших днів агресії ми робили все можливе, щоб допомогти Україні. У перші тижні й місяці війни ми передали все, що було доступно на наших складах.  Сьогодні народ Естонії разом із урядом і парламентом продовжує підтримувати Україну, докладаючи максимум зусиль. Ця допомога є щирою, теплою та від серця. Ми пишаємося можливістю бути поруч із вами в цей непростий час.Тепер давайте поговоримо про спільного сусіда, якого ви вже згадали. Обидві наші країни мають східний кордон із Росією, яка брутально вторглася в Україну у 2022 році, а раніше, у 2014 році. Як країна, що безпосередньо межує з Росією, як Естонія оцінює безпекову ситуацію в регіоні та поточні виклики, з якими стикається Україна?Розумієте, географію не зміниш. Ми завжди жили і будемо жити поруч з Росією...Сусідів не обирають. Саме так, ми не можемо обирати собі сусідів.Ми завжди були обережними, починаючи з моменту відновлення незалежності у 1991 році. Вторгнення Росії в Грузію у 2008 році стало для нас тривожним сигналом, що Путін і його режим мають агресивні та небезпечні наміри. Після подій 2014 року наша стурбованість лише зросла, адже стало очевидно, на що здатен наш сусід.  На сьогодні ми почуваємося впевнено завдяки зусиллям, спрямованим на зміцнення власної безпеки, і тісній співпраці з нашими сусідами. Ми пишаємося тим, що є частиною НАТО, і розраховуємо на підтримку альянсу.  Ми щиро сподіваємося, що в недалекому майбутньому й Україна приєднається до сім’ї НАТО. Разом, як союзники, ми зможемо ще ефективніше протистояти будь-яким загрозам і відстоювати наші спільні цінності.Ми всі щиро сподіваємося, що Україна стане членом НАТО. Хоча, наскільки я розумію, це питання не вирішиться в найближчі кілька років, я вірю, що цей момент обов’язково настане в майбутньому.  Оскільки ми вже торкнулися теми НАТО та безпеки, давайте обговоримо ще один важливий аспект. Нещодавно активно заговорили про можливість мирних домовленостей між Україною та Росією, особливо після перемоги Дональда Трампа на президентських виборах у США.  Як Естонія оцінює перспективи завершення війни? Якою є позиція естонського уряду щодо потенційних переговорів між Україною та Росією?Як показує історія, кожна війна чи акт агресії зрештою завершується переговорами та укладанням певної мирної угоди. Отже, у підсумку повинна бути досягнута домовленість, у якій братимуть участь Україна, її союзники та держава-агресорка.  Проте ми твердо стоїмо на позиції, що жодне рішення не може бути ухвалене без участі України. Так само, жодне питання, яке стосується Європи, не може вирішуватися без європейських держав за столом переговорів. Ми рішуче підтримуємо Україну в її прагненні відстояти свої права, адже розуміємо, що агресор, на жаль, реагує лише на силу.  Саме тому ключовим є зміцнення позицій України, щоб вона могла вести переговори з Росією на своїх умовах.  Однак не можна забувати про фундаментальну несправедливість ситуації: одна країна жорстоко вторгається в іншу мирну державу, змушуючи її захищатися. За таких обставин, про які переговори може йти мова?  Росія повинна повністю залишити всю територію України, відновивши кордони 1991 року. Крім того, вона зобов’язана виплатити репарації за всі завдані Україні збитки.  Аннелі Кольк,фото: gеttyіmаgеsІ, безумовно, необхідний міжнародний трибунал. Винуватці кожного злочину, включаючи ті, що скоєні керівництвом держави-агресорки, мають бути справедливо покарані. Тільки так можна досягти справедливості й запобігти повторенню подібної агресії в майбутньому.Чи є в цьому баченні взаєморозуміння між європейськими лідерами?Це дуже чітка та потужна позиція Естонії, яку поділяють і наші сусіди.  Європа солідарна з Україною, а Європейський Союз надає їй значну підтримку. Усі розуміють, що в Україні на кону стоїть надзвичайно багато, і результат цієї жорстокої агресії визначить основи світового порядку, заснованого на правилах, і створить нову архітектуру європейської безпеки не лише на найближчі роки, а й, можливо, на десятиліття.Це дійсно так. Ми багато знаємо про фінансову, військову та гуманітарну допомогу, яку Естонія надає Україні, але значно менше відомо про ваш внесок у сферу ІТ-підтримки. Адже Естонія є однією зі співголів так званої ІТ-коаліції.  Чи могли б ви розповісти більше про цю ІТ-коаліцію? Чого вдалося досягти на сьогодні?Так, звісно. Як я вже зазначала, ми є відносно невеликою країною, але прагнемо допомагати Україні всіма можливими способами. Зважаючи на те, що Естонія є лідером у сфері цифрових технологій, ми також активно підтримуємо Україну в цьому напрямку.  Зокрема, Естонія є частиною ІТ-коаліції та однією з країн-донорів Талліннського механізму. Нещодавно у Києві ми організували захід високого рівня в рамках цього механізму. Захід включав триденні кібернавчання, спрямовані на посилення кібербезпеки та обмін досвідом у цій критично важливій сфері.Тут, у Києві?Так. Ми організували його разом з нашими українськими колегами. Багато хто знає, що естонці мають високі навички в ІТ та цифрових технологіях, і ми використовуємо цей досвід, щоб допомогти і в цій сфері.Щиро дякуємо. Ви також суттєво допомогли нам у гуманітарній сфері. Чи не могли б ви розповісти про це трохи докладніше?Ми надали гуманітарну допомогу на суму понад 30 мільйонів євро.  Хочу підкреслити, що естонський народ щодня відправляє гуманітарну допомогу до України. Це генератори, ковдри, медикаменти та інші необхідні речі. Часто читаю в новинах, що з Естонії надходить дедалі більше допомоги.  Окрім цього, ми передаємо транспортні засоби для військових на фронті, включно з медичними автомобілями.  Я впевнена, що кожен естонець щодня думає про те, як допомогти Україні, і не лише думає, а й активно діє, роблячи свій внесок у вашу боротьбу.Це чудово. Дякую за це.Як мені відомо, близько року тому естонські законодавці ухвалили закон, який дозволяє конфіскувати російські активи. Що вдалося досягти в цьому напрямку за останній рік?Естонія була однією з перших країн, яка ухвалила закон, що дозволяє конфісковувати заморожені російські активи. Ми стали лідерами в цьому питанні, оскільки вважаємо, що потрібно використовувати не лише відсотки, а й самі активи на благо постраждалих від російської агресії.  Звісно, законотворчі процеси потребують часу. Закон був ухвалений парламентом, і зараз відповідні органи влади Естонії виконують необхідні процедури для його реалізації.  Не знаю, чи це на щастя, чи ні, але в нас небагато російських активів на території країни, адже ми обережно ставилися до цього питання протягом останніх 20 років. Однак ті активи, які є, мають важливе значення, оскільки цей закон створює прецедент. Він показує нашим європейським колегам, що такі заходи можливі, і підтверджує, що законодавство Європейського Союзу дозволяє такий тип конфіскації.  Сподіваємося, що якомога більше країн наслідуватимуть наш приклад, посилюючи тиск на агресора та підтримуючи справедливість.Але чи наслідують вони вас?Так, звісно. Ми підтримуємо тісний контакт із колегами з інших країн Європейського Союзу, оскільки вони також зацікавлені у перейнятті нашого досвіду — як саме ми реалізували цей процес і змогли ухвалити відповідний закон. Я щиро сподіваюся і зберігаю оптимізм щодо того, що все більше країн наслідуватимуть наш приклад.У мене є ще одне запитання щодо ухвалення цього закону. Процес пройшов гладко, чи були певні перешкоди?Ні, все пройшло без ускладнень. Парламент Естонії, як виразник волі народу, твердо підтримує Україну. Депутати чудово розуміють, що саме поставлено на карту. Тому процес ухвалення закону у нашому парламенті відбувся без жодних перешкод.Зрозуміло. Моє наступне запитання стосується майбутнього після закінчення війни. Після перемоги розпочнеться масштабна відбудова України. Ця жорстока війна залишила значні руйнування, і країні знадобляться великі зусилля для відновлення. Наскільки мені відомо, Естонія планує активно долучитися до цих процесів.Так, безумовно. Ми почали відновлювати Україну ще під час війни.  Естонія стала першою країною, яка розпочала цю роботу у 2022 році, адже ми вважаємо, що не варто чекати завершення війни — відбудова та реконструкція мають відбуватися негайно. Ми обрали для підтримки Житомирську область, де вже побудували дитячий садок, міст і реалізували низку інших важливих проєктів.  Звичайно, ми продовжимо цю роботу й після завершення війни, бо розуміємо, що тоді потреби стануть ще більшими. Багато українців, які через руйнування були змушені покинути свої домівки й зараз перебувають у Європі, прагнуть повернутися додому. Це означає, що їм будуть потрібні житло, дитячі садки, школи та інша інфраструктура.  Ми твердо зобов’язуємося продовжувати підтримку й відбудову України після війни та щиро сподіваємося, що цей день настане дуже скоро.Чи правильно я розумію, що ця співпраця, зокрема у сфері реконструкції, не обмежуватиметься лише Житомирською областю?Ні, наша співпраця не обмежується лише Житомирською областю. Однак наш підхід до відбудови та розвитку виходить далеко за межі будівництва дитячих садків чи інших об'єктів. Ми зосереджуємося на комплексних рішеннях, таких як навчання вчителів, організація літніх таборів для дітей в Естонії та інтеграція кожного проєкту в річний або безперервний процес.  Хоча ми активно допомагаємо й іншим регіонам, де потрібна термінова підтримка, для досягнення сталого й довготривалого розвитку ми спрямовуємо наші основні зусилля саме на Житомирську область.Чи зацікавлений естонський бізнес інвестувати в Україну зараз і після війни?Наразі ситуація ускладнена через триваючу війну та жорстокі атаки з боку Росії. Проте інтерес естонських компаній до інвестування в Україну залишається високим.Варто зауважити, що до початку повномасштабної війни багато естонських компаній уже успішно працювали в Україні. На жаль, деякі з них мали виробничі потужності в регіонах, які зараз перебувають під російською окупацією. Попри ці труднощі, інтерес до України залишається високим.Ще один важливий напрямок підтримки з боку Естонії — це надання притулку громадянам України, які були змушені тікати від війни в лютому 2022 року. Чи можете ви поділитися статистикою щодо того, скільки українців нині перебуває в Естонії під захистом вашого уряду?Наразі в Естонії проживає майже 40 000 українців.  Судячи з того, що я читаю в естонських газетах і бачу у медіа, вони добре інтегрувалися та загалом задоволені своїм життям у нас. Водночас, звісно, вони залишаються дуже занепокоєними ситуацією в Україні та переживають за своїх близьких.  Ми також побудували дві школи для українських дітей, щоб забезпечити їм можливість отримувати освіту та легше адаптуватися до нових умов.Аннелі Кольк,фото: gеttyіmаgеsДві школи?Так. В одній зі шкіл діти мають можливість навчатися за українською програмою паралельно з естонською. Ми вважаємо, що збереження мови та культури є надзвичайно важливим.  Сподіваюся, що в Естонії українці почуваються як вдома, наскільки це можливо за даних обставин.Я впевнений, що вони теж так вважають.  Добре, давайте перейдемо до іншого питання. Я щиро сподіваюся, що за кілька років Україна приєднається до Європейського Союзу як повноправний член. Проте перед цим ще потрібно зробити важливі кроки, вирішити низку внутрішніх питань і впровадити необхідні реформи.  Як посол Естонської Республіки в Україні, яка живе і працює тут, який ваш погляд на те, чого вже вдалося досягти Україні, і які подальші кроки необхідно зробити для вступу до Європейського Союзу? На чому, на вашу думку, слід зосередити зусилля?На це запитання я могла б відповідати годинами, адже це не просто кілька кроків — це цілий комплекс заходів, які має виконати країна, щоб приєднатися до Європейського Союзу. Більшість із них є технічними, але вони також передбачають внесення численних змін до законодавства.  У Естонії процес вступу до Європейського Союзу тривав майже сім років. Для України ситуація ускладнюється через війну та пов’язані з нею фінансові труднощі.  Однак те, що я бачу, викликає великий оптимізм. Український парламент дуже швидко ухвалює необхідні реформи та закони. Я впевнена, що Україна зможе стати членом Європейського Союзу швидше, ніж це вдалося нам.  Проте попереду ще багато роботи. Кожна сфера має бути приведена у відповідність до норм і стандартів ЄС. Це передбачає прийняття всього комплексу законодавства Європейського Союзу.  На щастя, у вас є багато друзів у Європі, які готові допомагати. Більшість країн ЄС обрали одну чи дві галузі, в яких вони пропонують свою підтримку Україні. Більше того, ви вже маєте багато союзників усередині Європейського Союзу, які допомагають вам підготуватися до цього важливого процесу.Розумію, про кого ви говорите, і повністю погоджуюся, що у нас є багато друзів за межами України, які активно допомагають нам наблизитися до членства в ЄС. Водночас, усвідомлюю, що без виконання нашого "домашнього завдання" тут, в Україні, це стане неможливим.   Як громадянин України, я вважаю, що корупція залишається однією з ключових перешкод на шляху до вступу в ЄС.  Спираючись на ваш досвід, коли Естонія працювала над вступом до Європейського Союзу, яку б ви дали нам пораду, щоб подолати цю проблему та успішно пройти цей складний шлях?Хочу зазначити, що верховенство права, захист фундаментальних прав та ефективна антикорупційна політика — це ключові питання, які важливі у всьому світі, не лише для України. Кожна країна, яка прагне приєднатися до Європейського Союзу, повинна відповідати цим стандартам і впроваджувати необхідні норми.  Моя порада — підтримувати дуже тісний діалог з Європейським Союзом та його представниками, щоб мати чітке розуміння того, які конкретно реформи потрібні й які нормативні акти необхідно прийняти. Також надзвичайно корисною буде співпраця з країнами, які нещодавно пройшли цей шлях, наприклад, з Естонією чи іншими країнами Балтії. Їхній досвід може стати безцінним.  Коли я бачу Ольгу Стефанишину, її команду та їхню наполегливість, у мене немає сумнівів, що Україна подолає всі виклики.  Головне — дотримуватися встановлених правил і виконувати вимоги. Усе інше обов’язково прийде з часом.До речі, що було головною проблемою для Естонії перед тим, як її прийняли до Європейського Союзу?Ми не стикалися з серйозними проблемами, хоча, звісно, були певні виклики, пов’язані з питаннями національних меншин та їхніх прав.На той час у нас був дуже компетентний головний переговорник, і завдяки його професіоналізму, а також наполегливій роботі команди, нам вдалося подолати ці труднощі. Загалом, не було значних проблем в окремій конкретній сфері, які б стали серйозною перешкодою.Ви вже згадали про національні меншини. Чи вважаються росіяни національною меншиною в Естонії?Ні, у нас є й інші народи, які вважаються національними меншинами. У нас є білоруси та багато інших національностей, які живуть в Естонії і вважають Естонію своїм домом."Говорячи про росіян, зі слів моєї дочки, яка зараз живе в Естонії, я зрозумів, що багато російськомовних естонців не бажають інтегруватися в естонське суспільство, вивчаючи естонську мову або, як вони могли б висловитися, 'ставати естонцями.'   Чи дійсно це є проблемою?"Безумовно, серед російськомовних естонців ще є ті, хто не хоче вивчати естонську мову чи отримувати естонське громадянство. Проте таких людей стало значно менше, ніж 30 чи навіть 20 років тому. Водночас ніхто не може змусити когось набути громадянство певної країни — це особисте рішення кожної людини.  Багато з них мають статус постійних резидентів з посвідкою на проживання Європейського Союзу, що дає їм змогу вільно подорожувати між Росією та країнами-членами ЄС.  Варто зазначити, що молоде покоління дедалі більше усвідомлює важливість вивчення естонської мови для здобуття якісної освіти та перспектив. Вони активно інтегруються в естонське суспільство, що свідчить про позитивні зміни.Я щиро сподіваюся, що вони інтегруються.Моє наступне запитання стосується перспектив майбутньої співпраці між Україною та Естонською Республікою. Які ключові галузі можуть стати основою для нашого партнерства?Я можу назвати чимало секторів, але першим, безумовно, є оборонний сектор.  Естонські та українські оборонні компанії вже демонструють високий рівень співпраці. Естонія добре розуміє, що Україна зараз перебуває в умовах активних бойових дій і має безцінний досвід та інформацію з передової в режимі реального часу. Багато естонських компаній тестують свою продукцію у співпраці з українськими партнерами. Оборонний сектор, без сумніву, стане тим напрямком, який зазнає значного розвитку в найближчому майбутньому.  Другий важливий напрямок — це цифровий і кібер-сектор.  Естонія та Україна входять до числа найбільш розвинених у цифровому аспекті країн світу. У цій сфері Естонії також є чому повчитися в України, яка продемонструвала вражаючі досягнення. Водночас Естонія готова поділитися своїм досвідом із впровадження цифрових інновацій. Як невелика країна, Естонія має перевагу в швидкості адаптації та реалізації нових технологій.  На мою думку, саме ці два напрямки — оборонний сектор та цифрові й кібер-технології — будуть ключовими у співпраці між нашими країнами, як у короткостроковій перспективі, так і після завершення війни.Отже, ви не лише маєте намір допомагати нам, але й очікуєте, що ми допоможемо вам у певних сферах.  Щиро дякую. Моє останнє запитання стосується події, яка сталася близько місяця тому. На жаль, уламки російського військового безпілотника впали на ваше помешкання. Сподіваюся, ніхто не постраждав і все обійшлося. Як відреагували на цей інцидент ваші колеги в дипломатичних колах?Так, на жаль, будинок, у якому я живу, постраждав від удару російського безпілотника.  У той момент я була вдома. Спершу ми з чоловіком перебували в укритті, а це була одна з тих ночей, коли повітряна тривога могла тривала чотири, п’ять чи навіть шість годин. Через поганий зв’язок в укритті ми не мали змоги отримувати актуальну інформацію. Тож коли побачили, що повітряна тривога завершилася, вирішили повернутися до квартири. І саме тоді це сталося.Ви були в квартирі в цей час?Так, ми були в квартирі, але одразу вирішили піти звідти. Хочу скористатися нагодою, щоб подякувати рятувальникам і працівникам поліції, які миттєво прибули до нашого будинку. Я щиро вдячна всім за оперативну допомогу та підтримку.  Особлива подяка моїм колегам у посольстві та в естонських міністерствах, які щиро хвилювалися за нас. На щастя, з нами все було гаразд.  Цей досвід лише зміцнив нашу рішучість допомагати Україні. Ми особисто відчули те, що переживають українці щодня — як дрони літають біля будинків навіть у такому великому місті, як Київ. Ми впізнаємо їх на звук і тепер знаємо, як це, коли безпілотник влучає у твій будинок. Це сповнює нас ще більшою рішучістю діяти і підтримувати вас.Це випробування допомогло мені краще зрозуміти, через що українці проходять щодня. На щастя, у нашому будинку ніхто не постраждав. Але ми постійно читаємо в новинах про те, що під час таких обстрілів гинуть мирні українські жителі.  Сподіваюся, що, ділячись своїм досвідом, ми зможемо донести до світу, що ця війна реальна. Вона триває у великих містах, маленьких містечках і селах, а Росія свідомо обирає своєю мішенню цивільне населення. Я звикла називати речі своїми іменами, тому це геноцид і воєнний злочин.Ще раз хочу подякувати своїм колегам в Україні та Естонії за підтримку. Це випробування стало для мене додатковим стимулом докладати ще більше зусиль для допомоги Україні.

Про це йдеться в статті Тhе Wаshіngtоn Роst, переклад якої наводить Еспресо.У той час, як Україна готується до можливого серйозного скорочення західної військової допомоги наступного року, вона намагається нарощувати власне виробництво озброєнь, особливо систем озброєнь, здатних завдати удару вглиб російської території, щоб замінити ті, що постачаються західними партнерами.За словами українських посадовців, в основі українського оборонного виробництва лежить програма створення ударних безпілотників дальнього радіуса дії, які регулярно вражають цілі за сотні кілометрів від російсько-українського кордону, щоб зірвати військові зусилля Москви. Безпілотники мають ту перевагу, що їх легко і швидко виробляти, але аналітики попереджають, що вони є лише частковим розв'язанням численних проблем України на полі бою.Фото: gеttyіmаgеs"У довгостроковій перспективі Україна хотіла б мати два кулаки. Один кулак - це буде повністю розвинений потенціал доставлення ударних пакетів за допомогою безпілотників, а другий - крилаті і балістичні ракети малої або навіть середньої дальності,” - пояснив Конрад Музика, директор польської оборонної консалтингової компанії Rосhаn.Три тижні тому Росія шокувала світ запуском ядерної балістичної ракети середньої дальності по українському місту Дніпро після того, як Україна запустила ракети меншої дальності, надані США, по цілях на території Росії. Це було сприйнято як попередження Україні та Заходу про готовність Москви використати свій ракетний арсенал, оснащений ядерною зброєю.Через кілька годин, в результаті удару, який привернув менше уваги, українські безпілотники атакували базу Капустин Яр поблизу Каспійського моря, звідки, за словами українських офіційних осіб, була випущена російська ракета. Російські офіційні особи підтвердили атаку безпілотників у цьому районі. Невідомо, наскільки великою була шкода, але вона продемонструвала здатність України швидко завдати удару у відповідь по цілі, розташованій на відстані понад 400 миль - набагато далі, ніж дальність дії будь-яких боєприпасів, що постачаються США.Атаки з безпілотників стали регулярним явищем. Протягом останніх місяців українські офіційні особи кожні кілька днів оголошують про новий удар по об'єктах, критично важливих для військових зусиль Москви: складах боєприпасів, аеродромах, логістичних центрах, нафтобазах і нафтопереробних заводах. Обсяг збитків, завданих безпілотниками, і те, наскільки Росія була змушена змінити свою стратегію на полі бою, важко перевірити. Однак, українські та західні офіційні особи стверджують, що це мало певний вплив на російські війська.Фото: gеttyіmаgеsУ п'ятницю, коли українці святкували День Збройних сил, президент Володимир Зеленський опублікував у Теlеgrаm відео новітнього ударного безпілотника дальнього радіуса дії "Реklо" - або "Пекло" - перша партія якого, за його словами, була доставлена військовим країни. Безпілотник, який містить елементи ракети, літає зі швидкістю понад 400 миль на годину і на відстань понад 400 миль, написав в окремому дописі міністр з питань стратегічних галузей промисловості України Герман Сметанін. "Український виробник створив безпілотник-ракету з нуля в рекордно короткі терміни - протягом року. Виріб вже має успішне бойове застосування," - написав він.У четвер у Fасеbооk міністр оборони Рустем Умеров заявив, що наступного року Україна поставить "понад 30 000 безпілотників DеерStrіkе" - зброю "нового покоління", яка "може діяти автономно на великих відстанях і вражати ворожі цілі з високою точністю”.“Ми показуємо світові, що Україна здатна до інновацій та технологічної незалежності,” - написав Умеров.Більшість військових аналітиків погоджуються, однак зазначають, що одних лише безпілотників буде недостатньо."У кожного є іграшка-безпілотник. Їм потрібні ракети, які вибухають. Їм потрібна зброя, яка зможе доставити боєголовку вглиб Росії," - сказав західний фахівець з озброєнь, який регулярно відвідує Україну і говорив на умовах анонімності через делікатність цього питання.Фото: gеttyіmаgеsУкраїнські посадовці прискорюють свої програми крилатих та балістичних ракет, і в серпні Зеленський заявив, що країна провела випробування своєї першої балістичної ракети. Минулого місяця він розповів, що цього року Україна виробила 100 ракет, але не уточнив, яких саме.Минулого тижня Умеров заявив, що Україна розпочала масштабне виробництво двох власних систем озброєнь: "Паляниця" - гібрид безпілотника і ракети великої дальності, що використовує реактивний двигун - і крилатої ракети "Нептун". Обидва види озброєнь були використані в обмеженій кількості. У 2022 році "Нептун" знищив флагман російського Чорноморського флоту "Москва". У серпні Зеленський опублікував на Х відео, яке, за його словами, було першим бойовим застосуванням "Паляниці".Оборонна промисловість має ще більше розширитися в найближчі місяці і, можливо, роки. Українські урядовці кажуть, що розвиток власної оборонної промисловості є ключовим для довгострокової безпеки країни - або навіть для її подальшого існування. "Ми повинні бути озброєні, готові до будь-якого сценарію, маючи такого агресивного сусіда," - каже Єгор Чернєв, голова української делегації в Парламентській асамблеї НАТО. "Тому ми розуміємо, що повинні мати сильну армію з усіма видами озброєння".На цю мить, однак, західні союзники України надають переважну більшість ракет. Київ сподівається, що вдасться переконати новообраного президента Дональда Трампа продовжити підтримку США у боротьбі України проти російських окупаційних військ, яка триває вже третій рік.Делегація українських посадовців на чолі з головою президентської адміністрації Андрієм Єрмаком минулого тижня вилетіла до Сполучених Штатів, щоб зустрітися з високопосадовцями в таборі Трампа. "Як з погляду вартості, так і з точки зору кількості, існує велика кількість критично важливих боєприпасів і систем, які на цей час є єдиним дійсно надійним джерелом", - сказав Джастін Бронк, експерт з повітряної війни і старший науковий співробітник Королівського інституту об'єднаних збройних сил в Лондоні.Але з огляду на обіцянку Трампа закінчити війну "за 24 години" після того, як він стане президентом, існує ймовірність того, що він припинить допомогу Україні, намагаючись змусити Зеленського сісти за стіл переговорів з президентом Росії Владіміром Путіним. Обраний віцепрезидент Джей Ді Венс і довірена особа Трампа Ілон Маск також висловилися проти продовження американської допомоги Україні. Європі, яка відчуває власний дефіцит озброєнь, може бути важко компенсувати цю різницю. Такі країни, як Угорщина і Словаччина, також наполягають на якнайшвидшому завершенні війни, тоді як дружній до Москви Калін Джорджеску лідирує на президентських виборах у Румунії.На думку аналітиків, є всі підстави для того, щоб розвивати вітчизняну збройову промисловість, не втрачаючи ні хвилини, кажуть вони. Україна повинна “зменшити залежність” від західної зброї “менше, ніж зараз, і зробити це швидко,” - підкреслює фахівець з питань оборонної промисловості. Західні держави спочатку чинили опір наданню грошей безпосередньо українській оборонній промисловості, яка на початку війни майже нічого не виробляла. Але цього року, на чолі з Данією, кошти почали надходити. Європейський Союз нещодавно погодився виділити близько 440 мільйонів доларів на оборонне виробництво в Україні, які будуть взяті з несподіваних прибутків російських активів, заморожених на Заході. Литва, Норвегія, Нідерланди і Швеція також надали кошти, які йдуть на закупівлю озброєнь, визначених українським урядом як пріоритетні.Фото: gеttyіmаgеsУ жовтні Зеленський заявив, що Сполучені Штати нададуть Україні близько 800 мільйонів доларів на розробку безпілотників дальнього радіуса дії, а пізніше будуть виділені додаткові кошти на фінансування інших систем озброєнь великої дальності. Але ці гроші покривають лише невелику частину потреб України в озброєнні. Західна військова допомога обчислюється десятками мільярдів доларів.Тим часом українські чиновники заявляють, що їхня військова промисловість може виробляти озброєння на суму від 10 до 20 мільярдів доларів на рік, хоча на цей час в неї інвестовано близько 4 мільярдів доларів. Цього року Україна випустила близько 2 мільйонів безпілотників - більшість з яких були FРV - і може випустити ще 2 мільйони, якщо на це буде фінансування, сказав Чернєв.Однак флот ударних безпілотників дальнього радіуса дії, яким би великим він не був, не може розв'язати проблеми, з якими стикається Україна на полі бою, де російські війська в останні тижні захоплюють території найшвидшими темпами з початку війни. “Якщо ми говоримо про проблеми на лінії фронту, то, безумовно, безпілотники не є розв'язанням проблеми -, тому що проблемою є брак живої сили, брак підготовки, проблеми в командуванні і контролі, і так далі”, - підсумував військовий аналітик Конрад Музика.

Дональд Трамп у власній мережі Тruth Sосіаl пригрозив росіянам та їхнім сателітам з БРІКСу впровадити 100 відсоткове мито на увесь експорт, якщо ті надумають відректися від долара. Щоб там не казали про Трампа, а в деяких речах він інтуїтивно тямить. Зокрема в тому, що подібні санкції можуть мати більш руйнівний ефект, ніж будь-який "Орєшнік". І у Південно-Африканській республіці та в Китаї вже поспіхом заявили, що не збираються впроваджувати ніяку альтернативну валюту для фінансових операцій в межах БРІКС. Після того, як налякав БРІКС, суворий Трамп взявся жахати цілу сусідню Канаду, якій запропонував стати 52-м штатом Сполучених Штатів Америки, чим викликав нервове посіпування повіки у прем'єра Джастіна Трюдо. І це він ще навіть не став президентом. ...президент США Джо Байден помилував індика, якого б мали традиційно спекти на День подяки. Після цього Джо Байден, очевидно на інерції, помилував свого сина - Гантера А чинний президент США Джо Байден помилував індика, якого б мали традиційно спекти на День подяки. Після цього Джо Байден, очевидно на інерції, помилував свого сина - Гантера. А Трамп призначив радником з питань Близького Сходу власного тестя Массада Булоса. І ці люди щось нам розповідають про "кумівство". Сполучені Штати Америки не планують повертати Україні ядерний статус. Така офіційна позиція Державного департаменту. Колись так само категорично США не планували надавати Україні системи Раtrіоt, танки Аbrаms, АТАСАМS і F-16. На все свій час. Кіт Келлог, який має стати радником Трампа з питань "врегулювання російсько-української війни", ще раз нагадав, що "війну пора закінчувати" Президент України Володимир Зеленський поїде до Парижа на відкриття відреставрованого після пожежі Нотр-Дам-де-Парі. Там буде також і Дональд Трамп. Президент Франції Емманюель Макрон пообіцяв зустрітися з обома. Цікаво, чи пам'ятають французи, що собор згорів саме після першого візиту президента України до Франції у квітні 2019 року? США тим часом оголосили про новий пакет військової допомоги. Радник Байдена з питань безпеки Джейк Салліван пообіцяв на початку року "сотні тисяч снарядів та тисячі ракет, інші критичні озброєння". Як бачимо, навіть віковічний "голуб" Салліван приміряє на себе яструбине пір'я. Шкода, що лише зараз, а не три роки тому. Німецька компанія Неіsіng розпочала масове виробництво безпілотників, керованих штучним інтелектом. Ці БПЛА будуть поставлятися Україні. А канцлер Німеччини Шольц прибув до Києва. В руках німецького лідера був загадковий чемодан, який спричинив цілу лавину здогадок та мемів в соціальних мережах: "Що нам привіз Шольц?". За версією міністерства оборони Німеччини, Шольц привіз системи протиповітряної оборони ІRІS-Т, танки Lеораrd 1 та ударні безпілотники, гвинтокрили Sеа Кіng. ...міністерка закордонних справ Німеччини вперше заявила про можливість розміщення німецьких військових в Україні Прем'єр Британії Кір Стармер вперше сказав, що необхідні перемовини для припинення війни в Україні. А російські тг-канали розповідають, що влада Путіна нібито готова до обговорення присутності іноземного військового контингенту по лінії розмежування між українськими й російськими військовими. Анналена Бербок, міністерка закордонних справ Німеччини, вперше заявила про можливість розміщення німецьких військових в Україні. За її словами, це можливо у разі домовленості про припинення вогню між Україною та РФ. Про це ж саме згодом сказав і міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус. Цікаві й курйозні події відбуваються в Південній Кореї. Чи то боротьба з північнокорейським впливом, чи то спроба приватного військового перевороту. У вівторок президент країни Юн Сок Йоль оголосив в країні воєнний стан, який уже за кілька годин був скасований урядом. Це, очевидно, один з найнетриваліших військових станів в новітній історії. Зловмисники кажуть, що весь цей південнокорейський апокаліпсис трапився через те, що дружина тамтешнього президента купила собі сумку від Dіоr за три тисячі доларів. Може, й таке. Зрештою, саме через Єлену греки якось "зробили з Трої купу гною"&hеllір; ...ковід, який паралізував світ п'ять років тому - рукотворний і, найімовірніше, має лабораторне походження. До таких висновків дійшла комісія американського конгресу Вірус ковід, який паралізував світ п'ять років тому - рукотворний і, найімовірніше, має лабораторне походження. До таких висновків дійшла комісія американського конгресу. Прийшов Трамп, і почав тролить Китай зусібіч. В Росії чиновників почали навчати на спеціальних курсах. Мета навчання: вміти показати будь-які результати російсько-української війни, як "історичну перемогу Росії". Тим часом російські війська "історично перемагають" в Сирії. Окупанти терміново втікають з Дамаска, і пишуть в новинах, що кляті українці з американцями беруть столицю Башара Асада. У четвер повстанці взяли під свій контроль важливе стратегічне місто - Хама. Офіційне представництво російського ідіотизму при Організації об'єднаних націй в образі Небендзі розповіло світу про ноу-хау українців. Вони, мовляв, підселяють до "російськомовного посьолка" кількох бандерівців, і, дивися, вже за якийсь рік весь той "посьолок" - суціль бандерівський, з грудними дітьми включно&hеllір; Така ціна російської ідеології: пару бандерівців за рік роблять з неї посміховисько. Сили оборони у Рязані атакували авіабазу, а в Новоросійську порт, де базуються носії ракет. Про атаки українських БПЛА повідомляли у соцмережах жителі Таганрога, Брянська, Рязані. ЗСУ вибили ворога з плацдарму на Харківщині та повернули контроль над правим берегом Осколу. ЗСУ отримали першу партію ракет-дронів "Пекло" власного виробництва, з дальністю ураження - 700 кілометрів ЗСУ отримали першу партію ракет-дронів "Пекло" власного виробництва, з дальністю ураження - 700 кілометрів. Щасливого лету! У Києві з'явилися загадкові рекламні борди. На них зображений генерал де Голль. Написано: "На все свій час!" Чи може це бути початком передвиборчої кампанії надзвичайного й повноважного посла України в Британії, генерала Залужного - скоро побачимо&hеllір; У Києві відкрили Подільський міст через Дніпро. Будували його більше тридцяти років. Міст - фактично ровесник української незалежності. Україна святкує день ЗСУ та день святого Миколая, який подекуди притрусив українську землю снігом. Скоро три роки, як триває війна, як стоїть і бореться Україна. Героям слава! Тримаймося!

Сьогодні наш гість - це мій колега Юрій Макаров, письменник, публіцист, документаліст, і ще багато регалій, про які ми не будемо говорити, тому що я думаю, що його можна просто представити. Отже - Юрій Макаров.Я дуже дякую, що ти прийшов поговорити про тему, яка останні кілька років для мене стала такою найбільш, можливо, значимою. Це тема деколонізації мислення. Зараз вона стала для мене значимою, тому що я її почала досліджувати, а думати про це почала ще 30 років тому.Так отож, а то я думаю, як це, останні роки?Це я вже так, професійно почала досліджувати, робити якісь документальні фільми. Але знаєш, з чого почалося? Ось минулого разу, тут, в цій студії, була Оксана Забужко, і ми говорили з нею про перший Майдан, про революцію на граніті, який мав деколонізаційні вимоги: ні союзному договору, українці служать в українській армії і так далі. І вже ж тоді, вже тоді нібито здавалося, принаймні мені, студентці… Я от пригадую розмову, коли до нас прийшли Чорновіл, дисидент Левко Лук'яненко… Я пригадую, як ми переконували Чорновола, що ось, В'ячеславе Максимовичу, зараз, коли надрукують підручники і люди дізнаються все про те, що було і що ми втратили, вони все дізнаються, і буде нам щастя. Тобто оцей процес, те, що ми вже тепер називаємо деколонізацією мислення, тоді ми так це ще не називали, але просто вірилося в те, що це буде набагато швидше. Що всі стануть іншими - почитали книжку з історії або почитали Мирослава Поповича "Історію культури" або ж просто історію України і все.Українці надзвичайно практичні, вони дуже швидко навчаються, вони дуже швидко здатні переймати якісь важливі знання і навички в тому числі. А для нас, в першу чергу, важливо соціальні навички. Те, що українці, я навіть не кажу про те, як змінилися… Оскільки ти згадала, як дівкою була на революції на граніті, для мене, як для людини, яка претендує на те, щоб бути письменником, для мене дуже важливий зовнішній вигляд. Ну, не в сенсі шмоток, а в сенсі якоїсь постави, якоїсь пластики, виразу обличчя. От антропологія для мене надзвичайно важлива.Я певний час, відносно недавно, жив у селі, в приймах, і регулярно проїздив повз школу. Звичайна сільська школа, але під Києвом. Це та сама Малютянка, в якій в Пимоненка була дача. І відповідно вся ця Малютянка обмальована і ми її знаємо, всі ці ландшафти і людей цих, завдяки Пимоненку. Ми знаємо фактично прадідусів і прабабусь тих людей, які сьогодні ходять цими вулицями. Я не рахую тих, хто там уже купили будинки чи ділянки і побудувалися.І коли я проїздив повз цю школу, я себе впіймав на тому, що ці діти абсолютно спокійно могли би вписатися на територію якоїсь непоганої школи в Парижі. Вони нічим не відрізняються. Це я кажу про вираз обличчя, поставу, якусь міміку, якусь свободу внутрішню. Це те, чого нації навчаються століттями.Ти знаєш, я дуже добре розумію, про що ти говориш. Я розумію, що це не тому, що це Малютянка і Пимоненко, а тому, що це загалом українське суспільство, так?Я пригадую, що в Америці і в Канаді я могла пізнати своїх співвітчизників у церкві з потилиці. Не знаю, що це було таке - зачіска, постава, як ти кажеш, силует чи що. Але це було видно зі спини. Оце вони називались новоприбулі в діаспорі, це наші, це з України. Тепер я би вже теж не впізнала, щось змінилося, дуже-дуже сильно щось змінилося.Але ось ти дуже добре сказав про пластичність. Я думаю, що читала це в Сергія Плохія, але хтось з істориків про це казав, що пластичність - це риса націй, таких, фронтирних. І що така адаптивність, вона і в плюс, і в мінус. Тому, коли ти говориш про те, що ми стартували з глибокого мінусу, це, власне, теж наслідок пластичності, наслідок того, що ми пристосовувалися жити в певних координатах.Я розповім байку. Є дуже визнана в світі соціологічна методика, вона називається Wоrld Vаluеs Survаy. ти про це знаєш, так? Дослідження цінностей в різних країнах. Воно робиться не щороку, але доволі регулярно, раз на два чи три роки. Вони міряють за двома вісями: вісь цінностей традиційних, модерних і цінності безпеки самовираження. І на цій діаграмі, станом там десь років 20 чи більше тому, українці були на передостанньому місці за показником цінностей безпеки, цінностей виживання. Це цілком зрозуміло, логічно, ми знаємо вже, що такі травми, які були саме в українців, реєструються потім через ще два покоління. Якщо у тебе нормальна психологічна методика, то ти їх впізнаєш, ці травми. І в цьому сенсі українці, які взагалі зберегли якесь людське обличчя після того, що з ними робили, я вважаю, що це супер стійкість. Але те, що українці певні опортуністи, в тому сенсі, що вони пристосовуються, вони намагаються використовувати якісь зручні випадки в своїх інтересах, це правда. Вони радше, якщо є вибір просунутися в біографії чи забезпечити собі подушку безпеки, то вони, в середньому, ми ж не соціологією тут займаємося, виберуть собі щось більш надійне, матеріальне. Ну, принаймні той українець, у якого ще реєструються ті травми, це стратегія виживання. І сьогодні вимагати від нинішнього персонального складу нашої країни і держави, тим більше, що до цих випробувань додалися випробування свіженькі: хтось втратив все, хтось втратив свій побут, майно, своє місце, свій локус, в якому прожив, прожили попередні близькі… Нетравматизованих українців сьогодні немає, і те, що вони примудряються ще й зберегти людське обличчя, ну, я вважаю, що це просто Боженька поцілував і благословив. Я не хочу казати ми, я там кілька разів  в своїх колонках писав "ми", а потім мені там деякі категоричні відповідали "Хто такі ми?", "Хто ти?", "Хто тобі дав право від нас говорити?". Тому я уже намагаюся не використовувати "ми", але те, що у українці в цьому сенсі абсолютно унікальні, я вважаю, хоча може я когось не знаю, але я вважаю, що серед тих країн, які я бачив, серед народів, з якими я спілкувався, українці абсолютно унікальні, у нас персональний склад.Ми ще поговоримо про травми обов'язково, але я запитаю тебе про інше, зайду з іншого боку до травми. Але спочатку ми почнемо говорити про твою книжку, тому що саме її я хочу в контексті деколонізації обговорити. Тому що фактично ця книжка, яку ти кілька місяців тому видав…Дякую тобі. Я тобі дуже вдячний, бо вона оце вийшла, і у мене таке відчуття, ти знаєш, наче це канонічний текст: "ніхто не гавкне, не лайне, неначе не було мене".Але насправді, ну, для мене ця книжка супер важлива. Я потім скажу особисто для мене, але я взагалі вважаю, що вона важлива в тому сенсі, що ти піднімаєш теми дуже тригерні: теми загрози двомовності, теми міфу великої російської культури, теми постправди, фейк ньюз і так далі. Тема ідолізації Шевченка, скажімо, такого забронзовіння Шевченка та інші.Тобто, це теми такі небезпечні, але це теми, над якими ми в моїй бульбашці ламали списи протягом кількох десятиліть.Ти кажеш небезпечні  - бо за них може прилетіти чи ти можеш схибити?Ні, це теми, за які може прилетіти і тобі, м'яко кажучи, вже прилітало.Я розкрию таємницю, що ми із Юрієм Макаровим цю книжку презентували в "Книгарні Є" і я відчула, з яких боків може прилетіти, і з тобою про це сьогодні хочу поговорити. Але скажи мені, будь ласка, чому ти взявся за цю книжку? Тому що книжка називається "Книга особистих відкриттів". Чому ти назвав її так? Чому особистих відкриттів?Тому що я нічого, насправді, не відкрив. Я не науковець, не дослідник, я журналіст, причому журналіст специфічний, компілятор, я би сказав. Ну, для журналіста це не соромно, так? Я беру кимось відкриті або озвучені факти і я їх викладаю в певному порядку для того, щоби це було зрозуміло, і, можливо, переконливо. Там немає, окрім буквально трьох-чотирьох якихось положень, якими я пишаюсь, по-справжньому прозрінь, які прийшли саме мені. За бажання ти можеш піти в бібліотеку або зайти в інтернет, і якщо ти знаєш, що шукати, все це ти знайдеш. Але це речі, які або не дуже гучно були сказані, або їх знають фахівці. І це ще один парадокс. В соціальних дисциплінах є речі, які для одного, для фахівця, є очевидністю, банальністю, що аж трохи незручно про це говорити вголос. А для профанів в широкому сенсі це відкриття. Оце, власне, і є цей мотив, тому що, я вважаю, що якщо є якась річ, яка стосується абсолютно всіх, а питання, які ти перелічила, стосуються, перепрошую, абсолютно всіх, то не гріх зайвий раз про це або сказати, або нагадати, або підказати. Я посилаюся скрізь, де можу посилатися, на авторів. От вам, будь ласочка, от там книжечка або там статеєчка. От, будь ласка, подивіться, перевірте, якщо ви мені не вірите.Дивіться, оця тема про міф про велику російську культуру, вона є дражлива в тому плані, що якщо говорити про деколонізацію, якщо говорити про таке-собі ментальне звільнення від великої російської культури, це для багатьох людей, наших з тобою співвітчизників, можливо у великій мірі для тебе і для мене, це ж означає ампутувати частину освіти. Це означає, що той гумус культурний, на якому ми виростали…Так. Бурова, Булгакова, братів Стругацьких, а вже ж ми цим жили. І тепер раптом приходить Макаров і це все відсікає. Чи ти відчуваєш у собі оцю ампутованість того, що колись було тобою? Ти відчуваєш фантомні болі якісь.Ну, звісно, що я відчуваю, чесно кажу. Ми про це з тобою колись уже говорили, може і не один раз, тому що, ну, мене виховували в цій російській культурі, нікуди ж я не дінуся. Я не можу забути те, що я свого часу, в підлітковому віці "тащився" від Феодора Михайловича, і не лише в підлітковому. Ми донедавна розмовляли цитатами з Булгакова і це було окей. В міру того, як ти дізнаєшся, або складаєш оцей пазл, цю мозаїку, в якусь єдину картину, той шматочок смальти або цей шматочок головоломки, яким ти захоплювався, яким ти пишався, коли він стає в цілу картину, ти розумієш весь контекст, він тобі уже не здається таким симпатичним, таким атрактивним. Тобі уже трішечки, трішечки неприємно.Господи, ми можемо знайти там 100-500 різних аналогій, найпростіша аналогія для мене, оскільки я все ж таки належу до того віку, коли пам'ять про Другу світову, так звану "отєчєственную" була дуже свіжою. От в моєму дитинстві, це було позавчора. Я пам'ятаю багатьох людей, для яких просто сам звук німецької мови був ну, не те, що огидним, а нестерпним, так? Люди розуміли, що як, а це ж Радянський Союз, а як же Карл Маркс і Фрідріх Енгельс? Вони ж теж німці, так? А там потім Гьоте, Шиллер, Бетховен – "не влияєт".. От я людина, яка від імені тих людей, які застали війну. Я людина, яка запам'ятала німецький танк або німецьких солдат в оточенні Бабиного Яру, я не можу це сприймати нормально. І я розумію, що це травматично….І тобі скажуть, що так, це травма, і що? Подолай в собі травму і для тебе буде російська культура, скажуть тобі, така сама, як інші культури.Вона не така сама. Вона 100% не така сама і про це, власне, йдеться. Російська культура толерує нелюдські практики, традиційні, вкорінені, і якоюсь мірою пропагує нелюдські практики. Про це половина російської культури. І якщо ми кажемо про непобутову культуру в найширшому сенсі, а оцю професійну культуру, ну що там – балет, література, кіно, в кожній з цих галузей ми можемо знайти якісь, здавалося б, зовсім в невинних проявах їхніх, токсичні елементи, які не дозволяють аж з таким захватом їй віддаватися, як ми звикли там 30-40 років тому. Вона не є культурою свободи. Вона не є культурою, скажімо, торжества гуманізму. Не є, ну не треба, от не треба нас в цьому переконувати. Ми не можемо закреслити взагалі цю культуру, але ми можемо її відкласти трішечки в бік, поставити на паузу і дочекатися, коли вона не буде от взагалі ніяк актуально тригерити. Ну, я не знаю, це, напевно, покоління наших онуків. Вони зможуть до цього повернутися, і з холодним розумом уже досліджувати це не як частину їхнього світосприйняття і їхньої біографії, а так, як антрополог досліджує там культуру якогось Вавилона. Сказати, що Вавилон чи монгольська імперія Чингізів чи там навіть ближче давай, Британська імперія, Іспанська імперія - там сила-силенна абсолютно аморальних речей, жахливих, ганебних. Але це все в такому уже далекому історичному минулому, що ми можемо сьогодні повертатися до них і уже входити в інший тип контакту і отримувати інший тип естетичного задоволення. Не того, коли це частина твоєї прошивки.Я от думаю, чи ми з тобою зараз не видаємо бажане за дійсне? Наскільки це ідеалістично? Ось дивись, я весь час говорю і в розмовах з тобою, що оця деколонізація, на мою думку, скрипуче йде. Оця ментальна емансипація від метрополії колишньої. Тому що це пов'язано ще, зокрема, з біологією людського мозку. Розумієте?Так от, що стосується нас безпосередньо: у мене дуже мало цієї залежності. Я тобі уже, от за лаштунками, розповідав. Оскільки я виріс там на Чехові, на Тургенєві, на Толстому, Анна Кареніна, "Війна і мир"… І от мені викинуло, буквально на тому тижні, цитату з "Анни Кареніної", і я спробував прочитати довший шматок, щоб згадати, про що там ідеться. Я відкрив і я розумію, що я не можу. От я фізично не можу туди, на цю територію відступати. Але натомість у мене так багато інших книжок і, вони весь час же перекладаються, слава богу. От у нас книжковий бум, видавничий бум. У нас весь час перекладається якась література і художня, і нонфікшн. Я все одно не встигаю все прочитати. Я обійдуся без того, щоб відновити в пам'яті, як Анна Кареніна зі своїм чоловіком Кареніним, який, до речі, там же зашиті ще додаткові речі: її чоловік, він займався проблемою на державному рівні, він займався проблемою "інародцев".Ну, тобто, це якраз от та сама тема. Ну я якось без цього обійдуся, точно не помру. І Бродського не буду згадувати, перечитувати. От єдине, можливо, там якісь юнацькі мої спогади про братів Стругацьких. Але вони були провидцями, вони багато що вгадали і матеріал для своїх оцих от озарінь, вони ж брали де? Вони брали навколо себе. Так що в цьому сенсі я би їх не зовсім так уже скидав з корабля сучасності, але все решта… Ні, я візьму іншу книгу. І ти знаєш, я нещодавно раптом зрозумів, що я дуже погано пам'ятаю Дон Кіхота. Ти легко заходиш на сайт тієї ж "Книгарні Є" чи "Розетки", виписуєш собі, тобі через день приходить той Дон Кіхот, ще й копійки коштує. Я собі виписав "Божественну комедію" Данте, яку не читав з університету.А все, що вважається, що ти прочитав в університеті, потім ти читаєш, перечитуєш і розумієш, що ти не читав, що це тільки галочка.Ну звичайно, це ж зрозуміло. Я якоюсь мірою відчуваю, що оця от ваша "великая русская культура", вона від мене затулила все те, що я пропустив. Тому що мені було там кайфово, мені там було нормально. Ну, мені реально було там норм, так? А потім ти чухаєш потилицю - як же ж я міг стільки пропустити?Якщо ти мене питаєш поради - ось моя порада. Дуже просто: візьми Дон Кіхота. Ну, отака книжка, чесно. Або візьми щось ще - можливо, останню Нобелівську лауреатку ще не переклали, але там два-три роки свіжості уже 100% є, бери і читай.Ти знаєш, я думаю, все ж таки, що справа в іншому.Я тоді тебе так запитаю: що змушує людей сьогодні, з нашої ж з тобою бульбашки, захищати пам'ятник Пушкіна в Одесі? Це не те, що вони не можуть взяти і прочитати "Божественну комедію" чи "Дон Кіхота", так? Це щось інше. Що змушує цих людей так сильно рубатися і звертатися до ЮНЕСКО?Ну, у мене в цьому сенсі така, трохи дисидентська позиція, в найширшому сенсі, тому що я взагалі до пам'ятників, як таких, ставлюся дуже обережно. Для мене особисто, для того, щоби пам'ятник став пам'ятником, з ним мають відбутися якісь дуже важливі події, як там, скажімо, ну, Христя на Майдані Незалежності. З естетичної точки зору жахлива абсолютно, але з нею пов'язаний Майдан, Інститутська, вся ця вища точка прояву громадської солідарності, мужності, героїзму і таке. І воно її освятило.Ну так, але чекай, це Христя. А якщо це йдеться про Щорса, і люди кажуть, що "для мене Щорс, той бандит, це простір безпеки мого дитинства. Для мене Пушкін - це простір безпеки мого дитинства".А оце от уже зовсім інша річ. Тобто, коли з цим пов'язані якісь, ну, реально дуже серйозні прояви людського духу, це одне. Тоді воно для мене пам'ятник. Якщо він не пам'ятник, не об'єкт такого, напіврелігійного поклоніння, якогось такого напівмістичного, то це просто деталь екстер'єру. Я не бачу великої проблеми в тому, щоби трохи поміняти екстер'єр, якщо це не зачіпає якихось світоглядних речей, можна поміняти. А якщо просто ти так звик, це твоя територія безпеки, як вона тобі запам'яталася і ти нічого не хочеш міняти… Ну, так давай тоді і Сталіна відновимо, це ж теж територія твоєї безпеки. А далі, за цією логікою, можна ж і іншим тиранам теж відновити пам'ятники - "А ні, то ми не будемо!". Тому що тут ніякої логіки шукати не треба. Люди, люди не хочуть змін, тим більше люди травмовані. І навіть, якщо вони розуміють, інтелектом розуміють, що це символ якраз того, що їх убиває в буквальному сенсі, не в переносному, в буквальному.Я реально дуже любив Олександра Сергійовича і дуже непогано його знав і якщо напружитися, то я можу багато прочитати напам'ять. Але ж я розумію, що якби він жив сьогодні, він би цій війні плескав би. От дуже простий тест, так? От якби Олександр Сергійович сьогодні жив би в Росії, він би засуджував цю війну, чи він би її вітав? Відповідь: він би її вітав. Це випливає з кожного рядка його творів. І дуже багатьох, якщо не абсолютної більшості представників цієї російської культури це так само стосується. Вони би плескали, вони би вітали, вони би нас убивали. Тому я ж кажу: я не буду їх палити, якось обійдусь.Не йдеться, наприклад, про одеського Пушкіна, не йдеться про спалення, йдеться просто про перенесення в якесь інше місце. Було ж роз'яснення.Але є люди, які не хочуть прощатися зі своєю мовою, молодістю, зі своїм комфортом, зі своєю ілюзією безпеки. Нейронні зв'язки. Я їм реально співчуваю, але в Одесі досі немає пам'ятника, скажімо, Святославу Теофіловичу Ріхтеру, одеситу. Як? Ми свого часу з моїм товаришем одеським намагалися пробити. Була скульптура ця в музеї в Переяславі, безхозна, фактично. Але вона у них була на балансі. Ми намагалися добитися, ми навіть на прийом до Гурвіца ходили, все було окей, всі за, але неможливо. Нема в Одесі пам'ятника Ріхтеру. І Ойстраху нема. Розумієте? А Пушкіну є.Чому нема?Ну, нема, тому що нікому це не потрібно. Нафіг не потрібно було, на відміну від Катерини ІІ. Зрозуміло чому, правда?Хочу запитати про те, що мені виглядало таким, достатньо небезпечним, з огляду на стосунки всередині громадянського суспільства. І мені здається, що власне по цих лініях можуть піти маленькі тріщинки. Йдеться про старонавернених і новонавернених. Пригадуєш, ми говорили? Про те, що є люди, які раніше українізувались і деколонізували свідомість, давайте так умовно називати, а є люди, які, скажімо тільки рік чи два тому перейшли на українську і усвідомили, що є потреба і так далі. І ось між цими людьми виникає таке напруження, яке я відчуваю.Я людина, яка українізована давно, хоча я закінчила російську школу і я пережила оце гноблення, цей булінг. Булінг був дуже серйозний в російській школі щодо мого імені, яке вважалося жлобським. Мирослава, ну що це за ім'я, так? Це ж не Юра, Юрою було бути легко, а от Мирославою в радянській школі було дуже тяжко бути. І тепер ці люди, які зараз українізувались, вони кажуть таким людям як я, що "вам легко бути українськомовними, ви виросли в хатах з Шевченком і рушниками, а у нас говорили російською мовою, вам це нічого не вартувало". Це, як на мою думку, знецінює те, що я пережила, ті випробування, що я пережила. Чи ти думаєш, потрібна якась розмова про це? Бо от я цю розмову якось хочу ініціювати, але не розумію, до чого вона мусить призвести і до чого призведе - до ще більших скандалів, м'яко кажучи, чи до порозуміння?Ну, я думаю, що, проговорювати травми ще з часів доктора Фройда вважається продуктивним. Як мінімум, визначати травми для декого, принаймні для фахівців, вважається необхідним. Але ось так, в черговому порядку постійному ввести всякі дискусії... Я не переконаний, що це аж так уже потрібно, тому що це завжди територія конфлікту. І там, де є конфлікт, внутрішній конфлікт, я думаю, що треба бути трішечки обережнішим.От там пише в соціальній мережі одна дівчина: "була в книгарні, а за сусіднім столиком розмовляли російською. І я викликала адміністрацію, щоб їх вигнали". Вони ж не з трибуни, не з кафедри розмовляли російською. Ти їх прибрала зі свого особистого простору. Ти їх не перевиховала, ти зробила найпростіше, що ти могла зробити - включила репресію в тому крихітному обсязі, який був тобі доступний. Ти в такий спосіб хочеш перевиховати Україну, чи ти самостверджуєшся? Чи ти віриш, що такий спосіб комусь допоможе? Ти нікому не хочеш допомагати. Ти хочеш, щоб вони зникли, а вони не зникнуть. Тому тут, з одного боку, треба бути абсолютно тупо непримиренним і ригідним, коли йдеться про публічний простір: трибуна, мікрофон, камера, радіостанція. З іншого боку, якщо це люди, тому що ти, фактично, наслідуєш тих людей, які саме зараз, в цей самий час, коли ти починаєш розмовляти українською в Одесі і тобі відразу автоматично прилітає, що "ви сюда понаєхалі, єдьтє в свої Львови". А вони люди, і не просто у себе вдома в своїй країні, вони в своєму місті. Це їхня, це їхня рідна мова, але так от не треба їх наслідувати, не треба їх копіювати. Українську мову, культуру, поведінку, кодекс треба відстоювати трішечки розумнішими і складнішими, технологічнішими методами. А інакше ми будемо знову собачитися. Срач - це така собі частина нашої прошивки. Я вважаю, що не варто, от не варто.От щойно до тебе продавчиня звертається не українською - будь ласка, оце сигнал для реакції, тому що воно прописано в законі і ми хочемо бути правовою державою, частиною Європи. Коли ти сусіду за сусіднім столиком починаєш робити зауваження - ну, це вже не правова держава і не Європа.  

Як українці голосували за незалежність України 1 грудня 1991 року 90,32% виборців дали ствердну відповідь на запитання: "Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?"Не було жодного регіону,  де б ідея незалежності нашої країни не знайшла підтримки більшості українців.На референдумі було визнано волевиявлення народу та підтверджено Акт проголошення незалежності України. Акт, який ухвалено 24 серпня 1991 року Верховною Радою України. У той день проголосувало за 346 народних депутатів.Фото: Центральний державний кінофотофоноархів УкраїниНапередодні референдуму великий вплив на події в країні мала монолітна позиція української інтелігенції. Ліна Костенко в ті дні написала у своїй промові до народу: "Люди! Ось ви в неділю підете до виборчих дільниць, але не думайте, що це ваші кроки. Це вже хода історії!"Фото: Центральний державний кінофотофоноархів України Статистика голосів:У Донецькій, Луганській, Одеській та Харківській областях волю до власної держави виявили понад 80% громадянУ Криму за незалежність проголосували 54,19% громадянУ Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій, Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській областях за проголосували понад 95% громадян.Фото: Центральний державний кінофотофоноархів України Всеукраїнський референдум наділив прийнятий Верховною Радою Акт проголошення незалежності України юридичною силою, яка дозволила ствердити: Радянський Союз як об’єкт міжнародного права більше не існує. На політичній карті світу з’явилася незалежна держава – Україна.2 грудня 1991-го незалежність України визнали Польща і Канада, 4 грудня – Литва і Латвія. А за ними послідували й усі інші країни світу.Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року пройшов в один день із першими виборами президента України, ним став Леонід Кравчук.

Українці завжди знаходять внутрішні сили, щоб захистити свободу З Миколою Томенком зустрічаємося в ресторані "Опанас" у столиці біля університету ім. Тараса Шевченка. Микола Володимирович у коричневій шкірянці й такого ж кольору светрі та джинсах. Хлопці-офіціанти усміхаються, ледве політик переступає поріг. &еnsр;Офіціанти мої друзі, каже. Я тут п'ю каву не один десяток років. Однак замовляє імбирний чай із медом. Напередодні Дня Гідності та Свободи згадуємо перипетії двох українських революцій 2004-го та 20132014 років На початку ХХІ століття в колишніх пострадянських країнах існувало кілька моделей передання влади. Для України вибрали одну з них, коли президент призначає спадкоємця. Однак ця схема не спрацювала. Чому? &еnsр;Є кілька причин. Основна з них історична тяглість. Українці, попри тривалий бездержавний період, не терпітимуть над собою вождя, тирана, диктатора чи царя. Завжди наводжу як приклад Миколу Костомарова та його працю "Дві руські народності", де він порівнює українців із московитами. На території Руси-України приїздили люди різних національностей і рас, і ніхто не боявся. На Московщині з них одразу починали глузувати, але найстрашніше, що ці люди зникали й не поверталися додому. От вам різні цивілізаційні формули. Карла Маркса ми нині не шануємо, але він написав працю "Таємна дипломатія ХVІІІ століття", де вказує, що у кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської епохи стоїть колиска нинішньої Росії. Можна критикувати Богдана Хмельницького, але після перемог 1649 року він заїхав до Києва, де його збиралися коронувати. Проте Богдан відмовився, бо це не в козацьких традиціях і українці його не зрозуміють. Який вам іще виразніший приклад потрібен? Оце історична обставина. Політична обставина полягала в тому, що ми, опозиція, програли президентські вибори 1999 року, коли канівська четвірка (політична коаліція чотирьох опозиційних кандидатів на президентських перегонах восени 1999 року. Країна) з її нескінченними дискусіями провалилася. Після двох термінів Леоніда Кучми олігархат прагнув продовжити своє правління. Дійшло до того, що Конституційний суд дозволив президентові балотуватися на третій термін. А коли Кучма відмовився, зрозумівши, що програє, олігархат спробував змінити Конституцію й обрати президента в парламенті. І в другому читанні закону вони набрали 296 голосів за 300 необхідних. І лише тоді почали шукати спадкоємця, коли інших варіантів не лишилося. Якраз на сцену вийшов Янукович. Крім виграшу, треба вміти захистити свій вибір Після поразок 1999 року й 2001-го, коли на акції "Україна без Кучми" розпочалися бійки й народ злякався, ми зрозуміли, що, крім виграшу, треба вміти захистити свій вибір. 2004-го в блок партій "Наша Україна" ми спочатку підтягли "Батьківщину", а потім соціалістів. На відміну від 1999 року висунули єдиного найбільш рейтингового кандидата. Коли влада спробувала сфальшувати, на Майдан посунула маса людей. Цього не чекали ні влада, ні опозиція. Хоч би яке підвезення організовували, без народної підтримки ніколи не буде масовості. У перші дні Революції гідності, коли я чергував на Майдані, ми підвозили людей, бо їх залишалося мало. І лише після сумнозвісного побиття вночі 30 листопада акція стала масовою. Коли спротив набуває такого масштабу, коли суспільство саме мобілізується, це й називається революцією. Тому я завжди був проти терміну "вожді революції" насправді ми просто не заважали, визначаючи рамки й механізм процесу. 2004-го в Києві не загинула жодна людина. Це і є найвищою оцінкою наших дій. Хоча шляхів реалізації цього протесту було багато, але перемогла політико-правова концепція. Ніхто влади не захоплював, було рішення Верховного суду, й ми вийшли на вибори. Помаранчевій революції передувала грузинська Революція троянд, яка піднесла Михеїла Саакашвілі. Там було захоплення парламенту. Чим ці революції були схожі й у чому полягала відмінність? &еnsр;На той час я був головою комітету з питань свободи слова і їздив у Грузію. Ми дивилися й аналізували. Вважали, що наш демократичний і правовий досвід дає змогу йти своїм шляхом політико-правовим. Ми мали "Руську Правду", яка потім поширилася на всю територію Литовсько-Руської держави. Ми були серед творців європейської системи правосуддя. В Україні-Русі одними з перших відмовилися від кровної помсти. А в Росії й нині Рамзан Кадиров публічно оголошує кровну помсту Сулейману Керімову. Коли Київ виходить на акції протесту, тоді ми перемагаємо 2004-го ми теж мали грузинську групу на чолі з Давидом Жванією. Члени цієї групи не розуміли тривалості процесу й казали, що вони навчать нас грузинського досвіду радили захопити адміністрацію президента й проголосити Віктора Ющенка президентом. Ми збили цей сценарій як неправильний і недемократичний. Проти була вся наша команда: я, покійний Олександр Зінченко, Володимир Філенко, Тарас Стецьків, Юрій Луценко. Ми втримали процес у форматі мирної акції. Тоді мали підтвердження всіх соціологічних кампаній, які давали нам перемогу, мали партійних спостерігачів, що надавали фактаж фальсифікацій. Це, до речі, суттєва відмінність від Революції гідності, де спокуса грузинського сценарію давалася взнаки. Хоча це були інша напруженість й інше протистояння. 2004-го ми продемонстрували приналежність до сталої європейської традиції й мирним шляхом змінили владу. Коли я в Токіо показував кадри з велелюдного Майдану-2004, японці дивувалися: звідки в українців бездержавної нації взялася така витримка? Путін завжди називає причиною вторгнення в Україну "державний переворот 2014 року". Чому він утримався від нападу в 20042005 роках? &еnsр;Тоді йому не було за що зачепитися, настільки бездоганно все було зроблено. Було знайдено компроміс майже в усіх гострих питаннях. Однією з таких компромісних речей стала конституційна реформа 2004 року, в якій ми нині мали жити, парламентсько-президентська республіка. Щоправда, нині ми маємо офісну республіку, коли не парламент, а керівник Офісу президента фактично керує країною, а уряд є нікчемною аморфною структурою. Єдина помилка, якої ми тоді припустилися, не було оголошено дострокових парламентських виборів, бо система влади змінилася, а парламент, який вичерпав себе, залишився. Ще одна причина: у ті роки українська п'ята колона не була вибудувана в армію Путіна, вони не мали вертикалі. А 2014 року вже мали Медведчук доповідав, скільки "їхніх" депутатів у парламенті, місцевих радах, скільки "їхніх" священників у церквах. Вони вибудували модель захоплення влади. А 2004-го ще сама Росія не була готова згадайте перші виступи Путіна, який називав Крим українським і наголошував на невтручанні Росії в наші внутрішні справи. Рашизм іще не було сформовано як ідеологію, й він не переміг як доктрина. Тодішній патріарх РПЦ Алексій не був такий агресивний, як нинішній Кирило. Росія бодай візуально зберігала квазідемократичність. Переломним моментом Революції гідності вважається виступ Володимира Парасюка. Що переломило ситуацію 2004 року? &еnsр;Не погоджуюся з таким формулюванням. 2013 року переламало ситуацію побиття студентів. До цього це була не революція, а акція протесту за європейський вибір України. Свого часу хтось придумав формулу: коли Київ виходить на акції протесту, тоді ми перемагаємо. Бо, коли лише приїздять активісти із Заходу України, перемоги не буде. От після 1 грудня 2013 року стався перелом. Історія з Парасюком перехід революції в іншу модель закінчення. До того модель Кличка, Яценюка й Тягнибока полягала у сформуванні коаліційного уряду на чолі з Яценюком і дочасних виборах. А 2004-го з першого дня протесту було зрозуміло, чим має закінчитися. На Майдан вийшла величезна кількість людей, чого ніхто не сподівався. А остаточною крапкою стало рішення Верховного суду. Можете пояснити, чому українці вважають правління президента Ющенка часом втрачених можливостей? Адже за нього були рекордні темпи зростання ВВП 10 відсотків. Інвестиції зросли від 4,5 до 6 разів. Подвоїлася зарплата. &еnsр;Колись я придумав формулу для українських студентів: "Сила дії суспільно-політичних процесів в Україні дорівнює силі протидії, яка помножена на два". Умовно кажучи, якщо ми підняли якусь ідею та оголошуємо суспільству, що потребуємо допомоги для її реалізації, то в разі здійснення задуманого вимоги до нас подвоюються. Тому завжди маємо фантастичні очікування. Характеризуючи президентство Вік­тора Ющенка, я кажу, що він починав, як Мазепа, а закінчив, як Винниченко. Під час виборчої кампанії 2004 року Віктора Андрійовича ніхто не позиціонував як культуролога чи історика. Насамперед його обрали як економіста, творця гривні, успішного прем'єра, який знає, що робити з економікою. У суспільстві був запит не на політика чи культурного діяча, а на економіста й державника. Уже згодом Юлія Тимошенко зіграла на цих очікуваннях, коли її перший уряд почав займатися економікою, а Ющенко культурою. То, безумовно, теж важливо, але очікували іншого. Чому він закінчив, як Винниченко? Бо обидва після відставки малювали картини один під Києвом, інший під Парижем. Ми в Україні зробимо так, що євреї житимуть краще, ніж в Ізраїлі Плюс історія з отруєнням. Після нього він думав, що мало не життям пожертвував для народу, а люди вважали, що Вік­тор Андрійович працюватиме для суспільного блага і вдень, і вночі. А він делегував свої повноваження Балозі, Порошенкові, Третьякову, Червоненкові. Оце була ключова помилка. Особисто в мене розчарування в Ющенкові сталося після нагородження грамотою фальсифікатора виборів Сергія Ківалова. Вважалося, що це погоджено з Віктором Андрійовичем. Ківалова пробачили й назвали своєю людиною. Це був початок падіння Ющенка. Потім пішли індульгенції олігархам за будівництво культурологічних речей, як-от відновлення пам'яток Батурина. Дійшло до того, що Новинський, Ахметов та Фірташ ногою відчиняли двері його кабінету. Було забуто обіцянку справедливої приватизації, яку продемонстрували на прикладі Криворіжсталі. Ми мали запропонувати олігархам доплатити за номінальною вартістю за гіганти промисловості, які вони приватизували за хабарі. Закінчилося тим, що олігархи доплатили, тільки не в бюджет. Так було порушено одну з базових вимог помаранчевого Майдану справедливість. Можливо, в ситуації з розчаруванням у Помаранчевій революції винні не політики, а сам народ. Ще Микола Міхновський казав про українців: "З усіх народів слов'янщини ми, мабуть, найменш витривалі. Ми досить легко запалюємося, ми зовсім щиро хочемо сьогодні досягти певної мети, але вже другий день бачить нас зневіреними й найменша перешкода геть відкидає нас від мети й змушує зректися наших гордих мрій". &еnsр;Безумовно, Микола Міхновський мав аргументи, щоби так говорити. Тут я завжди згадую наші пікові миттєвості й під час проголошення незалежності, й під час Помаранчевої революції. Адже тоді були моменти, коли було соромно давати хабарі. А потім потихеньку воно зсувалося. В народу завжди є залізний аргумент, що влада почала вимагати хабарі, але це обопільна відповідальність. Колись В'ячеслав Липинський у листі до Шелухіна писав: "Сергію, самостійників у нас багато, а державників мало". Можна сказати, що причиною обох українських революцій був Віктор Янукович і його стиль керування. Що в ньому було такого, що змушувало українців по­вставати? &еnsр;Та нічого такого не було. Перша революція була проти кучмізму й олігархату, проти спроби навічно накинути українцям тоталітарно-кучмістську модель держави. Другу революцію нібито і спричинив Янукович, але тут уже був російський фактор. Уперше він став представником кучмістської моделі управління державою, а вдруге російської. Ще одна причина, яка його згубила, передання влади своєму синові Олександру, Сергієві Курченку та їхній команді. Хоч як це парадоксально звучить, старі регіонали в розмовах зі мною скаржилися, що голів СБУ в областях призначає син Олександр Янукович. Обурювалися, що так не може бути, бо це розвалювання держави. Після Революції гідності українцям вдалося переконати цивілізований світ у імперській сутності Росії. До цього світ був сліпий чи вдавав, що не розуміє? &еnsр;Мав місце старий європейський підхід до справ, який проявився ще в часи існування Антанти, коли легше домовлятися із сильними. Якщо згадати Петлюру, то, попри величезну кількість критики, він був у патовій ситуації й зовсім не мав союзників. Можна згадати промову президента Буша за кілька місяців до розвалення Союзу, коли він переконував залишитися разом із Росією. Потім було СНД, і світ дізнався про Україну лише через Помаранчеву революцію. Загалом, щоб у мирний період попіарити країну, треба було витратити мільярди, а нам вдалося зробити це безкоштовно. Коли я в ті роки їхав на виставку в Японію, посол цієї країни радив показати Україну козацьку, лицарську, яка мала схожість із лицарством самураїв. Також у світлі розвитку космічної галузі й окремо показати Помаранчеву революцію, яка свідчила, що ми не Росія, ми інакші, що в нас свободи прагнуть не політики, а увесь народ. До цього ми лише програвали. Згадайте справу вбивці Петлюри Шварцбарда. Росія інвестувала кошти у створення образу українця-антисеміта. Мовляв, краще мати справу з Росією. Потім переписування історії. Другу світову так переписали, що її виграли лише росіяни, а українців ніби й не було. Голодомор був тотально закритою темою. Завжди згадую забутий фейлетон Остапа Вишні "Шовінізм". Якщо ви, росіяни, називаєте нас шовіністами, то визнайте, що ми ж нічого не накидаємо. Це ви нам накидаєте всюди Пушкіна і свої щі. А нам не треба вашого, бо маємо своє. Відчепіться від нас. Чи можна сказати, що події обох українських революцій стали поштовхом для відродження національної пам'яті? &еnsр;Від Помаранчевої революції минуло 20 років, і ми лише починаємо робити світоглядні речі, які я пропонував 2005-го, боротьбу з "русским миром". От Театр російської драми імені Лесі Українки. Постало питання про звільнення Резніковича і зміну концепції, бо яка може бути російська драма в Києві? І це було правильно, бо, коли Київ вкотре бомбардували, Резнікович, сидячи в Москві, розповідав, які ми нелюди й виродки. Коли я сказав, що кобзони й табачники не можуть бути символами української культури, то Гордон навіть скликав пресконференцію з цього приводу. І де був ваш Кобзон 2014-го? Колись на зорі незалежності покійний Іван Драч у відповідь на страх перед українськими націоналістами відповів, що ми в Україні зробимо так, що євреї житимуть краще, ніж в Ізраїлі, поляки краще, ніж у Польщі, а росіяни ніж у Росії. Оце наша суть. Але ж у всіх цих народів є свої держави, а в нас немає іншого місця на землі. Ви називаєте нас шовіністами й нацистами за елементарні речі, які передбачено міжнародним правом, за українську пісню, культуру. Це нині робиться, а тоді, коли я починав, це було немодно й несучасно. 2014-го ми переконали Порошенка готуватися до 100-річчя української революції. А це ж свідчення, що тут держава була і 100 років тому. За всієї критики Зеленського, саме в нього з'явився указ, що держава в нас була вже 988 року, а київський князь Аскольд підписав перші угоди з Візантією 860-го. І ПЦУ вже зробила перші кроки в нас уже не Володимирове хрещення, а Аскольдове. Він був перший. Колись я був у Гарварді й один із совєтологів сказав: тільки-но в Росії заберуть давньоруську спадщину, вона розвалиться. Чи можна сказати, що українці першими відчули загрозу неоколоніалізму тоді, коли ще весь світ продовжував дивитися крізь рожеві окуляри? &еnsр;Усі наші політики вважали, що можуть домовитися з Росією і Путіним. Ющенко, Тимошенко, Зеленський. А домовитися можна було із сильною економікою і потужною армією, активнішим трендом у бік Євросоюзу й НАТО. Ось де були наші гарантії. Домовитися це візантійсько-монгольська спадщина. Кучмі пощастило з Єльциним, коли можна було домовитися за чаркою, а коли до влади в Росії прийшла ФСБ, ми отримали загрозу неоколоніалізму, реально сформульовану. Іще кілька років тому була популярна версія, що обидві українські революції наслідок відродження нашого народу. Однак 2010 року вибори виграв Янукович, а ­2019-го Зеленський. Виходить, що сталого, поступального відродження України немає. Натомість наш народ має якусь спалахову, спорадичну свідомість. Це нормально? &еnsр;Можна говорити щось недобре про наш народ, але, дивлячись на результати виборів у Сполучених Штатах, можна згадати стару суперечку між лібералами й консерваторами. Одні вважали, що людина народжується вільною, світлою, а інші що людина від народження успадковує вади й недоліки. Щоб вона стала свідомою і патріотичною, необхідні виховання, освіта, знання. Інколи негативна природа людини бере гору, коли держава не мотивує її бути чесною та працелюбною. Колись на лекції в Червоному корпусі університету я сказав, що ми погано закінчимо, бо запрошуємо читати лекції модних адвокатів, які розповідають студентам, як обійти закон. Як можна бути модним, якщо ти порушуєш закони й Конституцію? Або адвокат, який відсудив у держави мільйон? Суспільство легко переконати в тому, що я прийду й усе за вас зроблю. А це біда, що погано закінчується. Не можна вірити, що прийдуть молоді чи старі й щось зроблять за тебе. У парламенті повинні бути не 20-річні, а моральні авторитети, які своїм життям підтверджують служіння Україні. Парламент має ухвалювати мудрі рішення, які не посварять. Я проти експериментів над країною. Не можна вірити, що прийдуть молоді чи старі та щось зроблять за тебе Ми недооцінюємо власних пророків. А той же Шевченко в останні рік-півтора свого життя займався просвітою. У листах писав, що готує буквар, лічбу, математику, й необхідно зробити освіченим українського селянина. Поки наш народ не усвідомить себе платником податків, його можна дурити як завгодно. Він знову й знову дякуватиме Івану та Степану за те, що посадили квіти. А те, що 50 відсотків украли, його не обходить. Але ж це ваші гроші. Не чиновника, а саме ваші. І другий момент політична культура. Треба розуміння, хто що в державі робить. Зеленський не може відповідати за економічні речі, бо він президент. Нам треба освічений українець, який знає законодавство, платить податки і спонукає інших. Тобто українець, патріот, платник податків. Як українці зможуть оцінити події обох революцій через 100 років? &еnsр;Оцінки будуть позитивні. Ми боролися за цінності свободу людини та свободу країни, гідність українців і гідність нації. Піднімався увесь народ. Суспільні зрушення, які сталися в результаті цих революцій, теж оцінять позитивно. Найбільше претензій буде щодо нездатності реалізувати те, що декларувалося. У Грузії все закінчилося багаторічним правлінням проросійської партії "Грузинська мрія". Скептики кажуть, що шостий рік правління Єрмака й Зеленського рухає країну в зворотному від демократії напрямі. Невже обидві революції були марні? &еnsр;У Грузії ніхто не змінив тотальної бідності населення. Вони підрихтували демократичний дах, ударили по корупції. Але, загалом кажучи, це ніяк не відбилося на добробуті пересічного грузина. Інвестицій не відбулося, бідність залишилася. Економіка так і не змогла зійти з радянських рейок і перелаштуватися на європейські. Ми маємо таку ж непросту історію. Нині я не бачу постмайданного формату, бо війна. Люди розуміють, що відкрити другий фронт небезпечно. Нам треба зберегти демократичні цінності й не втратити держави. Коли буде бодай піврічне перемир'я, треба провести вибори, бо не можна шість років мати абсолютну владу. Однак я оптимістично дивлюся на нашу ситуацію й не бачу тут можливості для повторення досвіду Грузії. А гарантом є наш народ, який у критичні моменти завжди знаходить внутрішні сили, щоб захистити свободу.

Ви прийшли до нас в такі дні – 20-річчя Помаранчевої Революції, річниця Революції Гідності і фактично також річниця Студентської Революції. Українці завжди восени чомусь протестували. Мені здається, що у нашого з вами покоління не було досвіду поразок. Кожен такий етап закінчувався перемогою: шо Революція на граніті, що Помаранчева Революція.Це правда. Я би сказала навіть ширше. На плечі нашого покоління впав основний тягар відбудови незалежної України із руїн СРСР. Це труд важкий, непомітний, досі погано описаний і зафіксований, що істориками, що письменниками. Ми перехопили з Москви цей дискурс про буцімто "лихі 90-ті", де треба говорити про злидні, де треба знімати якісь суцільні кошмари. Тут є трохи вплив чорнушного радянського кіно і успіху румунської "Нової хвилі", адже українські кінематографісти до 20-х років ХХІ століття потяглися знімати руїни 90-х. Але от з цієї самої руїни 90-х якраз наше покоління країну і витягало, відбудовувало. Станом на початок повномасштабного вторгнення 2022 року виявилося, що таке збудувало і досить таки пристойну, більш-менш обладнану, порівняно з західними сусідами, країну для життя. Тобто це також невидима перемога, з якою ми собі не завжди здаємо право. Але ось ця перемога, наприклад, в мені народила відчуття, що навіть у березні 2022 року у мене не було жодного сумніву, що ми переможемо.І в мене не було. І зараз в мене немає ніколи жодного сумніву. Я це пов'язую з тим, що кожна революція, кожен протест, кожна боротьба у нас закінчувалася перемогою. Я вас пригадую дуже добре на Майдані на початку листопада 1990 року. Вам тоді було 30 років. Ви прийшли з іншими письменниками і ви теж з нами голодували. Це була така ваша одноденна акція голодування. З вами була Соломія Павличко, Ігор Римарук, в інші дні приходили інші письменники. Чи ви пригадуєте, як ви тоді бачили майбутнє? Коли ви сиділи тоді на тих сходинках площі Жовтневої революції, що ви тоді думали? Що нарешті совок кінчається, валиться. Озвучені вимоги студентів, серед яких найперша і найважливіша тоді була не та, котра фігурує сьогодні у Вікіпедії та в усіх джерелах, як ніби головна перемога – "Зняли Масола". Звісно, це теж показово, наочно та красиво. Тут є оцей момент негайності і незабарності. Але там лунали важливіші вимоги, з них найперша — служба українських хлопців в армії виключно в межах української СРСР. Це повернення до законодавства нехай і Радянської України, але 20-х років, тобто доголодоморної України. Тоді боялися українців брати в червону армію, бо українці були зв'язані ще з національно-визвольним рухом, всі були петлюрівці і їм не довіряли. Це вже після Голодомору можна було робити з нами, що завгодно. Але там були дві антиколоніальні вимоги. Перше – це армія, і друге – це "ні" союзному договору. Так, друга головна, бо цим і було спричинено Революцію на граніті. Цілий протест полягав у тому, що нас знову намагалися затягнути в якийсь там оновлений союз, і саме таким, до речі, був сценарій. Про це ми знаємо вже сьогодні, через 25 років, коли було опубліковано переговори Єльцина з Бушем, а потім з Клінтоном. Ми сьогодні можемо оцінити, наскільки був важливим і вирішальним цей внесок. Насправді це був останній студентський рух, який зливається з робітничим. От тоді, коли пішли маршем по Хрещатику вперше на пам'яті живих поколінь не на 7 листопада, "червоний день календаря", гнані раби з портретами вождей чи членів політбюро, а коли пішли студенти з намальованими від руки транспарантами, а київські робітники страйком по Хрещатику на підтримку студентів – ось це був той поворотний момент історії, коли ми ставали на шлях Польщі, де роком раніше, у 1989 році всі знаємо, що відбулося, всі знаємо наслідки. І ось ця перемога робітничого руху над підрадянським комуністичним режимом була настільки показова і настільки заразлива, що Кравчук вчасно перелякався і зрозумів, що Москва далеко, а ось тут те море під вікнами – це ті, від кого він залежить. Він зрозумів, що повинен лягати на хвилю. Він відчув цю історичну хвилю. Ви сказали про розсекречені листування і розмови Кравчука з Бушем і з Клінтоном. Вже потім, як мине буквально кілька місяців, ми почуємо спіч від Буша: "Американці не підтримують тих, хто шукає незалежності, щоб замінити віддалену тиранію місцевим деспотизмом. Вони не допомагатимуть тим, що пропонує самовбивчий націоналізм, оснований на етнічній ненависті". Тоді ми вже побачимо, наскільки все складно. Згадую, як нам прийшла телеграма з Ратгерського університету про те, що студенти там нас підтримають. Я пригадую, як я зачитую цю телеграму, і мені здається, що це вся Америка кричить, що ми вас підтримуємо і любимо. Вже пізніше, за рік чи два, я потрапила на Захід і почала розуміти, що це все не так. Чи ви тоді розуміли, що все не так, як відчувалося тоді в цій точці на Майдані? Загальне піднесення, що ніякого союзного договору не буде, ось ми тут – це майбутнє, ось тут цілий Київ на площі. Київ, який ще вчиться, який ще боїться говорити одним голосом. Це була дуже характеристична якість юрби. Ось цей тодішній, наш перший Майдан, який зрештою і дав ім'я Майданової Незалежності, він був підтримуючий, але ще не був суб'єктом. Я пам'ятаю, коли в натовпі хтось починав гукати "Ганьба" чи "Слава", людям було ніяково озиратися, бо ще не було звички. Відчуття спільнотності ще не було вироблено. Це була лише генеральна репетиція ось цього самого відчуття, яке в усій красі себе проявило вже через 14 років під час Помаранчевої Революції на тому самому Майдані Незалежності. Але загальне відчуття, що назад дороги немає, ми натисли на кнопку, історія летить, а її вітер дме нам в обличчя, почалося наприкінці 80-х - на початку 90-х років. Я була не набагато просунутіша, ніж більшість тодішніх українських інтелектуалів, котрі щиро вірили, що варто тільки нам здобути незалежність, і далі все піде як по маслу. А те, що незалежність – це не акт, а процес, це, звичайно, приходить пізніше з усвідомленням та розчаруваннями. Але в мене в житті був Юрій Володимирович Шевельов, і була з ним зустріч у Нью-Йорку в травні 1991 року. Лишається 4 місяці до підписання Декларації Незалежності, і от я молода й натхненна приїжджаю з цієї самої кипучої України, він мене запрошує до себе, я йому це все розповідаю. А він мені потім дарує свою збірку останньої есеїстики "Третя сторожа" з дарчим написом, і каже: "Зверніть увагу, там є одне есе про Ісландію, яке називається "Незалежність і що завтра?"" Я зрозуміла, на що він натякає, але мені це дуже не сподобалось. Я подумала, що цей старий бурундук починає труїти прекрасну атмосферу й перспективу. Як це? Я гадала, що далі буде тільки краще. У мене така була сцена з Дмитром Павличком, який прийшов до нас на Майдан. Там стояли я з мамою і наші друзі. І я вигукнула: "Ну все". Тому що це море людей навколо нас, люди ставили квіти, і раптом ти бачиш, що в тебе є ось такий народ. А це 90-й рік, ми вперше зустрілися, і я кажу: "Ну все". А Дмитро Васильович каже: "Ні, це ще не все". Я тоді така зла на нього була, що він взагалі це сказав і так погасив настрій. Ви знаєте, я не люблю, коли до вас звертаються "Касандра", я не люблю тему Касандри. Я думаю, що ви просто виконуєте функцію інтелектуала, який бачить невидиме й непроявлене. Який мусить говорити про те, що ще не відбулося, а не тільки про те, що вже відбулося. Я вчора згадала ваш текст "Майдан проти матриці", коли думала про нашу майбутню розмову. Його ви написали у грудні-січні 2013 року, коли була Революція Гідності. Так, тобто поки Майдан ще був мирний, до першої крові. Тобто це грудень-середина січня. І ви пишете таке: "Нас усіх, хто живе сьогодні у глобальній матриці, чекає в недалекому майбутньому велике системне перезавантаження. І так склались історичні карти, що центральним вузлом цього перезавантаження випало стати нам, Україні. І нема на то ради". Для того, щоб було зрозуміло, наскільки це точно передбачено, почнімо з того, що ви мали на увазі, коли говорили про матрицю? Давайте дамо коротке визначення: що таке матриця? Там є спроба це описати. Я шкодую, що я цей текст не встигла закінчити. Але я винесла сильний урок, який можу повторювати і через 10 років після тих подій: кров – це кінець діалогу. Особливо я це повторюю, коли починаються розмови, що рано чи пізно треба буде домовлятися. Ні, зовсім не обов'язково, що всі війни кінчаються за столом переговорів. Є ціла купа війн, які кінчалися безумовною капітуляцією агресора, іі це якраз той випадок, коли ніяких домовленостей бути не може, тому що будь-яка пропозиція вступити в діалог з агресором – це зневага й обнулення вже пролитої крові. Кров – це вихід із діалогу. Фізична агресія, гаряча війна – це вихід із діалогу.  Перші постріли на Майдані і вбиті Вербицький, Жезнєвський та Нігоян – це демонстрація виходу з діалогу. І тому матриця – це більше, ніж спроба узурпації влади. Звичайно, це не тільки якийсь нещасний Янукович, бо зрозуміло було відразу, що це не його творчість. Це творчість Путіна, а Януковича просто намагаються поставити, щоб зробити з України другу Білорусь. Але не вийшло цього самого київського аналогу Лукашенка ні з Кучмою, ні тим більше з усіма наступними сюжетами. Проте з’явився Янукович – нібито той, хто буде слухатись і грати роль за всіма прописаними йому нотами. А тут виявляється велика несподіванка для Росії, вона кожного разу трапляє з Україною в цю пастку, коли виявляється, що є ще на цій території населення, яке має власну думку з приводу того, що відбувається, на відміну від Білорусі та Росії. Оскільки в них цього немає в прошивці, вони ніколи цього не враховують. Як дальтонік може знати, що таке колір? Вони дійсно цього не знають. Ми бачимо зараз, що хоч по Курській області вже ходить ЗСУ, хоч від Ростова до Москви ПВК Вагнера з Пригожиним на чолі може спокійно проходити через міста і села, і населення тільки дивитиметься з вікон. Але в кожному разі все, що демонструє силу і владу, сприймається населенням на правах погоди-негоди, як об'єктивне, стихійне, атмосферне явище, з яким безгуздо боротися. Ось ця матриця виступає як дещо більше. Матриця – як політична система, котра є найбільш досконалою персоніфікацією світового зла. Як функціонує система, заснована саме на злі, насильстві, нагинанні тих, хто слабший і хто не може відповісти, на запереченні, обнуленні всіх здобутків людства у плані політичного діалогу, досягнення консенсусу, оркестрування згоди між різними прошарками, класами суспільства, різними інтересами різних суспільних груп. Тільки одне має значення в матриці – хто головний Люцифер? Ось ця структура вертикалі, вертикаль власті, як вони кажуть, чи драбина "генерального мордобитія", як у Шевченковому "Сні". Це абсолютно геніальна метафора. До речі, у Шевченка йшлося не тільки про Російську імперію, йшлося про всі диктатури й тиранії, зокрема, в непробудимому Китаї та темному Єгипті, які побудовані на ось цій самій вертикалі і топтанні сильнішим слабших. Це антицивілізаціний вектор, тому що все, що пов’язано з цивілізацією, прогресом, свободою особистості та усім репертуаром тих цінностей, які ми традиційно залічуємо до європейських, – це все результат урахування слабшого, того, що суспільство домовилося, як дбати про слабших. Ну і зрештою – це елементарні базові засади політології в уявленні спільноти. Я турбуюся і дбаю не тільки про тих, хто мої найближчі, але й про тих, з ким солідарність, емпатію, єдність та почуття спільнотності я мушу собі уявляти. Всім 40 мільйонам співвітчизників я руки не подам фізично і в цьому житті я їх всіх не перевірю, наскільки вони свої чи не свої, але існує саме поняття цієї спільноти, з якою я себе ідентифікую, і яка є моїм поясом безпеки, для якої я працюю і, відповідно, частиною якої я себе усвідомлюю. Ось це все обвалюється, нема горизонтальних зв'язків у матриці. У матриці не існує емпатії чи виручки. У матриці не існує нічого того, що у нас пов'язано з Майданом. У матриці існує тільки ось ця драбина, де кожен, хто нижче, хоче видряпатися на сходинку вище, скинувши того, хто там, і самому ставши на його місце, щоб топтати тих, хто внизу. Ось це дуже проста і примітивна форма суспільного зла. Це є те, що описано Джорджем Орвеллом та Олдосом Гакслі, що описано в усіх антиутопіях. Цей вірус зла зберігається постійно. Матриця вже розпросторилася, як ракова хвороба, по цілій планеті. Станом на 2014 рік це було беззаперечно, а Захід просто злякався визнати, що чергова прекрасна епоха нібито без потенційних воєн, якою вони тішились від 1989 року, скінчилася.Не сталося кінця історії, як виявилося. Я пригадую, що у 2014 році Заходу було цікавіше говорити про те, чи було насправді вторгнення, чи не було, чи має історичне право Російська Федерація на Крим, чи ні. Їм було важливіше говорити про це, аніж про те, що насправді сталося. І лише 2022 рік розставив все на свої місця. Ви сказали, що ця матриця пожирає світ. У мене теж є таке відчуття. У нас у всіх є це відчуття. На другий день, коли ми прокинулися після обрання президентом США Дональда Трампа, багато хто в Фейсбуці писав: "Ну ось, ми в світі одні дорослі". Чи ви так само це відчуваєте, ви поділяєте це відчуття? У мене це відчуття з 2014 року. Тому тут не було нічого спеціально нового, і я з Трампом цього не пов'язувала. Для мене перше президентство Трампа було достатньо травматичним, я оплакала Америку. Я по-своєму люблю чи любила ту країну. Не знаю, як доречно тут сказати, бо вона дуже змінилася з тих часів, коли я там провела певний шматок життя, і я їй багато чим завдячую. В ній були речі, які варто відстоювати. Я розумію натискання на цей триггер "Маkе Аmеrіса Grеаt Аgаіn". В ній був ось цей дух демократичної рівності, коли немає в прошивці того, що є в кожного європейця,  – класова закладка щодо того, якого ти походження. Типу, хто у нас тут з мажорів, а хто у нас тут селюк. Там цього немає. Там нема мажорів і селюків, там всі селюки. Там всі приїхали рано чи пізно. Але спроба пишатися тим, що у мене є кілька крапель індіянської крові, що свідчить якраз про те, що мої предки приїхали сюди так давно, коли ще не було достатньо білих жінок в запасі для ось цих самих пошукувачів добра за океаном, зустрічається в Європі взагалі, а в Україні спеціально, з цілковитим нерозумінням. Коли покійний Джим Мейс спробував цим похвалитися, з нього одразу зробили нащадка бідних поневолених черокі. Казали, що саме тому він і зрозумів українську трагедію та зайнявся Голодомором, адже він черокі за походженням. Він не опирався, він з того сміявся, звичайно. Але це показник цілковитого, як вони називають сulturаl dіffеrеnсе, просто драматичного нерозуміння того, як влаштовано американське суспільство і наскільки воно наївне, але абсолютно щире в своєму ліберте, егаліте, пратерніте, тобто цих цінностях американської революції, котрі у них дійсно прописані в усіх підручниках, котрих навчають дітей у школах. Я трохи ще воловила у 90-ті роки цю протестантську етику й дух капіталізму, який два століття в тій країні забезпечував суспільне багатство. Проте водночас я вловила і ту розгубленість від відсутності противника.Ви в своєму тексті "Майдан проти матриці" пишете про те, що матриця живеться відсутністю цінностей. І я розумію, про що ви говорите, коли кажете про цінності не тільки американські, а й західного світу загалом. Говорити із західними політиками чи дипломатами для мене завжди було легше, тому що я ці цінності відчувала. Я розуміла, що людина вірить. А наші політики не вірили. Це все була імітація. Більшість політиків не вірили, і це ти теж відчував на якомусь такому невербальному рівні. Що ж сталося із цінностями американців, що половина суспільства голосує за антицінності фактично? Я би не сказала, що половина голосує за антицінності. Це різне розуміння цих цінностей, це загальна розгубленість американського суспільства від втрати тої певності себе, яку вони успадковували з покоління в покоління, і переконання, кажучи їхніми словами, що наші діти будуть жити краще, ніж ми. Ось це захиталося і рухнуло. Чому захиталося? Відповіді немає. Починається боротьба між демократами, які пропонують зосередитися на охороні здоров'я. Обама віддає Сирію Путіну і обіцяє перезавантаження стосунків з Росією. У результаті відбуваються всі ці історії як, наприклад, ганебна втеча з Афганістану. Країна, яка втратила роль світового поліцейського. Але в світі дуже складно без поліцейського. Хто тоді має спинити будь-якого пахана, який вилазить з криком, розмахуючи чи реальною ядерною битою, чи її імітацією, з криком, а я вам всім покажу, хто тут хазяїн в домі? Хто має повернути до порядку? Де той світовий поліцейський? Ніби відмовились демократи від цієї функції. Хто злив в унітаз Будапештський меморандум, як не демократи таки?Під час першої Трампової президенції я була свідком дискусії на дуже підвищених тонах між виборцем республіканців і виборцем демократів, і подумала, що за наслідками аргументації, попри те, що демократ був моїм другом, інтелектуалом, університетським професором, тобто був мені значно симпатичніший за виборця республіканців, але виборець республіканців казав: "Оbаmа f**k  Вudареst Меmоrаndum". І це правда. Після того Іран зайнявся виробництвом ядерної зброї, бо це був сигнал, що Америка перестала бути світовим поліцейським, а значить озброюйся кожен, рятуйся, як може. Це сигнал цілому світу. НАТО не працює, ООН не працює, нічого не працює, Усі ці цінності, які були анонсовані після 1945 року, згідно з якими всі ці міжнародні інституції, що створювалися в інтересах світової безпеки, після 2014 року було перекреслено. У результаті тут не те, що половина голосує за цінності, а половина за антицінності. Це суперечка з приводу того, що самі ці цінності захиталися і вивернулися догори дном і показали своє давно прогниле денце, що працює, що не працює. Дуже багато гною полізло наверх. І в умовах ось цього самого гною, котре лізе нагору, абсолютно дезорієнтована публіка, яка водить очима і шукає, кому би довіритись, а довіритися нема кому. Тому що криза політичного класу триває в масштабах цілої планети. Не обдурюймо себе, Черчилів немає, навіть Чимберленів вже немає.Ви мене змушуєте далі розвивати тему в дусі продовження статті 2014 року "Майдан проти матриці". Але це вже аналіз, відколи почалася криза політичного класу. Нинішня криза демократії – це великою мірою криза політичного класу. Про це багато писав, до речі, Умберто Еко, який проаналізував у своїй роботі "Очі Дуче" це на прикладі Берлусконі. Він розкішно показав перетворення політики на шоу-бізнес, синтез політики і шоу-бізнесу. Тут ми вертаємось до Рейгана нашого, котрий першим приніс ось цей самий елемент шоу-бізнесу в політику, і котрий на тому дуже добре голівудився як професіонал. Тут справа не в тому, чи республіканці погані, а демократи хороші, чи навпаки. Справа у загальному ціннісному замішанні в умовах глобальної кризи. І США виступає просто як найбільш таке показове, виразне, і найлегше для аналізу дзеркало. Бо, скажімо, в кожній країні Європи воно ще ускладнено особливостями своєї локальної історії, яку ми знаємо погано. Для дуже багатьох українців досі Європа – це загальне єдине поняття. Кожного разу треба пояснювати, що немає єдиної Європи, що кожна європейська нація має свої скелети в шафах і свої проблеми та болячки. І на ці болячки прекрасно тисне, до речі, російська пропаганда і російські технології. Цей зовнішній фактор теж не треба скидати з рахунку. Матриця розпросторилась, матриця працює, як і російська пропаганда. А те, що "Раша Тудей" абсолютно безкарно мала вільну руку від перших років ХХІ століття на цілому Заході і закладала свої програмові тези про те, як вони будуть поборювати фашизм на території України, цієї самої от фашистської диктатурки, котра має бути під московським контролем.Я прочитала текст на Wаll Strееt Jоurnаl про медіа і Трампа, взагалі про ситуацію з американськими медіа. Я не очікувала, але мене це вразило. Понад 50% користувачів ТіkТоk отримують тільки з цієї соцмережі будь-яку інформацію. СNN втратила майже половину своїх глядачів. Середній вік глядачів телебачення: Fох Nеws – 69 років, СNN – 68 років, тобто аудиторія старіє. Телебачення традиційне підміняють соціальні мережі. Мені здаються абсолютно апокаліптичними ці речі. Я хочу запитати вашу думку, що дає вам оптимізм чи віру в те, що з цієї історичної кризи, ми, на полі яких якраз і ведеться битва, маємо шанси?Це не просто шанси. Ми й далі демонструємо здатність перемагати, навіть якщо ми тільки в половину чи в чверть є свідомі своєї власної сили. Тобто те, що ми дорослі в домі, це я ще в 2014 році писала моїм американським друзям, коли вони мені не вірили в те, що Росія може становити для них якусь загрозу. Уже через два роки, з приходом Трампа, вони взялися за голову. Тоді ті самі люди мені писали, що навіть не могли тоді про це подумати. Насправді ми пройшли вже по такому краю за ці 33 роки війни, бо все-таки не забуваймо, що від самого 1991 року в Москві розглядали втрату України як випадковий інцидент, який має бути ліквідований в осяжному майбутньому. Вони розраховували ліквідувати Україну у 1994 році, коли Білорусь прибрали до рук і думали, що Кучма виконує ту саму функцію. А в нас був Майдан, у нас була Революція на граніті та громадянське суспільство, з яким вже не можна було не рахуватися. Наша колишня червона номенклатура, і КГБ в тому числі, вже були перелякані. Вони вже знали, що юрба може вийти на вулицю. Якщо матриця є інструментом конструювання абсолютно фальшивої реальності, коли ти можеш зробити штучно будь-який світ і через мережі, і через Russіа Тоdаy, ментально заразити мільйони людей, в який спосіб ми покажемо світу і донесемо свою правду?Ми вистояли в 2014 році. Хоча я не вірила тоді, що ми вистоїмо. Попри те, що напередодні у нас було повних 15 років повної інформаційної окупації. У нас під російським контролем були практично всі медіа, незалежно від того, чи вони виступали за владу, чи за опозицію, як це формулювалося тоді, коли українське суспільство кололи так, як нині розколоте американське. Били, били і не розбили. Мільйони українців, які всі ті роки дивилися "Бригаду", "Ліквідацію", "Кадетів", споживали усю ту люту макулатуру, якою був завалений по саме нікуди український ринок із сусідньої Росії. Звідки раптом ці люди весною 2014 року встали і вийшли на вулиці проєктивної Новоросії, від Харкова до Одеси почали писати, що їхні регіони – це Україна, і розмальовувати жовто-блакитними кольорами вулиці і все, що завгодно? Саме цей народний протест не дав відбутися "рускій весні". Стріляти у відповідь, коли прийшли вже зі зброєю на той самий Донбас, це теж був вибір українців, які весь цей час дивились телевізор, який був наповнений тим часим гидотним контентом, що і в Росії, бо про український говорилося, що це не формат. Нічого українського в українських ЗМІ на тоді вже не було. Звідки всі ці люди довідались, що вони українці, які не хочуть в союзу з Росією і взагалі хочуть продовжувати далі своє окреме незалежне життя? А очевидно, звідти, що не є нагинальною людська психіка, попри всі зусилля всіх спецслужб планети. У минулому і майбутньому людська психіка не є абсолютно керованою та абсолютно маніпулятивною. Саме це є, як на мене, головним уроком, який сьогодні Україна демонструє людству. І це важливий, дуже обнадійливий урок. Проте ми мало про нього говоримо і мало хвалимося ним в очах цілого світу. 

Країни-сусідки Україна та Білорусь обрали два кардинально різних вектори розвитку. В той час, коли наша держава почала шлях до Євроінтеграції, Білорусь на чолі з диктатором Олександром Лукашенком - впевнено рухалася в бік Кремля. Це негативно позначилося на стосунках між Києвом і Мінськом, а останньою краплею стало повномасштабне вторгнення РФ. Тоді режим самопроголошеного білоруського президента надав росіянам плацдарм для розв'язання війни. Тож нині відносини між країнами знаходяться у глухому куті. Про суспільні настрої в Білорусі, утиски емігрантів, білоруську опозицію та очікування від майбутніх виборів президента - спеціально для Gаzеtа.uа розповів білоруський політолог, доктор політичних наук та керівник Центру політичного аналізу та прогнозу Павло Усов. Як білоруське суспільство сприйняло початок повномасштабного вторгнення РФ в Україну в лютому 2022-го? Після початку повномасштабної війни суспільство знаходилося у шоковому стані. Чималим ударом стало те, що агресія відбулася саме зі сторони Білорусі. Крім того, до 24 лютого 2022 року - багато громадян РБ сприймали РФ як джерело стабільності, благополуччя та політичних змін. Після виборів президента Білорусі в 2020 році очікувалося, що РФ підтримає опозиційних Олександру Лукашенку політиків. Тим паче, що вони орієнтувалися на Росію. Тоді вважалося, що РФ може стати фактором демократичних змін в Білорусі, навіть не дивлячись на анексію Криму і війну на Донбасі. Це не було проблемою для більшості білорусів, в тому числі і тих опозиційних кандидатів, які балотувалися в президенти. Тож, повномасштабна агресія обумовила світоглядний злам в білоруському суспільстві, особливо у тих, хто постав в 2020 році. Усі наративи щодо великої Росії та мудрого Путіна зруйнувалися. Суспільство опинилося в підвішеному стані. Частина людей стали чітко налаштовані проти Росії і навіть радикалізувалися. Зокрема, проводили диверсійні дії на білоруських залізничних дорогах, аби саботувати перевезення військової техніки з РФ. Також розпочався процес мобілізації добровольців для того, щоб брати активну участь у війні на боці ЗСУ, сформувався Полк імені Кастуся Калиновського. В цілому у свідомості білорусів війна РФ проти України була неприпустимою та сприйнялася як абсолютне зло. Як на сьогодні білоруси реагують на новини з України? Наразі настрої в білоруському суспільстві досить динамічні. Ми бачимо звикання білорусів до ситуації всередині країни і до війни в Україні. Російська агресія сприймається як даність, на яку люди не можуть вплинути. Громадяни прагнуть впорядкувати своє життя і займатися своїми проблемами. Війна стала фоном, хоча деякі фази і викликають напругу. Дрони на території Білорусі тригерять і владу Що саме ви маєте на увазі? До прикладу, Курська операція. Вона призвела до стурбованості навіть самого Лукашенка, бо виявилося, що такий сценарій було б імовірно організувати і в Білорусі. Напругу також створюють активні зальоти "Шахедів" на територію РБ. Тобто, якщо вчора війна була десь за кордоном, то безпілотники на власній території викликають ще більшу тривожність у суспільства. Крім того, дрони на території Білорусі тригерять і владу. Політики прагнуть максимально знизити поширення інформації про те, що в країні десь впали російські "Шахеди". Це свого роду демонстрація слабкості, коли влада не в стані захистити свою територію. Збиттям "Шахедів" Лукашенко демонструє силу, на відміну від очільників країн-членів НАТО, які боялися це робити, хоча звісно убезпечити повністю територію він не в змозі, бо є співагресором. Ба більше, динаміка війни сприяє й тому, що населення на прикордонних територіях відчуває, що війна у будь-який момент може перекинутися на територію РБ. Варто розуміти, що РФ буде намагатися провести провокації на території Білорусі. До прикладу, пролукашенківські ЗМІ завжди кажуть, що це не російські "Шахеди" порушили повітряний простір РБ, а українські безпілотники. Ніколи не згадується, що це РФ. За цими прильотами може стояти мета спровокувати якусь диверсію чи атаку на нафтопереробні заводи для того, щоб втягнути Білорусь у війну. А яке ставлення у білорусів останнім часом зберігається до режиму Лукашенка? Всередині держави зберігається критичний настрій по відношенню до режиму. Це проявляється в прихованому невдоволені, суспільній агресії. В майбутньому це може означати, що в умовах ослаблення режиму почнеться "турбулентність". Наприклад, якщо війну програє Росія чи впаде Путін. Однак, наразі серед демократичної опозиції і у активного населення Білорусі велике хвилювання викликає можливий примус України до мирних домовленостей з РФ. Якщо їх буде досягнуто в тих обставинах та умовах, що склалися на фронті - без звільнення територій України та без військової поразки РФ - то це буде означати, що Білорусь довгі роки залишатиметься під контролем Росії. Національний рух в Білорусі представлено Зеноном Позняком Що можете сказати про білоруську опозицію? Який наразі рівень її активності? Якогось єдиного широкого фронту немає. Існують різні політичні течії. Домінуюча сформувалася в результаті виборів 2020 року, на чолі зі Світланою Тихановською. Також є Координаційна рада (недержавний політичний та громадський орган на території Білорусі Gаzеtа.uа). Як я вже казав, спочатку це не було чітко окресленим національним рухом, який би представляв національні інтереси, а навпаки в основному орієнтиром була Росія. Сама Тихоновська і її оточення неодноразово повторювали, що Росія це друг, що мудрий Путін розуміє все, що відбувається у Білорусі та має підтримати опозицію білоруського народу. Згодом це викликало крайнє роздратування серед національно орієнтованого руху. На сьогоднішній день можна сказати, що опозиційні структури перебувають у критичному стані, переживають крах довіри через те, що протягом п'яти років практично нічого істотного не зроблено. Не було представлено жодної стратегії. Надії людей були обдурені. Національний рух в Білорусі представлено Зеноном Позняком - лідером національного відродження та білоруської незалежності 1990-х, одним із засновників білоруського народного фронту "Відродження". Його часто порівнюють із українським політичним і громадським діячем В'ячеславом Чорноволом. Наразі поплічники Позняка стоять за національне визволення, відродження Білорусі. Тобто, зараз люди, що прагнуть демократії і свободи для Білорусі, орієнтуються саме на нього? Через проросійські настрої у білоруському суспільстві національний рух і роль Позняка відійшли на задній план. Але зараз, у зв'язку з війною та загалом агресією Росії, національний рух набув нового значення та нових смислів, як і значення Позняка. Добровольчі загони орієнтовані на національне відродження, національну ідею і для них абсолютно неприйнятна Росія. Співіснування з Росією, по суті, неможливе навіть після закінчення війни. Що стосується опори для цих структур усередині Білорусії, то на сьогоднішній день ситуація повністю контрольована режимом. Найбільш активний пласт населення в кількості близько 150 тисяч людей змушений був емігрувати за кордон. Ще близько 400 тисяч людей зазнали репресій. Це - моральний тиск з боку спецслужб, арешти, штрафи за участь у різноманітних антисистемних заходах, тиск на членів сім'ї, вироки на значні терміни ув'язнення. До прикладу, члени моєї родини змушені були на собі відчути всі принади політичного впливу, обшуки, допити, слідчі дії, а мене самого засудили до 11 років позбавлення волі за спробу в організації державного перевороту. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Маємо переходити до загальної мобілізації" - що чекає Україну за каденції Трампа А ті білоруси, що були вимушені виїхати, відчувають якийсь утиск зі сторони режиму Лукашенка? Так. У людей заарештовують майно, що залишилося на території Білорусі. Крім того, влада обмежила й консульські послуги за кордоном. Якщо раніше можна було зробити якісь нотаріальні дії, вирішити питання з паспортом і так далі, то зараз це просто неможливо. З боку держави такі послуги не надаються. Щоб це зробити, потрібно повертатися в країну, але незрозуміло, чи виїдеш назад. Ризики залишаються великими. Росія та Білорусь готуються до спільних військових навчань Повертаючись до питання кооперації РФ та РБ, хотілося б почути вашу думку щодо військової співпраці? Чи вважаєте ви це актом шантажу? Наразі Росія та Білорусь готуються до спільних військових навчань "Захід-2025". Залучення великого контингенту військ на території РБ можна розглядати як додаткову загрозу. В цій парадигмі не можна виключати повторення сценарію 2022 року. Хоча "Захід-2025" - це насамперед демонстрація сили та експансіоністської енергії Росії. Важливим залишається питання, скільки людей росіяни зможуть задіяти, бо зараз усі ресурси переважно поглинені війною в Україні, а акумуляція сил може стати додатковою напругою. Найбільшим гальмом на сьогоднішній день для перемоги України є Захід. І в цих обставинах Росія має повністю вільні, розв'язані руки для того, щоб шантажувати західні країни. І, звичайно ж, навчання "Захід-2025" - будуть формою політичного та геополітичного шантажу Заходу. Вплив на іноземних партнерів для того, щоб сісти за стіл переговорів саме з прийняттям російських умов для квазімирних домовленостей - одна з найголовніших цілей РФ станом на зараз. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Важливо не лише щоб Україна перемогла, але й щоб у Росії усвідомили, що програли" Радослав Сікорський А що стосується тактичної ядерної зброї? На сьогоднішній день формальних причин використати тактичну ядерну зброю проти України досить багато. Найпростіший привід це успішна операція українських військ у Курській області. У військовій доктрині Російської Федерації прописано, що будь-яка агресія проти російської держави відкрито залишає за нею право використовувати ядерну зброю. І неважливо, де вона буде на території Білорусі чи на території Росії. Але для того, щоб усунути можливість безпосереднього удару по території Росії з боку союзників, РФ могла б використати Білорусь. Тобто, щоб тактичні ядерні удари по України було завдано з території РБ. І тоді союзники НАТО залишають за собою право завдання ударів по Білорусі або Україна може завдати їх по Білорусі, але не по Росії. Хоча загалом, я думаю, при бажанні РФ давно би вже використала ядерну зброю. Передумов для повстання, революції чи то змін - немає 26 січня 2025 року в Білорусі заплановані вибори президента. Подейкують, що їх вирішили проводити взимку, аби унеможливити протести. Як би ви могли це прокоментувати та що чекає Білорусь після них? Станом на осінь 2024 року якихось передумов для повстання, революції чи то змін - немає. Вибори президента, які відбудуться, Лукашенко прискорив демонстративно, обравши найближчий термін, коли вони можуть бути проведені. Він прагне перезапустити політичний контракт усередині суспільства. Закріпити свою політичну позицію на тлі імовірного розмноження опозиції. Те, що вибори відбудуться взимку, ніяк не стосується того, що в цю пору року нібито ніхто не вийде на протести. Наразі будь-які мітинги в РБ неможливі. Відсутні й будь-які умови створення плацдарму для повороту Білорусі від російського вектору, а у разі таких намагань - РФ негайно здійснить відкриту окупацію територій Білорусі. Перед черговими президентськими виборами для Лукашенка дуже важливо зберегти стабільність та безпеку. Тому він докладає всіх зусиль, щоб продемонструвати ефективність у реалізації безпекових питань перед своїми громадянами. Звичайно він може щось сказати і навіть покритикувати Росію, полякати війною. Нещодавно в інтерв'ю Лукашенко говорив, що якщо хтось намагатиметься захопити Білорусь чи включити її до складу Росії, то буде війна, але це лише слова напередодні виборчої кампанії. Що, на вашу думку, можна зробити, щоб Білорусь стала прозахідною країною і почала орієнтуватися на Європу? Необхідно максимально відривати Білорусь та білорусів від "русского миру" за допомогою інформаційного впливу. Тобто, вбивати їм в голови, що Росія агресор, яка захопила Білорусь та використовує її. Як це зробити? Через системні інформаційно-психологічні операції. На жаль, на сьогоднішній день такого системного інформування немає. Я вважаю, що одним із рішень для цього могла б бути Україна. Але тут потрібне політичне рішення для створення повноцінного інформаційного каналу. Другий момент це створення саме на території України військово-політичних інститутів на основі, наприклад, того ж полку Калиновського, які могли б у перспективі розглядатися, як основа для нової системи безпеки Білорусі. Щоб в майбутньому змінити білоруську систему потрібні такі інститути, військові академії, військові установи, які готуватимуть білорусів саме для Білорусі. І ось таким центром могла б стати Україна з багатьох причин. Бо у вас йде війна, бо це близький народ, бо ми розуміємо українську мову, ми можемо швидко навчитися говорити українською, а українці - розуміють білоруську. У нас одне бачення майбутнього і для нас єдиний ворог - це Росія.

Політична асамблея Європейської народної партії одноголосно ухвалила Резолюцію на підтримку України, яку вніс лідер партії "Європейська Солідарність" Петро Порошенко. "У разі ухвалення запропонована резолюція ЄНП буде йти пліч-о-пліч з відповідною заявою країн G7, Європейської комісії і логічною реалізацією ініціативи президента Європейського парламенту Роберти Мецоли, за яку кілька днів тому голосував Європарламент. Ухвалення цієї резолюції сьогодні буде особливо важливим на тлі поточної ситуації, зокрема вчорашнього удару міжконтинентальної балістичної ракети по Дніпру та появи 12 тисяч північнокорейських військ разом із північнокорейськими снарядами та північнокорейськими балістичними ракетами, іранськими ударними безпілотниками та іранськими балістичними ракетами", - зазначив Порошенко під час представлення проєкту резолюції. "Сильна рішучість на підтримку України буде символом нашої єдності і солідарності. Крім того, у тексті документу відображені положення звернення Верховної Ради до міжнародної спільноти з нагоди 1000 днів повномасштабного вторгнення. Це означає, що цей проєкт - не лише ініціатива "Європейської Солідарності". Це інклюзивна та консенсусна позиція всіх політичних сил в Україні", - зазначив Порошенко. Президент ЄНП Манферд Вебер після одноголосного ухвалення резолюції також зазначив, що документ стане базою для обговорення під час майбутнього Форуму міжнародного демократичного союзу (ІDU) у Вашингтоні, який відбудеться на початку грудня. Як відомо, членом ІDU є Республіканська партія США. "Там ми можемо представити цю нашу проукраїнську ініціативу як конкретний запит від найбільшої партії Європи. Тож цим ми зробимо свій внесок у ширшу міжнародну дискусію", - сказав Вебер. РЕЗОЛЮЦІЯ ЄНП "На 1000-й день від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну" Європейська народна партія рішуче засуджує повномасштабну агресивну війну Росії проти України, яка триває вже понад 1000 днів з моменту її початку 24 лютого 2022 року. Це вторгнення, спричинене одностороннім рішенням президента російської федерації Володимира Путіна, є брутальним, несправедливим і абсолютно неспровокованим. Це є кричущим порушенням міжнародного права та глобального порядку, заснованого на правилах. Понад тисячу днів російська федерація продовжує знищувати мирні міста та критично важливу цивільну інфраструктуру шляхом важких артилерійських обстрілів, ракетних обстрілів і бомбардувань. Це призвело до загибелі тисяч мирних жителів, перетворення на руїни цілих населених пунктів та масових порушень прав людини на тимчасово окупованих територіях України. Наголошуємо на відповідальності російської федерації, яка своїми жорстокими діями проти України загострює глобальні виклики. До них належать загрози стратегічній стабільності, ядерній безпеці, економічному розвитку, фінансовій передбачуваності, глобальній енергетичній та продовольчій безпеці, навколишньому середовищу, зміні клімату, громадському здоров'ю та ширшому розвитку інформації та технологій. Ми підтверджуємо наше тверде переконання, що Росія повинна надати фінансову компенсацію за величезну шкоду, яку вона завдала Україні. Ми підкреслюємо, що ЄС та його держави-члени надали Україні понад 100 мільярдів євро фінансової, гуманітарної допомоги, допомоги біженцям та військової допомоги; і ми закликаємо всі держави-члени збільшити фінансування України та утримуватися від зменшення своїх внесків; Ми глибоко захоплюємося і повністю підтримуємо боротьбу України, як зараз, так і в майбутньому. Боротьба України ведеться не лише за збереження своєї державності, суверенітету, незалежності та свободи, а й за повагу до міжнародного права, принципів суверенітету та територіальної цілісності всіх націй, права країн на життя та процвітання. Це боротьба з тиранією, імперськими амбіціями агресорів, авторитаризмом диктаторів. Ми продовжуємо застерігати від порушення російською федерацією загальновизнаних принципів ядерної та радіаційної безпеки та рішуче засуджуємо будь-які дії росії, у тому числі атаки безпілотників поблизу майданчиків Запорізької АЕС та інших українських ядерних об'єктів. Ці дії створюють додаткові ризики для безпечної експлуатації мирних ядерних об'єктів України та можуть призвести до катастрофічних наслідків не лише для України, а й для всього Європейського континенту та світу. Ми найрішучіше засуджуємо передачу Північною Кореєю зброї Росії та розміщення 10-11 тисяч солдатів на фронті, що воює проти України. Ми залишаємося твердо відданими безперервному зміцненню сміливої та всеосяжної підтримки України з боку Європи, без обмежень і стільки часу, скільки потрібно для досягнення перемоги над росією. Наша мета полягає не лише в тому, щоб притягнути росію до відповідальності на міжнародній арені, але й забезпечити повну реконструкцію України, перетворення її на процвітаючу країну - майбутнього члена як Європейського Союзу, так і НАТО. Тому ЄНП виступає: - за негайне та повне виведення російських збройних сил і військового майна з суверенної території України в межах її міжнародно визнаних кордонів без попередніх умов чи подальшої ескалації на місцях; - за зміцнення європейської та євроатлантичної єдності і солідарності з Україною та її хоробрим народом у нашій спільній історичній місії до справедливого, заснованого на правилах міжнародного порядку, перемоги України та захисту її суверенітету, незалежності та свободи, а також миру, безпеки та стабільності в Європі та світі; - за посилення підтримки України та посилення тиску на російську федерацію як державу-агресора з використанням усіх наявних військових, політико-дипломатичних та економічних засобів для припинення порушень нею загальновизнаних принципів і норм міжнародного права; це включає примушення Росії виконати вимоги міжнародної спільноти, зокрема щодо деокупації української території та відновлення державного суверенітету України в її міжнародно визнаних кордонах; - за прискорення надання Україні систем протиповітряної оборони з метою стримування російського терору, та збільшення інвестицій в українську оборонну промисловість, одночасно вивчаючи потенційне використання заморожених російських активів для підтримки оборонних потреб України; - за скоординовані зусилля щодо зняття обмежень на використання Україною далекобійної зброї західного виробництва та, відповідно до статті 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй, за надання Україні права завдавати удари по законним військовим об'єктам на території Росії, які використовуються, щоб завдавати ударів по позиціях українських військових, цивільному населенню та критичній інфраструктурі; - за посилення співпраці у сфері передових технологій та інновацій, сприяння масштабуванню українських розробок шляхом їх інтеграції в європейську оборонну інфраструктуру; ми закликаємо партнерів України повною мірою використовувати бойовий досвід України для посилення та вдосконалення власних систем захисту; - за збільшення фінансової допомоги Україні для забезпечення макрофінансової стабільності та збереження спроможності фінансувати першочергові видатки; ми також підтримуємо створення механізмів залучення іноземної фінансової підтримки для відновлення економіки України відповідно до міжнародних оцінок шкоди та потреб країни у відновленні; - за посилення санкцій, усунення існуючих лазівок, зокрема, проти енергетичного сектору російської федерації, зокрема "Росатома", його дочірніх структур та іноземних компаній, для подальшої економічної ізоляції держави-агресора; це включає розробку механізмів запобігання ухилення від санкцій, вивчення можливості застосування вторинних санкцій; - для Європейського Союзу встановити правовий режим, який дозволить конфіскувати російські суверенні активи в ЄС - за скоординовані зусилля щодо виконання ордера Міжнародного кримінального суду на арешт Володимира Путіна з метою якнайшвидшого затримання та притягнення російського диктатора до міжнародного правосуддя; - за забезпечення того, щоб західна військова підтримка Україні перевищувала 0,25% ВВП Заходу щорічно, а також за те, щоб Європейський Союз був готовий втрутитися та покрити потреби України, тим самим взявши на себе більшу відповідальність у підтримці України; - за непохитну підтримку інтеграції України в ЄС і НАТО на основі підходу, заснованого на заслугах, який поважає демократичні принципи та інститути, включаючи багатопартійну парламентську систему, політичну інклюзивність, права опозиції, верховенство права та свободу ЗМІ; - за конкретні кроки щодо інтеграції України в політику та програми ЄС у сфері оборони та кібербезпеки під час процесу вступу до ЄС, підкреслюючи важливість співпраці з українською оборонною промисловістю та її інтеграцію, у довгостроковій перспективі, до оборонно-технологічної та промислової бази ЄС. Європейська народна партія - це найбільше політичне об'єднання Євросоюзу, яке включає 82 партії та партнерів з 43 країн, Президента Європейської Комісії, Президента Європарламенту, 20 глав держав та урядів ЄС і країн, що не входять до ЄС, 9 членів Єврокомісії та найбільшу групу у Європейському парламенті. Партія "Європейська Солідарність" офіційно увійшла до Європейської народної партії у 2019 році, а 10 березня 2023 року "Євросолідарність" отримала статус асоційованого члена Європейської народної партії.

Помаранчева революція, яка розпочалася у листопаді 2004 року, стала однією з найважливіших подій в історії сучасної України. Вона продемонструвала готовність українського суспільства захищати свої права та протистояти несправедливості.Після другого туру президентських виборів, 21 листопада 2004 року, Центральна виборча комісія оголосила попередні результати підрахунку 33 % виборчих бюлетенів, згідно з якими лідирував тодішній прем'єр-міністр Віктор Янукович, отримавши 50% голосів. Однак, дані екзит-полів показували протилежне: лідером голосування був Віктор Ющенко. Це викликало масове невдоволення, адже численні факти фальсифікації стали очевидними для українців.У ніч на 22 листопада до Києва було введено бронетехніку, посилено охорону біля ЦВК та урядових будівель, а на вулицях столиці з’явилися загони з кілька десятків тисяч внутрішніх військ та спецпризначенців. Водночас диктатор Володимир Путін поспішив привітати Януковича з перемогою, що ще більше підсилило напругу.Вже 23 листопада почалися масштабні мітинги в різних містах України. Епіцентром протестів став Майдан Незалежності в Києві, де зібралися сотні тисяч протестувальників з усієї країни, за оцінками їх кількість складала від 100 до 500 тисяч. Вони вимагали чесних виборів та справедливості.Помаранчева революція, Фото: gеttyіmаgеsЕскалація ситуації у 2004 роціНадалі ситуація ставала лише "жорсткішою", а загальний рівень напруги лише зростав. ЦВК оголосила 24 листопада остаточні результати, визнавши переможцем Януковича. У відповідь Ющенко закликав громадян до загальнонаціонального страйку та оголосив початок "Помаранчевої революції". Протестувальники вимагали в уряду визнати недійсними результати виборів. Дії народного супротиву не залишились непоміченими. Так, 25 листопада Верховний Суд України заборонив публікацію офіційних результатів виборів, що стало важливим кроком у боротьбі. Цього ж дня створено Комітет національного порятунку, до якого увійшли ключові опозиційні політики.Далі протистояння набуло іншого сенсу, коли 26 листопада у Києві зібрався мітинг із близько 60 000 людей, які підтримали Януковича. У цей час почались ще більш дестабілізаційні події на сході України, зокрема у Харківській та Луганській областях, місцеві ради оголосили про намір створити автономію. Це ще більше посилило загрозу територіального розколу держави.Міжнародне втручання та перемога демократіїВерховна Рада провела 27 листопада екстрене позачергове засідання, на якому були присутні всі народні депутати. У результаті було ухвалено постанову щодо політичної кризи, спричиненої президентськими виборами. Парламент визнав результати другого туру голосування недійсними та оголосив недовіру ЦВК через неналежне виконання нею своїх обов’язків відповідно до законодавства України. Незважаючи на прийняті міри з боку  Верховної Ради, на сході країни у депутатський кулуарах та на місцевих рівнях все ще продовжуються обговорення щодо запровадження автономій та проведення референдумів щодо федералізації України. Наприкінці листопада до переговорів між владою та опозицією долучилися міжнародні посередники, зокрема представники ЄС та НАТО. Вони наголошували на важливості збереження єдності України, а більшість лідерів країн Європи погоджувалось з позицією народу щодо необхідності повторного голосування. "Єдність України — життєво важлива", — сказав верховний представник ЄС із зовнішньої політики і безпеки Хав'єр Солана.Тому, напочатку грудня Верховний Суд України визнав численні порушення під час виборів і анулював результати другого туру, призначивши повторне голосування. Це рішення стало переломним моментом у революції. Верховною Радою 8 грудня було ухвалено важливі зміни до закону про вибори президента, щоб унеможливити фальсифікації. Також було затверджено конституційну реформу, яка зменшувала повноваження президента на користь парламенту та уряду.Згодом, 26 грудня 2004 року, відбувся повторний тур виборів, у якому перемогу здобув Віктор Ющенко. Через місяць він офіційно склав присягу та став президентом України.Єдність та справедливістьПомаранчева революція стала символом народної єдності та боротьби за демократичні цінності. Вона на певний час змусила політичну еліту враховувати думку суспільства, хоча й не привела до кардинальних реформ. Гасла, що звучали під час Помаранчевої революції, стали символами єдності, рішучості та віри в перемогу справедливості. Слова "Разом нас багато, нас не подолати!" та "Схід і захід разом!", -  досі мають велике значення, адже РФ намагається розділити наш народ та започаткувати штучний поділ на дві частини, якого насправді немає. Українці – це один народ та одна країна попри всі прагнення та спроби ворога нас розділити. Свято День Свободи було започатковано указом Віктора Ющенка від 19 листопада 2005 року № 1619/2005 "з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, виховання у громадян почуття національної гідності, враховуючи історичне значення революційних подій осені 2004 року, які засвідчили волелюбність Українського народу, його прагнення до свободи і демократичних цінностей". Це свято існувало до 2010 року, доки до влади не прийшов Віктор Янукович та не скасував його. Після Революції Гідності та втечі Януковича до РФ у 2014 році наступний президент України, Петро Порошенко, відновив цю пам’ятну дату, надавши їй нового символізму та значення - День Гідності та Свободи. Цього дня згадують про дві надзвичайно важливі події в історії українського народу: Помаранчеву революцію та революцію Гідності 2013/2014 років.Ці доленосні події довели, що українці готові захищати свободу навіть ціною життя. Вони нагадують нам про силу єдності, важливість громадянської позиції та необхідність будувати справедливу й демократичну державу.Найважливіше, що це час вшанувати пам’ять тих, хто віддав своє життя, захищаючи ідеали свободи, гідності та цивілізованого світу, борючись за майбутнє своєї країни та дітей. Це нагадування про незламний дух українців, їхню готовність об'єднатися заради спільної мети та боротися за право жити у справедливій і демократичній державі.Президент Володимир Зеленський у своєму зверненні до українців з нагоди Дня Гідності та Свободи наголосив на важливості усвідомлення справжньої ціни свободи для України. Глава держави закликав не забувати тих, хто боровся заради майбутнього країни, та шанувати їхній подвиг. Ці слова були опубліковані в офіційному повідомленні на сторінці Президента у Fасеbооk.

Президент у День Гідності та Свободи: Україна завжди буде на політичній мапі світуУ День Гідності та Свободи Президент Зеленський заявив про незмінність позицій України на політичній мапі світу. Він підкреслив важливість прагнення українців до збереження свободи та незалежності.

Сьогодні в Україні відзначається День гідності та свободи. Свято запровадили у листопаді 2014-го - на честь початку двох українських революцій: Помаранчевої та Революції гідності. Остання почалася саме 21 листопада 2013-го. Того дня президент Віктор Янукович заявив про призупинення переговорів про асоціацію з Європейським Союзом. У Києві на Майдан Незалежності вийшли невдоволені таким рішенням студенти. Це і стало початком Революція гідності, яку у перші тижні називали Євромайданом. Майже 1 тис. людей залишилися ночувати в центрі столиці. До ранку термін "Євромайдан" став трендом Тwіttеr. Протягом кількох днів мітинги з вимогою продовжити курс на євроінтеграцію почали збиратися в інших містах. 24 листопада в Києві на Народне Віче вийшли близько 100 тис. учасників, у Львові - майже 20 тис. Також у ці дні тривали масові акції в Луганську, Дніпропетровську, Харкові, Донецьку, Одесі, Черкасах та інших містах. Однак у деяких - мітинги розігнали силовики. У ніч на 30 листопада на Майдані Незалежності відбувся силовий розгін демонстрантів. Близько 4:00 спецпідрозділ "Беркут" почав по-звірячому витискати активістів - били кийками та ногами. Операцію назвали "розчисткою території для встановлення новорічної ялинки". "Ніч 30 листопада і стала каталізатором, який зробив революцію. Це розгін, жорстокий силовий розгін. Потім я приїхав на Михайлівську площу. Бачив як люди стікаються туди, готові боронити. Хлопці з палками тренувалися, пораненим допомогали в соборі. Тоді я зрозумів: усе, революція станеться", згадував Сергій Кротенко, який тоді навчався в педагогічному університеті ім. Михайла Драгоманова. 1 грудня в центрі Києва пройшло віче, яке зібрало від 500 тис. до 1 млн осіб. Люди зайняли Майдан Незалежності, де київські комунальники вже почали встановлювати новорічну ялинку та готувати місце для ярмарку. Площу від мітингувальників охороняли бійці Внутрішніх військ, якими переважно були солдати строкової служби. Вони особливого опору не чинили. Зайнявши Майдан, протестувальники звели барикади, щоб запобігти повторенню розгону, що стався в ніч на 30 листопада. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У столиці анонсували заходи до Дня гідності та свободи Однією із знакових подій початку Революції гідності стало 11 грудня. Вночі спецназівці знову спробували розігнати протестувальників. Уперше за кілька сотень років дзвони Михайлівського собору забили на сполох. 16 січня 2014 року у Верховній Раді України з порушенням установленої процедури голосування прийняли 10 законів, направлених на звуження конституційних прав і свобод громадян. За три дні в Києві на Народному Вічі зібралися кілька десятків тисяч мітингувальників, які висловили обурення ухваленням "Законів про диктатуру". Мирна акція переросла в жорстке протистояння з міліцією та Внутрішніми військами. Активісти зробили спробу штурму кордону охорони до урядового кварталу. Унаслідок сутичок був підпалений автобус "Беркута", а самих бійців закидали камінням і петардами. 22 січня 2014-го під час протистоянь на вул. Михайла Грушевського були вбиті з вогнепальної зброї Сергій Нігоян і Михайло Жизневський. Отримали поранення й померли наступного тижня в лікарнях Роман Сеник та Олександр Бадера. У лісосмузі в Бориспільському районі Київської області знайшли тіло Юрія Вербицького, якого викрали з лікарні. Найдраматичнішим етапом революції стали події в Києві 18-20 лютого, в ході яких загинули більш як сотня протестувальників і кілька тисяч було травмовано. У ніч з 21 на 22 лютого Віктор Янукович з найближчим оточенням утік з України. Спочатку він залишив Київ й виїхав до Харкова. Там за підтримки Росії намагався влаштувати з'їзд своїх прихильників та соратників зі східних регіонів України. Однак йому нічого не вдалося. Тому Янукович та члени його уряду - втекли до РФ. 22 лютого тисячі активістів та волонтерів приїхали до Межигір'я аби перевірити інформацію про втечу Януковича. Маєток був пустим. Того ж дня Верховна Рада підтримала постанову про самоусунення Януковича з посади президента. Вибори глави держави були призначені на 25 травня 2014-го. Проти самого Януковича була порушена кримінальна справа. У січні 2019-го його заочно засудили до 13 років тюрми - за державну зраду та пособництво у веденні агресивної війни. Колишній президент-утікач нині продовжує переховуватися у Росії. День гідности та свободи святкують в Україні 21 листопада на честь початку цього дня помаранчевої революції 2004-го та Революції гідності 2013 року. Свято є наступником Дня свободи, що відзначали 22 листопада у 2005-2011 роках на честь помаранчевої революції. Його скасував указом президент Віктор Янукович. 13 листопада 2014 року президент України Петро Порошенко підписав указ, згідно з яким в Україні 21 листопада відзначають День гідності та свободи.

Візит словацьких та угорських авторів в Україну відбувся в межах програми Іn Sоlіdаrіty wіth Ukrаіnе за підтримки Рrаguе Сіvіl Sосіеty Сеntrе. Еспресо - інформаційний партнер програми.Зі Словаччини до України приїхали письменник Марек Вадас, журналіст Ян Маркос, політичний аналітик Григорій Месежніков, письменник Міхал Гворецький, журналіст Міро Пасторек. З Угорщини завітали письменник Віктор Горват та наукова співробітниця Центру євроатлантичної інтеграції та демократії (СЕІD) Дорка Такачі.У перший день гості побачили найважливіші пам’ятки столиці — Софійський собор, Михайлівську площу, Майдан Незалежності та інші. Надвечір зустрілися із представниками правозахисних організацій ZМІNА, Тruth Ноunds та Lеmkіn Sосіеty, а також поспілкувалися з Олександрою Романцовою, виконавчою директоркою Центру громадянських свобод.“Краса Києва, музеї, будівлі, пам'ятники, старовинні церкви, історія, сучасне мистецтво, привітність містян вражають. Як і той факт, що люди можуть жити своїм цивілізованим життям, перебуваючи під постійною загрозою. З іншого боку — ознаки страждання, жорстокість загарбників і безглузді руйнування також справляють глибоке враження — шок”, – ділиться побаченим Віктор Горват, угорський письменник, перекладач античної та середньовічної поезії, запрошений лектор університетів.Наступного дня словацькі та угорські автори вирушили на Київщину, аби на власні очі побачити наслідки російської агресії. Зокрема вони відвідали деокуповані Ірпінь, Бучу та Бородянку. З поверненням до Києва делегати зустрілися з Представництвом Президента України в АР Крим.“Моїм найсильнішим враженням під час поїздки було побачити наполегливість українців у тому, щоб не дозволити російському агресору зіпсувати їм життя — як вони відновлюють зруйновані та пошкоджені будівлі, організовують культурні заходи, видають нові книги, вчаться, працюють, виховують дітей”, — ділиться словацький політичний аналітик Григорій Месежников.Пізніше гості відвідали Мистецький арсенал та поспілкувалися з його директоркою Олесею Островською-Лютою. Згодом представники Національного музею Революції Гідності організували екскурсію виставковим проєктом «Протест / Архітектура. Барикади і намети: світ і Україна», який розповідає про історію протестів в Україні і світі.“Будучи словаком, я з подивом дізнався, що українці вже мають музей Майдану. Це сильна відмінність в порівнянні зі словацькою реальністю, оскільки ми досі лише мріємо про музей, присвячений листопаду 1989 року — колапсу комуністичного режиму”, – ділиться думками журналіст Роstоj.sk Міро Пасторек.На завершення візиту делегати взяли участь у дискусії "Чому Центральна Європа має переосмислити себе", яку модерував президент Українського ПЕН Володимир Єрмоленко.“Українські солдати воюють, жертвуючи власним життям, і сьогодні обов'язком кожної порядної людини у світі є допомога українцям — у всьому і в міру своїх можливостей. Я розповім про те, що я пережив під час мого короткого, але дуже насиченого візиту в Україну у себе вдома, в Словаччині. Я буду закликати людей допомагати Україні і стояти на правильному боці історії”, – наголошує Григорій Месежников.З поверненням додому делегати планують розповідати про ситуацію в Україні через ЗМІ, культурні заходи та лекції. Зокрема письменник Віктор Горват вже незабаром розповість про побачене в Україні студентам факультета права Пецького університету в Угорщині.“Наша поїздка нагадала мені про те, як важливо постійно інформувати людей у нашому регіоні про значущість боротьби українців проти російського імперіалізму. З огляду на те, що європейці схильні говорити, що вони “втомлені від війни” та втрачати фокус на тому, що відбувається в Україні”, — підкреслює Міро Пасторек.“Відбувається справжній геноцид. Україна бореться за Європу, а політика Путіна спрямована на стирання української ідентичності, історії, культури... Ми повинні зупинити це разом!” — зауважив письменник та публіцист Міхал Гворецький.Український ПЕН прийняв вже сімнадцять делегацій іноземних діячів культури, журналістів, правозахисників, лідерів думок. Під час цих поїздок делегації дізнаються про українську культуру, знайомляться з культурними та правозахисними організаціями і національними медіа, а також відвідують деокуповані населені пункти, щоб на власні очі побачити наслідки злочинів російської армії.

З початком російсько-української війни у 2014 році, Польща взялася активно підтримувати суверенітет і територіальну цілісність України. Окрім військової співпраці, Варшава стала одним із яскраво виражених представників Києва на європейській арені, тим самим створивши перешкоди для РФ в намаганнях дестабілізувати і окупувати нашу державу. Зі свого боку Росія активно намагається вплинути на ситуацію через інформаційні кампанії, які своєчасно запускає в залежності від інфоприводу, події чи резонансних заяв можновладців. Ключові наративи Кремля Осередок для поширення пропаганди, зокрема й антиукраїнської, РФ створювала в Польщі понад 15 років. За даними фахівчині з комунікацій Університету інформаційних технологій та менеджменту у Жешуві, українки за походженням Дельфіни Ертановської - сьогодні спостерігається найбільша хвиля дезінформації, фейкових новин і ненависті. Російські медіа активно намагаються створити негативний образ українських біженців у Польщі. Поширюється ідея, що українські мігранти начебто забирають робочі місця у поляків і тим самим знижують рівень заробітної плати, створюючи соціально-економічну напругу. Також Кремль "грає" й на питанні українізації Польщі. В країні активно поширюється наратив, що держава може "втратити свою ідентичність", приймаючи велику кількість українців. В той же час, пропаганда криміналізує українців, створює образ українців як "потенційної загрози", поширюючи фейкові історії про нібито високий рівень злочинності серед наших співгромадян. Біженців намагаються показати "екстремістами", що можуть становити загрозу внутрішній безпеці Польщі. На тлі цього все активніше просувається ще один наратив - втома від біженців. В намаганнях дискредитувати Україну як жертву агресії, пропагандисти також поширюють "меседж", що наша держава буцімто сама відповідальна за війну через недолугість політиків. Дуже часто Росія використовує й історичні конфлікти, аби посварити українців та поляків. Ці наративи розроблені для розпалювання ворожнечі між польським та українським народами, зниження рівня підтримки України у польському суспільстві та послаблення солідарності, необхідної для спільної протидії РФ. Загалом російська пропаганда напрочуд гнучка і вправно підлаштовується під будь-які інформаційні приводи. Основні канали та методи поширення дезінформації в Польщі Російська пропаганда використовує в Польщі вже звичні канали поширення пропаганди, локалізувавши їх. Активно використовуються соціальні мережі , як-от Fасеbооk, Тwіttеr, Теlеgrаm, де тиражуються фейкові новини, маніпулятивні відео та дезінформаційні меми. Фейкові акаунти та боти імітують місцевих громадян, що посилює вплив таких повідомлень. На відміну від України, найбільш популярною соціальною мережею для поширення дезінформації в Польщі є Fасеbооk, але наразі стрімкої популярності почав набирати Теlеgrаm. Як повідомила Дельфіна Ертановська в коментарі Gаzеtа.uа, це відбувається, бо компанія Меtа (володіє Fасеbооk та Іnstаgrаm. Gаzеtа.uа) почала блокувати фейки та дезінформацію, а в Теlеgrаm можна публікувати будь-що. Крім того, фахівчиня додала, що активно російська пропаганда використовує і відеохостинг Yоutubе. Там пропаганда поширюється через блогерів-ворожок, шарлатанів, які стверджують, що мають надздібності, псевдоекспертів тощо. Російська пропаганда використовує і відеохостинг Yоutubе В Польщі також працюють проросійські вебсайти, які поширюють антиукраїнські наративи та підривають національні та європейські цінності. До прикладу, РП одна з щонайменше 19 країн ЄС, в якій працює мережа російської дезінформації Рrаvdа. Усі веб-сайти кремлівської мережі Рrаvdа використовують одні й ті ж джерела, зокрема російські державні чи контрольовані ЗМІ, такі як ТАСС, РІА Новини, Лента.Ру, Царьград тощо. Також Теlеgrаm-канали російською мовою, які автоматично перекладаються на місцеві мови; рідше - авторитетні джерела, якщо інформацію можна подати під вигідним "соусом". Ще одним джерелом дезінформації в Польщі є політичні сили. Однією з партій, що чітко транслює ідеї Росії є "Конфедерація свободи і незалежності". До прикладу, її люблінський представник Рафал Меклер активно брав участь у лютневих антиукраїнських фермерських протестах, роздавав коментарі, поширював фото і відео. Як повідомила Дельфіна Ертановська, регіональні та місцеві (сільські) політики часто стоять за антиукраїнськими протестами. "Такі політики проводять зустрічі по маленьких містах та селах в місцевих будинках культури. Там піднімаються питання патріотизму, історичні питання та питання віри і цінностей", - наголосила фахівчиня. Інший політик від партії "Конфедерація свободи і незалежності" Гжегож Браун. Він також підтримує РФ і налаштовує суспільство на те, що з Росією необхідно налагоджувати близькі, партнерські стосунки. В червні 2024 року Гжегож Браун оприлюднив відео як невідомі знімають український прапор з кургану Костюшка в Кракові. Згодом він виклав пост з відео, в якому пообіцяв віднести прапор в українське консульство. Цікаво, що в дописі Гжегож Браун поставив декілька хештегів: "зупиніть українізацію Польщі", "дружина Брауна", "щоб Польща була Польщею". Одним з найбільш відомих польських політиків, що підтримує риторику Кремля, є ексдепутат Європейського парламенту Януш Корвін-Мікке Одним з найбільш відомих польських політиків, що підтримує риторику Кремля, є ексдепутат Європейського парламенту Януш Корвін-Мікке. За даними реєстру іноземних пропагандистів терористичного режиму Російської Федерації, який створила ОSІNТ-агенція Моlfаr, він дотримується чіткої позиції про те, що повалення режиму Януковича відбулося за прямого втручання США, збройний конфлікт в Україні спровокований не Росією, а США, виправдовує анексію Криму. Після 24 лютого 2022 року він на своїх сторінках в соціальних мережах писав, що саме Україна почала війну, що Україна стоїть за вбивствами людей, поширював фейки й діпфейки. Більш того, Януш Корвін-Мікке дуже добре володіє російською і навіть виступав на російському телебаченні. Ще одним проросійським "інфлюенсером" з Польщі є головний редактор інтернет-видання "Jеdnоdnіоwkа Nаrоdоwа", завідувач бібліотеки славістики філологічного відділення Університету м. Лодзь Адам Сміх. Він покладає відповідальність за авіакатастрофу малайзійського літака "Воеіng 777-200" на Україну, а в своїх публікаціях звинувачує керівництво України у героїзації "злочинців" ОУН-УПА. Це не поодинокі випадки, а чіткі антиукраїнські дії прихильників Кремля в сусідній країні. Вже звично для себе Росія також використовує церкву для поширення антиукраїнських наративів. На переконання фахівчині Дельфіни Ертановської, найбільш вразливі до російської пропаганди в Польщі саме релігійні люди, самотні люди, а також група людей віком від 18 до 35 років без вищої освіти, неодружені та фінансово неспроможні. В Польщі також зросли атаки російських і білоруських кібердиверсантів загалом, за даними фахівців, фіксується щонайменше 10 таких атак на день на різні організації. Однією з найзнаковіших стала атака на Академію військового мистецтва Польщі в липні 2023 року перед Самітом НАТО у Вільнюсі. Тоді було викрадено чималу базу інформації, включаючи персональну інформацію військових посадовців країни. Чергове загострення відносин між Києвом та Варшавою Точкою відліку нового періоду відносин було б логічно вважати протести польських фермерів, які мітингували за обмеження імпорту сільськогосподарської продукції з України на початку року. Хоча обурення польських фермерів щодо імпорту зерна мало реальне економічне підґрунтя, російська пропаганда активно використовувала ситуацію, щоб загострити конфлікт між країнами. В лютому аграрний рух переріс у політичну і відверто антиукраїнську акцію. Фермери використовували символіку СРСР, антиукраїнські лозунги та навіть плакат із закликом до російського диктатора Володимира Путіна "розібратися" з Україною, що є прямим виправданням військової агресії Кремля (наразі з цього приводу тривають суди - ред.). Тоді вже ексочільник МЗС України Дмитро Кулеба наголошував, що вдале загострення серед польських протестувальників на тему України результат роботи спецслужб РФ. Згодом Росія вдавалася до маніпуляцій на темі збиття російських об'єктів, що зайшли в повітряний простір Польщі. "Кремлівська пропаганда також фігурувала і у випадках порушення польського повітряного простору російською ракетою Х-55 та дроном Shаhеd. В інформаційний простір просувалися наративи про те, що це стається через те, що Польща допомагає Україні, зокрема й надає зброю. У такий спосіб Росія намагається поляризувати польське суспільство та посіяти розбрат ", - відзначила Ертановська. Прокремлівські пропагандисти не пропускають можливості маніпулювати Російська пропаганда останнім часом також активно використовує Волинську трагедію як інструмент для загострення польсько-українських відносин. Маніпуляція цією історичною темою допомагає пропаганді підсилювати націоналістичні настрої, провокувати недовіру та знижувати підтримку України серед поляків. В мережі росіяни поширюють фейки та дезінформацію, а прокремлівські пропагандисти не пропускають можливості маніпулювати цією чутливою темою. На переконання Дельфіни Ертановської, - це не що інше, як частина інформаційної війни проти України. Часто тему Волинської трагедії підіймає радикально налаштована частина суспільства, зокрема прихильники праворадикальних партій. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Нацгвардія обирає на тендерах найдорожче: силовики відхиляють пропозиції, які б зекономили мільйони "Дуже багато пропаганди наразі сфокусовано на Волинській трагедії. Влада в свою чергу часто згадує про це в ЗМІ, адже є "рабами" ситуації напередодні президентських виборів в Польщі в 2025 році. Я думаю, що такі суперечки найімовірніше будуть часто точитися до виборів, але це ніяк не пов'язано з головуванням Польщі в ЄС і майбутнім вступом сюди України", - прокоментувала ситуацію Дельфіна Ертановська. Протидія кремлівській пропаганді в Польщі Вдаючись до таких інформаційних кампаній, РФ все більше налаштовує польське суспільство проти України, що може сильно повпливати не тільки на відносини між країнами, а й на обороноздатність нашої держави. В середині вересня міністр оборони України Рустем Умєров і глава МЗС Польщі Радослав Сікорський обговорили роль польської сторони у розбудові української оборонної промисловості, зокрема можливості залучення ресурсів ЄС. Незважаючи на те, що така ініціатива з точки зору бізнесу та економіки була б дуже вигідною для обох країн для обох держав, на думку Дельфіни Ертановської, реакція громадян буде передбачуваною. "Польське суспільство надто маніпулюється російською пропагандою та інформаційною війною. Інформація про таку співпрацю виллється у лавину ненависті, критики та ненависницьких коментарів. Наразі в Польщі ще є велика група людей, яка бачить реальну загрозу з боку Росії, але не можна забувати, що з часом вона стає все менше", - коментувала фахівчиня раніше. Україні потрібно терміново діяти З огляду на це, Україні потрібно терміново діяти, аби не дати Росії впливати на суспільну думку громадян Польщі. Необхідно побудувати стійку інформаційну політику, яка б забезпечила швидке реагування на пропагандистські кампанії, викриваючи неправдиві повідомлення та спростовуючи фейки. Також важливими є просвітницькі кампанії, які роз'яснюватимуть реальний вплив України на польську економіку та сприятимуть формуванню більш збалансованої громадської думки. Співпраця з польськими медіа допоможе поширювати правдиву інформацію про Україну та зміцнювати польсько-українське партнерство. Україна може сприяти обміну між українськими та польськими журналістами. Крім того, робота з українською діаспорою є важливим ресурсом у протидії дезінформації. Українці, які працюють і живуть у Польщі, можуть допомогти пояснити полякам справжні причини та наслідки війни, знизити рівень напруження та сприяти розвінчанню міфів.

На майдані Незалежності 12 листопада попрощались з Тихоном Лугіном у Рівному. Чоловік добровольцем пішов до війська на другий день після початку повномасштабного вторгнення армії РФ на територію України

6 грудня українці відзначають День святого Миколая. Це нова дата після переходу на новий релігійний календар ПЦУ, який відбувся торік 1 вересня. Раніше День святого Миколая відзначали 19 грудня. Це свято найбільше чекають діти. Історія свята В сучасній культурі святий Миколай став більше святковим персонажем, таким собі добрим дідусем, який приносить подарунки чемним діткам і кладе їх під подушку. Однак, його ототожнюють з образом християнського святого Миколая Чудотворця, який жив у реальності. Він народився на півострові Лікія в місті Патарі між 270 та 286 роками. Нині це територія Туреччини. Спочатку Миколай був єпископом і навіть здійснював паломництво до Святої Землі та Єгипту. За часів гонінь за християнами зазнав катувань з боку римського імператора, сидів у в'язниці, але згодом був звільнений. Вперше вшановувати пам'ять святого Миколая Чудотворця почали приблизно в VІ столітті. Тоді його тіло було перевезене італійськими купцями з Мири до Барі. Тут його мощі зберігаються й в наші дні. Саме на основі образу Миколая Чудотворця в багатьох країнах світу з'явився персонаж святий Миколай. В англомовних країнах, зокрема, в США, Великій Британії тощо, його називають Санта Клаус. Тут він приходить до дітей в ніч проти 25 грудня, тобто на Різдво. Легенди про святого Миколая Здавна святого Миколая вважали не лише заступником дітей, але й покровителем мандрівників, моряків та пекарів. За легендою він народився в заможній родині, але в дорослому віці став аскетом, тому роздав свої статки біднякам. Час від часу він приносив до дитячих будинків іграшки, теплі речі. Існує популярна історія, яка розповідає, як святий допоміг трьом сестрам. Через їхню бідність ніхто не хотів брати їх за дружин. Тому Миколай вирішив підкинути вночі їм до будинку три мішечки з золотом. Вони потрапили до шкарпеток, які сушилися над каміном. Так з'явилася європейська традиція залишати подарунки в шкарпетках. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Головна ялинка країни: коли буде відкриття та який матиме вигляд За переказами він також зцілював хворих, визволяв полонених, допомагав невинним. Саме тому Церква й канонізувала Миколая Чудотворця. Традиції свята Раніше за часів Радянського Союзу і в перші роки незалежності України, замість образу святого Миколая влада намагалася насадити українцям антирелігійного Діда Мороза. Але поступово почали повертатися традиції минулих років. Зокрема, до діток знову почав приходити святий Миколай. Однією з найулюбленіших традицій цього свята серед дітей є отримання подарунків, які кладуть під подушку. Існує звичай писати листи святому Миколаю, в яких просити бажаних речей та перераховувати свої добрі справи за рік. За легендою слухняним діткам Миколай приносить саме подарунки, а неслухняним кладе під подушку різочку. В церквах проходять церковні богослужіння, а тому віряни обов'язково йдуть до храму, щоб помолитися святому, попросити його заступництва. В школах і дитсадках проходять святкові вистави, дітки співають пісень і розповідають вірші про це свято. 6 грудня за новим церковним календарем віряни вшановують Миколая Чудотворця. Його вважають одним з найбільш шанованих святих. Миколу Чудотворця шанують як святого, який може здійснити будь-які чудеса. Його вважають покровителем сиріт, бідних, хворих, мандрівників, моряків, військових, хліборобів, ув'язнених, але насамперед - дітей. У день пам'яті Миколи Чудотворця добре піти до церкви. У святого просять зцілення від хвороб, допомоги в нових справах, фінансового благополуччя, вдалого заміжжя і одруження, легких пологів і моляться за дітей. Вважається, що Миколай Чудотворець чує кожного, хто звертається до нього зі щирою молитвою.

Зеленський і Дуда обговорили План перемоги: що відомо про розмовуПрезидент України провів телефонну розмову з польським колегою Анджеєм Дудою у День незалежності Польщі. Лідери обговорили План перемоги, Формулу миру та двосторонню співпрацю.