Українські новини про Репортаж

28 серпня Росія ударила ракетами і "шахедами" по Києву. У Дарницькому районі балістика ворога зруйнувала п'ятиповерхівку. Загинули 25 людей. На наступний день після трагедії, врятовані мешканці зруйнованої будівлі продовжують приходити до місця "прильоту". Хтось намагається серед завалів відшукати щось із своїх речей, хтось просто стоїть, мовчки вдивляючись у розтрощені залишки дому. Люди із сусідніх будинків, де повилітали вікна та двері - виносять із пошкоджених квартир речі з якими переїжджатимуть на інші місця проживання. Кореспондентка Gazeta.ua побувала на місці одного з найстрашніших російських "прильотів" з початку війни. СИЛЬНИЙ ВИБУХ Територія навколо розбитого дому - огороджена червоно-білою стрічкою. Попід дорогою, яка веде до будівлі, досі стоять десятки машин ДСНС, поліції та швидкої допомоги. Хоча рятувальні роботи і завершені - надзвичайники і медики не спішать покидати локацію. Від цегляної п'ятиповерхівки залишилося мало. З-під важких нахилених стін, які ще не впали, "визирають" залишки квартир. Можна розрізнити контури кімнат, кухні. У купі завалів на землі, яскраво на сонці мерехтять уламки скла. А у радіусі кількох десятків метрів - досі лежать якісь речі, потрощені шматки цегли і бетону. Уздовж однієї з уцілілих стін, люди облаштували меморіал. В пам'ять про загиблих сюди несуть квіти і дитячі іграшки. - Я більше підніматися не буду, не маю сил! Що забрала, те і забрала, - каже жінка з великими чорними пакетами, повними речей. Їх змогла винести з однієї з уцілілих квартир крайнього під'їзду. У тимчасових наметах постраждалі заповнюють акти про відшкодування збитків. Деякі люди виносять коробки, пакети, меблі та одяг - усе, що вдалося врятувати. Частину майна вантажать у машини, інше складають біля під'їздів. Поряд мешканцям волонтери безкоштовно роздають воду, гарячі напої та їжу. Одна з організацій видає індивідуальні та сімейні гігієнічні набори. Біля палатки комісії з питань надзвичайних ситуацій стоїть середнього віку жінка. Представляється Павліною. Під час вибуху разом з чоловіком та дочкою були вдома, каже. - Ми жили у під'їзді, що знаходиться по центру будинку - якраз там, де вхід. Увечері прочитала, що увімкнулась тривога. Але було тихо. Ми подивилися, що "шахеди" летять, але наче не до нас. Заснули. А потім десь бахнуло рядом і ми вскочили, одяглися, - згадує жінка тримаючи в руках документи. - Винесли рюкзака, сумки, а потім - знову тиша. Повернулися в дім. Чоловік каже: "Мені рано вставати, я піду приляжу". Я ж почала читати, що ракети вже вилетіли. І кажу: "Треба вставати". І ми з донькою почали виходити. Бахнуло в момент, коли взувалися - один сильний вибух. Чоловіка Павліни скинуло з ліжка. Весь у подряпинах він з родиною попрямував до виходу на вулицю, де вже почали збиратися сусіди. - І в цей момент бахнули ще раз. Це був прямий приліт. Все посипалося, - каже Павліна. - Ми навіть себе не бачили - навколо була темрява, пил. Не видно було навіть рук. Включили ліхтарики, мочили рушники, щоб прикрити обличчя. Так і виходили. Шукали сходи. Слава Богу, сходи дивом лишилися. Квартира родини більш менш вціліла. Стіни і стеля на місці. - Вікна у нас були навстіж відкриті. Можливо, це нас і врятувало. Якби були зачинені, посікло б усіх склом. А так - вікна і двері вирвало, але нас не зачепило, - каже жінка. - Деяких сусідів знали. Не всіх. Це колишній гуртожиток, але житло вже викуплене і приватизоване. Ми переробили його під смарт-квартиру. В колишньому гуртожитку два під'їзди розташовані з обох сторін будівлі. На поверсі Павліни мешкало приблизно 30 родин, точної цифри ніхто назвати не може. - Нам не пропонували тимчасове житло офіційно, але я чула, що на Харківському шосе є гуртожиток, куди селять тимчасово. Поки нас пустили пожити знайомі - у них квартира вільна, бо самі поїхали на дачу. Але це на місяць-два, - каже Павліна. ВИРВАНІ ДВЕРІ Люди продовжують виносити речі зі зруйнованих квартир, всіх супроводжують рятувальники і роздають каски для захисту. Дехто з мешканців плаче. Фасад обсипаний до цегли, шматки штукатурки й панелей висять на арматурі, яка стирчить з тріщин. Сходові клітки розкриті й напівзруйновані. Поряд з палаткою Національної поліції стоїть подружжя. Юлія та Віталій також проживали в цьому будинку. - Ми з чоловіком були вдома. Слава Богу, дитина в цей час була з бабусею на дачі, - говорить Юлія. - Спочатку був один вибух, потім ще один. Я прочитала, що знову летить. Почала відкривати двері, щоб замки не заклинило. І в цей момент мене вибуховою хвилею "вирвало" разом з дверима. Піднявся густий пил, ми навіть не одразу зрозуміли, що це був "прильот". Сусіди бігли з того боку й кричали, що в будинок влучило. Ми намочили рушники, закрили ними обличчя й почали вибиратися. Юлія каже, що якось одразу зорієнтувалася - час втрачати не можна. - Шок відчувається, але розуміла - треба не зволікати. Страх трансформувався в ціль - вижити, - каже жінка. - Я отримала декілька синців, але все могло бути набагато гірше. Слава Богу квартира не сильно постраждала. Лише двері вирвало. Коли сьогодні зайшли в кімнату, то побачили, що шпалери наче надрізані уламком. - У нас в будинку є укриття з ремонтом. Також є укриття в будинку культури, тут поряд, - каже Віталій. - Але ж це балістика. Тільки про неї написали, пройшло менше хвилин - і вибух! Подружжя чекає дозволу забрати деякі речі з будинку. Після цього поїдуть жити до рідні. - У Національній поліції склали протокол, у Дарницькій райадміністрації теж оформили акт. Будемо чекати, - каже Юлія. - Нам сказали, що має приїхати комісія, щоб вирішити: будинок піде під знесення, чи реконструкцію. ЧОЛОВІК, ЯКИЙ ВТРАТИВ РОДИНУ Неподалік від пари мовчки вдивляється на зруйнований дім мешканець Юрій. Його квартира знаходилася на п'ятому поверсі. Чоловіка врятувало те, що під час атаки він знаходився у підвалі дому, який переробили під укриття. - Перший вибух почув, одразу почав дзвонити дітям (донька чоловіка із родиною жила в цьому домі на третьому поверсі. Ще у Юрія були два сини. - Gazeta.ua). Була сильна ударна хвиля, - каже Юрій. - У підвалі впали плити, стіна з'їхала повністю, одного чоловіка придавило. Лишився маленький отвір, і тільки завдяки йому ми змогли вибратися. Якби не те місце, де не було гіпсу (гіпсокартону. - Gazeta.ua), всі б задихнулися. Юрій втратив дружину та старшого сина. Вони вирішили не спускатися з ним в укриття і загинули одразу. Молодший 17-річний син отримав струс мозку, його нещодавно привезли з Охматдиту. Юрій мешкав у цьому будинку понад 30 років. Від роботи йому надали тимчасову квартиру. - Ми ще не оформлювали ніякі папери. Донька зараз виносить з квартири вцілілі речі, а потім підемо оформлюватися, - каже Юрій стримуючи сльози. - Нам сказали: якщо оформимо документи, то допоможуть і з житлом, і з меблями. Всі йдуть на зустріч. З пошкодженого будинку вдалося врятувати 15 осіб, які не могли вибратися самостійно. У тому числі - чотирьох дітей. З території руйнувань вже вивезено понад 3150 тонн будівельних уламків і сміття, а також евакуйовано 26 пошкоджених машин.

Українські виробники організували у Києві виставку вітчизняних товарів. На День Незалежнocті сюди прийшли сoтні людей. Містяни та гості столиці приходили сюди цілими родинами. Розглядали та купували товари, говорили про війну, свято, політику та ймовірні перемовини між РФ та Україною. Які ціни були на ярмарку та як на четвертому році війни люди продовжують жити та планувати майбутнє в Україні - дізнавалася кореспондентка Gazeta.ua. До маркету йде багато людей, дехто одягнений в патріотичний одяг. Погода хмарна і вітряна, тому більшість відвідувачів у верхньому одязі. На вході до ярмарку невелика черга. Всіх зустрічає його працівник і вітає з Днем Незалежності. Торговище зайняло п'ять поверхів, охочі можуть придбати кавові напої чи лимонади, тут пропонують і коктейлі. Ціни на каву починаються від 50 грн., а коктейлі від 200 грн. На лавках сидять люди. За апаратурою стоїть діджей і налагоджує звук. Ввечері тут буде концерт Артистки Чуприненко. Катерина - одна з відвідувачок "Незалежного маркету" . Дівчині 19, одягнена у чорно-білу вишиванку. - Я шукала, куди можна сходити на День Незалежності в Києві. І ось натрапила в ТікТоці на це місце. І мені так сподобалось - я люблю українську культуру, бренди, - каже. Ще нічого не придбала, але вже примітила для себе одяг від одного з українських брендів. - Для мене День Незалежності - це єднання нації. Це показує, що ми можемо стояти проти ворога. Будь-які перешкоди, які з'являються - ми здатні подолати. І вже 34 роки це робимо, - говорить впевнено Катерина. - Найбільше наше досягнення - це те, що ми зараз стоїмо проти Росії. Україна могла би досягти більшого, але на це потрібні час, гроші, підтримка і віра людей. Серед шести українських президентів виділяє двох. - Чинний президент - він під час повномасштабного вторгнення, я вважаю, найкращий. А найгірший - Янукович, - каже дівчина. - Найбільший провал - це період Майдану, коли був Янукович. Це був дуже важкий час, коли люди страждали. Але це й показало, що ми сильні, що можемо протистояти навіть такій владі. За час повномасштабної війни населення україни скоротилося на 10 млн людей, за даними видання Frontliner. Більшість - це родини, які виїхали за кордон. Для того, щоб їх повернути - має відбутися низка вдосконалень у державі, каже Катерина. - Вдосконалюватись потрібно у сфері освіти. Давати людям якісь переваги, можливості, щоб вони бачили, що тут дійсно буде краще: буде де жити, за що жити, як будувати майбутнє. Зараз вони це бачать у Європі, але хотілося б, щоб і в Україні були такі можливості, - додає Катерина. - Я була в Європі й бачила, як живуть пенсіонери - вони не переживають за гроші, можуть просто вийти вранці, попити каву, не думаючи, скільки вона коштує. Хотілося б, щоб і в Україні були такі умови: пенсія не 2 тисячі гривень, а 2000 євро. Дівчина виїжджала за кордон під час повномасштабного вторгнення, але повернулася додому. - Їхні системи - бюрократія, документи, банки, медицина - усе дуже затягується. В Україні - цифрові системи, усе швидко. Плюс, сервіс тут кращий, ціни приємніші, - додає дівчина. - Хотілося б якнайшвидше закінчити війну, звісно. Але думаю, ще роки півтора-два це буде тривати. Раніше вже були якісь "переговори", але нічого не сталося. Я не вірю, що і наступні щось вирішать. БІЛЬ І ГOРДІСТЬ На одному з поверхів маркету представлені українські виробники прикрас та аксесуарів. На різнокольорових столах обережно розкладені прикраси з бісеру, кераміки, срібла та золота. Також тут можна придбати аксесуари: хустки, шарфи та окуляри. Поверхом нижче відкривається сила-силенна товарів: декор для дому, кераміка, текстиль, косметика та екотовари. Українські майстри демонструють вироби з дерева, скла та столи з епоксидної смоли. З вітри пахнуть соєві свічки. Відвідати маркет прийшли Ксенія та Інна. Жінки вже встигли прикупити парфуми українського бренду. - Ми прийшли провести гарно час, подивитися щось із українських брендів, насолодитись атмосферою і підтримати українського виробника, - каже Ксенія. - Поки що були лише на одному поверсі - там, де парфуми, посуд, трохи одягу. Це гордість, що ми не зламались Іннна відзначає, що День Незалежності в 2025 році для неї символізує сум і боротьбу. - Для мене сьогодні це - біль. Ми проходили повз Михайлівську площу, навколо стендів із фотографіями. Було боляче. Але водночас - це гордість, що ми не зламались. Дуже хочеться, щоб ця сила збереглась у майбутньому, щоб ми не втратили себе, - з сумом в голосі додає Інна. - Сьогодні нам нагадали інсталяцією в центрі, що саме відбувається зараз, чим займаються наші герої та армія. Це і біль і гордість водночас - за те, що ми боремось, не зважаючи ні на що. Головним досягненням України за 34 роки Незалежності жінки відзначають те, що Україна мужньо чинить опір агресору. - Сам факт, що Україна збереглася - це вже велике досягнення, - каже Ксенія. - Також розвиваються нові напрямки, зокрема українське виробництво. Сьогодні бачимо багато молодих стартапів, які реально працюють. Частина населення українізувалася, перейшла на українську мову. Люди почали повертатися до своїх коренів, шукати культурну спадщину. Ми в процесі досягнень. Головне - не втратити те, що вже відстояли. - Якщо оцінювати українських президентів, кого ви б виділили? - питаємо. - Мені не соромно за Ющенка. Він ще 20 років тому розумів, куди ми маємо рухатись: до єдності, до усвідомлення свого коріння. Це було дуже прогресивно на той час, - каже Інна. - А найгірший, мабуть, Янукович. Сподіваємося, що гірше залишилось у минулому. Про якісь компроміси з Росією, Лілія навіть не думає. Каже: це нічого не дасть. - Однозначно - ні. Те, що зараз називають "компромісом", насправді - це не компроміс, це капітуляція. Якщо Росія нічого не віддає, в чому тоді компроміс? Треба або вигадати інше слово, або називати речі своїми іменами, - каже наостанок жінка. - Поки не бачу, коли це може закінчитися. І не розумію, яким чином це може відбутись. Можливо, буде якесь перемир'я, але це не буде справжнім миром. Це буде зашморг, який висітиме на шиї України. На цьому поверсі розмістили маленькі будки з тваринами, які шукають дім. Діти залюбки підходять їх роздивитися. В прозорих кейсах сидять кошенята, поряд стенд з фотографіями та їх іменами. ВІЛЬНА ДЕРЖАВА На першoму поверсі - безліч столів з наїдками, різноманітними делікатесами. У повітрі аромати сиру та сиров'яленого м'яса. Продають ще й пастилу, напої, соуси та десерти ручної роботи. Бджолярі виставили меди: гречаний, різнотрав'я, липу, соняшник. Виробники алкоголю без вагань пропонують скуштувати свого товару. Поверхом нижче свій крам розклали виробники українських брендів одягу. Повсюдно - українська символіка: вишиті орнаменти, синьо-жовті акценти, патріотичні принти. Є як сучасні речі у стилі стріт, так і класика з етнічними мотивами. Біля кожного стенду хтось приміряє, хтось фотографує, а хтось просто прийшов підтримати українських виробників. - Ми щороку саме в День Незалежності гуляємо на Андріївському узвозі - це вже наша родинна традиція. Дивимось, що продають, чим торгують. Сьогодні вперше побачила ось цей комплекс - дуже здивована різноманіттям, - каже Любов. Любов і Богдан натрапили на маркет випадково, але вже встигли прогулятися і роздивитися ряди українських товарів. Жінка віку не називає, сміючись каже: багато. Вони нічого нового придумати не можуть, вже відпрацьовано все - День Незалежності - це вільна Україна, незалежна від Європи, від Америки, від тої Росії, повністю вільна, своїм путьом йти, - каже Богдан. - А ми від однієі залежності впадаємо в іншу. За те що крадуть у нас, ми впали в залежність від Америки, від Європи. Замість того, щоб саморазвиваться. Гроші в країні є, але вони в офшорах, у кишенях олігархів. Якщо б не внутрішній ворог - корупція, зрада, продажність - не було б і зовнішнього ворога. Через хабарі відкрили ворота в Криму і на Донбасі. Якби цього внутрішнього ворога не було, то Путіна тоже тут би не було. Україна мала друге місце в світі по вооруженію. І що зробили? Під тиском Америки все повіддавали. Любов згадую день проголошення Незалежності в 1991 році і каже, що тоді всі були щасливі. - Це була така радість! Я тоді була з маленькою дитиною. Ми гуляли Хрещатиком, всюди були свята, прапори, - згадує Любов. - Пам'ятаю і як люди вірили в Ющенка. - Які здобутки України за 34 роки ви би виділили? - Найголовніше - це те, що ми зберегли українську мову. Немає мови, немає культури, немає історії, немає нації. Ми зберегли цю ідентичність, при тому що нас хотіли всі роки знищити, з давніх-давен Україну руйнували. Бо Україна - це земля, чорнозем, ресурс. Після того, як Любов побувала за кордоном, каже, щоб повернути людей до України треба створити комфортні умови. - Створити умови. Дати безвідсоткові кредити, як це було в Польщі. Дати можливість почати свою справу. А в нас людина не встигне піднятися - вже потрапила в борги. Ми самі в себе крадемо і думаємо, що виграли, - каже жінка, поправляючи біляве волосся. Богдан каже, що чинна влада робить недостатньо, бо корупцію досі не здолали. Також додає, що не варто погоджуватися на умови Росії. - В майбутньому я бачу Україну відновленою. Але зараз ми проходимо гальмування - ми велика країна, й швидко не зупинишся. В нас буде допомога. Україна пройде цей важкий шлях, - наостанок додає Любов і пара прямує далі - на Андріївський узвіз.

8 серпня у Києві попрощалися з журналісткою Вікторією Рощиною, яка померла у російському полоні. Її тілo передали в рамках обміну ще у лютому цьогоріч. В полоні вона знаходилася із серпня 2023-го. Росіяни затримали її, коли Вікторія збирала матеріали для публікацій на окупованій території. 27-річна Вікторія Рощина зробила чимало репортажів із зон активних бойових дій, окупованих територій. Писала про права людей та воєнні злочини. Кореспондентка Gazeta.ua побувала на прощанні з журналісткою та поспілкувалася з її колегами. ПАНАХИДА Панахиду за загиблою проводять в Михайлівському соборі на Подолі. Перед входом в ряд вистроїлися журналісти, багато з них працювали з Вікторією і знали її особисто. В багатьох у руках квіти - троянди, лілії, соняхи. До собору під'їжджає катафалк і всі мовчки спостерігають. Люди в чорно білому вбрані заносять закриту труну до собору. Попереду несуть портрет Вікторії Рощиної. Згодом всі заходять до зали, де розпочинається церемонія прощання. Вікторія Рощина народилась 6 жовтня 1996 року. Журналістка працювала в різних медіа - "Радіо Свобода", "Громадське" та "Слідство.Інфо" та була позаштатною авторкою "Української правди". Вікторію вперше затримали російські силовики у березні 2022 року в Бердянську. Вона провела 10 днів у полоні, після чого була змушена записати відеозвернення під тиском. Тоді її відпустили. Всередині собору стоїть запах ладану. Біля портрету загиблої стоїть кошик з квітами від однієї з редакцій, де та колись працювала та вінок сплетений з колосків. Перед церемонією дехто підходить лишити квіти. У залі стоїть суцільна тиша. Після панахиди всі повільно виходять і спостерігають як труну ставлять у катафалк. Потім повільною ходою всі слідують за автівкою у напрямку Майдану Незалежності, де проведуть прощання. ПОКЛИКАННЯ У ЖУРНАЛІСТИЦІ Посеред Майдану Незалежності вже встановлена апаратура. Люди формують півколо і до мікрофона виходить Ангеліна Карякіна. Зліва стоїть родина загиблої журналістки, а справа розташований чорно-білий портрет. - Я працювала з Вікторією майже три роки. Віка ніколи не кидала почате, - говорить Карякіна. - Якщо вона починала вести якусь справу, якусь історію, чи висвітлювати якусь подію, нам редакторам ніколи не доводилось їй нагадувати про те, що щось далі відбувається... Вона ніколи не жалілася, не брала відпусток, вихідних, вона завжди працювала, тому що для неї це була не робота. Журналістика - це було для неї покликання…Єдине, на що вона могла поскаржитись, це обмеження до доступу, її до інформації…Вона створювала величезну кількість проблем редакторам, продюсерам, прес-секретарям, іншим людям, про яких вона розповідала історії, особливо про зловживання чи порушення, але немає жодної людини в тому колективі, де ми працювали, яка б не згадувала про неї з посмішкою. 24 квітня стало відомо, що наприкінці лютого цього року тіло Вікторії Рощиної було повернуто в Україну. Її особу підтвердили за допомогою ДНК-експертизи. Про загибель журналістки у російському полоні повідомили 10 жовтня 2024 року. У листі від Міністерства оборони РФ, який того дня отримав батько Вікторії, зазначалося, що вона померла 19 вересня 2024 року. На церемонії прощання також був присутній народний депутат України Ярослав Юрчишин, який виступив з промовою. - Я пам'ятаю її політичним журналістом, який приходив на різні прес-конференції, задавав незручні питання. Вона ставила ті питання, які хотіла, там, де хотіла, так, як хотіла і ніхто не міг їй заборонити, - каже Ярослав Юрчишин. - Справжні вони не палають, вони горять. Вони запалюють всіх навколо, але дуже часто цей запал їм коштує найдорожчого - здоров'я, життя. Вікторія була людиною, яка не знала слова "ні". Усі відмовляли її від поїздок на окуповані території, ніхто не хотів брати відповідальність, але вона розуміла, що це її місія. І вона це зробить. За інформацією Координаційного штабу, Рощину планували включити до обміну полоненими 13 або 14 вересня, однак цього не сталося. Серед присутніх сьогодні тут є Юлія Макаренко. Вона познайомилася з Вікторією Рощиною ще у 2017 році на тренінгу від Інституту розвитку регіональної преси в Харкові. - Я тоді працювала в розслідуваннях. Вона, здається, тільки хотіла стати журналістом-розслідувачем, - каже Юлія тримаючи в руках мікрофон. - Вона була дуже завзята. Коли ми починали тему на тренінгу, то в неї була дуже міцна хватка. Вона завжди починала з початку, навіть якщо чогось не розуміла, постійно запитувала. Юлія розповіла, що згодом зустріла Вікторію під час роботи в судах. - Коли ми були на суді по Паші "Мерседесу", де журналісти стояли з одного боку й дотримувалися певної позиції, вона намагалася з'ясувати, що ж насправді сталося, і дивилася на ситуацію з усіх боків, - розповідає Юлія. - Я всі відео, які бачила в Telegram тоді, - це все були зняті Вікою кадри з якихось різних місць, кімнаток. Не знаю, як вона туди потрапляла, але їй завжди вдавалося взяти коментар. Останній раз вони бачилися в суді по справі Червінського, трохи поговорили і все. В смерть Рощиної Юлія спочатку не повірила. - Я думала, що побачу її на наступному суді, але коли з'явилась інформація про зникнення, я, як і всі колеги, чекала її повернення і не вірила навіть тоді, коли прийшло повідомлення батьку, що вона загинула. Думала, що це помилка. Коли довго тіло не повертали, це ще здавалося ознакою, що Віка точно не загинула. Розслідувачі з "Слідство.Інфо" у співпраці з іншими медіа зібрали свідчення очевидців та дізналися умови утримання журналістки. У полоні українську журналістку жорстоко катували: на її тілі були численні ножові поранення і травми, її вага була близько 30 кілограмів. - Думаю, що Віка ніколи не йшла на компроміси з росіянами. І навіть якщо ціна цього була її життя. Вона багато знала, багато дізналася, і вони не дали їй шансу це розповісти. Вона розуміла, на що йде, і що з нею щось може трапитися. Знала про свій стан здоров'я, коли відмовлялася від їжі та навіть голодувала. Усвідомлювала, чим це може закінчитися, але не пішла на співпрацю з ворогом, - наостанок додає Юлія Макаренко. ЗГЛАДЖУВАЛИ КУТИ Одним серед тих, хто працював з журналісткою Вікторією Рощиною є Тарас Ільків. Чоловік одягнений у чорну сорочку. Зараз він військовий, але раніше працював редактором на Радіо Свобода. - Ми з Вікою працювали на початку широкомасштабного вторгнення. Кілька місяців я працював як редактор Радіо Свобода над серією репортажів з окупованих міст - Маріуполя, Бердянська, Мелітополя, Херсона. Це була дуже важлива робота, - каже Тарас. - Колеги часто казали, що з Вікторією важко працювати. Але справа не в тому, що вона не слухала редактора - просто все було навпаки. Зазвичай редактор ставить завдання, а журналіст виконує. Віка ж приходила зі своїм баченням і чітким планом, і ти вже міг або погодитися, або ні. Через це були довгі перемовини, ми злагоджували всі кути, щоб це подивилося як можна більше людей. Тарас Ільків наголошує, що саме завдяки цим репортажам суспільство дізнавалося правду про життя в окупації. - Згадайте весну 2022-го: всі писали про відхід окупантів з Київщини. А про окуповані мало, що було відомо. Вона зробила там колосальну роботу по збору інформації, тому що ми спрацювали вже після її першого полону і вона явно хотіла доробити те, що не змогла зробити першого разу, коли пробувала туди прорватися, - згадує Тарас. - Вона показала те, що там живуть українці, там живуть наші люди. Важливо про них пам'ятати. Люди важливіші за території. І про те, що варто не забувати цих людей. Ільків каже, що матеріали Рощиної викривали російську пропаганду і розвінчували міфи про "звільнення" територій. - Я впевнений, що через роки її репортажі будуть вивчати на журфаках. Я надіюсь, не тільки в Україні, тому що вони показують і руйнують міф, який росіяни нав'язують. Це все можна побачити в репортажах про обмеження свободи слова, про брак ліків в аптеках, придушення малого бізнесу. Тобто ті речі, які зовсім небагато збирають переглядів, але вона вміла зібрати цю інформацію, поговорити з людьми, щоб це дійсно прочитало дуже багато. І час був підібраний саме такий, коли важливо було показати, що це наші люди, наші міста і там гуманітарна катастрофа, - додає Тарас. КАТУВАННЯ І ПОБИТТЯ Люди по черзі підходять до труни, затримуються на кілька секунд, залишають квіти, прикладають руку, або чоло до труни. Дехто мовчки торкається труни. Інші стають навколішки, нахиляються, прикладають чоло до краю. - На момент початку повномасштабної війни я відслідковувала всі важливі події, як і зараз. Історія Вікторії Рощиної, особливо її перший і другий полон, була для мене дуже показовою. Особливо мене цікавили деякі території Запорізької області, бо звідти родом мій батько і бабуся, тому це було для мене близько, - каже Катерина, - Звістка про смерть в полоні абсолютно жахлива, брутальна і зрозуміло було, хто відповідальний за це. Стосовно тортур над українськими полоненими Катерина каже, що це спосіб залякування. - Я можу сказати про цивільних, які потрапляють в полон. Це метод залякування і тиску. Вони вибирають на окупованих територіях окремі категорії людей, які виступають проти системи і закривають цих людей, беруть в полон, катують їх, інколи випускають, щоб ці люди були прикладом того, що інші мають мовчати, - каже Катерина. - Інколи ці люди зникають і їх очевидно вбивають. Це теж ознака для всіх інших і для родичів про те, що треба мовчати. Це абсолютна тактика. Катерина сподівається, що винні у смерті Рощиної та інших закатованих українців понесуть покарання. - Я знаю, що методом Osint ( Розвідка на основі відкритих джерел, процес збору та аналізу інформації з загальнодоступних джерел для отримання розвідувальних даних - Gazeta.ua ) і інших технологій, вбивць знаходять, - каже жінка. -Ми живемо в цифрову еру, де багато що фіксується. Чи вдастся їх покарати, залежатиме від того, хто буде влада в РФ. Я думаю, при зміні влади, можливо, це буде ймовірно. Прокуратура заочно оголосила підозру начальнику СІЗО №2 у Таганрозі Ростовської області РФ, причетному до катувань журналістки Вікторії Рощиної, а саме 44-річному підполковнику внутрішньої служби РФ Олександру Штоду. У неволі вона зазнала систематичних катувань, побиттів, принижень, погроз, а також суворих обмежень у доступі до медичної допомоги, питної води та їжі. Крім того, щодо неї застосовували фізичні покарання та психологічний тиск. Вікторію Рощину поховали на Байковому кладовищі.

Через село Яблуниця на Івано-Франківщині проходить найвищий в Україні гірський перевал висотою у 931 м над рівнем моря. Його називають Яблуницьким або "татарським". Вважається, що саме через нього у XIII ст до Європи йшла монголо-татарська орда. Люди їдуть сюди здебільшого за краєвидами - з перевалу відкривається панорама на Чорногірський та Свидовецький хребти. Також Яблуниця розташована між двома найпопулярнішими туристичними центрами Карпат - Яремчею і Буковелем. Це теж сприяє тому, що все більше і більше українців їдуть відпочивати і сюди. Тож не дивно, що за останні роки Яблуниця стрімко почала змінюватися: від тихого села серед гір - до котеджного містечка із широким переліком розваг. Водночас в Яблуниці досі панує звична сільська буденність. Місцеві ведуть господарства, заготовляють дрова на зиму та бояться рейдів ТЦК. Як живуть у селі-курорті, читайте в репортажі Gazeta.ua. ЯБЛУНИЦЬКИЙ ПЕРЕВАЛ Яблуниця - гірське село в Івано-Франківській області, розташоване на висоті близько 960 м над рівнем моря, за 15 хв їзди від курорту Буковель. Це один із найближчих до туристичного центру населених пунктів, що активно розвивається. Щороку Яблуниця приймає тисячі туристів, які обирають село як альтернативу більш дорогим готелям на західній Україні. Село розташоване поруч із Яблуницьким перевалом - важливою географічною точкою Карпат, через яку проходить автомобільна траса і з якої відкривається панорама на Говерлу, Петрос та сусідні хребти. Перевал пролягає на межі Івано-Франківської та Закарпатської областей. На ньому функціонують десятки готелів, дитячих таборів. Біля одного з котеджів на перевалі понад 50 років живе дід Ярослав з дружиною Ганною. Подружжя має чималу ділянку землі. Нижче схилом - живе їхній син з дітьми, а вище - донька з родиною. Пенсіонери мають невелике господарство. Сідаємо на лавку біля ганку, з якого відкривається вид на полонину. Ліворуч старенька батьківська хата Ганни, у якій певний час мешкало подружжя. Згодом родина звела новий будинок за гроші з проданої землі. Ярослав каже, що вони вже звикли до постійного потоку туристів. - Каждий рік приїжджають. Головне, що не топчут землю та й добре, - говорить чоловік. Він одягнений в зелений тонкий жилет і сірі спортивні штани. - Краще стало жити, але у ті часи люди були дружніші. А тепер - ні, тепер каждий про себе. Цивілізація стрімко бере своє - і старі традиції забуваються, а темп життя у горах змінюється, зізнається. - От зараз всі на машинах. Люди добрі! Тепер тебе ніхто не питає, де ти ті гроші взяв. Я прийшов з армії і півтора місяця походив. Мене участковий питає: "Ти чому не на роботі?". А зараз ніхто нікого не питає. Але, як кажуть, усе одно всі однаково дадуть звіт перед Богом, хто як жив, хто що робив і хто звідки мав. ЗАНУРЕННЯ В ІСТОРІЮ Яблуниця вперше згадується в історичних документах ще у XVIII столітті. Село виникло як поселення пастухів і лісорубів, адже через нього пролягав важливий гірський перевал між Галичиною та Закарпаттям. У різні часи Яблуниця входила до складу Австро-Угорщини, Польщі, Радянського Союзу, до 1939 року - до Надвірнянського повіту Станиславівського воєводства у складі Польщі. У міжвоєнний період тут діяла читальня "Просвіти" та активно розвивалося громадське життя. У радянський період місцеві займалися землеробством, скотарством та деревообробкою. Туризм почав оживати вже в 1990-х, а справжній стрибок розвитку стався після будівництва Буковелю. Завдяки близькості до курорту й зручному розташуванню на перевалі - село стало теж привабливим для інвесторів. Яблуницький перевал - це одна з найвідоміших гірських сідловин українських Карпат. Здавна служив важливою транспортною артерією. Ще в XIII столітті перевалом проходили монголо-татарські орди. Пізніше він відігравав роль торгового шляху між Галичиною, Закарпаттям та Угорщиною. У різні періоди цим маршрутом користувалися купці, війська, чумаки, а також втікачі, які перетинали кордони імперій. У XX столітті перевал мав стратегічне значення: у 1918-1919 роках ним переходили частини Української галицької армії, а пізніше - радянські та німецькі війська під час Другої світової війни. Сьогодні у Яблуниці проживає близько 1 986 осіб. У селі залишаються десятки родин, які не пов'язані з бізнесом. Вони тримають худобу, рубають дрова, вирощують городину. Частина здає житло туристам у сезон, щоб підзаробити, або торгують на ярмарках. Попри розвиток туризму, місцева молодь не хоче лишатися в селах, зізнається пан Ярослав. Коли успадкують землю, то зачасту продають під забудови. - Діти вже зараз не хочуть коло землі робити. Нею треба займатися, доглядати. От сусідня земля була брата Ганни. Після його смерті землю продали, бо жінка з Ворохти, і діти там теж своє мають, то їм ця земля вже й не треба була, - бідкається чоловік. Син Ярослава має чотирьох дітей. Зараз він працює на будівництві, як і більшість місцевих. Раніше чоловік їздив працювати за кордон. Проте зараз це стало важчим, адже потрібно регулярно відмічатися у ТЦК. - Ніби він і може поїхати кудись на заробітки, але ж кожні три місяці треба відмічатися у воєнкоматі. І після цього там ще довго дозвільні документи роблять, - пояснює Ярослав, погладжуючи свого пса. У подружжя три собаки та двоє котів. Ярослав каже, що роботи у селі немає. Більшість влаштовуються в котеджі, або працюють в Буковелі. - На курорті дуже багато роблять, але ж не тільки звідси, а й з усієї України. Та більшість же не офіційно - хто за них буде платити податки? А раніше був лісокомбінат у Ворохті. Там 5000 чоловік робило, автобуси і машини возили. Зараз вже цього немає. ПРОДАЖ ЗЕМЛІ ТА РОЗБУДОВА Одна з проблем життя поблизу курорту - значне зростання цін в місцевих магазинах. Їх піднімають для туристів, а страждають місцеві, обурюється Ярослав. - Ну от продукти, наприклад - це ціла Україна подорожчала. Тут нема що говорити. А тут для туристів - ще окремо ціни піднімають, - насуплює брови селянин. - Саме в Яблуниці. Ну йдіть в любий готель, там же ціни ненормальні - 7-9 тисяч за ніч для родин. Яблуниця стала однією із перших, хто почав централізовано приймати туристів у Карпатах. - Село вже людей приймало давно, але там на початку і в центрі. У нас були три підйомники прості. Але люди їхали і три рубля платили, п'ять рублів платили за ніч, розумієте? А в Поляниці тоді було хат 40 приблизно - глушина. Буковель стали будувати - і місцеві начали землю продавати. То ще по дві гривні долар був, як все начали скуповувати. Мало хто жив на перевалі, зате мали землю - і саме вона згодом перетворилась на курорти. - От представте - 20 років назад, у цьому районі було дуже мало людей. Три хати було. Коли начали на Буковель тягнути трасу, все й почалося. Уже навіть немає, що купувати. Тут всі приїжджі. Самі "бідні" люди. Он "Яблуниця" готель, це два швагри. Один директор лампового заводу, другий мебельного заводу. Жити посеред полонини дорого, особливо взимку. - Опалюємо ми деревом, а другий поверх котлом, але від світла. А дрова дорогі, машину треба замовляти. Нам вистачає однієї на зиму, а от дочці треба три. Одна машина коштує 20 тис. грн., от і рахуйте, - каже Ярослав. - Газу в нас немає. Їдеш купуєш балон - та й маєш. КАРПАТСЬКІ РОЗВАГИ Однією серед розповсюджених розваг у Карпатах є катання на квадроциклах, баггі та мотоциклах. Ціни залежать від транспорту та кількості осіб. Вранці біля одного з таких прокатів на перевалі зустрічаємо чоловіка в захисному костюмі, на вигляд йому близько 20 років. В'ячеслав возить туристів на екскурсії. - Ці ось 2500 тисячі за годину, - каже він, показуючи на багі. Позаду чоловіка видніються вкриті сизим туманом верхівки гір. - Квадроцикли - 3500 за годину. Стартуємо від бази, їдемо через ліс на полонину і на хребет. Це залежить від маршруту, що обираєте. Також тут пропонують прокат лиж і видають спеціальні захисні костюми. В'ячеслав розповідає, що кататися приїжджають з Харкова, Одеси, Херсону та Львова. - У нас є тури на Драгобрат, - розповідає. - Вони тривають приблизно 6-8 годин, а ціни коливаються залежно від кількості техніки і людей. Поблизу Яблуниці працює етно-парк "Полонина Перці". Працює навесні, влітку та восени. У високий сезон - щоденно, у міжсезоння - за попереднім записом. Вхідний квиток коштує 300 грн - дорослий, 250 грн - для дітей віком від 6 до 16 років. Безкоштовно відвідати полонину можуть діти-сироти, люди з інвалідністю, ветерани та учасники бойових дій. Сюди щосезону приїжджають тисячі туристів. На території є міні-ферма, етно-кафе, де готують традиційні гуцульські страви - банош, бограч тощо. Для туристів облаштовані фотозони, ярмарок, проводять майстер-класи. Більшість котеджів мають чани та басейни, а деякі SPA. Також можна замовити кінну прогулянку. - Колись тут був рафтинг (екстремальний спорт або розвага, коли люди сплавляються гірською річкою. - Gazeta.ua), але річка впала, вода пішла і грунт став мілкий - та й закрили, - розповідає водій Андрій дорогою до готелю. - Хто просто йде прогулятися в ліси, то можна знайти кущі диких ягід. Перша - суниця, а за нею вже чорниця в серпні. Андрію близько 40 років, працює водієм на замовлення. Йому часто телефонують люди, які вже приїздили раніше й стали постійними пасажирами. Якщо не може поїхати сам, то телефонує колегам. Водій розповідає, що на перевалі менше котеджів, ніж в самій Яблуниці, зате звідти відкривається значно кращий краєвид. - Ось на цій горі три бугельні підйомники, але потім їх закрили, - каже чоловік проїжджаючи центр Яблуниці. - Я вам скажу, що за союзу в цьому районі було вісім бугельних підйомників (гірськолижний витяг, де лижник або сноубордист чіпляється до металевої тяги з "бугелем", і його тягнуть угору по схилу. - Gazeta.ua). Оскільки Яблуницький перевал розташований на вʼїзді до прикордонної області, там встановили блокпост. Для перевірки зупиняють усі автівки. Однак менше туристів стало не через з блокпости, а через повномасштабну війну, каже чоловік. ОВЕЧІ ШУБИ ТА МІЦНІ НАЛИВКИ На Яблуницькому перевалі щодня працюють два ярмарки - зазвичай зранку і до 18:00. Точний графік залежить від погоди, сезону та самого продавця, адже багато точок - це багаторічний сімейний бізнес. Ярмарки приваблюють різноманіттям автентичного карпатського товару. Тут можна знайти: мило ручної роботи, карпатські наливки та настоянки, вироби зі шкіри та дерева, глиняний посуд, гуцульські килими, іграшки, вишиванки та теплі шкарпетки з овечої шерсті. Найбільш популярні - різні сорти меду, вина та варення. Місцеві продавці розповідають, що ледь не кожен турист купує чаї та мазі на основі цілющих рослин. - У холодильнику є домашні бринза та набір сирів по 450 грн, ковбаси смачні, є навіть кабан з вишнею, - розповідає продавчиня Наталя у теплій стьобаній жилетці. Простягає ніж зі шматком твердого сиру. - Ми даємо куштувати все. Наливок великий асортимент, є міцні та легкі. Наталя торгує на ярмарці понад 20 років. Родина має ще кілька котеджних будиночків, які здають в оренду. - Тому що на одній торгівлі не заробиш, - додає жартома. Вина коштують від 150 грн, наливки 200-250 грн. Сири переважно 60 грн. за 100 г, а чаї стартують від 50 грн. Придбати на ярмарку можна й шуби - з овечого хутра, від 3 тис. грн. - Зараз туристів менше, ніж у минулі роки, багато хто виїхав за кордон. Та й взагалі Яблуницький перевал - це більш сімейний відпочинок, спокійний. Можна у гори сходити, походити лісовими стежками та й на перевал піднятися, - каже Наталя. Жінка живе на Яблуницькому перевалі і каже, що останнім часом розпочалося активне будівництво нових комплексів під оренду. - Землі викуповують і розбудовують. У нас гектар землі і ми не збираємося продавати. - Наталя показує прямо на стежку, яка веде до гори - Це вже залежить від людей - сусіди там попродали та поїхали. Хочеться, щоб збереглася ця зелена полонина. Роботи у селі, підтверджує Наталя, майже немає. Місцеві змушені їздити в сусідні села або працювати на котеджах чи будівництвах. Каже, що представники ТЦК у селі бувають, але випадків примусової мобілізації не бачила. - Не попадаються мені. Їду у Франківськ, то видно, що там є блокпости. Тут поряд заїзд в Закарпатську область, то там перевіряють всі машини. Місцевих у нас багато служить. Із початком повномасштабної війни у 2022 році село також стало прихистком для переселенців. Дехто залишився на постійне проживання.

Верховна Рада ухвалила законопроєкт №13533, який повертає незалежність Національному антикорупційному бюро та Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі. У вівторок, 31 липня, за документ проголосували 331 депутат. Закон частково скасовує положення попереднього - №12414, ухваленого тижнем раніше. Він суттєво розширив повноваження Генерального прокурора і поставив антикорупційні органи під його контроль. Закон №12414, підписаний президентом Володимиром Зеленським 22 липня, викликав хвилю обурення серед громадськості та різку критику з боку міжнародних партнерів. Його називали кроком назад у боротьбі з корупцією та загрозою для євроінтеграції. У відповідь на суспільний тиск глава держави подав новий законопроєкт, який мав відновити автономію НАБУ та САП. У день голосування під стінами парламенту зібралися сотні протестувальників - активістів, правозахисників, представників громадських організацій. Вони вимагали підтримати президентську ініціативу та не допустити демонтажу незалежних антикорупційних органів. Уперше з початку повномасштабної війни засідання Верховної Ради транслювалося наживо на YouTube - як відповідь на вимогу громадськості щодо прозорості процесу. Уже за кілька годин після голосування президент підписав закон. Кореспондентка Gazeta.ua побувала на акції протесту під Верховною Радою. ПРОБЛЕМИ З ЄВРОІНТЕГРАЦІЄЮ Біля Верховної Ради близько 11:00 збираються учасники акції протесту. Люди стоять групами вздовж огорожі Маріїнського парку поблизу парламенту. Частина тримає картонки з гаслами на підтримку незалежності НАБУ і САП. Час від часу хтось викрикує гасла: "Голосуйте! Голосуйте! Голосуйте", "Стояли, стоїмо - і будемо стояти", "Руки геть від НАБУ і САП". Серед присутніх - громадські активісти, представники антикорупційних організацій, журналісти. Територію довкола парламенту перекрито колючим дротом і огорожею, чергують поліцейські. Акція відбувається спокійно. У цей час у сесійній залі депутати готуються до розгляду президентського законопроєкту №13533. Поряд із групою студентів стоїть літня жінка, загорнута в український прапор. У руках - саморобний плакат і дудка. Звати Галина, їй 71 рік. Каже, що прийшла на акцію, бо не змогла залишитись осторонь. - Я надіюся. Я дуже надіюся і дуже хочу, щоб це щось змінило. Але Зеленському я не довіряла і не довіряю. Мені хватило ще тоді, як він ішов у президенти. Його спитали: хто для вас на першому місці? А він сказав - сім'я. Ти ж батько України. Мав сказати: сім'я і Україна. А не просто - сім'я. Зеленському я не довіряла і не довіряю Галина реагує емоційно й на звинувачення, які звучать у соцмережах - що на подібні акції начебто приходять за гроші. - Та я, мабуть, уже свої два мільйони получила за те, що сюди вийшла, - каже з іронією. - Я вийшла бастувати проти них, а не за них. Голосуйте! Мітингувальники прийшли до парламенту з дітьми. Більшість уже не вперше бере участь в акції проти скандального закону. Час від часу у гучномовець активісти викрикують нові гасла. - Слава Україні! - вигукує чоловік в жилеті. - Героям Слава! - відповідає натовп. Далі люди кладуть руки на серце й співають хором державний гімн. Якщо ми не приймемо цього закону, то очевидно будемо мати проблеми з фінансуванням На підході до парламенту журналісти зупиняють народного депутата Миколу Княжицького. Йде швидко, але погоджується відповісти. - Нас помічають західні країни. Якщо ми не приймемо цього закону, то очевидно будемо мати проблеми з фінансуванням, з європейською інтеграцією, а отже - і з нашою безпекою, наголошує нардеп. - Для того, щоб вижити, ми повинні його ухвалити. Очевидно, будемо голосувати "за". На запитання, чи вистачить голосів, відповідає: - Я сподіваюся. Бо якщо ні - це буде другий постріл політичної еліти собі в ногу. І по Україні теж. ТЦК І "ВЕРХОВНА ЗРАДА" Одна з дівчат тримає картонний плакат з написом "Маєш мандат - май совість". Поруч інша - з номером антикорупційної гарячої лінії. Обидві стоять попереду натовпу й вигукують гасла в такт до ритмічних оплесків. Хлопець у темно-синій кофтині прикладає руку до грудей, говорить щось урочисто. Поруч - дівчина з намальованим на щоці жовто-блакитним прапором. У когось із протестувальників - картонка з фразою "Інституції - не рояль". Хтось приніс дитяче піаніно. За півгодини до початку засідання учасники акції формують колону й рушають углиб парку, ближче до будівлі парламенту. Ідуть спокійно, розтягнувшись між деревами - у руках плакати, на плечах рюкзаки й прапори. Колона зупиняється навпроти металевої огорожі, перед якою чергують правоохоронці. Люди стають обличчям до поліцейських і колючого дроту. Ближче до полудня на акції оголошують хвилину мовчання. Люди стають навколішки, нахиляють голови. У натовпі стихає навіть шурхіт - ніхто не говорить, не рухається. Попереду - синьо-жовтий і червоно-чорний прапори, поруч - портрети загиблих. Усі мовчки вшановують тих, хто віддав життя за Україну. Хтось тримає руку на серці, хтось заплющує очі. Не доля України вирішується, а доля влади На галявині трохи осторонь від натовпу стоїть жінка з картонною табличкою, на якій написано: "Ручка для підписання #1161". Її звати Ангеліна Шостак. Вона депутатка Краматорської міської ради, з початку повномасштабного вторгнення переїхала до Києва з Бахмута. - Це не перша акція, на яку я приходжу. Сьогодні - особлива, бо не доля України вирішується, а доля влади, - говорить Ангеліна. - Бо або вона з народом, або з тими, хто має золоті унітази, але з собою їх усе одно не понесе. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Рада повернула незалежність НАБУ та САП. За - 331 голос Закон №12414 остаточно знищив довіру до влади. І навіть якщо сьогодні ухвалять новий законопроєкт, це не забирає відповідальність за підпис попереднього, каже. - Я не розумію, як так можна поводитись із власним народом? Порушувати закон, прикривати своїх друзів-корупціонерів, коли на фронті щодня гинуть люди. Я з Бахмута. Я втратила дім. У мене син на фронті з 24 лютого 2022-го, - додає. - У нього народився син, а він досі не може отримати відпустку - нема кому замінити. І от замість того, щоб чесно сказати, що потрібна мобілізація, - влада проводить свідомі провокації, які тільки відштовхують людей. Люди топляться в Тисі, але не йдуть служити. І президент не викликає тієї довіри, щоб за нього йшли воювати. Президент привів цих людей до влади - і він несе повну відповідальність за кожен їхній голос Згадує, що разом із чоловіком була на Євромайдані. Відстоювали цінності, за які народ вийшов на вулиці й зараз. Каже - це її позиція, і вона її не змінить. - Не розумію, як можна було підписати той ганебний закон, а потім подавати альтернативний? Це не так працює, - говорить Шостак. - Треба було розглядати відразу всі варіанти - і від "Голосу", і від "Європейської Солідарності". А зараз Верховна Рада - це не Рада, а Зрада. Народ обрав депутатів, делегував їм повноваження. І кожен із них відповідає перед людьми. Президент привів цих людей до влади - і він несе повну відповідальність за кожен їхній голос. У глибині парку хтось несе картонну фігуру з величезними очима, обвішану дрібними плакатами. Люди сміються, фотографують, хтось читає вголос написи. ФОРМА ЗАХИСТУ Трансляцію засідання Верховної Ради вмикають на невеликому планшеті. Пристрій ставлять ближче до центру, виводять звук на максимум. Люди присідають просто на бруківку, утворюючи півколо - так, щоб усім було видно і чутно. Реагують на виступи депутатів: час від часу чути сміх або обурення. - Ганьба! - кричать мітингувальники, коли за трибуною виступає Юлія Тимошенко. - Не перебивайте актрису, дайте послухати! - каже чоловік у військовій формі з прапором у руках. Натовп заходиться сміхом. На траві з подругою сидить жінка у джинсовці й з плакатом "Виправляйте. Голосуйте". Звати її Наталя Ховерко, їй 34 роки. - Сьогодні важливий день. Розглядають закон, який, ми сподіваємось, таки ухвалять. Я не скажу, що він ідеальний, але якщо він повертає незалежність антикорупційним органам - уже добре. Бо саме це зараз ключове і для внутрішньої довіри, і для підтримки від наших партнерів. У них чітка умова: НАБУ і САП мають бути незалежними. Я була в шоці, коли минулого вівторка ухвалили той закон Каже, що покладається на голосування, але впевненою бути не може - попередній тиждень показав, як швидко можуть знехтувати думкою суспільства. - Я була в шоці, коли минулого вівторка ухвалили той закон. Це сталося настільки раптово, що я навіть спочатку не зрозуміла, що трапилось. Але протест зібрався дуже швидко, й це мене приємно здивувало, - розповідає Наталя. - Тоді стало зрозуміло: людей це хвилює, і влада змушена реагувати. Саме через це ми сьогодні тут - бо протест має дію. Вона обурюється, що скандальний законопроєкт подали під виглядом поправок до закону про зниклих безвісти. - Це було цинічно. Протягти такий закон під прикриттям - блискавично, приховано - це зневага, - додає. - Ще й аргументували нібито проросійськими людьми в НАБУ. Але ж сам закон проштовхували ті, хто роками асоціювався з проросійськими силами. Це просто насмішка. Я не була великою прихильницею президента і не мала завищених очікувань. Але підписання того закону стало дуже неприємним здивуванням. Думаю, що повної довіри вже не буде. Було б добре, якби хоч частково її повернули - бо зараз дуже важкий час. Нас вбивають - а влада ще й добиває нас зсередини. Щодо вибачень депутатів, які голосували за скандальний закон, Наталя каже, що не дуже їм вірить - але вважає сам факт реакції важливим. - Можливо, не щиро. Але добре, що взагалі озвались. Це означає, що вони бачать - суспільство не мовчить. Завжди знаходяться ті, хто каже, що це за гроші. Це просто шаблон На закиди в мережі, що на акції виходять переважно студенти, які не розуміють суть або "проплачені", реагує з усмішкою: - Мені 34. Я давно не студентка. І щоразу, коли виходиш на протест - завжди знаходяться ті, хто каже, що це за гроші. Це просто шаблон, - знизує плечима. - Було би краще, якби не доводилося протестувати. Але коли немає вибору - протест стає єдиною формою захисту. Це небезпечно, це важко. Але це потрібно, на жаль. РІШЕННЯ ПРИЙНЯТО Напруга зростає, коли доходить до голосування. У натовпі западає тиша - чути лише звук відліку у залі засідань. На екрані планшета з'являються результати - "за" 331. Натовп одразу вибухає оплесками. Лунають вигуки. Люди аплодують, піднімають руки, хтось обіймається. Коли перші емоції стихають, у натовпі лунає нова хвиля вигуків: "Влада - це народ!". Разом з усіма аплодує радісно чоловік, загорнутий в український прапор. 41-річний Євген стоїть серед людей, які ще не розходяться після голосування. Каже, що ухвалення закону - це добре, але сам факт, що довелося виходити на вулицю, вже є поразкою для влади. - Дуже шкода, що взагалі довелося виходити. Це був репутаційний удар - не стільки по владі, як по державі, - наголошує він. - Але, як кажуть, немає худа без добра. Ми трохи провчили владу. Показали депутатам, хто тут головний. Тепер сподіваємось, що цей урок засвоїли. І що люди не забудуть 263 прізвища - тих, хто голосував "за" той ганебний закон. На виборах це має мати наслідки. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зеленський підписав закон про НАБУ та САП Якщо НАБУ і САП підтримали, значить, не все погано Про новий закон каже обережно - не читав повністю, але слідкував за тим, як його оцінюють фахівці. - Якщо НАБУ і САП підтримали, значить, не все погано. Там є якісь моменти, як от поліграф. Мене трохи насторожує, що в НАБУ і САП досі немає повноважень на прослуховування. Але загалом я задоволений. Влада змушена була відкотити назад. Після голосування люди не розходяться. Частина залишається біля парламенту, обговорює результати, обіймається, дякує одне одному. Хтось знову вмикає гучномовець, звучать гасла. Кажуть: це не фінал. Попереду - вимога ухвалити решту антикорупційних законів. Однак сьогодні більшість святкуватимуть, кажуть.

Верховна Рада ухвалила законопроєкт №13533, який повертає незалежність Національному антикорупційному бюро та Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі. У вівторок, 31 липня, за документ проголосували 331 депутат. Закон частково скасовує положення попереднього - №12414, ухваленого тижнем раніше. Він суттєво розширив повноваження Генерального прокурора і поставив антикорупційні органи під його контроль. Закон №12414, підписаний президентом Володимиром Зеленським 22 липня, викликав хвилю обурення серед громадськості та різку критику з боку міжнародних партнерів. Його називали кроком назад у боротьбі з корупцією та загрозою для євроінтеграції. У відповідь на суспільний тиск глава держави подав новий законопроєкт, який мав відновити автономію НАБУ та САП. У день голосування під стінами парламенту зібралися сотні протестувальників - активістів, правозахисників, представників громадських організацій. Вони вимагали підтримати президентську ініціативу та не допустити демонтажу незалежних антикорупційних органів. Уперше з початку повномасштабної війни засідання Верховної Ради транслювалося наживо на YouTube - як відповідь на вимогу громадськості щодо прозорості процесу. Уже за кілька годин після голосування президент підписав закон. Кореспондентка Gazeta.ua побувала на акції протесту під Верховною Радою. ПРОБЛЕМИ З ЄВРОІНТЕГРАЦІЄЮ Біля Верховної Ради близько 11:00 збираються учасники акції протесту. Люди стоять групами вздовж огорожі Маріїнського парку поблизу парламенту. Частина тримає картонки з гаслами на підтримку незалежності НАБУ і САП. Час від часу хтось викрикує гасла: "Голосуйте! Голосуйте! Голосуйте", "Стояли, стоїмо - і будемо стояти", "Руки геть від НАБУ і САП". Серед присутніх - громадські активісти, представники антикорупційних організацій, журналісти. Територію довкола парламенту перекрито колючим дротом і огорожею, чергують поліцейські. Акція відбувається спокійно. У цей час у сесійній залі депутати готуються до розгляду президентського законопроєкту №13533. Поряд із групою студентів стоїть літня жінка, загорнута в український прапор. У руках - саморобний плакат і дудка. Звати Галина, їй 71 рік. Каже, що прийшла на акцію, бо не змогла залишитись осторонь. - Я надіюся. Я дуже надіюся і дуже хочу, щоб це щось змінило. Але Зеленському я не довіряла і не довіряю. Мені хватило ще тоді, як він ішов у президенти. Його спитали: хто для вас на першому місці? А він сказав - сім'я. Ти ж батько України. Мав сказати: сім'я і Україна. А не просто - сім'я. Зеленському я не довіряла і не довіряю Галина реагує емоційно й на звинувачення, які звучать у соцмережах - що на подібні акції начебто приходять за гроші. - Та я, мабуть, уже свої два мільйони получила за те, що сюди вийшла, - каже з іронією. - Я вийшла бастувати проти них, а не за них. Голосуйте! Мітингувальники прийшли до парламенту з дітьми. Більшість уже не вперше бере участь в акції проти скандального закону. Час від часу у гучномовець активісти викрикують нові гасла. - Слава Україні! - вигукує чоловік в жилеті. - Героям Слава! - відповідає натовп. Далі люди кладуть руки на серце й співають хором державний гімн. Якщо ми не приймемо цього закону, то очевидно будемо мати проблеми з фінансуванням На підході до парламенту журналісти зупиняють народного депутата Миколу Княжицького. Йде швидко, але погоджується відповісти. - Нас помічають західні країни. Якщо ми не приймемо цього закону, то очевидно будемо мати проблеми з фінансуванням, з європейською інтеграцією, а отже - і з нашою безпекою, наголошує нардеп. - Для того, щоб вижити, ми повинні його ухвалити. Очевидно, будемо голосувати "за". На запитання, чи вистачить голосів, відповідає: - Я сподіваюся. Бо якщо ні - це буде другий постріл політичної еліти собі в ногу. І по Україні теж. ТЦК І "ВЕРХОВНА ЗРАДА" Одна з дівчат тримає картонний плакат з написом "Маєш мандат - май совість". Поруч інша - з номером антикорупційної гарячої лінії. Обидві стоять попереду натовпу й вигукують гасла в такт до ритмічних оплесків. Хлопець у темно-синій кофтині прикладає руку до грудей, говорить щось урочисто. Поруч - дівчина з намальованим на щоці жовто-блакитним прапором. У когось із протестувальників - картонка з фразою "Інституції - не рояль". Хтось приніс дитяче піаніно. За півгодини до початку засідання учасники акції формують колону й рушають углиб парку, ближче до будівлі парламенту. Ідуть спокійно, розтягнувшись між деревами - у руках плакати, на плечах рюкзаки й прапори. Колона зупиняється навпроти металевої огорожі, перед якою чергують правоохоронці. Люди стають обличчям до поліцейських і колючого дроту. Ближче до полудня на акції оголошують хвилину мовчання. Люди стають навколішки, нахиляють голови. У натовпі стихає навіть шурхіт - ніхто не говорить, не рухається. Попереду - синьо-жовтий і червоно-чорний прапори, поруч - портрети загиблих. Усі мовчки вшановують тих, хто віддав життя за Україну. Хтось тримає руку на серці, хтось заплющує очі. Не доля України вирішується, а доля влади На галявині трохи осторонь від натовпу стоїть жінка з картонною табличкою, на якій написано: "Ручка для підписання #1161". Її звати Ангеліна Шостак. Вона депутатка Краматорської міської ради, з початку повномасштабного вторгнення переїхала до Києва з Бахмута. - Це не перша акція, на яку я приходжу. Сьогодні - особлива, бо не доля України вирішується, а доля влади, - говорить Ангеліна. - Бо або вона з народом, або з тими, хто має золоті унітази, але з собою їх усе одно не понесе. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Рада повернула незалежність НАБУ та САП. За - 331 голос Закон №12414 остаточно знищив довіру до влади. І навіть якщо сьогодні ухвалять новий законопроєкт, це не забирає відповідальність за підпис попереднього, каже. - Я не розумію, як так можна поводитись із власним народом? Порушувати закон, прикривати своїх друзів-корупціонерів, коли на фронті щодня гинуть люди. Я з Бахмута. Я втратила дім. У мене син на фронті з 24 лютого 2022-го, - додає. - У нього народився син, а він досі не може отримати відпустку - нема кому замінити. І от замість того, щоб чесно сказати, що потрібна мобілізація, - влада проводить свідомі провокації, які тільки відштовхують людей. Люди топляться в Тисі, але не йдуть служити. І президент не викликає тієї довіри, щоб за нього йшли воювати. Президент привів цих людей до влади - і він несе повну відповідальність за кожен їхній голос Згадує, що разом із чоловіком була на Євромайдані. Відстоювали цінності, за які народ вийшов на вулиці й зараз. Каже - це її позиція, і вона її не змінить. - Не розумію, як можна було підписати той ганебний закон, а потім подавати альтернативний? Це не так працює, - говорить Шостак. - Треба було розглядати відразу всі варіанти - і від "Голосу", і від "Європейської Солідарності". А зараз Верховна Рада - це не Рада, а Зрада. Народ обрав депутатів, делегував їм повноваження. І кожен із них відповідає перед людьми. Президент привів цих людей до влади - і він несе повну відповідальність за кожен їхній голос. У глибині парку хтось несе картонну фігуру з величезними очима, обвішану дрібними плакатами. Люди сміються, фотографують, хтось читає вголос написи. ФОРМА ЗАХИСТУ Трансляцію засідання Верховної Ради вмикають на невеликому планшеті. Пристрій ставлять ближче до центру, виводять звук на максимум. Люди присідають просто на бруківку, утворюючи півколо - так, щоб усім було видно і чутно. Реагують на виступи депутатів: час від часу чути сміх або обурення. - Ганьба! - кричать мітингувальники, коли за трибуною виступає Юлія Тимошенко. - Не перебивайте актрису, дайте послухати! - каже чоловік у військовій формі з прапором у руках. Натовп заходиться сміхом. На траві з подругою сидить жінка у джинсовці й з плакатом "Виправляйте. Голосуйте". Звати її Наталя Ховерко, їй 34 роки. - Сьогодні важливий день. Розглядають закон, який, ми сподіваємось, таки ухвалять. Я не скажу, що він ідеальний, але якщо він повертає незалежність антикорупційним органам - уже добре. Бо саме це зараз ключове і для внутрішньої довіри, і для підтримки від наших партнерів. У них чітка умова: НАБУ і САП мають бути незалежними. Я була в шоці, коли минулого вівторка ухвалили той закон Каже, що покладається на голосування, але впевненою бути не може - попередній тиждень показав, як швидко можуть знехтувати думкою суспільства. - Я була в шоці, коли минулого вівторка ухвалили той закон. Це сталося настільки раптово, що я навіть спочатку не зрозуміла, що трапилось. Але протест зібрався дуже швидко, й це мене приємно здивувало, - розповідає Наталя. - Тоді стало зрозуміло: людей це хвилює, і влада змушена реагувати. Саме через це ми сьогодні тут - бо протест має дію. Вона обурюється, що скандальний законопроєкт подали під виглядом поправок до закону про зниклих безвісти. - Це було цинічно. Протягти такий закон під прикриттям - блискавично, приховано - це зневага, - додає. - Ще й аргументували нібито проросійськими людьми в НАБУ. Але ж сам закон проштовхували ті, хто роками асоціювався з проросійськими силами. Це просто насмішка. Я не була великою прихильницею президента і не мала завищених очікувань. Але підписання того закону стало дуже неприємним здивуванням. Думаю, що повної довіри вже не буде. Було б добре, якби хоч частково її повернули - бо зараз дуже важкий час. Нас вбивають - а влада ще й добиває нас зсередини. Щодо вибачень депутатів, які голосували за скандальний закон, Наталя каже, що не дуже їм вірить - але вважає сам факт реакції важливим. - Можливо, не щиро. Але добре, що взагалі озвались. Це означає, що вони бачать - суспільство не мовчить. Завжди знаходяться ті, хто каже, що це за гроші. Це просто шаблон На закиди в мережі, що на акції виходять переважно студенти, які не розуміють суть або "проплачені", реагує з усмішкою: - Мені 34. Я давно не студентка. І щоразу, коли виходиш на протест - завжди знаходяться ті, хто каже, що це за гроші. Це просто шаблон, - знизує плечима. - Було би краще, якби не доводилося протестувати. Але коли немає вибору - протест стає єдиною формою захисту. Це небезпечно, це важко. Але це потрібно, на жаль. РІШЕННЯ ПРИЙНЯТО Напруга зростає, коли доходить до голосування. У натовпі западає тиша - чути лише звук відліку у залі засідань. На екрані планшета з'являються результати - "за" 331. Натовп одразу вибухає оплесками. Лунають вигуки. Люди аплодують, піднімають руки, хтось обіймається. Коли перші емоції стихають, у натовпі лунає нова хвиля вигуків: "Влада - це народ!". Разом з усіма аплодує радісно чоловік, загорнутий в український прапор. 41-річний Євген стоїть серед людей, які ще не розходяться після голосування. Каже, що ухвалення закону - це добре, але сам факт, що довелося виходити на вулицю, вже є поразкою для влади. - Дуже шкода, що взагалі довелося виходити. Це був репутаційний удар - не стільки по владі, як по державі, - наголошує він. - Але, як кажуть, немає худа без добра. Ми трохи провчили владу. Показали депутатам, хто тут головний. Тепер сподіваємось, що цей урок засвоїли. І що люди не забудуть 263 прізвища - тих, хто голосував "за" той ганебний закон. На виборах це має мати наслідки. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зеленський підписав закон про НАБУ та САП Якщо НАБУ і САП підтримали, значить, не все погано Про новий закон каже обережно - не читав повністю, але слідкував за тим, як його оцінюють фахівці. - Якщо НАБУ і САП підтримали, значить, не все погано. Там є якісь моменти, як от поліграф. Мене трохи насторожує, що в НАБУ і САП досі немає повноважень на прослуховування. Але загалом я задоволений. Влада змушена була відкотити назад. Після голосування люди не розходяться. Частина залишається біля парламенту, обговорює результати, обіймається, дякує одне одному. Хтось знову вмикає гучномовець, звучать гасла. Кажуть: це не фінал. Попереду - вимога ухвалити решту антикорупційних законів. Однак сьогодні більшість святкуватимуть, кажуть.

У Києві вдруге пройшов мітинг проти закону № 12414, який змінює повноваження Національного антикорупційного бюро (НАБУ) та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП). Протести почалися 22 липня - після того, як Верховна Рада проголосувала за законопроєкт. Попри критику президент України Володимир Зеленський підписав документ у той же день, що викликало обурення в громадян. Уже 23 липня акції відбулися щонайменше в 14 містах України, зокрема у столиці. Учасники протестів вимагають скасування закону. Закон підтримали 263 народних депутати. Він надає можливість Офісу Генерального прокурора контролювати діяльність НАБУ і САП, зокрема: доступ до матеріалів справ, втручання в розслідування, надавати письмові вказівки детективам, формувати прокурорські групи у справах НАБУ і закривати провадження на підставі клопотань сторони захисту. Керівник САП же втрачає право самостійно формувати групи прокурорів, тепер ці рішення ухвалюватиме Генпрокурор. У Європарламенті розкритикували закон №12414. Депутати деяких партій вважають це кроком назад у боротьбі з корупцією, що може завадити Україні вступити в ЄС. Також відомо, що голова Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн зателефонувала Володимиру Зеленському та попросила розʼяснити ситуацію. Кореспонденти Gazeta.ua побували на акції протесту в Києві. "СКАСОВУЙТЕ ЗАКОН" Біля театру Франка - тисячі людей. Площа перед будівлею заповнена вщент. Багато хто тримає в руках саморобні плакати, переважно на картоні. На них написи - з вимогою скасувати новий закон №12414: "Будь-яка незалежність тепер під загрозою", "12414 - тиша в залі? Ні! Опір на вулиці", "Чорні брови, карі очі - наближатись до Росії ми не хочем!", "Влада вбиває Україну", "Ідем в ЄС, а не в прірву". Акція запланована о 20:00, проте вже за кілька годин до початку на площі починає збиратися народ. Приходять і з дітьми. Деякі учасники одягнені в одяг з патріотичною символікою, на плечах - українські прапори. - Слава Україні! - кричить чоловік у рупор. - Героям слава! - відповідають в унісон протестувальники. Частина людей стоїть на сходах і газонах, дехто сидить на асфальті або влаштувався на підвищеннях біля фасадів будівель. Мітингувальники стають півколом - обличчями до будівлі Офісу президента. Піднімають руки з плакатами догори. Скандують гасла: "Одна єдина - соборна Україна", "Нах*я мені система, що працює проти мене", "Влада - це народ", "Скасовуйте закон", "Україна не Росія" та інші. Хтось кричить у гучномовець. Замість оплесків - стукають кулаками по картонках і тупотять ногами. На асфальті попереду інших учасників акції сидить жінка з українським прапором на плечах. У руках тримає картонку: "Президент, ти з нами чи проти нас?". Звати Марина, їй 21 рік. Її чоловік - військовослужбовець, уже понад рік на фронті, на Запорізькому напрямку. - Я сьогодні вийшла вперше. Учора дісталася лише о десятій вечора, вже було запізно йти, - намагається перекричати натовп, що скандує гнівно "Руки геть від САП і НАБУ". - А сьогодні прийшла, тому що маю відстоювати права своєї країни на життя без корупції. Мій чоловік воює там, а я - тут. Я борюся за права мого народу, моїх майбутніх дітей, за те, щоб у цій країні не доводилося більше сміятись крізь зуби, коли чуєш про справедливість. У нас війна - ми не маємо права дозволити собі ще й відкат назад у системі. Марина говорить швидко й прямо, хрипить від крику. За останній рік змінила ставлення до багатьох речей, побачила систему зсередини, багато дізналась, коли чоловік пішов служити, зізнається. За її словами, ухвалення закону № 12414 - це сигнал, що ситуація в державі загрозливо змінюється, і мовчати вже не можна. Якщо проти них пішли - значить, щось вони таки викривали - Я не можу стояти осторонь, коли відбуваються такі речі. Коли я вчора дізналася про закон - чесно, можна матюкатися? У мене було бажання піти й набити ї*альники деяким панам у кабінетах, які це все проштовхують, - говорить Марина. - Я не вірю у заспокійливі коментарі влади. Повірю тільки тоді, коли скасують цей закон і винесуть щось інше, аргументоване, з фактами, а не казочку, яку розповідають нам зараз. На протести буде ходити стільки, скільки буде потрібно, каже. Сьогодні залишиться до 22:00, бо вже болить горло, але завтра знову прийде. - Буду тут, поки закон не скасують. Я знаю, що це займе час, але іншого шляху нема. У першу чергу відповідальність лежить на тих депутатах, які його подали. Вони мали подумати головою - якщо вона у них є - чи треба нам це, - додає Марина. - У нас уже була структура. Були НАБУ, був САП. Так, вони працювали неідеально, але працювали. Якщо проти них пішли - значить, щось вони таки викривали. Це просто спроба змусити їх мовчати. Купити тишу про корупцію. На висловлювання у мережі, що мітинги нібито розколюють країну, реагує різко. - Я ж не лох. Це не розкол, а навпаки - єднання, - наголошує жінка. - Ми всі з різних міст: Суми, Харків, Запоріжжя, Одеса. Ми тут, тому що хочемо бути разом у цій боротьбі. Хтось воює там, хтось воює тут. НАЦІОНАЛІСТИЧНА МОЛОДЬ Близько 20:00 на площі стає ще гучніше - скандування посилюється, учасники синхронно піднімають картонні плакати вгору. Площа діє як єдиний організм: коли одна частина натовпу починає вигукувати гасло, за кілька секунд його підхоплюють інші. Уже вкотре протестувальники виконують Державний гімн України - стоячи з рукою на серці або тримаючи прапори. Крики накочуються з різних боків. На ялинці навпроти театру видніється великий синьо-жовтий стяг - один з мітингувальників виліз на дерево й під вигуки людей розмахує прапором. Попереду з червоно-чорним прапором в руках стоїть Левко - 17-річний юнак у чорному береті. - Я тут вже другий день. Ми з друзями вважаємо, що це абсолютно несправедливий закон відносно української Конституції і української антикорупційної діяльності, - каже хлопець. Левко - волонтер і речник спілки націоналістів Києва. Це вже не перша його акція протесту. Раніше він вже брав участь в антикорупційних мітингах. - Ми показуємо, що націоналістична молодь і спільнота стоїть проти антиконституційних законів, - додає Левко і щораз міцніше стискає руками прапор. - Влада має скасувати цей закон і лишити НАБУ і САП незалежними організаціями. Сутеніє - і люди вмикають ліхтарики на телефонах. Понад дорогою за сквером десятки людей тримають кількаметровий український прапор. У центрі - Олександра, їй 22 роки. Каже, що сумнівів щодо участі не мала. - Зараз здається, що вибору вже немає. Якщо ми не будемо виходити й не зупинимо це, вони просто продовжать робити з нас дурнів - як це вже було раніше, говорить дівчина, не випускаючи прапор з рук. - По суті, вирок над злочинами тепер дають в руки самим злочинцям. Ті, хто просував цей закон - тепер вирішуватимуть, хто корупціонер, а хто ні. І кого притягати, а кого покривати. Олександра вважає, що відповідальність лежить як на Верховній Раді, так і на президентові. - Правки, які стосуються НАБУ і САП, були внесені буквально за кілька хвилин до голосування. Щоб прошмигнути непомітно. І зробити вигляд, що нічого такого не сталося. Про яку прозорість тоді може йти мова?, - додає. - Це нас не наближає до Європи. Це нас віддаляє. Це вже звучить з вуст наших партнерів. Ніч планує провести вдома, але має намір повертатися на акції щодня. - Сьогодні піду додому, але прийду знову, - наголошує жінка. - Іноді буває відчуття помиральної ями. Тут такого немає. Видно, що люди борються. І це означає, що ми не залишимося на тому місці, що жертва наших військових - не марна. ЦИКЛІЧНА ІСТОРІЯ Над головами - постійний рух: таблички, прапори, ліхтарики. На будівлю позаду вивели світловий напис: "Руки геть від НАБУ і САП". Попри темряву, більшість людей не розходяться. Протестувальники залишаються стояти вздовж вулиці, на тротуарах, газонах, під деревами. На перехрестях патрулюють правоохоронці. Синє світло сигнальних вогнів підсвічує плакати й обличчя людей. Частина учасників протесту організованою колоною спускається дорогою до метро. Автомобілі, що проїжджають повз, сигналять на знак підтримки. Серед протестувальників - 66-річна Наталія Голубцова. Вона прийшла разом із донькою, але в натовпі розгубилися. Каже, що не встигла приєднатися до протесту напередодні. Війна, фронт, загиблі хлопці - і вони йдуть у відпустку - Ми довго мовчали. І, можливо, запізнилися, але краще вже зараз, ніж ніколи. Я не могла не прийти, - запевняє Наталя. - Сьогодні остаточною краплею для мене стало повідомлення, що Верховна Рада пішла у відпустку. Ви розумієте, як це звучить? Війна, фронт, загиблі хлопці - і вони йдуть у відпустку. Це не вкладається в голові. Наталя брала участь у Революції Гідності. Була на Майдані з першого дня і до самого кінця. - І коли палав Будинок профспілок, і коли нас гнали по вулиці, і коли дехто на колінах клявся, що тепер він для народу. Ми вже все це проходили, - обурюється жінка. - Те, що зараз відбувається, дуже схоже на 2013 рік. Ми віримо, а потім знову те саме. Історія циклічна. Ніхто не очікував, що така зрада може бути внутрішньо у часи війни, коли гинуть тисячі українців. Зараз дуже тонка межа. Нам не можна допустити внутрішньої війни, але ми маємо бути почутими. Єдиним правильним рішенням Наталя вважає ветування закону. Каже, що буде приходити на кожну акцію, поки не буде змін. ⁃ Ми будемо далі приходити, вимагати і не схилимося. Ми такий народ, - додає наостанок Наталя. - Там на болотах будуть мовчати, а ми вже це пройшли. Після "беркутів" нам нічого не страшно. Де б не було - тут, на Банковій, на Майдані. Будемо стояти.

У ніч на 4 липня Київ зазнав однієї з наймасовіших ракетних атак від початку великої війни. Російські війська випустили понад пів тисячі повітряних цілей, з яких значну частину - по столиці. Вибухи пролунали в кількох районах, але найбільше постраждав Солом'янський. На просп. Відрадному уламки ракети влучили в житлові будинки, шкільне подвір'я, гаражний кооператив, магазини та станції техобслуговування. Спалахнули пожежі. Підтверджено щонайменше двох загиблих та понад два десятки поранених. Серед постраждалих - діти. За три тижні до цього РФ зруйнувала девʼятиповерхівку на вул. Гавела у Києві. Тоді у ніч на 17 червня 2025 року близько 4:00 ранку сюди прилетіла російська балістична ракета. Удар пройшов через усі поверхи до підвалу, зруйнувавши цілий під'їзд. Кореспондентки Gazeta.ua побували на місцях ворожих ударів у Соломʼянському районі, щоб дізнатися - в яких умовах там живуть люди після пережитого. НАСЛІДКИ АТАКИ Асфальт перед школою №22 на Відрадному всіяний уламками цегли й обгорілим металом. На парковці стоять понівечені автівки - розірвані, обвуглені, з вибитими шибками й вирваними колесами. У ніс різко бʼє сморід мастила й палива, що розтеклося асфальтом від автівок. Перед школою - залишки трансформаторної будки, яка була знищена прямим влученням. У стіні зяє діра, під нею валяються залишки згорілого даху й цегла. Фасад школи побитий уламками. У багатьох вікнах вибите скло. Неподалік облаштовано пункт допомоги. Волонтери та місцеві мешканці розносять плити ОСБ, розчищають територію від уламків і сміття. Серед волонтерів - учні навчального закладу. Працює будівельна техніка, територію поступово розчищають. До волонтерського пункту приходять мешканці й сусідніх постраждалих будинків. Відміряють плити й несуть додому. Біля штабу допомоги стоїть жінка, на вигляд 50 років. Тримає панель - каже, зараз чоловік відріже, щоб тимчасово закрити вікна у квартирі, які вибило від вибуху. - Ми були в укритті, - розповідає пані Тамара, мешканка сусіднього будинку. - Найближче укриття - це навпроти заводу. Ховалися одразу, бо вже знали, що може бути щось серйозне. Цього разу очікували, що буде велика атака. Це вже друге влучання в районі школи № 22 за час повномасштабної війни. Перше, за словами місцевих мешканців, сталося восени 2022 року. У квартирі ж Тамари найбільше постраждала кухня - розбите вікно. Вибило й балконні шибки. Вона не вперше спускається в укриття, але, зізнається, ховається не кожного разу. - Сьогодні страшно було дуже. Ми десь о 6:00 повернулися додому. Але спочатку ще трохи пройшлись - подивились, що сталося. За кілька будинків звідси стояв дим. І далі, як на Київ-Волинськ, у тій промзоні - теж диміло. На фасаді школи яскравий мурал із зображеннями учнів та хімічних формул. Попри всі руйнування, на ньому немає видимих пошкоджень. У наметі роздають воду, деревні плити розклали на траві, хтось приносить з дому будматеріали. Молодь, комунальники, батьки школярів працюють разом - носять листи фанери, підмітають скло, допомагають сусідам закрити вікна. Серед тих, хто допомагає постраждалим на Відрадному, - волонтери організації "Київські кажани". Їхній мобільний штаб розгорнули біля школи, де працюють кілька десятків людей. 21-річний координатор Віталій каже, що цього разу прибув на локацію після обіду. - Трохи проспав, бо у самого ніч була важка - у мене теж було влучання біля квартири, я живу в Гатному. Там гепнуло конкретно. Тож виїхав не зранку, а десь о другій. Як приїхав - одразу включився в роботу, - розказує чоловік. Стоїть у захисному шоломі й жилеті. Віталій долучився до "Київських кажанів" близько трьох-чотирьох місяців тому. До того вже мав досвід волонтерства в інших ініціативах. Зараз координує допомогу на місцях, де сталися прильоти. - Ми працюємо разом із "Добробатом", майже на кожному об'єкті. Приїжджаємо, ставимо штаб, привозимо інструменти, відкриваємо реєстрацію, - каже Віталій. - Люди підходять - і наші, і місцеві. Даємо каски, рукавиці, респіратори. Пояснюємо, як працювати безпечно. Атака справді масштабна, багато локацій Допомога передбачає прибирання уламків, демонтаж залишків вікон, зашивання плитами, винесення сміття. До роботи долучаються всі охочі - не обов'язково бути волонтером. - Якщо людина хоче - підходить, ми все дамо. Інструмент, захист, покажемо, що робити. Можна допомагати навіть кілька годин. У когось зранку робота, у когось діти - всі встигають, як можуть, - говорить волонтер. - Думаю, що сьогодні таких штабів буде більше, ніж зазвичай. Бо атака справді масштабна, багато локацій, пошкодженого житла. Запитів уже багато зранку. Віталій навчається дистанційно в Харківському університеті імені Ярослава Мудрого. Каже, що волонтерство - це те, що можна робити тут і зараз. - Хочеться бути корисним. Не сидіти вдома, а щось робити. Тут усе чесно: є руйнування - ти приїжджаєш і допомагаєш їх прибрати, - додає наостанок, поправляє ледь спітнілу бороду і знову береться до роботи. НЕВІДОМЕ МАЙБУТНЄ За кілька будинків від школи - ще один епіцентр удару. В фасад п'ятиповерхівки з боку Відрадного влучив дрон-камікадзе. Після нього, за словами місцевих, у двір упала ще й частина ракети, яка не здетонувала. Зруйновано частину нижніх поверхів, посипалась цегла, повністю знищена зовнішня стіна кількох квартир. Ударна хвиля вибила вікна по всьому під'їзду. На місці - завал із уламків бетону, меблів, побутової техніки. Люди працюють всередині, прибирають залишки скла і уламків з осель. Їх видно крізь вікна без скла та рам. У дворі зустрічаємо Марію та Настю - мешканок п'ятиповерхівки. - Це був саме приліт. Уламки так не вибухають. Всі ж бачать, ми вже четвертий рік у війні живемо, розуміємо, що таке уламки, а що таке пряме попадання, - говорить Марія. - А потім ще й сказали, що впала ракета і не здетонувала. Нас всіх евакуювали, бо могла рвонути. Ми тоді з квартири й пішли в підвал. Страшно було, бо ж ніхто не знає, коли вона могла піти в повітря. Вибухова хвиля прийшла з різних боків - спочатку шахеди, а потім через кілька хвилин - ще один гучний удар, згадує Настя. Саме тоді, ймовірно, й упала ракета, яку згодом знайшли рятувальники. - Казали, що будуть сапери. Бо лежить просто, і ніхто до неї не підходить, - додає вона. До того моменту дівчата ховались вдома, але вночі, коли вибухи посилилися, перемістилися нижче. Вони пригадують, що перші дрони прилетіли близько другої ночі. - Це було десь між 2:20 і 2:30. Спочатку кілька шахедів, потім як бахнуло - всі повискакували. Після цього ще й балістика прилетіла. Все місто гуділо, - додає Настя. Будинок, кажуть, старий - ще з 1980-х. І він не витримав. - Від попередніх атак були тріщини, а тепер усе посипалось. Вибиті вікна, зруйновані квартири. Одна дівчина, бачите, стоїть отам угорі - в неї більше нема квартири. Вона сьогодні ночує у знайомих із двома дітьми. Ніхто їй не запропонував навіть тимчасового прихистку, - каже Марія. - Ми ж подавали документи - 10 тисяч, 20 тисяч… Але нам зараз не до того. Нам би просто вікна поставити, дах закрити. Світло зникло після другого удару - Але страшно було, чесно. З дев'ятої вечора не спалося. Було відчуття, що летять прямо над дахом. Один за одним. Шум стояв страшенний. Я особисто нарахувала 82 "шахеда". Серйозно, ми все чули. Збивали, але уламки сипались просто сюди, - розповідає Настя. Вони показують на інші під'їзди: вибуховою хвилею винесло скло, перекошено балкони, деякі квартири залишились без даху. - Весь дім у диму був, газ перекрили десь о п'ятій ранку, бо була загроза вибуху. Світло зникло після другого удару, - кажуть дівчата. - А ми сиділи й молились, щоб витримало. Вже снилося, як будинок складається. А хто лишиться, якщо всі поїдуть? У нас тут батьки, оселі, все життя. Ми вкладали сюди свої сили. Тут уже йдеться про витримку. Нічого, скоро вони всі (росіяни. - Gazeta.ua) здохнуть - а оце все, що сюди летіло, полетить до них назад! У дворі стоїть важкий запах гару, паленого металу й пилу. Знизу видно перекошений і завалений гіпсокартоном фасад продуктового магазину. Довкола - розкидане листя, вибиті вітрини, пом'яті металеві ролети. Чути торохкотіння генератора. Попри ворожу атаку вранці магазин уже приймав відвідувачів. ПОКИНУТИЙ БУДИНОК У ніч на 17 червня Росія завдала по Києву одну з наймасштабніших атак від початку повномасштабного вторгнення. Близько четвертої ранку крилата ракета влучила в дев'ятиповерховий житловий будинок у Солом'янському районі столиці, зруйнувавши цілий під'їзд. Пошуково-рятувальні роботи тривали близько 40 годин. Червоно-біла стрічка ледь натягнута, але не перекриває прохід. Понівечений дитячий майданчик. Нині територія біля будинку, як і сам будинок, нагадує зону відчуження. Біля сусідньої багатоповерхівки сидять дві жінки й жваво про щось розмовляють. Вони мешкають поруч і під час атаки були вдома. - Світло й воду вже дали, а газу немає - і не скоро буде. Готуємо на електроплитці, - каже Лідія Григорівна, споглядаючи зруйнований будинок. - А як тривога: дві стіни, я ковдрою з головою накрилася. І вікно - бам! Я ноги висовую - жива, слава Богу. Жінки кажуть, що в укриття не ходять. - Я не можу кудись бігти, у мене вже ноги болять, мені 76 років. А після прильоту - дах тече і в квартиру затікає. Досі не перекрили. А от бачите - на стояку тільки в мене віконні рами лишилися, - розповідає Надія Леонідівна, яка мешкає на п'ятому поверсі. У багатоповерхівці на вул. Вацлава Гавела загинуло 23 людини. Там, де колись був під'їзд і вирувало життя, зараз видно небо. Через зруйновані фасади та стіни проглядаються внутрішні частини квартир: шафи, заповнені книжками, меблі, залишки побутових речей. Загалом у під'їзді було 35 квартир. Перед місцем влучання лежать засохлі квіти та свічки. На лавці сидить сивий чоловік з цигаркою - у цьому будинку жили його друзі, і він приходить майже щодня, щоб ушанувати їхню пам'ять. Надія Леонідівна розповідає, що з їхнього під'їзду багато хто виїхав, залишилося лише кілька сімей. - Людей нема, район став пустий. Говорять, що розселили по школах тих, кому нікуди йти. А то багато поїхали до родственників, - кажуть жінки. - Обіцяють 20 000 на житло дати - ежемєсячно за аренду тим, кому немає де жити. Знайома казала, що отримала 10 тис. від Кличка. Вікна в будинку позабивали, а коли нові поставлять - хто його знає. За ініціативи мера Віталія Кличка Київрада ухвалила додаткові заходи соціальної підтримки. Окрім одноразової допомоги у 10 тисяч гривень для киян, чиє житло постраждало, мешканці можуть отримати 40 тисяч гривень одноразово - на термінове переселення через руйнування житла, а також 20 тисяч щомісяця на оренду. Програма щомісячних виплат розрахована на 12 місяців. Допомогу надаватимуть до моменту відновлення житла або отримання сертифіката "єВідновлення". Лідія Григорівна розповідає, що цього тижня їм видали продуктові набори: крупи, макарони, згущене молоко, олію тощо. - На скільки вистачить - не понятно. Пакунок же на сім'ю дають. Єслі на одного чєловєка - то йому на місяць хватить, а єслі сім'я з чотирьох - п'яти человек - то хіба ж того досить, - бідкається Лідія Григорівна. - Нас тут мало лишилося. Ми привикли вже до всього. Якби йому тоді хвоста прижали - цього б не було Лідія Григорівна припускає, що Росія боїться НАТО і якби вони захопили Київ то пішли би на країни Балтії та Польщу. - А як поступатися? Чим? Віддати Україну? Вони й так багато зайняли. А що тоді з України залишиться? Тільки центр і Запад, - каже жінка. - З 14-го года гибнуть хлопці. За що, якщо ми все віддамо. Якби ж знати, що на цьому все закінчиться, а так - весь час будемо під прицілом. Якби його тоді зупинили (Путіна. - Gazeta.ua), коли він на Молдову напав, Придністров'я, Грузію, Чечню. От, якби йому тоді хвоста прижали - цього б не було. Жінки не виїжджали з початку повномасштабного вторгнення. Живуть тут понад 50 років - ще з тих часів, як працювали на заводі. Кажуть, що з часом стало страшніше. - Конєшно, страшно. Кожного разу думаю: все, кінець, - каже Надія Леонідівна, - як сирени, волають - мороз по шкірі. У нас тут перший сильний приліт був ще 31 декабря 22 року через дорогу. Лідія Григоріна каже, що зараз важко жити, допомоги не вистачає і раніше її було більше. - Квартири получили, поліклініки, лікарні були бесплатні, навчання безплатне. А потім ми працювали на заводі. Тут жили старожили, які будували ці будинки, - зауважує Лідія. - Всі жили раньше по общежитіям. На заводі було три зміни, 14 тисяч людей - неможливо було навіть хліб купити. Взагалі, хорошого мало бачили. Зараз Лідія Григорівна отримує пенсію в 6 тисяч гривень. Каже, не уявляє, як живуть люди з меншими виплатами. - Саме хуже, що нас беспокоїть, - це аптеки. Ліки подорожали в 200, а то й в 300%. Те, що раньше стоїло, наприклад, там 50 грн, зараз - 250. Ми віддаємо більшу частину пенсій на них, - каже Лідія Григорівна. Наразі в зруйнованій багатоповерхівці ніхто не живе. З вцілілих під'їздів мешканців виселили. Люди кажуть, що декого переселили до шкіл. Зараз у місцевій школі живе пара пенсійного віку, але про умови - нічого невідомо. Крім продуктів, постраждалим також видали набори з побутовою хімією. Подальша доля будинку невідома. Ходять чутки, що його ремонтуватимуть. Можливо, частину знесуть, а іншу - відновлять.

У ніч на 4 липня Київ зазнав однієї з наймасовіших ракетних атак від початку великої війни. Російські війська випустили понад пів тисячі повітряних цілей, з яких значну частину - по столиці. Вибухи пролунали в кількох районах, але найбільше постраждав Солом'янський. На просп. Відрадному уламки ракети влучили в житлові будинки, шкільне подвір'я, гаражний кооператив, магазини та станції техобслуговування. Спалахнули пожежі. Підтверджено щонайменше двох загиблих та понад два десятки поранених. Серед постраждалих - діти. За три тижні до цього РФ зруйнувала девʼятиповерхівку на вул. Гавела у Києві. Тоді у ніч на 17 червня 2025 року близько 4:00 ранку сюди прилетіла російська балістична ракета. Удар пройшов через усі поверхи до підвалу, зруйнувавши цілий під'їзд. Кореспондентки Gazeta.ua побували на місцях ворожих ударів у Соломʼянському районі, щоб дізнатися - в яких умовах там живуть люди після пережитого. НАСЛІДКИ АТАКИ Асфальт перед школою №22 на Відрадному всіяний уламками цегли й обгорілим металом. На парковці стоять понівечені автівки - розірвані, обвуглені, з вибитими шибками й вирваними колесами. У ніс різко бʼє сморід мастила й палива, що розтеклося асфальтом від автівок. Перед школою - залишки трансформаторної будки, яка була знищена прямим влученням. У стіні зяє діра, під нею валяються залишки згорілого даху й цегла. Фасад школи побитий уламками. У багатьох вікнах вибите скло. Неподалік облаштовано пункт допомоги. Волонтери та місцеві мешканці розносять плити ОСБ, розчищають територію від уламків і сміття. Серед волонтерів - учні навчального закладу. Працює будівельна техніка, територію поступово розчищають. До волонтерського пункту приходять мешканці й сусідніх постраждалих будинків. Відміряють плити й несуть додому. Біля штабу допомоги стоїть жінка, на вигляд 50 років. Тримає панель - каже, зараз чоловік відріже, щоб тимчасово закрити вікна у квартирі, які вибило від вибуху. - Ми були в укритті, - розповідає пані Тамара, мешканка сусіднього будинку. - Найближче укриття - це навпроти заводу. Ховалися одразу, бо вже знали, що може бути щось серйозне. Цього разу очікували, що буде велика атака. Це вже друге влучання в районі школи № 22 за час повномасштабної війни. Перше, за словами місцевих мешканців, сталося восени 2022 року. У квартирі ж Тамари найбільше постраждала кухня - розбите вікно. Вибило й балконні шибки. Вона не вперше спускається в укриття, але, зізнається, ховається не кожного разу. - Сьогодні страшно було дуже. Ми десь о 6:00 повернулися додому. Але спочатку ще трохи пройшлись - подивились, що сталося. За кілька будинків звідси стояв дим. І далі, як на Київ-Волинськ, у тій промзоні - теж диміло. На фасаді школи яскравий мурал із зображеннями учнів та хімічних формул. Попри всі руйнування, на ньому немає видимих пошкоджень. У наметі роздають воду, деревні плити розклали на траві, хтось приносить з дому будматеріали. Молодь, комунальники, батьки школярів працюють разом - носять листи фанери, підмітають скло, допомагають сусідам закрити вікна. Серед тих, хто допомагає постраждалим на Відрадному, - волонтери організації "Київські кажани". Їхній мобільний штаб розгорнули біля школи, де працюють кілька десятків людей. 21-річний координатор Віталій каже, що цього разу прибув на локацію після обіду. - Трохи проспав, бо у самого ніч була важка - у мене теж було влучання біля квартири, я живу в Гатному. Там гепнуло конкретно. Тож виїхав не зранку, а десь о другій. Як приїхав - одразу включився в роботу, - розказує чоловік. Стоїть у захисному шоломі й жилеті. Віталій долучився до "Київських кажанів" близько трьох-чотирьох місяців тому. До того вже мав досвід волонтерства в інших ініціативах. Зараз координує допомогу на місцях, де сталися прильоти. - Ми працюємо разом із "Добробатом", майже на кожному об'єкті. Приїжджаємо, ставимо штаб, привозимо інструменти, відкриваємо реєстрацію, - каже Віталій. - Люди підходять - і наші, і місцеві. Даємо каски, рукавиці, респіратори. Пояснюємо, як працювати безпечно. Атака справді масштабна, багато локацій Допомога передбачає прибирання уламків, демонтаж залишків вікон, зашивання плитами, винесення сміття. До роботи долучаються всі охочі - не обов'язково бути волонтером. - Якщо людина хоче - підходить, ми все дамо. Інструмент, захист, покажемо, що робити. Можна допомагати навіть кілька годин. У когось зранку робота, у когось діти - всі встигають, як можуть, - говорить волонтер. - Думаю, що сьогодні таких штабів буде більше, ніж зазвичай. Бо атака справді масштабна, багато локацій, пошкодженого житла. Запитів уже багато зранку. Віталій навчається дистанційно в Харківському університеті імені Ярослава Мудрого. Каже, що волонтерство - це те, що можна робити тут і зараз. - Хочеться бути корисним. Не сидіти вдома, а щось робити. Тут усе чесно: є руйнування - ти приїжджаєш і допомагаєш їх прибрати, - додає наостанок, поправляє ледь спітнілу бороду і знову береться до роботи. НЕВІДОМЕ МАЙБУТНЄ За кілька будинків від школи - ще один епіцентр удару. В фасад п'ятиповерхівки з боку Відрадного влучив дрон-камікадзе. Після нього, за словами місцевих, у двір упала ще й частина ракети, яка не здетонувала. Зруйновано частину нижніх поверхів, посипалась цегла, повністю знищена зовнішня стіна кількох квартир. Ударна хвиля вибила вікна по всьому під'їзду. На місці - завал із уламків бетону, меблів, побутової техніки. Люди працюють всередині, прибирають залишки скла і уламків з осель. Їх видно крізь вікна без скла та рам. У дворі зустрічаємо Марію та Настю - мешканок п'ятиповерхівки. - Це був саме приліт. Уламки так не вибухають. Всі ж бачать, ми вже четвертий рік у війні живемо, розуміємо, що таке уламки, а що таке пряме попадання, - говорить Марія. - А потім ще й сказали, що впала ракета і не здетонувала. Нас всіх евакуювали, бо могла рвонути. Ми тоді з квартири й пішли в підвал. Страшно було, бо ж ніхто не знає, коли вона могла піти в повітря. Вибухова хвиля прийшла з різних боків - спочатку шахеди, а потім через кілька хвилин - ще один гучний удар, згадує Настя. Саме тоді, ймовірно, й упала ракета, яку згодом знайшли рятувальники. - Казали, що будуть сапери. Бо лежить просто, і ніхто до неї не підходить, - додає вона. До того моменту дівчата ховались вдома, але вночі, коли вибухи посилилися, перемістилися нижче. Вони пригадують, що перші дрони прилетіли близько другої ночі. - Це було десь між 2:20 і 2:30. Спочатку кілька шахедів, потім як бахнуло - всі повискакували. Після цього ще й балістика прилетіла. Все місто гуділо, - додає Настя. Будинок, кажуть, старий - ще з 1980-х. І він не витримав. - Від попередніх атак були тріщини, а тепер усе посипалось. Вибиті вікна, зруйновані квартири. Одна дівчина, бачите, стоїть отам угорі - в неї більше нема квартири. Вона сьогодні ночує у знайомих із двома дітьми. Ніхто їй не запропонував навіть тимчасового прихистку, - каже Марія. - Ми ж подавали документи - 10 тисяч, 20 тисяч… Але нам зараз не до того. Нам би просто вікна поставити, дах закрити. Світло зникло після другого удару - Але страшно було, чесно. З дев'ятої вечора не спалося. Було відчуття, що летять прямо над дахом. Один за одним. Шум стояв страшенний. Я особисто нарахувала 82 "шахеда". Серйозно, ми все чули. Збивали, але уламки сипались просто сюди, - розповідає Настя. Вони показують на інші під'їзди: вибуховою хвилею винесло скло, перекошено балкони, деякі квартири залишились без даху. - Весь дім у диму був, газ перекрили десь о п'ятій ранку, бо була загроза вибуху. Світло зникло після другого удару, - кажуть дівчата. - А ми сиділи й молились, щоб витримало. Вже снилося, як будинок складається. А хто лишиться, якщо всі поїдуть? У нас тут батьки, оселі, все життя. Ми вкладали сюди свої сили. Тут уже йдеться про витримку. Нічого, скоро вони всі (росіяни. - Gazeta.ua) здохнуть - а оце все, що сюди летіло, полетить до них назад! У дворі стоїть важкий запах гару, паленого металу й пилу. Знизу видно перекошений і завалений гіпсокартоном фасад продуктового магазину. Довкола - розкидане листя, вибиті вітрини, пом'яті металеві ролети. Чути торохкотіння генератора. Попри ворожу атаку вранці магазин уже приймав відвідувачів. ПОКИНУТИЙ БУДИНОК У ніч на 17 червня Росія завдала по Києву одну з наймасштабніших атак від початку повномасштабного вторгнення. Близько четвертої ранку крилата ракета влучила в дев'ятиповерховий житловий будинок у Солом'янському районі столиці, зруйнувавши цілий під'їзд. Пошуково-рятувальні роботи тривали близько 40 годин. Червоно-біла стрічка ледь натягнута, але не перекриває прохід. Понівечений дитячий майданчик. Нині територія біля будинку, як і сам будинок, нагадує зону відчуження. Біля сусідньої багатоповерхівки сидять дві жінки й жваво про щось розмовляють. Вони мешкають поруч і під час атаки були вдома. - Світло й воду вже дали, а газу немає - і не скоро буде. Готуємо на електроплитці, - каже Лідія Григорівна, споглядаючи зруйнований будинок. - А як тривога: дві стіни, я ковдрою з головою накрилася. І вікно - бам! Я ноги висовую - жива, слава Богу. Жінки кажуть, що в укриття не ходять. - Я не можу кудись бігти, у мене вже ноги болять, мені 76 років. А після прильоту - дах тече і в квартиру затікає. Досі не перекрили. А от бачите - на стояку тільки в мене віконні рами лишилися, - розповідає Надія Леонідівна, яка мешкає на п'ятому поверсі. У багатоповерхівці на вул. Вацлава Гавела загинуло 23 людини. Там, де колись був під'їзд і вирувало життя, зараз видно небо. Через зруйновані фасади та стіни проглядаються внутрішні частини квартир: шафи, заповнені книжками, меблі, залишки побутових речей. Загалом у під'їзді було 35 квартир. Перед місцем влучання лежать засохлі квіти та свічки. На лавці сидить сивий чоловік з цигаркою - у цьому будинку жили його друзі, і він приходить майже щодня, щоб ушанувати їхню пам'ять. Надія Леонідівна розповідає, що з їхнього під'їзду багато хто виїхав, залишилося лише кілька сімей. - Людей нема, район став пустий. Говорять, що розселили по школах тих, кому нікуди йти. А то багато поїхали до родственників, - кажуть жінки. - Обіцяють 20 000 на житло дати - ежемєсячно за аренду тим, кому немає де жити. Знайома казала, що отримала 10 тис. від Кличка. Вікна в будинку позабивали, а коли нові поставлять - хто його знає. За ініціативи мера Віталія Кличка Київрада ухвалила додаткові заходи соціальної підтримки. Окрім одноразової допомоги у 10 тисяч гривень для киян, чиє житло постраждало, мешканці можуть отримати 40 тисяч гривень одноразово - на термінове переселення через руйнування житла, а також 20 тисяч щомісяця на оренду. Програма щомісячних виплат розрахована на 12 місяців. Допомогу надаватимуть до моменту відновлення житла або отримання сертифіката "єВідновлення". Лідія Григорівна розповідає, що цього тижня їм видали продуктові набори: крупи, макарони, згущене молоко, олію тощо. - На скільки вистачить - не понятно. Пакунок же на сім'ю дають. Єслі на одного чєловєка - то йому на місяць хватить, а єслі сім'я з чотирьох - п'яти человек - то хіба ж того досить, - бідкається Лідія Григорівна. - Нас тут мало лишилося. Ми привикли вже до всього. Якби йому тоді хвоста прижали - цього б не було Лідія Григорівна припускає, що Росія боїться НАТО і якби вони захопили Київ то пішли би на країни Балтії та Польщу. - А як поступатися? Чим? Віддати Україну? Вони й так багато зайняли. А що тоді з України залишиться? Тільки центр і Запад, - каже жінка. - З 14-го года гибнуть хлопці. За що, якщо ми все віддамо. Якби ж знати, що на цьому все закінчиться, а так - весь час будемо під прицілом. Якби його тоді зупинили (Путіна. - Gazeta.ua), коли він на Молдову напав, Придністров'я, Грузію, Чечню. От, якби йому тоді хвоста прижали - цього б не було. Жінки не виїжджали з початку повномасштабного вторгнення. Живуть тут понад 50 років - ще з тих часів, як працювали на заводі. Кажуть, що з часом стало страшніше. - Конєшно, страшно. Кожного разу думаю: все, кінець, - каже Надія Леонідівна, - як сирени, волають - мороз по шкірі. У нас тут перший сильний приліт був ще 31 декабря 22 року через дорогу. Лідія Григоріна каже, що зараз важко жити, допомоги не вистачає і раніше її було більше. - Квартири получили, поліклініки, лікарні були бесплатні, навчання безплатне. А потім ми працювали на заводі. Тут жили старожили, які будували ці будинки, - зауважує Лідія. - Всі жили раньше по общежитіям. На заводі було три зміни, 14 тисяч людей - неможливо було навіть хліб купити. Взагалі, хорошого мало бачили. Зараз Лідія Григорівна отримує пенсію в 6 тисяч гривень. Каже, не уявляє, як живуть люди з меншими виплатами. - Саме хуже, що нас беспокоїть, - це аптеки. Ліки подорожали в 200, а то й в 300%. Те, що раньше стоїло, наприклад, там 50 грн, зараз - 250. Ми віддаємо більшу частину пенсій на них, - каже Лідія Григорівна. Наразі в зруйнованій багатоповерхівці ніхто не живе. З вцілілих під'їздів мешканців виселили. Люди кажуть, що декого переселили до шкіл. Зараз у місцевій школі живе пара пенсійного віку, але про умови - нічого невідомо. Крім продуктів, постраждалим також видали набори з побутовою хімією. Подальша доля будинку невідома. Ходять чутки, що його ремонтуватимуть. Можливо, частину знесуть, а іншу - відновлять.

Найстаріша кам'яниця Києва досі заселена. Тут мешкає нащадок колишніх власників Костянтин Малєєв - правнук купця й кондитера Максима Нечаєва. Киянин відстояв його у судах, викупив у держави і тепер поступово відновлює за власний кошт. Кам'яна споруда на Контрактовій, 7 пережила пожежі, війни, репресії - і досі тримається на старому фундаменті, який починає просідати. Кам'яний перший поверх звели у 1797-1798 роках на місці давнішої дерев'яної споруди, яка належала дворянину Леонтію Вишневському. У будинку проводять культурні події, тут зберігається родинний архів. Водночас будівля потребує реставрації. Кореспондентки Gazeta.ua побували всередині, поговорили з власником і подивилися, як виглядає сьогодні найстаріший будинок столиці. І як життя його власників змінилося з початком повномасштабної війни. ЧЕТВЕРТА ВІЙНА - Це, власне, четверта війна, яку родина переживає в цьому будинку. Я знаю розповіді, як було у Першу світову, у громадянську. Це не перший раз. На жаль, - у камінній залі будинку Костянтин Малєєв згадує, як родина прожила тут початок повномасштабної війни. Будинок заглиблений у внутрішній двір, куди веде один вузький прохід. Біля входу стара липа з покрученим стовбуром - її бабуся Костянтина посадила 9 травня 1945 року. Стіна пофарбована у світло-зелений колір, на ній табличка - "Контрактова площа, 7". Над входом камера спостереження. Двері металеві, сучасні з кількома замками. ​​Заходимо в камінну залу на першому поверсі. Тут прохолодно, трохи пахне вапном. Стіни побілені вручну, місцями - з потертостями. Камін оздоблений світлою плиткою з квітковим орнаментом, але його майже повністю закриває велика мапа світу. Підлога встелена лінолеумом. У центрі кімнати стоїть деревʼяний стіл, накритий клейонкою, та кілька дерев'яних і м'яких стільців. На підвіконнях - оберемки квітів, старовинні речі. В одному з кутів - старовинне піаніно з різьбленими деревʼяними деталями. На ньому чорно-білі фотографії прадіда Максима Нечаєва, засновника пряничної справи, та його другої дружини - Євдокії Андріївни. Над ними - велика архівна фотографія старої Контрактової площі з видимою вивіскою "М. Ф. Нечаев". Під стіною поруч - подібний до стилю піаніно комод. Після 24 лютого Костянтин Малєєв повернувся сюди з Оболоні, де має квартиру. Донька з родиною вже жила у будинку, син приїхав з Ірпеня перед тим, як підірвали мости. Разом із ними - ще кілька людей. - Перші півтора місяця тут жило десь 12 людей. Співробітники з Броварів, рідні. Усі зібралися і жили ці важкі місяці тут. У Другу світову було так само - всі тут зібралися. Він згадує історію родини з 1930-х років. Прабабуся Євдокія Андріївна жила тут із чоловіком і великою сім'єю. Старшого брата у 1930-му році заарештували - У прадідуся було 13 дітей, восьмеро - від прабабусі. Мій дідусь був наймолодший. Старшого брата у 1930-му році заарештували, бо він мав своє виробництво пряників і був старостою старообрядницької громади. Найповніше, що я знаю про прадідуся і про сім'ю, це з матеріалів його допитів. Коли вже відкрили архіви, я отримав в СБУ всі документи - повністю, аж до протоколів допиту. Із матеріалів справи відомо, що заарештували його за участь в офіцерській організації "Весна". - А насправді, разом із ним тоді заарештували і священника старообрядницької церкви. Тобто це була зачистка старовірів. Просто зачистка - на всякий випадок, як тоді робили. Сталін же. У 31-му його розстріляли. Після цього прабабуся вирішила розселити всіх подалі від будинку. Лишився тільки один син, який був хворий, і не міг сам жити. Але не всіх це врятувало. Її улюблений син поїхав аж до Горького, а в 1938-му його і там заарештували й розстріляли. Коли в 1941 році німці увійшли до Києва, вона зібрала родину, яка ще залишилася в місті. У будинку мешкало 27 людей, із них 12 - родичі. - Вона сказала: будемо жити тут. Якщо час помирати - то вже разом. І всі зібралися тут, - розповідає Костянтин. Мати Малєєва народилася в цьому будинку у 1929 році. Після того, як німці увійшли в Київ, родина знову зібралася тут. У 1943 році окупанти оголосили виселення всіх мешканців Подолу. - Всіх містян змусили виїхати за два кілометри від Дніпра, - додає чоловік. Під страхом розстрілу. Але тут залишились прабабуся та її син і дочка. Вони ховалися. Ніхто не знав, що вони тут. Мати була тоді підлітком. Жила на Солом'янці, але вирішила провідати родину. Йшла пішки Смородинським узвозом, натрапила на німецький загін. - Заховалася в кущі. Останній солдат побачив, підійшов і сказав ламаною російською: "Туда не ходи, там гестапо" Але вона все одно пішла. Побачила, що на вікні колихнулася занавіска - значить, свої живі. Повернулася назад. Після цього в будинок зайшов німецький солдат. - Їхала віз, він зупинився, зайшов у дім. Двері були відчинені. Пішов нагору, почав ритися в речах. Знайшов великого плюшевого ведмедя, забрав його і поїхав. Більше ніхто сюди не заходив. Обшуків не було. Так і прожили ті місяці, коли тут офіційно не можна було існувати. ІСТОРІЯ БУДИНКУ Кам'яницю на Контрактовій площі, 7 збудували у кілька етапів. У 1765 році цю ділянку придбав дворянин Леонтій Вишневський. Спочатку тут стояв дерев'яний дім на кам'яному підвалі - його залишки збереглися донині. Після великої пожежі на Подолі у 1797 році будівлю відновили - з'явився кам'яний перший поверх із високими арковими склепіннями. У 1861 році онуки Вишневського замовили добудову другого поверху. Архітектором став Михайло Іконніков - один із найвідоміших київських зодчих того часу. У 1891 році садибу придбав Максим Федорович Нечаєв. Приїхав до Києва разом із дружиною з Добрянки, взяв будинок у борг і почав власну справу. У підвалі встановили печі, почали виготовляти "Нечаєвські пряники". Продавали їх на Контрактовій ярмарці. Вони швидко стали відомими - вироби отримували нагороди на виставках, а за шість тижнів торгового сезону продавалося до 800 пудів солодощів. У родині було 12 дітей - п'ятеро від першого шлюбу і семеро від другого. Усі мешкали в будинку, а молодше покоління навчалося в київських гімназіях. На початку ХХ століття сім'я поступово розгалужувалась. Один із братів відкрив власну фірму, купив будинок, де нині розташоване посольство Іспанії, і відкрив крамницю на Хрещатику. До революції встигли розрахуватись із усіма боргами. Після Другої світової війни у будинку жили квартиранти, згодом - комунальні мешканці. У 1962 році садибу націоналізували. Родина зберегла лише квартиру на другому поверсі, де в одній кімнаті мешкало по 4-5 людей. Перший поверх переобладнали під склад ЖРЕПу. У цих умовах виростав Костянтин Малєєв - онук Нечаєвих. - Я тут народився. Батьки жили у маленькій кімнаті. Потім я, дружина, діти. І досі ми тут, - каже Костянтин. У 2000-х він розпочав процедуру повернення будинку. Права на нього вдалося відновити, територію - ні. Усі ці роки він поступово ремонтує приміщення, збирає архів родини. УКРИТТЯ Під час повітряних тривог мешканці будинку спускаються в підвал. З початку повномасштабного вторгнення частину приміщень використовували як укриття. Поруч - будівля Посольства Королівства Нідерландів. Підвал старого будинку використовують і його працівники. - Попросили з посольства, щоб мати змогу ховатись. Я відкрив підвал. Він і до того був прохідний, але довелося трохи підготувати. У перші півтора місяця повномасштабної війни приходило чимало людей - і з нашого будинку, і з навколишніх, - каже Костянтин Малєєв. - У якийсь момент збиралося 15-20 осіб. Згодом кількість охочих спускатися зменшилася. Частина мешканців виїхала, частина звикла до обстрілів. - А формально, якщо дивитися, то ця частина будинку - ось тут, посередині - найзахищеніша. З усіх боків товсті стіни. Крім того, після забудови ділянки будинок тепер фактично в ямі. Щоб щось пошкодити, має впасти просто зверху. Але взагалі - досить безпечно. Офіційно бомбосховищем він не вважається, але для мешканців району залишається відкритим. - Чути вибухи, зокрема ППО, і тоді будинок прям трясется. Здебільшого, коли тут в Шевченківському районі збивають то чути дуже добре, - згадує Костянтин. - На початку війни один раз у дворі впали уламки. Найстаріший тут - трипільський горшочок. Більше п'яти тисяч років йому У кабінеті на першому поверсі Костянтин Малєєв зберігає колекцію родинних речей. На високій шафі під протилежною стіною стоїть масивний залізний годинник на ніжках - його виготовили ще до 1917 року. Біля нього - дзеркало на дерев'яній підложці з гранями на склі, у яке дивилася ще прабабуся господаря. - Найстаріший тут - трипільський горшочок, - каже Костянтин. - Більше п'яти тисяч років йому. Захоплювався колись археологією в молодості. На іншій полиці - декілька старовинних люльок. Власник знаходив їх просто на подвір'ї садиби. Глина потемніла, місцями пощерблена - речі пролежали в землі понад століття. Найдавніший родинний знімок датується 1861 роком. На чорно-білій світлині жінки стоять у довгих ошатних сукнях до підлоги, чоловіки - у строгих костюмах. Світлина зберігається у старовинному рамці поруч із іншими портретами. На другий поверх будинку ведуть дерев'яні сходи з мереживним різьбленням, потемнілі від часу. Стіна над ними завішана старовинними вивісками будинків і дошками з прізвищами квартирантів, які колись тут мешкали. ТЕПЕРІШНЄ ЖИТТЯ Костянтин каже, що в будинку є свої вади, і він потребує ремонту, але наразі це не найгірше, що могло би бути. - Тут йдуть ґрунтові води і вони весь час підмивають фундамент, але зараз зміни не на часі. Якщо раніше в мене був якийсь бізнес до війни то зараз цього всього немає, - каже чоловік. - Я досі займаюся видавничою справою і соціологією, але зараз це незначні гроші. Під час війни жалітися якось воно не хочется. Я точно знаю, що я в не найгіршому ситуації в цій війні знаходжусь. Раніше найстаріший будинок був частим місцем для проведення різноманітних заходів і екскурсій. Після початку війни відвідин стало менше, але туристи все одно приходять. - Інколи бувають оренди, але дуже рідко. Ну і десь раз на місяць я тут організовую лекцію про історію будинку. Зі мною домовляється екскурсовод і приводить людей, - каже Костянтин. - Взагалі тут багато екскурсій проводять, адже вся інформація вже є в інтернеті, і під будинком часто є люди. Поки ми сидимо в просторій кімнаті з білими стінами на вулиці можна побачити групу людей, які слухають екскурсовода і розглядають будинок зовні. Раніше у Малєєва була ідея зробити музей з публічної частини будинку, але війна все змінила. - Ось тут у мене був офіс відомства і тут була більш публічна частина ,- показує на сусідню кімнату, - А тепер там від офісу залишилася одна кімната, а все інше житлове. І одна справа робити музей в офісі, а в житловому приміщенні зовсім інше. ІСТОРИЧНА ЦІННІСТЬ Ще до війни до Костянтина не раз зверталися по продаж будинку, але зараз такі пропозиції зійшли нанівець. Також чоловік не надто переймається через можливість знесення свого сімейного гнізда. - Тут є певні аспекти. Поки не набудували хмарочосів, інтерес до будинку був набагато більше, якраз з ідеєю: "Давайте, ми ваш будинок знесемо, а тут побудуємо ще хмарочос". Проте зараз немає місця, де тут будувати. Невигідно. Якщо врахувати, що це ще й пам'ятник архітектури то мороки із владою буде багато, - впевнено додає Костянтин. - Немає сенсу в це вкладатися от в такому вигляді. Крім того, чоловік наводить приклад вартості землі, адже вона дорожча за самі будинки, а її географічне положення має вагоме значення. - Наявність історичних пам'яток на тій чи іншій території дає їй значну цінність. Наприклад у Львові на площі Ринок той, хто знесе пару будинків і побудує хмарочоси, стане мультимільйонером, бо ціна кожного квадратного метра там нечувана. - каже Малєєв. - Але якщо це зроблять усі, то ціна впаде до нуля. Тобто саме ті будинки, які мають архітектурну чи історичну цінність, створюють цінність місця. Для мене особисто це - історія моєї сім'ї, тому мене важко виселити. Я буду відстрілюватися з вікна. Будинок потребує реставраційних і капітальних робіт, але на це треба виділити чималі кошти, що для власника виглядає недоцільним у період постійних обстрілів і в умовах війни. Якщо раніше це було 100-150 тис., то зараз ще дорожче - Щоб зробити капітальний ремонт треба вкласти сотні тисяч мінімум. Якщо раніше це було 100-150 тис., то зараз ще дорожче, - каже Малєєв. - Всю цю дерев'яну прибудову треба заново будувати, бо її підмиває. За 10-30 років, може, з нею нічого й не буде, але зробити як слід буде дуже дорого. Дуже складна проблема - укріпити підвал, очистити його і зробити бетонне укріплення, щоб він не просідав від ґрунтових вод. Жити в такому будинку доволі дорого - комунальні платежі сягають 12 тис., адже зросли ціни на електроенергію. Сама ж будівля опалюється газовими колонками, також є камін. - Влітку, коли не треба опалювати, то десь 2-3 тис. Газ централізований, бойлер я сам поставив і розвів на весь будинок, тому багато йде газу. Взимку ще електрика. Ну, можна і без електрики, але просто не комфортно буде, - сміючись додає Костянтин. Чоловік згадує історію з безхатьком, який зайшов до будинку і вкрав сумку. Необачний господар забув зачинити двері. Після того вже поставив автоматичні двері. ЗБЕРЕЖЕННЯ СПАДЩИНИ Однією з головних переваг життя в центрі міста для чоловіка є зустрічі з друзями та збереження сімейної пам'яті. - По-перше, я тут народився і все життя практично жив. Для мене це просто свій будинок. Головна перевага в тому що я знаю, хто тут в цьому будинку який цвях за останні 100 років забив. І для мене всі ці люди, вся моя сім'я і вся її історія існує, - з усмішкою на вустах каже чоловік. - Крім того не знаю, перевага чи ні, але всі друзі та знайомі весь час заходять.Якби я жив зараз десь, ну там на Оболоні, то це спеціально треба їхати. А тут все рівно в цих місцях всі бувають. Зручно. Костянтин Малєєв переконаний, що його родина буде продовжувати збереження сімейного гнізда. Чоловік має двоє дітей і двох ще маленьких онуків. Каже, що цей будинок для нього має особливу цінність. - Я пам'ятаю свого прадідуся, історію родини, може мої правнуки будуть пам'ятати мене, - каже чоловік.

Найстаріша кам'яниця Києва досі заселена. Тут мешкає нащадок колишніх власників Костянтин Малєєв - правнук купця й кондитера Максима Нечаєва. Киянин відстояв його у судах, викупив у держави і тепер поступово відновлює за власний кошт. Кам'яна споруда на Контрактовій, 7 пережила пожежі, війни, репресії - і досі тримається на старому фундаменті, який починає просідати. Кам'яний перший поверх звели у 1797-1798 роках на місці давнішої дерев'яної споруди, яка належала дворянину Леонтію Вишневському. У будинку проводять культурні події, тут зберігається родинний архів. Водночас будівля потребує реставрації. Кореспондентки Gazeta.ua побували всередині, поговорили з власником і подивилися, як виглядає сьогодні найстаріший будинок столиці. І як життя його власників змінилося з початком повномасштабної війни. ЧЕТВЕРТА ВІЙНА - Це, власне, четверта війна, яку родина переживає в цьому будинку. Я знаю розповіді, як було у Першу світову, у громадянську. Це не перший раз. На жаль, - у камінній залі будинку Костянтин Малєєв згадує, як родина прожила тут початок повномасштабної війни. Будинок заглиблений у внутрішній двір, куди веде один вузький прохід. Біля входу стара липа з покрученим стовбуром - її бабуся Костянтина посадила 9 травня 1945 року. Стіна пофарбована у світло-зелений колір, на ній табличка - "Контрактова площа, 7". Над входом камера спостереження. Двері металеві, сучасні з кількома замками. ​​Заходимо в камінну залу на першому поверсі. Тут прохолодно, трохи пахне вапном. Стіни побілені вручну, місцями - з потертостями. Камін оздоблений світлою плиткою з квітковим орнаментом, але його майже повністю закриває велика мапа світу. Підлога встелена лінолеумом. У центрі кімнати стоїть деревʼяний стіл, накритий клейонкою, та кілька дерев'яних і м'яких стільців. На підвіконнях - оберемки квітів, старовинні речі. В одному з кутів - старовинне піаніно з різьбленими деревʼяними деталями. На ньому чорно-білі фотографії прадіда Максима Нечаєва, засновника пряничної справи, та його другої дружини - Євдокії Андріївни. Над ними - велика архівна фотографія старої Контрактової площі з видимою вивіскою "М. Ф. Нечаев". Під стіною поруч - подібний до стилю піаніно комод. Після 24 лютого Костянтин Малєєв повернувся сюди з Оболоні, де має квартиру. Донька з родиною вже жила у будинку, син приїхав з Ірпеня перед тим, як підірвали мости. Разом із ними - ще кілька людей. - Перші півтора місяця тут жило десь 12 людей. Співробітники з Броварів, рідні. Усі зібралися і жили ці важкі місяці тут. У Другу світову було так само - всі тут зібралися. Він згадує історію родини з 1930-х років. Прабабуся Євдокія Андріївна жила тут із чоловіком і великою сім'єю. Старшого брата у 1930-му році заарештували - У прадідуся було 13 дітей, восьмеро - від прабабусі. Мій дідусь був наймолодший. Старшого брата у 1930-му році заарештували, бо він мав своє виробництво пряників і був старостою старообрядницької громади. Найповніше, що я знаю про прадідуся і про сім'ю, це з матеріалів його допитів. Коли вже відкрили архіви, я отримав в СБУ всі документи - повністю, аж до протоколів допиту. Із матеріалів справи відомо, що заарештували його за участь в офіцерській організації "Весна". - А насправді, разом із ним тоді заарештували і священника старообрядницької церкви. Тобто це була зачистка старовірів. Просто зачистка - на всякий випадок, як тоді робили. Сталін же. У 31-му його розстріляли. Після цього прабабуся вирішила розселити всіх подалі від будинку. Лишився тільки один син, який був хворий, і не міг сам жити. Але не всіх це врятувало. Її улюблений син поїхав аж до Горького, а в 1938-му його і там заарештували й розстріляли. Коли в 1941 році німці увійшли до Києва, вона зібрала родину, яка ще залишилася в місті. У будинку мешкало 27 людей, із них 12 - родичі. - Вона сказала: будемо жити тут. Якщо час помирати - то вже разом. І всі зібралися тут, - розповідає Костянтин. Мати Малєєва народилася в цьому будинку у 1929 році. Після того, як німці увійшли в Київ, родина знову зібралася тут. У 1943 році окупанти оголосили виселення всіх мешканців Подолу. - Всіх містян змусили виїхати за два кілометри від Дніпра, - додає чоловік. Під страхом розстрілу. Але тут залишились прабабуся та її син і дочка. Вони ховалися. Ніхто не знав, що вони тут. Мати була тоді підлітком. Жила на Солом'янці, але вирішила провідати родину. Йшла пішки Смородинським узвозом, натрапила на німецький загін. - Заховалася в кущі. Останній солдат побачив, підійшов і сказав ламаною російською: "Туда не ходи, там гестапо" Але вона все одно пішла. Побачила, що на вікні колихнулася занавіска - значить, свої живі. Повернулася назад. Після цього в будинок зайшов німецький солдат. - Їхала віз, він зупинився, зайшов у дім. Двері були відчинені. Пішов нагору, почав ритися в речах. Знайшов великого плюшевого ведмедя, забрав його і поїхав. Більше ніхто сюди не заходив. Обшуків не було. Так і прожили ті місяці, коли тут офіційно не можна було існувати. ІСТОРІЯ БУДИНКУ Кам'яницю на Контрактовій площі, 7 збудували у кілька етапів. У 1765 році цю ділянку придбав дворянин Леонтій Вишневський. Спочатку тут стояв дерев'яний дім на кам'яному підвалі - його залишки збереглися донині. Після великої пожежі на Подолі у 1797 році будівлю відновили - з'явився кам'яний перший поверх із високими арковими склепіннями. У 1861 році онуки Вишневського замовили добудову другого поверху. Архітектором став Михайло Іконніков - один із найвідоміших київських зодчих того часу. У 1891 році садибу придбав Максим Федорович Нечаєв. Приїхав до Києва разом із дружиною з Добрянки, взяв будинок у борг і почав власну справу. У підвалі встановили печі, почали виготовляти "Нечаєвські пряники". Продавали їх на Контрактовій ярмарці. Вони швидко стали відомими - вироби отримували нагороди на виставках, а за шість тижнів торгового сезону продавалося до 800 пудів солодощів. У родині було 12 дітей - п'ятеро від першого шлюбу і семеро від другого. Усі мешкали в будинку, а молодше покоління навчалося в київських гімназіях. На початку ХХ століття сім'я поступово розгалужувалась. Один із братів відкрив власну фірму, купив будинок, де нині розташоване посольство Іспанії, і відкрив крамницю на Хрещатику. До революції встигли розрахуватись із усіма боргами. Після Другої світової війни у будинку жили квартиранти, згодом - комунальні мешканці. У 1962 році садибу націоналізували. Родина зберегла лише квартиру на другому поверсі, де в одній кімнаті мешкало по 4-5 людей. Перший поверх переобладнали під склад ЖРЕПу. У цих умовах виростав Костянтин Малєєв - онук Нечаєвих. - Я тут народився. Батьки жили у маленькій кімнаті. Потім я, дружина, діти. І досі ми тут, - каже Костянтин. У 2000-х він розпочав процедуру повернення будинку. Права на нього вдалося відновити, територію - ні. Усі ці роки він поступово ремонтує приміщення, збирає архів родини. УКРИТТЯ Під час повітряних тривог мешканці будинку спускаються в підвал. З початку повномасштабного вторгнення частину приміщень використовували як укриття. Поруч - будівля Посольства Королівства Нідерландів. Підвал старого будинку використовують і його працівники. - Попросили з посольства, щоб мати змогу ховатись. Я відкрив підвал. Він і до того був прохідний, але довелося трохи підготувати. У перші півтора місяця повномасштабної війни приходило чимало людей - і з нашого будинку, і з навколишніх, - каже Костянтин Малєєв. - У якийсь момент збиралося 15-20 осіб. Згодом кількість охочих спускатися зменшилася. Частина мешканців виїхала, частина звикла до обстрілів. - А формально, якщо дивитися, то ця частина будинку - ось тут, посередині - найзахищеніша. З усіх боків товсті стіни. Крім того, після забудови ділянки будинок тепер фактично в ямі. Щоб щось пошкодити, має впасти просто зверху. Але взагалі - досить безпечно. Офіційно бомбосховищем він не вважається, але для мешканців району залишається відкритим. - Чути вибухи, зокрема ППО, і тоді будинок прям трясется. Здебільшого, коли тут в Шевченківському районі збивають то чути дуже добре, - згадує Костянтин. - На початку війни один раз у дворі впали уламки. Найстаріший тут - трипільський горшочок. Більше п'яти тисяч років йому У кабінеті на першому поверсі Костянтин Малєєв зберігає колекцію родинних речей. На високій шафі під протилежною стіною стоїть масивний залізний годинник на ніжках - його виготовили ще до 1917 року. Біля нього - дзеркало на дерев'яній підложці з гранями на склі, у яке дивилася ще прабабуся господаря. - Найстаріший тут - трипільський горшочок, - каже Костянтин. - Більше п'яти тисяч років йому. Захоплювався колись археологією в молодості. На іншій полиці - декілька старовинних люльок. Власник знаходив їх просто на подвір'ї садиби. Глина потемніла, місцями пощерблена - речі пролежали в землі понад століття. Найдавніший родинний знімок датується 1861 роком. На чорно-білій світлині жінки стоять у довгих ошатних сукнях до підлоги, чоловіки - у строгих костюмах. Світлина зберігається у старовинному рамці поруч із іншими портретами. На другий поверх будинку ведуть дерев'яні сходи з мереживним різьбленням, потемнілі від часу. Стіна над ними завішана старовинними вивісками будинків і дошками з прізвищами квартирантів, які колись тут мешкали. ТЕПЕРІШНЄ ЖИТТЯ Костянтин каже, що в будинку є свої вади, і він потребує ремонту, але наразі це не найгірше, що могло би бути. - Тут йдуть ґрунтові води і вони весь час підмивають фундамент, але зараз зміни не на часі. Якщо раніше в мене був якийсь бізнес до війни то зараз цього всього немає, - каже чоловік. - Я досі займаюся видавничою справою і соціологією, але зараз це незначні гроші. Під час війни жалітися якось воно не хочется. Я точно знаю, що я в не найгіршому ситуації в цій війні знаходжусь. Раніше найстаріший будинок був частим місцем для проведення різноманітних заходів і екскурсій. Після початку війни відвідин стало менше, але туристи все одно приходять. - Інколи бувають оренди, але дуже рідко. Ну і десь раз на місяць я тут організовую лекцію про історію будинку. Зі мною домовляється екскурсовод і приводить людей, - каже Костянтин. - Взагалі тут багато екскурсій проводять, адже вся інформація вже є в інтернеті, і під будинком часто є люди. Поки ми сидимо в просторій кімнаті з білими стінами на вулиці можна побачити групу людей, які слухають екскурсовода і розглядають будинок зовні. Раніше у Малєєва була ідея зробити музей з публічної частини будинку, але війна все змінила. - Ось тут у мене був офіс відомства і тут була більш публічна частина ,- показує на сусідню кімнату, - А тепер там від офісу залишилася одна кімната, а все інше житлове. І одна справа робити музей в офісі, а в житловому приміщенні зовсім інше. ІСТОРИЧНА ЦІННІСТЬ Ще до війни до Костянтина не раз зверталися по продаж будинку, але зараз такі пропозиції зійшли нанівець. Також чоловік не надто переймається через можливість знесення свого сімейного гнізда. - Тут є певні аспекти. Поки не набудували хмарочосів, інтерес до будинку був набагато більше, якраз з ідеєю: "Давайте, ми ваш будинок знесемо, а тут побудуємо ще хмарочос". Проте зараз немає місця, де тут будувати. Невигідно. Якщо врахувати, що це ще й пам'ятник архітектури то мороки із владою буде багато, - впевнено додає Костянтин. - Немає сенсу в це вкладатися от в такому вигляді. Крім того, чоловік наводить приклад вартості землі, адже вона дорожча за самі будинки, а її географічне положення має вагоме значення. - Наявність історичних пам'яток на тій чи іншій території дає їй значну цінність. Наприклад у Львові на площі Ринок той, хто знесе пару будинків і побудує хмарочоси, стане мультимільйонером, бо ціна кожного квадратного метра там нечувана. - каже Малєєв. - Але якщо це зроблять усі, то ціна впаде до нуля. Тобто саме ті будинки, які мають архітектурну чи історичну цінність, створюють цінність місця. Для мене особисто це - історія моєї сім'ї, тому мене важко виселити. Я буду відстрілюватися з вікна. Будинок потребує реставраційних і капітальних робіт, але на це треба виділити чималі кошти, що для власника виглядає недоцільним у період постійних обстрілів і в умовах війни. Якщо раніше це було 100-150 тис., то зараз ще дорожче - Щоб зробити капітальний ремонт треба вкласти сотні тисяч мінімум. Якщо раніше це було 100-150 тис., то зараз ще дорожче, - каже Малєєв. - Всю цю дерев'яну прибудову треба заново будувати, бо її підмиває. За 10-30 років, може, з нею нічого й не буде, але зробити як слід буде дуже дорого. Дуже складна проблема - укріпити підвал, очистити його і зробити бетонне укріплення, щоб він не просідав від ґрунтових вод. Жити в такому будинку доволі дорого - комунальні платежі сягають 12 тис., адже зросли ціни на електроенергію. Сама ж будівля опалюється газовими колонками, також є камін. - Влітку, коли не треба опалювати, то десь 2-3 тис. Газ централізований, бойлер я сам поставив і розвів на весь будинок, тому багато йде газу. Взимку ще електрика. Ну, можна і без електрики, але просто не комфортно буде, - сміючись додає Костянтин. Чоловік згадує історію з безхатьком, який зайшов до будинку і вкрав сумку. Необачний господар забув зачинити двері. Після того вже поставив автоматичні двері. ЗБЕРЕЖЕННЯ СПАДЩИНИ Однією з головних переваг життя в центрі міста для чоловіка є зустрічі з друзями та збереження сімейної пам'яті. - По-перше, я тут народився і все життя практично жив. Для мене це просто свій будинок. Головна перевага в тому що я знаю, хто тут в цьому будинку який цвях за останні 100 років забив. І для мене всі ці люди, вся моя сім'я і вся її історія існує, - з усмішкою на вустах каже чоловік. - Крім того не знаю, перевага чи ні, але всі друзі та знайомі весь час заходять.Якби я жив зараз десь, ну там на Оболоні, то це спеціально треба їхати. А тут все рівно в цих місцях всі бувають. Зручно. Костянтин Малєєв переконаний, що його родина буде продовжувати збереження сімейного гнізда. Чоловік має двоє дітей і двох ще маленьких онуків. Каже, що цей будинок для нього має особливу цінність. - Я пам'ятаю свого прадідуся, історію родини, може мої правнуки будуть пам'ятати мене, - каже чоловік.

У ніч на 17 червня Росія завдала по Києву одну з наймасштабніших атак від початку повномасштабного вторгнення. Близько четвертої ранку ракета влучила у дев'ятиповерховий житловий будинок у Солом'янському районі столиці, зруйнувавши цілий під'їзд до самого підвалу. Під завалами опиняються мешканці щонайменше тридцяти квартир. Станом на вечір відомо про 13 загиблих, десятки поранених і зниклих безвісти. За даними Повітряних сил, Росія випустила понад 440 "Шахедів", 14 крилатих ракет (зокрема Х‑101), щонайменше дві балістичні та близько 32 інших боєприпасів. Одна з крилатих ракет влучила близько 4:00 ранку у дев'ятиповерховий будинок у Солом'янському районі. Одночасно по всьому місту сталося щонайменше 27 прильотів: у житлові будинки, школи, промислові об'єкти, транспортні артерії, що спричинило руйнування близько 70 будинків та понад 30 автомобілів. Станом на вечір 17 червня офіційно підтверджено загибель 13 людей. Близько 156 осіб зазнали поранень, 68 з них - госпіталізовані, зокрема двоє дітей середньої тяжкості. Кореспондентка Gazeta.ua побувала на місці трагедії. ІДЕНТИФІКАЦІЯ ТІЛ Вранці на вул. Вацлава Гавела стоїть гіркий запах пилу, сажі й гару. Дим давно розвіявся, але щось обвуглене ще тліє під завалами. У центрі столичної девʼятиповерхівки зяє діра - від удару російської ракети обвалився цілий підʼїзд до підвалу. Навколо розкидані обгорілі матраци, уламки цегли, обвислі дроти. Люди мовчки дивляться, як рятувальники намагаються дістати когось із-під бетонних плит. Двір сірий від попелу, а легкий вітер скидає на голови людей обпалене листя дерев. Із місця, де був вхід до будинку, стирчать уламки арматури. Біля автівки зі шматком бетонної плити на капоті стоїть заплаканий чоловік, нервово палить цигарку. Поруч із психологинею ДСНС спілкується його дружина. Подружжя чекає, доки з-під уламків дістануть їхнього сина. Речниця Головного управління ДСНС у місті Києві Світлана Водолага розповідає, що під завалами можуть залишатися люди, тому пошукові роботи тривають з особливою обережністю: - Працюємо швидко, але обережно, щоб не нашкодити. Окрім інженерної техніки та особового складу, задіяна кінологічна служба. Наші собаки навчені шукати як живих людей, так і тіла, - каже вона. За її словами, службові собаки пришвидшують пошук: - Якщо собака позначає вірогідне місце перебування людини, саме там організовуємо пошукові роботи. Це значно полегшує роботу, - пояснює Водолага. - Наразі проходить ідентифікація. Лише після її завершення зможемо назвати точну кількість загиблих. Час від часу рятувальники оголошують хвилину тиші. У цей час дослухаються до звуків, а службові собаки шукають людей під горою уламків. Зруйновані фасади й стіни оголили внутрішні частини квартир. Видно меблі, залишки побутових речей, міжкімнатні двері й різних візерунків шпалери. Собака позначає вірогідне місце перебування людини Із тріском рятувальники за допомогою крану розгрібають груди каміння й бетону, що перемішалися з одягом, сантехнікою дитячими іграшками. Асфальт всіяний склом, під будинками - уламки віконних рам, побиті автомобілі. Частину території огороджено стрічкою. На дитмайданчику навпроти зруйнованої багатоповерхівки стоять десятки людей - місцеві мешканці, постраждалі а також друзі й рідні тих, кого ще досі не вдалося відшукати. Деякі з валізами. - Боже, за що це все? - хриплим від плачу шепотом говорить сусідці світловолоса жінка. РОЗТРОЩЕНІ КВАРТИРИ Біля сусіднього будинку сидить Дмитро з кількома друзями. Він живе поряд - його квартира не постраждала критично, але вибило вікна. Каже, що зранку не спав, одразу після вибуху вийшов надвір. - Ракета здетонувала чи просто впала - не знаю. Але пожежа точно була. Я можу показати: це я о четвертій ранку вийшов, - говорить Дмитро і відкриває відео в телефоні. На кадрах - вогонь і дим, видно обгорілі балкони. У квартирі немає води, світла і газу. Хлопець живе з батьками, вони точно не знають, де проведуть цю ніч. - Ніхто поки нічого конкретного не казав. Обіцяли, що можуть заклеїти вікна, але коли - не знаємо. Ми вдома були, як усе сталося, в кімнаті, не в коридорі. Дмитро згадує, що знає кількох людей із зруйнованого під'їзду. Каже, що частина мешканців була вдома і , можливо, ще спала. Удар припав на сьомий під'їзд девʼятиповерхівки. - Два прольоти просто немає. Люди могли бути внизу, тому ймовірно, що ще не всіх дістали, - додає він. На запитання про найближче укриття хлопець називає підземний перехід через дорогу. Каже, що дехто з мешканців під час тривоги йде туди. Інші - до школи, де зараз розгорнуто пункт допомоги. На лавці біля зруйнованого під'їзду - чоловік із пов'язкою на лобі. Під правим оком - синець, у руках - пакети з речама. Він мовчки дивиться в бік будинку. Денису - 50 років. Він мешкає у шостому під'їзді, поряд із зруйнованим. Під час вибуху перебував удома, біля вікна. Каже, що не очікував нового удару: до того близько двох годин тривала повітряна тривога, а коли все стихло, мешканці почали повертатися з укриттів. Думаю, що будинок будуть зносити - Я був у квартирі. Люди вже повернулись - хтось із підземного переходу, хтось із підвалу в будинку. А близько четвертої - вибух. Вибило всі вікна, мене по обличчю вдарило. Добре, що в мами були відкриті - скло не полетіло, - згадує він. Пожежа до їхнього під'їзду не дісталась, але коли чоловік вийшов надвір, побачив, як біля входу горить автівка. У нього розсічення на обличчі - на місці йому надали першу допомогу, після чого доправили до лікарні. Лікарі наклали шви. - Вся квартира розтрощена. Думаю, що будинок будуть зносити. Ми взагалі без речей. Чекаємо, може дозволять зайти, - сподівається чоловік. Самостійно вийти з під'їзду не вдалося - металеві двері від вибухової хвилі повідкривалися і перекрили прохід. На сходах лежали уламки скла. Рятувальники допомагали мешканцям вибратись. Знайомих у зруйнованому сьомому під'їзді Денис не мав. Чи залишаються під завалами люди, не знає, але каже, що багато хто пішов до укриттів - у підземний перехід або школу. Сьогодні Денис планує тимчасово зупинитися у родичів. Квартиру його родина отримала ще у 1978 році по обміну - дві кімнати й кухня. Нині чоловік не працює. Поруч із місцем удару, за його словами, розташовані житлові будинки. Неподалік також кілька шкіл - №161, 26 і 67. - Як далі з цим жити, що з ними робити - я не знаю. Думаю, ми можемо або до своєї смерті з ними воювати, або укласти перемир'я. Більше варіантів не видно. Бо скільки це ще триватиме? Кожного разу нова хвиля, нові обстріли, нові люди без дому. Хтось каже - треба добивати, але я не знаю… Людям потрібен спокій, щоб просто вижити. Але чи дадуть - це вже не від нас залежить, - додає наостанок і допомагає матері піднятися з лавки. Жінка забилася під час падіння. КАСЕТНІ БОЄПРИПАСИ Начальник Київської міської військової адміністрації Тимур Ткаченко підтверджує, що по Києву нанесено одну з наймасштабніших атак за останній час. За його словами, у місті пошкоджено щонайменше 27 локацій різного ступеня. - Найголовніше - це люди. Станом на 10:00 маємо 114 постраждалих, з них 68 госпіталізовано. У лікарнях перебувають також двоє дітей у стані середньої тяжкості. Встановлено особи чотирьох загиблих, ще понад десять тіл - без ідентифікації. Є зниклі безвісти, - говорить Ткаченко. Він зазначає, що найбільш постраждав Солом'янський район. Там зафіксовано влучення у гуртожиток та пряме влучання ракети у дев'ятиповерховий житловий будинок - саме той, біля якого триває рятувальна операція. За даними очільника МВС та рятувальників, це була російська крилата ракета Х‑101. Ракета увійшла приблизно на рівні четвертого поверху, спричинивши руйнування під'їзду аж до підвалу - конструкція "склалася" під вагою удару. Окремо Ткаченко називає інші пошкодження: у Солом'янському районі постраждали також п'ятиповерховий житловий будинок, ліцей-інтернат, станція техобслуговування. Частину повітряних цілей вдалося збити - уламки впали на території нежитлової забудови. У Святошинському районі зафіксовано руйнування в 12-поверховому будинку - постраждала ліфтова шахта, виникла пожежа. В Дарницькому - вибиті вікна на рівні з 10 по 17 поверх 20-поверхового будинку, пошкоджено ліцей, а також об'єкти "Укрзалізниці", зокрема будівлі та поїзд. У Дніпровському районі уламки збитої ракети пошкодили стіну житлового будинку. Пошкоджено також балансові території "Укрзалізниці". В Подільському районі уламки падали на кількох локаціях - попередньо без значних пошкоджень. В Оболонському - постраждали автомобілі, у Шевченківському - вибито вікна в будівлях. - Остаточна кількість загиблих залишається невизначеною, поки не завершиться розбір завалів. Якщо говорити про цю локацію, під завалами може бути від чотирьох до чотирнадцяти людей, - каже Ткаченко. - У місті також виявлено залишки боєприпасів - ракети, "Шахеди", касетні елементи. Уточнення щодо типу озброєння триває. "ШАХЕДИ ЛЕТЯТЬ" Близько полудня оглянути зруйнований будинок у Солом'янському районі приїхали прем'єр-міністр Денис Шмигаль та віце-прем'єр-міністр з відновлення України - міністр розвитку громад та територій Олексій Кулеба. Вони спілкуються з рятувальниками, обговорюють першочергові кроки з ліквідації наслідків атаки. - Понад 70 будинків у столиці зазнали пошкоджень. Постраждалі отримають необхідну допомогу, а відновлювальні роботи будуть організовані в найкоротші терміни, - говорить Олексій Кулеба. Біля будинку тим часом безперервно працює важка техніка, близько 500 рятувальників та медиків. У брудних від попелу кросівках, із пляшкою води на паркан дитмайданчика спирається струнка жінка. - Мій батько на третьому поверсі, якраз де зараз рятувальники, - говорить повільно, від неї пахне валерʼянкою. Через хвилювання говорити відмовляється, але додає, що батько завжди виходив в коридор, але його квартиру повністю завалило. - Носилки! Сюди! Носилки! - раптом чути крик рятувальників із завалів. Група працівників ДСНС завзято розгрібає каміння лопатами й руками, великі частини уламків доводиться розпилювати. Рідні зниклих безвісти мешканців девʼятиповерхівки підбігають ближче до червоної стрічки. Хтось намагається підійти ближче, але правоохоронці поки нікого не підпускають. Медики заходять у сусідній підʼїзд, а невдовзі - виносять тіло у білому пакеті. За ширмою проводять огляд. Після цього намагаються розшукати близьких і родичів у натовпі. Поруч із місцем удару чути розповідь чоловіка, що шукає свою матір. Каже, рятувальники ще встигли з нею поспілкуватися - вона була притомна, відповідала. - ДСНС ще з нею розмовляли, заспокоювали, питали: "Що будемо робити?". А вона каже: "Сидітиму в коридорі, бо ще "шахеди" летять". Не вижила…, - каже крізь сльози чоловік. Я зрозуміла: треба вилітати з квартири Під деревом біля будинку стоїть жінка з чорною кішкою на руках. 57-річна Оксана Загородня у світлій сорочці в смужку, з сірим рюкзаком за плечима. Кішка тулиться до грудей, насторожено озирається довкола. На руці в Оксани - свіжа подряпина. - Не спускалась в ніяке укриття, нікуди не ходила. Коли тоді, з першої до другої, гахкало сильно - ховалась у туалеті, - згадує Оксана. Після тієї серії вибухів все наче вщухло. Жінка каже, що трохи заспокоїлася, навіть прилягла. А потім усе почалося знову. - Я знов побігла в туалет. Молилась. Читала "Отче наш". А потім - як гахнуло. Все полетіло, все шкереберть. Я зрозуміла: треба вилітати з квартири. Добре, що двері не були заблоковані. А потім - куди ж без неї. Я давай шукати свою Азу, - розповідає Загородня. Кішка зникла десь у темряві. Було близько четвертої ранку, а електрика не було. Вона спустилася з речами, залишила їх на вулиці й знову побігла вгору. - Кіцькала, заглядала. Нема. Воно ж трусливе, боїться. І ось тільки зараз із рятувальником піднялася знову. І я згадала - у мене кухня нова, там унизу, де ніжки, зроблені отакі панелі. І вона завжди туди ховалась. Я туди - і вона як вилетить. І ДСНСник побачив - і в спальні її зловив, - пригортає кішку міцніше до грудей жінка. - Боже, як я вдячна. Вона ж найрідніше. Я її з вулиці підібрала, у нас в родині ніхто не загинув - і вона ціла. Це найголовніше. Жінка каже, що завжди боялася спускатися в підвал, навіть коли тривали обстріли. - Я дуже того боюсь. Що як засипле - то будуть чекати декілька днів, - зізнається. ЛЮДИ ПІД ЗАВАЛАМИ У сусідніх до епіцентру удару будинках вибило вікна. У деяких квартирах скло розлетілося на кілька метрів - осколки досі лежать на підлозі, під під'їздами видно пластикові рами, уламки шибок, розірвані штори й обгорілі сторінки книжок. Біля входів стоять мешканці з мітлами та совками, хтось зносе сміття у відрах і пакетах, інші заклеюють віконні отвори плівкою. Переносять вцілілі речі на подвір'я - стільці, побутову техніку, посуд і одяг. У дворах тихо, чути лише стукіт віника по бетону і періодичні голоси. Люди прибирають мовчки. До постраждалих підходять волонтери - пропонують допомогу. - У мене ж мама така маленька - їй 90 років, - розказує жінка у квітчастій сукні за коліна. Вона із родичами кілька годин чекає біля завалів. - Завжди намагалася спускатися, коли тривога. Але ж світла не було, то побоялася, мабуть. Ми нещодавно переклеїли ій шпалери, купили крісло-гойдалку. Вона працювала на заводі й своїми руками будувала цей дім. Казала: "Я звідси нікуди не поїду". Пережила голод, Другу світову війну, радянщину - а тут таке… У зруйнованому під'їзді, де, за словами рятувальників, мешкало близько тридцяти родин, продовжують знаходити тіла. Речниця ДСНС Світлана Водолага підтверджує: син, на якого годинами чекали батьки біля стрічки, не вижив. Їх запросили для опізнання - щойно тіло хлопця деблокували з-під уламків. Станом на вечір 17 червня кількість загиблих у Києві зросла до 13 осіб. Пошуково-рятувальна операція триває.

У Києво-Печерській лаврі вдруге пройшли театралізовані екскурсії присвячені історії відбудови та зростання лаври у ХVIII ст. Захід організувало творче об'єднання "Ніч в Університеті". Глядачі змогли побачити театралізовані виступи, відтворені за архівними документами тих часів, а саме - майстерню Олімпія Галика, підготовку до приїзду імператриці Єлизавети І та її візит. Також побували у закритій Всіхсвятській церкві. Як пройшла унікальна екскурсія, читайте у репортажі Gazeta.ua. НЕЗВИЧНІ ЕКСКУРСІЇ Відвідувачів зустрічають біля входу до Лаври. Кожного фіксують у списку і видають квиток. Поруч - стіл з обережно розкладеними листівками. За ним сидить Олександра, яка займається каліграфією і скорописом XVIII ст. Підписує листівку за вільний донат на збір для Президентської бригади ім. Богдана Хмельницького. Екскурсії "Ніч у Києво-Печерській лаврі. Бароко" мають п'ять локацій. - Лавра - це те, що людям треба побачити. Для мене дуже показовою була історія, коли минулого року ми прийшли сюди домовлятися про те, щоб вперше потрапити. Це була наша велика мрія, - каже Олександра Іванова менеджерка з партнерств і комунікацій об'єднання "Ніч в Університеті". - Раніше ми сюди не приходили, бо тут було заселення московських попів і московської пропаганди. А минулого року заступниця директора сказала нам, що їхня мета - привести українців. Ми зробили це минулого року і ось прийшли знову. У чорному костюмі стоїть Олексій Руденко, руки тримає за спиною. Він - засновник об'єднання і наразі діючий військовослужбовець. Незважаючи на військову службу, Олексій продовжує брати участь в екскурсіях, а під час виконання завдань - тримає зв'язок онлайн. Згадує історію, як усе починалося: у 2016 році студпарламент університету ім. Тараса Шевченка запропонував студентам-історикам провести екскурсію для першокурсників. Тоді з'явилася ідея зробити це театралізовано - в костюмах. Це вже був не виняток із правила, а послідовний проєкт - Там було багато насправді про що розповідати - про бій під Крутами, про навчання в університеті Святого Володимира. І тоді це все робилося як одноразовий проєкт, але ми побачили, що дуже відгукнулось людям, вони ніколи такого не бачили, - розповідає занурюючись у спогади Олексій. - Ми ще кілька днів там відтирали руки і одяг від запаху гасу, бо в нас тоді газові лампи були. Побачивши зацікавленість людей студенти продовжили проводити подібні екскурсії і згодом вийшли за межі університету. - Це вже був не виняток із правила, а послідовний проєкт. Згодом нам пішли на зустріч заповідники. Зокрема, Софія Київська, а потім інші. Так ми вибудували партнерство з багатьма інституціями, - каже Олексій Руденко. СТРАТЕГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ Печерський монастир був заснований майже за 100 років до заснування Москви. Навіть після приєднання України до Московського царства, Лавра зберігала свою самобутність. У XVIII столітті попри тиск з боку імперської влади, ченці намагалися писати українською мовою і всіляко чинили супротив цензурі друку. Для того, щоб провести екскурсії команда вичитала багато джерел, літописів, спогадів, архівних документів. Зокрема засновник об'єднання розповів, що залучили літературу, наукові праці по історії лаври і з них компонували матеріал. Також використовували звіти з археологічних розкопок, які проходили на території лаври. - У 1686-88 роках Київський митрополит перейшов з підпорядкування Константинополю Москві. І ми, власне, показували цю подію на наших ночах у Лаврі рік тому. А тепер ми вже показуємо події після того, як це сталося, - говорить Олексій Руденко. - Лавра, щоправда, намагалася іменувати себе все ще під Ставропігією, тобто під автономним управлінням Константинопольського патріарха, але коли вони одного разу видали "Місяцеслов" з таким формулюваням то у них забрали, реквізували всі книги, які були видані і наказали впредь іменуватися Ставропігії всєросійського патріарха. І в подальшому цензура у XVIII столітті тільки погіршувалася. Географічне розташування Лаври також мало стратегічне значення. Вона знаходилася неподалік від кордонів Речі Посполитої, що сприяло розвитку торгівлі та, зокрема, контрабанди. Існують свідчення про участь монахів у контрабанді алкоголю та книг, що було зумовлено різницею в законодавстві між Московією та Річчю Посполитою. - Різні цікаві моменти, які ми знайшли в документах і хочемо розповісти, щоб показати, що це справжні люди, що вони теж жили так само, як ми. Це не люди з книг, не люди з ікон. В них були свої проблеми, - розповідає Олександра Іванова. - Наприклад, хтось міг викрасти бочку вина або перевіз її незаконно. І це теж справжнє життя, яке треба показувати, аби люди розуміли, що історія - така сама, як і ми. Ми також живемо в історії. ВНЕСОК ІВАНА МАЗЕПИ Перед початком театралізованої вистави екскурсовод проводить коротку інструкцію відвідувачам: вимкнути звук на телефоні, не вмикати спалах під час фото та відео і повідомити, якщо комусь стане погано. - Питання: хто був першим ігуменом Києво-Печерського монастиря? - звертається до людей гід. Та сама і відповідає. - Першим ігуменом Печерського монастиря був преподобний Варлаам, - відає відвідувачам гід Анастасія Гусак тримаючи в руці металевий ліхтар із теплим вогником. Печерський монастир отримав статус Лаври у 1169 році. Вагомий внесок у розбудову обителі зробив гетьман обох берегів Іван Мазепа. Саме при ньому будувалися численні важливі об'єкти: оновлюється Успенський собор, зводяться мури навколо Лаври, чотири вежі й три в'їзні брами. З-поміж них - і Всіхсвятська церква. Однак після поразки Мазепи для Лаври настали складні часи. У 1810 році в Києві спалахує чума. Володимирський дівочий монастир, що розташовувався на місці нинішнього Арсеналу, було перенесено до Флорівського монастиря, в район, який тоді називали Нос на Ходорі. Історія - така сама, як і ми. Ми також живемо в історії - Після цього Лавра довго боролася, аби повернути собі ці землі. Після Мазепи гетьманом обирають Івана Скоропадського, стародубського полковника. - розповідає гід, - Він, на відміну від багатьох, не піддався московській пропаганді. Скоропадський не називав Мазепу зрадником, а просто "колишнім гетьманом", дотримуючись певної нейтральності в оцінках. У цей самий час колишня столиця - Батурин - лежала в руїнах, і так тривало аж до 1826 року. Натомість новим адміністративним центром стає Глухів, значно ближчий до кордонів Московії. Після смерті Скоропадського царська влада створює Малоросійську колегію - адміністративний орган, що контролював справи в Україні. І тривалий час гетьмана взагалі не обирали. Лише в 1727 році цю посаду обіймає ще один соратник Мазепи - Данило Апостол. Незважаючи на складнощі Києво-Печерський монастир залишається осередком українського бароко. У ньому діяли іконописні майстерні, друкарня, господарські структури, а економіка продовжувала зростати. Лавра складалася з чотирьох монастирів: головного Печерського, а також Ближніх і Дальніх печер. Крім того, вона мала численні приписні монастирі по всій території України - в межах Київського, Ніжинського, Слобідського полків, а також навіть на території Білорусі. Анастасія Гусак запрошує всіх на територію. З усіх сторін розташовані старовинні будівлі Києво-Печерського монастиря. Під час короткої зупинки біля Микитівського больничного монастиря гід розповідає про пожежу в квітні 1718 року. - В свідченнях йдеться, що через свічку починається велика пожежа. Вона охоплює і Успенський собор, і друкарню, і також інші приміщення. Які були теорії щодо цієї пожежі? Вважали, що це могла бути Московія, - продовжує гід Анастасія. - Але з іншого боку вважали, що це зробила Лавра. Тому що Московія тоді хотіла дуже великий податок збирати з Лаври. А після пожежі вони вже потім писали і царю, і Івану Скоропадському, що їм потрібні гроші на відновлення. Анастасія розповідає, що перед пожежею в стінах Успенського собору була захована одна скарбниця, яка містила 25 кг золота і 300 кг срібла. Також були чутки про таємну казну, яку також переховували монахи від московитів. - Одним з найсумніших насправді наслідків поразки Мазепи, окрім того, що було загальний занепад і те, що Пьотр I не хотів фінансувати Лавру, це була також цензура. З 1720 року московити наказали писати про те, що ми керуємося лише всеросійським патріархом. Окрім цього почали сильно цензурувати тексти, щоб не було інших якихось наречий, тобто мається на увазі української мови та вилучати тексти друковані до 1720-х років, - каже гід. Всі ці дії відбувалися в добу бароко, яке було яскравим в лаврі. Воно квітнуло тут в архітектурі, живописі, малярстві. Тут існували майстерні під керівництвом ченців-малярів. І в них були свої учні-молодики. Учнями могли бути як духовенство так і міщани і селяни. - З таких відомих персонажів - це був якраз Олімпій Галик. Він керував майстернею в Лаврі з 1744 по 1755 роки. Саме лаврські митці розписали Тройську надбрамну церкву, біля якої ми тільки що були, - продовжує Анастасія. - Вони малювали не тільки ікони, а і різні портрети, як духовних діячів так і світських і таку цікаву річ, як кубушки (ескізи або замальовки портретів, ікон, тобто меншого масштабу картинки. - Gazeta.ua). ЧІТКА ІЄРАРХІЯ Перша сцена театралізованої екскурсії розгортається в майстерні Олімпія Галика. Всередині розташовані мольберти з полотнами за якими працюють учні. Тут відтворюються події візиту генерального курунджи Миколи Каненко, який розповідає про приїзд імператриці Єлизавети. Він наказує намалювати її портрет. У 1763 році всі ремісничі майстерні, що діяли на території Києво-Печерської лаври, були об'єднані в одну спільну майстерню та школу. Вона продовжувала функціонувати ще понад 150 років. Основу становила лаврська економіка - господарство. На той час Лавра була одним із найвпливовіших економічних гравців у всій Гетьманщині. В її володінні перебувало близько 3 тис. кв. км орних земель - більше, ніж площа тодішнього Герцогства Люксембург. Додатково монастир володів ще лісами. Керівництво лаврськими маєтками було чітко структуроване: економ зовнішній відповідав за контроль над зовнішніми активами та земельними угіддями, тоді як економ внутрішній опікувався будівлями, ремеслами та внутрішніми господарськими справами монастиря. Рухаючись дорогами лаври приходимо на місце наступної театралізованої вистави. За розкладеними столами сидять не просто актори, а економ Лаври Саватія та віт одного з маєтків Терентія. Також селяни лаверських маєтностей і Либідський бровар. Тут розповідають про господарство Лаври, "невідомі" культури, такі як картопля. Дегустують квас. До складу господарства Лаври входили 250 млинів, 5 скляних заводів, 21 винокурня, численні броварні (зокрема відомий Ливицький бровар), а також свічкові, цегельні заводи та вапнярні. Загалом, на лаврське господарство працювало від 45 до 65 тисяч осіб. Лише в Гетьманщині Лаврі належало понад 200 шинків, з яких 17 - у самому Києві. Спочатку працівники Лаври не відробляли панщини, однак згодом її було впроваджено в обмеженому вигляді: один день на тиждень взимку і два дні влітку, що було суттєво м'якше, ніж у більшості регіонів Російської імперії. Тут вирощували жито, ячмінь, пшеницю, овес, гречку, овочі та хміль. Особливе місце займали так звані турецькі боби - квасоля. Лавра використовувала застарілі методи обробки землі, допускала внутрішні спекуляції та мала власну економічну політику. - Зокрема, монастир активно заохочував селян купувати більше горілки на свята і весілля - саме у лаврських шинках. При цьому лавра закуповувала горілку у держави за міркою 14,5 кварт (приблизно 14 літрів), а продавала місцевому населенню за 12-квартовою міркою, залишаючи собі понад 2 літри прибутку з кожного продажу, - розповідає гід Анастасія. - Крім прибутку від торгівлі, Лавра отримувала значні доходи з податків, які стягувала із селян. Лише впродовж 30 років, починаючи з 1854 року, від лаври втекло понад 800 сімей і часто вони йшли до гайдамаків або козаків. ВІЗИТ ЄЛИЗАВЕТИ Із розвитком масштабного господарства зросла і потреба в обліку майна та землеволодінь. Для цього в Лаврі було створено спеціальний архів, у якому зберігалися документи про право власності на землю, будівлі та виробництва. У 1770-х роках у Лаврі навіть було офіційно запроваджено посаду архіваріуса. Устави в Лаврі діяли суворі. В ченці брали тільки чоловіків старше 30 років, неодружених з відсутністю судимостей чи боргів. Селяни мали надавати письмовий дозвіл від поміщика. Кандидати проходили трирічний випробувальний термін - "іскус", але випускникам Могилянської академії дозволяли скорочений термін у півроку. Всі нові монахи фіксувалися в списках, які передавалися до Синоду. Після пожежі у 1730- х роках поновили активну відбудову лаврської дзвіниці. Архітектор Йоганн-Готфрід Шедель добудував дзвіницю у 1744 році. Її висота - 96,5 м, і вона залишалась найвищою будівлею Києва понад 200 років. Будівництво тривало 13 років через землетруси та переробку креслень. Її відкриття приурочили до приїзду імператриці Єлизавети І. Приїзд імператриці якраз і продемонстрували на третій локації театралізованої екскурсії, яку розмістили серед дворів Лаври. Лавра активно готувалась: будувались тріумфальні в'їзди, розписували храми, готували портрети. Візит імператриці став шансом для козацької старшини добитись політичних поступок через її фаворита - Олексія Розумовського. - Окрім цього, по приїзду імператриці спускався вирізьблений з дерева янкул з хрестом в одній руці і також з паперами, з документами в іншій руці, саме при її в'їзді до території Печерську. Окрім цього, звісно, вони хотілося б здобутися того, щоб була менша цензура, - говорить гід, - Було підготовлено відповідні звернення, зокрема за підписом Григорія Сковороди. Формально гетьманство було відновлено лише у 1747 році, а гетьманом став Кирило Розумовський у 1750-му. Після візиту Єлизавета І виділила 18 000 карбованців на реконструкцію та розвиток. Завдяки клопотанням Олексія Розумовського ще 5 000 карбованців було спрямовано на підмурівку Києво-Печерської фортеці. Монастир добився послаблення цензури друку і полегшення постригу для бажаючих стати ченцями. ЗАТОПЛЕНІ ПЕЧЕРИ У 17301740-х роках Лавра стикнулася з серйозною проблемою - зсувами ґрунтів і підтопленням печер. Для вирішення ситуації було створено спеціальну інженерну комісію, яку очолив французько-російський інженер Данило (Даніель) Де Баскет. У 1745 році він розробив перший генеральний план Києва, де запропонував укріпити береги садінням дерев і затопленням човнів біля узбережжя. Довго не виділяють кошти і роботи починаються аж в 1753 році і тривають 12 років, поки не починають робити кам'яний фундамент, щоб підкріпити береги. Також Лавра постійно наражалася на ризик через розташовані поруч порохові склади Києво-Печерської фортеці. У 1741 році одна з таких споруд загорілася, викликавши тривогу серед ченців. Сама Лавра тоді належала до Київ-Печерської фортеці, тобто до певної фортифікаційної зони. І в неї було пару бастіонів, зокрема Різдвяний. - Є така річ, як пристріляння. Інколи випробовують гармати, чи вони добре стріляють з певної позиції. Саме так з Різдвяного бастіону гармата влучає прямо в церкву Різдва Богородиці і тоді постраждали певні вікна, - продовжує гід перед входом у сади Лаври, - Вони вирішили це більше не робити. Але через деякий час вони забули і знову влучили в церкву Різдва Богородиці. На наступній локації, що розташувалася в монастирських садах відвідувачам повідали про зусилля архімандрита Йосипа повернути Вознесенський (Флорівський) монастир до складу Києво-Печерської лаври. Серед важливих персон присутні архімандрит Йосип, черниці Флорівського монастиря, інженер Данило Де Баскет, а також обер комендант київського Костюрина. Останню театралізовану виставу показали у Всіхсвятскій церкві, яка закрита на реставрацію. - Церква є яскравим прикладом барокової архітектури часів Мазепи. Під контролем Москви багато змінилося в українському церковному обряді. В першу чергу тепер не обирався Київський митрополит, його обирав Синод, - продовжує гід піднімаючись сходами до церкви, - Окрім цього було відкинуто присягу молодих під час вінчання, а Євангеліє тепер читалося під час служби не обличчям до парафіян, а спиною. Це були одне з нововведень в повсякденний обряд, який відбувся якраз через контроль московитів. Після початку правління Єкатерини ІІ почалося вилучення майна у церков і монастирів. У Лаври забрали Кловський палац, який належав друкарні. Спершу його перетворили на склад провіанту, згодом - на шпиталь, а потім - на першу чоловічу гімназію в Києві. У 1764 році Кирила Розумовського змусили зректися гетьманства, і на цьому завершилась доба Гетьманщини. Коли є відпустки, наші актори намагаються вирватися і прийти На останній локації відтворили події 1773 року і розповіли про життя двох монахів, які жили якраз на XVIII століття. Лаврського монаха Єпіфанія затримали на кордоні з Річчю Посполитою з контрабандним вином. Він стверджував, що це було замовлення братії, але старша братія і архімандрит заперечували оскільки він мав не ввести вино, а вивести книжки на територію Замостяна. На його захист виступив монах Єремія, який тоді поширював по Києву листівки та вірші з критикою Лаври. Глядачам продемонстрували скликання Духовного собору - найвищого органу монастиря, що складався з 12 старших ченців. Там і вирішили долю обох монахів. ВОЛОНТЕРИ Команда "Ніч в Унівеситеті" складається з 80 людей. Це як актори, так і модератори, фотографи, дизайнери тощо. Проєкт волонтерський, тому більшість виконують свою роботу на безоплатній основі. Зокрема багато учасників захищають Україну на фронті. - В нас багато дуже хлопців та дівчат служать, насправді. Анна одна з акторів, зараз закінчує четвертий курс і вже більше двох років служить в українській добровольчій армії, - доповнює Олександра, - Тому, коли є відпустки, наші актори намагаються вирватися і прийти. Під час проведення другого вечора екскурсій об'єднання дізналося, що один з акторів Назар Малік, який грав з найперших екскурсій у 2016 році, а у 2024 долучився до війська - загинув 22 травня на Покровському напрямку. - Назара складно було не помітити. Він був смішним і дотепним, і хоч не всі його розуміли, складно не погодитися з тим, яку велику частину в нашому проєкті він становив. Товариш, друг, брат і син, знавець військової історії та озброєння, імпровізатор, жартівник, почесний амбасадор Масандри, людина з чи не найбільшою кількістю шинелей без ґудзиків і петлиць з гримерки, а з 2024 року - офіцер Збройних Сил України, - написало об'єднання "Ніч в Університеті" в своєму Telegram-каналі.

У Києво-Печерській лаврі вдруге пройшли театралізовані екскурсії присвячені історії відбудови та зростання лаври у ХVIII ст. Захід організувало творче об'єднання "Ніч в Університеті". Глядачі змогли побачити театралізовані виступи, відтворені за архівними документами тих часів, а саме - майстерню Олімпія Галика, підготовку до приїзду імператриці Єлизавети І та її візит. Також побували у закритій Всіхсвятській церкві. Як пройшла унікальна екскурсія, читайте у репортажі Gazeta.ua. НЕЗВИЧНІ ЕКСКУРСІЇ Відвідувачів зустрічають біля входу до Лаври. Кожного фіксують у списку і видають квиток. Поруч - стіл з обережно розкладеними листівками. За ним сидить Олександра, яка займається каліграфією і скорописом XVIII ст. Підписує листівку за вільний донат на збір для Президентської бригади ім. Богдана Хмельницького. Екскурсії "Ніч у Києво-Печерській лаврі. Бароко" мають п'ять локацій. - Лавра - це те, що людям треба побачити. Для мене дуже показовою була історія, коли минулого року ми прийшли сюди домовлятися про те, щоб вперше потрапити. Це була наша велика мрія, - каже Олександра Іванова менеджерка з партнерств і комунікацій об'єднання "Ніч в Університеті". - Раніше ми сюди не приходили, бо тут було заселення московських попів і московської пропаганди. А минулого року заступниця директора сказала нам, що їхня мета - привести українців. Ми зробили це минулого року і ось прийшли знову. У чорному костюмі стоїть Олексій Руденко, руки тримає за спиною. Він - засновник об'єднання і наразі діючий військовослужбовець. Незважаючи на військову службу, Олексій продовжує брати участь в екскурсіях, а під час виконання завдань - тримає зв'язок онлайн. Згадує історію, як усе починалося: у 2016 році студпарламент університету ім. Тараса Шевченка запропонував студентам-історикам провести екскурсію для першокурсників. Тоді з'явилася ідея зробити це театралізовано - в костюмах. Це вже був не виняток із правила, а послідовний проєкт. - Там було багато насправді про що розповідати - про бій під Крутами, про навчання в університеті Святого Володимира. І тоді це все робилося як одноразовий проєкт, але ми побачили, що дуже відгукнулось людям, вони ніколи такого не бачили, - розповідає занурюючись у спогади Олексій. - Ми ще кілька днів там відтирали руки і одяг від запаху гасу, бо в нас тоді газові лампи були. Побачивши зацікавленість людей студенти продовжили проводити подібні екскурсії і згодом вийшли за межі університету. - Це вже був не виняток із правила, а послідовний проєкт. Згодом нам пішли на зустріч заповідники. Зокрема, Софія Київська, а потім інші. Так ми вибудували партнерство з багатьма інституціями, - каже Олексій Руденко. СТРАТЕГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ Печерський монастир був заснований майже за 100 років до заснування Москви. Навіть після приєднання України до Московського царства, Лавра зберігала свою самобутність. У XVIII столітті попри тиск з боку імперської влади, ченці намагалися писати українською мовою і всіляко чинили супротив цензурі друку. Для того, щоб провести екскурсії команда вичитала багато джерел, літописів, спогадів, архівних документів. Зокрема засновник об'єднання розповів, що залучили літературу, наукові праці по історії лаври і з них компонували матеріал. Також використовували звіти з археологічних розкопок, які проходили на території лаври. - У 1686-88 роках Київський митрополит перейшов з підпорядкування Константинополю Москві. І ми, власне, показували цю подію на наших ночах у Лаврі рік тому. А тепер ми вже показуємо події після того, як це сталося, - говорить Олексій Руденко. - Лавра, щоправда, намагалася іменувати себе все ще під Ставропігією, тобто під автономним управлінням Константинопольського патріарха, але коли вони одного разу видали "Місяцеслов" з таким формулюваням то у них забрали, реквізували всі книги, які були видані і наказали впредь іменуватися Ставропігії всєросійського патріарха. І в подальшому цензура у XVIII столітті тільки погіршувалася. Географічне розташування Лаври також мало стратегічне значення. Вона знаходилася неподалік від кордонів Речі Посполитої, що сприяло розвитку торгівлі та, зокрема, контрабанди. Існують свідчення про участь монахів у контрабанді алкоголю та книг, що було зумовлено різницею в законодавстві між Московією та Річчю Посполитою. - Різні цікаві моменти, які ми знайшли в документах і хочемо розповісти, щоб показати, що це справжні люди, що вони теж жили так само, як ми. Це не люди з книг, не люди з ікон. В них були свої проблеми, - розповідає Олександра Іванова. - Наприклад, хтось міг викрасти бочку вина або перевіз її незаконно. І це теж справжнє життя, яке треба показувати, аби люди розуміли, що історія - така сама, як і ми. Ми також живемо в історії. ВНЕСОК ІВАНА МАЗЕПИ Перед початком театралізованої вистави екскурсовод проводить коротку інструкцію відвідувачам: вимкнути звук на телефоні, не вмикати спалах під час фото та відео і повідомити, якщо комусь стане погано. - Питання: хто був першим ігуменом Києво-Печерського монастиря? - звертається до людей гід. Та сама і відповідає. - Першим ігуменом Печерського монастиря був преподобний Варлаам, - відає відвідувачам гід Анастасія Гусак тримаючи в руці металевий ліхтар із теплим вогником. Печерський монастир отримав статус Лаври у 1169 році. Вагомий внесок у розбудову обителі зробив гетьман обох берегів Іван Мазепа. Саме при ньому будувалися численні важливі об'єкти: оновлюється Успенський собор, зводяться мури навколо Лаври, чотири вежі й три в'їзні брами. З-поміж них - і Всіхсвятська церква. Однак після поразки Мазепи для Лаври настали складні часи. У 1810 році в Києві спалахує чума. Володимирський дівочий монастир, що розташовувався на місці нинішнього Арсеналу, було перенесено до Флорівського монастиря, в район, який тоді називали Нос на Ходорі. Історія - така сама, як і ми. Ми також живемо в історії. - Після цього Лавра довго боролася, аби повернути собі ці землі. Після Мазепи гетьманом обирають Івана Скоропадського, стародубського полковника. - розповідає гід, - Він, на відміну від багатьох, не піддався московській пропаганді. Скоропадський не називав Мазепу зрадником, а просто "колишнім гетьманом", дотримуючись певної нейтральності в оцінках. У цей самий час колишня столиця - Батурин - лежала в руїнах, і так тривало аж до 1826 року. Натомість новим адміністративним центром стає Глухів, значно ближчий до кордонів Московії. Після смерті Скоропадського царська влада створює Малоросійську колегію - адміністративний орган, що контролював справи в Україні. І тривалий час гетьмана взагалі не обирали. Лише в 1727 році цю посаду обіймає ще один соратник Мазепи - Данило Апостол. Незважаючи на складнощі Києво-Печерський монастир залишається осередком українського бароко. У ньому діяли іконописні майстерні, друкарня, господарські структури, а економіка продовжувала зростати. Лавра складалася з чотирьох монастирів: головного Печерського, а також Ближніх і Дальніх печер. Крім того, вона мала численні приписні монастирі по всій території України - в межах Київського, Ніжинського, Слобідського полків, а також навіть на території Білорусі. Анастасія Гусак запрошує всіх на територію. З усіх сторін розташовані старовинні будівлі Києво-Печерського монастиря. Під час короткої зупинки біля Микитівського больничного монастиря гід розповідає про пожежу в квітні 1718 року. - В свідченнях йдеться, що через свічку починається велика пожежа. Вона охоплює і Успенський собор, і друкарню, і також інші приміщення. Які були теорії щодо цієї пожежі? Вважали, що це могла бути Московія, - продовжує гід Анастасія. - Але з іншого боку вважали, що це зробила Лавра. Тому що Московія тоді хотіла дуже великий податок збирати з Лаври. А після пожежі вони вже потім писали і царю, і Івану Скоропадському, що їм потрібні гроші на відновлення. Анастасія розповідає, що перед пожежею в стінах Успенського собору була захована одна скарбниця, яка містила 25 кг золота і 300 кг срібла. Також були чутки про таємну казну, яку також переховували монахи від московитів. - Одним з найсумніших насправді наслідків поразки Мазепи, окрім того, що було загальний занепад і те, що Пьотр I не хотів фінансувати Лавру, це була також цензура. З 1720 року московити наказали писати про те, що ми керуємося лише всеросійським патріархом. Окрім цього почали сильно цензурувати тексти, щоб не було інших якихось наречий, тобто мається на увазі української мови та вилучати тексти друковані до 1720-х років, - каже гід. Всі ці дії відбувалися в добу бароко, яке було яскравим в лаврі. Воно квітнуло тут в архітектурі, живописі, малярстві. Тут існували майстерні під керівництвом ченців-малярів. І в них були свої учні-молодики. Учнями могли бути як духовенство так і міщани і селяни. - З таких відомих персонажів - це був якраз Олімпій Галик. Він керував майстернею в Лаврі з 1744 по 1755 роки. Саме лаврські митці розписали Тройську надбрамну церкву, біля якої ми тільки що були, - продовжує Анастасія. - Вони малювали не тільки ікони, а і різні портрети, як духовних діячів так і світських і таку цікаву річ, як кубушки (ескізи або замальовки портретів, ікон, тобто меншого масштабу картинки. - Gazeta.ua). ЧІТКА ІЄРАРХІЯ Перша сцена театралізованої екскурсії розгортається в майстерні Олімпія Галика. Всередині розташовані мольберти з полотнами за якими працюють учні. Тут відтворюються події візиту генерального курунджи Миколи Каненко, який розповідає про приїзд імператриці Єлизавети. Він наказує намалювати її портрет. У 1763 році всі ремісничі майстерні, що діяли на території Києво-Печерської лаври, були об'єднані в одну спільну майстерню та школу. Вона продовжувала функціонувати ще понад 150 років. Основу становила лаврська економіка - господарство. На той час Лавра була одним із найвпливовіших економічних гравців у всій Гетьманщині. В її володінні перебувало близько 3 тис. кв. км орних земель - більше, ніж площа тодішнього Герцогства Люксембург. Додатково монастир володів ще лісами. Керівництво лаврськими маєтками було чітко структуроване: економ зовнішній відповідав за контроль над зовнішніми активами та земельними угіддями, тоді як економ внутрішній опікувався будівлями, ремеслами та внутрішніми господарськими справами монастиря. Рухаючись дорогами лаври приходимо на місце наступної театралізованої вистави. За розкладеними столами сидять не просто актори, а економ Лаври Саватія та віт одного з маєтків Терентія. Також селяни лаверських маєтностей і Либідський бровар. Тут розповідають про господарство Лаври, "невідомі" культури, такі як картопля. Дегустують квас. До складу господарства Лаври входили 250 млинів, 5 скляних заводів, 21 винокурня, численні броварні (зокрема відомий Ливицький бровар), а також свічкові, цегельні заводи та вапнярні. Загалом, на лаврське господарство працювало від 45 до 65 тисяч осіб. Лише в Гетьманщині Лаврі належало понад 200 шинків, з яких 17 - у самому Києві. Спочатку працівники Лаври не відробляли панщини, однак згодом її було впроваджено в обмеженому вигляді: один день на тиждень взимку і два дні влітку, що було суттєво м'якше, ніж у більшості регіонів Російської імперії. Тут вирощували жито, ячмінь, пшеницю, овес, гречку, овочі та хміль. Особливе місце займали так звані турецькі боби - квасоля. Лавра використовувала застарілі методи обробки землі, допускала внутрішні спекуляції та мала власну економічну політику. - Зокрема, монастир активно заохочував селян купувати більше горілки на свята і весілля - саме у лаврських шинках. При цьому лавра закуповувала горілку у держави за міркою 14,5 кварт (приблизно 14 літрів), а продавала місцевому населенню за 12-квартовою міркою, залишаючи собі понад 2 літри прибутку з кожного продажу, - розповідає гід Анастасія. - Крім прибутку від торгівлі, Лавра отримувала значні доходи з податків, які стягувала із селян. Лише впродовж 30 років, починаючи з 1854 року, від лаври втекло понад 800 сімей і часто вони йшли до гайдамаків або козаків. ВІЗИТ ЄЛИЗАВЕТИ Із розвитком масштабного господарства зросла і потреба в обліку майна та землеволодінь. Для цього в Лаврі було створено спеціальний архів, у якому зберігалися документи про право власності на землю, будівлі та виробництва. У 1770-х роках у Лаврі навіть було офіційно запроваджено посаду архіваріуса. Устави в Лаврі діяли суворі. В ченці брали тільки чоловіків старше 30 років, неодружених з відсутністю судимостей чи боргів. Селяни мали надавати письмовий дозвіл від поміщика. Кандидати проходили трирічний випробувальний термін - "іскус", але випускникам Могилянської академії дозволяли скорочений термін у півроку. Всі нові монахи фіксувалися в списках, які передавалися до Синоду. Після пожежі у 1730- х роках поновили активну відбудову лаврської дзвіниці. Архітектор Йоганн-Готфрід Шедель добудував дзвіницю у 1744 році. Її висота - 96,5 м, і вона залишалась найвищою будівлею Києва понад 200 років. Будівництво тривало 13 років через землетруси та переробку креслень. Її відкриття приурочили до приїзду імператриці Єлизавети І. Приїзд імператриці якраз і продемонстрували на третій локації театралізованої екскурсії, яку розмістили серед дворів Лаври. Лавра активно готувалась: будувались тріумфальні в'їзди, розписували храми, готували портрети. Візит імператриці став шансом для козацької старшини добитись політичних поступок через її фаворита - Олексія Розумовського. - Окрім цього, по приїзду імператриці спускався вирізьблений з дерева янкул з хрестом в одній руці і також з паперами, з документами в іншій руці, саме при її в'їзді до території Печерську. Окрім цього, звісно, вони хотілося б здобутися того, щоб була менша цензура, - говорить гід, - Було підготовлено відповідні звернення, зокрема за підписом Григорія Сковороди. Формально гетьманство було відновлено лише у 1747 році, а гетьманом став Кирило Розумовський у 1750-му. Після візиту Єлизавета І виділила 18 000 карбованців на реконструкцію та розвиток. Завдяки клопотанням Олексія Розумовського ще 5 000 карбованців було спрямовано на підмурівку Києво-Печерської фортеці. Монастир добився послаблення цензури друку і полегшення постригу для бажаючих стати ченцями. ЗАТОПЛЕНІ ПЕЧЕРИ У 17301740-х роках Лавра стикнулася з серйозною проблемою - зсувами ґрунтів і підтопленням печер. Для вирішення ситуації було створено спеціальну інженерну комісію, яку очолив французько-російський інженер Данило (Даніель) Де Баскет. У 1745 році він розробив перший генеральний план Києва, де запропонував укріпити береги садінням дерев і затопленням човнів біля узбережжя. Довго не виділяють кошти і роботи починаються аж в 1753 році і тривають 12 років, поки не починають робити кам'яний фундамент, щоб підкріпити береги. Також Лавра постійно наражалася на ризик через розташовані поруч порохові склади Києво-Печерської фортеці. У 1741 році одна з таких споруд загорілася, викликавши тривогу серед ченців. Сама Лавра тоді належала до Київ-Печерської фортеці, тобто до певної фортифікаційної зони. І в неї було пару бастіонів, зокрема Різдвяний. - Є така річ, як пристріляння. Інколи випробовують гармати, чи вони добре стріляють з певної позиції. Саме так з Різдвяного бастіону гармата влучає прямо в церкву Різдва Богородиці і тоді постраждали певні вікна, - продовжує гід перед входом у сади Лаври, - Вони вирішили це більше не робити. Але через деякий час вони забули і знову влучили в церкву Різдва Богородиці. На наступній локації, що розташувалася в монастирських садах відвідувачам повідали про зусилля архімандрита Йосипа повернути Вознесенський (Флорівський) монастир до складу Києво-Печерської лаври. Серед важливих персон присутні архімандрит Йосип, черниці Флорівського монастиря, інженер Данило Де Баскет, а також обер комендант київського Костюрина. Останню театралізовану виставу показали у Всіхсвятскій церкві, яка закрита на реставрацію. - Церква є яскравим прикладом барокової архітектури часів Мазепи. Під контролем Москви багато змінилося в українському церковному обряді. В першу чергу тепер не обирався Київський митрополит, його обирав Синод, - продовжує гід піднімаючись сходами до церкви, - Окрім цього було відкинуто присягу молодих під час вінчання, а Євангеліє тепер читалося під час служби не обличчям до парафіян, а спиною. Це були одне з нововведень в повсякденний обряд, який відбувся якраз через контроль московитів. Після початку правління Єкатерини ІІ почалося вилучення майна у церков і монастирів. У Лаври забрали Кловський палац, який належав друкарні. Спершу його перетворили на склад провіанту, згодом - на шпиталь, а потім - на першу чоловічу гімназію в Києві. У 1764 році Кирила Розумовського змусили зректися гетьманства, і на цьому завершилась доба Гетьманщини. Коли є відпустки, наші актори намагаються вирватися і прийти. На останній локації відтворили події 1773 року і розповіли про життя двох монахів, які жили якраз на XVIII століття. Лаврського монаха Єпіфанія затримали на кордоні з Річчю Посполитою з контрабандним вином. Він стверджував, що це було замовлення братії, але старша братія і архімандрит заперечували оскільки він мав не ввести вино, а вивести книжки на територію Замостяна. На його захист виступив монах Єремія, який тоді поширював по Києву листівки та вірші з критикою Лаври. Глядачам продемонстрували скликання Духовного собору - найвищого органу монастиря, що складався з 12 старших ченців. Там і вирішили долю обох монахів. ВОЛОНТЕРИ Команда "Ніч в Унівеситеті" складається з 80 людей. Це як актори, так і модератори, фотографи, дизайнери тощо. Проєкт волонтерський, тому більшість виконують свою роботу на безоплатній основі. Зокрема багато учасників захищають Україну на фронті. - В нас багато дуже хлопців та дівчат служать, насправді. Анна одна з акторів, зараз закінчує четвертий курс і вже більше двох років служить в українській добровольчій армії, - доповнює Олександра, - Тому, коли є відпустки, наші актори намагаються вирватися і прийти. Під час проведення другого вечора екскурсій об'єднання дізналося, що один з акторів Назар Малік, який грав з найперших екскурсій у 2016 році, а у 2024 долучився до війська - загинув 22 травня на Покровському напрямку. - Назара складно було не помітити. Він був смішним і дотепним, і хоч не всі його розуміли, складно не погодитися з тим, яку велику частину в нашому проєкті він становив. Товариш, друг, брат і син, знавець військової історії та озброєння, імпровізатор, жартівник, почесний амбасадор Масандри, людина з чи не найбільшою кількістю шинелей без ґудзиків і петлиць з гримерки, а з 2024 року - офіцер Збройних Сил України, - написало об'єднання "Ніч в Університеті" в своєму Telegram-каналі.

Неподалік столиці розташоване село Бобриця - одне із найстаріших на Київщині. Місцеві називають його "казковим" через яскраву історію, велику кількість скульптур, чистоту та кінофестиваль, який проводився тут до початку повномасштабної війни. З 2015-го у Бобриці діє унікальний для України механізм оплати послуг з благоустрою. Кожен мешканець має право добровільно вирішувати, чи буде платити і скільки саме. Як живуть люди в одному з найкращих сіл держави та як місцеві виявили, що організатор масштабного кінофестивалю пов'язаний із Москвою та має там бізнес, читайте у репортажі Gazeta.ua. СОРТУВАННЯ СМІТТЯ ТА ГАЗОНИ У центрі Бобриці - простора площа з брукованими доріжками, декоративними кулями замість обмежувачів і акуратно підстриженими деревами. У четвер тут особливо людно - ринковий день. Уздовж площі розгортаються ряди різнокольорових наметів: жовті, зелені, сині. За прилавками - місцеві та приїжджі продавці з овочами, зеленню, домашнім сиром, медом, розсадою квітів і банками олії, що блищать на сонці. Навпроти серед сосен на дитячому майданчику у тіні граються діти. Поруч - купол місцевої церкви, який видно майже з кожного кута. Раз на місяць у центрі проводять ярмарки. Переважно благодійні. За площею "розкинувся" сквер, засаджений декоративними кущами й густим газоном. Чути гуркіт газонокосарки - місцеві комунальники підстригають траву. Бобриця - село в передмісті Києва, частина Білогородської громади Бучанського району. Розташоване між сосновими лісами й полями, за двадцять кілометрів від столиці. Тут немає стихійних звалищ, занедбаних узбіч чи розбитих лавок - натомість охайні газони й вуличне мистецтво. Бобрицю називають "казковим селом" - і не лише за скульптури, що прикрашають площі та майданчики, а передусім за спосіб життя, який тут вдалося побудувати спільними зусиллями. Село простягається від центру аж до меж із Бояркою.Територія збільшувалася з роками: завдяки садовим товариствам і новим поселенням, які поступово інтегрувались у село. Комунальники двічі на тиждень - у вівторок і суботу - забирають сміття по чіткому графіку. Для цього використовують два трактори з причепами. Замість звичних баків - фірмові мішки з логотипом КП "Бобриця", які мешканці купують за встановленою сільрадою ціною: сортувальні - 15 грн за великий мішок, для несортованого сміття - 48 грн. - Комунальне підприємство обслуговує все село, включно з масивами біля Боярки. Мішки виставляють у визначені дні - і їх одразу забирають, - пояснює Роман Іваненко, один із засновників благодійного фонду "Розвиток та благоустрій". Цей фонд сприяв реалізації низки проектів та впровадження системи благоустрою села. Роман був одним із ідейних натхненників проєкту "Казкове село - Бобриця". Із Романом Іваненком зустрічаємося поблизу офісу комунального підприємства. Чоловік вітається з кожним перехожим та час від часу відволікається на дзвінки. Зараз він є депутатом Білогородської сільської ради та очолює постійну комісію з питань соціально-економічного розвитку, підприємництва, житлово-комунального господарства, благоустрою населених пунктів, транспорту, зв'язку, туризму та екології. Це працює - як теорія розбитих вікон - Коли в тебе отак усе впорядковано, то воно головне - це культура. Якщо скрізь чисто, газон підстрижений, клумби доглянуті, тебе просто стримує кинути сміття. Ну як? Не можна ж. А коли це така тотальна культура, яка на кожному кроці тобі нагадує, що тут чисто, то вона на підсвідомість діє. Це працює - як теорія розбитих вікон. Якщо десь безлад, люди не стримуються. А якщо навпаки - порядок, охайність, тоді люди шукають такі самі рішення, щоб відповідати середовищу, - пояснює Іваненко. У 2015 році в Бобриці запровадили унікальний для українських сіл механізм - добровільний договір на благоустрій. Це не податок і не обов'язкова плата - мешканці самі вирішують, чи долучатися, і яку суму вони можуть внести щомісяця. Кошти йдуть на прибирання, косіння, вивіз сміття, утримання територій загального користування. - Станом на зараз таких договорів - близько 300. Хтось платить 150 гривень, дехто - 600. Є й бабусі, які приносять по 50 гривень. Але суть не в сумі, а в участі, - наголошує Іваненко. У Бобриці добре працюють чати та соцмережі. Якщо хтось викидає сміття в непередбаченому місці, мешканці можуть відкрити мішок, знайти документ з іменем - і оприлюднити. Це дає результат. Як зізнається директор комунального підприємства Володимир Будкевич, процес ще не ідеальний. За його словами, лише 30-40% мешканців дотримуються сортування. Решта користується лише загальним пакетом або лишає сміття біля зупинок у дні збору. Проблема - у звичках. Люди плутають пластик, викидають змішані відходи, хоча деякі, особливо ті, хто жив за кордоном, звикли навіть мити тару. Зараз інфраструктура села виглядає зовсім інакше, ніж 10-15 років тому, наголошує Будкевич. - Тоді не було ні автоматичного поливу, ні газонів, ні скверів. А тепер ми самі садили дерева, зробили зупинки, частину розписали - на одній, до речі, зображено двох бобрів. Технічне забезпечення громади зросло: нині комунальне підприємство має два великі й два малі трактори, а також газонокосарки й тримери. Раз на рік у селі проводять місячник благоустрою - люди збираються невеликими групами, прибирають території, а потім техніка забирає зібране сміття. - Гості, туристи, знайомі приїжджають і кажуть, що вражені: чисто, охайно, сквери, статуї - є де прогулятись і відпочити. Це найкраща оцінка нашої роботи, - додає Будкевич. ТУРИСТИЧНИЙ ЦЕНТР Бобриця - одне з найдавніших сіл у передмісті Києва. За офіційною версією, воно засноване 1648 року, у розпал національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Свою назву село отримало, ймовірно, від бобрів, які водилися у місцевих лісах і долинах. Через село протікає однойменна річка - Бобриця - притока Ірпеня. У XVII столітті ці землі входили до складу Білогородської сотні, що охороняла кордон Гетьманщини по лінії річки Ірпінь. У самій Бобриці діяли три козацькі редути. На місці сучасного садового товариства "Дружба-2" стояв пост козака Куйовди. Ще один форпост - біля Щигльової гори, де нині ліс - охороняв козак Іван Ігнатенко. Третім редутом командував Філон Потапенко - на місці давньої княжої пристані. Їх вважають засновниками козацького хутора, з якого згодом виросло повноцінне село. Нині у Бобриці проживає близько 3000 людей. Будинки тут переважно приватні, є котеджні вулиці, а також дачі й кілька багатоквартирних домів. Біля населеного пункту розташований каскад із семи ставків. Біля будівлі старостату, що навпроти офісу підприємства, тиша і порядок. Уздовж дороги - акуратно підстрижені туї, яскраві кущі спіреї, що стоять у білому цвіті. Бордюри пофарбовані, пішохідний перехід виділяється свіжими смугами. Трохи далі - простора галявина, де рівнено підстрижена трава. Навіть молоді дерева стоять у лунках, з яких обережно вигрібали бур'ян. - Тут була стара розвалена хата, чагарники, - пригадує Роман Іваненко. - Ми її розібрали у 2015 році, спільнокоштом - 120 тисяч гривень. На цьому місці громада планує збудувати туристично-інформаційний центр, двоповерхову кубічну будівлю, що стане новим місцем збору для мешканців. Це приватні скульптури, які стоять на сільській землі Роман пропонує прогулятися селом. Проходимо скульптурний парк, засаджений зеленим газоном з автоматичною системою поливу. Його створили у 2015 році в межах першого міжнародного скульптурного симпозіуму. Експозиція відкрита для всіх. - Це моя приватна ініціатива, - пояснює Роман Іваненко. - Оцей скульптурний симпозіум ми проводили в п'ятьох. Це приватні скульптури, які стоять на сільській землі, і ми просто їх експонуємо. Перший симпозіум провели ще восени 2015 року - фактично до того, як громада почала свої перші великі трансформації. З того часу відбулося вже три скульптурні симпозіуми. Вартість одного творіння сягає понад $4 тис. - Тут представлені топові українські скульптори. Є двоє іноземців - грузин і румун.. Скульптури розташовані на трьох майданчиках - тут, біля озера, і на в'їзді до села. Ще одна - не доставлена. Сподіваюся, наступного року проведемо новий симпозіум. Якщо буде фінансування. Бо зараз війна, і все трохи інакше. Мені казали: "Що ти робиш? Це ж зламають!" А я кажу: "Давайте довіряти людям". І от пройшло майже десять років - і все на місці. "КАЗКОВЕ СЕЛО" Дорогою помічаємо чисті й охайно облаштовані узбіччя. На деяких перехрестях стоять світлофори, а на поворотах - обмежувачі швидкості. У селі встановили нові зупинки громадського транспорту, деякі розмалювали автентичними візерунками, та камери відеоспостереження. Завдяки цьому, запевняють місцеві, у селі стало значно безпечніше. - У 2006-му придбав землю у Бобриці й почав зводити будинок, - веде далі Роман Іваненко. - До цього мешкав у Києві. Я тоді ще не знав нічого про це село - просто відчував, що хочу ближче до природи, подалі від міської метушні. Згодом Роман Іваненко брав участь у Революції Гідності. Пізніше це стане головною мотивацією створити "казкове село". - Я тоді дрова возив, точно пам'ятаю. У мене була Audi, і я щодня в багажник клав дрова, бензин - і на Майдан. Їздити туди було квестом - машини перевіряли. А ще пам'ятаю патрулі по Києву - тоді ловили тітушок, була якась апка, через яку передавали координати. І пам'ятаю той день, коли були розстріли. Ми тоді воду носили в Жовтневий палац, там був госпіталь. Після подій на Майдані він остаточно вирішив, що мрії про гідну країну, заради яких гинули люди на Інститутській, мають втілитися бодай на місцевому рівні. - Пам'ятаю той день - люди лежать накриті білими простирадлами. І я розумію: вони загинули за мрію. І от думаю: якщо вони могли віддати життя, то я ж точно можу хоча б щось зробити, щоб ця мрія не лишилася просто мрією, - пригадує Роман. Уже наступного року, з початком децентралізації, він прийшов до сільради з пропозицією зробити Бобрицю прикладом сучасного українського села. З підтримкою тодішнього голови та інших небайдужих мешканців, у 2015-му вони розробили стратегічне бачення і навіть затвердили його рішенням сільради. Так у селі розпочалася велика трансформація. - Спочатку ніхто не вірив. Пішли по хатах, пояснювали. Першим проєктом була центральна площа. Ми зробили не тимчасово, а "назавжди". І підсвітка закладена, і місце під пам'ятник засновникам села, - показує він на вимощену площу. Цю площу назвали Стражницькою - на честь козацького хутора Стража, з якого історично й постала Бобриця. Облаштували лавки з термодерева, бруківку виклали на зразок витинанки. Якщо придивитися - вимальовується візерунок у вигляді бобрів. - Це все - бобри, просто по-різному розкладені. Викладали вручну по схемі, плитку з графітового і сірого відтінків. От і вийшла така площа зі змістом, - усміхається Роман. - Тут зараз збираються на щомісячні ярмарки. Ми залучаємо людей, які щось роблять своїми руками - маленьких виробників. Купили спеціальні білі намети. Є сцена й фудкорт. Коли люди бачать зв'язок між своїми діями і реальними змінами, довіра зростає Ще одним кроком, який запустив відчутні зміни у селі, стало збільшення місцевого бюджету у майже пʼять разів. - Тоді почала діяти реформа місцевих бюджетів, - пояснює Роман Іваненко. - Основним джерелом надходжень був єдиний податок. Я мав зареєстрований ФОП - надавав консультаційні послуги в рамках свого бізнесу - і просто перереєстрував його сюди. Ще кілька людей зробили так само. Ми пояснили: "Ось податки, які ми платимо, ось мрії, які ми маємо - і ось результат". Коли люди бачать зв'язок між своїми діями і реальними змінами, довіра зростає. І процес набирає швидкості. Зміни торкалися не лише інфраструктури. Колись біля школи стояла огорожа заввишки два з половиною метри. Зрештою громада вирішила: краще зробити простір відкритим, замінивши темну огорожу на прозору, легку. - Ми поділили паркан навпіл. Частина пішла на школу, решта - навколо дитячого майданчика, - усміхається Роман. - Просто, правда? Але такі дрібниці змінюють сприйняття світу дитиною. Поки в селі функціонує лише початкова школа та приватний дитячий садок. До повномасштабного вторгнення тут почали будувати більшу, але зупинилися на проєкті комбінованої школи-садка першого ступеня. Однак після початку Великої війни проєкт призупинили. - У нас приблизно 140 дітей. Але повноцінну школу будувати нерентабельно. Краще компенсувати поїздки до великої школи в Білогородці, де є предметні вчителі, заміна на випадок хвороби, - пояснює Роман. - Тут ми запланували нормальний садок-школу для дітей до четвертого класу. Проєкт передбачає демонтаж старої будівлі школи 1930-х років - вона давно не відповідає сучасним нормам. На її місці планують звести новий комплекс, який з'єднає функції бібліотеки, класів, дитсадка в одному просторі. "НІЯКИХ ТАУНХАУСІВ" - За освітою я економіст. А з 2009 по 2012 рік навчався у бізнес-школі у Словенії. Це був MBA, уже після базової освіти в Україні. І от це навчання мене справді сильно змінило. Я побачив інший світ, іншу модель взаємодії в суспільстві. І частину цього світогляду ми втілили тут, у Бобриці, - розповідає Роман. Ідея розвитку села базується на захисті природи як основного ресурсу. Щоб уникнути хаотичної забудови, за прикладом деяких приміських районів, у Бобриці сформували бачення майбутнього: ніяких таунхаусів, логістичних складів, зміни генерального плану чи ділення ділянок. Натомість - рекреаційний напрямок, готелі, спорт, медичні послуги, індивідуальна зайнятість. - Ми прописали в концепції, що природа - це головна цінність. От є вулиця Соснова, там утримують коней, проводять спортивні змагання. Є й готелі, і апарт-комплекси, які з'явилися завдяки нашій активності. Люди заробляють тут, не нищачи те, що має бути збережене, - пояснює він. Чимало мешканців села працюють віддалено: айтівці, юристи, самозайняті. Деякі мають офіси в Києві, але мешкають тут і сплачують податки за місцем проживання. - У нас тут навіть кілька людей із офісу Microsoft купили ділянки. Їм сподобалася ідея "казкового села", і вони просто передавали це один одному. Побудували будинки - тепер живуть тут, - каже Іваненко. На території села з'явились інформаційні стенди про природу, рекреаційні локації, розвивалися місцеві бізнеси. За словами Романа, після того, як Бобрицю чітко позиціонували як природоорієнтовану і відкриту, тут зʼявилися два готелі. Обидва - результат інвестицій від людей, які вже жили у селі. Багато ініціатив у Бобриці реалізували через створений мешканцями фонд розвитку. Частину проєктів фінансували через сільську раду, інші - спільнокоштом, через донати. Поблизу житлових вулиць у Бобриці працює невелике фермерське господарство, яке спеціалізується на вирощуванні сезонних овочів і фруктів. Ряди дерев простягаються просто посеред села. Господарі мають теплиці, де з весни ростуть огірки, томати, баклажани. Влітку збирають черешні, абрикоси, груші та яблука. Усі культури вирощуються без використання агрохімікатів. МУЗЕЙ ІСТОРІЇ ТА ВІЙНА Повертаємося до скульптурного парку. Поруч із алеєю облаштували Музей етносу та історії села. Всередині у вузьких проходах між стелажами - ікони, праски, ткацьке знаряддя, військові шапки, хрестильні хустки, старі фотографії. На стінах - портрети мешканців села, деякі які воювали в обох світових війнах. Є полиці зі скринями й дрібними предметами побуту, підсвіченими теплим світлом. - Тут усе, що змогли - те й поставили. Просто зносили речі, хто що мав. Є щось бобрицьке, є таке, що навіть не знаємо, звідки. Наприклад, ось ця червона піч французької компанії. Що вона тут робить? Хтозна. Але її хтось приніс - значить, вона для когось важлива. Найбільше місцеві пишаються частиною зі старими фотографіями. Є тут знімки й періоду Першої світової, коли селяни були змушені воювати під чужими прапорами. У другій кімнаті музею - експозиція ікон та домашніх речей, що стоять у кутах, як колись у сільських хатах. Місцева команда планує відтворити справжню бобрицьку хату зі старим хатнім начинням. У сільському бюджеті вже передбачили кошти на ескізний проєкт і готують архітектурний конкурс. Один проєкт планують реалізувати коштом громади, інший - за підтримки грантів. До 2022-го в Бобриці встигли провести навіть кінофестиваль - у партнерстві з власником Film.ua. Але нині цю ініціативу поставили на паузу. - Був у нас такий житель, Сергій, - пригадує Роман Іваненко. - Колишній росіянин, мешкав тут, входив до правління нашого фонду. Коли почалася велика війна, ми всі - п'ятеро членів правління - за кілька днів скинулися й витратили близько двох мільйонів гривень на перші бронежилети й амуніцію для ТРО. А він за два дні до вторгнення виїхав за кордон. Відмовився долучитися, а згодом ми з'ясували, що в нього досі діє бізнес у Москві. Ми повністю виключили його з усіх комунікацій. Він намагався віджартуватись, але було все очевидно. Тож кінофестиваль, який ми разом проводили, теж довелось відкласти. У перші дні повномасштабного вторгнення громада діяла самотужки. Закупівлі засобів захисту, пошук амуніції, логістика через кордон - усе трималося на ініціативі небайдужих. - Тоді бронежилетів просто не було. Якось через сьомі руки в Польщі знайшов 75 сертифікованих бронепластин, - каже Іваненко. - А от самі жилети нам пошив Андре Тан у Дніпрі. Написав: "Можеш пошити?". А він залюбки погодився. Ми оплатили матеріали, і десь 11 березня передали ТРО перші 75 комплектів. За 6 км звідси була лінія фронту Бронепластини доповнили спеціальними протиударними вставками, перевірили на стрільбищі. Закуповували форму в країнах Балтії, шукали все, що було доступно на натівських складах. - У ті дні тут все літало, - пригадує Роман. - За шість кілометрів звідси була лінія фронту. Над нами літали гелікоптери, літаки. Одного разу щось велике впало недалеко від мого дому, біля колишніх іподромних полів. Вирва - метрів п'ять углиб. Але самій Бобриці пощастило - загиблих не було. Наразі громада підтримує військових. Постійно проводяться збори коштів спільними зусиллями місцевої влади та мешканців села. - Наші односельчани також захищають Україну на фронті. На ярмарку сьомого числа будемо збирати на підрозділ, де служить один із наших - треба 100-150 тисяч гривень на спеціальний акумулятор. Постійно якісь збори відбуваються. Якщо звертаються з частини, ми купуємо. Зазвичай просять РЕБи або дрони - ті, що літають і щось несуть, або FPV. У рік, за словами співрозмовника, з місцевого бюджету на потреби армії витрачається понад 50 млн грн. МОЛОДЬ І СПОКІЙНЕ ЖИТТЯ На зупинці на виїзді з Бобриці сидить Слава - мешканка села, яка переїхала сюди з Києва понад десять років тому. Розповідає, що оселилася тут у 2011-му, коли вийшла на пенсію. - Хотілося вже спокою. Побудували тут будинок, оселилися, - каже вона. - З того часу вже 10 років, але як раніше було, не пам'ятаю. Сміття тоді точно не вивозили. Жінка користується послугами комунального підприємства - купує фірмові пакети, у які складає сміття. - Великі берем, - пояснює. - Але не сортую. Та й мало хто в селі сортує. Каже, що її не можна назвати надто активною мешканкою - живе на краєчку села, більше займається господарством. Згадує, що в селі побільшало молоді. - Тут багато хто з Києва побудувався. Молодь переїжджає, старих уже менше, - говорить Слава. - Мені подобається, що чисто в центрі, площу зробили. Великих покупок не робить на місцевому ринку - продукти бере в Києві, коли навідує дітей. - Тут хіба щось по дрібницях, - пояснює. - Та й магазин у селі малий. От якщо б побудували великий, було б добре. Каже, що загалом життя в селі тихе. З незручностей - відсутність аптеки. - Якщо щось треба - їздимо в Білогородку, - додає. - Але в цілому добре. Спокійно. До зупинки підходять ще дві жінки - Віра Іванівна й Тетяна. Кажуть, живуть у Бобриці не перший рік, сортують сміття, підтримують благоустрій. - Це нормально. Все від нас залежить, як воно буде, - говорить одна з них. - А хотілося б, щоб хлопці наші повернулися, щоб ми могли спокійно лягати спати. Оце найголовніше. А все інше - люди гарні, повітря свіже. Пояснюють, що їхні діти зараз будуються в селі. Самі переїхали з Борисполя. - У дітей тут будинок, ще не добудували. А ми біля них, - каже Тетяна. - Тут недалеко до Києва, тому діти переїхали. Раніше зранку трамваєм добиралися, зручно було. Зараз маршруткою. Виходить, найкраще місце для життя - ліс, озера, і недалеко від столиці. Жінки кажуть, що розваги в селі є - іноді приїздять артисти, проводять ярмарки, частину коштів з яких передають на армію. - Ми допомагаємо. Не завжди на ярмарки ходимо, але підтримуємо, чим можемо, - каже Віра Іванівна. - Правда, аптеки досі немає. Але обіцяли, що вже роблять. Чекаємо. І багато вуличних собак. Теж кажуть, що будуть якось боротися з цим. Натомість радіють, що в селі є медичний кабінет. Туди кілька разів на тиждень приїжджають лікарі. Розмова переривається рухом транспорту - жінки підводяться й готуються до поїздки. Вечір у Бобриці тихий. Сонце повільно сідає за обрій, підсвічуючи верхівки дерев і дахи будинків. Повз зупинку проїжджають місцеві на велосипедах, десь у дворі чути голоси дітей. Жінки сідають в маршрутку №749, яка сполучає село з Києвом через Білогородку. Курсує транспорт щопівгодини.

"Блошиний" ринок на Почайні з'явився ще у 2000-х. Із часом він розрісся у масштабний осередок вуличної торгівлі, який відомий і за межами Києва. Нині "барахолка" у столиці - це місце, де можна відшукати практично будь-яку ретро-річ і не тільки. Тут продають одяг, взуття, електроніку, інструменти, книги і навіть антикваріат. Як працює стихійний ринок на Почайні, хто там скуповується та які ціни виставляють продавці - дізнавалася кореспондентка Gazeta.ua. ПІОНЕРСЬКИЙ ЗНАЧОК Перед входом на "блошиний" ринок висить стара затерта вивівка: "Києвская барахолка". На базарі гамірно. А через юрби людей повільно намагаються проїхати автівки. Ринку не видно ні кінця, ні краю. Біля коробок з книжками сидить жінка в камуфляжній куртці синьо-жовтих кольорів. - Де закінчується барахолка? - питаємо. - Будете довго йти. А потім ще розвилка йде аж до рельс і далі. Тому - зручне взуття, водичка, бутерброд і вперед!, - відповідає російською. На десятках розкладених столів можна побачити безліч товару: техніка, прикраси, посуд. По праву сторону чоловіки, що продають ювелірку та біжутерію - активно підраховують зароблені гроші. По сусідству продавець сидить на маленькій табуретці й пропонує придбати різного роду значки. ⁃ В яку ціну значки? Ну вот этот, комсомольський? - один з покупців розглядає річ, яка сподобалася його доньці. - Це піонерський. Віддам за 30 гривень, - відказує торговець та розповідає історію знаку. На товари рідко де вказані ціни. Деякі продавці спочатку оцінюють допитливим поглядом покупця, а потім називають вартість. Багато з торговців продають кришталеві вази та салатники. Все розкладене так, щоб кожен товар можна було розгледіти. ДОРОГОЦІННЕ НЕ В МОДІ На столі з червоною скатертиною викладено різноманітний товар: статуетки, фужери, срібло, іграшки, старовинні книги з мистецтва, конверти тощо. Продавець Ігор торгує сам. Хоча маю ще компаньйона зізнається. - Дуже багато товару не викладено, немає куди, - усміхається. - У нас абсолютно різний товар. Щось окремо виділити важко. Але знаємо, що на все знайдеться свій покупець. Комусь потрібен посуд, комусь - прикраси. Продавати дорогоцінні речі немає сенсу, то навіть показувати не буду, продовжує чоловік. - Тут свої колекції виставлять бєсполєзно, ти його не продаси за реальні гроші. Все, що більш-менш коштовне - не продається на базарі в нинішній час, - каже Ігор, - Все дороге - краще продfвати в інтернеті, на eBay, Etsy, аукціонах. Тут же рух, розмови, продажі, але не великі гроші. Найбільше Ігор продає годинників. Постійно їх відшукую, реставрую, зізнається. Більш коштовні продає онлайн. - Але і тут є цікаві позиції, - показує екземпляри на прилавку. - Це "Ракети", випущені у 1990-ті. Кожен зі своїм унікальним, кам'яним циферблатом. Їх зробили менше 100 штук. Віддаю за 2700 гривень. А ось це - "Ренесанс" з 1980-х. Коштують 2000. Але повторюсь, що товари в ціновому діапазоні від $100 і вище - не викладаю. Бо люди хочуть їх забирати ледь не безкоштовно. Часто до мене приходять люди і пропонують свої товари. - У мене, як у будь-якому бізнесі, є закупівельна ціна і власна невелика націнка. Я заробляю чесно. У мене немає такого, що одна ціна для одного, інша - для іншого. Для всіх однаково: чи це іноземець, чи українець. Тут продали брошку з брильянтами за п'ятнадцять тисяч доларів До Ігоря підходить пара. Купують старовинну новорічну іграшку за 250 гривень. Чоловік швиденько відраховує решту. - Серед продавців і покупців тут ходять легенди про неймовірні товари, які колись були продані, - розповідає Ігор. - Є історія, що тут продали брошку з брильянтами за п'ятнадцять тисяч доларів! Покупець просто підійшов та відрахував гроші. Але це - поодинокі випадки. Колись Ігор теж не продавав, а приходив на барахолку звичайним відвідувачем. - Раніше я спеціально приїжджав - ще до ковіду, до війни. Приїжджав здебільшого в суботу, дуже рано. Ходив, вишукував… Було азартно і цікаво. Ігор переконаний, що барахолка набагато краща за сучасні речові магазини. - Що таке барахолка? Це круче, ніж ти зайшов в антикварний салон! В салоні в тебе ніхто не купить, а тут зосереджені абсолютно різні категорії аутсайдерів, - наостанок додає і йде відповідати на питання покупця. СТАТУЕТКИ І ПЛАТІВКИ Ринок тягнеться через вулицю Вербова і до залізничних колій. Через великий натовп людей - місця для проходу не багато. Біля деяких розкладок зібралися черги, зокрема попит тут на прикраси, старовинні речі чи хрустальні вироби. - Сігарети і гарячі пиріжки, - кричить жінка в шляпі з квітковим принтом. Вона протягом день пересувається ринком з однієї сторони в іншу, пропонуючи товар. За 5 хвилин повільної ходи опиняємося в антикварному осередку. Жінка в синій жилетці, якій на вигляд біля 60 років - продає рідкісний посуд. - Бачите, який він красивий, незвичайний, - нахвалює товар. - Потроху покупці питають, але не беруть. Я не засуджую, адже сама така. Навіть не пам'ятаю, коли останній раз щось собі тут брала. Раніше було всім легше і краще, але потім прийшли кацапи і зіпсували все і всім. Жінка на ринку вже 13 років. В колекції має статуетки та сервізи з Чехії, України, Китаю тощо. ЦІни абсолютно різні - від 200 гривень на фужери і до 4200 на колекційні вази. На питання про вартість оренди місця на ринку, продавці відповідають мовчанням. Тільки деякі відмахуються: "Платимо скільки платимо". Прийшли кацапи і зіпсували все і всім З лівого боку антикварного ряду стоїть стіл завалений коробками з обережно складеними музичними платівками. Починаючи від Івана Пановського до Лани дель Рей - є на будь-який смак. Ціни абсолютно різні: від 450 гривень і вище. Біля одного з прилавків підлітки питають про ціну вази. Не купують. - Ну зато то блюдечко ми прям класне взяли, - каже один юнак іншому проходячи далі. ВІД ПРИКРАС ДО ГВІЗДКІВ Серед техніки тут можна знайти ретро фотоапарати, старі телефони, магнітоли в машини. Також на ринку продають військову форму і елементи амуніції. - Девушка, медалі надо? - запитує чоловік в продавчині прикрас і дістає з карману дві почорнілі відзнаки, - В Прилуках їх задешево хочуть забрати. То я в Київ і привіз. - Так вони і правда дешеві. Мені не треба, - відповідає продавчиня Наталя в червоній куртці. Вона продає тут прикраси більше 5 років. В своєму арсеналі має як вінтажні так і сучасні речі з різних матеріалів: срібло, золото. - Це бурштин, це перламутр, ще в позолоті є ,- показує на прикраси, - Це вінтажний браслет. Жемчуг тут штучний, але позолочена застібка, виробник - Чехословаччина. Товар жінка зберігає в орендованому контейнері. З собою не возить. Наталя має й іншу роботу. Бо продаючи тут речі - багато не заробиш, зізнається. - Ціни у мене абсолютно різні. Є і за 5 тисяч речі, а є за 100 гривень - на любий гаманець. Ось це наприклад справжня мушля, - показує на перламутрове намисто з закрученою мушлею. - За п'ять тисяч так собі купують, не дуже часто. А дешеві речі люди дуже люблять. У кінці павільйонів починаються ятки з усім підряд: шурупи, гвіздки, секс-іграшки, виделки, календарики.За павільйонами - люди торгують просто неба, розклавши товари на ковдрах. Лежать картини, кухонне приладдя. Жінка ліворуч продає обережно розкладені ляльки в плівках. Поруч із нею чоловік розклав алюмінієвий посуд. Його сусід розмістив в коробках плати, а в ящику зі скла - телефони. - Нащо вони тут їдуть, якщо не можуть тут пролізти?- жаліється дівчинка матері на автівки, які рухаються через весь ринок. Ця зона доступна для проїзду, проте проїхати таку кількість людей і яток - важко. Пройшовши ряди контейнерів і павільйонів ринок розгалужується. Продавці стоять поодинці або невеликими групами біля розкладних столиків, ящиків. В коробці на землі - іграшки по "10 грн". Біля машини чоловік розклав кілька картонних коробок, у яких перемішані скляні стакани. Із них стирчить вивіска: "Все по 50". Поруч жінка приміряє ковбойські чоботи. А на іншому боці проходу - чоловік виклав свої товари. Поруч із купкою одягу в нього є і пікантна річ - надувна секс-лялька. ДИКЕ ПОЛЕ Йдучи в іншу сторону опиняємося біля залізничних колій. Тут панує атмосфера хаосу, оскільки відсутні столи, палатки чи організована структура. Продавці розкладають свій товар просто на тканину, плівку чи старі ковдри, або навіть на рейки. Запах пилу, вологи, металу, старих речей змішується з сигаретним димом. Покупці - це здебільшого пенсіонери, перекупники, молоді компанії людей. Продавці ж пропонують їм дешеві товари. Люди приносять усе, що можуть продати: від старих іграшок, косметики, дрібної електроніки - до одягу, предметів побуту, посуду. Під самими рейками розкладена чорно-сіра плівка. На ній - купа таблеток. Термін придатності дізнатися нереально, бо немає упаковок. Серед розсипаних блістерів можна розгледіти знайомі назви: "Ібупрофен", "Цитрамон", "Стрепсілс". Є декілька розірваних коробочок із мазями, старі бинти, засоби для інгаляції, ампули з невідомим вмістом. На деяких зашарпаних і брудних ковдрах розкладено взуття, насадки для душу, підставки під електричні чайники тощо. Є ковдри з накиданими на них ляльками і зламаними іграшками. Деякі розкладки просто неба більш організовані: амуніція для катання на роликах та спортивні товари, на іншому полотні рюкзаки і сумки. Серед десятків розкладених полотен стоять машини, власники яких також пропонують товар. Біля однієї з таких в дитячих бігунках - маленька дитина. Ціни тут умовні. Якщо щось зацікавило - запитуєш. Також можна взяти щось за обміном.

У Києві 23 травня на Байковому цвинтарі поховали телеведучого і військовогоо Максима Неліпу. Прощання із ним проходило у Центрі культури і мистецтв Київського політехнічного інституту. Максим Неліпа загинув 12 травня під час виконання бойового завдання. З перших днів повномасштабного вторгнення він пішов до війська - спершу в тероборону, згодом став командиром розвідувального взводу в складі Сухопутних військ. На початку 2025 року дістав поранення, але після лікування повернувся на фронт. Кореспондентка Gazeta.ua побувала на прощанні з бійцем, поспілкувалася з його друзями й рідними. БАГАТО СПІВАВ Близько 10:40 біля Центру культури і мистецтв КПІ збираються люди. Вони стають напівколом на площі перед будівлею. Тримають у руках квіти - червоні троянди й гвоздики, хризантеми синього з жовтим кольорів. Перед входом виставили обмежувальні стовпчики, за якими вже вишикувалися військові у пікселі й цивільні - у чорному траурному вбранні. Усі мовчки стежать за катафалком, що вже підʼїхав на подвірʼя. Шестеро військових спускаються сходами з труною на плечах. Попереду несуть хрест та портрет Максима Неліпи. Повільно проходять майданчиком і минають людей, що схилилися на коліно перед загиблим захисником. Попрощатися з бійцем прийшли колеги та друзі. Серед них Віталій Козловський, Олександр Педан, Марічка Падалко, Костянтин Грубич, Андрій Чивурін, Андрій Джеджула, Анатолій Анатоліч та інші. Усі уважно стежать за процесією, а згодом - стають у чергу на вхід до зали, де вже розпочалася церемонія прощання. - Ми були в теплих, близьких стосунках. У нас спільний кум наших дітей, - розповідає Анатолій Анатоліч, стоїть у чорній футболці біля дверей. З Максимом його пов'язували багаторічні дружні й професійні стосунки. - Знайомі ще з середини двотисячних. Спочатку це було суто по роботі - Макс тоді вів популярну лотерею і, коли йшов з шоу, запропонував мені замінити його. Так ми й познайомилися. У нього був кабінет - такий, як у професора з "Назад у майбутнє" Далі вони почали спілкуватися родинами. Були постійно на зв'язку. - Як на мене, це один із найкращих ведучих періоду розквіту українського телебачення. Дуже талановитий. А в побуті - веселий. Ми часто збиралися в них удома, у Макса й Томи, - згадує шоумен із сумною посмішкою. - Він усе робив руками. У нього був кабінет - такий, як у професора з "Назад у майбутнє", повно всіляких речей. Ми, чоловіки, збиралися там, поки всі інші сиділи на кухні, і Макс показував, що зробив сам. Від хвилювання трохи стишує голос. Після паузи додає: - І він багато співав. Макс - це дуже талановита людина. Мені дуже шкода. І того, як складалася його кар'єра останні роки. Але найбільше - що його більше немає, - додає Анатолій Анатоліч і поспішає зайти всередину. Максим Неліпа народився 16 жовтня 1976 року в Києві. Навчався в Київському політехнічному інституті, де був активним учасником студентського життя. Саме тут почалася його творча кар'єра - з участі в КВК. Пізніше став капітаном команди "Ковбої Політеху", яка виступала в телеефірах. Поруч із будівлею стоїть Святослав Ковтун - товариш Максима ще зі студентських років. Разом навчались у КПІ й заснували команду КВК "Ковбої Політеху". - Ми подали оголошення, що хочемо створити команду КВК. Макс тільки вступив до КПІ й прийшов на перегляд. Потроху здружилися, сформували колектив і почали виступати, - згадує, як усе починалося Ковтун. - А потім - як у всіх: університет закінчився, хтось пішов у роботу, хтось - у сім'ю. А Макс - у шоу-бізнес, на телебачення. З початком повномасштабної війни, каже Ковтун, Максим одним із перших пішов до ТРО, а згодом - до ЗСУ. Про його рішення служити дізнався вже після того, як друг підписав контракт. - Я пам'ятаю, що він хвилювався - чи візьмуть. Тоді ж усі стояли в чергах, а він переживав, що можуть не прийняти. Але все ж таки його взяли. Після деокупації Київщини, здається, підписав контракт. Ми з ним спілкувалися, він приїжджав до мене в КПІ. Посиділи, посміялися. Він був оптимістом. Чи день чорний, чи день білий - він завжди з гумором. Перед початком повномасштабної війни Максим працював інженером-програмістом. Технічна сторона в ньому завжди була помітна, розказує Святослав. - У нього було ДНК інженера. Завжди щось підкрутити, щось спаяти - це було в нього в крові. І в ЗСУ він цим теж займався, вихвалявся, що щось нестандартне зробив. Його цікавило все - і дрони, і техніка, - говорить Ковтун. - Він мені розповідав про моноколесо - що використовував його на передку. Казав: "Тихенько під'їхав, навів дрончика, зробив свою справу - і тихенько поїхав. Це ж не машина, не бронетранспортер. По лісу виїхав - і все". Вчився на ньому їздити, падав, але навчився. У нього була така інженерна жилка - справжній технар. ПОПУЛЯРНИЙ ВЕДУЧИЙ У залі на першому поверсі Центру культури - відкрита труна з тілом Максима Неліпи. Поряд - світлини: на одній він у військовій формі, на іншій - у смокінгу з метеликом, із часів телеефірів. За труною стоять військові у формі, з почесними стрічками через плече. Біля них - державний прапор та вінки. У центрі праворуч від труни - композиція з білих квітів. З обох боків поруч із покійним розклали оберемки червоних троянд. У залі тихо. Присутні стоять у кілька рядів, мовчки та з опущеним поглядом. У 2000-х роках Максим Неліпа став одним із найвідоміших телеведучих країни. Вів популярні шоу на центральних телеканалах - "Програй мільйон", "Хто там?", "Народна зірка", брав участь у "Танцях з зірками" та з'являвся в розважальних проєктах. Поза екраном захоплювався технікою, майстрував речі власноруч, цікавився музикою. Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році Неліпа добровільно пішов до війська. Спочатку служив у територіальній обороні, згодом - у Сухопутних військах ЗСУ. Став командиром розвідувального взводу. Пройшов низку бойових ротацій, отримав поранення на початку 2025 року, переніс кілька операцій. Після реабілітації повернувся до служби. На церемонії - голова Верховної Ради Руслан Стефанчук. Він одним із перших підходить до труни й без слів кладе червоні троянди. Згодом слово бере Андрій Гаврушкевич - ветеран, помічник ректора КПІ з питань ветеранської політики. Каже, що говорити важко. Починає із спогаду про студентські роки Максима. - Він дійсно випромінював життя й енергію. Справжній КПІшник. Ми всі такі - енергійні, загартовані. Але найбільше хочу сказати як ветеран: мужність - це не слова, а рішення. І Максим це рішення прийняв у перші дні, - Гаврушкевич стоїть біля мікрофона, трохи хвилюється. - Міг бути в іншому місці, але вирішив іти. Бо любив свободу й хотів її захистити. У залі стоїть тиша. - Коли кажуть, що до втрат звикаєш - повірте, ні, - продовжує Андрій Гаврушкевич. - Кожна втрата ще болючіша. Але поки ворог прийшов на нашу землю - ми не можемо зупинитись. Шана до загиблих - це не лише пам'ять, а й щоденні дії. Або ти на фронті, або для фронту - до повної перемоги. Бо інакше це дістанеться нашим дітям. Вклоняюся перед Максимом як людина, ветеран, батько, чоловік і син. Ім'я Максима Неліпи назавжди залишиться в пам'яті історії України. І в історії КПІ - окремим світлим рядком. Слава Україні! - Героям Слава! - в унісон відповідають присутні. СКЛАДНІ ОПЕРАЦІЇ Люди по черзі підходять до труни, затримуються на кілька секунд, залишають квіти, прикладають руку або хрестяться. Дехто мовчки торкається труни. Інші стають навколішки, нахиляються, прикладають чоло до краю. У залі чути мелодію скрипки і час від часу - приглушене схлипування. - Ми спілкувались за два дні до того, як це сталось. Як завжди - про службу, про самопочуття, - розповідає брат загиблого Андрій Неліпа. - Він недавно переніс складні операції, але вже відновлювався. Хоча міг залишитися на реабілітації, принципово повернувся в підрозділ. Побратими вмовляли його трохи відпочити, підлікуватись. Але він не хотів кидати свою справу. Про завдання Максима брат говорить обережно. Деякі речі не можна розголошувати, зізнається. - Він служив у дуже важливому підрозділі. Займався тим, що робив "бавовну" нашим бл*дським сусідам, так званим, - каже різко Андрій. - І буде продовжувати, але тепер уже з неба. Справу Макса не зупинити. Сьогодні на церемонії - його побратими, представники полку. Він дуже пишався, що потрапив саме туди. Багато з того, що радує вас у новинах, - це їхня робота Військова справа не була мрією Максима з дитинства, але він із першого дня повномасштабного вторгнення пішов до ТРО. Згодом уже в лавах ЗСУ став командиром взводу аеророзвідки. Загинув під час виконання бойового завдання. - Він ніколи не хотів робити військову кар'єру. Але коли почалась повномасштабна війна - не вагався ні хвилини. Ми разом хотіли йти, просто я за станом здоров'я не зміг пройти ВЛК. А він пройшов, - згадує він. - Потім - поетапно, від підрозділу до підрозділу, поки не потрапив у крилатий полк безпілотних систем. Багато з того, що радує вас у новинах, - це їхня робота. Просто не можна було казати, що саме до цього причетний. Максим займався інженерними розробками: налаштовував дрони, допрацьовував програмне забезпечення, координував збірку. У нього була ціла технічна база, яку передали іншим підрозділам після загибелі. - Його неможливо було відірвати від справи. Він кашляв, хворів - ми просили відпочити, але він не слухав. Востаннє зміг поспати нормально на Великдень, під час так званого "перемирʼя". І ще раз - коли випала пауза після обстрілів. Тоді зателефонував мамі. Андрій згадує, що інженерна жилка в Максима проявлялась із дитинства. - Він пішов у батька. Наш тато, Володимир Іванович, міг зробити щось із нічого. Макс був такий самий - у нього були "шаловливі ручки", як ми жартували. Постійно щось вигадував, ремонтував. Але за характером - пішов у діда: полковника, артилериста, який був життєрадісним і гумористичним. І от Макс - це така вибухова суміш, - із посмішкою розповідає Андрій. - Він був людиною, яка могла вирішити будь-яке питання. Але ніколи не користувався цим для себе, а допомагав іншим. Андрій згадує їхнє з братом дитинство й каже, що Максим завжди був "як блискавка": енергійний, кмітливий, нестримний. - Я іноді бив його по голові енциклопедією, бо він просто не зупинявся, - поринає у спогади він. - Дуже незвичайна дитина. Але всюди був як свій. Його в будь-якій компанії одразу сприймали, як ніби він там давно. Він так вмів - на молекулярному рівні влитись. Є один випадок, який родина згадує досі. - Маленьким загубився на ВДНГ. Поїхали туди з родичами, і він десь зник. Шукали, а проходили роми - і він пішов за ними. Вони його не образили, навпаки, прийняли. Він просто підходив і починав спілкуватися - і все. Уже свій, - додає чоловік. Після прощання присутні виходять надвір. Вони стають обабіч стовпчиків, утворюючи коридор. Військові повільно закручують кришку на труну - метал скрипить. Звучить гімн України. У цей момент двоє військовослужбовців розгортають над труною державний прапор. Військові виходять із будівлі. Попереду несуть портрет усміхненого бійця. За ним - труну, накриту українським стягом. Колона рухається повільно. Присутні стоять на одному коліні, а коли піднімаються - лунають оплески. Максима Неліпу поховали на Байковому кладовищі. Йому було 48 років. У військового залишилася родина, зокрема син, який зараз проходить службу в армії Ізраїлю.

Байкерський фестиваль "Дорога до перемоги" пройшов у Білій Церкві. На ньому збирали допомогу для 32-ї окремої механізованої бригади, яка воює на Покровському напрямку. Був проведений чемпіонат по скидам із дронів, турнір зі страйкболу, лицарські бої, виступали рок-гурти. Серед учасників було чимало діючих бійців ЗСУ. Як проходив захід та що на ньому говорили про реальний стан справ на фронті, дізнавалася кореспондентка Gazeta.ua. ГОЛОВНА ЦІЛЬ На фестиваль, який проходив біля міста - люди поступово сходяться в обід. На вході до локації припаркований червоний мотоцикл Fazer 600, який розігрували за донат у мінімум 500 грн. Неподалік у шатрі торгують байкерськими куртками. Є ятки з різними сувенірами, банданами. - Основна ціль - це допомога Збройним силам України. Цей івент - це як майданчик для спілкування цивільних і військових. Ми будемо проводити в різних регіонах такі заходи, акумулювати кошти і купувати мотоцикли для військових, - каже Олександр Стогнієнко, засновник громадської організації "Об'єднаний байкерський фронт", яка і підготувала захід. Подібні фестивалі проводять двічі на рік: у травні та вересні. Вхід - безкоштовний, але є можливість зробити пожертву на потреби ЗСУ. - У нас є громадська організація, є членські внески - 300 грн. Ми на на них купуємо деталі і за рахунок цього відновлюються мотоцикли, - продовжує Олександр Стогнієнко, - Левова частка витрат - це мої кошти. Військові кажуть, що мотоцикли на фронті допомагають. В них набагато важче влучити і на них можна швидше проїхати місто. Пахне вуличною їжею. Для гостей готують шашлики та різні закуски. Пиво продають по 50 грн за 0,5 л. Увагу привертають байкери, які колонами заїжджають на локацію. Одягнені у шкіряні куртки з емблемами власних мотоклубів, вони паркуються та ідуть до сцени слухати пісня у виконанні запрошених рок-гуртів. Час від часу у мікрофони оголошують про початок аукціонів. Розігрують, зокрема, прапор України з підписом Валерія Залужного, використаний РПГ з автографом генерал-лейтенанта Сергія Наєва. До намету 32-ї бригади вишикувалася чимала черга із бажаючих взяти участь в турнірі зі скидів із дронів. Замість бойової частини до безпілотника воїни кріплять кульку з водою. Задача учасників - підняти дрон у повітря та влучити "зарядом" у визначену ціль. Переможцям пропонують фірмові чашки, використані гільзи, футболки, чарки. Боєць з позивним "Луг" проводить інструктаж кожному з учасників. Після чого слідкує за точністю скидів. - Ці дрони використовуються на бойових завдання, - каже "Луг" з прикритим обличчям. - В нас є багато різноманітних дронів. Для розвідки є Mavic 3 Pro, Mavic Interprise денний, Interprise нічний. Прошка коштує до 120 тисяч, Денний десь до 150 тисяч. А є такі, що до 200 тис. гривень дотягують. Йому 24 роки, мобілізувався понад рік тому. Раніше брав участь безпосередньо в боях, а зараз - вчить новобранців керувати дронами. Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає 32-га бригада отримує безпілотники переважно від волонтерів. Також військові самі відкривають збори. - Заряд на дрон роблять за допомогою 3D принтер. Переважно, проводяться збори на плати для скиду. А так волонтери роблять їх безкоштовно, - веде далі "Луг". - Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає. Чим більше дронів і людей, які вміють ними керувати - тим краще. Для того, щоб навчитися керувати дроном визначених рамок немає, все залежить від людини. Навчання може бути коротким, або ж тривати 1-2 місяці і більше. Через посилення дощу люди розходяться, щоб дочекатися своєї черги, адже в дощ скиди не проводять. Натомість можна відвідати польової кухні, яку бригада розмістила навпроти своєї палатки. Сьогодні пригощають картоплею та гречкою з м'ясом, салатом з капусти та яблуневим компотом. СИТУАЦІЯ НА ФРОНТІ Біля польової кухні, де гостей пригощають картоплею та гречкою з м'ясом і салатом - зустрічаємо старшого офіцера відділення психологічної підтримки персоналу 32-ї ОМБР 27-річного Богдана на позивний "Інтелігент". У бригаді він служить з травня 2024 року. До цього був у складі 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Розпитуємо "Інтелігента" за бойовий досвід. Він відразу пригадує важкий бій на Бахмутському напрямку. - Будучи на позиціях в Бахмуті, ми були по інший берег річки. Противник підірвав мости і повністю контролював вогнем переїзд через дамбу. І ми уже розуміли, що скоріш за все вже і відступити не зможемо. У нас шлях - тільки вперед, - пригадує "Інтелігент". - Але потім дуже швидко бригада зреагувала та зробила переїзд через річку, що дало можливість підвозити до нас боєприпаси і провізію. Тоді ще не була так добре розвинута структура безпілотних систем і не було можливості постійно дронами доставляти. Стосовно ситуації на фронті військовий каже, що у ворога є певні переваги. - В них є можливість мобілізувати людей за рахунок того, що в них є певна категорія, які живуть дуже бідно. Їм пропонують просто великі кошти, - говорить "Інтелігент". - Вони можуть отримати до п'яти - десяти тисяч доларів. Виплачують і за підписання контракту, якщо я не помиляюсь - 5 млн рублів. Для РФ це дуже багато. Військовий переконаний, що переговори неминуче призведуть до якогось рішення, але на його думку це станеться ближче до осені - зими. - Поки у Росії буде можливість активно наступати - вони будуть перемовини затягувати, відкладати момент, коли доведеться прийняти якесь остаточне рішення. Все для того, щоб захопити більше територій та знищити українців, - каже "Інтелігент". - Навіть, якщо ми підемо на ці умови (РФ вимагає віддати їй повністю чотири області. - Gazeta.ua), але в нас не буде ніяких безпекових гарантій, то це буде просто пауза між війною. Треба розуміти, що це "потім" дуже швидко настане. РФ тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне Коментуючи ситуацію в Росії, він зазначає, що там також не все просто: у РФ проблеми з фінансами не лише через мобілізацію, а й через великі витрати на підтримку економіки, яка розвалюється. - Вона тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне. Мені здається, що Росії конче необхідно досягти мирних угод саме до кінця року. Вони боротимуться до осені, поки не почнеться така ж погода, як зараз у нас. А потім - місяць-два і вони загрузнуть. Фронт зупиниться і тоді вже будуть підписані угоди, - каже військовослужбовець. - А як ставитеся до нинішньої системи мобілізації в Україні? - питаємо. - Не знаю, яка система буде кращою, - знизує плечима Богдан. - Але одне із рішень - перехід до корпусної системи управління в армії. Це б дало можливість об'єднувати неукомплектовані бригади. Це складно реалізувати, бо є облік майна, документація, нюанси. Знайти баланс важко. Але коли буде корпус - він сам командуватиме, сам проводитиме ротації, - продовжує воїн, - Корпус бачитиме, якій бригаді складно і де мало людей. Він виводитиме такі підрозділи, а на їхнє місце ставитиме більш укомплектовані бригади, більш боєздатні. Таким чином фронт можна буде регулювати. Але я не скажу, що в нас великий брак людей. Просто деяким бригадам потрібно давати час на відновлення. ДОРОГА АМУНІЦІЯ Неподалік намету 32-ї ОМБР встановлене імпровізоване поле для лицарських боїв. Сьогодні тут змагаються команди з двох київських клубів: "Айна Бера" та "Панзир". По дві сторони поля стоять учасники запрошених клубів і контролюють процес бою. Після "лицарів" гості фестивалю можуть взяти участь в поєдинку. Їм дають справжні лицарські шоломи, м'які мечі та щити. Амуніція команди "Айна Бера" відповідає ХІV - XV століттю, коли лицарі заковувалися в повні лати, які забезпечували безпечний захист. Член клубу 23-річний Олександр розповідає, що його амуніція коштує біля $ 2 тис. Важить від 25 до 30 кг. - Ціна залежить від того, наскільки підігнана під людину амуніція. Чим вона дорожча і більш анатомічна - тим зручніше рухатись і менше відчувається вага, - каже Олександр. - І так само впливає матеріал: сталь або титан. Важлива і його товщина. Тренування в клубі проводять 2-3 рази на тиждень. Змагання проводяться в теплу пору року. - Ми одягаємо обладунки, виїжджаємо в парк, або на певні заходи, - каже Олександр. - Змагаємося в турнірних номінаціях. Різні види зброї, різні види номінацій. Тривають вони певну кількість часу, або до певних виконання певних умов. Турнірні номінації один на один зазвичай тривають хвилину і під час цієї хвилини бійці набивають один по одному очки. За певними умовами удар має бути сильний, акцентований. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче В масових номінаціях система інша. Основна задача - це команда на команду, три на три, п'ять на п'ять, десять на десять і так далі, додає чоловік. Основна мета - це повалити суперника на три точки опори. Якщо людина сіла - вона вибула з бою і бій продовжується або до останньої людини, або до співвідношення 3:1. - Звичайно це боляче. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче, щоб вона сама захотіла сісти, - веде далі Олександр. - Удари нанесені залізною зброєю по залізних обладунках - відчуваються. Все ж таки, коли обладунки, ще в історичному контексті вироблялись, то їх ціль була захистити власника від смертельного поранення, але не захистити його від болю. Місячний внесок у клубі - 1000 гривень. Половина суми - це за членство, половина - за тренування. - Наші клуби переживають не самі найлегші часи. Порівняно з тим, що було 4-5 років тому. Якщо на тренуванні було в середньому по до 30 людей, то зараз в межах 10-20, - каже Олександр. За межами фестивалю охочі переночувати посеред поля - облаштовують наметове містечко. Чекають на диско-саунд, який розпочнеться після 23:00.

Байкерський фестиваль "Дорога до перемоги" пройшов у Білій Церкві. На ньому збирали допомогу для 32-ї окремої механізованої бригади, яка воює на Покровському напрямку. Був проведений чемпіонат по скидам із дронів, турнір зі страйкболу, лицарські бої, виступали рок-гурти. Серед учасників було чимало діючих бійців ЗСУ. Як проходив захід та що на ньому говорили про реальний стан справ на фронті, дізнавалася кореспондентка Gazeta.ua. ГОЛОВНА ЦІЛЬ На фестиваль, який проходив біля міста - люди поступово сходяться в обід. На вході до локації припаркований червоний мотоцикл Fazer 600, який розігрували за донат у мінімум 500 грн. Неподалік у шатрі торгують байкерськими куртками. Є ятки з різними сувенірами, банданами. - Основна ціль - це допомога Збройним Силам України. Цей івент - це як майданчик для спілкування цивільних і військових. Ми будемо проводити в різних регіонах такі заходи, акумулювати кошти і купувати мотоцикли для військових, - каже Олександр Стогнієнко, засновник громадської організації "Об'єднаний байкерський фронт", яка і підготувала захід. Подібні фестивалі проводять двічі на рік: у травні та вересні. Вхід - безкоштовний, але є можливість зробити пожертву на потреби ЗСУ. - У нас є громадська організація, є членські внески - 300 грн. Ми на на них купуємо деталі і за рахунок цього відновлюються мотоцикли, - продовжує Олександр Стогнієнко, - Левова частка витрат - це мої кошти. Військові кажуть, що мотоцикли на фронті допомагають. В них набагато важче влучити і на них можна швидше проїхати місто. Пахне вуличною їжею. Для гостей готують шашлики та різні закуски. Пиво продають по 50 грн за 0,5 л. Увагу привертають байкери, які колонами заїжджають на локацію. Одягнені у шкіряні куртки з емблемами власних мотоклубів, вони паркуються та ідуть до сцени слухати пісня у виконанні запрошених рок-гуртів. Час від часу у мікрофони оголошують про початок аукціонів. Розігрують, зокрема, прапор України з підписом Валерія Залужного, використаний РПГ з автографом генерал-лейтенанта Сергія Наєва. До намету 32-ї бригади вишикувалася чимала черга із бажаючих взяти участь в турнірі зі скидів із дронів. Замість бойової частини до безпілотника воїни кріплять кульку з водою. Задача учасників - підняти дрон у повітря та влучити "зарядом" у визначену ціль. Переможцям пропонують фірмові чашки, використані гільзи, футболки, чарки. Боєць з позивним "Луг" проводить інструктаж кожному з учасників. Після чого слідкує за точністю скидів. - Ці дрони використовуються на бойових завдання, - каже "Луг" з прикритим обличчям. - В нас є багато різноманітних дронів. Для розвідки є Mavic 3 Pro, Mavic Interprise денний, Interprise нічний. Прошка коштує до 120 тисяч, Денний десь до 150 тисяч. А є такі, що до 200 тис. гривень дотягують. Йому 24 роки, мобілізувався понад рік тому. Раніше брав участь безпосередньо в боях, а зараз - вчить новобранців керувати дронами. Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає 32-га бригада отримує безпілотники переважно від волонтерів. Також військові самі відкривають збори. - Заряд на дрон роблять за допомогою 3D принтер. Переважно, проводяться збори на плати для скиду. А так волонтери роблять їх безкоштовно, - веде далі "Луг". - Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає. Чим більше дронів і людей, які вміють ними керувати - тим краще. Для того, щоб навчитися керувати дроном визначених рамок немає, все залежить від людини. Навчання може бути коротким, або ж тривати 1-2 місяці і більше. Через посилення дощу люди розходяться, щоб дочекатися своєї черги, адже в дощ скиди не проводять. Натомість можна відвідати польової кухні, яку бригада розмістила навпроти своєї палатки. Сьогодні пригощають картоплею та гречкою з м'ясом, салатом з капусти та яблуневим компотом. СИТУАЦІЯ НА ФРОНТІ Біля польової кухні, де гостей пригощають картоплею та гречкою з м'ясом і салатом - зустрічаємо старшого офіцера відділення психологічної підтримки персоналу 32-ї ОМБР 27-річного Богдана на позивний "Інтелігент". У бригаді він служить з травня 2024 року. До цього був у складі 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Розпитуємо "Інтелігента" за бойовий досвід. Він відразу пригадує важкий бій на Бахмутському напрямку. - Будучи на позиціях в Бахмуті, ми були по інший берег річки. Противник підірвав мости і повністю контролював вогнем переїзд через дамбу. І ми уже розуміли, що скоріш за все вже і відступити не зможемо. У нас шлях - тільки вперед, - пригадує "Інтелігент". - Але потім дуже швидко бригада зреагувала та зробила переїзд через річку, що дало можливість підвозити до нас боєприпаси і провізію. Тоді ще не була так добре розвинута структура безпілотних систем і не було можливості постійно дронами доставляти. Стосовно ситуації на фронті військовий каже, що у ворога є певні переваги. - В них є можливість мобілізувати людей за рахунок того, що в них є певна категорія, які живуть дуже бідно. Їм пропонують просто великі кошти, - говорить "Інтелігент". - Вони можуть отримати до п'яти - десяти тисяч доларів. Виплачують і за підписання контракту, якщо я не помиляюсь - 5 млн рублів. Для РФ це дуже багато. Військовий переконаний, що переговори неминуче призведуть до якогось рішення, але на його думку це станеться ближче до осені - зими. - Поки у Росії буде можливість активно наступати - вони будуть перемовини затягувати, відкладати момент, коли доведеться прийняти якесь остаточне рішення. Все для того, щоб захопити більше територій та знищити українців, - каже "Інтелігент". - Навіть, якщо ми підемо на ці умови (РФ вимагає віддати їй повністю чотири області. - Gazeta.ua), але в нас не буде ніяких безпекових гарантій, то це буде просто пауза між війною. Треба розуміти, що це "потім" дуже швидко настане. РФ тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне Коментуючи ситуацію в Росії, він зазначає, що там також не все просто: у РФ проблеми з фінансами не лише через мобілізацію, а й через великі витрати на підтримку економіки, яка розвалюється. - Вона тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне. Мені здається, що Росії конче необхідно досягти мирних угод саме до кінця року. Вони боротимуться до осені, поки не почнеться така ж погода, як зараз у нас. А потім - місяць-два і вони загрузнуть. Фронт зупиниться і тоді вже будуть підписані угоди, - каже військовослужбовець. - А як ставитеся до нинішньої системи мобілізації в Україні? - питаємо. - Не знаю, яка система буде кращою, - знизує плечима Богдан. - Але одне із рішень - перехід до корпусної системи управління в армії. Це б дало можливість об'єднувати неукомплектовані бригади. Це складно реалізувати, бо є облік майна, документація, нюанси. Знайти баланс важко. Але коли буде корпус - він сам командуватиме, сам проводитиме ротації, - продовжує воїн, - Корпус бачитиме, якій бригаді складно і де мало людей. Він виводитиме такі підрозділи, а на їхнє місце ставитиме більш укомплектовані бригади, більш боєздатні. Таким чином фронт можна буде регулювати. Але я не скажу, що в нас великий брак людей. Просто деяким бригадам потрібно давати час на відновлення. ДОРОГА АМУНІЦІЯ Неподалік намету 32-ї ОМБР встановлене імпровізоване поле для лицарських боїв. Сьогодні тут змагаються команди з двох київських клубів: "Айна Бера" та "Панзир". По дві сторони поля стоять учасники запрошених клубів і контролюють процес бою. Після "лицарів" гості фестивалю можуть взяти участь в поєдинку. Їм дають справжні лицарські шоломи, м'які мечі та щити. Амуніція команди "Айна Бера" відповідає ХІV - XV століттю, коли лицарі заковувалися в повні лати, які забезпечували безпечний захист. Член клубу 23-річний Олександр розповідає, що його амуніція коштує біля $ 2 тис. Важить від 25 до 30 кг. - Ціна залежить від того, наскільки підігнана під людину амуніція. Чим вона дорожча і більш анатомічна - тим зручніше рухатись і менше відчувається вага, - каже Олександр. - І так само впливає матеріал: сталь або титан. Важлива і його товщина. Тренування в клубі проводять 2-3 рази на тиждень. Змагання проводяться в теплу пору року. - Ми одягаємо обладунки, виїжджаємо в парк, або на певні заходи, - каже Олександр. - Змагаємося в турнірних номінаціях. Різні види зброї, різні види номінацій. Тривають вони певну кількість часу, або до певних виконання певних умов. Турнірні номінації один на один зазвичай тривають хвилину і під час цієї хвилини бійці набивають один по одному очки. За певними умовами удар має бути сильний, акцентований. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче В масових номінаціях система інша. Основна задача - це команда на команду, три на три, п'ять на п'ять, десять на десять і так далі, додає чоловік. Основна мета - це повалити суперника на три точки опори. Якщо людина сіла - вона вибула з бою і бій продовжується або до останньої людини, або до співвідношення 3:1. - Звичайно це боляче. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче, щоб вона сама захотіла сісти, - веде далі Олександр. - Удари нанесені залізною зброєю по залізних обладунках - відчуваються. Все ж таки, коли обладунки, ще в історичному контексті вироблялись, то їх ціль була захистити власника від смертельного поранення, але не захистити його від болю. Місячний внесок у клубі - 1000 гривень. Половина суми - це за членство, половина - за тренування. - Наші клуби переживають не самі найлегші часи. Порівняно з тим, що було 4-5 років тому. Якщо на тренуванні було в середньому по до 30 людей, то зараз в межах 10-20, - каже Олександр. За межами фестивалю охочі переночувати посеред поля - облаштовують наметове містечко. Чекають на диско-саунд, який розпочнеться після 23:00.

Байкерський фестиваль "Дорога до перемоги" пройшов у Білій Церкві. На ньому збирали допомогу для 32-ї окремої механізованої бригади, яка воює на Покровському напрямку. Був проведений чемпіонат по скидам із дронів, турнір зі страйкболу, лицарські бої, виступали рок-гурти. Серед учасників було чимало діючих бійців ЗСУ. Як проходив захід та що на ньому говорили про реальний стан справ на фронті, дізнавалася кореспондентка Gazeta.ua. ГОЛОВНА ЦІЛЬ На фестиваль, який проходив біля міста - люди поступово сходяться в обід. На вході до локації припаркований червоний мотоцикл Fazer 600, який розігрували за донат у мінімум 500 грн. Неподалік у шатрі торгують байкерськими куртками. Є ятки з різними сувенірами, банданами. - Основна ціль - це допомога Збройним Силам України. Цей івент - це як майданчик для спілкування цивільних і військових. Ми будемо проводити в різних регіонах такі заходи, акумулювати кошти і купувати мотоцикли для військових, - каже Олександр Стогнієнко, засновник громадської організації "Об'єднаний байкерський фронт", яка і підготувала захід. Подібні фестивалі проводять двічі на рік: у травні та вересні. Вхід - безкоштовний, але є можливість зробити пожертву на потреби ЗСУ. - У нас є громадська організація, є членські внески - 300 грн. Ми на на них купуємо деталі і за рахунок цього відновлюються мотоцикли, - продовжує Олександр Стогнієнко, - Левова частка витрат - це мої кошти. Військові кажуть, що мотоцикли на фронті допомагають. В них набагато важче влучити і на них можна швидше проїхати місто. Пахне вуличною їжею. Для гостей готують шашлики та різні закуски. Пиво продають по 50 грн за 0,5 л. Увагу привертають байкери, які колонами заїжджають на локацію. Одягнені у шкіряні куртки з емблемами власних мотоклубів, вони паркуються та ідуть до сцени слухати пісня у виконанні запрошених рок-гуртів. Час від часу у мікрофони оголошують про початок аукціонів. Розігрують, зокрема, прапор України з підписом Валерія Залужного, використаний РПГ з автографом генерал-лейтенанта Сергія Наєва. До намету 32-ї бригади вишикувалася чимала черга із бажаючих взяти участь в турнірі зі скидів із дронів. Замість бойової частини до безпілотника воїни кріплять кульку з водою. Задача учасників - підняти дрон у повітря та влучити "зарядом" у визначену ціль. Переможцям пропонують фірмові чашки, використані гільзи, футболки, чарки. Боєць з позивним "Луг" проводить інструктаж кожному з учасників. Після чого слідкує за точністю скидів. - Ці дрони використовуються на бойових завдання, - каже "Луг" з прикритим обличчям. - В нас є багато різноманітних дронів. Для розвідки є Mavic 3 Pro, Mavic Interprise денний, Interprise нічний. Прошка коштує до 120 тисяч, Денний десь до 150 тисяч. А є такі, що до 200 тис. гривень дотягують. Йому 24 роки, мобілізувався понад рік тому. Раніше брав участь безпосередньо в боях, а зараз - вчить новобранців керувати дронами. Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає 32-га бригада отримує безпілотники переважно від волонтерів. Також військові самі відкривають збори. - Заряд на дрон роблять за допомогою 3D принтер. Переважно, проводяться збори на плати для скиду. А так волонтери роблять їх безкоштовно, - веде далі "Луг". - Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає. Чим більше дронів і людей, які вміють ними керувати - тим краще. Для того, щоб навчитися керувати дроном визначених рамок немає, все залежить від людини. Навчання може бути коротким, або ж тривати 1-2 місяці і більше. Через посилення дощу люди розходяться, щоб дочекатися своєї черги, адже в дощ скиди не проводять. Натомість можна відвідати польової кухні, яку бригада розмістила навпроти своєї палатки. Сьогодні пригощають картоплею та гречкою з м'ясом, салатом з капусти та яблуневим компотом. СИТУАЦІЯ НА ФРОНТІ Біля польової кухні, де гостей пригощають картоплею та гречкою з м'ясом і салатом - зустрічаємо старшого офіцера відділення психологічної підтримки персоналу 32-ї ОМБР 27-річного Богдана на позивний "Інтелігент". У бригаді він служить з травня 2024 року. До цього був у складі 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Розпитуємо "Інтелігента" за бойовий досвід. Він відразу пригадує важкий бій на Бахмутському напрямку. - Будучи на позиціях в Бахмуті, ми були по інший берег річки. Противник підірвав мости і повністю контролював вогнем переїзд через дамбу. І ми уже розуміли, що скоріш за все вже і відступити не зможемо. У нас шлях - тільки вперед, - пригадує "Інтелігент". - Але потім дуже швидко бригада зреагувала та зробила переїзд через річку, що дало можливість підвозити до нас боєприпаси і провізію. Тоді ще не була так добре розвинута структура безпілотних систем і не було можливості постійно дронами доставляти. Стосовно ситуації на фронті військовий каже, що у ворога є певні переваги. - В них є можливість мобілізувати людей за рахунок того, що в них є певна категорія, які живуть дуже бідно. Їм пропонують просто великі кошти, - говорить "Інтелігент". - Вони можуть отримати до п'яти - десяти тисяч доларів. Виплачують і за підписання контракту, якщо я не помиляюсь - 5 млн рублів. Для РФ це дуже багато. Військовий переконаний, що переговори неминуче призведуть до якогось рішення, але на його думку це станеться ближче до осені - зими. - Поки у Росії буде можливість активно наступати - вони будуть перемовини затягувати, відкладати момент, коли доведеться прийняти якесь остаточне рішення. Все для того, щоб захопити більше територій та знищити українців, - каже "Інтелігент". - Навіть, якщо ми підемо на ці умови (РФ вимагає віддати їй повністю чотири області. - Gazeta.ua), але в нас не буде ніяких безпекових гарантій, то це буде просто пауза між війною. Треба розуміти, що це "потім" дуже швидко настане. РФ тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне Коментуючи ситуацію в Росії, він зазначає, що там також не все просто: у РФ проблеми з фінансами не лише через мобілізацію, а й через великі витрати на підтримку економіки, яка розвалюється. - Вона тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне. Мені здається, що Росії конче необхідно досягти мирних угод саме до кінця року. Вони боротимуться до осені, поки не почнеться така ж погода, як зараз у нас. А потім - місяць-два і вони загрузнуть. Фронт зупиниться і тоді вже будуть підписані угоди, - каже військовослужбовець. - А як ставитеся до нинішньої системи мобілізації в Україні? - питаємо. - Не знаю, яка система буде кращою, - знизує плечима Богдан. - Але одне із рішень - перехід до корпусної системи управління в армії. Це б дало можливість об'єднувати неукомплектовані бригади. Це складно реалізувати, бо є облік майна, документація, нюанси. Знайти баланс важко. Але коли буде корпус - він сам командуватиме, сам проводитиме ротації, - продовжує воїн, - Корпус бачитиме, якій бригаді складно і де мало людей. Він виводитиме такі підрозділи, а на їхнє місце ставитиме більш укомплектовані бригади, більш боєздатні. Таким чином фронт можна буде регулювати. Але я не скажу, що в нас великий брак людей. Просто деяким бригадам потрібно давати час на відновлення. ДОРОГА АМУНІЦІЯ Неподалік намету 32-ї ОМБР встановлене імпровізоване поле для лицарських боїв. Сьогодні тут змагаються команди з двох київських клубів: "Айна Бера" та "Панзир". По дві сторони поля стоять учасники запрошених клубів і контролюють процес бою. Після "лицарів" гості фестивалю можуть взяти участь в поєдинку. Їм дають справжні лицарські шоломи, м'які мечі та щити. Амуніція команди "Айна Бера" відповідає ХІV - XV століттю, коли лицарі заковувалися в повні лати, які забезпечували безпечний захист. Член клубу 23-річний Олександр розповідає, що його амуніція коштує біля $ 2 тис. Важить від 25 до 30 кг. - Ціна залежить від того, наскільки підігнана під людину амуніція. Чим вона дорожча і більш анатомічна - тим зручніше рухатись і менше відчувається вага, - каже Олександр. - І так само впливає матеріал: сталь або титан. Важлива і його товщина. Тренування в клубі проводять 2-3 рази на тиждень. Змагання проводяться в теплу пору року. - Ми одягаємо обладунки, виїжджаємо в парк, або на певні заходи, - каже Олександр. - Змагаємося в турнірних номінаціях. Різні види зброї, різні види номінацій. Тривають вони певну кількість часу, або до певних виконання певних умов. Турнірні номінації один на один зазвичай тривають хвилину і під час цієї хвилини бійці набивають один по одному очки. За певними умовами удар має бути сильний, акцентований. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче В масових номінаціях система інша. Основна задача - це команда на команду, три на три, п'ять на п'ять, десять на десять і так далі, додає чоловік. Основна мета - це повалити суперника на три точки опори. Якщо людина сіла - вона вибула з бою і бій продовжується або до останньої людини, або до співвідношення 3:1. - Звичайно це боляче. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче, щоб вона сама захотіла сісти, - веде далі Олександр. - Удари нанесені залізною зброєю по залізних обладунках - відчуваються. Все ж таки, коли обладунки, ще в історичному контексті вироблялись, то їх ціль була захистити власника від смертельного поранення, але не захистити його від болю. Місячний внесок у клубі - 1000 гривень. Половина суми - це за членство, половина - за тренування. - Наші клуби переживають не самі найлегші часи. Порівняно з тим, що було 4-5 років тому. Якщо на тренуванні було в середньому по до 30 людей, то зараз в межах 10-20, - каже Олександр. За межами фестивалю охочі переночувати посеред поля - облаштовують наметове містечко. Чекають на диско-саунд, який розпочнеться після 23:00.