Search trend "День української жінки"

В останню суботу листопада Україна вшановує пам'ять жертв Голодоморів - штучно створених радянською владою. Найбільший за жертвами голод був у 1932-1933-х роках. Голодомори стали не лише актом масового знищення українців, а й спробою стерти національну ідентичність. У Києві пам'ятні заходи розпочалися з хвилини мовчання та загальнонаціональної акції "Запали свічку пам'яті". Біля Меморіалу жертв Голодомору відбулася поминальна служба за участі священників, представників влади та громадськості. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на молебні та поспілкувалася з українцями про те, чому варто памʼятати про трагедію та що вони знають про геноцид від рідних. КОРОВА В ЗЕМЛІ О 15:00 біля Національного музею Голодомору-геноциду починають збиратися люди. У руках тримають оберемки золотавих колосків, хліб, яблука. На молебень українці йдуть цілими родинами, міцно тримаючи за руки дітей. У наметі поблизу беруть лампадки, запалюють свічки й несуть до пам'ятника "Гірка пам'ять дитинства" - скульптури дівчинки з колосками. Літній чоловік у вовняному картузі тремтливою рукою кладе між лампадками гроно калини. Сотні киян, із запаленими свічками у руках, збираються цього холодного листопадового дня, щоб вшанувати пам'ять мільйонів українців, життя яких забрала одна з найстрашніших трагедій ХХ століття - Голодомор. Лунає журлива мелодія, а на екрані транслюють документальний фільм зі свідченнями очевидців геноциду. Перед ним, завмерши зі сльозами на очах, стоять і діти, і дорослі. - Ми з Чигиринщини. Бабуся розповідала, що наша сімʼя вижила в часи Голодомору тільки завдяки тому, що була захована у землі корова. Могли брати молоко й так харчуватися, - розповідає Тетяна Лебеденко, 40 років. На памʼятний захід прийшла з родиною. - Далекі родичі померли, бо в них забрали геть усе, що могло дати порятунок. - Корова була з перевʼязаною мордою у заваленому погребі, десь на отшибі в селі, - долучається до розмови її син 20-річний Данило Сівак. - Її не знайшли завдяки тому, що закидали гілками. А друга лінія родичів жила в Одесі. Звідти привозили золото. Прапрадід мій Петро їздив у Кременчук "дубками" - лодкою - здавав те золото. За 100 грам отримав тільки пів кусочка хліба і кілограм борошна - отакий пайок. Чоловік розказує, що поки була жива прабабуся, то розповідала рідним про трагедію. Однак називала Голодомор - "голодовка". - Вони казали: "Уся країна тоді голодувала". Ми ж тепер розуміємо, що це не так&hеllір; Боялися розповідати, - додає Данило. - Коли Росія вийшла із "Зернової угоди", почала бити по морських портах із суднами, де було зерно, то можна провести паралель між минулим і сучасним. "Україна - житниця Європи" - вони ще тоді на нас так казали. А зараз так і є. Скільки існує Московія - стільки немає спокою. ТРАМП І ЯДЕРНА ЗБРОЯ Перед памʼятником вишиковуються священники, запалюють свічки на буханцях хліба під хрестом. Молебень проводять глава Української греко-католицької церкви Блаженніший Святослав та архієпископ Православної церкви України Агапіт. Чути брязкання кадила, аромат ладану розлітається площею. Священники у традиційних червоних ризах проводять панахиду, наповнюючи простір молитвою. Раптом у натовпі запала тиша - усі схилили голови у хвилині мовчання. Полум'я свічок мерехтить від морозного вітру. Олександр Максимчук із дружиною Людмилою піднімаються сходами від музею. Прийшли вшанувати пам'ять жертв Голодомору, ба важливо памʼятати історію, кажуть. "Ви знаєте, я ще коли маленьким був, мені бабуся розповідала. Це було у нашому селі Ленківці, Хмельницька область, Шепетівський район. Люди один одного їли, дітей їли з голоду&hеllір; Тоді це здавалося страшною казкою, я не міг повірити, що таке могло бути. Але потім, коли почали відкриватися архіви, стало ясно: це було страшною реальністю, - говорить Максимчук. - Боялися всі. Сусідів боялися, виходиш із дому - і не знаєш, чи повернешся. Люди пухли з голоду, діти лежали, не було чого їсти, навіть траву їли. Але про це не говорили. Одна з моїх бабусь взагалі нічого не хотіла згадувати. Це велика трагедія для всієї нашої нації, і хотілося б, щоб за це відповіли. Поступки, мовчання - і от вам результат - Ми дітьми сприймали все, як казку, - додає схвильованим голосом Людмила. Не стримується - плаче. Олександр проводить паралелі між трагедією Голодомору та агресією Росії проти України. Росія зараз чинить ще гірший геноцид, говорить. - Тоді не було чого їсти, а зараз просто вбивають і знищують. Я не розумію, куди світ дивиться? Усе почалося з Криму. Тоді всі просто проковтнули це, і тепер получаємо. Те ж саме було перед Другою світовою війною: поступки, мовчання - і от вам результат. Думають, що Росія їх не зачепить?, - запитує риторично Олександр. - Міністр оборони Польщі розповідав, що зараз вони дають Україні пів відсотка оборонного бюджету. А тепер знову блокують допомогу. Хто так робить? Хіба це по-сусідськи? Чоловік обурюється, що західні партнери недостатньо допомагають Україні. Однак через останню російську атаку міжконтинентальною балістичною ракетою неабияк перелякалися. - Вони в Америці починають бухтіти: "Це ж капєц! Він ще чимось бахне". Ну а чим Путін не бахав? Тільки ще ядерна зброя залишилася, але й вона не допоможе йому. По ньому ж тоже тоді полетить, - каже він. - Те, що нам дають, - це сльози. Це щоб ми не здохли, але й щоб не перемогли, - говорить Максимчук. - А ви подивіться, що робить та ж Корея, чи Китай! І це при тому, що у тих країн ресурсів в рази менше. А ті, хто мають величезний потенціал, просто дивляться збоку. Ну так не має бути. Але я впевнений, що все одно питання буде вирішено. Після перемоги Дональда Трампа на президентських виборах майбутнє непередбачуване, вважає Олександр. - Коли його вперше обрали в Америці, я перестав поважати американців. А зараз - тим більше. Трамп - людина непередбачувана, з амбіціями. Від нього можна всього чекати, навіть сильної допомоги Україні, якщо Путін його чимось образить чи зачепить. Усе можна було зупинити ще в 2014-му. Обама тоді міг не дозволити Росії забрати Крим. Але він мовчав. Тепер ми розгрібаємо наслідки. Але ми вистоїмо. Ми обов'язково переможемо. Це точно. Чоловік довіряє президенту України Володимиру Зеленському. Але незадоволений діями й політикою Верховної Ради. - Ті, хто сидять у Раді, ті 'красавці' - до них ще черга дійде. Вони всі розбігаються, щойно з'являється небезпека. І я сподіваюся, що люди ще спитають із них, запитають, що вони робили, коли Україна була у вогні, - різко відказує він. - Я тільки боюся втрат: людських, територіальних, культурних. Але ми це переживемо. Просто потрібно триматися, не здаватись і робити своє. Люди втомилися вже, але треба підтримувати емоції, як після звільнення Херсона, Харкова, Київщини. А щоб перемогти ворога на полі бою - треба зброя. СІМЕЙНИЙ АЛЬБОМ О 16:00 люди зі свічками стають у чергу до памʼятника. Ставлять лампадки, припадають на коліно й хрестяться. З лампадкою у руках, обплетеною вінком, підходить голова Наглядової ради Міжнародного благодійного фонду Музею Голодомору Іван Васюник. - Цьогорічний День памʼяті жертв Голодомору, як і два попередніх, проходить в умовах великої геноцидної війни. Уже тепер, на третій рік, українці і весь світ розуміють, що Голодомор і теперішня війна планувалися в одних і тих самих кремлівських кабінетах, - наголошує Васюник. - Тоді це був Сталін, а сьогодні - Путін. Але мета їхня не змінилася - знищення української нації. І тоді, і тепер унаслідок цього геноциду гинуть українці. Багато нащадків тих, хто вижив під час Голодоморів, воюють зараз у складі нашої армії й захищають нас, захищають Україну. Надворі темніє, у яскравому сяйві височіє меморіал у формі свічки над музеєм. Люди заходять всередину - гортають книги, розглядають експонати. На захід традиційно завітав експрезидент Віктор Ющенко, який багато років підтримує музей і памʼятні події. - Сьогодні ми чекаємо великої консолідації, - говорить Ющенко. - Нам треба добити цього лютого ворога. Без цього спокою не буде у вас, і у нас, на жаль. Під час війни котується все, що робить нас цільними. А цільними нас робить національне усвідомлення - у біді, на радостях, у перемогах. Коли ми відкривали чорну сторінку тяжкого великого Голодомору, говорили, що якщо ми її глибоко усвідомимо - вона нас консолідує. Коли будемо відкривати історичну правду про наших дідів-прадідів, їхні звитяги - вони також нас консолідують. Перемогу не творить зброя - її творить дух. Ми розуміємо, що вже перемогли з тим опором, який чинить наш люд 11 років. Українством пишається весь світ, за 33 роки наша нація зробила чудову дорогу усвідомлення, національної зрілості. Голодомор і теперішня війна планувалися в одних і тих самих кремлівських кабінетах Люди піднімаються на засніжені схили парку, де білим закарбували дати - 1932-1933. Встановлюють свічки у кріплення й зупиняються на кілька хвилин у задумі. Біля екрану жінка з синьо-жовтою хустинкою на шиї притискає до грудей оберемок колосків. Предки 73-річної Лідії Коваленко загинули в Голодомор. - Моя родина дуже важко пережила голод. Дідусь мав землю, ліс, люди в нього працювали, але коли прийшла ця біда, все було знищено, - розказує Лідія, затинаючись, а по її щоках ллються сльози. - У мене є сімейний альбом, я всім онукам і правнукам розказую про наше коріння, показую фотографії. Дідусь на фото такий красивий, у костюмі, при краватці, а поруч бабуся й тьоті. Але вони всі померли&hеllір; Один дідусь загинув у голодовку, інший теж не вижив, бабусі також не змогли пережити ці часи. Пам'ять про ці події передавалася у її родині з покоління в покоління. Вона дбайливо зберігає сімейні історії, аби молодші знали про трагедію. - Я завжди ставлю свічечку на вікно в День пам'яті. Завжди розповідаю дітям і онукам про ті часи. У нашому селі, поблизу Білої Церкви, виживали, як могли. Ліс поруч, річка Рось - ловили рибу, збирали, що можна було їсти. Але не всі вижили. Дітки помирали, дідусі, бабусі. Це була страшна трагедія. Ця війна - це теж геноцид. Вони хочуть стерти нас, українців, як націю. Знищити нашу культуру, нашу історію. Але ми маємо згуртуватися, бути сильними, допомагати одне одному. Я пройшла два Майдани, і тоді я відчувала таку любов до України, такий патріотизм, що словами не передати. Ми варили каву, носили їжу, підтримували всіх, хто стояв на барикадах. І зараз ми повинні бути такими ж єдиними. Родина жінки впродовж років зазнавала страждань через Росію. Пережили Голодомор, Другу світову й голод після неї, війну в Афганістані, а після повномасштабного вторгнення на фронті отримав поранення її двоюрідний онук. Лідія розповідає, що попри всі труднощі, її любов до України лише зросла. Вона не уявляє свого життя за кордоном і вірить у силу українського народу. - Мені 73 роки, але я ніколи в житті не відчувала такого піднесення, як у ті моменти, коли ми боролися за нашу землю. Ми маємо захистити нашу землю, захистити один одного. І ніяких переговорів, або - тільки на наших умовах. Це такі нелюди, що їм не можна вірити. Вони хочуть знищити кожну родину, кожну нашу домівку. Але ми мусимо триматися разом. Нам потрібно бути сильними, щоб вони нас не перемогли. Люди повільно розходяться, залишаючи запалені свічки по всій площі. Чути аромат теплого воску. Холодний вітер грає з полум'ям, розносячи довкола світло памʼяті.

Сили оборони зацю добу витримали 147 бойових зіткнень. Також противник завдав одного ракетного удару, 61 авіаційного удару із застосуванням 91 КАБ, понад 560 ударів дронами-камікадзе та здійснив понад 3 тисячі обстрілів позицій наших військ і населених пунктів із використанням різних типів озброєння, повідомляє Генштаб ЗСУ. На Харківському напрямку відбулося чотири бойових зіткнення з російськими загарбниками в районі Вовчанська та Стариці, поблизу Козачої Лопані ворог скинув три керовані авіаційні бомби. На Куп'янському напрямку противник 23 рази намагався витіснити наші підрозділи із займаних позицій поблизу Колісниківки, Загризового, Кучерівки, Кругляківки та Зеленого Гаю. Десять разів ворог атакував на Лиманському напрямку, намагаючись просунутися в напрямку Чернещини, Зарічного та Тернів. Активно застосовував бомбардувальну та штурмову авіацію по районах населених пунктів Новоєгорівка та Закітне. На Сіверському напрямку російські окупанти скинули десять КАБ в районі Сіверська. На Краматорському напрямку противник скинув п'ять авіабомб в районах населених пунктів Часів Яр та Липівка. Ворог сім разів намагався вклинитися в нашу оборону на Торецькому напрямку. Від початку доби окупанти в районах населених пунктів Торецьк та Щербинівка п'ять разів отримали жорстку відсіч від наших захисників. Дві атаки тривають до цього часу. Інтенсивно атакує противник українських захисників на Покровському напрямку. Тут, впродовж дня, агресор здійснив 33 штурмових та наступальних дії. Найбільша активність російських окупантів зберігається в районах населених пунктів Миролюбівка, Пустинка, Промінь, Крутий Яр, Красний Яр, Лисківка, Юр'ївка, Жовте, Петрівка, Даченське, Новоолексіївка, Григорівка та Пушкіне. Двадцять дві атаки на напрямку українські захисники вже відбили, ще одинадцять боєзіткнень тривають. В той самий час ворог завдав авіаційних ударів по населеним пунктам Миролюбівка, Суха Балка, Стара Миколаївка, Лисівка, загалом скинувши 15 керованих бомб. Ситуація складна, проте контрольована Силами оборони. Наші воїни докладають зусиль для недопущення просування противника в глибину української території. За сьогоднішній день втрати агресора на даному напрямку склали 223 особи, з них 91 безповоротно. Знищено один БТР, чотири автомобілі, дві БМП та три багі. Окрім того, пошкоджено міномет та бронетранспортер окупантів. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Військами КНДР у Росії керує генерал Кім: що про нього відомо На Курахівському напрямку, на цей час доби нараховується 23 бойових зіткнення. Загарбники зберігають високу активність, намагаючись просунутися в районах населених пунктів Берестки, Зоря, Сонцівка, Максимільянівка, Катеринівка, Єлизаветівка та Антонівка. Підрозділи Сил оборони відбили сім атак противника, 16 атак тривають дотепер. Авіаційних ударів керованими бомбами зазнали населені пункти Улакли та Андріївка. Водночас на цьому напрямку Силами оборони знешкоджено 127 окупантів, з них 59 - безповоротно. Знищено один танк, дев'ять броньованих бойових машин, дві одиниці автомобільної та сім одиниць мототехніки. На Времівському напрямку відбулося 28 боєзіткнень. П'ять ворожих штурмів вже зупинено нашими оборонцями в районах Трудового, Костянтинопольського, Роздольного, Великої Новосілки та Новодарівки. Запеклі бої тривають до цього часу. Також ворог активно застосовував авіацію в районі Олексіївки та Новодарівки, скинувши вісім керованих авіаційних бомб. На Оріхівському та Гуляйпільському напрямках сьогодні ворог активних дій не проводив. Наші воїни п'ять разів відбивали атаки російських загарбників на Придніпровському напрямку. Сили оборони України продовжують операцію в Курській області. Авіація ворога продовжує завдавати ударів керованими авіаційними бомбами по території росії. На даний час відомо про 20 авіаційних ударів із застосуванням 33 КАБ. Україна має бути збережена, наші діти, наші жінки, наші батьки мають жити в мирі, чого б нам це не коштувало. З цими словами посол України у Великій Британії, генерал Валерій Залужний звернувся з промовою до українських солдатів, які проходять вишкіл на британській тренувальній базі у Східній Англії.

Коли ми говоримо, що треба повернути українців з Європи додому, то найперше згадуємо про жінок.Так вже склалася поточна демографічна ситуація: дві третини наших вимушених мігрантів за кордоном - це жінки працездатного і дітородного віку. Вони - золотий ресурс як для націй Європи, що старіють, так і для України.Але вже зараз, на третьому році великої війни, яка триватиме ще невідомо скільки, час подумати про дітей та підлітків, які досі покидають Україну. Як їм зберегти ідентичність, щоб, коли прийде час, вони обрали Херсон, Полтаву та Чернігів, а не Вроцлав, Остраву чи Марієнбург?На початку повномасштабного вторгнення саме діти, яких родини вивезли за кордон, реагували найбільш емоційно. Часто ставили ультиматум батькам: хочемо повернутися.  Що змінилося? Скільки маємо часу аби зупинити їх асиміляцію? І чому влада знову свої обов’язки переклала на плечі небайдужих. Де українська освіта за кордоном?Тридцятирічна Надія  Мірошниченко була б рада вже повернутися до України. Але поки навіть батьків не може провідати: боїться ракетних атак. Тому наразі жінка оселилася у передмісті Вроцлава разом з семирічною донькою, яку віддала в польську школу. І тут Надія злякалася: її дитина почала забувати українську мову. Діти, загалом, набагато легше адаптуються до чужих середовищ. Тож Надія вирішила водити доньку в суботню українську школу. І хоча це школа вихідного дня, ще й возити далеко, та Надія вважає, що це виправдані труднощі. Її дитина перебуває в рідному україномовному середовищі, а отже асиміляція їй не загрожує.  Надія вірить, що обов’язково настане той день, коли вона зможе безпечно приїхати не лише до батьків в Хмельницький, але й до свого вже рідного Харкова, який росіяни щодня стирають з лиця земля.Чому харків’янка, а також мільйони інших українців за кордоном, мають претензії до влади? Розберімо лише на цьому одному прикладі - освіти для дітей вимушених мігрантів.Вечірня школа, в яку віддала свою доньку Надія - це громадська ініціатива. Вона належить Центру української культури та розвитку. Його проєкти активно підтримує міська влада Вроцлава. Ще до вторгнення, 10% населення там становили українці. Але де в цій формулі хоч якісь зусилля нашої влади?Ось, наприклад ще один цікавий проєкт: Перша українська школа в Польщі , яка розпочала свою роботу 2022 року в Кракові. Нині такі денні школи для українських дітей відкрились у ще двох найбільших польських містах - Варшаві та Вроцлаві. І ще відкрилисб 9 освітніх центрів.Українців поза Україною зараз лише трохи менше ніж в Україні. За найбільш стриманими оцінками, їх понад 25 мільйонів. На батьківщині маємо 31 мільйон. Такою великою українська діаспора ще ніколи не була. І щоб зберегти ідентичність, потрібно триматися купи, навіть якщо хтось з цих людей не повернеться.Коли українці приїжджали в нові країни, то першим ділом будували дві споруди: храм і школу. В церкві - наш дух, в школі - наш розум. Разом - це культурний код, який оберігає нас від асиміляції. І тому не дивно, що першою справою, яку започаткували українці в Польщі, стало створення мережі шкіл, які нині включають не лише денні, але й вечірні форми навчання. Їм би ще трошки підтримки від держави, а потім масштабувати цей досвід на інші країни. І мова навіть не про гроші, яких традиційно бракує, а про сприяння в комунікації з офіційними особами інших країн.Ось, наприклад, директорка Першої української школи цілих дев’ять місяців стукала у двері Міністерства освіти Польщі, щоб отримати дозвіл на викладання українознавчого компонента. Думаєте українське Міносвіти якось допомагало? Може в українському міністерстві нічого не знали про існування такої ініціативи? Ні, ця відмовка не проходить. Знали, ще й нахвалювали. І ось неймовірний результат: буквально цими днями школа стала призером найпрестижнішої світової премії в галузі шкільної освіти Wоrlds Веst Sсhооl Рrіzеs.Але тільки засновники школи знають, що їм довелося пройти без підтримки української влади:  вони серйозно думали про закриття проєкту.  Здавалося б, Міносвіти навіть думати не треба: беріть цей алгоритм, що вже працює і відкривайте подібні школи в Празі, Берліні, Лондоні. Всюди, де з’явилася нова діаспора, яка хоче, щоб їхні діти залишалися українцями.А що натомість? На третій рік після повномасштабного вторгнення, Міносвіти, нарешті, вирішило розробити українознавчі курси для іноземних шкіл. От і все. Та й  зробили це тільки після шквалу критики про згортання дистанційної форми освіти для українців за кордоном. Я робив про це детальний матеріал, дивіться за посиланням.Добре, що хоч програму, за якою навчаються сотні наших дітей в Першій українській школі, наше Міносвіти визнало. До речі, як і польське. Тому учні отримають атестати одразу двох країн. Влітку я зареєстрував законопроєкт про “Основи державної демографічної політики”. Серед різних інструментів, щоб виправити нинішню кризову ситуацію, було запропоновано створення окремого відомства. Адже наразі, ситуація, як у приказці: де багато господинь, там хата неметена.Влада списала мою ідею і заявила, що створить Міністерство повернення українців. В моїй версії це мало б бути Міністерство демографії та діаспори.Ми маємо зрозуміти, що не всі повернуться. Але ці люди, ці малі українці, які нині ходять до польських, чеських чи німецьких шкіл, будуть нашими союзниками в спільному домі Євросоюзу. Або не будуть. Якщо не збережемо їм ідентичність.П’ять тисяч книжок для наших дітей, які зібрали в Першій українській школі, мала б профінансувати держава. Це копійки, порівняно з майбутнім ефектом. Але для цього сама влада нарешті має зрозуміти, що демографія - це наш головний повоєнний виклик. На жаль, нині такого розуміння немає.ДжерелоПро автора. Микола Княжицький, журналіст, народний депутат УкраїниРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.