Search trend "день незалежності україни"

Найперше, що мушу сказати, – ви дуже добре виглядаєте, принаймні зовні. Бо я пригадую, коли ви вийшли з полону, від того Максима Буткевича, з яким я колись працювала, залишилися лише великі блакитні очі. Так, я вже встиг трошки набрати кілограмів. Уже вісім місяців, як я на свободі. З одного боку, це чимало, але з іншого, – це все-таки набагато менше, ніж той час, який я провів у полоні.  Я вже повністю тут, але, звісно, внутрішній процес реабілітації триває. Це типово для всіх звільнених полонених.Ви самі цей процес проходите, чи є якісь фахівці, які допомагають?Передусім, коли ми звільнилися, почався період реінтеграції. Це не стільки реабілітація, скільки повернення просто до суспільства. Він тривав чотири тижні, і нами опікувалася, зокрема, група реінтеграції Збройних Сил України. Це люди, які за сумління дуже щиро намагаються допомогти звільненим хлопцям і дівчатам, та накопичили вже неабиякий досвід. Ми продовжуємо з ними співпрацювати. Зараз уже я і моя колега робимо це інституційно, як з експертами, тому що у нас з'явився благодійний фонд, який має назву "Принцип надії". Перше, на що ми звернули увагу, - це потреба допомогти тим, хто має справу зі звільненими з полону, враховувати особливості, які можуть бути у цих людей. Це і родичі, і друзі, медики і журналісти, яким іноді бракує розуміння, в якій ситуації перебували ці люди, і, зрештою, це військові. Зараз ми цей проєкт впроваджуємо і, сподіваюся, восени ми вже зможемо представити результати та допомагати тим, хто хоче допомогти звільненим із полону.Максим Буткевич в російському полоні, фото: detector.mediaЗа вісім місяців на волі що вас досі не припиняє дивувати?Насправді це чимало речей. Передусім треба мати на увазі, що я пропустив два з половиною роки життя країни і деякі речі змінилися відчутно. Я вже помаленьку, як мені здається, наздоганяю те, що пропустив. Але справді деякі речі все ще незвичні. Є і ті, які не тішать, а є ті, які дуже тішать.Коли я перебував в полоні, особливо перші півтора роки, ми не мали доступу до інформації з зовнішнього світу взагалі. Лише іноді якісь дрібки інформації можна було отримати від тих, кого взяли в полон пізніше, наприклад. Або іноді нам давали інформацію охоронці, але зрозуміло, що вони це робили, аби розхитати наш моральний дух, підірвати його. Так, про перші російські удари по енергетичній інфраструктурі України ми почули якраз від охоронців, які сказали: "У кого з вас рідні в містах, то вони зараз замерзли до смерті, тому що ми зруйнували вашу енергетику". Зрозуміло, що ми їм не повірили, але стало очевидно, що все-таки щось там сталося. Доступ до хоча б якоїсь інформації з’явився вже після того, як проти мене сфабрикували кримінальну справу, засудили до 13 років суворого режиму і перевели до іншої частини в'язниці, де утримувалися звинувачені у кримінальних злочинних. Там був набагато легший режим, набагато краще до в’язнів ставилися охоронці, ніж до українських полонених, було інше харчування і доступ до нехай пропаганди, але до телевізора, який не вимикався ніколи. Тоді почала з'являтися ще якась інформація, але щоб добути її з телевізора, доводилося оці зернятка виколупувати з потоку пропагандистського шлаку. І тому все одно до кінця не було розуміння, що саме відбувається в країні. У мене був гірший варіант – те, чого я побоювався, і був кращий, на що я сподівався. Коли я звільнився, я з радістю побачив, що того, на що я сподівався, більше, і воно ближче до реальності. Що саме? Що ви маєте на увазі? По-перше, – це все-таки стійкість людей. Я зараз, можливо, скажу якісь банальні речі, але, наприклад, що на початку повномасштабного вторгнення Європейський Союз ухвалив безпрецедентне рішення про надання тимчасового захисту українцям і українкам в країнах ЄС на рік з можливістю продовження ще на один рік. Я пам'ятаю реакцію загальну і свою в тому числі - неже вони думають, що це триватиме цілий рік? А коли я звільнився, вже мова йшла про три роки війни. І ми все ще тут, і ми говоримо зараз у вільній країні, наскільки це можливо за умов війни. Я пішов на фронт у перший же день повномасштабного вторгнення.21 червня 2022 року ви потрапили у полон в Луганській області разом із вісьмома своїми підлеглими.Я був командиром взводу на той момент у складі 210-го окремого спеціального батальйону "Берлінго". Зараз це 210-й окремий штурмовий полк, який створений на базі батальйону "Берлінго" та іншого батальйону спецпризначення "Україна". Так, я був тим, кого називають "піджак". У мене ніколи не було досвіду строкової або дійсної військової служби, не кажучи про бойовий досвід.Я закінчив військову кафедру Київського національного університету імені Шевченка, але це було в 1990-х. По-перше, якість освіти тодішня на військовій кафедрі була така собі, бо ніхто не думав, що Збройні Сили справді доведеться використовувати. А по-друге, це було дуже давно, тому я не пам'ятав фактично нічого. Зараз я старший лейтенант Збройних Сил України, я в резерві на обліку. Військовий – це вже частина моєї ідентичності, що насправді я сам не міг собі уявити ще 15 років тому.Максим Буткевич,фото: varosh.uaРосіяни зробили з вас злочинця, який начебто знущався з мирних цивільних людей, що дуже смішно звучить. Бо я пам'ятаю Максима, з яким я працювала, і десь ми зустрілися в післяробочий час, і ви дізналися, що якогось темношкірого студента побили в центрі Києва, - і все, Максим Буткевич зірвався рятувати цього хлопця. І тут росіяни кажуть, що от той самий Максим Буткевич знущався з цивільних людей. Так, це було абсурдно, і вони зробили собі цим ведмежу послугу. Вони постійно говорили про українських воєнних злочинців, і їм треба було показати цих воєнних злочинців, тому що їх насправді не було. Але коли почали з'являтися в російських соцмережах і в медіа публікації про те, що я нацист і каратель, вони обрали зовсім не ту людину. Я думаю, що це мало зворотний ефект, тому що дуже багато почало з'являтися матеріалів, в тому числі в міжнародних медіа, про те, чим я займався насправді. І взагалі всі кримінальні справи фабрикуються за однією і тією самою схемою. Моя була однією з перших. Почали її у серпні 2022 року, але засудив мене так званий верховний суд так званої ЛНР Російської Федерації в березні 2023 року. За даними цієї кримінальної справи я справді, будучи при тому абсолютно притомним, спокійним, побачив двох місцевих жінок у місті Сіверськодонецьк і вирішив їх убити з гранатомета. Ну що роблять просто притомні люди? Звісно, вони ж убивають інших з гранатометів просто так, взагалі без жодної мотивації. Я думаю, не варто казати, що протягом великої війни нас взагалі не було в Сіверськодонецьку. Ми ніколи там не з'являлися. А в ту конкретну дату, яку мені приписали, я був у Києві, цьому було дуже багато підтверджень, але це нікого не цікавило. Справи були надзвичайно абсурдними за змістом. Вже пізніше, коли я зустрівся з іншими нашими полоненими, стосовно яких сфабрикували кримінальні справи, я зрозумів, що над цим працює одна і та сама група людей, і схема фабрикації одна і та сама. Всі жертви реальні. Всі цивільні, про яких мова йде, вони справжні. Тобто ці дві жінки у Сіверськодонецьку справді були, вони отримали мінно-вибухові поранення. Було абсолютно зрозуміло звідки: росіяни, захоплюючи населені пункти, тоді та і зараз обстрілювали їх щільно дуже з артилерії, з мінометів. А потім, коли вони нарешті захоплювали ці населені пункти, знаходили цивільних поранених їхнім вогнем і перекладали відповідальність у цьому на українських полонених. Був хлопець військовополонений, який, за даними кримінальної справи, кинув ручну гранату на 200 метрів. Я сказав, що йому треба брати участь в Олімпійських іграх. Другий стріляв з установки "Град" на 60 метрів. Тобто були абсолютно абсурдні обвинувачення, але це нікого не хвилювало. Тому що і вироки писалися, і терміни ув'язнення затверджувалися зовсім не в судах. Ви розповідаєте це, і я згадую, як ще школяркою читала "Сад Гетсиманський" Івана Багряного. Мене тоді ніби якоюсь брилою притиснуло просто до стіни. Було страшно, моторошно і боляче, бо ця книга заснована на реальних подіях про те, як Радянський Союз нищив нашу інтелігенцію, і те, що робилося у цих енкаведешних в'язницях. І це те саме? Це та сама система. Просто є якісь знакові для мене моменти, які дуже запам'яталися. Зокрема, після першого так званого допиту по кримінальній справі – це було 4 години психологічного, морального і фізичного насильства, коли мені фактично пояснювали мої варіанти: що буде, якщо я погоджуся чи не погоджуся підписати зізнання. І коли через ці 4 години я таки повернувся до камери, то один із перших, про кого я подумав, це був мій прадід, який 1938 року був розстріляний як ворог народу в підвалі Полтавського НКВД. Я мав доступ до його початкової справи, а потім до реабілітаційної, бо він був реабілітований під час хрущовської відлиги. Там дуже мало матеріалу. Але у протоколі допиту перше питання було таке: "Зізнайтесь, коли ви приєдналися до підпільної контрреволюційної шпигунської антирадянської мережі?" На що він відповів, що не знає, про що йдеться. Наступне питання від слідчого було: "Ми знаємо, що ви брешете. Скажіть, хто вас залучив до цієї мережі?" І раптом дідусь відповідає: "Так, я зізнаюся в тому, що я брехав", і далі вже за текстом.Максим Буткевич, фото: facebook/Maksym ButkevychАле в тексті не описано, що було між тими запитаннями. Так, не написано, але тепер я знав це уже на власному досвіді. У мене не вища міра покарання, лише 13 років суворого режиму, але система та сама. Я, власне, подумав про те, що вона нікуди не ділася. Вона відступила, якийсь час вона сховалася, зачаїлася на території Росії, а потім повернулася в повний зріст. І через 84 роки після загибелі мого прадіда в сусідній з ним області України його правнука, тобто мене, так само засудили за те, що він не робив, і він зізнався в цьому.Для мене зараз важливо усвідомлювати, що наша війна, яку ми ведемо, – це не лише про оборону і визволення. Це про те, що ця система має бути демонтована і поламана, щоб ми мали хоч якісь гарантії того, що ще через 80 років наші правнуки і правнучки не будуть змушені підписувати зізнання в тому, чого вони не робили під тиском.Чи є щось, що вас переслідує з того полону?Передусім маю сказати, що нас попереджали ще під час початкової реінтеграції, що може бути більш складний психологічний стан не одразу після звільнення, а через три-шість місяців, і навіть через рік. Зараз я маю сказати, що так воно і є. Тому що перші місяці ти просто летиш на ейфорії, що ти на волі. Кожна маленька річ, яку ти можеш робити, робить тебе щасливим. Я пам'ятаю момент, коли я йшов з однієї зустрічі на іншу Хрещатиком у бік майдану Незалежності, і раптом відчув стан, який не знаю, як можна змалювати, – коли ти відчуваєш фізично, що це реальність. Ти йдеш Хрещатиком. Ти не уявляєш собі це, ти не згадуєш про це, ти не мрієш про це. А це відбувається прямо зараз. Я йшов і щасливо посміхався на всі свої 30 зубів, мабуть, дивуючи перехожих. Тобто навіть такі речі роблять щасливим. Однак не абсолютно щасливим, бо постійно я пам'ятав про хлопців, які лишилися в полоні.По-перше, в полоні дотепер є ще кілька моїх підлеглих зі взводу, хоча потрошку їх звільняють. Я дуже радий. Кілька днів тому звільнили ще одного бійця. А по-друге, ті, з ким я провів ці роки, засуджені полонені, все ще перебувають в колонії, тому що їх майже не звільняють. З іншого боку, потім ти звикаєш все одно до цієї свободи, ти звикаєш до того, що тобі треба робити вибори. По-перше, це дуже непросто. Коли ти заходиш до кав'ярні і просиш каву, а тебе питають, яку вам каву. І все, і в тебе ступор, тому що як це - яку? Кава і кава. Потім ти звикаєш, але справді десь через якийсь час ця нормалізація може створювати проблеми. Загальні явища для майже всіх, хто пережив неволю, – це флешбеки, емоційні передусім. Та чи інша ситуація може повернути раптом емоційно туди, де ти перебував. Іноді ці тригери важко передбачити.У мене були адвокаційні поїздки Європою, досить тривалі в тому числі, і я несподівано для себе виявив, що перевірка безпеки в аеропорту може нагадувати шмон. Це було несподівано, спершу я з цього посміявся про себе, а потім зрозумів, що сміятися треба, бо насправді почуття гумору дуже рятує і там теж. Але все одно треба мати це на увазі – перепади настрою, різкі зміни психоемоційного стану від ейфорії до депресії або від радісної відкритості до постійного роздратування. Це теж буває. Бувають проблеми зі сном у людей. Я не виняток теж. Я дуже вдячний людям, які підходять до мене під час або після публічних виступів і питають, чи можна вас обійняти? І це дуже правильний підхід, тому що мене можна, мене треба обіймати, мені це дуже подобається насправді. Я жартував спершу, а потім уже серйозно сказав, що у мене було два роки тактильної депривації, у мене були дуже обмежені доторки. В умовах полону я зустрічав людей, щодо яких застосовувалося більше насильства, вони пройшли через сильні катування, які там є нормою і системою. Мені пощастило, бо мене били лише кілька разів. Небажано, якщо не м'яко і обережно, питати, які саме катування застосовували. Знов-таки, мене можна обіймати, але зазвичай люди, якщо вони захочуть, розкажуть самі. Якщо вони не хочуть – в жодному разі. І взагалі підхід до людини за замовчуванням з повагою до її гідності – це дуже-дуже важливо у спілкуванні з колишніми полоненими. Тому, наприклад, мене засмучує, коли я бачу журналістські матеріали, де людина розповідає в деталях, що з нею було, беруть якусь найбільш шокуючу цитату і виносять у заголовок. Не варто фокусуватися на тому, що людину ламало або руйнувало. Ця повага до гідності якраз у тому, як людина вистояла. А наші полонені вистоюють, і дехто виходить внутрішньо сильнішим, ціліснішим, як би це дивно не звучало.Максим Буткевич,фото: varosh.uaЯк реагують на вашу історію за кордоном?У кого як. Є люди, яким це дивно. Але я думаю, що тут важливіше навіть не змалювання якихось шокуючих речей, а просто сам факт розповіді від першої особи. Вони бачать людину, яка справді була там. Тобто вони не читають це у звіті правозахисної організації, не отримують інформацію звідкись здалеку. От прямо навпроти них стоїть або сидить людина, яка це відчула на власній шкірі. Цей ефект присутності трохи витвережує, мені здається. Або, можливо, і не трохи.Ви сказали, що під час свого перебування в полоні побачили "русскій мір" ізсередини. Який він?Не скажу нічого оригінального. Це світ, де людина не варта майже нічого. Окрема людина, індивід не цінується. Постулюється як саме собою те, що вона не може якось кардинально вплинути на світ довкола. Ця от агентність, здатність до змін в "русскому мірі" відсутня. Одна з тем, яка, вочевидь, тригерила охоронців або місцевих мешканців, які були засуджені за кримінальними звинуваченнями, наприклад, – це Майдан. Вони не розуміли, навіщо ми це зробили, на що ми вийшли взагалі на вулиці. Ви ж знаєте, що все одно нічого не зміниш. Що влада все одно зробить так, як їй треба. І в такому дусі.А ми дивилися на них і казали, що це ви нічого не розумієте. Соціум створюємо ми, і ми його міняємо. І це наше завдання, з одного боку. А з іншого, ми самі відповідальні за той стан справ, в якому є наша країна. У них немає віри або довіри до того, що люди можуть щось змінити, але за це платиться тим, що вони вважають, що в них немає відповідальності. Це вирішує влада, а я тут ніхто. Треба просто не висовуватися, сидіти тихенько, і тоді, можливо, не будуть бити і навіть будуть годувати.В якийсь момент мені стало очевидно, що полон – це мікромодель російського соціуму і "русского міра". І тому навіть за війну відповідальності вони не несуть, як вони вважають, а насправді ні. Я намагався декому з тих, з ким можна було говорити, я маю на увазі ув'язнених, а не охоронців, я намагався сказати, що це ж угода з дияволом. Коли він приходить і каже: "Віддавай свою свободу, а я в тебе заберу і відповідальність. Ти ні за що не відповідаєш". Ти кажеш, супер, він забере свободу, але відповідальність у тебе лишається. З іншого боку, є оцей компенсаторний механізм, коли мені казали кілька разів різні люди, що вони розуміють, що живуть в поганих умовах і їхні діти будуть жити в поганих умовах, але зате вони начебто мають стосунок до такої величезної потуги, до цієї от "матушки Росії", що їх довкола нібито всі бояться, а отже поважають. Плутання поваги і страху – це теж дуже характерна риса "русского міра". Відповідно, для мене і для більшості людей, яких я знаю в Україні, звісно, це світ протилежний нашому світогляду. Це конфлікт світобачення, конфлікт цінностей.Ви кажете, що розмовляли з ув'язненими, але не з охоронцями. Тобто з охоронцями там навіть не було сенсу ні про що говорити? Ні, з охоронцями теж розмовляли, звісно. Рано чи пізно, так чи інакше, все одно, навіть якщо вони спершу ставилися до нас як до "цих кровожерливих українських нацистів", все одно вони потім бачать цю людину з дня в день протягом місяців або й довше. І якщо ця людина не є зовсім садистом, то вона починає все-таки більш по-людськи ставитися. Тобто як до людини. З деякими з них можна було говорити, але, звісно, там відчутні наслідки роботи російської пропаганди телевізійної. Вони можуть не любити, не довіряти, навіть кепкувати і знущатися з російських пропагандистів – зі Скабєєвої, з Кисельова і з Соловйова. Але коли вони відкривають рота, у них звідти говорить Скабєєва. Ви кажете, що кримінальних ув'язнених краще годували, ніж українських військовополонених. Яким було це меню?Це були дуже маленькі порції. І їжа була досить таки негодяща. Це були каші, баланда, шматочки вареної риби, це було щось, яке мало нагадувати птицю, але ми називали це "птеродактиль", тому що це була шкіра і кості. Було таке, що 2-3 місяці почуття голоду було постійним, навіть заважало заснути. Потім організм адаптувався. Уже після засудження в кримінальній частині тюрми було легше. Тим більше, що в тих, хто звинувачений у кримінальних злочинах чи правопорушеннях, у більшості були родичі, які передавали передачі. У нас із цим було набагато гірше. У нас передачі з'явилися лише в останні кілька місяців полону вже в колонії. Тоді дозволили передачі, до того їх не було. Яким був гумор, який допомагав? Як він створювався? Дуже часто він був чорний, звісно. Це неминуче. Але почуття гумору дуже допомагає там. І взагалі є дві основні речі, без яких там дуже важко. Перше – це віра в те, що про тебе пам'ятають, думають і про тебе говорять. Якщо вона зникає, то людина може дуже швидко скотитися в морально-психологічному плані.А друге – це почуття гумору,  хлопцям, у яких було складно з першим і другим, було найважче. Це могли бути якісь жарти достатньо чорного характеру, які стосувалися побиттів або ще чогось. Навіть над цим сміялися. Вже потім, згадуючи, як когось піддавали катування електричним струмом, про те, як він смикався. Це могли бути переінакшення якоїсь жахливої російської попси, яка звучала. Вже коли був телевізор, то один з телеканалів був "Муз-ТВ".Взагалі було постійне відчуття вбогості від того, що дивляться, що слухають, що показують. Від усієї цієї системи. Я думаю, що основне навіть не жорстокість, не насильство, а відчуття вбогості  і естетичної, і моральної. Але ці вбогі пісеньки перероблялися. Є відомий хіт "Маліновая лада", наприклад. Переробляли так: "Маліновиє фари, маліновий "камаз", хотіла на Канари, а поїдеш на Донбас". Або ще: "Лучше плакати в Польщі, ніж сміятися в плену". Максим Буткевич, фото: ednannia.uaЯ знаю, що ви навіть у полоні викладали англійську мову. Як це було?Я дуже боявся, що втрачу англійську, тому що жодної практики у нас не було. Маю на увазі, що в нас не було ні книжок, ні газет ніякими мовами, ні ручки, ні паперу. У нас не було туалетного паперу. Але люди винахідливі, знаходять способи, як без цього жити. Я іноді розповідаю про те, що, скажімо, нігті на руках якийсь час ми не могли стригти, бо не давали чим. Ми їх сточували в бетон. А з нігтями на ногах було складніше, там не дуже посточуєш. Над цим ми теж сміялись.Але справді я побоявся забути англійську, бо це моя робоча мова. Я складав у голові якісь тексти англійською. Уявляв собі неодноразово, як я виступаю перед англомовною аудиторією на ті чи інші теми. І коли потім це справді сталося, це була ще одна мрія, яка стала реальністю. А потім в одній із камер ми розговорилися з нашими хлопцями – там були і військовополонені, і цивільні, незаконно ув'язнені. Вони зацікавилися тим, чи можу я викладати французьку. До мене почала повертатися французька, яка, як я думав, давно забута остаточно. Але через те, що немає жодної інформації ззовні, голова починає пригадувати речі, які вже, здавалось би, втрачені. Вона в мене дуже базова, але я почав її викладати.Через день чи два хлопці сказали: "Шкода, що ти знаєш французьку краще, ніж англійську, ми б англійську вчили". Я сказав, що взагалі англійську я знаю краще. Так ми почали вивчати англійську без текстів, без паперу, без ручок. Я ніколи раніше не викладав жодних мов, тож це було дуже цікаво. Я розумів, що хлопці хотіли вбити час, але найстаранніший мій студент зробив дуже непогане просування. Я сподіваюсь, він не забув мову остаточно. А книжки читати не дають? Ні, книжки читати не давали. Це зараз ідеться якраз про ту частину, де утримують військовополонених. Не приходить бібліотекар, нічого не відбувається. Ми почали в якийсь момент просити хоча б Біблію. Нам сказали: "Книжок не дамо, Біблію пошукаємо". Пошукали, але, звісно, потім так і не дали. Прийшов черговий охоронець, вирішивши, що він смішно пожартує, сказав: "Біблія в бібліотеці". Потім, вже через кілька місяців, дивом у нас в камері з'явився новий заповідний псалтир. Це було випадково, але ця книжка була єдиною на наступні пів року. Лише коли нас перевели після засудження до іншої частини в'язниці, туди прийшов бібліотекар уперше. А в колонії бібліотека була. Потім, вже коли дозволили передачі, то мені передавали книжки, які я просив. Тому книжок тоді вже можна було читати. Більше того, в бібліотеці були і україномовні книжки, які залишились з українського часу. Вони всі, звісно, були видані в Радянському Союзі, але вони були до весни - початку літа 2024 року, коли їх прибрали. Саме україномовні забрали з бібліотеки. Але я читав і українську, і російську літературу. Наприклад, з цікавістю для себе перевідкрив наново Чехова, який пише про російське життя. Основне поняття, яке в нього проходить червоною ниткою, – це страх. Люди, які живуть в постійному страху і часто в приниженні. Не дуже багато речей змінилося насправді.На вашу думку, чому після всіх тих історій з полону, де російські військові ґвалтують українських жінок, знущаються з військових, убивають сім'ї, деяких українців все одно тягне до ось цього російського?Я не знаю, чи це сила інерції, чи те, що особливо людям, які більшість свого життя провели в цьому полі тяжіння, важко з нього вибратися. Я не хочу робити якісь пафосні порівняння, що це як чорна діра, яка засмоктує, але я думаю, що багатьом справді непросто звідти вийти. Однак цей процес все-таки відбувається потроху, тому що людям надано гідну альтернативу. У нас справді з'явилося набагато більше цікавих культурних продуктів, які є вже україномовними. Набагато більше, ніж будь-коли. Ви розповідали про те, що російські ув'язнені й охоронці дуже дивувалися з того, що в нас був Майдан, ми виходили і щось змінювали. А чи вони знали про те, як ви ще дитиною фактично вийшли з виступом на перший український Майдан – Революцію на граніті. "Ми всі розуміємо, що це тільки початок боротьби, і ми будемо боротися далі. І тому хочу закликати всі школи, які ще не приєдналися до нас, підтримати студентський рух і рух за незалежність України. І я хочу сказати, що ми вас підтримували, підтримуємо і будемо підтримувати. Слава Україні!"Це був 1990 рік. Тоді ви були шестикласником. Чи знали ви тоді про історію свого діда? Що вас підштовхнуло до того, щоб вийти на Майдан і підтримати Революцію на граніті? Більше того, ви ще й потім з тими студентами голодували.Коли я згадував цими роками останніми цей момент, я подумав, що коли я казав, що це лише початок боротьби, я, звісно, не міг собі уявити, наскільки довгою вона буде. Але я був свідомим того, що кажу. Ні, я ще не знав про історію свого прадіда, але я брав участь в русі за незалежність України, це правда теж. Насправді я думаю, що це ситуація типова для досить багатьох людей мого покоління. Я був радянською дитиною цілком. Я тішився, коли мене прийняли до жовтенят, а потім піонерів. Мені подобалися ті цінності, які нам пропагували, – солідарності, взаємодопомоги, поки не почало розкриватися, що це все система лицемірства і величезної брехні, яка побудована на страху. І це відчуття лицемірства і внутрішня огида не могла не штовхнути мене в політичну діяльність. Треба пам'ятати, що це були дуже турбулентні часи. Усе змінювалося просто на очах. І це був просто якийсь новий світ, це був космос. Можна було включатися, тому я з радістю, з головою пірнув у це. Чи уявляли ви тоді, будучи дитиною у 6-му класі, що на вас може чекати в майбутньому?У дитинстві я входив до Спілки незалежної української молоді. Спершу мене не хотіли приймати, бо я був замалий, але потім сказали, що з будь-якого статуту є виняток, і прийняли. У нас була з товаришками така розвага: ми брали текст сталінської 58-ї статті Кримінального кодексу, тобто контрреволюційна діяльність і всі супутні, там багато пунктів, і ми рахували, скільки нам дадуть, якщо буде відкат, якщо буде путч, який зрештою і стався. Ми замінювали кожен розстріл 25 роками і складали це за американською системою, тобто додавали одне до одного. Ми сміялися з цього. Але, з іншого боку, маю сказати, що якогось побоювання того, що це може бути абсолютно реально, вже не було через якийсь час. Особливо в 1991 році. Те, що буде потім, ніхто не міг передбачити. Я думаю, що нашому поколінню пощастило, тому що ми народилися в іншій державі, яку ми демонтували своїми руками. Ми могли обирати, в якій країні ми хочемо жити та яка мова є нашою рідною. У нас на очах завалювалися кордони, які ще вчора видавалися майже природними, і навпаки, з'являлися кордони там, де їх не було. Ми – свідки зламу епохи. Але, звісно, те, що настане момент і Україна стане центром уваги для всього світу через криваві трагічні події, - такого уявити було важко. До того, як ви взяли в руки зброю, щоб захищати Україну, та потрапили в російський полон, окрім своєї журналістської діяльності ви були правозахисником. Ви були завжди на боці тих, хто потребує допомоги. Далі це у вас так і залишається? Так, воно в мене далі залишається. Це все-таки справа мого життя. І я зараз дуже сподіваюся повернутися до правозахисту. Власне, це вже відбувається потроху. Більше того, маю сказати, що я ніколи не цінував так права людини, як зараз. Тому що, побувавши там, де їхнє порушення є постійною практикою, починаєш цінувати їх набагато більше.З іншого боку, мені здається - чого не розуміють деякі наші закордонні партнери або люди в деяких закордонних суспільствах, - ці права не дані як само собою. Вони потребують захисту. Їх треба плекати, їх треба вирощувати, їх треба обороняти і захищати. Це не те, що воно завжди є і не потребує догляду. Потребує, і захисту потребує. Я дуже сподіваюся, що мені вдасться хоч на трішки вкластися в це і далі. Максим Буткевич, фото: ccl.org.uaКоли звільняють наших військових і цивільних з полону, на відео ми бачимо, які вони всі худі, зморені голодом, хтось покалічений. А потім бачимо російських військовополонених, які нагодовані, добре виглядають. Я розумію, що ми дотримуємося міжнародних договорів. Але чому в Росії цього не дотримуються, а в нас ставлення до цих російських військовополонених абсолютно інше?Ще перебуваючи в полоні, ми неодноразово обговорювали те, як ми думали, ставляться до росіян, які перебувають у полоні в нас. Треба сказати, що більшість тих, з ким я перебував у полоні, казали, що вони дуже сподіваються, що з ними не поводяться так, як росіяни поводяться з нами. Тому що ми не можемо дозволити собі бути такими, як вони. Ми – не вони. Ми справді намагаємося дотримуватися міжнародного гуманітарного права. Зрештою, ми зобов'язалися це робити, коли приєдналися до відповідних конвенцій, до яких і Росія приєдналася. Але зневага до системи міжнародного права, зокрема міжнародного гуманітарного права, міжнародних інституцій – це теж одна з опор "русского міра". Вони не зацікавлені в тому, аби дотримуватися цих вимог конвенцій, вони зацікавлені в їх демонтажі фактично. Вони хочуть, щоб у світі запанувало право сильного, а не набір правил, які регулюють відносини між народами. Я казав, що словосполучення "Женевські конвенції" я зустрічав у полоні двічі. Перший раз – це коли нас тільки везли до Луганська, і нам сказала група російських військових, що "ви не є військовополонені, ви просто зникли в зоні бойових дій". "Якщо ви будете погано себе поводити, то можете ніколи не з'явитися. А от коли вас довезуть до місця призначення - ми не знали, звісно, куди нас везуть, - і вас зареєструють, от тоді ви вже станете військовополонені, на вас почнуть поширюватися Женевські конвенції і так далі". Це була неправда, тому що Женевські конвенції на нас ніколи не почали поширюватися в результаті.А вдруге Женевську конвенцію я побачив тільки вже третю - про поводження з військовополоненими, а четверту - про поводження з цивільним населенням - я побачив у своїй кримінальній справі. Мене звинуватили в тому, що я порушив Женевські конвенції. Це читалося як просто поганий жарт. Такий чорний гумор. Так само, як я порушив Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод – ту саму, яка уже не діє в Російській Федерації. Тобто вони просто кепкують з цих правил та зобов'язань. І роблять це прямо й відверто.Ми бачимо, як зараз цинічно вони коментують події на Близькому Сході, розповідаючи про те, що не можна, виявляється, бомбити мирні міста. Ми все-таки відрізняємося від цього. Тому я дуже радий, що у нас справді до російських полонених ставляться інакше. Не можна давати емоціям, тим більше негативним, диктувати поведінку. Ні, у нас є набір правил. Чи бачили ви умови, в яких тримають російських військовополонених? Як їх годують? Чи дають їм читати книжки?Так, книжки їм дають читати. Я можу сказати, що я бачив умови, в яких утримуються російські військовополонені. Я вже трішки знаю, куди дивитися і на що звертати увагу, через свій досвід. В якихось основних речах те, як утримують їх, і те, як утримували нас, – це небо і земля. А туалетний папір є в них? У них є навіть кабінки, і на цих дверцятах. Оці маленькі речі найбільше мене дивують, тому що вони визначають дуже багато. Те, що ти все робиш на очах у всіх, і це триває роками – це, звісно, не може не позначитися на психологічному стані. У них є навіть занавіски в душі. Я маю на увазі, що це начебто дрібниці, але справді ці речі дуже багато чого змінюють. Коли ви побачили вперше, в яких умовах живуть російські військовополонені в Україні, чи не виникли заздрість чи злість?У мене був такий непростий вузол емоцій, але основною була радість. Я був радий, що ми дотримуємось правил і не знущаємося з людей. Це те, на що я сподівався. Заздрість? Трішки була, коли ти розумієш, наприклад, що люди можуть собі дозволити деякі продукти купити за гроші, які вони отримують, тому що працюють, а у тебе було зовсім інакше. Ну слава Богу, що хоч хтось дотримується цих правил, тобто ми.Тобто ви працювали, але вам ніяких грошей за це не давали?Не давали.Про що найбільше мріялося з таких прикладних речей у полоні? Залежно від того, на якому етапі перебування в полоні ми були. В якийсь період було дуже важливо побачити себе в дзеркало. Це були перші місяці, це було досить складно. Потім, коли нарешті в медичному кабінеті я побачив себе в дзеркалі, я повернувся до камери у досить шоковому стані, чесно кажучи. Нас не виводили взагалі на прогулянки, ми постійно сиділи в цих кам’яних мішках. Якраз поламалася машинка для стрижки за кілька місяців до того, тому в мене була вистрижена частина волосся на голові, в мене було сіро-зеленого кольору шкіра. Я сильно похудав. Тобто це була людина, яку я не впізнав. Побачити себе в дзеркалі було важливо.Потім уже в колонії ситуація була інша, і там уже був доступ до дечого. Це могло бути дзеркальце чи нормальна бритва, тому що те, що видавали, цим дуже важко користуватись. Це могли бути спеції для того, аби робити їжу прийнятною хоч трошки. В моєму випадку це могли бути конкретні книжки. Максим Буткевич, фото: facebook/Maksym ButkevychЧи настане такий час, що не буде російських в'язниць, де ось таке ставлення до людей?Я не знаю, чи настане, я свою кришталеву кулю вдома забув. Але я дуже сподіваюся, що настане. Цього разу, приїхавши до Львова, я здійснив свій давній намір - потрапив до музею "Тюрма на Лонцького". А перед тим у Східному Берліні я потрапив до колишньої тюрми штазі Hohenschönhausen спеціально, аби порівняти наші умови і те, що було там.Екскурсоводка в берлінській тюрмі зрозуміла, навіщо я прийшов, і після закінчення екскурсії вона спитала, які в мене враження, чи мене не тригерить. Я сказав, що відчуваю теж такий непростий вузол емоцій, але основна – це радість. Бо у цій тюрмі утримували політичних в'язнів, а зараз сюди приходять люди, які дивляться, як воно було, і вони заходять і виходять вільними: чи люди з Німеччини, чи група іспанських школярів при мені була, чи колишні полонені з України. І це як обіцянка, як надія на те, що колись те саме станеться в тих місцях, де я був у полоні.

У неділю, 24 серпня, українці відзначатимуть День Незалежності. У це свято всі традиційно одягають символ національної єдності та культури – вишиванку. Сорочка чи сукня з вишивкою є справжньою гордістю для кожного українця, оскільки саме патріотична символіка найкраще транслює нашу любов до Батьківщини. Повний текст новини

23 серпня в Україні відзначається День Державного прапора, а 24 серпня — День Незалежності. Традиційно у ці дні у місті організовують низку заходів

У серні, напередодні 34-ї річниці Незалежності України, законодавчі ради штатів Новий Південний Уельс і Вікторія ухвалили резолюції, що визнають День Незалежності та триваючу боротьбу країни за свободу – підтверджуючи відданість Австралії суверенітету України та її народу.

Українську громаду та друзів України запросили на свято української культури, яке відбудеться у День Незалежності України 24 серпня у Parc des Franchises у Женеві (Швейцарія).

Українська громада у Вроцлаві (Польща) запрошує на святкування Дня Незалежності України, яке відбудеться 24 серпня о 14:00 на острові Wyspa Piasek.

Керівництво Нью-Мексико затвердило прокламацію, яка офіційно проголошує 24 серпня 2025 року Днем Незалежності України на території цього американського штату.

День Незалежності України – одне з найважливіших державних свят, яке щороку об'єднує мільйони людей у почутті гордості та любові до своєї Батьківщини. Воно нагадує про боротьбу за свободу, героїзм попередніх поколінь і цінність державності. Повний текст новини

Українська громада в Бельгії запрошує всіх охочих відзначити День Незалежності України, який відбудеться 24 серпня 2025 року на площі Pl. Jean Rey у Брюсселі. Цьогорічне святкування пройде під гаслом «Thank You For Standing With Ukraine» («Дякуємо за підтримку України»).

Коли у своїх спогадах про перші роки незалежності України я розповідаю колегам, як їздив до Санкт-Петербурга для інтерв’ю з мером цього міста Анатолієм Собчаком, як інтерв’ю було перерване його заступником Владіміром Путіним, який хотів обговорити із шефом якісь нагальні справи, але Собчак встиг сказати мені, що Україна може залишатися у своїх територіальних кордонах тільки в разі, якщо зберігатиме партнерські взаємини з Росією – і присутній при цьому віцемер, якого я бачив уперше і востаннє аж до моменту, коли він став одним із вищих керівників Росії, – ствердно кивав головою, – багато хто може вважати це легендою або намаганням перенести мій сучасний досвід на події тридцятирічної давнини. Ну не міг же Путін ще тридцять років тому, коли ніхто навіть не уявляв собі його політичної кар’єри, мріяти про окупацію українських земель!Але ось у Німеччині оприлюднили раніше закриті архіви міністерства закордонних справ країни, серед яких виявилася службова записка тодішнього генерального консула Німеччини в Санкт-Петербурзі Ебергарда фон Путткамера. І цей дипломат тепер – головний мій свідок. Адже у 1994 році він доповідає німецькому зовнішньополітичному відомству саме те, що тоді говорили мені Путін і Собчак. І називали Крим, східну Україну та північний Казахстан вічною частиною російської держави, яка ніколи не була для неї закордоном. Причому, як бачимо, Путін настільки впевнений у своїй правоті, що навіть не намагається приховати своїх поглядів на російські "території" від західного дипломата. Вже коли стане президентом Росії, ще на початку 2000-х, він без жодних обумовлень називатиме Україну штучною державою – і в розмовах з президентом США Джорджем Бушем-молодшим, і у розмовах із федеральним канцлером Німеччини Герхардом Шредером. А ті, своєю чергою, транслюватимуть цю позицію Путіна іншим західним  лідерам.Читайте також: Нинішня тактика Росії — пропетляти до кінця рокуТож питання не в тому, коли ж Путін "з’їхав з глузду", повірив у те, що українського народу не існує, і почав думати про окупацію України. Відповідь є простою: він так думав завжди. Коли говорив про якісь там російсько-українські взаємини, про партнерство, про повагу до української державності – він просто брехав. Бо не мав тоді реальної можливості втілювати свої політичні погляди. Навіть після обрання президентом Росії така можливість з’явилася не відразу. Але майже одразу він почав серію спецоперацій, спрямованих на підкорення Української держави та дискредитацію її інституцій. Практично відразу він почав вимагати від нового голови "Газпрому" Алексія Міллера будувати систему газопроводів, яка дозволила б Росії обійтися без української газотранспортної системи. І це був не лише засіб тиску на українське керівництво, а й підготовка до можливих бойових дій – якщо в них виникне потреба.Путін як особистість формувався у середовищі співробітників КДБ СРСР – справжнього шовіністичного осередку тодішньої імперії, особливо в її російській частині. Уже в 1980 роках радянські чекісти замислювалися про демонтаж комуністичного режиму з метою перетворення держави на нову Російську імперію – з приватною власністю і домінуванням російської нації. На Луб’янці зачитувалися романами Пікуля. Важко уявити, щоб у Санкт-Петербурзі, де народився і служив Путін, де формувались його майбутні соратники – такі як Микола Патрушев – шовіністичні настрої були менш поширені. Навпаки – це була столиця колишньої імперії, життя на тлі царських палаців і особняків знищеної аристократії. І чекісти мріяли зайти в ці особняки не просто як господарі, а як спадкоємці імперії, втраченої їхніми батьками. Прихід до влади за умов скорочення імперії на 14 республік був для них катастрофою. Повернення цих територій стало для них справою життя. Бо без повноти імперського простору влада і збагачення не були для них ані солодкими, ані достатніми.А Собчак – що ж. Тези, які я почув від нього у Санкт-Петербурзі, він неодноразово озвучував публічно. Слова Путіна про "подарунок більшовиків Україні" – так президент Росії назвав східні регіони нашої країни під час промови в день анексії Криму – це пряма калька з інтерв’ю колишнього мера Санкт-Петербурга у 1990-х. Читайте також: Постійний нейтралітет України — витвір КДБ СРСРАле тепер, коли минуло понад 30 років, я замислююся: хто ж все ж таки був чиїм учнем? Чи справді Путін перейняв у Собчака його шовіністичну програму, чи, може, це сам Собчак – чутливий до настроїв місцевих чекістів – уважно слухав вихідця з КДБ Путіна після того, як той став його заступником, а, можливо, й куратором у мерії Санкт-Петербурга? Чи був Путін справді учнем, чи вони вчили один одного?Нещодавно я випадково натрапив у YouTube на програму, яка вийшла в останній день путчу серпня 1991 року. Коли в Москві забороняли КПРС, у Києві проголошували незалежність, а у Санкт-Петербурзі Собчак і Путін приймали американських бізнесменів. Ролі в цьому телевізійному репортажі були розподілені бездоганно. Собчак говорив про демократичну Росію, а Путін розповідав, якими привабливими будуть економічні проєкти, що їх  північна столиця Росії запропонує американським гостям. Через тридцять років ту саму комбінацію Путін конструюватиме з представником Трампа Стівом Віткоффом, якого знову очікують у російській столиці наступного тижня. Він завжди діяв прогнозовано. І ніколи не відмовлявся від своїх реваншистських поглядів та оборудок. Саме тому я переконаний: від України він не відступиться за жодних умов. І не існує аргументу, який міг би переконати його відмовитися від претензій на нашу країну.Путін сьогодні втілює  в життя те, про що він і його колеги по КДБ мріяли вже понад тридцять років. І саме тому його потрібно зупиняти, а не домовлятися з ним.ДжерелоПро автора. Віталій Портников, журналіст, лауреат Національної премії України ім. ШевченкаРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Мене звати Леся Вакулюк. У цьому проєкті я зустрічаюся з людьми, які своїми вчинками змінюють цей світ на краще. Це і культурні, і громадські діячі, це і політики, військові і волонтери - люди різних професій, різних напрямів, але всіх їх об'єднує одне - європейські цінності. Сьогодні моїм гостем є польський публіцист, журналіст та історик Казімєж Вуйціцький. Свого часу він вирішив, що має вивчити українську, а у свої 75 приїхав на курси в Український католицький університет. Сам є професором Варшавського університету, щоправда, на пенсії. Він не боїться їздити на український схід, бо таким чином хоче показати своїм співвітчизникам, що Україну варто підтримувати. Він також не побоявся написати коротку історію УПА для поляків, щоб показати, пояснити полякам український контекст того, що відбувалося між Польщею та Україною в минулому столітті. Зрештою, що може налякати людину, яку в часи воєнного стану в Польщі комуністичний режим кинув за ґрати… Отже, українська мова: коли у вас виникла ця ідея і чому ви вирішили її вчити?Я займався Східною Європою, було потрібно. Я дуже довго читав українською. Але, на жаль, Східна Європа - це також інші мови, і насамкінець у мене був суржик. Це моя така була децизія, щоб концентруватися на українській мові, - ну бо вона найважніша в багатьох контекстах.Я не знаю, який у мене прогрес, але ці три тижні в університеті… Цей курс був дуже цікавий. І не тільки про мову, але також про українську культуру, польсько-українські відносини etc. Я дуже задоволений, що є така нагода. У мене у Варшаві були українці-студенти, але їхньою метою було говорити польською. То я не мав нагоду вчитися української.Казімєж Вуйціцький, фото: facebook/kazimierz.woycickiВи сказали, що українська є дуже важливою. Але росіяни довгий час переконували, зрештою так і було в Совєтському союзі, що головна мова - це російська. І вони і зараз кажуть про те, що російська - головна мова і російську знають багато людей у світі. А ви кажете - українська важливіша.Є такий стереотип - що є схід і захід Європи. Це більше географія, але там має бути ментальність. І я би сказав, що і Польща в цей час комунізму хотіла б бути дефінійованою як західна держава. Я в тому сенсі думаю, що Україна є західна держава, як чехи і поляки чи інші.Ну і, як ми говоримо про захід і схід Європи, я би сказав, що на сході Європи Україна є найважливішою з культурного боку. Ми знаємо важелі Росії – це імперська колоніальна держава, і на цей час це не Європа – я не знаю, як це задефініювати.Азія?Географічно. Я також проти такого стереотипу – визначати Азію як погану річ. Це імперська брутальна держава з дуже складною історією. І треба студіювати, чому Росія є такою як вона є. Причина історична, але, я б сказав, також сучасна.Чому полякові цікава Україна? Чому полякам має бути цікава Україна?Ну, на це є дуже багато причин. Перша причина в тому, що ви робите: захист цілої Європи і також Польщі. Така абсолютно сучасна причина. Інша причина є також банальна - що це між німцями ви наш найбільший сусід, у тому сенсі найважливіший. Але є також причина історична – складна, позитивна і негативна. Була одна держава, Річ Посполита, дуже довго. Є такий слоган: Річ Посполита двох народів, але я б сказав, що була Річ Посполита трьох народів. І також багато культурних і мовних зв’язків. Це природно – мати інтерес на українську історію.фото: gettyimagesЗнаю, що ви в школі, бо це були комуністичні часи, вивчали російську, тому можете і порівняти, бо зараз вивчаєте українську. Яка мова ближча до польської? Російська чи ні?Звісно, що українська. Є така статистика…Статистика - це одне, але от мені цікаво, як людині, яка чує і ту, і ту мову.Словник польсько-український - 70%  слів, які менш-більш такі самі, може, фонетична різниця маленька. Наприклад, множина: студентов – студентів. Не є дуже різниця. А російських – 50, може 60, відсотків. Поляк легше розуміє, хто просто говорить українською повільно. Як ви так швидко розумієте навіть закарпатський діалект…Закарпатський діалект я теж зле розумію…У мене було у Варшаві дуже багато українських студентів. Також і студент після двох-трьох місяців вже говорив дуже добре, з таким гарним східним акцентом говорив українською. Як я не був би такий старий, як я є, то, може бути, я гарніше вже говорив українською.Я думаю, що багато глядачів згодяться зі мною, що ваша українська прекрасна, і я думаю, що вона ще покращиться, тим ви робите успіхи. Бо слово "словник" перед етером я вам сказала, що українці більше його і краще розуміють, ніж "вокабуляр", - і ви вже це слово вжили в нашому інтерв'ю. Але повертаючись до того, що ви сказали про те, чому Україна важлива полякам, - захист від Росії плюс великий сусід. Але ми бачимо, що в поляків з тими сусідами, які поруч з Польщею, які найбільші сусіди, завжди є якісь конфлікти. Ми бачимо, як до німців поляки, і зрозуміло, що після Другої світової війни були якісь причини.Може, я б ще підкреслив, що Україна є важлива не тільки для поляків і Європи, але це війна, це є війна про світовий порядок, глобальний порядок. І це війна між демократією і авторитарною чи іншою такою системою. І це дуже принципова ситуація, що хоче зробити Путін. Він не сильний. Його шанси зробити життя в хаотичному світі – там немає жодного плану, це балакання про російську цивілізацію і "русскій мір" – це брехня, але ще й щоб зробити хаос. В тому сенсі ця війна у вас є абсолютно нашою війною, війною демократів проти тоталітаризму і хаосу. Це треба знати.Ви  спитали про відносини поляків із сусідами. Ну, я би сказав, що дужий прогрес був після колапсу комунізму, що були польсько-німецькі переміни. І це був дужий прогрес, і це був базовий прогрес для членства Польщі в Європейському Союзі, але також важливий прогрес для Європейської Унії. Реакція Польщі на незалежність України була абсолютно позитивною.Казімєж Вуйціцький, фото: facebook/kazimierz.woycickiПольща першою визнала незалежність.І я б сказав, що це є до сих пір. Поляки розуміють, що Росія є загрозою, а ви, українці, захищаєте так чи інакше також Польщу.Але я згоден, що є дуже в Польщі ресентименти, так, і ці ресентименти також антинімецькі, як і антиукраїнські. У цьому сенсі навіть польсько-українські відносини складніші. Чому? Бо в польсько-німецьких відносинах було звісно, хто є винен. То була Друга світова війна з її символами, такими як Аушвіц etc. Усе було ясно. Звісно, польсько-українські відносини є складніші.Але я, як поляк, скажу, що польська політика до українців – це були дуже сильні помилки. Але ці історичні помилки, у тому сенсі, що Польща не прийняла українську державу Хмельницького чи що, - є дуже давня справа. Тому ми можемо дискутувати, спекулювати. Зараз ми знаємо, що то була помилка. Якби в ту епоху існувала незалежна українська держава, то вся історія Європи була б іншою. Але це чиста спекуляція.Дуже складний є період після, чи під час, чи під кінець Першої світової війни. Ми знаємо, що то була війна у Львові – польсько-українська війна трагічна, бо Україна мусила проводити війни на два фронти, і насамкінець це була катастрофа. Польська політика до українців Другої Речі Посполитої – вона не була доброю абсолютно, було дуже багато поганих справ. Но і політика вашого народного руху під час війни, може, дуже подібна до політики поляків під час Першої світової війни. І така надія, що і німці, і росіяни будуть капут і ми…Пошкоджений в ході польсько-українських боїв львівський залізничний вокзал, листопад 1918 р, фото: uinp.gov.uaНарешті здобудемо державу.Так. Але ситуація була інша, дуже трагічна для українців. І насамкінець там була воєнна трагедія, яка не є позитивною в українській історії, але то треба бачити в контексті. Але я думаю принципово, що це вже більше ніж 70 років, як це було, і треба спокійно дискутувати про те, а не робити з цієї трагедії політику. На жаль, це зараз політика, яка має підтримку з Москви, щоби провокувати польсько-український розрив.Чому нинішні сучасні політики Польщі, розуміючи всі загрози, які несе Росія - а Польща теж має кордон з Росією, на жаль, - вдаються в цю політику? І ми бачимо в себе в Україні, наскільки наелектризоване польське суспільство цими історичними питаннями, що деколи в нас виникає думка, що українці вже є більшою загрозою для поляків, аніж росіяни. Так нам здається з того, що ми чуємо в новинах.Більше, ніж росіяни, - думаю, навіть як хто говорив у Польщі, я б сказав, що це московські тролі більш або такий проросійський політик.Троль це в Україні кажуть "бот".Бот, російський бот або польський політик. Він так не думає, а він думає, що так треба говорити для якихось там меншин. Але російський вплив на польську політику є не сильний, такий, як у Німеччині, я би сказав, але, може, уже сильніший, ніж у Німеччині.Але можна сказати ще інше, що польська закордонна політика - це є функція внутрішньої політики. Може, це такий радикальний тест. Но є такі принципи, що Польща є членом Європейського Союзу і НАТО, але далі цієї політики, можна сказати, вже немає. Це є функція внутрішньої політики, якихось ресентиментів. І це політика і закордонна політика популістів. На жаль, наш також демократичний табір є в захисті, не в офензиві (наступі, - ред.), а в дефензиві (обороні, - ред.).То вони змушені захищатися від цих популістів.Так. Ну і Волинська трагедія - це такий момент, де ми можемо це бачити.Ви написали коротку історію УПА для поляків "Чи примирять нас історики". Ця книжка вийшла не зараз. Ви трохи випередили час. Або ви писали теж в той момент, коли почалися такі рухи, знову розмови про Волинську трагедію, воно підсилювалося. Фільм "Волинь" десь якраз у той час вийшов.Ні, фільм "Волинь" - то було вже пізніше. Це таке хвиля.Такі хвилі є: українці і поляки зближуються, а потім вони починають якось віддалятися. І, власне, коли віддаляються, починаються усі ці історичні питання. Бо під час Майдану Польща теж підтримала Україну. Була велика підтримка. Я пам'ятаю, карети швидкої допомоги польські були на Майдані, забирали наших поранених, лікували, а потім за кілька років почалося щось дивне.Я би сказав, що так, три-чотири роки після Майдану почалися такі хвилі на поворот. У той час і ця проблема УПА, і проблема Волині, і Бандера як такий символ чорта - це було дуже сильно. І в цей час я написав полемічну цю книжку, щоб можна було в Польщі зрозуміти, яка була форма українського народного руху. Ця книжка не тільки про УПА – це книжка про українську історію для поляків. Але УПА там у центрі, всі говорили про УПА, то як назва то було добре.Але Бандера у вашій книзі – він чорт чи хто?Ну, ви задаєте мені дуже складне питання. Він не чорт. Він не чорт, це молода людина, яка була дуже радикальна тут у Львові. Тут не було університету. Більшість українського суспільства була лояльна до польської держави. Але для тих молодих людей, які хотіли українську державу (спеціальну, як та совєтська українська республіка була вже по Великім голоді й тих чистках etc.). Вони зарадикалізували. Як радикальна партія, убили польського міністра – парадоксально, який був більш проукраїнським, ніж решта уряду. Це радикалізм. У цілому історія Бандери для мене є такою, що насамкінець він не був успішний як політик, у нього більш трагічна біографія. УПА поділилася на заході. Бандера до кінця був злегка авторитарний, а решта тих комбатантів були прозахідні. Але він є символічна фігура для України абсолютно, я це розумію. Спеціально я не хотів когось нервувати, але це заслуга також Сталіна, бо він із Бандери зробив такий суперсимвол чорта, і це була також реклама для…Ну, спочатку Сталін, тепер Путін теж додав.Тепер Путін, так. Ну, але тепер всі українці "нацисти", саме бандерівці, але я також ляхобандерівець.А ви себе в Польщі теж так називаєте - ляхобандерівцем? Що вам на це кажуть?Ви ж знаєте, то є такі дурні стереотипи, що можна тільки осміяти, бо навіть полеміка… Та яка полеміка, як хто не має елементарного знання про українську історію і знає тільки, що є Бандера, – ну то що з ним зробите? Ось чому я написав цю книжку. Є український переклад, може, я знайду видавця, то було б для мене дуже цікаво. І ми знаємо, що в Польщі є історики і є дуже, на жаль, псевдоісторики, які пишуть про УПА, - це псевдоісторики, у них немає академічної методички, це більше пропаганда. Є декілька істориків, які об’єктивні, наприклад професор Мотика. Це абсолютно можна в тому чи іншому моменті сказати, що було інше, і деякі українці можуть так сказати, але то є об’єктивна академічна праця.Але також і у вас є професор Хут, це дуже цікаві книжки. І інші я ціную, українці більш радикальні, і образ УПА є такий більш безкритичний. Але кожна нація має погані моменти, і в демократичній державі треба говорити про всі моменти. Як поляк, я б хотів, наприклад, говорити про польсько-українські відносини, про антиукраїнський погром у 3-му і 8-му році etc. Чому та політика була погана? І зміни, логіка змін між суспільствами є схожою – критикувати себе, ніж інших. Як це можливо, то можна взаємно говорити, і є прогрес. Треба також запам’ятати, що було 70, 100, 120, 150 років тому, це є важлива розповідь. В Україні для вас та історична розповідь є важлива, бо це був Совєтський союз.відділ УПА на Самбірщині, фото: uinp.gov.uaІ це був рух за незалежність.Taк i треба, aле це тільки минуле, а ми живемо в сучасному часі. І це є найважливіше. І треба шукати. Та навіть якби поляки чи українці зробили другу сторону, що там погано. То було так давно. Перша справа - це є зацікавлення: для чого так було? A не "погані", "чорт", "вороги" etc. Це є просто глупость, але також це є матеріал для пропаганди, щоб розділяти суспільства, народи, держави. Є ще інша справа. У Польщі є психологічний патерналізм до України, мало розуміння, що це модерна держава. Ну, окей, ці українці - козаки, як у них є захист перед росіянами, то окей, гаразд. Але немає такого погляду, як модерної України, як усвідомлення своєї ідентичності української.Наприклад, я сказав, що був на сході, біля фронту, уже другий раз, і дуже багато українців мені дякували в соціальних мережах. Чому ви мені дякуєте – я вам дякую, що ви захищаєте не тільки себе, але й Польщу. А в Польщі є, з іншого боку: який ти гарний, такий "одважний парень" - поїхав… Що за "одважний парень" тут приїхати, якщо мільйони українців живуть тут. Є небезпека, бомбардування, але живуть люди, то можна туди приїхати й просто підтримати. Кожний візит має сенс, має значення. І це могло б бути позитивно для польсько-українських відносин. Ситуація в Польщі погіршується. Тут треба погодитися. Всі ці опитування кажуть, що ситуація погіршується. І я думаю, що у поляків і українців доброї волі треба дуже багато роботи, і праці, і таких символічних жестів, щоб захистити наші відносини, які дуже важливі для Європи. В Польщі є такий процес, який дуже небезпечний, я би сказав, - орбанізація Польщі. І демократію треба в Польщі також захистити.Про орбанізацію ви згадали - ми нещодавно бачили: марші протестів цілою Польщею прокотилися. Поляки стверджують, що вони не були численними, але те, що ми бачили в наших соцмережах, те, що ми бачили в наших медіа, ці фото, вони трохи, знаєте, жахають. Мене не так, бо я колись знімала репортаж про польський День незалежності 11 листопада. Я вперше була на святкуванні Дня незалежності Польщі. Я була трохи налякана, чесно вам скажу, тому що це не святкове, а це якісь такі марші, де виходять польські вболівальники, що теж у порівнянні до українських футбольних фанів - ну зовсім інші люди. Українські футбольні фани придумали ось це гасло: "Путін - …!" - не можу це сказати в етері, бо доведеться запікувати. Але ви, напевно, зрозуміли мене, що Путін тире такий-то. Тим часом я бачу, що роблять польські футбольні фанати. Вони агресивні, вони страшні і вони кажуть "ні інтеграції", "так депортації". Кричать: "Полска для полаков!", "Вон із Полскі!" і так далі. І це лякає.На жаль, є так, як ви говорите. Тільки я б сказав так, що у ваших новинах, як у всіх новинах, все коротко і радикально в тому сенсі. Я не хотів би релятивізувати, що є в нас, але є також захист. І є ще інша думка. Цей тип чоловіка - футбольний фан потребує ворога. Він потребує ворога. Ну, у вас ворог є простий - це Путін. А наш футбольний фан шукає ворога. Краків, 16 травня 2025, фото: gettyimagesАле ваш футбольний фан може зібратися й поїхати, як ви поїхали на фронт український. Окей. То треба сказати, що, наскільки я чув, є цей тип людини також, з правого боку, котрий, можливо, якби він був тільки в Польщі, він би брав участь у таких речах. 1500 поляків на фронті.Так, але я не бачила їх у тих ходах.І то більшість з нелібералів, такий тип чоловіка - радикальний. То дуже складна психологія людей. Але це правда, що в Польщі є небезпека, і вона не тільки ментально естетична, а й також економічна, бо демографічна ситуація в Польщі абсолютно трагічна. Кілька останніх років хто рятує польську економіку? Українці. Це мільйон українців, з яких більшість працює, платить податки. І це також робоча сила, дуже важлива для Польщі. І ця істерія антимігрантська… Ми потребуємо в Польщі від ста до двохсот тисяч емігрантів на рік, щоб підтримати цілу структуру і ринок праці. І ця історія для кожного уряду є дуже небезпечна, бо як є така істерія, то не можна зробити якихось законів про еміграцію. Ще два-три роки - і буде дуже складна ситуація в тому сенсі. Як коли б уряд Туска впав. Дуже складна ситуація. І це суперечить принципам Європейського Союзу. Але, з іншого боку, треба сказати, що імміграція - це також російська зброя. А ще це є провоковані рухи. І я би сказав, що польська політика спочатку, як це почалося на польсько-білоруському кордоні, не була адекватна. Тобто те, що було на польсько-білоруському кордоні, коли через білоруський кордон просто проникали емігранти з інших країн.КВ: Яких спеціально мобілізовано, щоб там зробити таку неспокійну ситуацію. І це такий приклад, як суспільство може погано реагувати. З одного боку, треба було триматися законів Європейського Союзу, що невільно виганяти. З другого боку, треба було зробити такий твердий, сильний захист. А це був поділ у суспільстві, абсолютний поділ. І в тому сенсі польська політика і ситуація в Польщі є така небезпечна, що немає діалогу, а є дуже сильний поділ, який посилює Росія. Це політика Москви в усіх країнах, в Україні також. Кожна країна має проблеми, і за кожної нагоди росіяни входять і радикалізують, вносять хаос у ці суперечки.І також у Польщі. Можливо, Польща сильніша – побачимо. Я сказав, що є такий процес – орбанізація Польщі. То метафора, треба її розуміти. Це потрошку популізм, з іншого боку, Польща є антиросійською принципово, а це не є ситуація Угорщини. Не на жаль. Але є позиція інша, цей аспект дуже важливий у Польщі. Також ми до сих пір маємо демократичний уряд, і ми побачимо, що буде. Я думаю, що діалог з Україною є важливий також для нас усередині Польщі. І треба зробити багато роботи, щоб навіть символічно показати, що це спільна польсько-українська справа.Також економіка. Ваша економіка в певному сенсі сильна. Це агрокультура і не лише, це сталь etc. Є конкуренція, а конкуренція – це завжди небезпека. Але це треба сидіти й думати, як зробити з цієї ситуації win-win, а не поганий конфлікт. На жаль, ми не маємо достатньо конференцій, думки, теорії, як це зробити. Дуже цікаво, що як Польща мала стати членом Європейського Союзу, то нідерландці робили захист перед польською агрокультурою. Але ми є члени, і нема жодних проблем.Треба працювати, бо логіка Європейської Унії така: це win-win-процес. Я, як споживач, сказав би: окей, з одного боку, я маю польських фермерів. Я польський громадянин – я з боку польських фермерів. З другого боку, я, польський громадянин, як споживач, хотів би дешевше купувати – а це імпорт з України. То ми бачимо, що тут треба потрошку подумати. На жаль, немає достатньої дискусії. І популізм – така методичка дискусії, що не можна знайти якесь розв’язання.Що робити українцям? Як реагувати зараз на ось ці вигуки "Вон із Полскі!" до українців? Як реагувати на те, що знімають українські прапори, наприклад, з польських установ? Я не думаю, що в українців є бажання захопити Польщу. Якби не війна, ну то ці прапори могли висіти в нас спокійно. Ми розуміємо, що поляки їх почіпляли на театрах якихось чи на якихось міських радах на знак підтримки.Є до цих пір.Але ми бачимо також відео, коли приходять якісь чоловіки - чи політики, чи просто молодики і знімають ці прапори.То більше, я би сказав, провокація. Вам треба реагувати активно. Це погана справа. Якби знищили в Україні польський прапор, то був би в Польщі скандал. І це скандал – знищити український прапор у Польщі. Треба сказати, що Україна зараз важливіша держава у світі, ніж Польща. G8 зараз - G7 плюс Зеленський. Який польський президент, політик має шанс бути членом G7? У вас важлива війна, і ви маєте абсолютне право жорстко реагувати.фото: gettyimagesЧи польська влада теж має якось реагувати на такі провокації?Я би дуже хотів, абсолютно. Немає достатньої реакції, але треба ще раз сказати: знищення прапору - це один чи два епізоди, які важливі завдяки масмедіа, бо як процесу такого немає. І я надіюся, що й не буде. Через Польщу йде зброя – через Жешув, Люблін. Цей новий проукраїнський табір у Польщі є дуже сильний, є дуже багато людей, які хочуть помагати Україні.Просто їх менше чути в нас в Україні.Я би сказав, що якщо є так, це погано, але, може бути, ще це таки хвиля в медіа. Бо була така хвиля, ви всі бачили, що всі поляки – чудові люди, ви тільки дякуєте. А тепер ви бачите, що ситуація більш складна. Але прошу вас бачити, що ситуація складна, але не така, що проукраїнський табір у Польщі слабкий, що його нема. Він сильний, є в Польщі розуміння, що ваша війна є нашою війною.Тобто до антиукраїнських погромів в Польщі не може дійти?Ну, в це я не вірю. Є дуже багато українців у Польщі. Кожна крамниця - є українка, яка там продає. І є епізоди. Я не хочу в жодному разі релятивізму тих епізодів. Українець у Польщі – це вже природна справа. Є погана ситуація, але захист – це не історія в польських чи ваших медіа, це діалог, це так багато діалогу, як може бути. Навіть діалог із тими, які трошки неприємні, але щоб була дискусія. Я хочу сказати, що я, імовірно, буду тут декілька місяців, може семестр, може більше. Я хочу працювати в тому смислі тут з українцями і з поляками також. То, може, я запрошу декотрих людей і ви, Лесю, будете з ними також говорити.українка в Кракові, 8 березня 2023 року, фото: gettyimagesАле українці як до вас ставляться в Україні?Я б сказав, є одна "погана" справа – вони мені весь час дякують, що я туди поїхав. I я їм хотів, всім моїм приятелям українцям, і в мережі, і etc, сказати: прошу вас, я вам дякую, що ви захищаєте Україну, що ви такі тверді, що у вас така ментальність, готовність переживати ці тяжкі ситуації. А що я? Ну, я стараюся помагати Україні, як я можу, але то це так маленько і це для мене абсолютно… Но я би сказав, для мене це обов'язок, бо ми спільноєвропейські громадяни - то громадянство є обов'язок.Але знаєте, от ви сказали, що от українці такі тверді в тій своїй боротьбі і в своїй стійкості, що боронять Україну, що тримаються. Але мені здається, що це з нами теж зіграло трохи такий злий жарт в очах іноземців, тому що ті люди, які не бачать, як виглядає ця війна на щодень в Україні, то я чула такі думки від іноземців, зокрема від поляків, про те, що "а чому живете тут у нас, у Польщі, коли у вас там є регіони, де можна нормально жити?". Хоча ця нормальність вона теж відносна, бо сьогодні нормально, а завтра може десь влучити "шахед" - причому вперше було, наприклад, Чернівці бомбардовано.Ні, ні, ні, казати так дурно, просто то, може, хто так говорить не є сам дурень, але не подумав, що говорить. По-перше, є багато українців, які емігрували, і також молодих людей, які емігрували, які могли б бути в українській армії. Але я б сказав кожному полякові чи німцеві, які так кажуть: як ти тут, то прошу тебе, як ти хочеш, ти можеш сам поїхати на фронт. Є люди, які мають такі чи інші життєві ситуації, психологію, що для них є складно в такий чи інший спосіб. Навіть якщо морально так до кінця не можна собі уявити, то треба це абсолютно розуміти. А що життя тут є якби нормальне… Хто є в Чернівцях, як там було бомбардування, але ти приїздиш туди за тиждень – і все нормально: кав’ярня, театр, кінотеатр, усе нормально. То чому ти емігруєш, як усе нормально? Це не є нормально - бо є війна. Як хто читав про війну у Варшаві під час Другої світової війни, то було більш страшно, ніж в Україні зараз. Була у Франції окупація, і жорстка німецька окупація, але був також театр і було нормальне…Казімєж Вуйціцький, Запорізька область, фото: facebook/kazimierz.woycickiЯ нещодавно побачила в соцмережі кольоровану фотографію: під час варшавського повстання троє молодих людей біжать по берегу Вісли. І писали, що навіть у часі повстання, окупації люди все одно…Ну, це екстремальна ситуація, що завжди можна знати.Але там були коментарі: "От бачите, а ми засуджуємо українців - як так, вони ходять в кіно чи в театр під час війни".Це не зрозуміє людство так просто. Я навіть в останні три роки був, я думаю, шість-сім разів тут. A від 2014 року – трудно порахувати. У вас є війна, але є прогрес, абсолютний прогрес. Наприклад, дороги. Ці легендарні ями – є якісь, але таких уже немає. Це такий смішний приклад. Але ваші магазини, ваша архітектура, ваше мистецтво – це фантастично.А ваші переклади! Скільки ви зробили перекладів! Канта й інших – все, що ви читали російською декілька років тому, тепер уже є українською. Ваша мистецька література фантастична. Тяжко уявити, як паралельно з війною можна зробити, щоб культура була такою живою. А ваша дискусія, ваш медіапростір є дуже цікавий, високий рівень новин – вау! Модерна держава. І те, що ви такі модерні, - причина, що ваш захист є такий ефективний також. Ми знаємо, що зараз ваша зброя - технологічно це вау який рівень.

НБУ погіршив міграційний прогноз: до кінця року з України виїде до 200 тисяч людей. І стільки ж – у 2026. Хоча ще у квітні Нацбанк прогнозував, що у наступному році 200 тисяч українців повернуться додому. Тепер "чисте повернення" (коли кількість тих, то повертається, перевищує кількість тих, хто виїжджає) перенесли ще на рік. При цьому якщо раніше прогнозували, що у 2027 році в Україну повернеться пів мільйона людей, то тепер – лише 100 тисяч.Українці стали дешевою робочою силою для країн ЄС"Тривалий міграційний відплив та повільне повернення мігрантів зумовлюватимуть збереження дефіциту робочої сили та її суттєву нерівномірність за видами діяльності та регіонами. Це стримуватиме відновлення економіки та стимулюватиме подальше збільшення зарплат вищими темпами, ніж зростання продуктивності, що посилюватиме інфляційний тиск", – йдеться в інфляційному звіті НБУ за липень. – Ризики нарощування активності бойових дій та/або інтенсивності обстрілів тилових регіонів, окупації нових територій або значно довшої тривалості високих безпекових ризиків зберігаються значними. У разі реалізації таких ризиків міграційний відплив посилиться".Міграційний прогноз НБУ, фото: НБУ Водночас в НБУ зазначають – країни Європи намагаються втримати тих українців, які працюють."Активніша політика урядів країн-реципієнтів з утримання українців, особливо задіяних на ринку праці, теж є негативним ризиком для прогнозу міграції. Реалізація цих ризиків зумовить більший дефіцит робочої сили та скорочення кількості внутрішніх споживачів із відповідними гіршими наслідками для ВВП та інфляції", – кажуть в НБУ."Українці активно працюють, сплачують податки й забезпечують частину економічного зростання країн, які надали їм притулок. Наприклад, внесок українців у приріст ВВП Польщі у 2024 році сягнув 2,7%. Водночас це ті ж громадяни, чий від’їзд загострює проблеми в самій Україні — від дефіциту робочої сили до демографічної кризи", – каже керівниця аналітичного департаменту Центру економічних досліджень та прогнозування  "Фінансовий пульс" Діляра Мустафаєва.За її словами, середній рівень зарплат українців за кордоном нижчий на третину, ніж у місцевих працівників. "Навіть за таких умов, їхній економічний внесок для країн-реципієнтів є відчутним. Багато держав, зокрема Чехія, Словаччина, Польща, вже отримують більше податків від українців, ніж витрачають на їх підтримку", каже Діляра Мустафаєва.Найважче буде повернутись освітнім емігрантамПід час повномаштабного вторгнення кількість українських абітурієнтів, які вступають в закордонні виші, значно зросла. За даними віцепрезидента з питань освіти Київської школи економіки Єгора Стадного, за останні 15 років кількість українців, що навчаються в західних університетах (Європи, США, Канади й Австралії), виросла більш ніж уп’ятеро: з 21 тис. осіб у 2008/2009 навчальному році до 115 тис. осіб у 2023/2024. Водночас кількість студентів в Україні за цей час знизилася на понад 21%. Нині чимало українців розглядають вступ до іноземного вишу не лише як спосіб отримати якіснішу освіту, а й просто навчатись у безпечних умовах. А для випускників-хлопців це ще й спосіб легально виїхати за кордон та у перспективі уникнути мобілізації в Україні. "Стосовно молоді, то маємо незрозумілу ситуацію. Бо, з одного боку, в нас мобілізація починається з 25 років, а виїзд за кордон обмежений вже з 18 років. Люди не розуміють, чи це обмеження встановлено, бо рано чи пізно почнеться мобілізація, в тому числі 18-річних, чи просто для того, аби молоді люди  залишалися в країні, тут навчалися і працювали", – каже голова Офісу Міграційної політики  Василь Воскобойник.Водночас він відзначає, – молодь їде за кордон не лише через мобілізацію."Рівень життя в Україні та у наших західних сусідів - в Польщі, Чехії, тим паче в Німеччині - відрізняється в рази. Головне, що можуть дати західні освітні заклади, це диплом, який буде визнаватися в європейських країнах, його не потрібно буде, на відміну від українського, потім ще нострифікувати, підтверджувати. Тобто наші діти наші вони можуть отримати високооплачувану роботу на рівні з місцевими мешканцями та прогнозоване майбутнє, якого, на жаль, поки що в Україні немає".Багато українців, які виїхали за кордон під час війни, зіткнулися з тим, що їхні українські дипломи потребують підтвердження. Відтак, вони змушені влаштовуватись на низькооплачувану роботу. Натомість молодий українець з дипломом європейського університету може знайти там добре оплачувану роботу, тож важче буде заохотити повернутись в Україну.  "Якщо врахувати, що за кордоном майже така сама демографічна криза, як і в Україні, західні країни залюбки приймають нашу молодь. В Польщі, в Чехії, навіть в Німеччині є вищі, де наші діти можуть навчатися повністю безплатно. І навпаки, в Україні, котра повинна насправді боротися за кожну людину, в цьому році підвищили вартість навчання. У країні, де вже четвертий рік іде війна, підвищується вартість навчання на деяких факультетах до 50%!" – каже Василь Воскобойник.Українські діти у Польщі. Фото: Лариса ПопроцькаПісля завершення війни можлива нова велика хвиля еміграції з УкраїниЗа словами Діляри Мустафаєвої, українська економіка може втрачати до 7,8% ВВП щороку, якщо навіть частина мігрантів не повернеться. "Тому одне з головних завдань — це створення умов, які спонукатимуть людей повертатися. Йдеться про доступне житло, нові робочі місця, освітні програми, підтримку дітей та стимулювання бізнесу", – каже вона."Окрім безпекового фактора, саме житло, робота з адекватною фінансовою винагородою та соціальна інфраструктура – це фактори, які впливають на переміщення людей. Саме вони впливають як на бажання залишатись у країні, так і на повернення українців за кордоном", – каже Василь Воскобойник.Тобто якби тисячі українців, які змушені покинути свої домівки через війну, могли у більш безпечних регіонах України знайти житло, роботу та доступ до соціальної інфраструктури, кількість українських біженців за кордон, була б меншою. "Україна не будувала соціальне житло навіть тоді, коли після 2014 року з’явились перші вимушені переселенці, хоча тоді війна не була у такій активній фазі. Тому не варто сподіватись, що тепер, коли 29% втрачено, будуть це робити. Однак Україні потрібно масово будувати соціальне житло. Саме масово. Річ у тім, що за всі роки незалежності вартість житла в Україні була такою, що пересічний українець не міг зі своєї заробітної сподіватись придбати житло. І тому ми й раніше мали високі показники міграції та зниження народжуваності в Україні. І нам потрібно вживати заходів, аби усунути цей диспаритет", – каже Василь Воскобойник.За оцінками експерта, нині за кордоном перебуває близько 7 млн українців.  І кожен день продовження війни скорочує частку тих, хто може потенційно повернутися. Тому нині важливо створити умови, аби люди, які живуть в Україні, не виїжджали через економічні чинники."Наша оцінка базується на тому, що не повернеться 70% українців, котрі знаходяться за кордоном. Після закінчення військових дій, на жаль, в нас не буде стрімкого економічного злету. І це спричинить нову хвилю трудової міграції з України. За нашими оцінками,  додаткова хвиля може стосуватись навіть  2 млн українців. І ми опинимось в ситуації, що Захід  буде інвестувати в Україну: до нас будуть заходити гроші на інфраструктурні проєкти, на відбудову якихось підприємств,  але питання – хто буде фізично працювати? Бо в нас скорочується кількість робочих рук", - каже пан Воскобойник."Коли ми зрозуміємо, що нам не вистачає тих людей, котів повернулися, коли ми побачимо, що трудова міграція продовжується, то тоді ми повинні будемо замислитись про залучення трудових мігрантів з інших країн. Талановитих людей з інших країн, котрі приїдуть, котрі тут будуть працювати і потенційно в майбутньому можуть стати частиною нашої політичної нації. І до цього потрібно готуватися суспільству, бізнесу, владі. Якщо ми будемо виступати за те, щоб не залучати в Україну іноземців, ми опинимось в ситуації, коли нам не вистачатиме не тільки робочих рук, а й не вистачатиме платників податків, не вистачатиме споживачів товарів та послуг, котрі виробляються тут в Україну", - каже він. 

Незалежність — це фундаментальна основа державності, а саме свято набуває ще глибшого змісту в умовах воєнного стану, коли цінність свободи й суверенітету відчувається особливо гостро.

24 серпня, у День Незалежності України, у Сан-Франциско (США) відбудеться 26-й щорічний концерт Україно-Американської дружби. Захід присвячений 34-й річниці Незалежності України.

Вперше День Незалежності України 24 серпня відзначили 1992 року. Але свято державності було й до того. 1991-го День Незалежності святкували 16 липня. Gazeta.ua нагадує історію свята. День Незалежності в історії українського державотворення святкувався й до 1990 року. Але, зрозуміло, в діаспорі. Або ж підпільно. Закордонні українці впродовж 70 років Днем Незалежності вважали 22 січня дату, коли 1919-го проголосили Акт Злуки Української Народної Республіки й Західно-Української Народної Республіки. А ще роком раніше Четвертим універсалом Центральна рада фактично проголосила повну державну самостійність УНР. Щороку 22 січня українці за кордоном не тільки проводили різноманітні культурні й просвітницькі заходи з нагоди Дня Незалежності, а й намагалися якнайширше залучити до них офіційні структури інших держав. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ПЦУ офіційно повідомила про рішення перейти на новоюліанський календар Першим Днем Незалежності вже в Україні стало 16 липня. Цього дня 1990 року Верховна Рада тоді ще УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Одразу ж депутати проголосували за постанову "Про День проголошення незалежності України". "Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності, підтверджуючи історичну вагомість ухвалення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки постановляє: вважати день 16 липня Днем проголошення Незалежності України й щороку відзначати його як державне загальнонародне свято України", ішлося в документі. 16 липня 1991-го в Україні був вихідним. Верховна Рада подбала про це 18 червня. Відповідні зміни внесли до Кодексу законів про працю. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Воєнний стан і мобілізацію продовжили на три місяці Але минуло трохи більше місяця і в СРСР відбулася спроба державного перевороту, що прискорила розпад Союзу й проголошення на його руїнах самостійності колишніх республік. Україна свою повну державну Незалежність проголосила 24 серпня 1991 року. "Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки постановляє: Проголосити 24 серпня 1991 року Україну незалежною демократичною державою. З моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови Уряду й інші акти законодавства республіки", ішлося в Акті проголошення незалежності. 1 грудня 1991-го на Всеукраїнському референдумі 90,32% виборців, які прийшли на дільниці, підтвердили проголошення незалежності. Наступного року день 16 липня хоча й зберігав історичну цінність, мусив "поступитися" місцем 24 серпня. "Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності, підтверджуючи історичну вагомість прийняття Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, Верховна Рада України постановляє: вважати день 24 серпня Днем Незалежності України й щороку відзначати його як державне загальнонародне свято України", ішлося в новій постанові ВРУ від 20 лютого 1992 року. Офіційним вихідним 24 серпня проголосила постанова ВРУ від 5 червня. Таким чином, 24 серпня 1992-го Україна вперше повноцінно відзначила День Незалежності. З кожним роком росла палітра традиційних святкових заходів до Дня Незалежності. Незмінними залишаються хіба що урочисті зустрічі, мітинги, відзначення державними нагородами, концерти різних напрямів і масштабів. А з 1994 року традиційним став і військовий парад на Хрещатику. Рік символічний, бо 5 грудня в Будапешті був підписаний Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Підписи під документом поставили лідери США, Росії, України й Великої Британії. Як Будапештський меморандум реалізується на практиці, весь світ побачив 2014-го, а потім з новою силою 2022 року. Щоправда, були часи, коли військовий парад не проводили. Наприклад, у 20052007 роках Хрещатиком крокували військові, "озброєні" лише музичними інструментами. Тоді надали перевагу парадам військових оркестрів. Хоч як парадоксально, не було військового параду в столиці й на честь 20-ї річниці незалежності. Тоді при владі був далекий від патріотичних сентиментів Віктор Янукович. Хоча офіційно відмову від параду пояснили економією грошей. Питання про доцільність військового параду на Хрещатику 24 серпня 2014 року спричинило жваві дискусії в суспільстві на тлі окупації Криму та агресії РФ на сході країни. Але він відбувся. І проводили парад щороку аж до 2019-го, коли новообраний президент Володимир Зеленський захотів оновити традиції. Але тоді громадськість за активної підтримки ветеранів російсько-української війни провела альтернативний Марш захисників. Схожою була ситуація 2020 року. Але вже 2021-го, на 30-ту річницю незалежності, військовий парад відбувся. Цього року головне державне свято України - День Незалежності припадає на неділю, 24 серпня. Поки діє воєнний стан, всі державні вихідні скасовують. Торік святкування Дня Незалежності не пов'язували з додатковим відпочинком.

Як повідомляє Міністерство закордонних справ Грузії У день 17-ї річниці російської агресії проти Грузії Міністерство закордонних справ Грузії оприлюднило заяву, в якій закликає Російську Федерацію скасувати незаконне рішення про визнання так званої незалежності окупованих регіонів Абхазії та Південної Осетії, вивести свої війська з території Грузії та припинити перешкоджання поверненню внутрішньо переміщених осіб та біженців. У […] The post 17 років російської агресії проти Грузії: заклик до деокупації та миру first appeared on Межа. Новини України..

Про це він поінформував у telegram.Зеленський обмінявся з італійською премʼєркою Мелоні деталями нещодавніх контактів з іншими лідерами. За його словами, Київ та Рим мають спільний погляд на те, як треба рухатися до реального й чесного миру. "Джорджа абсолютно чітко підтримує позицію, що європейські лідери мають бути залучені до дипломатичної роботи разом із США для встановлення миру. Ця війна триває на Європейському континенті, Україна рухається до членства в ЄС, Євросоюз братиме участь у відновленні нашої країни після закінчення війни. Тому голос Європи обовʼязково має бути", – акцентував президент.Також співрозмовники скоординували наступні кроки, зокрема й контакти з лідером США Трампом."Говорив із президентом Франції Емманюелем Макроном. Дав йому наше українське бачення вчорашньої розмови з президентом Трампом і колегами в Європі. Емманюель поінформував про свої контакти з лідерами – ті, які вже відбулися зранку і які ще плануються на цей день", – розповів Зеленський.Президент наголосив: вони однаково бачать необхідність спільного європейського погляду на ключові для Європи безпекові питання."Від виваженості та дієвості кожного нашого кроку, Європи та Америки, залежить дуже багато – і зараз, і на майбутнє... Тож найближчий час має показати, якими будуть наслідки, якщо Росія й надалі затягуватиме війну та зриватиме конструктивні зусилля", – заявив Зеленський.Водночас він поговорив з німецьким канцлером Фрідріхом Мерцом."Скоординували наші позиції з Німеччиною. Домовилися ще переговорити з Фрідріхом. Безпекові радники сьогодні проведуть зустріч онлайн для узгодження наших спільних поглядів – Україна та вся Європа, Сполучені Штати. Також учора обговорювались різні потенційні формати зустрічей заради миру на рівні лідерів найближчим часом: два двосторонні формати, один тристоронній. Україна не боїться зустрічей і очікує такого ж сміливого підходу з російської сторони", – поінформував український лідер.Згодом президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн також поінформувала про діалог із Зеленським: вони обговорили кроки для укладання мирної угоди."Я розмовляла з Володимиром Зеленським про розвиток подій останніх днів. Ми обговорили наступні кроки на шляху до переговорної мирної угоди та майбутнього членства України в Європейському Союзі, а також його реконструкції. Позиція Європи чітка. Ми повністю підтримуємо Україну. Ми продовжимо відігравати активну роль, щоб гарантувати справедливий і міцний мир", – написала вона в Х."Поінформував про нашу розмову з президентом Трампом, про наявні дипломатичні можливості. Україна прагне реального та чесного закінчення цієї війни, і для нас важливо, що вся вільна Європа – з нами на цьому шляху", – зауважив Зеленський.За його словами, ЄС матиме велике значення для реконструкції України після війни, "і це один з найбільших за десятиліття економічних проектів для всієї Європи. Тож голос Європи звучатиме у дипломатії".Вранці Зеленський анонсував сьогодні низку розмов з партнерами щодо мирного процесу, йдеться в його телеграм-каналі."День багатьох дзвінків і контактів для реального просування на шляху до миру та гарантування незалежності України за будь-яких обставин", – написав Зеленський.Він зазначив, що з партнерами важливо обговорити ключові деталі, й озвучив пріоритети."Пріоритети абсолютно чіткі. Перше – припинення вбивств, і саме Росія має піти на припинення вогню. Друге – це формат для лідерів, щоб зустріч могла спрацювати на дійсно тривалий мир. Ми в Україні не раз говорили, що пошук реальних рішень може стати дійсно результативним саме на рівні лідерів. Потрібно визначитись із часом для такого формату, з колом питань. Третє – довготривалість безпеки. Це можливо разом зі Сполученими Штатами та з Європою", – написав Зеленський.Глава держави додав, що напередодні після спільної розмови з президентом США Дональдом Трампом та європейськими лідерами окремо говорив з генсеком НАТО Рютте й президентом Фінляндії Стуббом. Він наголосив, що Україна ніколи не хотіла війни та максимально продуктивно працюватиме заради миру. Однак головне – аби Росія, яка почала цю війну, дійсно робила кроки для припинення агресії. "Світ має важелі тиску на агресора, світ має можливість перевіряти виконання обіцянок. Я вдячний усім, хто рішуче налаштований на достойне завершення війни", – зауважив він.У середу, 6 серпня, спецпредставник президента США Дональда Трампа Стів Віткофф прибув до Москви, де зустрівся з російським диктатором Володимиром Путіним. Їхній діалог тривав близько трьох годин. За словами глави Білого дому, переговори були продуктивними.Цього ж дня президенти України Володимир Зеленський і США Дональд Трамп провели телефонну розмову, до якої долучилися також європейські лідери.Згодом Трамп на брифінгу заявив про високі шанси на проведення зустрічі з російським диктатором Володимиром Путіним найближчім часом

24 серпня на території ВДНГ у Києві відбудеться благодійний Забіг у вишиванках 2025 — щорічна патріотична подія, яка об'єднує тисячі українців у день головного національного свята. У цьому році цей забіг буде вже 12-й поспіль.

Україна продовжує активну дипломатичну роботу для досягнення справедливого миру. Сьогоднішній день, 7 серпня, буде особливо насиченим контактами на міжнародному рівні — заплановано низку ключових розмов із лідерами країн-партнерів. Про це заявив український президент Володимир Зеленський, пише Рубрика. "Сьогодні день багатьох дзвінків і контактів для реального просування на шляху до миру та гарантування незалежності України за будь-яких обставин", […] The post Зеленський заявив про ймовірність реального просування до миру та анонсував новий формат перемовин appeared first on Рубрика.

У Вінниці відбудеться наймасштабніший День Поля. 3–4 вересня 2025 року Вінниця стане головною аграрною столицею України — саме тут, за адресою вул. Гонти, 94, відбудеться День Поля «АГРО ВІННИЦЯ». Організатор заходу, AGRO TEAM EXPO, готує рекордну подію, що має всі шанси стати...