Тренд пошуку "Мова Гідності"

Рік тому, 30 серпня, у Львові посеред вулиці застрелили  колишнього голову Верховної Ради, народного депутата, екссекретаря РНБО, Коменданта Самооборони Майдану Андрія Парубія.

"Рік тебе з нами немає, Андрію…Немає мого друга, мого побратима, людини, з якою ми разом пройшли Майдан, працювали у Верховній Раді, боролися за реформу війська, утвердження української мови та незалежність Української Церкви", – заявив п'ятий президент України Петро Порошенко.

Лідер опозиції нагадав про період спільної роботи, коли ухвалювалися ключові рішення щодо курсу України та її інституційної стійкості.

"Ми були разом, коли вирішувалася доля України. Продовжили боротьбу за цінності Революції Гідності, коли парламент ухвалював незворотність курсу України в ЄС та НАТО, утвердження української мови, законодавче зміцнення армії та незалежність української церкви. Разом робили все, щоб Україна остаточно вийшла з російської орбіти", – зазначив він.

Порошенко нагадав про державницьку позицію Андрія Парубія й зазначив, що його вбивство – це удар по основах української ідентичності.

 "Андрій Парубій був із когорти державників, які добре розуміли, хто наш одвічний ворог і що наш європейський шлях має бути твердим і послідовним. Рік тому це був постріл не просто в людину. Це був постріл в Армію, у Мову, у Віру. У саме серце України. Але ворог помилився. Бо можна вбити людину, але неможливо вбити ідеї, за які вона жила. У Києві з'явилася вулиця імені Андрія Парубія – біля Маріїнського парку, поруч із місцями, де ти захищав Україну як комендант Майдану і де творилася новітня історія нашої держави. У Львові зʼявилася площа Андрія Парубія. Там, у центрі твого улюбленого міста… Це пам'ять. Це історична справедливість. Це – наш борг перед тобою", – зазначив Порошенко.

П'ятий президент підкреслив, що Андрій Парубій завжди дивився вперед і боровся за майбутнє України, тому його побратими не мають права зупинятися. Він акцентував на необхідності довести до кінця шлях до ЄС і НАТО та зберегти ту Україну, за яку Парубій стояв, наголошуючи на живій пам'яті про нього.

"Ти ніколи не жив минулим. Завжди дивився вперед і боровся за майбутнє України. Тому і ми не маємо права зупинятися. Ми маємо зробити все, щоб Україна, за яку ти боровся, перемогла. Щоб вона була сильною, європейською, українською. Щоб її вступ до ЄС і НАТО нарешті відбувся. Щоб твоя боротьба не була марною.Ти залишаєшся з нами, Андрію. У наших справах. У нашій боротьбі. У нашій пам'яті. Вічна пам'ять моєму другові й побратиму Андрію Парубію", – пише Петро Порошенко.

Нагадаємо, Андрій Парубій загинув 30 серпня 2025 року у Львові внаслідок збройного нападу. Народний депутат від "Європейської Солідарності" Володимир Ар'єв заявив, що раніше Парубій просив надати йому охорону, однак отримав відмову.

1 вересня президент Володимир Зеленський повідомив про затримання ймовірного вбивці на Хмельниччині. Того ж дня 52-річному львів'янину Михайлу Сцельнікову вручили підозру. 3 жовтня СБУ повідомила Михайлу Сцельнікову про нову підозру – у державній зраді. За даними слідства, він діяв на замовлення спецслужб російської федерації. На початку квітня 2026 суд продовжив Сцельнікову запобіжний захід – тримання під вартою без права внесення застави. Підозрюваному загрожує довічне ув'язнення.

Читайте також: "Я живу на вулиці Андрія Парубія і пишаюся цим": Порошенко прокоментував перейменування в середмісті столиці

• Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.

• Підтримайте "5 канал" на "Патреоні".

Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.

Дивовижно, але на п'ятому році повномасштабної війни, навколо українців, які говорять українською і мають базові знання щодо історії своєї країни, досі вирують стереотипи. Наприклад, що розмова власною мовою дається їм дуже легко. Або наявність родичів в УПА дає якусь особливу преференцію у розумінні того, що відбувалося в Україні у ХХ столітті. Та й взагалі, якщо говориш українською, то ти 100 % приїхав десь зі Львова, бо жителі інших регіонів на це, мовляв, не здатні.

Я ж навпаки притримуюся думки, що бути українцем в Україні завжди було нелегко. Бо одна справа це народитися десь "на батьківщині Франка", а інша справа усвідомити це і змогти пронести крізь повністю зросійщене суспільство та ще й досягти у ньому якогось успіху.

Бути українцем в Україні завжди було вибором і позицією, а не просто "бонусом" з народження. Бо ти завжди мав бути готовий до захисту своєї мови, тиску, висміювання своєї "інакшості" та поглядів. Сьогодні ця готовність має вже і воєнний вимір.

Переконана, бути українцем це свідомий вибір і він взагалі не визначається місцем народження. Я, киянка, була максимально російськомовною дитиною із російським репом у навушниках, дворах, компаніях. І дуже сильно сміялася б, якби хтось мені сказав, що я буду говорити українською і сама наважуся піти на історичні фестивалі та марші – просто з цікавості.

Я, людина, яка сміялася з української мови у школі, у 2014 остаточно ухвалила вольове рішення перейти на українську на 90 %. А у 2022 році це були фінальні 100%.

І справа не в місці мого народження або походженні моїх батьків. Я багато разів чула, що, мовляв, наявність родичів на заході України дала мені якісь "полегшення" при переході на українську мову. Насправді ні, бо з іншого боку у мене родичі в Білорусі та на Донеччині. Просто я зробила особистий і дуже усвідомлений вибір під час Революції Гідності.

Довелося переглянути оточення, яке сміялося "ну все, поприкалувалася і давай уже нормально говоріть". Помінялося коло спілкування, цінності. І часом це було нелегко – бути українкою у своїй же країні і не отримувати того чи іншого тиску за свою набуту, але усвідомлену ідентичність.

Цим текстом я хочу закликати не ділити наше суспільство на українців, яким легше за місцем народження і українців, яким через це ж важче. І не плодити стереотипи, що при розмові українською не можна робити помилки, треба ідеально знати історію і носити Кобзар біля серця та вишиванку 24/7.

До речі, той же Тарас Шевченко взагалі не з Західної України і якось примудрився стати національним ідолом. Кому-кому, а йому було максимально нелегко цю ідентичність підтримувати і нести крізь життя.

Питання в іншому – чи хочеться щиро бути свідомою частиною своєї країни, зберігати її, оберігати у вибраний для себе спосіб. І підтримувати тих, хто свою українську усвідомлену ідентичність лише розвиває, але впевнено її обрав.

Якщо не хочеться говорити українською, ліньки, соромно перед російськомовним оточенням, то публічно "пред'являти" людям, які змогли витримати свою позицію – це максимальний крінж. Завжди треба шукати шляхи, щоб вийшло. Якщо дійсно є таке бажання. Навіть, якщо буде нелегко.

Дарина Рогачук

Рік тому у Львові був убитий народний депутат України з фракції «Європейська Солідарність», Голова Верховної Ради України восьмого скликання, Комендант Самооборони Майдану, Герой України Андрій Парубій.

«Рік тебе з нами немає, Андрію…Немає мого друга, мого побратима, людини, з якою ми разом пройшли Майдан, працювали у Верховній Раді, боролися за реформу війська, утвердження української мови та незалежність Української Церкви», – пише у соцмережах Петро Порошенко.

«Ми були разом, коли вирішувалася доля України. Продовжили боротьбу за цінності Революції Гідності, коли парламент ухвалював незворотність курсу України в ЄС та НАТО, утвердження української мови, законодавче зміцнення армії та незалежність української церкви. Разом робили все, щоб Україна остаточно вийшла з російської орбіти», – пише пʼятий Президент.

«Андрій Парубій був із когорти державників, які добре розуміли, хто наш одвічний ворог і що наш європейський шлях має бути твердим і послідовним. Рік тому це був постріл не просто в людину. Це був постріл в Армію, у Мову, у Віру. У саме серце України», – наголошує Порошенко.

«Але ворог помилився. Бо можна вбити людину, але неможливо вбити ідеї, за які вона жила. У Києві з’явилася вулиця імені Андрія Парубія — біля Маріїнського парку, поруч із місцями, де ти захищав Україну як комендант Майдану і де творилася новітня історія нашої держави. У Львові зʼявилася площа Андрія Парубія. Там, у центрі твого улюбленого міста… Це — пам’ять. Це — історична справедливість. Це — наш борг перед тобою», – пише Петро Порошенко.

«Ти ніколи не жив минулим. Завжди дивився вперед і боровся за майбутнє України. Тому і ми не маємо права зупинятися. Ми маємо зробити все, щоб Україна, за яку ти боровся, перемогла. Щоб вона була сильною, європейською, українською. Щоб її вступ до ЄС і НАТО нарешті відбувся. Щоб твоя боротьба не була марною.Ти залишаєшся з нами, Андрію. У наших справах. У нашій боротьбі. У нашій пам’яті. Вічна пам’ять моєму другові й побратиму Андрію Парубію», – пише Петро Порошенко.

The post Постріл у серце України: рік тому у Львові був убитий Андрій Парубій appeared first on Прямий.

Україна вистояла, тому що в найтяжчий момент ми стали разом. У лютому 2022 року ніхто не запитував у сусіда, за кого він голосував. Люди відкривали домівки незнайомцям, ставали до лав захисників, волонтерили, рятували поранених, вивозили дітей. Перед лицем смертельної небезпеки ми дуже добре зрозуміли, що головне, а що другорядне.

Ми, українці, інколи іронізуємо самі над собою. Мовляв, у нас завжди є дві думки: моя і неправильна. У мирний час із цього можна посміятися. Але під час війни таке переконання перетворюється на смертельну небезпеку.

Сьогодні, після років повномасштабного вторгнення, перед нами постає нове випробування: чи здатні ми залишатися разом, коли накопичилися втома, біль, втрати, розчарування і взаємні претензії? Бо ворог добре знає: якщо Україну не вдалося зламати ззовні, її треба спробувати розколоти зсередини.

Старий сценарій

Нещодавно відбулася важлива символічна подія – перепоховання праху полковника Євгена Коновальця в Україні. Зі спогадів його вбивці Павла Судоплатова знаємо: завдання полягало не лише у фізичному знищенні провідника українського визвольного руху. Після його вбивства Москва прагнула спровокувати боротьбу між наступниками, посіяти взаємну недовіру й ворожнечу та змусити українців нищити один одного зсередини. Фізичне усунення лідера мало стати лише початком. Справжньою метою був розкол.

Росія змінює назви, прапори, вождів, але не змінює своєї імперської логіки. Сьогодні поряд із ракетами, дронами й військом проти України працює інша зброя – недовіра.

Ворог прагне, щоб накопичений біль обернувся всередину суспільства і ми почали бачити ворога не по той бік фронту, а один в одному.

Ще 1943 року митрополит Андрей Шептицький у посланні "Як будувати рідну хату" написав: "Є в душі Українця глибока й сильна воля мати свою державу, – та, попри ту волю, знайдеться, може, однаково сильна і глибока воля, щоб та держава була обов'язково такою, якою хоче її мати партія, чи кліка, чи група, чи навіть одна особа. Бо як же пояснити те фатальне ділення між собою, ті спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?!".

Минуло понад 80 років, але запитання залишається: Чи любимо ми Україну більше, ніж власне уявлення про те, якою вона повинна бути?

Єдність вільних людей

Заклик до єдності не означає заклику мовчати. Ми боремося за право бути вільними людьми у вільній країні. А вільні люди можуть сперечатися, критикувати владу, вимагати справедливості, мати різні політичні переконання і різне бачення майбутнього.

Єдність починається не там, де всі думають однаково, а там, де, попри відмінності, ми перестаємо бачити один в одному ворога.

У давній грецькій традиції є поняття homonoia – єдиномисліє. Це не однаковість думок, а здатність вільних людей разом шукати істину. Тому здорова демократія не суперечить єдності, а потребує її.

Україні потрібні чесна критика, боротьба з корупцією, підзвітність влади та діалог. Але є фундаментальна різниця між суперечкою заради спільного блага і боротьбою за знищення опонента. Політичний опонент не перестає бути співгромадянином.

Єдність потребує також сумління – не лише особистого, а й спільного, всенародного, державного. Воно починається із запитання: що сьогодні служить спільному благу?

Від влади це вимагає відповідальності, поваги до закону і чесної комунікації; від опозиції – ставити державний інтерес вище партійного; від громадянського суспільства – вимагати правди, не даючи справедливому обуренню перерости в ненависть. А від кожного з нас – не привласнювати собі право визначати, хто є "справжнім" українцем чи патріотом.

За нашими воїнами має стояти народ

Осердя нашої здатності вистояти – це Сили оборони України. Але війну не може виграти сам президент, генерал чи навіть саме військо, якщо за його плечима немає народу. Війну виграє або програє весь народ. Тому наші захисники повинні не лише чути слова вдячності, а й відчувати, що суспільство не переклало на них усю відповідальність за власне майбутнє.

Ми не можемо делегувати лише нашим воїнам захист України. Це – наша спільна справа і спільна відповідальність. Вона означає справедливий розподіл тягаря війни, підтримку захисників, турботу про поранених і родини загиблих, гідне повернення ветеранів до мирного життя. Військовий на передовій захищає наш спільний дім, а отже, відповідальність за цей дім залишається спільною.

Спільне серце

Є ще одне давнє поняття – concordia – співзвуччя сердець. Україні сьогодні потрібне саме таке спільне серце:

не однакові думки чи біографії, а здатність відчувати, що доля іншого стосується мене;

що біль матері, яка втратила сина, – це наш біль;

що людина, яка втратила дім через війну, – не чужа проблема;

що мільйони українців за кордоном не перестали бути частиною свого народу.

Українські громади і парафії у світі можуть бути тисячами живих представництв України – розповідати правду, гуртувати людей, підтримувати Батьківщину. Але для цього маємо подолати спокусу ділити українців на "старих" і "нових", на тих, хто залишився, і тих, хто виїхав. Україна сьогодні більша за свої географічні кордони, але вона повинна залишатися одним народом.

Це стосується і наших відносин із сусідами, зокрема з Польщею. Святий Іван Павло II показував шлях, на якому пам'ять не приховує зла, але й не стає в'язницею минулого. Слова: "Прощаємо і просимо прощення" – це не слабкість, а відвага не передавати наступним поколінням успадковану ненависть.

В основному – єдність

У День Незалежності України ми молилися під склепінням собору Святої Софії в Києві, перед стародавньою мозаїкою Богородиці-Оранти. Перед нею молилося не одне покоління наших предків, змінювалися держави й імперії, приходили війни й руйнування, а Богородиця стояла і стоїть із піднятими до неба руками. Недаремно наш народ назвав її Нерушимою Стіною.

Того дня перед Орантою я молився за Україну словами, які християнська традиція передає нам крізь століття: "В основному – єдність, у другорядному – свобода, а в усьому – любов". Сьогодні ми особливо гостро відчуваємо сенс цих слів. Нашим "основним" є сама Україна – її свобода, незалежність, гідність і право нашого народу на майбутнє. У цьому ми не можемо бути поділеними.

Ми можемо сперечатися про політику й економіку, мову й історію, владу й опозицію – про речі, щодо яких вільні люди не матимуть однакової думки. Це – простір свободи. Але є межа, за якою суперечка перестає служити спільному благу і починає служити руйнуванню. Тому не менш важливе – "а в усьому любов". Передовсім – у ставленні один до одного: у здатності навіть у найгострішій незгоді не заперечувати гідності іншої людини і не перетворювати співгромадянина на ворога.

Грецьке слово diabolos, від якого походить слово "диявол", означає того, хто розділяє. Російська агресія залишається смертельною загрозою для нашого народу. Саме тому ми не маємо права допомагати агресору внутрішніми поділами робити те, чого він не здатний досягти зброєю.

Митрополит Андрей Шептицький залишив нам заповіт: "Кожен, кому тільки добро України лежить на серці, мусить уважати за свій обов'язок цілою працею життя спричинятися до множення елементів єдности та до усування елементів роздору".

Можливо, це і є одне з найважливіших наших завдань сьогодні: не вимагати, щоб усі стали такими, як я; не намагатися перемогти один одного; не доводити, що тільки моя частина України справжня, а навчитися бути разом.

Ми вже показали світові, що українці здатні віддати життя за свій дім. Тепер маємо показати, що здатні разом його будувати.

Блаженніший Святослав, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви

А Ви знаєте що на Платформі we.ua діє реферальна програма?

Ви приводите друзів та знайомих і отримуєте винагороду за їх реєстрації.

То ж, не гайте час! Розкажіть про we.ua своїм друзям, родичам та колегам. Надішліть їм своє реферальне посилання, яке легко знайти в розділі Мої друзі, та отримайте на свій бонусний рахунок додаткові надходження за кожну нову реєстрацію.

Розміщуйте своє реферальне посилання в інших соціальних мережах, в коментарях, в тематичних форумах та будь-де. Так у Вас буде більше друзів та підписників і більше бонусів на бонусному рахунку.

Ви зможете використати бонуси на додаткові послуги Платформи, а також - придбати корисні товари в нашій online-крамничці.

Детальніше про реферальну програму: https://we.ua/info/referral-program.

До часів української незалежності порушувати питання про спадщину Фридриха Ніцше можна було лише використовуючи набір ідеологічної термінології й осудливої риторики. Та на початку 1990-х прийшла пора подолання табу, накладеного навивчення філософії німецького мислителя. Поволі в українському гуманітарному просторі з’являлися статті, де замість осоружних наліпок, штибу «реакційна» та «фашистська» доктрина, заряснілизгадки майже забутих імен українського ніцшеанства, з якими пов’язували відродження державності. Певна річ, Ігоря Бичка варто визнати за дослідника, чия стаття про Ніцше була піонерською на цьому поприщі.

Народився філософ у Харкові в родині відомого дитячогопоета Валентина Бичка в 1931 році. Закінчивши Київськийуніверситет (1954), три роки викладав у Знамʼянськомусільгосптехнікумі. Після аспірантури працював у Інституті філософії (1959/61). Згодом повернувся в університет імені Тараса Шевченка, де завідував кафедрою історії філософії (з 1974) і кафедрою філософії Інституту підвищення кваліфікації (з 1984). Провадив семінари з філософії і культурології на кіностудії імені Олександра Довженка та в Інституті літератури (1960-ті).Після відновлення НаУКМА, запрошений на посаду професоракафедри філософії та релігієзнавства (з 1993).

Ще підлітком Бичко прочитав статтю про Жана-Поля Сартра і зреагував на нове ім’я шкільним твором. А вже 1964 рокувідбулася наживо його коротка, проте вікопомна зустріч із французьким філософом у Києві, біля готелю «Дніпро»: тодійому пощастило перемовитися з легендою кількома фразами. Може, саме відтоді Бичка й прозивали «червонимекзистенціалістом». У совєтські часи він упроваджує в інтелектуальний обіг ключові поняття забороненої «буржуазної філософії», вочевидь, маскуючи їх марксистською критикою. Так, у книжці «На філософському роздоріжжі» (1962) наш«український Сартр» уже демонструє феноменологічне скерування на життєво-смислові параметри людського буття. А увиданому в Москві творі «Познание и свобода» (1969) розбираєколізії свободи та порівнює логічні й інтуїтивні параметривибору. Далі слідувала розвідка «В лабиринтах свободы» (1979) зтематикою абсурду. Та допіру настали часи «перестройки», Бичко вже розглядає тоталітарні лабіринти свободи, роблячи розворот у бік етнонаціональних її аспектів. Урешті-решт, у 1990-ті його цікавлять особливості свободи на рівні вселюдського та національного, де ніцшеанству випало відіграти головну роль. Дослідницька робота Ігоря Бичка тривала до останніх днів життя, що обірвалось у Києві в січні 2018 року.

Його стаття «Ніцше в Україні» (1994) написана до 150-річного ювілею мислителя. У ній автор увиразнює значенняніцшеанства для інтелектуальної традиції в Україні. В основу цієїрозвідки покладено спільність, радше аналогію, а не тотожність,українського та німецького менталітетів. А вихідним її пунктомстає визначення місця Ніцше в історії західної думки. Зрештою, філософа проголошено мало не фундатором екзистенційного напряму та визнано за підривного мислителя, а супутниками його програми, що вплинула на ХХ століття, були романтики й ірраціоналісти:

Фридрих Ніцше належить до тієї видатної плеяди діячів німецької культури, котрі впродовж XIX століття рішуче здолали понад двохсотрічну традицію західноєвропейського Просвітництва, сформувавши натомість альтернативну — антираціоналістичну, антимеханістичну, екзистенційну — програму, що стала одним із провідних світоглядних орієнтирів світової культури ХХ століття.

Загалом європейську думку, вважає Бичко, сформували дві парадигми: латинська (західно-раціоналістична) й еллінсько-візантійська (східно-софійна). На першу вплинули нормативність, ієрархія, раціо, логіка, натуралізм і механіцизм, а на другу, до якої належить і Україна — містичний, апофатичний, міфічний, екзистенційний виміри, де превалювали діалектичні погляди на «внутрішню» людину з її «екзистенційним менталітетом». Автор абсолютно здає собі справу, що то тільки принципова схема, бо реальна картина завжди складніша. Справді, відчутний екзистенційний елемент уже відчувався в Августина Блаженного, Йогана Скота Еріуґени, в Оксфордській і Шартрській школах, а згодом — у Блеза Паскаля. І навпаки, в Україні латинські віяннявиразно чути в Юрія Дрогобича чи у києво-могилянськихпрофесорів.

Та в Україні неоплатонічній (екзистенційно-софіній)складовій удалося потіснити імперсько-візантійську. Щоправда, йу Німеччині раціональна традиція мала свою альтернативу. Для прикладу, Майстер Екгарт адаптував апофатику та неоплатонізм, укотре доводячи, що в пізнанні Бога важливим є не концептуальне, а особистісне діалектичне осягання. Апочинається воно із заперечення — першого кроку до пошуку нового. Саме з «негативної» німецької містики (Тавлер і Сузо, Бьоме, Силезій і Лютер), а потім і романтизму (Гердер, Якобі, Гаман) виростає ніцшеанський ірраціоналізм.

Оскільки Дмитро Чижевський уподібнив антитетичні риси цієї традиції з філософією Сковороди, де архетипи кола та круговороту нагадували вічне повернення Ніцше, Бичко висновує, що німецька й українська культури подібні. Позаяк і там, і там міфопоетичні струмені домінували над раціональними:«містично-екзистенційний настрій» Сковороди продовжився уШевченковому міфі, де постає «духовно-ідеальна спільність минувшини» позачасової сакральної країни, в якій утратадержавності прирівняна до катастрофи. Зрештою, хіба ж не схожі романтизовані жахи Гоголя та Гофмана? У підсумку, Ніцше кпитьіз намагання раціонально збагнути світ:

Ніцше по суті закликає протиставити життя теорії, «замінити науку міфом». І заклик цей втілюється не тільки у проповідницько-афористичному стилі письма, в екзальтовано-натхненній мові мудреця Заратустри — він зреалізований у самому змісті текстів-притч, міфів новітнього часу.

Та схожості спостерігаються також і між німецькою та російською рецепціями ніцшеанства. У них обох вульгаризована інтерпретація філософії Ніцше зробилася інструментом обслуговування диктатури (націонал-соціалістичної та більшовицької). В Україні вона не домінувала, позаяк ідеїтрагічної долі людини, вітальні прояви та свобода постійнозалишалися затребуваними:

Але не можна не рахуватися з тією обставиною, яка стала справді фатальною для долі ніцшеанських ідей у XX столітті: двічі, у Німеччині і в Росії, вони були застосовані для обслуговування державного тоталітаризму, гітлерівського і сталінського! Що ж до України, то ніцшеанство і тут набуло помітної популярності, принаймні у першій половині ХХ століття. Проте зміст української рецепції філософії Ніцше істотно відрізнявся від адекватного її відображення, а також і від тоталітаристських (німецької та російської) її «моделей». Український менталітет сприйняв ніцшеанство під кутом зору своєї історичної долі і національних прагнень.

Далі Бичко концентрується на соціальних, антропологічних, а надто політичних і владних аспектах української провідної верстви. Використовуючи Ніцшеве розділення моралі на панськута рабську, він реконструює покликання українськихінтелектуалів в умовах бездержавності. Панівна верства проголошує самоствердження, вона готова творити цінності,завжди покладається на власні сили. Рабська перебуває в полоні співчутливості, покори, стадності. Бичко звертає увагу на те, що Ніцше побачив у Росії збільшення волі, прикритої легкою пелериною західної цивілізованості: проте вона мала колись вивільнитися. Потрапивши в імперські лабети, провідна частина нашої верстви була знищена чи купилася на переваги російського дворянства. Проводячи колоніальну політику, російський імперіалізм поглибив суперечності між українською старшиною та низами, допоки нація не втратила політичну пильність і спроможність.

Зрозуміло, чому борці за відродження української державності і культури рішуче звертаються до ідеї відновлення владної верстви українського суспільства. І в цьому плані їм вельми імпонують відповідні настрої ніцшеанства, хоча осмислення та інтерпретація останнього відображає насамперед українську специфіку. Тільки враховуючи її можна говорити про своєрідне «українське ніцшеанство» представники якого не тільки творчо, але нерідко критично і навіть негативно ставилися до самого вчення німецького мислителя. З таким застереженням можна говорити про ніцшеанські мотиви у творчості таких українських авторів, як Дмитро Донцов, Юрій Липа, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Володимир Винниченко, Євген Маланюк, Микола Хвильовий, Валеріан Підмогильний та багатьох інших.

Втім, у чому тоді полягає специфіка цього ніцшеанства? На наших теренах ідеї Ніцше не копіювались і не переносилися механічно. Вони завжди тлумачились у відповідності до потреб визвольної боротьби. Бичко виокремлює декілька тенденцій українського ніцшеанства. Скажімо, Леся Українка окреслилатрагедію нищення давньої української культури, проголошуючи, подібно до Ніцше, сподівання відновитися без надії. Микола Хвильовий в унісон із Ніцше закликає позбутися стадності та шукати цивілізаційного шляху в Європі. Дмитро Донцов уважає, що плебейство, пацифізм, демократизація, соціалізм і народництво призвели до занепаду держави. Він протиставляєШевченка (повстання вищої касти проти приниженні гідності) та Драгоманова (носія позитивістсько-матеріалістичного світоглядуз його толеруванням чужинства). Дещо помірковано виглядає дискурс героїчного мілітаризму Євгена Маланюка (Шевченко як співець козацтва, а не селянської недолі) та Юрія Липи (культ ірраціонально-несвідомої відірваності від московського духу),хоч і вони обидва були зосереджені на лицарській елітарності. Врешті-решт, екзистенційний конкордизм Володимира Винниченка нагадує спробу пошуку рівноваги, коли людину заносить у крайнощі, чи намагання піднести життя на рівень вищої цінності, попри аморалізм і зверхність, яку виказують персонажі його творів.

Отже, діячі вітчизняної культури, котрі тою чи тою мірою безпосередньо чи опосередковано сприйняли Ніцшеву ідею про владну і підлеглу верству в людському, суспільстві і відмінність їхніх морально-ціннісних орієнтацій, розробляли і тлумачили цю ідею в соціально-політичних і культурно-історичних вимірах України. Більше того — конкретне зауваження Ніцше щодо адекватної реакції європейських народів, серед яких поширилася «хвороба» послаблення волі (орієнтована на «щастя зеленого пасовиська»), на посилення «грізності» Росії з її «варварською» сильною волею (заклик до створення власної, «європейської» владної касти, аби з неменшою «грізністю» протистояти Росії) викликало у згаданих діячів (хоч, можливо, не всі вони були знайомі зі словами Ніцше) цілком аналогічну реакцію: прагнення відродити владну верству в Україні з метою ефективної протидії «владному» тискові Москви.

Таким чином, українські ніцшеанці, використавши головні засади Ніцшевої філософії, в цілому не прагнули побудови тоталітарного режиму, як у Німеччині чи Росії. Пафос відродження й антиколоніалізму в нашому ніцшеанстві видає всі ознаки посилення національної ідентичності, що демонструємеханізм екзистенційного захисту — не лише на персональному, а й на суспільному та державному рівні. Ніцшеанська оптикауможливила протистояння тоталітарній імперській силі, якапостійно мімікрувала під раціоналістичні системи. Тож українські ніцшеанці більше звертали увагу не на поверхневий ефект і форму філософування Ніцше, а зосереджувалися на екзистенційній її складовій, адже вона передбачала особисту участь людини у творенні власного життя.

Певна річ, у розвідці Бичка можна зауважити деякі натяжки й узагальнення, що виглядають уразливими з точки зору передовсім історії філософії й історії культури. Здебільшого, це стосується протиставлення раціональної та софійної традиції, що виглядає занадто есенціалістськи. Хоч автор і сам уважає таке розподілення суто умовним, воно таки не знімається. Другий момент пов’язаний із уніфікацією й ідеалізацією українського ніцшеанства. Звісно, цей феномен, як і інші національні ніцшеанства, не був однорідним. У середовищі цього руху нуртували протистояння та змагання, що, до речі, відповідало світоглядній настанові самого Ніцше. Є в ньому радикальні та помірковані форми. Втім і це відповідає настанові Ніцше — брати під увагу парадокси та несподіванки.

Зрозуміло, що стаття Бичка допускає суттєве розширення концептуалізації екзистенційної традиції зарівно в європейському й українському контексті. Може скластися враження, що він, як і автори, котрі раніше бралися за цю тему, вдається до гіперінтерпретації, приписуючи видатним особистостям, які жили до провісника надлюдини, ці ніцшеанські характеристики. Та йдеться не про ретроспективне прикладання того чи тогоконцепту з філософії Ніцше до певного представника минулого, арадше про вторинне кодування.

В кожному разі, філософія завжди залишає за собою простори для спекуляції, хоч її варто таки контролювати. Сам Ігор Бичко завжди був відкритим до аргументів і дискусії, тому його навряд чи треба зараховувати до стану догматиків. Але нині, коли ми вільно сперечаємося про схематизм або ж апологетику якогось підходу, необхідно пам’ятати, що хтось уперше взявся торувати шляхи ніцшеанства в ідеологічній цілині — і не лише з літературознавчих, а саме з філософських позицій.

Одне слово може підтримати або відштовхнути. Новий шкільний урок допоможе дітям помітити наслідки щоденного спілкування.

Про це повідомляє Міністерство освіти і науки України.

У День знань, 1 вересня, українські школи проведуть Всеукраїнський урок “Мова гідності: бачити людину за словами”. Заняття має допомогти учням і ученицям зрозуміти, як мовлення впливає на людей поруч, чому важливі повага, емпатія та прийняття різноманіття.

Ініціатива спрямована на формування безпечного й доброзичливого середовища у класах. Під час уроку діти говоритимуть про слова, які можуть підтримувати, але також – стигматизувати чи виключати інших.

Школа не лише дає дітям знання. У ній, зокрема, формуються цінності й моделі взаємодії, які вони понесуть із собою в доросле життя – а отже, й те, якою буде Україна через 10, 20 чи 30 років. Українці вже не раз доводили, що наша сила – у здатності гуртуватися, підтримувати одне одного та діяти разом. Саме тому взаємоповага, прийняття різноманіття та увага до гідності іншої людини мають ставати звичними ще зі школи.

– зазначили в Міністерстві освіти і науки

Як проходитиме урок “Мова гідності”

Матеріали для заняття розробили у форматі конструктора. Педагоги зможуть поєднувати запитання, практичні завдання та приклади з повсякденного життя відповідно до віку й потреб конкретного класу.

Обговорення історій, інтерактивні вправи та спільна робота дадуть змогу дітям краще усвідомити наслідки власних висловлювань. Окрему увагу приділять тому, як спілкуватися без упереджень, не принижувати співрозмовників і поважати відмінності між людьми.

У Міністерстві освіти і науки пояснили, що вчителі й учительки зможуть самостійно визначати теми для роботи, змінювати послідовність завдань та обирати найзручніший формат проведення уроку.

Матеріали для учнівства 1–12 класів

Для проведення Всеукраїнського уроку підготували набір матеріалів для учнів і учениць різного віку:

• сценарії занять і презентації;
• історії та життєві ситуації для обговорення;
• запитання для діалогу з дітьми;
• інтерактивні вікторини;
• проєктні завдання;
• додаткові матеріали з етичної та безбар’єрної комунікації.

Хто долучився до підготовки ініціативи

Всеукраїнський урок “Мова гідності: бачити людину за словами” проводять у межах Національної стратегії безбар’єрності, ініційованої першою леді Оленою Зеленською.

До реалізації проєкту долучилися Міністерство освіти і науки, ЮНІСЕФ, радниця-уповноважена Президента з питань безбар’єрності Тетяна Ломакіна та радниця-уповноважена глави держави з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’я Герасимчук. Методичні матеріали створили EdEra, Центр соціальних змін і поведінкової економіки та Ощадбанк.

Урок має стати приводом для відкритої розмови про гідність кожної людини та культуру спілкування, що ґрунтується на повазі.

Корисне для прочитання:

• У Києві представили мистецький проєкт із серією ілюстрацій 13 митців, що популяризує безбар’єрну комунікацію, повагу до людей і протидію дискримінаційним ярликам.

День Незалежності, як і День народження, — це часто привід для рефлексій. Науковці та дослідники втілюють їх у вигляді нових книг. Напередодні 30-річчя Незалежності політолог, професор Києво-Могилянської академії та науковий радник Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва Олексій Гарань опублікував свої мемуари «Від Брежнєва до Зеленського. Дилеми українського політолога», а напередодні 35-річниці завершив роботу над англомовною та доповненою версією книги, яка має вийти на початку наступного року у німецькому видавництві Ibidem. З цієї нагоди Тиждень поговорив із Олексієм Гаранем про те, як виглядав процес трансформації українського інтелектуала від часів пізнього СРСР до сьогодні, що за цей час змінювалося в українському суспільстві та чому в Україні так і не зʼявилося сильних політичних партій.

— Читаючи вашу книгу «Від Брежнєва до Зеленського: дилеми українського політолога», у мене виникало відчуття, що це опис не просто вашої особистої трансформації, а більшості української інтелектуальної спільноти: коли людина проходить шлях від русифікованого гвинтика комуністичної системи до українськомовного націонал-демократа. Як ви оцінюєте поступ українського суспільства за ці 35 років, зокрема крізь призму власної трансформації?

— Як ви правильно зазначили, я був русифікованим українцем. У сім’ї говорили російською мовою, але я завжди розумів, що я українець. У мене ніколи не було сумнівів щодо моєї ідентичності, і на цьому я хотів би наголосити. Хоч частина України була русифікована, зокрема Схід, Південь і Київ, українці все одно знали, що вони українці, а не росіяни. Гадаю, це дуже важливий момент: наша ідентичність ніколи не була повністю знищена. Її пригнічували, але розуміння того, що ми українці, залишалося. А от питання «які українці» і «як ми бачимо стосунки з Росією» — це вже наступний етап.

Якщо ж говорити про трансформацію протягом 35 років, то покоління, які виросли вже зараз, закінчували українськомовні школи. І навіть якщо між собою вони подекуди спілкуються російською, для них не проблема перейти на українську. Ці покоління вже не знають, що таке Радянський Союз. У цьому сенсі трансформація колосальна, і вони мають надзвичайне політичне усвідомлення того, що відбувається навколо.

Я писав у своїх спогадах («Від Брежнєва до Зеленського. Дилеми українського політолога» — Ред.), що раніше належав до лівих, думав про реформування соціалізму і так далі. Історик Ярослав Грицак, який написав передмову до англомовного видання моїх мемуарів, зазначає, що в нашій еволюції багато спільного. Хоч він ріс на Заході України, в україномовній родині, а я — ні, ми обидва захоплювалися латиноамериканськими революціонерами — Че Геварою та іншими. Потім прийшла рок-музика, що стала наче ковтком свободи. Наш провідний етнополітолог і фахівець із медійних наративів Володимир Кулик теж починав як лівий.

Ця еволюція справді відбувалася поступово. І коли кажуть: «а що було б, якби в 1991-му обрали Чорновола?» — то моя відповідь проста: не було б іншого результату. Люди на той момент не були готові голосувати за антикомуніста. Для більшості й незалежність із президентом Леонідом Кравчуком була доволі радикальним кроком, а голосувати ще й за переконаного антикомуніста — це було зовсім інше питання.

Можна простежити, як змінювалося ставлення до самої ідеї незалежності. На Заході України було відносно легко підняти людей під гаслами державності, української мови, засудженням пакту Молотова–Ріббентропа, під нашими національними символами — синьо-жовтим прапором та тризубом. А от підняти під тими самими гаслами та символами Наддніпрянську Україну було набагато важче.

Так, у кінці 1980-х вже існували народні фронти (у республіках Балтії), а в Україні — народні спілки. Я й сам був у групі російськомовної ліберальної інтелігенції, яка виникла ще до Народного руху, — Народній спілці сприяння перебудові. Але це не набирало масштабу. Все змінилося, коли до створення Народного руху долучилася Спілка письменників. Чому? Бо ці люди були легітимізовані радянською системою, і значній частині населення вони не здавалися небезпечними.

Ми знаємо, що радянська пропаганда розповідала про дисидентів, вішаючи на них усі можливі злочини. А тут виходили визнані системою письменники, значна частина яких навіть були комуністами — Іван Драч, Дмитро Павличко, В’ячеслав Брюховецький — і казали: давайте створювати рух. І люди відгукнулися.

Нагадаю, що перша назва руху була «Народний рух України за перебудову», а в першій програмі 1989 року йшлося лише про новий союзний договір, і це вже було радикальним кроком. Незалежність внесли до програми Руху аж восени 1990-го. Тобто мав пройти певний час для цього кроку.

— Ми говоримо про 35 років загалом, але були конкретні етапи, які визначали цю трансформацію на наступні роки. Чи могли б ви їх охарактеризувати?

Якщо говорити про чітке усвідомлення того, що ми самі маємо собою керувати, то це аварія на Чорнобильській АЕС. Саме Чорнобиль показав, що нас зрадила Москва і місцеве керівництво компартії. Ми побачили, що довіряти не можна. Це був дуже серйозний поштовх.

Далі — кінець 1980-х: створення Руху, Революція на граніті, увесь рух до незалежності. Виникла незалежна Україна, причому побудована не на суто етнічному націоналізмі — не так, як у республіках Балтії, де для здобуття громадянства треба було проходити певні етапи. У нас наприкінці 1991-го, перед референдумом, ухвалили так званий нульовий варіант: усім, хто на той момент жив в Україні й хотів отримати громадянство, достатньо було сказати «я хочу», і вони його отримували.

Нам пророкували страшні міжнаціональні конфлікти після розпаду СРСР, але такий підхід одразу зняв ці питання. Наш націоналізм був не етнічним, а територіальним, тобто інклюзивним — це і є формування політичної нації, незалежно від того, яка в тобі кров тече.

Наступні поштовхи — це, очевидно, перший Майдан — Помаранчева революція, потім другий Майдан — Революція Гідності, початок російської агресії у 2014 році — це був колосальний поштовх до розуміння, що нам з Росією не по дорозі. І остаточний поштовх — повномасштабне вторгнення. Але важливо розуміти: це все був процес, зміни не наставали одномоментно.

— Ми говоримо напередодні 35-річчя незалежності, тож маємо вже покоління, яке виросло й подорослішало в незалежній Україні: тих, хто подорослішав після 2014 року, і тих, хто виріс уже за часів повномасштабного вторгнення. Дехто із цієї молоді досі не голосував, хоча міг би, якби не війна. Але ці люди хочуть виявляти власну громадянську позицію. Цьогоріч і торік ми бачили так звані «картонкові майдани». Як ви оцінюєте загалом агентність цього молодого покоління? Як вона проявляється в умовах війни — через протести, через громадські організації? І як ви, як викладач, це бачите серед своїх студентів?

Кожне середовище відбиває те, що відбувається в суспільстві загалом. Якщо говорити про могилянців, то ті студенти, які приходять зараз, дуже добре підготовлені, і українськість у них добре відчутна. Це не дивно: вони самі обрали Могилянку, до того ж це вже покоління, яке формувалося після Євромайдану, в умовах війни. Для них усе це стало частиною сенсу їхнього життя. Хоча, звісно, і в Могилянці траплялися студенти, які згодом перетворилися на мерзотників — це теж частина реальності.

Щодо «картонкового Майдану» — хоч мені й не подобається цей термін, він уже усталився, навіть в англійському перекладі як «Cardboard Maidan», то на ці протести виходить активна частина молоді, і саме вона відображає той злам, що стався в цих поколіннях. Разом з тим, не варто все ідеалізувати. Нещодавно КМІС проводив опитування, і одне з питань було: чи згодні ви заради миру та гарантій безпеки з тим, щоб Україна вивела війська з Донбасу. У цілому по Україні цифри були доволі позитивні, але якщо подивитися саме на молодь, то якраз серед цих людей частка тих, хто каже «так», виявилася вищою. Мене це здивувало. Потім подумав: можливо, це пов’язано з тим, що молодь розуміє: з 25 років їх можуть мобілізувати до армії, і це, ймовірно, відображає позицію тих, хто не хоче йти воювати.

Тож так, молодь патріотична, свідома, і це наше майбутнє, але можуть бути й інші, менш втішні показники. Ідеалізувати тут нічого й нікого не варто. Якщо подивитися навіть на наших легендарних героїв, побачимо, що там теж далеко не все було ідеально, а ми часто вже потім самі створюємо ідеалізований образ.

— А кого серед героїв Незалежності найбільше ідеалізують? А кого недооцінюють?

Візьмімо В’ячеслава Чорновола. Це людина, чий внесок у нашу незалежність беззаперечний. Але я б сказав так: Чорновіл був передусім руйнатором. Він не зміг розбудувати Рух на нових, модерних засадах. Результати виборів показують, що частка прихильників Руху впала з 1990-го до 1998-го. Щоправда, значною мірою це було пов’язано з тим, що спочатку Рух був широким об’єднанням, куди входили і ліві, і праві, а згодом він почав перетворюватися на вужчу правоцентристську партію. Мабуть, цей процес був неминучим.

Чорновіл разом із Левком Лук’яненком були членами Української Гельсінської спілки. Коли навесні 1990 року ця спілка трансформувалася в Українську республіканську партію, Чорновіл прийшов на з’їзд і заявив, що його делегати творять організацію більшовицько-тоталітарного типу, і що він до такої організації не піде. Звідки він це взяв — не знаю. Більше того, на установчому з’їзді Руху йому пропонували увійти до Великої Ради Руху, а він відповів: ні, я займаюся виданням газети, у мене немає часу на Велику Раду.

Люди, які добре знали Чорновола, зокрема дисиденти, що пройшли з ним пліч-о-пліч,  кажуть, що в нього були амбіції бути першим, і дуже часто він просто не чув інших. Це і моя особиста оцінка. Зараз у нас усталився його образ — і він справді був незламним, але це вже ідеалізований образ.

А от Левко Лук’яненко — постать, яка часом була недооцінена. Іван Драч якось порівнював його з Нельсоном Манделою — обидва відсиділи по 27 років. І Драч ставив питання: чому Лук’яненка світ не знав, а Манделу знали? Відповідь Драча була такою: тому що Мандела чорношкірий. У боротьбі проти апартеїду сходилися всі — і Радянський Союз, і Китайська Народна Республіка, і Європа, зрештою й Сполучені Штати з їхнім потужним рухом за громадянські права. Усі про нього знали. А про Лук’яненка — дуже мало хто.

Коли я виступаю перед південноафриканцями, я показую слайд із Лук’яненком, розповідаю його історію і питаю: чию біографію це нагадує? Вони кажуть — Мандели. Серед українських політичних діячів Левко Лук’яненко показав здатність мислити широко: у 1990 році він заявив, що «комуністи, які хочуть створити незалежну Україну, — наші союзники на цьому етапі творення історії». Це був дуже важливий і принциповий момент, який сприяв здобуттю незалежності. А згодом тодішній президент Леонід Кравчук відправив його послом до Канади, фактично усунувши з політичної гри. Так само він вчинив і з Юрієм Щербаком — лідером «зелених». І все: Щербак став чудовим дипломатом, але «зелені» так і не постали в нас як реальна політична сила.

— Одна з ваших книжок ще 1993 року, присвячена Народному Руху, має назву «Убити дракона. З історії Руху та нових партій України». Виходить, що українському національно-демократичному руху вдалося вбити комуністичну систему, але не вдалося створити ефективну партію. Чому?

Так, ми вбили дракона — ту комуністичну систему, яка була, — але колишні комуністи лишилися при владі. Цікаво, що комуністи самі себе заборонили: у результаті всі комуністи, які були у Верховній Раді, миттю стали безпартійними.

А зв’язки в межах колишньої комуністичної номенклатури нікуди не зникли. Це і назвали «партією влади». Так почали відтворюватися практики, що існували ще в радянській Україні. І дехто з тих, хто боровся з драконом, зрештою сам став його частиною. Приклад — заступник голови Руху за часів Чорновола Олександр Лавринович. Пізніше він став поплічником Януковича, міністром юстиції, учасником двох антиконституційних заколотів 2010 року, які завершилися узурпацією влади Януковичем. Тобто ця людина сама стала «дракончиком».

— За 35 років незалежності в Україні так і не вдалося створити демократичну партію з дійсно сильною, стійкою електоральною базою. Чому?

Відсутність ідеологічних, програмних партій — це справжня проблема нашої партійної системи. Ми всі знаємо ці болячки: партії створюються від виборів до виборів, під конкретного лідера. На жаль, подолати це не вдалося. Після 2004 року в мене були сподівання, що ця ніша заповниться: постане «Наша Україна» як правоцентристська партія, більш радикальна «Батьківщина», а Олександр Мороз у Соціалістичній партії сформує українську ліву соціал-демократію — він був за крок до вступу до Соцінтерну. Але потім сталася зрада Мороза, який 2006 року за посаду спікера перейшов на бік Януковича, — і це поставило хрест на партії. На жаль, у нас так і не з’явилося нормальної української  партії із лівою, соціал-демократичною ідеологією.

«Наша Україна» своєю чергою постійно коливалася разом із політичною лінією Ющенка. А коли партія коливається залежно від політичних інтересів лідера — це ненормально. Спроби ж створити партію середнього класу, які робили «Самопоміч» і «Голос», також виявилися безуспішними.

Серед активних нині партій, можна подивитися на «Європейську солідарність», яка працює в ідеологічній ніші правого центру. Там є багато цікавих постатей, і вона могла б перетворитися на потужну правоцентристську силу. Але це партія Петра Порошенка: а Порошенко має свій стабільний електорат, але є високий особистий антирейтинг.

Зараз почали казати про майбутню партію Федорова, соціологи у виборчих рейтингах оперують умовними партіями – «партія Залужного», «партія Буданова», але зациклюватися на одній людині, тим більше ідеалізуючи її не можна.

Тож створення потужних, програмових партій лишається завданням не тільки для українських політиків, а й для всього нашого суспільства.

Українські регіони дедалі частіше стають об’єктом наукового зацікавлення як автентичні осередки української культури, виплеканої століттями й не здеформованої новітніми впливами. Попри відсутність багатьох цивілізаційних вигод, такі місцини бережуть у собі живу духовну пам’ять українського народу.

Підкамінщина — територія на сході Львівської області, сьогодні сформована в окрему Підкамінську територіальну громаду. Це історичне пограниччя спочатку Польської Корони і Великого князівства Литовського, згодом, відповідно, Руського і Волинського воєводств, а у довгому ХІХ столітті — Австро-Угорщини і Російської імперії. Таке пограниччя залишило слід на культурі цієї місцевості, зокрема сформувало оригінальну рецепцію релігійної культури, яка, особливо в ранньомодерний період, часто запозичувала волинські зразки і практики.

Останнім часом дослідники частіше звертають увагу на сакральні пам’ятки Підкамінщини. Вже нормою стала не тільки концентрація дослідницької уваги виключно на Підкамінському домініканському монастирі як визначній архітектурній та історичній пам’ятці України і Центрально-Східної Європи, а й на менших, донедавна взагалі непримітних парафіяльних храмах. Пожвавленню наукового зацікавлення до цієї території неабияк сприяє щорічна наукова конференція для істориків і краєзнавців, а публікація збірників матеріалів дає можливість одразу вводити наші знахідки до наукового обігу.

Дослідницькі пошуки виходять далеко за межі архівних і бібліотечних колекцій, адже ми стараємося щорічно проводити експедиції на Підкамінщині, завдяки яким вже вдалося віднайти чимало цікавого. Я цільово запрошую фахових спеціалістів: істориків, мистецтвознавців, архітекторів і реставраторів. Виявлені пам’ятки одразу впроваджуємо до наукового обігу. Зокрема, дослідження професора Володимира Александровича «Мистецька спадщина сільських церков Підкамінської околиці ХVІІІ століття: відкриття невідомого явища в історії української культури», чи ж реставратора Андрія Лінинського «Малярство сільської церкви в околицях Підкаменя: “реставрації” і проблеми збереження», які повністю побудовані на основі матеріалів, виявлених під час експедицій.

У серпні цього року відбулася чергова дослідницька експедиція селами північно-східної і східної частин Підкамінської громади. У ній взяли участь мистецтвознавець, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник відділу середніх віків Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України професор Володимир Александрович; кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства НАН України Андрій Фелонюк; PhD, старший викладач кафедри історії Гуманітарного факультету УКУ Ігор Букало; PhD, місцевий краєзнавець Андрій Корчак.

Читайте також: Найдинамічніша галузь історії України: конференція про ранньомодерну війну і церкву

Майстерні розписи церков і витончене малярство

Виконання окремих ікон Підкамінщини вражає майстерністю. Найдавніша збережена ікона цієї околиці походить із парафіяльної церкви села Голубиця, вона сьогодні зберігається в Підгорецькому василіянському монастирі і визнана чудотворною. За припущенням дослідниці Роксолани Косів, пам’ятку слід датувати серединою ХVІ століття і вона створена в місцевих малярських майстернях. Зрештою, професор Володимир Александрович зафіксував кілька малярів, які працювали безпосередньо у Підкамені у ХVІІ–ХVІІІ століттях. А в сусідніх містах, таких як Броди, Буськ чи Золочів, існували цілі малярські осередки.

Експедиція дала цікавий результат: наприклад, у одній із церков св. Миколая вдалося виявити надзвичайно гарні модерні розписи храму в стилі сецесії початку ХХ століття. До речі, до його внутрішнього вистрою також був причетний митрополит Андрей Шептицький, адже після візитації у 1904 році він направив сюди здібних малярів зі Львова. Ймовірно, розписував храм хтось із представників «Краківської школи» іконопису, а фундовані митрополитом розписи належать до його ранніх ініціатив, буквально до одних із перших, після очолення Шептицьким митрополичої катедри.

Захопливе враження справляє комплекс двох пар бічних і запристольного вівтарів у церкві Покрову Пресвятої Богородиці на Підкамінщині. Несподіванкою виявилося те, що у церкві, побудованій на початку ХХ століття, є ікони і вівтарі із середини ХVІІІ століття. Виявляється, їх придбали для новозбудованого храму в селі Лідихів на Волині, де, найімовірніше, бічні вівтарі змушені були розібрати під час синодальної уніфікації простору храмів у ХІХ столітті.

Купівля в сусідньому Лідихові цих мистецьких речей вчергове свідчить про відносно жвавий рух на австрійсько-російському прикордонні і вказує на комунікацію українців по обидва боки кордону.

Ікони вівтарів із Лідихова вражають майстерністю. Ймовірно, їх автора слід шукати серед малярів Почаївського василіянського монастиря середини ХVІІІ століття. Наявність хронологічно старших ікон у новіших храмах свідчить про потребу таких пошуків, незважаючи на вік церкви чи її конфесійну належність.

Під час експедиції виявлено цілу низку пам’яток українського іконопису в церквах Підкамінщини, що яскраво демонструють різноманіття традиції. Для прикладу, у празничних рядах іконостасів вдалося зафіксувати три варіації малювання образу Успіння Пресвятої Богородиці. У більшості храмів, звичайно, намальоване канонічне зображення цього свята. А от у церкві св. Юрія у празничному ряд замість Успіння зображено менш поширену іконографію Внебовзяття Богородиці. Тим часом у храмі Великомученика Дмитрія, де іконостас походить із середини ХVІІІ століття, виявлено рідкісну іконографію Несення Тіла Богородиці.

Читайте також: Про що розказують свята: політика й повсякдення

Найбільше знахідок — у посторінкових записах на парафіяльних стародруках

Важливо розуміти, що ці парафії віддалені від освітніх та економічних центрів і від осередків книгодрукування. Проте вони вже у ХVІІ столітті були повністю укомплектовані потрібними для проведення Літургії книгами, про що свідчать не тільки збережені примірники, а й описи парафіяльних храмів під час тодішніх візитацій. Тільки в кількох випадках згадано про побутування рукописної книги, а в більшості богослужбові тексти на початку ХVІІІ століття вже були друкованими.

Упродовж експедиції нам вдалося віднайти принаймні шість стародруків, виданих Львівським Ставропігійським братством у ХVІІ столітті. Саме із цієї друкарні походить найбільше видань ХVІІ століття на парафіях Підкамінщини. Звичайно, найпопулярнішим було Євангеліє 1690 року. Разом із книгами, що були виявлені в попередніх експедиціях, у громаді зафіксовано понад десять друків ХVІІ століття.

Читайте також: Боротьба за книговидання в ранньомодерній Україні: конкуренція, прибутки, читачі, заборони

Якщо книги ХVІІ століття були надруковані у Львові, то більшість видань ХVІІІ століття походять із Почаївської василіянської друкарні. Це можна пояснити близькістю до цього видавничого центру, адже відстань він Підкаменя до Почаєва становить усього 14 кілометрів. Серед почаївських видань найчастіше трапляються Євангеліє 1759 року (на більшості парафій), а також Мінеї, Служебники та інші видання. На одній із парафій вдалося віднайти Почаївський Богогласник 1791 року видання — унікальну пам’ятку української духовної пісні. Саме там опубліковано руською мовою іконославильну пісню на похвалу Підкамінської ікони Богородиці «Пречистая Діво, Мати Руського краю».

Більшість стародруків мають дуже цінні дарчі записи від осіб, які їх придбали і передали до храму, часто з типовими формулюваннями на кшталт «за відпущення гріхів» або ж із засторогою про Страшний Суд для осіб, які наважаться викрасти цю цінну річ. Так, 20 березня 1699 року «обиватель наквашський» Даніель із дружиною Марією придбали до одного з храмів Євангеліє львівського друку 1690 року. Пожертва відбулася за тодішнього пароха Михаїла Крачевича і власника Підкамінського ключа маєтностей Юзефа Цетнера. Жертводавець одразу прописав пересторогу для можливих крадіїв: «хто б міг [цю книгу] від престолу віддалити, з тим я буду мати суд перед страшним суддею».

Читайте також: Жіночі досвіди на маргінесах історії Києво-Печерської лаври

Євангеліє 1690 року для сусідньої парафії 12 серпня 1701 року придбав «обиватель серетецький до храму Рождества Пресвятої Богородиці». Ця парафія тоді входила до володінь Потоцьких, зокрема в записі йдеться про Юзефа Потоцького. 14 березня 1762 року «обиватель немʼяцький» Григорій Ковальчук із дружиною Марією «за держави його милості пана Ігнатія Цетнера обозного коронного» придбали до одного з храмів Євангеліє 1759 року, видане в Почаєві.

Не менш цінними для розширення знань з локальної історії стали супровідні записи, зроблені вже пізніше. Наприклад, у 1902 році Петро і Михайлина — парафіяни церкви св. Юрія в околицях Підкаменя — склали кошти на «переплет», або ж оправу для Євангелія. Що важливо, оправу здійснювали «за границею», тобто у підросійському Почаївському монастирі. Запис про це на сторінках Євангелія зробив о. Йосиф Застирець — зять одного з місцевих парохів, до речі, близький товариш Івана Франка.

Кілька зафіксованих посторінкових нотаток на богослужбових книгах зроблено під час Першої світової війни. 7 вересня 1914 року дарчий запис для однієї з парафій здійснив намісник Києво-Печерської Лаври Амвросій для новоприбулого православного священника Федора Борецького. Справа в тому, що за російськими військовими одразу прибували православні священники, які ставали адміністраторами місцевих греко-католицьких парафій, примусово змушуючи вірян переходити на православ’я.

Читайте також: Архієпископ Ігор Ісіченко: «Година зневаги та нищення ідеалів стала поштовхом для людей із почуттям гідності»

Особливо цінним виявився комплекс богослужбових текстів з особистим підписом митрополита Андрея Шептицького. Справа в тому, що навесні-влітку 1904 року митрополит здійснив велику візитацію на Підкамінщину і сусідні парафії. Він зупинявся в кожному з храмів, спілкувався з парафіяльним духовенством і обдарованою молоддю, навіть згодом надавав стипендії для навчання закордоном. У червні 1904 року митрополит відвідав парафію Воскресіння Господнього в околицях Підкаменя й погодив використання тамтешніх стародруків, записавши на них: «Позваляю уживати». Частина записів митрополита заклеєна спеціальною стрічкою — ймовірно, так їх приховували від радянської влади.

Окрім стародруків, принаймні на одній із парафій вдалося віднайти цілий парафіяльний архів першої половини ХХ століття з особистими документами репресованих у радянський час греко-католицьких священників, контрактами на виготовлення риз і богослужбового посуду, закупівлю книг. Під час експедиції також виявлено парафіяльні печатки, статути братств, другі примірники метричних книг тощо.

Ці богослужбові книги й документи є не тільки важливими пам’ятками українського книжного мистецтва, а й неоціненим джерелом локальної історії. Як на мене, друге навіть набагато цікавіше. Це так звана культурна або соціальна історія книги, адже посторінкові записи дають можливість простежити історію самої пам’ятки і через неї — історію громади. Записи були різноманітними: від увіковічнення фундаторів до доволі буденних справ. Наприклад, у одній з попередніх експедицій ми виявили Євангеліє, де місцевий дяк детально занотував події 1915 року, коли в селі стояв фронт. А ось одна з моїх улюблених нотаток із книги у церкві Покрову Пресвятої Богородиці на Підкамінщині, де хтось із місцевих жителів українською і польською мовами записав: «Ryky, 1909. Пововиденію 3 дна у ночи Тенча Stojała», тобто зафіксував унікальне природне явище — веселку у грудні, яка, за словами записувача, стояла аж три дні і три ночі.

Читайте також: Як історія церкви пояснює історію України | Ігор Скочиляс, Володимир Маслійчук | Ідеї, які об’єднують книги

Тож, без перебільшення, такі локальні, але водночас колоритні знахідки тільки доповнюють різноманітну і багату українську релігійну культуру. Парафії Підкамінської громади слугують яскравим прикладом спільного українського релігійного простору, який був єдиним, незважаючи на політичні і конфесійні кордони, і виявлені переміщення пам’яток є цьому яскравим підтвердженням. Я впевнений, що такі скарби можна віднайти у багатьох регіонах України, і вони зможуть показати ще більше різноманіття, багатогранність і багатство нашої культури.

Тридцять п’ять років тому українці змогли вирватись із лап Російської імперії. Постала самостійна держава Україна, було відновлено тисячолітню незалежну державність українського народу. З’явилася надія на достойне життя на своїй землі в сім’ї вільних народів Європи і світу.

Чому Росія хоче нас знищити

Відтоді незалежна українська держава стала непробивним муром проти відродження й розширення Російської імперії та її експансії в Європу й у світ. Без України, чию історію росіяни крали, без освічених і працелюбних українців, без українців-воїнів у складі своєї армії Російська імперія існувати не може.

Та Російська імперія, хай би як вона себе називала, нікого не відпускає без крові. Московський агресор хоче знищити державну незалежність України, а з нею — українську ідентичність, мову, культуру, духовність. Хоче повернути нас у російське ярмо, щоб заволодіти ресурсами, перетворити українців на рабів та «остаточно розв’язати українське питання».

Лише завдяки титанічному подвигу воїнів і колосальному єднанню нації, коли світ давав незалежній Україні «три дні на падіння Києва й два тижні на падіння України» 2022 року, нам вдалося відвернути цей зловісний сценарій і дати відсіч орді.

Але ворог сильний і підступний. І своїх планів він не змінив.

Штампи й перекручення правдивої історії

Проте навіть у нинішніх умовах жорстокої війни з Росією в публічному просторі серед частини українського політикуму й громадян поширені неправдиві штампи й перекручення щодо новітньої історії здобуття державної незалежності України.

В одному ряду з маразматичними фразами Путіна та його сатрапів, що України немає, що це штучна держава, створена генштабом Німеччини й Владіміром Лєніним, поширюються нісенітниці доморощених «інтелектуалів», що незалежність нібито проголосила «колоніальна адміністрація», тому вона «несправжня», що незалежність нам з неба впала, тому державу треба перезаснувати.

Тут і твердження, що Акт проголошення незалежності ухвалили 24 серпня 1991 року «перелякані комуністи», а Радянський Союз нібито розвалили Єльцин, Кравчук і Шушкевич підписанням Біловезьких угод.

Ці та схожі фальсифікації легітимізують кремлівські прагнення знищити Україну, заперечують багатовікову тяглість державотворення українського народу й правдиву історію здобуття новітньої державної незалежності.

Тисячолітня й недавня історія Української державності

Український народ має тисячолітню історію державності й досвіду боротьби за неї. За тисячу років ми пройшли велетенський шлях від Скіфії-Сарматії, Київської держави князя-святителя Русі-України Володимира, його сина Ярослава Мудрого й до наших днів.

Ніколи не вщухало бажання українців мати власну незалежну соборну державу. Під час української революції початку XX століття на українських землях постало декілька національних держав: Українська Народна Республіка (УНР, 1917–1921), Українська Держава (1918), Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР, 1918–1919), Кубанська Народна Республіка (1918–1920). Та всі знищив російський агресор та окупувала російсько-більшовицька імперія, яка згодом назвала себе СРСР.

Час перебування України під поневоленням московської комуністично-радянської імперії зла — СРСР — був особливо важким: війни, окупації, масові голодомори, депортації, примусові асиміляції, репресії, тюрми, концтабори…

Та українці боролися. У середині ХХ століття це були державники та воїни Карпатської України (1939), Української Держави (1941), воїни Української повстанської армії (1942–1956), дисиденти, правозахисники, політичні в’язні російсько-радянських тюрем і таборів (1960–1990).

І тому боротьба українського народу за свободу й незалежність наприкінці 80-х — на початку 90-х років ХХ століття, яка завершилась вершинною перемогою — здобуттям повної державної незалежності й створенням самостійної держави Україна, стала продовженням тисячолітньої боротьби українців за власну незалежну державу.

Боротьба за Українську державність наприкінці 80-х — на початку 90-х років ХХ століття

У той час Російська імперія, яка тоді називала себе Радянським Союзом, зазнаючи поразки в глобальному військово-політичному й економічному протистоянні із Заходом, змушена була після десятиліть терору й репресій послабити режим, цензуру, запровадити елементи демократії та поступово відпускати політичних в’язнів.

Працівники Київського Авіазавод та мешканці Києва на демонстрації за демократичний закон про вибори, суверенітет України, права громадян

В Україну з російських концтаборів повернулися й продовжили боротьбу за державну незалежність Левко Лук’яненко, Степан Хмара, В’ячеслав Чорновіл, Олесь Шевченко, брати Михайло й Богдан Горині, подружжя Калинців — Ігор та Ірина, Генріх Алтунян, Богдан Ребрик, Левко Горохівський, Микола Горбаль, Мустафа Джемілєв, Євген Сверстюк, Йосиф Зісельс, Анатолій Лупиніс, Мирослав Маринович, Василь Овсієнко, Зеновій Красівський, Іван Гель, Микола Руденко, Євген Пронюк, Василь Лісовий, Микола Матусевич, Сергій Бабич і десятки їхніх соратників.

Своєю незламною позицією вони надихали на боротьбу за незалежність мільйони українців. Державницький, національно-визвольний, національно-культурний, робітничий, молодіжний, екологічний, громадянський рухи заволодівали настроями людей.

Провідну роль, особливо на заході й у центрі України, відігравали заснована колишніми політв’язнями Українська Гельсінська спілка й створений у вересні 1989 року Народний рух України. На сході України важливою формою протесту були робітничий і страйковий шахтарський рухи, які від економічних вимог швидко еволюціонували до підтримки ідеї суверенітету й державної незалежності України.

Люди відганяли страх, виступали на захист прав, свобод, людської та національної гідності, боролися за державність української мови, відродження духовності, за економічні права, екологічну безпеку — і так скидали із себе російсько-комуністичну облуду.

Особливе значення мала боротьба за справедливий закон про вибори. Керівна Комуністична партія вже тоді хотіла нав’язати партійні списки, зарезервувавши собі половину місць у Парламенті для нібито громадських організацій, якими тоді була сама Компартія та її сателіти. Але справедливий виборчий закон вдалося вибороти, що мало величезне значення для подальшої боротьби за державну незалежність України.

22 січня 1919 року, перша річниця проголошення державної незалежності Української Народної Республіки (УНР). Софійська площа в Києві. Проголошення Акта злуки Української Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР), об’єднання в єдину Соборну державу українських земель. А через 70 років, 21 січня 1990 року трьохмільйонний людський ланцюг з національними прапорами і гаслами, довжиною більше 700 кілометрів від Івано-Франківська, через Стрий (з відгалуженням на Закарпаття до Ужгорода), Львів, Тернопіль, Рівне, Житомир з величезним мітингом на Софійської площі показав прагнення українців до державної незалежності і єдності Українських земель.

21 січня 1990 року, напередодні 72-ї річниці проголошення державної незалежності УНР (22 січня 1918 року) і 71-ї річниці Дня злуки — об’єднання ЗУНР і УНР в єдину соборну Українську державу (22 січня 1919 року), організований Народним рухом тримільйонний людський ланцюг з національними прапорами й гаслами довжиною понад 700 кілометрів від Івано-Франківська, через Стрий (з відгалуженням на Закарпаття до Ужгорода), Львів, Тернопіль, Рівне, Житомир до Софійської площі в центрі Києва показав прагнення українців до державної незалежності та єдності українських земель.

Читайте також: Декларація про державний суверенітет України та боротьба за неї

На цьому тлі навесні 1990 року відбулися перші в СРСР демократичні вибори до Верховної Ради Української РСР. У 450 виборчих мажоритарних округах на альтернативних засадах у жорсткому протистоянні кандидатів були обрані народні депутати УРСР дванадцятого скликання — останнього в радянській Україні й першого в історії незалежної держави Україна. У виборах взяли участь 85 % виборців, що становило 31 мільйон осіб, а склад Верховної Ради оновився на 90 %.

Уперше за сім десятиліть новітньої української історії депутати Верховної Ради не були призначені згори керованою з Москви Комуністичною партією. Кожен з них, незалежно від політичних уподобань, особисто боровся і був обраний громадянами — виборцями свого округу, де зазвичай жив і працював і сам кандидат, і його сім’я. Тому абсолютна більшість депутатів дорожила довірою виборців і прагнула її виправдати.

15 травня 1990 року новообрана Верховна Рада Української РСР розпочала роботу на постійній основі, а не дводенними сесіями двічі на рік, як раніше. Саме цьому скликанню Верховної Ради судилося «поховати» УРСР і одночасно «народити» самостійну незалежну державу Україна.

15 травня 1990 року. Зал засідань Верховної Ради. Народні депутати слухають доповідь Голови ЦВК, який відкрив перше засідання новообраної Верховної Ради Української РСР дванадцятого скликання і повідомив, що Верховна Рада є законно обраною і правомочною. Тут і далі фото: Олександр Клименко, Олексій Хилюк

Опозиція та більшість

У Парламенті сформувалися дві великі депутатські групи. 8 червня 1990 року заявила про своє створення опозиційна Народна Рада зі 125 депутатами. Основою Народної Ради став Демократичний блок, депутатів якого на виборах підтримували Народний рух України, Українська Гельсінська спілка, Зелений світ, Товариство «Меморіал», Товариство української мови імені Тараса Шевченка, Громадянський фронт, робітничі та шахтарські страйкові комітети Донбасу. До Народної Ради також увійшла більшість депутатів Демократичної платформи в Компартії України, утвореної напередодні виборів.

До складу Народної Ради увійшов і 37-річний Іван Заєць, науковий співробітник Інституту економіки Академії наук України, член Народного руху України, один із його фундаторів. Народним депутатом його обрали виборці Святошинського виборчого округу № 17 міста Києва, де Іван Заєць змагався з двадцятьма трьома іншими кандидатами й переміг у другому турі, отримавши 59,96 % голосів виборців.

28 червня 1990 року про офіційне оформлення оголосила парламентська більшість «За суверенну радянську Україну». З 380 депутатів-комуністів у Верховній Раді в згадану більшість увійшло лише 239 осіб. Частина комуністів, які залишилися позафракційними, пізніше створили інші депутатські групи: «Незалежні», «Земля і воля», «Аграрії», «Промисловці».

В центрі —народний депутат України Олесь Шевченко (місто Київ) дискутує з Анатолієм Матвієнком — членом Президії, головою Комісії з питань молоді та спорту (Вінницька область).

35-річний Микола Шведенко, член Компартії України, директор Луганського обласного виробничого рибокомбінату, увійшов до складу депутатської більшості «За суверенну радянську Україну». Народним депутатом його обрали виборці Станично-Луганського виборчого округу № 72 Луганської області, де Микола Шведенко змагався з трьома іншими кандидатами й переміг у другому турі, отримавши 62,18 % голосів виборців.

Більшість, яку в народі називали «Група 239» за кількістю її членів, політично не була однорідною. Частина депутатів, крім запеклих ортодоксів, досить швидко почала перейматися державницькими, національно-демократичними ідеями, почуваючись більше українцями, а не орієнтованими на Росію комуністами.

Тому комуністи, формально переважаючи кількісно й адміністративно (а це були переважно керівники міністерств, відомств, великих підприємств, установ, організацій, колгоспів, радгоспів, відповідальні працівники партапарату), не домінували в Парламенті. До того ж завдяки суспільній підтримці й справедливій позиції першого Голови Верховної Ради Володимира Івашка опозиція пропорційно кількості депутатів у Народній Раді отримала керівництво в семи з двадцяти трьох парламентських Комісіях, голови яких стали членами Президії Верховної Ради, що мала тоді значні владні повноваження.

Опозиційні депутати, серед яких особливий авторитет мали колишні політв’язні російсько-радянських концтаборів, уміло використовували методи парламентської боротьби для пропагування державницьких цілей і роз’яснення їх політичним опонентам. Дискусії в Парламенті завдяки прямій трансляції роботи Верховної Ради першими каналами українського радіо й телебачення безпосередньо впливали на настрої українців і, за словами третього Голови Верховної Ради Івана Плюща, «творили незалежну Україну». Своєю чергою, процеси, що відбувалися в суспільстві, постійні мітинги тисяч людей біля будівлі Верховної Ради, державницьке налаштування значної частини новообраних органів місцевої влади сильно впливали на позицію парламентарів під час обговорення доленосних для України питань.

Народні депутати України — колишні політв’язні в оточені людей із квітами. Зліва направо — Левко Горохівський, Олесь Шевченко, Левко Лук’яненко, Степан Хмара, Михайло Горинь, Богдан Ребрик, Ірина Калинець, В’ячеслав Чорновіл, Богдан Горинь, Генріх Алтунян, Михайло Косів.

Тому від самого початку роботи нова Верховна Рада під впливом державницьких, національно-демократичних ідей і суспільних настроїв послідовно рухалася до проголошення суверенітету й державної незалежності України.

Продовження за посиланням.

Джерело: Букви

Українські політики, посадовці та військові привітали громадян із 35-річчям Незалежності України. У зверненнях вони згадали шлях країни від 1991 року, подякували військовим і цивільним, які сьогодні захищають та підтримують державу, а також наголосили, що боротьба за незалежність триває.

Президент Володимир Зеленський заявив, що одним із головних прорахунків Росії стала недооцінка українців. За його словами, саме люди залишаються головною силою держави після понад чотирьох років повномасштабної війни.

“Ворог рахував наші ресурси, склади, техніку, але не взяв до уваги ключове. Людей. Головний здобуток незалежності України”, – сказав Зеленський.

Він подякував українським військовим, які тримають фронт, захищають міста та звільняли окуповані території. Окремо президент відзначив розвиток українського оборонно-промислового комплексу, зокрема виробництво безпілотних систем, морських дронів і далекобійного озброєння.

Зеленський наголосив, що Україна має й надалі посилювати власну оборону та шукати нові способи протидії російським ракетам і безпілотникам. Він також заявив, що Київ не погодиться на територіальні поступки Росії заради припинення війни.

“Ми не дамо їм перехопити ініціативу, обманути Європу і світ, що треба “просто віддати Донбас” і все скінчиться. Ілюзій немає. Віри їм нема. Україна інша і свого не дарує”, – наголосив президент.

Він закликав партнерів посилювати санкційний тиск на Москву та надавати Україні достатньо зброї для завершення війни. За словами Зеленського, Україна прагне миру, однак не готова до капітуляції.

“Україна безумовно дуже хоче миру, але не готова просто взяти і здатись”, – сказав він.

П’ятий президент України Петро Порошенко у привітанні зосередився на людях, завдяки яким країна продовжує жити й працювати під час війни.

Він подякував військовим, медикам, волонтерам, рятувальникам, енергетикам, комунальникам, аграріям, учителям, лікарям і родинам тих, хто перебуває на фронті.

“Незалежність живе не лише в документах, кордонах чи символах. Вона живе в людях. У тих, хто щодня залишається, працює, захищає, рятує, відновлює… І знову обирає незалежність”, – зазначив Порошенко.

За його словами, неможливо назвати всіх, хто щодня підтримує країну, однак саме ці люди забезпечують її стійкість.

“Країну тримають не абстрактні слова – її тримають люди, такі, як ви”, – сказав він.

Порошенко додав, що 35 років тому українці проголосували за незалежність, а сьогодні продовжують щодня її відстоювати.

Головнокомандувач ЗСУ Михайло Драпатий у своєму зверненні нагадав, що боротьба українців за власну державу розпочалася задовго до проголошення незалежності у 1991 році.

Він згадав попередні покоління, які воювали за Україну, перебували в підпіллі та ув’язненні, зберігали українську мову й культуру. За словами Драпатого, нинішньому поколінню випало продовжити цю боротьбу.

“Сьогодні ця боротьба випала нам. І ми добре знаємо ціну Незалежності”, – зазначив Головнокомандувач.

Він наголосив, що ціну незалежності щодня бачить у військових, які тримають фронт, збивають ракети, евакуюють поранених і повертаються до служби після важких випробувань.

Драпатий також згадав українських військових і цивільних, які перебувають у російському полоні, людей на тимчасово окупованих територіях та тих, хто загинув, захищаючи країну.

“Ми маємо чітко розуміти, за що її платимо. За право самим вирішувати, як нам жити. За право бути українцями на своїй землі. За те, щоб жодна інша держава не могла вирішувати за Україну, де проходять її кордони, якою мовою нам говорити, кого обирати і яке майбутнє будувати”, – заявив він.

Головнокомандувач не став приховувати, що попереду залишається складний період.

“Я не скажу вам, що попереду буде легко. Я командую армією, яка щодня веде важкий бій. Я знаю нашу втому. Знаю наші втрати. Знаю ціну рішень, які доводиться приймати”, – сказав Драпатий.

Водночас він наголосив, що бачить силу людей, які попри пережите продовжують виконувати свою роботу та захищати країну.

Колишній Головнокомандувач ЗСУ, а нині посол в Британії, Валерій Залужний наголосив, що незалежність України є результатом боротьби багатьох поколінь і водночас відповідальністю перед майбутніми.

“Україна платить надзвичайно високу ціну за свою свободу. Ми її виборюємо досі. Важко, потом і кров’ю, без зручних компромісів. Бо тільки ми, українці, маємо визначати своє майбутнє”, – зазначив він.

Залужний подякував Збройним силам і всім Силам оборони, а також тим, хто під час війни продовжує працювати, лікувати, навчати, рятувати та допомагати.

Начальник Головного управління розвідки Міноборони Олег Іващенко у привітанні закликав вшанувати всіх, хто боровся за свободу України та віддав життя за державу. Він наголосив, що нині країна проходить один із найважчих етапів своєї історії – має захистити здобуту незалежність і повернути втрачене.

“Розум, згуртованість, пам’ять, небайдужість, витривалість і зброя утворюють нашу силу, здатну розбити абсолютне зло – російського агресора”, – заявив Іващенко.

Він також подякував державам і народам, які підтримують Україну у війні та допомагають рятувати життя.

У Верховній Раді також привітали українців із річницею Незалежності. У парламенті нагадали, що 35 років тому саме вибір українського народу визначив подальший шлях держави.

“Сьогодні Україна захищає цей вибір у найважчій боротьбі своєї новітньої історії. І саме тепер ми особливо гостро відчуваємо цінність своєї свободи, важливість нашої єдності та відповідальність за те, якою буде Україна”, – йдеться у зверненні Верховної Ради.

Міністр закордонних справ Андрій Сибіга у своєму привітанні наголосив, що незалежність означає право українців самостійно визначати майбутнє своєї держави, обирати власний шлях, друзів і союзників.

За його словами, нинішня війна вкотре доводить, що жодна імперія, диктатор чи інша держава не мають права вирішувати майбутнє України замість українців.

Сибіга також подякував міжнародним партнерам, які допомагають Україні захищатися та зберігати свободу. Він наголосив, що ця підтримка стала частиною сили держави у протистоянні російській агресії.

“Ми успадкували боротьбу за незалежність від попередніх поколінь. Наше завдання – зробити так, щоб наступне покоління успадкувало саму незалежність”, – підсумував міністр.

Митрополит Епіфаній зазначив, що для українців незалежність завжди була пов’язана з боротьбою за право самостійно визначати своє майбутнє. Він нагадав, що після відновлення державності у 1991 році Україна продовжувала відстоювати мову, віру, свободу та право на власний вибір, а останні понад 12 років змушена захищати саме право жити на своїй землі.

“Тому для нас слово “Незалежність” невіддільне від слів “боротьба”, “гідність”, “свобода”.

За його словами, 35 років незалежності є лише одним із етапів значно довшої історії української державності. Митрополит Епіфаній згадав спадщину Київської держави та козацької України, наголосивши, що нинішнє покоління продовжує цю історію вже в умовах нової боротьби за державу.

Він також підкреслив важливість єдності українців, взаємної підтримки та збереження власної культури, традицій і церкви.

“Доки ми триматимемось разом, доки дбатимемо одне про одного, оберігатимемо і захищатимемо, доки будемо берегти “душу” нашого народу, нашу Українську Церкву – доти український народ житиме, матиме сили боротися і, з Божою допомогою, перемагатиме”.

• 24 серпня Україна відзначає 35-ту річницю проголошення незалежності. Саме цього дня у 1991 році Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України, а вже за кілька місяців це рішення підтримали громадяни на всеукраїнському референдумі.

Запис Україна відзначає 35 років Незалежності: привітання політиків і військових спершу з'явиться на Букви.