Тренд пошуку "31 серпня свято"

У Рівному 31 серпня відзначають День міста. Місцеві жителі поклали квіти до пам’ятника княгині Марії Рівненської та разом заспівали гімн

31 серпня відзначають Міжнародний день поінформованості про передозування та Міжнародний день осіб африканського походження. За церковним календарем сьогодні – Покладання Пояса Пресвятій Богородиці. Запис 31 серпня: яке сьогодні свято, іменини, традиції, прикмети спершу з'явиться на Букви.

31 серпня віряни відзначають Покладання Пояса Пресвятій Богородиці. Це свято встановили в ХІІ столітті. Повний текст новини

Сьогодні, 31 серпня, День шахтаря в Україні. Віряни святкують покладання пояса Пресвятій Богородиці. До Нового року залишилося 122 дні.

В останню неділю серпня традиційно відзначають День міста Донецьк в Україні. Цьогоріч це свято припадає на 31 серпня. Повний текст новини

Що сьогодні за церковне свято святкують в Україні за новим календарем і кому моляться віряни — читайте в матеріалі ТСН.ua.

31 серпня вшановують Покладання Пояса Пресвятій Богородиці. Це важливе свято в православній церкві, яке відзначається 31 серпня. Згідно з переданням, після Успіння Пресвятої Богородиці її пояс був переданий апостолу Фомі, а згодом - перенесений до Константинополя, де став великою святинею. Пояс Пресвятої Богородиці зберігається в декількох місцях, включаючи Ватопедський монастир на Афоні. Цей артефакт вважається чудотворним, особливо для жінок, які просять про допомогу у народженні дітей або зцілення. Свято підкреслює віру в заступництво Пресвятої Богородиці перед Богом за всіх християн. Подія покладання Пояса нагадує вірянам про важливість її молитовного заступництва та її ролі як Матері Божої. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Календар державних та професійних свят на вересень: що відзначаємо у перший місяць осені Прикмети На сході сонця туман - до безвітряного дня. Над головою пролітають лебеді - снігопади почнуться скоро. Жаби ховаються глибоко під водою - до сильного похолодання. Що не можна робити, а що варто Цього дня не слід починати подорожі, краще відкладіть далеку дорогу на іншу дату, тому що на вас в дорозі будуть чекати лише біди і небезпеки. Також забороняється сваритися, адже сварка затягнеться надовго. Наші предки цього дня пекли пироги з брусницею. Коли відкушували шматочок, то обов'язково загадували найбільше бажання серця. Вірили, що тоді воно обов'язково збудеться. У вересні віряни відзначатимуть кілька великих свят, що мають особливе значення для кожного православного християнина. Це час для роздумів, молитви та вшанування святих. 8 вересня - Різдво Пресвятої Богородиці Це одне з найбільших, дванадесятих свят. Воно присвячене народженню Діви Марії, яка стала матір'ю Ісуса Христа. Це свято символізує початок спасіння людства, адже саме з цієї події починається земний шлях Пресвятої Діви. 14 вересня - Воздвиження Чесного та Животворящого Хреста Господнього. Це ще одне важливе свято, яке нагадує про страждання Ісуса Христа на хресті. Воно символізує перемогу над смертю та гріхом. У цей день у церквах виносять хрест для поклоніння.

31 серпня день святого Кипріяна. Дізнайтеся, що означає це свято, які традиції збереглися та три речі, які категорично не можна робити сьогодні.

Цьогоріч 31 серпня в Україні відзначають День шахтаря. У це професійне свято варто привітати фахівців, які займаються добуванням корисних копалин, зокрема вугілля. Повний текст новини

Сьогодні, 31 серпня, жителі Рівного відзначають День свого рідного міста. У це свято заведено згадувати його історію та пишатися здобутками. Повний текст новини

31 серпня: День шахтаря, Свято Жнив, а також Покладення Пояса Пресвятої Богородиці

31 серпня в церковному календарі – Покладення Пояса Пресвятої Богородиці

Православне свято сьогодні отримало народну назву Купріянів день.

25 серпня стало особливим днем для українського співака Павла Зіброва. Його дружина Марина святкує день народження. А також подружжя відзначає 31-шу річницю шлюбу. Серію ніжних світлин з нагоди свята артист опублікував у Instagram. Крім того, співак присвятив щемливе звернення своїй коханій. "Маринка, моя рідна, моя єдина, найкраща у світі! Вітаю тебе з днем народження, моя кохана дружино, моя половинка, без якої я не уявляю свого життя. Ти для мене - все: мій день і моя ніч, моє свято, моя перемога, моє натхнення та мої мрії. Ти режисер мого життя, та, хто пише найкращий сценарій уже 31 рік", - щиро розповів артист. Зібров не приховує вдячності за роки підтримки, мудрості та любові, які Марина дарує йому та їхній родині. Особливо він підкреслив її роль у вихованні доньки Діани. "Я щиро вдячний тобі за твою мудрість, ніжність, любов, талант, дальновидність і те тепло, яким ти наповнюєш наш дім. Усі ці роки я прислухався до твоїх порад і бачив, як усе складається якнайкраще. Саме так, як ти відчувала. Я безмежно вдячний тобі за найкращий подарунок, найбільший скарб - нашу донечку Діану, яка з кожним роком розквітає і за це я схиляю голову перед тобою", - повідомляє українська легенда. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Павло Зібров розказав, як з дитинства вчив доньку економити У публікації Павло Зібров побажав коханій здоров'я, щастя та миру - як у серці, так і в країні. Він пообіцяв берегти гармонію в домі, де панує любов. "Бажаю тобі, моя Маринко, міцного здоров'я, безмежного щастя, тепла в душі, миру в серці та в країні. Нехай кожен день в нашому домі панують радість, гармонія та любов! З тобою життя - це музика, а ти - її найкраща мелодія. Люблю безмежно!", - зазначив співак наприкінці. На знімках - щаслива родина: Павло Зібров, Марина та їхня донька Діана. Вона ж нині працює менеджеркою свого зіркового батька. Привітання у коментарях з'явилися миттєво:"Які ви гарні!!! Многая Літа,Марині!!!", "Вітаємо з Днем Народження Марину. Бажаю квітнути, міцного здоровʼя", "Вітаю вашу красуню дружину з днем народження!! Здоров'я, щастя, всього найкращого", "Найщиріші вітання! Маринці і всій Родині, будьте здоровими та щасливими! Живіть в добрі та Божій благодаті! Мирного життя". У 2024 році Павло Зібров несподівано заспівав легендарний "Хрещатик" у дуеті з Олексієм Дурнєвим на світській вечірці. Це відео миттєво стало вірусним. Фотограф Алекс Гоменюк назвав виступ "фітом року" і додав: "Краще вже не буде".

Портников: Коли ми говоримо про Україну як незалежну державу — як реального суб’єкта світової історії та міжнародного права — маємо розуміти: саме цього Росія намагається нас позбавити. Та не менш важливо поставити собі інше запитання: наскільки всередині такої України є українці, які ототожнюють себе з цією державою, з її викликами, відповідальністю, шляхом? Я добре пам’ятаю, як 24 серпня 1991 року було проголошено незалежність України. Але тоді таких українців — свідомих, внутрішньо готових прийняти й захищати цю незалежність — було небагато. Навіть у сесійній залі Верховної Ради їх, чесно кажучи, було менше, ніж хотілося б.Віталій Портников, фото: apostrophe.ua Зінченко: Якщо згадати 1 грудня 1991 року, то 90,32% громадян, які взяли участь у всеукраїнському референдумі, проголосували "за" — за підтвердження Акта проголошення незалежності. Це був потужний сигнал довіри до ідеї власної державності. І коли ми дивимось на 2022 рік — то маємо майже той самий показник: близько 90%, а подекуди й більше, українців знову підтверджують свою підтримку незалежності. Це при тому, що ще 10–15 років тому ми спостерігали зовсім іншу тенденцію. Тоді рівень підтримки ідеї незалежної України падав — у деякі моменти він опускався до позначки близько 50%. Тобто ми пройшли довгий шлях — із широкою амплітудою сумнівів і надії, зростання і спаду. Але що важливо — ми вистояли. І зараз ця віра — як ніколи глибокаОлександр Зінченко, фото: Суспільне мовлення Портников: З одного боку, результати референдуму 1 грудня 1991 року — справді переконливі й промовисті для всіх. Хоча, зізнаюсь, я знав лише одну людину, яка змогла точно спрогнозувати ці цифри ще до голосування.Зінченко: І це був, здається, Степан Хмара. Портников: Це був Степан Хмара. А потім, пам’ятаю, він навіть "плясав" — у доброму сенсі. Приїхав до Москви, до Верховної Ради Радянського Союзу, і з гордістю сказав: "От бачите, я виявився абсолютно точним у своєму прогнозі." Ця Верховна Рада, до речі, тоді вже доживала свої останні дні.Зінченко: А знаєш, як Степан Хмара зустрів незалежністьПортников: У в'язниці. Пам'ятаю.Зінченко: І він не хотів виходити. Цього епізоду ти, мабуть, не знаєш.Портников: Ні, не знаю. Зінченко: Прекрасний епізод, який мені розповідав Михайло Ратушний. Суть історії полягала в тому, що їх начебто "загребли" через інциденти під час останнього воєнного параду в Києві, що відбувся 7 листопада. Саме тоді нібито Степан Ількович побив офіцераполіції.Портников: Так, я пам'ятаю історію. Зінченко: І в результаті через це Ратушний опинився у в’язниці. Та 25 серпня президія Верховної Ради оголосила амністію для всіх, хто потрапив під переслідування. Михайло вийшов на свободу, а Степана Ільковича не було. Він каже: "Ну, давайте я за ним піду". Його відводять до того місця, де на той час перебував Степан Хмара. І відбувається прекрасний діалог:— Степане, нас випускають. Пішли!— "Та відстаньте!" — відповідає Степан (Він навіть сказав інше слово, більш різке).— Дайте мені дописати статтю!У цей момент він сидів у камері і працював над важливою для себе статтею.Портников: Важливо також зрозуміти, чому Степана Ільковича не випустили 24 серпня — це дуже цікавий момент. Я був свідком цих подій і, здається, що в момент проголошення незалежності багатьом людям, як це часто буває в такі історичні хвилини, "відключилися мізки". Після того, як усі проголосували, комуністи не зовсім розуміли, що робити далі. А люди з Народної Ради — з їхніми дисидентськими біографіями — співали "Червону калину", обнімалися, святкували. Це було своєрідне українське свято в Раді. Тоді Кравчук закрив засідання — і, здається, всі просто забули про справжню роботу, яку треба було зробити.Зінченко: Вони не зовсім забули — просто всі були на той момент виснажені. Але вже в кулуарах, після закриття засідання, опозиція і Народна Рада виступили з критикою щодо Плюща та Кравчука. Вони запитали: "А чому ж ми голосували за амністію політичних в’язнів?" В результаті амністію ухвалили вже наступного дня — підписом президії Верховної Ради.Портников: Ну, насправді наступний день був не менш цікавий, ніж попередній, тому що наступного дня заборонили комуністичну партію України.Зінченко: Але заборону ввели досить цікавим і навіть забавним способом. Спочатку Київська міська рада ухвалила рішення заборонити діяльність, зокрема, Центрального комітету Комуністичної партії на території Києва та опечатали його приміщення. Лише згодом президія Верховної Ради підтримала це рішення і заборонила діяльність КПРС, принаймні, на той час, а також призупинила її розслідування.Портников: Мушу сказати, що сама ця заборона завжди здавалася мені неймовірно гротескною — особливо з огляду на контекст проголошення незалежності. Адже Україна оголошувала свою незалежність у той час, коли в Російській Федерації у Верховній Раді одночасно відбувалося паралельне засідання, на яке Борис Єльцин привів Михайла ГорбачоваЗінченко: Це було напередодні. Так, це було 23го числа. фото: з відкритих джерел Портников: Я маю на увазі не те, що ці події відбувалися в один і той самий день, а саме — що вони відбувалися на тлі один одного. 23 серпня Борис Єльцин видав указ про заборону КПРС на території Російської Федерації і примусив Михайла Горбачова з ним погодитися. Цей указ став поштовхом для скликання сесії 24 серпня — вже з метою врятувати ситуацію.Зінченко: 22 серпня Верховна Рада прийняла рішення провести надзвичайну сесію в суботу, 24 серпня. І саме того дня вони зібралися для ухвалення важливих рішень. 23 серпня в Москві відбулися знакові події: Борис Єльцин у прямому ефірі підписав указ про заборону Комуністичної партії в присутності Михайла Сергійовича Горбачова. Горбачов був розгублений — адже ніхто раніше не звільняв із роботи в прямому ефірі. Хоча він залишався президентом Радянського Союзу ще деякий час, посаду генерального секретаря ЦК КПРС він, фактично, втратив у цей момент, при чому, дуже несподівано і публічно. Водночас, друга посада ще деякий час залишалася за ним.Портников: 23 серпня, коли Комуністична партія Радянського Союзу вже була заборонена на території Російської Федерації, я був на пресконференції першого секретаря ЦК незабороненої частини партії — Станіслава Горенка. Ця пресконференція відбувалась на Банковій, і ми вже знали, що ЦК КПУ брав участь у ГКЧП, а Горенко разом з Варенниковим зустрічалися із Кравчуком, примушуючи його погодитися з ГКЧП. Горенко пояснював, що комуністична партія гратиме стабілізуючу роль і буде серйозною, впевненою організацією. Я сидів там і сміявся. Мені це здавалося тінню минулого, яку ще не подолали. Причини мого сміху були й особистими. Коли його попередник на посаді першого секретаря ЦК Компартії України, Володимир Івашко, пішов з посади заступника генсекретаря голови Верховної Ради і став заступником генерального секретаря ЦК КПРС, я саме зустрівся з Горенком у Кремлі. Я сказав йому, що він має врахувати всі помилки і зрозуміти: якщо перший секретар ЦК партії стає головою Верховної Ради - він не може залишати партійну посаду, бо всі інші так не робили. Горенко не прислухався до моїх порад, бо виконував усі вказівки Горбачова, чим, фактично, поховав комуністичну партію. Мені не шкода, але дуже цікаво. Горенко гордо заявив, що буде першим секретарем ЦК, і голова Верховної Ради йому не потрібен, адже це, на його думку, перша посада в республіці. А на голову Верховної Ради, фактично, висунули Леоніда Кравчука, якого в ЦК вважали дуже амбітним. Таким чином вони, як вони думали, елегантно від нього позбулися. Після "путчу" я йому говорив, як варто було б діяти з політичної точки зору, щоб "зберегтися", і радий, що він мене не послухав. Коли він уже виступав у ролі залишку минулого, я жартував: "Щось не слухаєш розумних людей, тоді йди собі до в’язниці". Він відповів: "Сміється той, хто сміється останнім". Я ж сказав: "Подивимося, хто буде останнім". Ось така у нас була чудова остання розмова в центральному комітеті партії зі Станіславом Івановичем.Зінченко: Через два дні по Центральному комітету партії розліталися якісь незрозумілі аркуші папери, як розповідав наш колега Микола Вересень, який теж блукав там. А о 17:00 25 серпня над будівлею Центрального комітету партії було спущено червоний прапор — знову ж таки, за участі Вересня, Юрія Луканова, Юрія Бадзьо та багатьох інших учасників цих подій.Портников: Звичайно, потрібно розуміти, що комуністи не очікували, що їх заборонять уже 25-го числа. Фактично, ця ж президія Верховної Ради, яка ухвалила рішення про заборону КПРС, складалася повністю з членів партії, деякі з яких були дуже активними її учасниками. Тобто, їм не було куди діватися. Проте я хочу повернутися до референдуму. Нам варто зрозуміти, за що люди голосували 1 грудня, наскільки вони розуміли, що таке незалежність, і наскільки пов’язували її з ідентичністю чи економічною самостійністю. Вся пропагандистська кампанія перед референдумом була побудована на простій тезі: "Краще, щоб у родині була одна дитина, ніж кілька". Я особисто погоджуюся з цією ідеєю, але знаю багато сімей з багатьма дітьми, де діти почуваються прекрасно. Це, звичайно, моя суб’єктивна думка. Саме тому мене здивувало, наскільки ця пропаганда спрацювала на людей, які майже не мали ідентичності, навіть там, де її, фактично, знищили.Зінченко: Ну, дивись, я розпитував багатьох учасників і свідків тих подій про їхні відчуття та мотивації більшості українців під час голосування. І в цьому сенсі мені найближче до душі думка Юрія Щербака — відомого письменника та політичного діяча як союзного, так і українського масштабу. Він оцінював, що приблизно третина людей, які проголосували за незалежність у грудні 1991 року, були справді ідеологічно налаштовані: їх надихала ідея української незалежності, для них важливими були українська культура, мова, традиції тощо. Таких було приблизно третина тих, хто прийшов на виборчі дільниці і віддав свій голос "за". Ще третина — це так зване "ковбасне" голосування, пов’язане з економічною нерозвиненістю та побоюваннями, які я вже згадував. Ця частина виборців голосувала за незалежність, спираючись на економічні аргументи. До речі, був цікавий епізод із так званим "прогнозом Дойче Банку", який, наскільки я розумію, фактично, був жартом студентів географічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка. "Це інтелектуальна ідея, яка поширювалася ще перед квітневим загальнорадянським референдумом, де йшлося, що Україна, як самостійне економічне утворення, значно спроможніша, ніж у складі союзу з іншими менш розвиненими республіками. Цей аргумент активно працював на грудневому референдумі й допоміг переконати багатьох".І ще третина — це ті, хто голосував, керуючись вказівками начальства. А начальство в ті часи — це Леонід Кравчук, який публічно закликав голосувати за незалежність. І ніхто не заперечував, особливо враховуючи, що в той самий час відбувалися перші президентські вибори, де спочатку було сім кандидатів, але один із них, Олександр Миколайович Ткаченко — найбільш ортодоксальний комуніст серед них — зняв свою кандидатуру перед голосуванням. Для виборців, лояльних до комуністів, це означало, що альтернатив небагато, і вони, в основному, слідували вказівкам Кравчука.Леонід Кравчук, фото: з відкритих джерел Портников: Я маю сказати, що на підтвердження цієї версії я зустрічався напередодні референдуму — у жовтні–листопаді 1991 року — з Григорієм Івановичем Ривенком. Він був останнім очільником адміністрації президента Радянського Союзу. Перед цим — членом президентської ради СРСР, а ще раніше — кандидатом у члени Політбюро та першим секретарем Київського обкому партії. Це був типовий український партноменклатурник, який несподівано для себе зробив блискучу кар’єру у керівництві Радянського Союзу. Чому несподівано і навіть "непотрібно"? Бо, якби Горбачов його не помітив і не запросив до Москви, він, швидше за все, залишився б одним із керівників незалежної України. І з його тодішньою популярністю та потенціалом міг би бути і прем’єр-міністром, і, можливо, колись навіть президентом — це була серйозна постать. Горбачов був набагато більш впливовою фігурою, ніж той самий Володимир Івашко, оскільки Ривенко мав авторитет у партійному апараті України, якого Івашко ніколи не здобув. Звичайно, Ривенко, як і більшість партійних функціонерів, був щасливий: хто він тепер? Голова адміністрації президента Радянського Союзу. А хто такий президент СРСР? Ніхто. Це був неймовірний кульбіт. Він мімікрував, як більшість із них, і для мене залишається загадкою, що практично всі, кого брали на союзні посади, залишилися в Москві. Візьмемо, наприклад, Віталія Коротича, який став яскравим "путіністом" після повернення до Москви. Можливе виключення — Валерій Цибух, один із останніх перших секретарів комсомолу України, який був головою комітету з молоді Верховної Ради СРСР, а після цього повернувся в Україну й зробив тут політичну та дипломатичну кар’єру. Він був набагато більше вкорінений в український контекст і, я б сказав, був більше українцем, ніж усі ті, про кого я говорив, з точки зору розуміння свого місця.Зінченко: Питання ідентичності все ж таки є важливим. Портников: Це дуже важливо. Я зустрічався з Григорієм Івановичем Ривенком, який уже повністю мімікрував під союзного начальника. Під час нашої розмови він говорив українською. І ось що він мені каже: "Віталію, ти ж не думаєш, що українці проголосують проти союзу з російським народом? Як ти це собі уявляєш? Українці не підтримаєте таке дивне рішення Верховної Ради. Я не розумію, хто це готував. За це українці не проголосують. Це викличе кризу, бо вони проголосують проти рішення парламенту. Будуть дострокові вибори". Я відповів: " Ви що, хочете зі мною історичної дискусії? Ви ж знаєте мої погляди". Він: "Ні, я взагалі не хочу ніякої дискусії. Просто пояснюю, як буде". Тоді я кажу: "Можна я перед прощанням задам вам одне питання, не історичного характеру?" Він погодився. Я продовжив: " Уявіть собі, Григорію Івановичу, що ви не сидите в цьому кабінеті, а у тому, де провели свої останні роки — на посаді голови Київської обласної державної адміністрації. І вам телефонує Леонід Макарович Кравчук і питає: "Гріша, скільки ти мені даш відсотків на референдумі?"". Григорій Іванович, не замислюючись, відповідає: "75%". Я запитую: "Можна я піду?" Він почервонів, усвідомлюючи, що тільки-но сказав. І додав: "Ні, це ж не таке питання — екзистенційне". Після цього я зрозумів: референдум — це буде не стільки про ідеї, скільки про авторитет. Я побачив людину, яка зробила блискучу кар’єру, і точно знав, що саме її авторитет дозволить отримати потрібний результат на голосуванні. Не через фальсифікації — тоді навіть не знали, що це таке — а через довіру людей до великого начальника. От і весь референдум про незалежність міг на 25% складатися саме з такої поваги до перших секретарів, очільників адміністрацій, директорів заводів, пароплавів, голів колгоспів — до тих, кому люди довіряли.Зінченко: І от дивіться, наскільки унікальною була та ситуація, яка з різних причин змогла консолідувати всю українську націю. Тоді близько 90% українців прийшли на референдум і проголосували так, як, в принципі, слід було проголосувати. Хоч мотивації були різними. Наша спільна знайома, Марія Бурмака, свого часу чітко сказала: "Я йшла вбивати СРСР". Проте таких людей на той час було меншість. Інші ж мотиви мали більш значущий вплив, і добре, що вони існували — адже саме завдяки цьому голосування відбулося у правильному напрямку.Портников: Вбивати СРСР можна було в багатьох місцях одночасно — у Литві, Латвії, Естонії, Грузії, Вірменії, Азербайджані. Кожна з цих криз підривала Радянський Союз. Мені, чесно кажучи, цікаво, що люди запам’яталися як символи цієї боротьби, навіть якщо фактично не брали в ній участі. Наприклад, я не був на барикадах у Ризі в січні 1991 року. Приїхав туди лише через кілька місяців. Нещодавно мені зателефонувала латвійська колега і попросила поділитися мемуарами про моє перебування у Ризі в той час — розповісти про події на барикадах. Я був дуже здивований, бо, чесно кажучи, не пам’ятав жодних барикад і подумав: "Господи, невже вже починається Альцгеймер?" Та я заглянув у свої архіви і виявив багато важливих матеріалів із січня 1991 року — інтерв’ю з міністром закордонних справ Латвії, розмови з активними учасниками тих подій. Я їх висвітлював, але сам там не був і не пам’ятав. Проте завдяки власним щоденникам зміг відновити хронологію і переконатися, що дійсно не був на місці подій. Я телефонував учасникам, бо був одним із небагатьох журналістів, які розмовляли з усіма латвійськими активістами. Вони бачили свої інтерв’ю в московській та київській пресі і вважали, що я був саме там, але насправді я спостерігав за подіями на відстані. Тоді було багато таких подій, які я висвітлював і про які розмовляв із учасниками, але їх було так багато, що не можна було бути всюди одночасно. Тож для мене велике щастя, що я пам’ятаю 24 серпня 1991 року в Києві — на відміну від тих барикад.Зінченко: От, між іншим, у тебе був прекрасний, як на мене, один з найкращих, найдотепніших спогадів про те, як ти побачив, що говорили між собою перший секретар ЦК Григоренко і голова КГБ УРСР Голушко. Я вважаю, що це прекрасна історія. Портников: Так, коли Голушко привітав Горенка словами: "Стас, а ми тепер вільні", це було справді неймовірно. Адже Галушко працював у Москві, у комітеті держбезпеки УРСР, а потім повернувся до Москви. Він був радянським КГБістом, але з абсолютно українським менталітетом. У мене з Голушком пов’язана інша історія — вона відбулася на з’їзді народних депутатів СРСР і заслуговує на увагу. Один мій колега — відомий український радянський журналіст, який пізніше працював на високих посадах за часів Леоніда Кучми — доніс на мене щодо моєї роботи на цьому з’їзді. Він повідомляв співробітникам КДБ УРСР, що я спілкуюсь із "неправильними" людьми, беру інтерв’ю у "неправильних" людей і веду підривну діяльність. І це було правдою — я справді вів підривну роботу, і акредитувався на з’їзд саме для цього. Я розмовляв із депутатами-демократами, дружив із членами міжрегіональної депутатської групи, писав про український молодіжний клуб у Москві. І навіть зараз час від часу зустрічаюсь з професорами львівських університетів, які теж займалися підривною діяльністю. Отож довелося визнати — цей "донощик" був правий. Під час з’їзду до мене підійшов генерал Голушко — народний депутат СРСР і голова КДБ УРСР — і сказав: "Віталію, ти можеш бути більш обережним?" Я відповів: "Щось трапилося?" Він: "Один із твоїх колег доніс на тебе в КДБ". Я відповів: "Навіщо мені бути обережним, якщо ви — голова КДБ УРСР? Ви ж уже знаєте про мою підривну діяльність. Хто ще може про неї дізнатися?" Тоді Голушко подивився на мене і сказав: "А є ще голова КДБ Радянського Союзу". Я відповів: "Ну і добре". І пішов шукати голову КДБ СРСР — Крючкова. Я його кілька днів розшукував, ходив довкола, навіть сидів у спеціальній кімнаті, де члени політбюро ЦК КПРС відпочивали після з’їзду. Врешті зустрів його в ліфті разом із двома охоронцями. Я звернувся до нього по імені, Володимире Григоровичу, і згодом взяв у нього інтерв’ю для усного проекту з української історії. Це була дуже цікава зустріч, вже коли він не був головою КДБ. Я розповів йому, що один із моїх колег доніс на мене, а голова КДБ УРСР повідомив про це й поцікавився, як йому слід діяти в такій ситуації. Крючков відповів: "Ви можете мати контакт із власним головою КДБ". Я сказав: "Добре". Це був неймовірний час. Після проголошення незалежності перший заступник голови Верховної Ради України Іван Степанович Плющ приїхав до Москви, щоб зустрітися з народними депутатами СРСР від України. Ми всі йшли на цю зустріч, а я, як український журналіст, мав висвітлювати подію. Іван Степанович перед зустріччю сказав мені: "Я їх усіх зараз зроблю. Я їм покажу. Депутати СРСР — це вже немає СРСР. Я їм покажу, як треба любити рідну землю". Поруч зі мною йшов генерал Голушко, який промовив: "Віталію, ви можете розповісти Івану Степановичу, що я справжній український патріот?".Зінченко: А він не уточнив, коли саме він став справжнім українським патріотом? Портников: Дуже часто читаю у різних медіа, а також чую від проросійських блогерів, що я нібито агент Комітету державної безпеки. "Але не мене вербували — це я вербував очільників КГБ. Дуже важко завербувати людину, до якої самі керівники комітету державної безпеки звертаються по підтримку".Зінченко: Слухай, між іншим, це справді цікава історія, але там було ще кілька абсолютно фантастичних епізодів. Справа в тому, що генерал Голушко літав до Москви напередодні початку ГКЧП — це було, здається, або в п’ятницю, або в суботу, тобто 16 або 17 серпня. Він прилетів, брав участь у тих зустрічах, на які його запрошували, а потім повернувся в неділю, 18-го, вранці. Прокинувся і почув усі ці повідомлення про раптове захворювання Горбачова — несподівано, причому саме на території України. Почали оголошувати документи ГКЧП, указ №1 і так далі. Але про це генерал нічого не знав. У своїх спогадах він пише, що не міг зрозуміти, як таке сталося. Чи його перевіряли на лояльність? Чи як так вийшло, що напередодні він був на Луб’янці, і йому нічого не сказали? Він був у повному потрясінні. Далі у спогадах починаються досить кумедні моменти. Кравчук телефонував йому зранку. Спершу — начальник Київського військового округу, генерал Чичеватов, повідомив, що до Голушка летить Варенников із генералами, і вони будуть з ним зустрічатися. Потім Кравчук сам намагався додзвонитися до Голушка, щоб з’ясувати ситуацію, але той не відповідав. Врешті слухавку взяв його син Саша, який сказав, що тато пішов на рибалку. Отже, 19 серпня 1991 року, у розпал ГКЧП, генерал Голушко... пішов на рибалку.Портников: Бо він просто не розумів, що робити. Але мене це не дивує. Знаєш, що я думаю? Він насправді знав усе — всі ці історії про те, що він ніби був ошелешений і нічого не знав, — це була лише гра. Я зустрічав іншу людину — теж генерала, полковника, мабуть, нині Федеральної служби безпеки Росії. А тоді він був високопоставленим офіцером Міністерства внутрішніх справ СРСР, який одразу після путчу перейшов до новоствореної Федеральної служби контррозвідки Російської Федерації (або СРСР — точну назву зараз важко пригадати). Ця людина була прессекретарем міністра внутрішніх справ Бориса Пуга, який закінчив життя самогубством, і керувала медіаблоком Міністерства внутрішніх справ. Дуже впливова і серйозна фігура, яка пізніше зробила кар’єру і за часів Путіна, завершивши її на високому рівні. Оскільки я знав його реакційні погляди, які повністю відповідали позиції ГКЧП, було загальноприйнятою думкою, що саме він написав звернення інтелігенції до партійного апарату — одне з підстав для створення ГКЧП, а також маніфест ГКЧП до народу. Хоча ніхто офіційно не підтвердив це авторство, ці чутки ходили довго. Коли я дізнався про поразку ГКЧП, ця людина вже працювала журналістом, і я подумав, що її кар’єра завершена. Адже як інакше могло бути? Але я приїхав до Москви за кілька днів після проголошення незалежності України, йду по Кремлю, і раптом зупиняється машина. З неї виходить мій знайомий у новій формі — уже генерал-майор, не полковник, з чудовою формою. Я питаю його: "Як так вийшло?" Він відповідає: "А ви знаєте, я Борису Карловичу (Пугу) казав, що він не втручався в цю справу". Я здивовано: "А що сталося?" Він пояснює: "На початку серпня я розпустив усіх у відпустку. Всі були у відпустці, а він пішов на рибалку. Багато людей, які знали, що буде, просто пішли на рибалку, бо були впевнені, що ГКЧП програє. Це була для них спецоперація, і вони не збиралися брати в ній участь — натомість вони планували керувати тим, що відбудеться після".Зінченко: Генерал Голушко потім дуже ображався через те, що Кравчук у своїх спогадах описав епізод, коли він телефонував, говорив із сином Сашею, а той нібито кудись зник. Голушко стверджував, що насправді був на місці і потім повернувся. І тут відбувається цікавий епізод — версії подій не збігаються. Голушко почав формувати нову версію того, що відбувалося: мовляв, він із Фокіним приїхав із Кончезаспи до Києва, потім у нього було багато зустрічей, він окремо спілкувався з Варенниковим і так далі. Отже, у спецслужб тих часів існував якийсь внутрішній конфлікт версій подій.Портников: Я думаю, ми з тобою, Сашо, дійшли до суті подій, і це дивовижно, що ми змогли це зробити майже випадково, реконструювавши всю картину. Насправді для багатьох людей, особливо на рівні Комітету державної безпеки СРСР та інших силових структур, ця історія виглядала так, ніби вони просто виставили "ґкачепістів" на передній план. Вони знали, що ті програють, знали, хто вийде переможцем. Водночас не хотіли світитися і не хотіли прямо конфліктувати з ними, адже це було вищим керівництвом Радянського Союзу. Тому вирішили триматися осторонь. Було дві групи людей: одні брали участь у "путчі", інші – у боротьбі з ним. І саме ці другі згодом зіграли важливу роль — це, наприклад, Євген Примаков, який опинився на барикадах Білого дому, та Едуард Шеварднадзе. Всі вони були соратниками Горбачова, але фактично стояли поруч із Єльциним. Було й багато інших, які не брали безпосередньої участі, але згодом обіймали серйозні посади. Зокрема, генерал Голушко, який пізніше став міністром державної безпеки Росії, очолював Федеральну службу контррозвідки. Українська незалежність вибила ґрунт із-під їхніх планів. Їхня мета полягала в тому, щоб створити новий режим без КПРС і без Горбачова, можливо, на території усього Радянського Союзу.Зінченко: Слухай, а чи не має в цьому якоїсь конспірології? Я поясню, чому так думаю. Бо коли йдеться про формування ГКЧП, зокрема про склад "Державного комітету з надзвичайного стану", то от товариш Янаєв, фактично, був змушений брати участь. Дві години — з 8-ї до 10-ї — його буквально "переконували" підписати всі документи від свого імені як віцепрезидента, адже президент не міг виконувати свої обов’язки. І він ці дві години чинив опір.Портников: А хто його переконував? Зінченко: А ну на нього всі насіли — і наш друг Крючков, і Валентин Павлов, прем’єр-міністр Радянського Союзу. Їм потрібен був хтось, хто підпише всі документи, і це міг бути лише Янаєв. Але він дізнався про свою участь у ГКЧП вже після того. Спочатку Павлов телефонує йому десь ближче до полудня, а потім, здається, Крючков — по обіді, з проханням приїхати ввечері до Кремля. На той момент Янаєв вже був "добре під шафе". Отже, реконструюємо першу добу його участі в ГКЧП. Він дізнається, що повинен приїхати в Кремль у неділю 18-го, приблизно по обіді. Приїжджає о 8-й вечора і дізнається, що має очолити переворот. Він дві години цьому опирався, але врешті-решт його переконали. Та на цьому справа не закінчилася — вони продовжували вечір із Павловим і ще кимось, пили майже до ранку. І ось ранковий епізод: наш хороший друг, фактичний ініціатор усієї історії — Володимир Крючков, ідеолог "путчу" — намагається зібрати перше засідання ГКЧП, але не може додзвонитися ані до Янаєва, ані до Павлова. Зрештою він зв’язується з Дмитром Язовим, головою Міністерства оборони. Той пояснює, що Янаєв і Павлов до ранку пили і вже не дуже "в кондиції". Коли Павлов трохи прийшов до тями, в нього стався гіпертонічний криз, і він більше не брав участі. Отож ця історія з ГКЧП виглядає як погано спланований водевіль. І всі наші реконструкції, що хтось "втік", "сховався" чи "пішов на дипломатичну рибалку", можуть бути трохи конспірологічними теоріями.Портников: Пропонуй, бо те, що ти розповідаєш — це події, які розгорталися кілька днів поспіль. І знову ж таки, я вважаю, що український акт про незалежність зламав всю цю операцію, а також підсумки того плану. Але я добре пам’ятаю літо 1991 року. Зокрема, пам’ятаю Ігоря Смірнова — першого так званого президента Придністров’я, який приїздив на нараду до Кремля. Як ти пам’ятаєш, "пуч" відбувся саме тоді, коли мав бути підписаний новий союзний договір.Зінченко: 20 серпня мало відбутися підписання цього договору. Водночас, це означало, що такі люди, як прем’єр-міністр СРСР Валентин Павлов, міністр оборони Дмитро Язов і Крючков, мали позбутися своїх посад. Також йшлося про звільнення Янаєва з його посади.Портников: Але цікаво, що Михайло Грибачов не збирався 20-го числа повертатися до Москви. Зінченко: Він збирався. Вважаю, що це підтверджено, адже за ним вже був відправлений літак до Криму. Саме йому о 4-й годині телефонував Янаєв і обіцяв зустріти його наступного дня, 19 серпня, в аеропорту. Цей факт підтверджено під час слідства, яке розслідувало справу ГКЧП. Покази всіх учасників подій збігаються: Горбачов планував повертатися 19 серпня.Портников: Окей, я це приймаю. Але влітку відбулася одна нарада — про неї я писав, адже саме Смірнов мені про неї розповідав. Пізніше про цю нараду згадував і Валерій Ліцкай, так званий міністр закордонних справ Придністров’я, який, чесно кажучи, не зовсім розумів сенс того, що відбувається. Нараду проводив Анатолій Іванович Лук’янов, голова Верховної Ради СРСР, який на той час не був членом ГКЧП. Лук’янов чітко заявив цим людям — керівникам самопроголошених республік Придністров’я, Абхазії, Південної Осетії, а також представникам естонських та латвійських інтерфронтів, що ситуація скоро, через місяць, нормалізується і вони мають бути готові. До речі, Придністров’я дуже активно підтримало ГКЧП, і Лук’янов запевняв, що їх зібрали саме для цього, що в них велике майбутнє. На цій нараді кілька хвилин був присутній і Михайло Сергійович Горбачов — він заходив у кабінет Лук’янова. Я переконаний, що Горбачов і Лук’янов, по суті, самі себе перехитрили: з одного боку, вони не хотіли підписувати цей союзний договір, але водночас не бажали, щоб відмова від нової моделі співпраці з союзними республіками відбулася їхніми руками. Тож вони "поставили в гру" цих "чудіків", а в результаті з’явилися інші сили, які намагалися діяти у цій ситуації. Це була дуже багатошарова і складна історія. І я не вважаю це конспірологією — це просто свідчить про те, що імперія так просто не руйнується. А от подія, яку ніхто не передбачав, — це незалежність України. Саме вона стала початком того, що згодом назвуть "парадом суверенітетів" або "парадом незалежностей" у новому форматі. До моменту ухвалення рішення про незалежність Українською Верховною Радою інші колишні радянські республіки теж не поспішали діяти. Я добре пам’ятаю реакцію своїх колег у Москві після проголошення незалежності України. Я зателефонував на радіостанцію "Ехо Москви" й попросив вийти у прямий ефір. Тоді події розгорталися дуже стрімко. Мені відповіли: "Прямий ефір? Ти розумієш, що відбувається? Що такого трапилось, Віталію, що ти хочеш виходити в прямий ефір?" А я їм кажу: "Та що? Україна проголосила незалежність і виходить із Радянського Союзу".Зінченко: А вони це навіть не помітили. Портников: Вони в це не вірили. Ведучий сказав мені: "Ні, не може бути, цього не може бути, але це вже сталося". З переляканим виглядом він додав: "Тоді виходь у прямий ефір". Під час ефіру я звертався українською мовою до українців Росії, закликав їх повертатися додому, адже тепер у них є власна Батьківщина. Але навіть через кілька днів після мого приїзду до Москви я стикався з абсолютною невірою росіян у те, що Україна може стати незалежною державою. Вони просто не хотіли це приймати — від керівників до простих людей.Зінченко: Слухай, вибач, але ніхто не вірив, що українська незалежність постане так швидко. Я не раз питав багатьох "батьків" української незалежності — депутатів, які голосували за неї у Верховній Раді, тих, хто редагував сам Акт проголошення незалежності. Запитував: уявіть собі, що 31 грудня 1990 року вам скажуть — наступний Новий рік ви святкуватимете вже в незалежній Україні. Що б ви тоді відповіли? Відповідь була проста: ми були переконані, що незалежність обов’язково настане. Але також вірили, що на це знадобиться щонайменше 5–6 років — доки Кремль остаточно ослабне і ми зможемо це здійснити. А 1 серпня 1991 року до Києва приїжджає президент США Джордж Буш-старший і застерігає українців: будьте обережні, не піддавайтеся суїцидальному націоналізму. Власне, це була відверта промова проти української незалежності. ЦРУ у квітні й червні того року випускає великі доповідні рапорти про ситуацію в Радянському Союзі та про можливість проголошення незалежності. І там теж роблять висновок: якщо українська незалежність і станеться, то не раніше ніж за 5–6 років.Портников: Ну, мушу зізнатися, що й я наприкінці нашої розмови теж думав про таку перспективу — кілька років на становлення незалежності. Адже напередодні візиту Джорджа Буша я зустрічався з його командою в Москві, десь наприкінці липня. Серед них були кілька моїх знайомих з попередніх зустрічей — людей, які пізніше відіграли ключову роль у формуванні нових американо-українських відносин та визнанні незалежності України. Роман Попадюк, перший посол США в Україні, а також представники пресслужби Білого дому — зокрема заступник прес-секретаря Марліна Фіціотора, яка відповідала за міжнародні питання, — розповіли мені, що Джордж Буш збирається виступити з промовою у Верховній Раді України. Я навіть казав їм: "Слухайте, не робіть цього, краще нехай він утримається. Бо через кілька років Україна обов’язково стане незалежною. Це беззаперечна тенденція. І за цю промову їм буде соромно". А вони мені відповідали: "Ну що таке кілька років? Хто взагалі пам’ятатиме цю промову через такий час? І Джордж Буш, напевно, вже не буде президентом". Власне, тоді він ще не був "старшим" — просто Джордж Буш, і вони вважали, що він не залишатиметься довго на посаді президента США. Головне їхнє заперечення було не в тому, що Україна не стане незалежною, а в тому, що це не станеться так швидко — аніж за 24 дні після його промови.Зінченко: Через три тижні. І через три тижні в тебе був ще один цікавий епізод. Портников: Який саме? Зінченко: А в кулуарах Верховної Ради в перерві між 4-ю і 5-ми годинами 24-го серпня. Портников: А, коли я викреслював слово республіка з "Акту незалежності".Зінченко: Ти маєш розповісти це докладніше, бо, знаєш, нещодавно, коли ти коментував одну ситуацію, я спочатку не дуже повірив і трохи примружив очі. Коли ти вперше розповів цю історію, я подумав: ну, це якісь казки Віталія Портнікова, правда? Але потім я взявся перевірити — подивився факсиміле документу, акту з підписами. Ось, дивлюся: тут є підпис Дмитра Павличка, а ще одне слово дописане Іваном Зайцем. І коли я порівняв колір ручки, якою викреслено слово "республіка", — він відрізняється від інших.Портников: Ну, тому що ніхто не давав мені ручку. Я користувався своєю. Але, якщо серйозно, це ще один момент, який показує, як це відбувалося. Чому ми взагалі викреслювали слово республіка? Зінченко: Чого Павличко взагалі сам не викреслив? Чому він тобі дав і сказав: "От Віталій – на, викресли". Портников: У нього було багато іншої роботи, вони там постійно сперечалися. Ну, вибач, але викреслити слово "республіка" міг і будь-який хлопчина — для цього не обов’язково був потрібен Дмитро Павличко. Вони просто боялися налякати комуністів. Вважали: якщо напишуть "Республіка Україна", то ті одразу зрозуміють, що йдеться не про УРСР, і піднімуть паніку. Тому вирішили піти нейтральним шляхом. Левко Лук’яненко взагалі пропонував назвати державу "Українська Народна Республіка". Я, до речі, цю ідею підтримував. Але тоді це виглядало надто радикально: відразу постала б асоціація з націоналізмом, петлюрівщиною — комуністи б цього не витерпіли. Та навіть формулювання "Республіка Україна" для них звучало надто буржуазно. Вони просто не проголосували б. А їм потрібен був результат — потрібна була більшість. "Тому слово "республіка" й викреслили, і залишили просто "Україна". Це не був компроміс у повному розумінні. Це було прагнення не налякати комуністів і отримати їхні голоси. І саме так з’явилася держава з простою, але символічно потужною назвою — Україна".Зінченко: Ще Богдан Гаврилишин залишив у своїх спогадах, у своїх інтерв'ю певні деталі цього моменту. І він каже: "Я був абсолютно вражений, що оця дискусія щодо того, як має бути названа нова країна, вона тривала там лічені хвилини. У нього було відчуття, що це було 2 чи 3 хвилини десь."

31 липня віряни вшановують праведного Євдокима Каппадокіяніна. Здавна цей святий вважався покровителем сімейного вогнища. Народився в Каппадокії (Мала Азія) в IX столітті, коли імператором цих земель був Феофіл. Батьки Євдокима, Василь та Євдокія, походили зі знатних родів, близьких імператору. З юності Євдоким все своє життя віддавав служінню Богу та допомозі нужденним. Євдоким вгодив Господу своїм праведним життям, тому він покликав його до себе в досить молодому віці. Чоловіку було лише 33 роки. Він заповів покласти його в труну в тому одязі, в якому він помре. Коли лежав сам в кімнаті, довго молився. Домашні поховали його так, як Євдоким попросив. Біля гроба праведного чоловіка відбувалося чимало див, зцілення і чудес. Заборони дня В будинку не варто лаятися, кричати, лихословити. Цього дня не рекомендовано їхати в далеку подорож, навіть якщо вона пов'язана з роботою. Заборонено викидати залишки зі столу. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Медовий Спас: що символізує кожна річ, яку кладете у кошик для освячення Народні прикмети і традиції Бджоли вилетіли з вулика на поля - чекайте на хорошу погоду; мурахи закрили вхід до мурашника - буде дощ; вітряна погода - зима буде сніжною; літає павутина до спекотної погоди ще довгий час; досвітній туман швидко розсіявся - погода буде ясною та теплою. Віряни в цей день моляться праведному Євдокиму, щоб жодне лихо не прокралося в їхні будинки. Церква цього дня дозволяє працювати, незважаючи на свято. Чим більше корисного людина зробить, тим прихильнішим до неї буде Євдоким. 15 серпня віряни відзначають Успіння Пресвятої Богородиці. Це свято присвячене Діві Марії - матері Ісуса Христа. Народна назва свята - Перша Пречиста. Цього дня завершується Успенський піст, тому дозволялося влаштовувати святкову трапезу. Але на свято слід утриматися від вживання алкогольних напоїв. Віряни перед святом відвідують у церквах Всеношну службу. У центр храму виносять Плащаницю, на якій зображено обличчя Діви Марії. В церквах освячують колоски, різні хлібні вироби.

Серпень багатий на важливі церковні події, які шанують віряни по всій Україні. Цей місяць завершує літній цикл церковного календаря та включає кілька великих свят, серед яких - Спасівські дні, Успіння Пресвятої Богородиці та дні вшанування визначних святих. Саме у серпні християни дотримуються Успенського посту, готуючи душу й тіло до одного з головних свят - Успіння. Gazeta.ua публікує церковний календар свят на кожний день. Збережіть, щоб не загубити. Церковні свята в серпні 1 серпня - Винесення чесних древ животворчого Хреста Господнього (Медовий спас), семи мчч. Маккавеєвих, матері їхньої мч. Соломонії (Соломії) і вчителя їхнього мчч. Єлеазара, початок Успенського посту. 2 серпня - сщмч. Стефана, папи Римського, та інших. 3 серпня - прп. Ісаакія, сповідника, Далмата і Фавста. 4 серпня - святих семи отроків у Ефесі. 5 серпня - мч. Євсигнія Антіохійського. 6 серпня - Преображення Господнє (Яблучний Спас). 7 серпня - прп. Пимена Багатохворобливого, Печерського і Пимена, ігумена, постника Печерського, Меркурія Києво-Печерського. 8 серпня - свт. Еміліана, єпископа Кизичного, прп. Григорія, іконописця Києво-Печерського. 9 серпня - апостола Матфія. 10 серпня - свмчч. Лаврентія, архідиякона, Сикста II, папи Римського, Фелікіссіма і Агапіта, дияконів, мч. Романа, Римських. 11 серпня - мч. архідиякона Євпла, прмчч. Феодора і Василя Києво-Печерських, прп. Феодора, кн. Острозького, Києво-Печерського. 12 серпня - мчч. Фотія, Анікіти і багатьох із ними, сщмч. Олександра, єпископа Команського. 13 серпня - прп. Максима Сповідника. 14 серпня - прор. Михея (з 12-ти пророків), перенесення мощей прп. Феодосія, ігумена Києво-Печерського, закінчення Успенського посту. 15 серпня - Успіння Пресвятої Богородиці, ікони Успіння Божої Матері Києво-Печерської. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Горіховий Спас-2025: коли відзначаємо і що варто знати про цей день 16 серпня - Перенесення з Едеси до Константинополя нерукотворного образу Ісуса Христа (Горіховий Спас), мч. Діоміда лікаря. 17 серпня - прп. Аліпія, іконописця Печерського. 18 серпня - мчч. Флора і Лавра, ікон Божої Матері "Всецариця". 19 серпня - мч. Андрія Стратилата і з ним 2593 мучеників. 20 серпня - прор. Самуїла. 21 серпня - ап. від 70-ти Тадея, мч. Васси і чад її мчч. Феогнія, Агапія і Піста, прп. Аврамія Трудолюбивого, Києво-Печерського. 22 серпня - мчч. Агафоника, Зотіка, Феопрепія та інших. 23 серпня - мч. Луппа Солунського (Фессалонікійського). 24 серпня - свмч. Євтихія, єпископа, учня апостола Іоана Богослова. 25 серпня - перенесення мощей ап. Варфоломія (Нафанаїла), ап. від 70-ти Тита, єп. Критського. 26 серпня - мч. Адріана і мц. Наталії. 27 серпня - прп. Пимена Великого, прп. Кукші, ієромонаха, і Пимена Постника, Печерських. 28 серпня - прп. Мойсея Муріна, ієромонаха, обрітення мощей прп. Іова Почаївського, Собор прп. отців Києво-Печерських, у Дальніх печерах. 29 серпня - Усікновення глави Іоана Предтечі, поминання загиблих захисників України. 30 серпня - свтт. Олександра, Іоана Постника і Павла Нового, Константинопольських патріархів. 31 серпня - Положення чесного Поясу Пресвятої Богородиці. 15 серпня віряни відзначають Успіння Пресвятої Богородиці. Це свято присвячене Діві Марії - матері Ісуса Христа. Народна назва свята - Перша Пречиста. Цього дня завершується Успенський піст, тому дозволялося влаштовувати святкову трапезу. Але на свято слід утриматися від вживання алкогольних напоїв. Віряни перед святом відвідують у церквах Всеношну службу. У центр храму виносять Плащаницю, на якій зображено обличчя Діви Марії. В церквах освячують колоски, різні хлібні вироби.

В останній місяць літа на українців чекає багато важливих державних та професійних свят. У серпні відзначаємо День прапора, День Незалежності, День Повітряних сил Збройних Сил України, День молоді. Що святкуємо у серпні: календар на кожний день 1 серпня - День інкасатора, Медовий спас (Винесення чесних древ животворящого Хреста Господнього) 2 серпня - День пам'яті загиблих десантників ЗСУ 3 серпня День сестер, День Повітряних сил Збройних Сил України 5 серпня - Міжнародний день світлофора 6 серпня - Яблучний спас (Преображення Господнє) 8 серпня - День військ зв'язку ЗСУ 9 серпня - День (міжнародний) корінних народів світу, День (всесвітній) любителів книг 10 серпня - День будівельника, День працівників ветеринарної медицини 12 серпня - День молоді в Україні 15 серпня - День археолога, День міста в Тернополі, Успіння Пресвятої Богородиці 16 серпня - Горіховий Спас (Перенесення з Едеси до Константинополя нерукотворного образу Ісуса Христа) 19 серпня - День пасічника 23 серпня - День прапора України, День міста в Харкові 24 серпня - День Незалежності України ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Із Днем Незалежності: гарні вітання у віршах, прозі та картинках 26 серпня - Міжнародний день собак 27 серпня - День українського сала 29 серпня- День пам'яті захисників України 30 серпня - День авіації України 31 серпня - День далекобійника, День шахтаря, День міста в Рівному та Донецьку Вихідні в серпні Працювати будемо 21 день, а вихідними будуть - 10 днів. Додаткових вихідних не передбачається, поки триває воєнний стан. 15 серпня віряни відзначають Успіння Пресвятої Богородиці. Це свято присвячене Діві Марії - матері Ісуса Христа. Народна назва свята - Перша Пречиста. Цього дня завершується Успенський піст, тому дозволялося влаштовувати святкову трапезу. Але на свято слід утриматися від вживання алкогольних напоїв. Віряни перед святом відвідують у церквах Всеношну службу. У центр храму виносять Плащаницю, на якій зображено обличчя Діви Марії. В церквах освячують колоски, різні хлібні вироби.

У другий місяць літа українці відзначають багато церковних свят. У липні вшановуємо пророка Іллю, цілителя Пантелеймона та праведної Анни, матері Пресвятої Богородиці. Gazeta.ua підготувала церковний календар на кожний день. Зберігайте, щоб не загубити та не пропустити важливі свята. Головні церковні свята липня 11 липня - рівноапостольної Ольги, княгині Київської; 15 липня - рівноапостольного великого князя Володимира; 20 липня - славного пророка Іллі; 25 липня - Успіння святої Анни, матері Пресвятої Богородиці. Церковний календар на липень 2025 року по днях 1 липня - чудотворців і безсеребреників Косми і Дам'яна; 2 липня - покладання ризи Пресвятій Богородиці у Влахерні; 3 липня - мученика Якинта; Анатолія, патріарха Царгородського; 4 липня - Пресвятої Євхаристії (На неділю); Андрія, архієпископа Критського; преподобної Марти; 5 липня - преподобного Атанасія Атонського; 6 липня - преподобного Сисоя Великого; 7 липня - Матері Божої Неустанної помочі; преподобних Томи й Акакія; 8 липня - великомученика Прокопія; 9 липня - священномученика Панкратія, єпископа Тавроменійського; 10 липня - преподобного Антонія Печерського; 11 липня - рівноапостольної Ольги, княгині Київської; священномучениці Євфимії; 12 липня - Христа-чоловіколюбця; мучеників Прокла та Іларія; преподобного Михайла Малеїна; 13 липня - Сострадання Пресвятої Богородиці; преподобного Стефана Савваїта; Собор святого архангела Гавриїла; 14 липня - Отців шести соборів; апостола Акили; 15 липня - рівноапостольного великого князя Володимира; 16 липня - святого священномученика Атеногена та його учнів; 17 липня - великомучениці Марини; 18 липня - мучеників Якинта й Еміліяна; ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вітаємо медиків зі святом: найтепліші листівки зі щирими побажаннями 19 липня - преподобної Макрини, сестри Василія Великого; пророка Дія; 20 липня - славного пророка Іллі; 21 липня - преподобних Симеона й Івана; пророка Єзекиїла; 22 липня - рівноапостольної Марії Магдалини; 23 липня - мучеників Трохима, Теофіла та інших; 24 липня - мучеників Бориса і Гліба; великомучениці Христини; 25 липня - Успіння святої Анни, матері Пресвятої Богородиці; 26 липня - мученика Єрмолая; святої преподобної мучениці Параскеви; 27 липня - великомученика Пантелеймона; Климента; 28 липня - апостолів Прохора, Никанора, Тимона і Пармена; 29 липня - мученика Калиніка; 30 липня - святих апостолів Сили, Силуана, Андроніка та інших; 31 липня - праведного Євдокима. 25 липня українці за новим церковним календарем відзначають Успіння праведної Анни. Торік це свято вшановували 7 серпня. Свято приурочене матері Діви Марії, праведній Анні, яка здавна вважалася покровителькою жінок, особливо матерів. Цього дня їй моляться, просячи про заступництво, допомогу у вагітності, легких родів та зцілення від безпліддя. Анна була дружиною святого Йоакима і матір'ю Пресвятої Діви Марії. Вони довго не мали дітей, але після багатьох молитов і обітниць Бог почув їхні прохання, і Анна народила Марію, яка стала Матір'ю Ісуса Христа. Анна та Йоаким завжди вважали своє батьківство благословенням від Бога, і виховали Марію в любові та побожності.