Всі останні актуальні новини України
Стрічка оновлень
Коментарі
ІМІ рекомендує
17°
сі цзіньпінсельта – атлетікмарта костюккальярі – інтердепортіво – валенсіяукраїна має талант 2026женя галичмова гідності перший уроккіліан мбаппеджессіка пегуласергій притулату-95наполі – комобортниковвійськовий збір в українінива тернопільпрем'єр-ліга англіїбелгородзоря – харківолексій потапенкострибки у висотуреал мадрид – малагазаслужений артист україниновостиізраїльан-26лідс – брентфордводопостачаннявійськамолодий буковинецьЩе..
Під час шостого Саміту перших леді та джентльменів Олена Зеленська представила "Глобальний словник стійкості" — видання, яке вперше об'єднало досвід 38 країн і стало практичним результатом цьогорічного Саміту.
Про це йдеться на сайті Офісу президента.
"Глобальний словник стійкості" відповідає на питання, які останніми роками постають перед багатьма суспільствами: як зберігати здатність діяти, коли звичний порядок руйнується; що допомагає людям витримувати тривалий тиск; як громадам підтримувати зв'язки, інституціям – продовжувати роботу, а культурам – осмислювати втрати та знаходити орієнтири для майбутнього.
До видання увійшли 38 понять, соціальних практик, інституційних моделей і культурних рамок, які демонструють конкретні механізми стійкості. Серед них:
австралійська mateship, що розкриває силу практичної підтримки людей одне одним;
норвезька dugnad — здатність громади організовувати спільну працю;
естонський Tiigrihüpe — приклад створення цифрової спроможності;
німецька Erinnerungskultur — роль відповідальної пам'яті у захисті демократії;
південноафриканська Ubuntu, яка фіксує зв'язок між людською гідністю, взаємною відповідальністю та спільною дією, а також інші поняття й практики.
Усі поняття у словнику організовані навколо чотирьох вимірів стійкості: пережити, бути разом, діяти та надавати сенс.
Кожна сторінка видання пояснює значення відповідного поняття, його історичне, культурне або інституційне походження, механізм дії під час кризи, уроки, які можуть бути корисними для інших суспільств, а також межі та чутливість його використання.
Робота над словником поєднала:
дослідницький аналіз,
міжнародну експертну перевірку,
дипломатичне сприяння.
За участю посольств України, офісів перших леді та джентльменів і фахівців із відповідних країн перевіряли обґрунтованість вибору понять, їхній культурний контекст, точність тлумачень і коректність формулювань.
Над виданням працювали понад 45 експертів із різних країн у партнерстві з Міністерством закордонних справ України та дипломатичними представництвами за кордоном. Експертний та аналітичний супровід забезпечували Координаційний центр з психічного здоров'я Кабінету Міністрів України та Інститут національної стійкості та безпеки. Підтримку проєкту також надали Бюро ВООЗ в Україні та ЮНІСЕФ.
Олена Зеленська наголосила на важливості досвіду, яким країни поділилися під час підготовки видання:
"Важливо було дізнатися, що стійкість багатьох народів – у спільній дії і в бажанні допомогти іншим. Дякую всім країнам, що поділилися цими безцінними знаннями, які походять із самого серця та душі ваших народів".
Окремо перша леді України презентувала українську сторінку словника, присвячену терміну "софійність". Українські науковці запропонували його як концепцію, що поєднує волю до життя, силу до боротьби та мудрість до навчання.
"Софійність" символічно пов'язана із Софією Київською – локацією, де відбувся шостий Саміт перших леді та джентльменів.
"Для мене софійність сьогодні – це те, як навіть після чергового російського обстрілу гуртуються люди, як сусіди без слів і закликів виходять допомагати рятувальникам та постраждалим, як енергетики та комунальники повертають світло й воду в розбомблені будинки, як учителі продовжують уроки, діти – навчання, дорослі продовжують працювати, щоб країна жила", – наголосила Олена Зеленська.
За словами Зеленської, Україна в цьому словнику, окрім того, що ділиться власним досвідом проживання війни, також є ініціаторкою ширшої міжнародної розмови про те, як суспільства можуть вчитися одне в одного.
"Ми дійсно започаткували зовсім нову, унікальну практику: формуємо спільну мову стійкості у світі, щоб разом діяти в умовах невизначеності і при цьому вистояти й зберегти себе. І це лише початок. Запрошую науковців, університети, академічні спільноти та міжнародні інституції долучатися до формування великого наукового кластера зі стійкості. Разом ми можемо створити знання, які допоможуть усім нашим суспільствам і людям", – сказала перша леді.
Диджитал-версія "Глобального словника стійкості" вже доступна на сторінці Глобальної платформи Саміту перших леді та джентльменів за посиланням.
Як повідомлялось, у Києві 23 серпня відбулася науково-експертна конференція "Мозаїка досвідів: міжнародний діалог про стійкість", яка відкрила програму VI Саміту перших леді та джентльменів "Світ-2026: віднайти опору в часи невизначеності". За підсумками конференції започаткували роботу Міжнародної експертної ради з питань стійкості.
↓Читайте також
"Освіта, що моделює світ": у Києві відкрився П'ятий Саміт перших леді та джентльменів
Новий міжнародний майданчик. У серпні вперше в історії відбудеться Київський саміт перших леді та джентльменів
The post Зеленська презентувала “Глобальний словник стійкості” із досвідами 38 країн appeared first on Рубрика.
Про це йдеться на сайті Офісу президента.
"Глобальний словник стійкості" відповідає на питання, які останніми роками постають перед багатьма суспільствами: як зберігати здатність діяти, коли звичний порядок руйнується; що допомагає людям витримувати тривалий тиск; як громадам підтримувати зв'язки, інституціям – продовжувати роботу, а культурам – осмислювати втрати та знаходити орієнтири для майбутнього.
До видання увійшли 38 понять, соціальних практик, інституційних моделей і культурних рамок, які демонструють конкретні механізми стійкості. Серед них:
австралійська mateship, що розкриває силу практичної підтримки людей одне одним;
норвезька dugnad — здатність громади організовувати спільну працю;
естонський Tiigrihüpe — приклад створення цифрової спроможності;
німецька Erinnerungskultur — роль відповідальної пам'яті у захисті демократії;
південноафриканська Ubuntu, яка фіксує зв'язок між людською гідністю, взаємною відповідальністю та спільною дією, а також інші поняття й практики.
Усі поняття у словнику організовані навколо чотирьох вимірів стійкості: пережити, бути разом, діяти та надавати сенс.
Кожна сторінка видання пояснює значення відповідного поняття, його історичне, культурне або інституційне походження, механізм дії під час кризи, уроки, які можуть бути корисними для інших суспільств, а також межі та чутливість його використання.
Робота над словником поєднала:
дослідницький аналіз,
міжнародну експертну перевірку,
дипломатичне сприяння.
За участю посольств України, офісів перших леді та джентльменів і фахівців із відповідних країн перевіряли обґрунтованість вибору понять, їхній культурний контекст, точність тлумачень і коректність формулювань.
Над виданням працювали понад 45 експертів із різних країн у партнерстві з Міністерством закордонних справ України та дипломатичними представництвами за кордоном. Експертний та аналітичний супровід забезпечували Координаційний центр з психічного здоров'я Кабінету Міністрів України та Інститут національної стійкості та безпеки. Підтримку проєкту також надали Бюро ВООЗ в Україні та ЮНІСЕФ.
Олена Зеленська наголосила на важливості досвіду, яким країни поділилися під час підготовки видання:
"Важливо було дізнатися, що стійкість багатьох народів – у спільній дії і в бажанні допомогти іншим. Дякую всім країнам, що поділилися цими безцінними знаннями, які походять із самого серця та душі ваших народів".
Окремо перша леді України презентувала українську сторінку словника, присвячену терміну "софійність". Українські науковці запропонували його як концепцію, що поєднує волю до життя, силу до боротьби та мудрість до навчання.
"Софійність" символічно пов'язана із Софією Київською – локацією, де відбувся шостий Саміт перших леді та джентльменів.
"Для мене софійність сьогодні – це те, як навіть після чергового російського обстрілу гуртуються люди, як сусіди без слів і закликів виходять допомагати рятувальникам та постраждалим, як енергетики та комунальники повертають світло й воду в розбомблені будинки, як учителі продовжують уроки, діти – навчання, дорослі продовжують працювати, щоб країна жила", – наголосила Олена Зеленська.
За словами Зеленської, Україна в цьому словнику, окрім того, що ділиться власним досвідом проживання війни, також є ініціаторкою ширшої міжнародної розмови про те, як суспільства можуть вчитися одне в одного.
"Ми дійсно започаткували зовсім нову, унікальну практику: формуємо спільну мову стійкості у світі, щоб разом діяти в умовах невизначеності і при цьому вистояти й зберегти себе. І це лише початок. Запрошую науковців, університети, академічні спільноти та міжнародні інституції долучатися до формування великого наукового кластера зі стійкості. Разом ми можемо створити знання, які допоможуть усім нашим суспільствам і людям", – сказала перша леді.
Диджитал-версія "Глобального словника стійкості" вже доступна на сторінці Глобальної платформи Саміту перших леді та джентльменів за посиланням.
Як повідомлялось, у Києві 23 серпня відбулася науково-експертна конференція "Мозаїка досвідів: міжнародний діалог про стійкість", яка відкрила програму VI Саміту перших леді та джентльменів "Світ-2026: віднайти опору в часи невизначеності". За підсумками конференції започаткували роботу Міжнародної експертної ради з питань стійкості.
↓Читайте також
"Освіта, що моделює світ": у Києві відкрився П'ятий Саміт перших леді та джентльменів
Новий міжнародний майданчик. У серпні вперше в історії відбудеться Київський саміт перших леді та джентльменів
The post Зеленська презентувала “Глобальний словник стійкості” із досвідами 38 країн appeared first on Рубрика.
Перейти на rubryka.comОмбудсманка Надія Лещик заявила, що проведення масових заходів у школах 1 вересня, зокрема урочистих лінійок, є небезпечним через ризик обстрілів з боку росії.
Про це у Фейсбуці написала освітня омбудсманка, передає Рубрика.
За її словами, з огляду на безпекову ситуацію в Україні та реальні ризики, пов'язані з можливими обстрілами, проведення масових заходів у закладах освіти, зокрема під час початку навчального року, створює додаткові загрози для учнів та інших учасників освітнього процесу.
"З огляду на безпекову ситуацію в країні та реальні ризики, пов'язані з можливими обстрілами, хочу наголосити: проведення масових заходів, зокрема шкільних лінійок, 1 вересня та під час освітнього процесу є небезпечним", – наголосила Лещик.
Освітня омбудсманка зазначила, що масове скупчення людей у школах може ускладнити реагування на загрозу. Зокрема, у разі оголошення сигналу "Повітряна тривога" швидка та безпечна евакуація великої кількості дітей може бути вкрай складною, особливо якщо захід відбувається на відкритій території.
"Масові скупчення людей створюють додаткові ризики, адже в разі оголошення сигналу "Повітряна тривога" забезпечити швидку та безпечну евакуацію великої кількості дітей на відкритій території вкрай складно", – зазначила вона.
У зв'язку з цим Лещик закликала керівників закладів освіти відмовитися від проведення масових урочистостей. Натомість, за її словами, початок навчального року варто організувати у форматах, які дають змогу мінімізувати ризики для учнів, педагогів та інших учасників освітнього процесу.
"Закликаю керівників закладів освіти: відмовитися від проведення масових урочистостей у закладах освіти. Організувати початок навчального року у форматах, що мінімізують ризики для учасників освітнього процесу", – наголосила освітня омбудсманка.
Окремо Надія Лещик закликала школи зосередити увагу на інших складових безпечного початку навчального року. Йдеться, зокрема, про:
проведення інструктажів з безпеки,
перевірку готовності укриттів,
забезпечення психологічної підтримки дітей.
Освітня омбудсманка також наголосила на спільній відповідальності за безпеку дітей і закликала зробити початок навчального року максимально спокійним та безпечним для учнів і їхніх батьків.
"Безпека дитини – це спільна відповідальність. Давайте зробимо так, щоб 1 вересня запам'яталося учням та батькам безпекою, турботою, спокоєм та впевненістю у власному захисті. Нехай навчальний рік розпочнеться безпечно", – написала Лещик.
Як писала Рубрика, 1 вересня 2026 року в українських школах проведуть Всеукраїнський урок "Мова гідності: бачити людину за словами". Під час заняття учні говоритимуть про:
безбар'єрну комунікацію,
слова підтримки,
важливість ставлення до людини без упереджень і стереотипів.
Через історії, запитання, дискусії та практичні завдання учнівство зможе побачити, як слова впливають на інших, чому певні висловлювання можуть стигматизувати чи виключати людину та як можна діяти інакше.
Такий формат конструктора дозволить освітянам підібрати ті матеріали, які будуть дійсно цікавими конкретному класу та відповідати віковим потребам. Учителі й учительки можуть адаптувати його, змінювати послідовність завдань і добирати ті формати, які найкраще працюватимуть саме з їхнім учнівством.
Всеукраїнський урок організовують у межах Національної стратегії безбар'єрності, ініційованої першою леді Оленою Зеленською, у партнерстві з МОН та UNICEF Ukraine.
↓Читайте також
Уряд спрямував майже 77 млн грн на підготовку закладів освіти до зими
ШІ замість репетитора та доповнена реальність на уроках: якою може стати українська освіта вже найближчими роками
The post “Проведення масових заходів є небезпечним”: освітня омбудсманка закликала змінити формат 1 вересня appeared first on Рубрика.
Про це у Фейсбуці написала освітня омбудсманка, передає Рубрика.
За її словами, з огляду на безпекову ситуацію в Україні та реальні ризики, пов'язані з можливими обстрілами, проведення масових заходів у закладах освіти, зокрема під час початку навчального року, створює додаткові загрози для учнів та інших учасників освітнього процесу.
"З огляду на безпекову ситуацію в країні та реальні ризики, пов'язані з можливими обстрілами, хочу наголосити: проведення масових заходів, зокрема шкільних лінійок, 1 вересня та під час освітнього процесу є небезпечним", – наголосила Лещик.
Освітня омбудсманка зазначила, що масове скупчення людей у школах може ускладнити реагування на загрозу. Зокрема, у разі оголошення сигналу "Повітряна тривога" швидка та безпечна евакуація великої кількості дітей може бути вкрай складною, особливо якщо захід відбувається на відкритій території.
"Масові скупчення людей створюють додаткові ризики, адже в разі оголошення сигналу "Повітряна тривога" забезпечити швидку та безпечну евакуацію великої кількості дітей на відкритій території вкрай складно", – зазначила вона.
У зв'язку з цим Лещик закликала керівників закладів освіти відмовитися від проведення масових урочистостей. Натомість, за її словами, початок навчального року варто організувати у форматах, які дають змогу мінімізувати ризики для учнів, педагогів та інших учасників освітнього процесу.
"Закликаю керівників закладів освіти: відмовитися від проведення масових урочистостей у закладах освіти. Організувати початок навчального року у форматах, що мінімізують ризики для учасників освітнього процесу", – наголосила освітня омбудсманка.
Окремо Надія Лещик закликала школи зосередити увагу на інших складових безпечного початку навчального року. Йдеться, зокрема, про:
проведення інструктажів з безпеки,
перевірку готовності укриттів,
забезпечення психологічної підтримки дітей.
Освітня омбудсманка також наголосила на спільній відповідальності за безпеку дітей і закликала зробити початок навчального року максимально спокійним та безпечним для учнів і їхніх батьків.
"Безпека дитини – це спільна відповідальність. Давайте зробимо так, щоб 1 вересня запам'яталося учням та батькам безпекою, турботою, спокоєм та впевненістю у власному захисті. Нехай навчальний рік розпочнеться безпечно", – написала Лещик.
Як писала Рубрика, 1 вересня 2026 року в українських школах проведуть Всеукраїнський урок "Мова гідності: бачити людину за словами". Під час заняття учні говоритимуть про:
безбар'єрну комунікацію,
слова підтримки,
важливість ставлення до людини без упереджень і стереотипів.
Через історії, запитання, дискусії та практичні завдання учнівство зможе побачити, як слова впливають на інших, чому певні висловлювання можуть стигматизувати чи виключати людину та як можна діяти інакше.
Такий формат конструктора дозволить освітянам підібрати ті матеріали, які будуть дійсно цікавими конкретному класу та відповідати віковим потребам. Учителі й учительки можуть адаптувати його, змінювати послідовність завдань і добирати ті формати, які найкраще працюватимуть саме з їхнім учнівством.
Всеукраїнський урок організовують у межах Національної стратегії безбар'єрності, ініційованої першою леді Оленою Зеленською, у партнерстві з МОН та UNICEF Ukraine.
↓Читайте також
Уряд спрямував майже 77 млн грн на підготовку закладів освіти до зими
ШІ замість репетитора та доповнена реальність на уроках: якою може стати українська освіта вже найближчими роками
The post “Проведення масових заходів є небезпечним”: освітня омбудсманка закликала змінити формат 1 вересня appeared first on Рубрика.
Перейти на rubryka.comОдне слово може підтримати або відштовхнути. Новий шкільний урок допоможе дітям помітити наслідки щоденного спілкування.
Про це повідомляє Міністерство освіти і науки України.
У День знань, 1 вересня, українські школи проведуть Всеукраїнський урок “Мова гідності: бачити людину за словами”. Заняття має допомогти учням і ученицям зрозуміти, як мовлення впливає на людей поруч, чому важливі повага, емпатія та прийняття різноманіття.
Ініціатива спрямована на формування безпечного й доброзичливого середовища у класах. Під час уроку діти говоритимуть про слова, які можуть підтримувати, але також – стигматизувати чи виключати інших.
Школа не лише дає дітям знання. У ній, зокрема, формуються цінності й моделі взаємодії, які вони понесуть із собою в доросле життя – а отже, й те, якою буде Україна через 10, 20 чи 30 років. Українці вже не раз доводили, що наша сила – у здатності гуртуватися, підтримувати одне одного та діяти разом. Саме тому взаємоповага, прийняття різноманіття та увага до гідності іншої людини мають ставати звичними ще зі школи.
– зазначили в Міністерстві освіти і науки
Як проходитиме урок “Мова гідності”
Матеріали для заняття розробили у форматі конструктора. Педагоги зможуть поєднувати запитання, практичні завдання та приклади з повсякденного життя відповідно до віку й потреб конкретного класу.
Обговорення історій, інтерактивні вправи та спільна робота дадуть змогу дітям краще усвідомити наслідки власних висловлювань. Окрему увагу приділять тому, як спілкуватися без упереджень, не принижувати співрозмовників і поважати відмінності між людьми.
У Міністерстві освіти і науки пояснили, що вчителі й учительки зможуть самостійно визначати теми для роботи, змінювати послідовність завдань та обирати найзручніший формат проведення уроку.
Матеріали для учнівства 1–12 класів
Для проведення Всеукраїнського уроку підготували набір матеріалів для учнів і учениць різного віку:
- сценарії занять і презентації;
- історії та життєві ситуації для обговорення;
- запитання для діалогу з дітьми;
- інтерактивні вікторини;
- проєктні завдання;
- додаткові матеріали з етичної та безбар’єрної комунікації.
Хто долучився до підготовки ініціативи
Всеукраїнський урок “Мова гідності: бачити людину за словами” проводять у межах Національної стратегії безбар’єрності, ініційованої першою леді Оленою Зеленською.
До реалізації проєкту долучилися Міністерство освіти і науки, ЮНІСЕФ, радниця-уповноважена Президента з питань безбар’єрності Тетяна Ломакіна та радниця-уповноважена глави держави з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’я Герасимчук. Методичні матеріали створили EdEra, Центр соціальних змін і поведінкової економіки та Ощадбанк.
Урок має стати приводом для відкритої розмови про гідність кожної людини та культуру спілкування, що ґрунтується на повазі.
Корисне для прочитання:
- У Києві представили мистецький проєкт із серією ілюстрацій 13 митців, що популяризує безбар’єрну комунікацію, повагу до людей і протидію дискримінаційним ярликам.
Перейти на mezha.net1 вересня 2026 року в українських школах проведуть Всеукраїнський урок "Мова гідності: бачити людину за словами". Під час заняття учні говоритимуть про безбар'єрну комунікацію, слова підтримки та важливість ставлення до людини без упереджень і стереотипів.
Про це пише Рубрика, посилаючись на МОН.
У МОН зазначають, що школа не лише дає дітям знання. У ній, зокрема, формуються цінності й моделі взаємодії, які вони понесуть із собою в доросле життя — а отже, й те, якою буде Україна через 10, 20 чи 30 років. Українці вже не раз доводили, що наша сила — у здатності гуртуватися, підтримувати одне одного та діяти разом. Саме тому взаємоповага, прийняття різноманіття та увага до гідності іншої людини мають ставати звичними ще зі школи.
«Безбар'єрність починається там, де кожна дитина відчуває: її бачать, чують і цінують. Школа має бути місцем рівних можливостей, де всі можуть навчатися, розвиватися й розкривати свій потенціал незалежно від життєвих обставин та стану здоровʼя. Адже саме в школі ми вчимося поважати одне одного, приймати різноманіття та бути частиною спільноти. І саме тут формується суспільство, у якому кожен і кожна мають можливість реалізувати себе», — Перша леді України Олена Зеленська.
Всеукраїнський урок «Мова гідності: бачити людину за словами» — це не формальна лекція, а повноцінний конструктор з різноманітними завданнями, питаннями та ситуаціями. Через історії, запитання, дискусії та практичні завдання учнівство зможе побачити, як слова впливають на інших, чому певні висловлювання можуть стигматизувати чи виключати людину та як можна діяти інакше.
Такий формат конструктора дозволить освітянам підібрати ті матеріали, які будуть дійсно цікавими конкретному класу та відповідати віковим потребам. Учителі й учительки можуть адаптувати його, змінювати послідовність завдань і добирати ті формати, які найкраще працюватимуть саме з їхнім учнівством.
Всеукраїнський урок організовують у межах Національної стратегії безбар'єрності, ініційованої першою леді Оленою Зеленською, у партнерстві з МОН та UNICEF Ukraine. Проєкт також підтримують радниця-уповноважена Президента України з питань безбар'єрності Тетяна Ломакіна та радниця-уповноважена Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар'я Герасимчук.
↓Читайте також
Від 1 вересня до 30 червня: яким може бути навчальний рік у школах Києва
ШІ замість репетитора та доповнена реальність на уроках: якою може стати українська освіта вже найближчими роками
Мінсоцполітики: Перші виплати за програмою "Пакунок школяра" вже надходять родинам
The post 1 вересня в школах проведуть Всеукраїнський урок “Мова гідності: бачити людину за словами” appeared first on Рубрика.
Про це пише Рубрика, посилаючись на МОН.
У МОН зазначають, що школа не лише дає дітям знання. У ній, зокрема, формуються цінності й моделі взаємодії, які вони понесуть із собою в доросле життя — а отже, й те, якою буде Україна через 10, 20 чи 30 років. Українці вже не раз доводили, що наша сила — у здатності гуртуватися, підтримувати одне одного та діяти разом. Саме тому взаємоповага, прийняття різноманіття та увага до гідності іншої людини мають ставати звичними ще зі школи.
«Безбар'єрність починається там, де кожна дитина відчуває: її бачать, чують і цінують. Школа має бути місцем рівних можливостей, де всі можуть навчатися, розвиватися й розкривати свій потенціал незалежно від життєвих обставин та стану здоровʼя. Адже саме в школі ми вчимося поважати одне одного, приймати різноманіття та бути частиною спільноти. І саме тут формується суспільство, у якому кожен і кожна мають можливість реалізувати себе», — Перша леді України Олена Зеленська.
Всеукраїнський урок «Мова гідності: бачити людину за словами» — це не формальна лекція, а повноцінний конструктор з різноманітними завданнями, питаннями та ситуаціями. Через історії, запитання, дискусії та практичні завдання учнівство зможе побачити, як слова впливають на інших, чому певні висловлювання можуть стигматизувати чи виключати людину та як можна діяти інакше.
Такий формат конструктора дозволить освітянам підібрати ті матеріали, які будуть дійсно цікавими конкретному класу та відповідати віковим потребам. Учителі й учительки можуть адаптувати його, змінювати послідовність завдань і добирати ті формати, які найкраще працюватимуть саме з їхнім учнівством.
Всеукраїнський урок організовують у межах Національної стратегії безбар'єрності, ініційованої першою леді Оленою Зеленською, у партнерстві з МОН та UNICEF Ukraine. Проєкт також підтримують радниця-уповноважена Президента України з питань безбар'єрності Тетяна Ломакіна та радниця-уповноважена Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар'я Герасимчук.
↓Читайте також
Від 1 вересня до 30 червня: яким може бути навчальний рік у школах Києва
ШІ замість репетитора та доповнена реальність на уроках: якою може стати українська освіта вже найближчими роками
Мінсоцполітики: Перші виплати за програмою "Пакунок школяра" вже надходять родинам
The post 1 вересня в школах проведуть Всеукраїнський урок “Мова гідності: бачити людину за словами” appeared first on Рубрика.
Перейти на rubryka.comУ новому випуску "Рандеву" Вахтанг Кіпіані – історик, журналіст та військовослужбовець НГУ "Хартія" – у відвертій розмові про 35-ту річницю Незалежності України, екзистенційну суть війни з росією, відносини з Польщею, переосмислення історичної пам'яті та майбутнє України у світовій безпековій системі.
Вахтанг Кіпіані поруч зі мною, друзі. Окрім того, що це історик і журналіст, нагадаю: Вахтанг служить. Сьогодні він у строї, лейтенант другого корпусу НГУ "Хартія". Я дуже рада тебе бачити.
Вітаю.
Ми хочемо, аби це інтерв'ю було для вас своєрідним зрізом того, що ми маємо на 35‑ту річницю нашої незалежності. Перед тобою людина, яка пішла в перший клас у 91‑му році. Свідомо я пам'ятаю себе саме з того часу. Відповідно, я є уособленням покоління, яке виросло під час цієї незалежності й бачило все це. У першому класі, коли я випускалася з садочка, у мене ще висів Ленін. Але Україна вже була незалежною.
Чому нинішня війна є тотальною та екзистенційною
І ми сидимо у 2026-му. Русаки хочуть нас атакувати. Історик і журналіст захищає нас у війську. Мільйони людей сподіваються на завершення війни, кінця якої не видно. І виходить матеріал від про те, що путін не піде на компроміси, а буде йти ва-банк. Це означає, що ми будемо воювати далі. Можливо, і наші діти будуть воювати.
Війна буде завжди. Українсько‑російська чи російсько‑українська – це екзистенційна війна. Це, напевно, єдина нація у світі, яка вважає, що ми – це вони. Нема такої проблеми, щоб угорці чи словаки, чи навіть поляки казали, що українці – це неправильні поляки і їх треба зробити правильними. Там є претензії на територію, на історію, на інтерпретацію. А у росіян є претензія на нас. Ми їм потрібні як кров, як земля, як спадщина, як усе. Тому в якійсь формі ця війна буде тривати доти, поки буде росія – і доти Україна.
З історичної точки зору, той період, який ми зараз переживаємо, що він тобі нагадує? Які помилки, на твою думку як воїна і як людини, ми можемо допустити? Що нам потрібно передбачити, щоб цього не зробити, інакше противник, який уміє грати вдовгу, може нас переграти.
Думаю, що такими сильними, такими опірними, такими українськими, як зараз, ми ніколи не були. Просто ніколи в історії. Ні сто років тому, коли постала перша справжня держава, ні триста років тому, коли були перші спроби йти окремим шляхом. Ні в часи Другої світової, ні тридцять п'ять років тому, ні під час Помаранчевої революції – Україна не була такою цілісною, такою єдиною, такою затятою у прагненні не просто вижити фізично, хоча для багатьох це справді момент номер один. Ми хочемо вижити тут і зараз, не втекти й не стати поляками, німцями чи кимось іншим, хоча можливість для багатьох жінок, дітей і підлітків розчинитися в європейському морі й добре жити. Але мільйони все одно обирають життя з нами під обстрілами, розуміючи, якою буде важка зима, як не буде світла, каналізації, як горітимуть книжки й багато чого іншого. І тим не менш люди, маючи можливість покинути цю реальність, залишаються в ній. Вони опірні, вони будують стратегії виживання, вчаться в університетах, народжують дітей. Тому думаю, що це один із найкращих моментів в історії України – саме тоді, коли нам дуже важко. Так важко, як, можливо, тільки в Другій світовій, коли Харків тричі переходив із рук у руки, коли не було живого місця, коли палилися села, коли культурні пам'ятки зникали, як смолоскипи. І тим не менш нація все одно народжувала й мріяла про щось. Але тоді це була не своя держава – ми були іграшками в руках когось, хто рухав нами, як фігурами на шахівниці. А зараз ми все-таки у своїй державі.
І я кажу: це можна вважати дурнею чи рожевими єдинорогами, але цей момент треба зафіксувати. Ми вийдемо сильнішими і точно маємо вийти не такими, як увійшли у війну.
Противник має чимало ресурсів, і попри те, що ми працюємо над тим, щоб їх було менше, вони все ще потужні. У них є м'ясо, є гроші і – найжахливіше – стійке бажання нашого знищення. Мій колега Віталій Портников днями сказав, що ми переходимо в ту фазу війни, коли обидві сторони будуть просто знищувати все, що має значення для економіки, військової сфери та цивільного життя – від Ужгорода до Владивостока. Уся ця українсько-російська ділянка буде нищитися з обох боків.
Українці, які дивляться цей ефір і розуміють, що ми живемо в надзвичайно відповідальний момент, мають кілька відповідей на питання, чим усе може закінчитися. У кожного в голові є однозначна думка: це, напевно, завершиться або паузою, коли здохне диктатор, або ні. Це не точно.
Суспільний договір на 10 років: як уникнути розколу всередині країни
Як би ти історично вибудував нашу домовленість – між мною, тобою, нашими глядачами – у вигляді суспільного договору на наступні десять років? Ну, хай п'ятнадцять. При всій медицині й грошах, які вкинуті в те, щоб він жив, він уже підкашлює. Довго підкашлює. Ну хай десять.
Який суспільний договір має бути, щоб ми не допустили помилок наших пращурів і не повторили ситуацію, коли все втопилося "на березі"?
По‑перше, я справді вважаю, що не треба дивитися на путіна – треба дивитися на росію. росія достатньо велика країна: території, можливості, кількість нафтопереробних заводів, надра, Китай поряд, сателіти по всьому світу. Ми не можемо простими рішеннями, якимись страйками чи умовними "міддл‑діпами" зруйнувати весь цей конгломерат можливостей.
Очевидно, що є люди, спеціально навчені знищувати економічні й військові ресурси росії – і вони це роблять. Очевидно, що це треба робити. А з іншого боку – історик ніколи не пише про те, що відбувається зараз, бо поки що неясно. Історик має побачити крапку. От, наприклад, уже є книжки про харківську операцію або про звільнення Херсонщини – про це можна писати книжку. Там, звичайно, буде не ще не вся правда, бо не все можна говорити і так далі, але більш-менш можна побачити початок історії і кінець історії або звільнення Київщини. У випадку великої війни між росією і Україною ми не маємо навіть проміжного фіналу. І він може бути як катастрофічним для росії, так і, вибачте, катастрофічним для нас за певного сценарію. Так, це все ще можливо. Все ще можливо.
І це навіть не про великий наступ, бо ходять чутки. У мене син теж служить, каже: "Тато, ти чув, що там буде наступ?" – називає приблизні терміни і так далі. Я про це не чув і мені нема в кого запитати.
Вахтанг має на увазі можливий наступ із півночі.
Можливо, вони відкриють ще один фронт – уже не через Чорнобиль, а умовно через Чернігівщину. Такі чутки є: може бути, може не бути. Але питання в тому, що якщо уроки 22‑го року прочитані й вивчені, їм не буде так просто, як було тоді.
А їм було просто, бо я, наприклад, переходив на територію Білорусі ногами в листопаді чи грудні 21‑го року – там не було навіть переритої дороги. Я ходив полювати на птахів у Чорнобильській зоні, випадково зайшов на територію Гомельської області. Коли зрозумів, що я вже в Білорусі, швидко повернувся назад. Я запитав прикордонників: "А чому дорога не перерита?" Це був листопад чи початок грудня 21‑го року. Вони просто відсунули той камінь з дороги руками, без техніки – і рухалися на Київ, не маючи перешкод.
Тому всі ці уроки треба вивчити. Але найважливіше, мені здається, в іншому. Урок історії – якщо вже говорити як історик – ми бачили поразку українських змагань за волю тоді, коли всередині було надто багато конфліктів між собою. Конфліктів, якими можна було скористатися для великої мети – знищення чи знецінення, чи ліквідації спроб побудувати державу.
Тому нам треба справді триматися, стояти, підтримувати президента, яким би він не був, підтримувати опозицію, якою б вона не була. Все конструктивне, що виходить із партій, організацій, спільнот, конфесій, українського характеру – все треба підтримувати. Бо тільки у взаємодії, у певній симфонії всіх цих акторів – Порошенко, Зеленський, ПЦУ і ВКЦ, армія і це тил, це футбольні хулігани і ботани, умовно кажучи. Тобто всі ці люди разом і є нація. І нам треба, щоб усередині цих різних спільнот було якомога менше конфліктів, які мають руйнівний характер. Бо якщо якась частина починає відколюватися від загального суспільного консенсусу, то це означає, що можна просунути тоненького ножа або скальпеля і почати ковиряти. І росіяни це роблять доволі успішно.
Це правда.
Відповідно, якщо можна не полаятися з побратимами, посестрами чи будь‑ким із нашого народу, який дуже непростий, то треба не полаятись. Я, наприклад, для себе поклав мораторій на критику політичних сил на всю війну. Я не критикую ні крайньо правих, які часом роблять не те, що мені здається вірним, ні крайньо неправих, так би мовити. Просто як громадянин – це не моя військова позиція – я намагаюся не розгойдувати цей човен і не допомагати тим, хто робить це набагато ефективніше за мене.
Краще дивитися на тих, хто це робить, і розуміти: ці люди працюють на росію. Бо росія у 17–20‑х роках фактично або не дала, або потім ліквідувала нашу незалежність саме шляхом розсварення, розгойдування, розшарування українського суспільства. І цей урок, який закінчився страшною трагедією – втратою держави, потім голодомором, потім Другою світовою, у якій ми були просто об'єктом – це, мені здається, ключова річ.
Я помітила одну штуку. Не знаю, чи ти зі мною погодишся чи ні. За останні чотири роки вибудувалась пам'ять, незважаючи на те, що ти правий, що потрібно, щоб пройшов час, аби аналізувати події. Але саме за останні чотири роки в наших головах вибудувався певний документ – внутрішнє розуміння того, кому ми завдячуємо святкуванню 35-ї річниці тут, у Києві, в центрі української столиці, без окупації, вільні, сильні. І з тим, що Пентагон купив у нас дрони і рахується з нами як із сильними, а не як із нацією, яка тільки просить, як із жертвою. Ми жертва агресії, але ми не жертва в суспільному світовому розумінні. Це все змінюється.
Я мала одну розмову, дуже важливу для мене. Це була розмова з Юлією Мостовою – хто не знає, друзі, це легенда української журналістики, головна редакторка "Дзеркала тижня". І вона сказала таку фразу, завершуючи розмову: нам потрібно в нас і в наших дітях зафіксувати шану і пам'ять так, щоб ностальгійні думки, які є в головах старших поколінь про якийсь спільний радянський союз, спільне минуле з русаками – пісні, фільми, цитати книжок, жарти, весь цей вайб пострадянського постколоніального синдрому – щоб це не передавалося далі.
Наші батьки це мають, діти – у різних варіаціях. Мої діти вже не мають, але батьки мають, і це передається з покоління в покоління. Коли я спілкуюся зі своїми дітьми, які спілкуються зі своїми однолітками, 90% з яких говорять по-руськи і продовжують читати російські книжки, дивитися фільми типу "Джентльмени удачі", "Іронія судьби", "Олів'є" і все решта – і це в центрі столиці, в центрі української столиці, де вони живуть і ходять у школу – я розумію, що воно передається ланцюгом. І в них немає шани і пам'яті, бо в них усе пов'язано, в тому числі, з "9 мая", а не з моментами перемог, звитяг, славетних операцій українського війська. А у нас уже є що розказати. Питання лише – як це акумулювати.
Це банальність, але ми тут, у центрі Києва, завдяки українському солдату. Завдяки дядькам.
І тобі, в тому числі.
Я вже два роки на бойових посадах. Але якщо згадати перші дні великої війни і ті перші розмови на підлозі в різних будівлях на лівому березі Києва, на межі міста, де ми чекали наступ росіян, то я пам'ятаю, що ці розмови були просто безцінним матеріалом для кіна – щоб показати, з чим ці люди прийшли захищати Київ.
Наші побратими на правому березі в перші ж дні опинилися фактично у війні. Вони пішли в Гостомель, Бучу, Коцюбинське – просто на фронт. Правобережні побратими відразу пішли в бій. Ті, хто були на лівому березі, мали привілей чекати на росіян. І ми не дочекалися, бо передові групи чорних запорожців, Таня Чорновол зі "Стугною" та інші – вони зупинили ворога, і він до нас фактично не дійшов.
І це означало, що у нас було кілька днів поговорити – як ми собі уявляємо, як буде тривати війна я пам'ятаю загальний настрій: всі вважали себе смертниками. Усі думали, що ми загинемо, а на наші місця прийдуть інші люди, а потім на місце тих людей прийдуть ще – і ми переможемо. Не було уявлення, що це буде така довга війна. Якби хтось сказав, що ми п'ять років будемо в цьому стані, в цьому однострої, в цих місцях, у цих підвалах і ямах, ніхто би не повірив. Здавалося, що ми або швидко героїчно загинемо, або доволі швидко відіб'ємо ворога. Виявилося не так.
Головна сила, на якій тримається наша держава, – люди
Наш історичний досвід не дав нам інструментів зрозуміти, де ми опинилися в той момент. Тому мені здається, що головна сила, на якій тепер тримається українська держава, – це сила людей, які, будучи часто абсолютно гуманних, мирних професій, стали військовими. І певною мірою навіть почали отримувати, попри шалену втому, поранення, виснаження, певний кайф від того, що вони вміють робити те, чого ніхто ніколи в житті не робив.
Я уявляю, який кайф мають наші побратими з сил безпілотних систем, які вирішують, на яку російську столицю полетить добрий дрон. Ніхто ж цього ніколи не робив. Я служив строкову службу в 90‑х роках уже в українській армії, і пам'ятаю, що значна частина офіцерів приходила в армію просто досидіти до пенсії, щоб ніде не воювати і в 45 років стати пенсіонером.
А зараз прийшли люди, які або добровільно – особливо на початку таких було багато – або вже недобровільно, але отримали певний кайф від того, що вони роблять. Нещодавно ми шукали людей у охоронну службу в "Хартію", а людина на посаді діловода в якійсь бригаді каже: "Ні, я хочу зі своїми хлопцями бути до кінця". А людина в РЕБі, людина в артилерії, люди – історики чи гуманітарії – і вони вже отримують кайф від цього.
І думаю, що вдячність суспільства навіть тим людям, які ніколи не будуть такими відомими героями цієї війни, як "Мадяр" чи інші, але просто робили свою роботу, має бути величезною. Я чесно кажу: людина, яка вже п'ятий рік у навчальному центрі на полігоні нарізає бутерброди, готує борщі для рекрутів – п'ятий рік! – без суспільних подяк, без нагород, без уваги, заслуговує, щоб перед нею стати на подячне коліно більше, ніж людина, яка всі ці роки розповідає, як треба воювати.
Бо в армії потрібен хороший кухар. В армії потрібен хороший водій. В армії потрібен хороший лікар – а всі лікарі заброньовані. Запитайте працівників санітарних медичних служб Азова, "Хартії", третього армійського корпусу – чи бракує лікарів? Вони скажуть: бракує. А взяти їх ніде. І тому дякуйте тим, хто завдяки тим нечисленним одиницям, які рятують ваших там синів, батьків, дружин, які служать. Тому мені здається, от суспільний консенсус щодо суспільної подяки справді має стати тим, що не обговорюється. А в нас дуже легко знайти підставу, чому ми не будемо поважати цього конкретного воїна, бо він, до речі, бачите, в робочий день зайшов там попити кави. Або він, наприклад, занадто добре виглядає, у нього охайна борода. Ну, в мене зараз не дуже охайна, бо я вже місяць‑два не встигаю дійти до… Але у когось вона більш охайна, і йому прилітає хейт саме за це, або занадто чиста футболка.
І скільки прилітає хейту жінкам‑військовослужбовцям за те, що в неї занадто добра зачіска або занадто добрий манікюр, наприклад. При тому, що так – люди, які місяцями знаходяться в нелюдських умовах, виходячи з них, першим ділом ідуть робити собі зачіску, чи манікюр, чи наводять лад із зубами, або ще з чимось. І от частина суспільства під час війни не ладна це зрозуміти, що ви не маєте жодного права. Це не означає, що всі ці люди прирівняні до святих. Ніхто не святий. Але водночас має бути розуміння, що цей ветеран або той військовослужбовець, який служить, – він і є основа твого життя. Просто ти тупо живеш, або працюєш, або, не знаю, розважаєшся – все, що ти робиш, тільки завдяки йому. Бо якби його не було, то твоє життя було б зовсім інакше. В кращому разі – в Польщі, в гіршому – в ямі, в районі Бучі, Ізюма чи Запоріжжя.
Зайшов на кільканадцять хвилин постояти на похороні загиблої дівчини‑парамедикині. І там хтось кілька разів сказав, що ми помстимося і так далі. Так от – це дуже правильна національна ідея. Ми маємо помститися і перейти, наприклад, з російської на українську. Або від фільму Гайдая, який свого часу був прекрасним часом для відпочинку, на фільм американського, французького, українського, будь‑якого походження. Це прямо от помститися, бо тоді українського буде більше, або світового, космополітичного буде більше, а руського буде менше в нашому житті. І цей крок треба зробити.
І якщо людина за час великої війни, за час великої агресії проти кожного з нас, проти тебе особисто, не робить цього кроку, то очевидно, що ми можемо програти, якщо ці люди стануть суб'єктними в післявоєнний час і вони знову будуть посилати в парламент своїх представників. Там колись казали Арестовичів, зараз начебто ця перспектива вже нереальна, так би мовити, але знайдуться якісь інші Юрії Бойки – герої тилу, у яких дошок подячних від різних підрозділів мільйон, бо вони помагають. І завтра вони будуть міняти всі дошки і міняти військових, які їм вдячні за якийсь корч або за щось зроблене, – на голоси, на підтримку, на довіру, на можливість просто бути, а не лежати чи висіти.
Ситуація з українською мовою
Як зробити так, аби те, про що ти зараз говориш, на законодавчому рівні унеможливило би використання цієї мови в побуті і та в усьому, насправді, в усьому. Ну, те, що зараз є, цього недостатньо, і це очевидно.
Просто я думаю, що ситуація, знову ж таки, не є така погана, як іноді здається, тому що якщо говорити про публічний простір… От я два роки, майже два роки в Харкові, то очевидно, що я зі своєю українською мовою в Харкові абсолютно спокійно знаходжу середовище для спілкування, якщо мова йде про магазин, кафе чи будь‑що. В мене є сотня нових знайомих, і всі говорять українською. При тому, що я точно знаю, що значна частина з них не говорила ще нещодавно або навіть не говорить поза розмовою зі мною. І це нормально, це добре.
Я часто згадую першу квартиру, яку я знімав. Мені надали її безкоштовно, як потім виявилося. Тобто я орендував квартиру, а коли прийшов час розплати за перший місяць, мені сказали, що не треба платити, бо їхня донька теж служить, і їй десь на Донеччині люди відмовилися брати гроші. Вона в піхотному підрозділі, командир піхотного підрозділу ЗСУ. "Як ми з вас візьмемо гроші, якщо з нашої доньки не беруть?" – так.
І ці люди – вже пенсіонери харківські – перейшли на українську під час війни. Їм достатньо було, щоб донька пішла в армію, а їм у прямому сенсі в вікно першого поверху постукав росіянин у перші дні війни зі зброєю, який сказав: "Тьот, дай ті штани". Він хотів заховатися. Вони тоді розсіялися, і деякі там ще довго шукали собі штани або куртку, щоб злитися, загубитися і так далі.
Відповідно, їм достатньо було, щоб руський реально постукав у вікно – і вони перейшли на українську. І я був у них на дні народження: сидить група пенсіонерів, і всі такою літературно‑вимушеною українською мовою між собою спілкуються – заради мене, заради правильного.
І вони це розуміють.
Тобто я думаю, що якщо певні люди не розуміють цього або настільки внутрішньо ліниві, або настільки внутрішньо впираються природній, як я вважаю, українізації, то з ними дуже важко. Я кажу про них формулу: вони не варті часу. Якщо це не діти, якщо це не підлітки – ми не маємо інвестувати.
Хочу тобі показати одну фотографію. Вона зроблена у Львові наприкінці червня.
Бачиш фотографію?
Ну, я бачу, це молодики роблять Коновальця портрета, так, стоять біля відбитка коновальця портрету на стіні на площі Ринок у Львові. Що вони роблять ці хлопці? Вони з телефонами, вони типу фоткають і читають, хто це.
Я паркую машину, підходжу до них і кажу: "Хлопці, а що ви оце? От ви дізнаєтеся, хто це?" Вони: "Так, а хто це?" Я кажу: "Це ж Коновалець". Вони: "А хто це?" Ну я їм же давай розповідати. Вони: та ми ж якраз почали читати. Що цікаво – а чому він тут відображений? І написано щось "з поверненням додому". Полковник вертався додому.
Так, полковник вертався додому. І це так класно, коли стоять. Це зробила молодіжка третього армійського корпусу. Центурія. Так, Центурія.
І я розумію: в один день вся Україна… бо я теж поставив подібну фотографію, я вже забув, з Харкова, напевно, і мені в коментарях накидали Миколаїв, Одесу, Львів – ну всю Україну. Я здивувався, я навіть запитав, в мене є кілька знайомих, ми ж з хорунжими третього корпусу у взаємодії перебуваємо і вчимося один у одного, то я запитав: "Так, каже, наша робота, молодіжка. Треба чимось зайняти людей". І якраз тоді почалася хвиля, що будується пантеон, і вже повернувся полковник Мельник з дружиною Софією. Відповідно має повернутись полковник Коновалець з дружиною і сином.
Так, я би хотіла, щоб ти розтлумачив, чому це важливо. Але чому я тобі показала цю фотографію? Тому що це працює. І зараз п'ятеро хлопців дізнаються, хто це, дізнаються шлях. І це в них десь відкладеться в голові. Можливо, вони про це розкажуть своїм одноліткам. І це ланцюгова реакція. Це дуже круто. Дякую тим, хто це робить.
Повернення історичних постатей
Чому важливе повернення Мельника з дружиною, Коновальця додому їхніх?
Ну от перед тим, як я відповім власне на запитання: однією з задач хорунжих служб – і в Азові, і в Хартії, і в Трійці, і в десантників тепер, і в багатьох інших підрозділах сил оборони, де створюються або вже створені такі структури – це зокрема робота з молоддю, окрема робота з людьми поза військом. Причому не з метою рекрутингу. Тобто коли ми працюємо або Трійка працює з молоддю – це не тому, що нам потрібні будуть через рік‑два‑три ці солдати. Можливо будуть потрібні, можливо, не будуть потрібні. Але важливо, що інвестиція в цих молодих людей і боротьба за них… бо зараз для них кордон відкритий, і батьки часто вибирають – ми ж бачимо. Ти теж виступаєш у Харкові в школі, попросили прийти в кінці навчального року. Питаєш: "Скільки хто з вас залишається в Харкові?" Із великого класу лишається в Харкові двоє, а в Україні – п'ятеро чи шестеро. Решта виїжджають. Причому і хлопці, і дівчата.
Тому боротьба за тих, хто лишається, очевидно, має бути державною політикою. А оскільки армія в нас державна, національна, то відповідно і армія має витрачати певний ресурс на те, щоб і своїм авторитетом, і своїми вміннями, і своїми стратегіями, які армія вміє формулювати для себе, або тактикою бодай того, що ми робимо тут і зараз, – захоплювати частину молоді в свою орбіту.
І відповідно "Хартія" теж працює з молоддю, і ми теж шукаємо для наших молодих людей і місце для відпочинку – ну, очевидно, молодь має відпочивати – але водночас і місце для якоїсь такої сродної молодіжної праці: дізнатися щось про воїнів, поширити щось, пройти певний вишкіл і так далі. Для чого це? Бо коли ми розповідаємо на рівні абстракції, що були такі герої часів Другої світової війни, що було в ОУН дев'ять генералів УПА, то потім виявляється, що з тих дев'яти, здається, семеро були пластунами.
А що це означає? Що в них вкладали зусилля ветерани попередньої програної війни – вкладали в пацанів у 20‑х роках, початку 30‑х. Із них народжувалися Олекси Гасини, Романи Шухевичі, Василі Куки – інші достойні герої, які потім самі стали зразком для наслідування, національними легендами.
Тому робота навіть з таким зображенням, яке викликає інтерес… От на Подолі в Києві, коли я приїхав у відрядження, бачу: там полковник Мельник теж є у вигляді цих зображень. Тобто є якісь спільноти, які наших національних героїв поширюють, популяризують у такий спосіб.
Чому вони мають повернутися? Ну, по‑перше, емоційно вони вже повернулися. І маючи за останні два роки роботи в хорунжих службах бригади і корпусу великий досвід спілкування з солдатами, рекрутами, сержантами і так далі, я скажу, що в половині підрозділів, де ми бували і буваємо, вони присутні в той чи інший спосіб. Приїжджаємо до наших танкістів – зараз танків вже майже нема на полі бою, але танкісти є. Приїжджаємо до них, а в них висить куплений прапор, а на ньому портрет Шухевича, Петлюри і Бандери, здається. Приїжджаєш в інший підрозділ – висить якийсь там Бобачан, якийсь полковник, якийсь генерал, якийсь козак. Ну і, звичайно, висять портрети героїв нинішньої війни: десь Коцюбаєво, десь Ірина Цибух і так далі.
Фактично ми бачимо, що робота з таким сенсативним матеріалом, як загиблі герої, насправді дає силу тим, хто зараз воює. Це і вдячність, бо ти воюєш і, можливо, спиш на тому ліжку, де колись спав Герой України, і ти теж робиш ту саму просту солдатську або там непросту роботу. І тому, коли держава серед пріоритетів там кількох національної політики пам'яті запропонувала повернення в Україну або на національне військово-меморіальне кладовище, яке вже є, або на майбутній пантеон, який юридично вже створюється. Є закон рамковий, є простір в центрі Києва, де цей пантеон буде. І ми вже бачимо чин перепоховання, повернення в рідну землю одного з тих, хто в цій землі хотів би бути, бо полковник Мельник був один від начальник штабу корпусу січових стрільців. Він людина, яка очолювала ОУН. І нелогічно, безчесно до його пам'яті, до тих могил, яких ми ніколи вже не знайдемо, що вони лежать у Франціях, Німеччинах, Австріях, Люксембургах, Канадах і Америках, бо вони були борці і є законовизнані борці за державну незалежність України.
Тому, якщо ми за державну незалежність України, то наша відповідальність – чи ми в формі, чи ми поза військом – повернути цих людей. Створення меморіалу або створення пантеону – це не останній, бо цей крок, очевидно, буде не єдиним, але це важливий крок для повернення, що вони не формально в наших назвах підрозділів, а вони реально з нами. І тоді от є у нас розвідбат імені Коновальця. Він воює. Там багато оунців, наприклад, особливо на початку було. І вони воюють. І якщо, не дай біг, станеться, що один з воїнів цієї бригади, наприклад цього батальйону, поляже на полі бою, то теоретично він може лежати на одному полі зі своїм небесним патроном, полковником Коновальцем. І вони будуть разом. І люди, які будуть приходити на могилу Коновальця, будуть бачити могилу цього хлопця або цієї дівчини. Або хтось прийде до цієї дівчини або до цього хлопця і поряд побачить легендарного полковника чи легендарного генерала, чи козака армії УНР.
І мені здається, от цей момент поєднання їх не тільки в наших уявленнях, а в фізичних просторах, в музейних експозиціях, в пантеонах є просто життєво необхідним для того часу, де ми зараз є. Ну, і це спадковість боротьби, тобто ми продовжуємо їхню боротьбу. Це дуже важливо.
Я мав зустріч один раз з нашими колумбійськими побратимами, які воюють. Це не секрет, що здебільшого, звичайно, вони воюють для військового досвіду і для грошей, і для подальшої кар'єри себе в державі, бо для багатьох це є серйозна сходинка у кар'єрі – поліцейській чи військовій. Ну, але вони воюють і в багатьох випадках воюють дуже добре. То командир сказав: "Поговори з ними, розкажи їм, за що ми воюємо". Ну, щоб не тільки наші рекрути до кінця це розуміли, ну і колумбійці.
І я переклав іспанською мовою одну з базових презентацій, таку дуже‑дуже базову: наша територія, наша символіка, наші герої, принц Мазепа – ну, іспанською гетьман Мазепа як принц перекладається – і так далі. І я їм сказав. Вони дуже уважно слухали. Треба сказати – прям слухали, питання навіть були. Оце мене вразило. А в якийсь момент я бачу, що деякі вже мають якісь шеврони такі чи сувенірні, чи несувенірні з тризубами. Я кажу: "От подивіться, бачите цей тризуб?" І в мене на презентації монета – златник князя Володимира. "Дивіться, цій монеті 1100 років. І от тут у вас таке. А росіяни кажуть, що це вони були і це вони. Ви що, руська армія?" Вони показують, що ні.
Тобто дуже просто, на рівні дитячої логіки, ми показуємо, що ми тут завжди були. І навіть людині, яка ніби поряд опинилася в силу історичних чи інших обставин, вона починає розуміти, що ми воюємо за те, що нам належить по праву. І тому – за цей тризуб, за цей прапор, за ці символи, за ці імена.
І тому гостра реакція, коли хтось нападає на умовного Бандеру – чи це росіяни, чи поляки, чи євреї – чи на нашого Шухевича, чи на Коновальця, очевидно, буде мати різку реакцію. І ми маємо давати відсіч тим, хто всередині країни чи поза нею нападає на тих героїв. Бо якщо вони сьогодні нападають на умовного Шухевича, то так само вони будуть нападати на тих, хто загинув на цій війні, будуть казати, що вони їх туди не посилали і взагалі не так однозначно за що вони там воювали, і взагалі ніхто не знає, як вони там служили. І відповідно наша відповідальність – не дати можливість посмертно знецінювати чин цих людей, бо це було не за якусь імперію, а за нас.
Чому поляки роздмухують тему Волині-43 та Бандери і до чого тут економіка?
Та це правда. Дуже хорошу цитату маю твою про Качинських, як ілюстрацію зміни польської риторики щодо України. І взагалі, чесно тобі скажу, я вкрай засмучена тим, що роблять поляки, як і всі українці засмучені. Я мала розмову з колишнім директором польського інституту в Україні, який живе зараз вже в Польщі, вже закінчилася його каденція. І ми були з ним на цвинтарі, де були з пошаною. І там є і свіжі вінки, поховані воїни УНР. І я задалася питанням, вірніше він задався питанням, а я після цього теж задалася питанням, поки їхала додому: який момент спільний взагалі? Що треба зробити, щоб оце все пішло геть? Волинь і волинська трагедія, і всі жертви – уже ми як ексгумації провели. Їх це не влаштовує. Я в принципі впевнена, що їх не влаштує жодна з дій, які би ми не робили на даному етапі. У вас от на цьому, здається, місці В'ятрович якраз про це казав: що б не зробили – все буде не так. Але тут важливий момент: що на тому ж місці сидів Ілья Новіков, росіянин, який вже з українським паспортом, українець, який чудово українською мовою, мені сказав, що це не історична історія. Це історія того, хто виграє на польських виборах партія Туска чи партія Навроцького.
І вони, їм абсолютно пофіг, що це зачіпає кригкість союзу під час війни, великої війни. І їхню кригкість теж зачіпає, тому що з Україною вони будуть сильніші і ми захищаємо їх, як фортеця. Вони нам мають допомагати, а не те, що вони роблять. Але не про це мова. Твоя цитата. Є відео, де лідер польської партії ПіС Лех Качинський, стоячи на Майдані поряд з Олегом Тягнебоком, вигукує: "Слава Україні!
Росіяни президента Польщі вбили разом із сотнею видатних громадян Польщі. Сьогодні його близнюк Ярослав Качинський заявляє, що культ УН УПА Бандери – Україна не має потрапити до Європейського Союзу. Хай пан політик поїде в Краків і плюне на могилу свого брата, який вустами промовляв гасло Бандери і Шухевича.
Є ще одне відео вже нині діючого президента Польщі пана Навроцького, де він говорить, що ми не маємо жодних претензій до того, яку пам'ять, з якими персонами, з якими прапорами наслідує Україна і український народ. Це їхня історія. Ми не маємо права втручатися в їхню історію, так само як і вони не мають мати втручань в історію армії крайової і Польщі в тому числі.
"Українці мають право самостійно обирати собі героїв. Якщо для них героями є Степан Бандера чи Роман Шухевич – що ж, поляки не обиратимуть покровителів для українських вулиць. Це справа, щодо якої я, як голова інституту національної пам'яті Польщі, звісно, не висуваю жодних претензій".
Зараз риторика інша. Моє питання до тебе: ну, по‑перше, що ти думаєш, які витоки? Взагалі усвідомлюють вони наслідки того, що вони роблять чи ні? Можливо, з точки зору історії ми можемо зараз проаналізувати, що таке було і чим воно потім завершилось. І друге моє питання, я з цього почала: чи має з'явитися якийсь інший дискурс? Нехай не до Кароля Навроцького – я вже в нього не вірю, хоча він колишній директор інституту національної пам'яті, на секундочку. Не до нього – до суспільства, який би нас об'єднав. Можливо, є якась історична фігура спільна, яка об'єднає нас і яку треба педалювати всюди – в Тіктоках, всюди розказувати про цей кейс.
Я, по‑перше, скажу, що тут цікава історія з цим відео, яке я цитував і про яке ти. Можливо, я зробив помилку, бо мені там деякі люди про це пишуть, що якраз "слава Україні" біля Тягнибока казав Ярослав Качинський, а не Лех. Вони брати‑близнюки.
І можливо тоді той, хто підписував відео, помилився – просто атрибутуючи відео. Бо вони близнюки. Тобто можливо це був тодішній мер Варшави Ярослав Качинський, який був у Києві і так далі. Тобто тут насправді не так важливо, чи він би плюнув – тоді він хай плюне, грубо кажучи, у власне відображення в дзеркалі, бо це він стояв з лідером єдиної правлячої напівправлячої партії "Націоналістична свобода" і говорив саме те бандерівське гасло, яке зараз згідно нових новацій у законодавстві буде заборонено вимовляти і так далі.
Те, що відбувається у Польщі – проблеми польського суспільства
Тому питання в тому, що те, що в Польщі відбувається – це продукт проблем внутрішніх польського суспільства. Ми до цього, і отут знову ж таки В'ятрович, який був у тебе в гостях, і багато інших критиків того, що зараз у Польщі відбувається, ті, які справді розбираються в тому, що в Польщі, бо часто є таке спрощене уявлення про Польщу: там російські впливи і все. Ні – це проблеми польського суспільства.
Ще років 12–13 тому соціологія показувала, що понад 60% чи близько 60% поляків взагалі не знають про Волинь. Але в той момент в Україні не знали про Волинь 90%. Тобто 40% суспільства вже знало – це були нащадки тих, хто жили в Україні, на Волині, на Галичині, члени родин, які постраждали під час війни, або переселенці, або просто начитані люди, які щось читали, або кіно подивились.
Але тепер, коли польські соціологи опитують, то практично всі в Польщі знають, що Волинь‑43 – це символ злочину українських націоналістів, або згрубше – злочин українців проти поляків. Відповідно у нас в Україні зараз навіть, думаю, три чверті – якщо просто сказати слово "Волинь", у когось на рівні розуміння, у когось на рівні мемів, "волинська різня", там пріснопам'ятного Царьова згадаємо і так далі – але значна частина не розуміє, чому людина з Харкова має знати, що там було на Волині в 43‑му.
І головне: от нещодавно футбольний клуб "Шахтар", який мав домашній стадіон у Польщі, і польські фанати вивісили плакат: "Покайтеся за Волинь" і так далі. Яке відношення має інтернаціональний склад команди "Шахтар", де нема жодного ні волиняки, ні галичанина, ні тим більше українського націоналіста, до подій 43‑го року? Тобто те, що здавалося страшним сном, сталося – коли кожен українець несе вину за ті події, які роз'ятряною раною стали для польської свідомості.
Політична технологія у Польщі
При тому, що очевидно: в польській історії є багато трагічних подій, дат і так далі. Є втрата держави кілька разів. Є розстріл еліти. Є літак під Смоленськом. Є Волинь. Є розстріли 30‑х років, коли в Радянському Союзі було вбито в 10 разів більше поляків, ніж вбили під час війни на Волині або деінде. І цих тем у польському дискурсі немає.
Є тільки українські націоналісти і так далі. Тобто це політична технологія. Тобто хтось у правому середовищі, можливо не без впливу росіян, але вони потрапили на той внутрішній польський момент, коли Польща захотіла стати, як вони часто це кажуть, Ісусом Христом Європи – тобто головною жертвою, головним страждальцем Європи. І це впало на певний ґрунт. Вони достатньо добре живуть. Вони мають час і натхнення читати книжки, журнали, газети, знімати кіно. І з'явилася тема, яка може об'єднати націю через жертв: що ми не євреї – головна жертва Другої світової війни, а поляки. Не українці з їхнім голодомором, а поляки. Не там Руанда, там Тутці‑Чокуту, а ми поляки. І оця тема насправді дала сходи. І зараз 60 там від молоді до 30 років голосують за Менсена, Брауна і подібних. Тобто людей, які, ну, фашизоїди, які тему Волині, тему відповідальності українців зробили просто своїм політичним мечем, з яким вони йдуть у велику політику.
Чи дійдуть? Це питання. Це дійсно є надія, що частина польського суспільства на цьому опирається і вони не хочуть жити в такій ксенофобській, шовіністичній країні. Я час від часу дивлюсь польські новини і бачу, як дійсно ефективно і цікаво опонують певні політики з лівоцентристського, центристського середовища. Той самий прем'єр Туск, наприклад, або спікер однієї з палат парламенту, який казав, що він не хоче жити і будувати країну, в якій бути громадянином німецького, єврейського чи українського походження – це означає бути людиною другого сорту.
Тобто вони борються за себе. Не можна сказати, що Польща програна, але вирішення цього питання – у Варшаві, а не в Києві. Польському фашисту, який йде за Брауном, за Менсеном, їм треба кров, і ми це бачимо на вулицях. Їм треба жертва. Вони призначили нас цією жертвою, але вони забули, що ми не нація‑жертва. Ми пам'ятаємо про тих людей, які загинули тоді або зараз, але ми водночас воюємо і воюємо ефективно.
І коли ми бачимо на безсилля польської системи ППО або політичної системи, яка не здатна дати наказ на знищення будь‑чого, що влітає на територію Польщі, ми знаємо, що в Україні це не так. І це, я думаю, теж частина переляку певної частини польських еліт.
100%. Я думаю, що вони це прекрасно усвідомлюють і їх дуже вкурвлює.
Ну і треба сказати, що вони ж програли Другу світову війну українцями. Вони програли. Тобто, ще раз кажу, ніхто не мусить думати, що полякам не боляче. Полякам боляче, бо в часи Другої світової війни вони понесли великі жертви і від німців, і від совтів, і від українців. Але якщо в випадку з німцями і совтами руськими це була війна за Польщу або за територію для своїх імперських цілей, то в випадку з українцями – українці не воювали в Кракові чи у Варшаві чи в Гданську. Українці воювали найдальше на Лемківщині, там, де були українці, на своїй землі.
І відповідно, в даному випадку треба визнати, що ця війна українців була успішною, тому що сьогодні ідеологія, риторика, найменування, символіка, міфологія тої війни для нас є частиною нашої ідентичності. І от коли ми знову ж таки нашим рекрутам розповідаємо про складні часом сюжети кажуть: "Нащо нам ці українсько‑польські сюжети?" Я кажу: "Ви прапор нашого корпусу бачили?" – "Ну, ще ні". Я кажу: "Так от він червоно‑чорний".
Це невипадково. Корпус, який сформований з двох харківських, зі Слов'янської бригади, з Полтавської бригади, з Гостомельської – тобто весь схід, і тим більше крайній схід – обрали червоно‑чорний прапор, бо це прапор боротьби за свою землю.
І тоді дідьки починають і не дідьки теж чухати і розуміти, що зв'язок між тим, що було там в 43му і те, що в 26-му відбувається. Є.
Що може об'єднати народи
Яка історична подія на твою думку, може нас об'єднати?
А тепер ти кажеш про об'єднання або фігуру. Ну, я думаю, на даному етапі це неможливо. Це це навіть лукавством було шукати от таку прямо фігуру. От наприклад, той цвинтар, він називається на Волі, бо район Воля у Варшаві.
Він дійсно хороше місце зустрічі українців і поляків, бо ці козаки і генерали армії УНР, які там поховані, вони разом з польським військом відбивали атаки російських більшовиків червоно Червоної кіноти Будьонного від Польщі, від Варшави, там від Замостця. І тому вони, ну, вони певною мірою вписані в героїчний наратив порятунку Польської Республіки. Окей, українці зіграли свой роль, але через неповний рік, навіть менше, поляки зрадили українців і домовилися в Ризі з советською росією і роздірібаніли Україну. Ну, тобто це, тобто ці люди або загинули, або довго прожили, потім померли на території Польщі. І вони зараз є отим натяком або, не знаю, нагадуванням, що насправді в цих навіть героїчних обставинах не було доброго фіналу. Менше ніж через рік, через рік ці люди були зраджені і вони були інтерновані, і в них забрали зброю і деякі козаки страшино ламали, не знаю, шаблі й рушниці, щоб вони не дістались поляками. Приходили, а потім роками сиділи в таборах без права покинути, а дехто помер в цих таборах від тифу. А потім деякі потрапляли в концтабори на території Польщі, як в нелояльні до Польщі. Петлюра мусив виїздити з Польщі, бо йому загрожувало чи то арешт, чи то видича Советському Союзу. Ну, тобто були якісь нюанси, які не давали йому спокійного життя тоді в 20-х роках. Тому нема таких фігур або якихось таких обставин, як які б я б запропонував: "Давайте тут дружити".
Але цей цвинтар є і до нього приходять українські пластуни чистити могили і польські харцери, тобто польські скаути. І це добре місце зустрічі. Туди приходив український президент і туди приходив польський президент Дуда. Це добре місце зустрічі. І тому, грубо кажучи, такі місця треба ніби підтримувати в порядку, але пам'ятати, що є сотні українських і польських цвинтарів, на які ніхто ніколи не приходить. Причому, якщо в випадку з українськими політиками, тим самим президентом Порошенком, який ставав на коліно на могилах польських жертв, то жоден польський політик ніколи справді не просто не став на коліно – він навіть не сказав, що ці громадяни польської держави були незаконно вбиті польськими патріотами, націоналістами чи вояками. Вони цього не говорять, тому що для частини польської еліти нинішньої України це людина другого сорту. І зараз, і, вибачте, тоді.
Тобто вони кажуть, що Волинь і Галичина їхня, але 90% населення цього регіону – це кабані, як тоді казали, свині. От я знав багатьох людей, хто в 30‑х–20‑х роках жили в Польщі. Михайло Горин світлої пам'яті – от він мені розповідав, що в школі до них ставлення було як до… ну, вони слово "свині" чули кожен день. Їм забороняли слово "українець", польська держава не дозволяла. Вони були русинами. Тобто в родині батько, який був вояком галицької української галицької армії, казав: "Ми українці". А в школі вони не були українцями.
Тому ці трагедії, які були потім у 40‑х роках, були наслідком скотського шовіністичного ставлення до самої ідеї української держави, яку поляки зліквідували, і плюс до розміну українців у великій грі з росією, радянською росією. Тому нам зараз не до пошуків ідеальних фігур.
От єдине, що, звичайно, в історії Польщі є світлі постаті, які ми маємо шанувати. У нас на "Історичній правді" сотні статей про поляків, які зробили щось дуже добре або для Польщі, або і для Польщі. Там Єжи Ґедройць, наприклад – людина світлої пам'яті, який формулював ідеї оці, які ми називаємо зараз основою для відновлення: що без вільної України не буде вільної Польщі, без вільної Литви не буде вільної Польщі, без вільної Білорусі не буде вільної Польщі.
Білорусь не вільна, і кордон польсько‑білоруський – це кордон небезпеки, і росіяни можуть його як завгодно порушувати. Та або, наприклад, були такі світлі люди, як Анна Валентинович.
Я тільки хотіла про неї сказати.
Так, діячка "Солідарності". Так, вона була українка за походженням, але з Рівненщини, Любчики – її прізвище дівоче. Але вона все життя боялась сказати, що вона українка.
Боялась.
Боялась. Вона ніде не казала це.
Страх говорити рідною мовою
А от нещодавно, буквально два‑три дні тому, я прочитав інтерв'ю колишнього голови Об'єднання поліції в Польщі Петра Тими, і він розповідає, що його мама, яка була свідком подій 40‑х років і яка була разом з родиною виселена під час акції "Вісла" на північ Польщі і так далі, то вона не допускала в собі думки, будучи громадянкою польської Народної Республіки, громадянкою з народження, говорити на вулиці українською мовою.
Тобто якою була атмосфера вже в польській Народній Республіці? Що українці боялися – от як зараз люди зайвий раз не будуть говорити, бачачи, що на них нападають у транспорті чи деінде. Так – це було в 50‑х–60‑х роках минулого століття. І от він говорить про це з болем, що він виріс українцем, батьки його виховали українцем. Він очолив об'єднання українців у Польщі, свідомих людей, але мама боялась говорити.
Тому сказати, що оце минуле – воно таке безпроблемне, що ексцес українських націоналістів – це щось таке неймовірне… Ні. На жаль, це наслідок того, що було.
Я буквально напередодні нашої розмови прочитала пост Вероніки, яка прибула з сином у Варшаву сьогодні ввечері. Ми дружимо з нею. І що ти думаєш, Вахтанг? Вона написала: каже, "Стою на пероні польського вокзалу, і стоять дві українки, і одна одній говорить: "Не говори тут українською, бо можуть побити. Давай зробимо вигляд, що ми росіянки. Ну і ти по‑русски говори". Ти можеш взагалі зрозуміти, до чого дійшло?
Ну це відома білоруська журналістка Наталія Радіна. Вона опозиційна журналістка, редакторка їхнього великого порталу "Хартії". То вона розповідала, що, здається, на неї був напад. Вона – Білорусь – напад ще. Це давно, роки чотири тому напад, тому що вона нібито українка. Тобто для людей, яких виховують у чорно‑білому світі, де ви святі, а інші злочинці, очевидно, що ця дубина буде працювати.
Більше того – це як з тюбика зубну пасту: можна видавити, а назад – ні. Тому відповідно потрібна реально системна робота і прогресивних польських спільнот, інституцій і так далі всередині країни, щоб оцю ненависть, ксенофобію… ну її вже не зліквідуєш, але поступово притлумлювати. Ну і тут треба подякувати – це справді щиро – польській правоохоронній системі, які станом на зараз розслідує ці інциденти, ловлять цих злочинців, нападників, аб'юзерів і так далі. І ми бачимо все‑таки навіть аж до вироків суду. Тому сказати, що ми Польщу втратили – не так, бо справді це великі партнери і великий приклад.
От ми, будучи в 2010 році, ідею розвитку "Історичної правди" і телевізійної частини, і сайту, і книжкових проєктів, ми дивилися з Сашком, з іншим, з Павлом Солодьком дивились на польський приклад як на той позитив, який треба взяти. Тільки ми за цей час ніби прогресували і розуміли, що треба широким поглядом дивитись на світ. А наші польські зразки, на які ми так взорували – той самий інститут нацпам'яті – вони стали отаким вузьким одноканальним поглядом із зневагою до всіх тих, хто не вписується в той ультранаціоналістичний наратив.
Знаєш, це для мене так сумно насправді, тому що я бачила контраст. Я писала інтерв'ю з Туском у Польщі, і ми з ним записали інтерв'ю. І я пам'ятаю: потім я їду, я записала інтерв'ю, і я розумію, що це партнер, наш друг, партнер. Він тоді ще не був прем'єром. Це було до прем'єрства, але вже почалася повномасштабна війна.
Польські фермери на українському кордоні
І потім минає час, і я стою на польському кордоні, не можу проїхати, бо польські фермери перекрили на Остелугу там на Волині дорогу і починають мені кричати. Я кажу: "Я хочу до дітей, я журналістка. Ви мені зараз перегороджуєте дорогу. Я дуже довго їхала, я зараз не встигну до комендантської години. У нас в країні війна. Що ви робите?" Вона мені каже: "То не наша война, то ваша война. Ми в НАТО, тому до побачення".
І я тоді дивилася на неї… я прям не вірила своїм очам, тому що це було дуже контрастно із людьми, які в перші дні нас зустрічали там на кордоні України. Інші люди. А це були інші люди. Інші люди. Інші. Згідно.
Тобто є, звичайно, як у кожній країні, в Польщі є люди, які справді щиро переживають за Україну і помагають. Оці прекрасні історії, коли якесь місто передумало нам передавати – не нам, Вінниці – трамваї чи тролейбуси, то люди зібрали кошти і викупили ці тролейбуси. Або там генератори – хтось відмовився, люди збирали мільйони злотих для того, щоб Україна не замерзла під час війни.
І є умовно польські фермери, які керуються ірраціональним страхом. Чому вони це роблять? Тому що завтра прийде на ринок Європейського Союзу український фермер – і він виграє цю війну. Так. І вони це розуміють.
Тому я думаю, що певною мірою оця антиукраїнська істерія – це ніби як вони кладуть соломку наперед, щоби пояснити потім: "Бачите, ми ж п'ять років розповідаємо про поганих українців", а насправді йдеться про раціональний, прагматичний, цинічний розрахунок: чим довше ми не вступимо в Європейський Союз, тим більше мають переваг польський перевізник, польський фермер, польський там хтось‑хтось‑хтось.
Чи є альтернатива НАТО та який досвід Україна передає світу?
Про союз. Я хочу, щоб ти зараз мені свою думку сказав щодо цього. Я дуже раділа, коли на той момент голова МЗС Дмитро Кулеба в Любліні підписував угоду з нашими партнерами – поляками і представниками країн Балтії – в рамках Люблінського трикутника. Мені взагалі здається, і на даний момент попри все, що є в Польщі негативного в бік України, що об'єднання оцим трикутником дасть нам силу більшу з огляду на наш досвід і на польські гроші.
Ми нагадаємо нашим глядачам, що польська економіка нині вже в 21‑му – вони в світі, ну, вони в G20, в G21. Тобто їхня трильйонна економіка настільки вперед піднялася, вибачте, я це мушу сказати, і завдяки українцям в тому числі, які приїхали туди, розвивають там свої бізнеси, що вони мають гроші і можливості фінансувати і робити сильнішими і себе – я маю на увазі технікою – і… ну, всі ми можемо взагалі на дві країни збудувати на їхній території заводи, які і їх будуть захищати, і нас.
Мовчу про те, що вони би нам давно вже мали допомагати збивати залізяча отам от на кордоні, принаймні Львів‑Волинь могли би.
Тоді б запрацювали там аеропорти, наприклад.
Так. Так. Ну, це ж очевидно. Словом, моє питання щодо цих союзів. Валерій Федорович Залужний сказав, що Україна ніколи не буде в НАТО, і оці всі казки, що лунали ці всі роки – короче, це все маячня. Відповідно, нам потрібно створювати нові союзи. З історичної точки зору, на твою думку, які би союзи були актуальні? Я зараз кажу виключно про військові союзи, тобто питання армії.
Тут я не граюсь у військового експерта чи в геополітика, тому мені по суті треба сказати, що я тут ставлю крапку, тому що насправді нема ніяких інших союзів, крім НАТО. Тобто чи вони можуть бути? Ну, це питання уявити. А я вважаю, що треба говорити про реальні факти.
Поза НАТО зараз, я думаю, не існує спроможностей у конкретних держав, бо вони ж не вийдуть з НАТО. Тобто от ми можемо розвивати там… якби в Польщі була краща ситуація з Польщею, стосунки, але ж це не означає, що Польща вийде з НАТО.
Ні.
Парасолька НАТО захищає. От знову ж таки, вона віртуальна. Я часто теж, коли ми починаємо дискутувати з нашими рекрутами, дядьками – це ж дядьки мого віку, плюс 50 часто – і ми дискутуємо, а вони прошиті антинатовською радянською пропагандою. І плюс ПСУ, СПУ, КПУ, Партія регіонів, ОСДПУ, СДПУ(о) і так далі – це ж всі ці блоки і партії, які десятиліттями… а вони всі східняки, вони були сильно прокачені.
І от ми дискутуємо про НАТО, вони там теж скептичні, що НАТО не працює. Я кажу: "Дивіться, от є Естонія розміром як третина Києва, і є Україна розміром там 50 мільйонів, 45 млн на той момент. І росіяни нападають не на мільйонну Естонію, а нападають на 45‑мільйонну країну. Ну от поставте себе на місце путіна. Що захопити простіше: мільйонну країну чи 45‑мільйонну?" Вони кажуть: "Ну мільйонну простіше, ну вона ж маленька". "І так. А напали на кого?". "На нас". "Чому?". "Ну тому що НАТО… ти хочеш сказати, що на НАТО?". "Так". Навіть непрацююча парасолька – вона лякає. А може вона і працює. Можливо, вона і працює.
Тому я думаю, що, будуючи уявлення про нові союзи, треба розуміти, що жоден наш західний партнер, європейський партнер, зокрема наразі не готовий розірвати угоду про НАТО. І тому треба, мені здається, може навіть не говорити прям вступ завтра, а про те, що – і власне що мав на увазі, я так розумію, прочитавши його тезу, – Залужний: що наші стандарти, наші вміння будувати сучасну армію, будувати сучасний бій – вони вже вищі за параметри і традиції, які існують вже в самому НАТО.
Тому нам треба певною мірою впливати на те, щоб вони міняли свої підходи. Тобто це не означає, що нам не треба НАТО. Нам треба НАТО, в якому наш досвід буде вивчений і реалізований як новий, і плюс продовжений, тому що війна не стоїть на місці.
Я був один раз у своєму житті в штаб‑квартирі НАТО – це вже років там вісім тому, під час вже війни, до речі. Ми були в групі з майбутньою тоді вже майбутньою снайперкою Збройних сил України Оленою Білозерською і ще кількома людьми. І нам от розповідали про НАТО. І один з офіцерів, він був латиш з походження, ну, англійською мовою. Все спочатку красиво, все про НАТО. А коли все це закінчилось, вже він був, ну, не приватною, але вже не офіційною особою, він сказав, що як офіцер НАТО я вам казав, от як воно має бути. А як латиш – я скажу, що те, що вони роблять у вас на Донбасі… це вже були часи так званої АТО. Він каже: "Ми не готові до цих викликів. Тобто якщо вони завтра захоплять Даугавпілс, я як офіцер НАТО скажу, що ми там задіємо статтю п'яту, ми дамо відсіч, але як латиш – я в цьому дуже сильно сумніваюсь".
Тому НАТО має теж зрозуміти, що війна проти НАТО вже ведеться, тобто вона вже йде на території НАТО. І частина роботи умовних польських фермерів або тих людей, хто їх до цього спонукає – це вже робота російських спецслужб. Або ті антиукраїнські настрої, які розгойдувались… Saittix нещодавно написав велику статтю, і там реально видно, як російські агенти через там місцевих Колісниченків, Ківалових і так далі працювали і працюють на території Польщі.
Тому я думаю, що в цій ситуації можна з повагою ставитись до думки генерала Залужного, але я не думаю, що це змінить ні стратегічний курс України, ні розуміння того, що ніякий західний політик не розміняє реальну парасольку.
Ще раз кажу: ніхто не знає, чи вона працює, але вона є. Це реальний союз, який треба додатково фінансувати, на який треба переконати своє суспільство витратити гроші. Ну, тобто це дуже непроста історія. І тому критика НАТО зараз, мені здається, неконструктивна.
Ну, і мені здається, що це класний такий маяк, до якого варто йти, щоб бути сильними. Зрештою, на шляху до НАТО, навіть якщо ми не вступимо, навіть якщо ми не вступимо, ми все одно станемо сильнішими, якщо це буде нами.
Те саме про Європейський Союз. Тобто ми можемо навіть не стати, але якщо наші стандарти, наше правосуддя, наша медіаграмотність, наші прозорі процедури будуть вже їхнього рівня – ну окей, ми будемо жити краще, але потім все одно це станеться.
Абсолютно. Абсолютно. Амінь.
Бліц-запитання від глядачів
Переходимо до бліц‑запитань. Друзі, це ваше запитання. Як це працює? Я нагадаю, що проєкт "Рандеву" – це іще ваша конкретно ваша можливість поставити питання нашому гостю. Все реально. Як це працює? Ви підписуєтесь на наші сторінки. Ось вони. Є Facebook, є Telegram, WhatsApp. Рекомендую більше WhatsApp. Соколова – маєте можливість, зайдіть на наші Фейсбуки, і у мене є дві сторінки Соколова. Ви можете знайти ще і "Рандеву" просто сторінку. Мережа. Так само я анонсую нашого гостя, як сьогодні вахтанга, його фотографія. Під фотографією ви ставите питання, які потім я оставлю в кінці нашої розмови, і ви в суботу маєте можливість дивитися це.
Отже, Ватан, Дмитро питає тебе: що, на вашу думку, здобули українці в рамках самоідентичності? Який шлях викорінення російської мови і поглядів може бути найбільш успішним?
Ну, ми з цього починали фактично. Я вважаю, що той стан, де ми сьогодні є, він є наслідком того, що протягом 30 там з 35 вже – рівно 35 років – український вчитель, український музикант, український інтелектуал, український вояк інвестував у те, що ми називаємо українським. Тобто у нас є безліч українського контенту, якого ще років 10 тому не було. У нас є переклади світових книжок, часто раніше за інші мови, ну тим більше за російську, яка вже загумінкова мова і так далі. У нас є все‑таки суспільний консенсус щодо наших національних героїв і трагедій. Його ще 10 років тому не було. Щодо голодомору був консенсус, а щодо діяльності ОУН і УПА або там армії УНР і Петлюри – не було. Зараз цей консенсус існує.
Сергій Валов тебе питає. Зараз мало говорять про несильно дружні відносини поляків до українців ще до відновлення польської держави. Наприклад, ми знайшли таку цитату 1908 року Володимира Жаботинського, який тоді жив в Одесі і був таким собі портниковим того часу.
Далі цитата: "Посмотрите на тех же поляков в Галиции, где они хоть немного чувствуют себя хозяевами, что там только не проделывается над русинами". Русини – це українці. "Русины издают в Вене специальный журнал на немецком языке украинщоншавучено, содержание которого на 3/4 сводится к перечислению гадостей, которые проделываются в крае польской администрации. По австрийской конституции все народности равноправные. Между тем русины почти изгнаны из администрации и суда. Русинские чиновники насчитываются единицами на государственной и областной службе даже в Восточной Галиции, где русинское население в громадном большинстве. Элементарных школ мало, средних школ почти совсем нет".
Чому такі відносини толерувалися тоді? Чому полякам це дозволяли австрійці? Чому ми не кажемо про це тепер?
Ну, тут все дуже просто. Будь‑яка імперія будується на принципі "поділяй і володарюй". І Галичина, як тут сказано… Володимир Жаботинський – це легендарна постать, це один з творців держави Ізраїль. Це такий правоконсервативний, навіть право‑націоналістичний ізраїльський у майбутньому політик, журналіст, приятель Семена Петлюри в певний історичний момент, публіцист блискучий, ну такий портниковий.
Австрійський уряд віддав Галичину полякам, фактично зробивши ставку на них. Тобто коли більшість населення керується меншістю, то це означає, що меншість буде дуже активно чіплятися. Буковина – та сама приклад, тільки роль поляків грали німці чи австрійці. Тобто більшість українська, румунська, але влада в руках німецькомовної еліти.
Тому нам є що знайти болючого в історії. Ми можемо знайти окремі приклади співпраці українців і поляків навіть після трагедій, які були. Але в принципі в історії, кажу, можна знайти все. Нам ключове: якою б не була Польща і якою б не була Україна – ми ніби визначені Богом, ми будемо співпрацювати і співжити, тому що ми сусіди. І так само росія – вона завжди буде там десь за нами. І відповідно, якщо вона є, то ми завжди маємо бути готові до того, що імперська традиція росії може нас вбивати. Польська імперська традиція – вона не говорить про вбивство українців, а вона говорить про моральне підкорення, про свою моральну вищість.
Вони ж часто використовують, що ми нечутливі до їхніх болів, що ми якісь такі папуаси, які просто нездатні на щось, що ми безкультурні, що ми свині.
Тобто це оце ж навіть в сучасній риториці антиукраїнській це часто звучить тоді, коли нам нема що, ну, заперечувати. Ми ми точно не такі, ми точно не менш європейці, ніж вони.
І ми теж були жертвою імперій. У нас про російську імперію багато говорять, про австрійську – менше. Вважається, що вона майже була ідеалом. От це ідеал. Але знову ж таки, почитайте Василя Стефаника або Івана Франка і про тих людей, які світ за очі тікали з прекрасної Галичини. Чому? Тому що польська місцева адміністрація і австрійська не давала життя, і українці тікали аж до Канади, до Аргентини, до Бразилії в кінці ХІХ – на початку ХХ століття.
Блін, чому ми про це не говоримо, Вахтанго?
Ну, тому що це начебто банальна шкільна історія.
Ну, не зовсім. Не зовсім.
В історії можна це знайти, але це не допоможе нам відновити нормальний градус. Тому що, знаєш, поляки ж не самі собі взяли цю владу. Їм дала це австрійська адміністрація. Теоретично могло бути і навпаки – могли дати українській адміністрації, а поляки були би пригнобленою меншістю. Так теж бувало в історії. Наприклад, під час Другої світової війни були епізоди, коли німці формували місцеву поліцію з українців, а потім був момент, коли німці формували поліцію з поляків. І відповідно в першому випадку страждало польське населення, в другому випадку страждало українське населення. І це була гра великої системи, яка була проти і поляків, і проти українців.
Тому в історії можна знайти все, її треба вчити, але треба себе не отруїти історією.
Що читати про українську історію: рекомендації від Вахтанга Кіпіані
Порадь, що почитати українцям?
Треба сказати, що українські історики написали за війну дуже багато книжок, які просто потрібні для формування українського погляду на минуле – в тій складності і різноманітності, яке там було. Ну, наприклад, якщо прочитати книжку, яку я прочитав, про Василя Кука – Володимира В'ятровича, все‑таки фундаментальне на тисячу сторінок том. Він дає відповіді на безліч запитань, пов'язаних з Другою світовою війною. Зокрема про те, чому такою запеклою ця війна була, чому не воювати за свою землю у свідомих українців Галичини не було.
Тобто іноді кажуть: от можна було б якось інакше, якось не воювати з поляками, а спільно домовитись за щось. От якщо б людина прочитала цю книгу, де би побачила, що рідний брат Василя Кука і Ларі Кук був вбитий, знищений фактично польськими окупантами, ну от і все інше, що супроводжує процес боротьби за свою гідність, за своє право жити на своїй землі, то, ну, тоді б частина питань зникла.
Очевидно, що я би порадив книжку про письменника Петрова‑Домонтовича, яку написав історик Едуард Андрющенко, наприклад. Він багато років працював. І це теж етапна робота, бо у частини людей, які люблять літературу, є захоплення там "Дівчиною з ведмедиком", там іншими – "Доктором Серафікусом" – і іншими книжками Петрова‑Домонтовича. Але ж ми тепер добре знаємо, що він був російським агентом, радянським агентом. Він був кавалером ордена "Великой Отечественной войны" за виконання особливого небезпечного завдання в тилу ворога, будучи фактично інкорпорованим в українську політичну еміграцію і так далі.
От ця книжка для мене була теж відкриттям, бо я начебто багато і знав з діаспорних джерел про діяльність Петрова в перших роках після війни в еміграції в Німеччині, в таборах переміщених осіб. Але всі ці сюжети карколомні, які там були, для мене були відкриттям.
Колись я в Канаді поліз в один підвал – там кажуть "бейсмент" – за книжками. Там старший чоловік сказав: "В мене там багато українських книжок, бери що хочеш". І я пішов туди в підвал, знайшов там безліч книжок і вже виношу нагору і бачу, що книжка віршів Євгена Маланюка не розрізана. Вона 59‑го року, а це 2020, може, рік. І книжка не розрізана.
І я так його підколюю, кажу: "Пане Несторе, здається, ви Маланюка не поважаєте". – "Чого це?" Кажу: "Ну от ви книжку купили в 59‑му році, там ціна стоїть 3,5 $, тобто це дорога книжка. Це зараз би під 100 $ було". – "Але ви її не розрізали". Кажу: "А що там?" – "Там поезії, вірші". – "Я вірші взагалі не читаю". Я кажу: "Нащо ж ви купили книжку Маланюка?"
І тут він на мене подивився як просто на нерозумну дитину. І сказав: "Якби я не купив цю книжку, Маланюк не мав би що їсти. Видавець не мав би що видавати, а продавець не мав би що продавати".
Оце просто мудрість сотого левела.
Підтримка книговидавців
Думаю, що тут якраз навіть підтримка української видавничої сфери в умовах, коли росіяни мільйонами знищують українську книжку… Я вже прочитав такий термін – бібліоцид. От купівля і підтримка нашого книговидання – це є робота, або хліб зрештою, для деяких авторів. Мало хто живе як Кокотюха, живе з продажу книжок, але таких мало.
Але тим не менше це важливо, але це запускає нашу промисловість, нашу логістику, нашу "Нову пошту". Ну тобто всіх‑всіх‑всіх, хто в цьому задіяні.
Та ну і плюс це поширює головне – нашу оцю ойкумену, наш спільний інтелектуальний простір. Коли ми говоримо… от у тебе на комп'ютері фраза Жадана, мого побратима і приятеля з Хартії: "Любов варта всього". Угу. Це марево чи… але це цитата нашого поета, нашого музиканта, нашого видавця, нашого. Ну тобто йдеться про те, що ми живемо в світі, в якому росії стає менше, а маємо прийти до світу, в якому, попри те, що росія буде десь, її в нашому світі не буде. І буде лише розуміння, що це завжди небезпека і це держава, і нація, і люди, які відповідають за вбивство наших найкращих.
Так. Наших пам'яток, наших книжок, наших символів, героїв і символів, які для нас є важливими. От вони знищили будинок Сковороди, вони знищили церкву на Херсонщині, вони знищили хату Бандери. Ну тобто є безліч речей, за які ми маємо помститися. І це роблять наші воїни, ті, які мають для цього сили і засоби.
Або просто тепер – не купувати їхню книжку, не читати їхню літературу, а читати світову, читати свою, ділитися. Є безліч форматів – книжкові клуби запустити цей процес поширення знання і тоді наші Маланюки будуть здоровими, живими і затребуваними.
100%. Я тобі дуже дякую за тебе, за те, що ти зберігаєш здравий розум, за те, що нас всіх заряджаєш, за те, що служиш і за те, що пишеш ці книги і створюєш такі проєкти. Це дуже сильно важливо. Дуже.
За війну нічого не написав.
Ну, але є що читати з того, що написав.
Є дуже класна фраза про те, що доля людини – але я би хотіла зараз це перефразувати на долю країни – визначається тим, які рішення людина, в даному випадку країна, ухвалює в роки найбільшої кризи, найбільшої драми, найбільшого життєвого спротиву. І зараз ми якраз переживаємо цей час. І нам не соромно за те, що ми його переживаємо разом з вами. Ми пишаємося вами за те, що в 2026 ми можемо назвати героїв нашої нації у великому просто об'ємі. І тил, і військо разом. І це дорого коштує.
Давайте триматися купи. Пам'ятати, що зараз на нас дуже велика відповідальність, і наші діти і онуки потім у підручниках історії будуть зараз, ну, сказати, доволі насичено читати цей період. Так, щоб кожному не було соромно за цей період, подумайте перед сном або протягом дня – в залежності від того, коли ви дивитесь цю розмову – що ви можете зробити для країни. Вона конче потребує нині вашої підтримки – або для війська, або у військо. Це коротеньке нагадування.
Вахтанг Кіпіані, дякую, що додивилися цю розмову до кінця. Я нагадаю вам, що для того, щоб бути в курсі і дивитися далі наші розмови, вам треба підписатися на той канал, на якому ви зараз дивитесь це відео, і написати в коментарях, безумовно, що думаєте.
Зі святом Незалежності. Якщо дивитесь нас напередодні цих днів Незалежності, це наша земля. Ми тут пануємо і ми її нікому не віддамо. Слава Україні! Слава силам оборони! Лишайтеся тут!
Читайте також: Це буде важче, ніж ви думаєте: "Флеш" попередив про атаки рф по ТЕЦ, АЗС і продуктових складах – "Рандеву"
- Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.
- Підтримайте "5 канал" на "Патреоні".
Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.
До 35-річчя незалежності України
Цього серпня Україна відзначатиме тридцять п'ять років незалежності. Такі дати зазвичай спонукають підбивати певні підсумки, рахувати здобутки держави, дискутувати, чи справді Україна отримала у 1991 році незалежність, чи просто відтворила УРСР. Але цього серпня мені хочеться говорити про інше: еволюцію незалежності людини в українській державі.
Липневе соцопитування показало: 59% українців довіряють Володимиру Зеленському. Водночас 72% не підтримали його рішення про звільнення Михайла Федорова, а 55% підтримували відставку Олександра Сирського. Це свідчить, що суспільство не відмовило президентові в довірі, але й не передало йому право автоматично визначати, яке кадрове рішення є правильним.
Звісно, це можна сприйняти лише як чергову політичну турбулентність. Але, можливо, перед нами важливіший симптом. Українці поступово вчаться довіряти без поклоніння, підтримувати державу без відмови від власного судження, визнавати лідерство без готовності видати абсолютний мандат.
Інше дослідження Київського міжнародного інституту соціології, проведене на початку літа, показало: частка тих, хто вважав допустимим втручання президента в роботу уряду і парламенту всупереч конституційному розподілу повноважень, зменшилася із 79% у липні 2022 року до 52% у травні 2026-го. До 38% зросла частка громадян, які наполягають на збереженні розподілу влади навіть під час війни. 67% вважали, що після її завершення має оновитись президентська влада.
Я б назвала це критичною лояльністю. Це не свідчить про розчарування у державі і ще не є відмовою від ідеї "сильного лідерства". Та поступово розділяються поняття, які в патерналістському суспільстві зливаються: довіра і слухняність, єдність і мовчання, авторитет і безконтрольність.
За тридцять п'ять років змінилася не тільки Україна. Змінилася людина у її відносинах із державою.
Подвійна спадщина
У 1991 році ми отримали державу у спадок. Це точно не був фундамент, на якому можна було відразу створити ліберальну демократію. Незалежна Україна успадкувала державні інституції, створені не лише в іншій політичній, але й в геть іншій антропологічній системі. Розраховані не на громадянина, який має голос і право впливати на правила, а на населення, яким необхідно управляти.
Радянська партійна система управління вміла передавати наказ згори вниз, мобілізувати ресурси, виконувати план, вести облік і карати за відхилення. І не вміла слухати людину, визнавати її окремий інтерес або переглядати рішення під впливом інформації знизу.
Було б спрощенням стверджувати, що радянська армія, лікарня, школа та соціальна установа буквально походили від пенітенціарної системи, але вони мали з нею спільну інституційну логіку: закритість, жорстку вертикаль, презумпцію правоти начальника, покарання за "погані новини", слабкий зовнішній контроль і майже повну безпорадність людини перед установою.
Радянська система створювала територію несвободи на всіх рівнях. Примус міг називатися дисципліною, опікою, вихованням або медичною доцільністю. Суть одна: система завжди знає краще, а людина має підкорятися.
Ми успадкували й культуру відносин із владою та одне з одним. Не довіряти державі, але чекати від неї захисту. Не покладатися на формальні правила, але шукати прихильності людини, яка може зробити виняток. Не сперечатися з начальством відкрито, але обходити його рішення через корисні знайомства. Не брати відповідальності там, де за ініціативу можуть покарати. Шукати не справедливу інституцію, а доброго керівника.
Я свідомо не називаю це "радянським менталітетом". Таке формулювання перетворює історично вироблені моделі поведінки на нібито незмінну властивість народу. Багато з них були раціональними адаптаціями до життя в умовах, де право не захищало людину, публічна ініціатива була ризикованою, а виживання залежало від приватних мереж.
Це було свого роду природним пристосуванням. Якщо право не працює, людина шукає знайомого. Якщо владу неможливо контролювати, формується звичка покладати надії на хорошого правителя. Якщо за самостійність і власну думку карають, то безпечніше не проявляти їх. Якщо держава поводиться як батько, який усе вирішує, суспільство вчиться поводитися як дитина, тобто вимагати опіки, уникати відповідальності й водночас вводити в оману опікуна.
Патерналізм не обмежувався політикою. Він був культурною граматикою нерівних відносин у сім'ї, школі, лікарні та на роботі: "Я знаю краще. Я старший, сильніший або компетентніший. Я відповідаю за тебе і саме тому маю право не питати твоєї думки".
Ця формула може виглядати як турбота. Але ж в ній закладена можливість приниження. Людина, яку опікують без визнання її голосу, стає об'єктом. Її можна виховувати соромом, лікувати без пояснень, дисциплінувати страхом, захищати від правди й карати за невдячність.
Інституції очікували покори. Люди очікували, що керівник вирішить їхню проблему. Влада не довіряла громадянину. Громадянин не довіряв правилам.
Проте це була не єдина наша спадщина. Поруч існувала і розвивалася інша традиція: дисидентський рух, релігійні та місцеві громади, родинна взаємодопомога, студентська Революція на граніті, звичка самоорганізовуватися там, де держава була відсутня або вороже налаштована.
Українське суспільство довго залишалося між цими полюсами. Світове дослідження цінностей ще до повномасштабної війни, у 2020 році фіксувало повільний, але помітний рух України від цінностей виживання до цінностей самовираження, тобто від потреби насамперед у захисті й передбачуваності до більшої ваги особистого вибору, участі та автономії.
Від населення до громадян
Українські революції можна прочитати як послідовне навчання суб'єктності.
У 2004 році мільйони людей доводили, що їхній голос має значення і не може бути знехтуваний владою. У 2013–2014 роках додалося усвідомлення: гідність людини обмежує владу держави, а державне насильство не стає прийнятним лише тому, що його застосовують люди у формі.
Після 2014 року українці дедалі частіше не тільки вимагали від держави змін, а й почали їх співтворити. Волонтерські мережі, ветеранські організації, реформи, нові громадські інституції, децентралізація поступово розмивали межу між державою як єдиним суб'єктом і населенням як пасивним отримувачем рішень. Україна ще до великої війни вирізнялася серед пострадянських держав здатністю громадян підніматися на захист своїх прав і чинити опір узурпації влади.
У 2022 році ця здатність стала умовою фізичного виживання держави. Україна вистояла не лише завдяки наказам, які спускалися вертикаллю. Вона вистояла завдяки мільйонам людей, які не чекали дозволу. Вони вивозили незнайомих людей із небезпечних міст, створювали логістику для підрозділів, перетворювали власні бізнеси на волонтерські центри. Хтось розробляв технології, ремонтував техніку, організовував житло, знаходив ліки або брав зброю.
І це точно не свідчило про відсутність держави. Це була інша модель державності, в якій громадянин не тільки виконує або отримує, а сам бере на себе частину відповідальності за спільний інтерес.
Ми звикли описувати це як виняткову горизонтальну солідарність українців. І вона справді є нашою силою. Але горизонтальність сама собою не гарантує поваги до людини. Натовп, спільнота або соціальна мережа також можуть принижувати, переслідувати й відмовляти іншому в праві на складність. Справжній водорозділ проходить не просто між горизонтальною країною і вертикальною державою. Він проходить між двома способами бачити людину: як суб'єкта, чия гідність обмежує мою владу, або як об'єкт, яким можна розпорядитися заради правильної мети.
Саме тому для мене важливі протести 2025 і 2026 років. У липні 2025 року молоді і зовсім юні українці вийшли на вулиці проти обмеження незалежності антикорупційних органів. Мої діти тоді сказали мені: "мамо, ми самі, тепер це вже наша Революція, ви свої відстояли". Внаслідок протестів президент і парламент повернули все як було. Це був досвід суб`єктності цього нового покоління.
У липні 2026 року вони знову протестували. Тепер вже проти кадрових рішень у секторі оборони. Не варто стверджувати, що кожне наступне державне рішення було прямим наслідком дій вулиці. Важливіше інше: навіть під час війни публічна незгода не стала автоматично ні зрадою, ні спробою зруйнувати державу. Вона стала нашим способом впливу на рішення влади.
Молоді українці вже вдруге за час повномасштабного вторгнення отримали досвід, що їхня присутність у публічному просторі може змінювати політичну реальність. Для покоління, яке народжувалося та дорослішало у час війни, це важливий урок: держава є не батьком, якого можна лише любити або ненавидіти, а спільною справою, за рішення якої ми несемо відповідальність.
Я не маю ілюзій і не проголошую смерть українського патерналізму. Суспільство досі шукає простих рішень і нових ідеальних лідерів. Ми легко переходимо від захоплення людиною до її демонізації. Моральна впевненість у власній правоті часто дозволяє нам не бачити гідності опонента. Але зміна вже відбулася: дедалі більше українців не хочуть обирати між безумовним поклонінням владі й тотальним запереченням держави. Вони хочуть мати право підтримувати державу і водночас судити про її рішення.
Інституційна непереносимість суб'єктності
Центральне протиріччя сучасної України: українське суспільство дедалі більше складається з людей, які хочуть розуміти правила, мати голос, брати відповідальність і впливати на рішення. Але значна частина наших інституцій і за дизайном, і за управлінською культурою досі розрахована на слухняного виконавця, залежного прохача або керований ресурс.
Україна має проблему не лише зі знеціненням людини. Вона має проблему з інституційною непереносимістю суб'єктності. Беззахисну людину система перетворює на об'єкт. Автономну, волелюбну та незалежну сприймає як проблему, яку треба пригнобити, нейтралізувати або виштовхнути з системи.
Суб'єктність не означає, що кожен може робити лише те, що вважає правильним. Вона не заперечує дисципліни, професійної компетентності, ієрархії чи обов'язку виконувати законний наказ. В демократичній державі суб'єкт — це людина, яка знає і розуміє правила, має доступ до інформації, може висловити позицію, знає межі власного рішення і відповідає за його наслідки. Людина, яка не втрачає гідності лише тому, що стала підлеглою, залежною, мобілізованою або хворою.
Так сталося, що найгостріше цей конфлікт сьогодні видно в армії. Армія є особливою інституцією. Вона не може існувати без вертикалі, наказу і примусу. Військовослужбовець не може просто залишити підрозділ, коли його не влаштовує керівництво, або відмовитися від завдання, яке видається йому недоцільним. Тому влада командира над людиною має бути обмежена не меншими, а вищими вимогами до компетентності й відповідальності.
Водночас сучасна війна потребує від військового максимальної суб'єктності. Він має самостійно оцінювати ситуацію, швидко опановувати нові технології, приймати рішення під ризиком смерті, проявляти ініціативу, брати відповідальність за інших і діяти тоді, коли зв'язок із командуванням втрачений. Західна доктрина mission command прямо ґрунтується на довірі, чіткому намірі командира, децентралізованому виконанні й дисциплінованій ініціативі підлеглих. Досвід війни в Україні посилює значення низового лідерства та здатності діяти без постійного контролю згори.
Але у війську людина може зіткнутися з протилежною логікою. Їй не пояснюють правил. Вона не бачить горизонту служби. Їй складно перевестися. Вона не має безпечного способу повідомити про насильство, помилку або некомпетентність командира. Запитання сприймається як нелояльність, а погана новина є загрозою тому, хто її повідомив. Система хоче отримати відповідального й ініціативного військового на полі бою, але формує його методами, які руйнують довіру, ініціативу та відчуття особистої відповідальності.
Держава не може вимагати від людини суб'єктності в окопі, якщо дорогою до окопу і всередині війська поводиться з нею як з об'єктом.
Розслідування, які викрили порушення прав людини і закону у штурмових полках, зробили цю суперечність особливо видимою. В армії є підрозділи й командири, які будують культуру, засновану на довірі, професійності, сильному сержантському корпусі, чесності та відповідальності за людей. Тому суспільство гостро реагує на випадки приниження: воно знає, що армія може бути іншою.
Призначення Михайла Драпатого головнокомандувачем ЗСУ в липні 2026 року є важливим у цьому контексті не лише як кадрова зміна. Воно винесло на найвищий рівень військового керівництва іншу мову відповідальності. Після призначення Драпатий заявив, що працюватиме з відповідальністю і повагою до людей, які захищають державу. Але важливішими для мене були його слова після російського удару по навчальному полігону в червні 2025 року, коли він подав рапорт про відставку з посади командувача Сухопутних військ. Драпатий тоді визнав, що не зміг забезпечити виконання власних наказів і "не змінив ставлення до людини в строю". Він наполягав, що головна відповідальність — на командуванні, а командир має відповідати "за наказ, за рішення, за людину".
Для української військової культури це не просто гуманістична риторика. Це спроба змінити саму конструкцію відповідальності. У вертикалі домінування начальник відповідає перед вищим начальником за виконане завдання, а тиск, помилки й втрати передаються вниз. У вертикалі відповідальності командир відповідає не лише за те, чи виконано наказ, а й за якість рішення, створені умови, правдивість інформації та долю людей, яким він наказує. Перша вертикаль потребує покори. Друга — знань і дисципліни, але в першу чергу суб'єктних людей.
Публічні заяви нового головнокомандувача ще не є доказом зміни армії. Це зобов'язання, за яким тепер можна оцінювати рішення. Людиноцентричність в армії — не сентиментальна альтернатива боєздатності. Вона є її умовою.
Там, де людина не може встати
Як на мене, другою за важливістю для нас є система охорони здоров'я. Адже кожна людина, від народження до смерті є не лише її користувачем, а часто заручником. Історія трансформації української медицини свідчить про пріоритет керованості системи над суб'єктністю людини.
Медична реформа зробила важливий крок до суб'єктності пацієнта. Людина отримала право обирати сімейного лікаря, а державне фінансування почало рухатися за її вибором. Але свобода вибору найбільше працює на вході до системи. Часто там і закінчується.
Ветеран Олег Симороз, який втратив на війні обидві ноги, розповідав, як після завершення хірургічних втручань йому запропонували виписатися додому. Формально гострий етап лікування скінчився. Але Олег ще не міг самостійно сидіти й повністю залежав від допомоги батьків. Лише тривала інтенсивна реабілітація, що стала можлива не завдяки державі, а завдяки приватним фондам і близьких, повернула йому можливість сидіти, вставати та рухатися на протезах.
Ця історія не є звинуваченням лікарів, які врятували йому життя. Навпаки, вона показує, що професійно виконана операція і людиноцентрична допомога — не одне йте саме.
Ми стаємо суспільством людей, де майже кожен, військовий чи цивільний, має досвід травми, ментальної чи фізичної. Система, сфокусована лише на досягненні клінічної мети, нам не підходить. Нам потрібна система, яка стимулює повернення людини до повноцінного життя за її вибором.
Для людини після поранення та травми життя часто починається зі складної позначки. І саме на цьому переході відповідальність системи часто розпадається. Складний маршрут із кількох лікарень, ампутація, реанімація, реабілітація, якої часто недостатньо. Протезування, попри великі державні витрати, досі існує в окремій адміністративній реальності, яка не може створити контроль якості, людина губиться між системами, документи треба збирати самостійно, а догляд майже автоматично переходить до родини, якщо вона є. Дослідження шляху поранених і ветеранів фіксують фрагментарність маршруту, нестачу інформації, координації та супроводу, через що близькі нерідко стають не просто підтримкою, а фактичними менеджерами лікування й відновлення.
Після важкої роботи на війні, болю і випробувань, опинившись у системі, яка має відновлювати і підтримувати, людина відчуває знецінення.
Знецінення в лікарні не завжди виглядає як навмисна грубість. Це частина культури, яка в'їлася в лікарняні стіні, як незнищенний лікарняний стафілокок.
Не дали води, не пояснили медичне втручання, не запитали про самопочуття, не допомогли сісти чи піти в туалет, не змінили білизну, не забезпечили знеболення вчасно, не погодували. Поговорили про пацієнта в його присутності так, ніби його немає. Вирішили, що догляд — справа родичів. Демократія в лікарні перевіряється не тоді, коли людина обирає сімейного лікаря. Вона перевіряється о третій ночі, коли людина не може сама підвестися з ліжка.
Сильніший не повинен отримувати право на приниження лише тому, що слабший не може піти. Лікар не втрачає професійного авторитету, коли пояснює рішення. Медична сестра чи санітарка не стає прислугою, коли допомагає людині з базовими потребами. Пацієнт не перестає бути суб'єктом через те, що його тіло тимчасово або назавжди стало залежним.
Національна служба здоров'я України працює, щоб забезпечити принцип "гроші йдуть за пацієнтом". Наступним етапом реформи має стати навчання системи бачити в пацієнті людину.
Суб'єктність не виникає у військовій частині, лікарняній палаті чи на виборчій дільниці. Вона формується значно раніше: в родині та школі. Ідея нової української школи будувалася на поняттях партнерства, дитиноцентризму, взаємодії та визнання дитини суб'єктом освітнього процесу. Але в реальному житті ці принципи досі співіснують зі старою моделлю, де вчитель має правильну відповідь, заперечення є неповагою, а сором і страх залишаються засобами дисципліни.
Держава, яка хоче отримати відповідального громадянина і військового, не може роками виховувати слухняного виконавця. Людина має навчитися критично мислити, відстоювати думку, ставити питання, але при цьому не лише вимагати, а й нести відповідальність; не лише сумніватися в авторитеті, а й визнавати і поважати компетентність.
Незалежність як європейський вибір
За тридцять п'ять років Україна пройшла величезну відстань.
Ми не стали суспільством без патерналізму, агресії чи знецінення. Наші інституції не позбулися радянської логіки. І війна не завжди прискорює демократичну трансформацію. Але війна одночасно показала іншу Україну. Україну людей, які здатні самі приймати рішення. Військових, які перебудовують підрозділи. Лікарів, які залишилися в країні, працюють у прифронтових громадах, оперують у бомбосховищах. Волонтерів, які виростають у професійні організації. Громадян, які виходять на вулиці не щоб зруйнувати державу, а щоб повернути її до власних правил. Молодь, яка не бачить суперечності між любов'ю до країни й критикою влади.
Суспільство змінюється і не погоджується бути населенням, яким управляють, і хоче бути спільнотою, яка бере участь в управлінні державою. Тепер змінюватися мають інституції.
У найближчі роки ця трансформація збігатиметься з рухом України до Європейського Союзу. У липні 2026 року Рада ЄС оновила План України, пов'язавши додаткові 8,3 мільярда євро бюджетної підтримки з втіленням нових реформ. До плану додано 27 конкретних кроків, десять із яких вимагають змін до законодавства. Йдеться про верховенство права, боротьбу з корупцією та інституційні зміни, потрібні для вступу до ЄС. Гроші надходитимуть не як винагорода за правильні слова, а після перевірки виконаних зобов'язань.
Загальна логіка зрозуміла. Європейський Союз пов'язує підтримку України з наявністю інституцій, які діють за правилами, обмежують свавілля влади, захищають власну автономію і дозволяють перевірити, як ухвалюються та виконуються рішення.
Європа вимагає від української держави того самого, чого громадянин дедалі частіше вимагає від неї зсередини. Важливо не потрапити в пастку очікування, що Брюссель обере для нас правильні закони, проконтролює наших посадовців і винагородить черговим траншем. Це не буде виходом із патерналізму. Справжня європейська інтеграція почнеться тоді, коли верховенство права, незалежність інституцій і людська гідність перестануть бути умовами, які нам виставляють інші. Коли ми визнаємо їх власними умовами існування України.
Не приборкувати суб'єктність людини, а навчитися будувати на ній силу держави. Це і є найглибший сенс нашого європейського вибору.
Тетяна Гавриш
Міністерство освіти і науки України вже рекомендувало тему першому уроку у 2026/27 навчальному році школам. У відомстві радять присвятити його темі "Мова гідності". Повний текст новини
Перейти на 24tv.ua
У 1917–1918 роках український літературознавець Олександр Білецький захистив дисертацію, за яку отримав посаду приват-доцента в Харківському університеті. Дисертація мала назву «Епізод із історії російського романтизму. Російські письменниці 1830–1860-х років». В «Автобіографії» Білецький пише: «Попри приналежність цих письменниць до різних літературних угруповань, різницю в цілій низці поглядів — у них є дещо спільне в їхній “феміністичній програмі”, і в їхній літературній творчості: в темах, образах, в композиції…».
Українське літературознавство могло піти шляхом феміністичних студій і розширення канону знано раніше, але не пішло. І 1945 року Білецький вже як радянський дослідник висловився так: «Твердження про існування цілісної групи, об’єднаної спільністю “жіночої” літературної специфіки, зараз видається мені сумнівним».
Однак факт лишається фактом: уже в XVIII столітті, згідно зі «Словником російських письменників XVIII століття», у Російській імперії налічувалося кількадесят поеток, прозаїкинь і перекладачок. Життєві шляхи багатьох із них пролягали через Україну.
«Власноручні записки» Наталії Долгорукової: терапевтичний ефект Києва
Наталія Долгорукова
«Власноручні записки» княгині Наталії Долгорукової (уродженої Шереметєвої, 1714–1771) вважаються першими жіночими мемуарами в Російській імперії. Долгорукова була донькою фельдмаршала (очільника російської армії під час Полтавської битви) й однією з найбагатших наречених імперії. У 1729 році вона заручилася з фаворитом Пєтра ІІ — князем Іваном Долгоруковим. Раптова смерть монарха знищила вплив родини, проте Наталія відмовилася розірвати заручини з опальним нареченим, вийшла заміж і розділила з чоловіком заслання до сибірського Березова, де згодом, у 1739 році, чоловіка було страчено. Повернувшись із синами до Москви та виростивши їх, княгиня вирішила полишити імперський світ і обрала своїм прихистком Київ. 28 вересня 1758 року вона прийняла постриг у Києво-Флорівському монастирі на Подолі під іменем Нектарії, а в березні 1767 року прийняла схиму. Саме тут, у монастирській келії, в січні 1767 року вона написала свої мемуари.
Текст звернений до старшого сина Михайла та його дружини, які відвідували її в обителі (молодший син Долгорукової хворів, теж прийняв постриг і помер через два роки після написання «Записок»). Авторка зазначає, що Михайло хотів мати спогади на згадку, і це спонукало її взятися за перо: «Пригадалося мені, що ви завжди мене просили, аби я залишила по собі на спомин журнал про те, що трапилося в житті моєму вартого пам’яті і яким робом я вік свій вікувала. Хоч він і вельми злиденний аж донині, одначе на втіху вашу прагну вас цим розважити і бажання ваше чи то цікавість сповнити, коли на те буде Божа воля і слабкість мого здоров’я дозволить. Хоч я і не можу багато писати, але ваше благання мене переконує, тож скільки змога намагатимусь видобути з пам’яті все, що трапилося в моєму житті» [тут і далі переклад мій. — О. П.-Ц.].
Мемуари починаються з опису важкого психологічного стану авторки: «найшов на мене смуток, і так обтяжена була голова моя неспокійними думками, що, здавалось, уже від того тягаря до землі хилюся. Не відала, чим би ті неспокійні думки розвіяти». Попри написання в Києві, саме місто в тексті фактично не фігурує — оповідь цілком занурена в минуле. Київ для Долгорукової став не об’єктом опису, а терапевтичним простором, де вона змогла відійти від імперського вищого світу з його пристрастями і зафіксувати на папері свою приватну трагедію, від втрати батьків до шляху в Сибір.
«Власноручні записки» Наталії Долгорукової вперше видані 1810 року.
Уже в перших абзацах Долгорукова формулює головну філософську вісь тексту — мінливість долі, поширений мотив у бароковій літературі. Вона протиставляє «благородно народжених», які стають нещасними, і людей «підлих» (низького походження), які отримують багатство. Авторка оповідає, що блискучий злет замолоду був лише прелюдією до катастрофи: «Божий суд геть не схожий на людський присуд: Він Своєю владою інше мені життя призначив, про яке ніколи й ніхто й помислити не міг, та й ні я сама — а я ж вельми мала нахил до веселощів».
«Записки» починаються як его-документ, що розкриває історію виховання й особистих страждань авторки, а завершуються як житіє її чоловіка, Івана Долгорукова, зображеного як мученика. Від нарікань на долю Долгорукова приходить до прийняття і примиряється з життєвими втратами фразою: «я втішаюся тим, що я заради його спасіння віддала всю себе». Якщо на початку тексту ми бачимо світську жінку, яка тужить за втраченим статусом та аналізує підлість придворного світу, то у фіналі перед нами постає християнська стоїкиня, яка, перебуваючи в київській келії, переосмислює сибірське заслання й кару чоловіка не як прокляття, а як вищий Божий замисел. Вона віднаходить душевний спокій, прирівнюючи приватну любов до сливе релігійного служіння.
Читайте також: Жіночі досвіди на маргінесах історії Києво-Печерської лаври
Фінал земного шляху Наталії Долгорукової також пов’язаний із Києвом: схимонахиня Нектарія похована на території Києво-Печерської лаври.
Катерина Дашкова: на чолі двох академій
Катерина Воронцова-Дашкова
Княгиня Катерина Дашкова (уроджена Воронцова, 1743–1810) — одна з найвпливовіших жінок Російської імперії епохи Просвітництва, сподвижниця Єкатєріни II, очільниця Імператорської Академії наук і художеств та Академії російської словесності, ініціаторка видання першого тлумачного словника російської мови.
Її «Записки» (1805) містять детальні, а часом іронічні свідчення про ключових постатей і топоси тогочасного імперського простору. Описуючи залаштункові процеси петербурзького перевороту 1762 року, Дашкова дає характеристику гетьману Кирилу Розумовському. З погляду змовників, Розумовський, який очолював престижний Ізмайлівський гвардійський полк і мав великий авторитет серед військових, був ключовою, але водночас непевною фігурою. Дашкова фіксує його політичний прагматизм та небажання ризикувати статусом заради чужих амбіцій, зазначаючи: «Серед них був і маршал Розумовський, командир Ізмайлівської гвардії, вельми люблений своїм корпусом. Він, хоч і був жалуваний при дворі, розумів усю нездатність владарюючого монарха та небезпеку його правління. Щоправда, він любив Росію настільки, наскільки його придворна апатія дозволяла йому взагалі щось любити. Але багатий, осипаний усілякими почестями, лінивий, готовий відступитися від будь-якого небезпечного й сумнівного підприємства, — на що він міг придатися в теперішній справі?»
Ця «придворна апатія» та лінощі, які закидає гетьманові Дашкова, з української перспективи постають у геть іншому світлі. Для Кирила Розумовського — українського аристократа, який у цей час намагався балансувати між петербурзькою службою та амбітними планами з модернізації й збереження автономії Гетьманщини — участь у черговій кривавій російській грі престолів була невиправданим ризиком. Він підтримав переворот лише тоді, коли успіх Єкатєріни став очевидним, прагнучи в такий спосіб убезпечити власні позиції та позиції підвладної йому Гетьманщини в умовах неминучої зміни влади.
Катерина Дашкова, портрет пензля британського художника Озайаса Гемфрі, 1770-ті.
Окремим яскравим сюжетом у мемуарах Катерини Дашкової постає її приватна подорож до Києва влітку 1768 року. Авторка «Записок» описує місто з позицій освіченої мандрівниці та дослідниці. Вона нотує свій візит до Ближніх і Дальніх печер, огляд нетлінних мощів святих, де її провідником став генерал-губернатор Воєйков. Дашкова захоплюється мозаїками Успенського собору Печерського монастиря та давніми фресками київських церков. Особливу увагу вона приділяє Києво-Могилянській академії, описуючи колоритний звичай спудеїв співати псальми під вікнами містян для заробітку. Дашкова наголошує на високому інтелектуальному рівні Києва, зазначаючи:
«Промінь науки було закинуто до Києва з Греції раніше, ніж він засяяв над багатьма з європейських народів, які нині так щедро таврують моїх співвітчизників епітетом “варварів”. Тут навіть мають уявлення про філософію Ньютона, яку римо-католицьке духовенство не хотіло допускати у Франції».
Ще один прикметний сюжет пов’язаний із вибором дому в 1782–1783 роках. Дашкова придивлялася зручне і відповідне її статусу помешкання, на що звернула увагу імператриця Єкатєріна ІІ, з якою вони близько зійшлися на підставі спільного інтересу до книжок. Володарка запропонувала подарувати їй дім. Однак сама Дашкова мала інші пріоритети: замість нерухомості вона прагнула виклопотати в імператриці посаду фрейліни для доньки своєї сестри. Тому під час чергової аудієнції вона вдалася до дипломатичних метафор.
«В наступне побачення з Єкатєріною вона запитала мене, чи знайшла я дім за своїм смаком. “Я поки найняла собі квартиру”, — відповідала я. — “Але чому ж ви не купили?” — поцікавилася государиня. — “Та тому, — сказала я, посміхаючись, — що купівля дому — така ж серйозна справа, як вибір чоловіка: треба довго міркувати, перш ніж зважитися”», — згадує Дашкова в «Записках».
Вперше «Записки» Катерини Дашкової опубліковані французькою в 1840 році в Лондоні
Зрештою Дашкова отримала лист від першого секретаря, графа Безбородька, з копією указу про пожалування їй маєтку Круглове на річці Друть, на білоруських землях, захоплених Російською імперією після першого поділу Речі Посполитої. Цей епізод є яскравим зразком колоніального мислення доби Просвітництва, заснованого на конструюванні інакшості новоприєднаних територій.
Раніше ці землі належали великому гетьману литовському Міхалу Казимиру Огінському. Отримавши наділ, Дашкова опиняється в чужому для себе соціокультурному середовищі, яке вона маркує як «напівпольське і напівєврейське». Вона визнає в мемуарах, що не знає ні мови цього народу, ні його специфічного способу життя. Саме в цьому зіткненні з чужим простором народжується класичний просвітницький патерн — бажання нести цивілізацію колоніям. Для Дашкової місцеве білоруське населення постає як пасивна, невлаштована маса, чиї «лінивість та бруд» є не стільки природною рисою, скільки наслідком відсутності правильної цивілізаційної руки. Княгиня бачить у цих теренах простір хаосу, який вона, як освічена європейка, близько знайома з Дідро, покликана впорядкувати за законами розуму.
Символом цієї цивілізаторської місії стає закладання садів. Дашкова з гордістю демонструє свої володіння в іншому маєтку ірландці місіс Гамільтон. Авторка «Записок» зазначає, що попри те, що гостя звикла до вишуканих і досконалих парків своєї батьківщини, вона дивується і хвалить сади, які Дашкова розвела у своїх маєтках, де, як вона пише, кожне дерево й кущ були посаджені на її очах.
Читайте також: Сади і виноградники Гетьманщини
Та прагнучи раціоналізувати та цивілізувати, Дашкова водночас безкомпромісно захищає власну автономію та дворянську гідність від морального хаосу імперського центру. На сторінках мемуарів розгортається драма честі: Петербургом ширяться чутки про можливе обрання сина Катерини Дашкової у фаворити Єкатєріни II. Реакція княгині на пропозицію посприяти зустрічі сина з Потьомкіним демонструє відкидання прагматичних придворних схем. Дашкова заявляє, що занадто поважає себе, і в разі залучення сина до фаворитизму негайно емігрує з Російської імперії.
Катерина Дашкова в засланні
Аналізуючи мотивацію написання мемуарів Катерини Дашкової, висловлену в передмові 1805 року, бачимо типовий для епохи Просвітництва акт інтелектуального самозахисту та конструювання автобіографічного «я». Першим і найголовнішим імпульсом до написання тексту стає прагнення реваншу над європейським інформаційним простором. Завдяки тривалим закордонним подорожам Катерина Дашкова сформувала широке коло зв’язків із політичними та інтелектуальними елітами Франції, Великої Британії, Швейцарії, Пруссії та Австрії, здобувши прихильність найвпливовіших мислителів своєї доби. Проте на схилі літ Дашкова з обуренням виявляє, що французькі памфлетисти та «філософи-самозванці» спотворили її образ, змалювавши «Катерину маленьку» (як її називали на противагу імператриці) як злочинну честолюбку і грубу розпусницю. Тож вона пише «Записки» для захисту своєї репутації.
Дашкова відмовляє в написанні мемуарів своїм російським родичам і друзям, але присвячує їх своїй подрузі, англійці Кетрін Вілмот, яка приїхала відвідати княгиню на схилі віку: «Перед вами постане картина життя неспокійного й бурхливого або, точніше кажучи, смутного й обтяженого затаєними від світу тривогами серця, яких не могли здолати ні гордість, ні мужність. У цьому відношенні я можу назвати себе мучеником примусу; я кажу мучеником, бо приховувати свої почуття і поставати у хибному світлі завжди було гидко й невимовно тяжко для моєї натури».
Читайте також: Володимир Склокін: «Українські інтелектуали доби Просвітництва змагалися за дискурсивне домінування з росіянами»
Також Дашкова позиціонує свої мемуари як акт абсолютної відвертості, що протиставляється лицемірству придворного життя. Шістдесятидворічна авторка формулює головний дидактичний урок своїх спогадів: вона прагне показати нащадкам, наскільки небезпечно «плисти на одному кораблі з великими світу цього». Їй було на що нарікати — після чергової зміни влади в Російській імперії Катерину Дашкову позбавили почестей і відправили в заслання у Вологодську область.
Софія Капніст-Скалон: стратегії ідентичності
Герб Капністів
Софія Капніст-Скалон (1796–1861), донька українського самостійника Василя Капніста, генераційно належить вже до іншого покоління, проте типологічно її мемуари дещо подібні на решту зразків жіночого письма межі XVIII–XIX століть. Авторка будує власну мотивацію до написання мемуарів на ностальгії та ментальному протиставленні імперської столиці й батьківщини-України. У своїх «Спогадах» (1859) вона по-гоголівськи пише:
«Живучи понад три роки на півночі, у похмурому туманному краї, у тій столиці, яка багатством будівель, гранітними набережними та пишнотою палаців і храмів своїх дивує кожного, але де все дихає вогкістю й холодом, що сповнює не лише повітря, а й душі мешканців, — я частіше ніж будь-коли лину думками й почуттями на мою батьківщину, у благословенний край Малоросії, де я провела найщасливіші дні мого життя. Усе тут, на півночі, навіває тугу, стискає серце, і якби не родина моя, в якій я така щаслива й спокійна, яка ніжними турботами своїми та піклуванням зігріває душу мою, то, певна річ, ніщо не втримало б мене тут довше».
Старші Василі — Гоголь і Капніст — були земляками на Полтавщині, а їхні діти й далі підтримували контакт: Микола Васильович Гоголь приятелював із Софією Василівною Капніст-Скалон, а вона в «Спогадах» розповідає про можливих прототипів його «Старосвітських поміщиків». Сильні літературні традиції були і в її власній родині: батько Василь Капніст писав вірші, п’єси і трактати, а на думку деяких дослідників — і «Історію Русів». Сестри її матері стали дружинами придворних поетів Державіна і Львова.
Читайте також: Сфінкс, що снить батьківщиною: 215-ліття Миколи Гоголя
У мемуарах Софія Капніст-Скалон згадує своїх славних предків, значних людей Гетьманщини з яскравою національною свідомістю, доля яких, як і доля краю, могла б скластися зовсім інакше. Зокрема, вона створює колоритний портрет своєї бабусі, Софії Дуніної-Борковської, сестри генерального обозного. Її чий публічний вихід у Петербурзі став маніфестацією українського шляхетського стилю:
«Бабуся наша, Софія Андріївна, залишившись удовою, жила в селі своєму Обухівці. Вона походила зі знатного дворянського роду в Малоросії, мала просту освіту, але була розумною жінкою; володіючи великим маєтком свого чоловіка, що налічував 6 000 душ у різних губерніях Малоросії, але маєтком незаврядженим і, отже, малоприбутковим, вона, попри це, доклала всіх зусиль, аби дати гарну освіту чотирьом синам своїм: Миколі, Петру, Андрію та Василю, влаштувавши їх до найкращого на той час петербурзького пансіону. Сама часто їздила до них і, за бажанням імператриці Єлизавети Петрівни, була представлена до двору у своєму національному багатому малоросійському костюмі, який складався з широкого штофного на фіжмах роброна, вишитого знизу доверху перлами, з такої ж кофти і так званого кораблика на голові, на зразок російського повойника, але з двома гострими зубцями, прикрашеними дорогоцінним камінням».
«Спогади» Софії Капніст-Скалон опубліковані 1881 року в «Історичному віснику»
Цінний текст і тим, що Софія Капніст-Скалон цитує листи своїх батьків. Ці его-документи розкривають приватне життя і побут української еліти:
«З листування батьків моїх я бачу, що батько мій досить довго залишався в Києві, а мати моя сама з дітьми та зі свекрухою жила в Обухівці і, очевидно, мала в усьому нестачу, попри 6 000 душ, якими володіла на той час бабуся наша. В одному з листів своїх вона пише до батька мого: “Друже мій Васеньку! Будь ласка, пришли мені якнайшвидше десять рублів, які я позичила у матінки і якими вона мені докучає, і, якщо можна, ще п’ять рублів для купівлі ковдр дітям”».
Окрему увагу мемуаристка приділяє постатям, які завдяки власній обдарованості та амбіціям виходили з українського простору на імперську орбіту. Мемуаристка детально описує шлях свого сусіда, Дмитра Трощинського з Кибинців, наголошуючи на його могилянському вихованні та збереженні лояльності до рідного краю:
Дмитро Трощинський, портрет пензля Ольги Глумчер з книжки «Творці історії» Олексія Сокирка та Ольги Глумчер
«Він був родом із Малоросії, як кажуть, син козака. Будучи бідним, дійшов він майже пішки до Києва, щоб учитися там у так званій на той час бурсі. Сам він говорив нам, що мусив писати цілі дні для інших, за те тільки, щоб мати право займатися ввечері в бурсі при чужій сальній свічці. І цей-то чоловік досяг згодом без нічиєї допомоги, лише працею та розумом своїм, до такого високого чину, зробився вельможею, корисним для вітчизни і особливо для батьківщини своєї».
Про те, що саме мається на увазі під батьківщиною, Софія Капніст-Скалон чітко зазначає в наступному реченні, маркуючи спільну політичну платформу Трощинського та її батька: «Він був дуже дружній з моїм батьком і разом з ним дбав про благоденство Малоросії».
Читайте також: Дбайливе володіння: п’ять історій землевласників-меценатів
Вона детально змальовує повсякдення української аристократії, де традиційні народні розваги на кшталт вертепу перепліталися з домашнім затишком полтавського дому:
«Хоч на той час мені було лише чотири роки, у моїй пам’яті збереглося і життя наше в Полтаві, і життя наше в селі. Міське життя мало для нас свої принади. У свята для забави нашої приводили до нас маленький театр, що називався в той час вертепом, де влаштована була невелика освітлена кімната і де ляльки представляли різні сцени зі священної історії: Адама і Єву зі змієм, який їх спокусив, царя Ірода, що стинав голови немовлятам, та ін. Пам’ятаю, як одного разу з’явилася на сцені смерть із довгою блискучою косою; я так злякалася, що занедужала на лихоманку, яка тривала цілий рік; відтоді заборонили до нас приносити “вертеп”, що дарував нам стільки приємності.
…У нас жили в той час дві сироти, племінниці батька мого, Верещагіни. Старша, Надія Іванівна, була дуже розумна, добра і освічена дівчина, любила дуже матір мою і проводила цілі дні з нею за читанням або в грі в шахи. Вони до того любили цю гру, що іноді цілі ночі засиджувалися за нею, внаслідок чого батько часто ховав її від них на кілька днів».
Будинок Капністів у Полтаві
Авторка згадує роки дитинства, коли її батько, а разом з ним і інші представники козацької старшини ще плекали надії про визволення України. Мемуари фіксують глибоку інтегрованість Василя Капніста у правове та суспільно-політичне життя краю. Він постає як патрон місцевого козацтва та захисник селян від свавілля імперської бюрократії:
«…Часто бачили ми, що селяни, більшою частиною козаки, які жили в селі Обухівці, приходили туди юрбою за якоюсь порадою або зі скаргою на несправедливості та утиски ісправників і засідателів. Батько завжди ласкаво приймав їх, розпитував зі щирим співчуттям про все і негайно звертався до начальства, вимагаючи справедливості, за що всі в селі називали його не інакше, як батьком своїм. Я пам’ятаю, в яке обурення, в який жах він прийшов раз, коли побачив, катаючись узимку по селу, в сильний холод і мороз, майже голих людей, прив’язаних до колод надворі за те, що вони не платять податей. Він негайно наказав відпустити їх. Він так був стурбований цим видовищем, що, приїхавши додому, мало не захворів і згодом своїм клопотанням позбавив ісправника місця».
Особиста драма Василя Капніста полягала в неможливості змиритися з поступовим закріпаченням і втратою козацьких вольностей. Його донька фіксує цей то меланхолійний, то дієвий спротив:
«Взагалі він брав живу участь у всьому, що стосувалося Малоросії, і ніби страждав разом із нею, від чого здебільшого був сумний і в поганому настрої. Єдиним бажанням його було — відновити колишнє благоденство й багатство Малоросії та оживити, так би мовити, народ, який пам’ятає ще свою свободу, але пригнічений і переслідуваний несправедливістю земської поліції того часу. З нами він розважався лише зрідка. Вечорами, після вечері (в літній час ми вечеряли завжди рано), любив він гуляти в саду, водив нас темними алеями і збирав разом із нами по доріжках світляків, що лежали в зелені, яких, принісши додому, ми клали на терасу і другого дня тішилися їхнім світлом. Таким чином минало наше дитинство».
Таріль із зображенням маєтку Капністів в Обухівці
Зрештою, образ батька у «Спогадах» Софії Капніст-Скалон остаточно закріплюється як тип відданого автономіста, готового на жертви заради захисту прав своєї спільноти:
«Батько мій палко любив батьківщину свою і готовий був жертвувати всім своїм статком задля блага Малоросії; за найменшого утиску чи несправедливості начальників він летів до Петербурга, кидав родину свою, робив борги (які, втім, сплачувалися завжди таємно другом і братом його, Петром Васильовичем) і, б’ючись часто зі знаменитими людьми, майже завжди повертався переможцем».
Цей зв’язок із локальним простором Полтавщини був настільки екзистенційним, що втрата родинного гнізда мислилася Капністом як остаточний розрив із континентом взагалі: «Батько мій бажав лише, щоб чудне село Обухівка належало йому, і згодом казав нам, що якби вона йому не дісталася, то він рішуче залишив би вітчизну, переселившись до Америки».
Читайте також: Шароварний дебют
Родина Капністів і далі брала участь у визвольному русі: брата Софії згодом заарештують за зв’язки з декабристами — їхньою долею і завершує свої «Спогади» Софія Капніст-Скалон. Вже за радянських часів був убитий внучатий небіж Василя Капніста, Ростислав, а його донька Марія Капніст, українська акторка, відбула тривале покарання в радянських таборах.
Варвара Головіна: транзитний простір степу
Варвара Головіна, портрет пензля французької художниці Елізабет Віже-Лебрен, близько 1797–1800
«Записки» графині Варвари Головіної (уродженої Голіциної, 1766–1821) зображують українські землі як транзитний простір, не-місце, за Марком Оже. Подорож придворної дами до Бессарабії та Причорномор’я описана через маркери імперського освоєння територій, де протиставлені поодинокі осередки інфраструктури та «порожній» безкраїй степ.
Маршрут Головіної пролягав із Петербурга через Могилів та Кременчук до Бессарабії (сучасної Молдови). Графиня їхала за своїм чоловіком, залученим у російсько-турецькій війні. Головною точкою призначення були Бендери — фортеця на Дністрі, де в цей час дислокувався Потьомкін. Тож українські землі в цьому епізоді «Записок» постають як тилова артерія, що з’єднувала імперський центр із лінією фронту.
Поштову станцію в Могилеві авторка зображує як «вельми гарний мурований двоповерховий будинок», де вона знайшла прихисток від утомливих придворних почестей, а «дерев’яний палац» у Кременчуці постає тимчасовою декорацією, «побудованою з нагоди подорожі государині до Криму». Поза межами цих острівків імперської присутності для Головіної відкривається геть пустельний горизонт:
«Краєвид новоросійських степів був для мене абсолютно новим видовищем. Праворуч — безкрайня рівнина, довкола жодного дерева, жодного житла, крім козацьких постів, поштових станцій, на випаленій сонцем землі подекуди видніються прекрасні польові квіти; ліворуч — височина».
Імперський погляд Головіної екзотизує місцеву культуру й повсякдення, які вона сприймає як «магічні». Характерним є нічний епізод біля козацької залоги, де звуки бандури лунають як елемент театральної вистави в умовному просторі:
«Козацькі пости являли собою землянки, солом’яні стріхи яких стирчали з-під землі, наче цукрові голови; їх оточували встромлені в землю піки, що блищали на сонці, як зорі. Вночі я зупинилася біля однієї з таких землянок для зміни коней: місяць сяяв пречудовим блиском, погода була чудова; я вийшла з екіпажу; в цей час я почула звуки бандури, що лунали протяжно, ніби зсередини землі, у всьому було щось магічне; крім цих мелодійних звуків довкола — абсолютна тиша».
Прикметно, як жіноча оптика фіксує тілесність і побут у степу через тактильно-гастрономічний код. Опинившись без провізії, мандрівниця занотовує технологію приготування вареників, які їй випало скуштувати:
«На другий день у мене не виявилося провізії, довелося взяти обід у козаків… Я спустилася в землянку, де йшов веселий весільний бенкет. Мені запропонували випити, але я попросила дати мені поїсти. Тут-таки при мені почали пекти пироги особливого роду: вони складалися з житнього борошна, змішаного з водою; це тісто гладко розкачували, в середину клали сир, загортали краї і потім клали в окріп, і за 10 хвилин вони були готові. Я проковтнула їх 6 штук, знайшовши їх пречудовими».
Ще один колоніальний аспект мемуарів — це конструювання імперського міфу через почутий і відповідним чином інтерпретований голос Іншого. Головіна вводить у текст екстатичний вигук-тост козаків на весільному бенкеті в землянці, який здається їй маркером абсолютної лояльності окраїн: «…я почула чиїсь радісні крики: “Хай живе Катерина Велика, хай живе мати наша, яка годує і прославляє нас. Хай живе Катерина!” Ці слова прикували мене до місця: я не могла їх чути без внутрішнього хвилювання. Ніколи я не відчувала захвату щирішого і свідомішого. Це вираження вірнопідданських почуттів у степу, за 2000 верст від столиці, було воістину зворушливим».
«Записки» Варвари Головіної опубліковані 1900 року
Тим часом спроби придворних вельмож відтворити імперську розкіш біля лінії фронту не надихають мемуаристку:
«Вечірні зібрання у князя Потьомкіна ставали дедалі частішими. Чарівна азіатська розкіш доходила до крайнього ступеня…
Усе оточення не подобалося мені; атмосфера, якою я дихала, здавалася мені отруєною…
Меблі були покриті турецькою рожевою тканиною, витканою сріблом, на підлозі був розстелений такий самий килим із золотом. На розкішному столі стояла філігранна курильниця, що поширювала аравійські пахощі. Нам розносили чай кількох сортів. Князь носив майже завжди каптан, обшитий соболем, і зірки: Георгіївську та Андріївську, прикрашену діамантами. У княгині була сукня, дуже схожа на вбрання султанської фаворитки: бракувало тільки шароварів…
Вечерю подавали в розкішній залі; страви розносили високі на зріст кірасири з величезними комірами; на головах у них були чорні хутряні шапки з султаном; портупеї у них були посріблені. Вони йшли по двоє і нагадували гвардійців, яких я бачила на театральній сцені. Під час вечері прекрасний оркестр із п’ятдесяти рогових інструментів виконував найкращі п’єси. Оркестром керував Сарті; все було чудово і велично, але все це не веселило і не займало мене: неможливо спокійно насолоджуватися, коли забувають правила моральності».
Варвара Головіна, портрет пензля французького художника Жана Жерена, кінець 1800-х — початок 1810-х
У цьому епізоді Головіна принципово відмовляється глорифікувати імперський фасад, який приховує етичну кризу еліти — «обурливе кокетство» княгині Долгорукої та вимушене знайомство з майбутньою графинею Потоцькою, Софією Вітт, яка «могла навіяти лише зневагу»:
«Я не торкатимуся щоденних подій: це був найнеприємніший час мого життя. …взагалі все довкола не відповідало моїм душевним нахилам. Я думала тільки про те, як би вирватися звідси».
Зрештою для Варвари Головіної «Записки» — це спосіб структурувати минуле. Вона зазначає, що замолоду почуття були надто стрімкими, щоб у них вдумуватися. Тож текст стає інструментом аналізу того, у чому вона не могла розібратися свого часу.
Авторка свідомо розмежовує офіційні «мемуари» та власні «спогади». Вона прагне зберегти приватні емоції та побутові деталі, які не мають значення для великої історії, але становлять цінність «для серця»: «Я розповіла масу маленьких подій, які не можуть усіх цікавити, але не можна забувати, що я пишу не мемуари, а спогади… Не можна байдуже ступати тими стежками, якими проходили на зорі життя. Серце також має стежки, якими люблять ходити; стежками цими є чесні й чисті почуття, а межею їхньою є наша могила».
Читайте також: «Відчувати лет свободи — Дай мені цю насолоду». Українська жіноча література доби бароко
У родинах Голіциних і Головіних не бракувало освічених жінок: Варвара Голіцина (Енгельгардт) переклала з французької роман Бартелемі Ембера «Омана від кохання, або Листи Фанелі та Мільфорта» (1790); Катерина Голіцина (Рум’янцева) співпрацювала з літературним часописом «Спочилий трудолюб»; а донька Варвари Голіциної-Головіної, Параскева Головіна-Фредро, написала власні «Спогади» і стала дружиною графа Яна Фредро — письменника, брата драматурга Олександра Фредро і двоюрідного діда Андрея Шептицького.
Параскева Головіна-Фредро. портрет пензля австрійського художника Мартіна Фердинанда Квадаля, 1800-ті.
Олександра Хвостова: релігійний містицизм у київському просторі
Олександра Хвостова, гравюра невідомого майстра за оригіналом французького художника Жана-Батиста Сантерра, межа 1790-х — 1800-х
Творчість Олександри Хвостової (уродженої Хераскової; 1762/1767–1847) позначена впливом сентименталізму та релігійного містицизму. Вона дебютувала перекладом трактату ченця-картезіанця ХІІІ століття Гуго де Бальма «Про троїстий шлях душі» (1782). Її рання проза 1795–1796 років («Уривки», «Камін», «Струмочок»), мала успіх на рубежі століть. Пізніше з’явилися релігійні праці, пов’язані з містичними шуканнями, за які Хвостову було вислано з Петербурга, і вона оселилася в Києві. Тут Олександра Хвостова очолила «Київське товариство допомоги бідним» та стала начальницею Київського жіночого училища для бідних дівчат графині Левашової, перетворивши приватне богошукання на публічну просвітницьку місію.
Хвостова була небогою придворного поета Хераскова, і це могло полегшити її входження в літературу, разом із вродженим обдаруванням і впливом середовища. Прозові сентиментальні оповіді Хвостової спершу поширювали в списках, а після видання російською їх переклали кількома європейськими мовами. Статтю про неї включили у французький біографічний словник «Життєписи сучасників» (1817).
Читайте також: Українська біографістика: симптоми постколоніальності
Щоправда, сама Хвостова була схильна до містифікацій. Вона вказувала різний вік залежно від бажаної самопрезентації та життєвого контексту. У петербурзький період, позначений світським успіхом її сентиментальної прози, Хвостова омолоджувала себе в підписі до гравійованого портрета (зазначено 1767 рік народження). А пізніше, у київський період, вона навпаки додавала собі років, покладаючись на літній вік (1761 рік народження) як інструмент тиску на імперську владу для здобуття дозволу на публікацію творів.
Уже перші її тексти зосереджені на фіксації інтимних переживань, тоді як самі життєві події, що їх викликали, залишаються для читача фігурою замовчування. Скажімо, в тексті «Камін» поштовхом до роздумів стає від’їзд у «далекі краї». Авторка не вказує причину й маршрут, натомість зображує уявну мандрівку крізь давню Шотландію, Фінляндію і Київ. В его-прозі та приватному листуванні Хвостова теж не викладає біографічні факти безпосередньо, рідко описуючи описує ключові життєві перипетії — розрив із чоловіком і смерть трьох синів — прямо:
«Чоловік мій був людиною доброю, любив мене любов’ю мужа й людини; проте ми не розуміли одне одного, говорили різними мовами: він ходив по землі, я ж неслася у вихорі талантів та уяви. Йому випадало хіба що тягнутися до мене, а я й не здогадувалася спуститися. Зрештою, він поважав мене, пишався моїм обдаруванням, виставляв напоказ, наче заморську пташку; але ці хвастощі були схожі на те, як хизуються випадково купленою вазою, про яку, продемонструвавши всім гостям, одразу ж забувають, щойно поставлять на місце. Щастя для такої покупки, якщо здогадаються накрити її кришталевим ковпаком, але я не мала й цього; тож мирський пил мав повне право бруднити, як заманеться, мою беззахисність. Коли ж я втратила дітей (трьох синів упродовж шести місяців), моє серце осиротіло ще дужче. Доти між нами існувала бодай якась примарна єдність, ми все ще були — ми, моє і його все ще творили наше; але розв’язанням цього вузла, який нас дещо пов’язував, крижана полярна смуга перетнула наше подружжя… Родинне ми заступило відчужене я — він. Злі люди, чужий корисливий розрахунок і, не приховуватиму від тебе, моє власне легкодумство, ця нестерпна мука — самотужки нести тягар свого буття, довершили решту».
Училище графині Левашової для бідних дівчат усіх станів на вул. Володимирській, 54 в Києві, яке в в 1834–1840 роках очолювала Олександра Хвостова
Підсумком її творчості стали белетризовані мемуарні записки «Моя бридня» (в оригіналі «Мои бредни»), написані в діалозі з Юрієм Бартенєвим — письменником і чиновником, який пішов у відставку за поширення творів Григорія Сковороди. Спроба видання мемуарних записок наприкінці 1830-х років мала благодійну мету — через підписку та продаж книжок зібрати необхідну суму для порятунку своєї вихованки Олександри Гельман від фінансового краху (вона без батьківського благословення вийшла заміж за Миколу Гельмана, що мав пристрасть до азартних ігор). Розпочинаючи 1835 року «Мої химери», Хвостова писала Юрію Бартенєву: «Розповісти про пережите неможливо — і не тому, що бракує бажання, а тому, що просто немає настільки містких слів, які могли б упіймати миттєві (радше сказати — раптові) відчуття та враження». 1839 року вона писала Бертенєву: «Надсилаю тобі, Юрінько, друже мій, ще знайдену в смітті “Нісенітницю”. Не ручаюся, чи варта вона бодай копієчки, але вона колись народилася, як Мінерва, з мого мозку; тим паче, що бувала свідком московського побуту, описаного мною. Здається, я вже весь свій скарб витрусила тобі. У веселі часи бували й думи веселі, але тепер становище бідного Миколи [Гельмана] мучить мене невимовно».
Олександра Хвостова була близько знайома з київськими інтелектуалами. В альбомі Михайла Максимовича 1842 року вона залишила запис, що завершувався такими словами: «Мені 80 років. Час затовк усі мої колишні хисти, і життя, наче перегоріла вуглинка, ледве тліє в моєму поруйнованому бутті».
Одним із перших дослідників творчості Хвостової став Борис Модзалевський. Укладаючи опис альбому Юрія Бартенєва, археограф оприлюднив вміщений там есей Хвостової, що починається словами «Ти вимагаєш, друже мій, психології душі моєї…». У картотеці Модзалевського зібраний реєстр численних згадок про Олександру Хвостову в мемуаристиці на сторінках часописів другої половини XIX — початку XX століття.
Читайте також: Хто сформував наше знання про українську літературу
Авжеж, цим не вичерпується перелік авторок межі XVIII–XIX століть, чиє життя і творчість так чи інак пов’язані з українськими теренами. Це лише огляд доробку найбільш знакових мемуаристок. Жінки цього періоду також писали оповідання й поезії, перекладали і співпрацювали з літературними журналами. Проте, напевно, саме его-проза як велика форма, своєрідний роман про себе, фіксує момент, коли жіночий досвід починає звучати як самостійний авторський голос. Українські території ставали в цих мемуарах то ареною для колоніальних експериментів, то місцем визрівання подвійної лояльності, а то й простором віднайдення суб’єктності.
Українське літературознавство могло піти шляхом феміністичних студій і розширення канону знано раніше, але не пішло. І 1945 року Білецький вже як радянський дослідник висловився так: «Твердження про існування цілісної групи, об’єднаної спільністю “жіночої” літературної специфіки, зараз видається мені сумнівним».
Однак факт лишається фактом: уже в XVIII столітті, згідно зі «Словником російських письменників XVIII століття», у Російській імперії налічувалося кількадесят поеток, прозаїкинь і перекладачок. Життєві шляхи багатьох із них пролягали через Україну.
«Власноручні записки» Наталії Долгорукової: терапевтичний ефект Києва
Наталія Долгорукова
«Власноручні записки» княгині Наталії Долгорукової (уродженої Шереметєвої, 1714–1771) вважаються першими жіночими мемуарами в Російській імперії. Долгорукова була донькою фельдмаршала (очільника російської армії під час Полтавської битви) й однією з найбагатших наречених імперії. У 1729 році вона заручилася з фаворитом Пєтра ІІ — князем Іваном Долгоруковим. Раптова смерть монарха знищила вплив родини, проте Наталія відмовилася розірвати заручини з опальним нареченим, вийшла заміж і розділила з чоловіком заслання до сибірського Березова, де згодом, у 1739 році, чоловіка було страчено. Повернувшись із синами до Москви та виростивши їх, княгиня вирішила полишити імперський світ і обрала своїм прихистком Київ. 28 вересня 1758 року вона прийняла постриг у Києво-Флорівському монастирі на Подолі під іменем Нектарії, а в березні 1767 року прийняла схиму. Саме тут, у монастирській келії, в січні 1767 року вона написала свої мемуари.
Текст звернений до старшого сина Михайла та його дружини, які відвідували її в обителі (молодший син Долгорукової хворів, теж прийняв постриг і помер через два роки після написання «Записок»). Авторка зазначає, що Михайло хотів мати спогади на згадку, і це спонукало її взятися за перо: «Пригадалося мені, що ви завжди мене просили, аби я залишила по собі на спомин журнал про те, що трапилося в житті моєму вартого пам’яті і яким робом я вік свій вікувала. Хоч він і вельми злиденний аж донині, одначе на втіху вашу прагну вас цим розважити і бажання ваше чи то цікавість сповнити, коли на те буде Божа воля і слабкість мого здоров’я дозволить. Хоч я і не можу багато писати, але ваше благання мене переконує, тож скільки змога намагатимусь видобути з пам’яті все, що трапилося в моєму житті» [тут і далі переклад мій. — О. П.-Ц.].
Мемуари починаються з опису важкого психологічного стану авторки: «найшов на мене смуток, і так обтяжена була голова моя неспокійними думками, що, здавалось, уже від того тягаря до землі хилюся. Не відала, чим би ті неспокійні думки розвіяти». Попри написання в Києві, саме місто в тексті фактично не фігурує — оповідь цілком занурена в минуле. Київ для Долгорукової став не об’єктом опису, а терапевтичним простором, де вона змогла відійти від імперського вищого світу з його пристрастями і зафіксувати на папері свою приватну трагедію, від втрати батьків до шляху в Сибір.
«Власноручні записки» Наталії Долгорукової вперше видані 1810 року.
Уже в перших абзацах Долгорукова формулює головну філософську вісь тексту — мінливість долі, поширений мотив у бароковій літературі. Вона протиставляє «благородно народжених», які стають нещасними, і людей «підлих» (низького походження), які отримують багатство. Авторка оповідає, що блискучий злет замолоду був лише прелюдією до катастрофи: «Божий суд геть не схожий на людський присуд: Він Своєю владою інше мені життя призначив, про яке ніколи й ніхто й помислити не міг, та й ні я сама — а я ж вельми мала нахил до веселощів».
«Записки» починаються як его-документ, що розкриває історію виховання й особистих страждань авторки, а завершуються як житіє її чоловіка, Івана Долгорукова, зображеного як мученика. Від нарікань на долю Долгорукова приходить до прийняття і примиряється з життєвими втратами фразою: «я втішаюся тим, що я заради його спасіння віддала всю себе». Якщо на початку тексту ми бачимо світську жінку, яка тужить за втраченим статусом та аналізує підлість придворного світу, то у фіналі перед нами постає християнська стоїкиня, яка, перебуваючи в київській келії, переосмислює сибірське заслання й кару чоловіка не як прокляття, а як вищий Божий замисел. Вона віднаходить душевний спокій, прирівнюючи приватну любов до сливе релігійного служіння.
Читайте також: Жіночі досвіди на маргінесах історії Києво-Печерської лаври
Фінал земного шляху Наталії Долгорукової також пов’язаний із Києвом: схимонахиня Нектарія похована на території Києво-Печерської лаври.
Катерина Дашкова: на чолі двох академій
Катерина Воронцова-Дашкова
Княгиня Катерина Дашкова (уроджена Воронцова, 1743–1810) — одна з найвпливовіших жінок Російської імперії епохи Просвітництва, сподвижниця Єкатєріни II, очільниця Імператорської Академії наук і художеств та Академії російської словесності, ініціаторка видання першого тлумачного словника російської мови.
Її «Записки» (1805) містять детальні, а часом іронічні свідчення про ключових постатей і топоси тогочасного імперського простору. Описуючи залаштункові процеси петербурзького перевороту 1762 року, Дашкова дає характеристику гетьману Кирилу Розумовському. З погляду змовників, Розумовський, який очолював престижний Ізмайлівський гвардійський полк і мав великий авторитет серед військових, був ключовою, але водночас непевною фігурою. Дашкова фіксує його політичний прагматизм та небажання ризикувати статусом заради чужих амбіцій, зазначаючи: «Серед них був і маршал Розумовський, командир Ізмайлівської гвардії, вельми люблений своїм корпусом. Він, хоч і був жалуваний при дворі, розумів усю нездатність владарюючого монарха та небезпеку його правління. Щоправда, він любив Росію настільки, наскільки його придворна апатія дозволяла йому взагалі щось любити. Але багатий, осипаний усілякими почестями, лінивий, готовий відступитися від будь-якого небезпечного й сумнівного підприємства, — на що він міг придатися в теперішній справі?»
Ця «придворна апатія» та лінощі, які закидає гетьманові Дашкова, з української перспективи постають у геть іншому світлі. Для Кирила Розумовського — українського аристократа, який у цей час намагався балансувати між петербурзькою службою та амбітними планами з модернізації й збереження автономії Гетьманщини — участь у черговій кривавій російській грі престолів була невиправданим ризиком. Він підтримав переворот лише тоді, коли успіх Єкатєріни став очевидним, прагнучи в такий спосіб убезпечити власні позиції та позиції підвладної йому Гетьманщини в умовах неминучої зміни влади.
Катерина Дашкова, портрет пензля британського художника Озайаса Гемфрі, 1770-ті.
Окремим яскравим сюжетом у мемуарах Катерини Дашкової постає її приватна подорож до Києва влітку 1768 року. Авторка «Записок» описує місто з позицій освіченої мандрівниці та дослідниці. Вона нотує свій візит до Ближніх і Дальніх печер, огляд нетлінних мощів святих, де її провідником став генерал-губернатор Воєйков. Дашкова захоплюється мозаїками Успенського собору Печерського монастиря та давніми фресками київських церков. Особливу увагу вона приділяє Києво-Могилянській академії, описуючи колоритний звичай спудеїв співати псальми під вікнами містян для заробітку. Дашкова наголошує на високому інтелектуальному рівні Києва, зазначаючи:
«Промінь науки було закинуто до Києва з Греції раніше, ніж він засяяв над багатьма з європейських народів, які нині так щедро таврують моїх співвітчизників епітетом “варварів”. Тут навіть мають уявлення про філософію Ньютона, яку римо-католицьке духовенство не хотіло допускати у Франції».
Ще один прикметний сюжет пов’язаний із вибором дому в 1782–1783 роках. Дашкова придивлялася зручне і відповідне її статусу помешкання, на що звернула увагу імператриця Єкатєріна ІІ, з якою вони близько зійшлися на підставі спільного інтересу до книжок. Володарка запропонувала подарувати їй дім. Однак сама Дашкова мала інші пріоритети: замість нерухомості вона прагнула виклопотати в імператриці посаду фрейліни для доньки своєї сестри. Тому під час чергової аудієнції вона вдалася до дипломатичних метафор.
«В наступне побачення з Єкатєріною вона запитала мене, чи знайшла я дім за своїм смаком. “Я поки найняла собі квартиру”, — відповідала я. — “Але чому ж ви не купили?” — поцікавилася государиня. — “Та тому, — сказала я, посміхаючись, — що купівля дому — така ж серйозна справа, як вибір чоловіка: треба довго міркувати, перш ніж зважитися”», — згадує Дашкова в «Записках».
Вперше «Записки» Катерини Дашкової опубліковані французькою в 1840 році в Лондоні
Зрештою Дашкова отримала лист від першого секретаря, графа Безбородька, з копією указу про пожалування їй маєтку Круглове на річці Друть, на білоруських землях, захоплених Російською імперією після першого поділу Речі Посполитої. Цей епізод є яскравим зразком колоніального мислення доби Просвітництва, заснованого на конструюванні інакшості новоприєднаних територій.
Раніше ці землі належали великому гетьману литовському Міхалу Казимиру Огінському. Отримавши наділ, Дашкова опиняється в чужому для себе соціокультурному середовищі, яке вона маркує як «напівпольське і напівєврейське». Вона визнає в мемуарах, що не знає ні мови цього народу, ні його специфічного способу життя. Саме в цьому зіткненні з чужим простором народжується класичний просвітницький патерн — бажання нести цивілізацію колоніям. Для Дашкової місцеве білоруське населення постає як пасивна, невлаштована маса, чиї «лінивість та бруд» є не стільки природною рисою, скільки наслідком відсутності правильної цивілізаційної руки. Княгиня бачить у цих теренах простір хаосу, який вона, як освічена європейка, близько знайома з Дідро, покликана впорядкувати за законами розуму.
Символом цієї цивілізаторської місії стає закладання садів. Дашкова з гордістю демонструє свої володіння в іншому маєтку ірландці місіс Гамільтон. Авторка «Записок» зазначає, що попри те, що гостя звикла до вишуканих і досконалих парків своєї батьківщини, вона дивується і хвалить сади, які Дашкова розвела у своїх маєтках, де, як вона пише, кожне дерево й кущ були посаджені на її очах.
Читайте також: Сади і виноградники Гетьманщини
Та прагнучи раціоналізувати та цивілізувати, Дашкова водночас безкомпромісно захищає власну автономію та дворянську гідність від морального хаосу імперського центру. На сторінках мемуарів розгортається драма честі: Петербургом ширяться чутки про можливе обрання сина Катерини Дашкової у фаворити Єкатєріни II. Реакція княгині на пропозицію посприяти зустрічі сина з Потьомкіним демонструє відкидання прагматичних придворних схем. Дашкова заявляє, що занадто поважає себе, і в разі залучення сина до фаворитизму негайно емігрує з Російської імперії.
Катерина Дашкова в засланні
Аналізуючи мотивацію написання мемуарів Катерини Дашкової, висловлену в передмові 1805 року, бачимо типовий для епохи Просвітництва акт інтелектуального самозахисту та конструювання автобіографічного «я». Першим і найголовнішим імпульсом до написання тексту стає прагнення реваншу над європейським інформаційним простором. Завдяки тривалим закордонним подорожам Катерина Дашкова сформувала широке коло зв’язків із політичними та інтелектуальними елітами Франції, Великої Британії, Швейцарії, Пруссії та Австрії, здобувши прихильність найвпливовіших мислителів своєї доби. Проте на схилі літ Дашкова з обуренням виявляє, що французькі памфлетисти та «філософи-самозванці» спотворили її образ, змалювавши «Катерину маленьку» (як її називали на противагу імператриці) як злочинну честолюбку і грубу розпусницю. Тож вона пише «Записки» для захисту своєї репутації.
Дашкова відмовляє в написанні мемуарів своїм російським родичам і друзям, але присвячує їх своїй подрузі, англійці Кетрін Вілмот, яка приїхала відвідати княгиню на схилі віку: «Перед вами постане картина життя неспокійного й бурхливого або, точніше кажучи, смутного й обтяженого затаєними від світу тривогами серця, яких не могли здолати ні гордість, ні мужність. У цьому відношенні я можу назвати себе мучеником примусу; я кажу мучеником, бо приховувати свої почуття і поставати у хибному світлі завжди було гидко й невимовно тяжко для моєї натури».
Читайте також: Володимир Склокін: «Українські інтелектуали доби Просвітництва змагалися за дискурсивне домінування з росіянами»
Також Дашкова позиціонує свої мемуари як акт абсолютної відвертості, що протиставляється лицемірству придворного життя. Шістдесятидворічна авторка формулює головний дидактичний урок своїх спогадів: вона прагне показати нащадкам, наскільки небезпечно «плисти на одному кораблі з великими світу цього». Їй було на що нарікати — після чергової зміни влади в Російській імперії Катерину Дашкову позбавили почестей і відправили в заслання у Вологодську область.
Софія Капніст-Скалон: стратегії ідентичності
Герб Капністів
Софія Капніст-Скалон (1796–1861), донька українського самостійника Василя Капніста, генераційно належить вже до іншого покоління, проте типологічно її мемуари дещо подібні на решту зразків жіночого письма межі XVIII–XIX століть. Авторка будує власну мотивацію до написання мемуарів на ностальгії та ментальному протиставленні імперської столиці й батьківщини-України. У своїх «Спогадах» (1859) вона по-гоголівськи пише:
«Живучи понад три роки на півночі, у похмурому туманному краї, у тій столиці, яка багатством будівель, гранітними набережними та пишнотою палаців і храмів своїх дивує кожного, але де все дихає вогкістю й холодом, що сповнює не лише повітря, а й душі мешканців, — я частіше ніж будь-коли лину думками й почуттями на мою батьківщину, у благословенний край Малоросії, де я провела найщасливіші дні мого життя. Усе тут, на півночі, навіває тугу, стискає серце, і якби не родина моя, в якій я така щаслива й спокійна, яка ніжними турботами своїми та піклуванням зігріває душу мою, то, певна річ, ніщо не втримало б мене тут довше».
Старші Василі — Гоголь і Капніст — були земляками на Полтавщині, а їхні діти й далі підтримували контакт: Микола Васильович Гоголь приятелював із Софією Василівною Капніст-Скалон, а вона в «Спогадах» розповідає про можливих прототипів його «Старосвітських поміщиків». Сильні літературні традиції були і в її власній родині: батько Василь Капніст писав вірші, п’єси і трактати, а на думку деяких дослідників — і «Історію Русів». Сестри її матері стали дружинами придворних поетів Державіна і Львова.
Читайте також: Сфінкс, що снить батьківщиною: 215-ліття Миколи Гоголя
У мемуарах Софія Капніст-Скалон згадує своїх славних предків, значних людей Гетьманщини з яскравою національною свідомістю, доля яких, як і доля краю, могла б скластися зовсім інакше. Зокрема, вона створює колоритний портрет своєї бабусі, Софії Дуніної-Борковської, сестри генерального обозного. Її чий публічний вихід у Петербурзі став маніфестацією українського шляхетського стилю:
«Бабуся наша, Софія Андріївна, залишившись удовою, жила в селі своєму Обухівці. Вона походила зі знатного дворянського роду в Малоросії, мала просту освіту, але була розумною жінкою; володіючи великим маєтком свого чоловіка, що налічував 6 000 душ у різних губерніях Малоросії, але маєтком незаврядженим і, отже, малоприбутковим, вона, попри це, доклала всіх зусиль, аби дати гарну освіту чотирьом синам своїм: Миколі, Петру, Андрію та Василю, влаштувавши їх до найкращого на той час петербурзького пансіону. Сама часто їздила до них і, за бажанням імператриці Єлизавети Петрівни, була представлена до двору у своєму національному багатому малоросійському костюмі, який складався з широкого штофного на фіжмах роброна, вишитого знизу доверху перлами, з такої ж кофти і так званого кораблика на голові, на зразок російського повойника, але з двома гострими зубцями, прикрашеними дорогоцінним камінням».
«Спогади» Софії Капніст-Скалон опубліковані 1881 року в «Історичному віснику»
Цінний текст і тим, що Софія Капніст-Скалон цитує листи своїх батьків. Ці его-документи розкривають приватне життя і побут української еліти:
«З листування батьків моїх я бачу, що батько мій досить довго залишався в Києві, а мати моя сама з дітьми та зі свекрухою жила в Обухівці і, очевидно, мала в усьому нестачу, попри 6 000 душ, якими володіла на той час бабуся наша. В одному з листів своїх вона пише до батька мого: “Друже мій Васеньку! Будь ласка, пришли мені якнайшвидше десять рублів, які я позичила у матінки і якими вона мені докучає, і, якщо можна, ще п’ять рублів для купівлі ковдр дітям”».
Окрему увагу мемуаристка приділяє постатям, які завдяки власній обдарованості та амбіціям виходили з українського простору на імперську орбіту. Мемуаристка детально описує шлях свого сусіда, Дмитра Трощинського з Кибинців, наголошуючи на його могилянському вихованні та збереженні лояльності до рідного краю:
Дмитро Трощинський, портрет пензля Ольги Глумчер з книжки «Творці історії» Олексія Сокирка та Ольги Глумчер
«Він був родом із Малоросії, як кажуть, син козака. Будучи бідним, дійшов він майже пішки до Києва, щоб учитися там у так званій на той час бурсі. Сам він говорив нам, що мусив писати цілі дні для інших, за те тільки, щоб мати право займатися ввечері в бурсі при чужій сальній свічці. І цей-то чоловік досяг згодом без нічиєї допомоги, лише працею та розумом своїм, до такого високого чину, зробився вельможею, корисним для вітчизни і особливо для батьківщини своєї».
Про те, що саме мається на увазі під батьківщиною, Софія Капніст-Скалон чітко зазначає в наступному реченні, маркуючи спільну політичну платформу Трощинського та її батька: «Він був дуже дружній з моїм батьком і разом з ним дбав про благоденство Малоросії».
Читайте також: Дбайливе володіння: п’ять історій землевласників-меценатів
Вона детально змальовує повсякдення української аристократії, де традиційні народні розваги на кшталт вертепу перепліталися з домашнім затишком полтавського дому:
«Хоч на той час мені було лише чотири роки, у моїй пам’яті збереглося і життя наше в Полтаві, і життя наше в селі. Міське життя мало для нас свої принади. У свята для забави нашої приводили до нас маленький театр, що називався в той час вертепом, де влаштована була невелика освітлена кімната і де ляльки представляли різні сцени зі священної історії: Адама і Єву зі змієм, який їх спокусив, царя Ірода, що стинав голови немовлятам, та ін. Пам’ятаю, як одного разу з’явилася на сцені смерть із довгою блискучою косою; я так злякалася, що занедужала на лихоманку, яка тривала цілий рік; відтоді заборонили до нас приносити “вертеп”, що дарував нам стільки приємності.
…У нас жили в той час дві сироти, племінниці батька мого, Верещагіни. Старша, Надія Іванівна, була дуже розумна, добра і освічена дівчина, любила дуже матір мою і проводила цілі дні з нею за читанням або в грі в шахи. Вони до того любили цю гру, що іноді цілі ночі засиджувалися за нею, внаслідок чого батько часто ховав її від них на кілька днів».
Будинок Капністів у Полтаві
Авторка згадує роки дитинства, коли її батько, а разом з ним і інші представники козацької старшини ще плекали надії про визволення України. Мемуари фіксують глибоку інтегрованість Василя Капніста у правове та суспільно-політичне життя краю. Він постає як патрон місцевого козацтва та захисник селян від свавілля імперської бюрократії:
«…Часто бачили ми, що селяни, більшою частиною козаки, які жили в селі Обухівці, приходили туди юрбою за якоюсь порадою або зі скаргою на несправедливості та утиски ісправників і засідателів. Батько завжди ласкаво приймав їх, розпитував зі щирим співчуттям про все і негайно звертався до начальства, вимагаючи справедливості, за що всі в селі називали його не інакше, як батьком своїм. Я пам’ятаю, в яке обурення, в який жах він прийшов раз, коли побачив, катаючись узимку по селу, в сильний холод і мороз, майже голих людей, прив’язаних до колод надворі за те, що вони не платять податей. Він негайно наказав відпустити їх. Він так був стурбований цим видовищем, що, приїхавши додому, мало не захворів і згодом своїм клопотанням позбавив ісправника місця».
Особиста драма Василя Капніста полягала в неможливості змиритися з поступовим закріпаченням і втратою козацьких вольностей. Його донька фіксує цей то меланхолійний, то дієвий спротив:
«Взагалі він брав живу участь у всьому, що стосувалося Малоросії, і ніби страждав разом із нею, від чого здебільшого був сумний і в поганому настрої. Єдиним бажанням його було — відновити колишнє благоденство й багатство Малоросії та оживити, так би мовити, народ, який пам’ятає ще свою свободу, але пригнічений і переслідуваний несправедливістю земської поліції того часу. З нами він розважався лише зрідка. Вечорами, після вечері (в літній час ми вечеряли завжди рано), любив він гуляти в саду, водив нас темними алеями і збирав разом із нами по доріжках світляків, що лежали в зелені, яких, принісши додому, ми клали на терасу і другого дня тішилися їхнім світлом. Таким чином минало наше дитинство».
Таріль із зображенням маєтку Капністів в Обухівці
Зрештою, образ батька у «Спогадах» Софії Капніст-Скалон остаточно закріплюється як тип відданого автономіста, готового на жертви заради захисту прав своєї спільноти:
«Батько мій палко любив батьківщину свою і готовий був жертвувати всім своїм статком задля блага Малоросії; за найменшого утиску чи несправедливості начальників він летів до Петербурга, кидав родину свою, робив борги (які, втім, сплачувалися завжди таємно другом і братом його, Петром Васильовичем) і, б’ючись часто зі знаменитими людьми, майже завжди повертався переможцем».
Цей зв’язок із локальним простором Полтавщини був настільки екзистенційним, що втрата родинного гнізда мислилася Капністом як остаточний розрив із континентом взагалі: «Батько мій бажав лише, щоб чудне село Обухівка належало йому, і згодом казав нам, що якби вона йому не дісталася, то він рішуче залишив би вітчизну, переселившись до Америки».
Читайте також: Шароварний дебют
Родина Капністів і далі брала участь у визвольному русі: брата Софії згодом заарештують за зв’язки з декабристами — їхньою долею і завершує свої «Спогади» Софія Капніст-Скалон. Вже за радянських часів був убитий внучатий небіж Василя Капніста, Ростислав, а його донька Марія Капніст, українська акторка, відбула тривале покарання в радянських таборах.
Варвара Головіна: транзитний простір степу
Варвара Головіна, портрет пензля французької художниці Елізабет Віже-Лебрен, близько 1797–1800
«Записки» графині Варвари Головіної (уродженої Голіциної, 1766–1821) зображують українські землі як транзитний простір, не-місце, за Марком Оже. Подорож придворної дами до Бессарабії та Причорномор’я описана через маркери імперського освоєння територій, де протиставлені поодинокі осередки інфраструктури та «порожній» безкраїй степ.
Маршрут Головіної пролягав із Петербурга через Могилів та Кременчук до Бессарабії (сучасної Молдови). Графиня їхала за своїм чоловіком, залученим у російсько-турецькій війні. Головною точкою призначення були Бендери — фортеця на Дністрі, де в цей час дислокувався Потьомкін. Тож українські землі в цьому епізоді «Записок» постають як тилова артерія, що з’єднувала імперський центр із лінією фронту.
Поштову станцію в Могилеві авторка зображує як «вельми гарний мурований двоповерховий будинок», де вона знайшла прихисток від утомливих придворних почестей, а «дерев’яний палац» у Кременчуці постає тимчасовою декорацією, «побудованою з нагоди подорожі государині до Криму». Поза межами цих острівків імперської присутності для Головіної відкривається геть пустельний горизонт:
«Краєвид новоросійських степів був для мене абсолютно новим видовищем. Праворуч — безкрайня рівнина, довкола жодного дерева, жодного житла, крім козацьких постів, поштових станцій, на випаленій сонцем землі подекуди видніються прекрасні польові квіти; ліворуч — височина».
Імперський погляд Головіної екзотизує місцеву культуру й повсякдення, які вона сприймає як «магічні». Характерним є нічний епізод біля козацької залоги, де звуки бандури лунають як елемент театральної вистави в умовному просторі:
«Козацькі пости являли собою землянки, солом’яні стріхи яких стирчали з-під землі, наче цукрові голови; їх оточували встромлені в землю піки, що блищали на сонці, як зорі. Вночі я зупинилася біля однієї з таких землянок для зміни коней: місяць сяяв пречудовим блиском, погода була чудова; я вийшла з екіпажу; в цей час я почула звуки бандури, що лунали протяжно, ніби зсередини землі, у всьому було щось магічне; крім цих мелодійних звуків довкола — абсолютна тиша».
Прикметно, як жіноча оптика фіксує тілесність і побут у степу через тактильно-гастрономічний код. Опинившись без провізії, мандрівниця занотовує технологію приготування вареників, які їй випало скуштувати:
«На другий день у мене не виявилося провізії, довелося взяти обід у козаків… Я спустилася в землянку, де йшов веселий весільний бенкет. Мені запропонували випити, але я попросила дати мені поїсти. Тут-таки при мені почали пекти пироги особливого роду: вони складалися з житнього борошна, змішаного з водою; це тісто гладко розкачували, в середину клали сир, загортали краї і потім клали в окріп, і за 10 хвилин вони були готові. Я проковтнула їх 6 штук, знайшовши їх пречудовими».
Ще один колоніальний аспект мемуарів — це конструювання імперського міфу через почутий і відповідним чином інтерпретований голос Іншого. Головіна вводить у текст екстатичний вигук-тост козаків на весільному бенкеті в землянці, який здається їй маркером абсолютної лояльності окраїн: «…я почула чиїсь радісні крики: “Хай живе Катерина Велика, хай живе мати наша, яка годує і прославляє нас. Хай живе Катерина!” Ці слова прикували мене до місця: я не могла їх чути без внутрішнього хвилювання. Ніколи я не відчувала захвату щирішого і свідомішого. Це вираження вірнопідданських почуттів у степу, за 2000 верст від столиці, було воістину зворушливим».
«Записки» Варвари Головіної опубліковані 1900 року
Тим часом спроби придворних вельмож відтворити імперську розкіш біля лінії фронту не надихають мемуаристку:
«Вечірні зібрання у князя Потьомкіна ставали дедалі частішими. Чарівна азіатська розкіш доходила до крайнього ступеня…
Усе оточення не подобалося мені; атмосфера, якою я дихала, здавалася мені отруєною…
Меблі були покриті турецькою рожевою тканиною, витканою сріблом, на підлозі був розстелений такий самий килим із золотом. На розкішному столі стояла філігранна курильниця, що поширювала аравійські пахощі. Нам розносили чай кількох сортів. Князь носив майже завжди каптан, обшитий соболем, і зірки: Георгіївську та Андріївську, прикрашену діамантами. У княгині була сукня, дуже схожа на вбрання султанської фаворитки: бракувало тільки шароварів…
Вечерю подавали в розкішній залі; страви розносили високі на зріст кірасири з величезними комірами; на головах у них були чорні хутряні шапки з султаном; портупеї у них були посріблені. Вони йшли по двоє і нагадували гвардійців, яких я бачила на театральній сцені. Під час вечері прекрасний оркестр із п’ятдесяти рогових інструментів виконував найкращі п’єси. Оркестром керував Сарті; все було чудово і велично, але все це не веселило і не займало мене: неможливо спокійно насолоджуватися, коли забувають правила моральності».
Варвара Головіна, портрет пензля французького художника Жана Жерена, кінець 1800-х — початок 1810-х
У цьому епізоді Головіна принципово відмовляється глорифікувати імперський фасад, який приховує етичну кризу еліти — «обурливе кокетство» княгині Долгорукої та вимушене знайомство з майбутньою графинею Потоцькою, Софією Вітт, яка «могла навіяти лише зневагу»:
«Я не торкатимуся щоденних подій: це був найнеприємніший час мого життя. …взагалі все довкола не відповідало моїм душевним нахилам. Я думала тільки про те, як би вирватися звідси».
Зрештою для Варвари Головіної «Записки» — це спосіб структурувати минуле. Вона зазначає, що замолоду почуття були надто стрімкими, щоб у них вдумуватися. Тож текст стає інструментом аналізу того, у чому вона не могла розібратися свого часу.
Авторка свідомо розмежовує офіційні «мемуари» та власні «спогади». Вона прагне зберегти приватні емоції та побутові деталі, які не мають значення для великої історії, але становлять цінність «для серця»: «Я розповіла масу маленьких подій, які не можуть усіх цікавити, але не можна забувати, що я пишу не мемуари, а спогади… Не можна байдуже ступати тими стежками, якими проходили на зорі життя. Серце також має стежки, якими люблять ходити; стежками цими є чесні й чисті почуття, а межею їхньою є наша могила».
Читайте також: «Відчувати лет свободи — Дай мені цю насолоду». Українська жіноча література доби бароко
У родинах Голіциних і Головіних не бракувало освічених жінок: Варвара Голіцина (Енгельгардт) переклала з французької роман Бартелемі Ембера «Омана від кохання, або Листи Фанелі та Мільфорта» (1790); Катерина Голіцина (Рум’янцева) співпрацювала з літературним часописом «Спочилий трудолюб»; а донька Варвари Голіциної-Головіної, Параскева Головіна-Фредро, написала власні «Спогади» і стала дружиною графа Яна Фредро — письменника, брата драматурга Олександра Фредро і двоюрідного діда Андрея Шептицького.
Параскева Головіна-Фредро. портрет пензля австрійського художника Мартіна Фердинанда Квадаля, 1800-ті.
Олександра Хвостова: релігійний містицизм у київському просторі
Олександра Хвостова, гравюра невідомого майстра за оригіналом французького художника Жана-Батиста Сантерра, межа 1790-х — 1800-х
Творчість Олександри Хвостової (уродженої Хераскової; 1762/1767–1847) позначена впливом сентименталізму та релігійного містицизму. Вона дебютувала перекладом трактату ченця-картезіанця ХІІІ століття Гуго де Бальма «Про троїстий шлях душі» (1782). Її рання проза 1795–1796 років («Уривки», «Камін», «Струмочок»), мала успіх на рубежі століть. Пізніше з’явилися релігійні праці, пов’язані з містичними шуканнями, за які Хвостову було вислано з Петербурга, і вона оселилася в Києві. Тут Олександра Хвостова очолила «Київське товариство допомоги бідним» та стала начальницею Київського жіночого училища для бідних дівчат графині Левашової, перетворивши приватне богошукання на публічну просвітницьку місію.
Хвостова була небогою придворного поета Хераскова, і це могло полегшити її входження в літературу, разом із вродженим обдаруванням і впливом середовища. Прозові сентиментальні оповіді Хвостової спершу поширювали в списках, а після видання російською їх переклали кількома європейськими мовами. Статтю про неї включили у французький біографічний словник «Життєписи сучасників» (1817).
Читайте також: Українська біографістика: симптоми постколоніальності
Щоправда, сама Хвостова була схильна до містифікацій. Вона вказувала різний вік залежно від бажаної самопрезентації та життєвого контексту. У петербурзький період, позначений світським успіхом її сентиментальної прози, Хвостова омолоджувала себе в підписі до гравійованого портрета (зазначено 1767 рік народження). А пізніше, у київський період, вона навпаки додавала собі років, покладаючись на літній вік (1761 рік народження) як інструмент тиску на імперську владу для здобуття дозволу на публікацію творів.
Уже перші її тексти зосереджені на фіксації інтимних переживань, тоді як самі життєві події, що їх викликали, залишаються для читача фігурою замовчування. Скажімо, в тексті «Камін» поштовхом до роздумів стає від’їзд у «далекі краї». Авторка не вказує причину й маршрут, натомість зображує уявну мандрівку крізь давню Шотландію, Фінляндію і Київ. В его-прозі та приватному листуванні Хвостова теж не викладає біографічні факти безпосередньо, рідко описуючи описує ключові життєві перипетії — розрив із чоловіком і смерть трьох синів — прямо:
«Чоловік мій був людиною доброю, любив мене любов’ю мужа й людини; проте ми не розуміли одне одного, говорили різними мовами: він ходив по землі, я ж неслася у вихорі талантів та уяви. Йому випадало хіба що тягнутися до мене, а я й не здогадувалася спуститися. Зрештою, він поважав мене, пишався моїм обдаруванням, виставляв напоказ, наче заморську пташку; але ці хвастощі були схожі на те, як хизуються випадково купленою вазою, про яку, продемонструвавши всім гостям, одразу ж забувають, щойно поставлять на місце. Щастя для такої покупки, якщо здогадаються накрити її кришталевим ковпаком, але я не мала й цього; тож мирський пил мав повне право бруднити, як заманеться, мою беззахисність. Коли ж я втратила дітей (трьох синів упродовж шести місяців), моє серце осиротіло ще дужче. Доти між нами існувала бодай якась примарна єдність, ми все ще були — ми, моє і його все ще творили наше; але розв’язанням цього вузла, який нас дещо пов’язував, крижана полярна смуга перетнула наше подружжя… Родинне ми заступило відчужене я — він. Злі люди, чужий корисливий розрахунок і, не приховуватиму від тебе, моє власне легкодумство, ця нестерпна мука — самотужки нести тягар свого буття, довершили решту».
Училище графині Левашової для бідних дівчат усіх станів на вул. Володимирській, 54 в Києві, яке в в 1834–1840 роках очолювала Олександра Хвостова
Підсумком її творчості стали белетризовані мемуарні записки «Моя бридня» (в оригіналі «Мои бредни»), написані в діалозі з Юрієм Бартенєвим — письменником і чиновником, який пішов у відставку за поширення творів Григорія Сковороди. Спроба видання мемуарних записок наприкінці 1830-х років мала благодійну мету — через підписку та продаж книжок зібрати необхідну суму для порятунку своєї вихованки Олександри Гельман від фінансового краху (вона без батьківського благословення вийшла заміж за Миколу Гельмана, що мав пристрасть до азартних ігор). Розпочинаючи 1835 року «Мої химери», Хвостова писала Юрію Бартенєву: «Розповісти про пережите неможливо — і не тому, що бракує бажання, а тому, що просто немає настільки містких слів, які могли б упіймати миттєві (радше сказати — раптові) відчуття та враження». 1839 року вона писала Бертенєву: «Надсилаю тобі, Юрінько, друже мій, ще знайдену в смітті “Нісенітницю”. Не ручаюся, чи варта вона бодай копієчки, але вона колись народилася, як Мінерва, з мого мозку; тим паче, що бувала свідком московського побуту, описаного мною. Здається, я вже весь свій скарб витрусила тобі. У веселі часи бували й думи веселі, але тепер становище бідного Миколи [Гельмана] мучить мене невимовно».
Олександра Хвостова була близько знайома з київськими інтелектуалами. В альбомі Михайла Максимовича 1842 року вона залишила запис, що завершувався такими словами: «Мені 80 років. Час затовк усі мої колишні хисти, і життя, наче перегоріла вуглинка, ледве тліє в моєму поруйнованому бутті».
Одним із перших дослідників творчості Хвостової став Борис Модзалевський. Укладаючи опис альбому Юрія Бартенєва, археограф оприлюднив вміщений там есей Хвостової, що починається словами «Ти вимагаєш, друже мій, психології душі моєї…». У картотеці Модзалевського зібраний реєстр численних згадок про Олександру Хвостову в мемуаристиці на сторінках часописів другої половини XIX — початку XX століття.
Читайте також: Хто сформував наше знання про українську літературу
Авжеж, цим не вичерпується перелік авторок межі XVIII–XIX століть, чиє життя і творчість так чи інак пов’язані з українськими теренами. Це лише огляд доробку найбільш знакових мемуаристок. Жінки цього періоду також писали оповідання й поезії, перекладали і співпрацювали з літературними журналами. Проте, напевно, саме его-проза як велика форма, своєрідний роман про себе, фіксує момент, коли жіночий досвід починає звучати як самостійний авторський голос. Українські території ставали в цих мемуарах то ареною для колоніальних експериментів, то місцем визрівання подвійної лояльності, а то й простором віднайдення суб’єктності.
Перейти на tyzhden.uaСоціально-освітня ініціатива "Різні разом" орієнтована на дітей молодшого шкільного віку і допомагає говорити про інклюзивність без страху чи упереджень. Діти зможуть познайомитися із головним героєм проєкту Котиком Паскалем, що має біонічні вушко та лапку, цього тижня на фестивалі "Книжкова країна" в Києві.
Про це повідомляє "Рубрика".
У чому проблема?
Війна змінила повсякдення українських дітей, і разом із тим у них з'явився досвід, до якого вони не були готові. На вулицях, дитячих майданчиках чи в школі вони дедалі частіше бачать ветеранів з протезами, чують про людей, які пережили сильні психологічні травми. У дітей цей досвід фізичних і внутрішніх змін людей довкола часто викликає багато запитань, а дорослі поруч не завжди мають відповіді. Часто вони і самі розгублені: як говорити про це з дитиною, щоб замість дистанції виникло бажання знайти спільну мову? Як пояснювати, щоб не налякати і не нашкодити?
Яке рішення?
ГО "Академія Турботи" представляє соціально-освітню ініціативу "Різні разом" та його головного героя Котика Паскаля із біонічними вушком та лапкою. Проєкт орієнтований на дітей молодшого шкільного віку і допомагає говорити про інклюзивність без страху чи упереджень.
Його мета: навчити і дітей, і дорослих сприймати різність природно, говорити про інклюзію без ярликів, простою і зрозумілою мовою, з прийняттям і повагою.
Познайомитися з Паскалем та ініціативою "Різні разом" дітям та дорослим можна на фестивалі "Книжкова країна". Фестиваль проходитиме на території ВДНГ 23-26 квітня 2026 року.
Як це працює?
Центральною фігурою ініціативи є котик Паскаль. Він створений в Академії турботи у співпраці з Радницею-уповноваженою Президента України з прав дитини Дар'єю Герасимчук та названий на честь юної української гімнастки Олександри Паскаль, яка після важкого поранення та втрати ноги через російську ракетну атаку не зупинилася, а продовжила тренуватися і надихати світ. Паскаль також має свій непростий досвід, проте біонічні лапка та вушко не заважають йому бути активним і відкритим. Для дітей він стає провідником у світ, де кожна особливість сприймається з гідністю, допомагає зменшити тривожність, вчить бути разом і поважати інакшість. Кожній дитині цей герой щоразу нагадує: "Ти — цінність. З тобою все гаразд".
Дорослим ініціатива "Різні разом" пропонує готові інструменти для таких розмов:
як пояснити дитині на дитячому майданчику, чому ветеран чи ветеранка має біонічну ногу і як коректно висловити свою цікавість чи підтримку без зайвого остраху;
як розповісти про дитину з особливими освітніми потребами, яка навчається у паралельному класі, щоб замість дистанції виникло бажання знайти спільну мову та гру;
як реагувати на людину з ментальними порушеннями, яка може поводитися незвично, і як при цьому зберігати спокій та людяність.
На "Книжковій країні" говорити про інклюзію та навчати дітей повазі та прийняттю інакшості "Академія Турботи" буде системно вперше — через власну та унікальну авторську методологію. Вона базується на двох ключових компонентах: залученість значущого для дитини дорослого та використання анімованого персонажа, який стане для дитини безпечним містком між складними питаннями реального світу та зрозумілою їй мовою гри.
"Ми створюємо простір для спільного досвіду дорослого та дитини, а Котик Паскаль стає провідником, який допомагає дітям емпатично занурюватися в складні теми у форматі peer-to-peer (рівний-рівному). Це дозволяє не просто давати знання, а формувати стійку систему цінностей, емпатію та культуру прийняття інакшості (різності) через гру та довіру", — говорить фаундерка Академії Турботи Анастасія Свобода.
Чого очікувати на "Книжковій країні": найяскравіші активності проєкту "Різні Разом"
Саша Паскаль запрошує до "Простору турботи". Скриншот з інстаграм-сторінки спортсменки
Простір турботи про ментальне здоров'я від Академії Турботи на "Книжковій країні"— це інтерактивна локація, де має бути цікаво і дітям, і дорослим. Тут поєднали різні формати, від творчих і рухливих занять до пізнавальних та освітніх активностей.
На відвідувачів чекають:
Руханка з ветераном, психологом, учасником Ігор Нескорених Олександром Чумаком
"Я беру участь у цьому проєкті, щоб майбутнє суспільство було відкритим і без барʼєрів. Планую щиро поспілкуватися з дітьми про інакшість свого тіла, про неймовірні можливості, які ми маємо, та про неповторність кожного з нас. Мої протези не заважають мені бути туристом, спортсменом та активним громадянином, і я хочу поділитися цим досвідом", — каже Олександр Чумак. Під час Ігор Нескорених у Дюссельдорфі ветеран здобув перемогу у складі української команди в регаті.
Олександр Чумак. Фото: інстаграм-сторінка ветерана
Воркшоп "Металева лапка: як створюються біонічні протези"
Разом із БФ "Допомагатор" діти зможуть наживо побачити біонічні протези. На думку організаторів простору, це критично важлива активність, адже вона змінює фокус сприйняття: дитина побачить не "втрату кінцівки", а неймовірний винахід, що повертає можливості. Це перетворює острах на цікавість, а ветерана чи людину з протезом — на справжнього супергероя в очах дитини.
"Талісман віри": гончарство з ветераном, майстром авторської гончарні керамічних виробів DOVGAN-ART Володимиром Довганем
Це не просто майстерка. Разом із ветераном Володимиром Довганем та телеведучою Ілоною Довгань діти створюватимуть із глини власний символ впевненості. А поки руки працюватимуть із матеріалом, учасники говоритимуть про те, що кожен та кожна з нас є унікальною частинкою великої мозаїки світу. А "різність" стає приводом для захоплення, а не відчуження.
Ілона Довгань з анімованими персонажами проєкту. Фото з архіву Академії Турботи
Уроки турботи "Мільйон способів дружити": заняття про те, як сприймати відмінності не як бар'єр, а як джерело сили
Амбасадоркою уроків стала письменниця, громадська діячка, амбасадорка інклюзії Олена Пшенична. Ці заняття проводитимуть для учнів молодших класів із запрошених шкіл Києва, які завітають на фестиваль.
Також для дітлахів заплановані майстер-класи:
"Браслети дружби" від Саші Паскаль;
"Лайфхаки як приборкати простір" з Уляною Пчолкіною. Письменниця познайомить дітей зі світом дивовижних винаходів та побутових хитрощів, які допомагають людям бути незалежними, активними та стильними;
"Квіти настрою" — разом з БФ "Діти героїв" діти поринуть в арттерапевтичну пригоду, де досліджуватимуть свій внутрішній світ;
"Дивоскоп" від лікарки-терапевтки Олени Луцької: діти ліпитимуть "мікробів", щоб перестати боятися хвороб та лікарів.
А ще: руханка та Kahoot-вікторина "Секрети розумного руху"; інтерактивна стіна "Що для мене нормально"; презентація книги для незрячих дітей; читання, яке розвиває увагу, та багато інших цікавинок.
"Культура прийняття у дітей формується не через лекції про правила поведінки, а через живий досвід спільної творчості та гри з тими, хто має інший досвід чи зовнішність. Коли дитина разом із ветераном ліпить з глини «Талісман віри» або досліджує роботу біонічного протеза як дивовижного винаходу, бар'єри зникають природним шляхом. Саме в такій спільній діяльності, за принципом «рівний-рівному», дитина перестає помічати інакшість як перешкоду, натомість починає бачити в людині особистість, партнера по грі та джерело сили", — коментує Анастасія Свобода.
Розклад роботи "Простору турботи про ментальне здоров'я";
23–24 квітня (четвер–п'ятниця): з 12:00 до 18:00;
25–26 квітня (субота–неділя): з 10:00 до 18:00.
Фестиваль проходитиме на ВДНГ, "Простір турботи про ментальне здоров'я" шукайте у наметі на локації ГО "Відчуй" "Діти як діти"(ліворуч від фонтана).
Повний розклад активностей в каруселі за посиланням.
"Різні Разом" — що далі?
Локація на "Книжковій країні" — це лише початок. Кожна активність є мініпроєктом, який буде масштабовано в межах ініціативи "Різні разом", та включатиме:
медіапроєкти та Уроки турботи й прийняття у школах та громадах;
навчальні тренінги та розробку ефективних інструментів для освітян, психологів та батьків;
колаборації з бізнесом та медіаперсонами для популяризації культури прийняття та масштабування впливу на дітей та дорослих;
інтеграцію ветеранів у проведення активностей в межах проєкту для дітей та дорослих.
"Діти формують майбутнє суспільство. Навчаючи їх приймати різність сьогодні, ми будуємо безпечне і людяне середовище для всіх завтра", — резюмує фаундерка Академії Турботи Анастасія Свобода.
Довідка: "Академія Турботи" — перший в Україні онлайн-простір розвитку дитини з турботою про ментальне здоров'я, що працює на базі власної методології розвитку дитини.
↓Читайте також
Покоління нових інфлюенсерів: як ініціатива ХІТ руйнує цифрові бар'єри для підлітків з інвалідністю
Українська мисткиня з синдромом Дауна відкрила першу виставку своїх робіт у музеї мистецтв Ханенків
Маленькі кроки до великої впевненості: як у Вінницькій громаді асистенти допомагають дітям у навчанні
The post Щоб різність викликала повагу: для молодших школярів створили ініціативу за участі Котика Паскаля appeared first on Рубрика.
Про це повідомляє "Рубрика".
У чому проблема?
Війна змінила повсякдення українських дітей, і разом із тим у них з'явився досвід, до якого вони не були готові. На вулицях, дитячих майданчиках чи в школі вони дедалі частіше бачать ветеранів з протезами, чують про людей, які пережили сильні психологічні травми. У дітей цей досвід фізичних і внутрішніх змін людей довкола часто викликає багато запитань, а дорослі поруч не завжди мають відповіді. Часто вони і самі розгублені: як говорити про це з дитиною, щоб замість дистанції виникло бажання знайти спільну мову? Як пояснювати, щоб не налякати і не нашкодити?
Яке рішення?
ГО "Академія Турботи" представляє соціально-освітню ініціативу "Різні разом" та його головного героя Котика Паскаля із біонічними вушком та лапкою. Проєкт орієнтований на дітей молодшого шкільного віку і допомагає говорити про інклюзивність без страху чи упереджень.
Його мета: навчити і дітей, і дорослих сприймати різність природно, говорити про інклюзію без ярликів, простою і зрозумілою мовою, з прийняттям і повагою.
Познайомитися з Паскалем та ініціативою "Різні разом" дітям та дорослим можна на фестивалі "Книжкова країна". Фестиваль проходитиме на території ВДНГ 23-26 квітня 2026 року.
Як це працює?
Центральною фігурою ініціативи є котик Паскаль. Він створений в Академії турботи у співпраці з Радницею-уповноваженою Президента України з прав дитини Дар'єю Герасимчук та названий на честь юної української гімнастки Олександри Паскаль, яка після важкого поранення та втрати ноги через російську ракетну атаку не зупинилася, а продовжила тренуватися і надихати світ. Паскаль також має свій непростий досвід, проте біонічні лапка та вушко не заважають йому бути активним і відкритим. Для дітей він стає провідником у світ, де кожна особливість сприймається з гідністю, допомагає зменшити тривожність, вчить бути разом і поважати інакшість. Кожній дитині цей герой щоразу нагадує: "Ти — цінність. З тобою все гаразд".
Дорослим ініціатива "Різні разом" пропонує готові інструменти для таких розмов:
як пояснити дитині на дитячому майданчику, чому ветеран чи ветеранка має біонічну ногу і як коректно висловити свою цікавість чи підтримку без зайвого остраху;
як розповісти про дитину з особливими освітніми потребами, яка навчається у паралельному класі, щоб замість дистанції виникло бажання знайти спільну мову та гру;
як реагувати на людину з ментальними порушеннями, яка може поводитися незвично, і як при цьому зберігати спокій та людяність.
На "Книжковій країні" говорити про інклюзію та навчати дітей повазі та прийняттю інакшості "Академія Турботи" буде системно вперше — через власну та унікальну авторську методологію. Вона базується на двох ключових компонентах: залученість значущого для дитини дорослого та використання анімованого персонажа, який стане для дитини безпечним містком між складними питаннями реального світу та зрозумілою їй мовою гри.
"Ми створюємо простір для спільного досвіду дорослого та дитини, а Котик Паскаль стає провідником, який допомагає дітям емпатично занурюватися в складні теми у форматі peer-to-peer (рівний-рівному). Це дозволяє не просто давати знання, а формувати стійку систему цінностей, емпатію та культуру прийняття інакшості (різності) через гру та довіру", — говорить фаундерка Академії Турботи Анастасія Свобода.
Чого очікувати на "Книжковій країні": найяскравіші активності проєкту "Різні Разом"
Саша Паскаль запрошує до "Простору турботи". Скриншот з інстаграм-сторінки спортсменки
Простір турботи про ментальне здоров'я від Академії Турботи на "Книжковій країні"— це інтерактивна локація, де має бути цікаво і дітям, і дорослим. Тут поєднали різні формати, від творчих і рухливих занять до пізнавальних та освітніх активностей.
На відвідувачів чекають:
Руханка з ветераном, психологом, учасником Ігор Нескорених Олександром Чумаком
"Я беру участь у цьому проєкті, щоб майбутнє суспільство було відкритим і без барʼєрів. Планую щиро поспілкуватися з дітьми про інакшість свого тіла, про неймовірні можливості, які ми маємо, та про неповторність кожного з нас. Мої протези не заважають мені бути туристом, спортсменом та активним громадянином, і я хочу поділитися цим досвідом", — каже Олександр Чумак. Під час Ігор Нескорених у Дюссельдорфі ветеран здобув перемогу у складі української команди в регаті.
Олександр Чумак. Фото: інстаграм-сторінка ветерана
Воркшоп "Металева лапка: як створюються біонічні протези"
Разом із БФ "Допомагатор" діти зможуть наживо побачити біонічні протези. На думку організаторів простору, це критично важлива активність, адже вона змінює фокус сприйняття: дитина побачить не "втрату кінцівки", а неймовірний винахід, що повертає можливості. Це перетворює острах на цікавість, а ветерана чи людину з протезом — на справжнього супергероя в очах дитини.
"Талісман віри": гончарство з ветераном, майстром авторської гончарні керамічних виробів DOVGAN-ART Володимиром Довганем
Це не просто майстерка. Разом із ветераном Володимиром Довганем та телеведучою Ілоною Довгань діти створюватимуть із глини власний символ впевненості. А поки руки працюватимуть із матеріалом, учасники говоритимуть про те, що кожен та кожна з нас є унікальною частинкою великої мозаїки світу. А "різність" стає приводом для захоплення, а не відчуження.
Ілона Довгань з анімованими персонажами проєкту. Фото з архіву Академії Турботи
Уроки турботи "Мільйон способів дружити": заняття про те, як сприймати відмінності не як бар'єр, а як джерело сили
Амбасадоркою уроків стала письменниця, громадська діячка, амбасадорка інклюзії Олена Пшенична. Ці заняття проводитимуть для учнів молодших класів із запрошених шкіл Києва, які завітають на фестиваль.
Також для дітлахів заплановані майстер-класи:
"Браслети дружби" від Саші Паскаль;
"Лайфхаки як приборкати простір" з Уляною Пчолкіною. Письменниця познайомить дітей зі світом дивовижних винаходів та побутових хитрощів, які допомагають людям бути незалежними, активними та стильними;
"Квіти настрою" — разом з БФ "Діти героїв" діти поринуть в арттерапевтичну пригоду, де досліджуватимуть свій внутрішній світ;
"Дивоскоп" від лікарки-терапевтки Олени Луцької: діти ліпитимуть "мікробів", щоб перестати боятися хвороб та лікарів.
А ще: руханка та Kahoot-вікторина "Секрети розумного руху"; інтерактивна стіна "Що для мене нормально"; презентація книги для незрячих дітей; читання, яке розвиває увагу, та багато інших цікавинок.
"Культура прийняття у дітей формується не через лекції про правила поведінки, а через живий досвід спільної творчості та гри з тими, хто має інший досвід чи зовнішність. Коли дитина разом із ветераном ліпить з глини «Талісман віри» або досліджує роботу біонічного протеза як дивовижного винаходу, бар'єри зникають природним шляхом. Саме в такій спільній діяльності, за принципом «рівний-рівному», дитина перестає помічати інакшість як перешкоду, натомість починає бачити в людині особистість, партнера по грі та джерело сили", — коментує Анастасія Свобода.
Розклад роботи "Простору турботи про ментальне здоров'я";
23–24 квітня (четвер–п'ятниця): з 12:00 до 18:00;
25–26 квітня (субота–неділя): з 10:00 до 18:00.
Фестиваль проходитиме на ВДНГ, "Простір турботи про ментальне здоров'я" шукайте у наметі на локації ГО "Відчуй" "Діти як діти"(ліворуч від фонтана).
Повний розклад активностей в каруселі за посиланням.
"Різні Разом" — що далі?
Локація на "Книжковій країні" — це лише початок. Кожна активність є мініпроєктом, який буде масштабовано в межах ініціативи "Різні разом", та включатиме:
медіапроєкти та Уроки турботи й прийняття у школах та громадах;
навчальні тренінги та розробку ефективних інструментів для освітян, психологів та батьків;
колаборації з бізнесом та медіаперсонами для популяризації культури прийняття та масштабування впливу на дітей та дорослих;
інтеграцію ветеранів у проведення активностей в межах проєкту для дітей та дорослих.
"Діти формують майбутнє суспільство. Навчаючи їх приймати різність сьогодні, ми будуємо безпечне і людяне середовище для всіх завтра", — резюмує фаундерка Академії Турботи Анастасія Свобода.
Довідка: "Академія Турботи" — перший в Україні онлайн-простір розвитку дитини з турботою про ментальне здоров'я, що працює на базі власної методології розвитку дитини.
↓Читайте також
Покоління нових інфлюенсерів: як ініціатива ХІТ руйнує цифрові бар'єри для підлітків з інвалідністю
Українська мисткиня з синдромом Дауна відкрила першу виставку своїх робіт у музеї мистецтв Ханенків
Маленькі кроки до великої впевненості: як у Вінницькій громаді асистенти допомагають дітям у навчанні
The post Щоб різність викликала повагу: для молодших школярів створили ініціативу за участі Котика Паскаля appeared first on Рубрика.
Перейти на rubryka.comПриєднуйтесь до Платформи
Бабель8.6 тис новин
Еспресо21.7 тис новин
Українська правда27 тис новин
Громадське радіо8.4 тис новин
Суспільне87.3 тис новин
Слово і Діло4.5 тис новин
Texty.org.ua2 тис новин
Український тиждень1.3 тис новин
Радіо Свобода16.3 тис новин
Дзеркало Тижня22.4 тис новин
New Voice76.7 тис новин
Останні коментарі
Польські посадовці обурилися комунікацією Володимира Зеленського щодо ракет для Patriot
Болгарія погрожує заблокувати 21-й пакет санкцій ЄС проти РФ, якщо з нього не приберуть главу РПЦ Кирила та співзасновника "Лукойла"
Vitalii3 Лип. 20:02В політиці шлюхи не переведуться ніколи.
Двоетапна перевірка у месенджерах: як налаштувати WhatsApp, Telegram, Signal, Viber і Messenger
Росія завдала ракетно-дронового удару по Україні, ППО збило 82 безпілотники
Білорусь втратила частину можливостей допомагати рф атакувати Україну - ЛещенкоVitalii27 Чер. 21:22Хтось ще слухає що каще СерЛещ?!
Механіки застерігають від купівлі цих дорогих автомобілів
samohodbox.com.ua22 Чер. 16:26Найбільша проблема дорогих автомобілів починається не з купівлі, а з першого серйозного ремонту.На практиці власники часто стикаються не лише з високою вартістю робіт, а й з пошуком правильних запчастин. Особливо коли мова йде про Range Rover, Mercedes-Benz, BMW або Porsche.Саме тому перед покупкою будь-якого преміального авто варто заздалегідь перевірити доступність та вартість основних вузлів і запчастин. Багато корисної інформації про OEM-номери та підбір деталей можна знайти на SamohodBox.Надійність автомобіля — це не лише бренд на капоті, а й вартість його утримання.
Голова Пентагону вперше за тривалий час прибув на міністерський саміт НАТО: не стримувався у критиці союзників та зробив заяви щодо України – подробиці (Відео)Vitalii18 Чер. 17:19When morons are in charge of the USA. :(- Центр протидії дезінформації викрив російську кінопропаганду як системну загрозу
Українців попередили про штрафи за камуфляж: коли «піксель» може стати проблемою
Нейт9 Тра. 14:09Військова і вважаю що носіння форми цивілами це аморально, для мене це на рівні як начепити чужі ордени (ну тобто тіпа приписуєш собі заслуги і досягнення яких ніколи не мав). Виняток - тактичний одяг у волонтерів, вони хоч і не воюють але роблять для перемоги не менше. Ну тобто або працюй на перемогу або не допускай щоб про тебе думали що ти працюєш на перемогу коли це не так- Втрати військ рф перевищують їхнє поповнення - Жмайло
- СБУ розслідує вербування «злодієм в законі» мешканців Львівщини для роботи на спецслужби РФ
Музей збройних сил у німецькому Кобленці заборонив українцям відвідувати експозицію
Ihor Chaban14 Кві. 16:13Бояться що би що???😅
Угорці обрали свободу, це добра новина для України і Європи - Мерц- На Закарпатті озброєний чоловік викрав жінку з дитиною, при спробі затримання стріляв у поліцейськогоIhor Chaban14 Кві. 15:59Ужас, народ божеволіє!
«Сяйво» обходить конкурентів: Українці обрали назву національної LLM
Alexander30 Бер. 21:47Це просто крінж- Для важкої роботи. Renault планує запустити 350 людиноподібних роботів на своїх заводахIhor Chaban25 Бер. 13:25350 людей залишуться без роботи! жесть!
- Передача МіГ-29 Україні була хибним рішенням – президент Словаччини
SR-Team8 Лют. 10:58цитата-Жодна інша країна не вчинила так, щоб після передачі власного озброєння стала покладатися виключно на допомогу своїх сусідів", хочу нагадати ,а Україна за Будапештом як позбулася своєї зброї ,ядерної,літаків ТУ-160 ,теж надіялась на так звані "гарантії" !Щось слабонькі у нас дипломати ,не вміють 'дипломатично"по морді врізати!!! 
Військові показали, як нині виглядає Куп'янськ
Підтримка (Support)30 Гру. 2025 15:48Сумно ((- Зеленський обговорив з Мерцом підготовку до зустрічі з Трампом
Леонід Биков26 Гру. 2025 19:45Балакай не балакай, а путлєр на своїй хвилі... - Російські спецслужби вербують агентів через TelegramНейт1 Гру. 2025 06:35особисто стикалась ще з іншими методами, військова але думаю цивіли теж можуть зіткнутись з чимось схожим. коли десь в публічних чатах пишеш про свої проблеми (думаю особливо коли це невдоволення своїм командуванням, невдоволення владою або невдоволення роботою правоохоронних органів) то в особисті пишуть люди які тіпа тебе підтримують, більшість наші і пишуть щиро але серед них є і русня. так от з тих хто мені писав один одразу почав з того що він кацап і пропонує перейти до них, звісно одразу послала і заблокувала. а другий довго прикидався нашим (можливо навіть з окупації) і його видавало тільки те що якось надміру цікавили такі речі як де я, де мій підрозділ, скільки нас тут і так далі.. звісно я йому ніхєра не казала і теж залокувала але по факту він тупо намагався маніпулювати і цілком можливо що є лохи які через брак досвіду через отаких от нахаляву нададуть кацапам інфу самі того не розуміючи. самим цим ситуаціям мабуть більше року але можливо кацапи продовжать отак вишукувати людей у яких є певні проблеми які в теорії можуть зробити їх вразливими до маніпуляцій, при тому деякі все ж вміють прикидатися своїми тому все шо нам залишається це звертати увагу на підозрілі моменти типу надмірної цікавості і не довіряти нікому
Ранкова звичка, яка підсилює мозок і допомагає отримати підвищення — що показало дослідження
Village UA23 Лис. 2025 23:52пити каву?- Небезпечна рослина сусіда почала "захоплювати" чужий двір: відео вразило МережуVillage UA22 Лис. 2025 11:19кропива?
- Топ-7 собак, які ніколи не втомлюються: породи для по-справжньому активних сімейVillage UA22 Лис. 2025 11:14там 100% є хаскі)
- Трамп зробив гучну заяву про втрату Україною територійVillage UA22 Лис. 2025 11:12голодний дєдок, вже мікрофон жере)
- Яка зброя реально змінить ситуацію на фронті: експерт відповівVillage UA21 Лис. 2025 18:55якісна)
- Трамп оголосив дедлайн для погодження Україною мирного плануVillage UA21 Лис. 2025 18:54трамп гнилий дєд, який постійно забуває випити таблетки)
- Анджеліна Джолі в ТЦК: Мережа вибухнула мемамиVillage UA5 Лис. 2025 22:22такі новини мені подобаються!
- Орбан розкритикував "невдячність" Києва за підтримку від УгорщиниVillage UA4 Лис. 2025 23:02коли його вже викинуть у вікно?
- Квіти, що захищають оселю від зла й негативуVillage UA4 Лис. 2025 19:00валерянка?
Фіналісти конкурсу кумедних фото природи 2025 — коли переможець неважливий
Miro Baida3 Лис. 2025 19:22Дійсно хороша новина- Чому не можна віджимати пакетик чаю: багато хто не знаєVillage UA2 Лис. 2025 13:56в кого?
- Новорічний зворотний відлік: скільки днів до зустрічі 2026 рокуVillage UA1 Лис. 2025 12:10а хто зустрічатись має?
- Розвідка США розкрила несподівані постачання для війни РФ: що приховують Китай і МоскваVillage UA30 Жов. 2025 11:57моцква пишеться з маленької)
- Туск розніс Орбана: лідер найбіднішої країни в ЄС "зачарований Москвою"Village UA28 Жов. 2025 21:44фото супер!🤣
- Навіщо досвідчені господарі залишають кореневища від капусти після збору врожаю на городіVillage UA24 Жов. 2025 14:14щоб поламати об них ноги.
- Зеленський прибув з візитом до Лондона: з ким зустрінеться президент УкраїниVillage UA24 Жов. 2025 14:13з кимось)
- Росія створила фейковий Telegram, який стежить за користувачами — ЦПДПідтримка (Support)21 Жов. 2025 23:33А оригінальний тоді що робив? ))
- Рада продовжила воєнний стан і мобілізацію, а Бережну призначили міністеркою культури. Головне за день
Лютий Махновець21 Жов. 2025 22:12"міністерка"?... а якби чоловік, то - "мініструк"?... - "Підробка. Штучний інтелект у світі людей": фальшивий розум, або про що мовчать ШІ-винахідники. Рецензія ІТС.uaMiro Baida12 Вер. 2025 16:18Хоч якийсь голос тверезості в цій ШІ-ейфорії