Ukrainians news about Історія

Коцюбинський написав коханці 335 листів "Тільки що принесено твого листа з пошти, Вірусенько-донечко. Спасибі тобі, моя єдина, за привітання з Новим роком. Вони такі щирі й хороші, що мене аж коло серця залоскотало, коли вичитав їх, тільки&hеllір; тільки я б не писав так: щодо щастя свого, задоволення, то, ведучи розмову про них, я виключив зі свого лексикону займенники: "я", "моє", "мені", а почав уживати "ми", "наше", "нам"&hеllір; Отож з новим роком побажаю я нам долі тихої, погожої&hеllір; та ще&hеllір; Юрка! Голубонько, такого маленького, маленького Юрка, щоб він простягав до нас рученятка та лепетав: "тато! мамо!" писав у листі 12 січня 1896 року до своєї коханої Віри Дейші письменник Михайло Коцюбинський. Віра Дейша увійшла в життя 30-річного Михайла Коцюбинського наприкінці 1894-го. Їхнє знайомство відбулося на першому Київському з'їзді української "Громади", де Михайло був делегатом від Вінниці, а Віра від Чернігова. Віра Устимівна була вражена письменником гарний елегантний одяг, витончені манери. Молоді люди розговорились і зрозуміли, що мають багато спільного. Після закінчення з'їзду Михайло Михайлович мав нагоду супроводжувати дівчину до Чернігова, адже їхав до товариша на хрестини. Згодом він став часто навідуватися до Віри додому. За короткий час Михайло став називати її "моє серденятко". На рік старша від Коцюбинського Віра Дейша народилася в місті Ржев Тверської губернії. Мати після смерті чоловіка переїхала до Чернігова, де жив її брат Василь Степанович Гортинський. Юлія Степанівна Дейша спочатку була класною дамою в Чернігівському єпархіальному жіночому училищі, а згодом його керівницею. Самостійно виховувала трьох дітей. Віра закінчує Чернігівську гімназію і вступає на фізико-математичний факультет петербурзьких Бестужевських курсів перші курси для жінок університетського зразка. Але царський уряд встановив суворі обмеження курсистками ставали одиниці здібні й енергійні дівчата, які мали жагу до навчання та громадської діяльності. Отримала термін ув'язнення та відсиділа майже рік Революційна діяльність Віри призвела до того, що вона отримала термін ув'язнення та відсиділа майже рік. Тягнувся шлейф неблагонадійності і за Михайла Михайловича через відстоювання ним самостійницьких інтересів. Знайшовши спільні громадські інтереси та ще й оцінивши письменницький талант, Віра Устимівна захопилася Коцюбинським. 24 січня 1896 року Михайло Коцюбинський та Віра Дейша побралися. Михайло Михайлович працював в Одеській філоксерній комісії, яка боролася зі шкідниками винограду на території колишнього Новоросійського генерал-губернаторства. Коцюбинський мав вирушати у тривалу робочу поїздку на початку березня. Віра Устимівна поїхала за чоловіком, але у вересні повернулася до Чернігова, адже невдовзі мала народжувати. Михайло й Віра постійно писали одне одному. "Люба моя дитино кохана! Я писав тобі без краю і кінця, та вже пізно, треба спочити, бо завтра дорога. Отож цілую тебе міцно і пригортаю до серця. Будь мені веселенькою і здоровенькою та не забувай, що маєш такого Мусю, що тебе дуже і дуже кохає. Бережи, серце, і мамине здоров'я, гляди, щоб не застуджувалася. Поцілуй її за мене. Пиши, пиши. Цілую всіх, а тебе найбільше", писав Михайло. Він важко переживав розлуку з дружиною, а затягнулася вона майже на два роки. Наприкінці 1896 року в подружжя народився первісток Юрій. Того ж року на пароплаві з Ялти до Одеси письменник сильно застудився. "Коцюбинський їхав з Криму в Одесу з товаришем восени. Без теплої одежі. Грошей не було. Їхали на палубі. Мерзли. Грілися в машинному відділі. Кутались вночі на рубці в брезенти. Застудився. Придбав тяжкий ревматизм. Ходив на милицях. І тоді ж придбав початок хвороби серця. З середини листопада аж до середини квітня наступного 1897 року він прохворів", згадував поет Микола Чернявський. Розлука з родиною спонукала Михайла Коцюбинського серйозно задуматися над тим, щоб покинути роботу в комісії та переїхати жити до Чернігова. Щоб там оселитися, Коцюбинському потрібно було отримати дозвіл від генерал-губернатора, а той своєю чергою мав його отримати в департаменті поліції. Пів року, від листопада 1897-го до березня 1898 року, Коцюбинський очікував дозволу. Протягом цього часу жив у Житомирі, де працював у редакції газети "Волинь". Нарешті навесні 1898 року письменник переїхав до дружини в Чернігів. Своє нове помешкання вони придбали в місцевого лісника, сюди чоловік забрав стареньку матір та сестру Лідію. У подружжя народилися ще троє дітей Оксана, Ірина та Роман. Їхали на палубі. Мерзли У цьому будинку Михайло Михайлович прожив останні 15 років. Віра Устимівна дбала про комфорт чоловіка свіжі букети у вазі, тиша в будинку, доглянутий сад, щоденні сонячні ванни. "Він був вигадливий. Завжди по-дитячому захоп­лювався красою природи, людьми, здобутками людського розуму. Він був людяний, не втрачав цієї риси протягом усього життя, любив добро, вірив у його переможну силу&hеllір;" згадувала батька донька Ірина. Коцюбинського називали письменником-імпресіоністом. Його повісті "Тіні забутих предків", Fаtа Моrgаnа й оповідання більше нагадують полотна художників, ніж друковані твори. Але буденність гнітила Михайла Михайловича. У оповіданні "Сон" він писав: "Щодня було те саме. Ноги, немов непотрібні, самі знали звиклі дороги, і очі, теж наче зайві, байдужне приймали все до нудоти знайоме. Пливли перед ними і безслідно зникали маломістечкові доми і все ті ж самі люди, наче потерті меблі у хаті, між якими роками можна ходити, не помічаючи навіть". На початку 1900-х Михайло Коцюбинський із дружиною працювали у статистичному бюро. Воно мало репутацію демократичної установи, його називали притулком для політично неблагонадійних інтелігентів. Однак така служба виявилася великою мукою для Михайла Михайловича, адже заважала літературній діяльності, забирала всі сили та час. До того ж за цю роботу він отримував мізерні кошти. Увійшла пара, яка моментально привернула мою увагу Якось у бюро влаштувалася молода працівниця Олександра Аплаксіна. Як згадувала потім жінка, перше знайомство відбулося вдома в подруги 1902 року, куди завітало подружжя Коцюбинських: "У кімнаті вже були присутні кілька гостей. За деякий час увійшла пара, яка моментально привернула мою увагу. Вона з підстриженим волоссям, високого зросту, квітучим цікавим обличчям, але трохи різкими манерами. Він стрункий, елегантно одягнений. Вражав його блідий навіть матовий колір обличчя&hеllір;" Того разу Михайло Михайлович не звернув уваги на дівчину. Тому, коли Олександра прийшла першого робочого дня в бюро, Коцюбинський їй відрекомендувався. Це засмутило дівчину, бо вийшло, що він її не запам'ятав. Спочатку їхні стосунки були робочими, але згодом Коцюбинський почав приділяти їй більше уваги. Якось Михайло Михайлович покликав Олександру до телефона у віддаленому коридорі. Ніякого дзвінка не було, натомість Коцюбинський пристрасно поцілував дівчину й освідчився в коханні. Ображена, вона втекла, на записки із вибаченнями не відповідала. Попри симпатію Аплаксіна боялася довіритися почуттям. Крім того, була суттєва різниця у віці їй 24 роки, а йому 40. Для Коцюбинського подружнє життя давно перетворилося на рутину, хоча для всіх вони залишалися зразковою парою. Аплаксіна ж не поспішала відповідати на залицяння чоловіка. Тому Михайло Михайлович пообіцяв більше не набридати зізнаннями. Він почав уникати Олександру, а в разі зустрічі поводив себе сухо та стримано. Так тривало понад рік. Їхнє спілкування поновилося в грудні 1905 року. Тоді одна з працівниць запросила Аплаксіну на вечірку, де Коцюбинський мав читати свої твори. Олександра прийняла пропозицію, а коли побачила письменника, то зрозуміла: за цей час його почуття не зникли. Наступного дня на своєму робочому столі вона знайшла записку від Коцюбинського з освідченням у коханні. Дівчина вирішила з ним зустрітися. "Михайло Михайлович вже чекав на мене. Він помітно хвилювався. Ми мовчки повернули до площі, так само мовчки він узяв під руку. Мовчки ми пройшли квартал", згадувала Олександра. Того вечора вони довго гуляли безлюдними вулицями. Згодом Коцюбинський і Аплаксіна почали зустрічатися майже щовечора за містом. Зустрічі були короткі, тому домовилися обмінюватися листами, які непомітно підкладали на роботі. "Якою ж важкою видається така тривала розлука, та все ж я безмежно щасливий знаючи, що ти мене любиш. Це таке величезне, таке яскраве, захопливе щастя, що я буквально сп'янів від нього. Ти мене любиш! Ти моя! Я можу цілувати тебе, пестити, чути твій голос, бачити твої чудові очі, любити тебе й віддати тобі своє серце нероздільно", було в одному з послань Коцюбинського Аплаксіній. Загалом написав коханці 335 листів. Пізніше Олександра Іванівна згадувала: "Якщо спочатку ми жили сьогоднішнім днем, то з часом нас усе більше гнітили думки саме про майбутнє про сумісне життя. Михайло Михайлович часто говорив і писав, що не може жити без мене, що ­задихається в таких умовах. Він повторює, що й робота у нього пішла б краще, і здоров'я подужчало, якби ми жили разом". Однак покинути сім'ю письменник не наважувався. Віра Устимівна про все знала, але робила вигляд, що нічого не сталося. Якось Михайло Михайлович від'їхав у термінових справах, а молоду коханку попередити не встиг. Тому лист, адресований Коцюбинському, прочитала дружина. З цим листом жінка прийшла до матері Олександри Аплаксіної. Віра Устимівна просила вплинути на доньку, а також погрожувала, що заради чоловіка готова навіть на вбивство. Але із суперницею говорити відмовилася. Після цього Віра Устимівна мала розмову з чоловіком, деталі якої Коцюбинський розповідає в листі: "Мені було пред'явлено твого листа з поясненням, що це лист від тебе. Вона перевершила сама себе жодного докору, жодних сцен. Навпаки, стільки було виказано благородства і співчуття та доброти, що я був приголомшений. Як виявилося, Віра Устимівна дуже любить мене, що я навіть не очікував. Вона благала мене не кидати родину і не губити всіх. Мені було неймовірно тяжко, так нестерпно, що я плакав. Не знаю, чи переживу таку тяжку душевну драму цей конфлікт між обов'язками та почуттями. Що робити?" Олександра спершу вирішила розірвати стосунки з коханцем, але змучений вигляд чоловіка викликав жалість і вона вирішила залишити все, як було. Драми вирували не лише в особистому житті Михайла Коцюбинського. 1908 року за наказом губернатора його виключили з товариства "Просвіта", де письменник обіймав посаду голови. Це було пов'язано з революційною діяльністю сестри Ольги. Та з часом життя Коцюбинського повернулося у звичний ритм. Чоловік пообіцяв дружині розірвати стосунки з Аплаксіною, а Віра Устимівна зробила вигляд, що повірила. Здоров'я Михайла Коцюбинського стрімко погіршувалося. Лікарі поставили невтішний діагноз хвороба серця і астма. Полегшення приносив відпочинок на острові Капрі на Півдні Італії. Погрожувала, що заради чоловіка готова навіть на вбивство У травні 1911 року Київська спілка допомоги українській літературі, науці та мистецтву виділила Коцюбинському постійну пенсію 2 тисячі рублів на рік. Також ним почали цікавитися як письменником і за кордоном. Це дало змогу покинути службу у статистичному відділі. У цей період він багато подорожував та писав. Проте після чергової подорожі в Карпати влітку 1912-го Коцюбинський захворів. Поїхав на лікування до Києва. За три місяці повернувся до Чернігова. 12 квітня 1913 року Михайло Коцюбинський помер. Серед натовпу, який проводжав письменника в останню путь, були дві головні жінки дружина та коханка. Свій вінок Аплаксіна сплела з білих квітучих гілочок яблуні. Його поклали біля голови покійного, хоч Віра Устимівна категорично заборонила приймати від Аплаксіної будь-які квіти. Через вісім років померла Віра Дейша-Коцюбинська. Олександра Аплаксіна на все життя залишилася самотньою. Після смерті Коцюбинського вона переїхала до Москви, де працювала в бібліотеці. Переживши важку душевну травму, вона втратила зір. 1945 року повернулася до Чернігова. Померла в грудні 1973-го у віці 92 років. Передплатити журнал "Країна"

14 червня 1919 року в Києві пострілом у потилицю вбили українського живописця Олександра Мурашка. Преса назвала це пограбуванням. Того пізнього вечора чоловік із дружиною Маргаритою повертався з гостей до свого помешкання на Лук'янівці. У місті керувала радянська влада та діяла комендантська година. Але художник мав при собі дозвіл-перепустку, видану Всеіздатом. Саме тому ходити вночі не боявся. Однак на заході розпочинався наступ армії УНР. Більшовики готувалися до оборони та проводили чистки серед підозрілих елементів та "буржуазних націоналістів". Олександр Мурашко потрапив під гарячу руку. Його із дружиною оточили троє патрульних. Перевірили перепустку, сказали що арештовують і доправлять його до суду. Водночас дружині наказали забрати в чоловіка усі цінні речі. Мурашко просив жінку залишитись із ним, однак піти її переконали силоміць. Коли Мурашко запідозрив небезпеку, почав тікати. Художник добіг до будинку №18 на вул. Дорогожицькій. Хотів сховатися в садку, кинувся в щілину під плотом, але перечепився і застряг у канаві. Солдати побачили це та вистрелили йому в потилицю з пістолета. Згодом самі втекли. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чекісти застрелили українського художника Миколу Івасюка Убитого Мурашка знайшли вранці. Тодішня преса повідомила, що його застрелили та пограбували бандити, хоча всі цінні речі залишились у дружини. Незабаром розпочалося слідство. Дружині повідомили, що причетним до вбивства був матрос Андрій Полупанов, який працював першим військовим комендантом Києва. Водночас слідчі закрили справу та порадили жінці не шукати собі неприємностей. Мурашка поховали на Лук'янівському цвинтарі. 1957 року на честь Андрія Полупанова назвали нинішню вул. Ярославів Вал. Графік 47-річний Ніл Хасевич - "Бей-Зот" - загинув 4 березня 1952-го в бою з чекістами у криївці коло селища Сухівці Рівненської області. Був активним учасником ОУН. На слід графіка вийшли за допомогою вдови загиблого полковника УПА Ростислава Волошина Інни та захопивши один із бункерів. Там були зашифровані документи УПА з місцем розташування бункера коло селища Сухівці, де Хасевич готував листівки. Село оточили, а бункер виявили в клуні під дровами. Хасевич перебував у криївці із воїнами В'ячеславом Антонюком - "Матвієм" - та Антоном Мельничуком - "Гнатом". За однією з версій, Стекляр кинув усередину гранату, після вибуху якої не вижив ніхто. За іншою, Хасевич та воїни застрелились із власної зброї, спаливши всі документи. Згодом тіла повстанців вивезли в невідомому напрямку.

Археологи під час розкопок римського форту на півночі Англії виявили величезний шкіряний черевик. Його знайшли на дні оборонного рову. За оцінками експертів, знахідці близько 2 тис. років. Про це пише Lіvе Sсіеnсе. Взуття та інші шкіряні предмети вдалося знайти у форті Магна. Ці артефакти допомагають краще зрозуміти повсякденне життя мешканців форту. Про це повідомляє Lіvе Sсіеnсе. "Взуття - це дуже особиста річ, воно дає змогу по-справжньому доторкнутися до людей, які жили у форті", - написав один із волонтерів розкопок Магна. Вал Адріана почали будувати приблизно у 122 році до н.е., щоб позначити північні межі Римської імперії. Після цього римляни захопили та укріпили низку британських фортів. Одним із них став форт Магна, або Карворан. Він знаходився за 11 км від великого римського форту Віндоланди, який став відомим завдяки добре збереженим письмовим табличкам. Нещодавно археологи почали досліджувати оборонні рови та вали північної частини Магни. Старша археологиня Рейчел Фрейм розповіла, що на дні одного з ровів знайшли вузьку глибоку траншею. Її назвали "ламачем щиколоток", адже вороги, наступаючи в таку пастку, отримували переломи. Саме у цій траншеї вдалося віднайти два черевики та шматки шкіри. Вони збереглися завдяки безкисневому середовищу. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Археологи знайшли давній вірменський черевик "Це дуже обнадійлива знахідка для наступних досліджень. Ми отримали уявлення про те, як виготовляли римське взуття. Підошви робили з кількох шарів шкіри, які скріплювали ремінцями, нитками та цвяхами", - розповіла Фрейм. Один із черевиків зберігся частково. Уціліла лише частина каблука й цвяхи на підошві. Через відсутність носка встановити розмір взуття було складно. Другий черевик зберігся повністю. Його розмір вразив археологів. Підошва має довжину 32 см, що відповідає чоловічому розміру 48,5. Зараз знайдені черевики та інші артефакти досліджують експерти. Вони намагаються дізнатися більше про власника гігантського взуття та мешканців Магни в період Римської імперії. На західному березі Тайваня археологи знайшли могилу із жінкою, що тримала на руках свою дитину. Вчені вважають. що вона належала до народу Ан-хо, корінних мешканців острову.

Маріуполь звільнили від російських бойовиків-загарбників 13 червня 2014-го. Участь брали спецпідрозділ МВС "Азов", підрозділи Національної гвардії України і "Дніпро-1". Протистояння із терористами тривало із 6 травня. Після проголошення терористичної ДНР у Донецьку, у квітні місто опинилося під контролем сепаратистів. Вони тероризували місцевих мешканців, захопивши приміщення міської ради та інших державних органів. На даху вивісили прапор терористичної організації. У місті панував хаос, стрілянина, безкінечні мітинги за приєднання до Росії. Центр міста був перекритий барикадами, містом ходили невідомі озброєні люди. За день до звільнення Маріуполя з міста втекла банда "Чечена" - одного з лідерів терористів. Він отримав інформацію про майбутній штурм і не попередив інших терористів. Вранці 13 червня почався штурм. Позиції терористів обстріляли із ЗУ-23. У бій вступили штурмові групи "Азова". Їхньою ціллю було взяти під контроль банк на вулиці Грецькій там знаходилась штаб-квартира терористів. Під час зачистки міста, ліквідували ключові опорні точки бойовиків. Знищили техніку та відновили контроль над усіма захопленими адмінбудівлями. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Терористи захопили Донецьк Після зачистки міста озброєні сутички не припинилися. Наступного дня на "Пост-мосту" терористи з засідки обстріляли колону прикордонників, п'ятеро тоді загинули. Бойовики продовжували обстріл околиць міста. Уперше урочисто День звільнення Маріуполя від проросійських терористів було відзначено на державному рівні 13 червня 2016 року, на другу річницю звільнення міста. Зараз Маріуполь знову знаходиться в окупації. Російські війська повністю захопили місто 21 травня 2022 року, згідно з інформацією від Генерального штабу ЗСУ. Бої за Маріуполь тривали з 24 лютого до 18 травня 2022 року. 1 березня місто було повністю оточене. 14 березня російська армія штурмувала морський порт. 20 травня здалися останні українські війська на Азовсталі. Показали фото і відео звільнення Маріуполя 13 червня 2014 року. Місто завжди було ласим шматком для Кремля, адже мало стратегічне значення. Маріуполь - це портове місто. Тут було металургійні комбінати і найбільше в Україні машинобудівне підприємство - Азовмаш. Їхня продукція становила значну частину експорту України.

Українська Держава та більшовицька Росія уклали попередній мирний договір у Києві 12 червня 1918 року. Документ склали українською та російською мовами. Підписи поставили голова української мирової делегації Сергій Шелухін та інші делегати, а з боку РСФСР - Християн Раковський та Дмитро Мануїльський. Сторони домовилися припинити бойові дії по всій лінії фронту, погодилися поновити залізничне сполучення та надати можливість громадянам, насамперед жінкам, дітям і військовополоненим, безперешкодно повернутися до своїх країн. Домовилися і про поновлення торгівлі та відкриття генеральних консульств і агентств. Українські мали з'явитись у Москві та Петрограді, а російські - в Києві, Харкові та Одесі. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Били, знущалися й катували полонених, ґвалтували жінок". Що писали газети після більшовицького перевороту восени 1917 року Чітких кордонів між державами окреслено не було. Лише згодом сторони затвердили формування кордонів за принципом етнічного розселення, який більшовики надалі ігнорували, адже Українська Держава претендувала й на окремі повіти "російських" територій, заселені переважно українцями. Останній пункт угоди передбачав укладання повноцінного миру, але більшовицька делегація затягувала з цим. Розуміла, що гетьман Павло Скоропадський та Україна в цілому спираються на підтримку потужної Німеччини. Більшовики чекали на її поразку в Першій світовій чи принаймні відмову від підтримки України. Уже в жовтні росіяни призупинили переговори, а згодом, після листопадової революції в Німеччині, відмовилися поновити їх. Сприятливі обставини внутрішньої боротьби в Україні дали їм змогу розгорнути новий агресивний військовий наступ. Німецько-українські та більшовицькі військові уклали перемир'я в селищі Коренево - тепер Курської області - 4 травня 1918-го. Звільнення території України від росіян за Берестейським мирним договором остаточно завершилося. Бойові дії припинилися наступної доби, однак попри сподівання української влади на приєднання українських етнографічних земель перемир'я не встановлювало чітких кордонів між державами. Ним було окреслено лише тимчасову нейтральну зона завширшки 10 км.

Археологи підтвердили, що знайдений біля берегів Колумбії скарб золотих монет належить іспанському галеону "Сан-Хосе". Судно затонуло у 1708 році під час бою з британськими кораблями в Карибському морі. Про це повідомляє Lіvе Sсіеnсе. Дослідження проводила команда експертів, серед яких була Даніела Варгас Аріза з Колумбійської військово-морської академії та Інституту антропології та історії Колумбії. У 20212022 роках експедиції використовували підводні дистанційно керовані апарати. Завдяки цій техніці вдалося отримати чіткі знімки десятків монет, що мають нестандартну форму. Серед уламків лежали монети, відомі як "коби" або "макукіни". Деякі з них прикрашені Єрусалимським хрестом і гербовими зображеннями. На інших видно символ "Короновані стовпи Геркулеса", що вказує на виробництво у Лімі 1707 року. "Карбовані вручну монети неправильної форми, відомі як "коби" в англійській мові і "макукіни" в іспанській, були основною валютою в Америці впродовж понад двох століть", - пояснила Варгас Аріза. Порівняння монет із колоніальними записами дозволило встановити, що йдеться саме про "Сан-Хосе". Галеон перевозив велику кількість золота, срібла та дорогоцінних каменів. Їхню вартість зараз оцінюють у $17 млрд. Корабель вирушив з вантажем із Картахени до Іспанії. На шляху його атакували британські військові під час Війни за іспанську спадщину. Після нетривалого бою на кораблі вибухнули порохові склади. Галеон разом із цінним вантажем опинився на дні. Серед залишків також знайшли зброю і предмети побуту, які допомагають відтворити побут екіпажу трьохсотлітньої давності. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Археологи знайшли загадковий скарб Відкриття спричинило міжнародні суперечки щодо прав власності на знахідку. Колумбія планує підняти артефакти для створення майбутнього музею. Проте багато експертів ставлять під сумнів правову основу таких дій. Іспанія наполягає на своїх претензіях, вказуючи, що судно і його вантаж належать їй за морським правом. Вона посилається на міжнародну морську конвенцію, до якої Колумбія не приєдналася. У польському Слушкуві біля Каліша археологи знайшли 6,5 тис. срібних монет у лляних мішечках, злитки срібла, фрагменти свинцю, а також золоті персні. Одна з каблучок належала Марії - дочці київського князя Володимира Святославича.

Під час автоперегонів у Французькій республіці 11 червня 1955-го трапилась найгірша автокатастрофа в історії країни. Загинуло 84 людини та 120 поранено. 24 Години Ле-Мана найвідоміші автомобільні перегони на витривалість, що проходять щорічно неподалік французького міста Ле-Ман з 1923-го. Того року на стадіоні була відсутня огорожа між дорогою і глядачами. Були невеликі в'язанки сіна, які не рятували при лобовому зіткненні з трибунами. До кінця 35-го кола лідирував Jаguаr британця Майка Хоторна. Британець пізно побачив сигнал від своєї команди про дозаправлення і різко звернув. Маневр став несподіванкою для задніх авто. Утворилося хмара пилу, туди на швидкості 270 км/ год влетів Меrсеdеs. В автомобілях тоді були відсутні ремні безпеки. Впав у напрямку глядачів. Водій загинув миттєво, після вибуху палива уламки авто впали на глядачів. 84 особи згоріли заживо, ще понад сто уболівальників отримали серйозні травми. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Стартували автомобільні перегони Гонщики і їх команди не відразу дізналися про трагедію, а організатори продовжили гонку. Керівництво Меrсеdеs відмовилося від подальшої участі. На наступний день в соборі міста Ле-Ман відбулись похорони жертв трагедії. Офіційне розслідування аварії встановило, що це була лише аварія. Вину у загибелі глядачів поклали на недостатні вимоги стандартів безпеки на трасах на організаторів. У Франції, Іспанії, Швейцарії, Німеччини та інших країнах на проведення автогонок наклали заборону доти, поки на трасах не була досягнута максимальна безпека. У Монако 14 квітня 1929-го стартували перші автомобільні перегони "Гран-прі Монако". Автогонки вулицями князівства були довжиною 318 км. Голова місцевого автомобільного клубу Антоні Ногес запропонував провести автоперегони крученими вулицями міста. Принц Луї ІІ ідею підтримав і створив фонд для переможців. Після перегонів у Монако ще три дні тривали святкування із гучними вечірками і концертами. Змагання стали щорічними.

У Кесарії археологи натрапили на рідкісну знахідку - римський саркофаг із мармуру, прикрашений сценами міфологічного застілля. Ця труна, що пролежала під шарами піску, містить складну різьбу із зображенням бога вина Діоніса та героя Геракла, повідомляє Аrkеоnеws Археологи Нохар Шахар і Шані Аміт, які брали участь у розкопках, розповіли, що мить відкриття нагадувала епізод з кіно. Коли вони змахнули пісок, з'явилися постаті богів, тварин і дерев. Центральне місце займав Геракл, який лежав на шкурі лева з келихом у руці. За висновками фахівців, саркофаг належить до ІІ-ІІІ століть нашої ери. Його доправили до майстерні для реставрації, де з уламків відновили повноцінну сцену. Зображення відтворює Діоніса у супроводі менад, сатирів, Гермеса, Пана, а також хижаків - левів і тигрів. Вони танцюють і святкують, що, ймовірно, символізує перехід душі до потойбічного світу. Нохар Шахар підкреслює, що така сцена - виняткова для цього регіону. Образ Діоніса був популярним у римському мистецтві поховань, однак сцени винного змагання раніше зустрічали лише у мозаїках, як у Ципорі чи Антіохії. На саркофагах цього не фіксували. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Археологи знайшли свинцевий саркофаг Особливо цікаво, що Геракл тут зображений п'яним і знесиленим. На думку археолога, це може відображати римське уявлення про смерть як не про кінець, а про зміну стану існування. Саркофаг виявили поза межами відомих міських укріплень. Це може свідчити про те, що Кесарія в античні часи була більша, ніж вважалося досі. Це відкриття може змінити уявлення про масштаби давнього міста. Кесарія, розташована на узбережжі Середземного моря, була зведена Іродом Великим ще у І столітті до нашої ери. Місто отримало назву на честь імператора Августа. За римської і візантійської доби воно стало важливим культурним і торговим центром з численними археологічними пам'ятками - амфітеатрами, статуями з мармуру та мозаїками. Реставрований саркофаг вперше покажуть публіці 12 червня 2025 року. Це відбудеться під час лекції на конференції "Бенкет" у Музеї Землі Ізраїлю в Тель-Авіві. Захід організовують у співпраці з університетами Тель-Авіва та Бар-Ілана і присвячують темі святкувань в античні часи. Археологи виявили глиняну табличку з невідомими науці написами під час розкопок доісторичного поселення неподалік болгарського міста Бата, муніципалітет Панагюриште. Вік таблички оцінили в 7 тис. років. Вчені переконані, що служила засобом передачі інформації та є яскравим свідченням протописемності. Напис розшифрувати не вдалося, адже його автори не використовували жоден відомий алфавіт. Однак учені сподіваються, що в майбутньому це вдастся зробити за допомогою штучного інтелекту.

10 червня 1911 року в місті Тальне на Черкащині народився актор і телеведучий Петро Вескляров, якого діти називали Дід Панас. Походив із незаможної єврейської родини. Батьки дали йому ім'я Пінхас Вескляр. У юнацькі роки захопився театром та вступив до місцевого драматичного гуртка. 1929 року до Тального приїхав Черкаський робітничо-селянський пересувний театр, а його режисер Олексій Громов відвідав спектаклі місцевого гуртка. Гра 18-річного Пінхаса захопила його, тому запросив хлопця грати в професійному театрі. Знайомі переконали прийняти пропозицію. Прізвище та ім'я Пінхас змінив за часів Другої світової. Уже 1941 року Петра Весклярова призвали у військовий театр Південно-Західного фронту. Його захопили в полон та відправили до фільтраційного табору. Від смерті врятувала зовнішність та те, що гарно знав українську мову. Згодом вдалося дістатися окупованого німцями Києва та влаштуватися робітником на залізниці. Там організував театральний гурток. Після повернення радянської влади проживати у Києві чоловікові не дозволили, адже перебував на окупованій території. Його відправили до Луцька. Грав у Волинському українському музично-драматичному театрі ім. Тараса Шевченка до 1959 року. Зіграв у п'єсах "Украдене щастя", "Ревізор", "Камінний господар", "Овод" тощо. У ті ж часи на українському радіо читав дітям казки на ніч під псевдонімом Дід Панас. Спочатку підміняв літнього актора Габріеля Налідову, а з 1962 року став Дідом Панасом на радіо постійно. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Дід Панас отримував 80 карб. Згодом запросили до Києва на зйомки в кіно. За життя зіграв у понад 20 фільмах, але переважно ролі другого плану. В середині 1960-х як Дід Панас вперше з'явився на телебаченні. Програма називалася "На добраніч, діти!" та виходила щоп'ятниці о 20:45 на телеканалі УТ-1. Передачі Петро Вескляров вів у власній вишиванці та в перуці. Українськомовні казки для дітей часто складав сам. Привітання розпочинав словами "Добрий вечір вам, малятка, любі хлопчики й дівчатка". Програму намагалися зняти з ефіру за націоналізм, або ж замінити актора, але обурені глядачі добилися того, щоб Діда Панаса залишили на екрані. За роботу отримував 64-80 руб. на місяць, стільки ж, скільки прибиральниця. Кар'єру актор завершив 1988-го. Казали, що його переслідували за націоналізм, та насправді звільнили через старість. Забував текст, робив в ефірі довгі паузи, плутав казки. До телецентру не повернувся, вийшов на пенсію. Помер 5 січня 1994 року. Поховали в Києві на Байковому кладовищі. "Актори заздрили йому, бо ніхто не мав його популярності, - розповідав Gаzеtа.uа актор Володимир Заманський. - Пліткують, що він любив випити, з'являвся п'яним на екрані. Не заперечую, він любив перехилити чарку. Але хто не любить з акторської братії? Раз прийшов перед ефіром у нетверезому стані. Йому сказали: "Ідіть, діду Панасе, додому, ми мультик покажемо". Якби сказав те, що йому приписує легенда, його зняли б з ефіру".

Під час нещодавніх розкопок у парку Приорі в Чичестері археологи натрапили на залишки кам'яної вежі, яка, ймовірно, охороняла вхід до середньовічного замку. Це відкриття суттєво змінює уявлення про історію цієї місцевості. Як повідомляє Аrkеоnеws, дослідження очолював археолог районної ради Чичестера Джеймс Кенні. У розкопках також брало участь місцеве археологічне товариство. Вони виявили фундамент великої кам'яної споруди, існування якої раніше заперечували. "Це відкриття перевертає все, що ми думали про замок Чичестера. Довгий час вважалося, що він був дерев'яним. Але знайдений кам'яний міст і тепер ця вежа свідчать про те, що його збудували або перебудували з каменю. Таке рішення могла ухвалити лише особа з великою владою", - зазначив Кенні. Розміри знахідки становлять приблизно 6 на 10 м. Її залишки піднімаються на висоту до 1,7 м від рівня фундаменту. Це вказує на те, що споруда була значним укріпленням біля входу. Імовірно, вежа була частиною замку типу "мотт і бейлі". Така архітектура характерна для норманського періоду. Датується вона приблизно серединою ХІІ століття. Можливо, її збудували за наказом графа Арундела або навіть короля Генріха ІІ. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У фундаменті замку виявили замуровані скелети Дослідники планують зіставити знайдену споруду з іншими середньовічними укріпленнями у Великій Британії. За словами Кенні, це - "найдивовижніший приклад середньовічної архітектури", який йому доводилося досліджувати. Під час розкопок також знайшли декоративні підлогові плитки з францисканського монастиря. Ці артефакти ще більше поглибили історичний контекст локації. Місцеві жителі проявили великий інтерес до розкопок. 31 травня на день відкритих дверей прийшли сотні відвідувачів, аби побачити знахідки на власні очі. Ці дослідження стали продовженням робіт 2024 року. Тоді археологи вже виявили кам'яний міст, дамбу й частини захисного рову. Метою цьогорічного етапу було визначити межі внутрішньої частини рову та оцінити глибину фундаментів. Ці завдання повністю виконали. Усі результати планують детально задокументувати. Також розглядається можливість створення постійної публічної експозиції. Рішення залежатиме від технічних умов і наявного фінансування. Радник Чичестерської ради Білл Брісбен наголосив, що це відкриття змінює уявлення про будівництво замку. Воно також створює унікальну можливість познайомити мешканців і туристів з середньовічною історією міста. В Англії виявили могилу вождя бронзової доби і ще однієї людини. Їх поховали в сидячому положенні. Поховання знайшли в місті Лехлейд-на-Темзі, на південному заході Англії.

9 червня 1940 року Червона армія дістала наказ розпочати війну на морі проти країн Балтії. Майбутня операція стала частиною радянської окупації. У документі № 02622 йшлося, що Балтійський флот мав перейти під командування Ленінградського військового округу й бути готовим до виконання бойових завдань уже 12 червня. Мав блокувати узбережжя Естонії та Латвії у Фінській затоці й Балтійському морі, захопити кораблі естонського, латвійського й литовського військових флотів, які перебували на морських базах і безпосередньо в морі. Також наказувалося захопити торговельний флот і всі плаваючі засоби Естонії та Латвії, щоб перервати морський зв'язок між цими країнами. Надати морську підтримку для вторгнення в естонське місто Раквере. В естонському місті-порту Палдіскі й столиці Таллінні мав висадитися десант. Йому наказували захопити гавань столиці й гарматні батареї на острові Вульф. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На Раатській дорозі фіни знищили 17 тисяч радянських солдатів Окремо в наказі йшлося про необхідність не допустити евакуації естонського й латвійського урядів, усіх збройних сил і запобігти виведенню активів. Для воєнних дій проти країн Балтії радянська влада спорядила 435 тис. солдатів, 8 тис. гармат і 3 тис. танків. Уже 15 червня СРСР вдерся до Литви, а радянські військові атакували латвійський прикордонний пост "Масленки". 16 червня відбувся наступ на Естонію та Латвію. Збройні сили країн, окрім деяких частин, капітулювали й були роззброєні. Реакція Заходу на події була стриманою. Дії визнали необхідними для убезпечення від нацистської загрози. Далі в країнах Балтії розпочалася радянізація, репресії та депортації. Тоді, а згодом і після 1944-го говорили про добровільне входження цих країн до складу СРСР. Масова депортація литовців, латишів та естонців до Сибіру силами МГБ СРСР розпочалася 25 березня 1949 року. Операція дістала назву "Прибій". Щоб уникнути паніки серед населення, була таємною. Пізніше радянська влада заявляла, що проводила її з метою викорінення із села куркульства, яке заважало колективізації. Насправді ж боролася з антирадянськими партизанами лісовими братами й людьми, які симпатизували їм. Депортація других могла значно скоротити базу підтримки лісових братів і дати змогу завершити насильницьку колективізацію, почату ще 1947 року. У рішенні про депортацію були вказані квоти. З Литви мали вивезти 8,5 тис. родин або 25,5 тис. осіб, з Латвії - 13 тис. родин або 39 тис. осіб, а з Естонії - 7,5 тис. або 22,5 тис. відповідно. Упродовж 25-28 березня 1949 року до віддалених земель СРСР вивезли 94 779 людей без права повернення на батьківщину.

У печері Кова-Донес, що на сході Іспанії, археологи виявили понад сотню доісторичних конструкцій. Це відкриття зроблено у Валенсії, де печера вже відома стародавніми малюнками на стінах, передає Неrіtаgе Dаіly. Під час дослідження фахівці з Університету Аліканте та Університету Сарагоси зафіксували більше ніж 100 об'єктів, зібраних зі сталагмітів. Ці елементи називають спелеофактами. На деяких з них утворився кальцитовий наліт. Це дозволяє припустити, що структури були створені в доісторичний час. Представники дослідницької групи зазначили, що точніші висновки з'являться після подальшого аналізу. Печера також зберігає велику колекцію наскельного мистецтва. Серед них зображення тварин, зокрема коней, благородних оленів, турів. Вік малюнків оцінюється приблизно у 24 тисячі років. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Археологи знайшли докази існування таємничої цивілізації Спелеофакти виникають, коли люди навмисно ламають і переставляють сталагміти. Їх призначення досі викликає суперечки. Деякі дослідники вбачають у них символічну або ритуальну функцію. Інші схиляються до практичного використання - наприклад, як бар'єри або орієнтири в темряві. Аналогічні утворення раніше виявили у французькій печері Брунікель. Там неандертальці приблизно 175 тис. років тому розмістили уламки сталагмітів у формі кіл. Знахідки в Кова-Донес мають важливе значення для науки. Вони розширюють уявлення про діяльність первісної людини, виходячи за межі лише живопису чи знарядь праці. Археологи сподіваються, що дослідження цих структур допоможе краще зрозуміти взаємодію доісторичних спільнот з природним середовищем. Неподалік іспанського міста Сарагоса археологи розкопали тисячолітнє ісламське кладовище та виявили більш як 400 давніх гробниць. Відомо, що війська арабів і берберів, прозвані маврами, вторглися на Піренейській півострів та захопили його 711 року. Знахідка доводить, що в Таусте існувало велике ісламське поселення майже із самого початку присутності мусульман в Іспанії.

Під час дослідження на урочищі "Апостольщина" у Володимирі виявлено позолочений хрест-енколпіон. Знахідку зробив археолог зі Львова Ярослав Погоральський. Інформацію про відкриття оприлюднив Віктор Баюк. Археологи планують завершити розкопки до 1 травня. Роботи відбуваються на замовлення ліцею імені Олександра Цинкаловського, що підпорядковується Володимирській міській раді. Підставою для проведення дослідження став офіційний дозвіл від Міністерства культури та інформаційної політики України. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: В Україні знайшли незвичайний хрест До археологічного процесу залучено кілька установ. Основну частину виконують фахівці з Державного підприємства "Охоронна археологічна служба України". До досліджень також долучилися Волинський національний університет імені Лесі Українки, Державний історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" і Спілка археологів України. Археологи розповіли, що нещодавно відкриті підземелля вежі Чарторийських луцького Окольного замку вели до приміщення міського єзуїтського колегіуму ХVІІ ст. Нині тут досліджують 7 кімнат, в одній з яких є хід у таємну.

7 червня 1938 року чекісти розстріляли в Одесі письменника, 66-річного Миколу Вороного. Звинуватили його в участі в контреволюційній організації. Микола Вороний народився на Катеринославщині. Певний час проживав у Галичині, а згодом у Наддніпрянській Україні. 1910-го переїхав до Києва, а вже за часів революції долучився до створення Української Центральної Ради. Політичний досвід дістав, коли був членом Революційної української партії першої політичної партії в центрально-східній Україні. Одночасно з творенням Центральної Ради став одним із засновників Українського національного театру в Києві. Видав збірку поезій "Євшан-зілля", у якій розмістив однойменну поему, написану 1899-го в Полтаві. У ній приховав заклик до усвідомлення українцями своєї національної ідентичності. З наступом більшовиків на УНР 1920 року, розуміючи пряму загрозу життю, емігрував до Варшави. Там видав поетичну збірку "За Україну!", а згодом перебрався до Львова. Став директором в українській драматичній школі при Музичному інституті імені Миколи Лисенка. 1926-го Вороний вирішив переїхати в УСРР. Повірив у НЕП та українізацію, у припинення репресій. Став викладачем Харківського музично-драматичного інституту, а дещо пізніше - працівником Всеукраїнського фотокіноуправління в Києві. Працював сценаристом, критиком і займався перекладами. Переклав твори Данте Аліг'єрі, Поля Верлена, Моріса Метерлінка, Генріха Гейне, Вільяма Шекспіра й фрагменти з "Мазепи" Юліуша Словацького. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Арештували вчителя, який врятував 200 дітей 1934 року Вороного заарештували. Слідчі згадали, що підтримував уряд УНР, Директорію. Сказали, що був членом контрреволюційної організації "Український національний центр - УНЦ". Організація була вигаданою - її справу сфабрикували самі ж чекісти, однак запрошені "свідки" підтвердили участь Вороного. Указували, що він білоемігрант і неодноразово виголошував контрреволюційні промови. Називали ідеологом націоналізму. Урешті чекісти вирішили, що він є польським шпигуном. Спочатку Вороного планували заслати на три роки до Казахстану, але через хворобу шлунку вирок замінили засланням до Воронежа. Після відбуття покарання, 1937 року він переїхав до села Глиняне Одеської області. Туди подали розпорядження не брати його на роботу. За часів великого терору Вороного звинуватили в участі в контрреволюційній військово-повстанській організації. Смертний вирок винесла й виконала трійка УНКВД Одеської області. Письменника реабілітували лише 1957-го. Його ім'ям названі вулиці в багатьох українських містах. Трійки УНКВС "Сандармох" відкрили розстрільні справи на 1116 людей 9 жовтня 1937-го. Того дня до страти засудили поета Миколу Вороного, письменників Миколу Куліша й Антона Крушельницького, режисера Леся Курбаса. Діячів української культури звинуватили у зв'язках із "націоналістичними терористичними організаціями" - УВО й ОУН. Відповідно, на думку чекістів, чоловіки "ставили за мету повалення Радянської влади в СРСР і підготовку терактів проти партії".

Під час будівельних робіт у районі Ваалфронт у місті Неймеген археологи натрапили на руїни великої римської споруди. Виявлена будівля розташована біля річки Ваал і має розміри приблизно 30 на 35 м, передає Аrkеоnеws. Усередині розміщується двір, площа якого сягає 20 на 25 м. Знахідку зробили на місці давнього римського поселення Ульпія Новіомагус. Це перше римське місто на території сучасних Нідерландів. Археологи дістали фрагменти вапнякових колон. Їхня форма і розташування свідчать про існування колонади. Така архітектура характерна для римських форумів, ринків та адміністративних центрів. "Кожна нова знахідка допомагає нам додати ще кілька шматочків до пазла римського минулого Неймегена", - сказав радник з питань культурної спадщини Тобіас ван Ельферен. Він додав, що розміри й планування споруди натякають на її важливу суспільну роль. Ймовірно, вона виконувала публічну або адміністративну функцію. Під час розкопок також знайдено уламки черепиці, фрагменти кераміки та інші предмети щоденного вжитку. Це підтверджує, що на цій території існувало активне римське поселення. Ця частина міста раніше не асоціювалася з жодними римськими спорудами. Відкриття ставить під сумнів старі припущення щодо меж давнього міста й свідчить про його більші масштаби. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Археологи знайшли святилище давніх римлян Розкопки проводяться в межах проєкту Wааlkwаrtіеr Wеst. Тут планують звести житлові будівлі, громадські зони та нову інфраструктуру поруч із колишнім промисловим комплексом Ноnіg. Через строки будівництва археологам довелося прискорити розкопки саме на тій ділянці, де має з'явитися житлова вежа. Основна частина культурного шару залишиться під охороною. Поки що повні обриси споруди визначити не вдалося. Її північна частина йде під підпірну стіну вздовж берега, а східний край виходить за межі досліджуваної території. Місто Ульпія Новіомагус заснували після 70 року нашої ери. У другому столітті воно перетворилось на великий центр із храмами, банями й форумом. У часи розквіту тут мешкали тисячі людей з різних куточків Римської імперії. Близько 300 року місто почало занепадати. Населення поступово перемістилось у район сучасного Валькхофа. Розкопки планують завершити найближчими днями. Археологи сподіваються, що отримані матеріали дозволять краще зрозуміти роль цієї споруди в житті давнього міста. Нове відкриття ще більше підкреслює археологічне значення Неймегена. Це місто залишається ключем до вивчення давнього урбанізму на території сучасних Нідерландів. У Швеції археологи знайшли два древні мечі вікінгів всередині кам'яної поховальної камери. Зброю ніхто не чіпав протягом 1200 років, тож знахідка може багато розповісти про життя людей, які жили тут у ті часи. Мечі виявили у провінції Вестманланд на великій похоронній ділянці, де розташовані понад 100 поховань. Останні датують періодом між 600 та 1 тис. роками нашої ери.

Група дослідників змогла знову створити найдавніший у світі штучний пігмент. Йдеться про єгипетський синій, який використовували майже 5000 років тому в Стародавньому Єгипті. Проєкт очолив Вашингтонський державний університет. До роботи також долучилися Карнегіївський музей природної історії та Інститут консервації музеїв Смітсонівського інституту, пише Рhys.оrg. Учені розробили 12 версій стародавнього барвника. Вони тестували різні матеріали, щоб відновити оригінальний метод виготовлення. "Ми сподіваємося, що це буде хорошим прикладом того, що наука може принести в дослідження минулого людства", - сказав директор Школи механічної інженерії та інженерії матеріалів ВДУ Джон Макклой. У давнину цей пігмент був більш доступною заміною бірюзі чи лазуриту. Його використовували на дереві, камені або картонажі. Залежно від обробки, колір змінювався - від насичено синього до сіруватого чи зеленого. Після занепаду Римської імперії технологія виробництва цього пігменту зникла. Її не відновлювали аж до епохи Відродження. І лише останнім часом інтерес до пігменту знову зріс через його унікальні властивості. Пігмент випромінює ближнє інфрачервоне світло. Це робить його цінним для дактилоскопії та виготовлення захисних чорнил. У нього також є схожі характеристики з високотемпературними надпровідниками. Спочатку роботу над пігментом розпочали на замовлення для музейної виставки. Але в процесі стало очевидно, що вона має глибокий науковий потенціал. Для відтворення пігменту команда поєднала діоксид кремнію, мідь, кальцій і карбонат натрію. Суміш нагрівали до приблизно 1000 &dеg;С. Тривалість нагріву та швидкість охолодження змінювали, щоб наблизитися до технологій стародавніх майстрів. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Археологи знайшли тексти Книги мертвих Сучасні мікроскопи виявили, що навіть незначні зміни у процесі кардинально впливають на результат. "Одне з того, що ми побачили, - це те, що навіть невеликі відмінності в процесі давали дуже різні результати", - зазначив Макклой. Команда дійшла висновку, що лише половина кожного зразка повинна складатися з синіх частинок. Це потрібно для досягнення насиченого кольору. "Ви можете бачити, що кожна окрема частинка пігменту містить безліч речовин - вона аж ніяк не є однорідною", - пояснив він. Сьогодні отримані зразки пігменту виставлені в Карнегіївському музеї природної історії. Їх можна побачити в оновленій експозиції про Стародавній Єгипет. У Єгипті археологи знайшли велике поховання із 250 саркофагів із муміями, а також схованку з бронзовими статуями. Знахідка розташована в некрополі Саккара неподалік Каїра. Мумії добре збереглися.

На Кіпрі археологи виявили три гробниці, які відкривають нове розуміння ролі острова в торгівлі східного Середземномор'я у фінальний період бронзової доби. Поховання розташовані біля солоного озера Ларнака, пише Неrіtаgе Dаіly. Вони підтверджують, що Кіпр підтримував тісні зв'язки з Анатолією, Єгиптом і країнами Близького Сходу. Розкопки проходили під керівництвом професора Пітера М. Фішера з Гетеборзького університету. Дослідження проводилися на території давнього міста Дромолаксія-Визакія, яке також відоме як Хала Султан Текке. Це портове місто розвивалося приблизно з 1630 року до нашої ери. і проіснувало до ХІІ століття до нашої ери., коли в регіоні стався цивілізаційний крах. У похованнях, позначених кодами ZZ, АВЕ та АВW, знайдено багато артефактів. Серед них - глиняна статуетка жінки-птаха місцевого виробництва. Серед найбільш вражаючих знахідок - дві печатки з глибоким різьбленням. Одна з гематиту, друга з бронзи. На них зображено божеств, людей і тварин. "Ці речі демонструють виняткову майстерність кіпрських майстрів і свідчать про розвинені культурні контакти", - пояснив Фішер. Щоб з'ясувати походження частини предметів, було проведено нейтронно-активаційний аналіз кераміки. Дослідження довело, що значна частина посуду мала мікенське походження. Зокрема, з Тіринса та Бербаті у Пелопоннесі. Серед знайдених речей - так звані "кратери-колісниці". Це особливий тип кераміки з зображенням військових сцен, притаманний егейському регіону. Крім того, виявлено численні предмети іноземного походження. Скарабеї, алебастрові вази, вироби зі слонової кістки та кістки гіпопотама. Усе це свідчить, що в гробницях ховали елітних представників давнього суспільства. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Археологи знайшли культовий центр давньої цивілізації Предмети розкоші, зокрема метали та екзотичні матеріали, підкреслюють заможність похованих і їхню участь у міжнародній торгівлі. Останки людей у гробницях належать до кількох поколінь. Поховання використовувались неодноразово. Попередній аналіз підтверджує, що це були особи з високим соціальним статусом. Остаточні висновки про вік, стать і стан здоров'я ще готуються. Це відкриття дозволяє краще зрозуміти не тільки структуру суспільства Кіпру того часу, але й механізми взаємодії між цивілізаціями. Результати дослідження вкотре підтверджують, що Кіпр був стратегічним вузлом у мережі торгівлі та культурного обміну в східному Середземномор'ї наприкінці бронзової доби. У Єгипті археологи знайшли велике поховання із 250 саркофагів із муміями, а також схованку з бронзовими статуями. Знахідка розташована в некрополі Саккара неподалік Каїра. Мумії добре збереглися.

4 червня 1945 року чекісти радянського НКВД захопили в полон членів ОУН, братів Миколу й Петра Дужих. Для їх знешкодження використали газ. Микола Дужий народився 1901 року в селі Карів Львівської області. Був найстаршим сином у родині. 1918-го став солдатом Української Галицької Армії. Воював із поляками в Галичині, з "білими" й "червоними" на Правобережжі. Перехворів на тиф. Після переходу УГА на бік Червоної армії служив командиром однієї з частин. А після розриву УГА з ЧА 1920 року повернувся до Галичини. Деякий час служив у польській армії, а після того вступив до Львівського державного університету. Здобув звання магістра філософії. 1931-го Микола Дужий став працівником товариства "Просвіта". Виховував людей у національному дусі. Після окупації Західної України Червоною армією 1939 року переїхав до Кракова. За рік дізнався, що матір та інших членів родини радянська влада насильно вивезла до Казахстану. 1941-го приєднався до ОУН і перебрався до Львова. Працював в Українському центральному комітеті. Розробляв концепцію військових відділів. Мав псевдоніми "Вировий" і "Мирон". 1944 року став учасником Першого Збору Української Головної Визвольної Ради, де його обрали секретарем Президії організації. А після арешту голови УГВР Кирила Осьмака саме Микола виконував його обов'язки. З просуванням радянських військ теренами України пішов у підпілля й працював у Головному штабі УПА. Редагував журнал "Повстанець". Петро Дужий народився у Карові 1916 року. За 16 років, під час навчання в Рава-Руській гімназії, його прийняли до підпільної організації юнацтва ОУН. Його викрили й арештували поляки. Потім знову, але вдавалося звільнятися. 1941-го Петро потрапив до списку 700 членів ОУН, які мали виконувати найвідповідальніші завдання. Він приєднався до похідних груп ОУН(б). Його група мала проголосити в Києві Акт відновлення Української державності, але цьому завадило німецьке СД. Дужого заарештували й відправили до Львова. Йому вдалося звільнитися й потрапити на Дніпропетровщину. А згодом у межі Холодного Яру на Черкащині, де мав організовувати відділи УПА. Там німці схопили його вчергове й засудили до страти, але знову вдалося втекти. Спочатку потрапив до Умані, а звідти, за підтримки побратимів, удалося перебратися на Волинь. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Охоплює всі області України. Створили мапу націоналістичного підпілля часів Другої світової 1944 року Петра Дужого прийняли до складу Головного Проводу ОУН референтом пропаганди. Редагував часопис "Ідея і Чин" та інші. Підготував брошуру "Слово Організації українських націоналістів до українського народу". Під його керівництвом працював Петро Федун - "Полтава". На криївку, в якій 4 червня 1945 року перебували брати й іще шість повстанців, агентів НКВД вивів зрадник. Щоб знешкодити повстанців чи не вперше вирішили застосувати струменево-паралітичний газ. Усі українські бійці знепритомніли. Після захоплення в полон розпочалося слідство з тортурами. Микола Дужий не визнав свого членства в УГВР. 4 лютого 1946-го військовий трибунал засудив його до смертної кари. Такий самий вирок 22 березня 1947 року дістав і Петро. Але 26 травня 1947-го в СРСР вийшов указ, яким смертну кару скасували. Замінили її на 20 років таборів. 1955 року Миколу Дужого звільнили з ув'язнення за станом здоров'я. Він повернувся до Львова й прожив лише 12 днів. Петро провів у таборах 15 років. Його звільнили 1960 року. Поселили в Запоріжжі під суворим наглядом, а пізніше дозволили повернутися до Львова. 1980 року під псевдонімом Опанас Скелястий видав збірку сонетів і поезій "Розкуте слово". Головний ідеолог збройного підпілля ОУН-УПА Петро Федун - "Полтава" застрелився під час бою з військами УМГБ на Івано-Франківщині 23 грудня 1951 року. Посмертно нагороджений Золотим хрестом бойової заслуги УПА. Федув написав безліч зрозумілих звичайним людям проукраїнських ідеологічних статей, пропагандистських і агітаційних брошур. Розробив ідеологічну базу для продовження боротьби в підпіллі. Наголошував на незацікавленості "західних демократій" в українському питанні й радив не чекати від них значної допомоги. На сьогодні знайдено 34 фундаментальні публікації "Полтави". Поміж них: "Концепція самостійної України", "Україна погибає! Хто винуватий в цьому". Писав навіть російською мовою для радянських солдатів. З-поміж найважливіших публікацій: "Хто такі бандерівці та за що вони борються". Був прихильником створення вільних національних держав у межах етнічних територій.

У національному парку Ріо-Абісео в Перу дослідники виявили понад сотню невідомих раніше споруд. Вони розташовані на території Гран-Пахатену об'єкта всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, пов'язаного з культурою Чачапоя, пише Неrіtаgе Dаіly. Ці відкриття дозволили переосмислити масштаби діяльності давніх мешканців регіону. Робота тривала з 2022 по 2024 рік. Її провів Всесвітній фонд пам'яток за допомогою сучасного обладнання. Сканування місцевості дало змогу побачити більше 100 об'єктів. Серед них церемоніальні майданчики і мережа давніх доріг, які поєднували Гран-Пахатен з іншими поселеннями, такими як Папаяс, Ла-Плайя і Лос-Пінчудо. Виконавчий директор WМF у Перу Хуан Пабло де ла Пуенте Брунке і керівник фонду Бенедикт де Монлаур підтвердили унікальність знахідок. Вони наголосили на тому, як відкриття впливає на розуміння історії Чачапоя. "Це відкриття радикально розширює наше розуміння Гран-Пахатену і піднімає нові питання про роль цього місця у світі Чачапоя", - заявили дослідники. Монлаур підкреслив важливість екологічної обережності під час досліджень. Він відзначив технологічні підходи і потенціал цифрових історій, які можуть зробити пам'ятку доступною для ширшої аудиторії. Гран-Пахатен був частиною території, якою володіли чачапоя. Їх називають "людьми хмарного лісу". Вони створювали міста в горах, ховали мертвих у скелях і обробляли землю на терасах. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Археологи знайшли культовий центр давньої цивілізації Пізніше ця культура стала частиною Імперії Інків. Це сталося у ХV столітті. Знахідка стала можливою завдяки використанню новітніх технологій. Зокрема, застосовували LіDАR, фотограмметрію та топографічний аналіз. Ці методи дали змогу побачити структури, заховані під лісовим покривом, не завдаючи шкоди пам'ятці. Цей прорив важливий не тільки для археології, але й для розуміння цивілізацій, які залишаються в тіні більш вивчених культур. Дослідження показує, наскільки перспективними є неінвазивні технології у вивченні минулого. Відкриття відкриває вікно в майже невідому культуру. Воно дозволяє краще уявити, яким було життя людей, що населяли ці гірські ліси задовго до появи європейців. У Єгипті археологи знайшли велике поховання із 250 саркофагів із муміями, а також схованку з бронзовими статуями. Знахідка розташована в некрополі Саккара неподалік Каїра. Мумії добре збереглися.

443 роки тому цього дня відбувся кримський похід на Москву. 3 червня 1571 року війська кримського хана Девлет Гірея захопили Москву і спалили її до тла. За час походу було вбито близько 80 тис. людейі стільки ж було забрано в полон. Весною 1571 року було зібране військо з кримських татарів і ногайців чисельністю понад 40 тис. людей. Основні сили Московії брали участь в Лівонській війні і південні підходи до Москви охороняло лише шеститисячне військо на Оці. 2 червня військо Девлет Гірея підійшло до Москви і зняло оборону в передмісті. 3 червня татари почали грабунок міста. Єдиним безпечним місцем у Москві був Кремль, який неможливо було взяти без артилерії. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ханський палац збудували на місці битви двох змій Татари підпалювали садиби торговців і ремісників, вбиваючи городян і біженців, які сподівались знайти у Москві захист. Сильний вітер поширив пожежу на все місто - за 3 год. воно вигоріло практично повністю, включаючи царський палац у Кремлі. Наляканий поразкою Іван Грозний погодився передати під кримський контроль астраханське ханство. 1575 року Іван Грозний зрікся царського престолу на користь касимовського хана Симеона Бекбулатовича, називав його великим князем всієї Русі, а себе - князем московським. Під горою Батіг біля сучасного села Четвертинівка Гайсинського району на Вінниччині 1 червня 1652-го почався бій союзної армії Війська Запорозького і Кримського Ханства проти війська Речі Посполитої. Битва завершилася перемогою союзників. Хмельницький викупив у татар вцілілих полонених і наказав їх стратити, пояснюючи вчинок помстою за Берестечко. У наступні два дні було розстріляно або обезголовлено майже 3 500 полонених.