Тренд пошуку "КРАЇНИ Умерло"

Зареєструйтесь, щоб залишати коментарі та вподобайки
Фільтр новин
Дивна оптимізація: влада почала змінювати закони для вступу в ЄС не з корупції, а з... мови
Владна команда взялась до оптимізації законів на вимогу ЄС до країни-кандидата з найбезпечнішого боку: не корупція, не суди, а мовне законодавство. Кабмін вніс до ВР законопроєкт із доповненнями до закону про мови нацменшин. Проєкт закріплює росіян "нацменшиною". Хоча за фактом серед тих, хто не спромігся освоїти державну і тримається за російську, більшість – етнічні українці. Просто мовно не адаптовані. Точніше, цілеспрямовано дезадаптовані окупантом за мільярдні бюджети. Зверненням до неоднозначної (бо ЄС все ж чекає від нас активності щодо іншого) ініціативи негайно скористались лобісти росмови. Проєкт закону пише, що вже 5-х років по війні вистачить, щоб всі забули одну з причин "СВО" і ракетних обстрілів, "говори по-русски или умри", моментальну заміну підручників, бібліотечних фондів, вчителів на російських після окупації, спалення українських книг... Читайте також: Російськомовні військові заслужили на те, щоб їх ніхто не чіпав Отже, вже через 5 років по війні, коли б вона не завершилась, росмова отримає, як і всі інші "мови нацменшин" (і угорська, звісно): телерадіомовлення за лише 30% державною мовою (зараз норма 90%); навчальні курси, семінари, тренінги, зібрання, конференції, мітинги, виставки, дискусії, форуми, інші публічні заходи росмовою (зараз з цим борються активісти); дозвіл на художньо-розважальні та видовищні заходи росмовою (зараз це заборонено); дублювання афіш і об’яв росмовою; спеціальні книжкові з не менш як 50% асортименту росмовою, "пов'язаного з культурою, мовою, історією та іншими інтересами національної меншини"; передвиборча друкована агітація для "поселень компактного мешкання російської нацменшини" (визначає Кабмін), дубльована росмовою. Дозвіл на освіту від дитсадка до вишу для росмови все ж не прописали (навіть для приватних закладів). Та й без потреби: за фактом в нас досі тяжко знайти повноцінно україномовні дитсадок, школу, коледж, університет. І всі про це знають. За фіксоване документально через подання скарги порушення мовного законодавства нікого не карають. Але тут росіяни – виключення. Ті ж угорці право на повну (від дитсадка до вишу) освіту недержавною мовою отримають. Бо належать до меншин, у яких рідна мова – одна з мов ЄС. Читайте також: Дерусифікації нам замало, нам потрібна українізація *** На жаль, не знайшлось кому пояснити владі (бо владна партія вже за фактом перетворилась на симулякр, їм навіть конверти перестали передавати через об’єктивну непотрібність), що відмова держави від асиміляції певної соціальної групи закінчується для держави дуже погано – бунтами, руйнуваннями, знищенням громадського миру і безпеки та шаленими витратами. І що підкладання такої міни під нацбезпеку не можна виправдати ніякими поточними задачами. Та й в ЄС по суті вимагає геть іншого. І так, йдеться саме про соціальну групу – не етнічну, бо більшість мовно неадаптованих все одно лишаються українцями. Та й щодо термінів... На мою думку, навіть якщо взагалі визнавати мовно неадаптованих українців "нацменшиною", причому саме російською, то 5 років – це критично мало. Українці так швидко не простять. Втікачі з-під окупації та бійці так швидко не подолають травматичний синдром щодо росмови. Я б казав, що якщо десь позначати попередньо якісь терміни "можливого повернення культури Москви" - то йтись має про 25 років. Одне покоління (якщо рахувати традиційно "4 покоління на століття"). А там вже дивитись. А не прописувати норми наперед. Бо ми (і частина міжнародних структур) працюємо над фрагментацією РФ задля глобальної безпеки. Тож за хорошого розвитку подій за 25 років може вже йтись про мову ерзі, татарську чи карельську, а не про "русскій язик". Джерело Про автора. Олексій Голобуцький, політолог Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
we.ua - Дивна оптимізація: влада почала змінювати закони для вступу в ЄС не з корупції, а з... мови
"По тюрмах і лагерях – нічого хорошого. У мене 40 років відсиджених" – як у селі рятують алкоголіків і наркоманів
У селі на околиці Полтави в невеликому орендованому будинку живуть 36 чоловіків. Ренегати, про яких забули рідні та воліє не думати суспільство особи з судимостями, досвідом алкоголізму та наркоманії. Позбавлені власного кутка та засобів до існування. У кожного своя трагічна історія, свій шлях у прірву. Об'єднує їх рішення, яке кожен для себе ухвалив: змінити життя та хоча б останні його роки провести в тверезості, чесній праці та допомозі іншим. Центр соціально-психологічної реабілітації "Нове небо" це громадська організація, яка приймає всіх, хто потребує допомоги. Пов'язана з церквою християн-євангелістів. Кореспондентка Gazeta.ua побувала в центрі, щоб дізнатися трагічні історії жителів і побачити, як вони уживаються одне з одним та в новій для себе реальності. ДІМ МИЛОСЕРДЯ Приватна садиба, де надають притулок та шанс виправити життєві помилки алкоголікам, наркоманам і злочинцям-рецидивістам, виглядає звичайно. Не те щоб крута вілла, але доволі респектабельно, порівняно із сусідськими одноповерхівками та бетонним багатоквартирним будинком. Двоповерховий цегляний будинок з асиметричним дахом розташований за цегляним парканом та металевими воротами з кованими елементами. На подвір'ї бутовим каменем оздоблені клумби видно, що влітку там буяли квіти, росте розлога кучерява верба. На розі ділянки акуратний двоповерховий флігель, фарбований у сірий колір. У глибині, на господарському дворі, ніби вітрила, надувається постільна білизна кольорові простирадла, підковдри та наволочки. Поряд сохне чоловіча білизна й одяг. Біля воріт зустрічає невисокий худий чоловік невизначеного віку, одягнений у старі джинси та чорну куртку. Представляється Олександром Михайловичем, помічником керівника, запрошує в будинок. Праворуч від входу в темному коридорі помічаю велику, збиту з бруса стійку для взуття. Тут пар із 40 різноманітного чоловічого взуття черевиків, кросівок і домашніх капців. Ліворуч за отвором без дверей кухня. Звідти чути чоловічі голоси та стук посуду. Туди й запрошує мій новий знайомий, але сам йде кудись у дім. Каждий із нас должен виконувать якусь роботу, щоб приносити пользу Праворуч у просторому приміщенні розташована кухня: холодильник, мийка, газова плита, робочий стіл та навісні шафи. Ліворуч ніби їдальня: три дивани вздовж стін, стільці та лави. Чільне місце займають два зіставлені столи чорний із пластиковим покриттям та збитий із дощок, вкритий білою клейонкою. Посередині сидить майже сивий худорлявий чоловік у світлій футболці. Я сьогодні помощнік кухаря, представляється Олексій. Та повертається до роботи чистить картоплю. Робить це так зосереджено, що розумію не хоче про себе розповідати. Натомість від пічки відгукується трохи повнуватий чоловік із виголеною головою. З-під його сірих трикотажних спортивних штанів визирають носи чорних домашніх капців з написом home, рукави чорної трикотажної капюшонки засукані до ліктя. А я всігда повар, говорить 54-річний Валерій Жовнірович, який стоїть біля плити. У мене ноги не годяться. А каждий із нас должен виконувать якусь роботу, щоб приносити пользу. Ті хто може, щас на роботі будуть аж увечері. А тут остались ті, хто не можуть. За фахом столяр, але вміє готувати. Тому куховарить на всіх, хто живе в будинку. Жив із жінкою. Пили. Вона згоріла в хаті Мешкає в ребцентрі рік. Прийшов сюди, бо його дім у селі за 30 км від Полтави згорів дощенту. У полум'ї загинула і дружина. Жив із жінкою. Пили. Вона згоріла в хаті проводка. Мене дома не було. Не хочу вдаваться в подробності, на очі чоловіка навертаються сльози. Щоб це приховати, заглядає в одну з великих каструль на плиті, де вариться бульйон для супу. Хмара пари виривається з-під кришки, підсвічена закріпленим над плитою діодним ліхтариком через відключення в електромережі найближчі години в будинку немає світла. Про цей дім милосердя знакомі розказали. Прийшов, бо більше нікуди було йти. І ще прийняв рішення змінити життя, пояснює. Додає, що за цей рік, що тут живе, кинув пити й палити, трохи налагодив здоров'я. Тепер розуміє, що відповідає за свої вчинки, й узяв контроль над власним життям. Сьогодні якраз наша очєрєдь у понеділок і четвер Що готуєте? питаю. Чоловік відкриває кришку меншої каструлі та показує зо 30 яєць, які варяться. З них приготую завтра олів'є, каже. У двох інших баняках великих відерних виварках кипить рідина. На обід готую суп рисовий на курячому бульйоні. Це для своїх, а ще такий самий для бездомних, відкриває кришку на другій каструлі. Ми возим на Южний вокзал два раза на тиждень, кормим людей. Сьогодні якраз наша очєрєдь у понеділок і четвер. А как иначе? У нас же дом милосердия с христианским уклоном. Получается так, шо у нас тут и церковь своя. Ми веруем, молимся, изучаем Писание Господне, додає Олександр Михайлович, який заглядає до кухні. З малолєтки "сів" і не міг вже остановиться Знову виходить, у дверях розминається з невисоким сивим чоловіком у синьому спортивному костюмі. Той заходить і сідає на табурет біля столу. Поряд на полицях кухонної етажерки стоять три керамічні миски із застиглою, наче заварний крем, їжею. Це кукурудзяна каша, на сніданок готував. Залишили для наших людей, які з ночной смєни прийдуть, їм тоже нада поїсти, пояснює Валерій Васильович. ПОТРАПИТИ ДО РАЮ Знайомлюся з чоловіком, який зайшов у кухню 58-річним Віктором Божком. У центрі він перебуває 10 місяців. Звернувся сюди за порадою знайомого. Захотєлось помінять жизнь. Потому шо по тюрмах і лагерях нічого хорошого. А тут я прийшов до Бога. Тут ми міняємся психологічно і вопщє. Тут я не употрєбляю нічого. У мене 40 років відсижених з малолєтки "сів" і не міг вже остановиться. Тоді ще міліція була така, шо… За дрібне давали три, чотири года, п'ять… Перший раз попробував (красти. Gazeta.ua) з цікавості. Но тада врємя було друге, щиталося воно модним. Потім почав употрєблять (алкоголь. Gazeta.ua). Свого житла Віктор не має доки сидів у тюрмі, батьки померли. Залишену у спадок хату сусіди по Кобищанах району приватного сектора в Полтаві розібрали на цеглинки. Руїни досі стоять на ділянці, яка йому належить, та дати ради їм не може, розповідає чоловік. Алкоголіком чи п'яницею себе не вважав. Був "роботягою": працював на будівництвах, в охороні. Але коли отримував зарплату, то купляв горілку й напивався. Возраст такий, шо в любе время можна умєрєть Спочатку трудився в Києві, потім переїхав до Полтави, працював в охоронній фірмі. Пока був в охрані, я не употребляв. Но прийшлося уйти здоров'я підкачало. У мене було два інфаркти. А після того пішов на підробітки й тоді почав пити каждий день. Поки в охрані працював, то ночував на вахтах. А як звільнився, жив де прийдеться, у знайомих. Змінити життя на краще та позбавитися алкозалежності переконав знайомий. Вмовив прийти сюди, розповів про Бога. Розказав, шо помінять жизнь можна, тіки прийдя до Бога. А вже возраст такий, шо в любе время можна умєрєть. Так можна попасть в рай, а тада мог попасть токо в ад я багато грішив в жизні. Це мене і мотивує не грішити, вести християнський образ (життя. Gazeta.ua) і попасть після смерті в рай. Прийняв важливе для себе рішення, повідомив знайомому, той зателефонував керівнику Дмитрові Маковєєву. Призначили зустріч. Коли Віктор із товаришем приїхав на розмову, його одразу попередили про кілька важливих моментів: щоб змінити своє життя, має сам захотіти, а ще треба буде працювати, бо не можна просто прийти і жити, нічого не роблячи. Поначалу було сложно. Найважче не думать про водку, коли говорить це, дивиться прямо в очі. Це нічого, що я запитала? Ви можете про це говорити? питаю. Ми ж християни, у нас не должно буть заборонених тем. Ми должни говорить, бо алкоголік може остаться алкоголіком. Алкоголізм вважається хворобой, но уже коли людина стає вєрующой, вона може це побороти. Нєкоторі думають, шо в нас сєкта Від думок про горілку відволікало вивчення Біблії, робота на благо ребцентру, спілкування, переконує співрозмовник. Перший місяць чи два, доки проходить адаптація, новачків можуть не залучати до роботи це за бажанням і на розсуд керівника центру. У нас керівник такий, шо він баче, коли людина може спокуситися і піти шукати щось випить. І коли він баче, шо людина шукає возможность вийти і знайти щось випить чи уколоться, таких людей він старається оставить, щоб вони трошки прийшли в себе, собрались з мислями та рішили як вони збираються дальше жить, Віктор складає руки на стіл перед собою. Ми приходим сюда не токо міняться, а навчиться жить правильно. Наше руководство старається навчить нас жить в соціумі ми їздим на роботу, там люди інші, "з міра". Як люди "з миру" ставляться до вас? уточнюю. Всі по-разному. Нєкоторі думають, шо в нас сєкта. А ми просто християнська церква. Є негативне ставлення, тому шо тут бивші наркомани, бивші алкоголіки, бивші уголовники. Буває настрожене ставлення. Но тут по сусідству, напрімєр, ми в хороших отношеніях ми ходим прибирать територію, остановку й інше. Чи маєте можливість отримувати гроші за роботу? Як ними розпоряджаєтеся? питаю. А дєньгі зачєм вони нужні Віктор дещо ніяковіє, розводить руками, ніби намагається жестами допомогти собі сформулювати думку. У нас же тут ніхто не курить це не забороняють, але нежелатільно. Када дєньгі єсть це спокуса. У нас тут свої правила. А дєньгі зачєм вони нужні, када в нас тут єсть шо покушать, дє покупаться, де спать, чисті постілі, одєжда. Вдруг шо, лєкарства привозить руководітєль, він же отвозе в лікарню, єслі нада. Побачивши, як до кухні заходить і сідає за стіл Олександр Михайлович, Божко трохи пожвавлюється. Відсувається від столу разом з табуретом. От лучше Олександра Міхалича расспрашуйте, він вам усе розкаже. Він у нас помощнік руководітеля. ЗЛОДІЙ, ЯКИЙ УМІЄ ВСЕ Про те, що 68-річний Олександр Сидоров користується авторитетом у "Новому небі", говорить повага, з якою до нього звертаються всі навкруги. Це не страх і не раболіпство але відчувається певний пієтет. А от про те, що мій візаві має авторитет в інших колах, говорять його руки, які складає на стіл, сплітаючи пальці в замок. Шкіра здається синьою від старих татуювань та видає багате кримінальне минуле. Найперше татуювання в житті зробив у дитинстві. Хрестики на долоні витатуювали собі разом з товаришем по дитбудинку на знак дружби. Інші символи мають походження з колоній. Церква з куполами, гральні карти, літери це не просто тюремні художества, кожен символ має свій чіткий смисл. По татуюваннях можна прочитати долю. Чоловік повідомляє, що в нього зататуйовані руки, спина та груди. Але в подробиці не вдається. Отец у меня убийца, мать воровка Татуировки это, во-первых, твое желание. Если ты к чему-то идешь… Я по понятиям жил, не имел и не имею ничего. На то время был такой воровской закон: вор не должен иметь ни семьи, ни дома, никакого честного труда. Родом із Зауралля, з початку 2000-х живе в Україні. Свою кримінальну біографію почав, можна сказати, до народження. Отец у меня убийца, мать воровка. Разница была в возрасте 19 лет. Отец был сильный, ростом под 2 метра ударил кулаком начальника шахты и убил. Мать по национальности хакаска. Ее арестовали за то, шо собирала зерно на поле, чтобы прокормиться. Встретились родители на зоне. Когда освободились, стали жить вместе. Батя устроился пожарником, нам дали комнату. Но на работе промок, замерз, заболел и умер. Мне было 6 лет. А мать стала вести аморальный способ жизни, водить мужиков. Было, уйдет два дня дома нету. Потом приведет кого-то, я у них из карманов денюжку повыгребаю сбегаю, куплю что-нибудь покушать. А потом пришла милиция, нас с братьями и сестрами забрали у матери и отправили в детдом. Я там че-то нарушил и меня воспитательница наказала обедом кушать не дала. Дождался, когда все заснут, залез на кухню и наелся. За это меня наказали… Так и пошло. Олександр Михайлович говорить російською мовою, м'яко заокруглюючи голосні. Він у ребцентрі нині один з найбільших "довгожителів", 4 січня виповниться три роки, як живе тут. У цього центра історія цікава. Його засновники четверо людей, колишніх наркоманів. Які самі пройшли увесь шлях, змінили своє життя. І заснували цей центр, щоб допомагати іншим, говорить Сидоров (тут і далі наводимо його слова в перекладі. Gazeta.ua). Та додає: в кожного, хто пройшов через ребцентр, своя історія, і жодна з них не починається зі щастя, хоча багато які мають хепіенд. Про себе особливо цікавого нічого й розповісти моя історія проста, каже: "Все життя крав, жив "по поняттям". Та починає розповідь, достойну мелодраматичного кіно з кримінальним сюжетом. Злодій повинен вміти все У Полтаві вперше побував понад 30 років тому: приїжджав сюди відпочивати. "Працював" тоді по всьому Радянському Союзу: туди поїхав щось украв, потім ще кудись украв. І так колесив гастролював, як кажуть. Крав у Росії, Білорусії, Закарпатті, в Азії. Жив з того, що крав, мій співрозмовник криво усміхається одним кутиком рота. До Полтави приїжджав на відпочинок. На той час тут церков майже не було. Не було видно ні бандитів, ні міліції тихий, спокійний городішко. Біля Південного вокзалу тоді були дома для залізничників і в одному з них була банька. Там була парна з басейном і всім шо треба: винця, горілочки, чайку будь ласка, з усіма витікающими. Основний контингент був такий, як я. Був злодієм широкої, так би мовити, спеціалізації: кишеньковим, обкрадав квартири та магазини. Це була його професія. Фізично ніколи не працював злодійський кодекс це забороняв. Лише розробляв плани злочинів та виконував "операції". Про Бога не думав взагалі. А Він до мене вперше прийшов, коли мені було 35 років. Сидів я у трудовому таборі. Зазвичай уночі прокидався покурити там, те-се. А тут прокинувся ні курити не хочу, нічого. І Бог зі мною заговорив це було ніби голос в моїй голові. "Хто ти є?" питає мене. "Я блатний", відповідаю. А Він мені на це: "Та ти ніхто і звати тебе ніяк". До ранку я вже не спав. Тоді я зрозумів, що Він мене чує Тоді в системі виправних закладів Радянського Союзу не працювали священники. Навіть телевізорів для ув'язнених ніде не було. Дозвілля проводив за книжками читав художню літературу, каже Олександр Михайлович. Зміг вивчитися у школі з 3 по 10 клас, те що пропустив, потрапивши "на малолєтку". 1978-го, коли "сидів" в українській тюрмі, заочно закінчив Краматорський технікум важкого машинобудування. А ще "вдосконалювався за спеціальністю" обмінювався досвідом зі злодіями, з яким разом відбували покарання, освоював нові злочинні навички. Загалом за своє життя відбув понад 40 років покарань. Добре запам'ятав цитату одного чоловіка авторитетного злодія, з яким познайомився в зоні. Він сказав: "Злодій повинен вміти все". Я старався всьому навчитися. Сюди коли потрапив зрозумів, що тут треба трудитися. Можу кладку класти, можу побудувати будинок з будь-якого матеріалу. Навчився цеглу класти, коли розбирав димарі, щоб залазити в магазини, які грабував. Вожу будь-який автомобіль. До речі, перше, що я зробив це викрав ще в нас у дитбудинку автомобіль "Урал-ЗІС". Сів і поїхав. Повний кузов діточок, а я фіть! присвистує, розповідаючи, Сидоров та злегка змахує рукою. Я б їхав ще, якби бензин не закінчився. Просто не знав, як зупинитися. Мені тоді було 8 років. Зазначає, що тоді дивом обійшлося без аварії ніхто не постраждав. Розмірковує, що вже тоді, можливо, Бог вберіг його та дітей, які опинилися мимовільними пасажирами викраденої автівки. Коли удруге Господь прийшов до мене, я одразу зрозумів, що це Він. Я тоді жив у селі, пас вівці. Був на вигоні, коли налетів вітер, небо почорніло і почалася злива з градом. А я в гумових капцях, ноги хлюпають, холодно. Гроза страшна… Я побіг сховатися в посадку під дерева, вівці збилися навколо, налякані. Я сам згадав Бога, молився своїми словами як міг. І за декілька хвилин негода вщухла. Тоді я зрозумів, що Він мене чує. Першу Біблію мені подарували, каже. Тоді ж почав молитися виходив у луки й читав Святе Писання вголос. Та згодом повернувся до своїх звичних справ крадіжок. "Працював" вже по країнах СНД Радянський Союз тоді розвалився. 2006 року зібрався з'їздити "на гастролі" в Росію. Та не вдалося потрапив за ґрати за сфабрикованим обвинуваченням, переконує. Та вважає це за щасливий випадок. вороватий був пацан, але навернувся до Бога До Харкова доїхав і… Це вже потім я зрозумів, що це була Його рука. Він мене просто гальмонув зупинив, мовляв, досить вже бігати. Мене зупинили на перевірку та звинуватили в незаконному придбанні та зберіганні вибухових речовин. Підкинули саморобну гранату в еквіваленті 165 грамів тротилу. Оповідач переконує: попри всю його багату кримінальну історію це була чистісінької води "підстава". А щоб вже точно не зірвався з гачка, доплюсували в колекцію відповідальність за погрози співробітнику міліції. Але вирок суддя дала найм'якіший за тих умов: два роки позбавлення волі. Тоді якраз приїжджав до нас Луценко, провели операцію "Антитерор". Закрили багато наркоманів і всяких кримінальних елементів підсовували патрони, фабрикували аби очистити вулиці від криміналітету. Мене швидко засудили, поїхав на "сотку" (Темнівська виправна колонія №100 на Харківщині. Gazeta.ua). Там познайомився з віруючою людиною. Вітя Сумський вороватий був пацан, але навернувся до Бога та став на шлях виправлення. Тоді в колонію приїжджали капелани з Ясної Поляни (село на Харківщині. Gazeta.ua). Проводили для в'язнів бесіди про Бога, з чаюванням та печивом. Звернули увагу, що Сидоров дуже напружений. А той і справді жив лише думками про помсту. На Кінному ринку стикнувся ніс до носа Постійно накручував себе в мені вирувала ненависть та злоба. Уявляв, як я буду страчувати того мента сержанта Андрія Копійку. А Вітя мені цікаво розказав, запросив на зустріч. Там помолилися за мене і мене відпустило весь цей стан просто випарувався. І я зміг простити того чоловіка. Поклявся Господу, що красти не буду і мститися Копійці теж не збираюся. Але Бог дав випробування, додає. Зустрів міліціонера в день, коли вийшов з тюрми. На Кінному ринку стикнувся ніс до носа. За мить в голові пронеслося безліч думок, ледь не кинувся на свого опонента, але стримався. Перемогла думка, що він пообіцяв Богу не чинити розправу. Підійшов до сержанта та сказав, щоб той не переживав він пробачив і не мститиметься. Тоді я прийшов на вокзал, думав поїхати в Росію провідати родичів. Але не міг вирішити їхати чи ні. І от на коліях поруч дві електрички стояли: на Бєлгород і на Полтаву. Я сів наосліп у першу-ліпшу. Так і опинився в цьому благословенному місці (у Полтаві. Gazeta.ua). З того часу, переконує, жив чесним життям. Працював пастухом, будівельником, охоронцем. Жив у знайомих, на роботі, винаймав квартири. Та, побачивши шанс, прийшов до центру "Нове небо". ЖИТТЯ В ПРАЦІ ТА МОЛИТВІ Розклад у ребцентрі чіткий. Ті, хто виїздить на роботу, прокидаються о 6:00. За пів години молитва під проводом старших братів. Моляться за Україну, її захисників, за місто. Після швидкий сніданок і робітників вивозять у місто на роботу. не будь грабителем бедного, потому что он беден Ті, хто залишаються, прокидаються о 8:00, о пів на дев'яту моляться, потім снідають. Далі час присвячують хатнім справам: прибирання будинку та прилеглої території, прання, приготування їжі. У кожного своя відповідальність наприклад, за прання відповідає Віталій, він же допомагає на кухні. Далі за графіком година читання та обговорення Біблії. Для цього всі мешканці збираються разом у центральній кімнаті на середньому напівповерсі, до якого з коридору ведуть досить круті дерев'яні сходи. … не будь грабителем бедного, потому что он беден. И не притесняй нещасного у ворот. Потому что Господь вступится в дело их…, читає з великої Біблії притчі Соломона 62-річний Євген Танянський. Його уважно слухають 12 чоловіків переважно передпенсійного та пенсійного віку, що розмістилися вздовж стін на диванах та кріслах. Декілька сходинок ведуть на верхній поверх. З його коридору можна вийти на невеликий балкон, двоє дверей ведуть у дві житлові кімнати, щільно заставлені двоярусними ліжками. Це практично єдині меблі в житлових кімнатах. А от для особистих речей є лише одна шафа. Там на вішалках висить старий, але чистий чоловічий одяг, частина речей акуратно складені на полицях у стоси. Повертаючись униз, кидаю більш уважний погляд на кімнату, де читають Біблію. Колись тут був дизайнерський ремонт: глянцева натяжна стеля, шоколадного кольору з золотим візерунком шпалери, плаский телевізор на стіні, оздоблений натуральним каменем камін та один з кутів. М'який куточок "під шкіру", крісла та дивани в тон, підлога з натурального дерева. ізолятор перші два-три дні тут живуть новоприбулі Та в кімнаті гостро відчувається що це не родинне гніздечко, а заклад, де багато людей. Меблева оббивка потерлася та засалилася, шви на шпалерах розклеїлися, фарба на стінах полущилася та подекуди проростає грибком. Утім, тут не брудно підлога вимита, з меблів стертий пил. Про те, що тривають різдвяні та новорічні свята, нагадує штучна ялинка з дощиком у кутку та саморобні паперові прикраси на полиці. У нас є кімната для тих, хто погано ходить. А ще тут своєрідний ізолятор перші два-три дні тут живуть новоприбулі, Олександр Сидоров спустився на перший поверх, показує на кімнату праворуч від сходів. Приміщення, яке я спочатку сприйняла за господарське пральню чи сарай розташоване трохи нижче першого поверху. У невеликій, доволі темній кімнаті єдине віконце під стелею дає мало світла зимового похмурого дня тісно від різноманітних двоярусних ліжок. Постілі акуратно застелені, усі ковдри та подушки різні. Кімната не дарує відчуття затишку скоріше, навпаки. Посилює враження прохолода доки немає електрики, опалення в будинку не працює. А ще тут висить запах, який буває в кімнатах, де живуть важкі лежачі хворі застарілої сечі та поту. У кутку на полиці помічаю медичне судно з кришкою. То ми судно одному нашому брату купляли, коли він був з поламаною ногою, киває Сидоров, піднімаючись з кімнати сходами. І додає, коли виходимо в кухню, про чоловіка, який дрімав на ліжку під червоною ковдрою. Тут один чоловік живе лежачий. Його привезли з Харкова два інсульта пережив. Жив на Салтівці. Донька, яка за ним доглядала, виїхала з родиною до Рівного. Хотіла забрати батька до себе, та її чоловіка поранили, він військовий. Зараз вони родиною за кордоном у Данії проходять реабілітацію. А ми доглядаємо за ним. Леонідович міняє підгузки. Життя в "Новому небі" підпорядковується чіткому розкладу не лише упродовж дня, я й протягом тижня. Так, щопонеділка чоловіки беруть участь у так званій "молитовній горі" безперервній молитві. Спільно з іншими реабілітаційними центрами, моляться за Україну. У кожного свій час, розкладу суворо дотримуються. В інші дні з мешканцями ребцентру працюють психолог, арттерапевт, приїжджають на бесіди священники. Кожного новоприбулого тестують на ВІЛ/СНІД, гепатит, туберкульоз. Проводять загальне обстеження, за необхідності надають медичний супровід. ДРУГИЙ ШАНС Стукаючи милицею та шаркаючи капцями, до кухні повільно заходить чоловік у чорних штанях та розтягнутому сірому плетеному светрі з блискавкою на комірі. В руках Євген Танянський тримає Біблію, яку щойно читав уголос. Кладе книжку на стіл, сам влаштовується на дивані, притуливши поряд милицю. Важко повірити, але переді мною колишній професійний військовий. У часи СРСР служив на підводних човнах на Камчатці. Штурман за освітою, був командиром частини, флагманське судно. Ще за радянських часів звільнився був незгодний з командуванням. Зараз, коли триває війна з Росією, у мене враження, що життя перевернулося. Бо люди, з якими я служив, товаришував, стріляють по мені. Ні з ким давно не спілкуюся, звісно. Не знаю, чи хтось ще з них служить. Але це я так собі уявляю, Танянський говорить російською мовою з притаманною корінному полтавцю вимовою. У Полтаві, куди повернувся після звільнення, працював на кафедрі фізмату в будівельному інституті. Здав кандидатський мінімум, міг би бути завкафедрою, але не захищав кандидатську дисертацію, каже. Заспокоював себе, що не алкоголік, а гіркий п'яниця Коли розвалювався Союз, грошей не було. Працював програмістом, електронщиком… потім охоронцем… Скажімо так: алкоголь призвів до … Точніше гординя, небажання підпорядковуватися. Дуже важко було опинитися в ситуації, коли моє життя нікому не потрібне. Хоча воно було потрібне, насправді, але я цього не усвідомлював. Став регулярно випивати. Заспокоював себе, що не алкоголік, а гіркий п'яниця: хочу вип'ю, не захочу не питиму. Насправді ж усе було не так. Пив знічев'я, від нудьги, через небажання щось змінювати в житті, каже. Батьки померли, з дружиною розлучилися згодом і вона померла, з донькою перестали спілкуватися. Залишивши квартиру при розлученні, має будинок у селі, непридатний до житла. Якийсь час жив у жінок, з якими мав стосунки. Та скотився до того, що став фактично безхатченком. У "Новому небі" вже вдруге. Один раз покинув ребцентр просто пішов, піддавшись бажанню випити. Та згодом був змушений повернутися. У грудні 2020-го я поламав праву ногу послизнувся і впав на тротуарі. Викликали мені "швидку". Не мав грошей на операцію, два місяці пролежав у лікарні на витяжці. 11 лютого коли мене виписали з гіпсом ще три місяці мав його носити. Того дня пішов сніг. Мене вивели за ворота лікарні, я попросив людей допомогти, щоб довели до зупинки і посадили на лавку. Я там майже добу просидів, голос Танянського надломлюється, ніби чоловік зараз заплаче, але він швидко себе опановує. Наступного ранку до мене підійшли чоловік і жінка, які поряд там живуть Максим і Наташа. З'ясували мою ситуацію. Ввечері приїхали на своїх "Жигулях" і відвезли на ніч у притулок "Світло Надії". Там з гіпсом не беруть треба, щоб був ходячим. Тому наступного дня мене перевезли сюди. Поступово призвичаювався до місцевих порядків. Коли зняли гіпс став потроху ходити, розробляв ногу. По мірі можливостей працював виконував роботу помічника кухаря, згодом став ходити на чергування як охоронець. Та в якийсь момент вирішив усе кинути. У мені знову гординя заграла. Давила відповідальність, почувався винним, що не встигаю все зробити, що збирався… Ну і стало тягнути випити. Тому в грудні торік я пішов. Написав записку, подякував за все. І пішов з роботи. перві три дня можуть і 100 грам налить Два місяця жив як безхатько ночував на вокзалі, шукав випадкові підробітки, жебракував. У тому районі мав багато знайомих, тож голодним не залишався. Та й чарку наливали. Іноді до нього підходили товариші з "Чистого неба", запрошували повернутися. Та відмовлявся. Мені було, по-перше, соромно повертатися. Ну і гординя грала як це так, щоб я повертався. Але Бог управив по-своєму: 26 лютого, на третій день війни, я зламав ліву ногу. "Швидка" повезла в лікарню, але там неправильно поставили діагноз. Написали, що вивих, а насправді зламав шийку стегна. 28 лютого мене "швидка" привезла сюди назад. Звісно, за моєю згодою. Отак я тут і хожу зрослося без гіпсу, чоловік підтягує милицю ближче до себе. Чи складно було побороти залежність? Отак взяти і відмовитися від горілки? питаю. Ну, перший раз я перед тим, як сюди потрапити, два місяця в лікарні не пив. Хоча, якби хтось налив, то не відмовився би, звісно. А другий раз було складніше, та перетерпів. У нас перві три дня можуть і 100 грам налить, шоб "білка" не стрєльнула, від плити каже, підвищуючи голос, Валерій Жовнірович. І покурить дадуть. СПАСІННЯ У кухню швидкою ходою заходить керівник центру Дмитро Маковєєв, 37 років. Невисокий коротко стрижений шатен спортивної статури. Заносить пакети з продуктами, ставить біля холодильника, щось каже кухарю та швидко йде. Дмитро Олександрович, як його тут називають, дуже зайнята людина. Але знаходить час поспілкуватися та розповісти свою історію життя. Він так званий "старший брат", а для цього центру керівник і наставник. І водночас один із його мешканців. Живе в окремому флігелі там лазня з душем і невеликим басейном, куди раз на тиждень ходять усі мешканці ребцентру, а ще офіс і одна невелика житлова кімната. змалку починали вживати: мені було 11 Маковєєв власним прикладом доводить, що наркомани колишні бувають. Зміг позбутися залежності, тепер допомагає іншим. Ми євангельські християни, живемо по слову Божому. А цей центр заснував харків'янин Дмитро Кваша. Це мій друг дитинства. Ми з ним змалку починали вживати: мені було 11, йому 14. Історія Дмитра Маковєєва вражає, хоча й, на жаль, не унікальна. Коли пішов у перший клас, вже курив цигарки. В 11 років уперше спробував курити травку. Таку поведінку нині пояснює тим, що дуже рано захотів "бути дорослим". брехав, єдиною ціллю було дістати наступну дозу Я тоді вже бухав нормально, валявся під парканом. Просто дивом закінчив дев′ять класів школи. Коли в 15 років пішов у бурсу, вже "висів" на трамадолі (опіоїдне знеболювальне. Gazeta.ua ), їв його щодня років п′ять. Це давало мені ілюзію почувався дорослим, упевненим чоловіком. Насправді так намагався подолати якісь свої комплекси. Почали з'являтися інші наркотики років у 17 уперше спробував ін'єкційний. Так званий "гвинт" первітин (радянська назва метамфетаміну, потужного і небезпечного психостимулятора, що викликає психічну залежність. Gazeta.ua ). Увесь час без гальм з 15 років не було тверезого життя. Був просто одержимий наркотиками. Поворотним моментом стала відкрита небезпека для життя. Дмитро отримав незначну травму ноги для здорової людини це була б невелика гематома. Але пішов загальний сепсис організму, нога сильно набрякла, була на межі некрозу. Чоловікові загрожувала ампутація та просто дивом лікарям вдалося врятувати кінцівку. великі суми, непідйомні для його мами-вчительки Моє мислення було егоїстичним, спрямованим лише на себе. Постійно брехав, єдиною ціллю було дістати наступну дозу, тепер Дмитро має сили говорити вголос про той жахливий спосіб життя, який вів. Коли познайомився з Богом, у мене зовсім розвернувся ракурс власного розуміння життя через віру. За порушення режиму вигнали спочатку з однієї лікарні. Згодом потрапив в іншу, але й там недовго втримався. З ногою знову почалися проблеми. І саме в цей момент йому зателефонував Дмитро Кваша. На той момент не спілкувалися з ним три роки. Як виявилося, він потрапив на реабілітацію платну. Вона дала добрий ефект, але потребувала великих грошей. Це великі суми, непідйомні для його мами-вчительки. Пощастило, що в нього брат в Англії, який дав гроші. Пройшов Дмитро реабілітацію і залишився служити в церкві хотів допомагати іншим позбутися залежності. Думав, як зробити це для людей, в яких немає грошей на вартісну програму. Цю ідею підтримав пастор церкви. Перші три місяці допомагали 1 грудня (2016-го. Gazeta.ua ) зняли невеликий будиночок на околиці, підтримали фінансово. Почали організовувати там центр "Нове небо". Я приїхав туди в червні, був сьомим, хто там жив. Почали трудитися, щоб утримувати будинок. Нині центр на самозабезпеченні: для його утримання заробляють гроші мешканці, які проходять реабілітацію. Працюють на будівництвах, виконують демонтажі, ремонтні роботи в будинках та квартирах. Дмитро як виконроб шукає замовлення. За ці роки вже мають напрацьовані зв'язки та постійних замовників. Єдина умова прийняти для себе рішення Клієнтами власне, мешканцями "Нового неба" стають люди, які мають останній шанс змінити своє життя. Це наркомани, алкоголіки, ігрозалежні, люди з кримінальним минулим, безхатченки. Їх забирають із вокзалів, базарів та вулиць проводять там інформаційну роботу, запрошують приєднатися до братства. Також сюди перенаправляють клієнтів з благодійної організації "Світло Надії" в їхньому тимчасовому притулку немає умов для постійного проживання безхатченків. Єдина умова прийняти для себе рішення, що готовий міняти своє життя, пояснює Дмитро. Моя задача щоб ці люди відновилися повністю в усіх сферах життя, найперше у соціальній, духовній. Моє бачення таке, щоб люди, які проходять реабілітацію, починали надавати допомогу таким же людям, і через це в нас зростає служіння. З одного будиночка в Полтаві ми зросли до того, що маємо повноцінні центри тут, в Одесі та Кременчуці, плануємо відкрити в Києві. За шість років через "Нове небо" пройшли більше тисячі людей. Не всі змогли виправитися багато хто повертається до згубних звичок, із сумом говорить куратор. Однак чимало є й історій позитивних. В центрах продовжують жити літні люди, для яких це єдиний прихисток. Непоодинокі історії, коли люди повертаються в родини, повністю відновившись і позбувшись залежності. У чому секрет вашої програми? питаю. Ніяких секретів. Молимося, розбираємо слово Боже. Працюють психологи. Немає покарань є тільки діалог, спілкування, особистий приклад. Інших варіантів немає, відказує.
we.ua -
"По тюрмам і лагерям – нічого хорошого. У мене 40 років відсиджених" – як у селі рятують алкоголіків і наркоманів
У селі на околиці Полтави в невеликому орендованому будинку живуть 36 чоловіків. Ренегати, про яких забули рідні та воліє не думати суспільство особи з судимостями, досвідом алкоголізму та наркоманії. Позбавлені власного кутка та засобів до існування. У кожного своя трагічна історія, свій шлях у прірву. Об'єднує їх рішення, яке кожен для себе ухвалив: змінити життя та хоча б останні його роки провести в тверезості, чесній праці та допомозі іншим. Центр соціально-психологічної реабілітації "Нове небо" це громадська організація, яка приймає усіх, хто потребує допомоги. Пов'язана з церквою християн-євангелістів. Кореспондентка Gazeta.ua побувала у центрі, аби дізнатися трагічні історії мешканців та побачити, як вони уживаються одне з одним та у новій для себе реальності. ДІМ МИЛОСЕРДЯ Приватна садиба, де надають притулок та шанс виправити життєві помилки алкоголікам, наркоманам і злочинцям-рецидивістам, виглядає абсолютно звичайно. Не те щоб крута вілла, але доволі респектабельно, порівняно з сусідськими одноповерхівками та бетонним багатоквартирним будинком. Двоповерховий цегляний будинок з асиметричним дахом розташований за цегляним парканом та металевими воротами з кованими елементами. На подвір'ї бутовим каменем оздоблені клумби видно, що влітку там буяли квіти, росте розлога кучерява верба. На розі ділянки акуратний двоповерховий флігель, фарбований в сірий колір. В глибині, на господарському дворі, ніби вітрила, надувається постільна білизна кольорові простирадла, підковдри та наволочки. Поряд сохне чоловіча білизна та одяг. Біля воріт зустрічає невисокий худий чоловік невизначеного віку, одягнений у старі джинси та чорну куртку. Представляється Олександром Михайловичем, помічником керівника, та запрошує в будинок. Праворуч від входу в темному коридорі помічаю велику, збиту з бруса стійку для взуття. Тут пар із 40 різноманітного чоловічого взуття черевиків, кросівок та домашніх капців. Ліворуч за отвором без дверей кухня. Звідти чути чоловічі голоси та стук посуду. Туди й запрошує мій новий знайомий, але сам йде кудись у дім. каждий із нас должен виконувать якусь роботу, щоб приносити пользу Праворуч у просторому приміщенні розташована кухня: холодильник, мийка, газова плита, робочий стіл та навісні шафи. Ліворуч ніби їдальня: три дивани вздовж стін, стільці та лави. Чільне місце займають два зіставлені столи чорний із пластиковим покриттям та збитий із дощок, вкритий білою клейонкою. Посередині сидить майже сивий худорлявий чоловік у світлій футболці. Я сьогодні помощнік кухаря, представляючись, каже Олексій. Та повертається до роботи чистить картоплю в миску. Робить це так зосереджено, що розумію не хоче про себе розповідати. Натомість від пічки відгукується трохи повнуватий чоловік із виголеною головою. З-під його сірих трикотажних спортивних штанів визирають носи чорних домашніх капців з написом home, рукави чорної трикотажної капюшонки засукані до ліктя. А я всігда повар, говорить 54-річний Валерій Жовнірович, який стоїть біля плити. У мене ноги не годяться. А каждий із нас должен виконувать якусь роботу, щоб приносити пользу. Ті хто може, щас на роботі будуть аж увечері. А тут остались ті, хто не можуть. За фахом столяр, але вміє готувати. Тому куховарить на всіх, хто живе в будинку. Жив із жінкою. Пили. Вона згоріла в хаті Мешкає в ребцентрі рік. Прийшов сюди, бо його дім у селі за 30 км від Полтави згорів дощенту. У полум'ї загинула і дружина. Жив із жінкою. Пили. Вона згоріла в хаті проводка. Мене дома не було. Не хочу вдаваться в подробності, на очі чоловіка навертаються сльози. Щоб це приховати, заглядає в одну з великих каструль на плиті, де вариться бульйон для супу. Хмара пари виривається з-під кришки, підсвічена закріпленим над плитою діодним ліхтариком через відключення в електромережі найближчі години в будинку немає світла. Про цей дім милосердя мені знакомі розказали. Прийшов, бо більше нікуди було йти. І ще прийняв рішення змінити життя, пояснює. Додає, що за цей рік, що тут живе, кинув пити та палити, трохи налагодив здоров'я. Тепер розуміє, що відповідає за свої вчинки, й узяв контроль над власним життям. Сьогодні якраз наша очєрєдь у понеділок і четвер Що готуєте? питаю. Чоловік відкриває кришку меншої каструлі та показує зо 30 яєць, які варяться. З них приготую завтра олів'є, каже. У двох інших баняках великих відерних виварках кипить рідина. На обід готую суп рисовий на курячому бульйоні. Це для своїх, а ще такий самий для бездомних, відкриває кришку на другій каструлі. Ми возим на Южний вокзал два раза на тиждень, кормим людей. Сьогодні якраз наша очєрєдь у понеділок і четвер. А как иначе? У нас же дом милосердия с христианским уклоном. Получается так, шо у нас тут и церковь своя. Ми веруем, молимся, изучаем Писание Господне, додає Олександр Михайлович, який заглядає до кухні. з малолєтки "сів" і не міг вже остановиться Знову виходить, у дверях розминається з невисоким сивим чоловіком у синьому спортивному костюмі. Той заходить і сідає на табурет біля столу. Поряд на полицях кухонної етажерки стоять три керамічні миски з застиглою, наче заварний крем, їжею. Це кукурудзяна каша, на сніданок готував. Залишили для наших людей, які з ночной смєни прийдуть, їм тоже нада поїсти, пояснює Валерій Васильович. ПОТРАПИТИ ДО РАЮ Знайомлюся з чоловіком, який зайшов у кухню 58-річним Віктором Божком. У центрі він вже 10 місяців. Звернувся сюди за порадою знайомого. Захотєлось помінять жизнь. Потому шо по тюрмам і лагерям нічого хорошого. А тут я прийшов до Бога. Тут ми міняємся психологічно і вопщє. Тут я не употрєбляю нічого. У мене 40 років відсижених з малолєтки "сів" і не міг вже остановиться. Тоді ще міліція була така, шо… За дрібне давали три, чотири года, п'ять… Перший раз попробував (красти. Gazeta.ua) з цікавості. Но тада врємя було друге, щиталося воно модним. Потім почав употрєблять (алкоголь. Gazeta.ua). Свого житла Віктор не має доки сидів у тюрмі, батьки померли. Залишену у спадок хату сусіди по Кобищанах району приватного сектора в Полтаві розібрали на цеглинки. Руїни досі стоять на ділянці, яка йому належить, та дати ради їм не може, розповідає чоловік. Алкоголіком чи п'яницею себе не вважав. Був "роботягою": працював на будівництвах, в охороні. Але коли отримував зарплату, то купляв горілку і напивався. возраст такий, шо в любе время можна умєрєть Спочатку трудився у Києві, потім переїхав до Полтави, працював в охоронній фірмі. Пока був в охрані, я не употребляв. Но прийшлося уйти здоров'я підкачало. У мене було два інфаркта. А після того пішов на підробітки і тоді почав пити каждий день. Поки в охрані працював, то ночував на вахтах. А як звільнився, жив де прийдеться, у знайомих. Змінити життя на краще та позбавитися алкозалежності переконав знайомий. Вмовив прийти сюди, розповів про Бога. Розказав, шо помінять жизнь можна, тіки прийдя до Бога. А вже возраст такий, шо в любе время можна умєрєть. Так можна попасть в рай, а тада мог попасть токо в ад я багато грішив в жизні. Це мене і мотивує не грішити, вести християнський образ (життя. Gazeta.ua) і попасть після смерті в рай. Прийнявши важливе для себе рішення, повідомив знайомому, той зателефонував керівнику Дмитру Маковєєву. Призначили зустріч. Коли Віктор із товаришем приїхав на розмову, його одразу попередили про кілька важливих моментів: щоб змінити своє життя, має сам захотіти, а ще треба буде працювати, бо не можна просто прийти і жити, нічого не роблячи. Поначалу було сложно. Найважче не думать про водку, коли говорить це, дивиться прямо в очі. - Це нічого, що я спитала? Ви можете про це говорити? питаю. Ми ж християни, у нас не должно буть заборонених тем. Ми должни говорить, бо алкоголік може остаться алкоголіком. Алкоголізм вважається хворобой, но уже коли людина стає вєрующим, вона може це побороти. Нєкоторі думають, шо у нас сєкта Від думок про горілку відволікало вивчення Біблії, робота на благо ребцентру, спілкування, переконує співрозмовник. Перший місяць чи два, доки проходить адаптація, новачків можуть не залучати до роботи це за бажанням та на розсуд керівника центру. У нас керівник такий, шо він баче, коли людина може спокуситися і піти шукати щось випить. І коли він баче, шо людина шукає возможность вийти і знайти щось випить чи уколоться, таких людей він старається оставить, щоб вони трошки прийшли в себе, собрались з мислями та рішили як вони збираються дальше жить, Віктор складає руки на стіл перед собою. Ми приходим сюда не токо міняться, а навчиться жить правильно. Наше руководство старається навчить нас жить в соціумі ми їздим на роботу, там люди інші, "з міра". Як люди "з миру" ставляться до вас? уточнюю. Всі по-разному. Нєкоторі думають, шо у нас сєкта. А ми просто християнська церква. Є негативне ставлення, тому шо тут бивші наркомани, бивші алкоголіки, бивші уголовники. Буває настрожене ставлення. Но тут по сусідству, напрімєр, ми в хороших отношеніях ми ходим прибирать територію, і остановку і інше. Чи маєте можливість отримувати власні гроші за роботу? Як ними розпоряджаєтеся? питаю. А дєньгі зачєм вони нужні Віктор дещо ніяковіє, розводить руками, ніби намагається жестами допомогти собі сформулювати думку. У нас же тут ніхто не курить це не забороняють, але нежелатільно. Када дєньгі єсть це спокуса. У нас тут свої правила. А дєньгі зачєм вони нужні, када в нас тут єсть шо покушать, дє покупаться, де спать, чисті постілі, одєжда. Вдруг шо, лєкарства привозить руководітєль, він же отвозе в лікарню, єслі нада. Побачивши, як до кухні заходить та сідає за стіл Олександр Михайлович, Божко трохи пожвавлюється. Відсувається від столу разом з табуретом. От лучше Олександра Міхалича расспрашуйте, він вам усе розкаже. Він у нас помощнік руководітеля. ЗЛОДІЙ, ЯКИЙ УМІЄ ВСЕ Про те, що 68-річний Олександр Сидоров користується авторитетом у "Новому небі", говорить повага, з якою до нього звертаються всі навкруги. Це не страх і не раболіпство але відчувається певний пієтет. А от про те, що мій візаві має авторитет в інших колах, говорять його руки, які складає на стіл, сплітаючи пальці в замок. Шкіра здається синьою від старих татуювань та видає багате кримінальне минуле. Найперше татуювання в житті зробив у дитинстві. Хрестики на долоні витатуювали собі разом з товаришем по дитбудинку на знак дружби. Інші символи мають походження з колоній. Церква з куполами, гральні карти, літери це не просто тюремні художества, кожен символ має свій чіткий смисл. По татуюваннях можна прочитати долю. Чоловік повідомляє, що в нього зататуйовані руки, спина та груди. Але в подробиці не вдається. Отец у меня убийца, мать воровка Татуировки это, во-первых, твое желание. Если ты к чему-то идешь… Я по понятиям жил, не имел и не имею ничего. На то время был такой воровской закон: вор не должен иметь ни семьи, ни дома, никакого честного труда. Родом із Зауралля, з початку 2000-х живе в Україні. Свою кримінальну біографію почав, можна сказати, до народження. Отец у меня убийца, мать воровка. Разница была в возрасте 19 лет. Отец был сильный, ростом под 2 метра ударил кулаком начальника шахты и убил. Мать по национальности хакаска. Ее арестовали за то, шо собирала зерно на поле, чтобы прокормиться. Встретились родители на зоне. Когда освободились, стали жить вместе. Батя устроился пожарником, нам дали комнату. Но на работе промок, замерз, заболел и умер. Мне было 6 лет. А мать стала вести аморальный способ жизни, водить мужиков. Было, уйдет два дня дома нету. Потом приведет кого-то, я у них из карманов денюжку повыгребаю сбегаю, куплю что-нибудь покушать. А потом пришла милиция, нас с братьями и сестрами забрали у матери и отправили в детдом. Я там че-то нарушил и меня воспитательница наказала обедом кушать не дала. Дождался, когда все заснут, залез на кухню и наелся. За это меня наказали… Так и пошло. Олександр Михайлович говорить російською мовою, м'яко заокруглюючи голосні. Він у ребцентрі нині один з найбільших "довгожителів", 4 січня виповниться три роки, як живе тут. У цього центра історія цікава. Його засновники четверо людей, колишніх наркоманів. Які самі пройшли увесь шлях, змінили своє життя. І заснували цей центр, щоб допомагати іншим, говорить Сидоров (тут і далі наводимо його слова в перекладі. Gazeta.ua). Та додає: у кожного, хто пройшов через ребцентр, своя історія, і жодна з них не починається зі щастя, хоча багато які мають хепіенд. Про себе особливо цікавого нічого й розповісти моя історія проста, каже: "Все життя крав, жив "по поняттям". Та починає розповідь, достойну мелодраматичного кіно з кримінальним сюжетом. Злодій повинен вміти все У Полтаві вперше побував понад 30 років тому: приїжджав сюди відпочивати. "Працював" тоді по всьому Радянському Союзу: туди поїхав щось украв, потім ще кудись украв. І так колесив гастролював, як кажуть. Крав у Росії, Білорусії, Закарпатті, в Азії. Жив з того, що крав, мій співрозмовник криво усміхається одним кутиком рота. До Полтави приїжджав на відпочинок. На той час тут церков майже не було. Не було видно ні бандитів, ні міліції тихий, спокійний городішко. Біля Південного вокзалу тоді були дома для залізничників і в одному з них була банька. Там була парна з басейном і всім шо треба: винця, горілочки, чайку будь ласка, з усіма витікающими. Основний контингент був такий, як я. Був злодієм широкої, так би мовити, спеціалізації: кишеньковим, обкрадав квартири та магазини. Це була його професія. Фізично ніколи не працював злодійський кодекс це забороняв. Лише розробляв плани злочинів та виконував "операції". Про Бога не думав взагалі. А Він до мене уперше прийшов, коли мені було 35 років. Сидів я у трудовому таборі. Зазвичай уночі прокидався покурити там, те-се. А тут прокинувся ні курити не хочу, нічого. І Бог зі мною заговорив це було ніби голос в моїй голові. "Хто ти є?" питає мене. "Я блатний", відповідаю. А Він мені на це: "Та ти ніхто і звати тебе ніяк". До ранку я вже не спав. Тоді я зрозумів, що Він мене чує Тоді у системі виправних закладів СРСР не працювали священники. Навіть телевізорів для ув'язнених ніде не було. Дозвілля проводив за книжками читав художню літературу, каже Олександр Михайлович. Зміг вивчитися у школі з 3 по 10 клас, те що пропустив, потрапивши "на малолєтку". 1978-го, коли "сидів" в українській тюрмі, заочно закінчив Краматорський технікум важкого машинобудування. А ще "вдосконалювався за спеціальністю" обмінювався досвідом зі злодіями, з яким разом відбували покарання, освоював нові злочинні навички. Загалом за своє життя відбув понад 40 років покарань. Добре запам'ятав цитату одного чоловіка авторитетного злодія, з яким познайомився в зоні. Він сказав: "Злодій повинен вміти все". Я старався всьому навчитися. Сюди коли потрапив зрозумів, що тут треба трудитися. Можу кладку класти, можу побудувати будинок з будь-якого матеріалу. Навчився цеглу класти, коли розбирав димарі, щоб залазити в магазини, які грабував. Вожу будь-який автомобіль. До речі, перше, що я зробив це викрав ще в нас у дитбудинку автомобіль "Урал-ЗІС". Сів і поїхав. Повний кузов діточок, а я фіть! присвистує, розповідаючи, Сидоров та злегка змахує рукою. Я б їхав ще, якби бензин не закінчився. Просто не знав, як зупинитися. Мені тоді було 8 років. Зазначає, що тоді дивом обійшлося без аварії ніхто не постраждав. Розмірковує, що вже тоді, можливо, Бог вберіг його та дітей, які опинилися мимовільними пасажирами викраденої автівки. Коли удруге Господь прийшов до мене, я одразу зрозумів, що це Він. Я тоді жив у селі, пас вівці. Був на вигоні, коли налетів вітер, небо почорніло і почалася злива з градом. А я в гумових капцях, ноги хлюпають, холодно. Гроза страшна… Я побіг сховатися в посадку під дерева, вівці збилися навколо, налякані. Я сам згадав Бога, молився своїми словами як міг. І за декілька хвилин негода вщухла. Тоді я зрозумів, що Він мене чує. Першу Біблію мені подарували, каже. Тоді ж почав молитися виходив у луки й читав Святе Писання вголос. Та згодом повернувся до своїх звичних справ крадіжок. "Працював" вже по країнах СНД Радянський Союз тоді розвалився. 2006 року зібрався з'їздити "на гастролі" в Росію. Та не вдалося потрапив за ґрати за сфабрикованим обвинуваченням, переконує. Та вважає це за щасливий випадок. вороватий був пацан, але навернувся до Бога До Харкова доїхав і… Це вже потім я зрозумів, що це була Його рука. Він мене просто гальмонув зупинив, мовляв, досить вже бігати. Мене зупинили на перевірку та звинуватили в незаконному придбанні та зберіганні вибухових речовин. Підкинули саморобну гранату в еквіваленті 165 грамів тротилу. Оповідач переконує: попри всю його багату кримінальну історію це була чистісінької води "підстава". А щоб вже точно не зірвався з гачка, доплюсували в колекцію відповідальність за погрози співробітнику міліції. Але вирок суддя дала найм'якіший за тих умов: два роки позбавлення волі. Тоді якраз приїжджав до нас Луценко, провели операцію "Антитерор". Закрили багато наркоманів і всяких кримінальних елементів підсовували патрони, фабрикували аби очистити вулиці від криміналітету. Мене швидко засудили, поїхав на "сотку" (Темнівська виправна колонія №100 на Харківщині. Gazeta.ua). Там познайомився з віруючою людиною. Вітя Сумський вороватий був пацан, але навернувся до Бога та став на шлях виправлення. Тоді в колонію приїжджали капелани з Ясної Поляни (село на Харківщині. Gazeta.ua). Проводили для в'язнів бесіди про Бога, з чаюванням та печивом. Звернули увагу, що Сидоров дуже напружений. А той і справді жив лише думками про помсту. На Кінному ринку стикнувся ніс до носа Постійно накручував себе в мені вирувала ненависть та злоба. Уявляв, як я буду страчувати того мента сержанта Андрія Копійку. А Вітя мені цікаво розказав, запросив на зустріч. Там помолилися за мене і мене відпустило весь цей стан просто випарувався. І я зміг простити того чоловіка. Поклявся Господу, що красти не буду і мститися Копійці теж не збираюся. Але Бог дав випробування, додає. Зустрів міліціонера в день, коли вийшов з тюрми. На Кінному ринку стикнувся ніс до носа. За мить в голові пронеслося безліч думок, ледь не кинувся на свого опонента, але стримався. Перемогла думка, що він пообіцяв Богу не чинити розправу. Підійшов до сержанта та сказав, щоб той не переживав він пробачив і не мститиметься. Тоді я прийшов на вокзал, думав поїхати в Росію провідати родичів. Але не міг вирішити їхати чи ні. І от на коліях поруч дві електрички стояли: на Бєлгород і на Полтаву. Я сів наосліп у першу-ліпшу. Так і опинився в цьому благословенному місці (у Полтаві. Gazeta.ua). З того часу, переконує, жив чесним життям. Працював пастухом, будівельником, охоронцем. Жив у знайомих, на роботі, винаймав квартири. Та, побачивши шанс, прийшов до центру "Нове небо". ЖИТТЯ В ПРАЦІ ТА МОЛИТВІ Розклад у ребцентрі чіткий. Ті, хто виїздить на роботу, прокидаються о 6:00. За пів години молитва під проводом старших братів. Моляться за Україну, її захисників, за місто. Після швидкий сніданок і робітників вивозять у місто на роботу. не будь грабителем бедного, потому что он беден Ті, хто залишаються, прокидаються о 8:00, о пів на дев'яту моляться, потім снідають. Далі час присвячують хатнім справам: прибирання будинку та прилеглої території, прання, приготування їжі. У кожного своя відповідальність наприклад, за прання відповідає Віталій, він же допомагає на кухні. Далі за графіком година читання та обговорення Біблії. Для цього всі мешканці збираються разом у центральній кімнаті на середньому напівповерсі, до якого з коридору ведуть досить круті дерев'яні сходи. … не будь грабителем бедного, потому что он беден. И не притесняй нещасного у ворот. Потому что Господь вступится в дело их…, читає з великої Біблії притчі Соломона 62-річний Євген Танянський. Його уважно слухають 12 чоловіків переважно передпенсійного та пенсійного віку, що розмістилися вздовж стін на диванах та кріслах. Декілька сходинок ведуть на верхній поверх. З його коридору можна вийти на невеликий балкон, двоє дверей ведуть у дві житлові кімнати, щільно заставлені двоярусними ліжками. Це практично єдині меблі в житлових кімнатах. А от для особистих речей є лише одна шафа. Там на вішалках висить старий, але чистий чоловічий одяг, частина речей акуратно складені на полицях у стоси. Повертаючись униз, кидаю більш уважний погляд на кімнату, де читають Біблію. Колись тут був дизайнерський ремонт: глянцева натяжна стеля, шоколадного кольору з золотим візерунком шпалери, плаский телевізор на стіні, оздоблений натуральним каменем камін та один з кутів. М'який куточок "під шкіру", крісла та дивани в тон, підлога з натурального дерева. ізолятор перші два-три дні тут живуть новоприбулі Та в кімнаті гостро відчувається що це не родинне гніздечко, а заклад, де багато людей. Меблева оббивка потерлася та засалилася, шви на шпалерах розклеїлися, фарба на стінах полущилася та подекуди проростає грибком. Утім, тут не брудно підлога вимита, з меблів стертий пил. Про те, що тривають різдвяні та новорічні свята, нагадує штучна ялинка з дощиком у кутку та саморобні паперові прикраси на полиці. У нас є кімната для тих, хто погано ходить. А ще тут своєрідний ізолятор перші два-три дні тут живуть новоприбулі, Олександр Сидоров спустився на перший поверх, показує на кімнату праворуч від сходів. Приміщення, яке я спочатку сприйняла за господарське пральню чи сарай розташоване трохи нижче першого поверху. У невеликій, доволі темній кімнаті єдине віконце під стелею дає мало світла зимового похмурого дня тісно від різноманітних двоярусних ліжок. Постілі акуратно застелені, усі ковдри та подушки різні. Кімната не дарує відчуття затишку скоріше, навпаки. Посилює враження прохолода доки немає електрики, опалення в будинку не працює. А ще тут висить запах, який буває в кімнатах, де живуть важкі лежачі хворі застарілої сечі та поту. У кутку на полиці помічаю медичне судно з кришкою. То ми судно одному нашому брату купляли, коли він був з поламаною ногою, киває Сидоров, піднімаючись з кімнати сходами. І додає, коли виходимо в кухню, про чоловіка, який дрімав на ліжку під червоною ковдрою. Тут один чоловік живе лежачий. Його привезли з Харкова два інсульта пережив. Жив на Салтівці. Донька, яка за ним доглядала, виїхала з родиною до Рівного. Хотіла забрати батька до себе, та її чоловіка поранили, він військовий. Зараз вони родиною за кордоном у Данії проходять реабілітацію. А ми доглядаємо за ним. Леонідович міняє підгузки. Життя в "Новому небі" підпорядковується чіткому розкладу не лише упродовж дня, я й протягом тижня. Так, щопонеділка чоловіки беруть участь у так званій "молитовній горі" безперервній молитві. Спільно з іншими реабілітаційними центрами, моляться за Україну. У кожного свій час, розкладу суворо дотримуються. В інші дні з мешканцями ребцентру працюють психолог, арттерапевт, приїжджають на бесіди священники. Кожного новоприбулого тестують на ВІЛ/СНІД, гепатит, туберкульоз. Проводять загальне обстеження, за необхідності надають медичний супровід. ДРУГИЙ ШАНС Стукаючи милицею та шаркаючи капцями, до кухні повільно заходить чоловік у чорних штанях та розтягнутому сірому плетеному светрі з блискавкою на комірі. В руках Євген Танянський тримає Біблію, яку щойно читав уголос. Кладе книжку на стіл, сам влаштовується на дивані, притуливши поряд милицю. Важко повірити, але переді мною колишній професійний військовий. У часи СРСР служив на підводних човнах на Камчатці. Штурман за освітою, був командиром частини, флагманське судно. Ще за радянських часів звільнився був незгодний з командуванням. Зараз, коли триває війна з Росією, у мене враження, що життя перевернулося. Бо люди, з якими я служив, товаришував, стріляють по мені. Ні з ким давно не спілкуюся, звісно. Не знаю, чи хтось ще з них служить. Але це я так собі уявляю, Танянський говорить російською мовою з притаманною корінному полтавцю вимовою. У Полтаві, куди повернувся після звільнення, працював на кафедрі фізмату в будівельному інституті. Здав кандидатський мінімум, міг би бути завкафедрою, але не захищав кандидатську дисертацію, каже. Заспокоював себе, що не алкоголік, а гіркий п'яниця Коли розвалювався Союз, грошей не було. Працював програмістом, електронщиком… потім охоронцем… Скажімо так: алкоголь призвів до … Точніше гординя, небажання підпорядковуватися. Дуже важко було опинитися в ситуації, коли моє життя нікому не потрібне. Хоча воно було потрібне, насправді, але я цього не усвідомлював. Став регулярно випивати. Заспокоював себе, що не алкоголік, а гіркий п'яниця: хочу вип'ю, не захочу не питиму. Насправді ж усе було не так. Пив знічев'я, від нудьги, через небажання щось змінювати в житті, каже. Батьки померли, з дружиною розлучилися згодом і вона померла, з донькою перестали спілкуватися. Залишивши квартиру при розлученні, має будинок у селі, непридатний до житла. Якийсь час жив у жінок, з якими мав стосунки. Та скотився до того, що став фактично безхатченком. У "Новому небі" вже вдруге. Один раз покинув ребцентр просто пішов, піддавшись бажанню випити. Та згодом був змушений повернутися. У грудні 2020-го я поламав праву ногу послизнувся і впав на тротуарі. Викликали мені "швидку". Не мав грошей на операцію, два місяці пролежав у лікарні на витяжці. 11 лютого коли мене виписали з гіпсом ще три місяці мав його носити. Того дня пішов сніг. Мене вивели за ворота лікарні, я попросив людей допомогти, щоб довели до зупинки і посадили на лавку. Я там майже добу просидів, голос Танянського надломлюється, ніби чоловік зараз заплаче, але він швидко себе опановує. Наступного ранку до мене підійшли чоловік і жінка, які поряд там живуть Максим і Наташа. З'ясували мою ситуацію. Ввечері приїхали на своїх "Жигулях" і відвезли на ніч у притулок "Світло Надії". Там з гіпсом не беруть треба, щоб був ходячим. Тому наступного дня мене перевезли сюди. Поступово призвичаювався до місцевих порядків. Коли зняли гіпс став потроху ходити, розробляв ногу. По мірі можливостей працював виконував роботу помічника кухаря, згодом став ходити на чергування як охоронець. Та в якийсь момент вирішив усе кинути. У мені знову гординя заграла. Давила відповідальність, почувався винним, що не встигаю все зробити, що збирався… Ну і стало тягнути випити. Тому в грудні торік я пішов. Написав записку, подякував за все. І пішов з роботи. перві три дня можуть і 100 грам налить Два місяця жив як безхатько ночував на вокзалі, шукав випадкові підробітки, жебракував. У тому районі мав багато знайомих, тож голодним не залишався. Та й чарку наливали. Іноді до нього підходили товариші з "Чистого неба", запрошували повернутися. Та відмовлявся. Мені було, по-перше, соромно повертатися. Ну і гординя грала як це так, щоб я повертався. Але Бог управив по-своєму: 26 лютого, на третій день війни, я зламав ліву ногу. "Швидка" повезла в лікарню, але там неправильно поставили діагноз. Написали, що вивих, а насправді зламав шийку стегна. 28 лютого мене "швидка" привезла сюди назад. Звісно, за моєю згодою. Отак я тут і хожу зрослося без гіпсу, чоловік підтягує милицю ближче до себе. Чи складно було побороти залежність? Отак взяти і відмовитися від горілки? питаю. Ну, перший раз я перед тим, як сюди потрапити, два місяця в лікарні не пив. Хоча, якби хтось налив, то не відмовився би, звісно. А другий раз було складніше, та перетерпів. У нас перві три дня можуть і 100 грам налить, шоб "білка" не стрєльнула, від плити каже, підвищуючи голос, Валерій Жовнірович. І покурить дадуть. СПАСІННЯ У кухню швидкою ходою заходить керівник центру Дмитро Маковєєв, 37 років. Невисокий коротко стрижений шатен спортивної статури. Заносить пакети з продуктами, ставить біля холодильника, щось каже кухарю та швидко йде. Дмитро Олександрович, як його тут називають, дуже зайнята людина. Але знаходить час поспілкуватися та розповісти свою історію життя. Він так званий "старший брат", а для цього центру керівник і наставник. І водночас один із його мешканців. Живе в окремому флігелі там лазня з душем і невеликим басейном, куди раз на тиждень ходять усі мешканці ребцентру, а ще офіс і одна невелика житлова кімната. змалку починали вживати: мені було 11 Маковєєв власним прикладом доводить, що наркомани колишні бувають. Зміг позбутися залежності, тепер допомагає іншим. Ми євангельські християни, живемо по слову Божому. А цей центр заснував харків'янин Дмитро Кваша. Це мій друг дитинства. Ми з ним змалку починали вживати: мені було 11, йому 14. Історія Дмитра Маковєєва вражає, хоча й, на жаль, не унікальна. Коли пішов у перший клас, вже курив цигарки. В 11 років уперше спробував курити травку. Таку поведінку нині пояснює тим, що дуже рано захотів "бути дорослим". брехав, єдиною ціллю було дістати наступну дозу Я тоді вже бухав нормально, валявся під парканом. Просто дивом закінчив дев′ять класів школи. Коли в 15 років пішов у бурсу, вже "висів" на трамадолі (опіоїдне знеболювальне. Gazeta.ua ), їв його щодня років п′ять. Це давало мені ілюзію почувався дорослим, упевненим чоловіком. Насправді так намагався подолати якісь свої комплекси. Почали з'являтися інші наркотики років у 17 уперше спробував ін'єкційний. Так званий "гвинт" первітин (радянська назва метамфетаміну, потужного і небезпечного психостимулятора, що викликає психічну залежність. Gazeta.ua ). Увесь час без гальм з 15 років не було тверезого життя. Був просто одержимий наркотиками. Поворотним моментом стала відкрита небезпека для життя. Дмитро отримав незначну травму ноги для здорової людини це була б невелика гематома. Але пішов загальний сепсис організму, нога сильно набрякла, була на межі некрозу. Чоловікові загрожувала ампутація та просто дивом лікарям вдалося врятувати кінцівку. великі суми, непідйомні для його мами-вчительки Моє мислення було егоїстичним, спрямованим лише на себе. Постійно брехав, єдиною ціллю було дістати наступну дозу, тепер Дмитро має сили говорити вголос про той жахливий спосіб життя, який вів. Коли познайомився з Богом, у мене зовсім розвернувся ракурс власного розуміння життя через віру. За порушення режиму вигнали спочатку з однієї лікарні. Згодом потрапив в іншу, але й там недовго втримався. З ногою знову почалися проблеми. І саме в цей момент йому зателефонував Дмитро Кваша. На той момент не спілкувалися з ним три роки. Як виявилося, він потрапив на реабілітацію платну. Вона дала добрий ефект, але потребувала великих грошей. Це великі суми, непідйомні для його мами-вчительки. Пощастило, що в нього брат в Англії, який дав гроші. Пройшов Дмитро реабілітацію і залишився служити в церкві хотів допомагати іншим позбутися залежності. Думав, як зробити це для людей, в яких немає грошей на вартісну програму. Цю ідею підтримав пастор церкви. Перші три місяці допомагали 1 грудня (2016-го. Gazeta.ua ) зняли невеликий будиночок на околиці, підтримали фінансово. Почали організовувати там центр "Нове небо". Я приїхав туди в червні, був сьомим, хто там жив. Почали трудитися, щоб утримувати будинок. Нині центр на самозабезпеченні: для його утримання заробляють гроші мешканці, які проходять реабілітацію. Працюють на будівництвах, виконують демонтажі, ремонтні роботи в будинках та квартирах. Дмитро як виконроб шукає замовлення. За ці роки вже мають напрацьовані зв'язки та постійних замовників. Єдина умова прийняти для себе рішення Клієнтами власне, мешканцями "Нового неба" стають люди, які мають останній шанс змінити своє життя. Це наркомани, алкоголіки, ігрозалежні, люди з кримінальним минулим, безхатченки. Їх забирають із вокзалів, базарів та вулиць проводять там інформаційну роботу, запрошують приєднатися до братства. Також сюди перенаправляють клієнтів з благодійної організації "Світло Надії" в їхньому тимчасовому притулку немає умов для постійного проживання безхатченків. Єдина умова прийняти для себе рішення, що готовий міняти своє життя, пояснює Дмитро. Моя задача щоб ці люди відновилися повністю в усіх сферах життя, найперше у соціальній, духовній. Моє бачення таке, щоб люди, які проходять реабілітацію, починали надавати допомогу таким же людям, і через це в нас зростає служіння. З одного будиночка в Полтаві ми зросли до того, що маємо повноцінні центри тут, в Одесі та Кременчуці, плануємо відкрити в Києві. За шість років через "Нове небо" пройшли більше тисячі людей. Не всі змогли виправитися багато хто повертається до згубних звичок, із сумом говорить куратор. Однак чимало є й історій позитивних. В центрах продовжують жити літні люди, для яких це єдиний прихисток. Непоодинокі історії, коли люди повертаються в родини, повністю відновившись і позбувшись залежності. У чому секрет вашої програми? питаю. Ніяких секретів. Молимося, розбираємо слово Боже. Працюють психологи. Немає покарань є тільки діалог, спілкування, особистий приклад. Інших варіантів немає, відказує.
we.ua -
"По тюрмам і лагерям – нічого хорошого. У мене 40 років відсиджених" – як у селі рятують алкоголіків, наркоманів та колишніх засуджених
У селі на околиці Полтави в невеликому орендованому будинку живуть 36 чоловіків. Ренегати, про яких забули рідні та воліє не думати суспільство особи з судимостями, досвідом алкоголізму та наркоманії. Позбавлені власного кутка та засобів до існування. У кожного своя трагічна історія, свій шлях у прірву. Об'єднує їх рішення, яке кожен для себе ухвалив: змінити життя та хоча б останні його роки провести в тверезості, чесній праці та допомозі іншим. Центр соціально-психологічної реабілітації "Нове небо" це громадська організація, яка приймає усіх, хто потребує допомоги. Пов'язана з церквою християн-євангелістів. Кореспондентка Gazeta.ua побувала у центрі, аби дізнатися трагічні історії мешканців та побачити, як вони уживаються одне з одним та у новій для себе реальності. ДІМ МИЛОСЕРДЯ Приватна садиба, де надають притулок та шанс виправити життєві помилки алкоголікам, наркоманам і злочинцям-рецидивістам, виглядає абсолютно звичайно. Не те щоб крута вілла, але доволі респектабельно, порівняно з сусідськими одноповерхівками та бетонним багатоквартирним будинком. Двоповерховий цегляний будинок з асиметричним дахом розташований за цегляним парканом та металевими воротами з кованими елементами. На подвір'ї бутовим каменем оздоблені клумби видно, що влітку там буяли квіти, росте розлога кучерява верба. На розі ділянки акуратний двоповерховий флігель, фарбований в сірий колір. В глибині, на господарському дворі, ніби вітрила, надувається постільна білизна кольорові простирадла, підковдри та наволочки. Поряд сохне чоловіча білизна та одяг. Біля воріт зустрічає невисокий худий чоловік невизначеного віку, одягнений у старі джинси та чорну куртку. Представляється Олександром Михайловичем, помічником керівника, та запрошує в будинок. Праворуч від входу в темному коридорі помічаю велику, збиту з бруса стійку для взуття. Тут пар із 40 різноманітного чоловічого взуття черевиків, кросівок та домашніх капців. Ліворуч за отвором без дверей кухня. Звідти чути чоловічі голоси та стук посуду. Туди й запрошує мій новий знайомий, але сам йде кудись у дім. каждий із нас должен виконувать якусь роботу, щоб приносити пользу Праворуч у просторому приміщенні розташована кухня: холодильник, мийка, газова плита, робочий стіл та навісні шафи. Ліворуч ніби їдальня: три дивани вздовж стін, стільці та лави. Чільне місце займають два зіставлені столи чорний із пластиковим покриттям та збитий із дощок, вкритий білою клейонкою. Посередині сидить майже сивий худорлявий чоловік у світлій футболці. Я сьогодні помощнік кухаря, представляючись, каже Олексій. Та повертається до роботи чистить картоплю в миску. Робить це так зосереджено, що розумію не хоче про себе розповідати. Натомість від пічки відгукується трохи повнуватий чоловік із виголеною головою. З-під його сірих трикотажних спортивних штанів визирають носи чорних домашніх капців з написом home, рукави чорної трикотажної капюшонки засукані до ліктя. А я всігда повар, говорить 54-річний Валерій Жовнірович, який стоїть біля плити. У мене ноги не годяться. А каждий із нас должен виконувать якусь роботу, щоб приносити пользу. Ті хто може, щас на роботі будуть аж увечері. А тут остались ті, хто не можуть. За фахом столяр, але вміє готувати. Тому куховарить на всіх, хто живе в будинку. Жив із жінкою. Пили. Вона згоріла в хаті Мешкає в ребцентрі рік. Прийшов сюди, бо його дім у селі за 30 км від Полтави згорів дощенту. У полум'ї загинула і дружина. Жив із жінкою. Пили. Вона згоріла в хаті проводка. Мене дома не було. Не хочу вдаваться в подробності, на очі чоловіка навертаються сльози. Щоб це приховати, заглядає в одну з великих каструль на плиті, де вариться бульйон для супу. Хмара пари виривається з-під кришки, підсвічена закріпленим над плитою діодним ліхтариком через відключення в електромережі найближчі години в будинку немає світла. Про цей дім милосердя мені знакомі розказали. Прийшов, бо більше нікуди було йти. І ще прийняв рішення змінити життя, пояснює. Додає, що за цей рік, що тут живе, кинув пити та палити, трохи налагодив здоров'я. Тепер розуміє, що відповідає за свої вчинки, й узяв контроль над власним життям. Сьогодні якраз наша очєрєдь у понеділок і четвер Що готуєте? питаю. Чоловік відкриває кришку меншої каструлі та показує зо 30 яєць, які варяться. З них приготую завтра олів'є, каже. У двох інших баняках великих відерних виварках кипить рідина. На обід готую суп рисовий на курячому бульйоні. Це для своїх, а ще такий самий для бездомних, відкриває кришку на другій каструлі. Ми возим на Южний вокзал два раза на тиждень, кормим людей. Сьогодні якраз наша очєрєдь у понеділок і четвер. А как иначе? У нас же дом милосердия с христианским уклоном. Получается так, шо у нас тут и церковь своя. Ми веруем, молимся, изучаем Писание Господне, додає Олександр Михайлович, який заглядає до кухні. з малолєтки "сів" і не міг вже остановиться Знову виходить, у дверях розминається з невисоким сивим чоловіком у синьому спортивному костюмі. Той заходить і сідає на табурет біля столу. Поряд на полицях кухонної етажерки стоять три керамічні миски з застиглою, наче заварний крем, їжею. Це кукурудзяна каша, на сніданок готував. Залишили для наших людей, які з ночной смєни прийдуть, їм тоже нада поїсти, пояснює Валерій Васильович. ПОТРАПИТИ ДО РАЮ Знайомлюся з чоловіком, який зайшов у кухню 58-річним Віктором Божком. У центрі він вже 10 місяців. Звернувся сюди за порадою знайомого. Захотєлось помінять жизнь. Потому шо по тюрмам і лагерям нічого хорошого. А тут я прийшов до Бога. Тут ми міняємся психологічно і вопщє. Тут я не употрєбляю нічого. У мене 40 років відсижених з малолєтки "сів" і не міг вже остановиться. Тоді ще міліція була така, шо… За дрібне давали три, чотири года, п'ять… Перший раз попробував (красти. Gazeta.ua) з цікавості. Но тада врємя було друге, щиталося воно модним. Потім почав употрєблять (алкоголь. Gazeta.ua). Свого житла Віктор не має доки сидів у тюрмі, батьки померли. Залишену у спадок хату сусіди по Кобищанах району приватного сектора в Полтаві розібрали на цеглинки. Руїни досі стоять на ділянці, яка йому належить, та дати ради їм не може, розповідає чоловік. Алкоголіком чи п'яницею себе не вважав. Був "роботягою": працював на будівництвах, в охороні. Але коли отримував зарплату, то купляв горілку і напивався. возраст такий, шо в любе время можна умєрєть Спочатку трудився у Києві, потім переїхав до Полтави, працював в охоронній фірмі. Пока був в охрані, я не употребляв. Но прийшлося уйти здоров'я підкачало. У мене було два інфаркта. А після того пішов на підробітки і тоді почав пити каждий день. Поки в охрані працював, то ночував на вахтах. А як звільнився, жив де прийдеться, у знайомих. Змінити життя на краще та позбавитися алкозалежності переконав знайомий. Вмовив прийти сюди, розповів про Бога. Розказав, шо помінять жизнь можна, тіки прийдя до Бога. А вже возраст такий, шо в любе время можна умєрєть. Так можна попасть в рай, а тада мог попасть токо в ад я багато грішив в жизні. Це мене і мотивує не грішити, вести християнський образ (життя. Gazeta.ua) і попасть після смерті в рай. Прийнявши важливе для себе рішення, повідомив знайомому, той зателефонував керівнику Дмитру Маковєєву. Призначили зустріч. Коли Віктор із товаришем приїхав на розмову, його одразу попередили про кілька важливих моментів: щоб змінити своє життя, має сам захотіти, а ще треба буде працювати, бо не можна просто прийти і жити, нічого не роблячи. Поначалу було сложно. Найважче не думать про водку, коли говорить це, дивиться прямо в очі. - Це нічого, що я спитала? Ви можете про це говорити? питаю. Ми ж християни, у нас не должно буть заборонених тем. Ми должни говорить, бо алкоголік може остаться алкоголіком. Алкоголізм вважається хворобой, но уже коли людина стає вєрующим, вона може це побороти. Нєкоторі думають, шо у нас сєкта Від думок про горілку відволікало вивчення Біблії, робота на благо ребцентру, спілкування, переконує співрозмовник. Перший місяць чи два, доки проходить адаптація, новачків можуть не залучати до роботи це за бажанням та на розсуд керівника центру. У нас керівник такий, шо він баче, коли людина може спокуситися і піти шукати щось випить. І коли він баче, шо людина шукає возможность вийти і знайти щось випить чи уколоться, таких людей він старається оставить, щоб вони трошки прийшли в себе, собрались з мислями та рішили як вони збираються дальше жить, Віктор складає руки на стіл перед собою. Ми приходим сюда не токо міняться, а навчиться жить правильно. Наше руководство старається навчить нас жить в соціумі ми їздим на роботу, там люди інші, "з міра". Як люди "з миру" ставляться до вас? уточнюю. Всі по-разному. Нєкоторі думають, шо у нас сєкта. А ми просто християнська церква. Є негативне ставлення, тому шо тут бивші наркомани, бивші алкоголіки, бивші уголовники. Буває настрожене ставлення. Но тут по сусідству, напрімєр, ми в хороших отношеніях ми ходим прибирать територію, і остановку і інше. Чи маєте можливість отримувати власні гроші за роботу? Як ними розпоряджаєтеся? питаю. А дєньгі зачєм вони нужні Віктор дещо ніяковіє, розводить руками, ніби намагається жестами допомогти собі сформулювати думку. У нас же тут ніхто не курить це не забороняють, але нежелатільно. Када дєньгі єсть це спокуса. У нас тут свої правила. А дєньгі зачєм вони нужні, када в нас тут єсть шо покушать, дє покупаться, де спать, чисті постілі, одєжда. Вдруг шо, лєкарства привозить руководітєль, він же отвозе в лікарню, єслі нада. Побачивши, як до кухні заходить та сідає за стіл Олександр Михайлович, Божко трохи пожвавлюється. Відсувається від столу разом з табуретом. От лучше Олександра Міхалича расспрашуйте, він вам усе розкаже. Він у нас помощнік руководітеля. ЗЛОДІЙ, ЯКИЙ УМІЄ ВСЕ Про те, що 68-річний Олександр Сидоров користується авторитетом у "Новому небі", говорить повага, з якою до нього звертаються всі навкруги. Це не страх і не раболіпство але відчувається певний пієтет. А от про те, що мій візаві має авторитет в інших колах, говорять його руки, які складає на стіл, сплітаючи пальці в замок. Шкіра здається синьою від старих татуювань та видає багате кримінальне минуле. Найперше татуювання в житті зробив у дитинстві. Хрестики на долоні витатуювали собі разом з товаришем по дитбудинку на знак дружби. Інші символи мають походження з колоній. Церква з куполами, гральні карти, літери це не просто тюремні художества, кожен символ має свій чіткий смисл. По татуюваннях можна прочитати долю. Чоловік повідомляє, що в нього зататуйовані руки, спина та груди. Але в подробиці не вдається. Отец у меня убийца, мать воровка Татуировки это, во-первых, твое желание. Если ты к чему-то идешь… Я по понятиям жил, не имел и не имею ничего. На то время был такой воровской закон: вор не должен иметь ни семьи, ни дома, никакого честного труда. Родом із Зауралля, з початку 2000-х живе в Україні. Свою кримінальну біографію почав, можна сказати, до народження. Отец у меня убийца, мать воровка. Разница была в возрасте 19 лет. Отец был сильный, ростом под 2 метра ударил кулаком начальника шахты и убил. Мать по национальности хакаска. Ее арестовали за то, шо собирала зерно на поле, чтобы прокормиться. Встретились родители на зоне. Когда освободились, стали жить вместе. Батя устроился пожарником, нам дали комнату. Но на работе промок, замерз, заболел и умер. Мне было 6 лет. А мать стала вести аморальный способ жизни, водить мужиков. Было, уйдет два дня дома нету. Потом приведет кого-то, я у них из карманов денюжку повыгребаю сбегаю, куплю что-нибудь покушать. А потом пришла милиция, нас с братьями и сестрами забрали у матери и отправили в детдом. Я там че-то нарушил и меня воспитательница наказала обедом кушать не дала. Дождался, когда все заснут, залез на кухню и наелся. За это меня наказали… Так и пошло. Олександр Михайлович говорить російською мовою, м'яко заокруглюючи голосні. Він у ребцентрі нині один з найбільших "довгожителів", 4 січня виповниться три роки, як живе тут. У цього центра історія цікава. Його засновники четверо людей, колишніх наркоманів. Які самі пройшли увесь шлях, змінили своє життя. І заснували цей центр, щоб допомагати іншим, говорить Сидоров (тут і далі наводимо його слова в перекладі. Gazeta.ua). Та додає: у кожного, хто пройшов через ребцентр, своя історія, і жодна з них не починається зі щастя, хоча багато які мають хепіенд. Про себе особливо цікавого нічого й розповісти моя історія проста, каже: "Все життя крав, жив "по поняттям". Та починає розповідь, достойну мелодраматичного кіно з кримінальним сюжетом. Злодій повинен вміти все У Полтаві вперше побував понад 30 років тому: приїжджав сюди відпочивати. "Працював" тоді по всьому Радянському Союзу: туди поїхав щось украв, потім ще кудись украв. І так колесив гастролював, як кажуть. Крав у Росії, Білорусії, Закарпатті, в Азії. Жив з того, що крав, мій співрозмовник криво усміхається одним кутиком рота. До Полтави приїжджав на відпочинок. На той час тут церков майже не було. Не було видно ні бандитів, ні міліції тихий, спокійний городішко. Біля Південного вокзалу тоді були дома для залізничників і в одному з них була банька. Там була парна з басейном і всім шо треба: винця, горілочки, чайку будь ласка, з усіма витікающими. Основний контингент був такий, як я. Був злодієм широкої, так би мовити, спеціалізації: кишеньковим, обкрадав квартири та магазини. Це була його професія. Фізично ніколи не працював злодійський кодекс це забороняв. Лише розробляв плани злочинів та виконував "операції". Про Бога не думав взагалі. А Він до мене уперше прийшов, коли мені було 35 років. Сидів я у трудовому таборі. Зазвичай уночі прокидався покурити там, те-се. А тут прокинувся ні курити не хочу, нічого. І Бог зі мною заговорив це було ніби голос в моїй голові. "Хто ти є?" питає мене. "Я блатний", відповідаю. А Він мені на це: "Та ти ніхто і звати тебе ніяк". До ранку я вже не спав. Тоді я зрозумів, що Він мене чує Тоді у системі виправних закладів СРСР не працювали священники. Навіть телевізорів для ув'язнених ніде не було. Дозвілля проводив за книжками читав художню літературу, каже Олександр Михайлович. Зміг вивчитися у школі з 3 по 10 клас, те що пропустив, потрапивши "на малолєтку". 1978-го, коли "сидів" в українській тюрмі, заочно закінчив Краматорський технікум важкого машинобудування. А ще "вдосконалювався за спеціальністю" обмінювався досвідом зі злодіями, з яким разом відбували покарання, освоював нові злочинні навички. Загалом за своє життя відбув понад 40 років покарань. Добре запам'ятав цитату одного чоловіка авторитетного злодія, з яким познайомився в зоні. Він сказав: "Злодій повинен вміти все". Я старався всьому навчитися. Сюди коли потрапив зрозумів, що тут треба трудитися. Можу кладку класти, можу побудувати будинок з будь-якого матеріалу. Навчився цеглу класти, коли розбирав димарі, щоб залазити в магазини, які грабував. Вожу будь-який автомобіль. До речі, перше, що я зробив це викрав ще в нас у дитбудинку автомобіль "Урал-ЗІС". Сів і поїхав. Повний кузов діточок, а я фіть! присвистує, розповідаючи, Сидоров та злегка змахує рукою. Я б їхав ще, якби бензин не закінчився. Просто не знав, як зупинитися. Мені тоді було 8 років. Зазначає, що тоді дивом обійшлося без аварії ніхто не постраждав. Розмірковує, що вже тоді, можливо, Бог вберіг його та дітей, які опинилися мимовільними пасажирами викраденої автівки. Коли удруге Господь прийшов до мене, я одразу зрозумів, що це Він. Я тоді жив у селі, пас вівці. Був на вигоні, коли налетів вітер, небо почорніло і почалася злива з градом. А я в гумових капцях, ноги хлюпають, холодно. Гроза страшна… Я побіг сховатися в посадку під дерева, вівці збилися навколо, налякані. Я сам згадав Бога, молився своїми словами як міг. І за декілька хвилин негода вщухла. Тоді я зрозумів, що Він мене чує. Першу Біблію мені подарували, каже. Тоді ж почав молитися виходив у луки й читав Святе Писання вголос. Та згодом повернувся до своїх звичних справ крадіжок. "Працював" вже по країнах СНД Радянський Союз тоді розвалився. 2006 року зібрався з'їздити "на гастролі" в Росію. Та не вдалося потрапив за ґрати за сфабрикованим обвинуваченням, переконує. Та вважає це за щасливий випадок. вороватий був пацан, але навернувся до Бога До Харкова доїхав і… Це вже потім я зрозумів, що це була Його рука. Він мене просто гальмонув зупинив, мовляв, досить вже бігати. Мене зупинили на перевірку та звинуватили в незаконному придбанні та зберіганні вибухових речовин. Підкинули саморобну гранату в еквіваленті 165 грамів тротилу. Оповідач переконує: попри всю його багату кримінальну історію це була чистісінької води "підстава". А щоб вже точно не зірвався з гачка, доплюсували в колекцію відповідальність за погрози співробітнику міліції. Але вирок суддя дала найм'якіший за тих умов: два роки позбавлення волі. Тоді якраз приїжджав до нас Луценко, провели операцію "Антитерор". Закрили багато наркоманів і всяких кримінальних елементів підсовували патрони, фабрикували аби очистити вулиці від криміналітету. Мене швидко засудили, поїхав на "сотку" (Темнівська виправна колонія №100 на Харківщині. Gazeta.ua). Там познайомився з віруючою людиною. Вітя Сумський вороватий був пацан, але навернувся до Бога та став на шлях виправлення. Тоді в колонію приїжджали капелани з Ясної Поляни (село на Харківщині. Gazeta.ua). Проводили для в'язнів бесіди про Бога, з чаюванням та печивом. Звернули увагу, що Сидоров дуже напружений. А той і справді жив лише думками про помсту. На Кінному ринку стикнувся ніс до носа Постійно накручував себе в мені вирувала ненависть та злоба. Уявляв, як я буду страчувати того мента сержанта Андрія Копійку. А Вітя мені цікаво розказав, запросив на зустріч. Там помолилися за мене і мене відпустило весь цей стан просто випарувався. І я зміг простити того чоловіка. Поклявся Господу, що красти не буду і мститися Копійці теж не збираюся. Але Бог дав випробування, додає. Зустрів міліціонера в день, коли вийшов з тюрми. На Кінному ринку стикнувся ніс до носа. За мить в голові пронеслося безліч думок, ледь не кинувся на свого опонента, але стримався. Перемогла думка, що він пообіцяв Богу не чинити розправу. Підійшов до сержанта та сказав, щоб той не переживав він пробачив і не мститиметься. Тоді я прийшов на вокзал, думав поїхати в Росію провідати родичів. Але не міг вирішити їхати чи ні. І от на коліях поруч дві електрички стояли: на Бєлгород і на Полтаву. Я сів наосліп у першу-ліпшу. Так і опинився в цьому благословенному місці (у Полтаві. Gazeta.ua). З того часу, переконує, жив чесним життям. Працював пастухом, будівельником, охоронцем. Жив у знайомих, на роботі, винаймав квартири. Та, побачивши шанс, прийшов до центру "Нове небо". ЖИТТЯ В ПРАЦІ ТА МОЛИТВІ Розклад у ребцентрі чіткий. Ті, хто виїздить на роботу, прокидаються о 6:00. За пів години молитва під проводом старших братів. Моляться за Україну, її захисників, за місто. Після швидкий сніданок і робітників вивозять у місто на роботу. не будь грабителем бедного, потому что он беден Ті, хто залишаються, прокидаються о 8:00, о пів на дев'яту моляться, потім снідають. Далі час присвячують хатнім справам: прибирання будинку та прилеглої території, прання, приготування їжі. У кожного своя відповідальність наприклад, за прання відповідає Віталій, він же допомагає на кухні. Далі за графіком година читання та обговорення Біблії. Для цього всі мешканці збираються разом у центральній кімнаті на середньому напівповерсі, до якого з коридору ведуть досить круті дерев'яні сходи. … не будь грабителем бедного, потому что он беден. И не притесняй нещасного у ворот. Потому что Господь вступится в дело их…, читає з великої Біблії притчі Соломона 62-річний Євген Танянський. Його уважно слухають 12 чоловіків переважно передпенсійного та пенсійного віку, що розмістилися вздовж стін на диванах та кріслах. Декілька сходинок ведуть на верхній поверх. З його коридору можна вийти на невеликий балкон, двоє дверей ведуть у дві житлові кімнати, щільно заставлені двоярусними ліжками. Це практично єдині меблі в житлових кімнатах. А от для особистих речей є лише одна шафа. Там на вішалках висить старий, але чистий чоловічий одяг, частина речей акуратно складені на полицях у стоси. Повертаючись униз, кидаю більш уважний погляд на кімнату, де читають Біблію. Колись тут був дизайнерський ремонт: глянцева натяжна стеля, шоколадного кольору з золотим візерунком шпалери, плаский телевізор на стіні, оздоблений натуральним каменем камін та один з кутів. М'який куточок "під шкіру", крісла та дивани в тон, підлога з натурального дерева. ізолятор перші два-три дні тут живуть новоприбулі Та в кімнаті гостро відчувається що це не родинне гніздечко, а заклад, де багато людей. Меблева оббивка потерлася та засалилася, шви на шпалерах розклеїлися, фарба на стінах полущилася та подекуди проростає грибком. Утім, тут не брудно підлога вимита, з меблів стертий пил. Про те, що тривають різдвяні та новорічні свята, нагадує штучна ялинка з дощиком у кутку та саморобні паперові прикраси на полиці. У нас є кімната для тих, хто погано ходить. А ще тут своєрідний ізолятор перші два-три дні тут живуть новоприбулі, Олександр Сидоров спустився на перший поверх, показує на кімнату праворуч від сходів. Приміщення, яке я спочатку сприйняла за господарське пральню чи сарай розташоване трохи нижче першого поверху. У невеликій, доволі темній кімнаті єдине віконце під стелею дає мало світла зимового похмурого дня тісно від різноманітних двоярусних ліжок. Постілі акуратно застелені, усі ковдри та подушки різні. Кімната не дарує відчуття затишку скоріше, навпаки. Посилює враження прохолода доки немає електрики, опалення в будинку не працює. А ще тут висить запах, який буває в кімнатах, де живуть важкі лежачі хворі застарілої сечі та поту. У кутку на полиці помічаю медичне судно з кришкою. То ми судно одному нашому брату купляли, коли він був з поламаною ногою, киває Сидоров, піднімаючись з кімнати сходами. І додає, коли виходимо в кухню, про чоловіка, який дрімав на ліжку під червоною ковдрою. Тут один чоловік живе лежачий. Його привезли з Харкова два інсульта пережив. Жив на Салтівці. Донька, яка за ним доглядала, виїхала з родиною до Рівного. Хотіла забрати батька до себе, та її чоловіка поранили, він військовий. Зараз вони родиною за кордоном у Данії проходять реабілітацію. А ми доглядаємо за ним. Леонідович міняє підгузки. Життя в "Новому небі" підпорядковується чіткому розкладу не лише упродовж дня, я й протягом тижня. Так, щопонеділка чоловіки беруть участь у так званій "молитовній горі" безперервній молитві. Спільно з іншими реабілітаційними центрами, моляться за Україну. У кожного свій час, розкладу суворо дотримуються. В інші дні з мешканцями ребцентру працюють психолог, арттерапевт, приїжджають на бесіди священники. Кожного новоприбулого тестують на ВІЛ/СНІД, гепатит, туберкульоз. Проводять загальне обстеження, за необхідності надають медичний супровід. ДРУГИЙ ШАНС Стукаючи милицею та шаркаючи капцями, до кухні повільно заходить чоловік у чорних штанях та розтягнутому сірому плетеному светрі з блискавкою на комірі. В руках Євген Танянський тримає Біблію, яку щойно читав уголос. Кладе книжку на стіл, сам влаштовується на дивані, притуливши поряд милицю. Важко повірити, але переді мною колишній професійний військовий. У часи СРСР служив на підводних човнах на Камчатці. Штурман за освітою, був командиром частини, флагманське судно. Ще за радянських часів звільнився був незгодний з командуванням. Зараз, коли триває війна з Росією, у мене враження, що життя перевернулося. Бо люди, з якими я служив, товаришував, стріляють по мені. Ні з ким давно не спілкуюся, звісно. Не знаю, чи хтось ще з них служить. Але це я так собі уявляю, Танянський говорить російською мовою з притаманною корінному полтавцю вимовою. У Полтаві, куди повернувся після звільнення, працював на кафедрі фізмату в будівельному інституті. Здав кандидатський мінімум, міг би бути завкафедрою, але не захищав кандидатську дисертацію, каже. Заспокоював себе, що не алкоголік, а гіркий п'яниця Коли розвалювався Союз, грошей не було. Працював програмістом, електронщиком… потім охоронцем… Скажімо так: алкоголь призвів до … Точніше гординя, небажання підпорядковуватися. Дуже важко було опинитися в ситуації, коли моє життя нікому не потрібне. Хоча воно було потрібне, насправді, але я цього не усвідомлював. Став регулярно випивати. Заспокоював себе, що не алкоголік, а гіркий п'яниця: хочу вип'ю, не захочу не питиму. Насправді ж усе було не так. Пив знічев'я, від нудьги, через небажання щось змінювати в житті, каже. Батьки померли, з дружиною розлучилися згодом і вона померла, з донькою перестали спілкуватися. Залишивши квартиру при розлученні, має будинок у селі, непридатний до житла. Якийсь час жив у жінок, з якими мав стосунки. Та скотився до того, що став фактично безхатченком. У "Новому небі" вже вдруге. Один раз покинув ребцентр просто пішов, піддавшись бажанню випити. Та згодом був змушений повернутися. У грудні 2020-го я поламав праву ногу послизнувся і впав на тротуарі. Викликали мені "швидку". Не мав грошей на операцію, два місяці пролежав у лікарні на витяжці. 11 лютого коли мене виписали з гіпсом ще три місяці мав його носити. Того дня пішов сніг. Мене вивели за ворота лікарні, я попросив людей допомогти, щоб довели до зупинки і посадили на лавку. Я там майже добу просидів, голос Танянського надломлюється, ніби чоловік зараз заплаче, але він швидко себе опановує. Наступного ранку до мене підійшли чоловік і жінка, які поряд там живуть Максим і Наташа. З'ясували мою ситуацію. Ввечері приїхали на своїх "Жигулях" і відвезли на ніч у притулок "Світло Надії". Там з гіпсом не беруть треба, щоб був ходячим. Тому наступного дня мене перевезли сюди. Поступово призвичаювався до місцевих порядків. Коли зняли гіпс став потроху ходити, розробляв ногу. По мірі можливостей працював виконував роботу помічника кухаря, згодом став ходити на чергування як охоронець. Та в якийсь момент вирішив усе кинути. У мені знову гординя заграла. Давила відповідальність, почувався винним, що не встигаю все зробити, що збирався… Ну і стало тягнути випити. Тому в грудні торік я пішов. Написав записку, подякував за все. І пішов з роботи. перві три дня можуть і 100 грам налить Два місяця жив як безхатько ночував на вокзалі, шукав випадкові підробітки, жебракував. У тому районі мав багато знайомих, тож голодним не залишався. Та й чарку наливали. Іноді до нього підходили товариші з "Чистого неба", запрошували повернутися. Та відмовлявся. Мені було, по-перше, соромно повертатися. Ну і гординя грала як це так, щоб я повертався. Але Бог управив по-своєму: 26 лютого, на третій день війни, я зламав ліву ногу. "Швидка" повезла в лікарню, але там неправильно поставили діагноз. Написали, що вивих, а насправді зламав шийку стегна. 28 лютого мене "швидка" привезла сюди назад. Звісно, за моєю згодою. Отак я тут і хожу зрослося без гіпсу, чоловік підтягує милицю ближче до себе. Чи складно було побороти залежність? Отак взяти і відмовитися від горілки? питаю. Ну, перший раз я перед тим, як сюди потрапити, два місяця в лікарні не пив. Хоча, якби хтось налив, то не відмовився би, звісно. А другий раз було складніше, та перетерпів. У нас перві три дня можуть і 100 грам налить, шоб "білка" не стрєльнула, від плити каже, підвищуючи голос, Валерій Жовнірович. І покурить дадуть. СПАСІННЯ У кухню швидкою ходою заходить керівник центру Дмитро Маковєєв, 37 років. Невисокий коротко стрижений шатен спортивної статури. Заносить пакети з продуктами, ставить біля холодильника, щось каже кухарю та швидко йде. Дмитро Олександрович, як його тут називають, дуже зайнята людина. Але знаходить час поспілкуватися та розповісти свою історію життя. Він так званий "старший брат", а для цього центру керівник і наставник. І водночас один із його мешканців. Живе в окремому флігелі там лазня з душем і невеликим басейном, куди раз на тиждень ходять усі мешканці ребцентру, а ще офіс і одна невелика житлова кімната. змалку починали вживати: мені було 11 Маковєєв власним прикладом доводить, що наркомани колишні бувають. Зміг позбутися залежності, тепер допомагає іншим. Ми євангельські християни, живемо по слову Божому. А цей центр заснував харків'янин Дмитро Кваша. Це мій друг дитинства. Ми з ним змалку починали вживати: мені було 11, йому 14. Історія Дмитра Маковєєва вражає, хоча й, на жаль, не унікальна. Коли пішов у перший клас, вже курив цигарки. В 11 років уперше спробував курити травку. Таку поведінку нині пояснює тим, що дуже рано захотів "бути дорослим". брехав, єдиною ціллю було дістати наступну дозу Я тоді вже бухав нормально, валявся під парканом. Просто дивом закінчив дев′ять класів школи. Коли в 15 років пішов у бурсу, вже "висів" на трамадолі (опіоїдне знеболювальне. Gazeta.ua ), їв його щодня років п′ять. Це давало мені ілюзію почувався дорослим, упевненим чоловіком. Насправді так намагався подолати якісь свої комплекси. Почали з'являтися інші наркотики років у 17 уперше спробував ін'єкційний. Так званий "гвинт" первітин (радянська назва метамфетаміну, потужного і небезпечного психостимулятора, що викликає психічну залежність. Gazeta.ua ). Увесь час без гальм з 15 років не було тверезого життя. Був просто одержимий наркотиками. Поворотним моментом стала відкрита небезпека для життя. Дмитро отримав незначну травму ноги для здорової людини це була б невелика гематома. Але пішов загальний сепсис організму, нога сильно набрякла, була на межі некрозу. Чоловікові загрожувала ампутація та просто дивом лікарям вдалося врятувати кінцівку. великі суми, непідйомні для його мами-вчительки Моє мислення було егоїстичним, спрямованим лише на себе. Постійно брехав, єдиною ціллю було дістати наступну дозу, тепер Дмитро має сили говорити вголос про той жахливий спосіб життя, який вів. Коли познайомився з Богом, у мене зовсім розвернувся ракурс власного розуміння життя через віру. За порушення режиму вигнали спочатку з однієї лікарні. Згодом потрапив в іншу, але й там недовго втримався. З ногою знову почалися проблеми. І саме в цей момент йому зателефонував Дмитро Кваша. На той момент не спілкувалися з ним три роки. Як виявилося, він потрапив на реабілітацію платну. Вона дала добрий ефект, але потребувала великих грошей. Це великі суми, непідйомні для його мами-вчительки. Пощастило, що в нього брат в Англії, який дав гроші. Пройшов Дмитро реабілітацію і залишився служити в церкві хотів допомагати іншим позбутися залежності. Думав, як зробити це для людей, в яких немає грошей на вартісну програму. Цю ідею підтримав пастор церкви. Перші три місяці допомагали 1 грудня (2016-го. Gazeta.ua ) зняли невеликий будиночок на околиці, підтримали фінансово. Почали організовувати там центр "Нове небо". Я приїхав туди в червні, був сьомим, хто там жив. Почали трудитися, щоб утримувати будинок. Нині центр на самозабезпеченні: для його утримання заробляють гроші мешканці, які проходять реабілітацію. Працюють на будівництвах, виконують демонтажі, ремонтні роботи в будинках та квартирах. Дмитро як виконроб шукає замовлення. За ці роки вже мають напрацьовані зв'язки та постійних замовників. Єдина умова прийняти для себе рішення Клієнтами власне, мешканцями "Нового неба" стають люди, які мають останній шанс змінити своє життя. Це наркомани, алкоголіки, ігрозалежні, люди з кримінальним минулим, безхатченки. Їх забирають із вокзалів, базарів та вулиць проводять там інформаційну роботу, запрошують приєднатися до братства. Також сюди перенаправляють клієнтів з благодійної організації "Світло Надії" в їхньому тимчасовому притулку немає умов для постійного проживання безхатченків. Єдина умова прийняти для себе рішення, що готовий міняти своє життя, пояснює Дмитро. Моя задача щоб ці люди відновилися повністю в усіх сферах життя, найперше у соціальній, духовній. Моє бачення таке, щоб люди, які проходять реабілітацію, починали надавати допомогу таким же людям, і через це в нас зростає служіння. З одного будиночка в Полтаві ми зросли до того, що маємо повноцінні центри тут, в Одесі та Кременчуці, плануємо відкрити в Києві. За шість років через "Нове небо" пройшли більше тисячі людей. Не всі змогли виправитися багато хто повертається до згубних звичок, із сумом говорить куратор. Однак чимало є й історій позитивних. В центрах продовжують жити літні люди, для яких це єдиний прихисток. Непоодинокі історії, коли люди повертаються в родини, повністю відновившись і позбувшись залежності. У чому секрет вашої програми? питаю. Ніяких секретів. Молимося, розбираємо слово Боже. Працюють психологи. Немає покарань є тільки діалог, спілкування, особистий приклад. Інших варіантів немає, відказує.
we.ua -
"По тюрмам і лагерям – нічого хорошого. У мене 40 років відсижених" – як у селі рятують алкоголіків, наркоманів та колишніх засуджених
У селі на околиці Полтави в невеликому орендованому будинку живуть 36 чоловіків. Ренегати, про яких забули рідні та воліє не думати суспільство особи з судимостями, досвідом алкоголізму та наркоманії. Позбавлені власного кутка та засобів до існування. У кожного своя трагічна історія, свій шлях у прірву. Об'єднує їх рішення, яке кожен для себе ухвалив: змінити життя та хоча б останні його роки провести в тверезості, чесній праці та допомозі іншим. Центр соціально-психологічної реабілітації "Нове небо" це громадська організація, яка приймає усіх, хто потребує допомоги. Пов'язана з церквою християн-євангелістів. Кореспондентка Gazeta.ua побувала у центрі, аби дізнатися трагічні історії мешканців та побачити, як вони уживаються одне з одним та у новій для себе реальності. ДІМ МИЛОСЕРДЯ Приватна садиба, де надають притулок та шанс виправити життєві помилки алкоголікам, наркоманам і злочинцям-рецидивістам, виглядає абсолютно звичайно. Не те щоб крута вілла, але доволі респектабельно, порівняно з сусідськими одноповерхівками та бетонним багатоквартирним будинком. Двоповерховий цегляний будинок з асиметричним дахом розташований за цегляним парканом та металевими воротами з кованими елементами. На подвір'ї бутовим каменем оздоблені клумби видно, що влітку там буяли квіти, росте розлога кучерява верба. На розі ділянки акуратний двоповерховий флігель, фарбований в сірий колір. В глибині, на господарському дворі, ніби вітрила, надувається постільна білизна кольорові простирадла, підковдри та наволочки. Поряд сохне чоловіча білизна та одяг. Біля воріт зустрічає невисокий худий чоловік невизначеного віку, одягнений у старі джинси та чорну куртку. Представляється Олександром Михайловичем, помічником керівника, та запрошує в будинок. Праворуч від входу в темному коридорі помічаю велику, збиту з бруса стійку для взуття. Тут пар із 40 різноманітного чоловічого взуття черевиків, кросівок та домашніх капців. Ліворуч за отвором без дверей кухня. Звідти чути чоловічі голоси та стук посуду. Туди й запрошує мій новий знайомий, але сам йде кудись у дім. каждий із нас должен виконувать якусь роботу, щоб приносити пользу Праворуч у просторому приміщенні розташована кухня: холодильник, мийка, газова плита, робочий стіл та навісні шафи. Ліворуч ніби їдальня: три дивани вздовж стін, стільці та лави. Чільне місце займають два зіставлені столи чорний із пластиковим покриттям та збитий із дощок, вкритий білою клейонкою. Посередині сидить майже сивий худорлявий чоловік у світлій футболці. Я сьогодні помощнік кухаря, представляючись, каже Олексій. Та повертається до роботи чистить картоплю в миску. Робить це так зосереджено, що розумію не хоче про себе розповідати. Натомість від пічки відгукується трохи повнуватий чоловік із виголеною головою. З-під його сірих трикотажних спортивних штанів визирають носи чорних домашніх капців з написом home, рукави чорної трикотажної капюшонки засукані до ліктя. А я всігда повар, говорить 54-річний Валерій Жовнірович, який стоїть біля плити. У мене ноги не годяться. А каждий із нас должен виконувать якусь роботу, щоб приносити пользу. Ті хто може, щас на роботі будуть аж увечері. А тут остались ті, хто не можуть. За фахом столяр, але вміє готувати. Тому куховарить на всіх, хто живе в будинку. Жив із жінкою. Пили. Вона згоріла в хаті Мешкає в ребцентрі рік. Прийшов сюди, бо його дім у селі за 30 км від Полтави згорів дощенту. У полум'ї загинула і дружина. Жив із жінкою. Пили. Вона згоріла в хаті проводка. Мене дома не було. Не хочу вдаваться в подробності, на очі чоловіка навертаються сльози. Щоб це приховати, заглядає в одну з великих каструль на плиті, де вариться бульйон для супу. Хмара пари виривається з-під кришки, підсвічена закріпленим над плитою діодним ліхтариком через відключення в електромережі найближчі години в будинку немає світла. Про цей дім милосердя мені знакомі розказали. Прийшов, бо більше нікуди було йти. І ще прийняв рішення змінити життя, пояснює. Додає, що за цей рік, що тут живе, кинув пити та палити, трохи налагодив здоров'я. Тепер розуміє, що відповідає за свої вчинки, й узяв контроль над власним життям. Сьогодні якраз наша очєрєдь у понеділок і четвер Що готуєте? питаю. Чоловік відкриває кришку меншої каструлі та показує зо 30 яєць, які варяться. З них приготую завтра олів'є, каже. У двох інших баняках великих відерних виварках кипить рідина. На обід готую суп рисовий на курячому бульйоні. Це для своїх, а ще такий самий для бездомних, відкриває кришку на другій каструлі. Ми возим на Южний вокзал два раза на тиждень, кормим людей. Сьогодні якраз наша очєрєдь у понеділок і четвер. А как иначе? У нас же дом милосердия с христианским уклоном. Получается так, шо у нас тут и церковь своя. Ми веруем, молимся, изучаем Писание Господне, додає Олександр Михайлович, який заглядає до кухні. з малолєтки "сів" і не міг вже остановиться Знову виходить, у дверях розминається з невисоким сивим чоловіком у синьому спортивному костюмі. Той заходить і сідає на табурет біля столу. Поряд на полицях кухонної етажерки стоять три керамічні миски з застиглою, наче заварний крем, їжею. Це кукурудзяна каша, на сніданок готував. Залишили для наших людей, які з ночной смєни прийдуть, їм тоже нада поїсти, пояснює Валерій Васильович. ПОТРАПИТИ ДО РАЮ Знайомлюся з чоловіком, який зайшов у кухню 58-річним Віктором Божком. У центрі він вже 10 місяців. Звернувся сюди за порадою знайомого. Захотєлось помінять жизнь. Потому шо по тюрмам і лагерям нічого хорошого. А тут я прийшов до Бога. Тут ми міняємся психологічно і вопщє. Тут я не употрєбляю нічого. У мене 40 років відсижених з малолєтки "сів" і не міг вже остановиться. Тоді ще міліція була така, шо… За дрібне давали три, чотири года, п'ять… Перший раз попробував (красти. Gazeta.ua) з цікавості. Но тада врємя було друге, щиталося воно модним. Потім почав употрєблять (алкоголь. Gazeta.ua). Свого житла Віктор не має доки сидів у тюрмі, батьки померли. Залишену у спадок хату сусіди по Кобищанах району приватного сектора в Полтаві розібрали на цеглинки. Руїни досі стоять на ділянці, яка йому належить, та дати ради їм не може, розповідає чоловік. Алкоголіком чи п'яницею себе не вважав. Був "роботягою": працював на будівництвах, в охороні. Але коли отримував зарплату, то купляв горілку і напивався. возраст такий, шо в любе время можна умєрєть Спочатку трудився у Києві, потім переїхав до Полтави, працював в охоронній фірмі. Пока був в охрані, я не употребляв. Но прийшлося уйти здоров'я підкачало. У мене було два інфаркта. А після того пішов на підробітки і тоді почав пити каждий день. Поки в охрані працював, то ночував на вахтах. А як звільнився, жив де прийдеться, у знайомих. Змінити життя на краще та позбавитися алкозалежності переконав знайомий. Вмовив прийти сюди, розповів про Бога. Розказав, шо помінять жизнь можна, тіки прийдя до Бога. А вже возраст такий, шо в любе время можна умєрєть. Так можна попасть в рай, а тада мог попасть токо в ад я багато грішив в жизні. Це мене і мотивує не грішити, вести християнський образ (життя. Gazeta.ua) і попасть після смерті в рай. Прийнявши важливе для себе рішення, повідомив знайомому, той зателефонував керівнику Дмитру Маковєєву. Призначили зустріч. Коли Віктор із товаришем приїхав на розмову, його одразу попередили про кілька важливих моментів: щоб змінити своє життя, має сам захотіти, а ще треба буде працювати, бо не можна просто прийти і жити, нічого не роблячи. Поначалу було сложно. Найважче не думать про водку, коли говорить це, дивиться прямо в очі. - Це нічого, що я спитала? Ви можете про це говорити? питаю. Ми ж християни, у нас не должно буть заборонених тем. Ми должни говорить, бо алкоголік може остаться алкоголіком. Алкоголізм вважається хворобой, но уже коли людина стає вєрующим, вона може це побороти. Нєкоторі думають, шо у нас сєкта Від думок про горілку відволікало вивчення Біблії, робота на благо ребцентру, спілкування, переконує співрозмовник. Перший місяць чи два, доки проходить адаптація, новачків можуть не залучати до роботи це за бажанням та на розсуд керівника центру. У нас керівник такий, шо він баче, коли людина може спокуситися і піти шукати щось випить. І коли він баче, шо людина шукає возможность вийти і знайти щось випить чи уколоться, таких людей він старається оставить, щоб вони трошки прийшли в себе, собрались з мислями та рішили як вони збираються дальше жить, Віктор складає руки на стіл перед собою. Ми приходим сюда не токо міняться, а навчиться жить правильно. Наше руководство старається навчить нас жить в соціумі ми їздим на роботу, там люди інші, "з міра". Як люди "з миру" ставляться до вас? уточнюю. Всі по-разному. Нєкоторі думають, шо у нас сєкта. А ми просто християнська церква. Є негативне ставлення, тому шо тут бивші наркомани, бивші алкоголіки, бивші уголовники. Буває настрожене ставлення. Но тут по сусідству, напрімєр, ми в хороших отношеніях ми ходим прибирать територію, і остановку і інше. Чи маєте можливість отримувати власні гроші за роботу? Як ними розпоряджаєтеся? питаю. А дєньгі зачєм вони нужні Віктор дещо ніяковіє, розводить руками, ніби намагається жестами допомогти собі сформулювати думку. У нас же тут ніхто не курить це не забороняють, але нежелатільно. Када дєньгі єсть це спокуса. У нас тут свої правила. А дєньгі зачєм вони нужні, када в нас тут єсть шо покушать, дє покупаться, де спать, чисті постілі, одєжда. Вдруг шо, лєкарства привозить руководітєль, він же отвозе в лікарню, єслі нада. Побачивши, як до кухні заходить та сідає за стіл Олександр Михайлович, Божко трохи пожвавлюється. Відсувається від столу разом з табуретом. От лучше Олександра Міхалича расспрашуйте, він вам усе розкаже. Він у нас помощнік руководітеля. ЗЛОДІЙ, ЯКИЙ УМІЄ ВСЕ Про те, що 68-річний Олександр Сидоров користується авторитетом у "Новому небі", говорить повага, з якою до нього звертаються всі навкруги. Це не страх і не раболіпство але відчувається певний пієтет. А от про те, що мій візаві має авторитет в інших колах, говорять його руки, які складає на стіл, сплітаючи пальці в замок. Шкіра здається синьою від старих татуювань та видає багате кримінальне минуле. Найперше татуювання в житті зробив у дитинстві. Хрестики на долоні витатуювали собі разом з товаришем по дитбудинку на знак дружби. Інші символи мають походження з колоній. Церква з куполами, гральні карти, літери це не просто тюремні художества, кожен символ має свій чіткий смисл. По татуюваннях можна прочитати долю. Чоловік повідомляє, що в нього зататуйовані руки, спина та груди. Але в подробиці не вдається. Отец у меня убийца, мать воровка Татуировки это, во-первых, твое желание. Если ты к чему-то идешь… Я по понятиям жил, не имел и не имею ничего. На то время был такой воровской закон: вор не должен иметь ни семьи, ни дома, никакого честного труда. Родом із Зауралля, з початку 2000-х живе в Україні. Свою кримінальну біографію почав, можна сказати, до народження. Отец у меня убийца, мать воровка. Разница была в возрасте 19 лет. Отец был сильный, ростом под 2 метра ударил кулаком начальника шахты и убил. Мать по национальности хакаска. Ее арестовали за то, шо собирала зерно на поле, чтобы прокормиться. Встретились родители на зоне. Когда освободились, стали жить вместе. Батя устроился пожарником, нам дали комнату. Но на работе промок, замерз, заболел и умер. Мне было 6 лет. А мать стала вести аморальный способ жизни, водить мужиков. Было, уйдет два дня дома нету. Потом приведет кого-то, я у них из карманов денюжку повыгребаю сбегаю, куплю что-нибудь покушать. А потом пришла милиция, нас с братьями и сестрами забрали у матери и отправили в детдом. Я там че-то нарушил и меня воспитательница наказала обедом кушать не дала. Дождался, когда все заснут, залез на кухню и наелся. За это меня наказали… Так и пошло. Олександр Михайлович говорить російською мовою, м'яко заокруглюючи голосні. Він у ребцентрі нині один з найбільших "довгожителів", 4 січня виповниться три роки, як живе тут. У цього центра історія цікава. Його засновники четверо людей, колишніх наркоманів. Які самі пройшли увесь шлях, змінили своє життя. І заснували цей центр, щоб допомагати іншим, говорить Сидоров (тут і далі наводимо його слова в перекладі. Gazeta.ua). Та додає: у кожного, хто пройшов через ребцентр, своя історія, і жодна з них не починається зі щастя, хоча багато які мають хепіенд. Про себе особливо цікавого нічого й розповісти моя історія проста, каже: "Все життя крав, жив "по поняттям". Та починає розповідь, достойну мелодраматичного кіно з кримінальним сюжетом. Злодій повинен вміти все У Полтаві вперше побував понад 30 років тому: приїжджав сюди відпочивати. "Працював" тоді по всьому Радянському Союзу: туди поїхав щось украв, потім ще кудись украв. І так колесив гастролював, як кажуть. Крав у Росії, Білорусії, Закарпатті, в Азії. Жив з того, що крав, мій співрозмовник криво усміхається одним кутиком рота. До Полтави приїжджав на відпочинок. На той час тут церков майже не було. Не було видно ні бандитів, ні міліції тихий, спокійний городішко. Біля Південного вокзалу тоді були дома для залізничників і в одному з них була банька. Там була парна з басейном і всім шо треба: винця, горілочки, чайку будь ласка, з усіма витікающими. Основний контингент був такий, як я. Був злодієм широкої, так би мовити, спеціалізації: кишеньковим, обкрадав квартири та магазини. Це була його професія. Фізично ніколи не працював злодійський кодекс це забороняв. Лише розробляв плани злочинів та виконував "операції". Про Бога не думав взагалі. А Він до мене уперше прийшов, коли мені було 35 років. Сидів я у трудовому таборі. Зазвичай уночі прокидався покурити там, те-се. А тут прокинувся ні курити не хочу, нічого. І Бог зі мною заговорив це було ніби голос в моїй голові. "Хто ти є?" питає мене. "Я блатний", відповідаю. А Він мені на це: "Та ти ніхто і звати тебе ніяк". До ранку я вже не спав. Тоді я зрозумів, що Він мене чує Тоді у системі виправних закладів СРСР не працювали священники. Навіть телевізорів для ув'язнених ніде не було. Дозвілля проводив за книжками читав художню літературу, каже Олександр Михайлович. Зміг вивчитися у школі з 3 по 10 клас, те що пропустив, потрапивши "на малолєтку". 1978-го, коли "сидів" в українській тюрмі, заочно закінчив Краматорський технікум важкого машинобудування. А ще "вдосконалювався за спеціальністю" обмінювався досвідом зі злодіями, з яким разом відбували покарання, освоював нові злочинні навички. Загалом за своє життя відбув понад 40 років покарань. Добре запам'ятав цитату одного чоловіка авторитетного злодія, з яким познайомився в зоні. Він сказав: "Злодій повинен вміти все". Я старався всьому навчитися. Сюди коли потрапив зрозумів, що тут треба трудитися. Можу кладку класти, можу побудувати будинок з будь-якого матеріалу. Навчився цеглу класти, коли розбирав димарі, щоб залазити в магазини, які грабував. Вожу будь-який автомобіль. До речі, перше, що я зробив це викрав ще в нас у дитбудинку автомобіль "Урал-ЗІС". Сів і поїхав. Повний кузов діточок, а я фіть! присвистує, розповідаючи, Сидоров та злегка змахує рукою. Я б їхав ще, якби бензин не закінчився. Просто не знав, як зупинитися. Мені тоді було 8 років. Зазначає, що тоді дивом обійшлося без аварії ніхто не постраждав. Розмірковує, що вже тоді, можливо, Бог вберіг його та дітей, які опинилися мимовільними пасажирами викраденої автівки. Коли удруге Господь прийшов до мене, я одразу зрозумів, що це Він. Я тоді жив у селі, пас вівці. Був на вигоні, коли налетів вітер, небо почорніло і почалася злива з градом. А я в гумових капцях, ноги хлюпають, холодно. Гроза страшна… Я побіг сховатися в посадку під дерева, вівці збилися навколо, налякані. Я сам згадав Бога, молився своїми словами як міг. І за декілька хвилин негода вщухла. Тоді я зрозумів, що Він мене чує. Першу Біблію мені подарували, каже. Тоді ж почав молитися виходив у луки й читав Святе Писання вголос. Та згодом повернувся до своїх звичних справ крадіжок. "Працював" вже по країнах СНД Радянський Союз тоді розвалився. 2006 року зібрався з'їздити "на гастролі" в Росію. Та не вдалося потрапив за ґрати за сфабрикованим обвинуваченням, переконує. Та вважає це за щасливий випадок. вороватий був пацан, але навернувся до Бога До Харкова доїхав і… Це вже потім я зрозумів, що це була Його рука. Він мене просто гальмонув зупинив, мовляв, досить вже бігати. Мене зупинили на перевірку та звинуватили в незаконному придбанні та зберіганні вибухових речовин. Підкинули саморобну гранату в еквіваленті 165 грамів тротилу. Оповідач переконує: попри всю його багату кримінальну історію це була чистісінької води "підстава". А щоб вже точно не зірвався з гачка, доплюсували в колекцію відповідальність за погрози співробітнику міліції. Але вирок суддя дала найм'якіший за тих умов: два роки позбавлення волі. Тоді якраз приїжджав до нас Луценко, провели операцію "Антитерор". Закрили багато наркоманів і всяких кримінальних елементів підсовували патрони, фабрикували аби очистити вулиці від криміналітету. Мене швидко засудили, поїхав на "сотку" (Темнівська виправна колонія №100 на Харківщині. Gazeta.ua). Там познайомився з віруючою людиною. Вітя Сумський вороватий був пацан, але навернувся до Бога та став на шлях виправлення. Тоді в колонію приїжджали капелани з Ясної Поляни (село на Харківщині. Gazeta.ua). Проводили для в'язнів бесіди про Бога, з чаюванням та печивом. Звернули увагу, що Сидоров дуже напружений. А той і справді жив лише думками про помсту. На Кінному ринку стикнувся ніс до носа Постійно накручував себе в мені вирувала ненависть та злоба. Уявляв, як я буду страчувати того мента сержанта Андрія Копійку. А Вітя мені цікаво розказав, запросив на зустріч. Там помолилися за мене і мене відпустило весь цей стан просто випарувався. І я зміг простити того чоловіка. Поклявся Господу, що красти не буду і мститися Копійці теж не збираюся. Але Бог дав випробування, додає. Зустрів міліціонера в день, коли вийшов з тюрми. На Кінному ринку стикнувся ніс до носа. За мить в голові пронеслося безліч думок, ледь не кинувся на свого опонента, але стримався. Перемогла думка, що він пообіцяв Богу не чинити розправу. Підійшов до сержанта та сказав, щоб той не переживав він пробачив і не мститиметься. Тоді я прийшов на вокзал, думав поїхати в Росію провідати родичів. Але не міг вирішити їхати чи ні. І от на коліях поруч дві електрички стояли: на Бєлгород і на Полтаву. Я сів наосліп у першу-ліпшу. Так і опинився в цьому благословенному місці (у Полтаві. Gazeta.ua). З того часу, переконує, жив чесним життям. Працював пастухом, будівельником, охоронцем. Жив у знайомих, на роботі, винаймав квартири. Та, побачивши шанс, прийшов до центру "Нове небо". ЖИТТЯ В ПРАЦІ ТА МОЛИТВІ Розклад у ребцентрі чіткий. Ті, хто виїздить на роботу, прокидаються о 6:00. За пів години молитва під проводом старших братів. Моляться за Україну, її захисників, за місто. Після швидкий сніданок і робітників вивозять у місто на роботу. не будь грабителем бедного, потому что он беден Ті, хто залишаються, прокидаються о 8:00, о пів на дев'яту моляться, потім снідають. Далі час присвячують хатнім справам: прибирання будинку та прилеглої території, прання, приготування їжі. У кожного своя відповідальність наприклад, за прання відповідає Віталій, він же допомагає на кухні. Далі за графіком година читання та обговорення Біблії. Для цього всі мешканці збираються разом у центральній кімнаті на середньому напівповерсі, до якого з коридору ведуть досить круті дерев'яні сходи. … не будь грабителем бедного, потому что он беден. И не притесняй нещасного у ворот. Потому что Господь вступится в дело их…, читає з великої Біблії притчі Соломона 62-річний Євген Танянський. Його уважно слухають 12 чоловіків переважно передпенсійного та пенсійного віку, що розмістилися вздовж стін на диванах та кріслах. Декілька сходинок ведуть на верхній поверх. З його коридору можна вийти на невеликий балкон, двоє дверей ведуть у дві житлові кімнати, щільно заставлені двоярусними ліжками. Це практично єдині меблі в житлових кімнатах. А от для особистих речей є лише одна шафа. Там на вішалках висить старий, але чистий чоловічий одяг, частина речей акуратно складені на полицях у стоси. Повертаючись униз, кидаю більш уважний погляд на кімнату, де читають Біблію. Колись тут був дизайнерський ремонт: глянцева натяжна стеля, шоколадного кольору з золотим візерунком шпалери, плаский телевізор на стіні, оздоблений натуральним каменем камін та один з кутів. М'який куточок "під шкіру", крісла та дивани в тон, підлога з натурального дерева. ізолятор перші два-три дні тут живуть новоприбулі Та в кімнаті гостро відчувається що це не родинне гніздечко, а заклад, де багато людей. Меблева оббивка потерлася та засалилася, шви на шпалерах розклеїлися, фарба на стінах полущилася та подекуди проростає грибком. Утім, тут не брудно підлога вимита, з меблів стертий пил. Про те, що тривають різдвяні та новорічні свята, нагадує штучна ялинка з дощиком у кутку та саморобні паперові прикраси на полиці. У нас є кімната для тих, хто погано ходить. А ще тут своєрідний ізолятор перші два-три дні тут живуть новоприбулі, Олександр Сидоров спустився на перший поверх, показує на кімнату праворуч від сходів. Приміщення, яке я спочатку сприйняла за господарське пральню чи сарай розташоване трохи нижче першого поверху. У невеликій, доволі темній кімнаті єдине віконце під стелею дає мало світла зимового похмурого дня тісно від різноманітних двоярусних ліжок. Постілі акуратно застелені, усі ковдри та подушки різні. Кімната не дарує відчуття затишку скоріше, навпаки. Посилює враження прохолода доки немає електрики, опалення в будинку не працює. А ще тут висить запах, який буває в кімнатах, де живуть важкі лежачі хворі застарілої сечі та поту. У кутку на полиці помічаю медичне судно з кришкою. То ми судно одному нашому брату купляли, коли він був з поламаною ногою, киває Сидоров, піднімаючись з кімнати сходами. І додає, коли виходимо в кухню, про чоловіка, який дрімав на ліжку під червоною ковдрою. Тут один чоловік живе лежачий. Його привезли з Харкова два інсульта пережив. Жив на Салтівці. Донька, яка за ним доглядала, виїхала з родиною до Рівного. Хотіла забрати батька до себе, та її чоловіка поранили, він військовий. Зараз вони родиною за кордоном у Данії проходять реабілітацію. А ми доглядаємо за ним. Леонідович міняє підгузки. Життя в "Новому небі" підпорядковується чіткому розкладу не лише упродовж дня, я й протягом тижня. Так, щопонеділка чоловіки беруть участь у так званій "молитовній горі" безперервній молитві. Спільно з іншими реабілітаційними центрами, моляться за Україну. У кожного свій час, розкладу суворо дотримуються. В інші дні з мешканцями ребцентру працюють психолог, арттерапевт, приїжджають на бесіди священники. Кожного новоприбулого тестують на ВІЛ/СНІД, гепатит, туберкульоз. Проводять загальне обстеження, за необхідності надають медичний супровід. ДРУГИЙ ШАНС Стукаючи милицею та шаркаючи капцями, до кухні повільно заходить чоловік у чорних штанях та розтягнутому сірому плетеному светрі з блискавкою на комірі. В руках Євген Танянський тримає Біблію, яку щойно читав уголос. Кладе книжку на стіл, сам влаштовується на дивані, притуливши поряд милицю. Важко повірити, але переді мною колишній професійний військовий. У часи СРСР служив на підводних човнах на Камчатці. Штурман за освітою, був командиром частини, флагманське судно. Ще за радянських часів звільнився був незгодний з командуванням. Зараз, коли триває війна з Росією, у мене враження, що життя перевернулося. Бо люди, з якими я служив, товаришував, стріляють по мені. Ні з ким давно не спілкуюся, звісно. Не знаю, чи хтось ще з них служить. Але це я так собі уявляю, Танянський говорить російською мовою з притаманною корінному полтавцю вимовою. У Полтаві, куди повернувся після звільнення, працював на кафедрі фізмату в будівельному інституті. Здав кандидатський мінімум, міг би бути завкафедрою, але не захищав кандидатську дисертацію, каже. Заспокоював себе, що не алкоголік, а гіркий п'яниця Коли розвалювався Союз, грошей не було. Працював програмістом, електронщиком… потім охоронцем… Скажімо так: алкоголь призвів до … Точніше гординя, небажання підпорядковуватися. Дуже важко було опинитися в ситуації, коли моє життя нікому не потрібне. Хоча воно було потрібне, насправді, але я цього не усвідомлював. Став регулярно випивати. Заспокоював себе, що не алкоголік, а гіркий п'яниця: хочу вип'ю, не захочу не питиму. Насправді ж усе було не так. Пив знічев'я, від нудьги, через небажання щось змінювати в житті, каже. Батьки померли, з дружиною розлучилися згодом і вона померла, з донькою перестали спілкуватися. Залишивши квартиру при розлученні, має будинок у селі, непридатний до житла. Якийсь час жив у жінок, з якими мав стосунки. Та скотився до того, що став фактично безхатченком. У "Новому небі" вже вдруге. Один раз покинув ребцентр просто пішов, піддавшись бажанню випити. Та згодом був змушений повернутися. У грудні 2020-го я поламав праву ногу послизнувся і впав на тротуарі. Викликали мені "швидку". Не мав грошей на операцію, два місяці пролежав у лікарні на витяжці. 11 лютого коли мене виписали з гіпсом ще три місяці мав його носити. Того дня пішов сніг. Мене вивели за ворота лікарні, я попросив людей допомогти, щоб довели до зупинки і посадили на лавку. Я там майже добу просидів, голос Танянського надломлюється, ніби чоловік зараз заплаче, але він швидко себе опановує. Наступного ранку до мене підійшли чоловік і жінка, які поряд там живуть Максим і Наташа. З'ясували мою ситуацію. Ввечері приїхали на своїх "Жигулях" і відвезли на ніч у притулок "Світло Надії". Там з гіпсом не беруть треба, щоб був ходячим. Тому наступного дня мене перевезли сюди. Поступово призвичаювався до місцевих порядків. Коли зняли гіпс став потроху ходити, розробляв ногу. По мірі можливостей працював виконував роботу помічника кухаря, згодом став ходити на чергування як охоронець. Та в якийсь момент вирішив усе кинути. У мені знову гординя заграла. Давила відповідальність, почувався винним, що не встигаю все зробити, що збирався… Ну і стало тягнути випити. Тому в грудні торік я пішов. Написав записку, подякував за все. І пішов з роботи. перві три дня можуть і 100 грам налить Два місяця жив як безхатько ночував на вокзалі, шукав випадкові підробітки, жебракував. У тому районі мав багато знайомих, тож голодним не залишався. Та й чарку наливали. Іноді до нього підходили товариші з "Чистого неба", запрошували повернутися. Та відмовлявся. Мені було, по-перше, соромно повертатися. Ну і гординя грала як це так, щоб я повертався. Але Бог управив по-своєму: 26 лютого, на третій день війни, я зламав ліву ногу. "Швидка" повезла в лікарню, але там неправильно поставили діагноз. Написали, що вивих, а насправді зламав шийку стегна. 28 лютого мене "швидка" привезла сюди назад. Звісно, за моєю згодою. Отак я тут і хожу зрослося без гіпсу, чоловік підтягує милицю ближче до себе. Чи складно було побороти залежність? Отак взяти і відмовитися від горілки? питаю. Ну, перший раз я перед тим, як сюди потрапити, два місяця в лікарні не пив. Хоча, якби хтось налив, то не відмовився би, звісно. А другий раз було складніше, та перетерпів. У нас перві три дня можуть і 100 грам налить, шоб "білка" не стрєльнула, від плити каже, підвищуючи голос, Валерій Жовнірович. І покурить дадуть. СПАСІННЯ У кухню швидкою ходою заходить керівник центру Дмитро Маковєєв, 37 років. Невисокий коротко стрижений шатен спортивної статури. Заносить пакети з продуктами, ставить біля холодильника, щось каже кухарю та швидко йде. Дмитро Олександрович, як його тут називають, дуже зайнята людина. Але знаходить час поспілкуватися та розповісти свою історію життя. Він так званий "старший брат", а для цього центру керівник і наставник. І водночас один із його мешканців. Живе в окремому флігелі там лазня з душем і невеликим басейном, куди раз на тиждень ходять усі мешканці ребцентру, а ще офіс і одна невелика житлова кімната. змалку починали вживати: мені було 11 Маковєєв власним прикладом доводить, що наркомани колишні бувають. Зміг позбутися залежності, тепер допомагає іншим. Ми євангельські християни, живемо по слову Божому. А цей центр заснував харків'янин Дмитро Кваша. Це мій друг дитинства. Ми з ним змалку починали вживати: мені було 11, йому 14. Історія Дмитра Маковєєва вражає, хоча й, на жаль, не унікальна. Коли пішов у перший клас, вже курив цигарки. В 11 років уперше спробував курити травку. Таку поведінку нині пояснює тим, що дуже рано захотів "бути дорослим". брехав, єдиною ціллю було дістати наступну дозу Я тоді вже бухав нормально, валявся під парканом. Просто дивом закінчив дев′ять класів школи. Коли в 15 років пішов у бурсу, вже "висів" на трамадолі (опіоїдне знеболювальне. Gazeta.ua ), їв його щодня років п′ять. Це давало мені ілюзію почувався дорослим, упевненим чоловіком. Насправді так намагався подолати якісь свої комплекси. Почали з'являтися інші наркотики років у 17 уперше спробував ін'єкційний. Так званий "гвинт" первітин (радянська назва метамфетаміну, потужного і небезпечного психостимулятора, що викликає психічну залежність. Gazeta.ua ). Увесь час без гальм з 15 років не було тверезого життя. Був просто одержимий наркотиками. Поворотним моментом стала відкрита небезпека для життя. Дмитро отримав незначну травму ноги для здорової людини це була б невелика гематома. Але пішов загальний сепсис організму, нога сильно набрякла, була на межі некрозу. Чоловікові загрожувала ампутація та просто дивом лікарям вдалося врятувати кінцівку. великі суми, непідйомні для його мами-вчительки Моє мислення було егоїстичним, спрямованим лише на себе. Постійно брехав, єдиною ціллю було дістати наступну дозу, тепер Дмитро має сили говорити вголос про той жахливий спосіб життя, який вів. Коли познайомився з Богом, у мене зовсім розвернувся ракурс власного розуміння життя через віру. За порушення режиму вигнали спочатку з однієї лікарні. Згодом потрапив в іншу, але й там недовго втримався. З ногою знову почалися проблеми. І саме в цей момент йому зателефонував Дмитро Кваша. На той момент не спілкувалися з ним три роки. Як виявилося, він потрапив на реабілітацію платну. Вона дала добрий ефект, але потребувала великих грошей. Це великі суми, непідйомні для його мами-вчительки. Пощастило, що в нього брат в Англії, який дав гроші. Пройшов Дмитро реабілітацію і залишився служити в церкві хотів допомагати іншим позбутися залежності. Думав, як зробити це для людей, в яких немає грошей на вартісну програму. Цю ідею підтримав пастор церкви. Перші три місяці допомагали 1 грудня (2016-го. Gazeta.ua ) зняли невеликий будиночок на околиці, підтримали фінансово. Почали організовувати там центр "Нове небо". Я приїхав туди в червні, був сьомим, хто там жив. Почали трудитися, щоб утримувати будинок. Нині центр на самозабезпеченні: для його утримання заробляють гроші мешканці, які проходять реабілітацію. Працюють на будівництвах, виконують демонтажі, ремонтні роботи в будинках та квартирах. Дмитро як виконроб шукає замовлення. За ці роки вже мають напрацьовані зв'язки та постійних замовників. Єдина умова прийняти для себе рішення Клієнтами власне, мешканцями "Нового неба" стають люди, які мають останній шанс змінити своє життя. Це наркомани, алкоголіки, ігрозалежні, люди з кримінальним минулим, безхатченки. Їх забирають із вокзалів, базарів та вулиць проводять там інформаційну роботу, запрошують приєднатися до братства. Також сюди перенаправляють клієнтів з благодійної організації "Світло Надії" в їхньому тимчасовому притулку немає умов для постійного проживання безхатченків. Єдина умова прийняти для себе рішення, що готовий міняти своє життя, пояснює Дмитро. Моя задача щоб ці люди відновилися повністю в усіх сферах життя, найперше у соціальній, духовній. Моє бачення таке, щоб люди, які проходять реабілітацію, починали надавати допомогу таким же людям, і через це в нас зростає служіння. З одного будиночка в Полтаві ми зросли до того, що маємо повноцінні центри тут, в Одесі та Кременчуці, плануємо відкрити в Києві. За шість років через "Нове небо" пройшли більше тисячі людей. Не всі змогли виправитися багато хто повертається до згубних звичок, із сумом говорить куратор. Однак чимало є й історій позитивних. В центрах продовжують жити літні люди, для яких це єдиний прихисток. Непоодинокі історії, коли люди повертаються в родини, повністю відновившись і позбувшись залежності. У чому секрет вашої програми? питаю. Ніяких секретів. Молимося, розбираємо слово Боже. Працюють психологи. Немає покарань є тільки діалог, спілкування, особистий приклад. Інших варіантів немає, відказує.
we.ua -
Чи допоможе закон "про російську мову" подолати провінційність?
Приблизно за три тижні дискусій у мережі та спілкування з приятелями і колегами стало зрозуміло, що основним тригером і справжньою, хоча досі не проартикульованою назовні метою створення проєкту закону з популярною назвою "про заборону російських джерел" став сумний стан програм гуманітарних і соціальних дисциплін, передусім на рівні закладів освіти, віддаленіших від визнаних центрів, де можна надибати багато чого цікавого, до творчості Дуґіна включно. У шкільних програмах гуманітарних предметів переважно продовжує панувати все та ж вибухова суміш із сильно видозміненого народництва і "класової боротьби", до якої просто додали боротьбу українців проти всіх навколо. На це я, за всієї симпатії та поваги, могла тільки сумно посміхнутися. Хоч який опосередкований стосунок маю до викладання і вчителювання (адже описана картина стосується не тільки провінційних університетів, але й шкіл більшою чи меншою мірою у практично всіх географічних пунктах країни!), проте навіть у мене зібралася колекція історичних ляпсусів, включаючи такий термінологічний покруч, як "антифеодальне козацьке повстання", який я надибала у збірнику завдань для ЗНО в році десь так 2020-му. Вже не згадуючи про те, що у шкільних програмах гуманітарних предметів переважно продовжує панувати все та ж вибухова суміш із сильно видозміненого народництва і "класової боротьби", до якої просто додали боротьбу українців проти всіх навколо. Якби ото Драгоманов встав та подивився, до чого дійшла його ідея про рівнозначність національного і соціального визволення українців, то, як казали свого часу на малій батьківщині Тараса Шевченка, "їй Богу, вдруге б умер". Детально проблема була розписана і розібрана, щоправда, переважно на матеріалі ранньомодерної епохи у текстах, зокрема, професорки Наталі Яковенко ще в році так 2008-му. Реалії, з якими борються автори закону про заборону російських підручників та джерел зумовлені передовсім інерцією "совка". Яке відношення до цього мають російськомовні підручники та загалом тексти та книги? А дуже просте – реалії, з якими борються автори закону про заборону російських підручників та джерел, виростають із двох передумов. Перша з них – це бездумна інерція "совка". Дивуватися годі – усе ще "в строю" ті вчителі, які в 1991 році мали приблизно 30 років і досі ще загалом працездатні й дієздатні. Враховуючи, що заступити їх ніхто особливо не рветься, то ще років п’ять вони викладатимуть і далі. Другий корінь – це провінційність, той самий другий найтяжчий ворог України після Москви, як це формулював Шевельов. Одна з її основних рис – підсвідоме відчуття себе вторинним відносно певного "центру" і таке ж підсвідоме бажання показати "центрові", що ти теж щось значиш. Довгі роки показником "належності до вищих" була російська мова – користуватися російською було престижно, це була мова "міських" і "центрових". Зараз все ще триває інерція, і її не обтяли навіть московські ракети. Бодай тому, що на стороні інерції – таке "людське, надто людське", як принцип "звичка – друга натура". І від цього не рятують інтелект, освіта, патріотизм, енергійний характер тощо. Підсвідоме відчуття провінційної вторинності загрожує повінню спроб "підтягнути" українську історію під останні західні теорії, які розроблялися зовсім для інших випадків, ситуацій, соціальних страт, народів тощо. Тож підсвідоме бачення себе все ще вторинними загрожує нам, у разі успіху ухвалення бодай у сфері освіти закону про заборону використання російськомовних текстів і джерел, двома поважними наслідками. Адже перекриття одного шляху реалізації провінційності не означатиме вбивства одним махом самого цього відчуття серед маси тих, хто мав би цей закон виконувати. Ми отримаємо насамперед повінь спроб реалізувати наполегливе бажання частини громади за всяку ціну, наприклад, підтягнути українську ранньомодерну і модерну історію під останні західні теорії, які розроблялися зовсім для інших випадків, ситуацій, соціальних страт, народів тощо. Абсолютно ігноруючи подекуди обґрунтовані дані джерел – з не меншим запалом, ніж це робить постсовєтське квазінародництво. Водночас уже давно я втратила лік приголомшливим безсенсовим дурницям, які прорікали представники молодшого покоління, іноді з західним вишколом. Одне юне дарування (Господи, Твоя воля – пишу це, сама маючи 35 років!) примудрилося назвати програш виборів Порошенком "знищенням гетьманського устрою", не тямлячи, що саме цим терміном іменується убивче для української державності скасування гетьманства Катериною II. Рівень розуміння алюзій і паралелей шокує. Ще інший, направду ревний патріот, який зараз, до того ж на фронті, ніяк не міг зрозуміти різницю між "бравим шпигуном" для нас і "підлим розвідником" для них і загалом роль перспективи навіть на рівні "точка зору залежить від місця сидіння". А от Дуґіна у програмі провінційних університетів (і це не тільки про місце, а й про стан душі, у нас половину уряду зі стану провінційності тільки залпи московських ракет почали витрушувати, і я не поручуся за поступ і успіх цього процесу) цілком може замінити "творчість" Паїка, Канигіна та інших "братів по духу" класика російської геополітики з такими перлами думки, як "руський король Аттила", "гуни – предки українців", і всіма Святомирами та іншими варіаціями на тему "достославного" Фоменка з його мільйонами літ російської історії. Впевненості мені надає насамперед та легкість, з якою "вчення марксизму-ленінізму" і "п’ятичленку" у школах замінили "звитяжна боротьба українського народу" проти всіх навколо – з приблизно однаковим рівнем розуміння одного і другого. А також той факт, що поки на Сході з перемінним успіхом з голів витрушували метастази гримучої суміші "совєтчини" і "русского мира", в областях більш свідомих пишним цвітом розцвіли дурисвітства на кшталт "Ісус Христос – галичанин" чи вже згаданого "царя русів Аттили". У нас уже зараз загальний підсумок бурхливої діяльності причетних до системи освіти такий, що військові іноді не розуміють, за що вони воюють. Тимчасом у нас уже зараз загальний підсумок бурхливої діяльності причетних до системи освіти такий, що військові іноді не розуміють, за що вони воюють. І давайте не будемо лаяти за це умовного офіцера МПЗ, бо він – так само споживач усього вищеописаного ярмарку глупоти. А з прикладами, які підтверджують істинність такого висновку (до речі, свого часу озвученого Оксаною Забужко), теж доводилося стикатися. Серед цивільних теж не надто багато розуміння, а звідки йому взятися, якщо ті абітурієнти, які вступають на історичний факультет, перші два роки там просто переучуються, настільки далека шкільна програма від реальних знань з предмета. І це стосується не тільки історії – доказом цьому жвавість ринку репетиторів, які готують до ЗНО. Програми, підручники та решту методичного багажу потребують ретельного прискіпливого перегляду фахівців відповідних дисциплін з обов’язковим – у разі знайдення очевидних помилок, глупств і невідповідностей – покаранням авторів і тих, хто перевіряв та схвалював усе це "добро". У ситуації не винні ні Захід, ні автори закону. Винуватцями ситуації є – якщо глобально – Росія, а якщо предметно – то весь сонм тих чиновників від освіти, котрі роками плодили даремні сутності, нітрохи не турбуючись ані якістю реальної освіти, ані мінімальним співвіднесенням з реаліями світу і країни спродукованого ними. В результаті програми, підручники та решту методичного багажу потребують ретельного прискіпливого перегляду фахівців відповідних дисциплін з обов’язковим – у разі знайдення очевидних помилок, глупств і невідповідностей – покаранням авторів і тих, хто перевіряв та схвалював усе це "добро". І закон, до речі, цілком може стати непоганим доповненням "теоретичної бази" процесу, втім, за кількох умов. Насамперед як наполягають фахівці, варто розділити освіту і науку (ба більше – зосередитися саме на освіті), а освіту, своєю чергою, варто розділити на природничу і гуманітарну – різниця у підготовці є. Не завадило б чітко прописати відповідальність за порушення закону – і бажано при цьому не зробити єдиним крайнім учителя та викладача, як це часто буває. І максимально предметно виписати всі інші норми. Спеціально для Еспресо. Про авторку: Олеся Ісаюк – історик, докторка гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького", дослідниця нацистських і совєтських репресій у ХХ столітті. Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів. Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.
we.ua - Чи допоможе закон
Путіну доведеться генералів перестріляти, щоб не вчинили заколот, - Фейгін
Розпочнемо наш аналіз із «одкровень кремлівського старця». Хоча він насправді не такий уже й старий, і кількість його воєнних злочинів уже наближається до рекордів. Ключове з його останніх «одкровень» – що він переводить так звану СВО, тобто фазу, яку він планував як бліц-криг, у формат довгої, затяжної війни. Важлива тема, яку всі обговорюють, – стосовно ядерної зброї та її застосування, «сили Росії, яка залишається в неї на удар у відповідь». Ця вся риторика викликана наслідками обстрілів Енгельса та Дягілева. Енгельса більше, бо там постраждали три стратегічні бомбардувальники Ту, які є частиною «ядерної тріади», «щита Росії». І виявилося, що майже за 700 км від кордону Україна цілком може завдати удару. Такий ступінь ураження якась там Україна якимись там дронами! Тоді на що перетворять цей «ядерний щит» ракети типу «Томагавк» чи інші засоби, які має Захід? То виходить, що це все фейк, омана. Жодних засобів ППО, засобів завчасного попередження – нічого такого нема. Можливо, все це передислоковано на театр воєнних дій, вважається, що в глибокому тилу нічого не загрожує й тому нічого не робиться. Путіну у відповідь на цей сміх із Києва й від західних ЗМІ треба було чимось парирувати, продовжуючи застосовувати ядерну риторику, залякуючи компенсаторно за те, що сталося. Зненацька він заговорив (хоча й раніше в нього прохоплювалося щось таке), що метою було приєднання територій. У цьому й досі ніхто не сумнівався, це не те, про що ніхто не знав, а тепер стало одкровенням. Це була спроба завоювання всієї держави. Російським військам дали по зубах, і вони відкотилися туди, де змогли закріпитися. Оце й уся комбінація. А тут він починає приплітати Петра І. Так-так, Азовське море, каже, у нас тепер внутрішнє. Це спосіб частково виправдатися: все недаремно, ми ж приєднали, Петро не зміг, а ми впоралися. З одного боку, це виправдання перед громадською думкою всередині Росії, електоральною думкою точніше. З іншого – спроба визначити цілі операції, бо звідусіль лунає: а заради чого ви воюєте? Ось він відповідає: задля приєднання територій. Це підступна пастка, тому що завтра ти втратиш і басейн Азовського моря, і Мелітополь візьмуть, – що тоді розповідатимеш? Що цілі не досягнуто? Чи що цілі вже інші? «За будь-яку ціну відстояти Крим» чи «не віддати і п’яді землі Донбасу» - пастка насправді, проте Путін її застосовує, тому що, мабуть, потрібно обґрунтувати наступні хвилі мобілізації та гігантські втрати від першої хвилі від 21 вересня, які все одно виявляться. Усі насправді були дуже здивовані тим, що аеродроми стратегічної авіації зазнали нападу. Це ж історія про «ядерну тріаду»: підводні човни – авіація – ракетні установки. І тут з’ясувалося, що треба терміново все це евакуйовувати. Військові частини все розуміють, але передислоковувати, власне, нікуди. Вони можуть відвести бомбардувальники Ту, стратегічну авіацію кудись за Урал, але ж це не вирішує проблему. Тому що нема більше таких облаштованих, як у Саратовській області, під Енгельсом, летовищ зі складами, відповідним обладнанням, доведеться щось нове створювати в глибині Росії. Основні склади стратегічного й тактичного запасу розташовані в районі Уральських гір. Кудись туди треба перетягувати все, це більша відстань, за Москву, Свердловськ, Єкатеринбург, Челябинськ. Це проблема. А як завтра в України з’являться дрони, які летять на 2 тисячі кілометрів? Це ж дрон усього лише, не балістична ракета, яка летить на будь-яку відстань, яка є в американців, європейців та інших. Тобто виходить, що навіть Україна, з її потенціалом, в умовах війни, руйнування ВПК, має здатність вирішити ці проблеми. Що вже тоді казати про розвинені країни, про Захід, який має всі ці засоби вже давно? Є попередня умова, про це і Байден казав, і Блінкен, і Венді Шерман, заступник держсекретаря, буквально вчора про це розповіла, що попередня умова може бути лише така: виводьте війська і ласкаво просимо – будь-які переговори про репарації, про мир, про безпеку, про що хочете. Стрєлков, він же Гіркін, воєнний злочинець, узяв і «дьорнув» з лінії фронту з незрозумілою мотивацією. Водночас Соловйов (чи Кисельов, я вже в сортах цієї ароматної субстанції не розуміюся) заявив недавно, що буцімто порадив Царьову, колишньому регіоналу, який виїхав до РФ, не лізти в розбірки між російськими спецслужбами. Тут історія не про Царьова, а про те, що починаються «розбірки» між російськими спецслужбами всередині самої Росії. Гіркін каже, що в окопах не розуміють цілей «спецоперації», заради чого вмирають і воюють, а Кремль свідомо плутає цілі, щоб у будь-який момент покінчити з цією операцією шляхом переговорів, зобразивши це засобом досягнення цілі. Ми в результаті переговорів зупиняємося на статус-кво – чудове виконання, залишаємо якусь територію – однаково це виконання. Ясності цілей нема, і це є спосіб маневру для Кремля – про це каже Гіркін, окрім іншого. Чому його відкликали чи він сам поїхав – це вже загадка, я гадаю, йому відомство сказало. А чого його в кульок не поклали, просто кажучи? Може, ще зарано, ще потрібний для чогось. Можливо, ми до кінця не розуміємо – а вони розуміють і для чогось використають. У спецслужбах завжди точиться боротьба, з 24 лютого вона загострилася. Головне питання – хто винний? На кого повісити відповідальність, у тому числі з лав спецслужб? Хто, власне, довів до того, що вже 10-й місяць поспіль війна, а тепер вона, виявляється, буде «довго», «на виснаження». І хто ж це? ФСБ, армія, ГРУ, головне управління розвідки міністерства оборони – хто це? І на це питання нема відповіді. У принципі в Росії заведено вирішувати так: на кого вкажуть, той і винний, а не той, хто винний реально. Указівки такої поки що нема, тому сварки триватимуть і надалі. Оскільки не визначена ідея. От кажуть: лінія Суровікіна, тактика враження цивільних цілей, плани вторгнення з півночі. Але це той набір, який уже був і не дав результату. З півночі вже заходили на територію Києва, чим закінчилося – ми бачили, знаємо. До того ж кадрові частини, набагато краще підготовлені, в умовах раптовості й з іншими елементами, які були 24 лютого. А на напрямку Донбасу – Бахмут, Соледар, Авдіївка, Мар’їнка – ну, просуньтеся, покажіть, що то за «лінія Суровікіна» така. Увірватися в Бахмут, а тут – Слов’янськ і Краматорськ. І де це? Воно ж триває вже не тиждень, не місяць. І третє, про що йдеться: так, ви уражуєте об’єкти критичної  інфраструктури, залишите без тепла, світла, зв’язку, але ж цього теж нема. Так, завдано значних збитків, дошкульних, але не 100% й не такого, що не дає змоги механізму економічному, гуманітарному, військовому в Україні продовжувати існувати й функціонувати. Яка ціль була? По-перше, вичерпати запас ракет, витрачати гроші, репутацію свою перетворювати на лайно, бо ж країна-терорист, обстрілює цивільне населення, вбиває мирних громадян, на це також доводиться приставати. І що отримали натомість? Тепер для всіх є консенсус морально-політичний: так, це країна-терорист, країна-спонсор тероризму, просто не всі ще прийняли, Нідерланди ухвалили таку постанову слідом за Польщею. Американські сенатори теж відзначили геноцидність практик РФ. Це ж не просто вони б’ють по інфраструктурних об’єктах, щоб не було світла, – це не буде тепла, в лікарнях вмиратимуть люди, можуть замерзати пенсіонери й так далі. Це все додаткові злочини. Але вони на це підуть. Вони вже можуть готуватися до того, щоб шукати крайнього. Крайнім тут виглядає, крім Путіна, ще Герасимов. Але ні, вони дуже хитру піраміду сплели, таку дивну злочинну комбінацію, що навіть Гітлер міг би позаздрити: і НСДАП, і СА, і «вершники апокаліпсису» на ішаках тощо. Та в них усе є. ПВК Вагнера в чомусь нагадує СС, у чомусь – військове крило НСДАП, гестапо своє мають. Усе в них є. Вони себе відтворюють як націонал-соціалістичний режим, просто націонал-соціалізм – це дещо інше. Тут більше фашистських елементів, з правим ухилом. Усе ж таки в цьому революційність була в НСДАП, там навіть ціле крило було революційне, брати Штрассер його очолювали – націонал-більшовицьке називалося, про це мало хто знає. Отто Штрассер у своїй книзі детально все описав, той Штрассер, що вижив і виїхав до Канади ще до війни. Отже, коли говорити про Герасимова й провину, то є відчуття, що Путін побоюється відверто обвинувачувати військовий генералітет. Побоюється, поки не створив потрібний баланс, тому що генералів доведеться перестріляти в разі чого, раптом вони вчинять заколот. А в нього сили – ФСО, певне крило ФСБ, ПВК Вагнера та, можливо, Кадиров зі своїми частинами. А хто ж ще? Мільйон ментів. Поголів’я ментів у РФ сягнуло мільйона. Це ненадійний союзник, якщо почнуться справді силові розклади, які можуть закінчитися, як історія з Макеєм, міністром закордонних справ Білорусі, – загадковою смертю. І ніхто не зміг навіть пояснити, від чого помер лукашенківський «канал комунікації» із Заходом і Китаєм. Хто його грохнув – зрозуміло. І тут може теж так покотитися. З Макеєм історія назавжди залишиться темною й відкритою, ніхто ніколи не відповість. Зрозуміло, на чиєму боці була зацікавленість – на боці Москви, щоб цей канал відносин із Заходом обірвався, Макей його справді здійснював на користь Лукашенка. Щодо Москви – тут завжди все складніше: і двір побільше й поскладніше, і сил побільше. У Лукашенка все скромніше. Там є 5 основних економіко-державних груп, Макей одну з них представляв. У Москві головних груп начебто менше – кооператив «Озеро», мобілізаційна група, Патрушев – Бортніков, є якась частина апаратна, у неї менший ресурс силовий, але вплив має великий, Ковальчук, який до ФСО наближений, тощо. Тому тут дещо інша гра. Бо з Лукашенком ще є якийсь міфічний шанс замінити його на Хрєніна. На Вольфовича, кажуть, секретаря радбезу, в разі чого – це путінська креатура. Так, це ще якийсь час проіснує. Якщо від Путіна спробує відсторонити якась з груп у кремлі – посиплеться все. Так не буде, що їм простіше закоркувати її, потрібно, щоб Путін сам передав владу. Чи можливо таке уявити? Фантастично – так. Він має сам особисто зробити нову рокіровку, яку він зробив свого часу з Меведєвим. Я, правду кажучи, у тих умовах, в яких перебуває система, з урахуванням війни й неуспіхів, важко собі уявляю, що Путін на таке піде, а по-друге, що це в принципі можливо як конструкція. На кого замінити? На сина Патрушева, якого ніхто не знає, 42 роки, випускника академії ФСБ, звичайного шахрая – міністра сільського господарства? Які ще видатні риси він має? З якого дива він стане фігурою, заради якої в степах Херсонщини вмиратимуть солдати? Заради Патрушева і його сімейства? Складно таке уявити. Система, може бути, в них і стабільніша, ніж білоруська. Але, з іншого боку, і кривавіший обвал буде згідно з деякою історичною традицією й розумінням, як це все відбувалося в минулих десятиліттях у Росії. Суперечка буде між силовими відомствами та їхніми ресурсами, які вони мають. А Пригожин що являє собою в цій хиткій конструкції, за кого він буде грати чи грає вже? Він грає за Путіна, але в нього купа недоброзичливців. Він відкрито конфронтує з міністерством оборони, критикує й каже, що вони погано воюють. Він конфронтує з апаратом влади, наприклад з Бєгловим, який є губернатором, звинувачує його у держраді, що гроші йому заборгував. Бєглов – людина Ковальчука Юрія, що є близьким до Путіна. Історія з кримінальниками-втікачами, яких показують, вони реальні чи ні, але це теж хтось запускає. Тобто й проти Пригожина працює машина, і думаю, яка пов’язана з тим самим оточенням, з іншого боку, самого Путіна. Вони не хочуть, щоб така людина, з її бекграундом кримінальним, виходець з якогось кейтерингу в оточенні Путіна раптом ставала фігурою, рівною за силовими можливостями ФСБ, армії. То не жарти – 37 тисяч у нього озброєні й напоготові. А до якої міри він керує ними – самостійно чи просто виконує деякий функціонал на доручення самого Путіна, тут можна лише гадати, але при цьому не виключати того, що в якийсь момент його приберуть. Я навіть швидше повірю в такий його кінець. Попри те, що він гравець, він захоплюється й навіть отримує насолоду від того, що робить, але це ще одне свідчення, що йому іноді зраджує здоровий глузд. Раціональне зерно там відсутнє – надсилати кувалду, вимазану «кров’ю», тобто фарбою, в Європу, розсилати очі тварин по посольствах – схоже, що саме його рук ця справа, невідомо, яка фантазія йому прийшла в голову – в українські посольства по всій Європі розсилати ці листи. Я б сказав, що це не схоже на раціональний план дій, який був схвалений владою зверху. Як у Шекспіра – «порожнє пекло, всі чорти вже тут». Вони вийшли, ці інфернальні персонажі. Отже, ця історія розповзатиметься. Ми в Україні, звісно, з оптимізмом дивимося на повернення чи втечу вагнерівців до РФ, особливо, якщо це вагнерівці з кулеметами. Тобто люди, яких Пригожин прислав в Україну, щоби вбивати нас, починають «ставати на лижі» й повертатися додому. Усе прогнозовано. Вибачте, як кримінальнику, який відбуває покарання в місцях позбавлення волі за тяжкою або особливо тяжкою статтею, дають до рук зброю й кажуть, що тепер ти можеш убивати? Цікава історія. Людина з делінквентною (асоціальною, протиправною, – ред.) свідомістю нічого іншого в принципі не бажає для себе – легально, санкціоновано повернутися до подібного способу життя, а ще й теоретично за це можна отримати винагороду. Так, можна й умерти, це ризикована історія, і навіть висока ймовірність того, що тебе відправлять на утилізацію. То він може в умовах, коли він безконвойний, вчинити по-різному. Як той тип у Ростовській області, підозрюю, утік з якоїсь частини зі зброєю, відкрив вогонь. Звісно, таких історій більше, їх заминають, їх намагаються списати на якісь інші кримінальні прояви. Те, що ви випускаєте тисячі кримінальників, а може й десятки тисяч, з місць позбавлення волі з непогашеною судимістю – це логічне продовження, і цього буде більше, це не зменшуватиметься – ні кількісно, ні якісно: будуть убивства й цивільного населення, і поліції. Це запрограмовано, навіть якщо б ці люди не були делінквентними, повертаючись з передової, з прифронтової смуги, вони вже інакше відчувають характер стосунків в оточенні, вони вважають себе, як писав Достоєвський, «в праве своем старушек-процентщиц шмалять». А кримінальники взагалі інакше й не мислять.  Обивательська маса кинулася в якості мобілізованих у цю армію, а виявилося – чобіт нема, автомати заіржавілі, якісь кептарі, взимку нема в що вдітися-взутися. Офіцерів нема, офіцери з мобілізованих. Виявилося, що армія не готова перетравити цю масу мобілізованих. І тут окремо взяті журналісти починають закликати громадськість допомогти голим-босим. Хотів я уникнути цієї теми, її вже жували-пережували, все одно виходимо на цю «мокру» історію. Вони невже там не розуміють в тому «Дожді», як їх сприймають, що вони часом несуть? Чи в них така «прошивка»? Ми є взаємонедоброзичливцями – я та «Дождь». Вони мене не люблять і ніколи не любили, так само, як «Эхо Москвы», «Новая газета», – я ніколи з цими виданнями, які називали себе незалежними, а незалежними ніколи не були, я можу розповісти їхню історію, але це мало що змінить. В Росії вони поводилися так само, щоб ви розуміли. Зараз усі зі здивуванням виявили, що в них… Синдром Хакамади такий собі. Для тих, хто в курсі, що Хакамада – то була така лялечка на кремлівських «ліберальних» грошах. Ще, може, комусь подобається образ Собчак, вона теж на «Дожді» працювала, до речі. Це все саме так. У нас це називають «напівпокерність», це коли залежно від ситуації ти дотримуєшся правил гри й певну дистанцію з радикальними, відвертими, прямими принциповими позиціями, щоб не давати зайвих приводів. Це поступово засвоюється, навіть така іронічна манера говорити з усіма – вона теж виникла 2010-х роках. Просто ніхто не знає, в Росії було заведено через «ги-ги» розмовляти на серйозні теми – протесту, переслідування опозиції, брак свобод. Вони весь час з якимсь прононсом: як би ми тут біла кістка – журналісти дещо над бійкою. Так, звісно, їм не подобається Путін, він їм ніколи не подобається, тому що з якого дива йому подобатися, але взагалі й ті, хто проти нього, – якісь маргінали, біснуваті. «демшиза», як вони це називали. Так, це практично їхній термін. Друге ім’я, яким вони завжди визначали протест. Я це дуже добре пам’ятаю, бо в цьому «варився». І от вони це перенесли змінилися умови Кремль, давайте прямо казати, «Эхо Москвы» – Газпром-медіа належало. Нема чого приховувати, «Дождь» – ЗМІ другого терміну Медведєва, Тімакова і Сіндєєва створювали це ЗМІ, і відповідні гроші, і допомога робилися тоді. Ні, звісно, вони велику роботу зробили, багато пристойних людей працювало і там, і там, але факт залишається фактом. Я вже не кажу про «Новую газету», яку фінансував Горбачов-фонд, Лєбєдєв, сумнозвісний банкір і майор КГБ в минулому, і Адоньєв, бізнесмен Чемезова. Чемезов серйозно допоміг «Новій газеті», кажуть, що й «Дождю» допомагав. Це вже стосунки такі: гроші – відносини. І от вони приїздять на Захід і вважають, що всі питання вирішуються так само: відносинами. А тут, виявляється, закони! За латвійськими законами ця ліцензія зобов’язує вас латиську доріжку робити в кабельних мережах латиською мовою. А навіщо, кажуть вони, я рішення оприлюднив російською в себе в телеграм-каналі – ніхто не читає. Ви помітили, що вони й надалі пишуть плашку «я ось теж іноагент»? Ви ж латвійське тепер ЗМІ, ви ж отримали ліцензію в Латвії, який ще іноагент з Росії, – пошліть ту Росію куди подалі разом з їхніми іноагентами! Це логічно, ви ж тепер за кордоном. Ні, якщо ви в Росії, вас можуть за це покарати, он на мене вже двічі штраф виписали, я чекаю на криміналку, за те, що не дотримуюся цього статусу іноагента відповідно до їхнього закону. Чхав я на це. Плював просто в пику. Я не висловлюватимуся у вас міцніше. Чому вони цього не роблять? Це ж природне питання: чому вони мають за кордоном дотримуватися цих божевільних російських законів? Я розумію, коли в когось якісь проблеми, особисті, матеріальні, родичі, люди бояться й ставлять цю плашку. Тут так не буває, напівшишечки не буває в подібній ситуації, війна йде. І це не фігуральна, не алегорична історія – щоденно вбивають нас. Війна залишає лише два окопи – цей або цей, ти туди чи ти сюди. А між ними зигзагами ти не можеш бігати. А вони продовжують бігати, начебто нічого не відбувається, що це просто заголовок, тема для чергового випуску якогось ефіру. Але проблема в тому, що вони не називають себе опозиційними, вони кажуть «незалежні», «Эхо Москвы» також. Ми просто ЗМІ, «ні вашим ні нашим», ми «неупереджені». Окей. Але тоді, вибачте, дотримуйтеся правил країни, яка дала вам прихисток. Це логічно. Робіть так, щоб не дратувати регулятори й решту.
we.ua - Путіну доведеться генералів перестріляти, щоб не вчинили заколот, - Фейгін
"Тіла скидали у криницю біля школи"
Мій батько замолоду служив у охороні російського царя Миколи II. За це отримав кілька десятків гектарів землі біля Херсона. Після встановлення радянської влади наділ відібрали. Повернувся на Черкащину, працював дроворубом у селі Старосілля, а згодом у рідному Орловці. Завдяки роботі в лісництві під час Голодомору мав можливість прогодувати сім'ю. Діставав чи вимінював зерно. Удома були жорна, на яких мололи на борошно. Більшість людей такої можливості не мала й помирала з голоду. На кутку Макортет діяла школа. До неї часто приходили голодні й ви­снажені учні. Багато там же й помирало. Ні в кого не було сил, аби їх похоронити. Тому тіла скидали у криницю біля школи. Тепер там встановили хрест, облаштували символічну могилу. До голоду призвела тодішня комуністична влада. Представники, яких у селі називали уповноваженими, ходили по дворах і буквально вимітали все, що можна було їсти, крупи, зерно, картоплю, буряки. Часто забирали теплий одяг. Вимітали все, що можна було їсти, крупи, зерно, картоплю, буряки Якось до нас прийшла геть охляла, знеможена жінка. Попросила щось поїсти. Мати зглянулася, завела її в хату, дала окраєць хліба й гарячої страви. Жінка вмить усе з'їла й пішла надвір. Але за кілька кроків упала й умерла. Хто ж тоді знав, що її не можна було годувати. Видно, вона тижнями нічого не їла. У селі жив чоловік, який мав силу чотирьох. У косовицю не клепав косу та косив, наче комбайн. І їв цей козак за чотирьох. Тож у голодовку помер одним із перших. Точно встановити кількість померлих від голоду в Орловці неможливо. Вважається, що жертв радянської сваволі кілька сотень. Проте місця їх масових поховань невідомі. Голодомором комуністичний режим помстився українцям за їхнє прагнення до незалежності та небажання вступати в колгоспи. Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"
we.ua -
Путін залякує Пригожиним Захід, і Захід на це ведеться, - Фейгін
Європарламент нарешті дав дуже чітке визначення російської держави, куди вже там Карамзіну з Соловйовим, – держава-спонсор тероризму. Багато людей це сприймає як лише певний символічний ярлик, але насправді, якщо вже європейці до того дійшли, це буде мати надзвичайно серйозні наслідки. Попри те, що рішення Європарламенту мають необов’язковий характер, це все-таки орган, який забезпечує представництво в ЄС. Усі рішення, які приймались у Європарламенті у вигляді резолюцій, мають довгу історію продовжень у національних юрисдикціях країн, що входять до складу Євросоюзу. Про визнання країни спонсором тероризму вже в низці країн ЄС рішення прийнято – у Польщі, у країнах Балтії, зараз Європарламент. Це означає, що на черзі країни Західної й Центральної Європи, частково країни Східної Європи, які більш рішуче йтимуть цим шляхом. Якщо вже Європарламент такі рішення ухвалює, то чому б цього не робити й там? На що це вплине? По-перше, на довгострокову перспективу. Рано чи пізно відбудеться міжнародний трибунал по Україні. Неважливо, чи буде він за участі ООН із правом вето постійних членів, – зрозуміло, Росія не пропустить такого рішення. Є також альтернативні можливості юрисдикції, коли низка західних країн приймуть цей статут для себе й створять трибунал поміж 9-10 країнами. І там рішення цього трибуналу діятимуть. Така альтернативна універсальна юрисдикція зараз, до речі, українською владою розробляється. Цілком очевидно, що негайно, в короткостроковій перспективі, потрібно вирішувати питання конфіскацій майна державних активів, корпоративних активів, тому що вони потрібні для відновлення критичної інфраструктури, яку нищить російський Кремль, обстрілюючи територію України ракетами. Звісно, це вплине на послаблення тиску на платників податків – і в Європі, і в Америці. Хоча, на мою думку, це не такі великі гроші. Держдеп оголосив, що з початку війни 22 мільярди доларів витрачено на допомогу Україні. Некритичні гроші, але хтозна, скільки ще триватиме війна та які ще будуть потреби в України. А тут резерв невичерпний – 350 мільярдів доларів заморожено лише ЦБ РФ у США. Нічогенька сума, лише порівняйте – 22 мільярди й 350. Такі рішення підштовхують до того, щоб такі питання скоріше вирішувати. А ще це впливає на готовність вести переговори й примушувати Україну до переговорів з боку терористів. Навіть оті настрої швидше припинити війну – не так щоб вони здорово симпатизували Москві, є агентура й на Заході московська, але всі хочуть припинити цю кризу, проблеми енергетичні й економічні, упоратися з циклічною рецесією, яка охоплює світ що десять років, а війна лише поглиблює цю ситуацію: пандемія, тоді війна з Україною. Виникає певна громадська думка, за якої, коли йдеться про країну-терориста, про Москву, то домовленості, навіть на компромісних умовах, із таким суб’єктом переговорів неможливі. У Москві починають переходити до геноцидальної практики, без перебільшення. Таке враження, що партія найбільш упоротих – уже остаточний колективний Малюта Скуратов вирішив застосувати те, що в усіх кодексах від часів Другої світової війни фігурує під маркою «геноцид» і «геноцидальна практика». Зокрема це знищення інфраструктури, яка має забезпечувати життя певного етносу. І оце все діло вони розгортають. Те, що це відповідає геноцидній практиці, це очевидно. А якщо врахувати кількість постраждалих по Україні, то вже й так зрозуміло, бо йдеться вже про сотні й навіть про мільйони. Бо частина загинула, десятки тисяч, частину вкрали, перемістили, помістили до в’язниць і таборів на території Росії – усе це разом, з урахуванням оцих цілеспрямованих масованих обстрілів території України ракетами, безумовно, є геноцидом. Можна посперечатися юридично, але це питання поствійни, коли вже можна буде спокійно оцінити наслідки. Але сьогодні реакція має бути на те, що відбувається в Україні, саме як на геноцид. Тоді не буде цих недолугих дискусій. Що заявляє російська сторона? Небензя вночі заявляє: ми, каже, обстрілюємо (вони це визнають тобто, не заперечують, що обстрілюють інфраструктуру, цивільні об’єкти – як вони їх розуміють), тому що Україна отримує західне озброєння. Це його пряма цитата, не моя. Але ж Україна отримує це озброєння, по-перше, законно, а по-друге, для захисту своєї суверенної території, вона ні на кого не нападала. Ця війна й ці обстріли відбуваються не на території Ростовської чи Московської області – вони відбуваються на території України. Про що тут мова взагалі? Це глухий кут, у якому опинилося міжнародне право за наявності країни-засновника ООН, такої як Росія, яка може блокувати будь-які інвективи, претензії міжнародно-правові стосовно неї в обґрунтуванні геноциду, оскільки має право вето як постійний член Ради безпеки. Але чи скасовує це констатацію, що безумовно здійснюється геноцид? На мій погляд, жодним чином не скасовує. А констатація всіх цих питань правових має відбуватися просто зараз. Фіксуватися, засвідчуватися, байдуже, чи це Бучі стосується чи ракетних обстрілів, у результаті яких гине цивільне населення. Ми це ще побачимо. Йдеться про масовані атаки на енергетичні об’єкти, які мають своєю метою спровокувати масове замерзання людей. Але надзвичайно характерний момент – путінський  Распутін із прізвищем Дугін починає говорити про можливе винищення внутрішнього ворога. Таке враження, що одразу кілька історичних циклів сплелися в цьому божевільному водевілі. Так, я читав його умовиводи в телеграмі. Звісно, він має на увазі внутрішнього ворога, ворога у владі, еліті. Ворогів вони визначають цілком довільно. Лапін був герой, дали Героя Росії за Лисичанськ і Сєверодонецьк. Сам Путін сказав: дайте йому Героя, я оце з Шойгу телефоном розмовляв, за Сєверодонецьк і Лисичанськ дайте йому Героя, він напрямком Центр командував. І дивіться – минуло трохи більше місяця, а він уже «посварений всіма» від Пригожина до Кадирова. А що це за люди – один кримінальник, 13 років відсидів, інший, Кадиров, воював з цим самим Лапіним у Чечні. Звісно, генералітет невдоволений: як оці вискочки сміють на генерал-полковника, людину з їхнього середовища, з їхнього кола наскакувати? Я вам нагадаю, як Кадиров розповідав: я, каже, прийшов до начштабу Герасимова, кажу йому, що Лапін не так воює. Що йому відповів Герасимов: та не треба, у нас Лапін на хорошому рахунку (це пише сам Кадиров у телеграм-каналі), це серйозний військовий, великий професіонал, не треба, мовляв. Тобто це корпоративна спайка. Ці люди, генералітет, – такі самі воєнні злочинці, ми з них не робимо безневинних ягняток. Але вони про інше. Вони, безперечно, навіть на початку операції розуміли, до чого все йде. Принаймні якийсь Герасимов чудово знав стан власних російських збройних сил і розумів чудово, чим закінчиться військова підтримка України, її Збройних Сил з боку Заходу для цієї війни. І тому це незадоволення викликано тим, що вони не хочуть програти, тому що поразка назавжди залишиться: програли Україні – то ви просто ніякі не вояки; по-друге – втратити армію, тобто їхній бізнес. Це ж для них бізнес, великий, гігантський, багатомільярдний бізнес. Подивіться останнє розслідування про Суровікіна, про Шойгу – вони ж усі мільярдери. Гігантські, якісь шалені гроші, що не снилися навіть жодному з радянських генералів. Тому, безперечно, їхнє незадоволення викликано тим, що їх підвели під ситуацію війни, де питання не про заробити чи не заробити, а про жити чи померти, жити чи опинитися у в’язниці. Навіщо їм це, заради чого? Вони так добре жили. Тому всередині генералітету фронда ця є напевно. Вона є і в уряді, тому що їм доводиться вирішувати господарські завдання в умовах війни, санкцій, ізгойства – тобто в умовах тиску з різних боків. Це для них також абсолютно важка ситуація. Грошей стільки, скільки є, скільки можна заробити, а їх треба розтягнути й на питання ведення війни, і на соціальну інфраструктуру, і на підтримання господарства, і на подолання проблем технологічних, наукових, санкційних тощо. І все це дуже важко. Звісно, для них було б комфортніше, щоб війни не було й можна було б ці проблеми розв’язувати, поступово виходячи з режиму санкцій. Тому в цього середовища, безумовно, склався якийсь консенсус. Проблема в іншому – що навіть попри ремствування й незадоволення, про які періодично проривається публічна інформація, вони не готові чинити якісь дії. Вони хочуть, щоб усе зруйнувалося само, щоб Путін умер, чи його вбили, чи він вдавився грибами, але не дай боже самим суб’єктивізуватися, приймати якісь рішення. Так сталося з Хрущовим, коли йому зателефонував Семичасний і сказав: усе, чао, проводимо пленум ЦК (на якому його звільнили від посади першого секретаря партії). Тому я вважаю, що їм швидше за все потрібний якийсь імпульс. Щоб хтось вчинив публічне самознищення шляхом виголошення Путіну «чорної мітки». Так, у такої людини доля незавидна, можливо, але вони це підхоплять. А як у цей розклад вписується історія з воєнним злочинцем Пригожиним і відповідною кувалдою? Ви пам’ятаєте: покійний генерал Черкесов розказав, як вони «підвішували Росію на чекістський гак». І зараз Росію «намазали» на пригожинську вагнерівську кувалду. Абсолютно точно: кувалда, перехрещена зі шваброю, – їхній головний символ. Його й Кадирова – цього менше, бо він не титульної культури, тут може бути швидша реакція, бо як це – чеченець розстрілюватиме генералів? А Пригожин кримінальник. Я з подивом прочитав, зараз багато публікацій з’явилося в центральній пропагандистській російській пресі, який він був чудовий бригадир, коли сидів за розбій. Тобто йому створюють репутацію, що він чесний хлопець, ось так попав, але й у тюрмі поводився пристойно – отакої. Це щось неймовірне для апарату, для влади. Як таке може бути взагалі? Але моє трактування таке: Пригожина спеціально зростили, накачали. Для чого? Щоб він виконав дві важливі функції: перша – роль такого собі сатрапа, Малюти Скуратова з його опричниною чи преторіанською гвардією, як кому до вподоби, відносно Путіна, щоб він став фронтменом покарання й репресивного механізму кувалдою за нелояльність, саботаж, погану війну тощо. Він же ж відкрито пікірує міністерство оборони, так і заявляє. Не кажучи вже про того Бєглова, начальника, губернатора, якого він звинуватив у хабарництві, у держзраді, писав листи у генпрокуратуру й особисто їх проголошував. Це при тому, що Бєглов – не чужа Путіну людина. А ще є друга причина, через яку Пригожина піднесли з кувалдою і 37 тисячами зеків-комбатантів, які воюють всередині ПВК в Україні, –  Путін його показує Заходу й каже: ви хочете, щоб мене не було, так от він буде. Ви йому хочете ядерну бомбу дати, цьому чуду-юду? І Захід на це ведеться. Але ж є ще й Бортников із Патрушевим? Зараз Пригожин фігурує вже не просто в якості воєнного злочинця зі зграєю зеків – він вийшов на міжнародний рівень. Це ляпас не просто Лаврову з Машею Півторастакана, це загалом ляпас тому, що називається «устої чекістської системи», тобто він символізується не лише військовим, а й Бортникову з Патрушевим. Безумовно, Патрушев з Бортниковим ведуть свою гру. Вони руками Пригожина, їм дуже вигідно звинувачувати в усьому армію – «це вони програли війну, це не ми програли війну». Правильно оцінювали, неправильна оцінювали, але воює армія, армія мала дати результат. Тобто це спосіб відведення вини від себе. Вступити в гру публічно, відкрито вони не можуть, це не заведено в апараті. Апаратні різні інтриги – так, але відкрито звинувачувати армію, що вона погано воює, вони собі дозволити не можуть, цього не передбачає путінський тімбілдинг. Тому вони використовують Пригожина. При цьому ставляться до нього цілком зверхньо, для них Пригожин лише інструмент, це не їхнього рівня, не їхнього кола фігура. Вони можуть і помилятися, адже пригожини у російській історії через свою дикість і лють довго не жили, але на історію як гравці таки впливали. Тут питання, хто до кого перший прийде з порцією «Новічка». Чекістське кубло думає, що вони будуть першими, але зрозуміло, що хіміки знайдуться і в Пригожина. Не хіміки, а людина з кувалдою може прийти. Тобто простіше набагато, навіть і без хіміків. Кувалда – цей символ уже не вперше літає в повітрі, ми її бачили в Сирії, в інших місцях, вони самі такий образ для себе обрали. Якийсь адвокат пригожинський на камеру типу подарував Євросоюзу кувалду в коробочці, у футлярі. Це ще й піар. Футляр, до речі, від скрипки. З віолончеллю Ролдугіна яскраво асоціюється. Вони там усі разом. Але сам факт, що кримінал настільки очевидний ніколи такої публічної ролі не відігравав раніше. Закулісна – будь ласка, чекісти завжди з криміналом були вась-вась, особливо пітерські. Але все ж таки у владі присутність таких людей не допускали ніколи. Бізнес, якісь темні справи – так, але ось щоб людина претендувала на владу, формальну чи неформальну, неважливо (Пригожин якісь центри відкриває, мало не партію створювати збирається ПВК Вагнера), таке не дозволялося. Тобто найвищий дозвіл надано заради цих двох цілей: опричнина й водночас лякала для Заходу. Путін таке вже багато разів робив. Свого часу впродовж нульових, я це добре пам’ятаю, він лякав поверненням червоно-коричневих. Тому Путін кращий за червоно-коричневих. «А ви що хочете – щоб Зюганов?» – і він привів усіх таких і інших. Усе це була омана, єльцинська зокрема. Але ж це спрацювало. Зараз, звісно, інші часи, Путін сидить уже чверть століття майже, скоро 23 роки. Але я хочу сказати, що війна все змінила, вона посилила ставлення як таке. Природно, Заходу хотілося б позбутися Путіна, йому навіть неважливо, хто Путіна прибере, Патрушев чи хтось інший. І Путін винайшов єдиний засіб захисту – сказати, що в результаті хаосу можуть прийти до влади Пригожин і Кадиров, що одне й те саме, а отже, треба берегти Путіна, який керує усім цим «оркестром», разом з футлярами від віолончелей. А на сценарій війни як це може вплинути? Так звана коротка війна перетворилася на довгу й затяжну, а зараз плавно переходить у режим тотальної війни з геноцидом запланованим, а «воєнний поріг» розтягується і на наступний рік. Але ж ресурсів попри всі понти, фінансових, і людських, та й технічних у Кремля нема. У цій ситуації є лише два шляхи: один – переговорний процес, на який Україна ніколи не погодиться на умовах капітуляції, а другий – тотальна війна. Україна має отримати відповідну зброю, адекватну тій, яка є в Москви, – ракетну техніку, дрони, які дають змогу так само знищувати російську інфраструктуру. На це має наважитися Захід, у самої України проблеми з цим, тому що знищено промислове виробництво й військове виробництво. Якщо Захід надасть це озброєння, то, я вважаю, це буде стримувальним чинником, як мінімум обстріли інфраструктури України припиняться, тому що так само почне знищуватися московська критична інфраструктура. До цього Кремль точно не готовий, ризикувати собою вони точно не готові. Своїм народом – та будь ласка, українським народом – скільки завгодно, ким завгодно, але не самими собою. А дрон, перепрошую, не вибирає, може й на Рубльовку прилетіти, хоч і в кремль на дзвіницю Івана Великого. Тому Заходу доведеться вибирати, він мучиться цим вибором: дати чи не дати ATACMS, дати чи не дати дрони, що на тисячу кілометрів літають, – от що його робити? Начебто треба домовлятися, але як тут домовитися, коли Москва замість домовлятися б’є по цивільних об’єктах? Начебто маєш негарний вигляд, бо намагаєшся підвести під переговори з таким суб’єктом переговорів. Так що є два шляхи: або подальша ескалація, яка приведе до подальшої поразки Москви, тому що наступу ВСУ ніхто не скасовував, і він напевно готується. І напевно накопичуються резерви, я гадаю, на Запорізькому напрямку – я не знаю, я просто на мапу дивлюся, що найреальніше для продовження деокупації. Або підведення до переговорів, але ж Москва, як слушно каже Зеленський, не збирається розмовляти. Вона хоче виграти час, перегрупуватися, провести нову мобілізацію, підтягнути якісь резерви й озброєння від партнерів типу Ірану, а переговори – це ж завжди компроміс. Та звільніть територію, почніть виводити – що може бути простіше? Ви ж почали в Херсоні, так вийдіть уже з лівого берега, звільніть частину Донбасу, почніть потихеньку виводити війська з Криму та й розпочинайте переговори: підстави ж з’явилися, ось, ми вже звільняємо, давайте вже хоч якось хоч щось. Зерновий коридор вдалося ж якось пропхати – і Шойгу злітав у Стамбул, і підписали дуже хитру формулу. Зернові угоди Москві не подобаються, тому що вони не дають їм зиску. Вони хочуть, наприклад, добривами торгувати. Добрив у Росії багато – аміак і ще багато чого. І проблему цю вони ніяк не можуть розв’язати, а вони збираються її розв’язати. Більше того – вони хотіли шляхом цієї зернової угоди зняти частину санкцій. Та цього теж не сталося. Третє, чого вони хотіли, – щоб стамбульський формат за участі ООН у зерновій угоді (угоду укладено окремо з Росією і окремо з Україною) став таким собі способом укладення перемир’я, хоча б на Півдні. Щоб облишити територію того ж Криму, Одесу, тут же ж ходять судна щоб жодних наступів ВСУ на цьому напрямку. Це не спрацювало, і це дуже дратує Путіна, він багато разів публічно висловився в дусі «нас розвели», «нас обдурили». Як це – «тебе обдурили»? Оно йдуть судна, возять зерно – усе ж нормально. Так, головний бенефіціар Туреччина, вона отримує, за чутками, 25% з усіх суден завдяки фрахту, завдяки всім можливостям, які надає протока. А правда це чи ні – не знаю. Так пишуть, а що там насправді, це краще фахівцям коментувати. У будь-якому разі Москва від цього не отримала того, чого домагалася. Тому тут умови такі, що Москві потрібно шукати, і вона шукає нового формату домовленостей через Америку, через інших партнерів, щоб переконати Київ увійти в переговорний процес. Моя особиста думка – перспективи тут немає, але це не означає, що Москва не залишить цих надій, зокрема, обстрілювання ракетами території України – це спроба приневолити саме до цього. Але поки що, як бачимо, результат зовсім інший. Свого часу робилися певні прогнози стосовно того, що відбудеться в Росії після того, як росіян виб’ють з Херсона. Це сталося, але таке відчуття, що ми дещо переоцінили цю формулу, що російська зовнішня й внутрішня політика може посипатися чи впасти, як слов’янська шафа. Зараз можуть розгорнутися надзвичайно серйозні історії, зокрема йдеться про вогневий контроль над Кримським півостровом, тимчасово окупованим. Я думаю, так воно і є. Вони стверджують, що в них 325 тисяч мобілізовано, і це вже від 21 вересня продовжується, а надворі вже листопад добігає кінця, тобто два місяці вже точно минуло від початку «мобілізації», а на жодному з воєнних напрямків – Бахмут, Соледар, на Вугледар і Сватово спроби були посунути ВСУ – жодних результатів. Тому вони дійсно застосовують ракетні удари – ту єдину перевагу, яку мають перед військом України, як інструмент воєнного терору щодо населення України. Я так розумію, що ВСУ готують наступ, а ще й політичні причини в цього є: будь-який тиск на переговорах знизиться суттєво або навіть щезне, якщо на полі битви досягнути успіху. Навіщо перемовлятися, якщо, скажімо, лівий берег – Токмак, Мелітополь і далі до Чонгара – буде деокупований у воєнний спосіб? Або якщо ірпінська тероборона зайде в Джанкой, наприклад. Мабуть, це розуміють на Банковій, напевно таке продовження готують. Москва може оголосити нову мобілізацію. Склад мобілізованих ми бачимо – це ніяка не таємна сила, якої не було. Вони її називають «Кузьмічі», як написав один із дурних воєнкорів. Але цю методичку було запущено: мовляв, не змогли професійні військові, але ж є «русскій мужик», який до Берліна дійде й повернеться без проблем. Але щось нема такого – мужичок гине чомусь, під Бахмутом шарами люди лежать, так і сто тисяч утрамбують. Безглуздість цієї бойні має стати очевидною й простому мужику – куди він їде, яка підготовка? Мені подобається, як баби з Воронезької області записи роблять, розповідають, що їхніх чоловіків, синів, батьків посилають воювати непідготовленими. Добре, а якщо підготовленими за місяць – було б краще? Від «хаймерса» жодна підготовка не помічна. Не розуміють вони, яка війна йде на території України. 70-80% загиблих – від обстрілів. Артилерійських, ракетних, мінометних. Це дистанційна війна. Москва продала, не як перемогу, але продала деокупацію правобережжя. Путін цього не коментує, Пєсков сказав: усі питання до Шойгу, це все міноборони робить. Це вже смішно. Я очікував, що з утратою Херсона виникне когнітивний дисонанс у протагоністів цієї війни, у тих, хто її підтримує, бо незрозуміло, за що ви воюєте – щоб якнайбільше вбити мирного українського населення? Так це суперечить навіть вашій ідеології, ви вбиваєте не нацистів, а звичайних громадян. Поки що це все якось існує всередині однієї голови: чудово, українці тепер будуть без тепла. Але це розмиває цілі й завдання операції, які мають бути зрозумілі для тих, хто воює в окопах, чия мотивація має бути високою. Вони повинні розуміти, заради чого вони вмирають. Поки що вони вмирають і навіть нічого не встигають зрозуміти. У твіттері оно прочитав: 30-річний хлопчина, учитель суспільствознавства в якійсь провінції, раз – і нема за тиждень. Так ви весь генофонд перевбиваєте. От коли це второпає мужик з наступної хвилі мобілізації, тоді, можливо, буде якась реакція.
we.ua - Путін залякує Пригожиним Захід, і Захід на це ведеться, - Фейгін

Що не так з цим дописом?

Захисний код

Натискаючи на кнопку "Зареєструватись", Ви погоджуєтесь з Публічною офертою та нашим Баченням правил