Search trend "Коновальця"

Росія 4 вересня здійснила комбіновану атаку по Львову. Є руйнування, загинуло 7 людей.  Повний текст новини +Відео

У будинку на Коновальця люди, яких знайшли під завалами, в момент удару перебували на сходовій клітці. Вона обвалилася разом з ними. Повний текст новини

The Mission of «Sprava Hromad»is the support of our army. The key to victory at the front is the support of the army in the rear! Now again, as in 2014, the army needs our unity in matters of aid! Starting with basic things like clothing, and ending with high-precision equipment, such as optical-radio-electronic surveillance complexes, our community buys and supplies the troops with everything they need, which forms a new, more advanced army! In this process, we, Public Affairs, take over all the routine processes from "understanding what the military needs to beat the enemy" and ending with handing him the keys to the dream equipment! However, we can overcome this path only under one condition: only together with you!

Унаслідок комбінованого удару армії РФ по Львову 4 вересня на вулиці Коновальця постраждала будівля регіонального Центру спортивної медицини та реабілітації, повідомив керівник Львівської ОВА Максим Козицький.

Унаслідок нічної атаки по Львову на вулиці Коновальця постраждав наш обласний Центр спортивної медицини і реабілітації.

Володимир Бірчак - сержант Збройних сил України, з цивільного життя - історик, архівіст, керівник академічних програм Центру дослідження визвольного руху, редактор Історичної правди. З літа 2021 року, до повномасштабного вторнення залишалося трохи більше ніж пів року, і ми якраз працювали з Володею в одному документальному проєкті "10 Днів Незалежності", де я була однією зі сценаристів, а Володя був моїм консультантом і пояснював, що і до чого. Як все відбувалося за останні 100 років в історії України і чому ми саме вибрали цих 10 днів Незалежності, тому що це ті дні, коли за століття українці здобували незалежність, здобували державність, ну але потім щось відбувалося в нашій історії, і здобуття незалежності не закінчилося 91-м роком. І зараз ти, Володю, буквально виборюєш наш 11-й день незалежності. Чи ти, як історик, передчував і знав, що тобі доведеться піти на війну?  Ну насправді так. Тобто до повномасштабного конфлікту я сам себе готував. І готував своїх рідних і близьких до того, що він, скоріш за все, є невідворотнім. Це не я один, я не є в цьому унікальний, я знаю дуже багато моїх побратимів, які аналізували міжнародну обстановку, які аналізували ті речі, які здійснює "країна 404", чи можемо її так називати сьогодні, щоб як Вол-де-Морта не проговорювати, що це все веде до повномасштабного конфлікту.  Зрештою, ти дуже влучно згадала про цей документальний серіал, над котрим ми працювали - "10 Днів Незалежності". І глядачі Еспресо, наскільки я знаю, мали можливість його переглянути. Його можна досі переглянути на Ютубі І просто, якщо ми проаналізуємо історію ХХ століття, українського ХХ століття, боротьби українців і України за свою незалежність, ми побачимо, що війна, яка почалась з 14-го року, яку ми зараз називаємо сучасною російсько-українською війною, вона очевидно почалась набагато раніше, ще в ХХ столітті. І вже такий повномасштабний етап чи повномасштабний цикл, він був невідворотній.  І, можливо, ми десь торкнемося ще цього питання сьогодні в розмові, це дуже важливе питання для розуміння того, що ніколи не можна вірити Росії, ніколи не можна вірити в якісь ефемерні мири чи перемир'я, котрі Росія тобі пропонує, і водночас не можна захоплюватись демократією Росії. Чому я про це говорю? Власне, знову ж таки, проапелюю до нашого серіалу, коли ми готували серію якраз про День незалежності, і згодом про референдум, от був колись такий президент в Російської Федерації, якого звали Борис Єльцин, так, і ним світ захоплювався, бо він демократ і таке інше. Але якщо ми піднімемо пресу того часу, то великий демократ Єльцин на початку 92-го року вже відкрито почав погрожувати державі Україна, що якщо вона не позбудеться ядерного статусу, то він зробить превентивний ядерний удар по Україні. І це 92-й рік. Тобто великий демократ Єльцин погрожує сусідній, вже незалежній державі, що він вдарить ядерною зброєю, якщо та не виконає його забаганок. І це взагалі вся така історія Росії і її відносин з Україною.  Тобто от оцей "fаіl stаtе", який існує на північно-східному кордоні з нами - ніколи не змириться з нашою незалежністю, там ніколи не змиряться з нашою самостійністю. Якщо забігати трошки наперед, от ти згадала "11-й день Незалежності", от власне цей 11-й день Незалежності, він або в нас відбудеться, або, на мою особисту думку, ми перестанемо існувати як такі. Якщо Помаранчева Революція чи Революція Гідності, це були наші "дні незалежності" і наші перемоги. Так, ми очевидно могли програти в них (насправді були різні чинники, які сприяли тому, що ми можемо програти). Але тоді в нас ще була якась перспектива, ну тобто ми можемо там тільки де-юре залишитись Україною, ну і будемо, повторюся, черговим fаіl stаtе наподобі Білорусі. Яка зі своїм самопроголошеним диктатором зараз от є тим, ким вона є. Але ми тоді перемогли, зараз тут вже не йдеться питання про те, чи ми залишимося Україною якоюсь там ефемерною, насправді тут питання стоїть: чи ми будемо існувати, чи ми не будемо існувати як такі. І тому цей день або відбудеться, і він справді буде Днем Незалежності і Днем нашої Перемоги, або ми перестанемо існувати. Я от дуже часто аналізую ці речі, які відбувалися в ХХ столітті, я свого часу багато працював в архіві СБУ, на різних посадах, близько шести років. Крайня моя посада: я був заступником директора архіву СБУ, Галузевого державного архіву СБУ. І зараз під час свого лікування, бо я знаходжуся в відпустці за станом здоров'я внаслідок бойової травми, пригадав, що в попередньому житті до повномасштабного вторгнення я був істориком і почав працювати над книжкою зараз.  І знову ж таки перекручую матеріали, які раніше писав, піднімаю нові, піднімаю документи НКВД, МГБ, КГБ. Вони дуже ілюстративні, тому що вони дуже чітко показують, що з нами може бути, якщо ми програємо, а це умовно, як, скажімо, з дієвою армією УНР, чи, як їх називала радянська спецслужба, з петлюрівцями. Це переважна більшість особового складу війська, маю на увазі зараз Збройних сил України будуть фізично ліквідовані, навіть якщо не на полі бою, то згодом вистежені і ліквідовані спецслужбами. Велика частина українців, котрі боролися за незалежність іншими способами не озброєно, я маю на увазі українців в тилу, які допомагають, які волонтерять, які донатять, яким болить Україна. І от вони відповідно, як прихильники, як совєти називали це "українська контрреволюція" (тобто, як прихильники, скажімо, Української народної республіки), вони будуть засуджені, заслані в Сибір. Ну а залишиться та частина колаборантів і та частина почекунів-ждунів, які до сих пір, на жаль, існують в Україні і до сих пір є в різних частинах України. Як тут у Львові, де ми зараз маємо розмову, чи в Одесі, чи в Києві чи в Харкові.  Тобто я не хочу сказати, що в нас перспектива сумна, тому що ми є зараз незалежною країною, яка має доволі сильну і професійну армію, якій допомагає Захід, і ми маємо шанс виграти в цій війні. Тільки для того, щоб ми перемогли в цій війні, ця війна має стати народною, це не має бути війна одиниць, це має бути війна більшості. Коли я говорю про народну війну, тобто це не тільки, що десь там є, знаєш, так як це, на жаль, відбувалося десь в 2016, 17-му, 18-му, коли новини з зони АТО, а потім з зони Операції Об'єднаних Сил, ну вже переходили так на спад, на спад, на спад: “ну десь там є якісь хлопці і дівчата, десь на сході з кимось вони там товчуться, в нас тут окей, в нас тут життя”.  Я нічого не маю проти мирного життя, хоча я і військовий, але мирне життя - це є мирне життя, це є добре. Тому що, власне, ти у відпустку можеш приїхати в мирне місто, де там чекає на тебе твоя дружина, чи твоя кохана, чи твоя мати. І там можна провести тих 10 чи 15 днів відпустки. Але ця війна не має сходити на манівці, і про неї ніколи не варто забувати. В цивільному житті, власне, коли вона буде народною, коли весь народ буде боротися, тоді ми зможемо перемогти. 24 лютого 22-го року, воно виглядало на народну, всі тоді змобілізувалися. Яким був твій день 24 лютого?  Ой, в мене був дуже кумедний. Я не хочу виглядати клоуном, це, звичайно, був зовсім не кумедний день, але він в мене цікаво почався, тобто я щось передчував. І ми ще ввечері мали нараду з директоркою ЦДВР, мали робити презентацію книжки однієї, я кажу: "Слухай, ну це все гарно, що ми плануємо, але мені здається, що з дня на день почнеться, і мене не буде на цьому заході". Але мене переконували, що нічого не почнеться, ну окей.  А потім я сів серед ночі доробляти книжку, ми якраз тоді з моєю колегою з Інституту Історії України, Національної академії наук Тетяною Пастушенко, працювали над книжкою про Сирецький табір поліції безпеки ІСД. Це нацистський табір на території Києва, який проіснував з 41 по 43 рік, і де, власне, нацистами було замордовано дуже багато людей. І ми на замовлення університету Єрусалима працювали над збірником документів, це чому я недаремно це згадав, бо Путін нас прийшов "денацифіковувати", а я сидів, працював над збірником документів про нацистський табір. Ну, я не знаю, чи він знав про це... мабуть, не знав. От і я десь працював, правда, десь до пів четвертої, а потім я просто напросто заснув на комп'ютері. Тобто початок повномасштабного (вторгнення, - Ред.) я проспав, і мене розбудив мій хороший товариш зі Штатів, такий Богдан Гавралюк, він з Організації оборони чотирьох свобід України. І він подзвонив до мене, я сонний підняв трубку, кажу: "Що сталося?". Він каже: "У вас війна", - кажу - "я або сплю, або щось мені здається..." Він каже: "Війна, в новини зайди". Так, я тоді зайшов на Укрправду, побачив, що справді почалось повномасштабне вторгнення, ну а потім все закрутилося: військомат, не військомат, Територіальний центр комплектування та соціальної підтримки - ТЦК, відомий більше. Розподілення, перший місяць - це оборона Тернопільського аеропорту, я був у розрахунку, зенітки, банально кажучи, щоб не називати повну назву. Після того - це рота контрдиверсійної боротьби, згодом рота розвідки, ну і потім вже з літа 22-го року - це безпосередня участь на лінії бойового зіткнення, це Донбас, північ Донбасу, Ізюмський напрямок, згодом південь Харківщини, потім Харківський контрнаступ, потім Куп'янськ. Ну і тепер Сумщина.  Фото: АрміяІnfоrm   Ти зараз на відновленні? Відновлення після поранення?  Бойова травма. Так, ну, воно називається бойова травма, та якось так. Ну, ми любимо жартувати з побратимами: якось так сталося, стрибнув і зламав коліно. Ну таке буває. Просто так стрибав, чи все-таки рятував своє життя? Ми проводили заходи з мінування позицій, і, на жаль, ми були, можна сленг використовувати? Нас спалила орківська зала, ну це такий їхній дрон-розвідник, і після того коли вони нас побачили, з їхньої території пішов мінометний обстріл. Треба було терміново зайняти положення нижче землі. Є таке положення "нижче землі". Ну і я був у всій амуніції, невдало стрибнув десь з висоти 3 м, ну і так вийшло, таке буває.  Ця травма - це перша якась травма?  Це вже вдруге, і все мені везе на міни, все ті самі 82-і, бо під Куп'янськом тоже була 82-а, але вона вдарила в стіну бліндажа в мене над головою, там тоже було, ну таке, царапини, як хлопці кажуть. Фото: АрміяІnfоrm   Хлопці, які з тобою, чи було в когось із них до тебе запитання, або таке запитання з претензією, як до історика, мовляв, якщо ти знав, що буде війна, чого ж ти не попереджав, або чого ви, історики, не попереджали всіх нас?  Ні, ну ми попереджали, ну правда, я навіть можу статті скинути, де ми про це попереджали. Ні, хлопці такого не питалися. Я зараз не відкрию якогось великого секрету, тут є, як і в українському суспільстві, я це бачу, так і серед моїх побратимів і посестер, певне питання до влади. Тобто що певний період це йшло по принципу, як цей голлівудський фільм з Лео Ді Капріо Dоn't Lооk Uр ("Не дивись вгору", - Ред). Це була небезпечна тактика, справді, багато хто не вірив, що відбудеться. Ну але все вказувало на те, і наші західні партнери вказували на те. В хлопців таких запитань немає. Ми там, коли в когось є час і настрій, про інші історичні питання говоримо. Що цікавить людей, які з тобою в окопі, які з тобою плече до плеча, але вони не мають історичної освіти, що їх цікавить з історії України? Фото: АрміяІnfоrm   Хтось цікавиться, ну зі мною, власне побратим воює в одному взводі, він історик і закінчував той самий факультет, що і я. Ну тобто ми з ним як іноді зчіпляємось язиками, то довго можна говорити, але не тільки про історію - і про міжнародні відносини і про інше. Воно залежить, хто який запит має. В мене мій взводний, він цікавиться історією, і коли в нас більш-менш тихо було на позиціях, під Куп’янськом це завжди порівняно більш-менш тихо. Але коли можна було на СП трошки собі поговорити, то він вічно запитувався: а розкажи мені про те, а розкажи про се. А потім навіть командиру відділення казав: "так, я не зрозумів, а чому в мене нічне чергування не разом з Клапом, каже, чого ти мене перемістив (в мене позивний Клап)?". Каже, чого ти мене перемістив, ми з Клапом вночі про історію говоримо, а ти мене перемістив, каже ні-ні, вертай мене на чергування разом з ним. Ну навіть такі, різні є історії.  Є в хлопців запит на це, і тут, можливо, я навіть скажу більше про всю структуру ЗСУ, що запит на це є. Коли хтось з хлопців цікавиться історію, просить щось більше пояснити. І другий момент: ти от згадувала, що в 2022-му була народна війна. Справді, коли я прийшов після військкомату 24-го числа (я довго проходив військово-лікарські комісії) на наступний день на розподілення в бригаду, я побачив як просто-напросто двері ТЦК ломляться від добровольців. І тоді в мене настав дуже великий спокій. Тобто я побачив: ага, якщо така кількість, значить, вистоїмо.  Я знаю по інших своїх друзях, які і в Києві були, коли вони побачили кількість людей, яка пішла (від айтішників, бізнесменів, мільйонерів - до простих хлопців з Борщагівки чи з Троєщини), то також якийсь своєрідний спокій настав. Ну хоча вони (росіяни, - ред) підходили вже доволі близько (і Ворзель, Ірпінь, згодом Буча близька тобі, чи Мощун чи інші), але певний спокій через це був. І до чого я це веду зараз: тоді були добровольці, люди, які мали дуже чітку аргументацію: чому, навіщо і для чого, маючи при тому сім'ї, маючи по троє неповнолітніх дітей. Зі мною кілька побратимів таких служать, які до сих пір, маючи всі підстави для звільнення, все рівно продовжують служити вже 2,5 роки. Зараз проводиться мобілізація, чи це потрібно? Очевидно так, чи морально-вольова от така аргументація перед самим собою, чи вона перевищує ту, яка була в 22-му - я думаю ні, я думаю, вона навіть є трошки більш нижчою. Тому от питання історії потрібно піднімати, потрібно піднімати з особовим складом. Це мають проводити підрозділи морально-психологічного забезпечення. Ми маємо дуже класні приклади такого, ми маємо для прикладу 3-ю штурмову бригаду, де працює також наш колега історик Олександр Алфьоров. Він якраз займається морально-психологічним забезпеченням. Знаю приклади бригад, які зараз впроваджують такі підрозділи в себе. Тобто такі підрозділи є, але вони не розвинуті, тобто вони є по внутрішніх інструкціях ЗСУ, але вони не розвинуті до того масштабу, до якого би мали. Тобто з особовим складом потрібно говорити, чому ця війна почалась не 24 лютого. Я завжди виправляю співрозмовника, ну в тебе мабуть також таке бувало. "От коли почалась війна?" - Кажу, друзі, ця війна почалась 20 лютого на Майдані 2014-го року, з розстрілу Небесної сотні, а не 24 лютого 22-го року, так. Ну якщо ми глянемо глибше, то ця війна, як каже наш колега Володя Вятрович, наша столітня війна, почалася ще на початку минулого століття. Почалася просто-напросто з того, що таке утворення як Українська Народна Республіка, це вже власне наша, справді, українська держава. Якщо дивитись з історичної точки зору і ми говоримо про козаччину, то так, це українські національні утворення, але все-таки вони вважаються протодержавами, а УНР - це ми маємо вже всю державу зі всіма її атрибутами, то вона просто поперек горла стояла, як і білим, так і червоним, "оркам", так. Вона проіснувала недовго, ця Українська держава тодішня, і проіснувала, кілька чинників було, по-перше, були якісь розбіжності в керівництві, одні туди тягнули, другі сюди, а по-друге, люди самі не дуже захотіли йти і воювати, бо не розуміли, за що вони воюють. Ми все одно час від часу проводимо якісь історичні паралелі, в тебе є відчуття, що воно десь перегукується, чим ми зараз відрізняємося, можливо ми зробили якусь роботу над помилками?  Я думаю, що так. Я взагалі такий затятий оптиміст, і думаю, і бачу, і знаю, і вірю в те, що роботу над помилками ми зробили. Перший момент, котрого не мала УНР, маємо ми - це підтримка Заходу. УНР цього не мала. Вони насправді були самі. І це було дуже складно, якщо ми візьмемо ту саму Антанту, тобто Францію і Велику Британію, вони підтримували білогвардійців, якщо Денікін хотів захоплювати Київ, бо він пояснював своїм союзникам, що Київ - це місто російської імперії, ну вони казали, ну окей, ну типу, добре. Зараз ми маємо підтримку Заходу. Два - ми маємо, справді, сильне військо. Ми маємо Збройні сили України, не тільки Збройні сили України, я не хочу образити своїх побратимів і посестер Сил оборони України - це і Нацгвардія, і Державна прикордонна служба, і Служба безпеки України, Нацполіція. Ми маємо справді сильні Сили оборони України, справді сильні, озброєні якісно. Можливо, там не у всіх підрозділах до кінця, але зрештою робота над цим іде. Ми маємо в переважній більшості, я не буду говорити про 100%, усвідомлення населення про те, що ми є українці, в нас є держава Україна. І от до цих "орків", вони тут не хочуть їх бачити, чути, не потрібно їхньої історії, культури. Ще можемо про це поговорити, бо не всі, на жаль, поки аж так в цьому переконані, але ми маємо дуже багато виграшних речей: сильне військо, усвідомлення українців, що вони є українці, їм потрібна ця держава, і ми маємо підтримку заходу. На жаль, в УНР цього всього не було. Тобто там справді, там дуже добре працювала пропаганда більшовиків - влада була розділена. Згадаємо як Винниченко: то втікав, то вертався до Києва, вже потім, коли січові стрільці Коновальця Полтаву відстояли, він таки залишився в Києві. Але перед тим кільканадцять разів хотів тікати і чемодан пакував, були такі речі.  Зараз ми маємо набагато більше перспектив і набагато більше можливостей - відстояти свою державу і своє право на існування.  Якщо загуглити ім'я Володимир Бірчак, то дає таку інформацію: народження в 1881 році, ти - український письменник, літературознавець, вояк українських січових стрільців. Це родич, далекий родич, я досліджував його біографію, в мене є архівно-слідча справа, бо він свого часу був затриманий в Празі, потім ув'язнений НКВД. В нас з ним, окрім того, що ми родичі, є кілька спільних речей: він в УСС, а я - вояк Збройних сил України, двох формацій, які боряться за волю і незалежність України. Він, як і я, колись був археологом, щоправда, крутіший археолог, ніж я. Хоча я також займався археологією. Ну, я не письменник, я, власне, історик, хоча він також історик. А ще в нас вуха однакові. У нього все-таки життя закінчилося трагічно, тобто і тут москальський чобіт потоптався і скоротив життя людини, яка могла щось зробити для цієї країни. Я дуже хочу, щоб тобі вдалося зреалізувати всі ті плани, які ти ще маєш, я знаю, що ти хочеш, що ти зараз дописуєш цю книгу. Про що вона буде, анонсуй.  Це історії з архіву КГБ, тобто це українське ХХ століття, і воно… Це те, чого ми не знаємо, це те, що ми дуже погано знаємо? Можливо так, тобто це від того, як українські націоналісти співпрацювали з британською спецслужбою Мі-6, проходили вишколи спецназу і їх закидували на десантних літаках на території України (можливо про це хтось мало знає) - до участі євреїв в українській повстанській армії, так що один з них був фактично політичним консультантом головного командира УПА. І багато таких речей, про які ми або недостатньо, або мало знаємо. Чи можна вже говорити про якісь плани, коли ця книга з’явиться?  Я думаю, ще зарано. Все залежатиме від того, наскільки я швидко буду працювати у відпустці за станом здоров'я, у якій я зараз знаходжуся. А коли відпустка завершиться? У вересні. І далі що? Назад. Фронт? Фронт.  Довідково: Спецпроєкт "День Незалежності: світлі люди в темні часи" - це спеціальний медіамарафон до Дня Незалежності України, присвячений людям, які не лише надихають українців своїм прикладом, але й активно борються за незалежність країни на фронті, в культурній, волонтерській, дипломатичній та інших сферах життя. Проєкт висвітлює історії тих, хто своїми щоденними діями та незламним духом наближає перемогу України.

У лютому 2022-го це було настільки очевидно, що світ став чорно-білим. І моральна перевага над брутальними окупантами стала нашою основною зброєю. Слова "посередині" та "компроміс" здавалося вмерли в Маріуполі, Бучі та Ірпені в березні 2022-го... Але коли війна стала новою нормальністю, виявилось, що поза безумовною логікою міжнародного права, яке було і залишається на нашому боці, поза природною моральною вищістю жертви над ґвалтівником, ми виявились схожими на росіян набагато більше, аніж нам би того хотілося, і ніж ми готові визнати. Така сама (чи ще більше) неефективна держава, такі самі галасливі корумповані можновладці, такий самий критичний брак стратегічного мислення, таке саме бажання конвертувати чужі трагедії у власні статки, така сама готовність воювати чужими життями до переможного кінця, така сама прірва між офіційною ідеологією та реаліями життя. У цьому дуже важко зізнатись, але за 2,5 роки війни спільний з рф-ією гнилий радянський ДНК став проявлятися в українцях настільки яскраво, що цей факт вже неможливо ігнорувати. Головна його ознака – державоцентричність. Людина для держави (незалежно від якості останньої), а не держава для людини. І цим ми радикально відрізняємося від Європи, куди так декларативно прагнемо. Читайте також: Хворе суспільство За іронією долі, цей спільний з росіянами ДНК навіть сприяє нам на фронті. Безкомпромісність та знайоме з мого дитинства "мы за ценой не постоим" допомагають звершувати дива героїзму та досягати неможливого. Причому, це неможливе далеко не завжди доцільне. І природно, що всю цю сутнісну схожість з росіянами ми прикриваємо зовнішньою маніфестацією нашої інакшості. Звідси парад топонімічних перейменувань, канселинг російськомовної літератури (зокрема, і тієї, що писали українці), намагання переписати історію в ключі одвічної боротьби українського народу за звільнення від російського імперського ярма еt сеtеrа, еt сеtеrа, еt сеtеrа... Найбільш непримиренні зелоти, як правило, неофіти. Бо саме їм треба постійно та агресивно доводити, що вони не заплямовані єрессю москвофільства. Цікаво, чи зможе Олег Кіпер зацитувати щось на памʼять зі Стуса, чи знає він, хто такий Анатоль Лупиніс, чи читав "Малоросєйку" Шевельова, аби дослідити коріння "імперськості" частини української культурної еліти? От у Ковелі давно вже вулиця Гагаріна стала вулицею Клима Савура, вул. Михайла Глінки – вулицею Олени Левчанівської, а вул. Василия Сурикова – вулицею Миколи Міхновського. Звичайно, є там і вулиці Степана Бандери, Євгена Коновальця та Тараса Боровця (засновника УПА). Що аж ніяк не завадило ковельцям фактично узяти в облогу ТЦК, визволяючи здорових молодиків від посилання на фронт – рятувати від московських агресорів Україну. А етнічний українець Сергій Луцюк, колишній очільник Рівненського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, брав хабарі незгірше за свого одеського колегу етнічного росіянина Євгенія Борисова. Хоча в Рівному давно вичистили всі рештки імперської та радянської топоніміки. Читайте також: Запрошення до тотальної війни Здаватися українським патріотом набагато легше, аніж ним бути. Засвоїти айдентику набагато легше, аніж практикувати етику. Говорити вишуканою українською десь у Тернополі чи Львові легше, аніж волати суржиком і матом десь у шанцях на Донеччині. Це не означає, що не треба вчити українську чи залишати памʼятник Катерині в центрі Одеси. Це означає, що часто за українською вишиванкою ховається той самий "совєтский чєловєк" – ниций, жадібний, брехливий та сервільний. І чим гучніше він волає "Слава Україні!!!", тим уважніше потрібно дивитись за його руками. Аби не вийшло, що вивіски ми поміняємо, а сутність ні... Джерело Про автора. Геннадій Друзенко, голова Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова, громадський діяч Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Згідно з нашою аналітикою, служба за ІТ-спеціальністю могла б мотивувати майже половину айтівців долучитися до ЗСУ (46%). Ще для 33% важливою є змога самостійно обрати підрозділ і спеціальність. Крім того, айтівці активно цікавляться вакансіями в Силах оборони. 57% опитаних переглядали їх на різних ресурсах. DОU поспілкувався з Міноборони про роботу рекрутингових центрів, розібрав з агенцією Lоbby Х нюанси розміщення вакансій у військо, а також поговорив із представниками військових частин про відбір кандидатів та айтівцями, які добровільно пішли служити в армію. Ключові моменти На одну ІТ-посаду в Силах оборони претендує понад 86 кандидатів.Станом на сьогодні до рекрутингових центрів звернулося 12 769 людей.У рекрутинговому центрі на людину виділяють місяць.Нині є понад 150 пріоритетних бригад.У непріоритетні частини йдуть переважно на контракт.Проблемних випадків з потраплянням у підрозділи за рекрутингом на рівні 2%. Як шукають собі підрозділ через онлайн-платформи У січні 2024 року Міноборони підписало меморандуми про співпрацю з чотирма онлайн-платформами: Lоbby Х, Wоrk.uа, Rоbоtа.uа та ОLХ.uа. На DОU теж можна знайти вакансії у військо За задумом військові частини розміщують вакансії на сайтах. Людина обирає підхожу посаду у війську, подається на неї, а тоді проходить співбесіду в підрозділі — по телефону або особисто в частині. Якщо все минає успішно, кандидат отримує відношення, або рекомендаційний лист, від частини з підписом командира і йде з ним у ТЦК. Найбільше ІТ-вакансій у військо серед онлайн-платформ розміщує Lоbby Х, яка має інтеграцію з майданчиком Міноборони. Ми поспілкувалися із засновником рекрутингової агенції Владиславом Грезєвим про нинішні результати рекрутингу. «З позитивного — поліпшилася ситуація зі зворотним зв’язком від військових. Раніше люди скаржилися, що не отримують відповіді на свої заявки. Тепер ситуація покращилась, однак проблема з фідбеком не розв’язана повністю. Найближчим часом очікуємо змін. Уряд планує дати законодавчу можливість військовим частинам мати в штаті своїх підрозділів рекрутера. Тоді питанням відбору опікуватиметься окрема людина в межах своєї посади, а не хтось інший у вільний від основних обов’язків час. Відповідно, ми зможемо вже давати не рекомендації щодо рекрутингу, а розпорядження військового керівництва. Щоб була змога опрацьовувати всіх кандидатів і гарантувати їм зворотний зв’язок». Що ж до динаміки відгуків на військові вакансії, то Владислав Грезєв зауважує її зростання. «За місяць до ухвалення мобілізаційного закону люди стали активніше шукати позиції у війську» Нині на одну ІТ-посаду в Силах оборони претендує понад 86 кандидатів. Загалом категорія ІТ залишається на другому місці за популярністю серед тих, хто відгукується на вакансії агенції. На першому місці — «Штабна робота». Агенція здебільшого не проводить попередній скринінг кандидатів чи співбесіди й не відстежує весь шлях рекрута. Але якщо в людини виникають труднощі під час оформлення у військо на певному етапі, вона може звернутися в службу підтримки Lоbby Х. «Передусім треба сказати, що всі кандидати отримують супровід від військової частини, поки не потраплять в обраний підрозділ. Тож, якщо виникають нюанси, за нашою інструкцією доброволець має звернутися до представника військової частини, який його супроводжує. Якщо ситуація не вирішується, людина пише в нашу службу підтримки. Ми, звичайно, тримаємо руку на пульсі в усіх проблемних випадках і вирішуємо їх із Генеральним штабом. Тобто всі кандидати, які відгукувалися на вакансію в Lоbby Х і через людський фактор були помилково розподілені в інші частини, отримали допомогу. Хоч це й займає певний час. Єдиний спосіб виправити цю ситуацію — отримати наказ на переведення від головнокомандувача в коректний підрозділ. Ми клопочемо про це. Це не легко, але можливо. Якщо аналізувати проблемні випадки, про які в нас є інформація, то ситуацій з помилковим розподіленням — близько 2%», — розповідає засновник проєкту. У планах Lоbby Х, за словами Владислава, реалізувати в проєкті фічу, яка допоможе глибше розкривати бренд працедавця кожної окремої бригади. Зокрема, він ставить за приклад медійність Третьої штурмової бригади, «Вовків да Вінчі» тощо. «Ми хочемо допомогти користувачеві робити більш свідомий вибір між підрозділами. Багато планів у цьому напрямі пов’язані з контентом, партнерами, відеопродакшенами». Як працюють рекрутингові центри У лютому цього року відрили перший рекрутинговий центр Міноборони. На сьогодні в усій країні діє 30 таких центрів, розміщуються вони переважно в ЦНАПах або міськрадах. Тут цивільні рекрутери, які пройшли навчання, допомагають добровольцям потрапити на конкретну посаду. У них можна дізнатися про вакансії, соціальні гарантії, нюанси мобілізації чи підписання контракту, попросити дібрати підхожу позицію. Станом на сьогодні до рекрутингових центрів звернулося 12 769 людей, зазначає уповноважений представник Міноборони з питань рекрутингу Олексій Бежевець. Зокрема, нині робота з підбору вакансій триває з 3695 кандидатами. При цьому 1329 людей або закінчують оформлення в ТЦК, або вже служать. У центрах користуються власною СRМ-системою, куди вносять інформацію про кандидатів. «Важливий момент: рекрутер бачить, як доброволець просувається на шляху до війська, і може за потреби допомогти. Ми супроводжуємо людину й моніторимо її статус на кожному етапі. Це, умовно, заповнення анкети, контакт з військовою частиною, отримання рекомендаційного листа, оформлення в ТЦК, підготовка в навчальному центрі. Людина може використовувати псевдонім, якщо не хоче розкривати персональних даних, і загалом ми не передаємо їх у військкомат», — пояснює Олексій Бежевець. «На кожну людину виділяють місяць, щоб допомогти дібрати позицію» «Деякі кандидати ніяк не можуть визначитись. Якщо людина не погоджується на пропозиції рекрутерів або військових частин, у які вона звертається, або за своїми побажаннями не знаходить відгуку у військових частин, через місяць спроб ми беремо паузу, поки не з’явиться щось нове». Випадків, коли людина не потрапляє в обраний підрозділ за рекрутинговою системою, менше як один відсоток від загальної кількості оформлень на службу, зауважує представник Міноборони. «Такі ситуації — рідкість, і причиною більшості з них є людський фактор. Наприклад, офіцер військової частини щось некоректно заповнив чи видав наказ із порушенням установленого порядку рекрутингу, або виникли нюанси з оформленням у ТЦК, або сама людина показала відношення, коли вже завершує підготовку в навчальному центрі тощо. Ми усім пояснюємо: із самого початку оформлення слід надавати рекомендаційний лист і наголошувати, що ти доброволець і йдеш за відповідною процедурою згідно із законодавством. Наше завдання — домогтися, щоб зрештою таких випадків узагалі не було. Щоб і ТЦК, і навчальні центри, і самі рекрути дотримувалися передбаченого порядку». У рекрутингових центрах є служба підтримки. Крім того, за кожним добровольцем закріплений рекрутер, який йому допомагає. Якщо десь виникає непорозуміння, у рекрутинговому центрі збирають інформацію і звертаються у відповідний підрозділ Генерального штабу. «Ми можемо виправити левову частку проблемних питань. Трапляється, що Генштаб забезпечує переміщення людини з військової частини, куди її помилково скерували всупереч рекомендаційному листу. Утім, це поодинокі випадки». Однак буває і таке, що людину переводять з обраної посади в підрозділі на іншу або навіть в іншу військову частину. За словами Олексія Бежевця, обставини, за яких цей сценарій імовірний, нормативно врегульовані. «Для цивільної людини це може видаватись ризиковим. Однак є характерні риси, якими військова служба відрізняється від цивільної роботи. Такі поняття, як наказ та обов’язок, тут мають інший зміст і значення. При цьому слід розуміти, що можливі переміщення без згоди військовослужбовця не є масовою історією», — додає він. Досвід айтівця Ми поспілкувалися з ІТ-спеціалістом Тарасом, розробником у компанії GlоbаlLоgіс, який мобілізувався у квітні, а в червні почав службу в частині. Тарас айтівець у ЗСУ «Понад рік я моніторив вакансії на онлайн-платформах. Кілька разів подавався й з третьої спроби знайшов підрозділ, у якому нині служу. На моє резюме відповіли за три тижні, коли я вже не очікував співбесіди. Це була ІТ-вакансія з кібербезпеки, пропонували службу в Києві. Я хотів саме працювати за комп’ютером: попередні вакансії, на які відгукувався, були на посаду зв’язківця. Однак зрозумів, що краще шукатиму далі. У нинішній підрозділ, де я опікуюся кібербезпекою, співбесіда тривала 15 хвилин телефоном. Хотів іти служити саме за мобілізаційним треком. Надіслав представнику частини документи на електронку, і вони почали готувати зі свого боку процес через Генштаб. Мені навіть не був потрібен рекомендаційний лист. За три тижні після цієї домовленості мені зателефонували з ТЦК і повідомили, що на мене прийшов наказ від Генштабу. Ще кілька днів знадобилося на проходження медичної комісії. Моя контактна особа з частини відстежувала, куди мене скеровують і що відбувається. Згодом я пройшов базову військову підготовку, яка тривала п’ять тижнів, і вирушив у свою частину». Що кажуть про залучення людей військові Павло Шабат заступник начальника штабу батальйону РЕБ бригади «Чорний ліс» «У нас майже постійна потреба у фахівцях, тож використовуємо різні канали. Перший і найнадійніший спосіб набрати людей у підрозділ — це рекомендації від тих, хто вже служить. Найчастіше до нас потрапляють саме так. Ми беремо на службу винятково на контракт, оскільки є досвід і розуміння, що відповідний фахівець стовідсотково потрапить до нас на обрану посаду, чого не може гарантувати мобілізація. Крім того, рекрути, які потрапляють у навчальний центр на контракт, є більш пріоритетними кандидатами на БЗВП за кордоном. Тож ми розуміємо, що наші рекрути з вищою ймовірністю здобудуть досвід від іноземних інструкторів. Другий канал — розміщення вакансій на Lоbby Х, DОU, Wоrk.uа, коли є потреба набрати одночасно більшу кількість людей. Через DОU, наприклад, знайшли операторів БПЛА, операторів РЕБ, РТР. Півтора місяця тому я вирішив дослідити, як працюють рекрутингові центри. Після того як у травні ухвалили мобілізаційний закон, у наш батальйон ринули люди — було непросто опрацювати всі заявки. Тому згодом я поїхав подивитися рекрутингові центри МО, Третьої штурмової, «Вовків да Вінчі». Однак зрозумів, що нам немає сенсу його відкривати: у «Чорного лісу» трошки інша специфіка роботи. Ми проводимо співбесіду по відеозв’язку або людина приїжджає до нас на ППД (постійний пункт дислокації). Оскільки в цивільному житті таких посад, як нам потрібно у війську, немає, ми беремо новачків на фахове навчання. Це абсолютно нормально, що кандидати приходять без досвіду. Передусім зважаємо на софт-скіли. Далі готуємо людині лист-відношення на контракт. До ТЦК рекрут іде вже з пакетом усіх документів і там оформлюється на контракт. Якщо у нас виникає сумнів, чи ТЦК, в якому зареєстрована людина, знає всі нюанси рекрутингового процесу, пропонуємо фахівцю оформитися через ТЦК, з яким маємо велику кількість успішних кейсів і налагоджену взаємодію. Віктор Шендибило начальник відділення персоналу штабу 3-ї штурмової бригади «Найефективніше працює сайт бригади — щодня туди надходять сотні заявок від охочих. Через платформи типу Lоbby Х, Wоrk.uа чи Rоbоtа.uа переважно знаходять відгук тилові вакансії: аналітики, діловоди, ІТ-фахівці, робітничі професії. А ще ми маємо власні рекрутингові центри — у Києві, Дніпрі, Львові та Одесі. Там можна наживо поспілкуватися з рекрутерами, пройти мінімальний фізтест і почати процес оформлення. Для кандидатів у Києві та Дніпрі (а скоро й у Львові) є опція тестового тижня, щоб спробувати свої сили й вибрати підрозділ. Окрім того, працюють мобільні групи, які їздять по різних регіонах. Зараз активно набираємо кандидатів до батальйону безпілотних систем і роти наземних роботизованих комплексів на посади пілотів дронів та інженерів, де себе можуть знайти фахівці сфери комп’ютерних технологій. Що хотіли б поліпшити в рекрутингу? Правильною вважаю ініціативу Генштабу дозволити бригадам самим оформлювати на службу людей. Це значно прискорить процес, плюс допоможе з розподілом — не доведеться «ловити» людей у навчальних центрах і постійно моніторити, чи ніхто їх не «вкрав». Переконаний, що бригади, які зацікавлені в поповненні, зможуть зробити цей процес якомога зручнішим. Наступний логічний крок — дати можливість бригадам самостійно проводити підготовку. Звичайно, потрібно забезпечити сертифікацію інструкторів. Наприклад, наша бригада після навчальних центрів (крім Військової школи імені Євгена Коновальця) проводить допідготовку та донавчання новоприбулих за своїми стандартами. Тобто людина вирушає в навчальний центр, тоді вчиться у нас, а відтак — проходить злагодження безпосередньо в підрозділі. І весь цей час можна оптимізувати, якщо підвищити якість підготовки. Чи завжди працює рекомендаційний лист? Кожного нашого кандидата супроводжують рекрутери на всіх етапах до його повернення в бригаду. Рекрутам ми пропонуємо опцію заселення для централізованого оформлення в Києві (у перспективі такі з’являться і в інших містах, де є рекрутингові центри). Тобто кандидати живуть на одному з об’єктів, збирають документи та відбувають необхідні процедури, а паралельно проходять первинну підготовку з інструкторами з-поміж поранених бійців. Так уже під час заїзду в навчальний центр вони попередньо розуміють, що їх чекає та що потрібно вивчати посиленіше. Щодо рекомендаційних листів, здебільшого ми все ж забираємо своїх людей після навчання. Доводиться постійно бути з ними на зв’язку та контролювати їхній розподіл на всіх щаблях — від навчальних центрів до Генерального штабу. Звичайно, не обходиться й без ексцесів, але ми докладаємо всіх зусиль, щоб рекрута таки розподілили до нас. Словом, боремося за кожного». Нерідко в бригад є власні рекрутингові центри. Зокрема, 95-та десантно-штурмова бригада має свій центр у Житомирі, розміщує вакансії на онлайн-платформах і в себе на сайті. Євгеній опікується рекрутингом у 95-й ОДШБр «На співбесіді в бригаду звертаємо увагу на: вік;стан здоров’я;фізичну підготовку. Після успішної співбесіди військовозобов’язаний отримує рекомендаційний лист, з яким має звернутися до ТЦК та СП, а тоді пройти базову військову підготовку в навчальному центрі. Після неї військовослужбовець прибуває до підрозділу, де також проходить навчання з „бойовими“ інструкторами. У більшості випадків рекомендаційний лист спрацьовує, і процес минає без нюансів. Інша річ, що подекуди військовозобов’язані отримують відношення від частини й потім не приходять у ТЦК». Проте не в усіх бригадах однаково добре працюють рекомендаційні листи. У 59-й ОМБр зауважили: трапляється, людей скеровують з ТЦК в інші військові частини, відповідно до потреб на той момент. Загалом для цієї бригади найкраще для рекрутингу спрацьовує власний сайт. Через нього шукають зв’язківців, операторів БПЛА тощо. Що таке пріоритетний і непріоритетний підрозділи Процес рекрутингу у військо охоплює поняття пріоритетності підрозділу, у який людина хоче потрапити. Пріоритетні частини — це ті, які потребують першочергового комплектування. Їхній перелік визначає Генштаб. Загалом це бойові бригади: усі механізовані бригади, всі частини ТрО, всі частини морської піхоти, сил спеціальних операцій, десантно-штурмових військ, розповів DОU уповноважений з питань рекрутингу МО Олексій Бежевець. Нині таких понад 150, за словами представника відомства, але раз на місяць-півтора Генштаб переглядає їхню кількість. Щоб приєднатися до такої частини, не потрібно отримувати додаткове погодження вищого військового керівництва. Людина, яка за результатами співбесіди пройшла до пріоритетного підрозділу, отримує відношення від командира підрозділу і прямує з ним до ТЦК. За словами речника Міноборони Романа Горбача, далі людина проходить ВЛК і її оформлюють до батальйону резерву. Вже з нього добровольця відряджатимуть у навчальний центр для проходження базової загальної військової підготовки. І після завершення навчання він повертається саме в цей батальйон резерву. А вже звідти наказом його переводять у частину, яка надала рекомендаційний лист. Для ТЦК і навчального центру таке відношення є обов’язковим, і людина має потрапити саме в ту частину й на ту посаду, на яку її відібрали. Незалежно від того, проходить вона за мобілізаційною процедурою чи підписує контракт. Непріоритетні частини — це здебільшого тилові підрозділи, логістика, забезпечення. До них теж можна потрапити за рекрутингом: обрати вакансію та податися на неї. Однак командир непріоритетної частини не може видавати людині рекомендаційний лист без погодження Генерального штабу ЗСУ. У непріоритетні частини йдуть переважно на контракт. Мобілізаційний трек теж можливий, але отримати таке погодження дуже складно, зауважує представник МО Олексій Бежевець. До якої категорії належить підрозділ, можна дізнатися на співбесіді у військовій частині або в рекрутинговому центрі Міноборони. У відкритому доступі цього списку немає. «Станом на сьогодні гарантії потрапити в обраний підрозділ — пріоритетний чи непріоритетний — однакові, якщо військова частина зробила все правильно. Маю на увазі, що у випадку непріоритетного підрозділу військова частина має отримати погодження від Генштабу. Якщо вона отримала погодження на це призначення, то проблем не має бути», — коментує засновник рекрутингової агенції Lоbby Х Владислав Грезєв. Як шукають рішення проблем Як уже зауважували співрозмовники DОU, серед можливих труднощів — коли ТЦК скеровують чи навчальні центри розподіляють людину не туди, куди вона має потрапити за відношенням. «Недарма в процес рекрутингу 10 червня внесли зміни, які передбачали потрапляння всіх добровольців у батальйони резерву, з яких вони через відрядження їхали в навчальні центри уже як військовослужбовці обраної військової частини. Після навчання поверталися в батальйони резерву, а потім через переведення переходили у військові частини, які обирали для служби. Тобто зроблено перший крок — унеможливити неправильний розподіл навчальними центрами. Але лишилася низка інших нагод припуститися помилок. Тож найпростішим рішенням буде прямий призов людини військовою частиною, без будь-якого посередництва. Загальна механіка поділу на пріоритетні та непріоритетні частини, потреби пройти співбесіду, ВЛК збережеться, але з цієї ланки випадуть ТЦК і резервні батальйони. Будуть тільки дві зацікавлені сторони — простішого механізму не вигадаєш. Сподіваємося, що це запрацює найближчим часом», — розповідає Владислав Грезєв. Ми раніше розмовляли з Олексієм Бежевцем про те, як можна втілити цю модель рекрутингу без ТЦК. Але остаточний алгоритм буде зрозумілий після внесення змін до постанови Кабміну № 560, яка регулює питання мобілізації та призову.

Але спочатку не про Христину в Чорноморську, її матюк і подальший суд за це в Іллічівському районному суді, який береже стару радянську назву.  Спочатку про глобальне.  Народження української політичної нації відбувається тяжко. Бо ж пуповина радянської ідеології та колонізації Російської задушила за горло в пологах не одного українця. Тому і нині — коли серйозно ідуть дискусії, чи виживе наш народ взагалі й чи можливі кордони 1991 року — знаходяться ті, хто рве ліфчик та сімейні труси за тупик Жукова та бюстик Пушкіна.  Зі свіжого — я зробила очі, коли російськомовний письменник-фантаст із Дніпра Ян Валетов дав оцінку історичному перейменуванню вулиць у місті Одеса. Там радянські та російські маркери ключового чорноморського порту замінили іменами місцевих героїв. Виявилось, що Одеса породила і викохала зірок українського руху набагато більше ніж ми собі уявляли.  Фото: Телеграм Яна Валетова Фото: Телеграм Яна Валетова Так от шановний пан поплювався, мовляв, як "шариковы обоссали сапоги гигантов". Цікаво, кого він мав на увазі? Український актив Одеси, до прикладу, Артема Карташова — який ретельно напрацьовував зміни, чи голову місцевої військово-цивільної адміністрації Олега Кіпера — який відповідне розпорядження підписав ще 26 липня. І повірте, для колишнього прокурора епохи Януковича з бурхливою біографією — це чи не єдина подія, яка внесе його в історію зі знаком "плюс".  Читайте також: "Провулок Привітний" - це символічне роззброєння Валетов страшно-страшно поплакав у російському Теlеgrаm, що в Одесі більше нема бульвару Жванецького та вулиці Ільфа та Петрова.    Що ж — уродженець Одеси Михайло Жванецький брав ордени з рук Путіна уже в розпал російсько-української війни. Йому не муляла кров українців, одеситів на цих цяцьках.  Вважаю історичною справедливістю, що тепер бульвар матиме назву Військово-морських сил. Саме завдяки Силам оборони Одесу не спіткала доля Маріуполя. А симпатичні квартири біля моря не ділять між собою "асвабадітєлі" з Туви та Далекого Сходу. Які надійно б утилізували колишніх власників і лягати робити нових "одесситов" і ще не вистиглі чужі ліжка.  Перед тим як рвати чуба за вулицю Ільфа та Петрова, варто було б подивитися на що міняють її назву — на вулицю Сімʼї Глодан.  Юрія, Валерію та маленьку Кіру знають всі. Вся родина успішних та молодих одеситів загинула через російське вторгнення. Валерія та тримісячна донька пари — загинули напередодні Великодня 2022 року через пряме попадання ворожої ракети в житловий комплекс. Незадовго до загибелі Лера шукала питну воду для Миколаєва — саме тоді росіяни намагались взяти важливе місто виснаженням. Ці сторізи висіли в її інсті, коли тіло молодої матері та дитини винесли в пакетах.  Юра — успішний кондитер, а до того випускник юридичної академії — пішов на війну, в "Азов". Він загинув у бою поблизу міста Бахмут.  Якщо такі одесити, така родина не достойні були вписані в історію сучасної Одеси, то який урок ми винесли із нинішньої війни?  Читайте також: Перейменування вулиць – це про пам'ять і просвітництво В момент, коли український прошарок Одеси скрутив у баранячий ріг бажання мера посидіти на трьох стільцях одночасно — Христина Соловій мала виступ на фестивалі у Чорноморську.  Молода співачка останнім часом ламає всі стереотипи про те, що попспівак має бути зручним і мовчати у дві дірочки, коли мова йде про національний чи світоглядний дискурс.  Ще під час інтервʼю з телеведучою Машею Єфросиніною Соловій чітко окреслила мету сварки про русифікацію українців у нульових. Вона хоче дискурсу у суспільстві. І з огляду те, що суспільство досі цитує те інтервʼю, а Маша публічно визнала, що була інструментом русифікації мільйонів, — провокація вдалась.  Чорноморськ безнапасно перейменували у 2016 році. Але чи має місто соромитись за радянську назву? Осмислити, що це щось чуже і вбивче так.  Можна скільки завгодно говорити, що немає різниці, яку назву носить твоя вулиця. Утім, коли російська армія щойно окупувала Мелітополь — вони одразу побігли відбивати таблички з назвою "вулиця Дмитра Донцова" і почепили туди імʼя вбивці Євгена Коновальця — Павла Судоплатова. Щойно захопили Маріуполь — пішли замінювати літеру "і" на "и". У кожному населеному пункті під окупацією були потрощені памʼятні знаки на честь учасників Революції Гідності та героїв першого етапу російсько-української війни… Проросійські рухи свідомо відмовлялись перейменувати міста та вулиці. Певно, всі памʼятають, які драми розгортались у Раді, коли Комсомольськ ставав Горішніми плавнями. Нинішній Кропивницький чекав перейменування Кіровограда аж 27 років!   Читайте також: Баумейстер іде в прийми до "хароших русскіх" Коли у 2016 році — депутати займались нинішнім Дніпром — найбільше за збереження "Дніпропетровська" боровся чинний герой-батько-патріот Кривого Рогу Олександр Вілкул.  Наче лев він доказував, що Дніпропетровськ буцімто ніяк не повʼязаний з одіозним більшовиком-зеком Петровським, який влаштував Голодомор і від імені України підписав договір про створення СРСР. Що це просто…на честь святого апостола Петра.  Нині можна сказати, що системність у питанні декомунізації була того варта. Бо нові назви прижились і розквітли.  Христина Соловій у цьому плані — такі собі дріжджі у суспільно-політичному дискурсі. Аби ми нарешті задумались про культурні та ідеологічні кордони з ворогом. І зрозуміли нарешті, чому — росіяни вважають наші міста своїми, коли на центральних вулицях стоять пушкіни та булгакови. І як на тих, наче ладан на чорта, діє проспект Шухевича, памʼятник Шевченку і вулиці, названі на честь тих, хто боровся за Україну — від УНР до нинішніх часів.  Спеціально для Еспресо Про авторку: Марина Данилюк-Ярмолаєва, журналістка Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

У Тернополі на вулиці Коновальця 43-річна жінка пошкодила шість автівок. Сьогодні, 24 липня, близько 6:26, екіпаж отримав повідомлення про пошкодження авто.

Необхідні шість тисяч голосів для розгляду набрала петиція проти закриття міських річок в колектори. Про це інформує Рубрика, з посиланням на реtіtіоn.kyіvсіty.gоv.uа. На сайті Київради її зареєстрували 8 липня. Петиція зібрала підписи за два дні. У липні Київрада ухвалила за основу детальний план території (ДПТ) у межах бульвару Дружби Народів, вулиць Великої Васильківської, Євгена Коновальця, […] Тhе роst Закриття міських річок в колектори : петиція набрала необхідну кількість голосів арреаrеd fіrst оn Рубрика.