Тренд пошуку "Балашов"

У п'ятницю, 28 серпня, збірна України з баскетболу зіграє проти національної команди Греції. Матч відбудеться у межах відбору на чемпіонат світу 2027.
Для команд це буде лише третя офіційна зустріч в історії. Наразі обидва рази тріумфаторами ставали греки.










Читайте також :


Ексклюзив
Кобзистий: У матчі проти Греції вийдемо показувати свою гру






Вперше Україна та Греція зійшлися на Євробаскеті-2003. Поєдинок відбувся на груповому етапі. "Еліни" здобули перемогу з рахунком 79:73.
Варто зазначити, що після першої половини українці мали солідну перевагу – 39:19.
Найкращим у тій грі став Дімос Дікудіс – 21 очко. За українців 19 очок набрав Артур Дроздов. Станіслав Балашов записав у свій актив дабл-дабл (14 очок 10 підбирань).








Вдруге "синьо-жовті" та греки зійшлися на чемпіонаті Європи 2022. Команда Айнарса Багатскіса виграла першу половину (46:39), але після великої перерви греки перехопили ініціативу, що дозволило їм здобути комфортний успіх – 99:79.
Зірка збірної Греції Янніс Адетокумбо набрав 41 очко і додав 9 підбирань. За українців по 16 очок здобули Святослав Михайлюк та Іссуф Санон.








Україна – Греція. Історія зустрічей
07.09.2003. Греція – Україна 79:73 (9:22, 10:17, 35:16, 25:18)
06.09.2022. Греція – Україна 99:79 (23:20, 16:26, 32:11, 28:22)
28 серпня збірна України зустрічається з Грецією у боротьбі за вихід на ЧС-2027. Кожен такий матч – це випробування характеру, яке українські вболівальники переживають разом. GGBET, титульний спонсор Федерації баскетболу України та збірної, поруч у цей вирішальний вечір. Підтримуй наших проти Грузії разом із GGBET!
Реклама 21
УЧАСТЬ В АЗАРТНИХ ІГРАХ МОЖЕ ВИКЛИКАТИ ІГРОВУ ЗАЛЕЖНІСТЬ. ДОТРИМУЙТЕСЬ ПРАВИЛ (ПРИНЦИПІВ) ВІДПОВІДАЛЬНОЇ ГРИ.
GGBET здійснює діяльність відповідно до ліцензій від 23.08.2023 року, виданих згідно з рішеннями КРАІЛ №128 та №129 від 08.08.2023.

В Івано-Франківській області відбулися Національні навчально-тренувальні збори Збірної України з технологічного спорту. Це був головний етап підготовки команди до міжнародних стартів, який організувала Федерація технологічного спорту України. Захід відбувся в серпні за підтримки BTN Foundation.
Технологічний спорт розвиває навички, що безпосередньо визначають ефективність сучасних безпілотних систем. Спортсмени змагаються у керуванні дронами, точності виконання польотних завдань і роботі з апаратним забезпеченням, поєднуючи інженерну підготовку зі швидкістю реакції та вмінням діяти в умовах, наближених до реальних.
Протягом шести днів інтенсивну програму підготовки проходили понад 70 найкращих спортсменів, інструкторів і тренерів у дисциплінах дрон-рейсинг, перегони FPV-дронів з навантаженням, важкий авіадроп, легкий авіадроп та виконання місій НРК. Учасники тестували новітні технології, слухали лекції, відпрацьовували практичні сценарії та командну взаємодію. Збори мали на меті підвищити технічну підготовку національної збірної та удосконалити навички керування безпілотними системами.
"Ці збори показали рівень, до якого дійшов український технологічний спорт за короткий час. Ми зібрали разом пілотів, інженерів і тренерів та дали їм майданчик для роботи з реальними завданнями. За результатами відбору визначили тих, хто поїде захищати кольори країни за кордоном, і попереду на команду чекають серйозні міжнародні старти, до яких вона наполегливо готувалася", — коментує Артур Булигін, президент Федерації технологічного спорту України.
До участі також запросили представників провідних українських підприємств оборонно-промислового комплексу. Долучилися виробники технологічних рішень, державні установи та стратегічні партнери Федерації технологічного спорту України.
За результатами зборів було сформовано склад національної команди для участі у міжнародних змаганнях:
British Army Tactical Drone Competition (BATDC) — тактичні змагання Британської армії з безпілотних систем;
Military International Drone Racing Tournament (MIDRT UK 2026) — міжнародний військовий турнір з перегонів дронів.





За підсумками відбору також було визначено чотирьох найкращих пілотів, які представлятимуть Україну на міжнародній арені.
"Ці збори показали, наскільки швидко зростає український технологічний спорт і скільки людей стоять за його розвитком. За кожним дроном і кожним технічним рішенням стоять пілоти, інженери й тренери, які формують нову спортивну культуру в Україні – і це дуже надихає", — зазначає Роман Балашов, підприємець та IT-інвестор.
BTN Foundation працює на перетині спорту, інклюзії та рівних можливостей і підтримує ініціативи, які поєднують спортивний розвиток із суспільною цінністю, розвивають адаптивний спорт та формують культуру чесної гри. Співпраця BTN Foundation із Федерацією технологічного спорту України стала першим кроком у реалізації місії фонду. BTN Foundation має намір підтримувати федерацію та її спортивні програми на довгостроковій основі.

Оксана Ферчук — нова міністерка цифрової трансформації України. До цього вона працювала з Федоровим у Міністерстві оборони відповідала за IT-вертикаль.
Це перше її інтервʼю після призначення на новій посаді (яке, до слова, не минуло спокійно. Днями депутати просили пояснити, чому нову міністерку призначили без попереднього обговорення з профільним комітетом).
Про те, що зараз в пріоритеті у Мінцифри, які зміни будуть для ІТ-індустрії, цивільних та військових ІТ-фахівців і що пішло не так з бронюванням — читайте в матеріалі.
Про пріоритети Мінцифри і вихід Дія City в Європу
— Що ви думаєте про перезавантаження уряду?
Я не думаю про перезавантаження уряду. Я думаю про той мандат, який я отримала, про своє завдання. Думаю про стратегію Міністерства цифрової трансформації, про команду, збереження сталості і нашу результативність.
— Чи ви з власної ініціативи перейшли в Міністерство цифрової трансформації?
Я не планувала цю зміну. Отримала пропозицію, порадилась зі своїми колегами з Міністерства оборони та Міністерства цифрової трансформації, і ми ухвалили це рішення. Я прийняла цю пропозицію і зараз відповідаю за цей напрям.
— Ця пропозиція була від президента?
Не буду коментувати.
— А були інші кандидати?
Теж не знаю. Тут краще питати колег.
— Ви продовжуєте взаємодію з Михайлом Федоровим?
Продовжую комунікувати. Взагалі вважаю, що його візіонерство було беспрецедентним для розвитку цифрової трансформації країни. Зокрема, останні пів року спільної роботи в Міноборони теж мали фантастичні результати.
— Чи є ймовірність, що ви як міністерка запросите його повернутись у команду цифровізації?
Думаю, що це некоректне запитання. Але якщо Михайло зможе і знайде час допомагати нам зі стратегією, баченням та контактами, я буду дуже рада.
— Коли ви змінили посаду, то анонсували «створення рішень, які роблять взаємодію з державою зручною і прозорою». Що саме це передбачає?
Ми з командою переосмислили стратегічні цілі і вклали їх у програму уряду. Вона зараз координується і узгоджується між різними міністерствами.
Наші ключові стратегічні цілі формулюються у п’ять напрямків:
Надійна цифрова інфраструктура;Послуги для громадян;Штучний інтелект;Послуги для бізнесу (насамперед розвиток Дія City);Координація цифровізації для Сил оборони.
Щодо першого пункту — попереду важка осінь і зима. Ми працюємо над стабільністю мобільного зв’язку, інтернету та резервуванням усіх сервісів. Одночасно нам треба розвивати нові технології: запускаємо 5G, вже працює звʼязок в стандарті Direct to Cell. Ми тестуємо надання сервісів у режимі low data та просуваємо інтернет-мережі, які працюють під час блекаутів (xPON). Тобто завдання — втримати інфраструктуру за відсутності ресурсів і водночас будувати нову.
Щодо послуг для громадян. Зараз оцифровано і трансформовано менш ніж 50% послуг. Далі будемо аналізувати, які саме послуги найбільш масові і що можна швидко перевести в цифровий вигляд, позбавити людей витрачання часу і непрозорого процесу. Як приклад, до кінця року плануємо запустити е-чергу для водіїв легкових автомобілів та послугу електронного європротоколу, щоб не оформлювати все в папері.
Наступний підхід базується на використанні штучного інтелекту — те, що ми називаємо agentic state або agentic services. Ми хочемо змінити сам принцип надання послуг у «Дії». Не чекати, поки людина сама звернеться, а проактивно пропонувати сервіси, знаючи певну інформацію про неї. Наприклад, що вона навчається або має певний статус. Подивимося, як такий підхід сприйме суспільство і наскільки швидко він приживеться.
Послуги для бізнесу — це насамперед про Дія City. Дуже важливий правовий режим, який дозволив нам зберегти IT-компанії в Україні і персонал в Україні. Резиденти Дія City генерують щороку вдвічі більші податків (починаючи з 2022-го). І це фантастичний результат, враховуючи, що люди виїжджали, бізнеси закривались, і взагалі країна у війні.
Ми хочемо пропонувати Дію City партнерам у Євросоюзі
Показати їм приклад, що дозволив нам бути швидкими та інноваційними. Для того, щоб вони могли, у відповідь, використовувати нас як експериментальний майданчик, з якого можна взяти нашу законодавчу рамку і використати її для прискорення тих чи інших галузей інновацій або технологічних історій у країнах Євросоюзу.
— Є країни, які вже зацікавлені?
В основному це країни Північної Європи та Балтії. Вони приїжджають до нас і просять провести окремі воркшопи на цю тему. У них велика зацікавленість, зокрема в оборонному секторі та інноваціях під парасолькою Brave1.
— У чому інтерес оборонних компаній із країн Балтії та Північної Європи? Чому їм може бути цікава власна модель Дія City? Адже український режим створювався зовсім для інших завдань.
Вони також зацікавлені у розвитку власної IT-індустрії та економіки. Для цього треба підтримувати свою IT-спільноту.
Треба враховувати, що майже всі компанії вже використовують AI. Європа має досить жорстке регуляторне поле, тоді як українське законодавство наразі є значно гнучкішим. Ми хотіли б показати, що саме така гнучкість допомагає швидше розвивати продукти й отримувати результат.
Ще один фактор — в Україні з’явилася велика кількість оборонних стартапів і компаній, які виросли під час війни. Наших партнерів найбільше вражає різноманіття компаній і швидкість інноваційних циклів — те, як швидко створюються нові продукти.
Наше завдання зараз — перетворити цей інтерес до defense tech на ширший інтерес до українських технологій загалом. Ми бачимо великі можливості в тому, щоб, використовуючи цей фінансовий потік і можливість швидко тестувати технології під час війни, разом із великими компаніями та стартапами будувати продукти подвійного призначення (dual use). Такі гранти й продукти вже існують. На мою думку, вони матимуть високий попит в Україні, і ще більше — за кордоном.
Ще одна ціль — побудувати для цивільних технологій таку саму інноваційну екосистему, яку сьогодні має Brave1 для defense tech. Ми хочемо зробити це зараз, під час війни, щоб до її завершення мати сформовану екосистему й достатньо високий рівень розвитку.
— Є думка, що іншим країнам не дуже то й потрібні українські вироби. Цікавішими є наш досвід, інженери і доступ до поля бою. А виробництво можна налаштувати в ЄС та контрактувати вироби сусідам зі спільним законодавчим полем. В Україні ж досі є багато неврегульованих питань, тому з нами працювати складніше.
У мене тут дещо інший погляд, який сформувався завдяки роботі в Міністерстві оборони. На мою думку, сьогодні неможливо ефективно розвивати оборонні продукти за кордоном, не маючи присутності в Україні. Особливо, якщо врахувати, скільки часу в європейських країнах тривають закупівлі, R&D, сертифікація та кодифікація. А ще те, що продукти втрачають свою актуальність за кілька місяців. Тому компанія має працювати в Україні або мати спільне підприємство з українським партнером, який підтримує постійне тестування й оновлення. Треба бути тут і інвестувати в Україну.
Про цифровізацію війська, бронювання і цифрових офіцерів
— Розкажіть більше про цифровізацію Сил оборони. Що саме ви плануєте в цьому напрямі?
Перший напрям — подальший розвиток екосистеми Brave1, яка дуже активно розвивається. Якщо раніше фінансування конкурсів і грантів переважно було на українській стороні, то зараз міжнародні партнери готові приносити фінансування.
Другий напрям — цифровізація шляху людини від військовозобов’язаного до ветерана.
Поки людина цивільна, її дані зберігаються в реєстрі «Оберіг». Коли вона стає військовослужбовцем, ці дані мають переходити до військової цифрової екосистеми, де вона отримуватиме цифрові послуги.
Є «Дія» для цивільних, є «Армія » для військових. У «Армії » є власний бекенд — реєстр військовослужбовців. Побудувавши цю внутрішню інфраструктуру, ми зможемо поступово розширювати перелік цифрових послуг для військових.
Після завершення служби людина переходить у статус ветерана. Для нас важливо так само безшовно передати всі дані до цифрової екосистеми Міністерства ветеранів, щоб там можна було надавати послуги, пільги, а також супроводжувати реінтеграцію людини у цивільне життя.
Через армію вже пройшли щонайменше мільйон людей. Тому прозорий цифровий шлях — від цивільного до військовослужбовця, а потім до ветерана — має стати одним із ключових процесів, які нам потрібно вибудувати.
Саме цей напрям я координуватиму разом з іншими міністерствами. Мені хотілося б, щоб цей шлях був уніфікованим для всіх Сил оборони, а не лише для Збройних сил. Тобто Нацгвардії чи інших структур МВС, для прикордонної служби тощо.
— Ви будете якось залучені до реформи мобілізації?
Як Кабінет Міністрів, як уряд, ми будемо спільно працювати над цими планами й допомагати з їх реалізацією.
— Є вже якісь окремі цифрові рішення, які плануються?
Тут ключова роль усе ж належить Міністерству оборони. Треба питати колег, як вони бачать цей процес. Ми очікуємо, що буде сформоване комплексне бачення, і готові максимально долучитися до реалізації цифрової складової. З Євгенієм Хмарою ми домовилися активно співпрацювати.
— Чи варто очікувати нових цифрових продуктів? Адже свого часу з’явилися «Армія », «Резерв ». Чи буде щось нове?
Так, у військовій екосистемі. Щоправда, не всі з них можна і потрібно публічно анонсувати. Тож не називатиму самі системи, але розповім про напрями роботи.
Наприклад, це система психологічного тестування та психологічної підтримки військовослужбовців.
Ще один приклад — система для навчальних центрів. Вона дасть змогу інструкторам і викладачам вести навчальні програми, оцінювати результати, формувати характеристики після завершення навчання та рекомендувати людину на відповідний напрям.
Також було багато планів щодо автоматизації рекрутингу. Після червня 2026 року ми побачили, що зацікавленість цивільних вакансіями в армії зростає. Тому цей процес теж потребує автоматизації, щоб краще бачити інтерес людей, пропонувати їм релевантні вакансії й фактично супроводжувати людину до підрозділу та посади, які її цікавлять.
— DOU отримав кілька запитів від цифрових офіцерів, які зараз перебувають у підвішеному стані: бо комунікації майже немає, і незрозуміло, що буде з ними далі. На що їм розраховувати?
З цифровими офіцерами все буде добре. Вважаю, що це одна з найважливіших структурних реформ, яку вдалося реалізувати за рік роботи на посаді CDTO.
Передбачено близько двох тисяч посад. Наскільки пам’ятаю, вже понад тисячу з них укомплектовані. Управління цією спільнотою відбуватиметься через два центри. Перший — спеціалізований підрозділ Генерального штабу, другий — Директорат цифрової трансформації Міністерства оборони. В обох є окремі команди, відповідальні за координацію цифрових офіцерів і взаємодію з ними.
Ми вже запустили кілька інструментів координації, і вони продовжать працювати.
Перший — регулярні зустрічі. На них Міністерство оборони та Генеральний штаб презентують дорожні карти, найближчі плани й релізи продуктів, а спільнота цифрових офіцерів ділиться питаннями, проблемами та запитами на консультації.
Другий інструмент — індекси цифровізації командувань і корпусів. Разом із Генеральним штабом ми підготували методику та провели перші оцінювання. Першими були Десантно-штурмові війська.
Планували також регулярно публікувати внутрішні індекси цифровізації та працювати з CDTO командувань над покращенням практик. Методика доволі проста: вона враховує кількість цифрових систем, кількість оцифрованих процесів, а також укомплектованість і кваліфікацію цифрових офіцерів.
Тому це великий проєкт, який точно продовжить розвиватися. Якщо зараз є певна пауза в щомісячних зустрічах, не варто хвилюватися. Я поговорю з колегами і попрошу не відкладати їх.
— Якщо за це відповідають Генеральний штаб і Міноборони, що заважає їм просто перестати розвивати цей напрям, припинити набір цифрових офіцерів, перенаправити їх на іншу службу?
Я впевнена на тисячу відсотків, що цього не станеться.
Я постійно спілкуюся з новим керівництвом Збройних сил і Генерального штабу, яке зараз перезбирає процеси й підхоплює те, що ми започаткували. Робота цифрових офіцерів залишається одним із пріоритетів і точно продовжиться.
Більше того, люди, які сьогодні відповідають за цей напрям у Генеральному штабі, мають чітке бачення його розвитку. Значну частину цієї роботи ми свого часу робили разом, хоча вони тоді працювали на інших посадах. Тому я знаю, що маю там однодумців, і цей напрям збережеться.
— Перейдемо до цивільного сектору. Мінцифри завжди було профільним міністерством для цивільної IT-спільноти. Багато в чому саме навколо цієї взаємодії побудовані питання бронювання, податків та інших механізмів. Яких змін варто очікувати саме IT-фахівцям?
Наш головний пріоритет — передбачуваність і стабільність. Я не бачу причин для змін в основних параметрах, на яких сьогодні побудована ця екосистема.
Водночас уже восени ми хочемо ухвалити законодавчу рамку, яка спростить роботу з венчурними інвестиціями. Ми розуміємо, що в країні накопичується фінансовий ресурс, і хочемо зробити його доступнішим для розвитку стартапів — як військових, так і насамперед цивільних.
Крім того, Мінцифри активно розвиває стратегію WINWIN, яка поєднує науку, виробництво, стартапи та замовників для створення нових технологічних екосистем. Найкраще ця модель зараз просувається в напрямах medtech, biotech, edtech і роботизованих систем. Ми розраховуємо, що вже наступного року побачимо перші продукти й закупівлі від комерційних і державних замовників.
— У спільноті зараз багато побоювань щодо бронювання. Цього літа правила вже трохи змінилися — зокрема, скасували суміжників. З новим керівництвом Міноборони також є очікування, що правила можуть стати жорсткішими. Чи поділяєте ви такі побоювання?
Думаю, зміни у сфері бронювання значною мірою залежать від зовнішнього контексту. Війна динамічна: ситуація може як покращуватися, так і погіршуватися. Форсує політику тут Міністерство оборони, але наслідки можливих змін відчують усі. Тому зараз потрібно уважно стежити насамперед за тим, як змінюється загальний безпековий контекст.
Ми обговорювали це питання з IT-компаніями та профільними асоціаціями. І те, що я можу сказати напевно: держава приділятиме більше уваги дотриманню правил бронювання.
Ми домовилися зі спільнотою про просту річ: IT-компанії мають чітко дотримуватися вимог законодавства і не допускати зловживань. Будь-які зловживання ставлять під сумнів доцільність самого інструменту.
Моє завдання — зберегти умови, у яких IT-спільнота може розвиватися. Завдання спільноти — працювати відповідно до правил, щоб не виникало кейсів, через які доводиться виправдовуватися всій індустрії.
— Про які саме порушення йдеться?
Ви якраз згадали суміжників. Із досвіду роботи в Міноборони можу сказати, що траплялися випадки, коли компанія бронювала певну кількість працівників, а потім скорочувала штат, але кількість заброньованих не переглядала.
У цифрових системах такі випадки добре видно. Думаю, держава буде їх виявляти й усувати.
Про завод чипів в Україні, українську LLM і удосконалення оповіщень про тривоги
— Ви згадали стратегію WINWIN. Нещодавно багато обговорювали плани побудувати в Україні завод із виробництва чипів. Що зараз із цим проєктом?
Поки не знаю деталей. Знаю, що зараз активно готуємо й обговорюємо законодавчі зміни. Самі по собі вони не матимуть миттєвого впливу на індустрію, але дадуть Україні можливість долучатися до програм фінансування Європейського Союзу, спрямованих саме на цей напрям.
— А наскільки реалістичним вам загалом здається цей проєкт?
Попередньо мені здається, що побудувати в Україні повний виробничий ланцюг — надто амбітне завдання. Але ми не одні в Європейському Союзі, тому цілком реально стати частиною цього ланцюга. Втім, хочу спочатку детально розібратися й поговорити з людьми, які працюють із цими технологіями, щоб професійно це оцінювати.
— Зараз один із головних викликів для defense tech та IT — фізична безпека виробництв. Підприємства знищують ракетними ударами. Чи може Мінцифри якось допомогти: сприяти пошуку приміщень, створенню якихось програм підтримки, щоб краще захистити виробництва?
Це все ж зона відповідальності інших міністерств. З власного досвіду можу сказати, що тут працюють три речі.
Перше — конфіденційність. Усім хочеться більше розповідати про себе, але чим менше інформації про виробника є у відкритому доступі, тим краще.
Друге — розосередження. Наші міжнародні партнери часто запитують, чому в Україні так багато виробників. Ми вважаємо це перевагою, тому що це теж елемент безпеки. Коли виробництво розподілене між багатьма компаніями, а кожна з них має кілька локацій, противнику набагато складніше завдати критичного удару.
Третє — переосмислення самих виробничих майданчиків. Це пошук підземних або укріплених приміщень і суворе дотримання правил реагування на повітряні тривоги. Це базові речі, які сьогодні допомагають.
— Як цього дотриматися реагування на тривоги у Києві чи Харкові, де тривоги майже безперервні?
Ситуація непроста, але вона змушує нас шукати нові рішення. Ми також думаємо над тим, як удосконалити систему оповіщення, щоб краще зберігати життя людей.
— Що означає удосконалити?
Зробити її більш інформативною, щоб люди краще розуміли, чим саме викликана тривога.
— Є вже якісь строки?
Ні. Це питання лише нещодавно з’явилося в роботі.
— Розкажіть про плани щодо національної LLM.
Вже реалізується проєкт «Сяйво». Минулого тижня ми зустрічалися з командою, яка над ним працює, і погодили наступні кроки дорожньої карти. До кінця року очікуємо першу тестову модель.
Основний виклик полягає в тому, що ця модель має бути публічно доступною
В ідеалі таких моделей має бути кілька, адже конкуренція лише сприятиме розвитку.
Ще один великий виклик — формування українського корпусу даних і врегулювання прав на їх використання. Це складне питання, але я вже почала збирати коаліцію серед профільних міністерств, пояснюючи, що це базова передумова для розвитку штучного інтелекту в Україні. Без цього неможливо масштабно впроваджувати AI в різних секторах економіки, розвивати стартапи, створювати продукти й успішно експортувати їх на міжнародні ринки.
Усі розуміють важливість цього напряму. Загалом в уряді рівень використання інструментів штучного інтелекту вже досить високий. Ми також маємо підтримку Голови Верховної Ради Руслана Стефанчука, тому активно працюватимемо над тим, щоб зробити необхідні дані доступними.
— Коли тестова модель стане доступною?
Плануємо мати тестову модель наприкінці грудня. Сподіваюся, вже в січні вона буде публічно доступна користувачам.
— Скільки зараз IT-фахівців працює в екосистемі Мінцифри?
IT-фахівці працюють у державному підприємстві «Дія», в Українському фонді стартапів, а також у командах, які працюють за контрактами, що фінансуються донорами. Тобто це досить велика спільнота. До тисячі людей за всіма напрямами.
— Чи плануєте наймати людей під цей або інші AI-проєкти? Можливо, для IT-фахівців відкриватимуться нові ролі?
Так, такі можливості будуть.
Ми хочемо розвивати AI-експертизу в межах кожного флагманського проєкту. Найпростіший приклад — звернення громадян до «Дії». Щокварталу ми отримуємо близько 1,5 млн звернень. Уже зараз 90% із них обробляються за допомогою штучного інтелекту, а відповідь користувач отримує приблизно за п’ять секунд.
Зараз ми упаковуємо цей сервіс так, щоб його можна було легко передати іншим міністерствам і державним установам. Вони зможуть розгорнути його на вже створеній інфраструктурі, навчити на власних даних і швидко почати відповідати на звернення своїх користувачів.
Про захист «Дії» та роль кібербезпеки
— Попередня команда Мінцифри активно просувала експорт «Дії» за кордон і залучення міжнародних IT-компаній в Україну. Чи залишаються ці цілі актуальними?
Так, безумовно.
Для мене це теж певною мірою про WINWIN. У Міністерстві оборони було дуже помітно, як змінився контекст. Якщо у 2022 році ми зверталися до партнерів по допомогу, то зараз вони звертаються до нас за нашим досвідом і ноу-хау. Їх цікавлять наші напрацювання, дані й практики.
Такий самий потенціал я бачу і в цивільних технологіях, зокрема у сфері цифрових державних послуг. Ми навіть працюємо над тим, щоб створити окрему команду, яка консультуватиме партнерів, готуватиме матеріали й пояснюватиме, як працюють наші рішення. На осінь уже обговорюємо поїздки, щоб у ширшому форматі розповідати європейським громадам, як розвивалася ця модель і за яких законодавчих умов вона стала можливою.
— Головною перепоною для експорту «Дії» називали питання безпеки даних громадян.
Я б не сказала, що проблема саме в даних громадян. Ідеологія «Дії» побудована так, що ми їх не накопичуємо.
Такий самий підхід можна використовувати і в європейських країнах. Питання насамперед у законодавстві. Не можна говорити про весь Європейський Союз як про щось однорідне — потрібно аналізувати кожну країну окремо й дивитися, які норми можуть сприяти впровадженню таких цифрових сервісів, а які — заважати.
Тому, на мій погляд, основне питання не в безпеці даних. Питання в законодавчих особливостях та рівні цифровізації конкретної країни.
— Які країни зараз цікавляться цим проєктом?
Країни Балтії, Північної та Центральної Європи. Популяризуючи цей підхід на рівні Європейського Союзу, ми отримуємо дедалі більше зацікавленості від окремих країн. І готові ділитися своїм досвідом.
— Який від цього зиск для України?
Я очікую, що в результаті Євросоюз не тільки вимагатиме від нас стовідсоткової відповідності свого законодавства. Натомість там можуть побачити успішні українські регуляторні практики й адаптувати їх для себе.
Це дозволить Україні зберегти власні підходи та разом із Європою розвивати інновації, які зроблять нас сильнішими.
— Що ви думаєте про роль кібербезпеки?
Вона надзвичайно важлива. Чотири роки роботи в Міністерстві оборони мене в цьому остаточно переконали.
Наші державні інформаційні ресурси постійно перебувають під загрозою кібератак. Водночас саме тому в Україні зараз формується одна з найсильніших експертиз у сфері кібербезпеки. Наші спеціалісти щодня працюють із реальними загрозами, а завдяки міжнародним партнерам мають доступ до найкращих інструментів для протидії їм.
Так само, як в Україні накопичується унікальна експертиза в IT чи defense tech, накопичується вона і в кібербезпеці. Сподіваюся, у майбутньому ми зможемо експортувати цей досвід, допомагаючи партнерам краще розуміти сучасні кіберзагрози та готуватися до них.
Для розвитку цього напряму в Міністерстві цифрової трансформації працює окремий заступник — Віталій Балашов. Разом ми плануємо, як одночасно розвивати використання хмарних технологій і посилювати кібербезпеку.
Днями уряд ухвалив постанову, яка посилює вимоги до резервування та захисту державних інформаційних ресурсів. Крім того, ми готові ділитися нашим досвідом не лише з державним, а й із приватним сектором. Під час зустрічей із профільними асоціаціями домовилися, що через їхні кіберкомітети будемо ширше поширювати практики, які напрацювали під час захисту державних систем. Ці знання корисні для будь-якої організації.

"Українці є по всьому світу. Було декілька хвиль еміграції, і потрібно, щоб ми могли здійснювати більш глибинний пошук, зокрема, серед етнічних українців.
Ми не змушуємо їх повертатися, бо не маємо на це права – примушувати. Але хочемо, аби вони відчували, що їхні предки походять з України і ця країна для них також рідна, навіть якщо вони ніколи тут не були".
…
Чемпіонат Європи з футболу серед юнаків до 19 років. Збірна України під керівництвом Дмитра Михайленка героїчно виходить у півфінал, завдяки чому здобуває путівку до чемпіонату світу U-20.
Серед головних героїв тріумфу – Віталій Глют, Сергій Ігнатков та Патрик Сикут – ті самі етнічні українці, які народилися вже за кордоном, деякі навіть виступали за збірні інших країн, але УАФ зробила все, аби вони обрали Україну.
У сучасних умовах, коли незліченна кількість юних спортсменів виїхали за кордон через війну, коли в інших країнах оселилися цілі родини, робота з діаспорами є ключовою для майбутнього не лише футболу, а й усього українського спорту.
В цьому матеріалі ми детально розповімо, як Українська асоціація футболу знаходить гравців у діаспорах, і найголовніше, як повертає їх під "синьо-жовтий" стяг.








***
Та спершу повернімося на 25 років назад.
У 2001 році аргентинці Хуліан Кмет, Дієго Клімович, Патрісіо Кампс та Хосе Чатрук виявили бажання виступати за збірну України з футболу – проте до дій справа не дійшла.
За кілька років національна команда вперше, і поки востаннє, вийшла на чемпіонат світу з футболу. Перед стартом головного турніру чутки про них знову повернулися. То був перший випадок в історії України, коли у складі збірної могли опинитися гравці з діаспори.
Не склалося. На ЧС-2006 вони не поїхали, інтерес до них теж зник.
"Був такий Хуліан Кмет, мій товариш, я з ним грав на Кіпрі. У нього дійсно бабуся з України. Він якось у Спортингу грав, і наші хотіли його запросити. Але далі розмов нічого не дійшло. Це був 2004-2006 роки, десь перед чемпіонатом світу. Мені здається, це були перші випадки в історії України", – згадував Дмитро Михайленко.
Або більш свіжий приклад з 2021-го.
Пам'ятаєте такого Макса Кілмана, захисника Вулвергемптона, якого дуже хотіла бачити у складі збірної вже УАФ? Тоді не склалося через ФІФА, яка заборонила Кілману грати за Україну, оскільки він вже виступав за збірну Англії з футзалу.


Макс Кілман у матчі за футзальну збірну Англії


FA



Тобто робота з пошуку етнічних українців велася й раніше, що важливо згадати. Але зараз це абсолютно інший рівень – того ж Кілмана знайшли запізно. Лише за пів року у 2026-му Україна натуралізувала 10 гравців, а у черзі ще близько 20.
"Не факт, що вони всі погодяться, але попередньо все супер. Це хлопці 2007-2010 року народження. Ті, що виступають за збірні Бельгії, Німеччини, Італії. Частина з них мають потенціал навіть заграти за національну збірну. Вони знаходяться у системі підготовки серйозних клубів, і є там лідерами", – кажуть в УАФ.
Та з чого ж усе почалося?
"Це була ініціатива одного з працівників. Ми зробили окрему сторінку на сайті УАФ, але вона не сильно спрацювала. Після того ми вирішили, що треба створити окремий напрям та самостійно працювати над цим", – продовжив наш співрозмовник.
Початком ґрунтовної роботи з пошуку етнічних українців варто вважати 2024 рік. Тоді УАФ створила окремий напрям у відділі скаутингу та аналізу. Чия ініціатива? Конкретного імені вам не скажуть – життя змусило.
Через війну за кордоном опинилося занадто багато гравців, за якими треба уважно стежити. Ще й "кейс Кревсуна" – коли гравця топової юнацької команди не викликали до збірної, бо "не знали про нього" – додав зацікавленості до напряму в медіа.
Водночас із тими, хто виїхав, у поле зору почали потрапляти й ті, хто вже народився там.
"Після початку повномасштабної війни багато українських футболістів продовжили свій розвиток у різних клубах різних країн. І для тренерів збірної важливо, щоб кожен талановитий українець, який є за кордоном, залишався у полі зору національної команди", – каже Володимир Єзерський, наразі асистент тренера збірної U-19.


Володимир Єзерський


УАФ



Як УАФ працює в цьому напрямку?
Крок перший – пошук кандидата
Це може бути будь-що – звернення від агентів, батьків, друзів, самого гравця, або ж безпосередньо заслуга УАФ – асоціація працює з посольствами, громадами, діаспорами, місцевими медіа, агентами і так далі.
"Джерел дуже багато, кожен випадок окремий. Це можуть бути соцмережі, сайти академій, клубів, сигнали від вболівальників/батьків/агентів, просто склад на Flashscore. Наприклад, грали Брага U-19 та Рапід U-19.
Я відкриваю склади з цікавості, дивлюся – португалець Даніель з прізвищем Роззувайло. Ну не лягає воно мені якось (сміється – прим)", – розповідає Дмитро Пелін, менеджер збірної U-19.
Пелін знайшов гравця у соцмережах, написав його батьку, і дійсно, Даніель має українське коріння. І, що головне, не проти виступати за збірну України.
Тому почалася робота з отримання українського паспорта. Процес триває уже майже 2 роки, і триватиме ще трохи, орієнтовно до кінця серпня. Чому так довго?
Бо Даніелю на той момент було більше 18 років, і для більш швидкого отримання громадянства необхідно було б приїхати до України. Але родина не була готова до цього.







loadScript("//www.instagram.com/embed.js", function (){});




"Що раніше знайдемо гравця, то легше. Якщо йому немає 18, то можна зробити за кордоном паспорт – він не військовозобов'язаний, подає документи й місяці за 2 отримує документи.
Таких випадків багато у збірних 2009-2010 років народження. У збірній 2010 є два гравці з італійським паспортом. Один вже встиг зіграти за збірну Італії, але ми перетягнули його до нас. Думаю, будуть ще прізвища, які з'являтимуться", – додає Пелін.
Що ж, асоціація отримала інформацію про потенційного гравця збірної України. Що далі?
Відео з гравцями передають до тренера відповідної вікової категорії. Саме за ним останнє слово – чи підходить футболіст для команди. Якщо так, то починаються перемовини з батьками та гравцем.
"Ми отримали сигнал, починаємо збирати інформацію: контактуємо з батьками та просимо відео. Це відео даємо тренеру, який відповідає за відповідний вік гравців. Тренер дивиться, погоджує. Тоді ми починаємо вмикатися, говорити, чи готові вони грати за збірну", – пояснює Пелін.










Читайте також :


Одноклубник Левандовського, вундеркінд із Лондона: як футбольна діаспора допомогла Україні на Євро-2026






Крок другий – перемовини
Найбільше представництво юних етнічних українців у країнах, де дуже сильні футбольні збірні – Італія, Німеччина, Іспанія, Португалія. Тобто ці гравці мають можливість виступати за світові гранди – і їх треба переконати обрати Україну.
Як не іронічно, але найбільший плюс цих країн водночас грає нам на користь. Високий рівень футболу означає високий рівень конкуренції та значно менші шанси потрапити до головної команди країни.
"Там дуже висока конкуренція. Чим ми можемо мотивувати хлопців звідти? Тим, що тут у них більше шансів заграти на міжнародному рівні. Бо там більший вибір гравців – можуть викликати, а можуть і ні. Тут шансів набагато більше.
Плюс вони розуміють, що Україна – яскрава і приваблива країна в плані футболу – ми постійно граємо на юнацьких чемпіонатах Європи та світу. Вони це знають та мають розуміти, що це теж гарне мірило міжнародного досвіду", – пояснюють в УАФ.
Інший серйозний аргумент – віднедавна футболісти з українським паспортом не вважаються легіонерами у Європі. А тому в умовного гравця з Латинської Америки є додаткова мотивація – аби не підпадати під обмеження у європейських клубах.
Третій – президент Української асоціації футболу Андрій Шевченко. Інколи лише дзвінка від найбільшої зірки українського футболу вистачає, аби переконати гравця прийняти пропозицію.


Андрій Шевченко


Дан Балашов (УАФ)



"Чи конкурують з нами інші федерації за гравців? Думаю, це також залежить від країни. Якщо це Франція чи Іспанія, то вони навіть не паряться – у них така кількість гравців.
Якщо є бажання у людини, то вони не можуть йому завадити. Це ж тільки футболіст вирішує. Польща хотіла собі Сикута, але ми запропонували чемпіонат Європи, тож він обрав нас", – пояснює Михайленко.
Крок третій – оформлення документів
Найдовший і найважчий. За ідеального сценарію – коли у когось із батьків є дійсний український паспорт, самому гравцю ще немає 18 років, а державні установи сприяють – все займає приблизно 2 місяці, якщо отримувати за кордоном.
Але це ідеальний варіант. Частіше буває так:
"У хлопця паспорта немає взагалі, бо він народився закордоном, у батька чи матері паспорт закінчився. Тож починається процес збору документів. Домовляємося з посольствами, аби їх прийняли, а там своя бюрократія – треба стати в чергу. Для цього треба паспорт, якого немає.
Люди часто кидають, бо немає сил – треба їхати в інше місто, а це гроші та час. Треба мати дію, рахунок в банку. Цього немає, і доводиться обходити. Ми за власними каналами домовляємося з консульством, аби їх прийняли. Це не дуже цікава робота, але без неї нікуди не дітися", – розповідає Пелін.










Читайте також :


Дав шанс Луніну й Довбику, вивів Україну на два ЧС: як Михайленко став фахівцем із розкриття талантів






Для прискорення процесу необхідно їхати в Україну та подавати документи вже тут. Власне, так робив Сикут, аби встигнути потрапити до складу команди на юнацький чемпіонат Європи.
"В цьому процесі залучено багато державних структур. Це спільна робота міністерства, державної міграційної служби тощо. УАФ може знайти футболіста та визначити, що він підходить до вимог збірної. Але проблема буде в тому, що нам потрібно пройти всі процедури. І в цьому нам держава дуже сприяє та швидко реагує", – кажуть в УАФ.
Саме з оформленням документів найчастіше бувають проблеми. Власне, через найбільшу кількість нюансів. Наприклад, якщо гравець вже виступав за юнацьку збірну іншої країни в офіційному матчі, то необхідно додатково ще й змінити футбольне громадянство.
Для цього треба, аби виконувалася одна з умов:
Гравець має народитися в цій країні
Має народитися хтось із батьків
Має народитися хтось із дідусів чи бабусь
Гравець має прожити 5 років безперервно в Україні у період з 10 до 18 років.
Додатково: УАФ планує просити ФІФА внести зміни до цього регламенту, аби під умови також підпадали прабабусі та прадідусі.
УАФ збирає усі документи, направляє справу щодо зміни громадянства до ФІФА, яка і вирішує, чи погоджувати – поки обходиться без відмов.
"Чи може ФІФА відмовити у зміні громадянства? Може, якщо якість умови не виконані. Але коли ми подаємо документи – то дуже ретельно перевіряємо все, аби не отримати відмову.
У нас зміни пройшли дуже легко та швидко. Одного хлопця за день. По Ігнаткову – 2 дні. Зараз завис один гравець, вже тиждень минув, а від ФІФА поки нема відповідей. Щось дивно, бо вони вже привчили, що це прям оперативно відбувається (посміхається – прим.)", – каже менеджер збірної.


Дмитро Пелін


УАФ



Або ж ось такий приклад.
УАФ хотіла запросити етнічного українця з Ізраїлю на Євро-2026, але не зробила цього – раніше він зіграв 15 хвилин за збірну Ізраїлю у кваліфікації.
Просто правила забороняють заявляти натуралізованого гравця на той турнір, на якому він уже грав за іншу команду.
"Чи можна його чекати на чемпіонаті світу? Можливо, так. Він може зіграти, адже це інший турнір", – додав Пелін.
***
Чималий об'єм роботи, еге ж?
А це ви ще не чули історії Сергія Ігнаткова. Він, до речі, якраз і змушений був змінювати футбольне громадянство, адже виступав раніше за збірну Боснії і Герцеговини.
Детективна історія родини Ігнаткова
"З Ігнатковим взагалі детективна історія. Їхню родину виселили в Росію, примусили поміняти прізвище. Довелося вигравати конкуренцію і в Боснії, і в Македонії, і в Хорватії. Але він обрав Україну!".
Про нього першим дізнався сам Шевченко. Хлопець виявився перспективним – ще й з бажанням виступати за збірну України. Потрібно було лише оформити усі документи. Для цього він і приїхав до України весною 2026-го.
Здавалося, що все займе не більше тижня – зібрати документи для подачі у ФІФА. Треба було лише підтвердити, що батько Сергія дійсно народився в Україні.
"Він приїхав з мамою і був впевнений, що це займе тиждень. Ми починаємо займатися, і бачимо, що нема документів. То він сидів тут, в УАФ, доки команда грала. Хлопець був таким переляканим", – згадує Михайленко.
Батько дійсно українець, майже все життя прожив тут, мав український паспорт і казав, що народився в Україні. Однак за документами місцем народження вказана Росія – як виявилося, він народився там, але вже за тиждень після того родина переїхала.
Мати – боснійка, теж не підпадає під критерії. Треба було шукати глибше.
Лінія матері ніяк не перетиналася з Україною, тому шукали через батька – його мама теж з Росії, а ось батько, дідусь Сергія, був родом з Івано-Франківщини. Принаймні за спогадами.
Тут вилізла ще одна проблема – дідусь народився з іншим прізвищем, яке довелося змінити. Тобто окрім часу на пошук документів про народження необхідно було ще й довести, що він дійсно є родичем.


Сергій Ігнатков


Дан Балашов (УАФ)



"Дідусь був військовим і поїхав вчитись до Пітера, де йому сказали змінити прізвище. Так він став Ігнатковим – але народився з прізвищем Гнатко. І нам треба було довести цей зв'язок, залізти в архіви області, знайти довідку про народження дідуся.
Але батько помилився з роком народження, тож ми шукали не там. Тим не менш, все-таки знайшли та через суд довели зв'язок. Зібрали ці документи, відправили в ФІФА та змінили громадянство", – розповідає Пелін.
Весь цей процес зайняв близько двох місяців – і це ще держава допомагала. Так би Україна могла не встигнути оформити документи до Євро.
Як фільм допоміг Глюту потрапити до збірної?
Це, до речі, один з найперших кейсів роботи УАФ після серйозної активізації у 2024-му. Глют викликався до збірної України ще минулого року. Однак його історія з Україною розпочалася значно раніше.
"Вперше, коли я його побачив, не думав, що ми зустрінемося у збірній", – каже Володимир Єзерський, якого інші тренери називають другим батьком Віталія.


Віталій Глют з Єзерським


Фото з особистого архіву



Їхні шляхи переплелися десь 8 років тому – тоді Єзерський був у турне з ветеранською збірною в Чикаго, де проживає величезна діаспора – понад 400 тисяч українців. Зокрема і родина Віталія Глюта.
Він вже тоді виділявся на рівні однолітків – грав яскраво. Настільки, що про нього почув Єзерський. Він зустрівся з хлопцем та його батьком, поговорив про перспективи.
За кілька років юний Віталій став героєм фільму Володимира Мули про 30 років українського футболу. Режисер хотів "відкрити Америку" для української селекції.
"Наша ідея полягала в тому, що в кінці один з тренерів збірної комунікує з батьком і надихає малого не зупинятися, рухатися далі. Це такий стимул був, що все у цьому житті можливе", – розповідає Мула.
Одразу після фільму Єзерський додав Віталія до бази – відтоді він був на олівці. Вже у 2024-му хлопець зацікавив збірну Україну. Чим? Тим, що викликався до команди США – пощастило, що на товариські матчі.
Тому УАФ почала перемовини. Процес був швидкий – там дуже патріотична сім'я, яка хотіла, аби він виступав саме за Україну. Тож усе це зайняло близько пів року.
"Вже у складі збірної з Віталієм познайомились минулого року. Ми з Михайленком придивлялися на 2008 рік і з'явилася нагода. У лютому був турнір в Римі, треба було зіграти два спаринги проти Італії. Я поїхав та очолював ту збірну 2008-го. Втретє побачилися з Глютом уже в Римі.
Він справив хороше враження. Прилетів за два дні з Чикаго – за чей час відверто важко відразу адаптуватися до нового часу. Він два дні не спав – хіба годинку, півтори – але тих 25 хвилин, які Глют провів на полі, було достатньо, аби зробити висновок, що цей гравець нам потрібен на Євро", – розповідає Єзерський.
Сам Михайленко побачив Віталія на початку червня на товариському турнірі у Хорватії. Були сумніви – все ж хлопець молодший на рік – але тренер таки викликав юного вінгера. І він не розчарував!
"Він показав зрілу гру, впевненість у своїх діях та доволі високий рівень проти таких суперників. Важливо, що він, будучи молодшим, не загубився на тлі сильних опонентів та продемонстрував свій потенціал.
Ми бачимо його прогрес і сподіваємося, що він продовжить розвиватися такими ж темпами. Ми на нього дуже розраховуємо в майбутньому", – додав тренер.
Український кінорежисер вважає, що саме його фільм допоміг гравцю потрапити до збірної. Щонайменше, потрапити на радар УАФ.
"Але важливо сказати, що Віталій не зупинився, і продовжив прогресувати, працювати над собою та змусив говорити про себе. Це те, що важливо. Відверто, потрапити у збірну з США – дуже непросто", – додав Мула.


Віталій Глют


Дан Балашов (УАФ)



Єзерський додає, що Глюту варто зробити новий крок у кар'єрі та перейти в Європу. Та й сам гравець теж хотів би виступати в топ чемпіонаті в майбутньому.
"Думаю, план для всіх футболістів – грати в топ лігах в Європі. Я поки в Чикаго, але подивимось, де буду в майбутньому".
Боротьба за Сикута з Польщею та часом
Про талановитого хлопця з чемпіонату Англії в УАФ вперше дізналися на початку 2026 року. Михайленко одразу ж оцінив Патріка, але не вдавалося знайти контакти родини. З цим допоміг журналіст Ендрю Тодос.
Переконати вдалося швидко – повпливала розмова з головним тренером.
"Почали вмикатися, а у мами паспорта немає. Вона почала робити, а ми нічого не можемо діяти, поки немає його. Зробила десь у травні вже. Рівень у хлопця був у порядку, тому увімкнулися – може встигнемо до Євро", – згадує Пелін.
Однак часу було вкрай мало – за кордоном ніяк не встигнути. Тож УАФ попросила хлопця приїхати до України. Мама була проти – постійно читає новини про обстріли, тому не була готова. Та все ж її вдалося переконати.
"Я сказав: або їдемо в Україну, або не їдемо на чемпіонат Європи. Довго її вмовляв, але вдалося. Я супроводжував її на кожному етапі, казав, які документи треба зробити, потім кажу – ось вам квиток, їдьте", – додав він.


Патрік Сикут


Дан Балашов (УАФ)



Але тут у боротьбу за хлопця увімкнулася Польща. Батько Патріка – поляк, і він пообіцяв, що Сикут поїде у тренувальний табір команди U-18. Гравець пробув там з 1 до 4 червня. А вже наступного дня був в Україні.
"Я його зняв з потягу та одразу повіз у міграційну службу, бо часу не було вже. Ми за пів години все зробили, і чекали коли зроблять документи. А це була ще п'ятниця. За тиждень документи ще не були готові, і мама каже, що їде додому. Ми вже знали, що немає документів ще, але кажемо що може ще будуть", – згадує Пелін.
Мама таки вирішила залишитися до понеділка. У суботу Михайленко показав хлопцю місто, А в ніч на понеділок відбувся масований обстріл Києва. Сам Сикут назвав той день найстрашнішим у житті.
"Так, це був найстрашніший день у моєму житті – без жодних сумнівів. Усе почалося близько першої години ночі, щойно я перестав дивитися чемпіонат світу. Спочатку було чути звуки, схожі на постріли, а потім раптом – гудіння й звук балістичних ракет. Мене весь час трусило, я ніяк не міг заспокоїтися.
Ми з мамою та бабусею й дідусем живемо в районі Борисполя, неподалік від Києва, тому все пролітає просто в нас над головами. Я не міг заснути до 3:30 ранку. Наш маленький одноповерховий будинок здригався від кожного вибуху надворі, а звук був дуже гучним.
Зрештою, гадаю, це було корисно – на власному досвіді відчути, як людям там доводиться жити щотижня", – розповів юний гравець.
Вже у понеділок вранці збірна відправилася на збір, а Сикут з мамою лише забирали паспорт – довелося добиратися до Кракова самостійно. Спершу потягом до Перемишля, потім машиною. Тим не менш, хлопець встиг на перше тренування.
"Коли я приїхав до Кракова, мене дуже тепло зустріли: усі тренери та гравці були дуже привітними, тож я швидко адаптувався. Згодом я почувався майже як у рідному клубі; відчувалися пристрасть і згуртованість гравців – як на полі, так і поза ним. Це, на мою думку, і допомогло нам виграти всі матчі групового етапу", – розповідає Сикут.
Чи варто боятися Польщі зараз?
Теоретично – так. Але на практиці… Сикут вже заграний за збірну України – тобто для виступів за Польщу треба буде змінити футбольне громадянство. Плюс він вже відчув "кайф" у складі "синьо-жовтих", тож навряд захоче змінити збірну.
"Мені дуже сподобався цей табір: гадаю, він допоміг мені стати значно кращим гравцем, а також дав змогу познайомитися й налагодити стосунки з багатьма чудовими людьми. Сподіваюся, що в майбутньому з'являться нові можливості" – підсумував Патрік.







loadScript("//www.instagram.com/embed.js", function (){});




***
Робота УАФ у цьому напрямку – колосальна і надзвичайно важлива. Вона не лише відкриває двері українцям з усіх куточків світу, але й на власному прикладі показує, як навіщо це потрібно робити.
При чому це безперервна робота не окремого відділу, а всієї асоціації – від президента до селекціонерів. Водночас ця система ще далека від ідеальної. В УАФ визнають: напрям зі збору інформації ще потрібно розширювати.
"Завжди є речі, які хочеться покращити. Нам потрібно вдосконалити напрямок зі збору інформації. Дуже важливо мати максимально велику кількість інформації, і вже на її основі ухвалювати рішення. Тобто розширювати число інформаторів".
Сподіваємося, що інші українські федерації звернуть увагу на кейс УАФ та почнуть працювати в цьому напрямку. Бо від цього залежить майбутнє нашого спорту.