Search trend "Стус"

Засновник стартапів ТhеFоurthLаw та Оdd Systеms Ярослав Ажнюк розповів, чому вироби його компаній на кшталт дронів «Стус-7» чи «Горська-12» називають іменами українських дисидентів. За його словами, це сильна метафора, яка подобається українським військовим.

Водночас я не думаю, що люди 1930-х - 1940-х - це ті, хто може країну об'єднати та надихати. Бандера, Шухевич і ко мають бути тими, кого треба вивчати, за щось поважати, за щось критикувати, розуміючи особливість тієї доби: вона була авторитарна. І вибір був часто тільки між різними типами авторитаризму: ультраправим чи ультралівим. Це не те, що нам потрібно зараз.Читайте також: Українізація світуМої герої інші. Наприклад, дисиденти. Стус, Сверстюк, Чорновіл і багато інших. Епоха, коли національний рух став правозахисним рухом. Коли патріоти були лібералами й навпаки.Звісно, без УПА не було б дисидентів. Але коли шукати ідейні основи сучасної української ідентичності, то першими, як на мене, мають бути дисиденти. Вони сплели національне визволення з індивідуальним, права спільноти з правами людини. І ідейно це саме те, чого потребуємо зараз.ДжерелоПро автора. Володимир Єрмоленко, письменник, голова Українського ПЕНРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.  

На громадських обговореннях щодо перейменування вулиць жителька Коростишева на Житомирщині сказала, що таких дисидентів як Василь Стус було десятки, а державотворення Петлюри є сумнівним

Штучний інтелект продовжує дивувати своїми можливостями, показуючи нам, як історичні постаті могли б виглядати у сучасності. Цього разу нейромережа відтворила образ українського поета, правозахисника, який також є символом незламного духу, Василя Стуса. Повний текст новини

Ми, можливо, десятиліття або навіть століття будемо відчувати втрату людей, які творили українське культурне поле. Так само, як ми зараз відчуваємо втрату митців Розстріляного відродження.Моя гостя Тетяна Терен, журналістка, культурна менеджерка. Ми будемо говорити сьогодні і про наших убитих колег, і про те, як пам'ятати, і про те, як під час війни говорити про пам'ять. Але я почну з того питання, яке я собі ставлю весь час. В умовах геноцидальної війни, культурного геноциду чи можемо ми врятувати чи поправити непоправне, поправити те, що вбито?Я добре пам'ятаю період початку повномасштабного вторгнення, коли теж виникало повсюди це питання - що може зробити культура в таких обставинах, чи культура може щось змінити, щось зафіксувати.І була в мене важка розмова, це вже десь осінь 2022-го, коли Сашко Мехед, теж український письменник, який приєднався до Сил оборони, так само мене запитав: чи ти відчуваєш теж ось це розчарування і безсилля, що те, що було справою нашого життя, нічого не може змінити. І я думаю, що я відчувала це багато разів, але, напевно, насамперед у ті перші місяці загальної розгубленості.Але потім так склалося, що два роки поспіль я працювала і була залучена в якісь робочі групи з двома текстами. Спочатку це був "Щоденник" Володимира Вакуленка. Далі - недописана книжка Вікторії Амеліної. І, очевидно, це мене теж спонукало запитувати себе, запитувати їхнім голосом, внутрішньо з ними говорити, яка роль культури і на що вона впливає зараз.Та відповідь, яку я знайшла для себе - можливо, кожен знаходить її в різний спосіб, - але моя відповідь - це максимальне документування всього, що відбувається, кожної нашої емоції, кожного дня нашого життя, які постійно дуже різні, за один день ми можемо переживати таке відчуття, що цілі століття. У передмові до "Щоденника" Вакуленка якраз Вікторія Амеліна використала термін "друге Розстріляне відродження". Його по-різному трактують, і я вважаю, що його треба пояснювати тим контекстом, в якому Вікторія його вживала, але коли виникає ось це порівняння різних історичних періодів, мені тут важливо говорити і пам'ятати, що ті попередні покоління - чи ми говоримо про 1930-ті, чи ми говоримо навіть про 1960-ті - вони не мали тієї можливості зафіксувати все, що з ними відбувалось і свідками яких трагедій і якого геноциду вони стали.У 1930-ті їх просто знищили всіх, знищили їхні тексти, рукописи, безслідно зникали імена, які винищували, забирали з підручників, із книжок. Великою мірою все одно це сталося і в 1960-ті, так само ці тексти знищувалися. Ми не маємо всіх текстів Василя Стуса. За кілька років до мого народження гине Василь Стус - це якась думка, про яку я постійно пам'ятаю. І навіть попри те, скільки вдалося поколінню наших дисидентів радянського періоду всього винести з таборів, зберегти нам і розповісти, але це все одно недостатнє документування і світ не побачив всього того, що відбувалося. І от нинішнє покоління українців, яке так само бореться з тією ж самою імперією проти цього зла, має можливість свідчити й документувати. Для мене це найголовніша роль культури.Якщо говорити про тих, кого з нами немає, наших колег і колежанок, то мені здається, це так само було найважливіше їм. Отже, продовжуючи їхню справу, ми теж продовжуємо свідчити і документувати.Вікторія Амеліна. Фото: Vісtоrіа Аmеlіnа / Fасеbооk Ми з тобою пригадуємо Вікторію Амеліну, як для неї було важливо записувати кожне свідчення, як вона розпитувала не лише людей на прифронтових і деокупованих територіях. Вона розпитувала мене, вона розпитувала тебе, наших друзів, як ми пережили ці перші місяці війни. Для неї було дуже важливо збирати ці історії.Ти сьогодні принесла книжку - це вже посмертне видання недописаної книжки Вікторії Амеліної. Розкажи, будь ласка, як її Вікторія задумувала і як ви працювали над цією книжкою?Я насправді взяла її випадково, забувши про ефір сьогодні, але мені було важливо, щоб ця книжка сьогодні була зі мною, бо сьогодні Київ прощався з Василем Ратушним.І на Майдані, і в Михайлівському соборі сьогодні були героїні цієї книжки. Крім того, вона завершується останнім розділом, який Вікторія встигла дописати, - це розділ про фестиваль пам'яті Романа Ратушного, яким вона завершує, розповідаючи про те, як складається доля кожної з її героїнь. Однією з героїнь є наша колежанка, подруга - письменниця Світлана Поваляєва. І саме цією сценою вона завершує свою нонфікшн-книжку. Тому я сьогодні хотіла, щоб оця книжка й голос Вікторії були також на прощанні з Василем Ратушним. Я впевнена, що Вікторія сьогодні була б там з усіма. Книжка, з якою я прийшла, називається "Дивлячись на жінок, які дивляться на війну. Щоденник війни і справедливості". Це американське видання цієї книжки, тому що вже на сьогодні є британське, американське, шведське, німецьке, французьке і незабаром буде італійське. У дуже багатьох країнах триває робота з перекладом і виданням, тому попереду багато нових книжок в інших країнах.Насправді немає якоїсь точної дати й місяця, коли Вікторія розпочала цю роботу, але ми говоримо про кінець весни 2022 року, коли в житті Вікторії Амеліної сталося кілька подій, які, власне, і спонукали до змін в її письменницькій роботі, у жанрі, з яким вона хотіла працювати. Насамперед це трагедія на Краматорському вокзалі – ви пам'ятаєте ці страшні втрати, цей страшний день.Потім Вікторія потрапляє на тренінг організації Тruth Ноunds, яка документує воєнні злочини, знайомиться з правозахисницею Олександрою Матвійчук, і на початку червня з групою наших колег і колежанок з ПЕНу ми поїхали в першу волонтерську поїздку. Ця поїздка була до Харкова.Я думаю, що всі ці дуже різні пазли допомогли Вікторії в ті перші місяці повномасштабного вторгнення зрозуміти, яким може бути її новий голос, нова мова і новий жанр, з яким вона працюватиме. Вона вирішує, що вперше в своїй кар'єрі візьметься за письмо англійською мовою і вперше це буде книжка саме документальна.Початково вона думала, що це буде збірка репортажів про українок, які документують російські воєнні злочини. Але в процесі роботи, як ми всі вже потім побачили, коли отримали той рукопис, його фінальну версію, її задум складнішав, жанр складнішав, тому що тут є і фрагменти щоденників, і інтерв'ю, і репортажі, і звіти з польових місій Тruth Ноunds, фрагменти з якихось книжок і медіаматеріалів. Тобто це складне документальне письмо, яке фіксує не лише голоси жінок, її героїнь, - це загалом письмо й книжка, які фіксують нашу реальність, наше життя під час війни й при цьому дуже тонко, дуже майстерно показують ці різні історичні періоди, звідколи триває ця війна і триває цей російський геноцид проти України.Як до тебе потрапив цей рукопис і з ким ти працювала над тим, щоб закінчити його - адже це незакінчена книжка?Власне, ми про це розповідаємо в післямові до цієї книжки, як із Вікторією часто траплялося в житті. Вона якісь речі відчувала, передбачала й робила якісь кроки, які могли нам здаватися непоясненними, але потім приходило пізніше якесь усвідомлення, чому вона робила саме так. Я нагадаю цю хронологію останніх днів, коли ми всі мали зібратися наприкінці червня на "Книжковому Арсеналі", для того щоб презентувати вже згадану мною книжку - "Щоденник окупації" Володимира Вакуленка. Але оскільки Вікторія була повністю зосереджена на цій книжці, вона дуже хотіла її дописати, хотіла максимально зібрати всі можливі голоси, матеріали, свідчення, які вона може включити, вона, повертаючись із чергової адвокаційної поїздки за кордон, вирішує: є ще один додатковий день перед "Арсеналом" - поїду я в Херсон.І вона їде ще до "Арсеналу" в Херсон, для того щоб записати дружину Юрія Керпатенка, так само вбитого росіянами диригента, який відмовився співпрацювати з окупантами. Вікторія поїхала поговорити з дружиною. Вона знала на той момент, що були колеги-військові, які надсилали мені свої рукописи - або недописані, або неопубліковані. І вона вирішує в потязі до Херсона надіслати мені недописаний рукопис. Як завжди - ти можеш пам'ятати її особливий чорний гумор - це було зі смайликами й зі словами, що "ніхто не знає, яку міну-ракету-бомбу я можу зустріти в Херсоні, тож краще хай у тебе буде цей рукопис і, якщо раптом щось станеться, будь на зв'язку з моїм чоловіком".Тобто фактично за тиждень до поранення.Насправді це виходить десь п'ять днів до трагедії в Краматорську. Ця фінальна версія тексту, який ми отримали, датована саме тією датою, коли Вікторія змогла внести останні правки. Тому я почала читати цей рукопис уже в тій формі, в якій його Вікторія зберегла, на початку липня 2022 року, після того як ми попрощалися з Вікторією. Ми поговорили з її чоловіком і вирішили, що починаємо читати цей текст і подумаємо, кого долучити ще. На різні ролі нам були потрібні люди з кола Вікторії, з одного боку. А з іншого боку, щоб це були подруги-фахівчині, які працюватимуть з англійською мовою, тому що текст написаний англійською.Ну і потім, як це досі буває в моєму житті, якщо говорити про Віку, я вважаю, що вона нам постійно підказувала і давала якісь знаки, що потрібно зробити. І такими знаками стали розмови з Іриною Грушею, нашою теж колежанкою, перекладачкою  в Італії, і Сашею Довжик, так само авторкою ПЕНу, директоркою "Індексу" сьогодні, яка має перфектну англійську, прекрасна редакторка.І так ми вчотирьох почали роботу, яка тривала близько року. Ми щотижня обирали якусь кількість сторінок для себе в роботу і щотижня збиралися онлайн, дуже часто в один і той самий день і час, і обговорювали кожну сторінку - чи ми її лишаємо, як вона є, чи нам потрібно буде щось пояснити. Загалом наша ціль була - нічого не змінити, не втрутитись в авторський голос.Вікторія завершила 60% цього тексту. І ми вважали, що ми не маємо жодного права змінити вже цю структуру, змінити той голос, який є на цих сторінках. Але що ми могли - це додати нотатки, їх понад сто, понад сто пояснень у цій книжці. І друге - родина і чоловік Віки надали нам доступ до архіву Вікторії, і ми мали можливість порівнювати різні версії. Тобто є фрагменти, де ми знайшли в архіві більш виписані ще шматки, і ми їх подаємо з нашими поясненнями - за спеціальними дужками, які пояснюють читачеві, що цей фрагмент ми взяли з архіву.Це колосальна робота, очевидно, була, це дуже-дуже велика робота, яку ви зробили. Скільки вас було - четверо людей зробили величезну роботу.Ти буквально недавно повернулася з поїздки в Британію й у Сполучені Штати, де Вікіна книжка презентувалася. Що це були за презентації і який відгук ти бачиш, які люди долучалися? І яка реакція взагалі там на Вікіну книжку? Оскільки я вже згадала про вміння Вікторії лишатися поруч із нами та відчувати якийсь момент, дух часу, я міркую про те, в який час ця книжка вийшла: починаються колосальні зміни сьогодні в Сполучених Штатах, Україна в центрі уваги, Україна знову переживає відчуття несправедливості, великого болю внутрішнього. У цей час виходить книжка зі свідченням Вікторії, з її голосом. І тому, очевидно, ця історія постійно сприймалася на тлі цих подій. Ця історія була і є тим нагадуванням, яку ціну платила і платить Україна і що для нас означає слово "справедливість", бо воно головне в цій книжці - власне, воно винесено в заголовок. Це слово пронизує всю книжку, Вікторія постійно до нього повертається і, створюючи таку певну історичну рамку і хронологію, вона показує, до чого призводить непокаране зло.Тому саме з цими думками ми приїхали на перші події разом із нашою редакторською групою. Відтоді було кілька подій у Лондоні, були події в Америці, попереду зараз Італія, Швеція, Німеччина. Про цю книжку будуть багато де говорити. Насправді для мене дуже важливою була ця лондонська подія, де ми вперше побачилися нашою редакторською групою, вперше ми всі зібралися після цього року роботи. І було ось це дивовижне відчуття певної родини, яка твориться завдяки цій роботі з пам'яттю.Був абсолютно дивовижний момент. Коли ми всі з'їхалися і зібралися в Лондоні, ми раптом озираємося, а поруч з нами в одній із кав'ярень сидить Філіп Сенс - юрист, адвокат, також письменник, згаданий у цій книжці. Вікторія спеціально для цієї книжки записувала з ним довгу розмову на форумі видавців у Львові - і ось він сидить поруч із нами, і це абсолютна спонтанність і випадковість. Звісно, ми всі між собою не могли не обговорити, що в житті Вікторії не буває ніколи нічого випадкового. Тому Філіп також долучився до нашої події в Лондоні. Напевно, якщо говорити про якісь емоції і відчуття, - це, звісно, якесь велике тепло, велика любов, яка залишається з усіма і якою можна ділитися на таких зустрічах.Але з іншого боку, особливо вже потім в Америці, усі події збігаються в часі: виходить книжка, от сьогодні день релізу - а в Сполучених Штатах щодня якісь нові події, пов'язані з Україною, - і починаються перші протести у Вашингтоні, на які я теж потрапляю. І це в той самий день, коли книжка з'являється в американських книгарнях.Тому, звісно, якщо говорити про якісь інтерв'ю, які зараз давала редакторська група, коментарі та перші події, - на них постійно запитують і про те, що відбувається сьогодні. І не можна не помічати ось ці зв'язки з книжкою і те, що Вікторія продовжує говорити зі світом. Вона була надзвичайно сильна в тому, як вона адвокатувала інтереси України. І сьогодні вона це робить на сторінках цієї книжки в дуже багатьох країнах світу.Передмову до цієї книжки написала Маргарет Етвуд. Особисто для мене це одна з найбільш значних, видатних письменниць - наших сучасниць. Яким чином Маргарет Етвуд знає про Вікторію Амеліну і як вона погодилася написати передмову?Маргарет Етвуд. Фото: Gеtty Іmаgеs Це теж певною мірою випадковість. Маргарет Етвуд згадана на цих сторінках в одному місці - це час, який повертає нас на початок повномасштабного вторгнення, коли я на короткий період приїхала до Львова та якийсь час жила у квартирі Вікторії. У той період ми запускали в українському ПЕН різні нові ініціативи. Зокрема, у нас розпочався проєкт Dіаlоgs оn Wаr, "Діалоги про війну". Це були такі онлайн-розмови між українськими й іноземними інтелектуалами. І в один день Вікторія прийшла - вже до мене на мою квартиру - в гості, щоб разом дивитися один із таких діалогів, і це був діалог Маргарет Етвуд і Наталки Сняданко.Дійшовши до цього місця в рукописі, коли ми його читали посторінково, я раптом подумала, що це дуже хороша кандидатура для цієї книжки, враховуючи правозахисну роботу, в яку включена Маргарет Етвуд, враховуючи те, що вона дуже активна частина канадського ПЕН, тобто вона теж частина нашої спільноти. А тому ми вирішили спробувати й написати колегам у Канаді про цю ідею. І буквально за кілька днів прийшла відповідь, що Маргарет хоче побачити рукопис і вона напише цей текст.У книжкових магазинах Парижа, Лондона чи Нью-Йорка можна побачити й купити цю книжку? Багато хто нарікає, що немає хороших книжок про Україну - є якісь різні, але хороших немає. Чи можна купити цю книжку?Так, ця книжка досі в розділах "Новинки", ми перевіряли в Британії, в Америці - вона зараз на чільному місці.Якщо українці хочуть купити цю книжку, як вони можуть це зробити?Якщо ви не в тих країнах, які ми вже згадували, це можна зробити онлайн, ввівши назву: Lооkіng аt Wоmеn Lооkіng аt Wаr. Ви зможете отримати її в Україні протягом буквально кількох днів.Якщо це британська версія цієї книжки, вона трішки більша, трішки іншого формату, це видавництво НаrреrСоllіns. Якщо ви будете замовляти американську книжку - це видавництво St. Маrtіn Рrеss. Але онлайн-книгарні, які працюють з новинками англійською мовою, вони всі вже цю книжку мають і ви можете її замовити в будь-яку країну світу.Ти згадала вже про Сашу Довжик, яка очолює "Індекс" - це така культурна інституція, що об'єднує дослідників, які документують війну. Ця інституція започаткувала стипендію Вікторії Амеліної. Так, це дуже важлива ініціатива і в контексті твого першого питання - як ми працюємо з утратою, як ми працюємо з пам'яттю. Для мене в цій темі є дуже важлива книжка ще однієї нашої колежанки, Олесі Хромейчук, яка написала теж, по суті, документальну повість про втрату - про втрату свого брата, який так само долучився до Збройних Сил України ще до повномасштабного вторгнення. Олеся описала весь цей шлях життя з втратою від того моменту, коли вона дізналася, і до того, що вона починає робити далі.Зокрема, ось ця її робота з книжкою - це був один зі шляхів роботи з її болем і з її втратою. І коли ми говоримо про ті втрати, які проживають українці, ми можемо назвати дуже багато прикладів різних ініціатив. Ми згадували Ратушних, існує фестиваль пам'яті Романа Ратушного. Є дуже багато книжкових видань, меморіалів, статей, концертів, різних-різних ініціатив. Стипендійна програма чи програма резиденції - це дуже схожий формат. Це можливість говорити про спадщину людини, говорити про її якісь цілі, мотивацію, зокрема з тими людьми, які беруть участь і стають частиною цих проєктів. Але з іншого боку, це спосіб і далі поширювати спадщину й те, у що людина вірила.І так само, якщо говорити про цю стипендію, започатковану "Індексом", в рамках цієї ініціативи приймалися заявки від українських та іноземних дослідників, які в той чи інший спосіб теж працюють з цими документальними жанрами, документують насамперед воєнну реальність в Україні. І цих заявок було дуже багато. Я особливо втішена - оскільки я в журі - тим, який був рівень заявок іноземних, як багато людей хотіли б приїхати в Україну для того, щоб працювати над книжками, над якимись серіями журналістських матеріалів про те, що відбувається в Україні. Усі вони пишуть, що знають про Вікторію, що вони стежили за тим, що відбувалося, що хтось із них був в Україні, а хтось ще не був.І ця стипендія дає їм можливість тепер приїхати в Україну, протягом місяця тут працювати з різними темами й матеріалами і в той же спосіб поширювати ідеї, те, у що вірила Вікторія, також у своїх текстах для своїх аудиторій.Я процитую зараз Оксану Маркарову, це амбасадорка України в Сполучених Штатах. Я так розумію, ви разом з нею презентували книжку Вікторії. Оксана Маркарова написала, що книжка Вікторії – це більше ніж книжка, це заклик до дії, нагадування про цінності, за які ми ведемо щоденну боротьбу і про те, що маємо продовжувати, поки не зупинимо жахливі злочини росіян, які вбивають найкращих та руйнують найсвятіше, поки РФ не понесе відповідальність за всі втрачені життя.Після того, як ви презентували цю книжку в Сполучених Штатах, сталися деякі події. Цікаво, як усе пов'язано. Насправді головні події, головна точка - де ми зрозуміли всі, що нас зраджує наш традиційний надпотужний партнер і союзник Сполучені Штати  в нашому протистоянні з агресором. Це сталося якраз тоді, коли загинув Василь Ратушний.Я весь час про це думала, і зараз думаю про те, що і Василь, і Вікторія - вони набагато міцніші і сильніші, ніби лицарі свободи і справедливості, ніж ті люди, яких ми зараз бачимо, які в конгресі боязливо плескають фактично авторитаризму і диктатурі.Чи ти віриш, що ось такі книжки, ось таке документування війни, історії війни, можуть якимось чином вплинути на людей у США чи в західному світі, які чогось не розуміють, які урівнюють жертву й агресора або не розуміють, чому вони повинні допомагати нам. Чи ти віриш у те, що така книжка може переконувати велику масу людей?У той день, коли я дізналася, що не стало Василя Ратушного, а ввечері відбулася розмова в Овальному кабінеті, я так само не могла не думати про ці якісь дві реальності, які існують десь у паралельних світах - тут гинуть найсильніші, найкрасивіші люди, а десь в іншій країні, яка була, як ми вважали, другом, партнером і союзником, обговорюють питання, пов'язані з якимись коштами, з бізнесом.Це щось, у що дуже складно повірити, після чого здається, що слово "справедливість" тоді, виходить, не існує. І всіх тих цінностей, боротьби за справедливість, за свободи і за все, що проходило людство в межах страшних трагедій протягом століть, - нібито всього цього не було і це можна так легко перекреслити. Я теж це часом відчуваю, особливо в ті дні, коли ми втрачаємо людей, а втрачаємо щодня.Але, напевно, те, що може допомогти, якщо можна так говорити, то це дві речі. Я все-таки не втрачаю віри в те, що ми називаємо "європейські цінності", не дозволяю собі цього робити з 2013-2014 років, пам'ятаючи весь шлях, який пройшла і проходить Україна. Я згадала про цю спонтанну зустріч з Філіпом Сенсом (читачі прочитають їхню досить складну розмову з Вікторією тут), тому що Філіп, як людина, яка багато працювала зі злочином, з агресією, злочином проти людяності, з агресією з геноцидом, він не погоджувався, що в українській ситуації вдасться добитися цієї справедливості, що це буде названо саме геноцидом на юридичному, на судовому рівні. Вікторія переконувала, як людина, яка бездоганно вже знала міжнародне право, всі документи, вона відстоювала свою лінію. І тут ми зустрічаємося з Філіпом, який, по-перше, уже на презентації захотів теж узяти слово й сказав, що "я пам'ятаю цю розмову, нашу суперечку і, на жаль, зараз я знаю, що вона права. Вікторія була права і є права". А друге, що він сказав - знову ж таки, ми живемо в дуже мінливому світі, але він тоді сказав на першій події, що є шанс, що міжнародний трибунал щодо злочину агресії Росії проти України має запрацювати в квітні. І це щось таке, що я зберегла всередині з думкою, що я постійно буду про це думати. Бо теж Філіп сказав, що й у цьому є велика роль Вікторії, якщо цей трибунал запрацює. Тому я продовжу про це думати, бо я живу з відчуттям, що Вікторія й далі працює для всіх нас.А друге, що мені допомагає, - це, напевно, знання нашої важкої, болісної історії і віра в те, що що б не робила та ж сама імперія, як не знищувала б катком міста, мову, людей, - все одно постійно проростало. Тобто є якась така величезна сила в цій країні, в цих людях, що, попри всі обставини, коли зраджували, коли залишали Україну наодинці, щось перемагало.Тому, напевно, зараз говорю про якісь речі в день, коли Україна прощається з Василем Ратушним, напевно, такі думки виникають після тих слів, які говорили сьогодні його батьки, Світлана Поваляєва й Тарас Ратушний. Але в мене абсолютно переконлива віра від знання історії культури своєї країни, що тут є щось настільки сильне, що навіть інші країни, які нібито століттями боролися за цінності і демократію, не усвідомлюють, наскільки щось є сильне і нездоланне всередині України й на цих землях.Так, згодна. Я думаю, що перші, хто не усвідомлював, - це ми. І перші, хто почав усвідомлювати свою силу зараз, - це ми. І якщо ми вистоїмо, то фактично вже неможливо буде якось відкотити ось цю віру в себе й у власні сили.Останнє питання: чи буде українська версія цієї книжки?Я думаю, що переклад з'явиться, але це не буде скоро, можливо, за рік чи за два. Тому що, працюючи над цією книжкою, чи коли, наприклад, Софія Челяк й інші колежанки - подруги Вікторії працювали з її поезією, і є багато інших ініціатив, - усі намагаються пам'ятати, що говорила Вікторія, щоб виконувати її побажання, її вказівки в цій історії.З цією книжкою нам лишилося знання про те, що Вікторія взагалі не думала про український переклад. Вона працювала для іноземної аудиторії. Вона хотіла туди говорити й до тих людей звертатися. А з іншого боку, вона сказала якось родині: я не бачу цієї книжки тут до завершення війни, бо я не хочу ретравматизувати українців цими історіями і цими фактами. А тому з тим, що ми дотримуємося всього, що Вікторія говорила, що встигла нам передати, я думаю, що ця книжка з'явиться, але не відразу.Віка Амеліна започаткувала літературний фестиваль в селищі Нью-Йорк на Донеччині. Яка доля цього фестивалю? Чи якимось чином можна масштабувати цей фестиваль і десь його проводити, скажімо, не в Нью-Йорку, де неможливо зараз провести такий захід. Чи є розмови про це? Тут теж є складність із тим, що говорила Вікторія і що пам'ятають її близькі подруги. А Вікторія говорила, що є Нью-Йорк, наш український Нью-Йорк, де я фестиваль створюю і де він має відбуватися. Тому навіть 2022 року, коли були вже перші якісь культурні ініціативи, можна було подумати про його перенесення, проведення десь в інших регіонах України, вона не хотіла цього робити. І тому, наскільки мені відомо від тих людей, які продовжують цю справу Вікторії, саме про фестиваль у такій формі мова сьогодні не йде.Але її подруги, зокрема Оля Русіна, Катерина Міхаліцина, Софія Челяк і інші продовжують окремі проєкти в рамках фестивалю. І насамперед це дві дуже важливі історії. Перша - це конкурс написання есеїв для дітей для молодих авторів із Нью-Йорка, українського Нью-Йорка. І друге, також вони проводять такі літні табори, кемпи для цих дітей, які, звісно ж, всі поїхали зі своїх домівок через війну, але яких продовжує об'єднувати цей фестиваль і пам'ять про Вікторію.Я запитала, тому що особливо розумію це в останні три роки, - що пам'ять сама себе не відтворює. Тобто пам'ять - це завжди зусилля, так? От ми з тобою і Світланою Поваляєвою готували Фестиваль пам'яті Романа Ратушного. І ми розуміємо, що це цілеспрямовані зусилля. Так само і щодо пам'яті Вікторії Амеліної, і щодо пам'яті Володимира Вакуленка, щодо пам'яті всіх загиблих митців і людей культури - це цілеспрямовані зусилля і робота: видавання книжок, підтримування їхніх ідей, просування цінностей і так далі.Я ще хочу запитати про проєкт "Їх убила Росія". Це спільний проєкт багатьох організацій, куди так само входить український РЕN. Що це за платформа?Ця платформа почалася з початкової ініціативи. Це були моніторинги втрат, які ПЕН розпочав ще в лютому 2022 року. Ці моніторинги робилися насамперед для адвокації за кордоном, тому що з 24 лютого постійно команда готувала такі ньюслетери англійською мовою на іноземну велику аудиторію про те, що відбувається в Україні і, зокрема, що відбувається в культурі й у медіасфері, у сфері прав людини в Україні в умовах війни.Ці моніторинги тривали в різних форматах. Можливо, ти теж пам'ятаєш, що ми з Меdіа Тhе Ukrаіnіаn запустили теж окрему серію таких "портретів" про загиблих українських митців. У цей час з'являлося багато інших ініціатив. Ми знаємо, що є ініціатива "Недописані" - про загиблих саме українських письменників. Є моніторинги загиблих бібліотекарів, є моніторинги у сфері кіно, моніторинги серед істориків. Тобто дуже багато спільнот ведуть подібні моніторинги. А про що йшлося, коли постала ця платформа, яка на сьогодні ще продовжує формуватися, там додаються постійно історії, перевіряються, узгоджуються з рідними і додаються нові.Ішлося насамперед про об'єднання зусиль, тому що, мені здається, нам дуже бракувало присутності державних інституцій у цій роботі, бо йдеться, власне, про державницьку роботу, про збереження пам'яті про своїх загиблих, про свою втрачену культуру, яку не створять у житті люди, чиє життя забрала Росія.Тому ми вийшли з ініціативою об'єднати інституції державного сектора і громадського сектора, які в різний спосіб працюють зі збереженням пам'яті й адвокацією цих справ за кордоном. Це була наша головна мета. Зараз ці інституції працюють разом, збираються, обговорюють ті справи, які до них потрапляють. Цих справ ще багато, які будуть додаватися на цю платформу.І те, що мені видається важливим, у що, я вважаю, ми маємо вкладати дуже багато зусиль, - це те, що я назвала адвокацією. Зараз дуже важливо, що, коли інституції об'єднуються, коли в цьому присутня держава, з нами працює Інститут національної пам'яті. Є можливість спільно робити різні проєкти адвокаційні за кордоном у різних країнах, в різних форматах для того, щоб ці історії розповідати світу. Розповідати й нагадувати про те, що відбувається, що Росія вчинила проти України, що вона продовжує щодня робити, доки у світі говорять про бізнес і про вирішення якихось економічних чи особистих питань.Ця цифра загиблих митців, людей, які творять культуру, - лише за три роки це майже 200 вже людей. Кожного дня приходять якісь нові жахливі новини. Це лише останні три роки.Звичайно, що ці моніторинги мають вестися з 2014 року. Це дуже дивно, що ця робота… Знову ж таки, звісно, що не були такі величезні масштаби втрат, але це стосується всіх моніторингів, і я частково долучена і до тих моніторингів, які відбуваються у сфері медіа, і так само йде розмова про те, що моніторинги не можуть починатися 2022-м роком, і там так само зараз додаються історії, справи загиблих медійників 2014 року.Медійників і не лише медійників - режисерів, композиторів, усіх людей, які…Ну, це різні платформи. Є платформа "Реквієм", яку ПЕН, Премія імені Гонгадзе, Інститут масової інформації роблять пам'яті загиблих медійників.І є інші платформи, зокрема ось ця, яку ти згадала, - "Їх убила Росія", яка присвячена саме митцям, які мали дуже різні професії. Це і бібліотекарі, режисери, актори, історики, також журналісти, які в культурній тематиці працювали. Тобто всі, хто творив культурний ландшафт України.І це ми ще не знаємо ситуації повністю на окупованих територіях. Але щось ми знаємо. Наприклад, ми знаємо про загибель Юрія Керпатенка.Ну, ми знаємо, тому що звільнений Херсон, цю справу можна задокументувати, в Херсоні далі лишається його дружина. Володимир Вакуленко - це все деокуповані вже території, але, можливо, ти пам'ятаєш той момент, коли деокупували певні території України… Завжди є цей дуже страшний певний момент… Чи, знову ж таки, коли звільняли Київщину, настає момент розкриття жертв, кількості жертв.Тому, звісно, ніколи не йдеться про цифри в цих трагедіях, ідеться про кожну окрему історію.Я нагадаю, можливо хтось не знає цю історію, що рукопис книжки Володимира Вакуленка, його "Щоденник окупації", який він закопав під вишнею в батьківському городі в селі Капетолівка на Харківщині, знайшла саме Вікторія Амеліна.І саме вона була тою людиною, яка і віддала потім цей рукопис видавцям і написала передмову - вражаючу, до слова, передмову. Остання розмова моя з Вікторією Амеліною відбулася, власне, на "Книжковому Арсеналі". І Віка сказала, що вона хоче допомогти родині вбитого диригента Херсонського театру Юрія Керпатенка. Вона хоче їх відправити в санаторій відпочити.Тобто якимось чином її притягали ці історії, і вона відчувала свою велику відповідальність і сумління щодо цих людей. Я хочу, щоб ми з тобою закінчили саме оцим спогадом про Віку.Чи вона з тобою говорила про це напередодні смертельного поранення? Чи ти пригадуєш теж такі розмови?Я дуже добре пам'ятаю цю розмову і я пробувала втілити цей план і це бажання Віки. А якщо нас слухає пані Марина, я дуже сподіваюсь, що ми цю мрію втілимо в той момент, коли вона зможе поїхати з Херсона і коли Херсон перестануть щодня обстрілювати росіяни.Але насправді ми говоримо про людей з такою величезною емпатією, з таким величезним серцем, яке було у Віки, яке є в багатьох її подруг. І це все - бажання допомогти і стати поруч. Напевно, дійсно цим дуже важливо завершувати. Ще в такий день ми постійно в цій розмові згадуємо, що сьогодні країна прощається ще з одним героєм, з Василем Ратушним.Коли є ось це відчуття, що слова не мають значення, коли девальвують навіть значення слова "справедливість", у такій ситуації, коли незрозуміло, які можна знайти жести і слова, щоби підтримати батьків, які втратили двох синів на цій війні, я думаю, що те, що ми можемо робити, - це бути поруч з цими людьми, тому що навколо нас дуже багато людей і родин, які когось втратили.Якщо ви, так само як Віка, знаєте, що можна найменше зробити для цих людей, - це саме те, що ми маємо робити. І це теж до теми перших твоїх питань про пам'ять: як працювати з культурою, як знаходити якийсь сенс у тому, що відбувається, - свідчити, бути серед своїх і підтримувати своїх.

Василь Стус був одним з найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Стус був репресованим і помер під час другого арешту в карцері, куди його кинули за те, що він читав книгу, спершись ліктями на верхні нари. Повний текст новини

Нещодавно, поміж черговими ракетними і дроновими атаками на Київ, мене спіткало відчуття, що наш нинішній простір довкола — попри все — здається мені безпечнішим, ніж якби довелося пожити в 70-х. Я спробувала звіритися з несхибним радаром тодішньої поезії, і моє відчуття лише посилилося. Найперший, хто згадується, — Стус. Його вірш «Тисячолітньому Києву закортіло омолодитися» підкреслено […]

The "Come Back Alive" Foundation is close to the Ukrainian military. The front line of the Russian-Ukrainian war is not only the front. It is where the war for Ukraine is going on. In hospitals, in warehouses, landfills, in mass media, in offices. We supply and repair equipment, train soldiers and officers, help transform the Armed Forces, provide first-hand accounts of war and stem the flow of propaganda and disinformation. Provides the Ukrainian army with the most important tactical advantage.

Сучасні технології штучного інтелекту дозволяють нам зазирнути в минуле та уявити, як би виглядали видатні постаті української літератури в наш час. Повний текст новини

В Анкарі відбувся літературний вечір пам'яті Василя Стуса, на якому твори поета декламували дев'ятьма мовами.

30 січня 2025 року у Херсоні у межах Міжнародного фестивалю "СТУС-ФЕСТ 2025" показали перформанс на вірші поета Василя Стуса "ВіршоВир"

Один із залів музею відтворює карцер 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині народився Василь Стус. Був четвертою пізньою дитиною в сім'ї. Вважається одним із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників поет, перекладач, літературознавець, прозаїк, дисидент 3 січня, напередодні 87-ї річниці від дня народження поета, їду в його рідне село, де діє музей Василя Стуса. З райцентру Гайсин до Рахнівки щодня, крім суботи, курсує маршрутка. Квиток коштує 35 грн. Біля в'їзду в село стоїть пам'ятний знак із горельєфом Василя Стуса. У чорнявої жінки десь років із 40 цікавлюся, де краще вийти, щоб швидше дістатися до музею. &еnsр;Не хвилюйтеся, усміхається. Я скажу водієві, щоб зупинився біля школи. Там і працює музей. А от саму школу вже років зо два, як закрили через малу кількість дітей. Не діє тепер і дитячий садок, який також був у цьому приміщенні. До одноповерхової блакитно-білої будівлі веде широка доріжка, викладена тротуарною плиткою. На фасаді біля центрального входу дві меморіальних дошки. Одну присвячено Василеві Стусу, іншу випускнику рахнівської школи, старшому солдатові Збройних сил України Петрові Коваленку. Він загинув на початку російської агресії 2 травня 2014 року поблизу Слов'янська на Донеччині. Коридор приміщення прикрашений новорічними атрибутами, в холі ялинка й імпровізований камін. &еnsр;Усе ж таки педагогічна жилка бере своє захотілося організувати для сільських дітей Різдвяне свято, виходить назустріч завідувач музею Дмитро Омелянчук. У приміщенні трохи прохолодно, тому він у куртці. Дмитрові Михайловичу 93. Раніше він працював учителем біології, 40 років був директором школи, а з 1997-го очолює музей. Створював його і працював на громадських засадах, і лише 2002-го музею присвоєно звання народного. &еnsр;Василя Стуса вже дорослим хлопцем не пам'ятаю, та й за радянських часів не знав про нього нічого як про поета. А от малим бачив його. Він приїздив у село до бабусі на канікули, грався з іншими дітьми на майданчику біля школи. Не можу сказати, що ми товаришували, адже я на сім років старший. Проте я знав, що це хлопчик із Донбасу, розповідає Дмитро Михайлович. Спілкуємося в його кабінеті. Ліворуч усю стіну завішано грамотами й подяками, напроти стоїть велика книжкова шафа. Батьки Стуса, Семен та Їлина, щоб уникнути примусової колективізації, 1939-го разом зі старшими дітьми виїхали до Сталіна (нині Донецьк. Країна). Малий Василь іще два роки залишався в Рахнівці з бабою Палажкою, і вже пізніше його забрали батьки. На Донбасі сім'я жила в маленькій кімнатці гуртожитку 107-го заводу. Напередодні війни від менінгіту померла старша сестра Василя Палажка. А за три роки підірвався на міні брат Іван. Зосталися в Семена та Їлини лишень двоє Василь та Марія. Саме вони по черзі приїздили в Рахнівку на канікули. Ось так і запам'ятався мені дитиною шкільного віку, бо я ж тоді був майже парубком. Вона так трепетно взяла цей прапор і заспівала "Ще не вмерла України і слава, і воля" Дмитро Михайлович на хвилину замислюється. Закриває теку з копіями родинних фотографій Василя Стуса і продовжує: &еnsр;Проте був один випадок, який стався з майбутнім поетом саме в Рахнівці, що демонструє: ще дитиною він мав залізну волю. Про це мені розповів двоюрідний брат Стуса Степан Сіньківський, який нині живе в Івано-Франківську. Ми з ним тісно спілкуємося, й іноді він передає для музею різні речі й документи. Так ось голодного 1947-го 9-річний Василь разом із двоюрідним братом Степаном і місцевим хлопчаком Андрієм Бурлачуком збирали на полі колоски. Тоді сторожем у колгоспі був одноокий фронтовик Григорій Благовісний. Пам'ятаю його суворий дядько. То цей Благовісний на коні та ще й із батогом догнав хлопців і змушував висипати з торби колоски, хоч жив із цими дітьми по сусідству. Але Василь вчепився в ту торбину й не дав висипати. А наступного дня поле переорали, щоб ніхто більше зерна не шукав. Дмитро Омелянчук зізнається: за радянських часів у Рахнівці про Стуса-поета не знали. А якщо й доводилося щось чути, то намагалися про це не розповідати односельчанам. &еnsр;Радянська влада стежила за тими, хто поширює інформацію про творчість Стуса і нього самого, каже Дмитро Омелянчук. Накидали думку, що він рецидивіст. Пам'ятаю, в 1980-х було якесь свято в селі і хтось проговорився, що вночі слухав по радіо ВВС передачу про Василя Стуса. У випуску йшлося, що він родом із Рахнівки й відбував покарання за те, що зневажав дії Комуністичної партії. То голова сільської ради оглядався, щоб побачити, хто говорить, настільки був сильний контроль. &еnsр;А 1990-го завдяки ініціативі вченого й правозахисника Андрія Сахарова (сам Андрій Сахаров помер 14 грудня 1989 року внаслідок інфаркту. Країна) Василя Стуса посмертно реабілітували за відсутністю доказів. Того ж року його ім'я вперше й гучно пролунало для рахнівчан. Місцеві рухівці з Гайсина, Чечілівки, Вінниці, а також молодь із Києва та Львова вирішили вшанувати пам'ять Василя Стуса на території нашої рахнівської школи в день його смерті 4 вересня. Тоді я був директором школи й відчував: атмосфера напружена. Поряд зі студентами й молоддю, що стояли з українськими прапорами, були КГБісти, працівники райкому партії. Але мітинг проводили. Комуністична партія щодня втрачала силу. Вони вже не могли відкрито забороняти такі заходи, але водночас все фіксували. Тоді головою колгоспу був ревний комуніст. І він налаштовував місцевих зірвати цей мітинг. Але молодь робила своє співала, виступала. Проте колгоспний шофер, не хочу називати його прізвища, підійшов до синьо-жовтого прапора й витер об нього брудні від мастила руки. Це побачила звичайна сільська жінка Тетяна Колдашенко, яка працювала дояркою. Вона так трепетно взяла цей прапор і заспівала "Ще не вмерла України і слава, і воля". Мітинг закінчився. А за декілька років, коли при школі створили музейну кімнату Василя Стуса, до нас приїхала делегація школярів із сусіднього містечка Іллінці. Після екскурсії до мене підійшла іллінецька вчителька та сказала: "1990-го я була студенткою Львівського університету і також брала участь у мітингу у вашому селі. Коли їхали сюди, нас супроводжувала чорна "Волга" КГБістів, стежили за кожним нашим кроком". Запитую, як створювали музей у Рахнівці. Дмитро Михайлович усміхається, мовляв, цікава історія. Нудно лежати, то я граюся своїми вухами мну їх у долоньках &еnsр;Якось до нас у школу завітав начальник Вінницького обласного управління внутрішніх справ генерал-лейтенант Віктор Тяжлов. І він сказав: "Ми у Вінниці при обласному управлінні створюємо музейну кімнату Василя Стуса. Міліція Стуса посадила, міліція хоче його реабілітувати". Попросив допомогти з пошуком оригінальних експонатів і згодом направив сюди свого працівника. Ходили з ним по родичах Стуса. Хтось казав, що нічого немає, дехто дав декілька фотографій із розрахунком, що скопіюють і повернуть. Коли у вінницькій міліції кімнату облаштували, Тяжлов знову приїхав у Рахнівку. Сказав, що в них залишилися експонати й може ними поділитися, якщо при школі ми також відкриємо музей. Так і закрутилося. Крім тих експонатів, що їх передали міліціонери, шукали нові. Облаштувати музейну кімнату допомагали працівники Вінницького обласного краєзнавчого музею і відділу культури, педколектив, школярі. До речі, старшокласники були й екскурсоводами. &еnsр;Завдяки Вікторові Тяжлову в Рахнівці встановили перший пам'ятник Василеві Стусу, продовжує Дмитро Михайлович. 1996 року генерал завітав до нас і одразу до справи: "У Стрижавці є виправна колонія. Там сидить один рецидивіст, він сам скульптор. З вапняка виготовив пам'ятник Василю Стусу. Де його поставимо?" Ми вибрали місце перед школою. Разом із шкільним завгоспом Миколою Федоровичем удвох залили фундамент, а за два тижні привезли нам монумент. Це перший пам'ятник Стусові, що його встановили в селі. На відкриття запросили сина Василя Семеновича Дмитра, дружину Валентину Попелюх, поетесу Ніну Гнатюк, була й інша творча еліта. Дмитро Омелянчук пригадує, що навіть тоді, 1996 року, на урочистість прийшли не всі односельці. Двоюрідний брат поета Гнат був настільки заляканий радянською владою, що дороги до музею не знав. &еnsр;Попри все, тоді була зовсім інша, піднесена атмосфера, не порівняти з 1990-м, говорить Дмитро Омелянчук. Відкрили пам'ятник, і почався дощ. Син Дмитро зняв черевики, підкотив штани, й усі разом пішли до обійстя, де народився Стус. Щоправда, того дня Валентина Попелюх нічого не сказала про пам'ятник. Проте за декілька днів ми дізналися, що він їй не сподобався: не такі риси обличчя й узагалі не схожий. Тому пізніше пам'ятник із вапняку зняли, а на його місці встановили бронзовий на мармуровому постаменті. Його створив скульптор Борис Довгань, з яким товаришував Василь Стус. Дружина поета Валентина Василівна розповідала, що Довгань побачив у обличчі Стуса цікавий типаж і вмовив позувати для скульптури. Це було наприкінці 1960-х. Дмитро Михайлович запрошує переглянути експозицію. Нині в музеї облаштовано дві кімнати: експозиція однієї знайомить із життєвим і творчим шляхом митця, іншої присвячена перебуванню Василя Стуса в засланні. Загалом колекція музею налічує понад 700 експонатів. У першому залі представлено переважно оригінальні речі самого Василя Стуса та його рідних. За склом одяг і взуття матері й батька поета, чорне пальто Василя Семеновича, патефон, гітара, портфель, друкарська машинка. &еnsр;Цей патефон подарував Василеві його рідний дядько, брат матері, Дмитро Сіньківський, пояснює завідувач музею. А ось гітара, на якій поет любив грати школярем і у студентські роки. Юнаком захоплювався грою в шахи і футболом. У навчанні йому не було рівних ні у школі, ні в інституті. Проте мати, Їлина Яківна, згадувала, що старший син Іван, який підірвався на міні, був іще гостріший розумом. Запитую, хто передав найбільше оригінальних експонатів. &еnsр;Параска Семенюк, дружина двоюрідного брата Стуса Миколи Сіньківського, була нашою опорою, відповідає Дмитро Омелянчук. Вони оселилися в хаті, де народився майбутній митець, а в 1950-х на її місці звели нову. Тепер там мешкає їхній син Сергій із дружиною. Так ось Параска Тимофіївна була істинною шанувальницею творчості Василя Стуса. Вона ділилася, розповідала, пишалася, що сюди їдуть з усієї України й із-за кордону. Ось і цю колиску маленького Василя передала музею Параска Тимофіївна. Знайшла її на горищі старої хати. Колиску сплів із лози сільський умілець Наралко Іванушенко. Навіть є спогад Стуса про те, як він був іще немовлям: "Пам'ятаю, як лежав у колисці (а мама ще робила на полі, в колгоспі, отже, мені було менше року), а нікого нема. Колиска висить на гакові, вбитому до сволока&hеllір; я мокрий, певне, ревів і докучило. Нудно лежати, то я граюся своїми вухами мну їх у долоньках", зачитує Дмитро Михайлович. Другий зал це реконструкція карцеру Василя Стуса в таборі для політв'язнів біля села Кучино Пермської області. Тут він провів свої останні дні. На стіні зображено велику панораму території табору. Цікавлюся, який художник її створив. &еnsр;Та це я сам намалював, за фотографією. Учителі мають уміти робити все, і малювати також. Взагалі, намагалися відтворити карцер максимально точно. Ось ключі, якими замикали камери. Їх передав дисидент, приятель Стуса, також колишній політв'язень Василь Овсієнко. У січні 1983-го за передання на волю зошита з віршами Василя Стуса на рік кинули в камеру-одиночку. 28 серпня 1985-го Стуса відправили до карцеру за те, що він, читаючи книжку в камері, сперся ліктем на підвіконня. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Був не скупий, тому викопав криницю не в себе на подвір'ї, а на вулиці Помер уночі проти 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними, причина смерті зупинка серця. Василь Овсієнко нарівні з цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, ймовірно, зумисне підлаштованого наглядачами. &еnsр;Могли підлаштувати, щоб ланцюг урвався і нарами смертельно вдарило Стуса. Але точних доказів нема, говорить Дмитро Михайлович. Радянська влада не знала, як позбутися Стуса, особливо коли дізналися, що його хочуть висунути на здобуття Нобелівської премії. Комуністи боялися, що український політв'язень, не дай Бог, отримає таку високу нагороду. Це була б ганьба. Дмитро Омелянчук мріє згодом розширювати музей створити зал, де буде макет криниці, яку викопав батько Стуса, і фрагмент хати, де народився поет. &еnsр;Цей музей і є моє життя. Для його облаштування підключив спонсорів, прихильників творчості Василя Стуса, своїх колишніх учнів. Хтось виготовив металопластикові вікна, хтось зробив доріжки, інші дарували літературу. Гордимося, що постать Василя Стуса є візитною карткою Гайсинського району. До нас приїжджають із різних куточків нашої держави, навіть був В'ячеслав Чорновіл. Також були волонтери із США, письменники з Польщі, Чехії. До нас приїздять не тому, що Василь Стус Герой України (звання присвоїв президент України 2005 року. Країна), а тому, що це приклад мужності, героїзму, відданості й любові до України. І це не просто гасла. Стус поет від Бога, що увібрав у себе всі чари подільської краси та гіркоти нашої історії. 2008 року поблизу музею висадили парк імені Василя Стуса. Нині тут ростуть клени, берези, дуби, ясени, ялинки, липи, кущі калини. Встановлено лавки й декілька альтанок. &еnsр;Навесні й улітку в нас такі пахощі, каже організаторка екскурсій Світлана Кобзар. Іноді відвідувачі музею обідають у цих альтанках. А зараз ходімо до криниці, яку викопав батько Василя Стуса Семен 1939 року. Це недалеко. Він був не скупий, тому викопав її не в себе на подвір'ї, а на вулиці, щоб люди брали воду. А ось тут і був город Семена Дем'яновича. Туристи після екскурсій ідуть цією вулицею й декламують вірші Стуса. Невелика сільська вулиця, названа на честь Василя Стуса, закінчується хатиною з червоної цегли під бляхою, а далі левада. На будинку меморіальна табличка: "На цьому місці стояла хата, в якій 6 січня 1938 року народився поет Василь Стус". Заходжу на подвір'я, щоб поспілкуватися з господарями. Двері відчиняє вусатий чоловік років 60. Представляється Сергієм Семенюком, двоюрідним племінником Василя Стуса. &еnsр;Хату, де народився мій легендарний дядько, розвалили, а на її місці мої батьки, Микола й Параска, десь у 1950-х побудували ось цю. Про Василя Стуса знаю небагато, моя мати більше цікавилася його творчістю. Звісно, туристи приїжджають й усі йдуть до криниці. Але ж і почистити її вже треба, бо ж застигла в тому вигляді, що й була ще 80 років тому, відповідає Сергій Семенюк і поспішає закрити двері.

27 січня о 18:00 Східний Варіант проведе онлайн подію про українських дисидентів Івана Дзюбу, Олексу Тихого та Василя Стуса. Хто і як кидав виклик радянському режиму на Донбасі? Чому за українське слово, мистецтво та правду люди опинялися за ґратами? Яку роль відіграли Василь Стус, Іван Дзюба, Олекса Тихий та інші в боротьбі за права українців? Запрошуємо вас […] Тhе роst У день народження Олекси Тихого відбудеться онлайн-подія про дисидентів арреаrеd fіrst оn Рубрика.

12 січня в Україні відзначають День українського політв'язня. Вшановують і згадують людей, які були заарештовані через політичні переконання. Це люди, які не корилися радянській тоталітарній системі і зберігали вірність своїм принципам та ідеалам. 52 роки тому в 1972 році радянська влада одночасно заарештувала більшість відомих представників українського національно-демократичного руху. Ця подія отримала назву "генеральний погром" українського шістдесятництва. Українська гельсінська спілка з прав людини називає цю подію найбільш репресивною акцією проти українських дисидентів. Протягом двох днів у Києві і Львові були заарештовані всі відомі українські дисиденти: Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Леонід Плющ, Зіновій Антонюк, Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Ірина Стасів-Калинець. Згодом був арештований Ігор Калинець. Невдовзі хвиля репресій прокотилася всією Україною. Арешти пройшли в Галичині, Одесі, Харкові, Черкасах, Умані. Всього було заарештовано близько сотні осіб, а ще обшуки, допити, звільнення з роботи, переслідування. Майже всі заарештовані були засуджені за одіозною статтею карного кодексу СРСР "антирадянська агітація та пропаганда" і відправлені відбувати свої терміни у табори Мордовії та Пермської області Росії, Сибіру та Казахстану. Їх закривали у психлікарнях, позбавляли роботи чи звільняли з навчання. "Своєю діяльністю, творчістю та активною громадською позицією вони розвінчали міф про радянську систему. Про те, що ця країна є тою, де "вільно дихає людина". Українські політв'язні показали, що СРСР є радянською тоталітарною системою, яка придушує свободу слова, свободу друку, забороняє будь-які нерегламентовані культурні акції. У той час, як населення задихалося в умовах тотального терору, українські культурні діячі виявилися провісниками духовної свободи. Саме їхня діяльність нагадує нам, що здобута у 1991 році незалежність, була вибореною, а не дарованою за просто так", - сказав старший науковий співробітник відділу історії державного терору радянської доби Інституту історії України НАН України Олег Бажан. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Мисткиня померла після голодування в окупованій росіянами Бучі: поховали українську художницю-шістдесятницю Любов Панченко Саме в неволі, у таборах, з ініціативи В'ячеслава Чорновола від 1975 року почав відзначатися День українського політв'язня голодуваннями і протестами. Нині ця дата є актуальною, на жаль. Російський режим продовжує незаконно утримувати й катувати у своїх тюрмах українських політичних в'язнів. В'ячеслав Чорновіл навчався на факультеті журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Під час випускного вечора пішов на Володимирську гірку і поклявся, що все життя боротиметься за Україну. 1965-го виголосив гостру антикомуністичну промову на відкритті пам'ятника Тарасові Шевченку в селі Шешори на Гуцульщині. За місяць разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом виступив проти арештів української інтелігенції на прем'єрі фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" у київському кінотеатрі "Україна". За "політичне хуліганство" В'ячеславу Чорноволу влада оголосила сувору комсомольську догану. Тому не зарахували до аспірантури, куди він пройшов за конкурсом. Разом із іншими видатними діячами започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників та дисидентів. Засновник та головний редактор підпільного українського часопису "Український вісник". Член Української гельсінської групи. Один із ініціаторів створення Української гельсінської спілки. Кілька разів ув'язнений за "антирадянську пропаганду". Перебував у мордовських таборах суворого режиму і на засланні. Від КГБ отримав прізвисько "Нєугомонний". Загалом пробув у неволі 17 років. У 1990-1992 роках - голова Львівської обласної ради. Народний депутат України з березня 1990-го. На президентських виборах 1 грудня 1991 року за В'ячеслава Чорновола проголосували 7 420 727 українців - 23,27%. Він зайняв 2-ге місце слідом за Леонідом Кравчуком.

В Україні 12 січня щороку відзначають День українського політв'язня. Це важлива дата, яка нагадує про героїзм та жертовність тих, хто зазнав репресій за свої переконання, боротьбу за свободу та правду.Коли та чому українці стали відзначати День політв’язня?День українського політв'язня започаткований у 1975 році з ініціативи В'ячеслава Чорновола та дисидентів, які самі стали жертвами радянського тоталітарного режиму. Символічною ця дата стала тому, що саме 12 січня 1972 року в Україні розпочалася велика хвиля арештів діячів руху шістдесятників.Ця репресивна кампанія, відома як "генеральний погром", була спрямована на придушення інтелектуального та культурного відродження українців. Під репресії потрапили такі видатні особистості як Василь Стус, Іван Світличний, В'ячеслав Чорновіл, Ігор Калинець та багато інших. Їх звинувачували у "антирадянській пропаганді", "націоналізмі" та за іншими статтями, фабрикуючи матеріали справ. Головна мета – це позбутися "небажаних" для режиму людей.Вертеп у домі Садовських у Львові (за кілька днів до початку арештів шістдесятників), Фото: lvіvсеntеr.оrgУкраїнські політв'язні сьогодніПісля 2014 року, коли РФ незаконно вторглась на територію нашої країни, захоплюючи території Криму та сходу України, розпочалась нова віха політичних ув'язнень. Всіх тих, хто активно виступав проти анексії та окупації чекали терміни у в'язницях. Журналісти, активісти, правозахисники та навіть просто волонтери – всі потрапляли у пастку режиму, а далі фальсифікація прав за сценарієм, який був чітко сформований ще за часів СРСР. На жаль, кількість політв'язнів щодня тільки збільшується. Хоча у сучасному законодавстві Росії майже не зустрічаються положення, схожі на радянські закони про "антирадянську діяльність", однак країна-агресорка після початку повномасштабної війни це виправила. Набули чинності статті, що спрямовані на придушення інакомислення та критику державної влади, крім того, вони дозволяють легко "довести" провину, оскільки мають широкий та розмитий зміст. Наприклад, про "дискредитацію" армії  РФ чи державних органів влади. У більшості випадків, якщо обвинувачення пов'язане з частиною 3 статті 207, це фактично вказує на політичну складову справи.Напевно, одним із найвідоміших українських політв'язнів сучасності став кінорежисер, письменник, сценарист, активіст, а нині також військовий Олег Сенцов. У травні 2014 року ФСБ Росії затримали кінорежисера біля його будинку в Сімферополі. Його допитували та били, щоб змусити силою зізнатися у створенні кримського осередку "Правого сектора". Згодом його перевезли до московського СІЗО, а у січні 2015 року додали звинувачення у "незаконному зберіганні зброї та боєприпасів".Росія навіть оголошувала Сенцова своїм громадянином, але він неодноразово заявляв, що залишається українцем та не має наміру отримувати паспорт РФ. Місяці судової тяганини не покращили ситуацію, тому влітку 2015 року суд ухвалив вирок режисеру, засудивши його до 20 років ув’язнення в колонії суворого режиму. Йому інкримінували "участь у терористичному угрупованні", "організацію терористичних дій", "здійснення підпалів" та інші сфальсифіковані звинувачення.Протестуючи проти несправедливого ув’язнення, він тримав голодування, ризикуючи життям. Його історія стала символом боротьби за права людини, викликавши хвилю підтримки у всьому світі. Тисячі публікацій, банери та хештег #SаvеОlеgSеntsоv на урядових будівлях західних країн стали проявом глобальної солідарності і це подіяло. Олег Сенцов провів у неволі понад п’ять років, зазнавши тяжких випробувань, однак його вдалось звільнити. Нині він став на захист України та служить у лавах ЗСУ. Олег Сенцов, Фото: fасеbооk.соm/оlеg.sеntsоvКримськотатарського активіста, першого заступника голови Меджлісу, політолога та журналіста Нарімана Джелялова у вересні 2021 року затримали окупаційні сили в Криму. Під час утримання в ув’язненні він зазнав тортур, фізичного та психологічного насильства.Через рік після затримання, Верховний суд у Криму ухвалив вирок: 17 років у колонії суворого режиму, штраф - 700 тисяч рублів та додаткове обмеження прав на 1,5 року після звільнення. Його звинуватили у диверсії на газопроводі в Перевальному та зберіганні вибухових речовин, однак всім зрозуміло, що ці звинувачення були сфальсифіковані та політично мотивовані. Завдяки широкому розголосу, старанням з боку української сторони та світової спільноти, Нарімана повернули з полону у червні 2024 року. Джелялов став першим кримським політв'язнем із 2019 року, якого Росія передала Україні в рамках обміну. Звільнений з полону Наріман Джелял, Фото: t.mе/DІUkrаіnеУкраїнська журналістка та медсестра Ірина Данилович, стала ще однією заручницею режиму. Вона вела активну правозахисну діяльність, через яку у 2021 році тиск на неї посилився. У мережі навіть публікували ряд матеріалів, спрямованих на дискредитацію правозахисниці, в яких її називали "іноземним агентом". Згодом Данилович арештували, а в грудні 2022 року на окупованому півострові їй оголосили вирок - 7 років ув'язнення за обвинуваченням у ніби зберіганні вибухового пристрою, а також наклали штраф у розмірі 50 тисяч рублів. Апеляції значних змін не дали, журналістці скоротили термін ув'язнення лише на місяць. Данилович неодноразово повідомляла про тортури та тиск з боку ФСБ Росії. Нині вона перебуває у жіночій колонії в Зеленокумську та потребує медичної допомоги. Українська сторона багато разів зверталося до міжнародної спільноти з закликом посилити тиск на державу-агресора та вжити термінових заходів для звільнення важкохворої Ірини Данилович, однак поки старання безрезультатні. Ірина Данилович, Фото: УкрінформЖурналіст, письменник та волонтер із Нової Каховки Сергій Цигіпа був викрадений російськими окупантами весною 2022 року. Його звинуватили в "шпигунстві" та засудили до 13 років у в'язниці. За словами його дружини, Сергія зараз утримують в колонії суворого режиму, що в Рязанській області. Їй відомо, що чоловік кілька разів потрапляв у карцер, що свідчить про суворі умови його перебування.Сергій Цигіпа, Фото: Fасеbооk/Сергій ЦигіпаЗвісно, нині в РФ та на окупованих нею територіях досі  перебувають українські політичні в'язні, їх сотні. Ми не маємо права забути про них, а їх імена слід повторювати, звертати увагу міжнародної спільноти, аби домогтися їхнього звільнення. Кожен заслуговує на свободу, і тільки через наполегливі зусилля громадськості, міжнародних організацій та урядів можна змусити державу-агресорку припинити порушення прав людини.Важливо зазначити, що Росія вийшла з Європейської конвенції з прав людини, заявивши, що її дії більше не підпадають під юрисдикцію Європейського суду з прав людини. Відтак, РФ систематично ігнорує заклики міжнародних органів, не реагуючи на подання та звернення, що стосуються порушення прав людини. Боротися із такою "неконтрольованою системою", яка не звертає увагу на всі норми міжнародного права дуже складно, однак світ все ще має можливість застосовувати політичний та інформаційний тиск на російський уряд, аби змусити його звільнити політв'язнів і виконувати свої міжнародні зобов'язання.

День українського політв’язня започаткували в 1975 році за ініціативи В'ячеслава Чорновола. Дата 12 січня символічна: саме цього дня у 1972 році радянська влада провела масові арешти українських дисидентів. Василь Стус, Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Леонід Плющ та інші патріоти потрапили до в'язниць за свої переконання, за право говорити рідною мовою та вільно висловлюватися. Повний текст новини

DаkhТrіо, Rірреd, Nіа Ваrbіа, Sехtur, hасkеdfасе, ХАС, М'ята, Моrgеndіе — нова українська музика у релізах тижня від проєкту Аrtилерія — Суспільне Культура

Спільнота адвокатів перебуває під контролем зграї Медведчука вже понад 10 років. А це та спільнота, без якої неможливе належне функціонування трьох гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Не реагувати на цей виклик і не реформувати адвокатуру означає підривати міць держави."Голка" за підсумками досліджень та публікацій 2024 року добрала 10 фактів, які дають розуміння того, що через бездіяльність Верховної Ради, а саме профільного комітету, який очолює Денис Маслов ("Слуга Народу"), загроза національній безпеці не просто є - вона зростає.1. Медведчук і його адвокатське свідоцтвоНаціональна асоціація адвокатів України, членом якої за законом України має бути кожен (!) адвокат, роками не позбавляла з власної ініціативи кума Путіна Віктора Медведчука права займатися адвокатською діяльністю. Це довелося робити через суд. Позивалися два адвокати – Ілля Костін та Роман Титикало. Суд побачив те, що роками не бачило керівництво Асоціації:"Теза позивача "Свою независимость в 1991 году Украина получает не в результате национально-освободительной борьбы, а по договоренности с Москвой. Новая экономическая и политическая реальность побуждает российскую элиту не просто предоставить Украине независимость, но и подтолкнуть к ней" суперечить… Конституції... Колегія суддів погоджується з тим, що позивач… фактично заперечив очевидний факт національно-визвольної боротьби України за незалежність, яка мала місце на багатьох етапах української історії та до якої мало безпосереднє відношення велике коло людей, в тому числі такі відомі історичні особи, як Мазепа І.С., Грушевський М.С., Коновалець Є.М., Бандера С.А. та інші (серед яких і Юрій Литвин, і Василь Стус, захист яких був покладений саме на адвоката Віктора Медведчука)", – йдеться у рішенні суду.Отже, керівництво Національної асоціації адвокатів України, яка є єдиним органом самоврядування в адвокатському секторі, не готове до самоочищення від тих, хто є загрозою нацбезпеці. Питання щодо дій адвоката Ростислава Кравця, які очевидно загрожують нацбезпеці, теж не порушують. Так само керівництво Асоціації довгий час не реагувало на історії з Тетяною Монтян, Віктором Рибіним та низкою інших українських адвокатів з антиукраїнською позицією. 2. Асоціація під контролем соратників МедведчукаОчищення в секторі адвокатури не відбувається тому, що Асоціацію очолює соратниця Медведчука Лідія Ізовітова, - будь-яка критика керівництва асоціації заборонена. Якщо хтось з адвокатів наважиться критикувати керівництво – він втратить право на професію і позбудеться адвокатського свідоцтва. Тобто спільнота адвокатів перебуває у кріпацьких умовах, за яких масові бунти неможливі, бо вже давно це внутрішньо "прийняли". Термін перебування на посаді Ізовітової сплив два роки тому, але вибори, прикриваючись війною, вона не проводить. Це при тому, що в архітекторів, які мають таку ж самоврядну асоціацію, вибори відбулися. Так само пройшли перевибори у приватних виконавців і нотаріусів.Читайте також: Як соратники Медведчука готуються до виборів в Національній асоціації адвокатів України3. Зустрічі керівництва Асоціації з російськими "коллєгамі"Очільниця Асоціації Лідія Ізовітова активно контактує з російськими колегами. Ось, як доказ, на фото Ізовітова і Юрій Пилипенко з адвокатської палати Московської області.Скрин із сайту Асоціації адвокатів, фото 2019 рокуПилипенко фігурує в одному зі списків "Пособників окупаційної влади", який створив Міжнародний фонд боротьби з корупцією (організація прихильників Навального).Пилипенко "активно підтримував агресію Росії проти України. Надавав допомогу окупаційній адміністрації на території Запорізької області задля інтеграції цієї території до складу Росії" – ось таку причину зазначили навпроти прізвища цього адвоката, з яким так мило фотографувалася Ізовітова.Це фото Ізовітової з російським колегою Асоціація розмістила на власному вебсайті цілком свідомо. Єдине що - після публікації "Голки" фото терміново видалили. Так само зачищають і інші докази, які свідчать, що комунікація з російськими "коллєгамі" ведеться. 4. Комунікації керівництва Асоціації з російськими "коллєгамі"Так, на fасеbооk-сторінці заступника голови одного з комітетів Асоціації Ігоря Колеснікова, яку він закрив для публічного перегляду, коментує російський адвокат, який підтримує війну в Україні. Цей коментар згодом підчистили.Читайте також: Судова мафія намагається зірвати судову реформу та євроінтеграцію України, — юрист Жернаков5. Вибачення за дії адвокатів, які захищали майданівців Тут варто нагадати ще один факт. Під час Революції Гідності, коли свідомі адвокати захищали майданівців, Ізовітова і низка підконтрольних їй рад адвокатів регіонів вибачалася перед суддями за поведінку адвокатів, які пішли захищати права майданівців, а також палко підтримувала диктаторські закони Януковича. Знімок екрана з вебсайту Ради адвокатів Харківської областіДалі більше - Асоціація вітала одного з ключових посадовців поліції часів Євромайдану Олега Татарова з призначенням в Офіс президента. 6. Спікер Асоціації – адвокат КивиАле кадрова політика самої Асоціації у часи повномасштабної війни теж дає чітке розуміння, кого тут раді бачити. Спікером Асоціації, людиною, яка відповідає за комунікації, є адвокат зрадника Іллі Киви Олексій Шевчук. Тут довго суспільству нічого пояснювати не треба. Так, навіть вбивця і ґвалтівник має право на адвоката. Але ж є позиція у залі суду й робота адвоката у залі суду, а є робота в інформаційному полі поза судовою залою. І вона далеко не адвокатська.Фото з соцмереж. Ілля Кива та адвокат Шевчук(До речі, Шевчук продовжує "гріти" округ на Оболоні у Києві, від якого він балотувався до Київради. Тому тут зберігається загроза не лише для сектору адвокатури, а й для політичної системи держави. Варто нагадати, що адвокат Медведчука, який відбілював його у справі Стуса, досі є депутатом Київради від ОПЗЖ. Це Ігор Кириленко). 6. Захват Портнова від прийняття закону "Про адвокатуру"Андрій Портнов у часи зрадника Віктора Януковича був у захваті від того, що прийняли закон "Про адвокатуру". Саме цей закон дав можливість соратникам Медведчука створити монополію Національної асоціації адвокатів України.Скрин із сайту Lіgа ZаkоnІ тільки це вже мало б наштовхнути на думку профільний підкомітет до того, що закон треба змінювати. Але навіть звіт Єврокомісії, де прямо сказано, що адвокатура в Україні потребує реформування, не спонукає голову профільного підкомітету Володимира Ватраса діяти.До речі, зараз триває збір підписів під петицією, де вимагають від РНБО запровадити санкції проти Портнова. Свідомим громадянам її слід підписати.7. Цькування адвокатів, які пішли в ЗСУАдвокатів, які пішли в ЗСУ, боронять нацбезпеку на фронті, можуть позбавляти адвокатських свідоцтв. Це робиться для того, щоб під час майбутніх виборів в адвокатурі усунути патріотичних кандидатів та патріотичних виборців, які можуть змінити якісно керівництво Асоціації.8. Бездіяльність щодо адвокатів на ТОТ, які беруть участь у тортурахНаціональна асоціація адвокатів України добре обізнана про те, що деякі адвокати, які залишилися на тимчасово окупованих територіях, беруть участь у тортурах. Тільки коли мова йде про адвокатів у ЗСУ, то позиція Ізовітової та керівництва асоціації досить активна. А тут вони не діють.9. Розмивання адвокатської спільноти колишніми правоохоронцями, частину з яких вигнали через недоброчесністьТаке розмивання спільноти буде дуже вигідне соратникам Медведчука. Це як виборці, яких завозять на округ, де вони не мали б голосувати. Коли свідоцтва роздаються тим, хто їх не повинен мати, – це про лояльність. І ці лояльні будуть брати участь у голосуванні під час обрання нового керівництва Асоціації.10. Куди йдуть внески адвокатівКожен адвокат платить внески в цю монополію. Це колосальні суми. Якщо не сплачує, – його можуть виключити. Внески мали б працювати на посилення розвитку спільноти. Але за десять років сили цієї спільноти суспільство так і не побачило. Підзвітності немає.Висновки після перерахунку цих фактів цілком очевидні. І от питання: чи голова комітету Маслов та голова профільного комітету Володимир Ватрас усвідомлюють свою відповідальність в історичний момент екзистенційної війни?Нова очільниця Мін’юсту Ольга Стефанішина повідомила "Голку" про те, що Офіс президента готує стратегію щодо реформування адвокатури. Тому у новому році ми будемо пильно стежити за цим питанням.Спеціально для ЕспресоПро авторку. Ірина Федорів, журналістка та викладачка, лідерка громадської ініціативи "Голка"Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів. 

Про це він сказав у коментарі кореспондентці Еспресо Юлії Зубченко.За словами Рокецького, для нього перемога у номінації була дуже несподіваною, тому що ця книга мала бути нішовою. Письменник був впевнений, що біографія рок-гурту "Брати Гадюкіни" не буде цікава для широкої аудиторії."Але це дещо більше, ніж біографія, тому що це екскурс в історію, це екскурс у творчість власне Гадюкіних, і це життєдіяльність Сергія (Сергій Кузьмінський, вокаліст гурту "Брати Гадюкіни", - ред.) з дуже несподіваних ракурсів. Це таке занурення в подробиці. Тому ця книга вистрілила можна сказати, мабуть, тому що це, мабуть, таки перша рок-біографія в Україні саме українського співака і гурту. І це приємно, безумовно, це тішить, надихає створювати щось нове", - заявив Рокецький.Він також розповів про плани на наступну книгу, над якою він вже почав роботу. Але митець сказав, що не буде поки розкривати подробиці, додавши, що процес написання книги доволі складний. "Повірте, для того, щоб зробити гарну книгу, потрібно добряче попрацювати й позбирати всі матеріали й вкласти й написати врешті", - зазначив він.Вокаліст "Мертвого півня" додав, що темою наступної книги також є біографія рок-гурту, "такої ж відомої і легендарної як "Брати Гадюкіни". "Я не один раз вже казав, що вірогідно це можуть бути "Воплі Відоплясова", але поки не буду забігати наперед", - сказав Рокецький.У понеділок, 6 січня, у Києві стартував Стус-Фест - міжнародний фестиваль, присвячений українському поету дисиденту Василю Стусу.

Про це повідомляє кореспондентка еспресо Тетяна Голунова.Цьогоріч фестиваль проходить під гаслом "Стус_Скрізь".Відкривали його у Києві оновленою виставою із назвою "Стусанина" від Театру Воєнних Дій, де актори - це ветерани війни та чинні військові. Організатори фестивалю запланували понад 50 подій у різних куточках світу за участі 20-ти країн. Поезія Василя Стуса прозвучить навіть на українській антарктичній станції "Вернадський". Фестиваль триватиме протягом січня.На платформі "Довженко-Центр. Онлайн" можна буде легально дивитися оцифровані українські стрічки різних епох за 85 грн за фільм.

У цей день у 1938 році, у селі на Вінниччині, народився видатний український поет, представник дисидентського руху, Герой України Василь Стус