Search trend "Голокост в Україні"

22 червня День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни в Україні. Саме цього дня розпочалася нова фаза Другої світової війни на території сучасної України та деяких інших країн. За статистикою в ній загинуло близько 20% українців. День пам'яті був створений 2000 року указом президента України Леоніда Кучми. Цього дня вшановують всіх тих, хто загинув в результаті бойових дій на території нашої країни. Україна зазнала найбільших втрат за період війни. Згідно з даними, які були опубліковані істориками, Друга світова війна забрала життя 5 млн українських військових, 5 млн мирних жителів та ще 2 млн стали примусовими гастарбайтерами у нацистській Німеччині. В той період були знищені цілі міста і села. Мирні українці пережили голокост, голод, розстріли. Страждали українці не тільки на передовій. В зруйнованих селах і містах залишалися жінки з дітьми, молоді дівчата, немічні бабусі, які змушені були самостійно справлятися з усіма тяготами і страшними наслідками окупації ворогом рідної землі. У цей день по всій країні проводяться зустрічі з ветеранами, благодійні акції та хвилини мовчання - аби більше наша країна не дізналася, що таке, коли батьки ховають дітей. Що сталося 22 червня і що треба зробити цього дня 81 рік тому, о 04:00 ранку, незважаючи на підписаний Договір про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом, німецькі війська атакували кордони СРСР. Так почалася Велика Вітчизняна війна. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Різдво Іоана Предтечі: чому це свято таке важливе і що під забороною Зараз, в період повномасштабної війни з Росією, ця дата набула нового, ще більш трагічного, сенсу. У цей день необхідно поставити свічку за всіх тих дочок і синів України, які загинули заради свободи і незалежності нашої держави. 22 червня віряни вшановують пам'ять святого Кирила Олександрійського. Цього дня не варто сваритися з рідними, лихословити. Не вбивайте комарів після полудня, інакше наступного дня їх стане ще більше.

З 13 до 22 червня триває Міжнародний фестиваль кіно для дітей і підлітків "Чілдрен Кінофест". Проходить в обраних кінотеатрах 12 міст України та на сайті оnlіnе.сhіldrеnkіnоfеst.соm. Безкоштовно покажуть 12 повнометражних фільмів із різних країн Європи, а також 19 українських короткометражних робіт, які увійшли до фіналу дитячого кіноконкурсу. Лише в онлайн-форматі можна переглянути спеціальну програму "Найцінніший вантаж". Складається з трьох стрічок, присвячених захисту дитинства. Одна з них - це анімація "Найцінніший вантаж" французького режисера Мішеля Азанавічуса.Мішель Азанавічус - лауреат премії "Оскар" за драму "Артист". Серед інших його картин - "Кінцевий монтаж", "Молодий Ґодар" та "Агент 117". "Найцінніший вантаж" - перша анімаційна робота кінематографіста. Також він є амбасадором Unіtеd24 - глобальної ініціативи з підтримки України, започаткованої після повномасштабного російського вторгнення. А цьогоріч випустив книжку "Записки з України", написану під враженням від відвідування нашої країни.Дія мультфільму "Найцінніший вантаж" відбувається під час Другої світової війни. Недалеко від колії, якою щодня проносяться потяги смерті, мешкають лісоруб із дружиною. Одного разу жінка знаходить у снігу немовля - маленьку єврейську дівчинку. Попри заперечення чоловіка, вона вирішує прихистити дитину, за сюжетом. За словами Мішеля Азанавічуса, "це не фільм про різанину, війну чи смерть, а світла історія про те, як ланцюжок солідарності може врятувати життя". В основі сюжету - однойменний роман французького письменника Жана-Клода Ґрумберґа.Світова прем'єра відбулася торік в основному конкурсі Каннського кінофестивалю, а українська - 8 квітня цього року. Режисер тоді особисто презентував свою стрічку в київському кінотеатрі "Жовтень". Він також відповів на запитання редактора "Країни" та глядачів. Чому ви вирішили приїхати в Україну, щоб представити свою нову роботу? - Я мав нагоду представляти цей мультфільм у багатьох країнах. Але зробити це в Україні - для мене велика честь і привілей. Будь-яка можливість ще раз проявити свою підтримку вашій країні та її бійцям - це гарна нагода, і я завжди її використовую. До того ж у мене тут багато друзів і я з радістю повертаюся сюди. Я вже приїжджав в Україну багато разів від початку широкомасштабного вторгнення. У цьому залі також бачу багато дружніх облич. Про що ваша книжка про Україну та чому ви її написали? - Це галерея портретів українських захисників і захисниць, з якими я мав можливість зустрітися під час своєї подорожі в листопаді 2023 року. Я тоді здійснив поїздку до лінії фронту. Ця книжка - щось на кшталт звіту, до якого входять не тільки мої тексти, а й мої малюнки. На сьогодні вона вийшла тільки у Франції, тому адресується, звісно, французам. Усі доходи від продажу - мої роялті та прибутки видавництва - будуть направлені на платформу Unіtеd24 для підтримки України. Чим мультфільм "Найцінніший вантаж" може зацікавити саме українців і як він може бути сприйнятий у нинішньому контексті війни, на вашу думку? - Мені важко передбачити, як на стрічку будуть реагувати українці в цій ситуації. Але це фільм, який приносить із собою надію. Він показує найгірше та найкраще в людях. А також демонструє, як треба робити вибір, ким бути та як поводитися. Гадаю, це універсальний всесвітній меседж, і українці його оцінять. Як виникла ідея стрічки та чому ви обрали саме анімацію, хоча завжди знімали ігрове кіно? - Фільм скоріше обрав мене, а не навпаки. Мій продюсер надіслав мені книжку Жана-Клода Ґрумберґа. Я прочитав її та був глибоко вражений цією простою, але потужною історією. Тому попри вагання та складність, все ж таки вирішити зробити це кіно. Для нас було очевидним обрати анімаційну форму. Адже інакше складно показувати Голокост, знімати потяги з депортованими до концтаборів людьми. Анімація дозволяла нам не бути прив'язаними до реалізму. Ми хотіли натякнути на те, що відбувалося. Треба було діяти саме так, тому що фільм адресовано також і дітям. Їм не можна демонструвати жахіття Голокосту безпосередньо, прямо й жорстоко, бо є ризик травмувати. Але інакше все одно не можна про це розповідати, бо ризикуємо набрехати. А ми не хотіли ні брехати, ні травмувати. Як робився цей фільм і на які візуальні джерела ви спиралися? - Я робив основні малюнки, створював персонажів, оскільки малюю з десяти років. Але не міг працювати саме над анімацією. Тому ми разом із командою аніматорів шукали, в який спосіб і в якому стилі анімувати тих персонажів, яких я зобразив. Коли прочитав роман Жана-Клода Ґрумберґа, в мене виникло враження, що це класична література, тому хотів передати відповідний дух. Надихався французьким живописом ХІХ століття. Водночас спирався на тогочасні японські гравюри, зокрема художника Утаґави Хіросіґе, щоб зображення було схожим на ілюстрації. Це дало нам змогу створити саме анімаційний фільм у дусі класики. Коли ви придумували персонажів, чи були реальні прототипи? - Прототипів персонажів у реальному житті не було. Єдиний виняток - дружина лісоруба. Коли створював її, спирався на образ італійської акторки Анни Маньяні. Хотів, щоб ця героїня не була гарненькою, як у мультфільмах Dіsnеy. Але водночас щоб її зовнішність не була надто жорсткою, бо все ж таки глядачам треба провести з нею майже півтори години. Це жінка, яка на початку стрічки, можливо, й не гарна, але вона стає такою через вибір, який робить, та шлях, який проходить. Який був бюджет фільму та скільки років ви над ним працювали? - Робота над стрічкою зайняла шість років. Але на один рік мусив зупинитися через пандемію. За цей час швиденько зняв інше кіно - "Кінцевий монтаж". Тобто над "Найціннішим вантажем" працював п'ять років. З них два роки тривала загальна підготовка і три роки - виробництво. Щодо фінансування, то на початку бюджет становив 10 мільйонів євро. Але як це часто трапляється в анімації, ми його перебільшили. Остаточна вартість - 11 мільйонів євро. Чому багато митців повертаються до теми Голокосту та створюють нові твори про це, тоді як інші трагедії висвітлюють менше? - З мого погляду, важко визначити ту дистанцію, з якої можна розповідати про такі жахіття. Тому особливо важко показувати ті страхіття, як відбуваються нині. Навіть якщо ми говоримо про Голокост, довгі роки було неможливо зробити про це фільм чи виставу. Свого часу спиралися виключно на свідчення людей, які вижили та мали змогу розповісти. Мені здається, візуальні твори про ті події почали створювали не так давно. Тоді, коли вцілілі почали йти з цього світу. Але наші спроби розповісти якісь частини цієї історії - це вже якийсь доробок. Ми намагаємося це візуалізувати тільки тепер, коли маємо якусь дистанцію. Чому люди почали забувати різні трагедії? - Мені здається, ми живемо в таку непевну епоху, де багато всього намішано. Змішуються пропаганда, популізм і демагогія. Люди почуваються загубленими. Вони втрачають частини змісту, розуміння якихось речей. Хочуть забути і про Голокост, і про трагедії сьогодення, бо не дуже розуміють, що відбувається. А це уможливлює збільшення ненависті серед людей. Хотів би дати якусь розумнішу відповідь, але поки що не можу. Чому у світі так багато зла та чому так складно добру? - Простіше зробити щось погане, ніж щось хороше. А для брехні достатньо п'яти секунд, тоді як правду треба пояснювати десять хвилин. Мені взагалі здається, що сьогодні добро і зло мають нерівну зброю. А гроші довели до божевілля багато людей. Але не забувайте: я просто фільми знімаю.

Російська імперія послідовно знищувала корінний народ Криму упродовж століть. За кожним із цих періодів тисячі життів кримських татар, які Росія викреслила або змінила назавжди, а також стирання справжнього обличчя Криму. У травні 1944 року радянська влада здійснила примусову депортацію кримських татар з їхньої історичної Батьківщини. Майже 200 тисяч людей було насильно вивезено до Середньої Азії, на Урал і в Сибір під приводом фальшивих звинувачень у колаборації з нацистами. Чверть народу загинула у перші роки вигнання від голоду, хвороб і нелюдських умов. Їм заборонили повертатися до Криму аж до кінця 1980-х років, а їхня історія і культура були майже стерті з офіційної радянської пам'яті. Це була етнічна чистка й акт геноциду.Після повернення на Батьківщину у 1990-х кримські татари почали відроджувати свої громади, мову та культурне життя. Однак у 2014 році Росія, окупувавши Крим, знову перетворила їх на мішень. Анексія стала фактично актом повторної колонізації. Переслідування, арешти, зникнення активістів і спроба витіснення кримських татар повторили імперський сценарій. Знову, як і 81 рік тому, вони опинилися в ситуації, де на кону стоїть не лише їхня свобода, а й саме право бути на своїй землі. Щороку 18 травня ми говоримо про велику трагедію кримськотатарського народу – депортацію 1944 року. Сьогодні ми також поговоримо про долю кримських татар у тимчасово окупованому Криму і на території вільної України. І зробимо це свідомо в інший день для того, щоб говорити про цей народ не лише у так звані Кримські дати. Отже, як почуваються кримські татари, які пережили на своїй землі столітні випробування, репресії, депортації, арешти, вбивства, спроби стерти їхню ідентичність, і переживають далі це? Водночас вони відчувають загрозу того, що їхня земля, Крим, може стати розмінною монетою у великій глобальній політичній грі.Сьогодні у студії Алім Алієв — заступник директора Українського інституту і правозахисник. Отже, як почуває себе народ, який бачить, що у світових медіа, у кабінетах влади світу йдуть розмови про те, що, можливо, Кримом доведеться пожертвувати? Я тут маю на увазі навіть не політичну сторону, а суто людську. Як почувається народ з його гідністю у такій ситуації? thеukrаіnіаns.оrg Протягом 11 років, коли я говорю з мешканцями Криму, то часто мені кримськотатарською ставлять одне питання: "Nе vаqıt?" Це перекладається як "Коли?". І нічого не потрібно пояснювати в контексті того, чого питають мене співвітчизники: "Коли ми повернемось?", "Коли Крим деокупується?" І ці питання зараз, очевидно, теж люди ставлять. Різні політичні заяви, які ми чуємо зараз зі США та інших країн щодо "давайте ми переглянемо статус Криму" чи "Україна має змиритись з окупацією своїх територій", звісно, не грають хорошу роль для людей у Криму. Це пригнічує і змушує жителів окупованих територіях почувати себе сам на сам з цим величезним викликом окупації.Але важливий порядок денний, який ми маємо також всередині України, а саме, як політичні актори, громадянське суспільство, і, зрештою, самі кримські татари, які не живуть в Криму, ретранслюють це своїм співвітчизникам. Для мене після таких заяв мало що змінюється. Такі, як я, і купа людей, які зараз займаються Кримом, будуть і далі цим займатися. Я жартую, що в нас є дуже егоїстична мета – повернутися додому. Цю мету ми можемо виконати тільки тоді, коли Крим буде вільний, коли два прапори повернуться до Криму. Коли з'явилася інформація про позицію американців нібито щодо визнання Криму російським, була заява Меджлісу кримськотатарського народу про те, що це неприпустимо визнавати Крим російським, і це означало б виправдання всіх злочинів, скоєних щодо корінного кримськотатарського народу в роки колоніального поневолення Криму Російською імперією, а також сьогоднішніх злочинів. Це фактично було би визнання цієї страшної несправедливості. Лідер Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров. Фото: Gеtty Іmаgеs Абсолютно, це ж про легітимізацію злочинів. Бо ми говоримо в перспективі навіть не з 1944 року. Ми говоримо з перспективи першої анексії Криму Катериною ІІ в 1783 році, і як це відбувалось дотепер. Тому я, наприклад, окупацію називаю реколонізацією. Це не просто колонізація, яка тільки розпочалась. Це нова спроба Росії колонізувати півострів. Прояви дуже різні — від мілітаризації населення, бо ми багато говоримо про те, як Росія завозить армію і військову техніку до Криму, але ж вони також мілітаризують дітей; до зміни ідентичності й етнічного та релігійного складу населення через заміщення. У мене перед очима стоїть картинка, коли Мустафа Джемілєв, лідер кримськотатарського народу, в травні 2014 року пробує заїхати у Крим, його зустрічають 5 тисяч його співвітчизників, але його не пускають російські прикордонники. Це була така метафора. Ти розумієш, що це, власне, оцей ланцюг, який тягнеться століттями, і ось вона ще одна депортація чи реколонізація. По суті це відмова людині жити на своїй землі. Чи правильно я розумію, що коли ми говоримо про депортацію 1944 року, правильно казати не депортація, а "сюргюнлік"? Якщо так, що це означає? Що ви вкладаєте у це?Мустафа Джемілев. Фото: Gеtty Іmаgеs Так, "сюргюнлік" перекладається як "виселення". Це термін, який кримські татари використовують, коли ми говоримо про геноцид. Англійською "депортейшн" часто не є коректним перекладом. "Сюргюнлік" — це те, що означає цей процес самого геноциду, бо депортація – це ж не ті три дні, коли людей вивозили у вагонах. Це два-три тижні, коли людей довозили до Центральної Азії, Сибіру, на Урал, і коли люди починали жити в цих місцях так званих спецпоселень. Бо коли ми говоримо, що загинула майже половина кримськотатарського народу, ми говоримо і про процес, і про перші роки. Цей термін повинен стати позначенням саме цієї трагедії, так як Голокост став позначенням єврейської трагедії, чи Голодомор української трагедії. Я правильно розумію, що це стоїть в цьому ряду? Абсолютно. Ви казали про те, що відчувають люди там, на півострові, і що ви відчуваєте тут після цих заяв. Я слухала інтерв'ю Нарімана Джелялова із Тетяною Терен у ПЕН. Він розповідав про те, що у Криму є люди, які втомлені, які піддаються окупаційній владі, але є і ті, хто тримається досі. Звідки ви берете цю інформацію? Чи підтримуєте ви зв'язок зі своїми співвітчизниками у Криму?Для мене персонально важливо говорити і тримати зв'язок з людьми, які живуть в Криму. Бо коли сьогодні ми говоримо про Крим у різний спосіб, не відчуваючи, що відбувається там, я вважаю, що це трошки нечесно передусім по відношенню до тих людей, які там живуть. Тому, хоч і фізично я не можу поїхати до Криму, важливо розуміти, чим живуть люди там. Ми говоримо про це, проводимо експертні інтерв’ю для того, щоб зрозуміти, які цінності, потреби, картинки майбутнього у людей, чим зараз живе кримськотатарська громада в Криму, і наскільки сьогодні відірвані контексти. Відверто кажучи, кримські татари, які живуть поза межами Криму, мають ключову цінність – цінність саморозвитку. А для кримських татар, які живуть на півострові, ключовою є цінність виживання. І тому тут стратегії поведінки будуть відрізнятися. Сьогодні ми бачимо, що багато людей на півострові довший час жили в цьому режимі сну, як на комп'ютерах, коли вони в очікуванні чогось. Тому зараз вони, на щастя, не брали і не беруть масово участь в так званому політичному житті в Криму і не колаборують з окупантами. Але ми запитали людей, що означає успіх по-кримськотатарськи. Ця річ в Криму змінилась. Успіх сьогодні – це, наприклад, бізнесмен, який заробляє гроші, але їхню частину витрачає на підтримку ідентичності кримських татар через культурні й освітні проєкти, які часто можуть бути невидимі стороннім зором, але це те, що підтримує і дає цю основу. Я саме говорю про Крим. Друге, що змінюється, – це гендерні ролі і гендерні моделі. Сьогодні голос кримськотатарських жінок дуже гучний в Криму також. Дуже багато жінок пішли керувати чи засновувати бізнес, стали правозахисницями, адвокатками, які захищають права людини і в тому числі тих політв'язнів, які сьогодні перебувають по СІЗО і тюрмах Росії та Криму. Ці речі теж змінилися. Водночас кримські татари, звісно, дуже прискіпливо дивляться на нас тут і на те, що відбувається у Києві, як формується кримський порядок денний. Для них дуже важливо зрозуміти, чи в них є ось ця підтримка поза межами Криму, чи вони мають зараз розраховувати лише на свої сили. Мені здається, що і кримським татарам, і громадянському суспільству в принципі в Україні важливо давати таке відчуття цієї підтримки.Фото: Gеtty Іmаgеs Чи відчувають вони моменти, коли питання Криму сходить з порядку денного чи з українських та світових медіа? Чи вони це відчувають і як на це реагують?Так, вони відчувають. І потім це прилітає до нас претензією: "Друзі, ви перебуваєте там, ви розумієте, що ми зараз в окупації робимо дуже багато важливих інших речей. Але ви у Києві, Львові, в інших містах або за кордоном, будь ласка, фокусуйте цю адженду". Наприклад, адженда про майбутній статус Криму – це те, що об'єднує сьогодні кримських татар, які перебувають і в Криму, і поза його межами. А коли говорять про кримськотатарську національну територіальну автономію в межах України – це ще величезна робота як серед спільноти, так і, очевидно, за українським суспільством. Я згадую свої поїздки до Криму. Востаннє я була там у 2013 році. Але я пригадую постійне вороже ставлення великої частини кримчан, цих всіх радянських відставників, людей, які були завезені в Крим. Це відчувалось, коли ти їдеш на екскурсію і тобі кажуть: "Давайте не підемо от в цей ресторан, тому що він кримськотатарський, до нього не треба, бо це татари. Давайте підемо в Бахчисарай до наших, руських". Наріман Джелял каже, що з початком повномасштабного вторгнення напруга і репресії проти татар ще посилилися. Що означає жити ще під ще більшим прицілом?Власне, що відбулось після 2022 року? Росія почала масово залучати проти мешканців Криму адміністративну або кримінальну статтю за дискредитацію збройних сил Російської Федерації. І от під цю статтю можуть потрапляти всі: від дівчат-офіціанток, які в Алушті танцювали під українські пісні, і їм впаяли адміністративні штрафи, до тих, хто проявляє свою "неросійську ідентичність" в той чи інакший спосіб. І це вже є дискредитацією. Таких кейсів зараз вже близько тисячі, які мали далі переважно адміністративне провадження. Тобто цей тиск точно посилювався, бо після повномасштабного вторгнення для них було важливо ще більше закрити півострів. Сьогодні інформацію про півострів ми дізнаємось переважно через правозахисників, які перебувають там, і соціальні мережі. Але з іншого боку, чи ми встигаємо і можемо добре комунікувати на наш порядок денний в Крим, – це, я думаю, також велике питання. Бо сьогодні, на жаль, більшість меседжів, які ретранслює українська держава і навіть громадські організації, доходять до адміністративної межі і розраховані передусім на переселенців, які живуть тут. Я так розумію, що кримських татар призивають в російську армію, і вони не можуть проти цього повставати чи відмовлятися. Як з цим відбувається справа?Кримські татари знаходять спосіб, щоб не піти в російську армію. Але в 2022 році, коли були перші примусові мобілізації на півострові, сталася величезна хвиля виїзду з Криму. Переважно знову після 2014 року з Криму почали виїжджати молодь, професіонали, переважно молоді чоловіки, для того, щоб їх не призвали. Тому ми сьогодні маємо нові хвилі імміграції в різних країнах світу, в тому числі частина приїжджала сюди, частина пішла в лави Збройних Сил України. Це спровокувала ця мобілізація. Кримські татари, очевидно, не йдуть масово воювати на боці Росії, бо вони розуміють, що це означає воювати проти своєї держави і своїх же співвітчизників. Адже може бути гіпотетичний момент, коли навпроти тебе стане кримський татарин у лавах Збройних Сил України. Тому вони знаходять різний спосіб, щоб цього не робити. Хвилі мобілізації дуже різні. Якщо Путін оголошує чергову хвилю, то вони йдуть мобілізовувати людей на окупованих територіях, а також ці пригноблені народи Росії, які сьогодні не мають, на жаль, ані голосу, ані суб'єктності. Таким чином Росія намагається воювати цими народами, яких вона недознищила в радянський час, і зараз таким чином намагається це зробити. Як ви відчуваєте, як змінилися стосунки українців і кримських татар після 2014 року, коли багато кримських татар приїхало до Києва, Херсона чи до інших українських міст? Як змінилися знання і як познайомилися ці люди? На правду я пам'ятаю такий момент – точку біфуркації у 2014 році, коли всі мешканці України для себе почали перевідкривати кримських татар. Мені здається, що тут відбувається зараз дуже важливий шифт, який далі продовжується, коли кримські татари від категорії "чужий", стають в категорію "свій інший". Бо чужому ти апріорі не довіряєш, ти його боїшся і не знаєш, що від нього очікувати. Про кримських татар дійсно дуже мало знали в інтелектуальних колах. Знали переважно про їжу і самозахоплення. Фото: Gеtty Іmаgеs А кримська влада до окупації робила технологічну річ – конфлікт, який завжди був, "кримські татари і місцева влада" перенаправляли в конфлікт "кримські татари та слов'яни". Під слов’янами були і росіяни, і українці, і вірмени, і греки тощо. Таким чином створювалися ось ці точки напруги. Місцева влада брала бульдозери і знищувала самобудови кримських татар, і брала цих слов’янських чоловіків, щоб вони допомагали зачищати територію від татар. "Свій інший" – це вже про прийняття і намагання розуміти глибше і історію, і культуру, і соціально-політичне життя, і головне – бачення майбутнього. Мені здається, що в цьому баченні майбутнього українці чим далі, тим більше розуміють, що воно в кримських татар таке ж, як в українців, тобто спільне, і що в кримськотатарській ідентичності немає цього конфлікту бути громадянином України, вважати Україну своєю Батьківщиною, і бути етнічним кримським татарином і мусульманином. При тому, коли ми зараз працюємо на закордонні аудиторії, я говорю про те, що іслам в Україні – це є автохтонна релігія, бо це релігія корінного народу. Це теж змінює оптику, бо Росія дуже часто говорить, що вона – головний друг іслама, а це трошечки змінює розуміння і деколонізує знання про Україну через такі приклади.Ви почали говорити про недовіру, яка існувала довгий час всередині українського суспільства, і я пригадую 2011 рік, коли я летіла з Києва до Симферополя. Переді мною в ряду сіли троє чоловіків в штатському, але відразу за їхніми потилицями, я зрозуміла, що це СБУшники або якісь спецслужбісти. Вони були з дипломатами, сіли, розгорнули папери і почали щось читати. Звичайно, мені як журналісту було цікаво, з якою ціллю вони летять. Мені здавалося, що СБУ буде контролювати щось пов'язане з цим "руським міром" і з його метастазом в Криму. Наскільки я була потім здивована, що у цих паперах, які читали ці СБУшники, все було про кримських татар: які є конфлікти, лінії розколу між кримськими татарами, хто є лідерами, спілкування з Туреччиною і так далі. І я тоді зрозуміла, що це просто катастрофа. У той час, коли там була "родіна", Ігор Марков, фестиваль "Великоє рускоє слово" і так далі, вони досліджували і вивчали кримських татар. І це був 2011 рік, нагадаю. Як так сталося, на вашу думку, що за 20 років Незалежності України не вистачило мудрості у влади загалом чи в українського суспільства зрозуміти, що кримські татари – це якраз наша опора там, в Криму?Не було цього розуміння очевидно, бо чи була в Криму українська влада? Ні, вона була абсолютно афілійована з Росією. У Верховній Раді Криму були сепаратистські фракції й політичні рухи. Я пам'ятаю момент, коли Джемілєв у свій час говорив, що найбільша загроза для України – це існування Чорноморського флоту. На це колективному Джемілєву, тобто усім кримським татарам, відповідали, що найбільша загроза в Криму – це вони самі. Казали: "Або ви завтра, у найбільш зручний момент, відпиляєтесь і попливете до Туреччини". Це так говорять люди, які не знають історії про взаємовідносини Туреччини і Криму. У Криму була не лише Російська імперія, але й Османська, і це теж важливо враховувати. Тому я кажу – ми не були своїми. З владою Криму все зрозуміло. А я кажу про центральну владу. Ці речі про "відпиляються і попливуть" мені говорили народні депутати українського парламенту 20 років. Я думаю, і президенти деякі думали так про це, що дай їм тільки трошки більше суб'єктності, волі… Тому я кажу, що кримські татари у 90-ті та 2000-ні належали самі собі. Що дала зробити українська незалежна держава – це побудувати власні інституції: як політичні, як Меджліс та Курултай, так і культурні, освітні, соціальні. Але це знову ж таки була геттоїзація, бо ми жили у своєму світі. Коли ви приїжджали до Криму, екскурсоводи водили туристів переважно по російському імперському. Зараз я багато публічно говорю, чому важливо відійти від образу Криму, як образу "Ласточкиного гнізда", бо це абсолютно імперський символ, який був побудований на початку 20 ст. в пику кримськотатарськості, а також умовного Ханського палацу, який будував той же самий архітектор, який побудував дуже багато всього в Москві. Тому ми зараз переосмислюємо ці всі речі. Тоді було набагато легше і зручніше було зчитати "Домик Чехова" в Ялті, ніж вимовити прізвище Номана Челебіджіхана.Я добре розумію вас у тому сенсі, що так як ви залишалися в тіні цієї імперської культури у Криму, то ми так само лишалися постійно в тіні російської імперської культури тут. Тобто це подібні речі. Як кримські татари, які переїхали зі своєї землі, пробують зберегти і розвивати свою культуру? Я знаю, що ви є засновником фестивалю "Кримський інжир". Розкажіть, будь ласка, про цю ініціативу і взагалі, як ви в цьому великому морі інших культур зберігаєте свою культуру?У кримських татар є усвідомлення, що ми корінний народ. Мені здається, це усвідомлення дуже важливе, коли у взаємодії зі своєю ж державою ти розумієш, що ти не з тих, хто приїхав сюди і тимчасово тут оселився, а що це теж твоя земля, де ти маєш розвивати свою мову, культуру і так далі. Сьогодні ключовий виклик для кримських татар – це зберегти ідентичність, мову, культуру і не дати переписати історію, а навпаки нарешті почати говорити про кримськотатарську історію як про частину української історії.Я пам'ятаю на уроках у мене було три різні історії: історія Криму, України і всесвітня історія. Вони не перетинались. А додому я приходив і ще вивчав історію кримськотатарського народу від своїх родичів. Це та річ, яку сьогодні кримські татари намагаються зберегти тут. "Кримський інжир" виник з відчаю, бо мені здавалося, що не існує сучасної кримськотатарської літератури. Тобто вона десь там є, автори пишуть, але кудись в стіл, бо це нікому не цікаво. Ініціатива - це конкурс "Кримський інжир", фестиваль і антологія. Цього року ми видамо вже п’яту антологію. І цього року парадоксально, але вийде перша англомовна антологія сучасної кримськотатарської літератури в принципі. З цим у нас ще дуже багато домашньої роботи. Те ж саме щодо збереження історичної пам'яті. Кілька років тому я запускав такий проєкт, назва якого з кримськотатарської перекладається як "коріння". Він був дуже простий. Ми просили людей в Криму до повномасштабного вторгнення брати мобільні телефони, йти з нашим історичним  опитувальником до своїх бабусів і дідусів, які пережили депортацію, і фіксувати їхні розповіді. Ми зібрали більше сотні цих історій, які є зараз на сайті, для того, щоб це зберегти. Бо ця усна історія – це те, що точно потім ще ляже, я сподіваюсь, і у формуванні свідомості кримських татар майбутніх поколінь, і в справи проти імперії. Мені знайомиться почуття відчаю, коли ти розумієш цінність своєї культури, а її не бачать і кажуть, що її немає. Тобто це великий біль. Чи говорите ви говорите своєю рідною мовою, наприклад, з мамою, тут, в Києві? Мені пощастило, бо у мене мама – викладачка кримськотатарської мови та літератури. До школи я краще знав кримськотатарську, ніж російську, бо бабуся, наприклад, забороняла говорити не кримськотатарською мовою вдома. Водночас ореол застосування мови в Києві набагато менший. Кримськотатарською я говорю з батьками, деколи з братом, який живе тут, і з небагатьма кримськими татарами. І це є велика проблема. Я дуже хочу, і це домашнє завдання в тому числі української держави, розробити екосистему вивчення та викладання кримськотатарської мови. Євген Глібовицький говорить про те, що якщо українці будуть знати 100 фраз кримськотатарською мовою, це буде неймовірно добре, але це також дасть розвиток для самої мови. Тому ми зробили "Кримський інжир" білінгвінальним. Бо це не лише про поезію, прозу двома мовами, це ще і про переклади. Важливо, аби з'являлись переклади і спільний майданчик для українських та кримськотатарських інтелектуалів. Цього прям дуже бракувало. Зараз він затруднений тим, що повномасштабне вторгнення триває, і ми, на жаль, на "Кримський інжир" не можемо фізично привозити авторів. Але нам до сих пір пишуть дуже багато авторів безпосередньо з Криму, з дуже різних куточків. І це я найбільше ціную. Чи є у Києві школа чи курси, де можуть приводити дітей вивчати кримськотатарську мову? Фото: Gеtty Іmаgеs Є кілька онлайн-курсів. Є школа, яка вважається кримськотатарською. Вона розташована в одному з районів на Петропавлівській Борщагівці. І, здається, в Новопечерській школі є зараз ініціатива, аби кримськотатарську мову викладати. Тобто такі ініціативи з'являються, але все-таки це має бути державна програма. Я на цьому наголошую, що одна школа не створить цю інфраструктуру. Тобто це і про підручники, про методики, про підготовку фахівців. Це те, що дає цей буст. Є ще складніша тема – як історію та культуру кримських татар розуміють поза межами України. Ви є також заступником директора Українського інституту і багато їздите на Захід. Ось ви приїжджаєте, скажімо, в європейську країну і починаєте говорити як кримський татарин. Як реагують на це люди? Що вони знають про цю культуру? Відповідаючи на ваше питання, зроблю короткий контекст, що я зрозумів, працюючи, в тому числі, із закордонними аудиторіями. Кримські татари розуміють кілька контекстуальних мов – українську європейську і тюркську ісламську. Я називаю кримських татар народом на фронтирі. Етногенез пройшов на території, яка була повністю під впливом різних народів і різних історичних соціокультурних подій. Тому в нас мультифронтирність в цьому також проявляється. У роботі, наприклад, з тюркськими країнами, ми можемо бути добрими перекладачами. Я вважаю, що кримські татари ще до кінця цього не усвідомлюють, як і не тільки кримські татари, але я вважаю, що це одна з сил, яка точно дає додану цінність світу.А з іншого боку, коли ми говоримо з іншими країнами, очевидно, знань про кримських татар дуже-дуже мало. Максимум – десь чули про репресії. Але це лише верхівка айсбергу. Ми маємо говорити про глибинні зміни, які зараз відбуваються на півострові. Тому ми пішли кількома шляхами. Перший шлях – це посилення кримськотатарських студій за кордоном у різних університетах, аби Крим та кримських татар вивчали, зокрема, в рамках україністики українських студій. А де вже таке є? Зараз, власне, цей процес йде. Я дуже сподіваюся, що буде в кількох європейських країнах. Ми зараз в процесі обговорення цього. Вже існуючі є, але ми хочемо їх посилювати. Бо завжди кримськотатарським студіям багато уваги українська держава, на жаль, не приділяла. Зараз ця парадигма змінюється, і поки в нас є таке вікно можливостей, ми маємо дати цей буст. Друге — говорити про Крим, і в тому числі про Україну, через призму кримськотатарської культури як традиційно, так і сучасно. Ми багато працюємо із сучасною культурою. Я зараз є співкуратором разом з Катериною Семенюк та Оксаною Довгополовою виставки про Крим. Вона називається "Про що ми говоримо, коли ми говоримо про Крим?" Це виставка сучасного мистецтва, де залучені українські та кримськотатарські художники. І ми працюємо саме на закордонній аудиторії, де намагаємось зняти це полірування радянське, імперське, російське чи будь-яке і говорити тими голосами, яким Крим завжди говорив. Тому такий підхід дуже важливий.У Туреччині, очевидно, набагато краще знають про кримських татар, ніж у Фінляндії або в Амстердамі. Однак і там, і там, і там ми робимо проєкти і представляємо кримськотатарську культуру як частину української, так і європейської культури. Мені здається, що ця зміна оптики дуже важлива, аби не маргіналізувати і не залишати щось таке, як кримського татарина як музейний експонат. От цього я дуже боюсь. Не виктимізувати, бо коли ти перетворюєш народ, людину на жертву, ти позбавляєш і вона себе сама позбавляє своєї суб'єктності. Сьогодні для кримських татар, як для народа, який має розвиватись як здоровий організм, цього не можна робити.Цьогоріч відбудеться вже третій фестиваль "Протасів Яр" пам'яті Романа Радушного. І там буде цілий кримський день. Де ще можна почитати щось із нової кримськотатарської літератури, куди сходити і що побачити, щоб більше дізнатися про кримських татар? По-перше, ще виставляється Скіфське золото. Ми як кримські татари маємо усвідомлювати, що ми – нащадки в тому числі скіфів, бо скіфи просто так не пропали, вони в когось перетворились. І це теж частина нашої спадщини. Окрім "Кримських інжирів", які згадали, є історичні тексти Гульнари Абдулаєвої, Олекси Гайворонського, які точно можна знайти тут. "Їжа і культура" видала прекрасну книгу про кримськотатарську кухню, яка розповідає і вчить готувати страви кримських татар.Серед фільмів, очевидно, це і Ахтем Сеїтаблаєв, Наріман Алієв, молоді автори і режисери, які з'являються. Кримськотатарська музика – це величезний, ще не пізнаний пласт культури, бо крім Джамали і, я думаю, фундаментального проекту альбому "Крим", є велика цікава джазова лінія у кримських татар, яка розвивалась як у радянські часи, так і зараз. Її починав Енвер Ізмайлов, зараз продовжує Усеїв Бекіров і багато-багато інших музикантів. Взагалі, коли ми говоримо про мову і про популяризацію, я дуже волів би, аби ми мали квотування на кримськотатарську музику, хоча б 5% на українському радіо. Зараз я говорю про це з різними нашими народними депутатами. Бо це дасть точно хороший поштовх для популяризації і розвитку мови, а контенту є дуже багато.

Хочу розповісти про історію, зокрема, про історію Другої світової війни.Але дозвольте почати з більш загального твердження: що ця територія — територія на північ від Чорного моря — була критично важливою для питань безпеки не лише в минулому столітті, але й буквально останні кілька тисячоліть. Ця територія мала вирішальне значення для всіх основних цивілізацій, що виникли навколо Євразії. Тому коли ми говоримо про центральне місце України у 2025 році, природно, що ми звертаємося до історії 1945-го, але географічне положення, специфічний набір ресурсів і динамізм цього регіону робили його критично важливим набагато раніше. Ми пам’ятаємо про Другу світову війну. Але те, що люди часто забувають про Другу світову, — це центральне місце України в ній. У Європі причиною Другої світової війни була саме боротьба за Україну. Після Першої світової територія України — або більша її частина — відійшла до Радянського Союзу. Україна була абсолютно ключовою для тієї версії модернізації, яку Сталін прагнув здійснити за допомогою п’ятирічного плану та колективізації сільського господарства. Гітлер та інші німецькі лідери спостерігали за цим експериментом. Вони добре знали про родючість українських чорноземів, і їхня основна ідея полягала в тому, що вони могли б опанувати ту саму територію, яку намагався опанувати Сталін. Читайте також: Наскільки реально очікувати на розпад Росії?Коли Німеччина напала на Радянський Союз у 1941 році, що є однією з головних подій Другої світової, основною воєнною ціллю німців був саме контроль над Україною. І, звичайно, це бажання контролювати Україну і все, що з нього випливало, також має прямий зв’язок практично з усім іншим, про що ми думаємо, коли говоримо про Другу світову. Не лише бойові дії, не лише Східний фронт, але й Голокост, смерті від голоду радянських військовополонених та решта основних німецьких воєнних злочинів. Радянський Союз переміг у Другій світовій війні. І, звісно, це те, що ми згадуємо сьогодні. Перемогу Радянського Союзу, перемогу союзників: британців, американців, канадців та інших. Однак, пам’ятаючи про це, дуже часто забуваємо інше.  Так само, як ми забуваємо, що Україна стояла біля витоків війни, ми схильні забувати, що українські солдати були  диспропорційно набагато більше представлені в Червоній армії, яка пройшла Східною Європою. Ми також забуваємо, що цивільне населення України зазнало непропорційно багато жертв серед цивільних втрат, навіть у масштабах Радянського Союзу.У Другій світовій війні загинуло більше цивільних українців, ніж росіян, не лише у відносному, але й в абсолютному вимірі. У Східній Європі серед цивільних жертв Другої світової найбільше постраждали євреї, білоруси, українці, за ними йдуть росіяни та поляки. Все це важливо, адже ми повинні встановити для себе правильні орієнтири для зв’язку пам’яті.  У той час, як пам’ятаємо про це, знайдуться інші, — хто намагатиметься зрозуміти війну та її річницю по-іншому. У Росії, в Кремлі, є люди, які хотіли б використати Другу світову не як нагоду нагадати, що не так із фашизмом, а як привід, щоб відновити фашизм. Є й такі, хто вважає німецьке вторгнення 1941 року причиною, чому можна вважати виправданим вторгнення в Україну у 2022 році, і перед тим — у 2014-му. Читайте також: Поразка Московії — неминучий наслідок ідеології брехніНинішнє російське вторгнення в Україну є причиною для нас пам’ятати про зло Другої світової війни. Це причина пам’ятати про центральне місце України. Це причина згадати про боротьбу за ресурси. Це привід згадати історію ідеологічної брехні, яка оточувала як те, так і це вторгнення. Та є й позитивний бік. Важливо розуміти, що зараз у нас є можливість, якої раніше ніколи не було. Враховуючи, що Україна відігравала центральну роль у безпеці регіону не лише тепер чи у минулому столітті, а набагато довше, — ми повинні розглядати суверенітет української держави та здатність українців захищати себе як можливість закласти ще один наріжний камінь європейського проєкту. Зараз ми маємо європейський проєкт, якому загрожують з усіх боків, але який тримається і повинен мати світле майбутнє. Але це світле майбутнє надзвичайно тісно пов’язане з існуванням цього українського наріжного каменю. Тому переконаний: коли ми міркуємо про Європу і ширший регіон, виклик, який стоїть перед нами, полягає в тому, аби європейці зробили все необхідне, щоб допомогти Україні гарантувати свою безпеку. Це може нарешті поставити крапку в цьому довгому змаганні за Україну. Це необхідно, і ми бачимо чому. Та крім цього, врешті-решт це може зробити Європу безпечною.Виступ  на Київському безпековому форумі 8 травня 2025 рокуПро автора. Тімоті Снайдер, історик, професор Єльського університетуРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Перемир'я між Ізраїлем і ХАМАС може зірватися через стан заручників. Президент Сполучених Штатів Америки Дональд Трамп заявив, що втрачає терпіння стосовно угоди щодо припинення вогню між Ізраїлем і ХАМАС, пише Rеutеrs. Причиною став жахливий вигляд останніх звільнених бойовиками ізраїльських заручників. "Вони виглядають як ті, що пережили Голокост. Вони були у жахливому стані. Вони були виснажені. Я не знаю, скільки ще ми зможемо це витримати. У якийсь момент нам урветься терпець. Я знаю, що в нас є угода. Але вони виснажені та змучені, у дуже поганому стані", - сказав Трамп на борту №1 під час перельоту до Нового Орлеана. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Трамп заявив про прогрес у переговорах щодо припинення війни в Україні Агентство зазначає, що реакція Трампа на фотографії трьох заручників, які виглядали змарнілими після звільнення в суботу, 8 лютого, принесла нову невизначеність щодо долі угоди до того, як будуть звільнені всі 76 захоплені палестинцями ізраїльські заручники. 30 січня Ізраїль звільнив 110 палестинських в'язнів. Перед звільненням усіх 110 ув'язнених було переведено з кількох місць ув'язнення по всій країні у в'язниці Офер і Кеціот Водночас вісім заручників, захоплених ХАМАС та іншими збройними угрупованнями під час нападів 7 жовтня 2023-го, також були звільнені в четвер у Секторі Гази. Серед них троє ізраїльтян і п'ять громадян Таїланду.

А що як зробити grеаt аgаіn не Сполучені Штати, а Німеччину? Фактичне виконання такого проєкту нам, звісно, не під силу ми можемо лише надати експертизу щодо того, чому це є доброю ідеєю. Бути чи не бути grеаt аgаіn вирішуватиме американський та німецький народи відповідно. Американський свою долю на найближчі чотири роки вже визначив обрав фріка. Далі слово за німецьким. Так, нам хотілось би бачити Німеччину великою у нас, українців, тут є свій меркантильний інтерес. Авжеж, велика Німеччина це зовсім не те, про що марилося єфрейтору Гітлеру, котрий у 1918-му з тимчасовою сліпотою лежав у польовому шпиталі та мріяв про реванш після програшу у Першій світовій. Велика Німеччина це стрижень колективної безпеки Європи, новий контур якої має виникнути після завершення російсько-української війни. Коли НАТО внаслідок як внутрішніх багів (на кшталт консенсусного ухвалення рішень або надто довгого розгортання своїх сил у країні, котра потребує захисту тут і зараз), так і ізоляціонізму Америки втратить першорядну роль гаранта суверенітету та непорушності кордонів країн західної Європи. На новий левел Німеччина може піднятися завдяки виборам, а точніше, зміні влади, яка настане після того, як лівоцентристи Шольца остаточно зійдуть з сцени, а сама Німеччина, можливо, дещо поправішає. Вибори мали відбутися у вересні цього року, але відбудуться у лютому. Про те, хто і чому із ними поспішає, у наступному розділі. Дострокові парламентські: що передувало і як до цього дійшло Отже, 27 грудня президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр розпустив Бундестаг і призначив нові вибори. За півтора місяці перед тим у листопаді розпалася парламентська коаліція. Коаліцію німці жартома прозвали "світлофорною". Бо її складали однопартійці канцлера Олафа Шольца соціал-демократи (а їх символіка є червоною), Вільна демократична партія Німеччини (жовтий колір) та "зелені". Більшість "посипалася" після того, як Олаф Шольц звільнив міністра фінансів Крістіана Лінднера. За ним пішли й інші міністри соратники Лінднера по Вільній демократичній партії. За кілька днів після цього Бундестаг оголосив вотум недовіри уряду канцлера Шольца. А Шольц сам поставив питання недовіри перед парламентом, та згодом запропонував Штайнмаєру розпустити Бундестаг. Все сталося так, як хотів Шольц. Хоча навряд чи він прагнув втратити владу, яку отримав у грудні 2021-го. У німецьких соціал-демократів загалом складні стосунки із владою. У 1972-му член Соціал-демократичної партії Віллі Брандт також після вотуму недовіри скористався достроковими виборами, щоби переобратися на посаді. Герхарду Шредеру у 2005-му такий фокус не вдався після виборів він втратив і більшість, і крісло А от Герхарду Шредеру у 2005-му такий фокус не вдався після виборів він втратив і більшість, і крісло, після чого послідували чотири поспіль каденції Ангели Меркель. Шольц у нинішній ситуації це радше Шредер, аніж Брандт. За даними видання Sріеgеl, Соціал-демократична партія, скоріше за все, не висуватиме його кандидатуру на наступних виборах натомість зробить ставку на більш популярного міністра оборони країни Бориса Пісторіуса. Опонуватиме Пісторіусу Фрідріх Мерц його висуває у канцлери Німеччини коаліційне об'єднання двох політичних партій Християнсько-демократичного союзу та Християнсько-соціального союзу (ХДС / ХСС). Після останніх виборів до Бундестагу цей блок, раніше очолюваний Ангелою Меркель, опинився в опозиції. Бо хоча ХДС / ХСС й отримав друге місце, коаліційну більшість утворили соціал-демократи, "зелені" та Вільна демократична партія Німеччини. А християнським демократам залишилася хіба що нагода гостро критикувати правлячу коаліцію. Приміром, Мерц називав уряд Шольца "кульгавою качкою" через нездатність захистити інтереси країни на внутрішньому та зовнішньому треку. "Ви залишаєте країну з однією з найбільших економічних криз у її післявоєнній історії", заявив Мерц Шольцу. Це дійсно так: німецька економіка, найбільша у Європі, перебуває у стагнації і, за прогнозами, не вийде з неї і у наступному році. Але нас зараз цікавить не німецька стагнація, а Мерц. Мерц як найбільш рейтинговий кандидат на посаду канцлера. Мерц як можливий штовхач Німеччини до гегемонії у Європи. Отже, Хто такий Мерц? Розлогий портрет в інтер'єрі історії Мерц, якщо винести за дужки зайві в даному разі подробиці щодо походження, освіти та початку кар'єри, однозначно наша людина. Почати варто з того, що він був першим німецьким політиком, який відвідав Україну після 24.02.2022 не Шольц, котрому б "сам Бог велів", а саме Мерц. До слова, так співпало, що саме у 2022-му Мерц очолив ХДС ніби для того, щоб на цій посаді йому було легше та зручніше критикувати надто обережного, надто уповільненого Олафа Шольца. І він дійсно критикував. Багато і гостро. "Ми робили (для Києва. Gаzеtа.uа) занадто мало і занадто повільно", казав Мерц. За три роки війни його тверда позиція послідовного прихильника України не захиталася ні на йоту. Від нього неодноразово "прилітало" Шольцу за надмірне зволікання при передачі Україні нових видів зброї зокрема, Мерц відстоював передачу нам далекобійних ракет Таurus. Кращого, себто більш рішучого і менш зашореного канцлера, аніж Мерц, годі й шукати. І тут ми відкриємо умовну дужку, аби засвідчити: кращого, себто більш рішучого і менш зашореного канцлера, аніж Мерц, годі й шукати. Бо його колега по партії Ангела Меркель не була ані рішучою, ані незаангажованою щодо Росії. Згадаймо, як Меркель, відповідаючи президенту Володимиру Зеленському, зазначила, що анітрохи не шкодує про те, що "запорола" вступ України до НАТО на вікопомному саміті у Бухаресті в 2008 році. Так, фрау Ангела завжди боялася "ескалації", боялася Росії як боялася вона Путіна та його лабрадора Конні. А якщо відмотати історичну плівку назад і згадати попередників Меркель на посаді канцлера Герхарда Шредера та Гельмута Коля, то картина вийде ще більш печальною. Шредер був яскраво вираженим проросійським політиком, і говорити про нього нам нецікаво в принципі. А щодо Коля, то його поява на політичній мапі більш-менш співпала з періодом, коли у Великій Британії при владі була Маргарет Тетчер, а у США Рональд Рейган. Але Колю до обох було далеко він не витягував ані харизмою, ані тією антирадянською позицією, на яку можна було очікувати. Русофілія була невід'ємною рисою Гельмута Коля, і саме вона спонукала його, вже 84-річного, розкритикувати у 2014 році західний світ, який почав вводити санкції проти Росії за анексований Крим. Русофілія змусила Коля засуджувати G8 за виключення з групи Росії Саме русофілія змусила Коля засуджувати G8 за виключення з групи Росії і саме тому у 2014-2015 рр., за даними журналу Dеr Sріеgеl, Колю декілька разів писав Путін, просячи його "замовити слово за Росію" перед Заходом. Добре, що Коль помер у 2017-му, інакше непотрібних слів було б сказано ще більше. Перед Колем біля керма влади стояв Гельмут Шмідт доволі цікавий персонаж, який одночасно був прихильником гітлерівської НСДАП (щоправда, у далекій юності) та мав єврейське коріння. Він усе життя це приховував і довірився лише в 1980-му президенту Франції Валері Жискару д'Естену. Шмідту ж передував вище згадуваний Віллі Брандт нобелівський лауреат миру у 1971-му, який підписав з СРСР договір про те, що Німеччина назавжди втратила свої східні землі, і гарантував, що повертати їх силою вона ніколи не буде (чи не до такого, бува, договору Україну підштовхують зараз в обмін на перемир'я у війні з Росією?). Йдучи далі шляхом зворотної хронології можна згадати і Курта Георга Кізінгера (до речі, члена НСДАП з 1933 року та співробітника міністерства пропаганди Третього Рейху), і Людвіга Ерхарда, і так помалу дійти до Конрада Аденауера першого канцлера ФРН, котрого називають одним з батьків-засновників Європейського Союзу, а також людиною, яка привела ФРН до НАТО, налагодила стосунки з Францією, Великою Британією та США і загалом сприяла посиленню західного блоку. Даруйте за такий вульгаризм, але якщо Аденауер був першим повоєнним канцлером з антирадянськими та антикомуністичними яйцями, то Мерц може стати першим і теж повоєнним, якщо розраховувати на те, що російсько-українська війна завершиться у 2025-му, канцлером з яйцями антиросійськими. Це тільки наше припущення, але, можливо, Мерц також буде тим політиком, над яким меншою мірою тяжітиме загальнонімецьке прокляття безкінечна провина перед світом за Другу світову, за Голокост та концтабори провина, яка дивовижним чином трансформується (що ми бачили на прикладі тієї ж таки Меркель) на побігеньки перед Кремлем. Все ж таки Мерц народився у 1955-му, він навіть не застав денацифікацію Німеччини, яку Аденауер згорнув за чотири року до його появи на світ. До слова, Аденауер був противником денацифікації він вважав її неефективною, а також і неможливою. Членами НСДАП свого часу були близько 8 млн людей, що складало 10% від населення держави. Ще більше належали до дотичних нацистських організацій Німецького робітничого фронту, Націонал-соціалістичної народної благодійності, Націонал-соціалістичної жіночої організації тощо. До всіх цих спілок було залучено до 45 мільйонів людей, і Аденауер резонно вказував, що репресувати чи хоча б обмежити у правах всіх цих людей не вийде. Мерц є своєрідною реінкарнацією Аденауера Скидається на те, що схильністю кидати виклик тим поглядам, які наразі визнані єдино правильними, Мерц є своєрідною реінкарнацією Аденауера. Тільки не варто думати, що Мерц бодай якось може наблизитися до того, щоб виправдовувати призвідників нацизму (цього, власне, не робив і Конрад Аденауер). Мерц натомість може бути серед тих німців, кому успадковане від попередніх поколінь спокутування гріхів не заважає дивитися на сучасний світ тверезими очима. Ностальгію за свастикою ХДС залишає ультраправій "Альтернативі для Німеччини", чиї представники час від часу потрапляють до суду за зігування та нацистські гасла. Ні, Мерц це, звісно, певного роду "поправішання" німецької політики, але у розумних межах. Власне, Мерц дійсно є більш правим політиком, ніж Ангела Меркель, з котрою у нього свого часу точилася гостра внутрішньопартійна боротьба, в результаті якої Мерц і опинився поза політикою на майже десять років. "Правизна" Мерца проявляється, зокрема, у ставленні до біженців та їх соціальної підтримки. А ставлення це є негативним, і, на жаль, українці тут не виняток. У 2022 році Мерц звинуватив українських біженців у тому, що вони займаються "соціальним туризмом", щоби отримати виплати у Німеччині, після чого, зрештою, офіційно вибачився. Так, він далеко не подарунок, наш лобіст у Німеччині. У Мерца доволі кепський характер, й у вмінні стримуватися йому дають фору і неемоційний Олаф Шольц, і завжди врівноважена Ангела Меркель. Саме тому, до речі, його особистий рейтинг значно нижчий за рейтинг ХДС, але різкі заяви точно не є гіршими за солодкі слова і повну відсутність справ. Мерц проти Маска Здавалось би, до чого тут Маск? До того, що команда Трампа тягне за собою психічно нестабільного мільярдера-ексцентрика з його біполярним розладом та синдромом Аспергера (про наявність у нього таких діагнозів Маск розповідав сам). І добре би, якби Маск з усіма своїми відхиленнями займався внутрішніми американськими справами, був собі олігархом - за нашим визначенням - людиною, яка схрестила свої великі гроші та медіа з великою політикою. Але ж ні. Маск нині "качає" або намагається розкачати всю Європу. Власне, на початку січня Маск здивував німців закликом голосувати за "Альтернативу для Німеччини". Так ультраправа партія несподівано залучила до своїх лав такого іменитого прихильника. Ілон Маск прямо веде агітацію за АдН і не цурається нападок на владні інститути Німеччини, зокрема, на її президента Ілон Маск прямо веде агітацію за АдН і не цурається нападок на владні інститути Німеччини, зокрема, на її президента. Бо поки, як жартома кажуть, санітари були відсутні, то Маск у власній мережі Х ні з того ні з сього назвав Франка-Вальтера Штайнмаєра "антидемократичним тираном". Хоча насправді "привід" для такого випаду все ж був: напередодні Штайнмаєр застеріг від маніпулювання виборами в Німеччині. Тим часом на Штайнмаєрі Маск не зупинився. Він наостанок дав копняка Олафу Шольцу, назвавши його "дурнем", поліз коментувати рішення румунських та італійських судів, заповзявся підтримувати британський аналог "Альтернативи для Німеччини" ультраправу Rеfоrm UК та почав говорити про усунення прем'єр-міністра Британії Кіра Стармера. Така бурхлива діяльність Маска може бути як наслідком його хвороби, так і бажанням налагодити для Трампа співпрацю з тими, кого тому хотілось би бачити при владі. Та в кожному разі такі особи як Маск з їх можливостями впливу на події, на цілі країни з їх органами влади не можуть не бути небезпечними. Можливо, ми навіть благословлятимемо у недалекому майбутньому ізоляціонізм Трампа, який стане поштовхом для Європи, щоб "жити своє життя", не встаючи навшпиньки і не заглядаючи за океан що там думає і робить Америка. Для дорослішання Європі потрібен сильний лідер Але для дорослішання Європі потрібен сильний лідер. Той, котрий для початку сприятиме звершенню розв'язаної Росією війни. Той, котрий скаже, що це "війна проти Заходу та демократії", а не проти однієї лише України. Той, хто вважає, що війна завершиться швидше, якщо підтримка Києва з боку партнерів буде послідовною, і що Україна зможе вистояти і завершити бойові дії тільки з позиції сили. Той, хто сформулював вже готовий і сильний афоризм на гірший за цитати Черчилля, які так полюбляють українці "Свобода має бути озброєна краще, ніж тиранія". І все це, власне, про Мерца. Він цілком здатен взяти на себе місію політичного локомотива, якщо вже з нею не впорався французький лідер Емманюель Макрон. &hеllір;Років із десять тому одна з німецьких телекомпаній запропонувала німцям визначити трійку найбільш видатних співвітчизників. Третє місце посів Карл Маркс, друге церковний реформатор Мартін Лютер, а перше дісталося неодноразово згадуваному Конраду Аденауеру. Цілком ймовірно, що якщо Мерц буде обраний канцлером та зможе закріпити домінуючу роль Європи у формуванні світового порядку денного, вдячні нащадки переглянуть вище наведений ТОП-3. Для цього Мерцу треба зовсім небагато перемогти на прийдешніх виборах.

Три нагороди американської кінопремії "Золотий глобус" у січні 2025 року здобув фільм "Бруталіст" спільного виробництва Сполучених Штатів Америки, Великої Британії й Угорщини. Переміг у номінаціях "Найкраща драма", "Найкраща чоловіча роль у драмі" та "Найкращий режисер". Третю після "Дитинства лідера" та Vох Luх стрічку американського режисера Брейді Корбета також номінували на десять "Оскарів". За сюжетом, архітектор з Угорщини Ласло Тот, який пережив Голокост, прибуває у США. Він прагне відбудувати своє життя, кар'єру та шлюб із дружиною, з якою його розлучила війна. Спочатку бореться з бідністю, але згодом отримує шанс на великий проєкт. Однак із просуванням будівництва виникає дедалі більше проблем: фінансові труднощі, недовіра оточення, конфлікти із замовником-промисловцем. Ласло усвідомлює, що ціна успіху в новій країні може бути надто висока. "Бруталіст" вийде в український прокат 20 лютого. Про своє кіно режисер Брейді Корбет розповів під час онлайн-розмови з глядачами другого прем'єрного показу фільму в Україні на восьмому кінофестивалі "­Київський тиждень критики" Сценарій "Бруталіста" ми написали разом із дружиною (норвезька режисерка Мона Фастволд. Країна). Обоє маємо в родині архітекторів, тож завжди шанували їхню роботу. Водночас відчували, що існує не так багато значущих фільмів про архітектуру. Важко розповісти історію неживих об'єктів. Вирішили, що найкраще створити кіно про архітектуру, якщо представити її через людину. А саме через персонажа, обмеженого своїми обставинами. Я уявив єврейського архітектора зі Східної Європи, який працював переважно зі спільнотами білих протестантів у Сполучених Штатах. А також задумався над динамікою їхніх стосунків у той період, коли було багато не­однозначності у ставленні до іммігрантів. Навіть більше, ніж нині. Герой намагається звести будівлю, а водночас обстоювати своє право та право своєї родини на існування Єдиним способом розповісти про архітектуру після Другої світової було зробити фільм про бруталізм, який виник саме у 1950-ті. Мене цікавили теми повоєнної психології й архітектури та як вони взаємодіють. Також був зачарований тим фактом, що споруди в цьому стилі переважно робили з матеріалів, які почали використовувати якраз у час між двома світовими війнами. Досвід іммігрантів насправді наближається до мистецького. Зазвичай широкий загал чи переважна більшість людей реагує негативно, коли їм представляють щось незнайоме. Нехай це буде новачок у громаді або нова будівля, яку зводять у центрі міста. Перша реакція, яку часто спостерігаємо, опиратися чи знести. Тому подумав про алегоричну ситуацію. Герой намагається звести будівлю, а водночас обстоювати своє право та право своєї родини на існування. Ці дві лінії взаємопов'язані. Вважаю, що американська мрія це те, що зазвичай прикрашають та обгортають у гарне паковання. У Сполучених Штатах завжди заохочують розглядати склянку так, ніби вона наполовину повна. Насолоджуватися самою мандрівкою, ніби справа не в пункті призначення. У цьому є певний злий жарт. Адже головне це кінцевий пункт, а не шлях до нього. Особливо для митця. Візьмімо кінематографістів. Навіть такі режисери, як Мартін Скорсезе, мусять переживати за втілення своїх проєктів. Це означає, що ситуація ніколи не стає легшою. Звичайно, у процесі створення є справді чудові, фантастичні миті. Фільми переносять у такі місця, де ви ніколи не опинилися б. Із людьми, з якими не було б можливості інакше попрацювати. Тому ціную процес теж, але він усе одно більше визначається труднощами на шляху. Хочу, щоб аудиторія подумала над тим, що ймовірно сама мета вже того варта. Усі наші прагнення варті того, щоб припустити, що це і є насправді місце призначення. Це для мене звучить правдивіше, ніж коли просто концентруємося на позитивних складових виснажливого шляху. Ніколи не граю у фільмах, які знімаю. Для мене особ­ливо важливо бути максимально об'єктивним. А коли будь-яка людина опиняється перед камерою, то природно виявляє своє марнославство. Якщо це режисер, то обиратиме дублі, наприклад, відповідно до власної результативності та внеску. Я ж хотів розглядати все більш цілісно. Над проєктом ми працювали сім років. Фільм постійно тягнули вниз події, які визначали останні роки, від локдаунів через пандемію до війни в Україні. Наприклад, спершу планував знімати в Польщі. Але через спільний кордон з Україною там було важко забезпечити грошовий потік і податкові пільги. Каст великий, тому важко було узгодити всі зобов'язання та розклади, щоб зібрати всіх докупи в одному приміщенні. Достатньо складно зібрати разом двох акторів, а тут дев'ять виконавців ключових ролей. Були різні варіанти акторських ансамблів, і різні чинники на це впливали від ковіду до недоступності й незбігання графіків. Звісно, тепер, після завершення роботи над стрічкою, не можу уявити, щоб хтось інший був у цих ролях. Антракт був запланований у сценарії. Ми завжди знали, що фільм вийде приблизно тригодинний. Нічого не вирізали. Кожна прописана сцена є у стрічці. Фільм триває 3 години 22 хвилини без антракту. Робився за межами студійної системи, тож мені не було потреби звітувати. Звичайно, коли створюєш довге кіно в наші дні, завжди відбувається обговорення, наскільки воно комерційно вигідне. Але очікував, що буде більше опору такому хронометражу. Фільм вдалося відзняти за порівняно короткий період 33 дні. Це нормально для звичайної стрічки у 120 сторінок сценарію. Але замало, коли їх 180. Змогли це провернути завдяки тому, що повністю відповідали запланованому та постійно виконували план. Моя робота часто полягала в тому, щоб змусити всіх бути сконцентрованими. Ми не мали часу експериментувати. Намагався створити стрічку заздалегідь до власне знімального процесу. Завдяки підготовці часто сцени робили з одного-двох дублів. Це мінімум порівняно з багатьма іншими фільмами, які дозволяють собі 812 на сцену. Але краще робитиму щось одне добре замість багато й погано. Завжди опираюся інтерпретаціям стрічки перед аудиторією. У фільмі є вся потрібна інформація, щоб інтерпретувати сенси. Одна з тем, до яких звертається кіно, динаміка взаємин між митцем і патроном, які неуникно пов'язані між собою. Інша тема капіталізм. У жодному зі своїх фільмів не доходив висновку щодо цієї системи. Моя дружина з Норвегії, тож живу між соціалістичною та капіталістичною країнами. Маю багато за і проти кожного із соціальних експериментів. Але мене турбує те, що легше уявити життя після смерті, ніж після капіталізму. Як і той факт, що ми є бранцями капіталістичних ідеалів. Хоча в мене немає кращих рішень, які міг би запропонувати нині. Не вважаю себе дидактиком. Фільм не містить закодованих меседжів. Не намагаюся дати глядачу якісь відповіді. Але поставити, сподіваюся, правильні запитання і натиснути на теми, які сприймаємо як належне. Усі мої стрічки швидше про те, як ми досягли сьогодення, нинішньої точки, тобто ідеалів пізнього капіталізму. Навіть наступний проєкт також про це, хоч і про сільське господарство. Як глядач хочу, щоб фільм завжди розвивався й завершення було зовсім інакше порівняно з початком. Для мене це означає, що можна навіть перейти в інший жанр, часовий проміжок або формальний стиль. Наприклад, основна частина "Бруталіста" відбувається в 1950-х, а фінал в іншому десятилітті. Ця радикальна зміна ніби ламає укладену угоду з аудиторією, яка дивилася всю стрічку інакше. Мені здається, такий крок змушує ще більше зануритись і сидіти на краєчку стільця. Смуток, розпач та інші реакції на цей часовий перехід рівноправно цікаві. У Сполучених Штатах завжди заохочують розглядати склянку так, ніби вона наполовину повна За винятком таких фільмів, як "Сцени з подружнього життя" Інґмара Берґмана, сучасний телепродукт не для мене. Трохи працював на телебаченні, але мене більше цікавить незалежна модель. До того ж воно надто дороге. Виробництво 12 чи 20 годин серіалу вимагає значної фінансової підтримки. Це означає, що запрошуєте багатьох кухарів до своєї кухні, щоб зготувати одну страву. Наприклад, рідко коли один режисер знімає цілий сезон. А коли витрачаєш 200 мільйонів доларів, виникає багато запитань і відгуків із боку студії. Бо ці гроші треба потім заробити й щонайменше повернути витрати. Для мене це більше схоже на продаж пари кросівок замість створення чогось справді особистісного та безкомпромісного. Я сповнений сподівань, що майбутнє телебачення дедалі більше вітатиме радикальні авторські проєкти. Але поки прийнятного підходу до створення історій довгого формату не придумано, завжди легше буде робити саме повнометражні фільми, навіть із такою великою тривалістю. Хоч як складно було зробити "Бруталіста", мені здається, було б іще складніше реалізувати таке кіно на стримінговій платформі. Бюджет фільму приблизно $10 мільйонів. За американськими мірками це ніщо &еnsр;"Бруталіст" точно не залишає байдужим. Це велика 215-хвилинна подорож. Помпезне полотно про фігуру творця та його стосунки із замовником, темні боки таланту й амбіцій, американську мрію, а також світ після Другої світової та відлуння війни в архітектурі, каже кінокритикиня, співкураторка Київського тижня критики Дарія Бадьйор. Фільм структуровано за логікою опери з увертюрою, двома частинами, між якими антракт, та епілогом. Диявольський хронометраж режисер вважає жестом на користь великих масштабних полотен як майбутнього кінопоказів. Едрієн Броуді грає роль усієї кар'єри вигаданого короля бруталістської архітектури, угорського єврея Ласло Тота. Йому протистоїть Гай Пірс в образі своєрідного громадянина Кейна з однойменної стрічки Орсона Веллса монструозної фігури, яка міцно вшита в американську культуру. Бюджет фільму приблизно $10 млн. За американськими мірками це ніщо. Але навіть такі кошти Брейді Корбет шукав сім років. Скаржиться, що в Голлівуді складно знайти фінансування на унікальні роботи, хоча паралельно знімають стрічки за сотні мільйонів. "Бруталіст" це величезний коментар, який розростається всередині глядача, як гриб. Цінний нашаруванням різних тем. За словами автора, йому цікаво покопирсатися в тому, як так вийшло, що ми живемо в такому світі, в якому живемо. Центральна тема доля художника та його мистецтва. Що відбувається в динаміці стосунків творця і замовника. Що стається із творчими поривами, якщо щастить або не щастить зустріти спонсора, який допоможе втілити їх у життя. Особливо це стосується архітектури, адже цей публічний вид мистецтва не існує у вакуумі, а завжди на замовлення. Тобто в будь-якому сенсі не відривний від ­капіталу. Режисер показує парадокс: хочеш бути вільний, але не можеш, якщо хтось тобі не купить цих тонн цементу й бетону. Для Брейді Корбета стиль бруталізму це метафора інакшості, яку досліджує фільм. Його бентежить не тільки те, що у Сполучених Штатах не люблять бруталістської архітектури й пишуть петиції про знесення якихось будівель. Факт інакшості характерний для головного героя. Його ідентичність та інакшість це стрижень стрічки. Після Другої світової антисемітизм нікуди не подівся, тому персонаж відчуває себе загроженим. У фільмі йдеться про гонитву за американською мрією та її підступність. Бізнесмен-замовник прагне при­власнити собі визнаного представника модного стилю як предмет розкоші. Це також кіно про травму війни в повоєнному мистецтві. Вплив Другої світової на архітектуру показує на прикладі бруталізму. Цей напрям намагався переосмислити наявні форми та будувати новий світ. А водночас заряджений травмою. У випадку Ласло Тота це Голокост. Досвід героя не проговорюється в лоб, але пояснює його творчість. Фейковий байопік про вигаданого архітектора робить спробу вхопити те, що зазвичай залишається за кадром будь-якої ретроспективи.

У Бундестазі 29 січня виступив 89-річний одесит Роман Шварцман, який пережив нацистський табір. Він подякував Німеччині за допомогу Україні в боротьбі проти агресії РФ і попросив посилити цю допомогу. Про це пише кореспондент Укрінформу. Під час спецзасідання, присвяченого вшануванню жертв націонал-соціалізму, Шварцман наголосив, що Путін намагається знищити українців як націю, так само як Гітлер намагався […] Тhе роst “Гітлер хотів мене убити, бо я – єврей, а Путін хоче вбити, бо я – українець”. У Бундестазі виступив одесит, який пережив Голокост fіrst арреаrеd оn Новинарня.

У світі 27 січня вшановують пам'ять жертв Голокосту. Нацисти масово вбивали євреїв, а зараз їхні методи використовують росіяни під час війни в Україні.

26 січня в музеї "Памʼять єврейського народу та Голокост в Україні" вшанували жертв Голокосту. До заходу долучились представники єврейської громади, посадовці Дніпропетровщини та небайдужі громадяни

Сьогодні, 27 січня, в Україні та світі вшановують пам’ять жертв Голокосту. Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, який відзначається щорічно 27 січня, запроваджений рішенням Генеральної асамблеї ООН від 1 листопада 2005 року (Резолюція № 60/7). «Голокост, який призвів до знищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших національностей, завжди слугуватиме всім людям пересторогою про небезпеки,... Запис Сьогодні світ вшановує пам'ять жертв Голокосту спершу з'явиться на Громадське радіо.

За даними облдержадміністрації, в окупованій Україні в 1941-1944 роках вбили півтора мільйона євреїв. Харків'янка Ніна Лактіонова пережила геноцид і поділилася із Суспільним спогадами про пережите

Про це свідчать опубліковані 23 листопада 2024 року розсекречені архівні документи, що з'явилися на офіційному сайті Служби зовнішньої розвідки України.Тодішнім головою філії московського КДБ в Україні Степаном Мухою й далі підлеглими йому начальниками обласних управлінь відомства було розроблено комплекс заходів для того щоб українці країн Заходу не змогли організувати науковий центр дослідження Голодомору, а також щоб звідси, з України в складі СРСР, до них не надходило жодних документальних свідчень даного акту геноциду.При цьому слова "голод", "жертви", "український голокост" у внутрішніх документах КДБ бралися в лапки.Читайте також: Мати пекла коржики з перетертих бруньок, половина села не вижила: 100-річна жителька Черкащини розповіла про ГолодоморНа території Української РСР за іноземними приватними особами, кореспондентами західних медіа, дипломатами посилювався нагляд, їх контакти ще сильніше контролювалися. Передусім з огляду на можливий збір та отримання спогадів про Голодомор або списків загиблих від нього."Виявлених інформаторів брати в активну перевірку", - наголошувало керівництво КДБ УРСР.Кремль досі заперечує факт Голодомору, а тим більше власну відповідальність за його проведення.За словами начальника Головного управління розвідки Міноборони України Кирила Буданова, перед повномасштабним вторгненням до України росіяни готувалися до фізичного винищення цілих груп українського населення, що є переважними носіями української національної ідентичності - учителів, науковців, журналістів, священників.

Штучний голод був частиною геноциду, бо одночасно тривали й репресії проти української інтелігенції, політичної еліти й церкви, каже історикиня Дарія Маттінглі Захід довгий час ігнорував чи не найбільший злочин Радянського Союзу Голодомор 19321933 років, який забрав мільйони життів українців. Нині ситуація змінюється все більше країн визнає його геноцидом. Які події спонукають Захід до цього? &еnsр;Війна, що триває з 2014 року, і повномасштабне вторг­нення Росії в Україну спонукають Захід бачити Голодомор тим, чим він був насправді, геноцидом. Під час колективізації в СРСР найбільший опір їй чинили саме українці. Голодомор був не першою спробою упокорення України відлік можна вести від Батуринської різанини чи війни Івана Виговського. Це відносини між імперією та країнами, які вона хоче підкорити. У 1930-ті Росія вдалася до геноцидних практик штучного голоду на території радянської України. Нинішня російсько-українська війна висвітлила те, що тривало протягом кількох століть. Підтримка України зробила неможливим не називати речі своїми іменами. Але ж іще в 1930-ті були спроби сказати світу правду. Британський журналіст Ґарет Джонс першим у західній пресі заявив про Голодомор в Україні. Американський історик Джеймс Мейс автор звіту комісії Конгресу США з вивчення Голодомору закликав до визнання геноциду українського народу. Чому Захід тоді не реагував на цю трагедію? &еnsр;Тут багато політичних причин. Навіть під час Голодомору звістки про голод і його штучний характер перетинали український кордон. Відомості надавали консули різних країн. Останні дослідження свідчать, що про Голодомор були добре поінформовані не лише політики в Канаді, США і Британії чи країн-сусідів СРСР, а й навіть в Іспанії обговорювали цю трагедію. Тож про Голодомор у 1930-ті світ знав. Але це не стало темою широких обговорень у пресі й серед політиків. По-перше тому, що більша частина України була у складі СРСР, у якого були непрості відносини зі світом. До того ж ставлення до людського життя в Європі на той час відрізнялося від сучасного. Сьогодні ми дивуємося: як так, чому вони не хотіли допомагати? Але тоді більшість виборців не знала, що таке Україна. Замовчування факту Голодомору також зіграло свою роль. По-друге, в західних академічних колах ніхто не хотів досліджувати Голодомор, бо було мало матеріалів, свідчень очевидців. У часи холодної війни західні політики більше хотіли знати про Росію, що була ворогом і потенційним загарбником. Пентагон та наукові заклади виділяли кошти на вивчення саме російської, а не української історії. Такі дослідники, як Джеймс Мейс, були сміливі вони ризикували кар'єрою, вивчаючи непопулярні теми. І Мейс, і Роберт Конквест були найперші серед західних академіків і довели те, що пізніше підтвердили архіви: голод був, і він був штучний, померли мільйони. Ці дослідники наражали себе на нищівну критику ревізіоністів, що обстоювали відбілювання радянської історії. Вони не вважали за потрібне бачити мільйони жертв та штучний характер Голодомору, не кажучи про те, щоб визнати його геноцидом. Під час холодної війни були періоди пом'якшення, коли Захід був ладен щось пробачати, тому не вважав за потрібне порушувати тему Голодомору. Усі зусилля щодо вивчення штучного голоду докладали лише окремі люди, як-от Мейс і Конквест, або українська діаспора. Коли під час "гласності й перебудови" ситуація змінилася, стали можливими дослідження Голодомору. Як радянській владі вдавалося приховувати смерті мільйонів людей жертв Голодомору? &еnsр;Спроби розповісти про голод 1933 року були навіть серед радянських письменників. Про нього писали Аркадій Любченко, Іван Кириленко, Юрій Яновський, пізніше згадували Михайло Стельмах, Василь Земляк. Звісно, вони вбачили інші причини бачили цей голод лише на місцях, не сприймали його як наслідок цілеспрямованої політики, розповідали про нього обережно, бо активно працювала цензура. Росія вдалася до геноцидних практик На початку 1960-х голод 1933 року згадували в історичних працях як "продовольчі труднощі". Однак на Заході всі згадки про голод ретельно блокували. Багатьом відома історія Ґарета Джонса плеяда західних журналістів, які працювали в Москві, виступила проти нього, заявивши, що він усе вигадав. Так, голод був, але масово люди не вмирали. Радянський режим активно використовував своїх агентів впливу серед західної медіаспільноти. Був терор із боку держави, коли людей, які намагалися щось заявити, переслідували. За не­з'ясованих обставин загинув Віктор Кравченко, який був одним із виконавців Голодомору на місцях. Емігрувавши на Захід, він намагався донести правду про штучний голод, депортації, ГУЛАГ. Комуністи Франції, підбурювані СРСР, подали на нього позов до суду, однак Кравченко виграв судовий процес, символічно отримавши 1 франк як компенсаційну виплату. Була ще одна стратегія, крім замовчування теми Голодомору всередині країни та використання західної журналістської спільноти для дискредитації. Під час німецької окупації скасували заборону вшановувати загиблих. Це використали як привід для дискредитації самих згадок про Голодомор їх пов'язували з нацизмом. І тепер деякі історики-ревізіоністи в Росії й на Заході стверджують, що Голодомор став частиною нацистської пропаганди. Радянські злочини, звісно, згадували у пропаганді Третього Рейху, але це не означає, що їх не було. Просто для нацистів це стало виправданням їхніх дій на окупованій території. Навіть у рецензіях на книжку американської дослідниці Енн Епплбаум "Червоний голод: війна Сталіна проти України" кілька критиків закидало їй, що це була нацистська пропаганда. Свідків Голодомору в діаспорі намагалися очорнити, виставити колаборантами. Замовчування всередині й дискредитація за кордоном були основними методами приховування факту Голодомору. Якими методами тоталітарна радянська система упокорювала українців? &еnsр;На думку Романа Сербина й багатьох інших дослідників, Голодомор був лише частиною геноциду, оскільки одночасно відбувалися репресії проти української інтелігенції, політичної еліти й церкви. На відміну від голоду в інших республіках СРСР, ми маємо послідовне підкорення української нації. Станіслав Косіор та Йосип Сталін у листуванні зазначали, що українські куркулі відрізняються від російських тим, що вони культурні. Також згадувалися Визвольні змагання як "петлюрівський спротив" тобто в українських селян було розуміння того, що вони можуть спротивом чогось досягти. Більше того, вони мали власні політичні цілі під час виборів до Установчих зборів наприкінці 1917 року на Полтавщині, Харківщині, Київщині більшість голосувала за есерів, за українські національні партії, підтримка більшовиків була найменша. І саме ці регіони найбільше постраждали від голоду 19321933 років. Голод і доступ до ресурсів виявилися ефективними методами контролю населення, коли влада вирішувала, хто їсть, а хто голодує. Під доступом до ресурсів мається на увазі також доступність освіти й можливість обіймати певну посаду бухгалтера чи куховарки в колгоспі. Цей доступ упокорював людей. Коли людину зводять до базових інстинктів виживання під час голоду, то вона стане готова до покори, навіть не будучи лояльною до держави. Розпад СРСР продемонстрував, що лояльності серед українського населення не було ніхто не вийшов на вулиці захищати радянський режим. Навпаки, українці, як і литовці, латиші, естонці, наприкінці 1980-х виходили на протести, ставали в ланцюги солідарності. Голодомор так і не досяг своєї цілі повного упокорення народу. Одночасно з Голодомором радянські політики також вдавалися до таких методів, як обмеження пересування людей, закриття кордонів України, припинення українізації спочатку в Російській Федерації, а тоді і в Україні. Одночасно з репресивними практиками хлібозаготівлі в листопаді 1932 року почали практикувати м'ясозаготівлі в разі невиконання селянами плану зі здавання хліба була реквізиція м'яса. У селян, які не могли здати зерно, забирали корів, чим також прирікали людей на голодну смерть. Це була послідовна політика знищення частки населення заради упокорення більшості. Чи можна назвати Голодомор 1930-х елементом гібридної війни проти українців? &еnsр;Абсолютно. Того, хто наважувався називати речі своїми іменами, змушували замовкнути. Докія Гуменна чесно писала про колгоспи та колективізацію і її по­збавили членства у Спілці письменників, що означало також закриття доступу до карток і їдалень. Із 1934-го почалися репресії проти священників, їх усували від служби та знищували. Загалом колективізація була не засобом модернізації, а навпаки. Італійський історик Андреа Ґраціозі зазначав, що Голодомор і колективізація створили "новий старий режим", де доступ до ресурсів визначали не грошові, ринкові відносини, а членство в партії чи відносини з номенклатурою. Попри те, що ліквідували неписьменність, проводили вакцинацію, розгорнули будівництво, знищили багато нерадянського: культурні традиції, релігійні практики, архітектурні пам'ятки. Натомість створювали типові колгоспи. Це також геноцидна практика, оскільки знищували національну спадщину. Колгоспні клуби, сільради всюди були однакові, й Україна почала мало відрізнятися від сільської місцевості європейської частини Росії. Яких змін, з точки зору історії, зазнала українська ментальність через масове знищення голодом? &еnsр;Є ґрунтовна збірка свідчень про зміни українського громадянського суспільства під час колективізації, укладена американським дослідником Вільямом Ноллом. Він збирав ці свідчення у 19921993 роках. Нолл був музикознавець, він приїхав в Україну збирати матеріал про зміни у традиційній музиці. Але його співрозмовники свідки Голодомору хотіли розповідати саме про голод. Вони згадували життя до колективізації як іншу реальність. Суспільство вже зазнавало впливів модернізації, воно могло перейти на новий етап розвитку без колективізації західний досвід свідчить, що для модернізації не обов'язково потрібні жертви. Травма Голодомору виробила в багатьох людей стокгольмський синдром вони розповідали, як їх врятували в яслах або дитячому садку. Але хто врятував? Ті самі люди, які відбирали хліб у батьків, а потім давали його дітям. Неможливість оплакувати загиблих, вшановувати їхню пам'ять усе це позначилося на українській ідентичності. Але люди пам'ятали, переповідали родинні історії, тому під час гласності все це спливло на поверхню. Також змінилися відносини між громадянами й державою. Доступ до освіти, роботи в місті, членство в партії сприймалися як гарантія виживання. Сільська праця не вважалася престижною, пенсії були мізерні. Тому, коли в 1970-х провели паспортизацію, люди не захотіли залишатися в селі. Через це виник брак робочих рук, до посівних і збиральних кампаній залучали студентів і робітників. Загалом зміни в ментальності це предмет окремого дослідження. Влада вирішувала, хто їсть, а хто голодує Ви згадували національне піднесення кінця 1980-х, ланцюги солідарності. Але на перших президентських виборах більшість проголосувала не за дисидента В'ячеслава Чорновола, а за партійця Леоніда Кравчука. Це результат ментальних змін, про які ми говорили? &еnsр;І так, і ні. Кравчук родом із Волині, Голодомор не зачепив його родини. Натомість Чорновіл походить із Черкаської області. Тут ми знову повертаємося до геополітичної ситуації. Навіть американці під час розпаду СРСР не підтримували прагнення України до незалежності. Тому не лише для місцевих еліт, а й для Заходу незалежність була несподіванкою, вони прагнули мінімізувати ризики. Кравчук мав досвід керування на різних посадах, належав до політичної еліти. Ніхто не вірив, що дисидент Чорновіл прийде до влади. Прагнули обрати відомого політика, який знав, як працювати з партійними босами, що лишилися при владі. Тенденція "не розхитувати човен" була як зовні, так і всередині України. Суспільство тоді було інертне. Це позначилося й на результатах виборів у програмі Чорновола була побудова іншої України, а в Кравчука усталена система. Складно сказати, чи можливою була перемога Чорновола за тодішніх обставин. Чи є нинішня війна продовженням спроби Росії знищити наш народ у 1930-х? &еnsр;Жодних сумнівів. Бачимо всі геноцидні практики на окупованих територіях знищення освіти, культурних пам'яток, утиски української мови, заперечення історії та руйнування пам'ятних знаків Голодомору, терор проти активістів, навіть перевірка на наявність патріотичного контенту в телефонах або татуювань. Діє контроль ресурсів бачимо, хто має доступ до гуманітарної допомоги на окупованих територіях. В інформаційному полі так само є замовчування або викривлення реальності, діють як корисні ідіоти, так і медійники, що працюють на російську пропаганду. Як Волтер Дюранті (американський журналіст, у 19201930 роках очолював московське бюро газети Тhе Nеw Yоrk Тіmеs. Країна) свого часу заперечував Голодомор, так тепер Ґрем Філіпс (британський журналіст, активно співпрацює з російськими телеканалами. Країна) заперечує російські злочини. Ті самі практики й та сама мета упокорення України, знищення її еліти й активістів, зведення людей до базових інстинктів виживання, коли вони фізично залежать від окупаційної влади. Як і під час будь-яких війн, є колаборанти. Але політика на окупованих територіях свідчить, що в Москві розуміють: Україна існує, і послідовно намагаються її знищити. Путінська Росія сьогодні наслідує СРСР сталінської доби. У цьому світлі визнання Голодомору геноцидом стає частиною інформаційної війни. Треба, щоб масове знищення українців в 19321933 роках асоціювалося у світу з сучасною Росією. Хто найперше має займатися таким просвітництвом Українська держава, науковці, діаспора? &еnsр;Якби в Української держави було більше ресурсів, то в ідеалі цим мала б займатися вона. Демократична держава є виразником сподівань і прагнень населення. Розуміння Голодомору, поширення знань, висвітлення його геноцидної природи має іти від науковців, українського громадянського суспільства, діаспори. Їхні зусилля мають об'єднатися, саме так можна донести правду до світу. Багато зусиль до цього докладалося ще в період гласності, з кінця 1980-х. І світ усе краще розуміє суть Голодомору, особливо під час війни, коли увага прикута до України. Шкода, що люди дізнаються правду саме завдяки війні, але маємо те, що маємо. Світ досі часто не поінформований про штучний характер голоду і про його наслідки кілька мільйонів загиблих. Якщо про винищення євреїв Голокост відомо в усьому світі, то слово Голодомор мало що каже пересічному європейцю чи американцю. &еnsр;Найперша причина Голодомор не вивчають у загальноосвітніх школах так, як Голокост. Інформації про нього не вводять до культурного дискурсу, де Голокост розглядають як геноцид, злочин, що не має повторитися. Проте навіть в американських школах є діти, які нічого не чули про Голокост. Що вже казати про Голодомор, якого навіть немає у шкільній програмі. Так само фільми, присвячені темі голоду, не стали на Заході частиною пам'яті про минуле. Нині через війну поширення знань про Голодомор відбувається швидше, але попереду ще багато роботи і для Української держави, і для діаспори. Змінилися відносини між громадянами й державою Яке значення для України має визнання світом Голодомору геноцидом нашого народу? &еnsр;Це відновлення історичної правди, визнання злочину. Ідеться не про компенсацію чи покарання виконавців Голодомору, вони всі вже померли. Під час свого дослідження 2014 року я робила інтерв'ю з одним колишнім комсомольцем, що брав участь у хлібозаготівлях. За два місяці після цього він помер. Але для жертв того злочину його визнання є встановленням символічної справедливості. Мільйони людей загинули, ще мільйони зазнали страждань, що змінили їхнє ставлення до життя, все це вже неможливо відшкодувати. Але злочин потрібно назвати злочином, щоб це був урок на майбутнє. Те, що Голокост визнали геноцидом, запобігло іншим геноцидам. Визнання геноциду українців унеможливить повторення злочинів окупаційної влади проти населення та допоможе згуртувати західну спільноту проти імперії, якою Росія залишається. Воно спричинить зміни навіть і в самій Росії. Це переосмислення, рефлексія над минулим. Тому важливо, щоб світова спільнота визнала, що нас скривдили, що це не має по­вторитися і кривдник має бути засуджений. Це важливо для нашого подальшого життя не як жертв, а як борців, які досягли справедливості. Передплатити журнал "Країна"

Жанр мальопису вже встиг здобути репутацію серйозного, а не лише розважального. Українською нарешті переклали легендарні графічні романи «Маус» Арта Шпіґельмана про Голокост та «Персеполіс» Марджан Сатрапі про ісламську революцію, що до цього чи не найбільше спричинилися. Видають мальописи про нинішню війну в Україні і про Голодомор. Схоже, суспільство готове сприймати мальопис як розмову на серйозну […]