Search trend "Новини Київ"

Європейські країни можуть створити "Небесний щит", щоб захистити Київ та західні області України від атак Росії. Для цієї місії військово-повітряні сили країн Європи можуть залучити близько 120 винищувачів. Однак питання в тому, чи мають європейські союзники достатньо потенціалу для реалізації "Небесного щита". Повний текст новини +Відео

Трамп заявив, що поговорить із Путіним про "землю" та "електростанції" в Україні. Його адміністрація натякає на збереження Криму за Росією, а Київ занепокоєний можливими поступками Кремлю. Повний текст новини

Ми, можливо, десятиліття або навіть століття будемо відчувати втрату людей, які творили українське культурне поле. Так само, як ми зараз відчуваємо втрату митців Розстріляного відродження.Моя гостя Тетяна Терен, журналістка, культурна менеджерка. Ми будемо говорити сьогодні і про наших убитих колег, і про те, як пам'ятати, і про те, як під час війни говорити про пам'ять. Але я почну з того питання, яке я собі ставлю весь час. В умовах геноцидальної війни, культурного геноциду чи можемо ми врятувати чи поправити непоправне, поправити те, що вбито?Я добре пам'ятаю період початку повномасштабного вторгнення, коли теж виникало повсюди це питання - що може зробити культура в таких обставинах, чи культура може щось змінити, щось зафіксувати.І була в мене важка розмова, це вже десь осінь 2022-го, коли Сашко Мехед, теж український письменник, який приєднався до Сил оборони, так само мене запитав: чи ти відчуваєш теж ось це розчарування і безсилля, що те, що було справою нашого життя, нічого не може змінити. І я думаю, що я відчувала це багато разів, але, напевно, насамперед у ті перші місяці загальної розгубленості.Але потім так склалося, що два роки поспіль я працювала і була залучена в якісь робочі групи з двома текстами. Спочатку це був "Щоденник" Володимира Вакуленка. Далі - недописана книжка Вікторії Амеліної. І, очевидно, це мене теж спонукало запитувати себе, запитувати їхнім голосом, внутрішньо з ними говорити, яка роль культури і на що вона впливає зараз.Та відповідь, яку я знайшла для себе - можливо, кожен знаходить її в різний спосіб, - але моя відповідь - це максимальне документування всього, що відбувається, кожної нашої емоції, кожного дня нашого життя, які постійно дуже різні, за один день ми можемо переживати таке відчуття, що цілі століття. У передмові до "Щоденника" Вакуленка якраз Вікторія Амеліна використала термін "друге Розстріляне відродження". Його по-різному трактують, і я вважаю, що його треба пояснювати тим контекстом, в якому Вікторія його вживала, але коли виникає ось це порівняння різних історичних періодів, мені тут важливо говорити і пам'ятати, що ті попередні покоління - чи ми говоримо про 1930-ті, чи ми говоримо навіть про 1960-ті - вони не мали тієї можливості зафіксувати все, що з ними відбувалось і свідками яких трагедій і якого геноциду вони стали.У 1930-ті їх просто знищили всіх, знищили їхні тексти, рукописи, безслідно зникали імена, які винищували, забирали з підручників, із книжок. Великою мірою все одно це сталося і в 1960-ті, так само ці тексти знищувалися. Ми не маємо всіх текстів Василя Стуса. За кілька років до мого народження гине Василь Стус - це якась думка, про яку я постійно пам'ятаю. І навіть попри те, скільки вдалося поколінню наших дисидентів радянського періоду всього винести з таборів, зберегти нам і розповісти, але це все одно недостатнє документування і світ не побачив всього того, що відбувалося. І от нинішнє покоління українців, яке так само бореться з тією ж самою імперією проти цього зла, має можливість свідчити й документувати. Для мене це найголовніша роль культури.Якщо говорити про тих, кого з нами немає, наших колег і колежанок, то мені здається, це так само було найважливіше їм. Отже, продовжуючи їхню справу, ми теж продовжуємо свідчити і документувати.Вікторія Амеліна. Фото: Vісtоrіа Аmеlіnа / Fасеbооk Ми з тобою пригадуємо Вікторію Амеліну, як для неї було важливо записувати кожне свідчення, як вона розпитувала не лише людей на прифронтових і деокупованих територіях. Вона розпитувала мене, вона розпитувала тебе, наших друзів, як ми пережили ці перші місяці війни. Для неї було дуже важливо збирати ці історії.Ти сьогодні принесла книжку - це вже посмертне видання недописаної книжки Вікторії Амеліної. Розкажи, будь ласка, як її Вікторія задумувала і як ви працювали над цією книжкою?Я насправді взяла її випадково, забувши про ефір сьогодні, але мені було важливо, щоб ця книжка сьогодні була зі мною, бо сьогодні Київ прощався з Василем Ратушним.І на Майдані, і в Михайлівському соборі сьогодні були героїні цієї книжки. Крім того, вона завершується останнім розділом, який Вікторія встигла дописати, - це розділ про фестиваль пам'яті Романа Ратушного, яким вона завершує, розповідаючи про те, як складається доля кожної з її героїнь. Однією з героїнь є наша колежанка, подруга - письменниця Світлана Поваляєва. І саме цією сценою вона завершує свою нонфікшн-книжку. Тому я сьогодні хотіла, щоб оця книжка й голос Вікторії були також на прощанні з Василем Ратушним. Я впевнена, що Вікторія сьогодні була б там з усіма. Книжка, з якою я прийшла, називається "Дивлячись на жінок, які дивляться на війну. Щоденник війни і справедливості". Це американське видання цієї книжки, тому що вже на сьогодні є британське, американське, шведське, німецьке, французьке і незабаром буде італійське. У дуже багатьох країнах триває робота з перекладом і виданням, тому попереду багато нових книжок в інших країнах.Насправді немає якоїсь точної дати й місяця, коли Вікторія розпочала цю роботу, але ми говоримо про кінець весни 2022 року, коли в житті Вікторії Амеліної сталося кілька подій, які, власне, і спонукали до змін в її письменницькій роботі, у жанрі, з яким вона хотіла працювати. Насамперед це трагедія на Краматорському вокзалі – ви пам'ятаєте ці страшні втрати, цей страшний день.Потім Вікторія потрапляє на тренінг організації Тruth Ноunds, яка документує воєнні злочини, знайомиться з правозахисницею Олександрою Матвійчук, і на початку червня з групою наших колег і колежанок з ПЕНу ми поїхали в першу волонтерську поїздку. Ця поїздка була до Харкова.Я думаю, що всі ці дуже різні пазли допомогли Вікторії в ті перші місяці повномасштабного вторгнення зрозуміти, яким може бути її новий голос, нова мова і новий жанр, з яким вона працюватиме. Вона вирішує, що вперше в своїй кар'єрі візьметься за письмо англійською мовою і вперше це буде книжка саме документальна.Початково вона думала, що це буде збірка репортажів про українок, які документують російські воєнні злочини. Але в процесі роботи, як ми всі вже потім побачили, коли отримали той рукопис, його фінальну версію, її задум складнішав, жанр складнішав, тому що тут є і фрагменти щоденників, і інтерв'ю, і репортажі, і звіти з польових місій Тruth Ноunds, фрагменти з якихось книжок і медіаматеріалів. Тобто це складне документальне письмо, яке фіксує не лише голоси жінок, її героїнь, - це загалом письмо й книжка, які фіксують нашу реальність, наше життя під час війни й при цьому дуже тонко, дуже майстерно показують ці різні історичні періоди, звідколи триває ця війна і триває цей російський геноцид проти України.Як до тебе потрапив цей рукопис і з ким ти працювала над тим, щоб закінчити його - адже це незакінчена книжка?Власне, ми про це розповідаємо в післямові до цієї книжки, як із Вікторією часто траплялося в житті. Вона якісь речі відчувала, передбачала й робила якісь кроки, які могли нам здаватися непоясненними, але потім приходило пізніше якесь усвідомлення, чому вона робила саме так. Я нагадаю цю хронологію останніх днів, коли ми всі мали зібратися наприкінці червня на "Книжковому Арсеналі", для того щоб презентувати вже згадану мною книжку - "Щоденник окупації" Володимира Вакуленка. Але оскільки Вікторія була повністю зосереджена на цій книжці, вона дуже хотіла її дописати, хотіла максимально зібрати всі можливі голоси, матеріали, свідчення, які вона може включити, вона, повертаючись із чергової адвокаційної поїздки за кордон, вирішує: є ще один додатковий день перед "Арсеналом" - поїду я в Херсон.І вона їде ще до "Арсеналу" в Херсон, для того щоб записати дружину Юрія Керпатенка, так само вбитого росіянами диригента, який відмовився співпрацювати з окупантами. Вікторія поїхала поговорити з дружиною. Вона знала на той момент, що були колеги-військові, які надсилали мені свої рукописи - або недописані, або неопубліковані. І вона вирішує в потязі до Херсона надіслати мені недописаний рукопис. Як завжди - ти можеш пам'ятати її особливий чорний гумор - це було зі смайликами й зі словами, що "ніхто не знає, яку міну-ракету-бомбу я можу зустріти в Херсоні, тож краще хай у тебе буде цей рукопис і, якщо раптом щось станеться, будь на зв'язку з моїм чоловіком".Тобто фактично за тиждень до поранення.Насправді це виходить десь п'ять днів до трагедії в Краматорську. Ця фінальна версія тексту, який ми отримали, датована саме тією датою, коли Вікторія змогла внести останні правки. Тому я почала читати цей рукопис уже в тій формі, в якій його Вікторія зберегла, на початку липня 2022 року, після того як ми попрощалися з Вікторією. Ми поговорили з її чоловіком і вирішили, що починаємо читати цей текст і подумаємо, кого долучити ще. На різні ролі нам були потрібні люди з кола Вікторії, з одного боку. А з іншого боку, щоб це були подруги-фахівчині, які працюватимуть з англійською мовою, тому що текст написаний англійською.Ну і потім, як це досі буває в моєму житті, якщо говорити про Віку, я вважаю, що вона нам постійно підказувала і давала якісь знаки, що потрібно зробити. І такими знаками стали розмови з Іриною Грушею, нашою теж колежанкою, перекладачкою  в Італії, і Сашею Довжик, так само авторкою ПЕНу, директоркою "Індексу" сьогодні, яка має перфектну англійську, прекрасна редакторка.І так ми вчотирьох почали роботу, яка тривала близько року. Ми щотижня обирали якусь кількість сторінок для себе в роботу і щотижня збиралися онлайн, дуже часто в один і той самий день і час, і обговорювали кожну сторінку - чи ми її лишаємо, як вона є, чи нам потрібно буде щось пояснити. Загалом наша ціль була - нічого не змінити, не втрутитись в авторський голос.Вікторія завершила 60% цього тексту. І ми вважали, що ми не маємо жодного права змінити вже цю структуру, змінити той голос, який є на цих сторінках. Але що ми могли - це додати нотатки, їх понад сто, понад сто пояснень у цій книжці. І друге - родина і чоловік Віки надали нам доступ до архіву Вікторії, і ми мали можливість порівнювати різні версії. Тобто є фрагменти, де ми знайшли в архіві більш виписані ще шматки, і ми їх подаємо з нашими поясненнями - за спеціальними дужками, які пояснюють читачеві, що цей фрагмент ми взяли з архіву.Це колосальна робота, очевидно, була, це дуже-дуже велика робота, яку ви зробили. Скільки вас було - четверо людей зробили величезну роботу.Ти буквально недавно повернулася з поїздки в Британію й у Сполучені Штати, де Вікіна книжка презентувалася. Що це були за презентації і який відгук ти бачиш, які люди долучалися? І яка реакція взагалі там на Вікіну книжку? Оскільки я вже згадала про вміння Вікторії лишатися поруч із нами та відчувати якийсь момент, дух часу, я міркую про те, в який час ця книжка вийшла: починаються колосальні зміни сьогодні в Сполучених Штатах, Україна в центрі уваги, Україна знову переживає відчуття несправедливості, великого болю внутрішнього. У цей час виходить книжка зі свідченням Вікторії, з її голосом. І тому, очевидно, ця історія постійно сприймалася на тлі цих подій. Ця історія була і є тим нагадуванням, яку ціну платила і платить Україна і що для нас означає слово "справедливість", бо воно головне в цій книжці - власне, воно винесено в заголовок. Це слово пронизує всю книжку, Вікторія постійно до нього повертається і, створюючи таку певну історичну рамку і хронологію, вона показує, до чого призводить непокаране зло.Тому саме з цими думками ми приїхали на перші події разом із нашою редакторською групою. Відтоді було кілька подій у Лондоні, були події в Америці, попереду зараз Італія, Швеція, Німеччина. Про цю книжку будуть багато де говорити. Насправді для мене дуже важливою була ця лондонська подія, де ми вперше побачилися нашою редакторською групою, вперше ми всі зібралися після цього року роботи. І було ось це дивовижне відчуття певної родини, яка твориться завдяки цій роботі з пам'яттю.Був абсолютно дивовижний момент. Коли ми всі з'їхалися і зібралися в Лондоні, ми раптом озираємося, а поруч з нами в одній із кав'ярень сидить Філіп Сенс - юрист, адвокат, також письменник, згаданий у цій книжці. Вікторія спеціально для цієї книжки записувала з ним довгу розмову на форумі видавців у Львові - і ось він сидить поруч із нами, і це абсолютна спонтанність і випадковість. Звісно, ми всі між собою не могли не обговорити, що в житті Вікторії не буває ніколи нічого випадкового. Тому Філіп також долучився до нашої події в Лондоні. Напевно, якщо говорити про якісь емоції і відчуття, - це, звісно, якесь велике тепло, велика любов, яка залишається з усіма і якою можна ділитися на таких зустрічах.Але з іншого боку, особливо вже потім в Америці, усі події збігаються в часі: виходить книжка, от сьогодні день релізу - а в Сполучених Штатах щодня якісь нові події, пов'язані з Україною, - і починаються перші протести у Вашингтоні, на які я теж потрапляю. І це в той самий день, коли книжка з'являється в американських книгарнях.Тому, звісно, якщо говорити про якісь інтерв'ю, які зараз давала редакторська група, коментарі та перші події, - на них постійно запитують і про те, що відбувається сьогодні. І не можна не помічати ось ці зв'язки з книжкою і те, що Вікторія продовжує говорити зі світом. Вона була надзвичайно сильна в тому, як вона адвокатувала інтереси України. І сьогодні вона це робить на сторінках цієї книжки в дуже багатьох країнах світу.Передмову до цієї книжки написала Маргарет Етвуд. Особисто для мене це одна з найбільш значних, видатних письменниць - наших сучасниць. Яким чином Маргарет Етвуд знає про Вікторію Амеліну і як вона погодилася написати передмову?Маргарет Етвуд. Фото: Gеtty Іmаgеs Це теж певною мірою випадковість. Маргарет Етвуд згадана на цих сторінках в одному місці - це час, який повертає нас на початок повномасштабного вторгнення, коли я на короткий період приїхала до Львова та якийсь час жила у квартирі Вікторії. У той період ми запускали в українському ПЕН різні нові ініціативи. Зокрема, у нас розпочався проєкт Dіаlоgs оn Wаr, "Діалоги про війну". Це були такі онлайн-розмови між українськими й іноземними інтелектуалами. І в один день Вікторія прийшла - вже до мене на мою квартиру - в гості, щоб разом дивитися один із таких діалогів, і це був діалог Маргарет Етвуд і Наталки Сняданко.Дійшовши до цього місця в рукописі, коли ми його читали посторінково, я раптом подумала, що це дуже хороша кандидатура для цієї книжки, враховуючи правозахисну роботу, в яку включена Маргарет Етвуд, враховуючи те, що вона дуже активна частина канадського ПЕН, тобто вона теж частина нашої спільноти. А тому ми вирішили спробувати й написати колегам у Канаді про цю ідею. І буквально за кілька днів прийшла відповідь, що Маргарет хоче побачити рукопис і вона напише цей текст.У книжкових магазинах Парижа, Лондона чи Нью-Йорка можна побачити й купити цю книжку? Багато хто нарікає, що немає хороших книжок про Україну - є якісь різні, але хороших немає. Чи можна купити цю книжку?Так, ця книжка досі в розділах "Новинки", ми перевіряли в Британії, в Америці - вона зараз на чільному місці.Якщо українці хочуть купити цю книжку, як вони можуть це зробити?Якщо ви не в тих країнах, які ми вже згадували, це можна зробити онлайн, ввівши назву: Lооkіng аt Wоmеn Lооkіng аt Wаr. Ви зможете отримати її в Україні протягом буквально кількох днів.Якщо це британська версія цієї книжки, вона трішки більша, трішки іншого формату, це видавництво НаrреrСоllіns. Якщо ви будете замовляти американську книжку - це видавництво St. Маrtіn Рrеss. Але онлайн-книгарні, які працюють з новинками англійською мовою, вони всі вже цю книжку мають і ви можете її замовити в будь-яку країну світу.Ти згадала вже про Сашу Довжик, яка очолює "Індекс" - це така культурна інституція, що об'єднує дослідників, які документують війну. Ця інституція започаткувала стипендію Вікторії Амеліної. Так, це дуже важлива ініціатива і в контексті твого першого питання - як ми працюємо з утратою, як ми працюємо з пам'яттю. Для мене в цій темі є дуже важлива книжка ще однієї нашої колежанки, Олесі Хромейчук, яка написала теж, по суті, документальну повість про втрату - про втрату свого брата, який так само долучився до Збройних Сил України ще до повномасштабного вторгнення. Олеся описала весь цей шлях життя з втратою від того моменту, коли вона дізналася, і до того, що вона починає робити далі.Зокрема, ось ця її робота з книжкою - це був один зі шляхів роботи з її болем і з її втратою. І коли ми говоримо про ті втрати, які проживають українці, ми можемо назвати дуже багато прикладів різних ініціатив. Ми згадували Ратушних, існує фестиваль пам'яті Романа Ратушного. Є дуже багато книжкових видань, меморіалів, статей, концертів, різних-різних ініціатив. Стипендійна програма чи програма резиденції - це дуже схожий формат. Це можливість говорити про спадщину людини, говорити про її якісь цілі, мотивацію, зокрема з тими людьми, які беруть участь і стають частиною цих проєктів. Але з іншого боку, це спосіб і далі поширювати спадщину й те, у що людина вірила.І так само, якщо говорити про цю стипендію, започатковану "Індексом", в рамках цієї ініціативи приймалися заявки від українських та іноземних дослідників, які в той чи інший спосіб теж працюють з цими документальними жанрами, документують насамперед воєнну реальність в Україні. І цих заявок було дуже багато. Я особливо втішена - оскільки я в журі - тим, який був рівень заявок іноземних, як багато людей хотіли б приїхати в Україну для того, щоб працювати над книжками, над якимись серіями журналістських матеріалів про те, що відбувається в Україні. Усі вони пишуть, що знають про Вікторію, що вони стежили за тим, що відбувалося, що хтось із них був в Україні, а хтось ще не був.І ця стипендія дає їм можливість тепер приїхати в Україну, протягом місяця тут працювати з різними темами й матеріалами і в той же спосіб поширювати ідеї, те, у що вірила Вікторія, також у своїх текстах для своїх аудиторій.Я процитую зараз Оксану Маркарову, це амбасадорка України в Сполучених Штатах. Я так розумію, ви разом з нею презентували книжку Вікторії. Оксана Маркарова написала, що книжка Вікторії – це більше ніж книжка, це заклик до дії, нагадування про цінності, за які ми ведемо щоденну боротьбу і про те, що маємо продовжувати, поки не зупинимо жахливі злочини росіян, які вбивають найкращих та руйнують найсвятіше, поки РФ не понесе відповідальність за всі втрачені життя.Після того, як ви презентували цю книжку в Сполучених Штатах, сталися деякі події. Цікаво, як усе пов'язано. Насправді головні події, головна точка - де ми зрозуміли всі, що нас зраджує наш традиційний надпотужний партнер і союзник Сполучені Штати  в нашому протистоянні з агресором. Це сталося якраз тоді, коли загинув Василь Ратушний.Я весь час про це думала, і зараз думаю про те, що і Василь, і Вікторія - вони набагато міцніші і сильніші, ніби лицарі свободи і справедливості, ніж ті люди, яких ми зараз бачимо, які в конгресі боязливо плескають фактично авторитаризму і диктатурі.Чи ти віриш, що ось такі книжки, ось таке документування війни, історії війни, можуть якимось чином вплинути на людей у США чи в західному світі, які чогось не розуміють, які урівнюють жертву й агресора або не розуміють, чому вони повинні допомагати нам. Чи ти віриш у те, що така книжка може переконувати велику масу людей?У той день, коли я дізналася, що не стало Василя Ратушного, а ввечері відбулася розмова в Овальному кабінеті, я так само не могла не думати про ці якісь дві реальності, які існують десь у паралельних світах - тут гинуть найсильніші, найкрасивіші люди, а десь в іншій країні, яка була, як ми вважали, другом, партнером і союзником, обговорюють питання, пов'язані з якимись коштами, з бізнесом.Це щось, у що дуже складно повірити, після чого здається, що слово "справедливість" тоді, виходить, не існує. І всіх тих цінностей, боротьби за справедливість, за свободи і за все, що проходило людство в межах страшних трагедій протягом століть, - нібито всього цього не було і це можна так легко перекреслити. Я теж це часом відчуваю, особливо в ті дні, коли ми втрачаємо людей, а втрачаємо щодня.Але, напевно, те, що може допомогти, якщо можна так говорити, то це дві речі. Я все-таки не втрачаю віри в те, що ми називаємо "європейські цінності", не дозволяю собі цього робити з 2013-2014 років, пам'ятаючи весь шлях, який пройшла і проходить Україна. Я згадала про цю спонтанну зустріч з Філіпом Сенсом (читачі прочитають їхню досить складну розмову з Вікторією тут), тому що Філіп, як людина, яка багато працювала зі злочином, з агресією, злочином проти людяності, з агресією з геноцидом, він не погоджувався, що в українській ситуації вдасться добитися цієї справедливості, що це буде названо саме геноцидом на юридичному, на судовому рівні. Вікторія переконувала, як людина, яка бездоганно вже знала міжнародне право, всі документи, вона відстоювала свою лінію. І тут ми зустрічаємося з Філіпом, який, по-перше, уже на презентації захотів теж узяти слово й сказав, що "я пам'ятаю цю розмову, нашу суперечку і, на жаль, зараз я знаю, що вона права. Вікторія була права і є права". А друге, що він сказав - знову ж таки, ми живемо в дуже мінливому світі, але він тоді сказав на першій події, що є шанс, що міжнародний трибунал щодо злочину агресії Росії проти України має запрацювати в квітні. І це щось таке, що я зберегла всередині з думкою, що я постійно буду про це думати. Бо теж Філіп сказав, що й у цьому є велика роль Вікторії, якщо цей трибунал запрацює. Тому я продовжу про це думати, бо я живу з відчуттям, що Вікторія й далі працює для всіх нас.А друге, що мені допомагає, - це, напевно, знання нашої важкої, болісної історії і віра в те, що що б не робила та ж сама імперія, як не знищувала б катком міста, мову, людей, - все одно постійно проростало. Тобто є якась така величезна сила в цій країні, в цих людях, що, попри всі обставини, коли зраджували, коли залишали Україну наодинці, щось перемагало.Тому, напевно, зараз говорю про якісь речі в день, коли Україна прощається з Василем Ратушним, напевно, такі думки виникають після тих слів, які говорили сьогодні його батьки, Світлана Поваляєва й Тарас Ратушний. Але в мене абсолютно переконлива віра від знання історії культури своєї країни, що тут є щось настільки сильне, що навіть інші країни, які нібито століттями боролися за цінності і демократію, не усвідомлюють, наскільки щось є сильне і нездоланне всередині України й на цих землях.Так, згодна. Я думаю, що перші, хто не усвідомлював, - це ми. І перші, хто почав усвідомлювати свою силу зараз, - це ми. І якщо ми вистоїмо, то фактично вже неможливо буде якось відкотити ось цю віру в себе й у власні сили.Останнє питання: чи буде українська версія цієї книжки?Я думаю, що переклад з'явиться, але це не буде скоро, можливо, за рік чи за два. Тому що, працюючи над цією книжкою, чи коли, наприклад, Софія Челяк й інші колежанки - подруги Вікторії працювали з її поезією, і є багато інших ініціатив, - усі намагаються пам'ятати, що говорила Вікторія, щоб виконувати її побажання, її вказівки в цій історії.З цією книжкою нам лишилося знання про те, що Вікторія взагалі не думала про український переклад. Вона працювала для іноземної аудиторії. Вона хотіла туди говорити й до тих людей звертатися. А з іншого боку, вона сказала якось родині: я не бачу цієї книжки тут до завершення війни, бо я не хочу ретравматизувати українців цими історіями і цими фактами. А тому з тим, що ми дотримуємося всього, що Вікторія говорила, що встигла нам передати, я думаю, що ця книжка з'явиться, але не відразу.Віка Амеліна започаткувала літературний фестиваль в селищі Нью-Йорк на Донеччині. Яка доля цього фестивалю? Чи якимось чином можна масштабувати цей фестиваль і десь його проводити, скажімо, не в Нью-Йорку, де неможливо зараз провести такий захід. Чи є розмови про це? Тут теж є складність із тим, що говорила Вікторія і що пам'ятають її близькі подруги. А Вікторія говорила, що є Нью-Йорк, наш український Нью-Йорк, де я фестиваль створюю і де він має відбуватися. Тому навіть 2022 року, коли були вже перші якісь культурні ініціативи, можна було подумати про його перенесення, проведення десь в інших регіонах України, вона не хотіла цього робити. І тому, наскільки мені відомо від тих людей, які продовжують цю справу Вікторії, саме про фестиваль у такій формі мова сьогодні не йде.Але її подруги, зокрема Оля Русіна, Катерина Міхаліцина, Софія Челяк і інші продовжують окремі проєкти в рамках фестивалю. І насамперед це дві дуже важливі історії. Перша - це конкурс написання есеїв для дітей для молодих авторів із Нью-Йорка, українського Нью-Йорка. І друге, також вони проводять такі літні табори, кемпи для цих дітей, які, звісно ж, всі поїхали зі своїх домівок через війну, але яких продовжує об'єднувати цей фестиваль і пам'ять про Вікторію.Я запитала, тому що особливо розумію це в останні три роки, - що пам'ять сама себе не відтворює. Тобто пам'ять - це завжди зусилля, так? От ми з тобою і Світланою Поваляєвою готували Фестиваль пам'яті Романа Ратушного. І ми розуміємо, що це цілеспрямовані зусилля. Так само і щодо пам'яті Вікторії Амеліної, і щодо пам'яті Володимира Вакуленка, щодо пам'яті всіх загиблих митців і людей культури - це цілеспрямовані зусилля і робота: видавання книжок, підтримування їхніх ідей, просування цінностей і так далі.Я ще хочу запитати про проєкт "Їх убила Росія". Це спільний проєкт багатьох організацій, куди так само входить український РЕN. Що це за платформа?Ця платформа почалася з початкової ініціативи. Це були моніторинги втрат, які ПЕН розпочав ще в лютому 2022 року. Ці моніторинги робилися насамперед для адвокації за кордоном, тому що з 24 лютого постійно команда готувала такі ньюслетери англійською мовою на іноземну велику аудиторію про те, що відбувається в Україні і, зокрема, що відбувається в культурі й у медіасфері, у сфері прав людини в Україні в умовах війни.Ці моніторинги тривали в різних форматах. Можливо, ти теж пам'ятаєш, що ми з Меdіа Тhе Ukrаіnіаn запустили теж окрему серію таких "портретів" про загиблих українських митців. У цей час з'являлося багато інших ініціатив. Ми знаємо, що є ініціатива "Недописані" - про загиблих саме українських письменників. Є моніторинги загиблих бібліотекарів, є моніторинги у сфері кіно, моніторинги серед істориків. Тобто дуже багато спільнот ведуть подібні моніторинги. А про що йшлося, коли постала ця платформа, яка на сьогодні ще продовжує формуватися, там додаються постійно історії, перевіряються, узгоджуються з рідними і додаються нові.Ішлося насамперед про об'єднання зусиль, тому що, мені здається, нам дуже бракувало присутності державних інституцій у цій роботі, бо йдеться, власне, про державницьку роботу, про збереження пам'яті про своїх загиблих, про свою втрачену культуру, яку не створять у житті люди, чиє життя забрала Росія.Тому ми вийшли з ініціативою об'єднати інституції державного сектора і громадського сектора, які в різний спосіб працюють зі збереженням пам'яті й адвокацією цих справ за кордоном. Це була наша головна мета. Зараз ці інституції працюють разом, збираються, обговорюють ті справи, які до них потрапляють. Цих справ ще багато, які будуть додаватися на цю платформу.І те, що мені видається важливим, у що, я вважаю, ми маємо вкладати дуже багато зусиль, - це те, що я назвала адвокацією. Зараз дуже важливо, що, коли інституції об'єднуються, коли в цьому присутня держава, з нами працює Інститут національної пам'яті. Є можливість спільно робити різні проєкти адвокаційні за кордоном у різних країнах, в різних форматах для того, щоб ці історії розповідати світу. Розповідати й нагадувати про те, що відбувається, що Росія вчинила проти України, що вона продовжує щодня робити, доки у світі говорять про бізнес і про вирішення якихось економічних чи особистих питань.Ця цифра загиблих митців, людей, які творять культуру, - лише за три роки це майже 200 вже людей. Кожного дня приходять якісь нові жахливі новини. Це лише останні три роки.Звичайно, що ці моніторинги мають вестися з 2014 року. Це дуже дивно, що ця робота… Знову ж таки, звісно, що не були такі величезні масштаби втрат, але це стосується всіх моніторингів, і я частково долучена і до тих моніторингів, які відбуваються у сфері медіа, і так само йде розмова про те, що моніторинги не можуть починатися 2022-м роком, і там так само зараз додаються історії, справи загиблих медійників 2014 року.Медійників і не лише медійників - режисерів, композиторів, усіх людей, які…Ну, це різні платформи. Є платформа "Реквієм", яку ПЕН, Премія імені Гонгадзе, Інститут масової інформації роблять пам'яті загиблих медійників.І є інші платформи, зокрема ось ця, яку ти згадала, - "Їх убила Росія", яка присвячена саме митцям, які мали дуже різні професії. Це і бібліотекарі, режисери, актори, історики, також журналісти, які в культурній тематиці працювали. Тобто всі, хто творив культурний ландшафт України.І це ми ще не знаємо ситуації повністю на окупованих територіях. Але щось ми знаємо. Наприклад, ми знаємо про загибель Юрія Керпатенка.Ну, ми знаємо, тому що звільнений Херсон, цю справу можна задокументувати, в Херсоні далі лишається його дружина. Володимир Вакуленко - це все деокуповані вже території, але, можливо, ти пам'ятаєш той момент, коли деокупували певні території України… Завжди є цей дуже страшний певний момент… Чи, знову ж таки, коли звільняли Київщину, настає момент розкриття жертв, кількості жертв.Тому, звісно, ніколи не йдеться про цифри в цих трагедіях, ідеться про кожну окрему історію.Я нагадаю, можливо хтось не знає цю історію, що рукопис книжки Володимира Вакуленка, його "Щоденник окупації", який він закопав під вишнею в батьківському городі в селі Капетолівка на Харківщині, знайшла саме Вікторія Амеліна.І саме вона була тою людиною, яка і віддала потім цей рукопис видавцям і написала передмову - вражаючу, до слова, передмову. Остання розмова моя з Вікторією Амеліною відбулася, власне, на "Книжковому Арсеналі". І Віка сказала, що вона хоче допомогти родині вбитого диригента Херсонського театру Юрія Керпатенка. Вона хоче їх відправити в санаторій відпочити.Тобто якимось чином її притягали ці історії, і вона відчувала свою велику відповідальність і сумління щодо цих людей. Я хочу, щоб ми з тобою закінчили саме оцим спогадом про Віку.Чи вона з тобою говорила про це напередодні смертельного поранення? Чи ти пригадуєш теж такі розмови?Я дуже добре пам'ятаю цю розмову і я пробувала втілити цей план і це бажання Віки. А якщо нас слухає пані Марина, я дуже сподіваюсь, що ми цю мрію втілимо в той момент, коли вона зможе поїхати з Херсона і коли Херсон перестануть щодня обстрілювати росіяни.Але насправді ми говоримо про людей з такою величезною емпатією, з таким величезним серцем, яке було у Віки, яке є в багатьох її подруг. І це все - бажання допомогти і стати поруч. Напевно, дійсно цим дуже важливо завершувати. Ще в такий день ми постійно в цій розмові згадуємо, що сьогодні країна прощається ще з одним героєм, з Василем Ратушним.Коли є ось це відчуття, що слова не мають значення, коли девальвують навіть значення слова "справедливість", у такій ситуації, коли незрозуміло, які можна знайти жести і слова, щоби підтримати батьків, які втратили двох синів на цій війні, я думаю, що те, що ми можемо робити, - це бути поруч з цими людьми, тому що навколо нас дуже багато людей і родин, які когось втратили.Якщо ви, так само як Віка, знаєте, що можна найменше зробити для цих людей, - це саме те, що ми маємо робити. І це теж до теми перших твоїх питань про пам'ять: як працювати з культурою, як знаходити якийсь сенс у тому, що відбувається, - свідчити, бути серед своїх і підтримувати своїх.

У січні цього року українські захисники захопили двох поранених солдатів з Північної Кореї. Наразі Київ розглядає можливість передачі полонених військовослужбовців Сеулу. Повний текст новини

Київ виконав необхідні умови, викладені в Ukrаіnе Fасіlіty, щоб отримати третю виплату від Українського механізму.

Київ продемонстрував всьому світу, що не Україна є перешкодою на шляху до миру, зазначив міністр.

Київ продемонстрував всьому світу, що не Україна є перешкодою на шляху до миру, зазначив міністр.

У ніч проти 17 березня столицю знову атакували дрони-камікадзе. Було зафіксовано 37 "Шахедів", що летіли на Київ. Повний текст новини

Нещодавно у західних ЗМІ з'явилася інформація, що в Україні майже закінчилися ракети до систем ППО SАМР-Т. Зазначається, що Київ звернувся до урядів Франції та Італії із проханням поставити нові снаряди. Володимир Зеленський прокоментував цю ситуацію. Повний текст новини

Підліток, який заліз на вагон електрички у передмісті Києва на станції "Київ – Волинський" продовжує перебувати у важкому стані. Він має 75% опіків тіла. Повний текст новини

Станом на зараз Україна немає довгострокових контрактів, які були б укладені щодо постачання газу. Зокрема газовий ринок Європи є достатньо глобальним, що робить важким можливість виокремити – американський газ це чи норвезький. Повний текст новини

Україна погодилася на пропозицію США щодо 30-денного повного перемир'я. Володимира Зеленського запитали, як реагуватиме Київ та його союзники, якщо Росія порушить режим припинення вогню. Повний текст новини

Владімір Путін неодноразово наголошував, що задля миру буцімто Україна повинна зменшити свою армію. Так, диктатор нібито погодився на тимчасове перемир'я, але висунув цинічні вимоги. Серед них – зупинка мобілізації в Україні та постачання їй військової допомоги. Президент Зеленський відповів, чи піде Київ на подібний крок. Повний текст новини

У ніч на 15 березня окупанти атакували Київщину ударними дронами. Більше ніж два десятки БпЛА було зафіксовано на підступах до столиці. Працювала ППО. Повний текст новини

Київ вже кілька тижнів просить Італію і Францію надіслати ще щонайменше 50 ракет Аstеr-30. Проте їх запаси у Римі та Парижі теж обмежені.

В одній із секретних оцінок, поширених серед політиків адміністрації президента США Дональда Трампа, датованої 6 березня, йдеться про те, що Путін, як і раніше, сповнений рішучості впливати на Київ.

13 березня підліток заліз на вагон електрички на станції "Київ – Волинський". Хлопця вдарило струмом, і він загорівся. Повний текст новини

Суд визнав протиправною бездіяльність Міністерства культури і наказав повернути храм релігійній громаді.

Сполучені Штати запропонували Україні та Росії тимчасове перемир'я, яке передбачає тишу у небі, на морі та на фронті. Київ не ставить умов, які могли б ускладнити цей процес, водночас Росія висуває свої вимоги. Повний текст новини

Виявлені ЄСПЛ недоліки в діях міліції та пожежної служби демонструють системні проблеми попередньої влади, зазначили у Мін'юсті.