Search trend "Пісок"

Повзучий чебрець (Тhymus sеrрyllum) - ідеальна ґрунтопокривна рослина: невибаглива у догляді, витривала й декоративна. Він утворює щільний м'який покрив із дрібного листя та дарує яскраве весняне цвітіння. Чебрець чудово почувається на бідних, сухих ґрунтах, особливо в добре освітлених місцях, розповідає GаrdеnіngКnоwНоw. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Швидше ростуть і дарують щедрий врожай: що садити у травні за місячним посівним календарем Основні умови вирощування: - Світло: 8 годин прямого сонця на день. У затінку рослина витягується й рідше цвіте. - Полив: У перші місяці потребує регулярного поливу. Після вкорінення переносить посуху, хоча в спеку бажане зволоження. - Температура: Добре росте за +18&hеllір;+30&dеg;С, витримує спеку й морози до -18&dеg;С. - Ґрунт: Пухкий, добре дренований, бажано піщаний або кам'янистий. Не переносить надлишку вологи. - Догляд: Не потребує добрив. Можна обрізати відцвілі суцвіття для охайності. Посадка:Найкраще висаджувати чебрець навесні або восени. Перед цим підготуйте ділянку, розпушивши ґрунт і додавши пісок. Поливайте після посадки, щоб ущільнити землю навколо коріння. Проблеми:Найпоширеніші - нестача світла і перезволоження. Шкідники практично не турбують чебрець. Ця рослина - чудовий вибір для створення ароматного, декоративного та невибагливого зеленого покриття. Після висадки перців у відкритий ґрунт рослинам потрібна підтримка для швидкої адаптації та активного росту. Ідеальне рішення - кропив'яний настій. Це безкоштовне, натуральне й ефективне добриво, яке зміцнює розсаду, стимулює ріст і підвищує імунітет рослин без хімії. Кропива звичайна - це не просто бур'ян, а справжня скарбниця поживних речовин, необхідних для здорового розвитку рослин.

Соковиті та солодкі кавуни можна виростити навіть на власному городі. Щоб отримати рясний урожай, важливо вчасно висадити насіння або розсаду. Погодні умови, температура ґрунту та регіон - усе це впливає на вибір оптимального періоду для посадки кавунів. Досвідчені городники рекомендують дотримуватись кількох простих правил, щоб плоди встигли визріти та були справді смачними. Кавун - теплолюбна культура. Насіння висівають: на розсаду - у другій половині квітня; у відкритий ґрунт - з 10 травня, щойно земля прогріється до +15...+16&dеg;С на глибині 10 см. Розсаду висаджують на постійне місце наприкінці травня - у першій половині червня, коли мине загроза зворотних заморозків. Під прямий посів у відкритий ґрунт строки визначають погодою: головне, щоб не було нічної прохолоди. Який ґрунт підходить кавунам Культура найкраще росте на піщаних або супіщаних ґрунтах з нейтральною кислотністю та добре освітлених, без протягів ділянках. Не підходять грядки після гарбузових культур (кабачків, динь, кавунів, огірків), а також після томатів, перцю й баклажанів. Ідеальні попередники - капуста, бобові, багаторічні трави, цибуля або пшениця. Порада: на одній і тій самій ділянці кавуни вирощують не частіше, ніж раз на 5-6 років, щоб уникнути накопичення збудників хвороб у ґрунті. Посів насіння Перед посадкою насіння кавуна обов'язково замочують у теплій воді (до появи мікропаростка) і знезаражують у слабкому розчині марганцівки. Посів проводять на добре освітленій ділянці, де температура ґрунту не нижча +15&dеg;С. Насіння висівають у лунки глибиною 8 см, залишаючи між рослинами 80-100 см, а між рядами - до 1,5 м. У кожну лунку додають живильну суміш: 1 ст. ложку деревної золи; 1 ч. ложку амофоски; 1 кг перегною. Лунку поливають водою, потім заглиблюють 2-3 насінини, присипають ґрунтом і легко ущільнюють. Сходи з'являються приблизно через 8-12 днів, але лише за умов стабільного тепла. Розсада кавуна: коли і як вирощувати У кліматичних умовах з коротким теплим періодом розсада - обов'язкова. Насіння висівають у горщики наприкінці квітня. Ґрунтова суміш повинна бути легкою, поживною: торф + дернова земля + пісок (1:1:1); додають 50 г сульфату калію і 100 г суперфосфату на 5 л ґрунту. Після посіву горщики тримають при температурі +28-30&dеg;С, а після сходів - знижують до +15-18&dеg;С. Розсаду досвічують у похмуру погоду, поливають помірно й підживлюють у фазі 3 справжніх листків. Перед висадкою обов'язково проводять загартування: за 10-14 днів до висадки рослини поступово привчають до відкритого повітря. Посадка у відкритий ґрунт Коли на сіянцях сформується 56 справжніх листків, а температура повітря й ґрунту стабільно висока, розсаду висаджують на грядки. Посадкові лунки розміщують у шаховому порядку з інтервалом 80-120 см між рослинами та до 2 м між рядами. У кожну лунку виливають 1,5-2 л води, потім заглиблюють сіянці до сім'ядольних листків. Після посадки землю навколо рослини присипають піском, щоб знизити ризик кореневої гнилі. Перші 7-10 днів рослини потребують захисту від сонця й теплого поливу. Головне - уникнути різких перепадів температур і надмірної вологи. Полив кавунів Кавун - вологолюбна культура, особливо в період формування зеленої маси та плодів. Оптимальний режим: 25-30 л води на 1 кв.м - щотижнево; у спеку та при цвітінні -2 рази на тиждень; з початком дозрівання плодів - зменшити або повністю припинити полив, щоб уникнути загнивання ягід і втрати цукристості. Полив завжди проводять у міжряддя або в лунки, але не під сам корінь. Після зволоження ґрунт розпушують, видаляють бур'яни. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Що робити з полуницею вже зараз, аби влітку зібрати смачні солодкі ягоди Чим і коли підживлювати кавуни Щоб рослини були сильними, а плоди - солодкими та великими, кавунам потрібне триразове підживлення: Через 12-14 днів після висадки: розчин аміачної селітри (20 г на 10 л води, по 2 л на кущ); або органіка: коров'як 1:10, курячий послід 1:20. На етапі бутонізації: по 4 г аміачної селітри та калійної солі + 6 г суперфосфату на 1 кущ; можна вносити як у рідкому вигляді, так і сухим способом (з подальшим поливом). У період зав'язування плодів: використовують калійні добрива або зольні настої; органіку вносять у канавки навколо рослин (на відстані 2040 см від стебла), щоб уникнути опіків. Травень вважається одним із найсприятливіших для висаджування більшості овочевих культур, зелені та квітів. Щоб не прогавити найкращі дні для посіву, варто орієнтуватися на місячний посівний календар, щоб рослини краще приживаються, швидше ростуть і дають щедрий урожай. Однак, важливо враховувати не лише погоду, а й фази Місяця, які, за багатовіковими спостереженнями, можуть впливати на ріст і врожайність рослин.

Гладіолуси садять не лише на клумбах, а й в кашпо. Це чудовий варіант для тих, хто хоче їх бачити у себе на балконі чи терасі. Щоб ці яскраві квіти тішили своїм розкішним цвітінням, важливо знати, як правильно їх висаджувати в горщики. Gаzеtа.uа розповість покрокові дії. Як посадити гладіолуси в кашпо Приготуйте великий горщик для квітів об'ємом 10 л і заздалегідь проростіть 8-9 цибулин гладіолусів. Бажано щоб всі цибулини були одного розміру. Перед посадкою замочіть їх у фунгіцидному препараті Максим на 30 хв. На дно горщика викладіть керамзит, камінці чи биту цеглу для кращого дренажу, щоб у ємності не затримувалася вода. Гладіолуси не виносять надмірної вологи. Ґрунт для гладіолусів має бути пухким, водопроникним. Можна до нього додати пісок. Також до ґрунту слід додати і ретельно перемішати 50 г мінеральних добрив у гранулах: азот, фосфор, калій у рівних пропорціях. Заповніть горщик готовим ґрунтом до половини, після чого слід насипати пісок - зробити своєрідну "подушку". На відміну від інших цибулинних квітів, гладіолуси треба висаджувати не на три висоти цибулини, а на три діаметри цибулини. Тобто якщо діаметр цибулини 4 см, то висаджувати її слід на глибину 12 см. Розкладіть на пісок цибулини і зверху засипте ґрунтом на висоту відповідно до трьох діаметрів посадкового матеріалу. Полийте водою і поставте у напівтінь. Коли з'явиться другий зелений листочок, підживіть квіти азотними добривами (рідким розчином) і виставіть кашпо на сонячне місце, адже гладіолуси люблять сонце. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Здатні заспокоїти і зняти головний біль: п'ять найароматніших квітів для саду Переваги способу посадки гладіолусів у кашпо Мобільність - ви можете переставляти горщики з квітами туди, де б хотіли бачити їх цвітіння; Прогрітий ґрунт - навесні у горщику для ваших квітів ви матимете вже прогрітий ґрунт на відміну від ґрунту на клумбі, а отже ваші квіти розвиватимуться значно швидше; Можливість вчасно прибрати засохлі рослини - гладіолуси варто викопувати восени, коли листя вже пожовтіє. Тож на відміну від клумби де пожовкле листя псує вигляд квітника, гладіолуси у горщику можна прибрати в інше місце. Для посадки гладіолусів у кашпо обирайте цибулини сортів Нанус (низькорослі) або Бамбіно (середньорослі). гладіолуси обов'язково потрібно викопувати з кашпо на осінь навіть якщо вони росли не у відкритому ґрунті, а в контейнері. Ці квіти не витримують морозів, і якщо залишити бульбоцибулини в кашпо на зиму, вони просто загинуть. Що слід зробити восени Почекати, поки листя пожовтіє і зів'яне. Це сигнал, що поживні речовини вже повернулися в бульбу. Обережно викопати бульбоцибулини разом із дітками - маленькими бульбочками. Очистити від ґрунту й залишити сушитися 2-3 тижні у теплому, добре провітрюваному приміщенні. Відокремити стару бульбу, залишити тільки нову з дітками. Зберігати взимку у паперових пакетах або коробках у сухому, темному місці при температурі +3&hеllір;+7&dеg;С. Запашні чорнобривці вважаються найпопулярнішими квітами, які садять на клумбах, вони цвітуть до пізньої осені. За посівним календарем висаджувати квіти у відкритий ґрунт потрібно наприкінці першого місяця весни, або на початку квітня. Якщо клімат прохолодний, перенесіть посів на кінець квітня. Або можете висіяти на розсаду, а потім, коли стане тепліше - у грунт.

8 травня Верховна Рада ратифікувала міжурядову угоду про заснування Інвестиційного фонду реконструкції України. Попри дискусії й заяви про "кота у мішку" за ратифікацію історичної угоди зі США проголосували представники усіх депутатських фракцій. Тобто вона уже набула чинності, хоча угоди про обмежене партнерство наразі не має, тож як має працювати ринок у перехідний період, не зрозуміло. Втім, це не єдине, що турбує бізнес, який уже працює у сфері надрокористування в Україні та має намір інвестувати у розвиток родовищ в угоді зі США.Бізнес має взаємодіяти з Фондом, якого ще нема"В угоді вказано, що вона набуває чинності з моменту ратифікації. Тобто з 8 травня вона уже чинна. Але очевидно, Фонду ще немає.  Він буде створений уже на підставі наступної угоди про обмежене партнерство, – пояснює адвокатка та СЕО Геологічної Інвестиційної Групи Ірина Супрун. – Виникає питання, а що з об’єктами, на які бізнес буде отримувати спецдозволи? Йдеться про нові аукціони, які будуть оголошені найближчим часом. Як підприємства, які купуватимуть ці спецдозволи мають взаємодіяти з тим, чого, чого ще не існує? Оцей перехідний період не вказаний в основній угоді. Можливо, якісь деталі будуть вказані в цій додатковій угоді, але поки цього немає".Скажімо, 8 травня Держгеонадра оголосила три аукціони з продажу спецдозволів на родовища піску. Пісок поки не входить до переліку ресурсів, на які поширюється дія угоди, однак список можна розширити за згодою сторін.Право Фонду на першочергове інвестування "Я згодна, що це історичний документ між Україною і Сполученими Штатами Америки. Ця угода дає нам можливості з сировинної країни перетворитися в технологічну в конкретних видах корисних копалин", – каже юристка Української геологічної групи Ірина Супрун. Перший позитив, який може бути від ресурсної угоди зі США – сучасні технології розвідки та видобутку, з якими можна розвивати родовища, які нині простоюють. Адже значна частина ресурсів в Україні була розвідана ще за радянських часів, а технології, за цей час суттєво просунулись вперед.Другий позитив, на думку Ірини Супрун, – це зменшення кількості так званих сплячих дозволів. Тобто спецдозволів на користування надрами, які колись були видані, але так і не працювали. "Однак як юрист завжди кажу, що диявол криється в деталях. І, власне, ці деталі, будуть у другій угоді – каже Ірина Супрун. – Наразі у ратифікованому тексті є два моменти, які викликають питання. Перший – залучення капіталу. Це означає, якщо бізнесу треба залучити фінансування на чинні чи нові проєкти, то в першу чергу він має звернутися до фонду і запропонувати фонду інвестувати у ці проєкти. І фонд буде розглядати, чи цікаво йому це. Ми поки що не знаємо, який це термін передбачений на розгляд, місяць, два чи три. Адже на цей час фактично буде блокуватися можливість ведення переговорів з іншими потенційними інвесторами, в тому числі європейськими".Фонд матиме статус привілейованого покупцяЩе один момент, який викликає занепокоєння – це так зване право першої відмови, чи, як це назвав нардеп Ярослав Железняк "право першої ночі". Йдеться про те, що видобуту сировину надрокористувачі повинні насамперед пропонувати фонду.    "Це означає, що ринок збуту цих корисних копалин, в першу чергу газу, який у нас уже сформований і є закон про ринок газу, суттєво зміниться. Тепер Фонд матиме статус привілейованого покупця, – каже Ірина Супрун. – Очевидно, доведеться напрацювати великий обсяг змін до законодавства. Тому треба дочекатись угоди про обмежене партнерство, яка регулюватиме цю взаємодію, аби розуміти, як це працюватиме".Скажімо, на сьогодні газ, який видобуває державне Укргазвидобування, отримує насамперед Нафтогаз. А вже видобутий за новими спецдозволами газ Укргазвидобування мало б пропонувати насамперед Фонду, якщо інше не пропишуть у додатковій угоді. Якщо Нафтогазу доведеться купувати газ за посередництвом Фонду, то якими будуть ціни?фото ілюстративне, фото: Укргазвидобування"Ще один важливий момент. Віцепрем’єрка Юлія Свириденко та всі дотичні до команди, яка готувала цей документ, запевняють, що вона стосуватиметься лише нових проєктів. Але я прямої норми, де це було б чорним по білому прописано, на жаль, не побачила. Можливо, це буде прописано у додатковій угоді", – каже Ірина Супрун.Українські та європейські інвестори можуть опинитись у гірших умовах"Можемо сказати, що однією з ключових цілей угоди є надання США відносно преференційного доступу до критично важливих корисних копалин нашої держави, – каже у коментарі Еспресо виконавча директорка Національної асоціації добувної промисловості України Ксенія Оринчак. – Аналізуючи положення угоди, зокрема статтю 4.3, бачимо, що може існувати трактування щодо надання американським інвесторам певних переваг. Зокрема, згадується "преференційний доступ США до нових українських ліцензій на видобуток мінералів та природних ресурсів" та "право першої відмови США на придбання ресурсів або призначення покупця". За словами Ксенії Оринчак, ці положення потенційно можуть поставити українських інвесторів та інвесторів з інших країн у менш вигідне становище при отриманні доступу до нових родовищ та при реалізації видобутої продукції. "Хоча угода декларує збереження Україною повного права власності та контролю над своїми надрами, механізм преференційного доступу та права першої відмови може фактично обмежити нашу здатність вільно обирати найкращі комерційні умови та партнерів, – каже Ксенія Оринчак. – Це може призвести до погіршення конкурентного середовища на ринку надрокористування, оскільки американські компанії матимуть певну структурну перевагу. НАДПУ вважає за необхідне ретельно відстежувати застосування цих положень після набуття угодою чинності та вживати заходів для мінімізації потенційних негативних наслідків для вітчизняних підприємств. Ми будемо наполягати на максимальній прозорості та об'єктивності при видачі нових ліцензій, щоб забезпечити справедливу конкуренцію для всіх учасників ринку".Чи матиме Україна чим наповнювати фонд у найближчі рокиУ Мінекономіки пояснюють, що Україна спрямовує до Фонду 50% майбутніх доходів від нової ренти на нові ліцензії на нові ділянки (у сфері критичної сировини, нафти й газу). Доходи від уже чинних проєктів або заплановані у бюджеті надходження не включаються до Фонду. І тут виникає питання, а чи матиме Україна достатньо коштів для наповнення фонду у найближчі роки. За даними Мінфіну, у 2024 році до бюджету України надійшло 47,7 млрд грн рентної плати за користування надрами. Це приблизно 2% надходжень. Однак усе це – проєкти, які уже реалізують, тож ці рентні платежі не мала б йти у Фонд. Інакше це суттєво вдарить по наповненню держбюджету. Структура надходжень до бюджету у 2024. Фото: Мінфін"В угоді йдеться про понад 50 корисних копалин. Але значної частини з них у нас немає. У нас є декілька ключових мінералів, які ми можемо розвивати, куди можуть прийти інвестиції. Це титан, уран, графіт, це берилій, марганець, безперечно - вуглеводні. У нас є родовища і площі, які можна розвивати за умови застосування інноваційних технологій. Але це не швидкий процес. Результати можуть бути років за 10", – каже Ірина Супрун.Про те, що розвідка і розробка родовища займають багато років, каже і Ксенія Оринчак."Україна володіє значними запасами критично важливих корисних копалин, таких як літій, титан, а також має перспективи щодо рідкісноземельних металів та урану. Крім того, зберігається потенціал для відкриття нових родовищ природного газу та нафти, особливо на шельфі та у глибоких горизонтах. Проте, комерційна привабливість цих родовищ напряму залежить від багатьох факторів, включаючи світові ціни на сировину, технології видобутку та перероблення, інфраструктурні можливості та інвестиційний клімат в країні, – каже вона. – Розробка нових родовищ є довготривалим та капіталомістким процесом, що може зайняти 10-20 років та потребувати інвестицій у розмірі 500 млн – 1 млрд доларів США. З огляду на це, наповнення фонду може бути не таким швидким, як очікувалося, особливо в умовах війни, що є значним стримуючим фактором для приватних інвестицій". 

Українські військові під час розвідки влаштували диверсію росіянам. Вони підібралися до їхніх мінометів і насипали їм у стволи піску. Через це наступного ранку вони розірвалися.

Наступна історія про медикиню евакуаційного відділення 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади Анастасію Подобайло. Історії поранених - те про що найскладніше думати медикині. До війни дівчина хотіла бути вчителькою початкових класів, але ось вже вісім років рятує воїнів на фронті. Анастасія Подобайло - медикиня евакуаційного відділення 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади. Долучилася до війська у 2017-му, коли виповнилося 19 років. З того часу постійно рятує воїнів на Донеччині. Жартує, що вже може мати донецьку прописку. "Я родом із Харкова. Тож головною мотивацією долучитися до війська було те, що від будинку моїх батьків до кордону з Росією 68 км. На превеликий жаль, тоді чимало людей вважали, що війна, яка розпочалася у 2014 році, це суто проблема Луганської та Донецької областей. А насправді це геть неправильне твердження. Адже це війна в Україні, це проблеми всієї країни і головною мотивацією для мене тоді було, щоб війна не прийшла у мій дім, - розповідає Анастасія. -  Тоді я навчалася на першому курсі Харківського університету імені Каразіна на філологічному факультеті. Вивчала українську мову та літературу. Я дуже хотіла бути вчителькою початкових класів. Крім того, ще підпрацьовувала у Харківському літературному музеї, організовувала мистецькі заходи та літературні читання. Також були волонтерські поїздки на фронт з друзями волонтерами".  Перші 3 роки у війську Анастасія була у добровольчому батальйоні, а саме у першій штурмовій роті ДУК "Правий сектор". Каже, що спеціальність не обирала, а саме професія обрала її. "Коли я почала думати, у яку бригаду я хочу піти і що саме робити, моя бойова посестра Юлія Сідорова з позивним Куба сказала, що туризм на фронті - це одне, а міграція - інше. Вона порадила не підписувати контракт, а долучитися до першої штурмової роти у медичну службу і спробувати там попрацювати добровольцем. Я пам'ятаю перші місяці. Я приїхала в Авдіївку, свою адаптацію. Я була 19-річна дівчинка у переважно чоловічому колективі, і розуміла, що поваги мені з дивідендами не дістанеться і мені треба багато працювати та вчитися. Адже до цього я пройшла лише курси з такмеду. Три місяці я вчилася і у якийсь момент я Кубі говорю: "Слухай, уже мені хоч би хоч один легенький поранений, щоб я могла себе вважати парамедиком". З першим трьохсотим  Анастасія спілкується досі. Це друг Кадет. І він з Росії долучився до добровольчого батальйону ДУК ПС.  Він мав поранення ноги. У певний момент Анастасія вирішила покинути військо і повернутися у цивільне життя. "Ми насправді з Да Вінчі були дуже близькі і важливі один одному людьми, адже він цінував кожного свого воїна, він знав нашу історію і завжди був готовий допомогти. Якось ми говорили про розвиток. Я ж покинула навчання, коли долучилася до добробату, а він часто наголошував, що треба розвиватися, - каже Анастасія. - У якийсь момент я йому сказала, що хочу таки повернутися і завершити навчання. Для мене це, мабуть, одна з найважчих розмов була. Він, звісно, погодився. І я спробувала. Я жила цивільним життям місяць. Але все одно кожен тиждень, кожні два тижні приїжджала до своїх на базу в Авдіївку. Ми тоді багато працювали з 56-ю бригадою. І я почала стосунки з хлопцем, який там служив. Мене покликали медиком у взвод снайперів. І я думаю, ну слухай, мабуть, вже вистачить тобі просто їздити, боротися з собою і брехати собі, що ти от зможеш без цього всього. Мені хотілося саме в бойовий підрозділ і власне тоді вибір припав на взвод снайперів, де я пробула добрих три роки бойовим медиком". Анастасія постійно була на Донецькому напрямку. Каже зараз інтенсивність роботи дуже насичена. Не можливо розрахувати буде кілька поранених за добу чи 30-40.  Якщо відбуваються штурми, то поранених буде значно більше."Росіяни дуже часто використовують fрv дрони, тому дуже часто важко здійснити евакуацію поранених. А найважче, коли йдеться про середніх чи важких, вони банально можуть не дочекатися еваку, - наголошує Анастасія. -  Дуже часто підриваються машини, які намагаються вивезти поранених, дуже часто гине сам евак, гинуть люди, які намагаються надатидопомогу. Поранені не годинами чекають на евакуацію, а по кілька діб. Найдовше один трьохсотий чекав на евак 11 діб. Ви розумієте ці цифри? 11 діб. Колосальні втрати зараз. Іноді просто неможливо забрати загиблих, щоб хоча б родини змогли їх провести в останній шлях". Анастасія наголошує, жодної золотої години на фронті зараз немає. Хоча, це було б добре, якби поранені протягом години потрапляли до медиків. Але щільність вогню настільки масивна, що не завжди вдається забезпечити кейсевак, а надалі Медевак."Коли я працювала як бойовий медик - це період, яким я дуже пишаюся. Тому що я була першою людиною, яка надавала медичну допомогу, - каже Анастасія. - Від мене фактично залежало його подальше життя і його стан, у якому його забере кейсевак і передасть медеваку. Це дуже круто перебувати в моменті і мати змогу допомогти людині на місці. Але це водночас і дуже важкий період часу для мене, тому що за цей проміжок ми встигли побувати в засадах, в оточеннях, брати участь у штурмах і велика кількість поранених. До прикладу, останні дні Пісок тільки в мене було за добу 30-40 поранених". Найскладніше, каже медикиня, замислюватися над історіями поранених."Якщо йдеться про мою роботу, я чітко знаю протоколи і те, що я робила багато разів. Але потім наступає момент дороги, коли ти везеш пораненого на шпиталь. І ти мусиш з ним говорити. І кожна з цих історій з часом забувається. Але так чи інакше, кожна з них вона відкладається. І ти кожного разу відчуваєш одне й те ж. Гостре почуття несправедливості.От це щось середнє між почуттям несправедливості, відчаєм та злістю, тому що перед тобою твої однолітки, хлопці молодші за тебе чи віку, які б могли бути твоїми батьками, - розповідає Анастасія. - Ти дивишся на нього і розумієш що переміг цього разу смерть, але його  життя вже не буде таким, як раніше. Хтось говорить, що дуже любив з сином грати у футбол, а у нього часткова ампутація нижньої кінцівки, хтось планував через кілька тижнів поїхати у відпустку і освідчитися своїй дівчині, бо їм подобається ця красива дата. А ти розумієш, що дай Боже, щоб всі нагальні операції до тієї дати у нього закінчилися. Насправді в такі моменти частинка тебе відмирає і ти відчуваєш себе пустим. Ти не розумієш, що в тобі залишилося, окрім болю. Причому болю яким ти не хочеш ділитися і про який не хочеш розповідати. Дуже часто пригадую випадок. Це була осінь 2022 року. Позиція була максимально не виграшна, важкі були бої і було мало шансів на те, щоб вижити. А в одного з наших побратимів вагітна дружина йшла на УЗД і він мав дізнатися стать своєї майбутньої дитини. І тут підходить цей термін. І він нам радісно оголошує, що у нього буде дівчинка. Тенденція тоді була така, що відбивати по кілька штурмів на день, це нормально. І починається черговий штурм. Один відбивають, другий і на одній з атак цей чоловік  дістає поранення. Ситуація була дуже критична. Ми розуміли, що позицію візьмуть в оточення. І в той момент ми здійснили  останній з тієї позиції евак поранених. І цього побратимазмогли вивезти". Нині Анастасія працює на стабілізаційному пункті. Каже, це більше нових знань, досвіду і це особистий зріст.  "Зараз я набагато більше можу з погляду медицини. Крім того, мені колосально щастить вчитися у дуже крутих фахівців: анестезіологів, хірургів. Ці знання є неоціненними. Це дійсно дуже круто, - наголошує медикиня. - Крім того, я здобула вищу освіту заочно. І закінчуюмагістратуру". А ось про цивільне життя ще не думає. Не планує навіть на завтра. "У мене колосальна повага до кожного, хто зараз стоїть на захисті нашої Батьківщини і робить свою справу.  Ми не мусимо це бачити, ми не мусимо це переживати. І жоден з нас не має так жити в будь-які своїроки, а не лише молодість, зріле життя чи старість. Але кожен з нас розуміє, що ми боремося не за території, а за власне життя, за можливість бути українцями, за свою історію, незалежність, мову, зрештою за своє завтра.  І те, що було закладено у боротьбу занадто багато, щоб просто не дожити до перемоги Для мене немає кінця контракту чи кінця особливого періоду. Для мене останній пункт - це перемога".

Група новобранців розташувалася на вершині пагорба: автомати за плечами, у декого в руках записники та планшети з бойовим "софтом". Їхній інструктор на позивний "Доц" захоплено пояснює особливості використання артилерійської бусолі, двома пальцями обертаючи її шкалу. Ранкове сонце припікає, але стоїть ще досить низько, тож воно буде використане як одна з точок наведення пристрою... До лютого 2022-го "Доц" писав наукові дослідження та ділився знаннями в університетських аудиторіях. Тепер, маючи позаду оборону Києва та жорстокі артилерійські дуелі на Донеччині, він готує курсантів одного з навчальних центрів Сухопутних військ. Про те, як змінюється російсько-українська війна, про універсальність піхотинця та інтеграцію бойового досвіду в навчання, а також про людей та технології, від яких залежить майбутнє українського війська, ми поговорили з "Доцем" напередодні Дня піхоти ЗСУ. "Доц", розкажіть, будь ласка, як доктор наук опинився в мінометній батареї, що "насипала" окупантам на Донеччині, а потім став інструктором, що готує новобранців? В мене ще з Майдану залишався незакритий гештальт: не брав участі у боях на барикадах, натомість носив мішки "в другому ешелоні". В період АТО я теж не потрапив на передову за станом здоров'я. І весь час мені це муляло. Але коли влітку 2021-го пішла інформація, що буде велика війна, я вирішив взяти зброю до рук. Зв'язався зі своїми друзями та домовився, що "коли почнеться", підемо до війська разом. Ми діяли як мобільні мінометні розрахунки: до початку ери FРV могли це собі дозволити Так воно і сталося. 25 лютого ми з моїм побратимом "Варягом" та з іншими хлопцями записалися в одне з ДФТГ (добровольчих формувань територіальних громад ред.). В його складі ми півтора місяці рили лінію оборони на околицях Києва та активно тренувалися зі зброєю. В травні 2022 на основі нашого ДФТГ сформували новий батальйон Окремої президентської бригади ім. гетьмана Богдана Хмельницького. І я, як офіцер запасу, став командиром мінометного взводу. Як виглядала бойова робота мінометників у 2022-му? Активні бойові дії нашої батареї це Донеччина: листопад-грудень 2022 року в напрямку Кліщіївки, а потім березень-квітень 2023-го, район села Іванівське, фінал оборони Бахмута. Спершу ми діяли як мобільні мінометні розрахунки: до початку ери FРV-дронів могли це собі дозволити. У 2023-му вже мали стаціонарні позиції, бо стали працювати з гарматою М-12 "Рапіра" калібру 100 мм. Своїм основним досягненням я вважаю навіть не участь у боях, а те, що ми з колегами-офіцерами з нуля підготували боєздатну мінометну батарею, яка стала показувати відмінні результати з першого ж виїзду. Що вам було потрібно для результативної роботи "артилерії переднього краю"? Ми мали два пріоритети: матеріальна база і навченість бійців. З матеріальною складовою в артилерійських підрозділах тоді все було досить погано: застаріла зброя, нестача боєкомплекту, його якість та інші проблеми, які подекуди мають місце і досі. Що ж до підготовки: ще на етапі навчань наш особовий склад опановував весь функціонал одне одного. Кожен мінометник знав обов'язки того, кого по-старому називали СОБ (старшим офіцером на батареї). Як виявилося це працює, ще й дуже ефективно! Завдяки підготовленості й постійному самовдосконаленню ми не лише "розносили" ворожі позиції, піхоту та російську техніку. Ми мали змогу підвищувати рівень фаховості бійців і вирощувати собі нову зміну. Зараз всі офіцери-артилеристи, з якими я починав, отримали підвищення: займаються управлінням боєм, а не безпосередньо перебувають на вогневих позиціях. Як відрізняється війна 2025 року від війни 2022-го? Що змінилося, зокрема, для піхоти? Стало набагато важче. Ще взимку 2022 року ротацію піхоти на позиціях можна було організувати підскоком автівки-"корча" і швидкою заміною однієї групи на іншу. Зараз не те, що піхотинці, а й ті самі мінометники вимушені іноді йти пішки по 5 кілометрів до позиції, несучи міномет і БК (боєкомплект) з собою. Бо дуже щільно працює російська аеророзвідка та ударні дрони: техніка банально не доїжджає. Я, зокрема, навчаю новобранців топографії. І зараз це не лише про наведення міномета чи гранатомета й коригування вогню. Кожному бійцю зараз критично важливо орієнтуватись на місцевості, щоб на цьому марші до позицій не заблукати. А ще треба постійно тримати себе у хорошому фізичному тонусі, щоб витримувати всі навантаження. Піхотинець має "вміти все" від коригування артилерії до запуску "Мавіка" зі скидом Ще один "побічний ефект" FРV: збільшився строк перебування бійців на позиціях. Якщо у 2022-му в моєму батальйоні піхотинець чергував на "нулі" максимум 5 днів і потім відводився на відпочинок, зараз він чекає, доки не буде "вікна": поганої погоди або якогось затишшя, коли ротація буде можливою. Тим часом продукти, вода, БК та все інше доставляється скидами з дронів, а отже в обмеженій кількості. Все стало набагато важче. І, відповідно, підготовка має бути на порядок кращою, ніж можна було собі дозволити у 2022 році. Піхотинець має "вміти все" від коригування артилерії до запуску "Мавіка" зі скидом, якщо це допоможе відбитися під час стрілецького бою. "Доц", ви у своєму інтерв'ю півроку тому казали, що ВОС 100 "Стрілець" це найскладніша військово-облікова спеціальність з точки зору підготовки і набору знань. Моя думка відтоді не змінилася. Представник жодного іншого військового фаху не має більшої універсальності, ніж та, яка є в піхотинця. ВОС 100 це симбіоз знань і навичок, який працює лише в комплексі. Без нього залишитись здоровим і виконати бойову задачу практично немає шансів. Зрештою, всі новобранці здобувають ВОС "Стрілець", проходячи базову загальновійськову підготовку (БЗВП). Тож ця піхотна універсальність важлива і для інших військових фахівців? Абсолютно! І чим далі тим більше. Наприклад, тим мінометникам, які працюють на досить близьких дистанціях, стають у пригоді навички стрільця: іноді їм доводиться давати бій передовим групам ворога, які прорвалися до їхніх позицій. Або візьмемо операторів безпілотних систем. Наші випускники розповіли випадок: їхній екіпаж БпЛА висувався на завдання вночі. "Відвалився" зв'язок і вони заблукали. Потім зорієнтувалися і з'ясували: вони в ближньому ворожому тилу. Що робити? Хлопці грамотно влаштували засідку, розстріляли російську "буханку" (мікроавтобус УАЗ 2206 ред.) з окупантами і тоді в сутінках повернулися до своїх. Ми потім жартували про те, що наші випускники проспали мої заняття з топографії, проте уважно слухали тактику, яку викладав наш колега-інструктор "Бос". І це не тільки врятувало їм життя, а ще й дало неабиякий бойовий досвід. Не кожен оператор FРV може похвалитися тим, що влаштував засідку в російському тилу і "накришив" там окупантів. Ви, як викладач, мабуть, маєте в своєму арсеналі фронтові історії, які допомагають у навчанні та нормально заходять курсантам? Розповідаю їм про один з перших виїздів нашої батареї під Бахмутом. Досвіду нам тоді ще бракувало. Ми випхалися на пагорб, побачили трубу Вуглегірської ТЕС за 20 кілометрів, дуже зраділи чудовому орієнтиру. Швиденько зорієнтували бусоль. Я кажу бусолісту: "Відбивай запасну точку і швидко вйо звідси!" Трохи не встигли... Танковий снаряд влучив у сусідній будинок, нас кинуло на землю вибуховою хвилею. Підіймаємося, хапаємо бусоль і біжимо вниз. І тут другий постріл. Мого колегу осколком поранило в сідницю. Чую його крик. Сподіваюся, що це просто вибухова хвиля, що він встане і побіжить далі. А він не встає&hеllір; Підбігаємо до нього: "Друже, куди тебе поранило?" Він кричить: "Хлопці, ж...па!" В тебе заморожені всі емоції, а голова працює тільки над тим, що робиш зараз Кажемо йому: ми в курсі, що це повна ж...па, але ж поранило куди? Перевертаємо його на живіт і знаходимо обпалений отвір у сідниці, який трохи димиться. Стропорізом розрізаю штани на дупі. Крові небагато. Турнікет не використовували, затампонували отвір так, що хлопчина зміг далі йти самотужки. Не знаю, як би ми тягли 110-кілограмового побратима в іншому разі. Ось такий смішний та повчальний приклад: чому не можна робити мінометні позиції на горбочку, що таке "ж...па" на війні та як в неї не втрапити... Що ви відчуваєте під час бою? Я на бойових був настільки зосереджений, що досі пам'ятаю цей стан: в тебе абсолютно заморожені всі емоції, голова працює тільки над тим, що робиш зараз. Ця відстороненість, вона в бойових умовах допомагає чи заважає? Мені це дуже допомагало, я навіть не очікував такого від себе. Бо в цивільному житті я, навпаки, бував дуже емоційним. Але в усіх воно по-різному. Хтось хапає в бою "режим безсмертя", хтось, навпаки, може отримати панічну атаку. Але це не означає, що ці хлопці погані воїни. Буває, що й під "панічкою" боєць йде далі й добре виконує своє завдання. Розкажіть трохи про те, як інтегруєте досвід сучасної війни в навчальний процес? По-перше, спираюся на власний бойовий досвід: це було вже досить давно, однак у війні є певні сталі речі. Є й моменти, які треба оновлювати: тут стає в пригоді досвід побратимів, які приїхали в гості після ротації: піхотинці, артилеристи, дронарі&hеllір; Дуже уважно їх слухаємо, і навіть даємо їм попрацювати з новобранцями факультативно. Завдяки постійно діючим чатам наші випускники можуть похвалитися інструкторам своїми успіхами на фронті та порадити, що варто змінити в програмі підготовки. Ось пару тижнів тому один з випускників БЗВП розповів, як вони з побратимами знищили екіпаж елітного російського підрозділу БпЛА, відомого як "судний день". Якими б "елітними" окупанти не були, але наші випускники задали їм жару. І розповіли, як саме провели ту операцію. Інший випускник запропонував нам робити додаткові заняття в темну пору доби: маскування, розвідку та виконання інших завдань. Вже над цим працюємо. Підготовка стрільця За словами "Доца", нові реалії війни змінюють програму військової підготовки. Інструктори також мають право її коригувати, з урахуванням бойового досвіду і потреб фронту. Окрім звичних стрілецької підготовки, тактики, медицини та фізичних вправ, там з'являються нові акценти та специфічні теми. - РЕБ (радіоелектронна боротьба): курсанти отримують уявлення, яку ефективність має РЕБ на різних частотах, чим відрізняється "купольний" та направлений. - Зв'язок: бійці знайомляться з роботою радіостанції та правилами безпечного радіообміну, дізнаються про те, як працюють ретранслятори, "Старлінки", засоби захисту від ворожого РЕБ та альтернативні канали зв'язку, зокрема з використанням ворожих сім-карт. - Маскування в різних ситуаціях: наприклад, коли ворог використовує тепловізійні камери або коли не має змоги їх застосувати. - Ворожі ударні БпЛА: як протидіяти та уникати ураження, яким чином та з якої зброї збивати. - Бойове програмне забезпечення: топографія, управління боєм та коригування вогню. - Робота з бусоллю та знайомство з колективним піхотним озброєнням (кулемети, міномети, гранатомети). Навчати курсантів допомагає й академічний досвід, каже "Доц": "Треба розуміти ресурс людини у сприйнятті інформації та засвоєнні навичок. І вчасно себе зупиняти, щоб не намагатися "впихувати невпихуєме". Нинішні новобранці - які вони? Так сталося, що останнім часом у нас в навчальному центрі понад 90% курсантів добровольці. Раніше бували групи, які складалися переважно з мобілізованих. Ні в тих, ні в інших не було проблем з мотивацією. Єдине, що мобілізованих треба трохи більше часу збирати докупи. Бо людині, яка прийшла в армію не з власної волі, треба правильно розставити пріоритети. Ми робимо це за рахунок занять з національно-патріотичної підготовки та людяного ставлення до рекрутів. Пояснюємо, що в ЗСУ ти маєш достатні перспективи не тільки вижити, а ще й отримати кар'єрне зростання. Це працює і з добровольцями, і з мобілізованими. У добровольців свої фішки: вони можуть бути більш розхлябаними, бо кожен індивідуальність. Але за пару тижнів вони починають розуміти, як все працює в армії й головне для чого це працює. Тобто, мобілізовані можуть бути менш розхлябаними? Стовідсотково! Вони серйозно ставляться до ситуації, сумлінно навчаються. Бо розуміють, що частина з них потрапить на передній край, в ту саму піхоту, перед якою ми всі схиляємо голови. А піхота витримує на своїх плечах більше, ніж будь-який інший рід військ. У навчальних центрах зараз використовується так званий "нульовий день": це фізичні навантаження і контрольований стрес. Ми теж його використовуємо, але не на самому початку. Спершу даємо людям адаптуватися. На тих самих лекціях з патріотичного виховання пояснюємо, що від цієї війни не сховатися навіть за кордоном: вона може наздогнати і там. Говоримо про те, що кожному з нас є кого і що захищати. А далі всі ці фізичні та психологічні смуги перешкод. І коли боєць через "не можу", на зубах доходить до кінця випробування, плечі в нього випростуються, він пишається собою. В нашому підрозділі цей підхід показав свою ефективність. Якщо подивитися на вік новобранців, які здобувають "піхотний" ВОС-100: як він впливає на підготовку, а згодом на виконання бойових задач? Вік новобранців у нас в повному діапазоні. Частина активної молоді йде в ефективні штурмові підрозділи. Вони і фізично, і ментально до цього більше готові. Якщо ж ми говоримо, наприклад, про лінійну піхоту, там дуже гарно проявляють себе "дядьки" середнього і поважного віку: вони тримають позиції зубами! Армія і чорний гумор це нероздільні речі! Є такий жарт, що дядьки гарно тримають позиції, бо розуміють, що бігти вперед або назад їм буде ой як тяжко. Я бачив одного такого чоловіка: немолодий, згорблений, він тиждень тримав самотужки позицію цілого відділення під Кліщіївкою. Йому вистачило фізичної та психологічної витривалості. Що-що, а триматись на двох ковтках води на день і одному сухпаї на тиждень українські дядьки вміють краще за будь-кого. Якщо ми почали говорити про фізичну форму: порадьте, на що треба звертати увагу людині, яка усвідомлює, що вона скоро буде у війську? Варто завчасно спланувати цю життєву подію. Навіть якщо ти чудово почуваєшся, не зайве пробігтися по лікарях і виявити всі свої проблемні ділянки. Що у тебе з колінами та зі спиною, з суглобами, що з серденьком та з тиском? Це допоможе обрати посаду у війську не лише під твої "хотілки", а й під твою максимальну ефективність. Штурмовики без менісків та з грижами у спині тягар для свого підрозділу. Перемагає не сильніший, а більш упертий Далі варто трохи підкрутити свою фізичну форму. Крім звичайних тренувань є купа цивільних навчальних центрів, куди можна записатися на місячний курс, і вже мати приблизне розуміння що тебе чекатиме на БЗВП. Що нам потрібно, щоб перемагати сильнішого супротивника? І як ця "асиметрія" імплементується в навчальний процес? Є така хрестоматійна фраза: "Ніколи маленька радянська армія не переможе велику радянську армію". Тож нам потрібен розвиток технологій як в озброєнні, так і в управлінні. Потрібна побудова ефективної управлінської вертикалі. І віднедавна це вже робиться. Зокрема, на Покровському напрямку ми бачимо, як відновлення управління одразу змінює характер бойових дій, зменшує темпи просування ворога, а українським підрозділам дає змогу переходити в контрнаступ. А ще я дуже люблю фразу мого побратима "Варяга": "В будь-яких війнах перемагає не більш сильний, а більш упертий". І в бою, і в навчанні ми маємо звертати увагу на ці дві складові: впертість і технологічність. Тому нам вкрай потрібне масштабування передового досвіду і передових технологій. І, знову ж, таке масштабування неможливе виключно на горизонтальному рівні. Це треба робити "по вертикалі", в наказовому порядку... Якщо ми спустимося на рівень маленького піхотного підрозділу, то за яких умов він зможе "асиметрично" перемагати більше вороже з'єднання? Перша умова: треба займатися плануванням, а не експромтом. Наведу приклад: ще з 2022 року, коли підрозділи 3 ОШБр планували певні штурмові дії, вони на полігоні викопували точну копію укріплень ворога. І два тижні відпрацьовували майбутній штурм з усіма озброєннями та в супроводі дронів. І потім, у реальних штурмових діях, їхня ефективність була на максимумі. Війна - це дуже важко, а ще це великою мірою лотерея. Але якщо є розуміння, як організувати роботу підрозділу в тому чи іншому виді бою, є планування і протоколювання ймовірних ситуацій, є відпрацювання на полігоні та забезпечення всім необхідним, то є й шанси на перемогу. Якщо ж цього не буде, то все триматиметься виключно на героїзмі та самовідданості бійців. Російсько-українську війну часто називають "війною малих груп". Який розмір піхотної групи сьогодні є оптимальним, якщо ми говоримо про високотехнологічну та навчену піхоту? Ми зараз бачимо війну "дронів, артилерії та малих груп", у якій іноді навіть відділення це забагато. Зрештою, в різних ситуаціях (як в обороні, так і в наступі) можуть ефективно працювати рота, взвод або відділення, які, своєю чергою, розбиті на скоординовані малі групи. Під це треба переписувати статути й продумувати протоколи дій. Які уроки ви особисто винесли з цієї війни як воїн і як науковець? Найголовніший урок, який варто засвоїти нам усім: ми гаяли час на підготовку до війни ще з 1991 року. Ми задовго ховали голову в пісок: думали, що війни можна було уникнути завдяки налагодженню економічних зв'язків з Росією, завдяки розмовам про "братерство" та подібній маячні. Якби ж нам стало розуму років за 30 передбачити розвиток подій ми були б зараз набагато більш боєздатними. Друге, що я зрозумів: навіть відносно невеликий відсоток згуртованих людей, які знають, за що воюють здатні зупинити таку махину, як Російська Федерація. Крім нас, українців, у це не вірив взагалі ніхто. Ми гаяли час з 1991 року, бо ховали голову в пісок Але вже понад три роки ми стримуємо армію величезної країни, гарно озброєної, яка до того ж не береже та кидає на "м'ясо" своїх людей. Але найбільше моє бажання (коли настане довгоочікуваний мир) щоб ми вчергове не згаяли наших можливостей. Щоб Україна розвивалася і стала настільки сильною економічно, військово і політично, аби нікому навіть в голову не прийшло цю війну повторити. Чи думаєте ви про повернення в науку та в академічну освіту? У мене вже була така можливість. Після операції на коліні в 2023 році мене визнали непридатним, я міг стати на академічну посаду і "зав'язати" з військовою службою. Але відчув, що морально до цього не готовий. І це не про героїзм та патріотизм. Тут, у війську, я почуваюся максимально "на своєму місці". Моя задача підготовка новобранців є набагато важливішою, ніж усе інше. Вчити студентів математиці, слава Богу, є кому. Тому я тут. Ключові терміни БЗВП базова загальновійськова підготовка. Це спеціальний курс для отримання знань та навичок, потрібних піхотинцю. Його проходять всі новобранці, що раніше не мали досвіду військової служби. БЗВП триває 45 навчальних днів. За рішенням Головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського тривалість БЗВП для тих, хто служитиме не на бойових посадах, скорочена до 30 днів. ВОС 100 військово-облікова спеціальність "Стрілець". Це базова кваліфікація у Збройних Силах України. Її отримують всі військовослужбовці, що пройшли БЗВП. СОБ старший офіцер батареї: той, хто керує бойовою роботою артилерійських розрахунків. ДФТГ добровольче формування територіальної громади. Це воєнізований підрозділ, сформований з добровольців, мешканців певної території, який виконує завдання територіальної оборони. Створення ДФТГ передбачене законодавством України про національний спротив.

Про це першою повідомила китайська газета Glоbаl Тіmеs.Згідно з повідомленням, офіцери китайської берегової охорони висадилася на риф для проведення огляду на місці та відеозйомки "незаконної діяльності" Філіппін.Крім того, на рифі було здійнято китайський національний прапор як "знак утвердження суверенітету".Чень Сянмяо, директор Центру досліджень світового військово-морського флоту при Національному інституті досліджень Південнокитайського моря, заявив, що це демонструє ефективний контроль ССG, регулярне патрулювання приналежної території і відповідальний підхід до захисту морського середовища відповідно до законів і нормативних актів.Читайте також: На чиєму боці Китайська Народна Республіка у війні РФ проти України, або Як партія Сі зберігає нейтралітет, підтримуючи РосіюЯк пише видання Тhе Jараn Тіmеs, ймовірно, висадка офіцерів китайської берегової охорони на Сенді-Кей може мати іншу мету. Захоплення територіальних вод навколо рифу це може стати підставою для Китаю претендувати на сусідній риф Субі - один із відновлених і мілітаризованих об'єктів у Південнокитайському морі, на якому розташовані ракети, глибоководний порт, ангари для літаків і 3000-метровий аеродром.Риф Субі, який був під водою під час припливу до початку робіт з меліорації, класифікується як височина з низьким рівнем води і не має права на статус територіального моря згідно з міжнародним правом."Одна з іроній полягає в тому, що інтерес Китаю до анексії Сенді-Кей полягає в тому, щоб підтвердити законність своїх претензій на сусідній риф Субі, де зараз розташований великий штучний порт і аеродром. Законність, що призводить до подальшого експансіонізму", - пояснив Юен Грем, експерт з регіональної безпеки Австралійського інституту стратегічної політики.Що передувалоЦей крок був зроблений на тлі суперечок між Китаєм та Філіппінами щодо територіальної приналежності низки островів та рифів у Південнокитайському морі. Китай наполягає на своєму "беззаперечному суверенітеті" над цими територіями, включно з рифом Сенді-Кей.Раніше, 24 січня, китайська берегова охорона вже повідомляла про перехоплення філіппінських суден, які, на думку Пекіна, без дозволу увійшли у води поблизу рифу. Китай звинуватив Філіппіни у спробі "незаконної висадки" та заборі зразків піску."Китай має беззаперечний суверенітет над Наньша Цундао, включаючи Тесянь Цзяо, і прилеглими до них водами, - заявив речник берегової охорони Китаю Лю Децзюнь. - ССG продовжуватиме здійснювати правоохоронну діяльність в юрисдикційних водах Китаю, щоб рішуче захищати національний територіальний суверенітет і морські права та інтереси".Від початку 2024 року Філіппіни неодноразово направляли судна до спірних районів, заявляючи про необхідність "моніторингу передбачуваної діяльності зі створення штучних островів" з боку Китаю. Крім того, Філіппіни оголосили про плани створення додаткових морських науково-дослідних станцій на островах у Південнокитайському морі. Натомість китайська сторона вважає дії Філіппін провокацією, що прикривається екологічними питаннями."Так званий захист морського середовища Філіппін є шарадою - використання екологічних проблем як прикриття для незаконних територіальних зазіхань, виправдання своїх все більш ізольованих односторонніх дій і очорнення Китаю", - зазначив Чен. - На фотографіях чітко видно, що корали, пісок і сміття природним чином розподіляються океанськими течіями, відповідно до морської динаміки, а не штучно".21 квітня США та Філіппіни розпочали щорічні спільні військові навчання "Балікатан" для перевірки бойової готовності за участю 14 тис. військовослужбовців.

Україні необхідне припинення війни: Гетманцев

Супутники зафільмували надзвичайну пилову бурю, яка пронеслась США та Північною МексикоюМетеорологічні супутники зафіксували велику пилову бурю над Нью-Мексико, Техасом і Північною Мексикою. Холодний фронт викликав сильний вітер, який підняв пісок і пил.

Перше побачення в Мічигані (США) ледь не закінчилося трагедією. Чоловіка засмоктав сипучий пісок під час прогулянки пляжем, і вибратися він зміг тільки за допомогою рятувальників.

У травні пройдуть перші поховання полеглих воїнів на Національному військовому меморіальному кладовищі, яке добудовують у лісі біля села Мархалівка на Київщині. Із самого початку зведення цвинтаря супроводжувалося скандалами. Спершу - проти виступили місцеві мешканці та активісти. На мітингах вони заявляли, що затверджену Кабміном територію під цвинтар - не можна забудовувати, бо це знищить ліс та завдасть шкоди екосистемі. Підтримали місцевих і ряд екологічних організацій. Попри це, у лютому цьогоріч прем'єр-міністр Денис Шмигаль доручив Міндовкіллю та Міністерству у справах ветеранів, підготувати документи для виключення ділянки з охоронного статусу. Напруга зросла і після виходу розслідування Віhus.Іnfо, яке висвітлило потенційні зловживання під час виділення землі для будівництва цвинтаря. Йшлося, зокрема, про маніпуляції з межами громад, розподілом ділянок і прозорістю ухвалених рішень. За результатами розслідування кількох посадовців Київської міської адміністрації було звільнено. Нині частина активістів, селян, військових та родичів загиблих - вимагають призупинити добудову цвинтаря та провести архітектурний конкурс. Переможець мав би врахувати екологічні аспекти зведення некрополю. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували у Мархалівці та поспілкувалися з місцевими мешканцями. СМАРАГДОВА МЕРЕЖА - Усе життя це був наш Боярський, - каже житель Мархалівки Петро, стишуючи голос. Сидить на передньому сидінні маршрутки, що поволі наближається до села. - Колись тут були болота, озера, ми дітворою знали кожну ямку. А тепер - вони все осушили, рівень води понизили. Бо треба, бачте, їм людей ховати. А живим як? Хоча кладовище межує із Мархалівкою - офіційно територія під ним відноситься до селища Гатного. Сам ліс належить до Смарагдової мережі - це землі, що мають природоохоронне значення в Європі. Вони засаджувалися в межах зобов'язань, які взяла на себе Україна, ратифікувавши Бернську конвенцію "Про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування". Її головна мета - зберегти рідкісні або зникаючі види тварин і рослин, а також природні оселища, які є важливими на європейському рівні. На таких територіях діють обмеження на забудову, вирубку лісу, осушення боліт. Петро пригадує, як колись вода у лісі розходилась у різні боки - частина йшла в болота, інша - в озера. А нині, за його словами, напрям течій змінився. Будівельники проклали дренаж - місцями до п'яти метрів углиб - і воду спрямували до села Віта-Поштова. - У нас пів села користувалося джерелами. У криницях вода впала вже на два метри. Літа ще не було, а вже колодязі пересохли, - обурюється Петро. - Улітку що буде? Люди залишаться без води, а якщо вона й зʼявиться, то така, що й пити страшно - через ті труби, що лежатимуть просто у воді, ще й з трупними стоками. Каже, що на цій території проходять підземні річки, які могли бути порушені під час земляних робіт. - Якщо вода підніметься, стоки можуть піти в озера й криниці, - додає він. - А тут же низина, точка збору. То для чого було це місце вибирати? В нас є два кладовища в селі. І вода там глибоко, не дістає. А тут - усе порушили. Петро згадує, як торік почали вирубувати ліс. Старі дерева вивозили ночами, людей на територію будівництва не пускали, хоча були спроби протестів. Куди деревина поділась - ніхто не знає - Старий ліс уже вирубали, фурами вивозили. Залишився лише молодняк. Куди деревина поділась - ніхто не знає, - знизує плечима чоловік. У селі з повагою ставляться до військових, запевняє. Багато місцевих чоловіків наразі захищають Україну на фронті. Є й загиблі - їх ховають на місцевих кладовищах. - Біля своїх, як заведено. А хто ж захоче везти сюди? Тепер не знаємо, як воно буде далі. Петро просить водія зупинити автобус над дорогою. З одного боку тягнеться село, з іншого - розкинувся старий сосновий ліс. - Але це тільки тут видно дерева. Якщо пройти трохи вглиб - усе вже вирубали, - запевняє. ПРАЦЬОВИТИЙ НАРОД Мархалівка - село за 15 кілометрів на південь від Києва, розташоване між сосновими лісами та сільськими пагорбами. Має багату історію, що сягає часів Київської Русі. Археологічні дослідження виявили поблизу села три стародавні поселення періоду ранньої залізної доби. Уперше воно згадується в універсалі гетьмана Івана Мазепи від 1690 року під назвою Мархелювка - тоді ці землі було передано Київській митрополії. За іншою версією, у часи Речі Посполитої вони належали маршалку Будаївського повіту, і саме від цього титулу могла походити назва села. - Село засноване в 1711 році, - переповідає свою версію історії села Петро і повільно рушає тротуаром в бік вирубаного лісу. - Зі Звенигородки був монах, служив у Києві. Йому дали оцей наділ землі. Це були монастирські землі. Петро розповідає, що монаха звали Маркел. Сам він не мав права одружуватись, тому наділ передав брату й сестрі. Від його імені поселення спочатку називалось Маркелівка, потім - Маркалівка, а згодом зʼявилася сучасна назва села - Мархалівка. У селі нині живе багато людей, каже чоловік. А от із місцевим самоврядуванням стало складніше. - Село тепер об'єднане, голова - у Глевасі. У нього багато сіл. То руки сюди не доходять. А раніше у нас своя сільрада була. Біля в'їзду до лісу на новій асфальтованій дорозі стоять кілька чоловіків і молода жінка з малюком у візку. Петро називає їх активістами. За ними - накидані шини, сухе гілля й принесений звідкись зелений шлагбаум. - Місцеві. Борються з першого дня. Але поліція їх туди не пускала, сутички були. Зараз трохи послабили, дорогу вже прорізали, - додає Петро. Мешканці чергують тут від ранку до вечора. Деякі щойно повернулися з акції протесту під Офісом президента. Кажуть - марно. Президент прийому не веде - Ми постояли, але нам сказали, що воєнний стан і президент прийому не веде. Ну, ми листа передали - та й усе&hеllір;, - каже активістка Тетяна Яковська. Вона - переселенка з Донбасу. Її родина втратила будинок в Авдіївці і у 2023 році переїхала на Київщину. Сама Тетяна - росіянка за походженням, але каже: "В Авдіївці стала бандерівкою". Ідея будівництва кладовища саме в Гатненській громаді є абсурдною, переконана. - На мою думку і на думку матерів загиблих воїнів, треба будувати регіональні кладовища і фінансувати саме в них, - аргументує. - Сюди ніхто не буде їхати, це далеко, тут траса і весь час затори. Жінці 65 років, вона активно займається волонтерством і бере участь в акціях протесту. Допомагає військовим і згадує, як в травні минулого року почала розповідати їм про вирубку лісу. - Я коли почала їм скидати, що відбувається - вони були в шоці. Це військові з усіх напрямків, - каже Тетяна, - Розумієте, тут велика корупційна складова. По-перше, вирізають ліс стверджуючи, що це чагарник, але який же це чагарник, як це молоді дерева! Вже більше тисячі кубометрів вивезли. За словами Тетяни, місцеві чергували біля ділянки, де лежали зрубані колоди. Їх вивозили вночі зерновозами. Поліція фіксувала, але нічого не зробила. - У мене на очах змінювали номери автівок, які вивозили деревину, - каже вона. - Ставили чорні. Але все це фіксувала Чабанська поліція. Я в них питала: а де справа? Чому мене не викликають, якщо я написала десь пʼять заяв. Мені кажуть: усе збираємо в папочку. Рік це все тягнеться, - обурюється Тетяна. ПРОЄКТ НВМК Проєкт Національного військового меморіального кладовища (НВМК), розроблений Міністерством у справах ветеранів України, передбачає створення комплексу на земельній ділянці площею понад 260 га. Основні елементи проєкту містять військове кладовище, церемоніальну площу, будинок трауру, крематорій, музейно-виставковий комплекс, адміністративні та господарські будівлі, транспортну інфраструктуру та рекреаційну зону. Місцева мешканка Галина - одна з тих, хто постійно бере участь у протестах проти будівництва кладовища. Її син боронить Україну на фронті. Жінка згадує, як одного разу її забрали в поліцію просто з лісу. - У нас в лісі був герб і вшановуючи пам'ять всіх полеглих - я з корзинкою в руках стала перед гербом виконувати гімн України. Навіть не спом'янулася, як мене загрузили в поліцейську машину і повезли у фастівський РОВД, - каже тендітна кучерява жінка. Про те, що тут будуть будувати меморіальне кладовище, місцеві дізналися випадково. - Це було близько 20:00 - приїхав трактор і почав корчувати ділянку. Позбігалися люди і почали питати, що ж відбувається. Попередньо ніхто нічого не казав, не було громадських слухань, - каже Галина показуючи на нову дорогу, де колись росли молоді сосни. Жителі Мархалівки занепокоєні тим, що будівництво ведеться на болотистій території. Тут високий рівень ґрунтових вод, і, за словами людей, отруйні речовини з поховань можуть потрапити в колодязі та свердловини. Усе розповзеться, як картковий будинок - По закону дренажу на кладовищі бути не повинно. Це по санітарним нормам. Вони кажуть: "Зробимо дренаж, буде басейн, і все буде випаровуватись." Як може випаровуватись басейн, у який постійно надходитиме вода? - обурюється Тетяна. - Щоб це працювало, потрібна безперервна відкачка. Тут всюди пісок, немає глини. Вони намагаються опустити дренаж на три метри, але й там - пісок. Немає фільтрації. Місцеві кажуть, що на ділянку навезли тонни землі, щоб підняти рівень, але це, на їхню думку, ситуацію не змінить. - Ось зараз поставили паркан, засипали територію, підняли рівень, але як тільки будівництво завершиться і паркан приберуть - усе розповзеться, як картковий будинок. Це ж як пісочниця. Ми не проти кладовища - воно потрібне, але зробіть все правильно!, - каже місцева активістка. СУДОВІ ПРОЦЕСИ Й ЦІННИЙ ЛІС До дороги підʼїжджає активістка Людмила Морозова. Жінка переїхала сюди з чоловіком та дітьми в 2020 році. Коли в 2024-му році почалося будівництво, вона почала активно допомагати місцевим і стала учасницею ГО "Мархалівка. Підтримка". Сідаємо в автомобіль і прямуємо до будівельного майданчика. Дорогою Людмила ділиться деталями: - Замовником і розробником проєкту є Міністерство ветеранів. Архітектор - Сергій Дербін. Прийняли закон №3505, який скасував усі державні будівельні норми. А саме в них, у п'ятій главі, йшлося про кладовища і крематорії. Там були посилання на СНіПи - санітарні норми і правила. І чітко прописано: якщо високі ґрунтові води - будівництво заборонене, - пояснює вона. - Але тепер це скасовано. Тобто, населені пункти, які навколо, позбавили конституційного права на захист свого власного життя. Населені пункти в цій місцевості не мають централізованої системи водопостачання, чи каналізації. В таких умовах будівництво кладовища є неприпустимим, додає активістка. - Ми вже виграли три суди. Перемогли в першій інстанції, оскаржили постанову №225, яка дозволяла вирубку "чагарників" і "застарілих дерев". Але під цією постановою вирубали 32 гектари цінного лісу, - каже Людмила. - Формально - на потреби ЗСУ, але деревина не була маркована, і вирубкою займалися люди без відповідної кваліфікації, без лісничих паспортів. Постанову №225 ГО змогли оскаржити в адміністративному та шостому окружному апеляційному судах. Рішення набрало чинності, і вирубка лісу мала би припинитися. Однак, за словами Людмили, вона триває. Водночас Кабмін подав касаційну скаргу, намагаючись оскаржити рішення, яке підтвердило, що це - природоохоронна зона. Поблизу місця будівництва у ряд стоять вантажівки. Територія огороджена, вхід заборонено. Тому рухаємося через густий сосновий ліс. Із землі повсюди стирчить вирване коріння дерев. Викопані канави для відведення ґрунтових вод, які вже перетворилися на болота. - Коли копали перші котловани, будівельники були в шоці - скрізь вода. Вони самі казали: "Ми не знаємо, що з цим робити." Єдиний вихід - все бетонувати. Але куди подінеться ця вода? Вона ж десь вийде. І ніхто не знає - де саме. Це реальні екологічні ризики, - каже Людмила. - На цьому не можна заробляти. Якщо вважаєте, що тут можливо будувати - зробіть усе прозоро. Покажіть оцінку впливу на довкілля, зробіть гідрологію. А далі - ще гірше. Уся ця вода потече вниз Ми підходимо до центрального колектора, що виходить із території НВМК і веде в напрямку так званого "басейну", де, за планом, вода повинна випаровуватись. Це магістраль, якою має стікати централізована вода із тих гектарів, які зараз знаходяться під похованням. Біля люків уже видно ознаки несправності - деякі забилися піском і не працюють. - Вони просто розтечуться. Ви самі бачите, як тече вода. Труби вже забиті. А далі - ще гірше. Уся ця вода потече вниз, до Юрівки, Боярки, Конча-Заспи. А там - озера, і це швидко опиниться в Дніпрі, - каже Людмила, вказуючи на бурлячу воду у відкритому колодязі. - Тут немає централізованого водопостачання, ні кранів, ні фільтрації. Це фактично початок річки - вона бере початок тут і стікає вниз. Громада провела власні дослідження. Було зроблено 10 свердловин - у восьми з них рівень води перевищує допустимі норми. У середньому - вода стоїть на глибині до 2 м, а під час дощів піднімається ще на 0,5 м. Активістка каже, що місцева влада погодилася з будівництвом, а на заперечення місцевих мешканців ніхто не реагує. Підходимо до зони активного будівництва. За бетонним парканом - десятки працівників у спецодязі викладають плитку. Ділянка площею 2 га, яка ще недавно була лісом, перетворилася на масштабне будівництво. СТАРІ ДЕРЕВА - Оце дивіться, - 61-річний місцевий житель Олександр показує рукою на розриту лінію землі між соснами, - це центральний колектор. Йде просто з території поховань. Веде на ставок - той, що вони назвали "випарювальним". Старущенко казав: мовляв, природним способом вода випаровуватиметься, щоб зекономити. А ви подивіться самі. Це ж абсурд. Стоїмо в лісі за кількасот метрів від майбутнього кладовища. Уздовж стовбурів - свіжа піщана траншея, з якої вже пробивається волога. Тече вузький струмок, сходить униз, у бік бетонної конструкції - водовідвідної, з виходом у ставок. - Тут, де ми стоїмо, завжди була вода. Яр - природного походження. Раніше тут струмок був, далі - ставок. А вони прокопали глибше, щоб зібрати все в одну точку. І тепер тече, - говорить чоловік. На його обличчі вже посивілі вуса. Колись закручені на кінцях, зараз вільно спадають на підборіддя. - Навіть тепер, коли нема дощів. А уявіть, що буде, коли тут зʼявляться могили. Ставок виглядає глухим. Лише бетонний жолоб веде до нього від кладовища. Іншого виходу не видно. - Там, на Південному кладовищі, усе забетоноване. Тіло - у бетоні, в піску - розклад 140 днів. А тут дренаж - це два дні. Усе отруєння піде в ґрунти. Піде в усе. Вони самі прискорили те, що потім людям боком вийде. Олександр нахиляється, піднімає грудку землі - волога, глиниста. Поруч - берези й вільха. - Подивіться, які тут дерева ростуть. Це ж болото. Тут не можна було нічого робити. А вони взяли, торф вичистили, продали. І все засипали землею. Насипали два метри, щоб підняти рівень. Каже, він не місцевий - переїхав у 1991-му. Але в лісі працював. Допомагав садити, прокошував молоді посадки. Дерева поруч пофарбовані - частина з них, схоже, вже позначена під вирубку. Подекуди на стовбурах - сліди механічного зняття кори. Навколо - зрізане гілля, уламки коріння, свіже руде насипання з піску. - Оці сосни - їх садили в 1922 році. Сто років. А тепер кажуть - чагарники. "Чистять" ліс. Молодці. Син Олександра загинув на війні. Йому було 26 років. Похований на місцевому кладовищі. - Я сказав: не дам перепоховати. Не дай Боже. Він цей ліс садив разом зі мною. Якщо хтось доторкнеться до його могили - я підірву гранату. Бо це вже не просто земля. Це памʼять. І вона тут. - Та ви самі бачите, - долучається до розмови односельчанин Олександр Наботов. Чоловік і зупиняється біля насипу, - вивозять усе безконтрольно. Скільки деревини тут зрізали - ніхто конкретно не знає. А куди пішли гроші? У ЗСУ? Чи в чиюсь кишеню? Каже, чути звинувачення, що місцеві протестують, бо "не поважають військових". Зупиняється, вдивляється кудись убік. Ми стоїмо на колінах, коли труни проїжджають - Ви що! Ми стоїмо на колінах, коли труни проїжджають. Ми своїх ховаємо. Але ж не так. Не в болото, - додає Наботов. - На ці 7 мільярдів гривень можна було викупити будь-яке поле. Прийдіть до фермера, скажіть: от гроші - дайте ділянку. Кожен би погодився. А навіщо тоді знищувати ліс? Ми не проти кладовища. Але не тут. Тут болото. Ми з самого початку казали - тут вода. Він говорить повільно, з паузами. Здається, говорить не вперше. Каже, вони вимірювали обʼєм води в колодязях - за вісім секунд витікало десять літрів. За добу - більше ста тисяч. І ця вода кудись іде. - Раніше ставок був повен, зараз - рівень упав. Це означає, вода не туди стікає. Йде під землею. І проходить якраз через те місце, де буде кладовище. Ми не знаємо, куди точно. Але бачимо - вона є. Значить, і далі потече. Показує маршрут підземних річок - одна йде до Ірпеня, інша повертає в бік Дніпра. - Тут не одне джерело. Тут - мережа. І що потрапить у неї, піде далі. І ніхто вже не зупинить. БОЯТЬСЯ ТИСКУ Біля перекритої дороги з активістами спілкується Катерина Пряникова - депутатка Глевахівської громади. Каже, про будівництво Національного військового кладовища місцевих депутатів не повідомляли заздалегідь. - Ми знали, що буде меморіал у Гатненській громаді, але ніхто й гадки не мав, що йдеться саме про цей ліс, - говорить вона. - Думали, що мова про поле - отам, де високовольтна лінія, біля заправки. Там справді височина, суха ділянка, яка б підійшла для такого проєкту. А що це саме ця територія - не знали. Вона показує на вузьку смугу молодняка між дорогою і відкритим ґрунтом. - Це те, що лишилось. Те, що не встигли дорізати. На жаль, 1 квітня сюди вже завезли сині вагончики. Почали різати. Залишилися молоді дерева, але ми хоч це змогли зупинити. Зі слів Пряникової, дорога, що нині прокладена через ліс, раніше була піщаною. Її засипали, підняли рівень. Вона каже, що від межі забудови до Південного кладовища - 2,5 кілометри. Вимірювала особисто. - А як так вийшло, що ця ділянка опинилася у складі Гатенської громади? Якщо логічно дивитись, вона мала б або залишитися за Бояркою, або перейти до нашої, Глевахівської. А вони передали її в Гатне. Це перше порушення, - говорить жінка. Каже, що офіційних відповідей на ці питання немає. Основні запити - на Міндовкілля, на державні інстанції - надсилали громадські організації. Вона ж займалась дорожньою частиною - перевантаженням і неправильно встановленими тимчасовими знаками. - Усі робили, що могли. Хтось писав за воду, хтось за межі, хтось за екологію. Але системної відповіді - не було. Спершу йшлося про 137 тис. захоронень, але згодом цифру зменшили. - Можливо, побачили, що не так усе просто. Бо це не просто ліс. Тут вода, тут ґрунт, тут усе рухається. Серед депутатів громади Катерина - єдина, хто відкрито підтримав протест. - Бояться. Хтось далеко, когось це не стосується. Але багато хто боїться тиску - що знімуть із посади, притиснуть. Згадує, що спершу, коли люди тільки почали виходити, були провокації. - Приходили тітушки. Погрожували. Зараз цього нема. Але з'явились інші. Наприклад, замдиректор НВМК - він постійно розказує, які ми тут "погані". Що ми заважаємо, підбурюємо. А ми просто відстоюємо своє. У Мархалівці живе близько 3,5 тис. людей, зареєстровано - 1700. Під час Великої війни частина виїхала, але незначна. Більшість працюють у Києві або найближчих містечках. Попри невеликі розміри, тут функціонує державна Мархалівська гімназія. Там навчається близько 120 учнів. Також при гімназії діє дитячий садок з однією різновіковою групою. Крім державного закладу, у селі працює приватна початкова школа, що надає початкову освіту та має дошкільне відділення. "ЕКОЛОГІЧНА КАТАСТРОФА" Громадська організація намагається не допустити перших поховань, які планують провести вже цьогоріч на початку травня. На думку активістів, поховання на території з високими ґрунтовими водами загрожує не лише довкіллю, а й життю людей - могили можуть розмиватися. - Все одразу погниє і просто все перетвориться в жижу, ми ж туди вже потім не заліземо ніколи. І це все просто піде в річки, - каже активістка Людмила. Організація залучила до досліджень незалежних експертів. - У нас є гідрогеологи. Вони самі зголосилися допомогти. Кажуть, що ми на порозі екологічної катастрофи. Спочатку постраждають 14 громад довкола, а далі - Київ, річки, крани. Це буде як чума ХХІ століття, - пояснює Людмила. На думку активістки існують значно кращі рішення - зокрема, створення регіональних кладовищ. - Традиційні поховання мають бути по районах - там, де живуть люди. Уявіть: день народження, роковини, гробки - і вся Україна має їхати в одне місце? Це ж абсурд. Люди мають ховати героїв там, де ті жили. Це повинні бути невеликі, але облаштовані кладовища, - каже вона. - А ще: у плані - 137 тисяч традиційних поховань. Ми навіть не маємо стільки загиблих! І більшість уже похована. Це лише традиційні поховання - ще є колумбарії. Скільки років ми плануємо воювати? Це що - вся країна має лягти? Це ж ненормально. Людмила переконана, що значно доречнішим було б створення Національного меморіального комплексу в центрі столиці. - Навіть якщо це буде в Києві - як у Парку Слави. Зробіть пам'ятники, монументи, колумбарії - достойно, красиво, - говорить дорогою Людмила, - А не в болоті, в лісі. Подивіться на Південне кладовище: там теж лежать герої. Воно в такому стані, що просто жах. Його ж теж мали продовжити, але не продовжили - через високі ґрунтові води. Тобто там не подовжили, бо не можна, а тут рубати, будувати можна. ВІДПОВІДЬ МІНДОВКІЛЛЯ У листопаді минулого року громадська організація "Мархалівка. Підтримка" звернулась до Міністерства захисту довкілля з приводу будівництва Національного військового меморіального кладовища на території лісу, що входить до Смарагдової мережі. Відповідь надійшла 8 листопада 2024 року. "Зазначені земельні ділянки займають частину території Смарагдової мережі UА0000338 Рryіrріnnyа аnd Сhеrnесhyі Fоrеst, що становить 4,38% від загальної площі 6094,74 гектара", - йдеться в офіційному листі Міндовкілля. Міністерство підтвердило, що проєкт кладовища справді зачіпає природоохоронну територію, однак запевнило, що масштабне втручання не передбачене. "Проєкт Національного військового меморіального кладовища передбачає максимальне збереження екосистем", - зазначено в документі. За даними Мінветеранів, безпосередньо під будівництво планують вилучити 13 гектарів лісу. Це, як наголосили у відомстві, "становить 0,2% від території Смарагдової мережі". Згідно з поясненнями Міндовкілля, планується видалення лише "аварійних, сухостійних і фаунних" дерев, а загальний відсоток вирубки не перевищить 10% зелених насаджень на ділянці. У відповіді також ідеться про міжнародні зобов'язання України. Зазначається, що Смарагдова мережа створюється відповідно до Бернської конвенції, до якої Україна приєдналась ще у 1996 році. Там само нагадується, що кожна держава-учасниця зобов'язана ухвалювати "необхідні законодавчі та адміністративні заходи для забезпечення охорони природних середовищ існування". "У своїй політиці планування забудови і розвитку територій договірні сторони мають враховувати потреби охорони природних територій", - цитує Міндовкілля положення Конвенції. У міністерстві підкреслили, що ситуація перебуває в полі міжнародної уваги. "Питання щодо української частини Смарагдової мережі, розташованої на території Київської області, буде винесено на засідання Бюро Бернської конвенції у 2025 році", - йдеться у відповіді.

Міністерство оборони України кодифікувало та допустило до використання в Силах оборони самохідну броньовану платформу UNЕХ UGV. Українські розробники створили її для виконання бойових, логістичних та інженерних завдань у складних умовах. Про це повідомили в Міноборони. Особливості комплексу Конструктори збудували UNЕХ UGV на спеціальному шасі, яке забезпечує високу прохідність. Платформа долає воду, болото, трясовину, пісок, кригу, […] Тhе роst В Україні створили броньовану платформу-амфібію для ЗСУ (ФОТО) арреаrеd fіrst оn ШоТам.

У травні пройдуть перші поховання полеглих воїнів на Національному військовому меморіальному кладовищі, яке добудовують у лісі біля села Мархалівка на Київщині. Із самого початку зведення цвинтаря супроводжувалося скандалами. Спершу - проти виступили місцеві мешканці та активісти. На мітингах вони заявляли, що затверджену Кабміном територію під цвинтар - не можна забудовувати, бо це знищить ліс та завдасть шкоди екосистемі. Підтримали місцевих і ряд екологічних організацій. Попри це, у лютому цьогоріч прем'єр-міністр Денис Шмигаль доручив Міндовкіллю та Міністерству у справах ветеранів, підготувати документи для виключення ділянки з охоронного статусу. Напруга зросла і після виходу розслідування Віhus.Іnfо, яке висвітлило потенційні зловживання під час виділення землі для будівництва цвинтаря. Йшлося, зокрема, про маніпуляції з межами громад, розподілом ділянок і прозорістю ухвалених рішень. За результатами розслідування кількох посадовців Київської міської адміністрації було звільнено. Нині частина активістів, селян, військових та родичів загиблих - вимагають призупинити добудову цвинтаря та провести архітектурний конкурс. Переможець мав би врахувати екологічні аспекти зведення некрополю. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували у Мархалівці та поспілкувалися з місцевими мешканцями. СМАРАГДОВА МЕРЕЖА - Усе життя це був наш Боярський, - каже житель Мархалівки Петро, стишуючи голос. Сидить на передньому сидінні маршрутки, що поволі наближається до села. - Колись тут були болота, озера, ми дітворою знали кожну ямку. А тепер - вони все осушили, рівень води понизили. Бо треба, бачте, їм людей ховати. А живим як? Хоча кладовище межує із Мархалівкою - офіційно територія під ним відноситься до селища Гатного. Сам ліс належить до Смарагдової мережі - це землі, що мають природоохоронне значення в Європі. Вони засаджувалися в межах зобов'язань, які взяла на себе Україна, ратифікувавши Бернську конвенцію "Про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування". Її головна мета - зберегти рідкісні або зникаючі види тварин і рослин, а також природні оселища, які є важливими на європейському рівні. На таких територіях діють обмеження на забудову, вирубку лісу, осушення боліт. Петро пригадує, як колись вода у лісі розходилась у різні боки - частина йшла в болота, інша - в озера. А нині, за його словами, напрям течій змінився. Будівельники проклали дренаж - місцями до п'яти метрів углиб - і воду спрямували до села Віта-Поштова. - У нас пів села користувалося джерелами. У криницях вода впала вже на два метри. Літа ще не було, а вже колодязі пересохли, - обурюється Петро. - Улітку що буде? Люди залишаться без води, а якщо вона й зʼявиться, то така, що й пити страшно - через ті труби, що лежатимуть просто у воді, ще й з трупними стоками. Каже, що на цій території проходять підземні річки, які могли бути порушені під час земляних робіт. - Якщо вода підніметься, стоки можуть піти в озера й криниці, - додає він. - А тут же низина, точка збору. То для чого було це місце вибирати? В нас є два кладовища в селі. І вода там глибоко, не дістає. А тут - усе порушили. Петро згадує, як торік почали вирубувати ліс. Старі дерева вивозили ночами, людей на територію будівництва не пускали, хоча були спроби протестів. Куди деревина поділась - ніхто не знає - Старий ліс уже вирубали, фурами вивозили. Залишився лише молодняк. Куди деревина поділась - ніхто не знає, - знизує плечима чоловік. У селі з повагою ставляться до військових, запевняє. Багато місцевих чоловіків наразі захищають Україну на фронті. Є й загиблі - їх ховають на місцевих кладовищах. - Біля своїх, як заведено. А хто ж захоче везти сюди? Тепер не знаємо, як воно буде далі. Петро просить водія зупинити автобус над дорогою. З одного боку тягнеться село, з іншого - розкинувся старий сосновий ліс. - Але це тільки тут видно дерева. Якщо пройти трохи вглиб - усе вже вирубали, - запевняє. ПРАЦЬОВИТИЙ НАРОД Мархалівка - село за 15 кілометрів на південь від Києва, розташоване між сосновими лісами та сільськими пагорбами. Має багату історію, що сягає часів Київської Русі. Археологічні дослідження виявили поблизу села три стародавні поселення періоду ранньої залізної доби. Уперше воно згадується в універсалі гетьмана Івана Мазепи від 1690 року під назвою Мархелювка - тоді ці землі було передано Київській митрополії. За іншою версією, у часи Речі Посполитої вони належали маршалку Будаївського повіту, і саме від цього титулу могла походити назва села. - Село засноване в 1711 році, - переповідає свою версію історії села Петро і повільно рушає тротуаром в бік вирубаного лісу. - Зі Звенигородки був монах, служив у Києві. Йому дали оцей наділ землі. Це були монастирські землі. Петро розповідає, що монаха звали Маркел. Сам він не мав права одружуватись, тому наділ передав брату й сестрі. Від його імені поселення спочатку називалось Маркелівка, потім - Маркалівка, а згодом зʼявилася сучасна назва села - Мархалівка. У селі нині живе багато людей, каже чоловік. А от із місцевим самоврядуванням стало складніше. - Село тепер об'єднане, голова - у Глевасі. У нього багато сіл. То руки сюди не доходять. А раніше у нас своя сільрада була. Біля в'їзду до лісу на новій асфальтованій дорозі стоять кілька чоловіків і молода жінка з малюком у візку. Петро називає їх активістами. За ними - накидані шини, сухе гілля й принесений звідкись зелений шлагбаум. - Місцеві. Борються з першого дня. Але поліція їх туди не пускала, сутички були. Зараз трохи послабили, дорогу вже прорізали, - додає Петро. Мешканці чергують тут від ранку до вечора. Деякі щойно повернулися з акції протесту під Офісом президента. Кажуть - марно. Президент прийому не веде - Ми постояли, але нам сказали, що воєнний стан і президент прийому не веде. Ну, ми листа передали - та й усе&hеllір;, - каже активістка Тетяна Яковська. Вона - переселенка з Донбасу. Її родина втратила будинок в Авдіївці і у 2023 році переїхала на Київщину. Сама Тетяна - росіянка за походженням, але каже: "В Авдіївці стала бандерівкою". Ідея будівництва кладовища саме в Гатненській громаді є абсурдною, переконана. - На мою думку і на думку матерів загиблих воїнів, треба будувати регіональні кладовища і фінансувати саме в них, - аргументує. - Сюди ніхто не буде їхати, це далеко, тут траса і весь час затори. Жінці 65 років, вона активно займається волонтерством і бере участь в акціях протесту. Допомагає військовим і згадує, як в травні минулого року почала розповідати їм про вирубку лісу. - Я коли почала їм скидати, що відбувається - вони були в шоці. Це військові з усіх напрямків, - каже Тетяна, - Розумієте, тут велика корупційна складова. По-перше, вирізають ліс стверджуючи, що це чагарник, але який же це чагарник, як це молоді дерева! Вже більше тисячі кубометрів вивезли. За словами Тетяни, місцеві чергували біля ділянки, де лежали зрубані колоди. Їх вивозили вночі зерновозами. Поліція фіксувала, але нічого не зробила. - У мене на очах змінювали номери автівок, які вивозили деревину, - каже вона. - Ставили чорні. Але все це фіксувала Чабанська поліція. Я в них питала: а де справа? Чому мене не викликають, якщо я написала десь пʼять заяв. Мені кажуть: усе збираємо в папочку. Рік це все тягнеться, - обурюється Тетяна. ПРОЄКТ НВМК Проєкт Національного військового меморіального кладовища (НВМК), розроблений Міністерством у справах ветеранів України, передбачає створення комплексу на земельній ділянці площею понад 260 га. Основні елементи проєкту містять військове кладовище, церемоніальну площу, будинок трауру, крематорій, музейно-виставковий комплекс, адміністративні та господарські будівлі, транспортну інфраструктуру та рекреаційну зону. Місцева мешканка Галина - одна з тих, хто постійно бере участь у протестах проти будівництва кладовища. Її син боронить Україну на фронті. Жінка згадує, як одного разу її забрали в поліцію просто з лісу. - У нас в лісі був герб і вшановуючи пам'ять всіх полеглих - я з корзинкою в руках стала перед гербом виконувати гімн України. Навіть не спом'янулася, як мене загрузили в поліцейську машину і повезли у фастівський РОВД, - каже тендітна кучерява жінка. Про те, що тут будуть будувати меморіальне кладовище, місцеві дізналися випадково. - Це було близько 20:00 - приїхав трактор і почав корчувати ділянку. Позбігалися люди і почали питати, що ж відбувається. Попередньо ніхто нічого не казав, не було громадських слухань, - каже Галина показуючи на нову дорогу, де колись росли молоді сосни. Жителі Мархалівки занепокоєні тим, що будівництво ведеться на болотистій території. Тут високий рівень ґрунтових вод, і, за словами людей, отруйні речовини з поховань можуть потрапити в колодязі та свердловини. Усе розповзеться, як картковий будинок - По закону дренажу на кладовищі бути не повинно. Це по санітарним нормам. Вони кажуть: "Зробимо дренаж, буде басейн, і все буде випаровуватись." Як може випаровуватись басейн, у який постійно надходитиме вода? - обурюється Тетяна. - Щоб це працювало, потрібна безперервна відкачка. Тут всюди пісок, немає глини. Вони намагаються опустити дренаж на три метри, але й там - пісок. Немає фільтрації. Місцеві кажуть, що на ділянку навезли тонни землі, щоб підняти рівень, але це, на їхню думку, ситуацію не змінить. - Ось зараз поставили паркан, засипали територію, підняли рівень, але як тільки будівництво завершиться і паркан приберуть - усе розповзеться, як картковий будинок. Це ж як пісочниця. Ми не проти кладовища - воно потрібне, але зробіть все правильно!, - каже місцева активістка. СУДОВІ ПРОЦЕСИ Й ЦІННИЙ ЛІС До дороги підʼїжджає активістка Людмила Морозова. Жінка переїхала сюди з чоловіком та дітьми в 2020 році. Коли в 2024-му році почалося будівництво, вона почала активно допомагати місцевим і стала учасницею ГО "Мархалівка. Підтримка". Сідаємо в автомобіль і прямуємо до будівельного майданчика. Дорогою Людмила ділиться деталями: - Замовником і розробником проєкту є Міністерство ветеранів. Архітектор - Сергій Дербін. Прийняли закон №3505, який скасував усі державні будівельні норми. А саме в них, у п'ятій главі, йшлося про кладовища і крематорії. Там були посилання на СНіПи - санітарні норми і правила. І чітко прописано: якщо високі ґрунтові води - будівництво заборонене, - пояснює вона. - Але тепер це скасовано. Тобто, населені пункти, які навколо, позбавили конституційного права на захист свого власного життя. Населені пункти в цій місцевості не мають централізованої системи водопостачання, чи каналізації. В таких умовах будівництво кладовища є неприпустимим, додає активістка. - Ми вже виграли три суди. Перемогли в першій інстанції, оскаржили постанову №225, яка дозволяла вирубку "чагарників" і "застарілих дерев". Але під цією постановою вирубали 32 гектари цінного лісу, - каже Людмила. - Формально - на потреби ЗСУ, але деревина не була маркована, і вирубкою займалися люди без відповідної кваліфікації, без лісничих паспортів. Постанову №225 ГО змогли оскаржити в адміністративному та шостому окружному апеляційному судах. Рішення набрало чинності, і вирубка лісу мала би припинитися. Однак, за словами Людмили, вона триває. Водночас Кабмін подав касаційну скаргу, намагаючись оскаржити рішення, яке підтвердило, що це - природоохоронна зона. Поблизу місця будівництва у ряд стоять вантажівки. Територія огороджена, вхід заборонено. Тому рухаємося через густий сосновий ліс. Із землі повсюди стирчить вирване коріння дерев. Викопані канави для відведення ґрунтових вод, які вже перетворилися на болота. - Коли копали перші котловани, будівельники були в шоці - скрізь вода. Вони самі казали: "Ми не знаємо, що з цим робити." Єдиний вихід - все бетонувати. Але куди подінеться ця вода? Вона ж десь вийде. І ніхто не знає - де саме. Це реальні екологічні ризики, - каже Людмила. - На цьому не можна заробляти. Якщо вважаєте, що тут можливо будувати - зробіть усе прозоро. Покажіть оцінку впливу на довкілля, зробіть гідрологію. А далі - ще гірше. Уся ця вода потече вниз Ми підходимо до центрального колектора, що виходить із території НВМК і веде в напрямку так званого "басейну", де, за планом, вода повинна випаровуватись. Це магістраль, якою має стікати централізована вода із тих гектарів, які зараз знаходяться під похованням. Біля люків уже видно ознаки несправності - деякі забилися піском і не працюють. - Вони просто розтечуться. Ви самі бачите, як тече вода. Труби вже забиті. А далі - ще гірше. Уся ця вода потече вниз, до Юрівки, Боярки, Конча-Заспи. А там - озера, і це швидко опиниться в Дніпрі, - каже Людмила, вказуючи на бурлячу воду у відкритому колодязі. - Тут немає централізованого водопостачання, ні кранів, ні фільтрації. Це фактично початок річки - вона бере початок тут і стікає вниз. Громада провела власні дослідження. Було зроблено 10 свердловин - у восьми з них рівень води перевищує допустимі норми. У середньому - вода стоїть на глибині до 2 м, а під час дощів піднімається ще на 0,5 м. Активістка каже, що місцева влада погодилася з будівництвом, а на заперечення місцевих мешканців ніхто не реагує. Підходимо до зони активного будівництва. За бетонним парканом - десятки працівників у спецодязі викладають плитку. Ділянка площею 2 га, яка ще недавно була лісом, перетворилася на масштабне будівництво. СТАРІ ДЕРЕВА - Оце дивіться, - 61-річний місцевий житель Олександр показує рукою на розриту лінію землі між соснами, - це центральний колектор. Йде просто з території поховань. Веде на ставок - той, що вони назвали "випарювальним". Старущенко казав: мовляв, природним способом вода випаровуватиметься, щоб зекономити. А ви подивіться самі. Це ж абсурд. Стоїмо в лісі за кількасот метрів від майбутнього кладовища. Уздовж стовбурів - свіжа піщана траншея, з якої вже пробивається волога. Тече вузький струмок, сходить униз, у бік бетонної конструкції - водовідвідної, з виходом у ставок. - Тут, де ми стоїмо, завжди була вода. Яр - природного походження. Раніше тут струмок був, далі - ставок. А вони прокопали глибше, щоб зібрати все в одну точку. І тепер тече, - говорить чоловік. На його обличчі вже посивілі вуса. Колись закручені на кінцях, зараз вільно спадають на підборіддя. - Навіть тепер, коли нема дощів. А уявіть, що буде, коли тут зʼявляться могили. Ставок виглядає глухим. Лише бетонний жолоб веде до нього від кладовища. Іншого виходу не видно. - Там, на Південному кладовищі, усе забетоноване. Тіло - у бетоні, в піску - розклад 140 днів. А тут дренаж - це два дні. Усе отруєння піде в ґрунти. Піде в усе. Вони самі прискорили те, що потім людям боком вийде. Олександр нахиляється, піднімає грудку землі - волога, глиниста. Поруч - берези й вільха. - Подивіться, які тут дерева ростуть. Це ж болото. Тут не можна було нічого робити. А вони взяли, торф вичистили, продали. І все засипали землею. Насипали два метри, щоб підняти рівень. Каже, він не місцевий - переїхав у 1991-му. Але в лісі працював. Допомагав садити, прокошував молоді посадки. Дерева поруч пофарбовані - частина з них, схоже, вже позначена під вирубку. Подекуди на стовбурах - сліди механічного зняття кори. Навколо - зрізане гілля, уламки коріння, свіже руде насипання з піску. - Оці сосни - їх садили в 1922 році. Сто років. А тепер кажуть - чагарники. "Чистять" ліс. Молодці. Син Олександра загинув на війні. Йому було 26 років. Похований на місцевому кладовищі. - Я сказав: не дам перепоховати. Не дай Боже. Він цей ліс садив разом зі мною. Якщо хтось доторкнеться до його могили - я підірву гранату. Бо це вже не просто земля. Це памʼять. І вона тут. - Та ви самі бачите, - долучається до розмови односельчанин Олександр Наботов. Чоловік і зупиняється біля насипу, - вивозять усе безконтрольно. Скільки деревини тут зрізали - ніхто конкретно не знає. А куди пішли гроші? У ЗСУ? Чи в чиюсь кишеню? Каже, чути звинувачення, що місцеві протестують, бо "не поважають військових". Зупиняється, вдивляється кудись убік. Ми стоїмо на колінах, коли труни проїжджають - Ви що! Ми стоїмо на колінах, коли труни проїжджають. Ми своїх ховаємо. Але ж не так. Не в болото, - додає Наботов. - На ці 7 мільярдів гривень можна було викупити будь-яке поле. Прийдіть до фермера, скажіть: от гроші - дайте ділянку. Кожен би погодився. А навіщо тоді знищувати ліс? Ми не проти кладовища. Але не тут. Тут болото. Ми з самого початку казали - тут вода. Він говорить повільно, з паузами. Здається, говорить не вперше. Каже, вони вимірювали обʼєм води в колодязях - за вісім секунд витікало десять літрів. За добу - більше ста тисяч. І ця вода кудись іде. - Раніше ставок був повен, зараз - рівень упав. Це означає, вода не туди стікає. Йде під землею. І проходить якраз через те місце, де буде кладовище. Ми не знаємо, куди точно. Але бачимо - вона є. Значить, і далі потече. Показує маршрут підземних річок - одна йде до Ірпеня, інша повертає в бік Дніпра. - Тут не одне джерело. Тут - мережа. І що потрапить у неї, піде далі. І ніхто вже не зупинить. БОЯТЬСЯ ТИСКУ Біля перекритої дороги з активістами спілкується Катерина Пряникова - депутатка Глевахівської громади. Каже, про будівництво Національного військового кладовища місцевих депутатів не повідомляли заздалегідь. - Ми знали, що буде меморіал у Гатненській громаді, але ніхто й гадки не мав, що йдеться саме про цей ліс, - говорить вона. - Думали, що мова про поле - отам, де високовольтна лінія, біля заправки. Там справді височина, суха ділянка, яка б підійшла для такого проєкту. А що це саме ця територія - не знали. Вона показує на вузьку смугу молодняка між дорогою і відкритим ґрунтом. - Це те, що лишилось. Те, що не встигли дорізати. На жаль, 1 квітня сюди вже завезли сині вагончики. Почали різати. Залишилися молоді дерева, але ми хоч це змогли зупинити. Зі слів Пряникової, дорога, що нині прокладена через ліс, раніше була піщаною. Її засипали, підняли рівень. Вона каже, що від межі забудови до Південного кладовища - 2,5 кілометри. Вимірювала особисто. - А як так вийшло, що ця ділянка опинилася у складі Гатенської громади? Якщо логічно дивитись, вона мала б або залишитися за Бояркою, або перейти до нашої, Глевахівської. А вони передали її в Гатне. Це перше порушення, - говорить жінка. Каже, що офіційних відповідей на ці питання немає. Основні запити - на Міндовкілля, на державні інстанції - надсилали громадські організації. Вона ж займалась дорожньою частиною - перевантаженням і неправильно встановленими тимчасовими знаками. - Усі робили, що могли. Хтось писав за воду, хтось за межі, хтось за екологію. Але системної відповіді - не було. Спершу йшлося про 137 тис. захоронень, але згодом цифру зменшили. - Можливо, побачили, що не так усе просто. Бо це не просто ліс. Тут вода, тут ґрунт, тут усе рухається. Серед депутатів громади Катерина - єдина, хто відкрито підтримав протест. - Бояться. Хтось далеко, когось це не стосується. Але багато хто боїться тиску - що знімуть із посади, притиснуть. Згадує, що спершу, коли люди тільки почали виходити, були провокації. - Приходили тітушки. Погрожували. Зараз цього нема. Але з'явились інші. Наприклад, замдиректор НВМК - він постійно розказує, які ми тут "погані". Що ми заважаємо, підбурюємо. А ми просто відстоюємо своє. У Мархалівці живе близько 3,5 тис. людей, зареєстровано - 1700. Під час Великої війни частина виїхала, але незначна. Більшість працюють у Києві або найближчих містечках. Попри невеликі розміри, тут функціонує державна Мархалівська гімназія. Там навчається близько 120 учнів. Також при гімназії діє дитячий садок з однією різновіковою групою. Крім державного закладу, у селі працює приватна початкова школа, що надає початкову освіту та має дошкільне відділення. "ЕКОЛОГІЧНА КАТАСТРОФА" Громадська організація намагається не допустити перших поховань, які планують провести вже цьогоріч на початку травня. На думку активістів, поховання на території з високими ґрунтовими водами загрожує не лише довкіллю, а й життю людей - могили можуть розмиватися. - Все одразу погниє і просто все перетвориться в жижу, ми ж туди вже потім не заліземо ніколи. І це все просто піде в річки, - каже активістка Людмила. Організація залучила до досліджень незалежних експертів. - У нас є гідрогеологи. Вони самі зголосилися допомогти. Кажуть, що ми на порозі екологічної катастрофи. Спочатку постраждають 14 громад довкола, а далі - Київ, річки, крани. Це буде як чума ХХІ століття, - пояснює Людмила. На думку активістки існують значно кращі рішення - зокрема, створення регіональних кладовищ. - Традиційні поховання мають бути по районах - там, де живуть люди. Уявіть: день народження, роковини, гробки - і вся Україна має їхати в одне місце? Це ж абсурд. Люди мають ховати героїв там, де ті жили. Це повинні бути невеликі, але облаштовані кладовища, - каже вона. - А ще: у плані - 137 тисяч традиційних поховань. Ми навіть не маємо стільки загиблих! І більшість уже похована. Це лише традиційні поховання - ще є колумбарії. Скільки років ми плануємо воювати? Це що - вся країна має лягти? Це ж ненормально. Людмила переконана, що значно доречнішим було б створення Національного меморіального комплексу в центрі столиці. - Навіть якщо це буде в Києві - як у Парку Слави. Зробіть пам'ятники, монументи, колумбарії - достойно, красиво, - говорить дорогою Людмила, - А не в болоті, в лісі. Подивіться на Південне кладовище: там теж лежать герої. Воно в такому стані, що просто жах. Його ж теж мали продовжити, але не продовжили - через високі ґрунтові води. Тобто там не подовжили, бо не можна, а тут рубати, будувати можна. ВІДПОВІДЬ МІНДОВКІЛЛЯ У листопаді минулого року громадська організація "Мархалівка. Підтримка" звернулась до Міністерства захисту довкілля з приводу будівництва Національного військового меморіального кладовища на території лісу, що входить до Смарагдової мережі. Відповідь надійшла 8 листопада 2024 року. "Зазначені земельні ділянки займають частину території Смарагдової мережі UА0000338 Рryіrріnnyа аnd Сhеrnесhyі Fоrеst, що становить 4,38% від загальної площі 6094,74 гектара", - йдеться в офіційному листі Міндовкілля. Міністерство підтвердило, що проєкт кладовища справді зачіпає природоохоронну територію, однак запевнило, що масштабне втручання не передбачене. "Проєкт Національного військового меморіального кладовища передбачає максимальне збереження екосистем", - зазначено в документі. За даними Мінветеранів, безпосередньо під будівництво планують вилучити 13 гектарів лісу. Це, як наголосили у відомстві, "становить 0,2% від території Смарагдової мережі". Згідно з поясненнями Міндовкілля, планується видалення лише "аварійних, сухостійних і фаунних" дерев, а загальний відсоток вирубки не перевищить 10% зелених насаджень на ділянці. У відповіді також ідеться про міжнародні зобов'язання України. Зазначається, що Смарагдова мережа створюється відповідно до Бернської конвенції, до якої Україна приєдналась ще у 1996 році. Там само нагадується, що кожна держава-учасниця зобов'язана ухвалювати "необхідні законодавчі та адміністративні заходи для забезпечення охорони природних середовищ існування". "У своїй політиці планування забудови і розвитку територій договірні сторони мають враховувати потреби охорони природних територій", - цитує Міндовкілля положення Конвенції. У міністерстві підкреслили, що ситуація перебуває в полі міжнародної уваги. "Питання щодо української частини Смарагдової мережі, розташованої на території Київської області, буде винесено на засідання Бюро Бернської конвенції у 2025 році", - йдеться у відповіді.

Чорнобривці вважаються найпопулярнішими квітами, які садять на клумбах і цвітуть до пізньої осені. За посівним календарем висаджувати квіти у відкритий ґрунт потрібно наприкінці першого місяця весни, або на початку квітня. Якщо клімат прохолодний, перенесіть посів на кінець квітня. Або можете висіяти на розсаду, а потім, коли стане тепліше - у ґрунт. Важливо знати, що розсада довше цвіте, ніж насіння. Gаzеtа.uа розповість, як садити чорнобривці насінням у грунт та на розсаду. Як правильно садити чорнобривці з насіння Зробіть лунки глибиною 5 см на відстані 35 см. Покладіть насіння на глибину 10 мм. Притрусіть грядки землею і зволожте. Коли настане етап проріджування, зробіть так, щоб саджанці росли на відстані 10 см. Через пару місяців розпустяться маленькі бутони. Не забувайте про добрива та своєчасний полив. Квіти не люблять рости в сухому грунті, листя починає засихати, а квіти перестають цвісти. Як садити чорнобривці на розсаду Чим раніше посієте чорнобривці на розсаду тим швидше вони зацвітуть. Якщо ви вирощуєте різні види чорнобривців, які раніше за інших треба сіяти: високорослі чорнобривці у кінці лютого. Чорнобривці низькорослі і карликові на початку квітня. Всі три види зацвітуть у червні. Змішайте пісок, компост, торф та землю. На дно контейнера покладіть дренаж, а потім приготовлений ґрунтозміш. Для дренажу можна використовувати керамзит, щебінь, або биту цеглу. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Стануть суцільною проблемою: сім найшкідливіших рослин, які не можна садити біля дому Землю поливають протягом трьох днів, потім роблять поглиблення і висаджують насіння. Контейнери потрібно накрити плівкою для створення тепличних умов. Вирощують розсаду у теплому місці, з появою сходів контейнери можна виносити на сонце. У період початку зростання не варто сильно поливати розсаду, робіть це з появою листя. Потім потрібно прополювати, підживлювати і розпушувати ґрунт. Якщо все робити правильно, то милуватися квітами можна вже на початку літа. Найкращий час для обрізки плетистих троянд - кінець зими. Бажано безпосередньо перед закінченням сезону спокою. Це забезпечить їхнє здоров'я, сприятиме новому зростанню і збереже їхню форму та структуру. Не обрізайте занадто рано навесні, оскільки це може пошкодити нові пагони. Так само не обрізайте занадто пізно в сезоні, коли вони збираються цвісти або вже почали цвісти. Пізня обрізка може видалити квіткові бруньки і скоротити час цвітіння.

Пошук стійких енергетичних рішень привів до інноваційного прориву і створення піщаної батареї. Вона зберігає енергію, нагріваючи кварцовий пісок до 600 ºС.

Власник будівельної фірми у Тернополі нелегально видобував пісок на 76 млн грн

Незабаром компанія Vіvо випустить новий смартфон Vіvо V50е в Індії, який має низку прогресивних характеристик. Модель V50е відрізняється яскравими кольоровими варіантами – Sаррhіrе Вluе та Реаrl Whіtе, та інноваційним дизайном з текстурою, що нагадує пісок на задній панелі. Смартфон отримає камеру з головним датчиком Sоny ІМХ882 з оптичною стабілізацією, ультраширококутним об’єктивом і підтримкою запису відео […] Запис Після vіvо V50 буде представлений його більш продуктивний варіант vіvо V50е. спершу з'явиться на іТесhuа - Новини про смартфони, гаджети і різні девайси.

У Національному природному парку "Тузлівські лимани" помітили рідкісних птахів - чоботарів. Вони дуже постраждали через війну, повідомив доктор біологічних наук, співробітник парку Іван Русєв. "Тиждень як до Національного природного парку "Тузлівські лимани" з Африки прилетіли чоботарі Rесurvіrоstrа аvоsеttа. Цей вид птахів дуже постраждав під час повномасштабного вторгнення РФ в Україну у зв'язку з бомбардуванням улюблених ними водно-болотних угідь у парку", - наголосив науковець. Чоботар синьоногий, шилодзьобка (Rесurvіrоstrа аvоsеttа) 0 прибережний птах ряду сивкоподібних. Включено до Червоної книги України (статус - рідкісний), до Боннської та Бернської конвенцій. Це один з 4 видів роду, єдиний монотиповий вид у фауні України. Довжина птаха - 42-47 см, вага до 350 г, живляться ракоподібними, личинками комах, червами, молюсками, зрідка насінням рослин. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Помітили рідкісну полярну сову з незвичайним забарвленням Вид поширений у Південній Європі, Південній Азії, Африці. В Україні звичайний птах узбережжя Чорного й Азовського морів: від Дунаю до Східного Приазов'я. Зимує він на сході Середземномор'я. До повномасштабного вторгнення в Україні гніздилося 5-7 тис. пар, головним чином у дельті Дунаю, на озерах Сасик, Шагани-Алібей-Бурнас, Малий Сасик, Акмонайських, Будацькому, Куяльницькому, Тилігульському, Молочному лиманах, Ягорлицькій, Тендрівській, Джарилгацькій, Каркінітській затоках, Сиваші, Олександрівській та Обитічній косах, у гирлі річки Берди, на Бердянській і Кривій косах. З 1990-х рр. чисельність зменшилася через втрату гніздових біотопів. Страуси часто стають героями міфів та хибних уявлень. Одне з них стверджує, що ці великі птахи ховають голову в пісок, коли відчувають страх. Вчені розвіяли цей міф і пояснили справжню поведінку страусів у моменти небезпеки. На відміну від птахів, які будують гнізда, страуси викопують неглибокі ямки в піску або бруду, щоб відкласти яйця. Обоє батьків кілька разів на день перевертають яйця, щоб забезпечити їм тепло. Здалеку може здатися, що страуси зариваються головою в землю.

На пляжі Ла-Пелоза в Сардинії заборонено стелити рушники на пісок