Тренд пошуку "06 Тейлор Свіфт"

Зареєструйтесь, щоб залишати коментарі та вподобайки
Фільтр новин
Неукраїноцентричний погляд на Україну зі США

автор: Олена Давліканова зі США

“Ми україноцентричні. Але світ не обертається навколо України” — так дипломатка Олена Зеркаль прокоментувала обкладинку Time, присвячену визначенню “Людини року-2023”.

На ній — мегаталановита й мегапопулярна співачка Тейлор Свіфт. “Людина року”, який ознаменувався продовженням найбільшої війни в Європі з часів Другої світової, нападом ХАМАСу на Ізраїль, розширенням НАТО, приходом до влади правих в деяких країнах ЄС та іншими подіями, що визначатимуть долі мільйонів людей на десятиліття наперед.

Ніхто не любить поганих новин, тим більше два роки поспіль. Вони виснажують. Та й у кожної країни своїх проблем достатньо. В тому числі й у Сполучених Штатів, які не тільки допомогли Україні витримати російську навалу на початку 2022 року, а й багато робили для підтримки її демократичного курсу розвитку з перших років Незалежності (роль США у підписанні Будапештського меморандуму та ядерного роззброєння — окрема болюча тема).

Але уявлення про геополітичну мудрість американського істеблішменту, який “в єдиному пориві” став на захист світового порядку й України і залишатиметься з нею “так довго, як потрібно”, — це романтизація складної, інколи цинічної, інколи прагматичної реальності політичного життя країни, котрій доводиться балансувати між виконанням ролі глобального гегемона та очікуваннями виборців, що часто пріоритезують вирішення внутрішніх проблем.

Обкладинка журналу Time: Тейлор Свіфт — Людина року-2023

Складний ландшафт політичного Олімпу США

У статті для Foreign Policy аналітик Еш Джейн розкритикував спрощене бачення політичного ландшафту Сполучених Штатів як двох таборів — “яструби” та “голуби”. Він виділив шість основних таборів з огляду на бачення зовнішньої політики США, об’єднавши їх у дві великі групи — інтернаціоналісти та неінтернаціоналісти.

Серед перших:

  • односторонні інтернаціоналісти — для досягнення стратегічних інтересів віддають перевагу одностороннім діям США, не обмеженим зобов’язаннями члена міжнародних союзів чи міжнародними угодами (Дік Чейні);
  • демократичні інтернаціоналісти — вважають, що захист демократії є ключовим для забезпечення безпеки США та світового порядку; роблять ставку на співпрацю з союзниками для просування спільних цінностей (сюди відносять чинного президента США Джозефа Байдена та експрезидента Джорджа Буша молодшого);
  • реалістичні інтернаціоналісти — виступають за захист вузьких стратегічних інтересів США і прагматичну взаємодію з усіма країнами з метою збереження глобальної стабільності (Генрі Кіссінджер, Джордж Буш старший);
  • багатосторонні інтернаціоналісти — віддають перевагу забезпеченню миру та світового порядку через багатосторонній діалог на базі міжнародних інституцій, зокрема ООН (серед представників цієї групи — Барак Обама).

Серед других:

  • прихильники політики відсторонення — підтримують відмову від глобальних зобов’язань та максимізацію фінансових вигод; вважають, що світ “користується” Сполученими Штатами (політика Дональда Трампа);
  • прихильники політики обмеження — фактично ізоляціоністи, що виступають за значне скорочення глобального впливу країни (маргіналізована позиція, яку підтримує Берні Сандерс).

Лише перші три табори вважають, що Сполучені Штати мають активно протистояти Росії та Китаю. Цю позицію вони мотивують необхідністю демонстрації сили для підтримки лідерства США на міжнародній арені, захистом від ревізіоністських автократій чи неможливістю уникнути протистояння найсильніших держав світу при необхідності збереження глобального порядку.

Інші ж готові “простягнути руку противнику” — навіть автократичним режимам — і не роблять ставку на об’єднання навколо демократичних цінностей та міжнародних норм.

Або взагалі — вважають, що загроза РФ та Китаю для США перебільшена, тож не слід провокувати непотрібні конфлікти.

Звичайно, це умовний розподіл, адже чистокровні романтики, орієнтовані виключно на цінності, довго в політиці не виживають.

Ба більше, всі ці групи надихаються захистом інтересів Сполучених Штатів, тільки вбачають їх по-різному. Та й усі вони обмежені реаліями внутрішньої політики, які інколи вимагають рішень, співзвучних із підходами інших таборів. Що сказати, життя складне…

Як усе це різноманіття відображається в обговореннях довкола України?

На жаль для України, яка у 2022 році викликала захват своїм героїзмом і розтопила серця мільйонів, що співчували людському горю, побачивши кадри з Бучі, Харкова, Маріуполя, з вокзалів, лікарень, бомбосховищ та локацій для розміщення біженців, тепер емоційний відгук поступився раціональним питанням.

Наприклад:

  • Скільки ще доларів американських платників податків потрібно витратити і яка кінцева мета?
  • Як виглядає поразка ядерної держави?
  • Чи не повторить РФ долю Радянського Союзу і чи цей сценарій є гіршим за недоперемогу України?
  • Чи можна все ще навернути Росію на шлях демократії або хоча б дочекатися приходу керівництва, яке вважатиме своїм пріоритетом співпрацю із Заходом?
  • Як зберегти Росію як союзника США у протистоянні з Китаєм?

Спектр відповідей — широкий, але українцям сподобаються далеко не всі з них.

У 2023 році новини з України перестали бути шок-контентом на перших шпальтах та в прайм-тайм. Та що казати, якщо навіть безпрецедентний обстріл України 2 січня, під час якого Росія застосувала гіперзвукові, балістичні й крилаті ракети, що били просто серед житлових кварталів, для багатьох західних видань пройшов майже непоміченим.

Чи втомився Захід від війни? Скріншот із сайту Euronews

З часом люди звикають навіть до свого горя. Тим легше їм звикнути до чужого. Із сайтів західних новинних видань видаляють спеціальні вкладки про Україну, яка за умови затяжної війни може перетворитися на ще одну ілюстрацію банальності зла.

Тож які ідеї витають Вашингтоном?

  • Про перемогу/поразку України

  • Українці добре пам’ятають початок повномасштабного вторгнення РФ, коли розмови точилися виключно про кількість днів чи тижнів, які Україна зможе протриматися, перш ніж зникнути з політичної мапи світу.

    На початку 2023 року основна дискусія точилася між тими, хто казав, що результати контрнаступу визначать результат війни, та тими, хто попереджав, що не слід розглядати весняно-літню кампанію 2023 року як фінальний акт. Тим більше на тлі повільного постачання зброї.

    “Ми не повинні повторювати помилку 1 вересня 1939 року“, — заявив головний ініціатор резолюції про надання допомоги Україні, член Палати представників Конгресу США Джо Вільсон.

    Республіканець із Південної Кароліни проводить паралель із вторгненням Адольфа Гітлера в Польщу, яке стало наслідком відчайдушних спроб “умиротворити” нацистську Німеччину і запобігти Другій світовій війні. У резолюції від квітня 2023 року йдеться про бачення перемоги як повернення до кордонів України 1991 року.

    Однак це не єдине бачення поняття “перемога України”. На грудневій пресконференції з президентом Зеленським Джо Байден зазначив: “Україна вистояла та продовжує бути сильною та вільною, і це вже перемога”.

    Читайте також: “США хочуть, щоб Україна перемогла”. Підсумки пресконференції Байдена і Зеленського

    Видання Politico, посилаючись на представника адміністрації Байдена, пише, що метою України має бути покращення своїх переговорних позицій — власне, це й було стратегією США від початку вторгнення. Ймовірно ж переговори передбачатимуть визнання територіальних реалій на користь Росії.

    Ідея зовсім не нова і трохи дивна з огляду на коментарі заступника голови Радбезу РФ Дмитра Мєдвєдєва, який називає Київ, Дніпро, Одесу “тимчасово окупованими” містами.

    Чи були Штати насправді коли-небудь налаштовані на повну перемогу України — питання риторичне. Особливо, коли мова йшла про повернення Кримського півострова, так званої “червоної лінії для Путіна” (яка згодом розмилась).

    Скріншот із сайту Foreign Policy

    Частина експертів наголошувала, що лише повна поразка Росії може слугувати попередженням іншим автократіям із реваншистськими настроями. Але страх спровокувати ядерну війну — серйозний запобіжник від різких рухів.

    У матеріалі в The Hill ситуація названа “кризою національного масштабу”, за яку відповідальна адміністрація Байдена, що нібито “відкрила Путіну та його генералам вікно можливостей для перемоги” в цьому конфлікті.

    “Команда президента з національної безпеки — міністр оборони Ллойд Остін, радник з національної безпеки Джейк Салліван та відставний генерал Марк Міллі — спільно надала президенту поради, які довели країну до цієї ситуації.

    Їхні колективні побоювання ескалації у підсумку й призвели до ескалації, якої вони сподівалися уникнути.

    Ми вже зафіксували 315 000 втрат російської армії в Україні, і попри це, Байден та його радники з національної безпеки відмовляються йти до перемоги.”

    У Вашингтоні загалом вистачає критиків “недостатньої рішучості” США та колективного Заходу загалом.

    “Ми зараз захоплені вашим героїзмом і хочемо бути вашими друзями. Так ми почуваємося відважними, гламурними та важливими. Ми їдемо до Києва зробити фото — один на вулиці у бронежилеті, інший у бомбосховищі, — і ми обіцяємо економічну, дипломатичну та військову підтримку. Сумарно наші економіки (США та ЄС — “Н”) у тридцятеро переважають економіку Росії.

    Але ми не будемо напружуватися, щоб допомогти вам перемогти. Ми будемо неухильно дотримуватися правил мирного часу, починаючи від виробництва боєприпасів і закінчуючи логістикою. Ми також будемо вводити санкції проти Росії, які можна легко обійти, і які… нікому серйозно не шкодять”, — написав у саркастичному “листі до України від колективного Заходу” відомий британський журналіст Едвард Лукас.

    Україна й справді потребує менше овацій та більше зброї.

    Попри це, критиків України теж немало. Тут і незмінний наратив про корупцію, в просуванні якого можна було б звинуватити Росію. Але важко просто відмахнутися від невисловленого закиду одного з сенаторів, який стоїть на боці України, адресованого українській делегації: “Знаєте, хто сидів у цьому кріслі тиждень тому? Князєв” (голову Верховного Суду Всеволода Князєва саме затримали через можливе одержання неправомірної вигоди).

    До цього додалися маніпуляції щодо “утисків релігійних свобод” після голосування в першому читанні за законопроект 8371, який передбачає заборону діяльності релігійних організацій із центрами ухвалення рішень у країнах, що провадять збройну агресію проти України.

    Та питання за лаштунками, чи не перетворюється Україна на авторитарну державу, особливо з огляду на неможливість проведення виборів, на необхідності яких продовжують наголошувати деякі американські політики.

    Наразі від України та Білого дому вимагають чіткого бачення цілей та дій. З наближенням президентських виборів дискусії навколо зовнішньої політики стануть гучними та запеклими. Адже це не тільки про геополітичні стратегії та цінності, а й про гроші. А питання навколо України та Росії — дорогі.

    Після провалу голосування за пакет допомоги в Конгресі наприкінці 2023 року (перш за все через міжпартійне протистояння на тлі початку боротьби за Овальний кабінет),

    шпальти рясніють роздумами щодо наслідків імовірного програшу України.

    До речі, це добре, адже більшість прогнозів для Заходу в разі реалізації такого сценарію покликані спонукати до більш рішучих дій зараз.

    Головна ідея: перемога Росії — це зростання її впливу на геополітичній арені, “зелене світло” для початку конфліктів в Азії, на Середньому Сході та в Латинській Америці, а головне — час на відновлення військової сили РФ.

    Так незабаром вона опиниться на порозі колективного Заходу зі значно потужнішою армією. І тоді поразка сьогодні обійдеться завтра набагато дорожче, з огляду на економічні втрати та людські життя.

    Скріншот із сайту Foreign Policy

    Щодо прогнозів на 2024 рік. Тут, як завжди — ідеї на будь-який смак. Одні експерти продовжують виступати за збільшення допомоги. Інші вважають, що Україна не має шансів на перемогу на півдні та сході України, війна зайшла в глухий кут і треба готуватися до оборони.

    Особливо цинічною критика виглядає від російських авторів. Юлія Латиніна написала для The Hill цілу статтю про те, що “нарешті Україна почала усвідомлювати реальність”.

    Це була б звичайна стаття з розбором поточної ситуації, але російська авторка встигла звинуватила Зеленського у надлишковому месіанстві, не забула про “зростання українського націоналізму” та образилась на слова секретаря РНБО Олексія Данілова про азійське коріння росіян.

    Взагалі, творчість російських “дисидентів” заслуговує на окремий матеріал, адже в багатьох, як виявилося, накопичилось багато претензій до українців.

  • Про перемогу/поразку Росії

  • Інститут вивчення війни попереджає, що захоплення Росією всієї території України “зовсім не є неможливим“. І що надання допомоги для стримування РФ “набагато вигідніше і дешевше” для США, ніж програш України.

    Однак “синдром розпаду Радянського Союзу” стримує рішучість. Створення 15 незалежних країн, у 9 з яких успішно приживаються західні цінності, відбулося відносно безкровно. Попри це, страхи, що подальша дезінтеграція РФ спричинить громадянську війну та розпорошення ядерного озброєння, зовсім не видаються тут іграшковими.

    Бунт Пригожина взагалі викликав обговорення того, що, можливо, Путін — не найбільше зло.

    Зусиллями російських “антирежимників” створюється стійке враження, що з падінням режиму Росія стане на шлях демократизації. Що Лєфортово заповнене “хорошими русскіми”, які, за підтримки народу та разом із дисидентами з-за кордону, візьмуть владу в свої руки. Але, швидше за все, не внаслідок революції.

    Ця логіка проштовхується в усі шпарини і дає Заходу надію в ситуації безвиході.

    Висновок — з Росією треба домовлятися, а росіянам — всіляко допомагати, щоб не відштовхнути від Заходу.

    Насправді, що робити з Росією  — ніхто не знає. Аналітичні центри намагаються розробити рекомендації щодо стримування РФ, але друга Холодна війна економічно не вигідна. Західні компанії продовжують роботу в країні-агресорці, забезпечуючи потреби російського народу, який нібито “перебуває в заручниках у влади”.

    Тим часом економіка Росії не зазнала таких втрат, на які розраховував Захід. Потік нафтодоларів тепер іде зі Сходу, та й трохи із Заходу завдяки флоту “танкерів-примар”, приносячи у бюджет РФ у середньому 17 мільярдів доларів доходу на місяць. Військовий кейнсіанізм дозволяє консолідувати підтримку бідних верств населення на тлі бурхливої реакції на новий закон про мобілізацію в Україні.

    Скріншот із сайту Foreign Policy

    Інколи складається враження, що вся ця ситуація розглядається перш за все Росіє-центрично. Хоча у багатьох немає ілюзій щодо РФ як загрози та марності надій на її переродження, все ж “це велика країна з великою кількістю важливих людей”.

    Росію романтизують, вважають захоплюючою та загадковою. Таке враження часто справляє на людей харизма психопатів.

    Росія — привид величі Радянського Союзу, розпад якого тридцять років тому підтвердив правильність шляху ліберальних демократій. Стара гвардія все ще сподівається, що Путін — помилка історії Росії, а не її закономірність. Адже немає націй, які “генетично” чи культурно схильні до диктатур (тут наводиться приклад Південної та Північної Кореї).

    Також викликає ностальгію момент зближення Росії із Заходом у 1990-ті. Дехто сподівається втримати РФ як союзника у протистоянні із Китаєм. Та й узагалі: “Москва — красиве місто”…

  • Про НАТО

  • Україна покладає великі надії на Саміт НАТО у Вашингтоні 2024 року. Він вважається символічним, адже 75 років тому про створення Альянсу проголосили саме тут. Але чи отримаємо ми офіційне запрошення приєднатися до Північноатлантичного блоку? Незважаючи на великий пул адвокатів запрошення України, швидше за все — ні.

    Наразі узгодженості щодо цього питання немає, адже США будуть робити все можливе, щоб їх не звинуватили у провокуванні прямої конфронтації з РФ.

    Деякі аналітики закидають США “провокування Росії” через розширення НАТО. Забуваючи, що вторгнення 2014 року почалося після підписання Угоди про Асоціацію, фактично торгової угоди, яка не передбачала гарантованого вступу України навіть у ЄС, не те що в НАТО.

    У 2023 році, замість надання запрошення до вступу, Альянс створив Раду НАТО-Україна, що залишило гіркуватий присмак. Яким може бути наступний символічний жест або, як тут кажуть, “потужний сигнал Путіну”?

    Це точно не ще одне повторення мантри, що двері НАТО для нас відкриті. І хоча всім зрозуміло, що досягти консенсусу щодо країни у стані війни або з частково окупованими територіям — завдання не з легких, але політична креативність — єдиний вихід як для Альянсу, так і для США не виглядати слабкими.

    Агресія РФ вивела Альянс із коми (діагноз Макрона про смерть мозку НАТО тут заперечують), та все ж НАТО і Європейський союз не готові до реального реагування на кризи.

    Є думка, що НАТО — це не “срібна куля” для України, якій слід зосередитися на вступі до ЄС та переговорах щодо двосторонніх гарантій безпеки. У цьому контексті згадки про Будапештський меморандум вважаються нерелевантними, адже тоді “контекст був зовсім іншим”. 

    Підсумувати ці дискусії можна словами Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного з останнього брифінгу про те, що інколи західні ЗМІ (при всій до них повазі) пишуть таке, що й читати не хочеться.

    Читайте також: Різдвяний подарунок Путіну від Конгресу: Україна ризикує стати “побічною втратою” у протистоянні американських політиків

    The post Неукраїноцентричний погляд на Україну зі США first appeared on Новинарня.

    we.ua - Неукраїноцентричний погляд на Україну зі США
    Середа 28 Лютого

    14

    °

    Хмарно

    6° - 15°

    0 %

    1018 мм

    3.69 м/с

    • 15:00

      14°
    • 18:00

      12°
    • 21:00

      11°
    • 00:00

      10°
    • 03:00

      9°

    Що не так з цим дописом?

    Захисний код

    Натискаючи на кнопку "Зареєструватись", Ви погоджуєтесь з Публічною офертою та нашим Баченням правил