Search trend "День української жінки"

Клопотенко: Підводка цікава, провокативна відразу. А чим провокативна? Одразу за олів'є ми набралися хейту, що не можна забирати у людей минуле, бо олів'є – це минуле. Тому я про нього намагаюся менше говорити, бо сенсу немає. На початку повномасштабного вторгнення більшість українців кинулися шукати себе. Ті, хто, можливо, не мав якогось коріння і тяглості, кинулися до українського. Тепер є певний відкат з тими деколонізацією і декомунізацією. А що з деолів'єзацією і детевтелізацією? Насправді відкату немає. Це лише за відчуттями так, бо немає прогресу. Грубо кажучи, якщо раніше кожен день всі щось шукали, то зараз цього трошки менше робиться, і здається, що ми скатуємося назад. Насправді ні. Зараз ми маємо, як на мене, реальну Україну. Той, хто їсть їжу Радянського Союзу, – це не є погано, це просто така ситуація. Вчора я їхав в потязі, хтось там кричав, що любить українську мову, просто нею не говорить. Я думаю, що нам треба прийняти, що це і є Україна. На початку це була якась трансформація, потім був період стабілізації, а зараз вже етап, коли нам треба визнати, що оце є Україна – з такими вподобаннями. Хтось любить той Київський торт і буде його їсти. Хтось любить оці страви, які я не можу називати, типу солянки і ще чогось. Але ти нічого вже з цим не поробиш, от є така фундаментальна ситуація. Багато людей досі не говорить українською. Це не окей, але нічого ти вже з цим не поробиш. Треба хіба з цим працювати зараз. Насправді що з їжею, що з культурою відбувається одне і те саме. Тут суспільство зробило вже дуже багато, але зараз для того, щоб цей трек продовжувався, треба, по-перше, освіта, а по-друге, позиція держави. Потрібно все більше популяризувати культуру, говорити про ту саму їжу, про епоху Радянського Союзу, і мати якийсь бренд України у світі. Згадуючи Україну, кожна людина має знати, що це не лише війна, а культурні діячі, одяг, мова, їжа. Треба цей бренд створити, щоб будеш популяризувати правильні цінності. Це такий вектор, під який треба перенавчати вже нове покоління. Його треба навчати таким цінностям, про які ми всі мріємо і хочемо. Бо покоління старе, яке сформоване в інших умовах, дуже важко змінюється і навряд чи вже зміниться. Але нове покоління точно треба, щоб було з абсолютно іншими цінностями.Євген Клопотенко, фото: fасеbооk/yеvhеn.klороtеnkоТо олів'є коли-небудь зникне з меню українця? Зникне. Років через 40. Це два покоління. Мені 38 років, я народився в Радянському Союзі. У 1991 році стався розпад Союзу, але лише документально. У головах багатьох людей нічого не змінилось. Навіть я пам'ятаю цей смак бідності – хліб з цукром. З однієї сторони, це смачно, бо це спогади, а з іншої сторони, у мене просто не було вибору. Люди, яким зараз 30 років і вони були народжені в Незалежній Україні, все одно ще мають спадок в голові Радянського Союзу, бо все одно їли цю їжу. Ну а вже ті, кому десь 15 років зараз, вже зараз мають змогу їсти базилік або про нього чути принаймні. Вони вже не бояться слова "дубайський шоколад". Це покоління вже може обирати. Воно формує інші смакові звички. Звичайно, в них точно від батьків ще лишиться оцей фльор "майонез в роті". Це ж більше не про їжу, а про спогади. Багато людей не зіставляють їжу і культурну тяглість. Бо для них їжа – це їжа. Дехто каже: "Відстань від цього олів'є, я буду його їсти". А я кажу: "Їж, але просто знай, що це їжа радянського періоду". олів'є, фото: gеttyіmаgеsАле зараз ще люди скажуть, що олів’є – це ж дешевше, ніж, наприклад, авокадо чи спаржа.Дешевше. Порахуйте, скільки коштує авокадо й олів'є, і все зрозумієте. Однак не проблема саме в олів'є, ми так само можемо говорити про окрошку і солянку. Це все одна велика структура. Справа не у грошах. Це просто про любов до минулого. Це про їжу минулого. У нас зараз таке кулінарне міжсезоння, бо Великдень відійшов вже, а Різдво ще не настало. Але для великої кількості українців оцей радянський Новий рік завжди був важливішим за Різдво. Частина людей мала в минулому олів'є чи бутерброди зі шпротами на новорічний стіл, а для частини є узвар на Різдво, кутя, вареники. У вашому дитинстві за СРСР яке свято було головним і зараз що святкуєте передусім? Зараз і в дитинстві – це різні речі. Я думаю, що в цьому році було супер ідеально. До Різдва, яке перед Новим роком, ти намагаєшся встигнути все зробити. Потім 26 грудня сидиш і думаєш, що це через п'ять днів Новий рік, а тобі вже якось так... Я на Новий рік приготував три-чотири страви, купив собі Лего і два дні його збирав, не виходячи на вулицю.Це якраз супер важлива модель – те, що ми почали з великою частиною світу відзначати Різдво перед Новим роком. Це змінює загальний вайб. Хочеш чи не хочеш, але всі починають щось під Різдво вже робити і це стає головним святом. Раніше ж першим був Новий рік, тому всі чекали його, а потім Різдво вже було як для родини. У Києві точно це було просто свято, коли мама казала, що треба збиратися, їсти вареники.Але зараз через те, що держава зробила дії, от так змінюється суспільство. Вона від'єднала нас від календаря і традиції. Ну це ж вау! Так само треба, щоб держава продовжувала діяти і далі. Чи тільки держава увімкнула у вас ось цей тумблер, що тепер я готуюся до Різдва? Як тим людям, які не мали тяглості традиції, ніколи ніхто в них не готував кутю, або може і готували, то так для галочки? Можна розглядати це свято з точки зору релігійної події, сімейної події, і просто суспільної. Як на мене, оця суспільна подія – це якраз те, що потрібно. Дехто з людей і не знає, що на то Різдво робити, ще хтось в протесті. Але людям просто треба час. Я сам почав тільки два роки тому. У суспільстві так працює – люди дуже часто не хочуть змінюватись, бо не розуміють навіщо. Це більше вже психологія.Тут треба просто показати приклад, що отак тепер треба, і вони потім всі будуть так святкувати. Людина – це ж соціальне створіння, їй важливо бути частиною чогось. І так само Новий рік. Уже немає ніяких концертів, нічого. Скоро, я думаю, ці промови новорічні потихеньку десь зникнуть, і буде Різдво. Є люди, які не вірують, і кажуть: "А нащо я буду це Різдво святкувати?"І не треба. Різдво – це ж не Великдень. Коли на Великдень отримують вихідний додатковий, це всім подобається. Якщо ти невіруючий, не треба просто йти в церкву і все. Але це ж сімейне, по-перше, свято, а по-друге, це суспільне свято. Це про те, що ти частина якогось суспільства. Не обов’язково все робити за тими релігійними канонами, готувати всі страви. Релігія – це величезна частина нашого суспільства, і до неї треба просто ставитися. Ти віриш? Вір. Не віриш? Не вір, але не забороняй нікому вірити. А свята відзначати можна? То, звісно, це ж прикольно. Зараз, на Новий рік ти навіть не знаєш, що робити. Раніше як було? Пробиває 12-та ночі, ти до цього готуєшся, накривається стіл, відкривається шампанське, щось по телевізору показують, всі веселі. А тут реально ніхто навіть нічого не знімав. Всі до Різдва знімали. І ти сидиш і щиро не розумієш, що робити. Раніше всі збиралися, один до одного ходили, а зараз комендантська година, ніхто не ходить.Яка улюблена страва Євгена Клопотенка на Різдво? На Різдво кожен рік різна. Я пізнаю, вивчаю щось нове. Коли я святкував Різдво 6-7 січня, були якісь стандартні страви, я їх їв і все. І так було з року в рік. А потім, коли я почав відновлювати українську їжу, коли я почав її відшукувати, я такий: "Ооо, те, що я їв, це все, бувай". Є стільки багато різних страв. У мене немає якоїсь улюбленої страви на Різдво, бо я ще її не знайшов.На Закарпатті є різдвяний хліб крайчун, або, наприклад, той самий калач. Це ж як пампушки, наче зібрані. Це ж прикольно. Я в цьому році закохався в цей калач. У нас все панетоне їдять на Великдень, але це різдвяний хліб. Така фішка у людей в голові. А виходить, що у нас є своє. Хто у нас на Різдво який хліб готував? Те, що я знаю, це не масова культура готувати якийсь хліб. А виходить, що є калач або карачун. Це мене прям надихає. Є ще там якісь голубці з кукурудзяною крупою. Євген Клопотенко, фото: fасеbооk/yеvhеn.klороtеnkоМене найбільше ламає, що до першої зірки ти маєш їсти тільки пісні страви, а вже на ранок м'ясні. Я думав тоді, а що мені готувати? Я наготував усе вдень, а потім думаю –  візьму і з'їм, навіть не буду чекати. Чого мені кажуть, що не можна їсти ковбасу ввечері? А зранку я уже не хочу. Це якась така трохи для мене дивнувата річ. Наприклад, страва з цибулі є така. Ти береш 2 кг цибулі, ставиш до духовки, температура 160 градусів на 3 години. Вона карамелізується, стає така ніжна, потім береш хліб і так їси. Ну це вау! Чому в наших людей є так, що або кулічі, або панетоне? У нас же є своя паска.Просто треба, щоб з часом сформувалося, що правда, а що неправда. Я думаю, що "куліч" - це не зовсім правильне твердження. Але паска - це ще великодній хліб також. Його на Великдень їдять і багато людей називають паскою. Панетоне раніше були модними, воно повернеться ще обов'язково. Але зараз основна група людей, які формували оцю моду на дивну продукцію, виїхала за кордон. Багато закладів, куди ця аудиторія ходила, наприклад, в Києві, всі позакривалися.Ви маєте на увазі якихось пафосних людей таких? Ну, така аудиторія, яка не сильно розбиралася в культурі, їм це було не цікаво, а розбиралася в смаку. Для них у світі нема кордонів, все окей, сила – це любов. І вони формували цю культуру панетоне. Поки їх немає, інші люди створюють модні тренди. Зараз навіть паска з тим дубайським шоколадом, мабуть, вже окей. А це ж вже не паска. Цьогоріч багато пасок готували без верхушок, без прикрас, просто, як воно раніше було. І це стає трендом. Тож треба трішки трохи часу. Ми хочемо, щоб одразу за один день нація змінилася. Згадай, що було ще 5-10 років тому. Це ж колосальна різниця. Ми отакий зробили крок. А ми хочемо, щоб за день всі полюбили паски, всі перестали їсти олів'є, шуби, всі їли лише верещаку, шпундру, гамулу. Ми такі ходили в українському одязі, купували українські продукти, були всі заможні, освічені, щоб слухали українську музику, ухвалювали правильні рішення в політиці, були свідомі, не інфантильні, щоб у нас була культура на найвищому рівні, всі пам'ятки захищені, всі люди розбиралися в політиці… Але ж у світі такого немає. Ми прагнемо до кращого, але треба працювати кожен день і розуміти, що не всі люди зі своїм набором даних можуть швидко щось зробити. Хтось каже: ми маємо паски з верхушками, бо ми інноватори, ми розібралися, почитали історію, поговорили з етнографами поговорив, туди сходили, це зробили, і ось – тримайте отаку паску. Більшість людей сидітиме з нерозумінням, які етнографи, яка культура. У когось ще гугл не налаштований українською. На наступний рік вони вже скажуть, що пам'ятають про ці паски, і погуглять, чи важко їх робити. На третій рік ці паски будуть показуватися всюди і людина задумається приготувати і собі, бо вже всі це роблять. Четвертий рік ти вже знаєш, що це не важко, і робиш це. От вам приклад про просто паску без верхушки. Чотири роки треба, щоб люди почали про це щось розуміти.Десять років тому Клопотенко був Женею, а тепер Євген. Чому це важливо і яка в цьому різниця? Як друзі сприйняли? Чи зараз кажуть, що ви здуріли? Моя мама обирала мені ім’я, щоб гарно підходило до по батькові. Ну от, вона каже Євген Вікторович звучить, як науковий працівник. Їй сподобалося, і вона називала мене Євген Вікторович, а потім почала називати Женя. Я спитав, а що не так було 30 років? Вона сама не знає. У дитсадку, коли мені було 3-4 роки, у мене була російськомовна викладачка, і я став спілкуватися російською мовою. І вона почала називати мене Женя. Але від дитинства ви українською спілкувалися? Два роки я чув українську мову, а потім російську. Потім всі почали кликати Женя, і це мені давало значення. У 2014 році мене перемкнули, я почав копатися в собі, шукати українськість. Бо на той момент у мене були в голові російські пісні якісь, слова, прислів’я. Тож я почав змінювати. У 2017 році перейшов на українську мову, у 2018-му зробив це публічно. Також я почав шукати традиції, вчити історію, щось дивитися на YоuТubе і досі це роблю. Я геть нічого про ту історію не знав. А потім я був ведучим програми "Енеїда", і там до мене приходило усвідомлення, що весь цей час я наче жив у зомбіленді, з якого вийшов з нульовими знаннями.Я почав відновлюватися і все старе в собі рубати. Я просто вбив своє дитинство, вбив свої шкільні роки, вбив дискотеки під російську музику. Ці спогади я вбивав систематично протягом п'яти років. І ось настав момент, коли в мені нічого не лишилося пострадянського. Звичайно, щоб його викорінити повністю, це треба ще пів життя, але в основних моментах у мене немає більше емоційного зв'язку з цим всім. Останній момент, який був, – це лише ім’я Женя. Коли я сказав, що всі називали мене Євгеном, я всередині себе закрив цей етап свого пострадянського життя, цього всього болота, зомбіленду, де все брехня. Коли хтось мене називає Женя, я не якось агресивно реагую. Я просто наголошую на тому, що я Євген. Але ви людина народжена ще за радянських часів. А що тоді робити з батьками, які називають своїх дітей, або з дітьми, які мають українські варіанти імен? Наприклад, до повномасштабного вторгнення моя пасербиця ходила в одну з київських шкіл, і там бувало так, що батьки приходили раз на рік читати уроки. І от мене запросили, я їм розповідала на уроці літератури про Івана Франка, і на першій парті сидів хлопчик, який весь час щось піджартовував. Я вирішила його долучити до розмови і спитала, як його звати. Він каже: "Нікіта". Я кажу, ну який же ж Нікіта, коли Франко навіть написав казку "Лис Микита", а він каже: "А я нічого не знаю, я Нікіта". Це все про одне і те саме. Людям ти нічого не докажеш, бо люди не хочуть нічого знати. Їм бажано просто не паритися. У мене є інший приклад. Зі мною в компанії працює Олена, в неї є чоловік і двоє дітей. Вони раніше російською говорили, а потім Олена перейшла на українську, але діти віком 5-6 років російською говорять і досі. Вона їм це не забороняє, але сама розмовляє українською. Пройшло вже десь рік, і діти починають говорити вже суржиком. А ще через рік вони будуть спілкуватися вже українською. Це батьківський свідомий вибір. Я розумію взаємозв'язки, мені не треба нічого пояснювати.Насправді у мене є багато знайомих, у яких є діти також раніше спілкувалися російською мовою, але потихеньку це все змінюється. Це йде все від батьків. Батьки пояснюють – ти Нікіта, але українською Микита. Можливо, дитина зараз не може обрати, не треба на неї тиснути. Євген Клопотенко, фото: fасеbооk/yеvhеn.klороtеnkоАле, може, і батьки самі вважають, що Микита краще? Звичайно, 100%. Бо, наприклад, мене так називала моя бабуся, для мене цей спогад важливий. Коли ти міняєш своє ім'я, ти міняєш свою ідентичність. Якщо вона сформована, то це дуже боляче. Якщо ти Альона, а тобі треба Олена… Я думаю, що якщо ти готовийдо зміни свого ім'я, то ти готовий до зміни своєї ідентичності. А це фундаментально, як на мене, важка річ. Тому я більше за те, що якщо хтось готовий, то це круто. Якщо ти не готовий, то краще Альону називати, але українською мовою. Але ж в тебе в паспорті Альона або Євгеній. Я пішов і поміняв паспорт. Це взагалі не важко. Є такі центри, де ти приходиш, кажеш, я здаю паспорт, мені паспорт не потрібен, зробіть мені цифровий. Я там Євгеній був, але там трошки по іншому написано. Тисяча гривень, два чи три тижні чекаєш, і в тебе новий паспорт. Проблем з цим нема ніяких. Але це треба ж бути до цього готовим і мати бажання. Чи справа лише в мові, що ти носиш вишиванку, їсиш борщ, не їсиш олів'є і так далі? Що тебе робить українцем? Це таке питання, на яке немає відповіді однозначної. Вишиванка, до речі, для мене не є показником українськості. Для мене вишиванка – це одяг. Є просто одяг, який ритуальний, а є вишиванка на кожен день. Я не вважаю, що коли я одягаю, я стаю більшим українцем. Я одягаю вишиванку, бо мені так прикольно і все. Мова – 100%. Але якщо ти не спілкуєшся українською, це також якоюсь мірою не робить тебе менше українцем. Наприклад, якщо грузини говорять грузинською, але воюють або просто є в українському істеблішменті, то вони теж можуть не говорити українською. Але в більшості всі вони вивчають українську і потім переходять. У мене багато друзів американців, які українською говорять. Мені дуже легко це пояснити через борщ. Можливо, не всі зрозуміють, але у нас у кожного є свої вподобання щодо борщу. Виходить так, що ми можемо бути всі різні, але приходимо додому і їмо один той самий борщ, але за різним рецептом. Ми єдині борщем, бо ми всі знаємо, що він точно український. Те, як ми його готуємо, у кожного своє, і ми готові за це боротися. Ми готові там з усіма сперечатися. Ми точно його любимо. І для мене це є найпростіший маркер зрозуміти, українець ти чи ні, якщо ти їси борщ, якщо ти до нього ставишся як до культури. Якщо ти, коли його називають суп, ти починаєш злитись. Коли хтось каже, що це російська страва, ти починаєш злитися. Для мене це є проста, зрозуміла річ. Бо у нас бути українцем – це точно хотіти Україну, про яку мріяли наші предки. Але чи всі українці знають, про що наші предки мріяли наші предки? Можливо, ні. Але це ж не робить нас менше українцями. Коли я починав інтерв'ю, я говорив про бренд України за кордоном. Те, що ми хочемо, щоб про нас говорили за кордоном, це те, що ми вважаємо самі про себе. Найкраще експортуємо у світ. Так ось тут і є питання до гуманітарної політики чи гуманітарного направлення. Треба зібрати всі відтінки України і сказати, що оце і є бренд України. Бо якщо робити його сильно націоналістичним, то ніколи воно не зможе бути реально об'єднаною якоюсь однією ідеєю.І от якраз одна з найпростіших ідей для мене – це борщ. Навіть якщо ти можеш говорити російською мовою, слухати російську музику, як би це дивно не звучало, але ти проти Росії. Взаємозв'язки, може, не розумієш, але приходиш додому і їси борщ, і точно знаєш, що він український.Мені здається, що ми дійшли до етапу суспільства, коли ми можемо вже визнати якісь особливості кожної людини й об'єднати це в одну екосистему. І тоді це стане чимось крутим. Але треба розуміти, що і у світі є таке. Наприклад, Баварія не вважає, що це взагалі Німеччина. У Калабрії, що на півдні Італії, кажуть, що вони – це Італія, а все інше ні. Єдиний раз, коли італійці об'єднуються, це коли йде футбол. У нас зараз є час, коли ми можемо побачити досвіди інших держав, і на них ми можемо зробити висновки, зробити найкращий кейс, бо ми не є чимось унікальним. Раніше, коли формувалися інші держави, у багатьох не було досвіду, що робити. Вони просто формувалися. А у нас вже є доступ до інформації, і ми можемо спробувати зробити іншу річ, яка точно буде відповідати на питання про те, що таке бути українцем.Український борщ вже вписаний у закордонних меню на рівні з японськими суші чи італійською піцою? Сто відсотків. Це супер прикольна штука, бо все життя, коли я їздив за кордон, то я згадую зазвичай таку ретроспективу, що десь у 2008 році, коли ти кажеш Україна, згадували лише футболіста Шевченка чи боксерів Кличко. Ти говорив, що Україна – це не Росія. Потім воно почало еволюціонувати, всі вже розуміли, де розташована Україна. А потім питання: що вони їдять? У 2019 році про борщ майже ніхто нічого не знав. А ось була Олімпіада торік в Парижі, я готував там борщ, і там було 50 людей. Я всіх питав, чи знають вони, що таке борщ. Всі відповідали, що знають. Лише одна людина сказала, що ніколи про нього не чула. З 500 іноземців 499 сказали, що знають, що таке борщ. Я задумався, як це ми прийшли з того, що у 2008 році вони не знали, що таке Україна, до 2024-го, де знають, що їдять українці.  Звичайно, що всі делегації, які приїжджають до нас, їдять борщ. І ми зараз йдемо далі. Там ще є такі бюрократичні моменти, бо я годую більшість безкоштовно для того, щоб не вступати в якийсь тендер. Я інвестую свої 40-50 тис. грн в те, щоб делегації поїли українську кухню. Борщ – це обов'язково. А ще трошки качаної каші, про яку мало й українці чули, а ще сирники, бо для них це все дивина, чого це сир смажать. Вони це їдять, і вони шоковані. Але, окрім того, ще бувають прийняття на рівні президента. Я спілкуюся з організаторами, щоб більше було української кухні для лідерів світу. Так, нещодавно Макрон їв наші галушки. А це є вже українська пропаганда. Є відео, де ви озвучуєте замовлення для іноземних лідерів, а кухарі відповідають "Да, шеф". Ви казали, що всі співробітники розмовляють українською.Це просто слова. Воно в тебе в голові сидить, навіть коли ти перейшов на українські налаштування, воно десь в глибині, бо ти все життя говорив у цю ситуацію цю фразу. Я спочатку навіть не почув це "Да, шеф". А потім думаю, ох, Євген. Так, це проблема. Бути українцем – треба все, щоб було чітко, ідеально. Ти нагодував найкращих людей, але на кухні запостив відео, де сказав: "да", а не "так", і все – тебе повісити. Це дійсно моя помилка, але я вважаю, що вона не критична. Треба ще працювати. Тим не менше, Макрону сподобався борщ і качана каша? Так. Вони їли чотири рази. Перший раз взагалі нічого не поїли, бо вони просто були втомлені. Вони їхали з Польщі в Київ, потім в Києві вони поїли галушки, а потім сіли і з Києва вже їхали до Польщі. Там вже вони поїли все. Я попросив Укрзалізницю, щоб вони попитали фідбек.Вони були в такому приємному шоці, адже ніколи такого не їли. Це наче ти їдеш на Шрі-Ланку, а тобі дають таку гарну їжу. Це прикольно, це має наш сенс, бо це їли наші покоління, і ти так приємно здивований. Звичайно, українська кухня і борщ – це ще не суші і не піца, але це вже потихеньку, такими маленькими кроками стає нашою унікальною ідентифікацією. Якщо посадять Макрона, скажуть, описуй українців, і він точно скаже – борщ. Це важливо.Наші українські жінки, які через війну були змушені виїхати за кордон, кажуть, що страшенно сумують за українською їжею. Чи ця розповідь про українську їжу, що вона надзвичайно смачна, це щось таке ностальгійне, туга за своєю країною, чи все-таки справді українська кухня на тлі інших кухонь є смачною? Це такий прикольний прикол. Коли ми говоримо, що ми любимо українську кухню і вона найкраща, ми взагалі не розуміємо, про що ми говоримо. А я нікому й не пояснюю. Бо як тільки ти не можеш у всьому розбиратися, то люди не знають, про що вони говорять. Вони кажуть, що українська кухня смачна і все. У нас кухня це про щирість. Це про те, як ми годуємо, віддаємо останній шматок хліба. Така у нас нація, ми так звикли. Це доброта. У всіх є спогади, як бабуся готувала вареники. Я вже навіть, як та бабуся, коли до мене приходять друзі, кажуть, ми будемо через 2 години, зайдемо на 5 хвилин і підемо, у мене через 2 години вже стоять 20 страв. Євген Клопотенко, фото: fасеbооk/yеvhеn.klороtеnkоТак, українська кухня смачна, але якщо говорити простою, функціональною мовою, то більшість людей не знає, що таке українська кухня, бо це ще не сформована річ. У ній є багато страв, які прийшли ще з радянщини. Багато страв, які готувала моя бабуся, це також страви Радянського Союзу, але це про гарні спогади. Таким чином, оце все, це якраз місце, де треба щось почистити, прибрати, додати автентичність, зібрати старі рецепти, і тоді вона буде прям крута. Якщо коротко відповідати на ваше питання, то українська кухня крута тим, що вона унікальна для світу. У світі ми були заморожені 70 чи 100 років, і кухня була заморожена.Всі інші кухні розвивалися і заполоняли європейсько-американські світи, і таким чином вони розповсюджувалися. Тому вже важко когось здивувати в цивілізованій країні якоюсь їжею. А тут з’являється Україна і каже, що буряк можна варити і їсти, як першу страву. Так само вони дивуються, що домашній сир можна смажити. Вони такі: "Де ви взялися? Де ви це берегли?" Ми просто трошки запізнилися. Коли вони вже все зробили, ми просто дуже довго бігли.А качана каша, що це таке? Це пшоно, яйце і борошно. Воно так качається, кожна пшеничка укривається тістом. Це така наша супер прикольна штука. Вона поширена в центральній Україні, на Житомирщині, навіть у Донецькій області, на Кубані. Пшоно, кисляк, насіння кропу, банош, бринза – у світі взагалі не розуміють, що це. Так само ми думаємо, що всі знають, що таке вишня. Ніхто не знає, що таке вишня. Вишня перекладається як "чері", а це неправильний переклад. "Чері" – це черешня.Так, вони всі їдять черешню. І коли ти їдеш в магазин, купуєш чері – купуєш черешню. І італійською черешня була "черідже". Виходить, що це все неправильний переклад. А правильний переклад вишні має бути "вишня". Вони з'їдають вишню і кривляться, бо для них вишня – це солодке. Якщо ти хочеш купити десь прямо в Європі справжню вишню, ти маєш знайти "саур чері", кислу черешню. Або є там на Поліссі квашена капуста, туди натерту картоплю запихають і тушкують. Вони питають: "Що це за знущання – квашена капуста з натертою запеченою картоплею?". Для них це все суцільний культурний шок. Бо вони їли все, у різних варіаціях, їм навіть десь там в Нью-Йорку щось інтегрувала Російська імперія. У них це вже все намішано. Вони хочуть щось модерне, тому французька кухня дає там оці всі прикольні штуки, і вони хоч трошки насолоджуються, бо все інше вони вже звикли. А тут ми їм з мішком, нате сто страв, ви такого ніколи не їли, ми пішли. Наша кухня для світу – це найзагадковіше, найприємніше, що може бути на даному етапі існування. Звичайно, у нас є конкуренти невеличкі. Це Грузія, бо у них схожа ситуація. Вони дають хачапурі, хінкалі, борщ, качана каша, кисіль. Хоча хачапурі для них це наче якась піца з сиром, щось трохи зрозуміле, то ми – це взагалі таємнича таємність. І в цьому наша унікальна суперсила. Поговорімо про Російську імперію і про її впливи на світову кухню. Є такий десерт Павлова. Його придумали в Австралії і нині він популярний в усьому світі. Він названий на честь російської балерини. Всеволод Поліщук, популяризатор української кухні, відомий більше на Заході України, сказав, що вже у Львові перейменували цей десерт на прими Богачевської. Це прима-балерина Львівської опери, потім Австрійських театрів, а потім опери у Вінніпезі. Євген Клопотенко разом з Мирославою Новосад вирішили, що треба цей десерт назвати іменем балерини, яка родом з Харкова, Варвари Каринської. Вона втекла з СРСР в 1924 році, створила пачку, яку ми всі знаємо зараз, і отримала Оскар за костюми, які робила. Я розумію, що тут закладена ідея популяризації, але якщо вже є десерт прими Богачевської, чим вам львівська балерина не вгодила? Це якийсь такий сепаратизм? По-перше, Поліщук сам запропонував, так що це до нього питання. Ми створимо продукт, і потім кожен заклад буде вирішувати, чи хоче, чи не хоче це брати. Але, як на мене, це має бути прикольна, конкурентна страва. До речі, ми вже дуже скоро вийдемо із презентацією, зі смаком, і будуть, можливо, люди обирати, яка краще. Бо ми зараз думаємо, чи просто покращувати цей десерт, чи створити абсолютно інший. Це дуже важлива дискусія. Але це так само як з усім: 5% людей відразу все введуть, потім пройде рік чи півтора, будуть шукати нові десерти, до тих 5% приклеїться ще 15% людей, буде 20%. Потім мине другий-третій рік, і, дай Боже, в кінці четвертого року ми почнемо вже говорити про це, як про качану кашу. Качану кашу я десь знайшов років 7 тому, я її знайшов. Зараз її їсть Макрон. Так само з цим десертом Каринської. Якщо ми візьмемось і будемо його вести, десь 4-5 років і тоді можна буде його їсти. Але чому важливо, щоб не було десерту Павлова? Не можна кенцелити те, що весь світ їсть, бо тоді це точно такий крайній націоналізм. У світі десерт називається Павлова, і що нам треба зробити? Нам треба створити продукт крутий, полюбити його в Україні, щоб його їли всі. Щоб Каринська була крута, конкурентна, підходяща була за ціною підходяща і смачна. Тоді ми отримаємо три конкурентні переваги. І після цього ми почнемо експортувати це у світ. Можливо, через 15-20 років ця Каринська буде на рівні з Павловою або вище. Важливо не просто кенсилити, а важливо створювати кращий і конкурентніший варіант. Це ж якийсь кухар-кондитер створив Павлову, і вона стала популярна. Так само і тут. Ми зараз маємо створити потужне українське і спробувати його реалізувати у світі. А, можливо, воно буде ще краще, і люди захочуть використовувати його. Важливо показувати, що ми інша культура, ми вміємо робити речі не гірше, ніж світові. І світ, будь ласка, оціни, прийми і зрозумій, що у нас є все інше, і ми готові інвестувати, щоб всі це зрозуміли. Ще одна вічна дискусія між Заходом і Сходом країни, яка розділяє українців: зупа чи суп? У літературній мові вписано слово "суп". Яка зупа? Що це ви таке говорите? А чому суп? Хто сказав, що суп? Суп – це французьке слово, а зупа – німецьке. Але суп до нас прийшов через Росію, а зупа – все-таки з Європи. З Європи, звичайно, бо у Львові ближче до Європи. Але я вважаю, що і зупа, і суп – це неправильно.А як правильно? Юшка. Бульйон – французький, зупа – німецька. А яке наше? Наше – це юшка. Борщ – це що таке? Це борщ, це не суп і не зупа. А юшка – це юшка, бо так воно було створено. Юшка з усім може бути: зі світлою капустою, грибами. Бульйон – це відвар. Просто овочевий відвар. На заході України є багато впливу, і тут також кожен має вирішувати для себе, чи хоче це змінювати. Так само, чи хочемо змінювати в Києві назву "конфєта" на "цукерка".Ти кажеш, що розмовляєш українською мовою, але використовуєш при цьому слова зупа, слоїк і розсіл. Якщо ви хочете говорити українською мовою, то давайте тоді справді українською мовою спілкуватися. У ваших закладах що є в меню: юшка чи суп? Звичайно, суп. Якщо я напишу "юшка", всі будуть думати, що це грибна. Це ж вже бізнес, це інше. Спочатку я беру якісь речі і починаю їх інтегровувати. У ресторані "100 років тому вперед" – це експериментальне місце. Водночас у закладі "Полтава" та інших ми називаємо речі, як люди звикли, наприклад, бульйон курячий. Але це не бульйон, бо це французьке слово. Якщо я напишу "товченка" замість "пюре", хто її купить? Треба крок за кроком. Тому ми зараз тестимо в "100 років". У нас немає соусів, бо це підлива. Це така величезна кількість нормативних слів, які ми зараз тестимо. Ми дивимось, як туди реагують, і далі віддаємо в "Полтаву" й інші заклади. Це займає десь рік-півтора. Багато хто може сказати, що це подвійні стандарти. Мовляв, ти пропагандуєш одне, а робиш інше. Але ні, це те, як я мислю, як я використовую спілкування зараз, а потім я беру і змінюю це. Наприклад, у нас є доставка їжі, і там ми почали з нуля, тож там якраз написано "юшка", "товченка". У такому форматі, можливо, люди до такого більше готові. Якщо я буду писати багато слів, які люди не розуміють, вони будуть думати, що це якась диковинка. У меню "100 років", наприклад, є страва верещака – це буряковий квас з ялівцем. Люди думають, як таке їсти. Або шпундра, або гамула. Я не хочу їсти гамулу. Так само тут в меню мають бути зрозумілими людям речі, але потихеньку пояснювати, що насправді воно зветься інакше. І ми над цим працюємо постійно. Євген Клопотенко, фото: fасеbооk/yеvhеn.klороtеnkоКоли в меню з'явиться тільки юшка, і не буде тих суперечок між українцями: зупа чи суп? Між українцями суперечки будуть завжди. Це років 40, мінімум два покоління.Тобто до консенсусу з юшкою не дійдемо? Дійдемо, треба назвати юшка і тоді супер. Не суп і не зупа. Я за це. Це так, як називали раніше в "Енеїді" Котляревського, так, як на Слобожанщині називають всю їжу, нам треба так її називати по всій Україні. Я точно певен, що це те, куди нам треба прийти. Бо товчанка, це по факту, якщо англійською мовою говорити mаshеd роtаtо, це є товчена картопля. Тож ми маємо товчанка її називати і ніяк по-іншому. Але зазвичай , коли дві людини сидять в студії і щось там розказують, у багатьох викликає або агресію, або схвалення. У кожного є своя позиція, точно я вважаю, що треба перейти до Слобожанщини, а кожна людина на місцях має вирішувати, хоче вона це робити, чи не хоче. І хай так воно буде. Я буду точно це змінювати, я буду показувати, як воно є, а якщо більшість людей сприймуть і будуть це робити, то я буду радий. Але, як і зі шкільним харчуванням, з багатьох з чим, я точно вірю, що це робота на десятиліття. Швидко нічого не буває. 

Для мене це звучить як оксюморон: чутлива тема і питання мови в нашій країні. Мені здається, що це ненормальна історія, але для нас трохи традиційна. Говоримо ми в момент, коли на інституцію мовного омбудсмена в нас знову звернена вся увага, оскільки з'являються питання до якостей, які повинна мати персоналія, що обіймає цю посаду.Зрозуміло, що Тарас Кремінь робив цю роботу певний термін. Зараз є питання до того, чи залишиться він на посаді, чи буде хтось новий. І от наскільки добре ця людина має відповідати цій посаді, дуже турбує суспільство.Якщо ми говоримо про українську мову в нашій країні, то знову ж таки річний звіт про стан дотримання Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної" за попередній рік свідчить про те, що в Україні зберіглася тенденція до поліпшення стану виконання вимог Закону про державну мову, нам наводять цифри, і вони ніби тішать наше око.З іншого боку, це якраз таки історія про те, коли люди звернулися, і історія про ті сфери нашого життя, які прописані в Законі. Але насправді мова в нашій країні - це те, що супроводжує нас щодня і багато хто відмічає, що по різних регіонах у нашій країні ситуація з використанням і життям з українською мовою змінюється не на краще. Чи спостерігаєте ви відкат україномовності в нашій країні зараз? Принаймні, може, у столиці?Спостерігаю. Це, напевно, мої емпіричні спостереження, хоча тут кілька пластів у вашому питанні. Я їхала до вас на ефір і просто по Хрещатику проходила, я там працюю. І звернула увагу, що якісь два молодих чоловіки дуже гучно обговорювали свої ділові питання - російською мовою.І мене це, чесно, різонуло, я подумала: боже мій, у мене настільки, напевно, сформована україномовна моя власна бульбашка, що для мене чути цю російську виглядає доволі дико. Хоча це були якісь бізнесові справи, які люди просто обговорювали. У моєму колі очевидно відкату немає, але ми маємо розуміти, що це за коло.Загалом, з того, що я спостерігаю, як я сказала, емпірично - чи десь у кав'ярнях, чи на дитячих майданчиках, чи де завгодно, - так, я чую відкат у Києві і я чую, що, порівняно з 2022 роком, значно більше молодих людей, які говорять російською. Тобто, коли ви тут кажете про інститут омбудсмена - це одна важлива історія. А є друга дуже важлива історія - це суспільний запит на українську мову. Дико звучить в Україні - суспільний запит на українську мову. Я поясню, що я маю на увазі.Хрещатик, фото: gеttyіmаgеsМи тут все ж таки маємо розуміти ці наші історичні обставини. На жаль, так склалося, що ми говоримо про багато речей, пов'язаних із суспільним запитом. І я хочу сказати, що якась частина людей собі, напевно, теж сказала: о, цей перший страх минув, який був у 2022 році, о, воно надовго, о, значить, мені так комфортно (чи як там люди собі це пояснюють) і я буду говорити так, як мені комфортно.І, звісно, тут би варто говорити з людьми, які, можливо, більше займаються соціальною психологією. Я тут одразу скажу, що я не є соціальною психологинею, але, як журналістка, я дуже багато працюю з аудиторіями. І розумію, що ця аргументація, яка наводиться, чому російська мова в побуті: от же ж ми в супермаркеті хліб просимо українською мовою, наприклад, ми ж кажемо "Мені два капучино" в кав'ярні українською мовою і потім відвертаємося і за столиком зі своїм другом чи приятелькою говоримо російською – так це ж уже починається наша приватна сфера.Воно то так. Але якби не війна, якби не цей масштаб жертв і якби не розуміння, за що, власне, ця війна, якби не розуміння, що українська мова і оця частина ідентичності – це, власне, те, що якраз і тримає Україну, українську державність. І коли починається історія про те, що "воїни в окопах говорять російською", то я ці аргументи приймаю лише від тих, хто в окопах.От чому в наших людей і досі немає розуміння того, що, хоча нам це проговорюють устами офіційних речників з Російської Федерації, що "ви говорите російською мовою, ви сфера абсолютно нашого життя, наших інтересів, і ми собі крокуємо цією сферою доти, доки можемо це робити", - це каже Лавров, це каже Пєсков і так далі.Але в наших людей спрацьовує, на моє враження, щось, як бунт. Вони ніби не хочуть віддавати щось, що насправді їхнім не є, але вони вперто вважають це своїм."Ну, це мова моєї мами" - багато хто наводить цей аргумент, він насправді має право на існування, тому що це справді могла бути мова чиєїсь мами, і вона була мовою чиєїсь мами. Тут просто треба розуміти, як мама отримала цю мову.І коли ми кажемо, що це мова моєї мами, то ми обрізаємо оцей шлях, тобто ми закриваємо очі на той шлях, у який спосіб мама отримала цю мову.Коли моя мама у 1968 році, якщо не помиляюсь, вступила в Київський університет на історичний факультет, приїхавши з Черкаської області... Ну, я беру приклад мами. Міг бути тато з Житомирщини – не має значення. Мама приїхала, почалися потім 1970-ті роки. І якщо хтось хоч трішечки читав історію, українську історію і про цей період совєтської України, той знає, що таке 1970-ті роки. Це згортання навіть тої української мови, яка була, це перетворення на "сільську" мову. Моє дитинство - це 1970-ті роки, як це, можливо, не дивно звучить, але я якраз та дитина, яка чудово знала, якій у школі, і на вулиці, і в транспорті могли сказати: ти селючка.І коли я це все починаю згадувати, я зараз досить часто натикаюся на те, що люди кажуть: о, вона принесла свою травму! І зараз ти будеш носити цю свою травму. І, значить, якщо в тебе була травма, то ти якось травматично реагуєш. Так питання ж не в тому, у кого була мовна травма. Колись наша колега Мирослава Барчук абсолютно слушно написала пост про себе: моя мовна травма великою мірою мені застелила інші травми, наприклад речі, пов'язані з сексизмом, які були дуже поширені й досі залишаються поширеними в нашому суспільстві.Так, тому що це якісь помітні речі, і питання не в тому, що ми не хочемо відмовитися від наших травм. Ми просто хочемо, щоб якась більша частина суспільства зрозуміла оцей шлях, у який спосіб російська мова стала мовою їхньої мами. Чи їхньої бабусі, може, в когось, але найчастіше бабусі - ні. Тобто, якщо згадати, то бабуся якраз-то говорила українською мовою. І оце є важливий момент.Тепер те, що стосується нинішнього періоду. Бунт ви згадали дуже слушно. Часто ці дискусії в нас у соцмережах бувають про те, що підлітки, наприклад, коли вони говорять російською, це такий, так би мовити, підлітковий бунт, вони переростуть. Окей. Якщо це раз – так. Якщо це два – так. Але якщо не проговорено раз, два і три в родині, то це вже не підлітковий бунт - це система. Чи переростуть? Не факт! Багато ж хто і не переростає.Діти - вони ж дуже чутливі. Вони ж бачать: ну, щось там рознеслося в соцмережах, але якщо в родині подвійний стандарт, якщо для родини це не має значення, якщо вони розуміють, що мама і тато ось тут говорили, припустимо, українською по телефону, на роботі чи в зумі були і говорили українською на роботі, тут вони відвернулись - і говорять російською, то як ти будеш потім доводити цим дітям, що українська мова має значення? Отже, означає, що ці дві мови рівні.фото: gеttyіmаgеsМи зараз можемо подивитися, до речі, останні опитування КМІС, які були, якщо не помиляюсь, за травень цього року, 2025-го. Там було сказано, що близько 70 відсотків українських громадян кажуть про те, що вони вдома - це дуже важливо - спілкуються українською мовою. Близько 20, трошки менше, 19, якщо не помиляюсь, кажуть, що вони білінгви, спілкуються українською і російською. Відповідно, якийсь відсоток, до 10, лишається, які сказали, що вони вдома спілкуються російською. Можливо, ці 70% удома спілкуються українською, але чого вони тоді на вулицях говорять російською?Гарне запитання. Я вам дам відповідь на прикладі своєї родини. Я говорю зі своєю дитиною, 2016 року народження, з перших днів українською мовою, мій син перебуває в абсолютно україномовному середовищі вдома. Щойно він ступає за поріг, він переключається на російську мову. Ми йдемо на гурток, він приходить у школу, і, якщо це не освітній процес безпосередньо на уроках, він говорить російською мовою, бо так говорить більшість. І так, оця адаптивність дітей до середовища, в яке вони потрапляють, грає з ним дуже жорсткий жарт. При тому що звучить він трошки по-азірівськи, коли говорить саме російською.Я розумію, про що ви говорите. І це, між іншим, дуже важливо, тому що це тиск середовища. І якщо ми ж говоримо зараз про тиск більшості, якось так стається, що, коли україномовна дитина потрапляє в російськомовне середовище, вона якось не може переломити російську, а україномовну дитину переламують.Може, це мова агресії - вибачте, це метафорично я сказала. Тобто тут не треба сприймати, що я це говорю, наприклад, як дослідниця. Але ми це бачимо, що якийсь такий агресивний посил є, і дитина переходить зазвичай, їй дуже складно залишитися в українській мові. Я, наприклад, як людина, яка в дуже багатьох середовищах була двомовних - тобто тобі говорять російською, ти відповідаєш українською. Ну, це складно. Тобто тобі триматися дуже складно.Поки це не стає звичкою.Так. Але, з іншого боку - а чого ти маєш це робити в Україні? Ми з вами доходимо до висновку, що якщо ми маємо цю проблему, то українська мова ще потребує зусиль. Тобто ми маємо визнавати, що українська мова, її захист, її підтримка і навіть звичайне побутове говоріння нею - воно ще від нас потребує зусиль. Ну, тобто це стирання, напевно, було таке сильне, що ми ще не пройшли достатній шлях. Зусиль від кожного бажано, так? Разом із тим ми розуміємо, що держава мала б створювати більш-менш благодатне тло, зокрема і встановлюючи певні рамки, в яких кожен із нас би рухався, бо ми всі є частиною суспільства. І от, на вашу думку, чи встигає держава з установленням цих рамок?Що я маю на увазі: у період підйому й усвідомлення важливості використання української мови навіть у побуті, це 2022-й рік, ми не встигли поставити обмеження на російський контент, до прикладу, на конкретних площинах. Те, що ми не встигли проговорити і донести всі ці важливі моменти, - чи пожинаємо ми зараз ці плоди? Так, ми пожинаємо ці плоди, без сумніву. Мені здається, це двосторонній рух.Тут роль держави, роль політичної влади абсолютно має значення. Про це ми не маємо забувати. Але я, знаєте, не є прихильницею такої історії, що давайте держава нам зробить, вона нас примусить. Тому що питання ж не лише в тому, що робить держава, а питання в тому, наскільки ми розуміємо, що українська мова - це не є лише словниковим набором слів, які ми вивчили і ми у сфері послуг ними послуговуємося. За українською мовою стоїть розуміння і знання української культури, літератури, історії. За українською мовою стоїть сповідування українського наративу. Тут питання, який у нас наратив. За українською мовою стоїть розуміння, чому, наприклад, відбувається ця війна і чому ця боротьба.Тобто це глибша історія. Українська мова - це не просто прочитати в словнику правильне слово. Мені здається, що етап прочитання слова в словнику - наголос, ми ще деякі географічні назви, особливо після перейменувань, повивчали. На цьому етапі якась частина з нас пройшла. Тепер оцей наступний етап - наскільки ця мова є мовою, яка тобі "під шкірою", я би якось так сказала. І, напевно, цей шлях є довший.І тут і школа, і сім'я - оце знову починаю навалювати на батьків, вони потім на мене ображаються, кажуть, що я навалила на батьків якихось зобов'язань. Але батьки мають значення. Батьки мають значення для дитини. Ну, знову ж - усі приносять цей аргумент про "мамину мову". Звідки ж вони його беруть? Вони ж не кажуть: "Моя перша вчителька говорила російською, тому я говорю російською". Вони кажуть: "Моя мама говорила російською".Тому так, має значення сім'я, має значення школа. У нас досі є історія про те, що вчителі на перерві відвертаються і говорять російською  між собою.Бо в нас немає закону відповідного. Який уже зареєстрований, але ніяк не ухвалять.Так. І це має значення, абсолютно. Лідери суспільної думки, з якої б сфери вони не були, - доки, перепрошую, Анна Алхім буде розказувати, що в неї тижневик… ой, у неї був день, перепрошую, у неї був понеділок української мови, а потім з'ясувалось, що один понеділок на тиждень - це дуже важко і його теж не треба проводити. Але для великої частини суспільства, це я до прикладу назвала, можна будь-якого іншого лідера чи лідерку думки назвати. Доки це існує і люди орієнтуються на цю людину, якщо можна цій людині, яку я так шаную, обожнюю і дивлюсь в інстаграмі, - чому не можна мені?Ви дуже влучно зауважили в одному зі своїх виступів, що демократію треба практикувати. Разом із тим дуже важливо, знову повертаюся до питання певних кордонів для наших людей, тобто як дитині - потрібно встановлювати певні здорові межі і тоді вона розвивається органічніше. Так і суспільство потребує певних орієнтирів.Ви сказали про лідерів думок. Російська Федерація жодним чином не про демократію, звичайно, але в них є закон, яким публічна сторінка в мережі з підписниками більш ніж 10 тисяч, здається, людей чи акаунтів вважається на рівні з засобом масової інформації. І, відповідно, всі ризики по висвітленню тої чи іншої теми і манери висвітлювання теж діляться на це. Як думаєте, чи спрацювало б щось подібне в Україні та чи можемо ми говорити про перейняття подібної практики?Не спрацювало б. Ми можемо з вами вважати все що завгодно. Я, наприклад, теж вважаю, що публічна сторінка з 10 000 підписників, де б вона не була в соцмережах, - це перш за все відповідальність. Я не знаю, чи вважає так Російська Федерація, сподіваюсь, ми не можемо вважати однаково, але це, без сумніву, відповідальність.Для мене навіть менша кількість підписників, коли їх було у мене менше, наприклад. Це була відповідальність. Можливо, тому що я працювала завжди в медіа, я працювала як журналістка і передовсім журналістка, а потім уже блогерка. І все одно журналістські стандарти для мене завжди залишалися, тому що в якому б медіа я не працювала, я завжди думала про те, що я напишу якусь, перепрошую, дурню, а потім будуть думати, що це медіа так вважає, і це теж не є правильно.Тому відповідальність - так, але коли ми говоримо про речі, які ми не можемо помацати інституційно, це завжди дуже складно. Те, що в Україні не спрацювали б ці обмеження, для мене це абсолютно очевидно, тому що в нас культура така. Ми будемо кричати, що "свобода дорівнює воля", "воля дорівнює свобода", "ви обмежили моє право", "там хтось напише, що ви обмежили моє право на пересування, а тепер ви мені ще обмежили моє право на написання всілякої дурні проти ТЦК" і так далі. Це до прикладу, про будь-що, але ж тоді у такий спосіб можна обмежити і людей, які, наприклад, пишуть про реальні речі, пов'язані з порушеннями прав людини, з якимись моментами, пов'язаними з якимись іншими правопорушеннями, з корупційними якимись діями. Є частина блогерів, що якийсь громадський активізм здійснює. Тобто тут є дуже багато підводних каменів.І я не думаю, що це б спрацювало з точки зору легітимності, з точки зору прийняття суспільства, однозначно. Чи можемо ми говорити про відповідальність? Ну, можемо, але ми ще 20 років будемо про неї говорити. Я свідома цього. Я все одно безнастанно буду писати і говорити про те, що ми відповідальні за тих, хто нас читає, ми відповідальні за тих, хто нам довіряє, ми відповідальні за те, що ми шеримо, однозначно, ми відповідальні за "шестипалих воїнів" і сестричок, які ніколи не були воїнами з сестричками намальованими ШІ, яких ми поширюємо масово. І потім ці слізочки - за це все ми відповідальні.Але потім ти приходиш, припустимо, в аудиторію, коли проводиш якісь там семінари з медіаграмотності або з інформаційної стійкості, чи когнітивної стійкості, як хочете називайте. Запитуєш у людей, що ви поширювали, вони кажуть: "Нічого". Заходиш на їхні сторінки в соцмережах - і все це бачиш. І ти думаєш: боже мій, що за когнітивний дисонанс - ви що, забули, що ви робили?Тобто тут є дуже багато роботи, з одного боку. А з іншого боку, я ще, напевно, скажу таку річ, що все це виникає не на порожньому місці. Тобто завжди працює те, в що ти віриш. Якщо ти віриш у те, що брехню і маніпуляції не варто поширювати, то ти його і не поширюєш.Якщо ти вважаєш, що є певні обставини для того, щоб зібрати слізоньки або наростити свою сторіночку, ти можеш поширити разочок брехню, а потім не будеш брехати своїй аудиторії, то ти це й будеш робити. Крім того, ми маємо розуміти, що рівень освіти, рівень культури, рівень виховання, рівень історичних і інших знань завжди визначає те, що ми їмо, пишемо, у що віримо, що робимо і так далі.Тут інше питання - як, наприклад, великі аудиторії можуть на це вестися. Але, напевно, воно теж пояснюється тією самою освітою, вихованням і так далі. Безумовно. Я вважаю, що кожному потрібно це прочитати, і закликаю знайти цей ваш текст від 28 квітня (але ви зробили перепост 18 червня) про те, що "емпатія не дорівнює істерика". І нарешті це хтось сказав, правильно сформулювавши. Я мала розмову з людиною, яка не займається комунікаціями. Це освічена людина, позиціонує себе як емпатична. І вона сказала: та скільки ж ми будемо шерити оцю кров на екранах одне одного? Скільки ми будемо ділитися одне з одним тією травмою, яка насправді є спільною для всіх? Каже, якщо я цього не зроблю, то виходить, що я індиферентна до того, що відбувається. І я побоююся, що про мене це подумають, бо це абсолютно не так.Якщо я це роблю, то в мене є питання: а навіщо я навалюю ще більше цього на людей, які і так це переживають. Словом, чому емпатія - це не істерика і чому українці все частіше саме в істериці після оцих надзвичайно гострих, трагічних подій, які ми переживаємо?Сьогодні якраз я записувала розмову з Тайрою, перед нашою з вами розмовою. Я ставила схоже питання, не таке, але схоже, а відповідь була в неї теж цікава. У неї інший однозначно досвід і, можливо, більше права говорити про якісь такі речі, ніж у мене. Хоча зрозуміло, що в кожного з нас якийсь є свій досвід, травматичний у тому числі. Вона каже, що це природно для суспільства, яке перебуває в якійсь третій стадії ПТСР. Тобто це вже коли втома і ти абсолютно не намагаєшся навіть аналізувати.Не всі люди, напевно, адаптивні й однозначно не всі люди здатні шукати щось раціональне - правило трьох хвилин, двох ковтків кави, перш ніж щось шерити чи істерити. Хоча, наприклад, для мене воно існує, це правило. Знову ж таки, може воно вироблено професійною звичкою.Я хочу вам сказати, що, якби хоча б журналісти і журналістки, і лідери, і лідерки думок цього дотримувалися, це вже було б добре. Це якраз, власне, про відповідальність за свою аудиторію і за перевірку інформації. Чому ми ділимося цим всім? Ну, тому що в таких травматичних переживаннях ми хочемо бути своїми, ми хочемо дати своїм сигнал про те, що ми тут.І ми хочемо отримати свої лайки, бо це швиденький, я не знаю, дофамін - принаймні швидке задоволення. Я не буду перебирати на себе нейробіологів експертизу, але принаймні це швидке задоволення від того, що пожаліють тебе, ти напишеш: "Боже мій, як мені страшно, чи сумно, чи прикро від того, що там сталося" - і тобі тут же напишуть: "Боже мій, як я тебе обіймаю і співчуваю". Насправді сталося щось із іншими зазвичай.фото: gеttyіmаgеsТому що ті люди, в яких щось сталося, вони в ту хвилину не пишуть. Чому я це кажу? Я це кажу для того, щоб ми були свідомі, що з нами відбувається. Ми можемо робити все, що ми хочемо, якщо це не шкодить обороні держави і не шкодить нам і нашому життю і здоров'ю, але ми маємо свідомі бути того, що ми робимо.Мені здається, оцей шлях, що ми кричимо на весь світ, ми вже пройшли. Ми вже перестали брехати собі, тому що світ дізнався про якісь дуже важливі речі, і їх треба нагадувати, і про них треба повторювати. Але знову ж таки, коли людина, яку десь у фейсбуці чи де читає п'ятеро людей, - ну, на який світ ми кричимо? І воно українською мовою, не всі завжди здатні прочитати.Тобто ми бодай маємо розуміти, що ми робимо та яке ця дія має значення і для чого. Якщо вона має значення для нас, щоб якісь отримати обіймашки чи ще щось, - ну, я це теж приймаю і розумію. Інша річ - коли ми порушуємо кордони, коли ми порушуємо приватність родин, які отримують реальні травми, які втрачають житло, які втрачають близьких, які не завжди пускають доволі близько в дуже такі інтимні моменти, коли це похорон, наприклад, близької людини.Я зустрічала досить часто такі виправдання або якусь там аргументацію про те, що якщо людина загинула - це люди пишуть реальні, живі люди у фейсбуці, якщо хтось загинув від російської ракети, - то ця історія уже не належить цій людині, вона належить ледь не людству. Неправда.Не дуже люблю про це говорити, але я можу сказати, як людина, яка втратила дитину… Я можу сказати, що наступного ранку, коли вимикаються обіймашки, телекамери і всі тобі припиняють писати у фейсбуці, як вони тобі співчувають, у тебе настає порожнеча, ти залишаєшся сам-на-сам з цією трагедією і ніхто, ніхто до тебе не повертається знову. А настає наступна трагедія, і ця родина так само залишається з цією трагедією.Тобто проблема глибша. Проблема в тому, що в цей момент ми намагаємося отримати підтримку собі в нашому страху від того, що сталося щось із іншими.А історія про прокричати на світ - це адвокація, це робота на всіх рівнях, це можливість не лише тим, кого визначив Офіс президента, а й значно ширшому колу, - даруйте, що я піднялася з людей звичайних, таких як я, з вулиці, аж до політичної влади. Але це можливість їздити якомога більшій кількості людей з усього політичного спектру, того, що не шкодить українській державності, теж до наших партнерів з різноманітними розмовами. Це розмова і адвокація на рівнях різних середовищ, від релігійних до наукових. Оце є робота з тим, щоб світ знав. Це робота з західними ЗМІ, яким довіряють західні аудиторії, якщо ми говоримо про західні аудиторії, або про аудиторії Глобального Півдня (не дуже правильний термін, окей). Не пост у фейсбуку зупиняє війну.Тобто треба розуміти, що це комплекс дій, який не завжди робиться. Візьмемо кейси кількох останніх атак на столицю - просто тому, що це легше розібрати. У Святошинському районі атака й величезна кількість загиблих під завалами, люди, які перебувають у дуже чутливому стані, люди, які спали, які очевидно не готувалися до того, що їх будуть знімати. Я вже мовчу про те, що скалічені і закривавлені. Велика кількість запитань до фотографів, які відпрацювали ту подію.Ми маємо прецедент із ТСН й одним з останніх прильотів в українській столиці, ці згорьовані батьки і їхня дитина. І знову ж таки багато запитань до роботи журналістів.З іншого боку, ми маємо Стаса Чернова, який знімав батьків і їхніх дітей у Маріуполі в перші 20 днів, - і це взяло "Оскар". Але питання не в тому, що це взяло "Оскар". Питання в тому, що це кейс дуже трагічної, але успішної комунікації про нашу війну.Як нам самим, навіть у журналістській спільноті, розібратися з подвійними стандартами?Журналіст Стас Козлюк дуже правильно написав, що говорити з репортерами в цьому сенсі було б, напевно, правильно. Я не є репортеркою, яка знімала війну. Це дуже важливо тут сказати. Другий момент: я абсолютно переконана - і, до речі, писала про це неодноразово, - що якраз українська журналістика за цей же час пройшла величезний шлях з точки зору етичних стандартів.Тобто те, що зроблено не з 2014-го, а з 2022-го все ж таки року, - це просто величезний шлях, який, на жаль, був спровокований тим, що війна стала ще ближчою. Тобто коли стало зрозуміло, що в такій ситуації може, на жаль, опинитися кожен і кожна і що це прилітає по містах, по цивільних, тобі необов'язково бути на лінії фронту для того, щоб опинитися в епіцентрі зйомок цих подій.І оці дискусії - вони привели до дуже багатьох важливих речей. Якщо говорити про останній обстріл, про який ви згадали, Святошинського району, ви пригадуєте, і, напевно, наша аудиторія може пригадати фотографію тіла 11-річної дівчинки, яку піднімали з-під завалу. Воно було закрите. Чи ця фотографія вразила менше, якщо ми знаємо, що цій дитині 11 років і її вбила російська ракета?Ні. Вона вразила не менше. Ми не знаємо, в якому стані дитина вночі могла бути, - це просто про кейс говорю конкретний. Ми не знаємо, в якому стані дитина, людина могла бути вночі: вона могла бути гола, вона могла бути, перепрошую, загалом гола або лише в білизні. Це право на повагу в загибелі теж. Не для того, щоб когось там роз’ятрити. Але оця повага - вона була проявлена.І це фото - воно вражаюче. Те, що робили Євген і Мстислав, коли вони знімали у Маріуполі, - так, це вражаючі речі, але ж ми там не говоримо про порушення етики. Ми кажемо про ті речі, які знімалися безпосередньо в епіцентрі подій, коли світ взагалі не уявляв, що таке може бути в Європі чи в європейському місті  посеред ХХІ століття. Але коли ми кажемо про те, що є рідні, які просять фотографів дати попрощатися, які просять не фотографувати, наприклад, під час процесу кремації, - вони мають право попросити не фотографувати під час процесу кремації, так?Якщо ми говоримо, наприклад, про те, що фотографія, в якій може не бути крові, але вона може розповісти історію, - як фотографія однокласників загиблого хлопчика, які весь день обнявшись простояли. І оце було зроблено "ВВС Україна", здається, Жанна Безпечук робила про це репортаж, українська журналістка.Для мене особисто ця фотографія варта десятків якихось інших фотографій з більш натуралістичними зйомками. Тому що в цьому фото дітей - просто спинами, навіть без облич - я бачу історію любові, я бачу історію переживання за свого однокласника, я бачу їхній вік, що це підлітки фактично, я бачу якусь відданість, я бачу надію, потім я бачу безнадію.І оці всі емоції я бачу, і їх побачить будь-хто, кому у світі буде показана ця фотографія. Тобто ми говоримо про те, що ми розповідаємо цим історії. Ми говоримо про те, що питання не в залякуванні. Тому що є такий дивовижний ефект, який, наприклад, мене надзвичайно дратує як українку, як українську громадянку, але при цьому я, як дослідниця, розумію, що це працює і я не можу дратуватися, тому що я тоді не мала б дратуватись. Я констатую, що так є: на жаль, для дуже багатьох аудиторій у західних та європейських країнах, звиклих до сибаритського якоюсь мірою життя, це може бути забагато. Вони можуть сказати: просто припиніть стріляти і припиніть робити те, що сприяє тому, що вас убивають. А це неправильно. Тобто ми доб’ємося зворотного ефекту - не підтримки нашої країни, а підтримки припинення війни як такої.Ні, я не готова сказати, що ми обов'язково цього доб'ємося. Ні, ні, не дай Бог, не треба. Я просто кажу про те, що не працює, наші бажання не завжди матеріальні. Якщо ми думаємо, що ми кількістю якихось фотографій з повним порушенням кордонів обов'язково доможемося того, що світ, як ми любимо казати, правильно зрозуміє, про що українська війна, то річ у тому, що все складніше.Світ складніший, аудиторії складніші, культури складніші. Якщо ми вивчаємо різні культури, ми можемо побачити, що в різних культурах навіть є так званий образ ідеальної жертви. Десь це дитина, десь це жінки, діти й ті люди, які вважаються соціологічно більш безпорадні, - жінки і діти, старші люди. І, наприклад, є велика проблема з таким самим ставленням до військових. Тому що вважається, що це типу професійна армія, отже, професійний ризик гинути. Це неправильно, але якщо ми говоримо чисто науково, то це існує.І треба розуміти, що все працює в значно складніших взаємозв'язках. Я розумію, як дратує, коли ти починаєш говорити про складність, я розумію, що це дуже бісить. Хочеться дуже просто - хочеться одну фотографію, яка зупинила війну, хочеться одне фото, яке вразило світ.Але війна четвертий рік широкомасштабна і 11-й рік, як війна почалася, а світ все вражається і вражається. І одне фото ніяк його не вразить. Отже, це означає, що все трошечки складніше, ніж нам хочеться. Це трошечки більше роботи, ніж нам хочеться. Трошечки більше зусиль. Шлях, пов'язаний якоюсь мірою з розчаруваннями.А потім знову головне не розчаровуватися і все-таки продовжувати шукати підходи до аудиторії, шукати людей, які можуть говорити. "Оскар" - це фантастична комунікація, але просто поширене фото у фейсбуці однієї людини, яке прочитали сусіди з мого СББ, - вибачте, це не "Оскар", не треба приписувати собі того, що ви не зробили.І при цьому найважливіше, що я хочу сказати: якщо ми не будемо поважати право своїх людей на кордони, на повагу до людей у смерті чи в загибелі, право родин бачити висвітлення цієї події, пов'язаної з похороном чи похованням у той чи інший спосіб, – хто ми тоді? Ми маємо поважати бодай це право.Мені іноді здається, що українцям потрібно щось на кшталт того, як-от з інститутом донорства в нашій країні на законодавчому рівні відбулося, коли кожна людина вирішує, як зрештою вона може розпорядитися своїм тілом, навіть після того, як вона закінчує свій земний шлях. Адже є люди, які усвідомлюють, що, якби з ними щось сталося, вони б хотіли, щоб це допомогло. Я, наприклад, одна з таких людей. Волайте про мене, знімайте, як хочете, якщо це допоможе.Христино, але у вас є рідні. Розумієте, коли я читаю пости у фейсбуці про те, що робіть з моїм тілом все, що хочете, я одразу починаю думати: а ви спитали у своєї, перепрошую, мами? Життя складне.Так. Життя дуже складне. Коротко хотіла би так само зауважити з вами питання російської дезінформації і, зокрема, штучного інтелекту, як він цьому сприяє. Ми просто в засиллі перепостів оцих згенерованих ШІ картинок. І це стосується, до речі, не лише нашого, українського сегменту мережі. Те, що зараз відбувається аудіовізуально в мережі, стосується, наприклад, подій у Газі - та сама історія. І коли я бачу, що це шерять люди, які мають певний рівень соціальної відповідальності і не розрізняють, що це Ші, мене це насправді турбує. Це не завжди про українців, до речі. Мені здається, це важливо і це може запустити важливу дискусію в подальшому: штучний інтелект у нашій комунікації - загроза чи допомога?Я не експертка зі штучного інтелекту, але я вам можу одразу сказати, яку загрозу я бачу, як журналістка.Картинки з шістьма пальцями або українськими хлопчиками, які сьогодні народилися, усі шість мобілізувались і їх ніхто не привітав, становлять загрозу для колосальної роботи українських військових кореспондентів і кореспонденток, тих самих наших колег, які отримали "Оскар", яких ми згадали і які продовжують свою колосальну фантастичну роботу.Тетяна Трощинська, фото: fасеbооk/trоsіnskаМасу журналістів і журналісток, документаторів і документаторок, які документують російські злочини, те, що робили росіяни і роблять, продовжують робити на окупованих територіях, реальні історії українських дітей і людей, які перебувають в окупації, реальні катування, реальну оцю всю систему катування і знущання, яку Росія витворила в полоні, - це все знецінюється цим шестипалим хлопчиком. Тому що, коли ви шерите шестипалого хлопчика, ви ставите на один рівень його і реальність.І тоді до вас приходить людина, яка трошечки не вірить, що там відбувається в Україні. Хто на кого там напав? Хто почав війну, як писав у перші дні своєї каденції президент Трамп. І людина думає: "Боже мій, хто там почав війну? О, шестипалий військовий разом зі своєю нареченою військовою". І потім ви будете доводити, що це створив ШІ, а це є реальність. І як ви доведете, де є реальність, а де є реальність, що створив штучний інтелект?Штучний інтелект - це інструмент. Його в жодному разі не можна заборонити. Хоча, наприклад, у Сполучених Штатах величезна дискусія стосовно авторського права, на яких масивах інформації, на чиїх творах тренували і вчили штучний інтелект і чи тепер штучний інтелект не писатиме твори за Нобелівських лауреатів. Це теж, між іншим, окрема велика дискусія.Але якщо ми говоримо на прикладному рівні, для звичайної аудиторії, то оця річ - це знецінення роботи і знецінення реального життя, реальної правди, війни в Україні. Оце є для мене такою великою загрозою.У нас у країні є чого повчитися і як домовлятися про все це. Я сподіваюся, що цією розмовою ми заглибили наших людей у роздуми про те, як правильно і максимально толерантно одне до одного йти важкою стежкою, на якій ми опинилися.

Еспресо пояснить, кого за мобілізацією можуть призвати вже у липні, а також нові законодавчі ініціативи.На тлі повномасштабного вторгнення в Україні триває загальна мобілізація і воєнний стан, за які було проголосовано Верховною Радою та вкотре продовжено строком на 90 днів – з 9 травня до 6 серпня 2025 року.Під поняттям "загальна мобілізація" розуміють систему швидкого доукомплектування Збройних Сил, яка діє одночасно по всій території України. Цей механізм дає змогу збільшити кількість військових для ведення оборони країни, а також створити резерв громадян, готових служити в армії у разі необхідності.Мобілізація по-новому: останні нововведення та нові законопроєктиНаприкінці січня 2024 року на веб-порталі Верховної Ради з'явився  законопроєкт №10449  від уряду, який було розроблено спільно з Генштабом та народними депутатами. Основна мета запропонованих змін полягає в удосконаленні процесу формування особового складу ЗСУ, ротації та інших процесів, з урахуванням зростання загрози з боку агресора та його прагнення до подальшої окупації нових територій.Після другого читання, 11 квітня, законопроєкт про мобілізацію №10449 було схвалено, а 16 квітня його підписав Президент Володимир Зеленський. Основна частина закону набула чинності через місяць з дня, наступного після його публікації у виданні "Голос України", тобто з 18 травня.Законом скасовано систему строкової служби. Натомість буде впроваджено з 1 вересня 2025 року базову загальновійськову підготовку для громадян України віком від 18 до 25 років в усіх навчальних закладах, яка буде тривати до п'яти місяців у мирний час, а під час воєнного стану - до трьох місяців. Люди, які успішно пройшли цю підготовку, поставлять на військовий облік у ТЦК за місцем проживання. Початком перебування на військовій службі вважається момент відправлення людини до військової частини. Мобілізованого військовослужбовця не можуть одразу скерувати на фронт, оскільки перед цим необхідно пройти базову військову підготовку протягом 2-3 місяців.Крім того, як зазначив народний депутат Олексій Гончаренко, чоловіків віком від 50 до 60 років можуть мобілізувати лише за спеціальним мобілізаційним розпорядженням. Цю позицію підтвердив у коментарі для LІGА.nеt народний депутат Федір Веніславський, член комітету Верховної Ради з питань національної безпеки і оборони. Однак, у цьому питанні все не так однозначно. У ТЦК та СП зазначають, що в Україні немає прямої заборони щодо мобілізації військовозобов'язаних у віці 50-60 років, а відповідну процедуру називають "цілком прозорою". Про це в інтерв’ю "Главреду" розповів Сергій Монукало, начальник сектору мобілізаційно-оборонної роботи Сумського обласного ТЦК та СП. Він пояснив, що військовозобов'язаних цього віку направлятимуть не до штурмових підрозділів, а до забезпечувальних частин або на службу у Державну спеціальну службу транспорту (ДССТ).Важливо зазначити, що парламент затвердив проєкт закону № 10313 "Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прав військовослужбовців та поліціянтів на соціальний захист", а президент його підписав на початку квітня 2024 року. Цей закон спрямований на гарантування прав військовослужбовців на отримання інформації, медичного забезпечення та відпусток, а також надання поліціянтам права на одноразову грошову допомогу у разі загибелі чи визначення втрати працездатності. Крім того, один із пунктів проєкту виключає з переліку висновків ВЛК "обмежену придатність", натомість залишилось дві категорії: придатні та непридатні. Тобто ті, хто раніше був визнаний обмежено придатним, зобов'язані повторно пройти медкомісію протягом дев'яти місяців із набуття чинності закону (до 4 лютого 2025 року).Однак, через велике навантаження на ТЦК та медкомісії, терміни "перепроходження" були продовжені ще на чотири місяці, тобто до 5 червня. А також, наприкінці січня з'явилась можливість щодо отримання електронного направлення для проходження медобстеження, замість звичайного паперового. Оновлений список захворювань, що слугують підставою рішення ВЛК щодо непридатності або звільнення від мобілізації затверджено від 27 квітня 2024 року №262 Про затвердження Змін до Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України.Не підлягають призову військовозобов'язані з інвалідністю всіх груп та люди, які згідно з рішенням ВЛК є тимчасово непридатними для проходження служби на період від 6 до 12 місяців (з наступним переоглядом).Зміни, що стосуються процедури військового обліку призовників, а також процедури вручення повісток вже в дії. Громадяни за бажанням зможуть зареєструвати свій електронний кабінет у системі призовника, військовозобов'язаного або резервіста "Резерв+", але повістки у електронному форматі не будуть розсилати. Крім того, всі військовозобов'язані після введення в дію закону протягом 60 днів (до 16 липня 2024 року) мали оновити дані за допомогою цього кабінету або особисто прийти в ЦНАП чи ТЦК. Сьогодні громадяни все ще можуть це зробити, але тепер лише двома способами: через застосунок Резерв+ або в ТЦК та СП.Наприкінці червня 2024 року у мобільному додатку "Резерв+" з'явилася можливість використовувати QR-код. За словами Лазуткіна, QR-код з юридичної сторони має таку ж силу, як і традиційний паперовий документ. У разі невиконання військовозобов'язаними та резервістами своїх обов'язків, до ухилянтів може застосовуватись тимчасове обмеження за рішенням суду на право керування особистим транспортом.Оновлений законопроєкт "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" також розглядав можливість демобілізації після 36 місяців безперервної служби у війську, однак ця норма була повністю видалена. Натомість Міноборони планує створити окремий проєкт закону, що буде присвячений питанням демобілізації та ротації військовослужбовців. Цей документ буде створений з урахуванням всіх можливих загроз та ризиків. Таку інформацію озвучив речник відомства Дмитро Лазуткін в етері телемарафону.Законопроєкт про демобілізацію залишається складною темою, яка торкається соціальної справедливості та обороноздатності, зазначає Сергій Згурець. Генштаб не підтримує ухвалення нового проєкту закону від Міноборони через ризик одночасного звільнення понад 108 тисяч військових, що може послабити бойові підрозділи. Натомість Міноборони пропонує альтернативи: реабілітація, відпустки та обов’язкова ротація. Однак, будь-які запропоновані варіанти потребують затвердження на державному рівні. У зв’язку з цим відомство пропонує перенести розгляд законопроєкту.Нещодавно стало відомо, що українських бійців, які перебувають на фронті ще з 2022 року, поступово планують відводити з передової. Про це розповів генерал-лейтенант Іван Гаврилюк, колишній заступник міністра оборони, пише Укрінформ. За його словами, нині триває завершальна стадія розробки спеціального механізму ротацій, який дасть змогу оновлювати особовий склад та залучати нових людей для підготовки і своєчасної зміни військових, що беруть участь у бойових діях.Зміни стосуються і мотивації для військовослужбовців, зокрема, після підписання контракту надається можливість одноразового отримання сертифіката на придбання автомобіля на суму 150 тисяч гривень, а також компенсація в розмірі 50% від суми першого внеску за держпрограмою "Є-оселя" та інше.Оновлення стосуються також військовозобов'язаних, які перебувають за кордоном. Без військово-облікових документів чоловіки тепер не мають змоги оформити паспорт, закордонний паспорт або отримати консульські послуги. Для уникнення неприємностей українці, які перебувають за кордоном, мали також оновити свої персональні дані протягом 60 днів після набуття чинності закону про мобілізацію. Це можна зробити, зв'язавшись з ТЦК за допомогою телефону або через електронну пошту.Ще одна ініціатива, яка стосується українців, які перебувають закордоном, може скоро набути чинності. Громадянам нададуть можливість дистанційно оформити бронь від мобілізації, що дозволить офіційно працевлаштуватися в Україні через спеціальні центри за кордоном - Unіty Нub. Про це розповів міністр національної єдності Олексій Чернишов, пише Економічна правда."Наше завдання таке, щоб людина, коли перетинає кордон, вже мала такий статус, який не дозволяє йому потрапити у ситуацію, коли між кордоном і заводом його мобілізують", - пояснив Чернишов.Крім того, запуск нового мобільного додатку для військовослужбовців під назвою "Армія+" вже відбувся. Він має полегшити виконання повсякденних завдань для всіх військовослужбовців. Про це розповів у вечірньому відеозверненні Президент Володимир Зеленський.Раніше, заступниця міністра оборони України з питань цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації Катерина Черногоренко розповідала, що українські військові можуть скористатися найважливішими функціями цього додатку. По-перше, військове ІD - посвідчення військовослужбовця, а також ще одна дуже важлива функція - це електронні рапорти, пише УНІАН.У вересні 2024 року до Парламенту було подано законопроєкт №12076, який пропонує зміни до Закону "Про військовий обов’язок і військову службу", зокрема щодо військового обліку 17-річних. Нині документ вже набув чинності, тож тепер юнакам не потрібно проходити ВЛК перед постановкою на облік. Також, того року, коли юнаку виповнюється 17 років, він має стати на облік саме у період з 1 січня до 31 липня. Зміни передбачають і нові способи постановки на військовий облік та уточнюються обставини, коли порушення цих строків не тягне за собою покарання. Важливо також те, що нині у Верховній Раді розглядають законопроєкт №12442, який передбачає кримінальну відповідальність через порушення законів у сфері оборони та мобілізації. Йдеться про притягнення до відповідальності керівників ТЦК та СП, а також голів та членів ВЛК у разі порушень, пов’язаних із мобілізаційною підготовкою та призовом.Документ передбачає покарання посадовців ТЦК та СП, а також членів ВЛК, хто незаконно відправляють на службу людей, які непридатні, або ж, навпаки, допомагають уникнути призову тим, хто має служити.Мобілізація в Україні на сьогодні: кого можуть призвати вже у липніІз початку липня, як і раніше, отримати повістки можуть чоловіки віком від 18 до 60 років, які є військовозобов'язаними, відповідають вимогам за станом здоров’я та не мають інших підстав для відтермінування служби.Загалом, військове керівництво країни зазначає, що насамперед для доукомлектації армії потрібні люди з бойовим досвідом – штурмовики, артилеристи тощо. Другорядно - фахівці з різних сфер: водії, ІТ-спеціалісти, зв'язківці. Адже мобілізаційні процеси здійснюються не лише для бойових дій на фронті, а також для виконання різноманітних завдань. Один із можливих напрямків служби у таких випадках - це робота в штабі. Це означає, що в армії є потреба в професіоналах різних спеціальностей.Так, мобілізації можуть підлягати такі групи військовозобов'язаних:чоловіки віком від 18 до 60 років, які придатні та обмежено придатні за станом здоров’я під час воєнного стану, якщо вони мають військовий досвід;чоловіки віком від 25 років до 60 років, які придатні та обмежено придатні (повинні були повторно пройти військово-лікарську комісію — до 5 червня 2025 року та отримати статус "придатні" чи "непридатні") за станом здоров’я під час воєнного стану, якщо вони не мають досвіду військової служби;чоловіки віком від 18 до 60 років, які зняті та виключені з військового обліку, однак визнані придатними або обмежено придатними (повинні були повторно пройти військово-лікарську комісію — до 5 червня 2025 року та отримати статус "придатні" чи "непридатні")  через стан здоров'я в умовах воєнного стану на підставі рішення ВЛК.Граничний вік для мобілізації залишився незмінним та не застосовується до чоловіків, які досягли 60-річного віку.Добровільно прийняти рішення щодо вступу на військову службу можуть:жінки віком до 60 років, які придатні за станом здоров’я; призовники віком від 18 до 25 років, які раніше не брали участь у виконанні строкової служби – на службу за контрактом;люди з інвалідністю, а також ті, хто отримав право на відтермінування від мобілізації через сімейні обставини.Наприкінці вересня до Верховної Ради внесли законопроект №10084, метою якого є внесення змін до закону про військовий обов'язок і військову службу, аби зняти вікове обмеження на добровільне проходження військової служби. Йдеться про військовослужбовців, які будуть визнані ВЛК придатними до служби, володіють значним рівнем професійної підготовки та практичним досвідом. Як зазначалось раніше, в Україні максимальний граничний вік мобілізації – 60 років.Автори проєкту Юрченко Олександр та Бурміч Анатолій зазначають, що цим документом вони усувають "вікову дискримінацію". Адже обов'язок захищати Батьківщину є закріпленим у Конституції і відмова українцям у проходженні служби у віці понад 60 років є порушенням їхніх конституційних прав. До того ж нардепи наголошують, що таким чином можна поповнити лави армії, вмотивованими та досвідченими військовими. Проєкт був зареєстрований на сайті Верховної Ради у вересні 2023, однак і досі перебуває на етапі опрацювання в комітеті.На противагу цьому, на порталі Парламенту 18 листопада 2024 року було зареєстровано законопроєкт №12222, що передбачає зниження граничного віку проходження військової служби з нинішніх 60 до 55 років. Сьогодні проєкт перебуває на стадії опрацювання в комітеті. Водночас, член Комітету Верховної Ради з питань нацбезпеки Федір Веніславський у коментарі "Українському радіо" заявив, що цей документ наразі не має високі перспективи для розгляду в найближчий час. За його словами, у нинішніх умовах, коли ворог активізує мобілізаційні зусилля, Україна не може дозволити собі такі зміни. Ще одним гучним нововведенням стала реєстрація на сайті Верховної Ради законопроєкту №11079-1 про мобілізацію засуджених, він також був підписаний 17 квітня 2024 року. Цим документом вносять певні зміни до законодавства, які передбачають надання засудженим можливості умовного дострокового звільнення від відбування покарання за умови, що вони погодяться на контрактну службу за Збройних Силах України. До цього часу чинне законодавство не дозволяло мобілізувати людей, які відбувають покарання та тих, хто мають судимість, навіть у випадках, коли вони виявляють бажання служити.Мобілізація молодшаєУ квітні 2023 року на сайті Верховної Ради з’явився законопроєкт № 9281, який передбачає зменшення граничного призовного віку з 27 до 25 років. Таке рішення було обумовлено тим, що значну кількість чоловіків призовного віку не могли мобілізувати, оскільки вони не досягли віку 27 років та не мали статусу "резервіста" та  "військовозобов’язаного", тобто їх могли призвати лише на строкову службу, яка в умовах війни не проводиться. Згодом, законопроєкт підтримав Кабмін та 5 травня 2023 року його було передано на підпис до президента. Майже через рік, а саме 2 квітня 2024 року, ухвалений парламентом закон таки був підписаний Володимиром Зеленським. Тобто, з 4 квітня набув чинності Закон № 3127-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", де йдеться про зменшення призовного віку із 27 до 25 років.В оборонному відомстві зазначають, що під час воєнного стану таке тривале перебування людей призовного віку на обліку є недоцільним. До того ж це є прямим наслідком того, що до лав ЗСУ не можуть залучити значну частину придатних до служби чоловіків. Як зазначають військові, на фронті не вистачає молодих людей.Насправді, тут потрібно враховувати всі фактори і не перетнути "тонку межу" між бажанням щодо захисту держави та перспективами майбутнього України після перемоги, зазначає історик та військовий експерт Михайло Жирохов. Йдеться про демографічні причини, настрої в суспільстві та рівень загальної підготовки юнаків. До того ж не варто забувати, що з початком повномасштабного вторгнення, до лав Збройних Сил добровільно приєдналась значна кількість молодих людей, яким ледь виповнилось 18 років, тому сьогодні у війську можна побачити всі вікові категорії.У Верховній Раді 16 вересня 2024 року розглянули доопрацьований законопроєкт №11379-д, який передбачає заборону мобілізації юнаків до 25 років. Проєкт було прийнято, нині він чекає на підпис Президента. Через наявну "прогалину" в законодавстві, сьогодні було можливо мобілізувати військовозобов'язаних віком до 25 років, якщо вони визнані непридатними в мирний час або обмежено придатними під час воєнного стану. У Теlеgrаm-каналі нардеп Олексій Гончаренко повідомив, що мобілізацію обмежено придатних чоловіків, яким 18-25 років, офіційно зупинили відповідно до директиви Командування Сухопутних Військ. Хоча українська влада нині й досі рішуче відкидає ідею мобілізації з 18 років, яку пропонують США, в Офісі президента України вже впровадили зміни до законодавства та указів глави держави, щодо запровадження добровільного контракту для чоловіків віком до 25 років. Ініціатива "Контракт 18-24" спрямована на залучення тих, хто не підлягає обов’язковій мобілізації, та передбачає низку привілеїв, суттєву матеріальну підтримку для добровольців.Так, контракт на суму 1 мільйон гривень має авансовий платіж у розмірі 200 тисяч гривень одразу після підписання, а залишок у 800 тисяч гривень буде виплачено у декілька етапів. Молоді добровольці, залежно завдань, можуть отримувати "зарплату" до 120 тисяч гривень, а також додаткові виплати за участь у бойових операціях. В результаті загальна сума виплат за рік контракту може досягти до 2 мільйонів гривень. Крім того, для військових передбачені вигідні умови: пільгова іпотека, безкоштовне навчання та медичне обслуговування, а також можливість виїжджати за кордон після виконання контакту.Електронний реєстр військовозобов'язанихЩе у вересні 2023 року на сайті Верховної Ради з'явився законопроект, який стосується створення електронного реєстру військовозобов'язаних. Народні депутати запропонували зібрати всю доступну особисту та службову інформацію про військовозобов’язаних і резервістів у електронних реєстрах і базах даних у єдиний е-реєстр.Тобто, передати Міністерству оборони інформацію з державних реєстрів: МВС, Податкової служби, МОЗ, Держміграційної служби та інших відомств. Відповідно до проєкту закону, в автоматичному режимі військове відомство буде отримувати інформацію та особисті дані про українців віком 18-60 років. Включно з номерами телефонів, електронною поштою, відомостями про сімейний стан, роботу військовозобов’язаних та інше.Сьогодні е-реєстр "Оберіг" працює повноцінно, а в особистому кабінеті громадяни зможуть уточнити внесені дані та подати відомості до ТЦК через "Резерв+"."Це закрита система, яка має свій захищений контур. Всі вимоги (захисту - ред.) до неї витримані. Це достатньо захищений продукт, який немає жодних натяків на можливість бути вразливим. І ми бачимо, що за півтора року повномасштабної війни немає витоку сенситивної інформації", - заявив міністр цифрової трансформації Михайло Федоров у коментарі Еспресо.У свою чергу, Мінцифри проєкт "смарт-мобілізація", про що було анонсовано під час пресконференції в Медіацентрі Україна ще у 2023 році вже працює. З його допомогою військовозобов’язані зможуть самостійно обрати бажану для мобілізації спеціальність та підрозділ. Так, у застосунку "Резерв+" вже є функція пошуку вакансій в Силах оборони. Уникнення або мінімізація корупційних схем є однією з основних завдань, які вирішує ця ініціатива. З іншого боку, новий підхід ґрунтується на максимальній прозорості та доступності інформації для кожного громадянина. Прийнявши рішення мобілізуватися, людина отримує можливість обрати таку спеціальність, яка відображає її унікальні здібності та особисті прагнення. До того ж зникає фактор невідомості, адже подавши заявку, та успішно пройшовши відбір, вона має можливість пройти навчання та здобути посаду, що відповідає саме її вибору. Такий підхід дозволяє кожній особі реалізувати свій потенціал та отримати можливість працювати в сфері, яка найбільше відповідає її уподобанням та навичкам.На початку квітня 2024 року, АрміяІnfоrm опублікувала інтерв’ю з Черногоренко, яка відповідає за напрямки цифрового розвитку, трансформацій та цифровізації. "Я вважаю, що людина має мати можливість мобілізуватися або підписати контракт саме до такого командира, якому він чи вона довіряє. Це - цільовий рекрутинг. Цивільна аналогія: коли після випуску з вишу за кращих студентів борються працедавці", - розповіла Черногоренко.Фото: соцмережіХто має право на виїзд за кордон? Заборона виїзду для військовозобов'язаних громадян України, які віком від 18 до 60 років, за певними винятками, залишилась незмінною.Це правило спрямоване на забезпечення безпеки та добробуту громадян України під час періодів, коли держава перебуває в стані війни або мобілізації, але враховує індивідуальні потреби людини.На час дії воєнного стану питання перетину кордону громадянами України регулюється постановою Кабінету Міністрів України № 57. Згідно з цим правовим актом виїжджати за територію країни можуть такі військовозобов'язані чоловіки:ті, хто з медичних причин отримали дозвіл на виїзд (за станом здоров’я)за сімейними обставинамиза професієюз метою допомоги ЗСУдержслужбовціТакож, радимо звертати увагу на інформацію, яка є на офіційному веб-порталі Державної прикордонної служби України. Працівники цієї служби діють згідно з наказами та вказівками свого безпосереднього керівництва. Це важливо враховувати, оскільки їхні дії можуть базуватися не лише на загальних правилах, але й на конкретних внутрішніх інструкціях та розпорядженнях.Щодо жінок, відповідно до закону громадянки України можуть вільно виїжджати за кордон. Проте не слід забувати, що існують винятки. Обмеження на виїзд розповсюджуються на жінок, які обіймають посади в уряді та народних депутатів.Військовий облік медикинь та чи буде мобілізація жінок?З 1 жовтня 2023 року в Україні жінки з медичною та фармацевтичною освітою стали на військовий облік. Однак у пресслужбі МОЗ пояснили, що постановка на облік у ТЦК не обов'язково передбачає їхню мобілізацію. Такий облік дає можливість побачити об’єктивні резерви медичного персоналу та дає змогу визначити наявний медичний потенціал серед жінок та їхню готовність допомагати в умовах воєнного стану. "Тому з 1 жовтня 2023 року на військовий облік мають стати всі жінки-медики та жінки-фармацевти, які з певних причин там не перебували. Постановка на військовий облік не дорівнює мобілізації. Облік необхідний лише для узагальнення даних про наявний резерв медиків у державі", - зазначили у відомстві.До того ж такі норми законодавчо закріплено ще 1992 року ч. 11 ст. 1 ЗУ "Про військовий обов’язок і військову службу". Жінки медичних професій підлягають військовому обліку, якщо вони відповідають віковим (до 60 років) та медичним (визначається ВЛК) критеріям для проходження служби.Згідно з постановою Кабміну від 30 грудня 2022 р. № 1487, жінки, які мають відповідну медичну та фармацевтичну освіту, але не перебувають на обліку у ТЦК, можуть влаштовуватись на роботу як невійськовозобов’язані ще протягом трьох років, тобто до кінця 2026 року, - як пояснила юристка Галина Токмач.Проте роботодавці зобов’язані повідомити ТЦК СП про те, що співробітниця їх організації/установи має медичну освіту, але не перебуває на військовому обліку. Якщо жінка працює не за фаховою спеціальністю та не надавала роботодавцю документ про наявну медичну освіту, то відповідно ТЦК СП ця інформація не стане доступною ніяким чином.Важливим доповненням є те, що українки, які перебувають на військовому обліку, зможуть перетинати кордон під час воєнного стану. Пресслужба МОН офіційно підтвердила інформацію: "Жінки-медики та жінки-фармацевти можуть безперешкодно виїжджати за кордон. Починаючи з 1 жовтня 2023 року жодних змін в умовах виїзду за кордон для жінок - не буде. Кожна жінка з медичною та фармацевтичною освітою може вільно перетинати державний кордон в незалежності від того, стоїть вона на військовому обліку чи ні. Наразі обмеження діють лише для деяких категорій державних службовців та посадових осіб, які обіймають певні посади". Однак, нова хвиля занепокоєння щодо мобілізації жінок почала ширитись соціальними мережами наприкінці вересня 2024 року. Тоді, на веб-порталі Верховної Ради зареєстрували проєкт №12076, який пропонує внести зміни до ЗУ "Про військовий обов'язок і військову службу". У ньому зокрема йдеться про уточнення норм щодо військового обліку жінок, які мають бажання пройти базову військову підготовку. Згідно із запропонованими змінами, перед початком служби вони, за власною згодою, будуть поставлені на військовий облік призовників. Після базової підготовки таких жінок зараховуватимуть до військового обліку військовозобов'язаних, зазначають в матеріалі ЮРЛІГА. У січні 2025 року документ набув чинності, адже його підписав Президент. Згідно з Конституцією України, всі зобов’язання, які покладені на чоловіків під час дії воєнного стану, автоматично поширюватимуться і на цих жінок. Водночас законодавство про мобілізацію не передбачає обов’язкового проходження служби жінок у ЗСУ. Представниці жіночої статі можуть долучитися до армії виключно на добровільній основі, уклавши відповідний контракт. Що означають поняття "повна мобілізація" та "посилення мобілізації" на практиціБойові дії тривають, і Україна не припиняє наступати для звільнення всіх своїх територій. Незважаючи на такі значні цифри втрат серед окупантів, з української сторони теж існує потреба у поповнені резервів. Якщо ж говорити про "повну мобілізацію", то в правовому полі України таке поняття взагалі відсутнє. Існують лише терміни – часткова і загальна мобілізація. Тож страхітливі історії про повну мобілізацію всіх чоловіків можна сприймати лише як добре продуману ІПСО.Наприкінці березня 2024 року Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський повідомив у інтерв'ю Укрінформу, що завдяки оптимізації навантаження між різними частинами та підрозділами Сил оборони, а також проведенню оцінки можливостей українського війська, вдалося "значно знизити" потребу в мобілізації резервістів."За рахунок перегляду наших внутрішніх ресурсів та уточнення бойового складу ЗСУ ця цифра (500 тис. резервістів, — ред.) була суттєво зменшена. Ми очікуємо, що у нас буде достатньо людей, здатних захищати Батьківщину. Йдеться не лише про мобілізованих, а й про добровольців", - розповів Сирський.Однак, 29 жовтня секретар РНБО Олександр Литвиненко, під час промови у Верховній Раді наголосив на потребі додаткової мобілізації в Україні, пише LІGА.nеt. Відповідно до його слів, для досягнення 85% укомплектованості військових частин необхідно призвати ще 160 тисяч військовозобов'язаних. Він підкреслив, що такі дії є ключовими для зміцнення обороноздатності країни, зважаючи на поточні виклики, які постали через ситуацію на фронті.Нині точні цифри та плани щодо мобілізації не повідомляють. Водночас Сирський підкреслив, що головний шлях доукомплектування армії – це подальше проведення мобілізаційних заходів, пише РБК-Україна. Головнокомандувач також акцентував, що процес має бути прозорим, відповідати закону та не створювати шоку в суспільстві:"Водночас я наполягаю на мобілізації з обов’язковим дотриманням законності та прозорості в роботі ТЦК. Для людей мобілізація не має бути шоком. Всі наші територіальні центри комплектування повинні змінитися. Визначено завдання президентом України - верховним головнокомандувачем".Фото: gеttyіmаgеsЯкі бувають види повісток та де їх можуть вручити Сьогодні в Україні передбачено законом чотири види повісток. Однак, відповідно до доповнення статті 18−1 ЗУ про військовий обов’язок і військову службу, в період воєнного стану не відбувається призов на строкову військову службу. Оскільки новий проєкт щодо мобілізації схвалено, з моменту набуття чинності (18 травня 2024 року) всі військовозобов'язані чоловіки повинні були оновити свої дані в ТЦК, ЦНАПі або через е-кабінет протягом 60 днів.Крім того, сьогодні й досі діють норми визначені Порядком проведення військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів, закони про мобілізацію, військову підготовку та обов'язок. Відповідно до цих правил існують випадки, коли чоловікам необхідно самостійно звертатися до територіального центру комплектації без отримання повістки, зокрема, щоб оновити дані.У 2025 році чоловіки можуть отримати такі види повісток:Для уточнення облікових даних. Видаються з метою оновлення та уточнення інформації про стан здоров'я особи, склад сім'ї, місця роботи та інших важливих даних. На проходження військово-лікарської комісії (ВЛК). Ця повістка підписана начальником Територіального військового комісаріату, вимагає пройти медичний огляд. Разом з повісткою додається спеціальна картка дослідження та медичного обстеження. У цій картці буде внесено висновок ВЛК щодо придатності до військової служби, непридатності або обмеженої придатності.Мобілізаційне розпорядження. Така повістка видається військовозобов'язаному після того, як медкомісія визнала його придатним для військової служби.Повістка щодо призову на військову службу до Збройних Сил України.Тож, в повістці обов'язково повинна бути зазначена мета виклику військовозобов'язаної людини.Нові правила у процедурі вручення повісток Речниця територіального центру комплектування та соціальної підтримки Аліна Кривошея розповіла, хто має право вручати повістки: "Повістку може вручити не лише посадова особа ТЦК та СП, а й органи місцевого самоврядування, керівники підприємств, установ, організацій, у тому числі закладів освіти".А з місцем вручення даного документу трохи важче. На практиці законодавством не встановлено конкретне місце для вручення повістки, тому фактично це може відбутися в будь-якому місці, як-от у парку, на блокпості чи в іншому громадському місці, або за місцем проживання. Новий закон містить вимогу: під час мобілізації громадяни України у віці 18-60 років повинні мати при собі військово-обліковий документ і пред'являти його за вимогою представника ТЦК, поліцейського чи представника Державної прикордонної служби України у прикордонній смузі, контрольованому прикордонному районі та на пунктах пропуску через державний кордон України. Тепер процес перевірки документів буде проводитись із фото- та відеофіксацією. Крім того, при врученні повістки представники ТЦК зобов'язані за вимогою надавати свої особисті дані, зокрема ПІБ та посаду, а також пред'являти службові посвідчення для підтвердження своєї ідентифікації. У такому випадку повістка буде вважатись врученою після того, як людина особисто її отримала та поставила підпис.Важливо, що з 18 липня 2024 року повістки чоловікам можуть надсилати звичайною поштою після закінчення встановленого законом 60-денного строку на уточнення військово-облікових даних. Це передбачено постановою Кабінету Міністрів №560 від 16 травня.Відповідно до цього документу, повістку вважатимуть підтвердженою навіть у разі відмови від її отримання або відсутності людини проживання за вказаною адресою. Таке "заочне" оповіщення дозволяє вважати чоловіка повідомленим без підпису на повістці.Якщо людина не оновила дані в ТЦК, ЦНАПі або через Резерв+, тоді під час перевірки військо-облікових документів громадянин отримає повістку для оновлення даних. Цю ситуацію пояснив юрист "Столичної правової групи" Володимир Прядка на YоuТubе-каналі компанії."Перевірки військо-облікових документів у громадян на вулиці нікуди не зникнуть і будуть проходити після 16 липня. Результати цих перевірок залежатимуть від того, чи будуть у військовозобов'язаного громадянина оновлені військово-облікові дані, чи ні. У випадку, коли у військовозобов'язаних не виявиться відповідних документів, чи їхні документи будуть неактуальними або не оновленими відповідно до вимог закону про мобілізацію, тоді, такій особі, буде вручена повістка до ТЦК СП на оновлення військово-облікових даних", — розповів юрист.Хто може отримати повторну повістку та наслідки її ігнорування Повторно чоловік може отримати повістку, якщо він не з’явився в ТЦК з першого разу (після першої повістки). До того ж, відповідно до законів України, усі військовозобов’язані протягом семи днів після зміни будь-яких облікових даних мають повідомляти ТЦК. Це стосується зміни місця проживання, роботи, сімейного стану тощо. З цього виходить, що повістку можуть видати знову як для повторного проходження ВЛК (якщо минуло більше року з проходження огляду), так і для перевірки персональних даних чи обставин відстрочки.Згідно з новим законом, у разі невиконання військовозобов'язаними та резервістами своїх обов'язків, до ухилянтів може застосовуватись тимчасове обмеження за рішенням суду на право керування особистим транспортом. Тобто, у випадку невиконання військовозобов'язаним своїх обов'язків ТЦК має право звернутися до Нацполіції для адміністративного затримання та приведення військовозобов'язаного. Якщо це неможливо здійснити, ТЦК надсилає громадянину лист з вимогою щодо виконання обов'язків. У разі невиконання цієї вимоги протягом 10 днів, ТЦК може звернутися до суду з проханням про обмеження у праві керування автомобілем. Однак, і це обмеження не може бути застосоване, якщо кермування - це основне джерело заробітку людини або авто є необхідністю, оскільки в родині є людина з інвалідністю."Вимога ТЦК - це не повістка ТЦК. Зверніть увагу, що ТЦК подає щодо вас позов для обмеження в праві керування у разі невиконання вами вимоги, а не повістки. Це два різні юридичні терміни. Якщо раніше з повісткою ТЦК потрібно було якось ще морочитися, щоб вручити її особисто, то вимога вважається доправленою автоматично у разі надсилання рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу громадянина. Форма такої вимоги ТЦК ще не існує, принаймні досі її офіційно не опубліковано та не затверджено Міноборони", - розповів юрист Роман Сімутін в матеріалі ТСН.Щодо ігнорування повістки, як зазначає адвокат Ростислав Кравець, передбачена також адміністративна відповідальність – у вигляді штрафу, та кримінальна відповідальність за ігнорування вказівок щодо мобілізації – обмеження волі до трьох років, або позбавлення волі до п’яти років. Але треба мати на увазі, що кожен з таких випадків розглядають індивідуально та з використанням цілого комплексу заходів.У Верховній Раді було зареєстровано ще в грудні 2023 року проєкт закону №10379, що стосується внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу України. Він спрямований на посилення відповідальності за порушення військового законодавства. Хоча цей документ зазнав значної критики та юристи наголошують на доцільності впровадження такого документу, його все ж таки було підписано Президентом 17 травня 2024 року.Відповідно до закону, штрафи для людей, які ухиляються від мобілізації, такі: за недотримання правил військового обліку накладається штраф у розмірі від 3 400 до 5 100 гривень. За порушення повторно або в особливий період сума зростає до 17 000-25 500 гривень. Крім того, передбачена відповідальність за порушення законодавства, що стосуються оборони та мобілізації.Однак у березні 2025 року парламент ухвалив законопроєкт, що передбачає знижку на штраф від ТЦК для військовозобов’язаних, які сплатять їх добровільно. Відповідно до документу №12093, якщо військовозобов’язаний, якого оштрафували, впродовж 10 днів звернеться до відповідних органів та внесе платіж, сума штрафу буде зменшена вдвічі, тобто буде надана знижка у розмірі 50%. Це означає, що замість 17 000 гривень, а саме така сума мінімального штрафу, громадянину доведеться сплатити лише 8500 гривень.Крім зниженої суми штрафу, даний законопроєкт також передбачає скасування адміністративних проваджень щодо порушень військового обліку для громадян, які самостійно приймуть рішення щодо вступу до лав Збройних сил. Нині документ вже підписано Володимиром Зеленським. У Мінюсті розповіли, що за несплату штрафів щодо порушення правил мобілізації, можливе блокування рахунків, а далі навіть вилучення коштів, рухомого та нерухомого майна, пише Суспільне. Штраф слід сплатити протягом 15 днів після отримання постанови (ст. 307 КУпАП). Якщо ж цього не зробити, справа передається виконавчій службі (ст. 308 КУпАП), яка може заморозити банківські рахунки, нарахувати подвійну суму штрафу та додаткові витрати, передбачені урядом. У першу чергу стягнення проводиться з коштів у гривні чи валюті. За їх відсутності – із майна, яке не підпадає під арештний захист.Хто не підлягає мобілізації через відстрочку Оновлений закон має низку норм, які стосуються відстрочки від призову під час мобілізації. Тому, коли 18 травня документ набув чинності, саме таким категоріям осіб тепер надається відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації:люди, які заброньовані державними органами, підприємствами, установами тощо;люди з інвалідністю (наприклад, якщо у людини 2 група інвалідності, мобілізація такої особи можлива лише за власним бажанням);люди, які тимчасово непридатні за рішенням ВЛК (на період 6-12 місяців, потім потрібно пройти переогляд);люди, які мають трьох і більше неповнолітніх дітей на утриманні (тобто, мобілізація багатодітних батьків не буде проводитись). Винятком є ті, у кого є заборгованість з оплати елементів, якщо загальний розмір заборгованості перевищує суму платежів за 3 місяці;жінки та чоловіки, які мають на утриманні неповнолітню дитину або дітей, у випадку, якщо другий з батьків цієї дитини помер, був позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або оголошений померлим;люди, які виховують неповнолітню тяжкохвору дитину або дитину з інвалідністю;люди, на утриманні яких повнолітня дитина з інвалідністю І-ІІ групи;усиновлювачі, на утриманні яких перебувають діти до 18 років, які на момент усиновлення були дітьми-сиротами або дітьми, які позбавлені батьківського піклування;ті, хто займаються постійним доглядом за хворою дружиною/чоловіком, дитиною, а також своїми батьками або батьками чоловіка чи дружини (згідно певних умов), які за висновком спеціальних медичних комісій потребують неперервного догляду;опікуни людини, яка визнана судом недієздатною;люди, що мають чоловіка або дружину, яким встановлена інвалідність І-ІІ групи;люди, що мають чоловіка або дружину, яким встановлена інвалідність ІІІ групи внаслідок важких захворювань, втрати кінцівок та органів або за наявності у людини, яка має інвалідність ІІІ групи важкої хвороби, психічного розладу, паралітичних синдромів та інше;люди, в яких один із своїх батьків або батьків чоловіка (дружини) має інвалідність І-ІІ групи та згідно з законом зобов’язані їх утримувати, за умови, що немає інших людей, які не входять до числа військовозобов’язаних (виключенням є люди, які самі мають інвалідність, потребують постійного догляду або знаходяться у в'язниці). У випадку відсутності невійськовозобов'язаних людей, які могли б здійснювати догляд за людиною з інвалідністю І-ІІ групи, такий догляд може здійснювати лише один військовозобов'язаний, якого має обрати людина з інвалідністю.члени родини з числа другого ступеню споріднення (не більше одного) людини з інвалідністю І-ІІ групи, які займаються постійним доглядом за нею, за умови відсутності людей з числа родини першого ступеня споріднення або, якщо люди першого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду згідно з рішенням спеціальної медичної комісії. Якщо відсутні члени родини першого та другого ступеня споріднення, ця норма застосовується до членів родини третього ступеня споріднення людини з інвалідністю.якщо жінка з чоловіком є військовослужбовцями та мають неповнолітню дитину, один з них може отримати відстрочку та право на звільнення від військової служби (чи то чоловік, чи то жінка);керівники міністерств та їх заступники, керівники державних органів та органів державного управління, чиї повноваження охоплюють всю країну;нардепи України, депутати Верховної Ради АР Крим, уповноважений ВРУ з прав людини;голова та члени Рахункової палати;судді, члени Вищої ради правосуддя та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України тощо;працівники різноманітних органів військового управління, військових частин та оборонних організацій, такі як Міноборони, ЗСУ, СБУ, Державна спеціальна служба транспорту, Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України, Служба зовнішньої розвідки України, Нацгвардія, Державна прикордонна служба України, Управління державної охорони України, апарат МВС та установи експертної служби МВС;службовці, які займають дипломатичні посади, Міністерства закордонних справ України та люди, які мають ранг Надзвичайний та Повноважний Посол;держслужбовці, які оцінюють та готують проекти нормативно-правових актів, проводять їх експертизу. Також це стосується спеціалістів з кібербезпеки, кіберзахисту та інформаційних технологій, які відповідають за розроблення програмного забезпечення, адміністрування баз даних та інші дії, які забезпечують діяльність президента України, ВРУ та КМУ;інші військовозобов’язані або деякі категорії людей у випадках, що передбачені законом.Відстрочку від призову на особливий період під час мобілізації мають:студенти денної або дуальної форми, які здобувають професійну або професійно-технічну, фахову передвищу та вищу освіту. За умови, що цей рівень освіти є вищим за попередньо здобутий. Це стосується також докторантів та тих, хто проходить інтернатуру.наукові працівники установ вищої або передвищої освіти й наукових організацій, які мають науковий ступінь. Також педагогічні працівники в закладах фахової передвищої, професійної, професійно-технічної та загальної середньої освіти, за умови їхньої роботи у відповідних закладах або організаціях не менше ніж на 0,75 ставки;люди, які втратили (смерть або зникли безвісти) близьких родичів (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати, рідний або повнорідний брат чи сестра) під час їхньої участі у Антитерористичній операції, збройної агресії РФ у Донецькій та Луганській областях, забезпечені оборони та стримуванні збройної агресії проти України під час воєнного стану (військовослужбовці, люди, які мали відношення до забезпечення безпеки та оборони України та інші).члени родини (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати, рідний або повнорідний брат чи сестра) людей, яким було присвоєно звання Герой України посмертно, за мужність, яка була виявлена у період Революції Гідності.Крім того, наприкінці серпня 2024 року парламент ухвалив законопроєкт №11391, що надає відстрочку від військової служби тим, чиї неповнорідні родичі, зокрема, брат чи сестра, загинули або зникли безвісти під час участі у бойових діях з РФ. Раніше ця норма стосувалась лише рідних та повнорідних братів/сестер. Наразі документ вже підписав президент.Не можна також призвати військових, які служили під час воєнного стану та були звільнені в запас через звільнення з полону. До того ж призову під час мобілізації не підлягають військовозобов’язані чоловіки, які пройшли базову загальновійськову підготовку, але не досягли 25-річного віку. Ці дві категорії військовозобов'язаних можуть проходити військову службу за власним бажанням.Проте, Міністерство освіти планує внести зміни до законодавства, які можуть скасувати відстрочку від мобілізації для студентів віком від 25 років. Про це розповів заступник міністра освіти Михайло Винницький у коментарі Новини.LІVЕ. За його словами, зміни можуть торкнутись тих, хто здобуває другу або третю освіту у профтехучилищах."У нас є феномен дуже цікавий. Особа, якій 35-40 років і вона отримувала різні дипломи про вищу освіту, професійну освіту у часи, коли не було загального реєстру дипломів… В нас єдина державна електронна база з'явилася приблизно 10 років тому. Ну і, відповідно, хто вчився раніше, дуже часто може сказати: "А я загубив свій диплом". І раптом він вступає в професійно-технічну освіту без іспитів, бо там не треба НМТ", - зазначив Винницький.Уряд пропонує також дозволити педагогам певних напрямків отримувати відстрочку від мобілізації. Право на це матимуть ті працівники державних і комунальних закладів позашкільної освіти, які станом на 1 січня 2025 року були офіційно працевлаштовані за основним місцем роботи та мали навантаження щонайменше 0,75 ставки. Йдеться про викладачів, що працюють у сферах еколого-натуралістичних, науково-технічних, дослідницько-експериментальних напрямів та військово-патріотичного виховання.Наразі законопроєкт із пропозиціями змін до статті 23 ЗУ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" перебуває на розгляді профільного комітету.Бронювання працівниківБронювання військовозобов'язаних працівників надає ключовим співробітникам підприємств, компаній, установ та організацій тимчасову відстрочку від мобілізації на термін до шести місяців. Ці працівники є критично важливими для забезпечення стабільної роботи їхніх установ. Про це пише ЛІГА:ЗАКОН.  Наприкінці січня 2023 року Кабмін прийняв порядок №76, що стосується реалізації положень Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію". Тоді було оновлено попередню процедуру бронювання військовозобов'язаних. Однак, згодом уряд ще вдосконалив процедуру бронювання військовозобов'язаних під час мобілізації та воєнного стану постановою "Про внесення змін до Порядку бронювання військовозобов'язаних під час дії воєнного стану" № 400, яка стала чинною 2 травня.Відповідно до тексту Порядку, бронюванню підлягають керівники, заступники, а також 50 % від кількості військовозобов'язаних працівників (за певними винятками), що працюють:на підприємствах з мобілізаційними завданнями, якщо це необхідно для їх виконання;на підприємствах, що забезпечують виробництво товарів і послуг для Збройних Сил України та інших військових формувань;на критично важливих для економіки та життєдіяльності населення підприємствах.Ця процедура мала б забезпечувати стабільне функціонування ключових установ в особливий період. Однак, впродовж осені 2024 Кабмін знову переглянув правила бронювання працівників і критерії для визначення підприємств критично важливими. Постанова № 1332 затверджує оновлений порядок бронювання військовозобов'язаних, наприклад, щодо розбронювання, але й впроваджує додаткові обов’язкові вимоги для установ та підприємств. Ігнорування цих змін може унеможливити бронювання працівників, зазначають в Економічній правді. Чинності постанова набрала вже з початку грудня.Якщо заробітна плата співробітника не перевищує 20 000 грн на місяць (або 2,5 мінімальних зарплат на сьогодні), таку людину не можна бронювати навіть у разі роботи на критично важливих підприємствах. Це змушує компанії забезпечувати прозорість виплат і переглядати рівень зарплат відповідно до нових норм. Тобто, фактично економічне бронювання, яке викликало значний резонанс у суспільстві та серед військових, було частково інтегровано до звичайного бронювання.Раніше радник голови Офісу президента Михайло Подоляк розповів в інтерв'ю Новини.LІVЕ, що економічне бронювання сприятиме збільшенню фінансування Збройних Сил України."Ще раз нагадаю, що на одного військового припадає п'ять платників податків. Детінізація української економіки в ідеальному вигляді не відбулася, відтак гроші треба шукати. На сьогодні теж є певне бронювання, виходячи із забезпечення критичної інфраструктури. Те ж саме буде стосуватися економічного бронювання, тільки за прозорими процедурами. Ми додатково бронюємо певну кількість людей і додатково за них платимо. Не розумію, звідки тут про нерівність", - розповів Подоляк. Однак, звісно є чимало противників такого законопроєкту, які вважають, що "економічне бронювання" можна розглядати як спосіб відкупитися від обов'язку захищати країну.Військовий адвокат та юрист Центру підтримки ветеранів Роман Лихачов у матеріалі для NV зазначив, що нові правила бронювання передбачають автоматичне скасування відстрочки за кількох обставин. Серед них: завершення терміну дії відстрочки, припинення підприємством діяльності/виконання робіт, пов’язаних із забезпеченням армії, позбавлення компанії статусу критично важливої чи ліквідація установи, звільнення працівника чи навіть тимчасове припинення трудових відносин.Крім того, як зауважив Лихачов, органи, які присвоюють підприємствам статус критично важливих, мають право здійснювати перевірки у будь-який момент щодо відповідності критеріям "критичності". У разі втрати цього статусу співробітники автоматично позбавляються відстрочки та підлягають мобілізації.

Їду автобусом за кордон. Переді мною одне крісло займає у Стрию жінка середнього віку. До неї підсідає приблизно ровесниця в Ужгороді. Автобус їде через Лужанку, прибрану і охайну після моєї статті в Gаzеtа.uа Але до Лужанки ще далеко - є час на спілкування. Жінки починають досить голосно розмовляти. Знайомляться. Мова у них українська, досить таки добра, присмачена слівцями різних діалектів: закарпатського і черкаського. Наш автобус зупиняється на КПП і тут стається чудо. Одна із попутниць запитала щось російською і співрозмовниця миттєво переключилася на мову ворога. До кінця подорожі жінки не вимовили жодного українського слова. Що спонукає українців послуговуватися чужою мовою? Чому у Кракові, Відні, Граці, Берліні, Варшаві та інших європейських містах наші співгромадяни не розмовляють рідною мовою, добре володіючи нею? Адже ідентифікують нас тільки за мовою. Невже людям хочеться, щоб на них дивилися криво, як на представників агресора? Доля нещодавно подарувала мені можливість поговорити з двома австрійськими фермерами. Перший продав своє господарство. Єдина працівниця, що ще працює у фермера - білоруска. Це полегшує наше спілкування: вона розуміє українську і перекладає. ...Більше половини українців знайомляться з новинами у тік-ток, а там приблизно 90% російськомовного контенту, спрямованого проти України Чоловікові близько 65 років. На знак поваги до України подарував мені пляшку доброго грузинського вина із власної колекції. Говоримо про різне, про життя в горах, про Україну&hеllір; Зокрема, він сказав таке: "Моя працівниця часто перекладає мені новини з українських джерел. Мені потрібні факти для аналізу. Я люблю статистику. А ця наука каже, що, наприклад, на ютубі 30% українців слухають російську музику, більше половини українців знайомляться з новинами у тік-ток, а там приблизно 90% російськомовного контенту, спрямованого проти України. Події на фронті - то лише відволікаючий маневр. Путін може призупинити бойові дії під тиском Європи, але він працює на перспективу. Ви не думаєте, що через 20 років ситуація з анексією Криму може повторитися у інших регіонах - якщо так станеться, що війну заморозять? Бо мова міняє свідомість. Російська - це мова агресії і ворожнечі. От недавно два хлопці у вашій столиці слухали гучно російську музику, а потім убили чоловіка, що зробив їм зауваження. Про це навіть наша преса писала". Другий фермер, 45-літній колишній лікар узимку купив хату та ферму із землею. Будинок побудований 136 років тому. Я допомагав замінювати черепицю на даху. Ця робота потребує багатьох рук, тож одного дня працювало аж шість українців. Дехто вже добре говорить німецькою. Працювали того дня 11 годин, тож був час і на спілкування: 30 хвилин на обід і двічі по 10 хвилин на відпочинок. "Вашу владу треба лікувати, - каже австрієць. - Бо амбіцій у вас більше, ніж здорового глузду. На міжнародному рівні приналежність Криму до Росії ніхто не визнає, бо це порушення всіх міжнародних домовленостей, що прийняті ще після другої світової війни. Але проста людська логіка підводить мене до висновку: у Криму нічого українського не було, а тепер вже немає і стільки. Армія російська, мова російська, гроші російські, ментальність народу, враховуючи переселення та депортації, теж російська. Бо якби було не так - там би були якісь протести, мітинги, заворушення, акти непокори, партизанський рух, диверсії на підприємствах, підриви ешелонів&hеllір; А нічого цього нема. Ситуація з Кримом нагадує мені мою лікарську практику, точніше один випадок. Ампутували ми молодому хлопцеві ногу після аварії. Він через кілька днів прийшов до тями і вимагав пришити ногу на місце, бо він невдовзі мав одружуватися. А те, що його нога понівечена і вже давно мертва, його не зупиняло - він прагнув добитися свого". Звісно, нам не можуть подобатися слова австрійських фермерів, від яких, за великим рахунком, нічого в геополітиці не залежить. Але чому прості австрійські фермери, незалежно один від одного, при розмові про Україну згадують Крим? Бо вони мислять аналітично і системно, вони проводять аналогії. Вони розуміють, що мова, тут говоримо про російську, на рівні підсвідомості прив'язує людину до чужої культури, а відтак і до держави. Ця невидима прив'язаність не дозволяє робити спротив насильству, бо насильник, знову ж таки на підсвідомому рівні, сприймається, як свій. Саме тому стала можливою анексія Криму. Саме тому навіть фермери бачать у перспективі можливість анексії інших територій України через десятки років на підставі спілкування людей на цих землях чужинською мовою. Дивно, що наша влада цього не бачить. ...Трамп дозволяє собі тиснути і погрожувати. Він явно стає на бік агресора, переймаючись його стратегічними інтересами у Чорному морі більше, ніж усіма міжнародними договорами... Наша влада схильна не вірити американцям. Коли ті попереджали про можливу агресію на початку 2022 року, усі, починаючи від Верховного головнокомандувача, робили позитивне усміхнене американське обличчя, тримаючи дулю в кишені. А тепер Трамп дозволяє собі тиснути і погрожувати. Він явно стає на бік агресора, переймаючись його стратегічними інтересами у Чорному морі більше, ніж усіма міжнародними договорами, меморандумами та нормами мирного співіснування, разом узятими. Я вже мовчу про життя далеких йому українців. Мені здається, що ставлення американського президента до України багато в чому продиктоване політикою нинішньої української влади. Зокрема і у царині мовного питання. Після 24 лютого у нас взагалі перестали говорити про гібридну сутність нинішньої війни, про її інформаційну складову. А жаль. Бо на мовному фронті ситуація погіршилася і маємо відкат до позицій 2022 року. Про це свідчать дослідження, проведені в школах. На перервах і часто на уроках учні та вчителі переходять на мову ворога. Чому? І чому влада шукає на посаду Уповноваженого із захисту державної мови аморфну людину, таку, яка мовчатиме про проблеми, не відволікаючи керівництво від "більш важливих справ". Тарас Кремінь дуже добре справлявся з роботою - чому б йому не продовжити термін перебування на посаді? Бо він незручний і має свою позицію? Бо він створив і розбудував інституцію, яка охоплює всі сфери людської діяльності? Бо він розробив стратегію мовної політики в Україні? Бо він дійсно вболіває за мову і має безцінний досвід для продовження роботи? Тут взагалі назріває величезний скандал. Після критики і гострих висловлювань на адресу кандидатів на посаду омбудсмена, ті відмовилися брати участь у конкурсі. Оцінку ситуації вже дали Оксана Забужко, Сергій Жадан, Ада Роговцева, Ірма Вітовська, Рефат Чубаров, Олесь Санін, Микола Жулинский, Сергій Квіт та інші визначні українці. Вони висловили заклик до влади: одуматися і не погіршувати і так хистку ситуацію на мовному фронті. Закрема у зверненні йдеться: "з усією відповідальністю поставитися до захисту української мови загалом і призначення Уповноваженого із захисту державної мови зокрема" і "внести до Кабінету Міністрів України кандидатуру Тараса Кременя на посаду Уповноваженого із захисту державної мови". Міністерство юстиції вирішило, що краще йти в ногу з переговорними вимогами РФ, а не в одному напрямку із власною нацією Міністерство юстиції вирішило, що краще йти в ногу з переговорними вимогами РФ, а не в одному напрямку із власною нацією. Там хочуть призначити Уповноваженим із захисту державної мови актора Олександра Завальського, який не лише не відповідає формальним критеріям, визначеним законом, але й не раз виступав проти штрафів за порушення мовного законодавства, накладення яких є одним із обов'язків Уповноваженого. Ну і йому 67 років. Мало того, що Олександр Завальський не має жодного досвіду політичної боротьби, мало того, що у нього відсутні будь-які навички для правозахисту чи здійснення мовної політики, то він ще й публічно заявляє, що лояльний до вживання російської мови у публічному просторі. Ось його слова зі сторінки на фейсбуці: "Чи треба карати Вєрку Сердючку? Набирає обертів скандал навколо Андрія Данилка - мовляв співає російські пісні і за це його має покарати мовний омбудсмен. Я не фанат Вєрки Сердючки. Але перепрошую - напади на цього артиста вважаю дурістю". У мене таке враження, що після призначення на посаду, Завальський захищатиме не українську, а російську мову в Україні. Невже владі потрібні саме такі "ні риба-ні м'ясо" люди? Ірина Фаріон кричала про мову - її показово вбили у центрі бандерівського Львова. У той самий день, у час убивства, на Ринковій площі сидів із гітарою молодий чоловік і співав російських пісень. А громадяни, чи то переселенці, чи ті 30% львівських м'якосердих глядачів із ютубу, кидали йому у футляр гроші. Кидали, не розуміючи, що цей манкурт пришиває мітки на їхні душі. А його виховала наша школа, нова українська школа, наша безхребетна влада, що сама не має національної свідомості і не розуміє її значення для перемоги у війні. Його виховала відсутність стратегії розвитку нашої культури. Його зробили таким "єдині новини", що витіснили із етеру сучасну українську пісню та українську культуру взагалі&hеllір; Відсутність інформаційної політики за кордоном, кинуті напризволяще інформаційні агентства, безглузді обмеження, що не дозволяють письменникам, артистам, журналістам, художникам - тим, хто несе українську ідею у світ, виїжджати з України і бути місіонерами, заважають виховувати австрійських фермерів та наших земляків за кордоном. Бо не відчуваючи захисту, причетності, гордості за своїх, які тебе ніколи не кинуть, люди поступово відвертаються від святого - від Батьківщини. Але спочатку - від рідної мови.

З 29 травня до 1 червня Літературний фестиваль "Книжковий арсенал" Понад 200 подій відбудуться під час Книжкового арсеналу: дискусії, лекції, презентації, читання, музичні виступи та виставки. Також проведуть книжковий ярмарок за участю 111 видавництв, шести книгарень і стендів військових та волонтерських ініціатив. Фокус-тема нинішнього фестивалю - "Все між нами переклад" під кураторством американської історикині Марсі Шор і видавчині та перекладачки Оксани Форостини. - Книжковий арсенал - це наше спільне свідчення сміливості жити, творити, читати, писати, рефлексувати, створювати культуру, - каже генеральна директорка Мистецького арсеналу Олеся Островська-Люта. Київ, Мистецький арсенал, вул. Лаврська, 10-12 З 29 травня Ретроспективний прокат фільму "Тіні забутих предків", режисер Сергій Параджанов Найкращим фільмом в історії українського кіно за версією кінокритиків стали "Тіні забутих предків" 1964 року. Драма режисера Сергія Параджанова очолила рейтинг, сформований Довженко-Центром. Відреставровану версію екранізації повісті Михайла Коцюбинського покажуть у кінотеатрах. На Гуцульщині ХІХ століття пастух Іван Палійчук закохується в сусідку Марічку з ворожого роду Гутенюків. Коли юнак вирушає на заробітки, дівчина зривається зі скелі й гине. Іван намагається забути померлу кохану, але вона починає йому ввижатися, за сюжетом. - "Тіні забутих предків" уособлювали вершину поетичного кіно, - каже кінокритик і режисер Станіслав Битюцький. - Фільм став поворотною подією для розвитку української культури. Починаючи від дисидентського скандалу на прем'єрі в київському кінотеатрі "Україна", продовжуючи протистоянням послідовників поетичної школи з радянською цензурою та закінчуючи перетворенням стрічки в ікону стиля для молодого кіно незалежної України. 4 червня Опера GАІА-24. Ореrа dеl Моndо, композитори Роман Григорів та Ілля Разумейко Найкращою подією минулого року в галузі класичної музики за версією національного агентства "Укрінформ" стала експериментальна опера GАІА-24. Ореrа dеl Моndо. У ній композитори Роман Григорів та Ілля Разумейко осмислюють наслідки руйнівної діяльності людства. Вистава лабораторії сучасної опери Ореrа ареrtа поєднує оперу та реп, авангард і поп, фольклор і рейв та інші жанри. Поштовхом до створення стало знищення росіянами Каховської ГЕС 6 червня 2023-го. Прем'єра відбулася в Києві минулого травня. Оперу показали на фестивалях у Роттердамі, Відні, Берліні та Венеції. Вдруге виконають в Україні. - Три дії настільки різні, що для нас це три опери в одній. Кожна з них - трансформація виконавців на сцені, - розповідає Роман Григорів. - Перший акт Sоngs оf Моthеr Еаrth - це музика народів світу, чітка за структурою та формою. Другий акт Саbаrеt Меtаstаsіs - історія голих тіл, чиста звуком, голосом і пластикою. Усі артисти на сцені - без одягу, бо костюми цієї дії - оголені тіла. Третій акт Dаnсе fоr Моthеr Еаrth - суміш сучасної музики. Це постлюдія, карнавал та афтепаті. 18:00, Київ, Національний драматичний театр ім. Лесі Українки, вул. Богдана Хмельницького, 5 6-13 червня Фестиваль документального кіно про права людини Dосudаys UА У Києві та в онлайн-форматі проведуть кінофестиваль Dосudаys UА. Покажуть 50 документальних фільмів - українські та закордонні повні й короткі метри переважно 2024-2025 років. До національного конкурсу увійшло п'ять стрічок - "З любов'ю з фронту" Аліси Коваленко, "Зшиті кроки" Аліни Максименко, "Стрічка часу" Катерини Горностай, "Пісні землі, що повільно горить" Ольги Журби та "Мілітантропос" Єлизавети Сміт, Аліни Горлової та Семена Мозгового. - Корпус українських документальних фільмів значною мірою сповнений тривожних передчуттів та історій, які об'єднує сфокусованість на боротьбі як процесі та на суб'єктності як меті й одночасно обов'язку, - каже програмна директорка фестивалю, кінокритикиня Юлія Коваленко. - Цьогорічну програму "Dосu/Україна" можна назвати насиченим екстрактом цього кіносвіту - складного, болючого, але впертого до життя та з відкритим майбутнім. У ньому героям і героїням часто доводиться робити те, що у світі, за який ми боремося, люди не мали б робити. Київ, кінотеатр "Жовтень", вул. Костянтинівська, 26; кінотеатр Кіnо42, вул. Костянтинівська, 11б 7-8 червня Фестиваль сучасної попкультури FАNСОN Понад 58 тисяч примірників за два з половиною роки сягнув наклад науково-фантастичного роману "Колонія" про життя на Марсі у ХХІІ столітті. У червні письменник Макс Кідрук випустить настільну гру за мотивами свого бестселера. Представить її на фестивалі FАNСОN. - Це головний фестиваль попкультури в Україні, - каже Макс Кідрук. - Ми з видавництвом "Бородатий Тамарин" привеземо не тільки новенькі книжки. Наша команда також презентує настільну гру "Нові Темні Віки. Колонія". FАNСОN збере на одній локації фанатів ігор, фільмів, серіалів, аніме, манґи та коміксів, а також авторів, видавців, колекціонерів, блогерів, косплеєрів та ілюстраторів. Заплановано, зокрема, косплей-шоу, ігрові турніри та зони для тестування новинок, презентації книжок, коміксів, настільних і відеоігор, маркет із тематичними товарами. Київ, Міжнародний виставковий центр, просп. Броварський, 15 7, 18 червня Вистава "Бука", режисерка Тетяна Губрій Іронічна сповідь сучасної жінки, яка виросла на казках, але опинилась у реальності, де замість щастя до кінця життя - комуналка, кредитка та культурний тиск бути "ідеальною". Так у столичному театрі "Золоті ворота" описують трагікомедію "Бука" режисерки Тетяни Губрій. Прем'єра постановки п'єси драматургинь Лєни Лягушонкової та Катерини Пенькової відбулася цього травня. 35-річна філософиня на прізвисько Бука орендує квартиру в Києві разом зі співмешканкою, працює дитячою аніматоркою та зустрічається з актором театру. Вона втомилася так жити й готова чесно говорити про свої провали, мрії та право бути собою, за сюжетом. - Пам'ятаєте, як нам пропонували Бріджит Джонс як канонічну невдаху? Їй 32, вона незаміжня, має кілограмів 60 і вважається товстою, в неї робота в піар і своя хата в Лондоні, - каже співавторка п'єси Лєна Лягушонкова. - Ну, думаю, я вам покажу - хто така юкреніан невдаха. 18:00, Київ, Київський академічний театр "Золоті ворота", вул. Шовковична, 7а 10 червня Балет "Ескапістіко", хореограф-постановник Ілля Мірошніченко Герой балету "Ескапістіко" вирішує втекти від світу. Він зачиняється в порожній кімнаті, але стикається з альтернативними версіями самого себе. Постановку театру сучасного танцю Іnshа Dаnсе Соmраny на музику латвійського композитора Петеріса Васкса та артистів вистави вперше показали у травні. У роботі над балетом використали хореоакустичний метод - створення музики рухом танцівників. - Це експеримент із часом, звуком і рухом. Центральний об'єкт - велика металева напівсфера - перетворюється на живий інструмент. Кожен дотик і взаємодія тіл створює музику в реальному часі, - каже хореограф-постановник Ілля Мірошніченко. - Танець генерує музику безпосередньою взаємодією тіла танцівника з металевою напівсферою, яка підключена до модульного синтезатора. Він обробляє сигнал, отриманий від напівсфери після дотику до неї тіла, і робить із цього сигналу ноту. 18:30, Київ, Київська опера, вул. Межигірська, 2 13-22 червня Фестиваль дитячого та підліткового кіно "Чілдрен Кінофест" У 12 містах та онлайн пройде "Чілдрен Кінофест". У програмі - 12 повнометражних фільмів із різних країн Європи. Серед стрічок цьогорічного кінофестивалю для дітей і підлітків - "Мая, дай мені назву" Мішеля Ґондрі, "Найцінніший вантаж" Мішеля Азанавічуса, "Востаннє, коли ми були дітьми" Клаудіо Бізіо, "Як Гітлер вкрав рожевого кролика" Кароліни Лінк, "Пеппі Довгапанчоха" Олле Гелльбома. Також покажуть добірку українських короткометражок. Це фільми-фіналісти дитячого кіноконкурсу, створені режисерами віком від 7 до 14 років. - Це простір, де діти можуть творити, мріяти та відкривати світ через кіно, - каже амбасадорка фестивалю, співачка Світлана Тарабарова. -​ "Чілдрен Кінофест" не лише знайомить юних глядачів із найкращими європейськими стрічками, а й дає можливість їм створювати власні фільми, висловлюючи емоції та переживання через творчість. Обрані кінотеатри Києва, Львова, Вінниці, Житомира, Дніпра, Луцька, Одеси, Полтави, Тернополя, Хмельницького, Запоріжжя, Чернігова 14-21 червня Фестиваль глядацького кіно "Миколайчук Ореn" Фантастична драма "Життя Чака" відкриє кінофестиваль "Миколайчук Ореn" у Чернівцях. Екранізація новели Стівена Кінга розповідає про чоловіка, який раптово стає відомим усьому місту. Ніхто не знає, хто такий Чак, але подейкують: якщо він помре, з ним загине весь світ, за сюжетом. - "Життя Чака" - стовідсотковий глядацький хіт та ідеальний фільм-відкриття для цьогорічної едиції "Миколайчук Ореn", яка пройде під гаслом "Людина в центрі історії". Це найдобріший проєкт американського горормейкера Майка Фленаґана. Режисер радить після перегляду танцювати, але це відчуття виникає само собою, - каже програмний директор фестивалю, кіножурналіст Алекс Малишенко. Загалом продемонструють більш як 50 повнометражних і короткометражних новинок. Також буде ретроспективний показ стрічки про композитора Миколу Лисенка "І в звуках памʼять відгукнеться" Тимофія Левчука 1986 року, яку відсканували спеціально для фестивалю. - Це один із тих фільмів за участі Івана Миколайчука, про який майже немає інформації у відкритому доступі. Він існував лише на плівці, тому подивитися його було непросто, - продовжує Алекс Малишенко. Чернівці, Культурно-мистецький центр ім. Івана Миколайчука, вул. Головна, 140 27, 28, 29 червня Концерти "Той день у Львові" гурту "Океан Ельзи" - Концерт - завжди більше, ніж просто музика. Це зустріч давніх знайомих, яким достатньо кількох акордів, щоб зрозуміти, що на серці одне в одного, - каже лідер "Океану Ельзи" Святослав Вакарчук. Рок-гурт дасть три концерти у Львові з нагоди свого 30-річчя. Минулого жовтня серія виступів "Той день" із тою самою програмою відбулася в Києві. За неї колектив отримав національну музичну премію Yunа в номінації "Найкраще концертне шоу". "Той день" - це назва десятого альбому "Океану Ельзи", який вийшов у вересні 2024-го. За словами фронтмена колективу, платівка схожа на ранню творчість ОЕ та асоціюється з поверненням до себе після тривалих пошуків. 18:00, Львів, територія FЕSТrерublіс, вул. Старознесенська, 24-26 До 28 вересня Фотовиставка "Парне катання: Вольфґанґ Тільманс і Борис Михайлов" Два найвпливовіші сучасні фотографи зі Сходу та Заходу. Так характеризують українця Бориса Михайлова та німця Вольфґанґа Тільманса історикині мистецтва Марія Іссерліс і Тетяна Кочубінська. Вони - кураторки виставки, яка поєднує знакові роботи цих авторів. - Мало хто з митців формував сферу сучасного мистецтва та вплинув на молоде покоління більше, ніж Вольфґанґ Тільманс. А Борис Михайлов - ключова фігура Харківської школи фотографії та один із найвидатніших майстрів сучасної фотографії, - кажуть кураторки проєкту. - Михайлов і Тільманс кожен у свій спосіб розширювали межі медіуму. Михайлов - через експериментальні маніпуляції та гостру соціальну критику, Тільманс - через інноваційні підходи до друку та поліграфії, інсталяції та абстракції. "Парне катання" - рідкісна можливість дослідити мистецьку спорідненість авторів. Вони розмовляють схожою мовою фотографії. Обидва фіксують в об'єктивах крихкість, стійкість і гумор, що притаманні стану людини, а також вразливість тіла та поняття обмежень - політичних, соціальних чи особистих. Харків, ЄрміловЦентр, Майдан Свободи, 4

The Mission of «Sprava Hromad»is the support of our army. The key to victory at the front is the support of the army in the rear! Now again, as in 2014, the army needs our unity in matters of aid!Starting with basic things like clothing, and ending with high-precision equipment, such as optical-radio-electronic surveillance complexes, our community buys and supplies the troops with everything they need, which forms a new, more advanced army! In this process, we, Public Affairs, take over all the routine processes from "understanding what the military needs to beat the enemy" and ending with handing him the keys to the dream equipment! However, we can overcome this path only under one condition: only together with you!

Український ПЕН - культурна і правозахисна громадська організація, що об'єднує українських авторів і є одним із національних центрів Міжнародного ПЕНу. До українського ПЕНу входять понад 180 письменників, правозахисників, перекладачів, журналістів, науковців-гуманітаріїв, видавців, культурних менеджерів, драматургів та сценаристів.Міжнародний ПЕН був заснований у Лондоні 1921 року за ініціативи письменників Джона Голсуорсі та Кетрін Емі Доусон-Скотт і став однією з перших міжнародних правозахисних організацій, а також першим міжнародним об'єднанням письменників. Першим президентом українського ПЕН був Микола Вінграновський. Пізніше організацію очолювали Євген Сверстюк, Мирослав Маринович, Микола Рябчук та Андрій Курков. З 2022 року президентом українського ПЕН став Володимир Єрмоленко. Діяльність ПЕН в Україні спрямована на захист свободи слова та прав авторів, популяризацію української літератури та культури, відстоювання цінностей і стандартів незалежної журналістики, налагодження міжнародної культурної співпраці.Ти вже вдруге президент українського ПЕНу. Що для тебе ПЕН? Чому ти вирішив, попри страшенну зайнятість, його очолити і як ти відчуваєш місію ПЕНу?Для мене ПЕН - це спільнота передусім. Спільнота дуже багатьох людей, десь 180+. Я завжди вірив у те, що Україна будується через спільноти - через маленькі спільноти. Стара ідея Драгоманова, що в нас усе будується на ідеї громади: громада маленька, локальна, потім яка поєднується з іншими громадами й формує селище чи місто, які поєднуються з іншими містами, формують державу і так далі. Мені здається, що це велика ідея України, яка на цьому будується.У радянські часи, в імперські російські часи це все стиралося, винищувалося. Ми пам'ятаємо з нашої історії, що дуже велику роль в Україні відігравали братства (можемо сьогодні сказати - братства і сестринства) у барокову добу, спроби відновлювати ці братства були в ХІХ столітті через кирило-мефодіївців, потім через власне громади - київську громаду і багато інших. І мені здається, що ПЕН - це одна з таких спільнот, громад, і чим більше таких громад буде, тим краще.Водночас є елемент - включеність у міжнародний процес, тому що є міжнародний ПЕН. Це не є вертикальна структура - це є горизонтальна структура, є дуже багато національних осередків літературних, але це не тільки літературні правозахисні осередки. Тому що засадничі документи, Хартія ПЕН - там дуже багато про права людини, про свободу, про свободу творчості. Там дуже багато про те, що література не знає меж. І для нас це теж зараз виклик, тому що ми розуміємо, що не завжди ця теза повністю актуальна. Ми розуміємо, що інколи треба вибудовувати стіну до тих, хто хоче тебе знищити.Але мені здається, що ПЕН є однією з тих дуже живих насправді спільнот, не вертикальних, дуже горизонтальних. І через те в ПЕН, звичайно, відбуваються час від часу дуже цікаві, гострі дискусії.ПЕН є велике поле для комунікації з закордонними авторами. Яким чином ПЕН український комунікує з закордонними авторами?Щойно ми випустили книжку "Діалоги про війну". Це був дуже цікавий, дуже амбітний проєкт, коли українські автори і авторки й закордонні автори і авторки зустрічалися між собою в зумі й вели цей діалог. Це робили мої колеги Ольга Муха, і Оксана Мамченкова, і Тетяна Терен передусім, людина, яка великою мірою побудувала інституцію за останні десь шість років. Це було дуже цікаво: там, з того боку, були зірки - був Салман Рушді, був Тімоті Снайдер, Маргарет Етвуд, Енн Епплбаум, дуже багато зірок. І мені здається, що це як би вирівняло нас дуже сильно.Тобто ось український автор або авторка - ось визнана фігура, нобелівській лауреат, лауреати великих премій. І вони говорять на рівних. Зараз ми видали книжку українською й англійською. Мені здається, це надзвичайно цікаво.Друга річ - дуже багато наших авторів, авторок присутні на міжнародних фестивалях. Вони виступають з лекціями, з виступами. Постійно присутні на Франкфуртському ярмарку, на Лейпцизькому ярмарку книжковому, на великих американських фестивалях, на Неy Fеstіvаl, що такий міжнародний, і в нас люди бувають і в Латинській Америці, і в Африці, і в Азії. Це спосіб говорити про Україну, говорити через спілкування з іншими, бо ти не можеш говорити про Україну просто коли в тебе монолог, такого не буде ніколи. Це велика наша помилка, мені здається, дуже часто навіть і в державних комунікаціях, і в суспільстві це є.Лейпцизький книжковий ярмарок,фото: gеttyіmаgеsЯк просунути українські наративи? Це неправильна постановка питання. Тобто ти не можеш просунути українські наративи - ти можеш вести діалог з іншими культурами, бо в кожній культурі щось болить. І є культури, у яких дуже багато воєн відбувається або відбулося. Є культури, які так само, як і ми, страждали від голоду і голодоморів. Є культури, для яких ворогом є якісь інші країни, західні імперії і так далі. І через них з ними треба вміти говорити, бо культура - це завжди переклад досвіду. Цим дуже тонким заняттям дуже багато авторок і авторів ПЕН займаються.ПЕН - дуже якісний канал комунікації, інструмент комунікації і з Заходом, і зі Сходом, і з Півднем. Чи тобі здається, що ми здійснили дуже якісний прорив - навчилися вести діалоги, виходячи з того, що кожна країна розуміє нас по-своєму в питанні війни?І так, і ні. Мені здається, що ти ніколи не можеш уміти говорити зі світом, тому що світ змінюється. І світ зараз змінюється особливо. Ну от американці вміють говорити зі світом? Ми завжди думали, що нібито вміють, а виявилось, що зовсім не вміють.Європейці вміють говорити з Африкою? Насправді ніхто ні з ким не вміє говорити, це не тільки наша проблема. А що - Захід умів говорити з нами, коли сюди приїжджали купа журналістів у 2013-2014 роках на Майдані й робили одні й ті самі помилки, шукали тут ультраправих постійно, питали про утиски російської мови і так далі?Ти маєш бути готовим до того, що це дуже складний насправді процес, дуже довгий процес. Не завжди вміння говорити означає вміння переконати іншого в тому, що ти правий. Дуже часто комунікація з іншим світом закінчується, що ми в цьому погоджуємося, а в цьому ми не погоджуємося і ніколи, можливо, і не погодимося. Але важливо бути присутнім на сцені. От нас не було на сцені.Тому що коли, наприклад, Іван Багряний випускає неймовірно сильний роман про ГУЛаг "Сад Гетсиманський", мало кому це цікаво - і досі мало хто про це знає. А потім через чверть століття виходить Солженіцин з "Архіпелагом ГУЛаг" - і це змінює все, тому що всі французи починають це читати, це крах французької лівиці.Що - Солженіцин кращий письменник, ніж Багряний? Звісно, ні. Що - у Солженіцина якийсь сильніший досвід? Ні, у Багряного сильніший досвід, мені здається. Але просто ми не були на сцені. Зараз ми пробиваємося на цю сцену. Це дуже багатьох дратує насправді, тому що чим більше ми присутні на сцені, тим менше присутній хтось інший.Насправді, наприклад для африканських багатьох суспільств, чим більше Україна на порядку денному, тим менше вони на порядку денному. І ти не можеш це сприйняти, тому що людям, які живуть у Судані чи в Ефіопії, ти не можеш пояснити, чому війна російська проти України важливіша, ніж їхні війни. Тут треба дуже обережно завжди, а мені здається, що ми часто комунікуємо зі світом досить прямолінійно - після 2014-го, після 2022-го трішечки все одно в нас оцей комплекс жертви, що ми жертви, ми травмовані, слухайте нас. Ми праві тільки тому, що нам болить.Звісно, ми праві, тому що нам болить, але це тільки початок розмови. Люди, суспільство, які пройшли через війну, краще нас розуміють. І парадоксально, що ці люди здебільшого не в Європі і не в Америці, а в Африці, Азії, в Латинській Америці. Зверни увагу, що з Латинської Америки найбільше інтерес почали проявляти до України колумбійці - тому що колумбійці мають цей досвід війни.Тобто насправді ми раптом розуміємо, що світ набагато ширший. Європа, звичайно, це наша родина, наш великий дім, і ми маємо туди йти. Але водночас ми маємо розуміти, що вуха - як казав Заратустра, чи є у вас вуха, щоб чути мене, - дуже часто є в інших суспільствах.Ініціатива "Солідарні з Україною", якою самовіддано займається виконавчий директор Максим Ситніков, перекладачка Аня Вовченко чудова, - це зустрічі з західними авторами, і не тільки західними, тими самими латиноамериканцями й африканцями. Яке для тебе значення цих зустрічей із людьми - з медійниками, з авторами, філософами?Головне - що вони бачать. І тут команда робить дуже важливу роботу, що ці люди не є тільки в Києві. Тобто їх возять, звичайно, навколо Києва, їх возять в Ягідне, відому точку болю українського. Але коли є можливість, ми їх возимо і далі - у Харків, у Херсон. Був дуже цікавий досвід, організований Танею Огарковою передусім, - це підпільне читання французької поезії в Харкові. Харків'яни знають це місце, я не буду його називати, але, я думаю, вони знають, де це може відбуватися. Не буду називати з міркувань безпеки, тому що там багато цікавого відбувається. І от ми читаємо французьку поезію. Приїхав один із ключових французьких письменників, Емманюель Каррер, приїхали кілька інших фігур важливих. Ми читаємо французьку класику французькою мовою, а Таня читає переклади українською. Це була дуже важлива подія.Емманюель Каррер, фото: gеttyіmаgеs Потім у Херсон ми їздили кілька разів, теж привозили іноземців - і французів, і литовців, і багато кого. Дуже важливо цей досвід. Це ж ніколи не передати - ані зумом не передати, ані мейлом, ані якимось сториз у твіттері. Як би в нас не було відчуття присутності скрізь через екран телефону, все одно присутність справжня набагато важливіша. Як би не було оцих симулякрів присутності, оцих ілюзій присутності, які дають соцмережі, - присутність є великою цінністю сьогодні, тому ми намагаємося цю присутність забезпечити. І в нас були всі континенти - у нас було дуже багато там латиноамериканців, були бразилійці, були люди з Південної Африки і був один із ключових південно-африканських письменників Деймон Гелгут, букерівський лауреат. У нас були люди з Азії, з Індії наприклад, з латинської Америки.Дивовижно, що в перший день, коли приїжджає делегація, переважно є вечеря з ними, і ти бачиш таку певну настороженість, ніби відсутність, можливо, невключеність, а потім за кілька днів це вже стають найкращі друзі.Потім  - ми робимо з ними подію, записуємо з ними розмову. Причому більшість цих розмов можна слухати англійською мовою. У нас спільні подкасти Українського ПЕН, Ukrаіnе Wоrld та Українського інституту. Можете зайти на подкаст Ехрlаіnіng Ukrаіnе, якщо глядачі твої слухають англійською.Якщо чесно, у мене з того, що я читаю в соцмережах, відгуки людей, які небагато знають про український ПЕН, - люди часто сприймають ПЕН як елітарний закритий клуб. Ми, до слова, навмисне називаємо Український ПЕН, а не Український ПЕН-клуб, щоб не було цього враження, що це клуб. Але таке враження в людей є.Я тебе попрошу розказати про те, як ми працюємо всередині країни, про наші поїздки волонтерські. Але спочатку, для того щоб зрозуміти всю елітарність цієї організації, ми будемо показувати фотографії, на яких зображено, як ми возимо книжки на деокуповані прифронтові території, а я розкажу про кілька проєктів, які є дуже важливі.Автори ПЕН часто їздять на схід і возять книжки в бібліотеки, які були зруйновані, пошкоджені російськими обстрілами. Ця ініціатива називається "Незламні бібліотеки" - передача українських і англомовних книжок. І уявіть собі, що лише англомовних книжок було передано 40 тисяч у прифронтові бібліотеки від Вооk Аіd Іntеrnаtіоnаl. Це книжки великих британських видавництв, від класики до дитячих і навчальних. Ви бачите зараз на фотографіях те, як автори ПЕН заносять їх у бібліотеки цих регіонів.Ще один важливий проєкт ПЕН – "Люди культури, яких забрала війна". Його ініціювала Тетяна Терен. Це серія текстових портретів митців, які загинули у війні. І, власне, всі їх портрети є на окремому сайті. Є проєкт чудовий "Мереживо" - це літературні читання в містечках України. Цей проєкт теж придумала Таня Терен і його втілюють десятки авторів ПЕН.Є також фестиваль-воркшоп "Прописи" для молодих авторів, де вже знані автори українські навчають, виступають тьюторами, зустрічаються з молодими. І це теж важливий проєкт. ПЕН також організує візити іноземних письменників і журналістів "Солідарні з Україною", про які ми щойно з Володимиром говорили.фестиваль-воркшоп "Прописи", фото: gаlkа.іf.uаОкрема історія - це премії ПЕНу: Премія Василя Стуса, Премія Ґонґадзе, Премія Шевельова за есеїстику, перекладацька Премія Drаhоmаn Рrіzе. Окрім того, є регіональні зустрічі ПЕН-центрів. Це розмови з західними інтелектуалами про те, через які трансформації сьогодні проходить Європа і якою є роль України в цих змінах. Це теж надзвичайно важлива робота.Мені важливо було розповісти про ці проєкти, тому що вони ніби відомі в нашій бульбашці, але я думаю, що вони заслуговують на те, щоб про них розповісти. І адмінкоманда ПЕНу теж заслуговує, тому що це велике це робиться величезними зусиллями адмінкоманди ПЕНу. Розкажи, будь ласка, про ці прекрасні волонтерські поїздки Україною з книжками.Це дуже цікава історія. Вона насправді дуже наша сімейна з моєю дружиною Танею Огарковою, тому що колись, коли в нас народилася третя дитина, я так подивився на все це і сказав Тані, що нам потрібен бус. І ми купили бус - найдешевший, який був на ринку. Це Rеnаult Тrаfіс вантажний, перероблений у Бердичеві на пасажирський. Це було перед великою війною. Ми їздили на нашу улюблену Десну, ми дуже любимо там зупинятися з наметами і проводити час, ночувати там. А коли почалася велика війна, цей бус фактично став інструментом перевезення гуманітарної допомоги з західного кордону, з Чернівців до Києва. Оце були наші поїздки в березні 2022 року.А потім після деокупації Київщини ми почали з Танею їздити передусім по Броварському району. Багато було сіл зруйновано, ми просто возили гуманітарну допомогу. І влітку 2022-го, коли вже зрозуміло було, що на Київщині більш-менш усе гаразд, ми почали їздити на схід.Перша поїздка, я пам'ятаю, була в Харків, вона була потягом. І там були ми з Танею, Таня Терен, Остап Сливинський і Віка Амеліна. Це була та дуже важлива поїздка в червні, здається, 2022 року. Ще Харківщина не була деокупована, ще до операції осінньої.А потім ми почали їздити бусом, тому що зрозуміли, що дуже багато чого треба, ми почали щось шукати для військових, якісь там приціли, якісь генератори і так далі. І от так поступово, поступово… А паралельно ж була ця історія - "Мереживо", пенівський проєкт. І поступово ми зрозуміли, що люди дуже зближуються, які перебувають в одному бусі. Ти пам'ятаєш, ми з тобою їздили на Чернігівщину, це літо 2022 року.Теж з Вікою Амеліною.Щось ми туди возили, я пам'ятаю, для волонтерів Чернігова. Це дуже-дуже зближує, неймовірно. І цей час, проведений у бусі, і час якихось подій, і розмови з місцевими людьми. Тобто це завжди розмови: ми приїжджаємо в бібліотеку, приходять люди - ось живі українські письменники, письменниці, ось їхні книжки, ви можете їх підписати.Вікторія Амеліна, фото: Fасеbооk Інколи ми приїжджаємо в місця, куди київські письменники приїжджали останній раз десь у 1980-х роках - з Києва, наприклад, чи зі Львова.Це абсолютно точно. Тебе не було на Чернігівщині того разу, але нам у Новгороді-Сіверському сказали, що останній письменник, який до них приїжджав, - це Павло Глазовий у 1989 році. Тобто це не жарт, це насправді так.Аудиторія приходить, і дуже часто це такі сеанси взаємної психотерапії. Я пам'ятаю деякі епізоди, наприклад в Охтирці ми були, чи в Глухові, чи в тому самому Херсоні, чи в Ізюмі. Якщо перерахувати всі населені пункти, які ми об'їздили, це, мабуть, під сотню вже буде. Люди починають читати свої вірші, люди починають ділитися тим, як вони творять під час війни. Виявляється, що деякі люди, яким за 60, за 70, почали писати якісь тексти через війну. Тобто вони волонтерили - а зараз вони пишуть вірші. Або вони розповідають якісь історії, від яких то смієшся, то плачеш. І це, мені здається, якесь таке зшивання - маленьке зшивання, маленькими ниточками ти зшиваєш це все.Потім ми взяли в оренду бус. І тепер у нас їх два - ну, якби в нас немає, але один в нас сімейний, інший узятий в оренду, називається "ПЕН-бус". Інколи ми двома бусами вже можемо їхати. Тобто це вже два буси - це вже 18 людей.І паралельно ж ця історія теж, що ми купуємо автівки для фронту, привозимо. І це дуже часто поїздки, які поєднуються.Тобто ви завозите автівки з Танею, а потім повертаєтеся до бібліотеки, в культурні центри, говорити з людьми, зустрічаєтеся. Але дуже часто в регіонах, в цих містечках маленьких і в селах люди дуже дякують нам, а виходить, що я повертаюся з цих поїздок набагато сильнішою. Питання, кому це потрібніше, я ставлю постійно, тому що насправді ми їдемо теж заряджатися - якщо можна так сказати, мабуть, це не зовсім так – стійкістю. Звичайно, чим ближче ти до фронту, тим більше відчуваєш, що в людей більше болю, але й більше стійкості, є таке відчуття.І так само іноземці. От чому іноземці сюди приїжджають? Найбільш повторювані люди, які постійно сюди приїжджають, - вони теж сюди приїжджають за чимось. Або за справжністю, відчуття справжності дуже важливе, тобто тут, в Україні, набагато менше ігор, набагато менше вдавання. Хоча воно теж, звичайно, є, його дуже багато. Хтось приїжджає за відчуттям ризику, хтось приїжджає за відчуттям якоїсь необхідності, якогось вчинку.Звичайно, це такий обмін завжди, і тут не треба приховувати, що й ми їздимо на ці прифронтові території за певною силою, яка там є.Я пригадую, як ми були - ви з Тетяною Огарковою були теж - у цій поїздці до Херсона, а з нами був бельгійський журналіст Ульріх Хугвельде. Я пам’ятаю, наскільки він вражений був тим, як виглядає Херсон… Я брала в нього інтерв'ю, і він навіть не міг говорити, такий був розчулений. І що його найбільше вразило - це те, що люди в Херсоні його підтримують і мають сили ще усміхатися.Те, що переживають наші військові, - це взагалі якийсь інший рівень досвіду. Я дуже обережно завжди про це можу судити, намагаюся не робити ніяких припущень. Але я пам'ятаю свої перші досвіди, коли ми в'їжджали в повністю зруйновані села. Перший досвід - коли звільнили Харківщину, оці села між Ізюмом і Слов'янськом - Кам'янка, Долина і деякі інші ще в бік, Богородичне. Це був 2022 рік, листопад чи грудень. Ми повезли одну автівку якраз у Слов'янськ. Я пам'ятаю, з Ізюма йде дорога вниз. Сам по собі Ізюм - це страшне видовище. Ти в'їжджаєш в це село Кам'янка - згори ти на нього дивишся і не бачиш жодного будинку цілого. Оці перекриття дерев'яні на дахах - таке враження, що це якісь скелети тварин, що ти на якомусь цвинтарі великих живих істот.зруйнований Слов'янськ, фото: gеttyіmаgеs Я пам'ятаю, що ми теж плакали тоді, це неможливо вперше, але потім ти призвичаюєшся до цього, на жаль. Можна сказати, це такий синдром баналізації руїни, є теж такий момент. З цим треба якось боротися, але він є.Але в цьому синдромі баналізації - Сьюзен Зонтаґ писала про це, до речі, - стаєш менш чутливим до болю інших. Але, з іншого боку, коли під час обстрілу зруйнували хлібзавод, на якому випікали паски, мене до сліз чомусь пройняли саме оці паски, які розкотилися. І ти ніколи не очікуєш - чому саме це може тебе добити?Я пам'ятаю дуже багато історій, які пов'язані з хлібом. В одному з сіл Київщини нам староста говорив, що фактично в нього було дві головні функції. 20% усього мешканців села залишилися в окупації. І він залишився, сказав: я не залишу своїх людей. Він казав, що два головних обов'язки було - ховати померлих і діставати хліб. Це я дуже сильно запам'ятав.А пам'ятаєш - чи ти була з нами? - в Охтирці чи в Тростянці, в Охтирці, по-моєму, нам розповідали, як хліба не було і як дістали десь борошно й потім почали випікати самі. І якийсь військовий просто дав тисячу гривень за хлібину, бо тисячу гривень нікому не потрібно, а хлібину - дуже потрібно.Я пам'ятаю, у Святогірську коли ми були, теж дуже страшне видовище. Прекрасне місце Святогірськ, ліси там неймовірні, красиві. Сіверський Донець - взагалі одна з моїх улюблених річок. Яка вона історична насправді, скільки містечок нашої Слобожанщини на цій річці - Ізюм, і Зміїв, і Чугуїв, і Святогірськ, і так воно аж до Донеччини йде. Насправді сакральна річка. Про неї, до речі, Ярина Чорногуз пише в одному зі своїх віршів, для неї це Стікс і Лета одночасно.І от приїжджають волонтери зі Слов'янська - з гарячим хлібом, з цими гарячими батонами. І приїжджають жінки здебільшого або чоловіки на велосипедах, і вони беруть цей хліб… А пам'ятаєш у Жанни Кадирової мистецький об'єкт – "Паляниця", здається, називається, - де каміння порізане, як хліб. Дуже-дуже точно.Хочу тебе запитати про велику дискусію, яка була всередині ПЕН буквально місяць тому. Я думаю, що більшість людей і дізналися про ПЕН, про існування Українського ПЕНу саме через цю дискусію, яка була пов'язана з тим, що онлайн-видання "Збруч" надрукувало колонку - текст Юрія Винничука, члена ПЕН, яка називалася "Була колись розпусна епоха".Частина спільноти ПЕН, і не лише спільноти ПЕН, я би сказала, частина культурної спільноти сприйняла цю колонку як вияв свободи творчості і святе право письменника говорити так, як він хоче. Частина сприйняла цю колонку як вияв мізогенії чи нормалізації нечутливості і   сексистського підходу. У цій колонці, власне, автор ділився своїми роздумами на тему аб'юзу, домагань колись ще в радянські часи і зміни сприйняття особистих кордонів молодим поколінням.Отже, було рішення виконавчої ради ПЕНу, яка майже одноголосно - одна людина утрималася - вирішила виключити Юрія Винничука з ПЕНу. Але через широку дискусію ти прийняв рішення все ж таки скликати загальні збори, і загальні збори ухвалили рішення Винничука лишити. Ухвалили з великою перевагою.2:1 - 70 до 40, десь так.Мені здається, що суть цієї дискусії - вона ширша, ніж просто конфлікт усередині ПЕН. Де проходить лінія конфлікту?По-перше, моє відчуття було, що більшість письменників, письменниць, журналістів, які є в ПЕН, дуже погано сприйняли цей текст. Я не чув, чесно кажучи, якихось схвальних відгуків. Можливо, вони є, але я їх не чув. Тобто це вже певний сигнал: свобода слова - це дуже важлива, ключова, фундаментальна цінність, але що стається, коли вона чинить жорстокість? Що стається, коли вона нормалізує насильство? Наприклад, я так само прочитав оцей текст - як певну нормалізацію насильства. Тобто "тоді було так - зараз так", "ми не знаємо, що краще, можливо, те було краще".Я дуже обережно ставлюся до абсолютних моральних суджень, я людина дуже обережна в цьому, я не схильний рубати з плеча і казати: ось добро і зло. Я філософ, я бачу дуже багато напівтонів. Але мені здається, що контекст війни абсолютно нас теж робить людьми, які по-іншому сприймають взагалі проблему насильства, і проблему приниження, і проблему певної нормалізації насильства. Україна повстала проти насильства на Майдані. Коли після побиття студентів один мільйон вийшов у Києві - для мене оце було ключем до Майдану, це було головним. Не євроінтеграція, не антитиранія проти Януковича, хоча це теж було дуже важливо, а оця нетерпимість до насильства. Росія нам, навпаки, показує, що насильство - це прийнятно, насильство - це нормально, насильство - це єдиний спосіб вести справи в суспільстві.Мені здається, що все-таки ми змінюємося, і зараз для українського суспільства і для письменницької спільноти свобода слова – так, без сумніву, але врахування чутливості інших, певна чутливість до болю іншого, певна обережність має бути не меншою цінністю. І мені здається, що більш-менш у спільноті якраз щодо цього консенсус є.Хоча ми ще будемо говорити, я особисто хочу зібрати ще одну таку дискусію після того, як ці пристрасті, емоції певною мірою вляжуться. Питання було в тому, як реагувати на це. Виконавча рада вирішила зреагувати досить-таки радикально - виключити. Загальні збори вирішили по-іншому. Загальні збори мають більшу вагу, ніж виконавча рада, загальні збори ніби скасовують рішення виконавчої ради. Але наявність цих двох рішень, цих двох позицій показує, що це досить-таки серйозна проблема. І нам насправді нелегко і в самому суспільстві знайти розуміння.Так, тому я й кажу, що це не тільки про ПЕН, це ширше - про культурне середовище, і навіть ширше - про все суспільство.І не тільки про українське. Дам тобі один приклад. Я не знаю, чи ти помічаєш, але є тренд в англомовному гуморі. Я час від часу слідкую, що там в американському гуморі відбувається. Бо гумор - це дуже важливо, не тільки американський, взагалі англомовний чи франкомовний, який я розумію. Гумор - це дуже важливий індикатор дозволеності, і в публічному гуморі, в стендап-камеді, відбулася за останні 10 з чимось років антиполіткоректна революція. Тобто стало популярно дуже жорстко, неполіткоректно, сексистськи, як завгодно, жартувати. Я не та людина, звичайно, яка буде це обмежувати й хотіти це обмежувати - я просто слідкую за тенденціями. Але мені здається, що трампізм - це якраз наслідок цього.Можливо, це відповідь на те, що дискурс - назвімо це ліволіберальним дискурсом, який передбачає захист меншин, захист прав різних людей, в тому числі прав жінок, - ця група радикальна вважає, що це зайшло занадто далеко, що це вже обмежує нашу свободу. І тому відповіддю на це стала максимальна неполіткоректність. І мені здається, що і політкоректність, коли вона заходить занадто далеко, коли вона справді робить людину фактично не здатною на трішки складний жарт - я, наприклад, люблю чорний гумор, я дуже часто ним користуюся, але мене хвилює оця контратака людей, які кажуть "свобода понад усе".Володимир Єрмоленко Трампізм - це ж дуже цікаве явище. Там є консерватори, які кажуть, що "релігія понад усе", а є лібертаріанці, які кажуть "свобода понад усе". Ми можемо говорити все що завгодно, і ніхто нам нічого не може сказати, не може обмежити наші права на висловлювання. І мені здається, це проблема. Я не знаю, як її вирішити, але цю проблему треба усвідомлювати. Мирослав Маринович, людина, яка для мене є великим авторитетом, якраз це формулює в термінах. Я точно не пам'ятаю його формулювання, але це питання жорстокості чи нежорстокості вільного слова. Бо вільне слово може бути жорстоким, і наскільки ми маємо все ж таки тримати це у себе.Юрій Винничук, без сумніву, талановитий письменник, я жодним чином не роблю ніяких суджень щодо нього як письменника, але мені здається, що він показав цим текстом нечутливість до оцих  змін, що свобода - ну, ти розумієш, тут іще дуже цікаво, тому що для покоління тих, хто мав досвід боротьби з Радянським Союзом, і я захоплююсь цим поколінням, для цього покоління свобода є абсолютно недоторканною цінністю. Для них оці спроби - мені здається, все ж таки тут генераційний, поколіннєвий розрив є, - спроби зараз більш молодих людей переосмислити це і поставити питання про межі свободи для них є якимось дуже небезпечним трендом. А для нас - навпаки, ми бачимо, до чого може призводити ця необмежена свобода.Але як ти бачиш собі порозуміння в цьому? От ти кажеш, що ти ініціюєш розмову про це, коли вляжуться пристрасті. А як ти бачиш порозуміння між людьми, для яких свобода понад усе і які у відповідь, скажімо, на болючий досвід мій чи твій кажуть: слухайте, це, перше, - замах на свободу, друге - це політика скривдженості, третє - це ліваки, оцей ваш кенселінг, полювання на відьом і так далі. Якщо людина, захищаючи свободу, не має чутливості до болю іншого чи досвіду іншого, то яке може бути порозуміння? Як ти це бачиш - це можна натренувати?Мені здається, нам треба пробувати чути одне одного.Ну от не чують. Ми вже побачили.Тут теж треба розуміти, що дискусія велася здебільшого мейлом. І в мейлі, коли ми зібрали, власне, загальні збори, коли принаймні це було в зумі, коли люди дивилися одне одному в очі, у мене було відчуття – можливо, помилкове, але в мене було відчуття, що люди більш терпимо ставляться до позиції одне одного.Тому що це проблема онлайну. В онлайні більше жорстокості, в тексті більше жорстокості. Ти можеш написати, ти набагато більше готовий до жорстокості, коли ти пишеш коментар до людини, яку ти не бачиш в обличчя. Психологи говорять про різні речі, що там не працюють дзеркальні нейрони чи ще щось. Але мені здається, що навіть у спільноті культурній, письменницькій не є достатньо усвідомлення дуже часто, як працює онлайн і як певна частина нашої людяності в онлайні, особливо в мейлі, в мейловому спілкуванні, в текстовому спілкуванні, зникає. Тобто ми недостатньо рефлексуємо над цим, а нам треба над цим рефлексувати.Мені здається, що це певне зіткнення цінностей. З одного боку - цінність абсолютної свободи, з іншого боку - цінність свободи, яка дуже самообмежує чутливість до досвіду іншого. Як у будь-якій ціннісній дискусії, люди дуже часто переходять межі і перетворюють свою цінність на протилежність. Це так стається.Чи ти думаєш, що оця нетерпимість - це достатньо, не побоюсь цього слова, природно для того стану, того жаху, в якому ми живемо?Я не думаю, що це наслідок війни, тому що це відбувається скрізь. Подивися на Америку. В Америці немає війни, в Америці є бажання громадянської війни всередині себе. І вони ведуть дуже жорстоко цю війну. Я присутній у твіттері, у Х, давно, тому що ця платформа була головним майданчиком донесення якихось позицій України. Х, порівняно з фейсбуком, набагато більш жорстока мережа. Нам здається, що фейсбук жорстока мережа. Я не знаю, що відбувається в інстаграмі, я не дуже там присутній, мені здається, інстаграм - найбільш няшна мережа, найбільш добра, але я не певен. Але Х дуже жорстокий. І американські дискусії ведуться через Х, тобто колишній твіттер.Ну і от чому так? Зрозуміло, що в них є відчуття втрати колишньої могутності, і це їх дуже ковбасить. І друге, мені здається, що (я це відчув уже в кінці 1990-х, навіть тоді на початку 2000-х писав) люди втомилися бути політкоректними, люди втомилися бути чемними, люди знову захотіли стати тваринами. Звичайно, на нас накладається війна, тому що нам дуже хочеться зробити погано якомусь ворогу. Якщо ми не бачимо реального ворога, ми знаходимо уявного ворога, дуже часто - людину поруч. Але це загальна тенденція. І це тенденція, пов'язана з відходом від, умовно кажучи, культури ввічливості, культури політкоректності якоїсь, яка теж мала свої проблеми. Повернення якогось такого анімалістичного в нас, бестіального. І плюс на це накладаються соцмережі, де ми не бачимо іншого, а значить, можемо завдати якого завгодно болю йому.Але мені здається, що наше суспільство і так непогано тримається на тлі того, що ми переживаємо.Коли ти фізично говориш з людьми, навіть людьми абсолютно інших поглядів, - це ж інша абсолютно комунікація. Тому моє побажання для всіх: менше вступайте в конфлікти в соцмережах, так звані срачі, менше беріть участь у цьому, більше зустрічайтеся особисто, дивіться одне одному в очі. І намагайтеся робити щось разом.

Розробники, компанії, військові і представники Dеfеnсе tесh — цьогоріч конференція DОU Dаy 2025 зібрала понад 3700 учасників. Два дні, 100 виступів на 9 сценах, виставка оборонних технологій, благодійні збори, фудкорт, ретроігри, майстер-класи з домедичної допомоги та концерт «Курган і Аgrеgаt». Відвідувачі задонатили понад 2 мільйони 600 тисяч гривень для Третьої окремої штурмової бригади, а також сотні тисяч на інші збори, представлені на конференції. Серед гостей і спікерів — командир 3-ї окремої штурмової бригади Андрій Білецький, Тарас Чмут, представники Міноборони, військові «Азову» і «Хартії» і Сил безпілотних систем. Більше про те, як минули ці два дні лекцій, виставок технологій та нетворкінгу — читайте у репортажі. Пошук талантів, роботи і спілкування Від самого початку реєстрації о 8:30 на технологічну конференцію DОU Dаy 2025 тягнеться довга вервечка людей. На вулиці травневий дощ, тож усі у дощовиках і чобітках. Ще на відвідувачах рясніє розмаїття вишиванок. Конференція випала на день опісля Дня вишиванки, тож дрес-кодом на перший день стало саме це вбрання. Так, на РR-менеджерці компанії DІМ.RІА та АGRО.RІА Ярославі — вишиванка від мами і силянка, виготовлена майстринею за прототипом тої, яку колись носила її прабабуся. Вона ділиться, що хоче познайомитись з українським ІТ-ком’юніті y і послухати лекції, які близькі до її сфери. На дискусіях говорять про розробку софту і створення продуктів, про маркетинг і ШІ, найм і податки і про те, що робити далі. Частина заходу присвячена виставці оборонних технологій і мілтек-компаній, які шукають таланти серед айтівців і молоді. — Можете інструкцію сканувати і відгукнутись. Якщо навіть на сайті немає тієї чи іншої вакансії, напишіть, що вам цікаво, поспілкуємося, — розповідає зацікавленій студентці представник компанії «Інфозахист» Антон Міхненко. Вікторія Лазар — студентка 2 курсу, яка волонтерить на конференції, а заодно й шукає для себе професійних можливостей у сфері програмної інженерії та розробки. Розповідає, що торік знайшла тут корисні контакти і знайомих, з якими досі підтримує зв’язок. — Це дуже крутий досвід, можливості. І величезна кількість компаній на будь-який смак. На одній з лекцій лунає думка про те, що БПЛА є геймчейнджерами цієї війни. Це помітно і на виставці технологій, де дронів — найбільше. Керівник компанії Оdd Systеms Андрій Таганський із запалом розповідає про продукти компанії — коптери і тепловізори. Він ділиться, що одна з основних його з колегами цілей — пошук талантів, які вмотивовані приєднатись до інженерної оборони країни. Представниця компанії Аіrlоgіх Дарина разом з колегами презентує на виставці безпілотний літальний апарат «ГОР». Попри те, що на події є конкуренти, у всіх нині одна мета і тому їй так подобається спостерігати за розвитком галузі. — Загалом виставка дуже подобається, багато людей цікавляться, що нового в дефенсі. Профільних спеціалістів на ринку небагато, і такі виставки допомагають знайти своїх фахівців. На цінності роботи і солідарності в оборонній сфері наголосив наприкінці свого виступу на Dеfеnсе Тесh Stаgе співзасновник Реtсubе, СЕО Тhе Fоurth Lаw Ярослав Ажнюк: — Я вас закликаю, якщо ви маєте в собі ці сили, займайтеся оборонкою, доєднуйтесь до компаній, які тут працюють, місце знайдеться для всіх. АІ, стартапи ІТ-ринку та успіх жінок На дискусіях айтівців тільки й розмов, що про АІ. Тепер АІ та автоматизація — невіддільна частина як у налагодженні командних процесів, так і безпосередньо в розробці нових продуктів. — Щоби стати першими в світі, зробити найкращі споживацькі послуги для українців, нам потрібно трансформувати «Дію» в АІ-продукт. Ми вже в червні запустимо бета-тестування, вийдемо з чатом, де ви зможете отримати відповіді на ваші питання, — заявив міністр цифрової трансформації Михайло Федоров. За його словами, «Дія» має перетворитися на повноцінного АІ-агента і водночас стати окремою державною компанією. — Можливо, потім акції цієї компанії будуть продаватися, — наголошує Федоров. На DОU Dаy цього року додали стартап-стейдж. Спікери там наголошують: стартапам зараз варто шукати передусім клієнта, а не інвестора, і звертати увагу на зацікавлення людей. Потрібно створювати комфортні умови для того, щоб жінки не боялися йти в ІТ. Такого висновку дійшли спікерки дискусії про жінок у tесh-бізнесі. — Основна порада — це не боятися і не чекати. Створювати щось, не чекати, що вас покличуть за стіл, приносите цей стілець і сідаєте, — закликала Євгенія Глізер со-fоundеr аnd СЕО Сhоісе31. Як закривати великі збори Окрім айтівців, захід відвідали чимало представників волонтерських організацій і військових, щоб зібрати донати і привернути увагу до своєї діяльності потенційних нових партнерів. Менеджерка проєктів військової школи «Боривітер» ділиться, що їхня мета — поширити тему навчання військовослужбовців. — У суспільстві це вважається не настільки «сексі-тема», як озброєння або ще чогось, бо нашою метою є популяризація навчання військовослужбовців. Бойова медикиня Ася Тараєва представляла на DОU Dаy медичний батальйон «Госпітальєри». Вона разом з іншими госпітальєрами прийшла сюди з місією зібрати донати на відбудову бази, яку росія знищила в Павлограді прицільним ударом шахедів 26 квітня. — Усі сили батальйону зараз залучені в те, щоб повернути наш дім. Друга частина діяльності госпітальєрів на DОU Dаy — це мінітренінги з домедичної допомоги, яку проводили інструктори навчального центру. Донати і збори стали щоденною реальністю не лише волонтерських організацій або блогерів, а й практично всіх українців. Тож цій темі була присвячена окрема дискусія — «Мистецтво збору: як ІТ-спеціалісту зібрати мільйон без фанбази». Ось кілька основних тез і порад з неї. використовуйте свої навички і хобі як подарунки і заохочення за донати;не соромтесь писати лідерам думок, людям, в яких є велика кількість підписників;якщо збір зупиняється, подумайте, якою активністю ви можете оживити його: провести захід, запартнеритися з організацією, яка проводить фестиваль, влаштувати танцювальний флешмоб тощо;налагодити з аудиторією живий діалог і пропонувати їй те, що пов’язано з вашими щирими емоціями;проговорювати усі процеси збору з аудиторією: від того, для чого саме цей збір до звітності. Технології та українська ідентичність Завершальною частиною DОU Dаy 2025 стала розмова засновника Ukrаїnеr і співзасновника Реtсubе, СЕО Тhе Fоurth Lаw Ярослава Ажнюка про зв’язок української ідентичності, культури та технологій. Ярослав і Богдан познайомились ще в ті часи, коли книгарні закривались, а вони були одними з небагатьох україномовних на вулицях Києва. Нині ж у Києві відкриваються все нові українські простори, довкола яких формуються спільноти. — Для української ідентичності надзвичайно важлива складова культури. І власне для мене технології — це можливість розвивати культуру ідентичності, можливість примножувати її. Культура ніколи не стояла осторонь технологій. Технології так чи інакше ідуть поруч із культурними інноваціями: від перших наскельних малюнків і до мемів, це все про зв’язок між технологічними можливостями людства і тим, як ми себе проявляємо і що ми після себе залишаємо, — міркує Ярослав Ажнюк. Ярослав і Богдан зійшлися на тому, що велику роль у культурній ідентичності відіграє те, як ми називаємо речі, які нас оточують. Так, Ярослав навів приклад, як він з колегами в Оdd Systеms і Тhе Fоurth Lаw називали дрони іменами шістдесятників, а в Реtсubе для одного з продуктів використали Малевича. Таким чином, за його словами, українські митці отримують друге життя і повертають борги. А Богдан Логвиненко поділився тим, як вони з командою Ukrаїnеr замість адміністративних назв областей використовують етнографічні відповідники. Також замість терміна «національні меншини» стали використовувати «національні спільноти». І на тепер це формулювання вже закріплене в українському законодавстві. Завершилась дискусія тим, як важливо формувати довкола себе спільноти і мережуватись: — Кожен із нас може змінювати простір довкола і робити його трошки більш наповненим змістом і українським контекстом. І ще трішки фото та відео Від редакції На жаль, жоден репортаж не опише всіх дискусій, спічів, стендів і вражень від конференції. Тому закликаємо вас ділитися своїми історіями, фотографіями та думками в соцмережах і коментарях. Перша частина фотовже є на гугл-диску. Дякуємо спікерам, партнерам і відвідувачам, усім хто був і хто донатив; до зустрічі на DОU Dаy Рісnіс 30 серпня!

Його вірші читають під обстрілами, його пісні звучать у бомбосховищах. Він міг обрати будь-яке місто світу, але вирішив залишитися в рідному Харкові.Служить у Збройних силах і волонтерить, та між тим влаштовує зустрічі з читачами і концерти в Україні та за кордоном. Сьогодні ми говоримо з письменником, перекладачем, музикантом, волонтером, військовим Сергієм Жаданом. Сергій Жадан - український письменник, музикант, волонтер, військовослужбовець. Народився в місті Старобільськ на Луганщині. Його батько працював водієм і був членом комуністичної партії, хоча й не мав відданої прихильності до комунізму.Сам Сергій навчався у початкових класах українською мовою, а в старших перейшов до російськомовної гімназії у Старобільську. У 1991 вступив до Харківського Національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди на українсько-німецьку філологію. У 1997 році Жадана обрали віце-президентом Асоціації українських письменників.Від 2000 по 2004 рік працював викладачем кафедри української та світової літератури в Харківському національному педагогічному університеті, але звільнився через політичну ситуацію і бажання зайнятися літературною та громадською діяльністю. Автор романів "Депеш Мод", "Ворошиловград", поетичних збірок "Цитатник", "Ефіопія" та інших. Зараз його твори одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені 13-ма мовами.Під час Помаранчевої революції 2004 року Жадан був комендантом наметового містечка у Харкові. Він також активно брав участь у подіях Революції гідності і дістав травми під час захисту Харківської ОДА 1 березня 2014 року. У 2000 році у Харкові заснували рок-гурт "Собаки в космосі", який виконував пісні на вірші Сергія Жадана.Від 2008 музиканти виступають під назвою "Жадан і собаки", а у 2017 письменник став фронтменом гурту "Лінія Маннергейма". Активно допомагає фронту як волонтер, а у 2024 році вступив до лав ЗСУ. Отже, вітаю вас, пане Сергію, у нас в гостях. Рада бачити. І перше моє запитання, воно пов'язане з одним рядком вашої біографії. У вас скоро буде річниця, як ви у війську. Так, скоро.І що? І як враження? Тімоті Снайдер, американський історик, сказав, що Жадан має бути не з гвинтівкою, а з Нобелівкою. Ну, я не з гвинтівкою, насправді-то, але і без Нобелівки. А Тімоті дуже вдячний за слова підтримки, але мені здається, всі українці не мали би зараз бути з гвинтівками, з автоматами в окопах, а мали би займатися своєю країною. Але в нас війна і відповідно, мені здається, що мобілізуватися - це справа честі і обов'язку.Ми з друзями, частина нашої команди "Жадан і собаки" мобілізувалися минулого року. Несемо службу в 13-й бригаді Національної гвардії України "Хартія". Зараз це корпус, ми розрослися, тому роботи дуже багато. Я не на бойовій посаді, одразу випереджаючи хейтерів, які будуть говорити, чому я в студії, а не в окопі. Я не на бойовій посаді, я комунікаційник, несу службу в С9, секція цивільно-військового комунікування. Власне, я роблю свою роботу.Сергій Жадан, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn Ви згадали хейтерів, але хейтери раніше казали, чому Жадан не у війську. Тепер Жадан у війську і все одно будуть щось говорити.Ну, хай, то їхня така робота.Це весь час одні і ті самі люди? Слухай, це ж дуже часто не ті люди, це боти. Але я не знаю, хто це, насправді. Воно впливає на вас, цей хейт? Та ні. Бачите ж, от несу службу далі.Як це змінило ваше життя?Ну, ти вже собі не належиш великою мірою, тому що так чи інакше, ти належиш Національній гвардії. Все-таки контракт є контракт. і навіть попри те, що я зараз дійсно не в окопі, все одно мій командир знає, що я зараз у вас в студії. То, ну, це служба. А поїздки за кордон? Їх немає, поїздок за кордон. Я в останнє за кордоном був два роки тому, здається. Але ви, коли їздили за кордон, ви там говорили від імені України.Ну, зараз, я думаю, є кому говорити. У нас велика кількість митців, які можуть виїжджати, зокрема жінок поеток, акторок, співачок. Я думаю, вони можуть це зараз робити не менш переконливо і не менш успішно, ніж би це робили митці-чоловіки. Вони це робили і раніше, та і зараз хай роблять. Але вас кличуть за кордон? Так, постійно. І що, ви відмовляєтесь? Ну, зараз я на службі, я зараз і не поїду.Ну то чекайте, таке буває, що виїжджають.Послухайте, я не служу ще року, в мене дуже багато роботи тут. Справді багато роботи, я не кокетую, і служба забирає фактично весь час зараз. Ми поговоримо ще про цю вашу роботу, але я все-таки повернуся знову до вашого волонтерства. Наскільки зменшилися, чи можна так сказати, обороти волонтерські обороти Сергія Жадана, як він пішов у військо? Чесно, вони збільшились. У мене тепер є можливість, як у військовослужбовця, як у представника бригади "Хартія" звертатися напряму до представників великого бізнесу, громад територіальних, до міських голів, до голів обласних військових адміністрацій. Тому що я тепер представляю не просто себе як громадянина, я представляю свою бригаду, свій підрозділ, свій корпус і, відповідно, це зовсім інший рівень співпраці, зовсім інший рівень взаємодії і, повірте мені, це зовсім інші суми.Тому що я зараз забезпечую не просто свій фонд, який потім розподіляє кошти, як це було до минулого травня, а зараз я забезпечую свою бригаду і, відповідно, це зовсім інша механіка співробітництва. І це зовсім інша цифра, насправді. Я думаю, це, знову ж таки, якщо ми знову згадуємо про хейтерів, бо багато людей не розуміють, як це відбувається. Вони думають, що волонтерство - це закупівля там якогось шолома чи бронежилету. Це теж дуже важливо, це дуже потрібно і таке волонтерство далі є.Люди забезпечують своїх рідних, близьких, але в основному зараз волонтерська діяльність трансформувалася, і вона діє і здійснюється або через великі фонди, такі як "Повернись живим" або фонд Сергія Притули, з яким ми активно працюємо, і з Тарасом Чмутом активно працюємо. Або ж підрозділи, бригади, які мають комунікаційну службу, мають проєкти, от як наша бригада, наприклад. Вони працюють напряму із представниками бізнесу, з представниками міської місцевої влади. Це сьогодні так працює. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЧи ви рахували, скільки грошей ви, як волонтер, і зараз вже як військовий зібрали? Ні, я не рахував. Ну, це дуже важко. Тому що іноді от передають тобі коробку турнікетів. Ти їх не купував, але саме через тебе їх передали бригаді. То і відповідно, як це рахувати? Ну, насправді, це не так важливо. Головне, щоби бригада була забезпечена, щоби бійці були убезпечені, щоби у всіх все було, аби не було потреб у якихось елементарних речах, щоб була зброя, щоб було спорядження, щоб було харчування, щоб було медичне забезпечення, ну і так далі. Це все велика машина, яка потребує величезних, колосальних коштів, ресурсів. Ну, але якщо це приносить результат, якщо бригада виконує свою роботу, і якщо при цьому мінімальні втрати, то значить ми свій хліб їмо недаремно.А з-за кордону ще допомагають? Так, постійно.Це ваші прихильники? Ну, це по-різному буває. Часто це особисті зв'язки, та ті люди, які допомагали раніше, і зараз теж допомагають. Оскільки я в "Хартії", то вони допомагають безпосередньо їй. Вони знають, де буде та машина, яку вони передадуть, де буде той РЕБ, який вони передадуть, де буде ще щось. Це вчора викладав пост, де розповів, що ми звернулися до організації в Німеччині, попросили їх купити кілька РЕБів.Вони передали кошти, ми замовили харківським виробникам, вони виготовили ці РЕБи, ми їх передали на наш підрозділ. Тобто якась така співпраця. Сергій Жадан і Валерій Залужний, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn"Хартія" займає зараз все місце у вашому серці? Ну, все місце у моєму житті, в моїй голові. Слухайте, це вже не робота, це дійсно частина життя. Тому що одна річ, коли ти допомагаєш підрозділу, знаходячись ззовні, а ми з друзями "Хартію" підтримували від моменту її створення. Я, власне, і назву "Хартія" вигадав.Інша річ, коли ти знаходишся всередині, ти вже особисто знаєш сотні бійців, сотні сержантів, десятки офіцерів, коли ти з ними проходив БЗВП, коли ти з ними був на полігонах, коли їздиш постійно в розташування, бачиш, де вони несуть службу, де вони воюють, то, відповідно, це зовсім інший рівень включеності і зовсім інший рівень якоїсь відповідальності. Тому що це вже дійсно як велика родина. Ми багато, знову ж таки, як комунікаційники працюємо і підтримуємо нашу патронатну службу.Це служба, яка займається нашими пораненими хлопцями, дівчатами, родинами поранених та загиблих. І, відповідно, це теж про пам'ять, про повагу, про взаємозв'язок. Це про те, що бригади - це не просто 5 тисяч людей, ситуативно об'єднаних контрактами чи мобілізацією. Це про те, що ми справді намагаємося створити середовище однодумців, людей, які можуть один на одного спертися, один одному допомогти. Відповідно, ми намагаємося так і працювати. А ваші побратими, чи від них ви коли-небудь чули, або десь може там за спиною чули, мовляв "о, вояка, а гвинтівка ж в руках не тримає, з нами в окопі не сидить"?Ну в очі не говорили, можливо так і думають, я не знаю. Я чув інше, наприклад, мені нещодавно один із комбатів сказав, що багато іноземців, які йдуть в "Хартію", йдуть тому, що знають про неї саме із медійного поля.Тому що "Хартія" на слуху, тому що "Хартія" присутня, про "Хартію" багато говорять, і відповідно для них був якийсь рекламний подразник. Вони на нього зреагували, прийшли в бригаду і не шкодують. Я знаю, що в "Хартії" дуже багато уваги приділяють тому, щоб з бійцями говорити про історію. Я підозрюю, що є частина глядачів, які скажуть: "Як знання історії нам допоможе перемогти у війні чи вбити росіян, які прийшли до нас?" Ну, напряму, мабуть, ніяк. А опосередковано, безперечно, допомагає."Хартія" намагається створювати середовище людей, які постійно займаються самоосвітою, які виявляють свої лідерські якості, тому що, от ми коли говоримо про натівські стандарти, багато хто думає, що це про якусь натівську уніформу і натівську зброю. Безперечно, зброя - це дуже важливо, це ключовий момент, але це так само натівський стандарт - це зовсім інший спосіб комунікування. Це про те, що кожен може бути лідером. Це про те, що є, наприклад, сержантський склад, сержантський корпус, який перебирає на себе роль цих лідерів, посередників між офіцерами і бійцями. І це про те, що бійці теж повинні постійно вдосконалюватися, отримувати освіту, навчатися і не зупинятися в цьому розвитку.Тобто, армія - це не помиральна яма, це простір реалізації, це великий соціальний ліфт, який може дати тобі можливість реалізуватися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnНу, але тим не менше, все одно є таке, що певні бригади мають таку славу, що там тебе точно відправлять на вірну смерть.Слухайте, ну я не знаю таких бригад, де точно тобі скажуть, що тебе відправлять на обов’язкову смерть. Давайте, знову ж таки, будемо об'єктивні. Про військо існує дуже багато стереотипів, часто вони неправдиві, часто вони шкідливі, часто вони антидержавницькі. І дуже часто ці стереотипи вкидаються в наш інформаційний простір не українцями, вони вкидаються нашим ворогом. Відповідно, те, що частина українців їх радо підтримує, підхоплює і поширює, ну, це вже питання до нас самих, але це теж можна багато чим пояснити. Насправді зрозуміло, що Сили оборони різні. Є різні бригади, різні роди військ, різні командири, і тут людський фактор теж багато значить і багато важить.Але, знову ж таки, мені здається, тут не треба мірятися хто кращий, хто гірший. Мені здається, що якщо той чи інший підрозділ має якийсь позитивний досвід, то ним треба ділитися. От, наприклад, "Хартія" справді багато в чому інноваційна. Я не говорю, що ми найкращі, я не говорю, що ми маємо себе протиставляти іншим підрозділам. Зовсім ні, але є якісь такі речі, які ми активно впроваджуємо, на яких ми робимо акцент, зокрема от планування операцій, планування будь-якої бойової дії. У нас це поставлено просто дуже професійно, і це визнає як вище керівництво, так і командири інших бригад, які до нас регулярно приїжджають. І цим якраз от наша команда ділиться. Тому що це не робиться для того, щоб показати, що ось ми унікальні, а всі інші на це не здатні. Навпаки, ми розуміємо, що ми всі разом. Це наша армія, це наше військо, це наша країна, і відповідно, що ж тут ділитися, що ж тут відмежовувати? Треба якраз цим досвідом ділитися, показувати і ховати тут немає чого.І знову ж таки, от ви згадали про історичну освіту.Ми одна з небагатьох бригад, де є хорунжа служба і в ній несуть службу професійні історики, зокрема і Вахтанг Кіпіані, якого, я думаю, ви знаєте. І Володя Бірчак з нами теж, і ще є кілька їхніх колег. Вони займаються освітою бійців на полігонах, в підрозділах, в розташуваннях. Ми в "Хартії" запустили освітні курси для сержантів.Це теж страшенно цікава річ, тому що сержанти - це переважно молоді хлопці, десь 30 років, які вже мають бойовий досвід, які прийшли в "Хартію" частково з інших підрозділів, вже маючи за плечима бойовий досвід. І ми коли їм пропонували, власне, ці курси, трішки остерігалися, тому що не знали, наскільки добре вони це сприймуть. Вони бойові сержанти, в них за плечима війна, бої, втрати. Вони керують бійцями в бойових умовах і тут раптом їх запрошують на лекції. І на лекції не лише по історії, не лише з питання ідеології, а наприклад, на лекції з ораторського мистецтва. І було певне побоювання, але виявилось, що ні, що вони якраз дуже добре все розуміють, вони включилися в навчання і сказали, що це було цікаво, особливо сказали, що їм був цікавий саме курс ораторського мистецтва. Тому що вони говорять з бійцями, і, відповідно, мають бути логічними, аргументованими, послідовними і переконливими. Їх мають розуміти.І вони це усвідомлюють, і, насправді, є це розуміння того, що це не просто для галочки,  це не робиться просто тому що командир вирішив, що всі мають пройти курс ораторського мистецтва.І вірші читати Жадана.Ну, цього якраз у нас нема, до речі.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЩо не читають? Ні, ну читають. Це теж цікава річ, але мається на увазі, що на цих курсах не читають. Так ось, виявилося, що всі все розуміють і всі усвідомлені. Я вам розкажу, до речі, це от був один з проєктів нашої служби комунікаційної. Ми вигадали бібліотеку хартійця, звернулися до кількох наших видавництв, зокрема, видавництва Старого Лева, Абабагааламаги, Меридіан Черновіц, Нашого Формату, Фоліо, Віват, Смолоскипуі ще кількох видавництв, і попросили їх надати нам книжки.І ми зібрали 10 комплектів, це разом було десь під 1000 книжок, і всі ці комплекти передали на батальйони. Передали з тим, щоби бійці, сержанти, командири читали. Ми розуміли, що, ну, далеко не у всіх є час читати, далеко не у всіх є навичка читати. І теж у нас було таке побоювання, що ці книги будуть десь лежати, але от я їжджу, регулярно буваю і в батальйонах, і на в розташуваннях бійців. Бачу, що книжки читаються. Ведуться облікові записи, хто скільки брав книжок. Можна побачити книжку то на столі командира, то десь там на ліжку бійця біля подушки. Тобто видно, що книжки читаються. Це дуже приємно. Ці книжки - це художня література? Там дуже різні книжки. Ми намагалися підібрати збалансований такий склад, там є вірші, але їх небагато. Ми чудово розуміємо, що більшість людей вірші читають за трішки інших обставин, хоча читають.А там є багато історичної літератури, національно-патріотичної літератури, літератури пов'язаної з нашою історією. Є українська класика, себто Хвильовий, Домонтович, Куліш, Підмогильний. Є трішки перекладної класики, себто ми так намагалися підібрати книги для бійців з різними запитами і з різними культурним і освітнім бекграундом. Багато всього, але ще є радіо.Так,  ще радіо. Але, знову ж таки, дехто думає, що радіо - це основне місце роботи. Насправді, це не так. Радіо займає у цій всій цій нашій діяльності, ну, не знаю, відсотків 5-10. Це найкоханіші, найтрепетніші 5%, тому що, насправді, це така кохана дитина наша, Радіо "Хартія". Власне, це була моя ідея. Я запропонував командуванню бригади зробити таке радіо, це перше бригадне радіо, наскільки я знаю, в силах оборони. І потім після нас ще кілька бригад, здається, почали робити такі проєкти. І це дуже приємно.Знову ж таки, ми готові ділитися досвідом. Для чого ми це робили? Ну, для мене було очевидно, що є велика така прірва, інформаційний вакуум між Силами оборони і цивільним суспільством. Ви, ваші колеги журналісти, багато дійсно робите і за це величезна подяка. Справді, постійно, нібито з одного боку є якась інформація з лінії фронту, з лінії боєзіткнення із тилових якихось підрозділів, а з іншого боку дуже мало є цієї щоденності, буденності. Нам якраз хотілося показати армію всередині, і хочеться далі показувати, ми цим займаємося. Хочеться показати, що військо не складається з якихось ідеальних людей. Військо - це віддзеркалення суспільства, там є різні люди, але так чи інакше склалося так, що сьогодні українська армія має унікальні можливості. З огляду на цю війну мобілізувалася величезна кількість людей, які би ніколи не опинилися в армії, якби не ця війна. Це люди з вищою освітою, люди з досвідом ведення бізнесу, люди з досвідом ведення якихось креативних практик. Тобто, насправді це величезний інтелектуальний, економічний і маркетинговий потенціал. І відповідно, добре було б, щоби армія цей потенціал використала хоча б частково.Тому що, ми ж чудово розуміємо, що коли закінчиться воєнний стан, коли закінчиться те, що ми називаємо війною, коли настане той день, коли зможемо сказати, що війна закінчилася, більшість цих людей повернеться в мирне життя. А відповідно, дуже би хотілося, щоб армія далі зберігала цей потенціал до розвитку, щоб армія якось трансформувалася, реформувалася, рухалася вперед, щоб це справді була передова інноваційна армія. Ви кажете, "коли закінчиться". Я знаю, що люди, які у війську, вони не люблять цих запитань, і це зрозуміло. Нема відповіді на це питання. Ви хочете запитати, коли закінчиться війна? Чи є у вас якесь відчуття? Нема. Ну, немає. Я чудово розумію, що навіть якщо війна закінчиться умовно завтра, то післязавтра ми всі не розійдемося, тому що наш ворог, наш сусід ніде не зникне. І відповідно, так чи інакше, ми будемо змушені, під ми  я маю на увазі Україну як державу, змушені будемо вибудовувати якусь доктрину, якусь стратегію захисту, розвитку свого війська. Тому що досвід цієї війни показав, що відсутність сильного війська, відсутність якоїсь продуманої, розумної стратегії оборони призводить, передусім, до величезних втрат.Про втрати територій: ваш рідний Старобільськ, що на Луганщині, в окупації вже давно. Чи ви сподіваєтесь, що він повернеться в Україну, у вільну Україну?Да, безперечно, я переконаний в тому, що обов'язково повернуся до себе додому і буду мати можливість, власне, побачити ті місця, де виростав. Я не думаю, що це станеться завтра, чи це станеться післязавтра, тобто в мене немає якихось ілюзій. Я розумію, що це буде складний болючий процес повернення, але в його незворотності я не сумніваюсь.А маєте з кимось там зв'язок?Так, маю.І що ці люди пишуть?Там багато речей, я не можу вам говорити. Але там погані речі, тому що Росія просто асимілює територію, яку окуповує, вона просто випалює там все українське, вона просто перевербовує на свій бік громадян, підкуповує їх, задобрює їх, скажімо, соціальними дотаціями чи високими пенсіями точковими, які спотворюють, дещо деформують загальну картину.Вона спонукає людей приймати російське громадянство, а найстрашніше, що вона робить – вона мілітаризує цю територію. Там створюються якісь кадетські училища, військові училища, куди йдуть українські діти. І вона мобілізує українських дітей. Тобто, я думаю, ви самі знаєте, що вже от є інформація, здається, про 9 чи 10 тисяч офіційно. А українські підлітки, які мобілізовані до Збройних сил Російської Федерації, фактично, зараз воюють проти своїх співвітчизників. Тобто росіяни свідомо створюють громадянський конфлікт. І я навіть не знаю, що складніше: повернути територію чи тих людей повернути.За стільки років, а точніше 11, це вже такий добрячий кавалок життя. Ну так, і тут же ж ми маємо розуміти, що мова йде не лише про якусь емоційну чи етичну складову. Тут йдеться про правову складову, тому що так чи інакше, є закони України, і потрібно відповідати за ці закони, потрібно їх дотримуватись. Відповідно, якщо ти їх порушив, ти маєш нести відповідальність. І я припускаю, що далеко не всі наші співгромадяни, які залишились на окупованих територіях, про це пам'ятають. Тому, так, безперечно, це буде дуже болюча тема. І до неї треба готуватися вже сьогодні. Дивіться, ви розказуєте про те, що говорите з військовими в "Хартії" про історію. Я знаю, що Вахтанг Кіпіані розповідав, що дуже часто буває, особливо серед старших людей, які ще застали Совок…Ну це я (сміється).Так і я застала СРСР. Але їм в школі викладали іншу історію трохи. Я вже застала час, коли там почала мінятися історія. Ми писали історію від руки, бо книжок не було, радянські вже викинули, а не радянських ще ніхто не друкував, або ж вони були у дуже рідкісних екземплярах. І, власне, ті люди кажуть: "А я от цього не розумію. А чому ось це? А як мені ставитися? От в мене дід там, чи прадід воював в часи Другої світової війни". І як бути з тими людьми, які зараз на окупованих територіях? У них же теж зараз своя якась історія. Ну, точніше, у них якраз в тому то й трагедія, що це не своя історія, а та історія, яку їм нав'язують. І це велика біда. Як їх переконувати?Доволі травмований регіон, я маю на увазі Лівобережжя та Наддніпрянщину. Так сталося, що в "Хартії" основу бригади складають саме бійці або з Наддніпрянщини, тобто це Дніпро, Запоріжжя, Нікополь, Кривий Ріг. У нас майже півтисячі бійців із Кривого Рогу. Або ж воїни з Донеччини, Луганщини, Харківщини або Полтавщини, тобто східняки. Це українці, які справді часто просто були жертвами цього інформаційного потоку, який і в радянський час, і в пострадянський час всіх нас збивав з ніг, намагаючись нам, власне, провадити цю російську чи пострадянську якусь візію історії. Це болюча тема, тому що ну насправді, з одного боку, ти ніби маєш дідуся і бабусю, які тобі розповідали щось.От я пам'ятаю, що мені розповідала бабуся про війну. Вона брала участь в Другій світовій війні, вона нічого хорошого не розповідала, вона ділилася з яким, насправді, презирством до Червоної армії ставилися поляки, які так і не дочекалися підтримки під час Варшавського повстання. Я це пам'ятаю з дитинства, цю історію. Ця історія не розповідалася публічно, але вдома це все проговорювалося. Відповідно, от є нібито ця родинна правда, твоя приватна правда.З іншого боку, є всі ці нескінченні російські серіали про великого полководця Йосипа Сталіна, який створює Україну та який звільняє Європу. І відповідно, це ж так чи інакше десь на підсвідомості відкладається. Тим більше важливо все це сьогодні проговорювати, обговорювати з фахівцями, істориками, які можуть аргументувати не просто емоційно, а фактово і суттєво показуючи якісь речі, наводячи якісь приклади, якусь статистику і, в принципі, пояснюючи якісь речі. Насправді, знаєте, я вам скажу таку річ, що більшість бійців, навіть попри те, що не мають якоїсь історичної освіти та якихось великих історичних знань, насправді їх не треба мотивувати.Вони все розуміють, вони розуміють, за що воюють, вони розуміють, де вони знаходяться, розуміють, хто почав цю війну. Інша річ, що деякі речі можна проговорити, це не буде зайвим, це, скоріше просто розставити все на свої місця. Ми згадали про підлітків на окупованих територіях і що з ними там відбувається. Вони вибору фактично не мають, так? Ну, є діти, які досягаючи повноліття якось вириваються з тої тюрми. Це дуже важко, насамперед. Це справді біда. Але знаєте, це питання до батьків, які не вивезли дітей і загалом от, власне, до всіх тих подій, які тоді відбувалися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnАле є ще підлітки, які на вільній території України, і ми чуємо ці історії, як вони співпрацюють з агресором, або, не знаю, слухають російську музику.Ви знаєте, мені здається, це трішки різні речі. Я би тут дуже обережно якось говорив та не змішував на купу.Мені здається, знову ж таки, можливо, я трошки ідеалізую, можливо не до кінця щось знаю, але з того, що я бачив, з того, що я знаю, дуже часто за цим слуханням російської музики, за споживанням російського контенту і подальшим перебуванням в російському інформаційному полі, якраз не стоїть якийсь свідомий вибір, не стоїть якась українофобія, не стоїть якесь заперечення українця.У дуже багатьох випадках це просто якась інерційність, невміння себе впевнено поводити в інформаційному полі, критично мислити і якось відсіювати чужий наратив. А ще дуже часто за цим стоїть просто елементарний підлітковий протест. Коли тобі тут з одного боку говорять про те, що твоя країна захищається, що Росія агресор, що не варто, не можна, неприпустимо підтримувати агресора навіть в спосіб просто споживання контенту, виникають оці терміни – "не варто", "не можна", "не слід". Підліток часто сприймає їх як заклик заперечувати це все. Мені здається, це одна із причин. Я думаю, часто за цим немає якоїсь ідеологічної складової, а просто елементарний підлітковий спротив. Такий, не дуже розумний, не надто симпатичний, але ну от він такий.Підлітки в 13 років намагаються робити те, що батьки їм забороняють робити. А ваш підлітковий спротив який був? Ну, теж такий. Просто мій підлітковий вік припав на початок перебудови. Відповідно, і та я теж слухав якусь, до речі, російську музику. Російський рок тільки, це ж кінець 80-х. А це та музика, яка дратувала старших, яка дратувала дорослих. Батьки сварилися з вами? Та ні, насправді ні. У мене якось не було підліткових конфліктів, і з татом покійним не було, якось ми так жили. Ясна річ, що були якісь спалахи в 13 років, але дуже швидко якось ми порозумілися, за що я своїм батькам надзвичайно вдячний, за їхню мудрість і витримку.Хто до вас приходить на концерти? Люди якого віку слухають "Жадана і Собак"? Сьогодні приходять, переважно, підлітки. Дуже юна аудиторія, і це зараз змінилося.Це в них теж протест? Слухай, ну підлітки дуже різні. Ви ж не можете сказати, що всі підлітки слухають російську музику. Очевидно ні. І оце прослуховування навряд забезпечене лише підлітками. Мені здається, то все значно складніше, і значно укоріненіше. І знову ж таки, це, як на мене, це дуже нехороший симптом, але навряд чи він безнадійний, навряд чи його не можна викрити. Я думаю, це те, що буде змінюватися, так чи інакше.А ось повертаючись до авдиторії, я пам'ятаю, десь навесні 22-го року, вже кілька місяців йшла велика війна, ми тоді якось рушили з музикантами в перші концерти, щоб позбирати кошти на Сили оборони, почали продавати квитки і побачили зали. По-перше, ми побачили, що людей стало значно більше. А по-друге, ми побачили, що змінилася авдиторія. Причому докорінно змінилася, вона сильно помолодшала.Відтоді і до сьогодні, переважно у залі молоді люди, студенти або навіть старшокласники. Іноді вони навіть приходять з батьками. Це особливо зворушливо, і це особливо якось цікаво і за цим приємно спостерігати, ці поєднання поколінь в залі. Багато військових. Хтось купує квитки, когось ми запрошуємо. Тобто це таке дивне поєднання сьогодні на концертах. Це або люди з фронту, з армії, або діти.А діти, які приходять, вони ж потім підходять фотографуватися, просити автографи і дуже багато з них веде якісь збори, тому що в них всіх хтось воює сьогодні. Просять передати там привіти своєму тату на фронт, або братові на фронт, або сестричці на фронт. І сьогодні, насправді, цією війною всі пов'язані, всі прошиті від Ужгорода до Сум, від Києва до Миколаєва, від Херсону до Одеси. Але чому діти слухають "Жадана і собак"? Ви собі задавалися цим питанням? Що їм подобається?Я думаю, вони там знаходять те, що хотіли би почути від дорослих, але дорослі з ними про це не говорять. Тобто я припускаю, що ми для них ті дорослі, з якими можна говорити щиро і відверто. А вони знають вас як письменника? Чи вони знають вас як Жадана?Хтось знає, хтось не знає, але, насправді, знають. Буває можливість робити якісь літературні виступи і приходить приблизно та сама авдиторія, теж молоді люди. Вони приходять з книжками, просять підписати цю книжку. Я дуже сподіваюсь, що вони цю книжку читають. Ну або колись прочитають. Ну або колись прочитають. Хоча читають. Ну я ж бачу, це проходять книжки в закладках, книжки з якимись там підкресленими рядочками. Це так якось теж мило. Ми в свій час так книжки не читали, ні. Ну це було якось, ну, інакше. Згадайте, ну, згадайте, хоч ми з вами і різного віку, але от я пам’ятаю свій підлітковий вік, чи, скажімо, свої 20 років. Ми трішки інакше читали.Зараз книжка - це щось таке більш інтимне, більш приватне, що тримається, що дійсно є твоїм, частиною твого світу, частиною твого простору, трішки інша предметність. Про ваш Харків рідний хочу запитати. Він змінився за цей час?Ну так, він візуально навіть змінився. Точніше, передусім візуально, тому що він сильно побитий. Чи він змінився внутрішньо? Та змінився безперечно, там зміни на кожному кроці, в кожній якійсь сфері.По-перше, багато людей виїхало. Виїхало багато іноземців, тому що Харків був завжди дещо мультикультурним містом. Ці люди поїхали, вони вже, мабуть, і не повернуться. Натомість приїхало дуже багато, як це називається, внутрішньо переміщених осіб. Тобто наших громадян із Харківської області, з Донецької області, з Луганської області. У Харкові далі живе більше мільйона людей, 1,3 млн наскільки я знаю.Це і далі велике місто, там далі вдень заповнені хідники, заповнені перехрестя, заповнені автомобілями дороги, але зрозуміло, що це місто сильно побите, сильно травмоване і так чи інакше, це місто, яке тримає оборону. Тобто, це його статус фортеці, статус форпоста, статус міста, яке собою, ну, фактично, прикриває велику територію.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnПро настрої в місті: до повномасштабного вторгнення часто можна було почути: "У нас тут свій язик, харківський"Ну, не часто. Це сказав один політик, і, як на мене, це було не дуже мудро. Це, знову ж таки, ті стереотипи, які хтось вкидав спеціально, і дуже прикро, що хтось їх підхоплював. Так само, як, скажімо, про Львів вкидалися теж стереотипи про те, що тут не сприймають, в принципі, східняків, що тут дивляться на лівобережну Україну, як не на Україну.Теж такий шкідливий та контрпродуктивний стереотип. На превеликий жаль, його вкидали деякі політики, і шкода, що наші співгромадяни на сході України у все це вірили. Насправді, я думаю, ви ж чудово розумієте, що це зовсім не так. І відповідно, мені здається, що якраз ця війна мала би подолати багато наших стереотипів. Тим більше, сьогодні дуже багато громадян України, наприклад, з заходу, з півдня, які ніколи не були на сході, там побували.І сьогодні в Харкові, довкола Харкова воюють багато хлопців, дівчат із Львівщини, з Тернопільщини, з Франківщини, з інших регіонів, з Закарпаття. І я дуже сподіваюсь, що якраз от вони по цій війні будуть тими, хто матиме зовсім інше якесь уявлення про схід, про лівий берег, про південь України. Будуть розуміти, що ті стереотипи, які створювалися, які нам накидалися, у більшості своїй не відповідають дійсності.Слухайте, є стереотип, але є якась так само історична правда про те, що Україна була між двох імперій розділена. Ну так, безперечно так. Просто ви розумієте, в цьому випадку, знову ж таки, як ми хочемо це бачити і чиїм наративом ми говоримо. Якщо ми говоримо українським наративом, то варто говорити про те, як стосовно нас на сході застосовувалися величезні, масштабні і дуже цинічні репресивні механізми. Я маю на увазі і кілька голодоморів, які відбувалися в 20-х роках, 33-го року, 47-го року. Це, скажімо, мої території. Там мої дідусі, бабусі. Хтось це пережив, хтось не пережив. У мене є дідусь покійний, був 22-го року народження. Він голод 33-го року дуже добре пам'ятав. І він мені розповідав про нього, знову ж таки. Це ж наші території, там, де вимирали просто тисячами люди, цілими селами вимирали. І зрозуміло, що це накладало великий страшний відбиток і на настрої, і на погляди, і на поведінку, і на соціальну активність, політичну активність і так далі.І плюс, знову ж таки, специфіка регіону великою мірою формувалася штучно, коли завозилися просто громадяни з території Росії на заводи, на виробництва, на підприємства, на будівництва великих індустріальних комплексів. Вони лишалися, відповідно потім, через 10 - 15 років комуністична партія давала цю картинку як об'єктивну і говорила: "Ну подивіться, тут всі говорять російською мовою, тому що так сталося історично".Зрозуміло, що це, знову ж таки, підміна поняття, що це така нехитра маніпуляція. Ну, Трамп вживає цю підміну.Що б ви йому сказали? Я би сказав, що Трампу якраз добре було б пройти курси нашої хорунжої служби та трішки дізнатись про історію. Ну, насправді, це, я не знаю, це жалюгідно, коли президент Сполучених Штатів Америки виставляє себе просто невігласом. Людиною, яка не знає елементарних речей, і тим більше впевнено говорить про те, в чому не розбирається, чого не знає і виставляє себе просто посміховиськом. Оце от його твердження про те, що Росія захопила території, де живуть росіяни, тому що вони говорять по-російськи, ну це навіть порівняно з путінськими якимись наративами звучить просто безпорадно і жалюгідно.Але тим менше, коли ви чуєте російську, вона вас травмує, чи немає такого? Ну, послухайте, я озираюся, тому що сьогодні російською говорять ті люди, які нас збивають. Відповідно, коли ти в місті чуєш російську, ти напружуєшся, думаєш, хто це, що це. Я не можу сказати, що більшість бійців зараз говорять українською, багато хто далі говорить російською, але, так чи інакше, більшість людей, які в Силах оборони на твоє звернення українською, ну, скоріше теж будуть відповідати українською. Принаймні, вони не будуть ігнорувати твою українську. Це зовсім інший стан, інше ставлення, зовсім інший рівень функціонування і присутності цієї мови. Але, ну, далі є люди, які говорять російською, відповідно, ти так щоразу напружуєшся.А в Харкові стало більше української? І батьки з дітьми якою розмовляють?Ну, батьки різні, діти різні і говорять по-різному. Але української стало більше, да, справді. І причому українською стало говорити більше молоді, і старші люди переходять. Ось навесні 22-го року, коли з Харкова дуже багато людей поїхало, і, відповідно, лишалися або ті, хто не мав куди виїхати – це люди, які там старшого віку або матері з дітьми, вони лишалися, багато з них ховалися в метрополітені, наприклад.Або лишалися військові, бо дуже багато харків'ян тоді справді пішло воювати і в тероборону, і в інші підрозділи, добровольчі підрозділи, або ж ті, хто займався волонтерством. Харків перетворився на такий величезний потужний волонтерський хаб, були просто десятки волонтерських організацій. І, відповідно, так чи інакше на вулицях, на поверхні міста лишалися саме вони, і це не метафора. Багато людей ховалися під землею, був підземний Харків та наземний Харків, і місто було порожнє.І фактично, от коли ти їхав там в центр міста, або йшов в центр міста, то більшість людей, яких ти бачив, ти їх або знав, або розумів, звідки вони. Тому що, якщо це волонтери, в них були якісь позначки з якої вони організації. Якщо це військові, то це було видно, що це військові. І відповідно ці люди у більшості своїй говорили українською. І от на кілька місяців Харків був майже цілком україномовним. Це було дуже дивно. Потім багато людей повернулися, багато людей піднялися з метро. Ясна річ, що ця хвиля трішки розбавилася, але знову ж таки, я бачу цю склянку скоріше напівповною, я бачу, як вона прибуває. Без якогось надмірного ідеалізму, я розумію, що це буде довгий, тривалий, складний процес. У ньому, мабуть, і далі будуть якісь речі, які будуть багато кого дратувати, викликати недовіру, істерику. Будуть крики про зраду, будуть оці підлітки, які слухають російську музику, далі будуть російські музиканти десь у нас в топ-листах, але те, що цей процес незворотний, і те, що, я маю всі шанси дожити до того, що буду жити в цілком україномовному Харкові – я в це вірю. З Андруховичем ми говорили, і він каже, мовляв, "я вже цього не застану, щоб вся Україна була україномовною". Ну ні, Юрій Ігорович, дай йому Боже здоров'я, сподіваюсь колись навіть приїде у теж цілком українськомовний Харків.Він, до речі, приїздив до нас в часи цієї великої війни, і була зустріч, дуже зворушлива, дуже така щемка, було багато людей у підвальному приміщенні. Ігор читав нові речі. Ми з ним їздили навіть туди ближче, безпосередньо на кордон, показували ці території, які були захоплені росіянами, окуповані, потім були звільнені. 38% українців за останнім опитуванням вважають, що в школах все-таки має викладатися російська мова. Вона нам треба, ця російська мова? Як я переконана, вона нам не треба. Я думаю, що цей статус російської, як мови міжнаціонального спілкування, все це перебільшено, це скоріше, все-таки, пропагандистський наратив, пропагандистський вкид Росії. Я припускаю, що частина людей, які так от говорять, роблять це не тому, що дуже люблять російську мову, а тому, що вони просто бояться. Вони бояться, тому що вони далі в чомусь керуються російськими наративами, вони бояться, що в такий спосіб їх намагаються позбавити їхньої ідентичності. Їм здається, що їх намагаються позбавити їхньої пам'яті, їхньої історії, їхнього, власне, наповнення. Я боюсь, за цим стоїть страх, за цим стоїть робота ворожої пропаганди, але за цим навряд чи стоїть, знову ж таки, якесь заперечення і відштовхування української мови як такої. А яка вона, українська ідентичність? Вона вже сформована до кінця?Ну, мені здається, вона зараз і формується цією кривавою війною, і на превеликий жаль, ця ідентичність формується занадто дорогою ціною. Наполягаю на тому, що у нас є наша країна, наша держава, і це дуже важливо зараз усвідомлювати, що ми не просто живемо на землі, на території, на якій жили наші предки, а ми живемо в своїй державі, яка існує 34 роки і буде існувати далі після нас, за участі наших дітей.І відповідно, так чи інакше, саме ця держава забезпечує наші права, саме ця держава забезпечує, власне, нашу реалізацію. Саме ця держава є нашою державою, вона захищає нас, а ми мусимо захищати її.Чи ви стежите, чи маєте час за тим всім, що ви робите в "Хартії", слідкувати за тим, що відбувається на політичній арені українській. Ну, у нас хіба є політична арена? Он там хтось говорить, що може і будуть якісь вибори, але зараз все трохи притихло. Ми коли говоримо з якимось політичними експертами, я от мав розмову з очільницею партії "Слуга народу", пані Оленою, то я її запитав, що у нас по виборах? Вона сказала, виборів не буде ближчим часом. Яка політична арена? Країна воює. Ну, вони кажуть, що не буде, але паралельно ведеться якась підготовка на "раптом що".Мені здається, що в нас порушене політичне поле, і відповідно, про якусь повноцінну, цивілізовану, нормальну, стандартну, політичну діяльність поки що його говорити не доводиться. Країна воює, і я думаю, що зараз би активізація тих чи інших політичних сил, вона би скоріше дратувала. Мені видається, можливо я помиляюся, ясна річ, що є люди, які вимагають проведення виборів вже завтра. І знову ж таки, емоційно це можна зрозуміти. Ми українці звикли, що в нас є вибір. Ми українці потребуємо вибору, коли в нас немає вибору на руках, то ми починаємо нервувати. Ми починаємо підозрювати владу в тому, що вона все корумпувала, що вона все узурпувала і що нас позбавляють наших елементарних свобод. Але з того, що я бачу, мені здається, що більшість людей чудово розуміють, що в цих умовах вибори проводити та просто нереально. Частина території окупована, частина громадян знаходиться в міграції, в тимчасовій чи постійній, частині громадян воює і не мають можливість просто проголосувати. Можливо фахівці скажуть, що це можна зробити. Я, насправді, не зовсім розумію, як би це було. Але коли будуть вибори, я, звичайно, піду на них. Я свідомий громадянин, я ходжу на всі вибори. Завжди ваш вибір справджується? Ні. Ні, не завжди. От на останніх виборах мені було дуже прикро. Я говорю не про президентські вибори, я говорю про місцеві вибори, про парламентські вибори. Від мого району йшов депутат Куницький. Я звертався до президента України і закликав зняти цю кандидатуру як негідну, нечинну. І там було порушення, наскільки я пам'ятаю, певних приписів. Ясна річ, що ніхто не дослухався. Куницький переміг і зараз він, наскільки я знаю, просто втік з України. Прикро, що от, власне, кандидат з мого району втік з України. А чому, як думаєте, не звернули увагу на ваш заклик?Я не знаю, не буду коментувати, чого не знаю. Що робити нам з тими людьми, які зараз за кордоном? У нас тут є всередині країни якісь дискусії стосовно мови, стосовно того, як працювати, наприклад, з підлітками, стосовно якогось нашого такого договору. А ці люди, вони зараз перебувають трохи поза контекстом, і дуже часто, наприклад, можна почути про те, що коли жінки повертаються на якісь там канікули сюди, щоб побачити своїх рідних, побачити свої домівки…Полікувати зуби (сміється). Це я повторюю одне з цих із кліше і стереотипів, які є в соціальних мережах. Про українців, українок, які приїжджають полікувати зуби. Насправді я ніколи з такими не стикався. І знаєте, що я скажу?Мені здається, що в цій ситуації, в якій ми зараз знаходимося, на четвертому році великої війни, я думаю, будь-яку сферу, будь-який аспект нашого життя, нашої реальності слід використовувати з користю для країни, з користю для держави. Ми нещодавно говорили з Андрієм Шевченком, не з Андрієм Миколайовичем, не з футболістом, а з Андрієм, який журналіст, який був послом України в Канаді. Власне, ми говорили про канадські вибори, говорили про Канаду, як країну, де бути українцям престижно, де бути українцям досі модно, і це без прив'язки до цієї війни, так було традиційно. І знову ж таки, ми говорили про те, що це слід використовувати. Тому що зараз та ситуація, коли внаслідок війни, і це теж цікава річ, про це поки що мало говорять, а говорити треба, що більшість українців, все-таки, живе за межами, за межами українських кордонів.Тобто, ми маємо на увазі ті мільйони українців, які виїхали на захід, і ті мільйони українців, які знаходяться в окупації. Так чи інакше, вони не підпорядковуються українській державі, вони знаходяться поза межами чинності українського законодавства. І це вперше так сталося, коли більшість українців знаходяться не в Україні, а поза її межами. І, знову ж таки, можна керуватись цим принципом, що всі, хто виїхав, це зрадники, всі, хто виїхав, це не зовсім українці, адже вони поза контекстом, вони не розуміють наших реалій, вони ніколи не повернуться, вони зрадники і так далі. А можна розуміти, що це далі лишаються наші співвітчизники і вони далі можуть виконувати роль наших амбасадорів, вони далі можуть говорити про Україну, далі можуть бути українським голосом. Ну, в принципі, що вони і роблять по всьому світу, якщо ви бачите. Коли трапляються якісь мітинги чи якісь демонстрації в світі, туди виходять тисячі українців. Плюс тисячі українців далі донатять на Сили оборони і допомагають. А ті, що за кордоном починають шукати якусь російську громаду?Люди різні. Хтось шукає російську громаду, хтось говорить, що ніколи не повернеться, хтось тішиться з того, що йому вдалося перетнути межі України. Люди різні, і найпростіше це, звичайно, всіх заганяти під якийсь один шаблон. Але це тоді нічого не пояснить. Коли вони будуть повертатися, приймати всіх?Ну, послухайте, знову ж таки, є закон України. є Конституція України. Є люди, які її порушили, є люди, які її не порушували. І мені здається, емоції, наші емоції, вони цілком зрозумілі, вони виправдані і, очевидно, їх не можна ігнорувати, але крім наших емоцій є ще закони. Про наші емоції, до речі. Зараз всі страшенно наелектризовані, будь-який допис, будь-яка думка і публічна особа тут же піддається хейту, з якого ми починали, так? Дуже часто це такий шакалячий експрес, який просто закриває рот. Знову ж таки, згадую Андруховича, розмову з ним. Тоді, коли він виступив з Шишкіним на одній платформі, як його критикували після того. Я спитала, чи він займається самоцензурою.Він сказав, що "якщо я не публікую політику вже рік, то можна сказати, що це самоцензура". У вас є самоцензура, щоб часом не потрапити під шквал критики? Ні, такої самоцензури в мене немає, тому що те, що ви називаєте критикою, це насправді не критика, це такий-собі симулякр. Люди, які присутні в соціальних мережах, самі для себе створюють ілюзію того, що їхній голос на щось впливає.Він, безперечно, ні на що не впливає, і безперечно це таке его людське, яке людина, власне, так-от реалізує. У неї є можливість написати якісь коментарі, вона цією можливістю користується. Часто це нерозумно, часто це неконструктивно, часто неаргументовано, але соціальні мережі дають таку фантастичну можливість. тобі бути озвученим, мати право голосу. Навіть якщо ти там не під своїм іменем, навіть якщо ти ховаєшся з якимось ніком і так далі. Але це ж ні на що не впливає. Але ви помітили, що таких людей, які пишуть негатив, їх стало тепер більше? Ну, у зв'язку з тим, що є можливість, тому що це найпростіший спосіб якось вилити своє невдоволення, взяти і просто на когось спрямувати свою злість. Я просто до того, що це ні на що не впливає. Тобто, якщо люди думають, що вони через соціальну мережі дійсно змінюють якусь думку, дійсно ставлять когось на місце, все це ілюзія, це не працює.Але ви запитали про цензуру. Ну да, безперечно є. Послухайте, якщо я пишу, наприклад, чи говорю про військо, про армію, є багато речей, які я не можу сказати. Ти мусиш про це зараз думати. Якщо ти говориш про людей, які так чи інакше мають стосунок до якихось речей, пов'язаних з реальністю війни, треба тричі подумати, перш ніж складати. Тут є етичний момент і тут є безпековий момент, безперечно. Щось можна сьогодні озвучувати, щось не можна озвучувати.Це така самоцензура, вона присутня на різних рівнях. І знову ж таки, хтось намагається говорити, що цензура - це погано. Цензура - це погано, безперечно. Але коли за цензурою стоїть і безпека, коли цензура рятує життя, це вже ж не просто про твої права, це і про твої обов'язки так само. Тобто ти маєш розуміти, що нашкодити не можна. А про політиків, про владу, теж самоцензуруєте думки?Та ні, я от коли почалася велика війна, пам'ятаю написав пост на підтримку президента. Мені здавалося, що тоді, навесні 22-го року, це було важливо і правильно – підтримати чинного керівника держави. Та після того я про нього нічого не говорю. Тому що я займаюсь своєю роботою, я не бачу зараз політичного поля і тому особливо сказати не маю що. Про свою роботу – чи ви пишете, чи маєте час поміж тим всім, що робите? Ні, майже не пишу нічого.Анджей Стасюк в нас на інтерв'ю сказав, що буде видавати вашу книгу.Це "Арабеска", книга, яка вийшла минулого року. Це книга, яка писалася до мобілізації. Ні, зараз справді немає часу, знову ж таки, я там не перебільшую, тому що служба майже все забирає. Дуже багато справ, дуже багато обов'язків, дуже багато різних речей, які треба робити. Дай Бог, буде колись можливість повернутися до писання і до створення книжок. 

Дар’я Марусик — рекрутерка 412 окремого полку безпілотних систем Nеmеsіs, а в цивільному житті — РR Lеаd в продуктовій ІТ-компанії аррflаmе. Окрім цього, вона мама 9-річного сина. Дар’я не була військовозобов’язаною і мобілізувалася добровільно. У розмові з DОU вона розповіла про фізичну й моральну підготовку до служби, скепсис родичів і підтримку сина, а також чи досі є упередження щодо жінок в окопах та що мотивує дівчат іти служити. «Ще у 2014-му виникали думки, що варто піти у військо». Про рішення служити Мої батьки присвятили військовій справі більшість життя. Тато — командир інженерно-саперного взводу, працює на нулі. Зараз мама чекає на нього вдома, але раніше й сама служила — 20 років на посаді зв’язківиці. Дитиною я любила бувати в мами на вузлі зв’язку, проводила там багато часу. Культуру армії розуміла, але доєднуватися до її лав ніколи не планувала. Початок війни у 2014 році застав мене й мого — на той момент майбутнього — чоловіка за кордоном. Коли повернулись, відразу долучилася до волонтерської організації, що допомагала внутрішньо переміщеним особам знайти роботу. Ще тоді виникали думки, що варто піти у військо. Але було страшно. На той час ми небагато розуміли про війну: знали, що йдуть бої, що втрачаємо людей. Тож питання служби поставила на паузу, оскільки, як жінка, могла собі це дозволити. У перший день повномасштабного вторгнення аррflаmе евакуювала співробітників та їхніх близьких з Києва до Закарпаття. Я вже мала дитину, тож передусім хвилювалася за її життя. Утім, в евакуації було неспокійно. Я мусила повернутися до Києва і щось робити, знову задумалася про службу. Та чоловік першим вирішив долучитись до війська — домовилися, що я залишусь із сином. Тим часом я почала організовувати різні збори й потрохи готувалась-таки до служби. Усвідомлювала, що ця війна надовго і кожен з нас так чи так долучиться до оборони країни — чи як військовослужбовець, чи як волонтер. Записалася на бойові мистецтва, до тренажерної зали й на стрільбу, а ще пройшла повне медичне обстеження. Читала багато тематичної літератури — почала з книжки «Броньований розум. Бойовий стрес та психологія екстремальних ситуацій». У ній багато порад, як справлятися зі стресом під час війни, — корисно і військовим, і цивільним. До того ж слухала вебінари про рекрутинг жінок від Центру рекрутингу української армії. У серпні 2024 року я пішла служити. Син підріс, і можна було організувати побут так, щоб наша з чоловіком служба не заподіяла шкоди дитині. Зараз сину дев’ять років, ми живемо разом, оскільки я працюю в Києві. Проте мої зміни можуть тривати довше за 11 годин, тому нам допомагає близька людина: забирає сина зі школи, проводить з ним час тощо. Основна моя мотивація — не стояти осторонь, наскільки це можливо. А ще — жити тут і зараз. На жаль, нині наше життя — це війна. Я хочу зробити свій внесок у перемогу — через службу в бойовому підрозділі. «Родичі не розуміли, навіщо я пішла служити, якщо могла не робити цього». Про підтримку близьких та колег Син мене підтримав і добре зрозумів. У нашій сім’ї служать усі, тож моє рішення не стало для нього сюрпризом. Щоправда, хвилювався, що можу надовго поїхати, але найдовше я відлучалася лише на базову військову підготовку. На всіх етапах БЗВП і служби мене підтримували кохані чоловіки, близькі та рідні. Хоча пізніше з’ясувалося, що деякі родичі поставилися до мого вибору скептично. Мовляв, я не військовозобов’язана, маю чудову роботу, чоловік уже служить — навіщо мені це? Моє життя було насичене різними активностями, я завжди була суперзайнята. Обіймала посаду РR Lеаd в одному з продуктів аррflаmе, завжди мала щільний графік. Він і зараз насичений, але у мене лише армія та син, ми зустрічаємося з ним ввечері. Першим з нашої РR-команди мобілізувався мій найкращий друг та колега Олексій — за власним бажанням він пішов у 2 Інтернаціональний легіон Збройних сил України. А через місяць мобілізувалась і я. Досі маю щомісячні чекапи з НR-менеджеркою — щоправда, тепер вони коротші й письмові. Компанія й колеги не припиняють підтримувати нас з Олексієм, закривають збори. Також ми одержуємо щомісячну фінансову підтримку від аррflаmе — це не повна компенсація, але сума вагома. А ще за нами зберігається місце в компанії, і після закінчення служби я планую туди повернутися. «Я могла допомогти розвинутися команді рекрутингу й самому полку». Про вибір напряму та роль на службі Я служу в 412 окремому полку безпілотних систем Nеmеsіs. Це був батальйон у структурі 101 окремої бригади охорони ГШ, де служить мій батько. Згодом були створені Сил безпілотних систем, і 412 батальйоні увійшов у їхнє підпорядкування. З медійної точки зору 412 батальйон був майже невідомий. Про нього знали або самі військові, або гіки, які цікавилися сучасними засобами ураження. Я зупинилася на цьому батальйоні, бо відчула, що підрозділ формує стратегію розвитку безпілотних систем та матиме вагомий вклад у майбутнє. Мою заявку розглядали близько півтора місяця. Зараз розумію, що причиною затримки стала висока завантаженість відділу рекрутингу. Але тоді я хвилювалась, чи заявку взагалі отримали, — довелося просити друзів-військових дати на мене рекомендацію. Сьогодні наш відділ рекрутингу реагує блискавично: відповідаємо кандидатам упродовж кількох годин, максимум — доба. І це при тому, що кількість охочих вступити до нашого підрозділу зростає в геометричній прогресії. Подавалася саме на медіа та комунікації. Хотіла потрапити в пресслужбу, їздити й висвітлювати бойову роботу підрозділу, знімати, брати інтерв’ю і, можливо, вести соцмережі. Тобто застосовувати вміння з цивільного життя. Посади в комунікаціях не було, але моєю заявкою зацікавився теперішній командир і запропонував спробувати себе в ролі рекрутерки. Наймом я теж займалася, проте давно. Коли тільки-но переїхала до Києва, працювала як менеджерка з персоналу у сфері НоRеСа (hоtеl, rеstаurаnt, саfе). До того ж я завжди обіймала плюс-мінус керівні посади, тож рекрутинг не був для мене чимось новим. Окрім того, мій досвід у РR — від івент-менеджменту до міжнародного піару — так чи так допомагав розбиратися в людях, працювати з ними, курувати їх і менторити. Понад те, напередодні мобілізації я закінчила курс з ефективного найму для хайринг-менеджерів від аррflаmе. Було цікаво спробувати, плюс на той момент рекрутинг тільки розвивався, а батальйон ставав у перспективі полком. Мені сказали, що я можу посприяти зростанню підрозділу, розвитку команди рекрутингу і самого полку. А це дуже великі обсяги мобілізації. Це звучало як виклик, але я погодилася. «Сержанти й інструктори підтримували жінок, особливо тих, які йшли на бойові посади». Про БЗВП та ставлення до жінок Очікувала прискіпувань, упередженого ставлення і загалом негативного досвіду долучення до війська. На щастя, все виявилося інакше. Я отримала рекомендаційний лист разом із групою новобранців — моїх майбутніх побратимів. Пішла в ТЦК, оформила документи, пройшла ВЛК. Повернулася в ТЦК по бойову повістку та вирушила в навчальний центр. Тепер інакша процедура приєднання — напряму в частину, без глибокого залучення ТЦК. Люди можуть відразу ставати військовослужбовцями полку після завершення ВЛК. Тобто всі етапи співбесід і подальший процес, аж до моменту переведення під керівництво майбутніх командирів, курує наша рекрутингова команда. Знаю, що думки з приводу процесу БЗВП різняться, багато хто незадоволений. Проте це не моя історія, мені дуже сподобалось — і саме навчання, і робота піхотинців. Я навіть задумувалася піти в піхоту, але стримувала думка про сина. Можливо, це лише щасливий випадок, але в мене були хороші сержанти, інструктори та дуже мотивований взвод. Якось ще й поталанило стати заступницею командира взводу. Курс проходило 100 осіб, з них 15 дівчат — це порівняно багато Зокрема, у нашому взводі було двоє дівчат, а в роті — шестеро. Я відчувала підтримку сержантів та інструкторів. Вони добре ставилися до жінок у війську, хоча й вважали, що нам краще підходять тилові ролі — через нижчу витривалість та вищу вразливість. Водночас поважали вибір кожної, особливо відзначали жінок, які йшли на бойові посади: «Якби всі чоловіки були настільки вмотивовані, ми б уже виграли війну». Під час БЗВП Як рекрутерка, можу впевнено сказати: мотивація — один з ключових критеріїв у нашому підрозділі. Потрапити до нас складно, бо я не пропускаю невмотивованих та нещирих кандидатів — з такими ефективну роботу не налагодиш. Наші стандарти можуть здатися високими, та вони виправдані, адже йдеться про відповідальність за своїх побратимів, посестер і самого себе. «Періоду адаптації в групі рекрутингу в мене не було». Про початок роботи в штабі Коли я після навчання потрапила в штаб, то перша думка була: «Ого, як смачно годують!». Я не їм м’яса, і на БЗВП для мене та ще п’яти вегетаріанців намагалися впровадити альтернативне харчування — вдалося на 50%. А ось у штабі годували чудово, і там був свіжий хліб, за яким я дуже скучила. Якщо серйозно, то спершу я боялася не впоратися. Звісно, я розуміла, що мені допоможуть, але це ж армія, я прийшла сюди воювати. Якщо помилюся, це зашкодить усьому підрозділу. Зараз такого страху вже немає: я багато чого навчилася й краще розумію. Періоду адаптації в групі рекрутингу в мене не було. На той момент батальйон трансформувався в полк, роботи було дуже багато, а нас працювало лише троє. У цивільному житті зазвичай є час освоїтися. Тут його не було. Доводилося швидко все вивчати — і багато з того, що треба було знати, не міг підказати навіть СhаtGРТ: інформація закрита, специфічна. Звісно, зараз я говорю про тилову посаду. Ті, хто приходять на бойові, мають відповідну фахову підготовку — без неї в бій не допускають. І ми якраз ефективні в бойовій роботі тому, що виділяємо багато ресурсу на підготовку людей. Мене завжди підтримував мій командир і команда. Перший місяць був дуже хаотичним, з великим навантаженням і відповідальністю. Я займалася переведенням чинних військовослужбовців, частково — мобілізаційним процесом. Обов’язків було багато й різного штибу. Зараз я займаюся виключно співбесідами. Однак радію, що здобула настільки універсальний досвід — тепер докорінно розумію, як розгортати військові підрозділи. Нині адаптація в полку відбувається значно м’якше. У нас є служба психологічної підтримки, яка працює з кожним новоприбулим індивідуально. За потреби — надає психологічну допомогу, щоб період онбордингу минув без стресу. Велика частина команди — це менеджери з цивільного життя, зокрема і в керівництві. Вони застосовують сучасні підходи до структури та стратегії бойової роботи. Ми максимально автоматизуємо процеси й аналізуємо ефективність кожного відділу. Нас можна назвати dаtа-drіvеn підрозділом, бо аналітика та планування є невіддільною частиною кожної служби. Як і в будь-якому військовому організмі, у нас вертикальний менеджмент управління, але відсутня «радянська армійщина». І це теж сприяє легшій адаптації новачків. «Людина має розуміти, що може вам довіряти». Про софт-скіли військового рекрутера На цій посаді мені допомагає зацікавленість психологією — вона з’явилася, ще коли я працювала НR-менеджеркою. Я і зараз читаю матеріали з корпоративної психології: це допомагає краще розуміти мотивацію людей, відрізняти щирість від нещирості. У процесі рекрутингу мені важливо зрозуміти світогляд кандидата — і чи збігається він з нашим. Від цього залежить не тільки ефективність майбутнього бійця, а й безпека тих, хто служитиме поруч. Потрібно також уміти знаходити спільну мову з військовослужбовцями. У штабі я починала роботу саме з чинними воїнами, адже спершу займалась переведеннями. Це люди з бойовим досвідом, часто — після тривалого перебування на передовій. Я боялася сказати те, що може їх зачепити чи стати тригером. Просто старалася слухати й бути відкритою. Людина має розуміти, що може вам довіряти, що про неї не забудуть після однієї розмови. Це важливо для рекрутерів — як у роботі з мобілізованими цивільними, так і з військовослужбовцями, які давно в строю. Ще одна ключова навичка — гнучкість. Потрібно розуміти бекграунд та контекст, у якому перебуває людина. Поцікавтеся її сімейними обставинами, пережитим досвідом. Якщо на співбесіду приходить чоловік, який у цивільному житті працював водієм, то не варто говорити з ним корпоративною мовою. Окрім того, рекрутерам у війську важливо зберігати холодний розум. Звісно, якщо людина хвилюється, я її підтримаю. Проте під час перевірки головних показників не проявляю зайвих емоцій. «Жінок мотивують іти служити їхні діти — щоб не передати їм цю війну в спадок». Про ситуацію з дівчатами у війську До рішення служити жінок підштовхує розуміння, що ми всі якоюсь мірою присвятимо життя обороні. До нас на співбесіди приходить багато жінок, і вони дуже мотивовані. Вони відкрито говорять, чи готові до бойових посад, чи хочуть працювати в тилу, застосовуючи цивільний досвід. Жінок мотивують іти служити їхні діти — щоб не передати їм цю війну в спадок. Їх мотивує те, що в цивільному житті вони роблять надто мало. Жінки заздалегідь ретельно готуються, цікавляться військовою справою, щоб показати серйозність своїх намірів. Як правило, на етапі співбесіди вони вже мають розуміння, ким бачать себе у війську. Буває, що чоловікам частіше доводиться допомагати вибрати посади, які відповідатимуть їхньому досвіду і на яких вони будуть ефективними. Але і чоловікам, і жінкам ми допомагаємо вибрати посади, які будуть їх «запалювати». Можу сказати про свій полк, що ми беремо жінок охоче і не ставимося упереджено з приводу бойових чи тилових посад. Варто пам’ятати, що є багато жінок, які служать вже давно, брали участь в АТО. Ми раді всім. Наша команда рекрутингу скрупульозно ставиться до висновків ВЛК — якщо людина хоче обіймати певну посаду, то висновок має їй відповідати. Якщо жінка здорова, не має хронічних захворювань, тренується і тримає себе в тонусі, то вона отримає зелене світло для бойової посади у нас. Щодо інших підрозділів, то можу лише розповісти про власний досвід, коли я мобілізувалась і переглядала інформацію про них. Окремі бригади ДШВ, піхотинські підрозділи Сухопутних військ тощо зазначають у своїх політиках та відкрито комунікують про те, що не беруть жінок до себе на бойові посади. Як мені здається, вони досі дотримуються думки, що жінкам не місце в окопі. Думаю, це аргументовано фізичною витривалістю, яка важлива для штурмових чи оборонних дій. Це також стосується посади бойових медиків, адже їм доводиться буквально на собі виносити людей. Але мені здається, що ця тенденція зміниться, адже зараз на службу приходить багато сильних та фізично витривалих жінок. І вони стають снайперками, піхотинками, штурмовичками. «У СБС зацікавлені в технологічно підкованих людях». Яких спеціалістів потребують у війську Зараз потрібно більше кваліфікованих пілотів різних бортів. Адже, окрім FРV, є великі бомбери, БпЛА типу «крило» тощо. Сили безпілотних систем — це технологічний рід військ у Збройних силах, тож зацікавлені саме в технологічно підкованих людях, зокрема в айтівцях. Не лише в тих, хто вміє кодити, а хто загалом розуміється в напрямі. Класно, коли пілотами стають ІТ-фахівці: вони швидко навчаються, розвивають навички, добре розуміють природу дрона й знають, як його вдосконалити. Тому я закликаю айтівців, які хочуть йти служити, дивитися в бік пілотування чи розробки дронів. У нас є підрозділ, що зараз займається ППО. Ми перші в Силах оборони, хто дронами збиває повітряні цілі. Туди у нас є суворі критерії відбору. Наприклад, пілоти обов’язково мають бути з досвідом. На інші позиції — інженерів-вибухотехніків та з ремонту — ми шукаємо технологічно обізнаних людей. І, знову ж таки, пріоритет на ці посади віддаємо айтівцям. Ще одна надважлива робота у війську, на яку ми хотіли б залучити більше спеціалістів — радіоелектронна боротьба. Окрім айтівців, цінними будуть фахівці з телекомунікацій. «Служба — це не цивільна робота, навіть якщо обов’язки максимально схожі». Поради жінкам, які збираються до війська Перше, що я пораджу жінкам, які хочуть піти до війська, — не боятись. Однак добре все зважте. Адже долучитися до Збройних сил означає служити українському народу, і це стає вашою головною місією. Служба — це не цивільна робота, навіть якщо обов’язки максимально схожі. Ви є військовослужбовцем цілодобово, і стать неважлива. Вночі вас можуть викликати в штаб, а наступного дня відправити у відрядження. Тож пам’ятайте: ви не зможете розпоряджатися часом як раніше. Також доречно заздалегідь вибирати підрозділ, а не просто йти, куди беруть. Ви працюватимете з людьми, за яких будете нести відповідальність, а вони — за вас. І свідомий підхід — запорука, що служба пройде м’яко. Раджу почитати про підрозділи, подивитися інтерв’ю з їхніми командирами. Це допоможе краще зрозуміти, чи схожі у вас погляди та чи зможете ви знайти спільну мову з цими людьми. І, звісно, готуйтеся фізично. Дехто каже, що жінкам не потрібна фізична підготовка до служби. Але я вважаю, що варто готуватися принаймні до БЗВП: там ніхто не буде тебе жаліти, що ти, наприклад, не можеш носити бронежилет. До того ж може настати момент, коли будь-кому з нас доведеться взяти до рук зброю. А ще обов’язково перевірте стан здоров’я. Щоб нічого «не вилазило», коли ти вже будеш на БЗВП або підеш служити на напрямок. Бо якщо раптом з тобою щось трапиться, і ти не зможеш більше виконувати свої обов’язки, то так підведеш своїх побратимів і посестер. Тому краще заздалегідь виявити свої слабкі місця та підлікуватися.

Про це повідомляє кореспондентка Еспресо Діана Польова.У Києві, в Центральному будинку художника, представлено всеукраїнську виставку "Жінка. Мати. Берегиня", яка має на меті показати сучасних жінок, котрі, попри жахи війни, залишаються турботливими матерями, вірними дружинами та відповідальними професіоналками.Як зазначає кураторка проєкту Тамара Чернявська, мета створення цієї виставки - нагадати суспільству значення жінки в нашому суспільстві."Жінка важлива в нашій історії, не тільки, як берегиня, не тільки, як мати, але і як жінка, як особистість.  Метою було саме цього проєкту показати, нагадати суспільству, що жінка може бути мʼякою, доброю, ніжною. Але вона може також взяти до рук зброю, коли на її сімʼю, коли на її державу нападає ворог. І вона може зі зброєю в руках піти, і захищати свою державу", - зазначила вона.Презентація виставки "Жінка. Мати. Берегиня", Фото: Еспресо\Діана ПольоваГолова Національної спілки художників України Костянтин Чернявський прокоментував, що цей проєкт "Жінка. Мати. Берегиня" присвячений нашому сьогоденню, оскільки жінки є як в тилу, так і на фронті. Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь відвідав виставку, та наголосив, що вона демонструє "велич, красу та незламність української жінки". За його словами, представлені портрети та художні композиції відображають особливу позицію, характерну для української самобутньої культури, що втілює наш культурно-духовний спротив.Відвідати виставку можна у Центральному будинку художника до 25 травня, у будь-який день з 12:00 по 18:00, окрім вівторка.Виставка "Жінка. Мати. Берегиня", Фото: Еспресо\Діана ПольоваВиставка "Жінка. Мати. Берегиня", Фото: Еспресо\Діана ПольоваВиставка "Жінка. Мати. Берегиня", Фото: Еспресо\Діана Польова7 травня стало відомо, що у дизайн-просторі МLYN dеsіgn hub відбудеться відкриття експозиції "Зерно", де будуть представлені сучасні меблі, освітлення, оздоблювальні матеріали та декор від  українських виробників. 

Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" - це серія розмов з українськими та західними інтелектуалами, письменниками, митцями, правозахисниками, де обговорюються, з одного боку, події та суспільні явища сьогодення, а з іншого – історичний контекст, який ці явища сформував.Сьогодні говоримо про Миколу Зерова - це ключова постать, як на мене, національно-культурного відродження, національно-культурного Ренесансу 20-х років. І я кажу саме поговоримо, а не розповімо, тому що за 45 хвилин неможливо розказати про Миколу Зерова все, тому ми будемо говорити просто про свої враження і про якісь факти з його життя, які, можливо, вам невідомі. Мій гість сьогодні Ростислав Семків, літературознавець. Микола ЗеровУ мене в руках книжка чудова, моя улюблена, це найкраще, мені здається, що так, що написано про Миколу Зерова, це книжка Володимира Панченка “Повість про Миколу Зерова”. І я її коли прочитала, повністю змінила своє уявлення про цю людину. У мене в свідомості Микола Зеров - це людина у великих окулярах з великими шкельцями. Це такий якийсь сухар, який пише ці свої сухарі, як він казав. Це людина, яку дружина зраджувала із Віктором Петровим. Але коли ти читаєш оце, постає зовсім інша людина, постає жартівник, надзвичайно дотепний, надзвичайно блискучий лектор, в якого закохувалися жінки, зокрема студентки його.Це людина, яка там зовні є нібито ніби трішки закрита, а всередині, як казали про нього, живе срібло. Тобто це людина жвава і дуже світла, і якась із відбитком таланту величезного, про який всі говорять. От як ви уявляєте собі, коли чуєте Микола Зеров?Насправді обидві іпостасі правдиві, тобто він, справді, був академічним вченим дуже високого рівня. Він свого часу був у семінарії Перетца, до речі, як і Віктор Петров (Домонтович). Тобто це був елітний семінар при Київському університеті. Він не так довго протривав, але якраз в той час, коли вони там навчалися. Це був семінар, де займалися вивченням давніх текстів, але наскільки це було можливо, так чи так десь крізь призму української культури, бо це ж час, семінар існував десь 1906-14 роки. Потім Перетц, Володимир Перетц, переїхав у Петербург, і туди теж перемістився семінар. Але він починався у Києві і так чи так там була така українська оптика. І цей стереотип, що, мовляв, культура давньої Русі не київська, а якась інша, то там якраз це підважило. Словом Зеров був академічним вченим абсолютно.В цьому сенсі він мені дуже нагадує, можна це потім розвинути, Томаса Стернза Еліота. Так от Еліот - американо-англійський науковець, він буквально на два роки старший за Зерова, я спеціально перевірив, Еліот народився в 1888, а Зеров у 1890. В принципі однолітки, і це десь так на одній хвилі.Тобто з одного боку, це, дійсно, енциклопедичних знань, цю метафору застосуємо, людина. Дуже широкий погляд на літературу, він міг дозволити собі, тут десь він рідниться з Франком, зробити зріз в літературі, що відбулося, наприклад, 23-го року, є його стаття. Тобто це, справді, академічний вчений, але він явно жвавий. От саме це і робило його таким блискучим лектором. Бо це ж далеко не про всіх науковців говорять чи викладачів, що вони дуже добрі лектори.У книжці Володимира Євгеновича Панченка це відновлено, цю справедливість. Тобто, що він так само міг пожартувати, якийсь сонет про хворі зуби, чи ще щось. Тобто це якісь речі, які вказували на те, що в нього є почуття гумору. Що він грайливий, бо цей сонет надзвичайно грайливий. Чи я можу це цитувати, тому що коли ми кажемо, бачите, в мене тут закладочка, ми мислимо з вами в унісон, тому що в мене закладочка…І це саме той сонет?Так, тому що він мені страшенно сподобався. Отже, це сонет 1911 року він пише до Софії Зерової, але тоді її прізвище було Лобода. Він знайомиться з Софією Лободою, яка ще не є дружиною, але яка стане його дружиною. І він 26 жовтня пише такий довжелезний текст, який, власне, присвячений зубові. Прощай, навік прощай моє кохання!Позбувся зуба я… Щербатий і сумний,Я понесу в могилу сподівання На усміх твій рожево-золотий. Проклятий сир. І добрий, і твердий,Зламав без жалю зуб пломбірований мій. І я шепчу, шепчу на розставання.Прощай на вік, кохання, - до свідання.З'являється оптимізм: Ні-ні, я вставлю зуб, не хочу буть щербатимНе хочу, ні, позбутися тебе. Віддать мій рай кацапчукам проклятим, З доріг твого життя усунути себе. Ні, я хочу жить, щоб бути коло тебе. Кінець позитивний:Я вставив зуб із золота й фарфору, І не боюсь тепер кацапових інтриг. І певен я, що правда візьме гору,І що в бурні, я, власне, переміг. Я дуже раджу почитати, я просто реготала, коли читала цей сонет. Тому для того, щоб була зрозуміла його ця грайливість, про яку ми говоримо.Ну, власне, це навіть іроікомічна поема виходить. Тобто це насправді знову ж такий давній класицистичний жанр. Бо є бурлеск, коли про щось високе говорить дуже простосердно, як Котляревський про Олімпійських богів. А є зворотній бік, коли про щось дуже просте, наприклад, про зуб пишуть якось піднесено. Але це людині, яка це пише, 21 рік, це ще дуже юна людина насправді. Так, і відповідно це налаштування на життя таке іронічне. Справжні інтелектуали вочевидь іронічні, мали би бути іронічні, бо розуміють складність феноменів. Тобто життя не є таким простим. Ми можемо бачити його з різних боків, і це схиляє до певного іронічного погляду. От я би схарактеризував, мені так уявляється Зеров, він іронічний. Просто іронія може набувати дуже різних відтінків. Вона може бути веселою, грайливою, може бути гіркою. І якщо ми будемо читати його тексти вже 20-х, бо він, як людина справді інтелектуальна, яка осмислювала процеси, не міг не розуміти, куди все рухається. І його, наприклад, "Страсний четвер", його сонети ці дальші вже просякнуті такою гіркою іронією. Такі злі часи настають, і це певна відповідь їм, осмислення. Навіть коли він міркує загалом про поезію, то багато що з його текстів можна десь сприймати іронічно. Тобто ми маємо цю інерцію, визнаний класик, неокласик, і ми ніби маємо ставитися серйозно до його текстів. Але ми можемо припустити завжди, що десь там так само з'являється й іронія.І от це, звісно, робить його особистість в нашому сприйнятті багатшою. Тобто це справді було дуже добре коло неокласиків. Воно ширше, ніж оце гроно п'ятірне, до якого ми звикли. І це дійсно було дуже витончене розуміння мистецтва, науки, літератури загалом. І дуже шкода, що так воно було перервано, бо це справді було таке багате середовище. Я чула вашу розмову з Вірою Агеєвою, де ви говорите про українство Зерова. Його батько був російськомовним, він походив з Брянщини. І він тяжко сприймав навіть україномовність своїх дітей. Його батька дратувала навіть літера "І" і "ї", тому що треба було відривати перо при письмі. І ця українізація людей цього покоління для мене теж дуже цікавий феномен. Розкажіть про це, де він, власне, найбільше українізувався? Я думаю, що насправді тут ми мали би говорити навіть не про вибір ідентичності, а про повернення до ідентичності. Тому що ця інерція, вона вже якийсь час існувала, не інерція, а імпульс до такої зміни. Ми можемо подумати, скажімо, про Тадея Рильського, батько Максима Рильського. Тоді він належав до цього кола, їх так зневажливо називали, або вони себе трактували більш поважно, тобто тут подвійне прочитання, от "хлопомани".Тобто це з польського, від початку ніби польські роди і їхні нащадки навіть не те, що з польської переходять ідентичності в українську. Вони повертаються до української ідентичності, розуміючи, що на якомусь етапі їхні предки були сполонізовані. І вони повертаються, вони тепер вже належать до української культури. Це свідомий вибір, але це відновлення.Микола Зеров з дружиною і синомІ десь так само можна говорити і в цьому ключі, бо мати була з козацького роду десь, Зерова, але це вже було дворянство, вона десь намагалася віднайти оці корені, але ж від початку це був козацький рід. І відповідно Зіньків, Полтавщина, тобто ось це середовище довкола було питомо українське. Там він, коли в школі вчився, в одному класі з Остапом Вишнею був. Ми розуміємо, яке питоме українство низове, в сенсі, як є низові козаки, от так само низове розуміння цієї національної стихії в Остапа Вишні.У тому ж самому середовищі виростав і Зеров. Тобто насправді я думаю, що це відчувалося, що це зросійщення є штучним. І тоді за певних обставин, я думаю, що це вже, власне, з Києвом пов'язано, із приїздом в Київ. Університет Святого Володимира, який потім став Інститутом народної освіти, після того Національним університетом, то він ніколи до кінця не був таким повністю зрусифікованим. Тобто там існували якісь підводні течії, певна навіть традиція такого латентного дисидентства внутрішнього. І я думаю, що коли він потрапив у це середовище, бо це Київ, де ще триває Київська громада, як певний імпульс. Тобто є там Максим Рильський, там вони знайомляться.Косачі, Лисенко.Так, вони і далі собі є тут, тобто є висока українська культура. І я думаю, що ось цей перетин між питомо українським середовищем вдома і далі вже таким культурним середовищем у Києві дає свої наслідки.Мене зацікавили спогади Олександра Шульгина, його однокласника в першій Київській гімназії, це ще перед університетом. Олександр Шульгин, який потім стане міністром закордонних справ УНР, він згадує, власне, про те, що він був у собі, Микола Зеров, і що по ньому не можна було сказати, що відбуваються якісь внутрішні процеси. Якщо я правильно розумію, то українізації сприяв і, власне, Олександр Шульгин і його родина. Бо його батько був викладачем, і Олександр Шульгин наводить, власне, дуже цікаву фразу, яку написав Микола Зеров, таку нібито жартівливо, на своїй фотографії, коли вони закінчили гімназію. Це 1908 рік, Зеров пише Шульгіну: "Борцу и оратору от абсолютной беспринципности".Що це означає, як ви прочитуєте цей допис? Бо от Володимир Панченко пише, що цей запис повний гіркоти. А для мене це не повний гіркоти. Мені видається, він іронічним В будь-якому випадку видно, що він переживає якусь ситуацію критичного самоосмислення, це автоіронія вочевидь. Тобто він іронічно до себе ставиться в будь-якому випадку. І я думаю, що це насправді десь його супроводжувало. Тобто він був достатньо розумним, щоб осмислювати себе, щоб бути скромним в самооцінці. Я переконаний, що, власне, так і відбувалося, бо ми розуміємо, що є поети, він особливий поет в цьому сенсі.Є поети, які своє его страшенно підносять і всіляко рекламують. Наприклад, Семенко. От Семенко тільки з'явився, в якого енергії цілий ешелон, і він над цим працює, і він всюди, і кіно він знімає, і поезоопери пише. Тобто він вірші ці, збірки видає, якісь організації створює. Кобзаря палить. Кобзаря палить, тобто він от такий, він Семенко, він Михайль, Михайль, Михайль. Він просто от такий абсолютно самопіарний. Ну і на тлі цього є іронічний Зеров, який і до себе ставиться скромно, і відповідно до ось таких жестів також.Інтелектуал фактично.Так, і тому тут, власне, також може трохи іронічне оце “борцю”, тобто є ті, які…Людина з позицією якоюсь громадянською.Максим Рильський, Микола Зеров і Павло ФилиповичТак, ну і є Зеров насправді дуже добре, що от такі скептики чи автоіроніки, є така постать, тому що це робить процес об'ємним. Тобто добре, що є і такі, як Семенко, тому що він авангардист, тобто у нас є авангард. От є Семенко, є Шкурупій, є авангард, є неоромантика як Хвильовий, чи там з експресіоністичними нотками. А є от неокласик. Це неокласики, це така десь самоназва. Це показує весь спектр, є весь спектр різного бачення поезії, різного бачення літератури.Хтось від літератури хоче прокламацій, і це теж у певні моменти дуже правильно. А хтось намагається знайти рівновагу. Мистецтво рівноваги. Оце от Зеров. А рівновага ця все рівно дає цей момент іронії, тому що баланс.Я правильно розумію, що ще задовго до цієї літературної дискусії 1925 року, яку ми всі знали, вивчаємо, і це вже дуже все вивчено і відоме. Ще задовго до цього вже були дискусії всередині середовища українських інтелектуалів, про те, якою повинна бути культура. Була між Сергієм Єфремовим і Миколою Євшаном гостра дуже суперечка про те, чи це повинна бути патріархальна література і культура, чи це повинно бути щось, що пов'язане зі світовим культурним досвідом? Ще задовго до цього. І тоді Зеров стояв на позиції Євшана. Правильно я розумію? Так, тобто це, скажемо так, сугестори проти естетів або можна сказати етична проти естетичної функція. І це ще можна навіть раніше побачити, скажімо, у полеміці Франка і Молодої Музи. Тобто це від початку століття. Це така мітка визрівання вже певної зрілості літератури. Тому що все ХІХ сторіччя, ті, хто вирішували писати, писали українською, вони розуміли, що якщо вони вже говорять, якщо література вже говорить, то вона має говорити про якісь ґрунтовні речі, про буття нації, про якісь важливі вибори. Тобто це націєборонна функція.Оскільки є час бездержавності, то принаймні в слові, в літературі, от молодший брат Миколи Зерова - Михайло Зеров, Михайло-Орест, у нього є збірка “Держава слова”. Тобто якщо держави немає так, то її можна витворити у слові. Це відповідально. Отут є моменти відповідальності. І на тлі оцієї відповідальності за те, щоб культура трималася, за те, щоб національне осмислення тривало, кривди нації, перемоги нації. Оце все має бути національно українського, це все має бути наголошено і література має займатися перш за все цим.І на тлі цього якісь естетичні експерименти, гра формою: "Дивіться, як елегантно сказано", - воно виглядало якось не дуже відповідально. І саме це Франко закидав молодомузівцям, а Пачовський йому відповідав: "Все є штука, я не пхаю тут ідею".Те саме далі є Єфремов, який знову пише історію українського письменства, і вона у нього знову ж націєцентрична, що література може зробити для нації, для народу, от для оцього поступу. А є з іншого боку українська хата, де ось цей момент естетизму, пошук краси також проходить. І Зеров на боці цих модерністів. Він естет, безперечно, і знову ж це не означає, що це якось підважує національну культуру. Ні, навпаки, він же ж вибирає національну культуру. Це просто робить її багатшою, різноманітнішою. Цей розлам існував і далі, але потім, коли от Єфремов, просвітяни… Знову ж таки просвітянський імпульс, який вимагає від літератури, щоб вона слугувала просвіті, широкі маси, якомога більше письменників, письменники, які від плуга від станка, вони можуть стати письменниками, писати.Ну і на тлі цього, звичайно, Хвильовий, якого в принципі Зеров інфікував своїми ідеями, бо вони в 23-му році познайомилися. І Хвильовий в принципі стає рупором ідей, ну і своїх, звичайно, теж, вони співпадають просто поглядами. По суті це ідеї Миколи Зерова, які Хвильовий озвучував на маси.Є такий момент, просто снобізм - погане слово, але є момент елітарності. Проти культурної провінційності. Так, не все, що пишуть, є добра література. Має бути певний критерій. Багато хто сприймає цю ідею, що от він сьогодні селянин, потім він сільський кореспондент, а далі він вже письменник. Може так бути, але треба відповідати певному рівневі, і це така рафінована позиція. Тобто не все доростає до певного рівня, не все написане.Ну, знову ж неокласичність, в чому взагалі класицизм як такий. Існують певні зразки, от є певні зразки, чому Зеров багато перекладає римську поезію. Ось вам зразки. Ось зразки високого рівня. Він працює над своїми сонетами. Треба, щоб текст дійсно був збалансованим, естетичним, рафінованим. У нього більшість доробку сонети, і сонет має певну форму, тобто тут просто так не напишеш сонет, треба робити вже якісь зусилля. І от це певний рівень. Доростаємо до цього рівня, значить, це дійсно література.Не доростаємо - значить просто щось таке масове. Я просто хочу знову ж сказати, що в принципі це не є хороший і поганий підходи. Тобто просвітянство саме по собі не є поганим підходом. У нього інша мета, якраз добра література, коли є і елітарні зразки, і оце більш популярне мистецтво. Просто тут момент кітчу, коли щось не до кінця рафіноване, не до кінця естетичне, намагається видати себе за високий рівень. Це небезпечний момент. Так, і це справді не дуже вартує. Інша справа, що цю полеміку використали пізніше для фактично руйнування всього організму літературного. Тобто радянська влада навмисне використовувала цю дискусію, правильно?Так, вона використала цю дискусію, бо дуже легко тих, які виступають за, бо так виходить, що їх можна звинуватити, що от вони не хочуть, щоб робітники-селяни йшли в літературу. Це вже буржуазний ухил, якщо вони не хочуть, щоб пролетарі писали. Бо виходить так, що вони не хочуть, щоб пролетарі писали, бо вони кажуть, що для того, щоб пролетарі писали, треба вийти на певний рівень, треба освічуватися.Власне, дотягуватися, а не можна просто так сісти і написати, і це вже зразу літературний текст. Ну і виходить, що це буржуазний погляд, за який можна звинуватити в снобізмі, елітаризмі на тлі от цієї егалітарності, рівності, яку пропагували. Це й використали.Чи я правильно розумію, що Зеров був досить байдужий до революції, і йому це не було цікаво, що він далі продовжував працювати як справжній митець, як поет? Іін не сильно переймався революцією?Я думаю, це така стоїчна позиція, знову ж продиктована взоруванням на давніх, на давню філософію, на античну філософію. Оце мистецтво рівноваги та вміння зберігати рівновагу за всіх обставин. Тобто Зеров на Соловках продовжував перекладати Енеїду Вергілія. Він це вміє робити, там на початках є спогади, як він потрапив на Соловки, і спочатку його, як всіх, відправили якісь сосни пиляти чи що. Але він не став цього робити, тобто бачили, що він це не робить. Він прийшов, сів і читає якусь книжку. Він не боявся покарання, ще чогось.От він просто був на цій своїй хвилі і не буде робити то. Його перевели пізніше десь в бібліотеку, була своя бібліотека, і він там, не знаю, видавав книги, тобто там, де він може бути. І він там продовжив оце от перекладати, очевидно вона втрачена, або десь, можливо, ще десь випливе цей переклад Вергілія.Це базується на уявленні про те, що література, мистецтво - це про вічність. І тут є якісь повсякденні речі, і на них не дуже відволікаються. Тобто це так само, як і якісь побутові справи, він не дуже на цьому застановлявся. Тому що він має справу з вічними матеріями.Хочу повернутися до, власне, ось цих буремних подій української революції, і що сталося після них. Вони опиняються, він і ще кілька людей, яких ми називаємо, групу цю, неокласики, а вони опиняються в Баришівці. Розкажіть, будь ласка, що це за Баришівський період, чому вони всі там опинилися, і я так розумію, що саме це 19-й рік, правильно я розумію? Ні, це 20-й, 23-й, десь так. Тобто вони там три роки були. Ну, то його просто запрошують викладати в цю Баришівську школу. Бо в Києві голод, там ці роки, що вже нема боїв, якийсь 18-й, 19-й, вже радянська влада, але вона не може ще забезпечити взагалі, країна ще в розрусі. І от якийсь час не функціонує ще нічого, і в Києві це просто голодні роки. Відповідно з'являється ця нагода запрошувати Зарова, там опиняється так само Домонтович, Филипович, Бургардт, Якубський і Рильський, там тільки Драй-Хмари не було, є відома фотографія з Баришівки.І вони там викладають, хтось там історію, хтось латину, вочевидь Зеров латину викладає. Ця громада, там хтось багатший з господарів, от вони вирішують, що от вони запросять цих київських науковців викладати. І ці викладають, фактично це таке продовольче викладання, тобто вони там можуть вберегтися від голоду. І там, власне, формується оце середовище, бо це не група, правильно? А це середовище було неокласиків.Ну, це середовище, так. Там воно, дійсно, формується, бо це не було ніколи формальним, а вони так здружуються. Вочевидь, роман Домонтовича і Софії Зерової теж там починається. Тобто це тривалі такі взаємини між ними всіма, які довгий час тривають. І знову ж це про те, як Зеров ставиться до обставин, бо я переконаний, ми потім бачимо з "Болотяної Лукрози", що це осмислюється як певна можливість, можна сказати, як резиденція, сучасним лексиконом, така резиденція. Вони поїхали на таку багаторічну резиденцію. Кругом бідність, але от вони дістають таку можливість, і вони собі там викладають.Я переконаний, що для Зерова це було щось на зразок цієї касталії з гри в бісер, такий десь елітний клуб, вони точно мають про що поговорити. Їм там разом цікаво. І це якийсь спосіб подолати всі ці злигодні довкола і ці всі наслідки після світової війни, революції і тих важких обставин, в яких ціла спільнота опинилася. Це ніби такий вихід поза межі, такий ретрит або резиденція.Це був його найбільш плідний час, чи це пізніше прийде?Ну, щодо поезії, так. Тобто "Камена" з'являється, от закінчилася Баришівка, і в Києві після того в 24-му році з'являється оця його збірка єдина "Камена". Там трохи є перекладів, і там його всі ці основні сонети. Вже далі пізніше буде видавати аж Михайло-Орест, пізніше вже на еміграції. Він там видасть кілька книжок ще Зерова, а прижиттєва оця збірка одна, тобто це точно найбільш поетичний період. Ну, а дослідження, статті, він і до того писав, і після того писав ще, аж до арешту в 35-му році. Так що, напевно, найбільш поетичний період.Я знаю, що Зеров виступав як свідок на процесі СВУ 30-го року. Тоді його ніби це зачепило так несильно. Він виступав як свідок. І от зараз я запитаю вас так само, про що він і як свідчив. І це знову ж таки, це чудово описано у Володимира Панченка в повісті про Миколу Зерова. Закликаю вас прочитати цю чудову книжку. Але цього було мало для радянської влади. І, власне, моє наступне питання буде: за що формально, яку претензію до нього мала радянська влада? Якщо можна, почнімо, будь ласка, з процесу СВУ.Читайте також: "Ніякої Спілки визволення України не існувало - це витвір чекістів": розмова з істориком Мараєвим про перший процес проти української інтелігенціїУ процесі СВУ його змусили фактично свідчити, і його уявлення було завжди і пізніше, коли арештували в 35-му році, що хіба більше говорити про себе, ніж про когось. Але це ситуація, коли його справді штовхають до якихось отаких викриттів. Звичайно, він намагався якомога менше зашкодити. Але ситуація була отака, сумна ситуація, тут таке осмислення в нього, що це надумані всі звинувачення. Ще до СВУ, так, процесу СВУ?Так, тобто він чітко розуміє, що це все надумано, що змушують давати свідчення.І він пише, здається, комусь про це, так? Так, так, тобто це насправді усвідомлення от такої приреченості десь цілої епохи, брехливості цієї епохи. Але я кажу знову ж про такий стоїцизм. Вочевидь він цей принцип: "Що я можу змінити, що я не можу змінити". І якраз те, що він не вдався до активного конформізму, або радянській владі треба було на той час продемонструвати супер лояльність, і то це все нічого особливо не могло гарантувати, бо, наприклад, Семенко був дуже лояльний, але його, тим не менше, також розстріляли. Тут для Зерова це був певний жест не написати якісь речі про Сталіна, я не знаю, про вождя, про партію. Тобто це був свідомий вибір його? Я думаю, що так. Це просто свідоме ігнорування. Тобто це не те, з чим він буде солідаризуватися, і в цьому сенсі радянська влада, власне, дуже добре розуміла, що це нехай така глуха, але це опозиція. Ну, і загалом вони були надто розумні для того часу, тому що людина, яка начитана, яка інтелектуал, вона так чи так буде потенційно небезпечна для злочинної влади, для авторитарної влади, яка стає тоталітарною владою. Тоталітарна влада, це якраз от ті роки, від 30-х років ми можемо казати, що дуже пришвидшено формується цей тоталітарний уклад спільноти. А тоталітарна влада потребує цієї загальної рівності, загального схвалення, загальної підтримки. І тому вона буде винищувати тих, хто можуть мати, мають іншу думку.А ці, добре, вони не висловлювали це полум'яно, як Хвильовий. Але вони мали іншу думку. Звичайно, вони мали іншу думку і це владі, звісно, не підходило. Так що це не якась випадковість чи бездіяльність, тобто це є потенційна опозиція, яка так чи так ніколи не прийме їхніх постулатів, їхніх догм, ну і в тих роках ці люди підлягали знищенню.Я згадала зараз про, здається, в Домонтовича був цей принцип другої парти, коли ти і не сильно за першою партою, але і не сильно вислужуєшся. І принцип другої парти ніби де можна заховатися, то виходить, що Зеров не був, це все ж таки перша парта, і радянська влада усвідомлювала, що це перша парта. Ні, перша парта - це все-таки Хвильовий, так, тобто Хвильовий, який пише памфлети, який пише прямим текстом. і він настільки впливовий і настільки його постулати дієві, що Сталін починає особисто писати, що товариш Хвильовий помиляється і так далі.Але цей, можливо, був першою партою в сенсі свого значення і світогляду.В сенсі впливу на літературне середовище, тому що, звичайно, були письменники, яких знали більше, тобто Остап Вишня. Його справді всі знали, що є Остап Вишня, він пише ці кумедні штуки, і всі все кидали і йшли слухати радіо.Або Рильський, наприклад.Сосюра, якщо брати таких супер відомих, то це от Сосюра, які відомі, просто дістають таку загальну відомість. Там десь Головко. Потім відомі в літературних колах, отут вже тоді Рильський, все. А Зеров, він генерал такий літератури на той час. Тобто він моральний авторитет, естетичний авторитет, інтелектуальний авторитет. Тобто це був певний такий вплив.Можна сказати, що на відміну від просвітян, які намагалися все суспільство навчити, переконати і так далі, ці працювали на літературу. Тобто для того, щоб витворити жваве літературне середовище. І тут Зерев дійсно був такою центральною постаттю. Домантович також високого рівня інтелектуал. Але Домонтович все-таки, дійсно, десь перебував трошки в затінку, бо тут ще знову ж треба розуміти, що Зеров лектор, все-таки лектор - це певною мірою нарцистична позиція. І хоча він скептично десь, може, чи іронічно ставився до себе, але тим не менше… Я пригадую, як його дружина писала про те, який він піднесений повертався з лекції, де він отримував визнання. Так, навіть знову ж я кажу про його таку скромність щодо своєї особи, але це є певна велика втіха, коли якісь ідеї, якісь, знання, які ти транслюєш, працюють, тобто людям цікаво. Люди захоплено щось далі йдуть читати і щось осмислювати. От це захоплення, я думаю, це те, що його окрилювало, і це справді такий феномен.Робило дуже видимим його. Так, це справді такий феномен. Моє останнє питання буде про його арешт, і це сталося в Москві. Це була втеча до Москви свідома, так?Ну, він спробував, я думаю, заховатися, може, бо в Україні вже все було зрозуміло, що всіх, хто має власний голос будуть арештовувати. Хвилиному це стало зрозуміло після арешту Ялового і так далі. Тобто стало зрозуміло, що влада буде знищувати всіх яскравих. Тобто це так. Безвідносно, значить, наскільки вони відверто ворожі, невідверто ворожі, вона буде знищувати всіх яскравих, і треба було в якийсь спосіб десь спробувати врятуватися.Рильському пощастило, Бажану пощастило, Тичина дуже-дуже прийняв правила гри. Тобто їх всіх мало не репресували, так само, як і Сосюру, але от їм пощастило. Остапу Вишні пощастило наполовину, тому що все-таки він потрапив на заслання, на 10 років Сибір, але вижив. От Зеров спробував, напевно, заховатися, бо так теж могло трапитися. Наприклад, коли Багряний після арешту фактично тікає звідти і приїжджає в Київ, його другий раз арештовують, але за який час відпускають, бо не можуть зрозуміти хто це і так далі. Тобто якби це трапилось десь на далекому сході, це було би інакше. Так що, я думаю, що він намагався розчинитися десь, заховатися.Ну, але вже відповідно стежили, оця система стеження вже була достатньо сильною до 35-го року. Знову ж якось так виходить, і з Багряним так само, що тих, кого раніше арештували, вони встигли вже повернутися до 37-го і навіть, якщо їх другий раз арештували, то вони не встигли потрапити туди на Соловки, в цей табір смерті. Це сумна історія, бо насправді вони там і на Соловках мали ще якусь ілюзію, що так, вони будуть сидіти якийсь час і все, але оце ж 20 років октябрьскої революції, і їх тоді розстрілюють. Бо Курбас ставить вистави ще на Соловках. Зеров має великі плани щодо перекладів, він пише дружині. Так, тобто вони насправді не думали, що так трапиться. І взагалі, може, ніхто не думав. Просто тоталітарна країна - це там, де все залежить від волі однієї людини і відповідно якогось кола. І от вони вирішили отак відсвяткувати цей свій переворот.І це дуже сумний день, ну, там кілька днів, але оце особливо 3 листопада 37-го року, коли в один день розстріляно дуже-дуже багатьох талановитих людей. Я взагалі не знаю, чи є десь в історії ще такий день.І така трагедія, катастрофа, я би сказала, з національною культурою. Ростиславе, дякую вам за цю розмову. Я ще раз покажу цю книжку чудову Володимира Панченка про Миколу Зерова. Це не лише про Миколу Зерова, а взагалі це про той час національного, культурного українського ренесансу 20-х років, 30-х років. Прочитайте це. Ви знайдете дуже багато того, про що ви не знали раніше, і ви впізнаєте тут, можливо, багато фактів з нашої з вами біографії, з нашої українізації 90-х років, і багато паралелей з'явиться. 

Президент США Дональд Трамп нав'язує Україні кабальну угоду, яка б позбавила Київ всіх доходів з українських ресурсів, змушуючи виплатити неіснуючий борг. Водночас допомагає Росії, яку можна дотиснути у війні. Якщо ЄС не зможе продовжити санкції через позиції Угорщини чи Словаччини, то в липні Москва зможе забрати 200 млрд євро заморожених активів. Про зустріч у Парижі та проблеми з демографією України на фоні того, що все більше українських біженців воліють залишитися в ЄС. Ось дещо з того, про що писали у світових ЗМІ минулого тижня. "Трамп приставив дуло до скроні Зеленського", Тhе Теlеgrарh, Велика Британія Президент Трамп приставив дуло до скроні Володимира Зеленського, вимагаючи величезних репарацій і претендуючи на половину українських нафтових, газових і вуглеводневих ресурсів, майже на всі метали та більшу частину інфраструктури. Остання версія його "мінеральної угоди" - безпрецедентна в історії сучасної дипломатії та державних відносин. "Це документ про експропріацію. Немає жодних гарантій, захисних положень, США нічого не пропонують", - каже експерт з енергетичного права Аtlаntіс Соunсіl Алан Райлі. Текст не залишає сумнівів - мета Трампа, щоб Україна стала ресурсною базою. Це узгоджується з переговорами Штатів і Росії щодо всеосяжного енергетичного партнерства, включаючи плани відновлення західносибірських газових потоків до Європи, до яких планують залучити Америку. Водночас американські компанії та фінансисти, близькі до Трампа, отримають значну частку в цьому бізнесі. Відроджена торгівля газом проходитиме через українську мережу, а згодом через Балтику, коли підірвані газопроводи "Північний потік", відновлять. У новому проєкті йдеться, що Інвестиційний фонд реконструкції США буде контролювати українські "важливі корисні копалини та нафту, газ, паливо чи інші вуглеводні та матеріали, що видобуваються". Йдеться про всі важливі матеріали, включаючи рідкоземельні елементи та 50 інших мінералів, таких як літій, титан, кобальт, алюміній і цинк. США контролюватимуть інфраструктуру, пов'язану з ресурсами США контролюватимуть інфраструктуру, пов'язану з ресурсами, "включаючи дороги, залізницю, трубопроводи, порти, термінали, інші логістичні об'єкти та нафтопереробні заводи, переробні підприємства, установки зі скраплення та регазифікації". Трьох із п'яти членів правління фонду оберуть США. Америка отримуватиме всі роялті, доки Україна не виплатить США щонайменше $100 млрд боргу з додаванням 4% - це менше, ніж $350 млрд, запропонованих раніше Трампом, але все ще половина ВВП України, і наразі ці гроші не підлягають виплаті. Україна отримає 50% роялті після погашення боргу. Фонд зареєстрований у Делавері під юрисдикцією Нью-Йорка. США отримають першочергове право відмови від усіх проєктів, повноваження перевіряти книги і рахунки будь-якого українського міністерства чи відомства, коли захочуть у робочий час. США можуть накласти вето на продаж українських ресурсів іншим країнам, що може означати заборону на продаж рідкоземельних елементів Китаю, а також Європі. "Це несумісне з членством в ЄС, і, може, частина мети", - каже Райлі. Гарантій безпеки немає США не сплачують інвестиційний капітал, вважаючи свій внесок минулою військовою допомогою. Гарантій безпеки немає. Умови суворіші, ніж початкові проєкти Трампа, які юристи-міжнародники визнали грабіжницькими і неоколоніальними. Документ пахне нерівноправними договорами, нав'язаними Китаю європейськими державами в ХІХ ст. Це жорстокий спосіб змусити демократичного союзника, який бореться за існування та захищає зовнішню лінію Заходу від російського імперіалізму. У Білому домі стверджують, що Путін не атакує, якщо США комерційно будуть у грі. Але це дурниці в контексті, коли Америка веде переговори з керівником російського Державного фонду капіталу Кирилом Дмитрієвим. Російські ЗМІ кажуть, що ці переговори стосуються повернення американських нафтовидобувачів у Карське море та Арктику, і стосуються американської технології гідророзриву. Німецька Віld пише, що в Швейцарії вже кілька тижнів ведуть переговори про відновлення газопроводу "Північний потік-2". Їх таємно ведуть колишній агент Stаsі Маттіас Варніг і представник Трампа Річард Гренелл - людина, відома симпатіями до Кремля. Очікується, що українці приймуть фігові запевнення в угоді про корисні копалини, навіть якщо переговірник Трампа Стів Віткофф знову повторить пропаганду Кремля про "референдуми" в Донецькій, Луганській, Херсонській та Запорізькій областях, і визнає право Росії на них, хоча Путін їх навіть не завоював. Путін вичерпав свій фонд на чорний день і вичерпує спроможності військової економіки Якби Віткофф цього тижня послухав слухання Комітету з розвідки у Сенаті, то почув би голову Розвідувального управління оборони США, генерала Джеффа Круза, який свідчив, що Росія має серйозні проблеми у війні та вичерпає сили до кінця року, якщо Захід продовжить санкції та допомогу Україні. Путін вичерпав свій фонд на чорний день і вичерпує спроможності військової економіки. Українські дрони б'ють по його ПНЗ, тому енергетичне перемир'я йому потрібне більше, ніж Україні. Дипломатична катастрофа для Заходу жваво розвертається на всіх фронтах. Трамп погодився допомогти Росії відновити "доступ до світового ринку для експорту агропродукції та добрив, знизити витрати на морське страхування та розширити доступ до портів і платіжних систем для таких транзакцій" як винагороду за те, що Москва не поступилася у Чорноморському морському перемир'ї, яке теж більше корисне для Росії, ніж для України. Режим санкцій в Європі також близький до розпаду Путін хоче, щоб "Россільхозбанк" відновив доступ до платіжної системи Swіft, і зняти ембарго на сільськогосподарське обладнання - товарів подвійного призначення, які можуть використати для виготовлення бойових машин. Він на шляху до забезпечення обох вимог. Режим санкцій в Європі також близький до розпаду. Угорщина та Словаччина заявили, що не голосуватимуть за існуючі обмеження, що означає, що санкції автоматично закінчаться в липні, і під питанням понад 200 млрд євро активів російського Центробанку, заморожених в Європі. "Якщо хоча б одна країна ЄС проголосує проти подальшого заморожування активів, воно втратить чинність. Тоді Центробанк Росії може негайно зняти депозит з Еurосlеаr. Попри всі розмови про репарації та відповідальність, ЄС віддасть 200 млрд євро режиму, який розв'язав найбільшу війну в Європі з часів Другої світової війни", - заявили Антон Моїсеєнко та Юлія Зіскіна з Королівського інституту об'єднаних служб. Після цієї зради Європі та Великій Британії доведеться сплатити весь рахунок за відновлення того, що залишиться від України. Директор ЦРУ Джон Реткліфф цього тижня заявив на слуханнях в Сенаті, що Трамп знає, що небезпечно, щоб Путін досягнув своїх максималістських цілей. Але наразі всі докази, що Трамп і Путін - абсолютно гармонійне спільне підприємство. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чому Європа боїться передати Києву заморожені активи РФ та в якій країні їх найбільше: світові ЗМІ написали "Стармер і Макрон попередили Трампа: "Путін грає з вами", Роlіtісо, США Європейські лідери застерегли Трампа від довіри Путіну. Вони знову дистанціювалися від плану послаблення санкцій проти Росії в рамках угоди про припинення вогню. На саміті в Парижі в четвер союзники України ще більш презирливо поставилися до ідеї, що пора пом'якшити санкції. Цим кинули прямий виклик США, які припустили, що послаблення обмежень на здатність російських компаній вести бізнес з рештою світу можна використати як підсолоджувач, щоб змусити Москву припинити бойові дії. "Лідери Європи хочуть серйозніше посадити Росію за стіл переговорів", - сказав британський прем'єр Кір Стармер. Ця позиція кидає рукавичку Білому дому, який у своїх дедалі тісніших стосунках з Кремлем сподівався переконати Путіна погодитись на 30-денне припинення вогню. Росія заявила, що призупинить удари по енергетичній інфраструктурі України і атаки на Чорному морі на 30 днів, якщо скасують санкції. Хоча США можуть тиснути, багато санкцій, як от виключення російських банків із Swіft, наклав ЄС. Британія та Франція очолять роботу так званої "Коаліції охочих" 27 лідерів, які зібралися в Парижі, включно з Зеленським, погодилися, що не будуть пом'якшувати санкції до досягнення миру, заявив президент Франції Еммануель Макрон. Він сподівається, що Путін підпише угоду про припинення вогню, а якщо ні, то Трамп побачить тактику затягування Росії. Макрон сказав, що лідери, які зібралися в Парижі, домовилися, що Британія та Франція очолять роботу так званої "Коаліції охочих". Але деталей про те, які країни готові відправити війська в Україну в разі мирної угоди, наразі мало. Очікується, що наступна зустріч прихильників Києва відбудеться в Брюсселі 11 квітня - в рамках Контактної групи з питань оборони України, відомої як Формат Рамштайн. Її раніше очолювали США, але після приходу Трампа очолюють Берлін і Лондон. "Українські біженці можуть залишитися в Європі назавжди", Тhе Есоnоmіst, Велика Британія Через три роки війни в Україні інформаційний центр для біженців у Кракові активно працює. Але все змінилося. На початку війни українці просили допомогти знайти житло і роботу. Зараз здебільшого звертаються за порадою щодо отримання ПМЖ чи польського громадянства. Заняття польською процвітають. Щоразу, коли відкривають новий курс на 25 осіб, заявки подають 400. Термін дії схеми "тимчасового захисту" ЄС, яка пропонує 4,3 млн українських біженців у ЄС доступ до житла, роботи і пільг, закінчується у березні 2026-го. Але незалежно, чи продовжать програму, українці в еміграції все частіше відмовляються від ідеї повернутися додому. За дослідженням української дослідницької групи Центр економічної стратегії, лише 43% українських біженців планують повернутися, проти 74% два роки тому. Для багатьох важливо не тільки те, коли закінчиться війна, а й те, як. Росте перспектива припинення вогню без членства України в НАТО чи ЄС разом з продовженням російської окупації п'ятої частини країни. Багато українців бояться, що Росія незабаром знову нападе. Припинення воєнного стану призведе до виїзду з країни більшої кількості українців, ніж приїде в Україну Вірогідніше, що припинення воєнного стану призведе до виїзду з країни більшої кількості українців, ніж приїде в Україну. Особливо чоловіків призовного віку, яким зараз заборонений виїзд. Дослідження свідчить, що понад 500 тис. чоловіків можуть виїхати. Це було б катастрофою для ринку праці та для здатності країни захищатися. Українці в Європі пускають коріння. У Польщі 67% біженців, більшість з яких жінки, працюють чи активно шукають роботу. Уряд планує дозволити їм обмінювати "тимчасовий захист" на дозвіл на проживання на три роки. Українці вносять значно більший вклад в економіку Польщі як працівники та платники податків, ніж коштують в плані допомоги. За даними компанії Dеlоіttе, у 2023-му вони додали до польського ВВП 1,1%. Навіть прибуття додаткових українців не буде проблемою. Рівень безробіття у Польщі 2,6%, що є найнижчим показником у ЄС. Без імміграції робоча сила в країні скоротилася б на 2,1 млн людей у ​​наступному десятилітті через старіння населення. Українці допомагають закрити цю прогалину. Але у більшості країн ЄС картина похмуріша. У Німеччині рівень зайнятості серед українських біженців 43% на кінець 2024-го. В Італії та Іспанії ця частка ще нижча, хоча майже всюди зростає. У Німеччині для біженців брак догляду за дітьми - найбільша перешкода. Інші звинувачують щедрі державні пільги. З майже 1,2 млн українських біженців у ФРН 700 тис. отримують соціальну допомогу в розмірі 563 євро на місяць. ХДС пропонує скоротити виплати, щоб підштовхнути біженців до праці. Ринок праці Європи повністю відкритий для українців з "тимчасовим захистом" Теоретично ринок праці Європи повністю відкритий для українців з "тимчасовим захистом". На практиці біженцям важко знайти роботу для "білих комірців". У Польщі 48% іноземців, переважно українців, працюють на посадах, нижчих за їх кваліфікацію. У Німеччині 72% українських біженців мають вищу освіту, але більшість працюють на низькокваліфікованих роботах чи безробітні. Мова може бути перешкодою, а визнання професійних ступенів і сертифікатів - повільне чи неможливе. Роботодавці також неохоче беруть українців на роботу через те, що країна може позбавити їх статусу захисту. Це переборні проблеми. Інші - менш. Анжеліка - вчителька музики з Вінниці прибирає в домах та пакує одяг на складі в Кракові. Як і мільйони українців у Європі, перед нею незавидний вибір. Залишитися в Польщі означає ще більше часу далеко чоловіка, який не може покинути Україну. Повернутися - пограти в азартне майбутнє з двома дітьми. "Навіть якщо війна закінчиться, то почнеться знову. За таких обставин, яка мати захоче забрати свого сина в Україну?", - каже вона.

Цей матеріал — продовження історії Ірини Горобцової, тестувальниці з Херсона, яку росія викрала й засудила за сфабрикованими звинуваченнями до десяти з половиною років ув’язнення. У лютому цього року Ірина написала листа із СІЗО в тимчасово окупованому Криму і звернулася до української влади. У листі айтівиця просить урятувати всіх цивільних жінок, яких узяла в заручники російська влада. Зараз Горобцова перебуває на стадії етапування в московське СІЗО, де розглядатимуть апеляцію, тож рідні повністю втратили з нею зв’язок. Архівне фото Ірини Восени DОU розповідав про те, як у 2022 році Ірину в день її народження викрали озброєні росіяни, а потім два роки утримували без суду і слідства в сімферопольських СІЗО. Окупанти брехали сім’ї жінки, що не знають, де вона. Однак завдяки правозахисникам рідня дізналася, що Ірину утримують у Криму. У березні 2024 року росіяни сфабрикували проти Горобцової кримінальну справу, а в липні — засудили за статтею 276 кримінального кодексу росії про «шпигунство» до десяти з половиною років ув’язнення. Її звинуватили в «стеженні за російськими військами в Херсоні», оскільки вікна в Ірининій квартирі виходять на чорнобаївський аеродром. Про перебіг справи айтівиці, її фізичний і моральний стан DОU розповіли її колега Катерина Золотухина та батько Володимир. Також ми поспілкувалися з «Медійною ініціативною за права людини», що висвітлює проблему цивільних заручників, яких незаконно утримує росія. Цивільних заручників неможливо повернути під час обмінів полоненими — потрібен інший механізм, якого наразі не існує. З правового погляду їх повинні відпустити без жодних умов, проте росіяни цього не роблять. «Врятуйте нас!». Ірина розповіла про жінок, які вже загинули в полоні Разом з полоненою Іриною Горобцовою в компанії DаtаАrt працювала Катерина Золотухина. Після повномасштабного російського вторгнення айтівиці залишалися на зв’язку. Навіть коли Херсон був в окупації, Ірина писала Каті й розповідала про ситуацію в місті. Сама вона тоді активно волонтерила та ходила на проукраїнські мітинги. Коли Горобцову просто з батьківської квартири викрали росіяни, Катя, як і решта людей у компанії, про це не знали. Уже згодом жінка зв’язалася з рідними Ірини, й вони об’єднали свої зусилля з пошуку. Росіяни утримували Горобцову в СІЗО № 1 у Сімферополі без суду та слідства. За допомогою правозахисного проєкту «Пошук. Полон» Катерині вдалося передати Ірині листа — це був її перший контакт із зовнішнім світом після викрадення. «У той момент Ірина навіть не зрозуміла, від кого цей лист: я не зазначила свого прізвища, писала досить завуальовано. Та після цього ми іноді таємно передавали Ірині листи через правозахисні організації, а вона — нам. Росіяни не дозволяли листуватися, адже взагалі не підтверджували, що Іра в них», — сказала Катерина. Листуватися з рідними (через сервери російської служби виконання покарань) й отримували посилки Ірина змогла лише після того, як росіяни відкрили проти неї кримінальну справу. Це відбулося в березні минулого року. Та спершу вони тримали її в карцері, не дозволяли сидіти чи лежати — лише стояти. Так Горобцову змушували підписати абсурдні зізнання, щоб завести на неї справу. Зрештою жінка погодилася, адже окупанти пообіцяли, що лише так її зможуть обміняти. У лютому цього року Ірина написала листа зі зверненням до української влади, де благає повернути додому всіх цивільних українок, яких утримує Росія. Цим листом з нами поділилася Катерина Золотухина. Президенту України — Головнокомандувачу Збройних Сил України Голові Управління розвідки Міністерства оборони УкраїниМіністру реінтеграції України Уповноваженому з прав людини в Україні Я, Горобцова Ірина Володимирівна, 13.05.1985 року народження, перебуваю в російському полоні з 13.05.2022. Сьогодні я беру на себе відповідальність і публічно звертаюся до своєї Батьківщини від імені полоненого українського жіноцтва. Свого часу кожна з нас із готовністю відгукнулася на запит про допомогу від нашої країни, через що ми опинилися під вартою в російській федерації. Тепер ми самі потребуємо допомоги. Саме тому я звертаюся до осіб, уповноважених українським народом на захист інтересів кожного громадянина і громадянки нашої держави. Ми благаємо провести цивільний обмін і додати до нього всіх громадянок України, що перебувають у російській неволі. Це наш сигнал SОS, і ми хочемо бути почутими, адже ми занадто довго чекали можливості звернути увагу на нас і нашу біду. Звільніть українських жінок і поверніть їх додому! Україно, ненько, допоможи, врятуй нас! Твої вірні доньки Цей лист рідні Горобцової відправили в різні українські органи влади: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, СБУ, Офіс президента, Національне інформаційне бюро, Офіс уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Ці установи або скеровували в інші інстанції, або писали, що «вживатимуть заходів у межах компетенцій». У листах до рідних Ірина розповідала і про інших українок, яких викрала росія, — деякі з них уже мертві. Тетяну Мудренко жорстоко зґвалтували та вбили в Скадовську Херсонської області. Тетяна Плачкова померла від травм унаслідок катувань у Мелітополі. Наталя Рибальченко, не витримавши жорстокого поводження росіян, повісилася в СІЗО в селищі Приазовське Запорізької області. «Мігрень зводить мене з розуму». У Горобцової — аневризма головного мозку Ірина розповідала, що росіяни годують їх їжею, якої українські господарі не дали б навіть свиням. Лише завдяки посилкам від рідних Горобцова має доступ до нормальних продуктів. Також у неї є спеціальний рахунок, на який близькі переказують гроші. За ці кошти айтівиця може купувати щось у СІЗО, як-от мило для так званого банного дня. У камерах душу немає, тому раз на тиждень 40 жінок водять митися в спільний душ. З ліками — проблема. В Ірини аневризма головного мозку. Через це вона мусить приймати ліки на постійній основі, однак доступу до них немає. За словами Катерини, на ліки потрібен рецепт, а для цього російський лікар має поставити Ірині діагноз. Однак ніяких медичних оглядів у СІЗО не проводять, а проти мігрені Горобцовій пропонували звичайний «Анальгін». У листі до сестри Ірина писала, що головний біль зводить з розуму. Найчастіші причини її мігреней — брак сну та нервове перенапруження. Рідні пробували передавати необхідні ліки посилкою, однак через відсутність рецепта вони не дісталися адресатки. Якось в Ірини виник сильний біль у серці. Фельдшера тоді так ніхто й не докликався, а допомогу жінці надавали її співкамерниці. «Абсолютна невідомість». Чому етапування — один з найважчих процесів Щоб тримати справу на слуху, 10 вересня 2024 року Ірина подала апеляцію на рішення російського суду. Розгляд спершу призначили на 12 березня 2025-го, а потім перенесли на 31 березня. Однак суд відбуватиметься в Москві, тож на початку березня Горобцову почали етапувати в російську столицю. За словами Катерини, зараз — найгірший період, адже з Іриною немає жодного зв’язку. «Ми вже мали налагоджений процес, коли могли нарешті надсилати Ірі листи, передавати посилки. Але зараз усе припинилося. Ми не знаємо, скільки триватиме етапування, — настала абсолютна невідомість», — сказала Катерина. За словами керівниці напряму документування «Медійної ініціативи за права людини» Анастасії Пантелєєвої, етапування — це виснажливий процес, під час якого ніхто не дбає про права заручників. Яким маршрутом перевозитимуть людину і скільки часу це все займе — невідомо. «Їхній шлях з точки А в точку Б не є дуже логічним чи найкоротшим. Етапування може тривати місяцями, з зупинками в різних СІЗО і колоніях. Це психологічно важка процедура», — пояснила Пантелєєва. Архівне фото Ірини У кожному новому місці на шляху до пункту призначення цивільні заручники та військовополонені часто стикаються з так званою прийомкою. Працівники СІЗО та колоній знущаються з них: б’ють кийками, нацьковують собак, ставлять у крижану воду тощо. Такі знущання можуть тривати добу і здебільшого стосуються чоловіків. За словами Пантелєєвої, були випадки, коли українці не переживали «прийомку». Зараз рідні понад усе сподіваються, що після апеляції Ірину повернуть у сімферопольське СІЗО, аби вони й далі могли надсилати їй посилки через волонтерів. За словами Іриного батька, багатьох жінок, які були разом з його донькою в СІЗО, після апеляції повертали в Крим. Однак у «Медійній ініціативі за права людини» в такому сценарії впевнені менше: не існує жодного алгоритму чи чіткої системи, за якими діють росіяни. Пантелєєва навела приклад «херсонської дев’ятки» — це група чоловіків, яких росіяни викрали й звинуватили в «міжнародному тероризмі». Після катівень у Херсоні їх утримували в Сімферополі. Згодом перевели в СІЗО «Лефортово», а тоді — у Ростов. Зараз вони всі перебувають у ростовському СІЗО № 5, де очікують на суд. Та є і протилежна історія: жінку, імені якої Пантелєєва не називає, із Сімферополя возили на апеляцію в Москву, а згодом повернули назад. Сьогодні суди в Ростові переповнені українцями, яких доправили з різних місць утримання. Там вони очікують на вироки російських суддів. Міжнародний комітет Червоного Хреста досі не підтвердив, що Горобцову незаконно утримують Попри весь жах російського полону, Ірина не втрачає віри. Катерина щиро дивується та захоплюється духом колеги. У листах Горобцова постійно запитує про колег, рідних, знайомих. Її цікавлять усі деталі їхнього життя. «Листи від Іри — це щось таке прекрасне та ніжне! Вона ставить запитання, збирає інформацію, яка хоч трішечки повертає її до нормального життя. Іра знає, що у мене є два котики, а тому завжди про них питає. Пише: „Катюш, а розкажи мені, будь ласка, про своїх котиків. Що вони творять?“. Мене щиро дивує, як людина, яка переживає полон, може залишатися на позитиві й питати про моїх котів. У магазині в СІЗО вона купила кольорові олівці, тому тепер у кожному листі залишає нам малюнки», — розповіла Катерина Золотухина. Малюнки Ірини З активізацією переговорного процесу зміцнилася і віра Іриних батьків, що доньку невдовзі повернуть додому. Зараз рідні стукають в усі двері: Катерина та Олена, сестра Ірини, звернулися в різні правозахисні організації та періодично про себе нагадують. До речі, Міжнародний комітет Червоного Хреста станом на 6 березня 2025 року досі не підтвердив, що Горобцову незаконно утримують у росії. Це при тому, що самі росіяни писали про суд над нею та публікували відео з зали суду. Представники МКЧХ заявляють, що росія не надає інформації та не допускає їх до обвинувачених або засуджених. Офіційні відповіді від ФСБ чи документи із суду, які є в родичів, вони не беруть до уваги — розглядають лише відповіді на власні запити до російських органів. Правозахисники скептично оцінюють діяльність таких організацій, як МКЧХ чи ООН, однак наголошують: звертатися до них усе одно важливо. Україна працює над новою концепцією задля повернення цивільних заручників Проблема полягає в тому, що поняття «цивільні полонені» в міжнародному праві взагалі не існує. Немає обмінів цивільними, як це відбувається у випадку з військовими. Росія повинна просто повернути всіх утримуваних цивільних громадян України додому. Іноді вдається додати цивільних під час обмінів полоненими, та зазвичай це — ситуативні домовленості. Уже близько року існує робоча група при Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими, яка опікується питанням цивільних заручників. Повернення цивільних є й одним з пунктів «формули миру» президента Володимира Зеленського. За словами Пантелєєвої, нині влада разом з правозахисниками та громадськими активістами розробляє концепцію щодо подальшої роботи з повернення цивільних утримуваних. Тривають розмови про те, щоб адвокатувати звільнення окремих груп цивільних: тяжкохворих;людей віком понад 60 років;жінок;представників місцевого самоврядування;журналістів;колишніх атовців тощо. «Викрадених цивільних дуже багато, адвокатувати звільнення одразу всіх — дуже складно. Ми займалися цим три роки, але результату немає. Сьогодні робота над узгодженням такої концепції триває», — пояснила Анастасія Пантелєєва. За її даними, зараз держава-агресорка утримує 1908 цивільних заручників на тимчасово окупованих територіях або в росії. Однак ця статистика — неповна, адже складена на основі запитів рідних, зі слів колишніх в’язнів, які розповіли про своїх співкамерників, відкритих джерел тощо. Насправді таких людей значно більше. Раніше ми розповідали історію Івана Козлова — бізнес-аналітика, якого викрали, коли він намагався вивести сім’ю з окупованого Херсона, і незаконно засудили до 11 років колонії.

Українці вважають свободу однією з головних цінностей. І три роки тому вся країна об'єдналася для її захисту. У спецпроєкті "Код свободи" ми розкажемо, як лідер українського ритейлу АТБ забезпечує продовольчу безпеку, підтримує економіку країни, активно допомагає захисникам і цивільним. Покажемо, як змінилася компанія від початку повномасштабної війни та як працівники АТБ долучаються до захисту свободи. Найважливіший капітал компанії - працівники - 1316 супермаркетів АТБ працювали в Україні, станом на 24 лютого 2022 року 2022 рік - відкрили 10 нових магазинів - Поновило роботу близько 50 магазинів АТБ на деокупованих територіях Київщини, Харківщини, Чернігівщини, Херсонщини 2023 - відкрили 20 нових магазинів АТБ - Поновили роботу 40 магазинів 2024 - відкрили 47 нових магазинів - Модернізували 11 супермаркетів Січень 2025 - 1259 супермаркетів АТБ працюють у різних куточках України Повномасштабна війна внесла серйозні корективи в роботу лідера українського ритейлу, але не змінила головного - найважливішим капіталом у компанії вважають своїх працівників. Понад 59 тис. осіб працює на підприємствах корпорації АТБ. Із них 67% - жінки. "Наша багатотисячна трудова родина першого дня повномасштабного вторгнення перейшла на особливий режим роботи. Попри всі труднощі, ми продовжили цілодобово забезпечувати українцям безперебійний доступ до свіжих продуктів та якісних товарів першої необхідності. Якщо перший рік війни був схожий на непередбачуваний спринт, то наступні два можна порівняти з виснажливими марафонами. Вони забрали багато сил, проте й загартували компанію, зробили міцнішою. Цей шлях був украй непростий: безпрецедентні виклики, втрати, робота у складних умовах, необхідність приймати швидкі рішення, розвиток, не дивлячись ні на що! Але головне команда. Професіонали, лідери, патріоти своєї справи, завдяки яким ми вистояли та зросли", - розповіли в компанії АТБ. Майже 2 тис. нових робочих місць було створено компанією 2024 року. Найбільш затребувані спеціальності: продавець-консультант, охоронець, вантажник, водій. "Колектив АТБ працює на перемогу та прагне миру. Кожен докладає максимуму зусиль: у прифронтових містах наші магазини забезпечують громадян продуктами харчування та товарами першої необхідності. Цілодобово автівки компанії доставляють товари по всій країні. На складських комплексах зроблено запас товарів і продуктів харчування, працюють на повну потужність виробничі підприємства корпорації АТБ - м'ясна фабрика "Фаворит", кондитерська фабрика "Квітень". До речі, всі підприємства групи компаній АТБ це офіційне працевлаштування, біла зарплата та чесна сплата податків. А отже, підтримка економіки держави", - додали в АТБ. "Стали загартованішими, можемо зрушити гори" Анна Ворошилова, начальник відділу навчання та розвитку персоналу служби управління персоналу ТОВ "АТБ-МАРКЕТ": - Свобода для мене це коли не треба боятися за життя рідних, кожен може гідно жити, працювати, розвиватися та будувати майбутнє у вільній країні. Я працюю в компанії АТБ понад 14 років. Мій підрозділ займається розробленням навчальних матеріалів, створенням та проведенням тренінгів, вебінарів, підвищенням кваліфікації працівників компанії. Мені дуже подобається робота. Адже наша місія навчати, розвивати та мотивувати співробітників, щоб кожен міг реалізувати свій потенціал, а компанія отримала кваліфікованих фахівців. На початку повномасштабного вторгнення в усіх були страх, невизначеність, нерозуміння, що відбувається. Але ми згуртувалися. Із п'ятої ранку всі були на зв'язку. Спілкувалися через месенджер - що робити, як добиратися на роботу. Керівництво дало нам відповідні інструкції. І ми працювали. Самодисципліна в наших працівників на високому рівні. За необхідності незалежно від посад ми виходили до магазинів і допомагали викладати товар. Щоб уникнути паніки серед українців через дефіцит товарів, забезпечити безперебійне постачання продуктів харчування в магазини АТБ, було створено резервний офіс на заході країни, подалі від фронту. Компанія за власний рахунок організувала транспорт і забезпечила житлом ключових працівників, відповідальних за важливі процеси в роботі АТБ. Я була серед них. Мене з дитиною передислокували до іншого міста. Там мене, як і інших колег, компанія забезпечила всім необхідним задля якісного виконання службових обов'язків. За три роки повномасштабної війни компанія АТБ стала ще міцнішою, а працівники - загартованішими. Я впевнено можу сказати про тих, із ким працюю, що ми можемо зрушити гори. У моїй команді більшість працює вже понад 15-20 років. Кожен із нас вносить якусь частинку допомоги задля перемоги. Допомагаємо колегам, які захищають державу. Також збираємо кошти для тих, хто постраждав унаслідок обстрілів, - я особисто відповідала за збір для колег із Дніпра. У їхній будинок влучила російська ракета. Вважаю, що обрала найкращого роботодавця, адже цінності АТБ збігаються з моїми особистими. Керівництво завжди відкрите до ідей та пропозицій, підтримує ініціативи працівників. Для мене компанія зробила дуже багато. Була поруч і у скрутний період мого життя, і тоді, коли я стала щасливою. На роботі я знайшла свою другу половинку - Романа. Він є працівником компанії у сфері інформаційних технологій. 15 лютого 2025 року ми одружилися. Разом виховуємо синочка Тимофія. Вважаю дуже символічно те, що саме завдяки компанії я зустріла свою другу половинку. Тепер ми разом будуємо не лише кар'єру, а й щасливу сім'ю. 5-7 тис. нових робочих місць на рік створювала компанія АТБ до повномасштабного вторгнення. Щороку відкривалося 100-120 нових магазинів Як АТБ підтримує захисників, цивільних і державу - підсумок трьох років Допомога ЗСУ Понад 2 млрд грн - загальна сума благодійної допомоги від АТБ українським захисникам, медичним установам, рятувальникам, волонтерським організаціям, цивільному населенню. Завдяки благодійній ініціативі "Сертифікат для ЗСУ" вдалося зібрати 34,5 млн грн. Компанія АТБ подвоїла цю суму - 70 млн грн направлено на допомогу захисникам та медикам. Понад 1000 дронів Маvіс3 Рrо, незамінних в умовах сучасної війни, передано силам оборони від АТБ. Також понад 1500 автомобілів різного призначення. Під час святкування власного 30-річчя восени 2023 року компанія АТБ влаштувала безпрецедентний благодійний марафон. Було зібрано 68-мільйонний донат для ЗСУ, до якого компанія додала 100 млн власних коштів. Ця ініціатива створила новий тренд у бізнес-середовищі - усі подарунки конвертуються в донат для ЗСУ. Понад 4500 мобілізованих працівників АТБ долучилося до Збройних сил України, Нацгвардії та тероборони. Гуманітарна допомога цивільним АТБ однією з перших поновила роботу на деокупованих територіях Київщини, Чернігівщини, Сумщини, Херсонщини. Жителі отримали доступ до широкого асортименту продуктів за чесними цінами. Передали тисячі наборів незламності для жителів населених пунктів, що найбільше постраждали під час бойових дій. Зокрема, до Куп'янська на Харківщині та Снігурівки Херсонської області. Супермаркети АТБ перетворилися на пункти незламності - там можна підзарядити мобільні телефони, ліхтарики та інші гаджети. Один із найбільших платників податків Понад 74,11 млрд грн сплатила компанія до бюджетів усіх рівнів від початку повномасштабного вторгнення. АТБ входить до першої десятки найбільших галузевих платників податків. Наприклад, 2022-го компанія сплатила 20,44 млрд грн податків та зборів. Це близько половини бюджетних надходжень від усього вітчизняного ритейлу. 2024-го до держбюджету АТБ сплатила 18,61 млрд грн, місцевих бюджетів - 6,52 млрд, цільових державних фондів - 3,48 млрд грн. Улюблені супермаркети мільйонів Супермаркети АТБ для багатьох українців асоціюються зі свободою, незламністю, рідним домом і можливістю щасливо жити у своїй країні. Марина Лівенко, Чернігівщина: - 2022-го наш АТБ не працював кілька місяців. Коли окупантів вигнали, всі з нетерпінням чекали відкриття супермаркету. Памʼятаю, як зраділа, коли знову побачила вантажівку з написом АТБ. Не могла дочекатися вихідних, коли почав працювати супермаркет. Із самого ранку побігла туди. Черга була неймовірна. Я придбала дитині сирки в шоколаді, сік. Собі взяла йогуртів і цукерок. На касі розрахувалася карткою - в місцевих магазинах приймали лише готівку. Досі згадую це відчуття щастя, коли поверталася додому з повним пакетом продуктів. Тому особисто в мене АТБ асоціюється з мирним життям і надією, що все буде добре. Перед Новим роком приїжджала в гості моя подруга, яка виїхала в перші дні війни до Австрії. Вона одразу запропонувала піти разом в АТБ. Казала, що дуже скучила за улюбленими продуктами й нашим життям до повномасштабного вторгнення. Наталія Виговська, Київ: - АТБ викликає велику повагу. Адже під час повномасштабного вторгнення вони оперативно зреагували. Швидко забезпечували доставлення дефіцитного товару, щоб заповнювати спорожнілі полиці. Коли почалися блекаути, закупили генератори для магазинів. Моя 89-річна сусідка дуже переживала, щоб не було голоду. Казала: "Страшніше немає нічого". Щоразу, коли їду в АТБ, пише мені список продуктів. Любить плавлені сирки "Своя лінія", сардельки. Знає, що в АТБ є кошики для збору продуктів для наших захисників. То раз на місяць на це виділяє 200 гривень. Я теж долучаюся до допомоги - залишаю каву, чай, печиво, енергетичні батончики, вологі серветки. Також беру участь у благодійних акціях АТБ. Анна Нечипоренко, Черкаси: - Заходжу щоранку в АТБ по каву - там зручна кавомашина. Постійно користуюся доставкою продуктів. Замовляю через мобільний додаток, одразу оплачую. Замовлення можна зробити в будь-який час. Головне, щоб до комендантської години встигли привезти продукти. Коли з колегами готуємо передачу захисникам на передову, то теж їдемо в АТБ. Там завжди дешевше. Беремо зазвичай для хлопців крупи, консерви, хлібобулочні вироби, каву, чай, мило, зубні щітки, паперові серветки. За 7 км від лінії зіткнення розташовано найближчий магазин АТБ. У таких супермаркетах уведено особливий "військовий" асортимент товарів, який складається з 400-500 найменувань критично важливих продуктів харчування та товарів першої необхідності. Зазвичай у супермаркетах АТБ нараховується понад 3,5 тис. найменувань товарів. Як змінилася мережа АТБ протягом трьох років 1. Автономна робота супермаркетів Супермаркети АТБ поступово переходять на повну автономну роботу. Нові системи рекуперації тепла, сучасне економне освітлення, потужні генератори й сонячні панелі на сьогодні повністю забезпечують безперебійну роботу магазинів. Зокрема, всі магазини АТБ забезпечено дизельними генераторами. Торік у 40 магазинах встановили сонячні електростанції. У планах - забезпечити ними ще 187 АТБ. 2. Електронний документообіг Компанія впровадила електронний документообіг (ЕДО) для внутрішнього переміщення та відвантаження товарів. Також в АТБ функціонує Портал постачальника електронна платформа для ефективної і прозорої взаємодії з постачальниками товарів. 3. Інновації для клієнтів Активно розвивається Мобільний додаток АТБ 2.0. Він поєднує в собі програми лояльності, особистий кабінет покупця, єПідтримку, кобрендові партнерські проєкти, благодійні ініціативи, інтернет-магазин тощо. Розвивається послуга доставлення продуктів. У супермаркетах запровадили електронні чеки, встановлюють каси самообслуговування. 4. Нова власна торгова марка 2024 року до 31-ї річниці компанія АТБ вивела на ринок нову власну торгову марку під назвою "День у День". Як кажуть у компанії - її створено з метою зробити повсякденне життя українців трішки кращим, а щоденні закупи приємнішими. Вона охоплює практично всі категорії товарів. Середня цінова категорія "День у День" та висока якість продукції дають новій ВТМ змогу сміливо конкурувати з іншими брендами. 250 тонн використаних батарейок відправила компанія АТБ на перероблення до Польщі 2024 року в рамках екологічного проєкту "Утилізуй сьогодні для чистого завтра". У кожному супермаркеті всеукраїнської мережі встановлено спеціальні контейнери для збору батарейок. Лідерство в захисті свободи АТБ є найбільшим роботодавцем країни, платником податків у галузі ритейлу, а також головним постачальником свіжих продуктів до українських осель. "Протягом останніх трьох років компанія неодноразово зіштовхувалась із безпрецедентними викликами, проте завжди оперативно знаходила відповідь. Завдяки цьому АТБ стала справді народним брендом та одним із символів нашої незламності. Пригадайте лише коротке відео, як одразу після звільнення Херсона вантажівка з логотипом АТБ прибуває до міста", - розповідають у компанії. Допомога українським воїнам стала пріоритетною частиною стратегії динамічного розвитку компанії. АТБ вдалося згуртувати навколо підтримки українських захисників не тільки мільйони мирних громадян, а й представників вітчизняного бізнесу. Після ракетного удару по Охматдиту в Києві корпорація АТБ оперативно виділила 20 млн грн на відбудову лікарні. Також компанія регулярно підтримує лікарню ім. Мечникова у Дніпрі, де лікують захисників. Благодійний проєкт "Брайти" від АТБ допоміг відкрити сучасне дитяче реабілітаційне відділення у Львові. У вересні торік корпорація відгукнулася на заклик Львівської міськради та взяла під опіку житловий будинок на вул. Коновальця, де було зруйновано дах, обвалилися внутрішні стіни, перекриття тощо. На його відновлення АТБ спрямувала 11,8 млн грн. "У планах на 2025 рік - утримання позицій на нашому гуманітарному фронті: безперебійне забезпечення громадян свіжими продуктами харчування та товарами першої необхідності. Також серед пріоритетних напрямів - системна підтримка українських захисників, медичних закладів тощо", - зазначають в АТБ. Серед інших пріоритетів: розширення торговельної мережі, створення нових робочих місць, упровадження енергоощадних технологій, сучасних споживчих сервісів, розвиток програм лояльності для клієнтів. Також - збільшення обсягів сплачених податків і зборів. Компанія продовжуватиме реалізацію екологічних проєктів: збір та перероблення використаних батарейок, відмова від поліетилену, використання біорозкладних пакетів.

В угорській столиці Будапешті в Національній україномовній школі імені Лесі Українки відбулося свято, присвячене видатній українській поетесі. Також в Українському секторі школи №220 у грузинській столиці Тбілісі відсвяткували 154-річчя Лесі Українки та День української жінки. Про це пише Рубрика, посилаючись на Фейсбук школи в угорській столиці та на Фейсбук Українського сектору. Свято у Будапешті Зазначають, що […] Тhе роst У Будапешті та Тбілісі в українських школах провели свято, присвячене Лесі Українці арреаrеd fіrst оn Рубрика.

В Українському секторі школи №220 у Тбілісі відсвяткували 154-річчя Лесі Українки та День української жінки.

На розгляді Верховної Ради знаходиться законопроєкт, автори якого пропонують щороку 25 лютого в день народження Лесі Українки, відзначати День української жінки

8 березня. Квіти, день весни, жіночої краси, свято представниць жіночої статі – хочеться вірити, що цей моветон уже в давно забутому минулому. Сьогодні українська жінка – це взірець відданості країні та своїм близьким, сьогодні це волонтерка чи громадська діячка. Сьогодні українська жінка – не слабка стать, а приклад лідерства. Повний текст новини

Сьогодні, 25 лютого, в Україні вшановують жінок, відзначаючи їхню значущу роль у суспільстві та внесок у різні сфери життя. Хоча цей день не є офіційним святом, він слугує нагодою для висловлення вдячності та пошани українкам.

Сьогодні, 25 лютого, наша країна відзначає День української жінки. Свято не має статусу офіційного, однак у цей день заведено згадувати про важливу роль жінок у суспільстві і їхній внесок у різні галузі. Повний текст новини