Тренд пошуку "КРАЇНИ З старим роком"

Зареєструйтесь, щоб залишати коментарі та вподобайки
Фільтр новин
Макрон вибрався з європейської мушлі обережності
Остерігатися "ескалації конфлікту" французький президент Емманюель Макрон перестав не просто так, а під тиском низки східних країн ЄС. Нові члени Євроспільноти вважають, що Кремль може напасти на одну з них уже цього року: саме тому "східний" блок настільки проактивний у допомозі України.  Позиція Макрона, крім іншого, дає Парижу шанс повернути лідерство в межах ЄС, — на тлі консервативності Берліна, зорієнтованого на неквапливий Вашингтон.  Макрон досить яскраво перебирає у Байдена безпекове лідерство в Європі.  Його заяви — за підсумками понеділкової зустрічі європейських лідерів — це перша спроба навести фокус ЄС на "локальну" війну, від якої у більшості країн Старого Світу давно вже підгоряють пʼяти. Ось декілька з заяв французького президента: Створюється нова коаліція з постачання Україні ракет та боєприпасів великої дальності.  ЄС закуповуватиме снаряди для ЗСУ поза межами спільноти. Йдеться про 800 тис. боєприпасів. Це крутезне рішення, бо до того Париж хотів "заощадити": тобто скерувати гроші на розширення виробництва в межах ЄС та з часом відправити до України снаряди "Made in EU". А це обернулося б додатковим роком очікувань.   На горизонті засвітилися сигнальні вогні французьких винищувачів Mirage. Хоча господар Єлисейського палацу і сказав, що зараз перемовин на цю тему не ведеться, але чимало інсайдерської інформації свідчить про протилежне.    І найсмачніше: Макрон не виключив відрядження західних сухопутних військ для боротьби з московитами. Читайте також: Не чекайте легіонів НАТО в Україні Французький президент показав, що може бути хорошим тролем Кремля. Адже його ключові заяви — це красива відповідь бункерному на заклики до "мирних переговорів".  Варто зауважити, що офіційно про участь солдатів НАТО у війну з РФ не йдеться: опція дуже складна в реалізації, і проти виступають не тільки ментальні соратники кремля в Євроспільноті, але й деякі друзі Києва, такі як чеський премʼєр Петр Фіала. Не даремно, Столтенберг поспішив заявити, що "ніхто війська НАТО в Україну не відправлятиме".  Макрон говорив саме про "західні сухопутні війська", додавши: "Нічого не варто виключати". Іншими словами, він натякнув, що декілька країн Євроспільноти можуть зміцнити ЗСУ власними армійськими підрозділами. Це такий собі політичний привіт Путіну, аби той особливо не розраховував на погіршення для України ситуації на фронті.  Читайте також: Іноземні війська в Україні: "лайтовий" варіант НАТО для нас Париж, слідом за Лондоном, — уже друга європейська столиця, що зайняла чутливу позицію щодо ситуації в Україні, ігноруючи привид "ескалації конфлікту" з Путіним. У цій компанії не вистачає Берліна, але німецький уряд за звичкою "валяє Шольца" та приєднається в найкритичніший момент. Ще зарано робити висновки, на кшталт "Європа прокидається". Подивимось, що буде далі. Джерело Про автора. Орест Сохар, журналіст, шеф-редактор Obozrevatel Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
we.ua - Макрон вибрався з європейської мушлі обережності
Майже як Брежнєв, але коротше від Горбачова: у РФ проаналізували тривалість промови Путіна
Про це пише The Moscow Times. Загалом Путін виступав 2 години 6 хвилин, побивши власний попередній рекорд, встановлений у 2018 році (1 година 55 хвилин). Минулого року Путін говорив 1 годину 45 хвилин, а в довоєнні 2021-й і 2020 роки майже вдвічі менше: 1 година 20 хвилин і 1 година 12 хвилин відповідно. Найкоротші послання у Путіна були у 2004 та 2005 роках (48 хвилин), а в середньому за 19 своїх виступів він говорив 1 годину 10 хвилин. За тривалістю послання в 2024 році Путін наблизився до радянських генсеків, які зачитували багатогодинні доповіді на з'їздах КПРС, що проходили раз на п'ять років. Так, у 1981 році, на XXVI з'їзді 75-річний Леонід Брежнєв виступав 2 години 10 хвилин з доповіддю про "завдання партії в області внутрішньої та зовнішньої політики". Щоб старий Брежнєв з деградуючою технікою мови зміг довести виступ до кінця, в засіданні довелося оголошувати перерву. У 1986 році, на наступному, XXVII з'їзді КПРС, Михайло Горбачов виступав з "політичною доповіддю" понад 3 години, свідчать публічні архіви  Держтелерадіофонду СРСР. Повторюючи радянську традицію, виступ Путіна неодноразово переривався оплесками. Це відбувалося 116 разів. У своєму посланні Путін заявив про масову підтримку в суспільстві, «згуртованість» населення і бізнесу, а також пригрозив ядерним ударом країнам НАТО, якщо ті наважаться відправити в Україну свої війська. Президент Росії Володимир Путін під час звернення до федеральних зборів заявив, що РФ не планує нападати на Європу, але має зброю, яка може вражати цілі на її території. Також він зазначив, що чутки про розміщення Росією ядерної зброї у космосі – це спроба втягнути РФ у перемовини, вигідні США.
we.ua - Майже як Брежнєв, але коротше від Горбачова: у РФ проаналізували тривалість промови Путіна
Солдати НАТО під Роботиним? Що насправді хоче Макрон
70 з гаком років відносного миру після Другої світової війни розхолодила стару Європу. І тривалий час її лідери на кшталт канцлера Олафа Шольца чи президента Франції Еммануеля Макрона вважали, що з Росією можна зійтись десь посередині й далі торгувати вуглеводнями та алмазами. Президент Франції Еммануель Макрон викликав політичний струс заявою, що "ми не виключаємо відправлення західних військ до України". Хоча низка країн уже зробила спростування, що ні, не буде ноги британського чи італійського солдата десь під Роботиним — Європейський Союз чи не вперше задумався над своєю безпекою і прийняттям того, з Путіним домовитись не вийде, а нового Горбачова в осяжному майбутньому не буде. Лідерство Німеччини в ЄС похитнула рішуча відмова канцлера Олафа Шольца надати Україні ракети Taurus, бо раптом його країна буде втягнута у війну з Росією. І припис до цього, що німецькі інженери не можуть зробити того, що вміють англійці та французи — налаштувати дальність і контроль за переданими технологіями. Тож не дивно, що президент Макрон взяв ініціативу в гострому питанні, хоча на крайньому засіданні парламенту він уже отримав порцію критики від проросійської Марін Ле Пен, лідера крайніх лівих Жана Люка Меланшона та партії соціалістів. Мовляв, ну як же так, чому діти Франції будуть вмирати десь в українських лісопосадках. З доброго — Франція підтримала ініціативу Чехії про закупівлю артилерійських снарядів для України в країнах, що не входять до Євросоюзу. Тож така колаборація може нарешті доправити до України близько 800 тисяч артилерійських боєприпасів натовського та радянського калібрів, які можна відправити в Україну якнайшвидше. Звідки їх братимуть? Найбільше з Індії, яка зараз шаленими темпами переозброюється за надприбутки від доходів за купівлю російської нафти. Читайте також: Союзні війська в Україні: бути чи не бути? Макрон уперше визнав, що обіцянка рік тому Європейського Союзу поставити мільйон снарядів була необачною. "Реальність така, що в дуже короткостроковій перспективі ви можете надати тільки ті боєприпаси, які у вас є на складі, або ті, які ви виробляєте, точно в строк", — заявив французький президент. І справді, аудит численних складів і національних армій низки країн показав, що збройні сили наших західних сусідів перебувають у плачевному стані. І цілком ймовірно, що будь вони сусідами РФ — от їхні столиці точно були б окуповані за три дні. Зняття блокування на закупівлю снарядів для України в третіх країнах і палка дискусія в Національній асамблеї на тему — відправляти французьких вояків чи ні на війну в Україну — нам на руку. Бо страх — рушійна сила всіх воєн і стимул до пошуку найкращих рішень. Оскільки США потужно застрягли у внутрішніх політичних чварах напередодні президентських виборів — до Франції як до економічного лідера ЄС стало доходити, що ніхто їй не допоможе, якщо Україна програє і росіяни підуть далі. Розмови про солдатів країн НАТО в Україні можуть стати вудочкою для пошуків шляхів, якщо ми вийдемо на замороження конфлікту. Це якраз і буде щось схоже на той самий "корейський варіант", коли є наша паралель, яка ділить світло і пітьму. Однак тут є і плюси, і мінуси, бо солдати НАТО на нинішній лінії розмежування можуть означати її фіксацію на майбутнє. Тож можна буде забути про повернення Криму і контроль над Чорним морем. Читайте також: Не чекайте легіонів НАТО в Україні Європейці поки не хочуть такого варіанту, бо не для того мама вишеньку ростила, аби помирати на чужій землі від радянського КАБа. Тож Європа судомно шукає рішення, як вийти із нинішньої війни в умовах нестабільності стосунків із США. Саме тому починають лунати голоси про європейське НАТО, де Україна з її прекрасним досвідом великої війни може стати стовпом безпеки. Так само європейці навсправжки занепокоєні, аби бойові дії були десь в навколо Авдіївки, а не у Булонському лісі. Це для нас вигідно. І можна констатувати, що той самий Макрон, який викликав у нас сміх телефонними розмовами з Путіним, має план Б. Він хороший для нас, бо Франція хоче стати лідером Європи. Їх втомила нерішучість Німеччини та Шольца. І ось в їхньому парламенті уже відбувається небачене — їх прем’єр Габріель Атталь жорстко критикує політиків, які десятиліттями робили кар’єри на співробітництві з РФ. Читайте також: "Парасольку безпеки" замість США потримає Європа Чому Макрон робить такі різкі заяви? Він більше не буде балотуватись на посаду президента, це його другий термін. Однак французький президент зацікавлений у власному історичному вкладі і фіксуванні лідерства Франції в розхолодженій Європі. Подібні історії шанс для України. Безумовно, вигрібати цю війну на полі бою і в тилу будемо ми і тільки ми. Але Європа вперше злякалась, що і до них прийдуть. І розмови "я тебе и детям шмоток привезу" і "мам, мне так понравилось пытать людей", — можуть стосуватись не лише нас, а й втомлених чужою війною в ютубі європейців. Більше не буде так, як раніше. Як би тобі не подобався російський балет і супермодель Ірина Шейк — це не істинна Росія. Справжня показала себе на нинішній війні в Україні. Спеціально для Еспресо Про авторку: Марина Данилюк-Ярмолаєва, журналістка Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
we.ua - Солдати НАТО під Роботиним? Що насправді хоче Макрон
Де взяти гроші, якщо США не допоможуть. Розмова Еспресо з Сергієм Фурсою
Інвестбанкір компанії Dragon Capital Сергій Фурса виступив перед студентами Українського католицького університету, а постійна авторка Еспресо Ольга Рура записала його відповіді.  З цього тексту ви дізнаєтесь: Де уряд братиме гроші на оборону та соцвиплати Чому протестують польські фермери Чи вдалося Зеленському побороти олігархів Ринок землі в Україні – це зрада чи перемога Чи варто бронювати працівників за гроші Хто і як оплатить відновлення України Як повернути українців додому Чим наповнювати бюджет, якщо США так і не підтримають Україну? Перше потенційне джерело – відтермінування зовнішнього боргу. Скоріш за все з інвесторами будуть домовлятись про продовження часу для виплати боргу. Завдяки цьому вивільняться значні фінансові ресурси. Друге джерело — внутрішні ресурси, а саме облігації внутрішньої державної позики (ОВДП). В українській банковій системі висока ліквідність (тобто є гроші, – ред.) як долара, так і гривні, і тому Уряд може розглядати це як потенційний варіант додаткового доходу.  Ще одне джерело, використання якого буде відчутне, – це підвищення податків, зокрема військового збору та податків на споживання, митних зборів на преміумсегмент, особливо на імпорт дорогих автомобілів. Саме тут можна радикально збільшувати податки. Останній рубіж — друкарський верстат. Однак попри наявність резервів, які б дозволили певний розмір емісії, Національний банк буде до останнього опиратися цьому варіанту. Чи є правильним тимчасове обмеження спрощеної системи оподаткування, яке передбачено в Національній стратегії доходів до 2030 року?  Так, вважаю таку стратегію правильною, однак її не використовуватимуть допоки не буде податкової реформи, якої вимагає Міжнародний валютний фонд (МВФ). Ця стратегія доходів – це не бажання українського Мінфіну, а вимоги МВФ. Тобто документація зроблена, але чи ми будемо дотримуватимуться її як дороговказу – невідомо. Щодо обмеження спрощеної системи оподаткування, то проблема ж не у самій системі, а у зловживаннях. Великі та середні підприємства використовують її для мінімізації оподаткування. Наприклад, мережа "Епіцентр" отримує надприбутки, працюючи за спрощеною системою. Таке використання фізичних осіб-підприємців (ФОПів) для уникнення оподаткування є неправильним. Спрощеною системою оподаткування повинен користуватися тільки малий бізнес. Щобільше, таке використання ФОПів заганяє український бізнес в пастку. Формування структури бізнесу через ФОПів ускладнює отримання фінансування від банків, оскільки відсутня прозорість їхньої діяльності. Це може призвести до того, що багато підприємств залишаться на рівні малого бізнесу, не розвиваючись, оскільки їхня структура не є прозорою для потенційних інвесторів. Польські фермери протестують проти екологічної політики Євросоюзу і проти дешевого імпорту зерна та інших харчових продуктів з України, Варшава, 27 лютого 2024. AP Photo/Czarek Sokolowski Чим незадоволені польські фермери В них претензії не до України, а до Брюсселю. Протести фермерів - це загальноєвропейська тенденція, адже сільське господарство організовано за принципом соціалки. Людям платять, щоб вони залишались і працювали в селі, адже сільськогосподарський сектор в Європі неповноцінний і нездатний заробляти гроші. Рятує лише, що в сучасних економіках сільське господарство – це лише мінімальна частина економіки. Тобто жодна розвинута країна не є аграрною. Чому фермери протестують? Вони хочуть гроші. Ціни на сировину впали втричі за останній рік. Європейський Союз вводить "зелені" вимоги, що включають заборону пестицидів для зменшення негативного впливу на навколишнє середовище. Однак біологічні альтернативи є набагато дорожчими та ресурсно затратними.  Фермери в Польщі вибрали блокування кордонів, як найшвидший спосіб привернути увагу Брюсселя. Також присутній вплив російської пропаганди, яка збурює польське суспільство вкидаючи міфи про засилля українського зерна. Насправді лише 5% українського зерна перевозиться транзитом через Польщу. Як на мене, найрозумніше буде просто перенаправити ці 5% через інші канали, допоки хвиля протестів не згасне. Чи вдалося Зеленському побороти олігархію Олігархів поборола війна, адже зараз їх менше, ніж це було кілька років до війни. Але заслуги Зеленського тут немає, це просто обставини, які спричинили такий результат. Фото ілюстративне: Антон Шишенок / hromadske Вплив олігархів значно зменшився, у чому нам також допомагають американські партнери. Існує страх, що після війни олігархи повернуться до довоєнної влади, але, як на мене, точку неповернення вже подолано. Сучасні олігархи сформувалися в результаті сумнозвісної приватизації 90-х років. Зі "старих" олігархів залишилися Пінчук та Ахметов. Перший  намагається грати роль мецената, і це корисно для країни. Другий – Ахметов – вибудовував свій бізнес для капіталізації та у нього була прозора структура, на відміну від Коломойського, який сидів на [мутних] потоках.  Чи є олігархи на Заході, наприклад Ілон Маск, який завдяки своєму бізнесу та капіталу набуває олігархічних ознак? На Заході існують впливові бізнеси, але принцип верховенства права стримує бізнесменів від набуття олігархічних рис, тобто заважає їм отримувати прибуток коштом держави. Ринок землі в Україні – це погано чи добре? В українському суспільстві дуже глибоке ототожнення землі з чимось святим. А земля насамперед – це предмет купівлі-продажу, тому ринок землі це абсолютно нормально. Чим більш ліберальним він є, тим більш заможне українське сільське господарство. Через часткове паразитування популістів і вплив росіян – ринок землі стримували, адже це був шанс для розвитку України. В тій же Росії цей ринок запровадили на 15 років раніше. Загалом, ринок є, але він обмежений, що й гальмує розвиток і збільшення доходів землевласників. Як казала [ексміністерка охорони здоров'я] Уляна Супрун: "Жодна реформа не може бути компромісом". Ці обмеження, які були введені на ринку землі унеможливили найякісніші українські компанії придбати землю, що стримує розвиток і прибуток, який можна отримати від землі. Наскільки правильною є ідея бронювання працівників за гроші? Це цілком адекватна ідея. Фінансування армії потребує грошей. Ніколи не воюють всі. Держава має природний інтерес, щоб людина, яка сплачує високі податки, залишалася в тилу. Також це питання ефективності та раціонального підходу до менеджменту роботи. Великі заводи, такі як Криворіжсталь не можуть збільшити ресурси через відсутність людей. Робітників нема через страх бути мобілізованими одразу після офіційної реєстрації місця праці. Тому в результаті ми не утримуємо ні податків, ні мобілізованих. Фото ілюстративне: телеграм-канал Міноборони Так, це буде непопулярним рішенням, але якщо відкинути усі емоції та демагогію, воно буде одним з правильним. Частка людей, які не воюють, буде завжди, то нехай чинником цього бронювання стане кількість сплачених податків. Чи зрозуміло, як відбуватиметься відновлення України? Хто буде контролювати гроші іноземних інвесторів? Ні, поки що не зрозуміло. Відновлення України, скоріш за все, буде здійснюватись через систему тендерів, де замовниками виступатимуть український уряд та місцеві громади. Саме вони визначатимуть пріоритети відновлення, після чого новостворена інституція на базі Світового банку проводитиме експертизу та направлятиме фінансування на проєкти відновлення. Контроль за використанням грошей, ймовірно, буде здійснюватись європейцями, що є одним з оптимальних варіантів. Яка ймовірність отримати гроші на відновлення України, якщо США вже зараз вагаються з нашою підтримкою? Відновлення України так чи інакше буде пов'язане із євроінтеграцією, тому фінансування буде забезпечуватись європейськими ресурсами та інституціями. Американський внесок буде на другорядних позиціях, і нам важливо це прийняти. Українські біженці прямують у Польщу Фото: Associated PressМільйони українців виїхали у країни, де середня зарплата та допомога вищі. Як нам повернути людей? Більшість з тих, хто виїхав, не повернеться, бо вже встигли налаштувати побут там. Для частини еміграція була метою життя [ще до повномасштабного вторгнення]. Ми нічого тут не вдіємо. Ми – бідна країна, і ще довгий час залишатимемось біднішою від Польщі чи Німеччини. Повертатимуться лише ті, хто мають тут роботу, активи та ресурси. Додатково щось робити нема сенсу. Потрібно, щоб було економічне зростання та стабільність. ** Питання ставили студенти-журналісти першого курсу магістратури Марта Шийко, Анастасія Варару, Сніжана Гусаревич, Богдан Химера, Олена Гуліус, Богдана Садомська, Олена Суліковська та Микола Головко. 
we.ua - Де взяти гроші, якщо США не допоможуть. Розмова Еспресо з Сергієм Фурсою
Чи може Придністров’я стати частиною РФ та які загрози для України. Пояснюємо суть конфлікту
Так звана Придністровська Молдавська Республіка виникла одразу на другий день після проголошення Україною незалежності, тобто 25 серпня 1991 року. Її площа становить всього 4 163 км² (у п’ять разів більше за місто Київ), де проживає близько півмільйона людей. З серії війн, які розпочали й підтримували росіяни після розпаду СРСР, конфлікт у Придністров’ї був, так би мовити, першою серією, яка триває вже понад три десятки років. Еспресо розповість історію виникнення Придністровської псевдодержави, чому там думають над тим, щоб стати частиною Росії, та яким чином цей невеликий клаптик землі може становити загрозу для безпеки України. Про що у статті: Коротка історія Придністров’я;   Як виник і розвивався Придністровський конфлікт;    Плани вирішення Придністровської кризи;  Як російська війна вплинула на відносини України та "ПМР"; Теперішнє ситуації в Придністров’ї та можливі сценарії розвитку подій, думки експертів. Коротка історія Придністров’я Фото: Вікіпедія Формування Придністров’я тісно пов’язане з тими ж подіями, що мали вплив і на розвиток України. Адже ця територія також була заселена слов’янами, на яких також напали монголи, де також промишляли татари, згодом тут керували як литовці з поляками, так і козаки, а тоді росіяни. Однак землі при річці Дністер мали ту відмінність від більшої частини теперішньої України, що вони зазнали великого впливу Молдавського князівства, яке проіснувало близько 500 років та більшість часу було під турецьким впливом. Однак на початку 19 ст. Російська імперія внаслідок переможної війни з турками приєднала до свого складу половину Бессарабії (серцевину Молдавського князівства) – землі між річками Прут та Дністер. Ця територія в майбутньому стала ядром для формування теперішньої держави Молдова. Коли в 1859 році відбулося об'єднання князівств Волощини та Молдавії в одне політичне утворення, яке згодом призвело до появи Румунії, колишнє Молдавське князівство припинило своє існування. Відповідно, половина жителів Молдавського князівства стала румунами, а інша половина – продовжила своє окреме життя в Бессарабській губернії Російської імперії.   Однак безпосередні причини виникнення теперішнього конфлікту у Придністров’ї пов’язані з подіями, що мали місце в 20 ст. – діями комуністів, які прийшли до влади. Після розпаду Російської імперії, у 1918 році молдовани (румуномовні мешканці Бессарабії) проголосили про створення незалежної Молдовської Демократичної Республіки. Однак в тому ж році її анексувала Румунія. Після утвердження радянської влади на території України, комуністи почали думати, як поширити свої впливи далі. Їх цікавила Бессарабія, яка майже повністю відійшла до Румунії. На початку 1924 року в Москві відбулася нарада за участю радянських військових і румунських комуністів, учасники якої запропонували визнати назву "молдавани", як назву окремого народу, який населяв Бессарабію на сусідні райони Української РСР, і створити на цій підставі автономію у складі УРСР, яка претендувала б згодом на "возз’єднання" з румунською Бессарабією. Хоча така ідея викликала спротив керівництва української компартії, адже в жодному з районів дністровського лівобережжя "майбутні" молдовани не складали більшості, та все ж у 1924 році на території УСРР утворили штучну Молдавську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку. Площа цього автономного утворення становила удвічі більше за площу теперішнього Придністров’я – 8288 км2. Першою столицею було місто Балта, та з 1929 року – Тирасполь. Перед початком Другої світової війни два диктатори Сталін та Гітлер поділили Європу на сфери впливу. У 1940 році Радянський Союз домігся того, щоб Румунія повернула захоплену нею Бессарабію, де комуністи швидко проголосили створення Молдавської РСР, до якої приєднали західну (придністровську) частину Молдавської АРСР, а північно-східні райони колишньої автономної республіки передали до складу Одеської області України. Таким чином фактично завершуючи формування території як сучасної Молдови, так і України на цих землях. Як виник і розвивався Придністровський конфлікт Фото: Вікіпедія Будучи від початку штучним формуванням, Придністров’я різко відрізнялося від решти Молдови. Адже воно було заселене більше українцями та росіянами, ніж самими молдаванами. Придністровці "згадали" про свою ідею автономії вже у період розпаду СРСР. На той час в Молдові відбулася консолідація двох поглядів — з одного боку консервативної придністровської, орієнтованої на збереження СРСР та економічних зв'язків із Росією та Україною; з іншого — націоналістичної молдовської, що прагнула незалежності Молдови та її можливого приєднання до Румунії. Безпосередньою причиною конфлікту стало мовне питання. В останні роки СРСР у Молдові відродився прорумунський націоналізм, члени цього руху вимагали оголосити молдовську мову єдиною державною, повернулася до використання латинського алфавіту та визнала загальну етнічну ідентичність молдован та румунів. У серпні 1989 року молдавський парламент ухвалив закон про державний статус молдовської мови та її повернення до латинської графіки. Цікаво, що у 2023 році у Молдові скасували молдовську мову, бо та була штучно створена Радянським Союзом для потреб росіян і українців, адже це була румунська мова переведена на кирилицю. Зараз офіційною мовою Молдови є румунська мова на латинській графіці.   Тож, основними ініціаторами створення Придністровської Молдавської Республіки (ПМР) були представники російськомовного населення та локальні еліти Придністров'я, які шукали "захисту" від націоналістичних прорумунських молдаван в Москви та Києва. 2 вересня 1990 року на Надзвичайному з'їзді депутатів усіх рівнів Придністров'я оголосили про незалежність "ПМР" як нової радянської республіки в складі СРСР. Однак тодішній очільник Кремля Михайло Горбачов не підтримав цієї ідеї. Тому депутати Придністров’я вирішили взяти справу у свої руки і оголосили в серпні 1991 року незалежність свого краю, а вже за кілька днів Молдавська РСР також проголосила свою незалежність, сказавши, що лівий берег Дністра - це законна частина Молдови. Так почалося протистояння. Спершу війна відбувалася на дипломатичному рівні. Молдовський парламент звернувся до уряду СРСР з вимогою "розпочати переговори з урядом Придністров'я з метою припинення нелегальної окупації території Республіки Молдова і негайного виведення радянських військ". Цікаво, що лідер ПМР росіянин Ігор Смирнов (був президентом до 2011 року) 28 серпня 1991 року відвідав Київ з метою обговорити ймовірний перехід республіки під юрисдикцію України, проте 29 серпня молдовські спецпідрозділи заарештували його в Києві (хоча за кілька місяців відпустили). Після цього в конфлікт втрутилася 14-та радянська (з 1992 року – російська) армія, яка була розміщена в Придністров'ї. До її складу входило понад 10 тис. бійців і в її розпорядженні було чимало важкої військової техніки, яка була відсутня в молдаван. Тож, за допомогою озброєння 14-ї армії придністровська влада здійснила задумане і змогла силою захопити й втримати владу на лівому березі Дністра і частково на правому. Тому 28 березня 1992 року Республіка Молдова оголосила про запровадження надзвичайного стану в країні. Конфлікт перейшов у військову фазу.   Кілька місяців тривали військові дії з різними фазами загострення. Присутність регулярних російських військ завадила молдовській владі реалізувати силовий сценарій розв'язання конфлікту. Хоча молдаванам допомагала Румунія, однак військова потуга була за "ПМР", до якої також линули добровольці з Росії та України (пів сотні членів УНА–УНСО нагороджені медаллю ПМР "Захисник Придністров'я"). Бій за правобережне місто Бендери (червень 1991 року) став найбільшою битвою впродовж всього конфлікту, адже загинуло близько 1000 солдат з обох сторін, а кількість біженців перевищила десятки тисяч осіб. Таким чином наступ молдовських військ був зупинений. Після кривавих боїв розпочалася мирна фаза врегулювання конфлікту, яка триває й досі. 21 липня 1991 року у м. Бендери було введено миротворчі сили. Того ж дня в Москві президент РФ Борис Єльцин і президент Республіки Молдова Мірча Снєгур в присутності президента самопроголошеної ПМР Ігоря Смирнова підписали угоду "Про принципи врегулювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова". Хоч ця угода зупинила активні бойові дії, але жодним чином не врегулювала проблеми спірного статусу Придністров'я. Плани вирішення Придністровської кризи Фото: фото з відкритих джерел З того часу "ПМР" та Молдова підписали низку документів, що визначають принципи вироблення статусу Придністров'я. Згідно із законодавством Молдови, Придністров'я має статус Автономного територіального утворення з особливим правовим статусом. Натомість у "ПМР" вважають себе незалежною державою, хоча це не визнає жодна країна-член ООН, лише кілька маріонеткових проросійських держав з невизнаним сепаратистським статусом. На початках "ПМР" розглядала можливість входження своєї території в склад України. Коли в 1992 році розгорівся придністровський конфлікт, президент України Леонід Кравчук заявив, що Україна гарантує незалежність Придністров'я, якщо станеться молдовсько-румунське об'єднання. Також є інформація, що на той час українська влада потай вела переговори з урядом Придністров'я щодо можливого приєднання. Адже у "ПМР" близько третини населення – це українці (українська мова має статус державної). Однак не знайшовши бажаної підтримки, влада "ПМР" зосередила погляд на РФ.    В 1999 відповідно до рішення Стамбульської наради ОБСЄ Росія зобов'язалася вивести зброю і весь особовий склад своєї армії з території "ПМР" до ​​2003 року. Однак у 2003 році уряд президента РФ Володимира Путіна розробив так званий "Меморандум Козака" (чи "План Козака"). В основі була ідея, щоб створити федеративну молдавську державу, щоб зберегти автономію Придністров’я, до того ж російська армія мала право залишитися ще на 20 років. Таким планом росіяни хотіли поширити свої впливи на всю Молдову. Та населення Молдови виступило проти цього плану, почалися масові виступи, тому молдовська влада хоч і була проросійською, та не підписала документу. Фото: Вікіпедія Цікаво, що президент України Віктор Ющенко також намагався запропонувати свою формулу розв’язання конфлікту. Однак, як пише Радіо Свобода, у 2005 році презентація українського плану врегулювання Придністровського конфлікту під час саміту країн ГУУАМ (регіональне об'єднання) в Кишиневі ледь не розсварила союзників та не зірвала сам саміт. "Що ж до суті плану, авторство якого, як кажуть експерти, належить відомству Петра Порошенка, Раді Безпеки та Національної Оборони, то він докорінним чином не співпадає з позицією інших членів ГУУАМ – Грузії, Азербайджану та самої Молдови. Натомість він був надто схожий на попередній план врегулювання Придністровської проблеми, сумнозвісний російський "меморандум Козака", який передбачав легалізацію придністровського керівництва та "федералізацію" Молдови. Обидва пункти Молдова, Європейський Союз, ОБСЄ, Сполучені Штати та решта країн ГУУАМ вважають неприйнятними", - писали у Радіо Свобода. Таким чином конфлікт продовжився. У 2006 році в "ПМР" пройшов невизнаний світом референдум, у результаті якого за приєднання до Росії проголосували майже 100% виборців. Та він не призвів до якихось політичних змін у статусі краю. Коли в Україні президентом став проросійський Віктор Янукович, в інфопросторі почала з’являтися інформація про відновлення таємних домовленостей щодо приєднання Придністров'я до України. Та цього не сталося, натомість у "ПМР" ще більше зросли проросійські настрої. У грудні 2013 року, в розпал Революції Гідності в Україні, верховна рада "ПМР" прийняла законопроєкт про застосування Російського федерального законодавства в Придністров’ї. А в березні 2014-го, коли почалася військова агресія РФ проти України, придністровські депутати попросили Держдуму Росії розробити закон, який дозволив би прийняти невизнану республіку до складу Росії. Цікаво, що у листопаді 2017 року проросійський президент Молдови Ігор Додон зробив неочікувану заяву про те, що Придністров'я може стати або частиною України, або Молдови. Тобто до остатнього часу статус "ПМР" росіяни використовували як козир в рукаві, щоб таким чином, можливо, змусити Україну проміняти анексований Крим на Придністров’я.    Влітку 2018 року Генеральна асамблея ООН ухвалила резолюцію "Про повне та безумовне виведення зарубіжних збройних сил з території Республіки Молдова". Та звісно росіяни не підтримали цієї ідеї. У серпні 2019 року міністр оборони Російської Федерації Сергій Шойгу та президент "ПМР" Вадим Красносільський заявили про відмову виведення російських військ з території Придністров’я. Тобто таким чином знову відклавши вирішення Придністровського конфлікту. Адже, якби росіяни хотіли його завершити, то достатньо було б вивести свої війська з "ПМР" і дати можливість законному уряду Молдови взяти ситуацію під контроль. Це нагадує ситуацію, яку РФ повторила на Сході України в 2014 році: організувала і підтримала сепаратистів, допомогла їм військово і відмовилася відвести війська. Як російська війна вплинула на відносини України та "ПМР" Фото: Вікіпедія   До початку війни на Сході України, Росія проводила ротацію свого військового контингенту в Придністров'ї через територію України. Однак після початку російсько-української війни, у травні 2015 року Україна денонсувала угоду з РФ. Тому російські офіцери, що вирушали до Придністров'я, були змушені летіти до Молдови, як цивільні, приховуючи справжню мету своєї поїздки. Та їх часто затримували. Через те після 2014 року росіяни в основному займали керівні пости у складі російського угрупування в Придністров'ї, але її рядовий склад почав складатися в основному з місцевих жителів, які щоправда теж мають російські паспорти. Також ця ситуація з закритими кордонами не дозволяла російським військовим отримувати нове озброєння. Тому вони змушені покладатися на старі радянські зразки, які в основному зосереджені на складі боєприпасів в селі Ковбасна (на кордоні з Україною). Стосовно торгівлі, то після початку війни Росії проти України влада "ПМР" неодноразово заявляла про "торгову блокаду" з боку України. Україна також закрила в'їзд на свою територію з боку Придністров'я за російськими паспортами. Повномасштабна війна Росії проти України відкрила очі не лише на природу штучно створеного конфлікту на сході України в 2014 році, але й також на проблеми Придністров’я. В березні 2022 року ПАРЄ прийняла поправку, згідно з якою Придністровський регіон визнаний окупованим Росією: згідно з нею, Росія здійснила акт військової агресії проти Молдови. До того ж, російські пропагандисти відкрито заявляли, що їхня мета – захопити всю східну і південну Україну, щоб таким чином мати сухопутний міст в тому числі до маріонеткової "ПМР".   У кінці квітня 2022 року на території невизнаної Придністровської Молдавської Республіки сталася серія вибухів та обстрілів, які пошкодили низку будівель та об'єктів інфраструктури. Влада "ПМР" назвала це "терактами", які нібито зроблені українськими силами. Натомість Київ та Кишинів назвали це російськими провокаціями. Тоді експерти порівнювали ситуацію в Придністров'ї із ситуацією на Донбасі напередодні російського вторгнення 24 лютого, коли на підконтрольній "ДНР" території сталася серія вибухів та "диверсій". Тому були побоювання, що це стане приводом, щоб Придністров’я вступило у війну на боці Росії, щоб напасти чи то на Україну, чи то на Молдову. Також йшла мова про можливе перекидання росіянами повітряного десанту в Придністров’я, щоб посилити там військовий контингент РФ. Однак цього не сталося. Хоча 26 квітня 2022 року Генеральний штаб ЗСУ заявив, що угруповання російських військ у Придністров'ї приведено в повну бойову готовність. А вже 30 квітня представник НАТО повідомив, що Альянс допускає подальші провокації в Придністров'ї хоча і не бачать неминучих військових ризиків. Теперішнє ситуації в Придністров’ї та можливі сценарії розвитку подій, думки експертів Фото: thepage   У кінці лютого 2024 року стало відомо, що у столиці "ПМР" на 28 лютого призначено "VII з'їзд депутатів усіх рівнів", який не проводився вже 18 років. ЗМІ одразу підхопили цю тему, адже з’явилася інформація, що на з’їзді депутати нібито "мають озвучити від імені громадян, які проживають на лівому березі Дністра, прохання прийняти Придністров'я до складу Російської Федерації, а 29 лютого Путін оголосить про це у своєму зверненні, і федеральні збори у прискореному порядку ухвалять рішення задовольнити це прохання", як написав опозиційний придністровський політик Генадій Чорба. Однак в уряді Молдови заявили, що не бачать передумов погіршення ситуації в регіоні. "Офіс політики реінтеграції уважно стежить за ситуацією у придністровському регіоні, перебуваючи у постійному контакті з місією ОБСЄ та іншими міжнародними партнерами. За інформацією, що є у нас, немає підстав вважати, що ситуація в регіоні може погіршитися", — йшлося у коментарі відомства. В українській розвідці також сказали, що це лише чергова кампанія з дезінформації. Посол України у Молдові Марко Шевченко підтвердив, що, за його даними, питання приєднання Придністров'я до РФ наразі не стоїть на порядку денному. Крім цього він відзначив, що Україна надасть всю необхідну допомогу, якщо про це офіційно попросить влада Кишинева, у разі загострення конфлікту в невизнаному Придністров'ї. Колишній міністр закордонних справ України (2007-2009) Володимир Огризко сказав в етері телеканалу Еспресо, мовляв, все, що зараз відбувається в Придністров’ї спрямовано лише на те, щоб "протестувати як на це будуть реагувати в Кишиневі, Києві, Бухаресті, і в цілому на Заході. Це і є метою всього, що зараз планується, але не більше". Якщо будуть спроби провокації якоїсь неприємної ситуації і уряд Молдови звернеться до України по допомогу, то Придністровське питання можна розв'язати раз і назавжди, вважає Огризко. "Але ми не можемо робити щось без прохання Молдови. Зараз там знаходяться лиш залишки армії, близько 3 тис. особового складу. Ця так звана армія ні на що не здатна. Зараз нічого зробити не можна, бо Придністров'я затиснуто з двох боків Україною і Румунією. І якщо ці дві країни кажуть, що припиняють усю економічну роботу з ними, то про що ми взагалі говоримо. За що живе Придністров'я, яким чином функціонує?", - додав він. Начальниця об'єднаного координаційного пресцентру Сил оборони півдня України, полковник Наталя Гуменюк в етері телеканалу Еспресо сказала, що ЗСУ готові до будь-яких можливих провокацій з боку так званої ПМР. "Наразі там не спостерігається ворожа активність. Навчально-методичну роботу підрозділи проводять регулярно. Вони підсилюють свої навички щодо роботи у складі штурмових груп. Це проводиться на навчальній базі, на основі тренувань. Військові навчання, які проголошують зараз, не несуть відповідної загрози. Можна припустити, що ймовірно, можуть бути задіяні провокації типу стрілянин в напрямку кордону. Але ми готові до будь-якого розвитку подій", - відзначила вона і додала, що до зустрічі диверсійно-розвідувальних груп українські сили також готові. Ворожий російський ресурс, який захований у "придністровську кишеню", ретельно відстежується з боку України, каже Гуменюк. "Цей напрямок державного кордону з перших днів повномасштабного вторгнення Росії був максимально ущільнений, підвищена його захисна спроможність. Також посилена присутність додаткових підрозділів. Були перекриті переходи та пункти пропуску безпосередньо на напрямку невизнаного Придністров'я. Адже це найсприятливіший напрямок для руху техніки або дії диверсійно-розвідувальних груп", - сказала вона. В Інституті вивчення війни (ISW) також заявили, що угруповання російських військ, яке зараз зосереджене у невизнаному Придністров'ї, не становить військової загрози для України. Там додали, що не вважають, що наявне угруповання здатне почати значущу наземну операцію проти України, адже буде практично миттєво знешкоджене через переважаючі сили Києва. Під час останньої великої прес-конференції президента України Володимира Зеленського також запитали про ситуацію в Придністров’ї. Він лаконічно відповів, що за останній час там нічого не змінилося. "У нас війна йде – це перше. Ми воюємо з РФ –це друге. Молдова до нас з будь-якими подібними запитами не зверталась – це третє. Четверте – я не впевнений, що на наступному тижні придністровці, чи хто там збирається, на це підуть. Не впевнений з тієї інформації, яка є у мене", – сказав президент. Стосовно самого з’їзду, що відбувся 28 лютого, так званий спікер придністровського парламенту Олександр Коршунов у вступній промові вкотре звинуватив Молдову у бажанні зруйнувати потужний економічний потенціал "ПМР", створити нестерпні умови для життя тамтешніх громадян, розхитати об'єднуючі основи суспільства та домогтися демонтажу самої державності Придністров'я. Місцеве придністровське медіа повідомило, що так звані депутати під час з’їзду ухвалили сім пунктів, зокрема, перший з них – звернення до Росії за допомогою у зв'язку з економічною блокадою з боку Молдови. "Звернутися до Ради Федерації та Державної Думи РФ з проханням про запровадження заходів щодо захисту Придністров'я в умовах посилення тиску на Молдову. У Придністров'ї проживає понад 220 тисяч громадян РФ. Росія бере участь у миротворчій місії на Дністрі і є гарантом і посередником у переговорному процесі", - йдеться в постанові. Крім цього, в постанові є звернутися до ОБСЄ, СНД, Європейського парламенту, міжнародного комітету Червоного Хреста та до генсека ООН із закликом "запобігти порушенню прав і свобод громадян Придністров'я", "запобігти провокацій, що можуть призвели до ескалації напруги", "повернутися до адекватного діалогу в рамках міжнародного переговорного процесу та забезпечити умови для цивілізованого врегулювання конфлікту". Речник прем'єр-міністра Молдови Даніель Воде 28 лютого під час свого брифінгу заявив, що в уряді й далі не бачить загрози щодо дестабілізації в країні через ситуацію у Придністров'ї.   "Сьогодні серед тем дня, інша внутрішня тема, яка цікавить також міжнародну пресу, Придністровський регіон Республіки Молдова. Я сказав дуже чітко, що немає небезпек ескалації та дестабілізації ситуації у цьому регіоні нашої країни. Ми не бачимо небезпеки дестабілізації. Ми дуже уважно стежимо і повторюємо, що цей регіон теж хоче миру та безпеки", - заявив він. Даніель Воде також додав, що так званий з'їзд і постанови депутатів невизнаного Придністров’я – це лише пропагандистська подія. Український дипломат, надзвичайний і повноважний посол України у Великій Британії (2005-2010 рр.) Ігор Харченко зазначив у етері телеканалу Еспресо, що Росія продовжує використовувати Придністров'я для дестабілізації ситуації в Молдові. "Не зібралися сьогодні так звані депутати Придністров'я, це хтось спробував їм сказати, що потрібно зібратися. Якби дійсно там дійшло до якоїсь великої бучі, то половина населення Придністров'я вже опинилися б у Молдові", - зауважив Харченко. За словами дипломата, наразі у Москви не має можливостей серйозно дестабілізувати ситуацію в Молдові, бо настрої там проєвропейські. Відповідно, якихось суттєвих змін найближчим часом не варто очікувати.  Читайте також: Молдова ще на рік продовжила тимчасовий захист для українців
we.ua - Чи може Придністров’я стати частиною РФ та які загрози для України. Пояснюємо суть конфлікту
Громадська організація «Справа Громад»
Місія Справи Громад - це підтримка нашого війська. Запорука перемог на фронті – підтримка армії в тилу! Зараз знову, як і у 2014 році, армія потребує нашої єдності в питаннях допомоги! Починаючи від базових речей, таких як одяг, і закінчуючи високоточним обладнанням, таким як комплекси оптико-радіо-електроного спостереження, наша спільнота закуповує і поставляє у війська все необхідне, чим формує нову, досконалішу армію! В цьому процесі ми, Справа Громад беремо на себе всі рутинні процеси від “зрозуміти що треба військовому, щоб бити ворога” і закінчуючи врученням йому ключиків від омріяної техніки! Проте, цей шлях ми можемо подолати тільки за однієї умови: лише разом з вами!
we.ua - Громадська організація «Справа Громад»
"Парасольку безпеки" замість США потримає Європа
Знаменитий Pax Americana (американський світ) всихається. Допомогу Україні вже найближчим часом координуватиме НАТО, і саме європейські члени Альянсу візьмуться гарантувати безпеку Старого Світу. Вперше з часів II світової Європа стає лідером на своєму континенті. Ну як стає… намагається стати.  "Рестайлінг" Альянсу благословили Олаф Шольц і Джо Байден під час останньої зустрічі у Вашингтоні, пізніше ідея обкатувалася на Мюнхенській безпековій конференції.  "Парасолька безпеки" перейде у європейські руки НАТО не лише, щоб убезпечити Старий світ від можливої перемоги Дональда Трампа. Навіть якщо в США виграє Байден чи інший кандидат, Пентагон зосередиться на Азії, щоб підтримати Тайвань та відкалібрувати взаємини з Китаєм. Є велика надія, що цього року Вашингтон ще видасть Україні багатомільярдний чек на ведення війни, а далі перегляне свою політику. Читайте також: Інтерв'ю Зеленського FOX: головне Вилучення США з архітектури європейської безпеки стає справжнім шоком для Брюсселя, оскільки світова доктрина стримування базувалася саме на ресурсах Пентагону:  в Америки 5000 тис. ядерних боєголовок, у РФ - 6000, в ЄС цією зброєю володіють лише Франція та Британія і на двох у них всього 500 боєголовок. У стратегії — домінує розгубленість. Одні європолітики прагнуть терміново наростити число ядерних боєголовок, інші — проти. Наприклад, Шольц полаявся з цього приводу зі своїми міністрами, які виступали за ядерні технології. Альянс дедалі глибше занурюється в дискусії щодо стратегії розвитку. Наприклад, Естонія збирається побудувати вздовж кордону з Московією 60 укріплених бункерів, Латвія — 1116, а Литва — 2758. Тоді як Брюссель підтримує ідею еластичної оборони: тобто, спершу території будуть окуповані рашистами, а потім — на вигідніших позиціях — НАТО надере московитам задницю. Така перспектива не дуже подобається молодим учасникам Альянсу. На папері європейське майбутнє НАТО виглядає дуже перспективно: в ЄС проживає 500 млн осіб, а місткість економіки — $18 трлн. В Московії, відповідно, 143 млн "великоросів" і $1,8 трлн. Та підстав для радості мало: загальні видатки Європи на оборону складають $380 млрд — приблизно стільки, скільки в московитів, якщо перераховувати за паритетом купівельної  спроможності. Читайте також: Путін починає готуватися до великої війни Влучно діагноз сьогоднішнім НАТО і ЄС поставив президент Естонії Алар Каріс: "Ми вимірюємо свій успіх економічним зростанням і покращенням соціального добробуту. Тоді як РФ використовує імперіалістичні критерії розширення території та військової потуги". Але європейські  інституції не можуть себе поводити, як в мирний час. ФРН — типовий приклад європейської безпечності. Країна не змогла поставити Україні обіцяний на весну 1 млн снарядів. В кращому випадку, це відбудеться до кінця року. При цьому, європейські виробники експортують 40% своїх снарядів поза межі ЄС, за неукраїнськими контрактами. Коли Єврокомісія запропонувала вставити пріоритет у забезпеченні України, ідея була відкинута. Водночас виробники зброї скаржаться, що не можуть інвестувати у збільшення виробництва через відсутність перспективних контрактів від національних урядів. Читайте також: Врятувати Україну може Норвегія. Вона має для цього все Будете здивовані, але бундесвер так само розхлябано ставиться і до поповнення власних озброєнь: Берлін передав Києву чимало снарядів, 14 Panzerhaubitze 2000, 18 танків Leopard 2 A6, бронемашини, і на відновлення арсеналів підуть роки. Рано… чи пізно Європа налаштує себе на актуальну хвилю викликів. Тим часом очільники ЄС товстим шаром намазують свої страхи на власну розгубленість. Про ось цей "сендвіч" сучасної політики говорив Марк Рютте, нідерландський премʼєр і один із головних претендентів на посаду очільника НАТО восени: "Європі слід припинити скаржитися на можливість повернення Дональда Трампа, натомість варто зосередитися на допомозі Україні. Ми повинні припинити скиглити, стогнати та бурчати через Трампа… Ми повинні працювати з тими, хто на танцполі…". Джерело Про автора. Орест Сохар, журналіст, шеф-редактор Obozrevatel Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
we.ua -
У Росії ув'язнили лауреата Нобелівської премії Олега Орлова через антивоєнну риторику
Про це повідомляє The New York Times. У листопаді 2022 року пан Орлов написав статтю під заголовком "Вони хотіли фашизму. Вони його отримали", в якій звинуватив президента Володимира Путіна і широку російську громадськість у вторгненні й у тому, що вони дозволили країні скотитися "назад до тоталітаризму". Через майже рік йому висунули звинувачення в "неодноразовій дискредитації" російських збройних сил, яке передбачає покарання до п'яти років ув'язнення, але його покарали лише штрафом у розмірі 150 тисяч рублів. Однак прокурори вимагали повторного розгляду справи та ув'язнення на три роки. Суд Москви задовольнив це прохання і повторно розглянув справу, в результаті чого виніс вирок. Сам Орлов наполягає на своїй невинуватості та називає звинувачення фальшивими. "Я не визнаю себе винним, і звинувачення мені незрозуміле, - заявив він. - Суд, попри мої прохання, не зміг чітко пояснити суть висунутих проти мене звинувачень". Посол США в Росії Лінн Трейсі засудила вирок. "Я занепокоєна і стурбована сьогоднішнім рішенням. Олег Орлов понад 45 років веде особисту боротьбу за права росіян. За старих часів його зусилля були відзначені на найвищому рівні. У сьогоднішній Росії за них же саджають у в'язницю", - йдеться у заяві Трейсі. 21 лютого стало відомо, що росіяни заарештували дівчину колишнього чемпіона IBO у напівсередній вазі Кріса ван Гердена, її звинувачують у підтримці України.
we.ua - У Росії ув'язнили лауреата Нобелівської премії Олега Орлова через антивоєнну риторику
Третій. Вирішальний
Отже, два роки тому дві країни вступили в цю війну однаково непідготованими. Одна – тому, що всупереч всім попередженням та здоровому глузду не вірила у війну, та замість війни планувала смажити шашлики на травневих. Друга – тому що планувала не війну, а "спеціальну військову операцію", і всупереч здоровому глузду не очікувала від нас спротиву. Обидві країни сплатили свою ціну за неготовність. Наша країна заплатила її людськими життями, притому життями кращих із нас – тих, хто в перші дні вторгнення штурмував військкомати, хапав зброю всюди де міг, і з калашами в руках йшов зупиняти броньовану орду. Орду зустрів тотальний народний спротив, який частково (так, лише частково – бо Україна це не лише столиця, а також Маріуполь, Мелітополь, Херсон…) зміг компенсувати злочинну безвідповідальність керманичів та нашу неготовність. Росія свою ціну сплатила також життями її кращих кадрових військових, того кістяка армії, який тепер потребує відновлення впродовж покоління. Сплатила міжнародною ізоляцією та повною "нерукоподатністю" у цивілізованому світі. Сплатила санкціями, які не дали миттєвого ефекту, але насправді вже запустили тривалі незворотні процеси, які російська економіка не здатна нормально пережити. Зрештою, сплатила величезними запасами техніки, зброї та бк, які їхня промисловість нездатна відновити, хіба за десятиліття (і то не факт). Спецоперація з тріском провалилась, і почалась велика війна. І по мірі її розгортання обидві сторони почали змінюватись. Росіяни почали нас поважати, визнали дійсно серйозним ворогом. І почали воювати проти нас як проти серйозного ворога. Ординські керманичі визначили цю війну для себе як екзистенційну, де "пан або пропав". Або вони переможуть нас та пройдуть парадом по Хрещатику, і тоді перемога все спише, а переможців ніхто не судитиме. Або ж ми переможемо їх, і тоді на Росії почнеться смута, з якої кремлівським вождям найкращим виходом буде здатися прокурорам до Гааги. Втім, в російських реаліях дожити до Гааги не так просто, Пригожин тому свідок. Тож як і належиться у війні, ставкою в якій є виживання, російський режим взагалі виключив таке поняття як "прийнятна чи неприйнятна ціна", і готовий використовувати всі наявні ресурси, аж до останнього солдата, снаряда чи долара. Росія косо-криво, через дупу, але спромоглася провести найбільшу мобілізацію з часів Другої світової війни і досипати на фронт півмільйона мобіків однією хвилею, а далі впродовж року вже спокійно, без ексцесів набрати ще стільки ж. Півмільйона мобіків та мобілізовані будівельні компанії викопали "лінію Суровікіна" і ціною великих втрат, але таки змогли впродовж року витримати наш наступ на цю лінію. А коли ми видихлись – перейшли до контрнаступу по всьому фронту. Так як вони вміють – тупими м’ясними штурмами, з величезними невиправданими втратами, але ж в підсумку вони знову просуваються. Тим часом промисловість Мордора переведена на військові рейки, 40% всього немаленького бюджету Росії йде на війну, військові заводи працюють в три зміни 24/7. Щоправда, це все одно навіть не компенсує тих втрат, які тим часом завдають орді наші захисники та захисниці, і різниця між "дебетом та кредитом" щомісяця зростає, а у "бездонних запасах" вже дедалі сильніше просвічує дніщє (кому цікаво, я детально з цифрами розбирав це в дописах кінця 2023, з того часу нічого не змінилось). Але на рік-два війни цих запасів + виробництва ще точно вистачить, можливо навіть на три (хоч точно не на десять-двадцять-тридцять і навіть не на п’ять). Але от чи вистачить нас? Я зараз не про ресурси, от їх якраз у нас з часом переважно більшає, а не меншає. Чого, на жаль, не скажеш про волю до боротьби. Схоже, що перемоги першого року війни зіграли з нами дуже поганого та небезпечного жарта. Ми чомусь вирішили, що головне вже позаду, що раз ми один раз зірвали "СВО", а потім під Харковом та Херсоном почали перемагати у повноцінній війні, отже все необхідне вже зроблено, і далі слід просто дочекатися перемоги. "Ваш абонент розмовляє, і поки він розмовляє, Перемога наближається!" (с) Київстар… Читайте також: Потрібна нова парадигма мислення в армії Єдина нація, об’єднана у пориві тотального опору орді, нація де кожний жив цією війною, та якщо сам не брав до рук зброю, то робив все можливе, щоб допомогти братам та сестрам зі зброєю, залишилась у 2022-гому році. Ми поділились на армію, яка з кожним днем війни все краще і краще виконує свою тяжку бойову роботу, але водночас сточується в процесі цієї роботи, та ситий спокійний тил, який вибудував в умовах війни максимально можливий комфорт, і не готовий хоч трохи цим комфортом поступитися. А ще ми чомусь вирішили, що цю війну мають довоювати до перемоги ті, хто пішов воювати на самому початку вторгнення. Ми вигадали зручну мантру "вірую в ЗСУ", так ніби "ЗСУ" – це не мільйон мобіків, вчорашніх таких само цивільних як ми з вами, а якась прибула із космосу армія суперлюдей. Нам досить "вірити" в цю суперармію, все інше вона зробить сама. Цілий рік ми навіть не згадували слово "мобілізація", хіба що в контексті приколів про російських "чмонь" – хоч від осені 2022, коли на Росії почався мобілізець, було очевидно, як двічі два чотири, що нам доведеться виставити на фронт співставну кількість бійців, а це означає велику мобілізацію. Ми повторили наш гіркий досвід "смаження шашликів", цілий рік поводились, як у старому жарті про вагітність, – "я думала воно саме розсмокчеться". Не розсмокталось. Під кінець 2023 стало зрозуміло, що так не працює. Ми нарешті визнали, що на фронті бракує людей, бо по-перше, їх весь час було значно менше ніж ворогів, а по-друге, вони не вічні, вони вибувають як бойові та небойові втрати, втрачають здоров’я тощо. Ми визнали це, і… нічого не робимо щоб це змінити. Натомість кілька місяців пустопорожніх дебатів довкола мобілізації висвітили всі ті суспільні хвороби, які вдавалось не помічати на тлі початкових перемог ЗСУ. Читайте також: Казочка про справедливу країну Це абсолютна інфантильність значної, якщо не переважної, частини суспільства, тупе небажання бачити зв'язок між правами та обов’язками. "Ця держава нічого мені не дала, я нікому нічого не зобов’язаний, натомість я маю конституційні права бла-бла-бла" – цей хор голосів покидьків звучить не маргінальним писком, а мейнстрімним ревінням обуреного тилового натовпу. І в цьому хорі сплітаються "мудрі" поради адвокатів, "роздуми" журналістів, "передвиборчі гасла" політиків, і звісно ж добре знайомі нам, та досі чомусь не заткнуті спецслужбами, голоси російської агентури. З кожної праски, включно із височайшими, звучить дурнувате позбавлене сенсу словосполучення "справедлива мобілізація". При тому під "справедливістю" чомусь мається на увазі максимальний захист прав правопорушників – ухилянтів, натомість справедливість щодо тих, хто вже два роки нас захищає, якось "виноситься за дужки". Інфантильність соціуму мала б бути компенсована дорослістю та відповідальністю влади. Натомість ми вже кілька місяців бачимо жалюгідний танок голою дупою на двох стільцях – "як би то і війну не програти, і голоси ухилянтів не втратити?..". В цьому огидному танці злилися у екстазі всі гілки цивільної влади, та владні та опозиційні фракції. Всі вони так бояться втратити рейтинги, що здається не помічають, як ми крок за кроком втрачаємо країну. Кабмін не здатний банально відмінити свою дурнувату постанову, ухвалену перед війною (!) восени 2021-го, згідно з якою ТЦК не має права перевіряти документи за межами блок-постів. Так, це не про закон, це всього лише постанова КМ – але її відміна буде "непопулярною", тому воєнкомів досі можна посилати на всі заставки. Читайте також: За два роки війни ми всі частково померли Так званий "законопроєкт про мобілізацію", який насправді ним не є, бо взагалі не посилює відповідальність ухилянтів, ніяк не може пройти Раду, до нього запропоновано 4 тисячі (!) правок – і всі вони лише про послаблення та "захист прав" правопорушників. А інший законопроєкт, який таки передбачає внесення змін до Кримінального та Адмін Кодексів, взагалі не виноситься навіть на перше читання. Вічно сидіти на двох стільцях не вийде. Цей рік стане переламним у довгій війні на витривалість. Швидше за все, жодна зі сторін цього року не спроможеться на вирішальну перемогу, але в якийсь момент стане зрозуміло, що маятник більше не гойдається по черзі з однієї сторони на іншу і назад. Замість коливань маятника виникне каменепад, який можливо котитиметься неквапно, але невпинно, і в чітко визначеному напрямку – до перемоги. Або нашої, або над нами. Всупереч Трампу, схоже, що снаряди до нас таки поїдуть, і одна з ключових проблем фронту буде вирішена в межах місяця – двох. За цей самий час росіяни видихнуться після місяців м’ясних штурмів, і для нас відкриється вікно можливостей. Відкриється черговий, можливо останній, шанс переламати хід війни на нашу користь. Але ж чи буде кому скористатись цією можливістю? Вікно можливостей не буде вічним. Після так званих "виборів" ніщо не завадить росіянам повторити масову мобілізацію осені 2022-го, і десь під кінець літа до нас знову припруться півмільйона свіжих "чмонь". До того часу ми могли б вже настільки змінити хід війни, що навіть вказане поповнення орду би не врятувало – але для цього у нас таке саме півмільйонне поповнення має з’явитися раніше за їхнє. Читайте також: Довга війна стає довшою Воно мало б формуватися вже, але замість нього під керівництвом російської агентури формується тотальний опір мобілізації, а цивільна влада (в широкому сенсі – на жаль, опозиція поводиться не краще) демонструє інфантильність, популізм та імпотентність, несумісні із виживанням країни у великій війні. Наші захисники та захисниці зробили свій вибір, тепер вони просто робить свою дуже тяжку роботу – воюють війну. Армії нічого додати до цього, вона і так викладаються на максимумі. Вибір за нами, українським тилом, за цивільною частиною суспільства. І дуже схоже, що ми робимо хибний вибір. Це стосується і головного питання – мобілізації людей, і другого за значенням – мобілізації економіки та фінансів. Ми досі укладаємо тротуари плиточкою, фінансуємо нові клумбочки з квіточками, впорядковуємо парки (наприклад у Краматорську – це не тупий жарт, це стаття витрат тамтешнього бюджету – 2024), передбачаємо у бюджеті столиці 1% (прописом: один відсоток) витрат на оборону, натомість будуємо скляний місточок у парку "Наталка", та навіть щось там говоримо про метро на Троєщину… Нам знадобилось розбитись об "лінію Суровікіна", щоб на десятому році війни зрозуміти важливість фортифікації. Ми нібито почали окопуватись, але… Але оскільки копають цивільні будівельні компанії, роблять вони це тільки там, де поки що зовсім спокійно, а не там, де бодай інколи "прилітає". Таким чином, завчасно підготовані друга та третя лінії оборони чекають на наших захисників лише дуже далеко за чинною лінією фронту, на "нулі" ж доводиться окопуватись як весь цей час – лопатами, силами тих же людей, які одночасно мають відбивати ворожі атаки. Втім, не факт що і в глибокому тилу наші "лінії Суровікіна" стануть реальністю, а не повторять долю сумнозвісної "стіни Яценюка". Адже їх будуть не просто цивільні компанії за цивільні бюджети – їх будують за законами мирного часу, через тендери на "Прозорро", з усіма затримками та бюрократичними процедурами, які з цього витікають, зі зривами строків, багаторазовими перенесеннями конкурсів тощо. Якби наші грантожери – антикори свого часу змогли "впарити" "Прозорро" росіянам, вони були б героями війни: адже тоді орда ніколи б не збудувала "лінію Суровікіна", і наш наступ минулого року був би тріумфальною прогулянкою на "Леопрадах" за кавою до Ялти… На жаль, грантожери вміють шкодити лише одній країні, своїй власній, тож лінії оборони не буде не у орди, а у нас. Отже, підсумовуємо. З хорошого: попри дурне "головокружіння від успіхів" першого року війни та практично проґавлений українським тилом другий рік, надзусилля наших захисників дали свої результати. Нічого непоправного ще не сталось, ворожа армія в далеко не кращому стані, ворожі ресурси не безмежні. Ми досі маємо шанс цього року переламати хід війни на свою користь, і зробити нашу перемогу хай і не швидкою, але неминучою. Читайте також: Росія заплатить у будь-якому випадку З поганого: армія сама по собі, без радикальної зміни ситуації в тилу, навряд чи спроможеться далі творити дива всупереч всьому. Український тил стоїть перед вибором: або радикально змінити своє ставлення до війни, ментально повернутись у перший рік війни, забезпечити армії велике поповнення людьми, а економіку мобілізувати на військові задачі – або ж визнати що ми готові програти війну, тобто готові до російської окупації (адже ніяких проміжних варіантів та компромісів нам орда не пропонуватиме, час облишити подібні ілюзії). Те, що я спостерігаю останні місяці, як від цивільної влади, так і серед "простих громадян", значно більш схоже на другий варіант. Однак знову ж таки – схаменутися ще не запізно. Гадаю, точка біфуркації, коли наш з вами вибір стане остаточним та незворотним, вже дуже скоро. Джерело Про автора. Євген Дикий, науковець, військовий. Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
we.ua - Третій. Вирішальний
Найочікуваніші прем'єри березня 2024: нові цікаві фільми
У кіноіндустрії березень обіцяє бути вражаючим: у прокаті вже чекає низка фільмів, що привертають увагу кіноманів своїми унікальними сюжетами, талановитою акторською грою та цікавою режисерською роботою. Очікується, що цей місяць принесе багато цікавих фільмів, зокрема, українського виробництва. Ми склали для вас топ-10 найбільш очікуваних фільмів різних жанрів, які вийдуть на великі екрани протягом березня 2024 року. Мисливці на привидів: Крижана імперія  (Ghostbusters: Frozen Empire) Країна: США Жанри: комедія, пригоди, фантастика, фентезі Улюблений багатьма поколіннями людей фантастичний фільм про надприродних створінь. Стрічка "Мисливці на привидів: Крижана імперія" є продовженням знаменитого фільму "Мисливці за привидами: З того світу", який був випущений у 2021 році та вразив глядачів своєю динамікою та сюжетними поворотами. У новій частині об'єднуються герої різних поколінь "Мисливців", оскільки вони змушені захистити планету від нової загрози - настання Льодовикового періоду, яке може спричинити безпрецедентні масштаби руйнування. Уявний друг (Imaginary) Країна: США Жанри: жахи, містика Повертаючись до рідного дому дитинства, Джессіка мріє про те, щоб стіни, які колись дарували їй щастя, стали такими ж затишними для її родини. Однак, коли наймолодша донька на ім'я Еліс виявляє старого плюшевого ведмедика Чонкі, який колись належав саме Джессіці, все змінюється. Вигадки дитини швидко стають все більш лякаючими та загрозливими. Навіть фахівці не здатні розгадати таємницю, яка ховається в цій плюшевій іграшці. Горор "Уявний друг" створено компанією Blumhouse Productions, продюсером стрічки став Джейсоном Блюмом ("П’ять ночей з Фредді", "Чорний телефон"), а режисер - Джефф Водлоу ("Правда або дія", "Острів проклятих"). Панда Кунг-Фу 4 (Kung Fu Panda 4) Країна: США, Китай Жанри: комедія, мультфільм, бойовик, пригоди, сімейний, фентезі "Кунг-фу Панда" - анімаційний фільм, який став популярним серед глядачів різного віку. Головний герой, веселий та нескладний По, змушений взяти на себе величезну відповідальність, коли його мрії про те, щоб стати великим воїном, здійснюються. Він стає достойним учнем Майстра Шіфу та бореться з лиходіями. По використовує навички кунг-фу, винахідливість та навіть гумор для боротьби з ворогом, важкою працею заслуговує повагу інших воїнів. Фільм не лише розважає, а й надихає на досягнення неможливого завдяки вірі та роботі в команді. У четвертій частині легендарний воїн По має знайти свого наступника та стати Духовним лідером всієї Долини Миру. На його шляху зустрічатимуться нові цікаві персонажі, зокрема, лисичка Чжень, а також нова суперлиходійка - Хамелеонша. Я, Побєда і Берлін Країна: Україна Жанри: комедія, пригоди У вирі безумних 90-х, музикант-початківець на ім'я Кузьма вирушає у надзвичайну подорож разом зі своїм другом Бардом до Берліна. І все це відбувається за кілька днів до власного довгоочікуваного концерту. Мета подорожі - обміняти жовту "Побєду" на розкішний шестисотий "Мерседес", що належить колекціонеру. Кузьма дав обіцянку своїй коханій, що повернеться додому на новенькому авто, а друзям з гурту, що встигне на концерт. Проте, з самого початку подорожі все йде не за планом. Але ця пригода не тільки принесе героям незабутні враження, а й допоможе розкрити їхнє справжнє призначення. Заручники острова (Soudain seuls) Країна: Франція, Ісландія, Бельгія Жанри: драма, трилер Бен і Лора, які разом уже протягом п'яти років,  відправились у захоплюючу навколосвітню подорож на яхті. Під час свого шляху до Південної Америки вони вирішили зупинитися неподалік берегів Антарктиди. Але їхню мрію раптово перервав шторм. Тепер вони залишилися на холодному безлюдному острові, відрізані від цивілізації, а попереду зима. Їм доведеться використати всі свої навички, щоб не лише вижити, а й зберегти своє кохання. Дике серце (Ponyherz) Країна: Німеччина Жанри: пригоди, сімейний Переїзд з міста до села став важким випробуванням для 11-річної Анни. Проте одного дня її життя кардинально змінюється, коли вона зустрічає непокірного коня на ім'я Дике Серце. Між ними виникає неймовірний зв'язок, майже магічний. Але скоро дівчина дізнається, що життя коня під загрозою через безжальних злодіїв, які прагнуть захопити весь його табун. Анна вирішує самотужки протистояти злочинцям та врятувати улюбленця. Згодом вона розуміє, що поруч з нею вже є справжні друзі, готові допомогти в скрутний момент. Ґодзілла та Конґ: Нова імперія (Godzilla x Kong: The New Empire) Країна: США Жанри: бойовик, пригоди, трилер, фантастика Продовження епічного фільму від Legendary Pictures "Ґодзілла проти Конґа". Цього разу нова загадкова сила стає на шляху між могутнім Конґом та Ґодзіллою, погрожуючи не лише їхньому існуванню, а й усьому світу. Нова частина розкриває таємниці про походження цих величних Титанів, розповідає про загадковий Острів Черепа та вирішальну битву, яка пов'язала їхні долі з людством навіки. Смак свободи Країна: Україна Жанри: комедія, мелодрама За сюжетом кінострічки "Смак свободи", головна героїня Варя, мріє про вишукану кухню, але працює в невеликому кафе, готуючи прості страви. Одного разу її життя змінюється, коли вона вирішує йти за покликом серця та переїжджає до міста, щоб знайти роботу у фешенебельному ресторані. Там вона випадково натрапляє на старовинну книгу Ольги Франко про українську кухню, яка відкриває для неї зовсім новий світ вишуканої та автентичної кулінарії. З цього моменту Варя відчуває, що вона нарешті на шляху до здійснення власної мрії про високу кухню. Одружитися знов (Nouveau départ) Країна: Франція, Бельгія Жанри: комедія, мелодрама Протягом більш ніж тридцяти років Ален та Діана були у шлюбі. Коли їх син вирушив на навчання до Японії, Ален розумів, що вони з дружиною давно не мали можливості насолоджуватися одне одним. Проте чоловік помічає, що його дружина не зацікавлена у продовженні їхніх стосунків. Подружжя не витримує кризу та подає на розлучення. Діана шукає втіхи у відносинах з молодим колегою Стефаном, але нове кохання не виходить так, як вона очікувала. Тим часом Ален, хоч і не планував шукати когось нового, легко та швидко знаходить спільну мову з різними жінками. Зелений кордон (Zielona granica) Країна: США, Франція, Німеччина, Чехія, Польща, Бельгія, Туреччина Жанри: драма Серед підступних болотистих лісів, які утворюють так званий зелений кордон між Білоруссю та Польщею, біженці з Близького Сходу та Африки ризикують життям, намагаючись потрапити до Європейського Союзу. Пропаганда з Білорусі закликає мігрантів перетинати кордон, обіцяючи легкий шлях до ЄС. На тлі історичних подій, розкривається доля головних персонажів - активістки Юлії, молодого прикордонника Яна та сім'ї біженців із Сирії. Кінострічка отримала спеціальний приз від журі на Венеційському міжнародному кінофестивалі у 2023 та була номінована на Премію Європейської кіноакадемії у трьох категоріях.
we.ua - Найочікуваніші прем'єри березня 2024: нові цікаві фільми
Деталі життя та творчості Малевича, а також його прагнення до нового в мистецтві, - креативна директорка Українського інституту Філевська
Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" - це серія розмов з українськими та західними інтелектуалами, письменниками, митцями, правозахисниками, де обговорюються, з одного боку, події та суспільні явища сьогодення, а з іншого – історичний контекст, який ці явища сформував. Проєкт спільно створюють український ПЕН та телеканал "Еспресо".  ____________________________________________________________ Я пропоную подивитися на Малевича, але крізь призму нашої власної ідентичності. Ви пригадуєте 2016 рік, коли виникла така ідея перейменувати аеропорт "Бориспіль" на аеропорт "Малевич"? Тоді були різні страшні думки, гарячі дискусії, я пригадую таку позицію, що люди казали: приписувати Малевичу українськість - це така наша меншовартість, Малевич не є українцем. Урешті було голосування, аеропорт лишився Борисполем, але я не про це, а про те, що минули шість років і, мені здається, щось за цей час зрушилось насамперед у нас самих, і коли у нас самих це зрушилось, тоді й у світі музеї почали називати Малевича українським художником, а не російським. Це пов'язана якось з тим, як мінялася наша ідентичність за останні шість років? Безперечно. Те, що ми про себе дізнались за ці шість років, за останні два роки, дуже впливає на те, як ми оцінюємо події, які відбувалися до нас, наше минуле, наше ставлення до цього й ми переоцінюємо багато в чому ті події, які відбувалися. Також мені здається, що тут дуже важлива наша робота, яка була пророблена в цьому напрямі. Якщо говорити про Казимира Малевича, це те, чим я займаюся і знаю, наскільки багато за останні шість років зроблено було досліджень, публікацій, фільмів. Ми зрозуміли, що в Малевичі українського і чому ми можемо його вписувати в наш контекст та як він з ним пов'язаний, бо, власне, в цих зв'язках розкривається ідентичність, розкривається зв'язок. Фото: spravjniistoriyi Коли ми нічого про Малевича не знали й тільки чули від дослідників з Росії, що не можна говорити ні про який київський період, тому що немає документів, немає архівів, як ви доведете, що взагалі він там щось робив і це мало якесь значення. Інша справа, коли є опубліковані матеріали його лекції в Київському художньому інституті, які ось в цій книзі доступні й англійською, й французькою мовами. Власне ця книжка вийшла у 2016 році, потім були видані окремо переклади. Хто її видав? Це видавництво "Родовід", підтримане Києво-Могилянською бізнес-школою. Видання виходило разом з міжнародною конференцією, присвяченою Малевичу, власне таких конференцій за ці роки вже було дві й це теж дуже важливо, коли дослідники Малевича з усього світу і дослідники авангарду з усього світу приїздять до Києва, щоб поговорити про нові знахідки й нові відкриття. Якщо я правильно пригадую, в Родоводі було також видане велике дослідження Жан-Клода Маркаде у 2012 році, французького дослідника творчості Малевича і саме він почав першим, принаймні я від нього дізналася, що Малевича можна назвати українським художником. Я думаю, якщо говорити про те, хто взагалі першим звернув увагу на зв'язки Малевича з Україною, буде справедливо згадати Дмитра Омеляновича Горбачова, який взагалі є відкривачем авангарду - це людина, яка своїми руками розмотувала ось ці вали, які були призначені для знищення, цей спецфонд у Національному художньому музеї. Це було те авангардне мистецтво, яке цілеспрямовано знищували більшовики у 30-ті роки XX ст. та від якого насправді дуже мало що залишилось і самих митців знищували, їхні твори знищували, архіви знищували. Це й дозволило потім говорити, що: "так у вас тут ничего не было", як можна говорити про київський період Малевича, якщо немає про що говорити. Але, як виявилось, деякі архіви мають властивість виринати з попелу, з'являтися та творити історію. Ми зараз про це ще обов'язково поговоримо, що в Малевичу є українського, чому він український. Але ви згадали Дмитра Горбачова, я слухала його прекрасні, чудові просто лекції, всім раджу в українському… це зараз називається не художній інститут, а Мистецька академія. І він розповідає, зокрема і про Малевича - це надзвичайно цікаві лекції. Я пригадую, що ви ж зробили фільм у 2019 році про Малевича і цей фільм називається "Малевич. Народжений в Україні", ви сценаристка цього фільму. І що мене вразило, Павло Гудімов розповідає, що в цій самій Мистецькій академії був спротив до того, що Малевич частина її історії, що Малевич в них викладав, тобто частина викладачів взагалі цього не знала. Чому це відбувалося, як таке могло бути? До слова, ці лекції Дмитра Горбачова, про які ви згадуєте, ми теж організовували, я була співорганізатором тоді й це спроба повернути Малевича в стіни Академії. Коли Малевич викладав наприкінці 20-х років XX ст. - це був інший час, це була інша Академія мистецтв, недарма її, наприклад, європейська журналістка, яка приїздила в Київ, називала "Київським бат-хаусом", тому що це була унікальна абсолютна школа мистецька, де одночасно викладали Володимир Татлін, Олександр Богомазов, Михайло Бойчук, Малевич і дуже багато взагалі видатних митців, які зібралися там в одних стінах і в кожного з них була своя методика викладання. Це був період власне українізації та політики Скрипника? Так, це все конкретно 1924-1930 рр., у нас є чіткі терміни цього періоду, коли ректором був Іван Врона. Він був призначений Скрипником туди й навіть призначення Малевича Врона погоджував зі Скрипником, як ми знаємо з документів. Тобто це були прямі безпосередні зв'язки. Ця історія яскрава, коротка, через шість років вона обривається в 30-му році XX ст., коли хвиля репресій проти авангардного мистецтва з Москви докочується до Києва. Гоніння на авангардистів розпочалися спочатку в Росії з середини 20-х після того, як помер Ленін, прийшов до влади Сталін, коли вже не потрібно було революційне мистецтво, бо Радянський Союз перетворився на імперію дуже швидко й, очевидно, тоталітарному режиму революційне мистецтво не потрібно, воно йому небезпечне. Зараз ми поговоримо про репресії, але я правильно розумію, ви зараз кажете про те, що ці репресії, які були ще тоді в часи сталінізму, є наслідком і інерцією цього ставлення до авангардизму й забуття в сучасній Київській мисливській академії? Безперечно, тобто це та політика 1930 року, яку запровадили при Сталіні, досі своїм наслідком має забуття і небажання взагалі мати нічого спільного з Малевичем. На моєму досвіді з середини 2010-х років ми намагаємось переконати Академію, що Малевич вартий того, щоб хоча б його портрет повісити на стінах поруч з іншими професорами. І я знаю особисто, скільки разів чула - ні, - від директорів, заступників, ректорів. Чому, бо він не соціаліст? Так. Вони говорять про те, що викладається в академії та той соцреалістичний канон, який досі, як би, нікуди не подівся, що є ось цією абракадаброю, яку вони не розуміють, для них Малевич залишається незрозумілою абракадаброю. Власне вони, як би, від цього відхрещуються і не хочуть нічого з цим мати спільного. Тому це досі вороже, воно досить чуже в Інститут. Я не можу сказати, що там жодного викладача немає, який це розуміє і варто згадати, що в нашому фільмі також є Дмитро Антонюк, викладач архітектури. Він своїми силами у кабінеті реконструював цю присутність Малевича, навіть створив навколо цього міф, що це був саме кабінет Малевича, хоча не зрозуміло чи так, але він відтворив там виставку й власне ось це його особисте зусилля. Тому що в нього теж був цей момент, коли його іноземна колега, здається зі Швеції, приїхала й присоромила тим, що вона знала про те, що Малевич викладав у Києві, а він, викладаючи в тих самих стінах, про це нічого не знав і ніколи не чув. Оце його особистий досвід, доволі травматичний, призвів до того, що йому захотілося цього Малевича повернути та з ним ми намагалися це легітимізувати у цих стінах. На жаль, досі це не є таким і Малевич досить чужорідний елемент в Академії. Фото: spravjniistoriyi Найбільш впливовий український художник є ніби чужим для головного центру навчального мистецького в Києві. Ви говорили про репресії щодо Малевича, коли вони почалися, він спочатку ототожнював себе з революцією, він себе теж називав революціонером, коли почалися гоніння? Революція як така відбувалася не тільки політично, революційні ідеї перш за все сформувались на початку століття в культурному середовищі, бо люди розуміли, що старі імперії мусять померти. Власне митці, зокрема авангардні, намагалися вибудувати собі ось це майбутнє без імперії, де люди всі вільні, де всі мають однакові можливості, однаково можуть реалізувати себе. Насправді ідеї прекрасні про світле майбутнє, вони були сформовані в середовищі авангардистів ще до 1914 року. Тобто не революція була першою, а мистецтво було першим і коли з'явилася ця політична вже хвиля більшовизму вони зрозуміли, що їм потрібна ця підтримка, щось що буде візуалізувати їхнє уявлення про зміну для широких мас, які були часто навіть не писемні, потрібні були якісь яскраві образи. Тому більшовики взяли на озброєння авангардне мистецтво, вони ним користувалися, бо воно ілюструвало цю радикальність, ці зміни, але дуже швидко це змінилось при тому, що самі художники дуже часто не ототожнювали себе з більшовизмом. Малевич насправді за своїм політичними вподобаннями більше був анархістом. До речі, ще до 19 років, якщо не помиляюсь, він друкувався в газеті "Анархіст" - це говорить про його якісь ототожнення та ідентифікацію в політичному сенсі. Потім, очевидно, коли анархізм зазнав поразки, була реальність певна, до якої він пристосовувався. Він співпрацював з більшовицьким режимом, навіть мав доволі успішну кар'єру, наприклад, здійснив реформу музеїв, запропонував створити мережу музеїв сучасного мистецтва в Радянському Союзі, яка спиралась на сучасне мистецтво, вони купували твори в митців і розповсюджували їх ось по цих всіх музеях. У принципі, ту мережу радянських музеїв, яку ми знаємо, це ідея Малевича, він її, як культурний менеджер, скажімо, придумав та увів. Але Малевич, якщо читати уважно його спогади, щоденники, до більшовиків дуже скептично ставився і ніколи не був прихильником цих ідей, хоча в нього були дуже хороші зв'язки й високопоставлені більшовики за нього періодично вписувались, коли його арештовували, хотіли звільнити, чи не випускали за межі Радянського Союзу. Насправді це закінчилось все дуже трагічно і для авангардного мистецтва в цілому, і для конкретних людей, і для Малевича. Коли у 20-ті роки XX ст. змінюється влада, вони починають гоніння на авангард - спочатку з тодішньої столиці - Ленінграда чи Петрограда, закривають Інститут художньої культури, який Малевич очолював впродовж трьох років, його звинувачують в усіх смертних і не смертних гріхах, й фактично перерізають йому можливості будь-якої діяльності. Фото: spravjniistoriyi Тоді з'являється Київ у його житті, як ось така остання надія. Його запрошують у Київ, дають повну свободу і тут Скрипник ще мав можливість певний час стримувати оцю хвилю, яка йшла з Росії, хвилю репресій, хвилю гонінь і на якісь кілька років тут ще ця атмосфера свободи залишалась. Малевич планував переїхати до Києва насправді перевести своїх учнів, родину, але ця можливість закрилась в 1930 році, дійшла ця хвиля репресій, звільнила з Інституту Врону, заборонила всі ці авангардні вподобання вже у Києві, хоча Київ не був навіть тоді столицею. Малевича арештували. Під час того, як він був під арештом, його звільнили з Інституту, викинули все, що було в його кабінеті (у нього був свій кабінет) й так дуже сумно закінчилась ця історія. Скажіть, будь ласка, але він перед тим поїхав у Берлін, брав участь у виставці, їхав через Польщу, доїхав до Берліна, побув там кілька місяців і раптом радянська влада йому наказала повернутися. Це було зрозуміло для нього (я зараз скажу, на чому базую те, що це було зрозуміло для Малевича), що з ним буде далі, чому його примушують повернутися. Є його заповіт 1927 року і, наскільки я розумію, він їхав до Берліна та вивозив деякі речі - тексти якісь, свої роботи, щоб зберегти. Він лишає своєрідний заповіт в Берліні - "у разі моєї смерті (уявіть собі) або безвихідного ув'язнення і якщо власник цих рукописів побажає їх видати, то для цього їх потрібно вивчити й тоді перекласти іншою мовою, бо, перебуваючи свого часу під революційним впливом, можуть бути сильні суперечності з цією формою захисту, яку я маю нині". Що це означає? Це означає, що, по-перше, він розуміє, що він або буде убитий, або його ув'язнять і він не каже про те, що він перебуває під тиском. Я правильно розумію? Абсолютно так. Чому він не лишився в Берліні, коли його викликали? Насправді Малевич, коли їхав у цю подорож, мав план якось залишитись у Європі, й ця подорож планувалася спочатку, як подорож у Варшаву, Берлін і Париж. Париж була його мрія, як кожного художника-модерніста, але не судилося. Малевич приїхав у Варшаву і там подав анкету на отримання французької візи. У цій анкеті він вказав себе поляком. Хоча завжди писав про себе - українець. Уже на той момент, так, він писав про себе українець, тому що після радянсько-польської війни у 1921 році вже бути поляком було небезпечно в Радянському Союзі. Підозрюю, що це стало відомо спецслужбам тому, коли він приїхав у Берлін, тільки-тільки відкрив свою виставку і буквально на наступний день прийшла телеграма в якій була вимога через 24 години повернутися у Радянський Союз. Тобто він у Берліні був всього кілька днів?  Він встиг приїхати, розпакувати виставку, повісити її. Тобто він в Німеччині був недовго, буквально до двох тижнів. Так, він був змушений буквально на наступний день після відкриття виставки повернутися. Тобто йому не вдалося лишитися на Заході? Йому не вдалося отримати візу як поляку, щоб поїхати у Францію, щоб там зачепитись. Поляки насправді теж не були до кінця впевнені в тому, чи не співпрацює він з більшовицьким режимом і чи не є шпигуном, тобто він потрапив, скажімо так, між вогнем і мечем, між двох таких систем. Більше того є підозра, що в цій телеграмі були погрози його близьким, бо в нього лишалися донька, мама, дружина, його учні, які безперечно могли бути жертвами цього шантажу. Він повертається в Радянський Союз, його арештовують, за що? Є спогади родини, що коли він повернувся в Москву, його відразу заарештували й кілька діб тримали на Луб'янці, це не підтверджена архівна історія. По-перше, Росія ніколи не відкривала свої архіви, тим більше архіви спецслужб, тому це перевірити неможливо станом на зараз; це базується тільки на спогадах його родини, можливо, він кілька діб перебував під цим арештом. Насправді вагомий арешт, який в його житті був, трапився саме в 1930 році - це через 2,5 роки після повернення з Німеччини й причиною була поїздка за кордон, бо його звинуватили у шпигунстві на користь Німеччини. У нього залишались якісь марки з цієї поїздки, які при арешті в нього знайшли та обвинуватили. І ось ця країна, яка це зробила, фактично поламала людині долю, тому що він помре буквально за п'ять років від раку (очевидно пережите теж якимось чином надірвало його здоров'я), після того, коли він здобуває світове визнання і світову славу, каже: "это русский художник"; і скрізь Малевич пишеться - росіянин. Це мій такий вступ до українськості Малевича. Розкажіть, будь ласка, які є аргументи у нас, що це людина української культурної ідентичності? Ми можемо говорити про низку, скажімо так, речей, які визначили Малевича, його особистість, його погляди, його ставлення до мистецтва, окрім самого факту народження в Києві. При тому в Києві на Жилянській - це важливо, тому що це було середовище старої громади, через вулицю від нього жили Драгоманови, Косичі, тобто це було те середовище людей, яке мріяло про Україну й жило цим українством, українською культурою. Навіть наперекір тому, що це була польська родина з українізованих поляків, збіднілої шляхти, очевидно, що зв'язки були й це було все одно середовище, яке між собою перемішувались. Далі родина Малевича жила до фактично його 18-річчя в українських селах і це не завжди визначили його ставлення до життя і взагалі якісь ідеали. Він пише у своїй автобіографії наприкінці життя, що захоплюється всім життям селян, йому подобається їхнє життя, їхні хати, їхній одяг, їхня їжа, їхнє мистецтво і взагалі "українські селянки були моїми першими вчителями мистецтва" - це його пряма цитата. Він у всьому їх наслідує, вважає, що це є справжнє життя, вільне життя; він говорить про те, що вони живуть згідно з природою, гармонійно, що вони зранку йдуть співаючи на поля працювати, ввечері з сонечком повертаються додому теж співаючи. Тобто для нього це якась певна така ідилія, яку він, вже бувши людиною перед смертю (він знав, що помирає), вважав ось таким раєм на землі й своїм власним раєм. Тобто це українське дитинство було для нього найкращим, що було в його житті. Далі він дуже швидко розуміє, що в нього є ось це прагнення бути митцем, його це дуже цікавить, мама підтримує, навчає всіляких ремесел, він вчиться в українців цього також і прагне опанувати фах. Це теж пов'язано з Києвом насамперед, де він бачить вперше картину - це була намальована вітрина, але він так описує, що це була дівчина, яка сиділа на ослінчику, чистила картоплю і його вразило, як ось ця майстерність художника настільки була реалістична, що можна було переплутати й подумати, що це справжня, жива дівчина і це його вражає на все життя.  У Києві мама купує йому перший набір професійних фарб, у Києві він потрапляє в Київську рисувальну школу Миколи Мурашка, у Києві він потрапляє вперше в майстерню професійного митця Миколи Пимоненка, до якого він потім апелюватиме у своїх творах. І власне центральною темою його такого ще не обов'язково реалістичного, але предметного живопису є два селянських цикли - це 10-ті роки та кінець 20-х років XX ст. Тобто селянин, для нього, той український селянин, якого він бачив у дитинстві, є певним головним дієвцем його картин, тобто він звертається постійно до цієї теми повертається до неї вже зрілим, вже після супрематизму в цей так званий супренатуралістичний період свій наприкінці 20-х років. Бо ця тема його не відпускає, він вважає, що вона залишається для нього актуальною, той рай, той ідеал, який для себе вбачає саме в селі. Безперечно ми говоримо про ці речі зараз, які сформували Малевича, які на нього впливали. Далі дуже важливо, наскільки Малевич впливав на український контекст, на українське середовище. Тут нам дуже важливі 1920-ті роки, коли він уже сформованим художником повертається до Києва, починає викладати в Київському художньому інституті. Він переформатовує освіту, тому що його запрошують не тільки викладати, але також дати методичні вказівки, допомогти перебудувати ось цю систему, бо Малевич також був теоретиком і вибудував власну педагогічну систему в мистецтві. Він потрапляє в це київське середовище, спілкується з новою генерацією, публікує низку своїх статей останніх. Нова генерація - це був у 1920-ті роки головний журнал, напевно, в усьому Радянському Союзі, присвячений сучасному мистецтву, видавав його Михайль Семенко, лідер українського футуризму, який ще бувши юним поетом, знаючи знову ж про супрематизм Малевича, присвячував йому низку супрапоезії - це якби супрематизм в поезії. Тобто цей зв'язок між Семенком і Малевичем взагалі має таку тяглість в десятиліття. І ось наприкінці 20-х років XX ст. вони вже спілкуються напряму, і Семенко запрошує Малевича друкуватися в Новій генерації. У нас в цій другій книзі, яку сьогодні хочу показати, Ярина Цимбал публікує вперше доказ того, що Малевич мав прямий зв'язок з Новою генерацією. Тут є лист Малевича до Полторацького, в якому Малевич, наприклад, передає привіт Семенкові. Це вже ми говоримо про певне коло друзів, дружнє спілкування, якусь певну взаємодію. Тут же насправді є і зв'язок з Лесею Українкою, бо Малевич викладає в інституції разом зі Світозаром Драгомановим. Світозар Драгоманов, двоюрідний брат Лесі Українки, має фотокамеру, він фотографує об'єкти, речі, предмети й картини Малевича на його прохання, надсилає це в певні журнали. Це середовище, яке спілкується дуже тісно, в них спільні проєкти, вони щось разом роблять, мріють про щось на майбутнє. Це дуже важливий чинник, коли Малевич був дуже тісно вписаний в українське середовище. Знову ж таки, його остання прижиттєва персональна виставка відбувається в Київській картинній галереї в 1930 році. Вона має такий шалений успіх, що її продовжують ще на місяць і потім Малевич сподівається, що ці картини будуть продані та залишаться тут, в Україні для українців. Тобто дуже багато якихось тем, які пов'язують і залишають Малевича вбудованим, він як би проростає в цьому контексті. Розкажіть, будь ласка, про дивовижну артіль у селі Вербівка, де артіллю керувала, як я розумію, Олександра Екстер. Що це була за артіль і який стосунок мав до цього Малевич? Дякую, що ви згадали, це теж дуже важливий сюжет насправді. Коли Малевич не жив в Україні, але цей зв'язок все одно тривав, йдеться про артіль у селі Вербівка. Це був маєток Наталі Давидової. Наталя Давидова була дружиною сина декабриста, а сама вона з давнього козацького роду Гудимів-Левковичів і треба сказати, що цей давній козацький рід має теж свою тяглість та історію. У них традиційно цей рід був пов'язаний зі створенням текстилю і різних ремесел, в них була майстерня, яка займалася вишивкою ще за часів Гетьманщини. Власне Наталя Давидова під хвилею сучасних трендів, як би ми сказали, того часу вирішує у своєму селі відкрити артіль і допомогти сільським жителям віднайти власний інструмент заробітку грошей, реалізації якоїсь творчої справи. Це було тоді модно, багато поміщиків створювали такі артілі. Зараз це Черкащина, недалеко від Сміли, Кам'янки - це прекрасні місця. Я їздила туди нещодавно з дослідженням і дуже раджу всім подивитися ці місця, вони неймовірні. Власне Давидова сама художниця, товаришує з Олександрою Екстер. Олександра Екстер - це ще одна велика постать цього київського часу, бо вона більшість свого життя прожила у Києві й у Києві реалізовувала свої проєкти. Й ось Олександра Екстер, артдиректорка цієї артілі, формує концепцію цього стартапу і запрошує до співпраці різних сучасних митців, яких вона знає з різних міст ще тоді Російської імперії, ми говоримо зараз саме про 1914 рік, коли ця Імперія вже хитається, але ще тримається купи. Й Екстер запрошує Малевича, якого вона теж добре знає, вони спілкуються і зустрічаються на спільних виставках. Малевич, створюючи свій супрематизм спочатку дає його як ескізи для вишивок у село Вербівка. Тобто перш ніж показати це на знаменитій виставці "0,10" у Петрограді в грудні 1915 року, він віддає ці ескізи, напевно, десь наприкінці літа чи на початку осені, тому що виставка у Вербівці в жовтні відбувалась, тобто за кілька місяців. Ці селянки вишивають супрематичні подушки, шалики, якісь там предмети простого ужитку, ужиткові предмети декорують цими абстрактними формами. Фактично ці селянки були першою аудиторією, першими глядачками супрематизму, вони починають відразу з ними взаємодіяти, перевтілюють у вигляді вже вишивок, в якійсь певні предмети, об'єкти. Тобто цей зв'язок він має таку багатошаровість. Я весь час сиджу слухаю вас і думаю: Господи, що б могло бути, якби це все не було знищено, як би розвивалися культура дивовижно? Ми можемо тільки здогадуватися, але насправді це абсолютно неймовірні речі й та виставка вербівських вишивок була супер успішна. Вона їздила Європою, навіть за океан подорожувала. 1915 рік - це ж якраз те, що називають його стрибком у безпредметність. Я не знаю, кому належить цей вислів, я це вперше побачила у Жана-Клода Маркаде, що це означало для нього, як він підходив до цього? Я знаю, що він в таємниці це все робив, тому що не хотів спочатку цим творчим методом ділитися, бо дуже багато було конкуренції в середовищі. Треба розуміти, який це був час, це було таке вікно можливостей, коли митці могли створювати абсолютно нове в мистецтві. Це був момент, коли реалізм як єдиний метод вже віджив своє, тому що з'являються нові медіа, з'являється фотокамера, з'являється відео, яке фіксує і реальність максимально правдиво, легко і швидко. Й живописці, візуальні митці переосмислюють, а навіщо ж тоді живопис, яка його роль, що тоді робить митець? І ось вони знаходять кожен свій окремий жанр, свій окремий напрям - імпресіонізм, сюрреалізм, експресіонізм, фовізм. Цей період, як Малевич його називає - період виникнення "ізмів" різноманітних - футуризм, кубофутуризм. Це намагання віднайти новий сенс живопису і Малевич розумів, що всі ці "ізми" так чи інакше тимчасове, це хвиля, ось ми відпрацьовуємо ідею руху в живописі, чи враження в живописі, а що далі? - Все, ти далі це просто повторюєш. Малевич мрія вийти в нову якість мистецтва, він абсолютно був переконаний у власній місійності, він знав, що зробить той революційний стрибок в мистецтві, який залишить його в історії. Він просто жив цим, я не знаю, він переконаний був у цьому з самого дитинства і він це зробив, довго шукав насправді.  Можна сказати, що останній період перед винайденням супрематизму він просто експериментував, ледь не щомісяця в нього були якісь нові підходи - февралізми, кубофутуризм щось ще, він шукав. Це була величезна інтелектуальна робота, він намагався втілити те, що він відчував, чим має бути мистецтво в якійсь конкретній формі, в якомусь візуальному образі. Потім він, працюючи над виданням ескізів до футуристичної опери "Перемога над сонцем", яку вони робили ще в 1913 році й це був такий виключно сміливий експеримент, як можна взагалі найконсервативніший вид мистецтва - оперу трансформувати в щось абсолютно радикальне, авангардне - їм це вдалось. І власне я можу тут заспойлерити, художній фільм, над яким ми зараз працюємо з колежанками, з колегами "Малевич" - так і називається, він вийде вже наприкінці цього року і я сподіваюсь, що буде в широкому українському прокаті. Ми там відтворюємо цю атмосферу абсолютно якогось неймовірного, сміливого прориву в незрозуміле та готовність наразитись на абсолютну поразку і не розуміння аудиторії, але здійснити ось цей мистецький жест, якусь радикальну відмінність від всього, що було раніше. Там в одній з декорацій він використовував просто чорну завісу - це була просто чорна штора, яка закривала повністю сцену й через неї пробивалося сонце. Він у 1915 році проглядаючи ці ескізи натикається на цей чорний квадрат і розуміє, що це воно. Тобто в нього навіть і був такий момент, коли він описував, що пережив, як такий містичний досвід, він каже: "Я бачив просто блискавки в очах, зі мною щось таке відбувалося, я не розумів, що зі мною, я тиждень не міг ні їсти, ні пити просто тільки думав про те, що ж я зробив". Тобто його просто осяяло в якийсь момент, що ось цей воно, цей образ. Насправді супрематизм як певна така серія його творів, яку він експонував у 1915 році, з'являється дуже швидко, там навіть були технологічні проблеми, бо він не встигав ці всі полотна просушувати, там недостатньо ґрунтовка просихала, потім вони потріскались й зараз в цьому шукають ще якісь додаткові сенси, хоча це просто було в такий технологічний ґандж. Він не мав часу сушити це все, в нього просто воно горіло під руками, йому треба було швидко це зробити. До того ж була конкуренція, він же був не один, був ще Татлін, інші митці з якими вони змагалися - це було якби ось таке інтелектуально-мистецьке середовище, дуже бурлило, хто ж буде першим, хто ж вигадає щось таке, що вразить всіх інших. Він це приховував і намагався, щоб ніхто не знав, до цього знали тільки двоє людей, здається, його найближчі друзі до 1915 року й українські селянки села Вербівка. Говорячи про те, що ж він зробив, що було радикальною зміною. Він розірвав зв'язок мистецтва та реальності, тобто все мистецтво до Малевича так чи інакше апелює до дійсності, навіть якщо це умовні абстракції Кандинського, вони все одно апелюють до дійсності, бо вони апелюють до певного нашого психологічного світу, як ми щось переживаємо, які відчуття. Але ці переживання, відчуття вони все одно певним чином викликані, або мають якийсь емоційний імпульс від реальності. Малевич дуже холодно, математично, я б сказала, дуже абстрактно говорить: "мені навіть емоції не потрібні для того, щоб створити нове, мені достатньо кольору, форми й білого полотна, все, я можу нескінченно творити світи, тому що в мене є колір і форми". На цьому він базує свою систему супрематизму, більше того він розуміє, що це складна інтелектуальна конструкція, яку може не кожен побачити в "Чорному квадраті" й він пише брошуру, і видає разом з цією виставкою цю брошуру "Від кубізму і футуризму до супрематизму" в якій пояснює, що треба читати, як це треба мистецтво розуміти. Це теж жест, який згодом стане основою сучасного мистецтва. Фото: gettyimages Зараз мистецтво поза контекстом, поза текстом додатковим не існує, ти не зрозумієш, якщо не прочитаєш, не зробиш над собою зусилля. Малевич так і говорив, що "всі чомусь вважають, що мистецтво має бути пристосоване до нашого розуміння, а я вважаю, що ми повинні пристосувати себе і свою голову до розуміння мистецтва". Це дивовижно і мені, знаєте, що дивовижно, коли я читаю його тексти, то це говорить не самородок (його часто називають самородком, людина, яка дуже куцу освіту отримала), але він, коли пише про мистецтво - це філософія, він говорить як філософ, це філософська думка. Я пригадую, що був такий, здається, Олександр Бенуа, російський художник і письменник; він сказав, що Малевич своїм "Чорним квадратом" перекрив у мистецтві все, що було "хорошого і ніжного" - це не дослівна цитата. Але чи був опір в мистецтві того часу до більшовицького перевороту, ще до радянської влади, чи був опір цій філософії Малевича? Безперечно, це був страшний скандал, критика була нищівна, його поливали брудом, звинувачували в усьому чому тільки можна і його це ще більше заводило. Як ми розуміємо, це не закінчилося 100 з чимось років тому і сьогодні в Академії мистецтв у Києві так само не розуміють, це та сама традиція. Але Малевич справді зазіхнув на оте все старе, він справді говорив, що всі ці музеї, які в нас є з усіма його Мадоннами і Венерами - це все треба викинути на смітник, бо мистецтво має бути сучасним, або його не повинно бути взагалі. Він відторгав оцю красивість, ми б сказали, оцю вишуканість форми, яка не відповідає духу, потребі. Малевич в цьому сенсі був, можна сказати, конструктивістом, бо вважав, що мистецтво повинно бути пристосоване до життя, якщо мистецтво не слугує життю безпосередньо ось тут і зараз людям, значить воно не потрібно, значить це не мистецтво, це "украшательство", як він казав.  Те, на що ми зараз кажемо попса. Так, попса, щось відчужене від людини, її потреб, її життя. Малевич вважав, що мистецтво повинно бути скрізь, абсолютно частиною всього нашого життя, не дарма він дизайнував костюми, наприклад, зачіски, одяг, меблі, посуд. Для нього це було або скрізь, або це не мистецтво. Фото: wikipedia Ви згадали про Татліна і я хочу запитати, чи це правдива легенда про те, що Татлін, засновник світового конструктивізму, був бандуристом? Я чула це від Дмитра Горбачова, але що вони разом співали пісні з Малевичем, це правдива історія? Хочеться знову тут заспойлерити трошечки наш фільм про Малевича, тому що в нас якраз він є одним із головних персонажів і там ми трошки цієї теж теми торкаємось. Те, що Татлін був бандуристом - це абсолютна правда і про це свідчать спогади, є фотографії - Татлін з бандурою, щобільше, він сам робив бандури. Тобто ось ці його рельєфи так звані, або контррельєфи, об'єкти - це фактично розібрана в кубістичному сенсі бандура. Якщо, наприклад, Пікассо у своїх кубістичних роботах звертається до гітари, яка була частиною його культури іспанської чи каталонської, то для Татліна над цим прообразом натягнутих струн в куті - є бандура, очевидно. Він її розбирав, збирав, конструював, вона його надихала. А чи співали Малевич з Татліним, можливо. Ми не знаємо про це точно, але був період, коли вони дуже добре спілкувались, є навіть фотографії, які Малевич намагався знищити, але вони дійшли до нашого часу, де Малевич з Татліним на одній вечірці й цілком могли співати українських пісень. Ось "Гуде вітер вельми в полі" Дмитро Горбачов каже (я не знаю цієї пісні), що він "Ще не вмерла України, ні слава, ні воля" співав у ті часи. Якщо ми спойлеримо, то давайте ще трішечки заспойлеримо. А хто грає Малевича, можете розкрити? Так, звичайно, це вже публічна інформація, Віталій Ажнов у нас грає Малевича в головній ролі - це театральний актор. Фото: rbc.ua А Татліна? Татліна грає молодий актор Олександр Новіков, він менш, напевно, відомий як кіноактор, але настільки фактурно схожий на Татліна, що ми не могли просто не взяти його на цю роль і він дуже гарно зіграв. Я тепер обов'язково хочу вас запитати про цю драматичну історію. Знаю, що ви не вперше вже про це розповідатимете, але думаю, що не так багато людей знають цю історію про заповіт Малевича, про те, як він продумав свій похорон, своє поховання і свою могилу. Чим це все закінчилося? Малевич довго хворів, він знав, що хвороба невиліковна і в нього був час підготуватись до свого прощання. Він як справжній митець перетворив свої похорони на перформанс і сам написав сценарій поховання, намалював ескіз, залишив заповіт, що робити, де і так далі. Фото: suspilne.media Власне ось за цим заповітом, за цим сценарієм все і відбулося. Це напевно теж був такий його протест проти режиму, проти системи, коли він свій мистецький жест зміг втілити в той момент, коли фактично система вже притисла людину і її свободу до стінки. Це 1935 рік, момент, коли Малевич уже поза будь-яким дозволеним мистецтвом, його вже кілька років не можна ні експонувати, ні говорити про нього, фактично вже на цей момент мали б його забути, одначе на його похороні збираються тисячі людей, які його пам'ятали, любили, поважали - його учні, послідовники, прихильники. Його мали хоронити в широкій труні з розкиданими руками, на кришці цієї труни мали бути намальовані хрест, коло і квадрат - це супрематичний триптих, але цензура не дозволила намалювати хрест, бо бачили в ньому символ християнства, хоча для Малевича це було абсолютно інше значення й один з його учнів трошки адаптував цю труну і вже за ескізом його учня вона була реалізована. Малевича з Ленінграда привезли до Москви, там його тіло спалили й прах похоронили під Немчинівкою - це селище біля Москви, де була їхня родинна дача, де він любив бувати й власне за селом під Дубом. Ця його любов до природи, до якихось вільних просторів, втілилася в останній волі. Ця могила була зрештою загублена, втрачена і станом на зараз немає ні праху, ні точного місця його поховання. Більше того нереалізована його остання воля, в його заповіті говориться про те, щоб на могилі поставити вертикальну колонку, так він називав архітектон - це такі архітектурні форми, які він створював впродовж 20-х років XX ст. Ця форма схожа на такий хмарочос, не знаю, така висока просто колонка. І поставити на горі телескоп, щоб кожна людина могла побачити Юпітер. Тобто його остання воля це було бажання, щоб людина усвідомила себе як космічну одиницю, космічну сутність.  Натомість кажуть, що там, де була його могила, знаходиться ЖК якийсь російський, я не знаю чи це правда. Олександр Ройтбурд розповідав про те, що там ледь не паркінг, тобто в'їзд до паркінгу на його могилі. Так, декілька років тому його родина і якісь художники робили дослідження, аерофотозйомку, намагаючись хоч якось встановити, де ж була ця могила. Вони припускають, що те місце, де вона була - це зараз територія закритого якогось приватного ЖК і саме на цьому місці паркінг, дитячий майданчик, такі зони побутування. Я знаю, що там була якась судова тяжба між цим ЖК і прагнули якось відвоювати цей шматочок землі, але що там на болотах, нас уже не так і цікавить. Але просто, як метафора, ставлення Росії до своїх митців і не тільки своїх, а й тих, яких вони хочуть присвоїти, просто яскрава.
we.ua - Деталі життя та творчості Малевича, а також його прагнення до нового в мистецтві, - креативна директорка Українського інституту Філевська

Що не так з цим дописом?

Захисний код

Натискаючи на кнопку "Зареєструватись", Ви погоджуєтесь з Публічною офертою та нашим Баченням правил