Тренд пошуку "Старий Новий рік"

Зареєструйтесь, щоб залишати коментарі та вподобайки
Фільтр новин
Третій. Вирішальний
Отже, два роки тому дві країни вступили в цю війну однаково непідготованими. Одна – тому, що всупереч всім попередженням та здоровому глузду не вірила у війну, та замість війни планувала смажити шашлики на травневих. Друга – тому що планувала не війну, а "спеціальну військову операцію", і всупереч здоровому глузду не очікувала від нас спротиву. Обидві країни сплатили свою ціну за неготовність. Наша країна заплатила її людськими життями, притому життями кращих із нас – тих, хто в перші дні вторгнення штурмував військкомати, хапав зброю всюди де міг, і з калашами в руках йшов зупиняти броньовану орду. Орду зустрів тотальний народний спротив, який частково (так, лише частково – бо Україна це не лише столиця, а також Маріуполь, Мелітополь, Херсон…) зміг компенсувати злочинну безвідповідальність керманичів та нашу неготовність. Росія свою ціну сплатила також життями її кращих кадрових військових, того кістяка армії, який тепер потребує відновлення впродовж покоління. Сплатила міжнародною ізоляцією та повною "нерукоподатністю" у цивілізованому світі. Сплатила санкціями, які не дали миттєвого ефекту, але насправді вже запустили тривалі незворотні процеси, які російська економіка не здатна нормально пережити. Зрештою, сплатила величезними запасами техніки, зброї та бк, які їхня промисловість нездатна відновити, хіба за десятиліття (і то не факт). Спецоперація з тріском провалилась, і почалась велика війна. І по мірі її розгортання обидві сторони почали змінюватись. Росіяни почали нас поважати, визнали дійсно серйозним ворогом. І почали воювати проти нас як проти серйозного ворога. Ординські керманичі визначили цю війну для себе як екзистенційну, де "пан або пропав". Або вони переможуть нас та пройдуть парадом по Хрещатику, і тоді перемога все спише, а переможців ніхто не судитиме. Або ж ми переможемо їх, і тоді на Росії почнеться смута, з якої кремлівським вождям найкращим виходом буде здатися прокурорам до Гааги. Втім, в російських реаліях дожити до Гааги не так просто, Пригожин тому свідок. Тож як і належиться у війні, ставкою в якій є виживання, російський режим взагалі виключив таке поняття як "прийнятна чи неприйнятна ціна", і готовий використовувати всі наявні ресурси, аж до останнього солдата, снаряда чи долара. Росія косо-криво, через дупу, але спромоглася провести найбільшу мобілізацію з часів Другої світової війни і досипати на фронт півмільйона мобіків однією хвилею, а далі впродовж року вже спокійно, без ексцесів набрати ще стільки ж. Півмільйона мобіків та мобілізовані будівельні компанії викопали "лінію Суровікіна" і ціною великих втрат, але таки змогли впродовж року витримати наш наступ на цю лінію. А коли ми видихлись – перейшли до контрнаступу по всьому фронту. Так як вони вміють – тупими м’ясними штурмами, з величезними невиправданими втратами, але ж в підсумку вони знову просуваються. Тим часом промисловість Мордора переведена на військові рейки, 40% всього немаленького бюджету Росії йде на війну, військові заводи працюють в три зміни 24/7. Щоправда, це все одно навіть не компенсує тих втрат, які тим часом завдають орді наші захисники та захисниці, і різниця між "дебетом та кредитом" щомісяця зростає, а у "бездонних запасах" вже дедалі сильніше просвічує дніщє (кому цікаво, я детально з цифрами розбирав це в дописах кінця 2023, з того часу нічого не змінилось). Але на рік-два війни цих запасів + виробництва ще точно вистачить, можливо навіть на три (хоч точно не на десять-двадцять-тридцять і навіть не на п’ять). Але от чи вистачить нас? Я зараз не про ресурси, от їх якраз у нас з часом переважно більшає, а не меншає. Чого, на жаль, не скажеш про волю до боротьби. Схоже, що перемоги першого року війни зіграли з нами дуже поганого та небезпечного жарта. Ми чомусь вирішили, що головне вже позаду, що раз ми один раз зірвали "СВО", а потім під Харковом та Херсоном почали перемагати у повноцінній війні, отже все необхідне вже зроблено, і далі слід просто дочекатися перемоги. "Ваш абонент розмовляє, і поки він розмовляє, Перемога наближається!" (с) Київстар… Читайте також: Потрібна нова парадигма мислення в армії Єдина нація, об’єднана у пориві тотального опору орді, нація де кожний жив цією війною, та якщо сам не брав до рук зброю, то робив все можливе, щоб допомогти братам та сестрам зі зброєю, залишилась у 2022-гому році. Ми поділились на армію, яка з кожним днем війни все краще і краще виконує свою тяжку бойову роботу, але водночас сточується в процесі цієї роботи, та ситий спокійний тил, який вибудував в умовах війни максимально можливий комфорт, і не готовий хоч трохи цим комфортом поступитися. А ще ми чомусь вирішили, що цю війну мають довоювати до перемоги ті, хто пішов воювати на самому початку вторгнення. Ми вигадали зручну мантру "вірую в ЗСУ", так ніби "ЗСУ" – це не мільйон мобіків, вчорашніх таких само цивільних як ми з вами, а якась прибула із космосу армія суперлюдей. Нам досить "вірити" в цю суперармію, все інше вона зробить сама. Цілий рік ми навіть не згадували слово "мобілізація", хіба що в контексті приколів про російських "чмонь" – хоч від осені 2022, коли на Росії почався мобілізець, було очевидно, як двічі два чотири, що нам доведеться виставити на фронт співставну кількість бійців, а це означає велику мобілізацію. Ми повторили наш гіркий досвід "смаження шашликів", цілий рік поводились, як у старому жарті про вагітність, – "я думала воно саме розсмокчеться". Не розсмокталось. Під кінець 2023 стало зрозуміло, що так не працює. Ми нарешті визнали, що на фронті бракує людей, бо по-перше, їх весь час було значно менше ніж ворогів, а по-друге, вони не вічні, вони вибувають як бойові та небойові втрати, втрачають здоров’я тощо. Ми визнали це, і… нічого не робимо щоб це змінити. Натомість кілька місяців пустопорожніх дебатів довкола мобілізації висвітили всі ті суспільні хвороби, які вдавалось не помічати на тлі початкових перемог ЗСУ. Читайте також: Казочка про справедливу країну Це абсолютна інфантильність значної, якщо не переважної, частини суспільства, тупе небажання бачити зв'язок між правами та обов’язками. "Ця держава нічого мені не дала, я нікому нічого не зобов’язаний, натомість я маю конституційні права бла-бла-бла" – цей хор голосів покидьків звучить не маргінальним писком, а мейнстрімним ревінням обуреного тилового натовпу. І в цьому хорі сплітаються "мудрі" поради адвокатів, "роздуми" журналістів, "передвиборчі гасла" політиків, і звісно ж добре знайомі нам, та досі чомусь не заткнуті спецслужбами, голоси російської агентури. З кожної праски, включно із височайшими, звучить дурнувате позбавлене сенсу словосполучення "справедлива мобілізація". При тому під "справедливістю" чомусь мається на увазі максимальний захист прав правопорушників – ухилянтів, натомість справедливість щодо тих, хто вже два роки нас захищає, якось "виноситься за дужки". Інфантильність соціуму мала б бути компенсована дорослістю та відповідальністю влади. Натомість ми вже кілька місяців бачимо жалюгідний танок голою дупою на двох стільцях – "як би то і війну не програти, і голоси ухилянтів не втратити?..". В цьому огидному танці злилися у екстазі всі гілки цивільної влади, та владні та опозиційні фракції. Всі вони так бояться втратити рейтинги, що здається не помічають, як ми крок за кроком втрачаємо країну. Кабмін не здатний банально відмінити свою дурнувату постанову, ухвалену перед війною (!) восени 2021-го, згідно з якою ТЦК не має права перевіряти документи за межами блок-постів. Так, це не про закон, це всього лише постанова КМ – але її відміна буде "непопулярною", тому воєнкомів досі можна посилати на всі заставки. Читайте також: За два роки війни ми всі частково померли Так званий "законопроєкт про мобілізацію", який насправді ним не є, бо взагалі не посилює відповідальність ухилянтів, ніяк не може пройти Раду, до нього запропоновано 4 тисячі (!) правок – і всі вони лише про послаблення та "захист прав" правопорушників. А інший законопроєкт, який таки передбачає внесення змін до Кримінального та Адмін Кодексів, взагалі не виноситься навіть на перше читання. Вічно сидіти на двох стільцях не вийде. Цей рік стане переламним у довгій війні на витривалість. Швидше за все, жодна зі сторін цього року не спроможеться на вирішальну перемогу, але в якийсь момент стане зрозуміло, що маятник більше не гойдається по черзі з однієї сторони на іншу і назад. Замість коливань маятника виникне каменепад, який можливо котитиметься неквапно, але невпинно, і в чітко визначеному напрямку – до перемоги. Або нашої, або над нами. Всупереч Трампу, схоже, що снаряди до нас таки поїдуть, і одна з ключових проблем фронту буде вирішена в межах місяця – двох. За цей самий час росіяни видихнуться після місяців м’ясних штурмів, і для нас відкриється вікно можливостей. Відкриється черговий, можливо останній, шанс переламати хід війни на нашу користь. Але ж чи буде кому скористатись цією можливістю? Вікно можливостей не буде вічним. Після так званих "виборів" ніщо не завадить росіянам повторити масову мобілізацію осені 2022-го, і десь під кінець літа до нас знову припруться півмільйона свіжих "чмонь". До того часу ми могли б вже настільки змінити хід війни, що навіть вказане поповнення орду би не врятувало – але для цього у нас таке саме півмільйонне поповнення має з’явитися раніше за їхнє. Читайте також: Довга війна стає довшою Воно мало б формуватися вже, але замість нього під керівництвом російської агентури формується тотальний опір мобілізації, а цивільна влада (в широкому сенсі – на жаль, опозиція поводиться не краще) демонструє інфантильність, популізм та імпотентність, несумісні із виживанням країни у великій війні. Наші захисники та захисниці зробили свій вибір, тепер вони просто робить свою дуже тяжку роботу – воюють війну. Армії нічого додати до цього, вона і так викладаються на максимумі. Вибір за нами, українським тилом, за цивільною частиною суспільства. І дуже схоже, що ми робимо хибний вибір. Це стосується і головного питання – мобілізації людей, і другого за значенням – мобілізації економіки та фінансів. Ми досі укладаємо тротуари плиточкою, фінансуємо нові клумбочки з квіточками, впорядковуємо парки (наприклад у Краматорську – це не тупий жарт, це стаття витрат тамтешнього бюджету – 2024), передбачаємо у бюджеті столиці 1% (прописом: один відсоток) витрат на оборону, натомість будуємо скляний місточок у парку "Наталка", та навіть щось там говоримо про метро на Троєщину… Нам знадобилось розбитись об "лінію Суровікіна", щоб на десятому році війни зрозуміти важливість фортифікації. Ми нібито почали окопуватись, але… Але оскільки копають цивільні будівельні компанії, роблять вони це тільки там, де поки що зовсім спокійно, а не там, де бодай інколи "прилітає". Таким чином, завчасно підготовані друга та третя лінії оборони чекають на наших захисників лише дуже далеко за чинною лінією фронту, на "нулі" ж доводиться окопуватись як весь цей час – лопатами, силами тих же людей, які одночасно мають відбивати ворожі атаки. Втім, не факт що і в глибокому тилу наші "лінії Суровікіна" стануть реальністю, а не повторять долю сумнозвісної "стіни Яценюка". Адже їх будуть не просто цивільні компанії за цивільні бюджети – їх будують за законами мирного часу, через тендери на "Прозорро", з усіма затримками та бюрократичними процедурами, які з цього витікають, зі зривами строків, багаторазовими перенесеннями конкурсів тощо. Якби наші грантожери – антикори свого часу змогли "впарити" "Прозорро" росіянам, вони були б героями війни: адже тоді орда ніколи б не збудувала "лінію Суровікіна", і наш наступ минулого року був би тріумфальною прогулянкою на "Леопрадах" за кавою до Ялти… На жаль, грантожери вміють шкодити лише одній країні, своїй власній, тож лінії оборони не буде не у орди, а у нас. Отже, підсумовуємо. З хорошого: попри дурне "головокружіння від успіхів" першого року війни та практично проґавлений українським тилом другий рік, надзусилля наших захисників дали свої результати. Нічого непоправного ще не сталось, ворожа армія в далеко не кращому стані, ворожі ресурси не безмежні. Ми досі маємо шанс цього року переламати хід війни на свою користь, і зробити нашу перемогу хай і не швидкою, але неминучою. Читайте також: Росія заплатить у будь-якому випадку З поганого: армія сама по собі, без радикальної зміни ситуації в тилу, навряд чи спроможеться далі творити дива всупереч всьому. Український тил стоїть перед вибором: або радикально змінити своє ставлення до війни, ментально повернутись у перший рік війни, забезпечити армії велике поповнення людьми, а економіку мобілізувати на військові задачі – або ж визнати що ми готові програти війну, тобто готові до російської окупації (адже ніяких проміжних варіантів та компромісів нам орда не пропонуватиме, час облишити подібні ілюзії). Те, що я спостерігаю останні місяці, як від цивільної влади, так і серед "простих громадян", значно більш схоже на другий варіант. Однак знову ж таки – схаменутися ще не запізно. Гадаю, точка біфуркації, коли наш з вами вибір стане остаточним та незворотним, вже дуже скоро. Джерело Про автора. Євген Дикий, науковець, військовий. Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
we.ua - Третій. Вирішальний
Xiaomi 14, Xiaomi 14 Ultra в Європі ціни в шість разів вищі, ніж серія Xiaomi 13
Останнє покоління флагманських смартфонів Xiaomi, серія Xiaomi 14, нещодавно було представлено на світовому ринку. Зараз ці моделі продаються в Європі, і, схоже, продажі вже перевищили попередницю, модельний ряд Xiaomi 13. Xiaomi 14 і Xiaomi 14 Ultra перевершують продажі Xiaomi 13 в Європі Для тих, хто не знає, Xiaomi 14 і Xiaomi 14 Ultra вийшли на європейський ринок цього тижня. Це найновіші пристрої преміум-класу від компанії, які, здається, набагато популярніші, ніж Xiaomi 13 і Xiaomi 13 Ultra минулого року. Лу Вейбінг, президент Xiaomi та генеральний менеджер Redmi, заявив, що нові смартфони значно перевищують продажі старих моделей. Два флагманські телефони лише нещодавно надійшли в продаж у регіоні, але продажі […]
we.ua - Xiaomi 14, Xiaomi 14 Ultra в Європі ціни в шість разів вищі, ніж серія Xiaomi 13
Найочікуваніші прем'єри березня 2024: нові цікаві фільми
У кіноіндустрії березень обіцяє бути вражаючим: у прокаті вже чекає низка фільмів, що привертають увагу кіноманів своїми унікальними сюжетами, талановитою акторською грою та цікавою режисерською роботою. Очікується, що цей місяць принесе багато цікавих фільмів, зокрема, українського виробництва. Ми склали для вас топ-10 найбільш очікуваних фільмів різних жанрів, які вийдуть на великі екрани протягом березня 2024 року. Мисливці на привидів: Крижана імперія  (Ghostbusters: Frozen Empire) Країна: США Жанри: комедія, пригоди, фантастика, фентезі Улюблений багатьма поколіннями людей фантастичний фільм про надприродних створінь. Стрічка "Мисливці на привидів: Крижана імперія" є продовженням знаменитого фільму "Мисливці за привидами: З того світу", який був випущений у 2021 році та вразив глядачів своєю динамікою та сюжетними поворотами. У новій частині об'єднуються герої різних поколінь "Мисливців", оскільки вони змушені захистити планету від нової загрози - настання Льодовикового періоду, яке може спричинити безпрецедентні масштаби руйнування. Уявний друг (Imaginary) Країна: США Жанри: жахи, містика Повертаючись до рідного дому дитинства, Джессіка мріє про те, щоб стіни, які колись дарували їй щастя, стали такими ж затишними для її родини. Однак, коли наймолодша донька на ім'я Еліс виявляє старого плюшевого ведмедика Чонкі, який колись належав саме Джессіці, все змінюється. Вигадки дитини швидко стають все більш лякаючими та загрозливими. Навіть фахівці не здатні розгадати таємницю, яка ховається в цій плюшевій іграшці. Горор "Уявний друг" створено компанією Blumhouse Productions, продюсером стрічки став Джейсоном Блюмом ("П’ять ночей з Фредді", "Чорний телефон"), а режисер - Джефф Водлоу ("Правда або дія", "Острів проклятих"). Панда Кунг-Фу 4 (Kung Fu Panda 4) Країна: США, Китай Жанри: комедія, мультфільм, бойовик, пригоди, сімейний, фентезі "Кунг-фу Панда" - анімаційний фільм, який став популярним серед глядачів різного віку. Головний герой, веселий та нескладний По, змушений взяти на себе величезну відповідальність, коли його мрії про те, щоб стати великим воїном, здійснюються. Він стає достойним учнем Майстра Шіфу та бореться з лиходіями. По використовує навички кунг-фу, винахідливість та навіть гумор для боротьби з ворогом, важкою працею заслуговує повагу інших воїнів. Фільм не лише розважає, а й надихає на досягнення неможливого завдяки вірі та роботі в команді. У четвертій частині легендарний воїн По має знайти свого наступника та стати Духовним лідером всієї Долини Миру. На його шляху зустрічатимуться нові цікаві персонажі, зокрема, лисичка Чжень, а також нова суперлиходійка - Хамелеонша. Я, Побєда і Берлін Країна: Україна Жанри: комедія, пригоди У вирі безумних 90-х, музикант-початківець на ім'я Кузьма вирушає у надзвичайну подорож разом зі своїм другом Бардом до Берліна. І все це відбувається за кілька днів до власного довгоочікуваного концерту. Мета подорожі - обміняти жовту "Побєду" на розкішний шестисотий "Мерседес", що належить колекціонеру. Кузьма дав обіцянку своїй коханій, що повернеться додому на новенькому авто, а друзям з гурту, що встигне на концерт. Проте, з самого початку подорожі все йде не за планом. Але ця пригода не тільки принесе героям незабутні враження, а й допоможе розкрити їхнє справжнє призначення. Заручники острова (Soudain seuls) Країна: Франція, Ісландія, Бельгія Жанри: драма, трилер Бен і Лора, які разом уже протягом п'яти років,  відправились у захоплюючу навколосвітню подорож на яхті. Під час свого шляху до Південної Америки вони вирішили зупинитися неподалік берегів Антарктиди. Але їхню мрію раптово перервав шторм. Тепер вони залишилися на холодному безлюдному острові, відрізані від цивілізації, а попереду зима. Їм доведеться використати всі свої навички, щоб не лише вижити, а й зберегти своє кохання. Дике серце (Ponyherz) Країна: Німеччина Жанри: пригоди, сімейний Переїзд з міста до села став важким випробуванням для 11-річної Анни. Проте одного дня її життя кардинально змінюється, коли вона зустрічає непокірного коня на ім'я Дике Серце. Між ними виникає неймовірний зв'язок, майже магічний. Але скоро дівчина дізнається, що життя коня під загрозою через безжальних злодіїв, які прагнуть захопити весь його табун. Анна вирішує самотужки протистояти злочинцям та врятувати улюбленця. Згодом вона розуміє, що поруч з нею вже є справжні друзі, готові допомогти в скрутний момент. Ґодзілла та Конґ: Нова імперія (Godzilla x Kong: The New Empire) Країна: США Жанри: бойовик, пригоди, трилер, фантастика Продовження епічного фільму від Legendary Pictures "Ґодзілла проти Конґа". Цього разу нова загадкова сила стає на шляху між могутнім Конґом та Ґодзіллою, погрожуючи не лише їхньому існуванню, а й усьому світу. Нова частина розкриває таємниці про походження цих величних Титанів, розповідає про загадковий Острів Черепа та вирішальну битву, яка пов'язала їхні долі з людством навіки. Смак свободи Країна: Україна Жанри: комедія, мелодрама За сюжетом кінострічки "Смак свободи", головна героїня Варя, мріє про вишукану кухню, але працює в невеликому кафе, готуючи прості страви. Одного разу її життя змінюється, коли вона вирішує йти за покликом серця та переїжджає до міста, щоб знайти роботу у фешенебельному ресторані. Там вона випадково натрапляє на старовинну книгу Ольги Франко про українську кухню, яка відкриває для неї зовсім новий світ вишуканої та автентичної кулінарії. З цього моменту Варя відчуває, що вона нарешті на шляху до здійснення власної мрії про високу кухню. Одружитися знов (Nouveau départ) Країна: Франція, Бельгія Жанри: комедія, мелодрама Протягом більш ніж тридцяти років Ален та Діана були у шлюбі. Коли їх син вирушив на навчання до Японії, Ален розумів, що вони з дружиною давно не мали можливості насолоджуватися одне одним. Проте чоловік помічає, що його дружина не зацікавлена у продовженні їхніх стосунків. Подружжя не витримує кризу та подає на розлучення. Діана шукає втіхи у відносинах з молодим колегою Стефаном, але нове кохання не виходить так, як вона очікувала. Тим часом Ален, хоч і не планував шукати когось нового, легко та швидко знаходить спільну мову з різними жінками. Зелений кордон (Zielona granica) Країна: США, Франція, Німеччина, Чехія, Польща, Бельгія, Туреччина Жанри: драма Серед підступних болотистих лісів, які утворюють так званий зелений кордон між Білоруссю та Польщею, біженці з Близького Сходу та Африки ризикують життям, намагаючись потрапити до Європейського Союзу. Пропаганда з Білорусі закликає мігрантів перетинати кордон, обіцяючи легкий шлях до ЄС. На тлі історичних подій, розкривається доля головних персонажів - активістки Юлії, молодого прикордонника Яна та сім'ї біженців із Сирії. Кінострічка отримала спеціальний приз від журі на Венеційському міжнародному кінофестивалі у 2023 та була номінована на Премію Європейської кіноакадемії у трьох категоріях.
we.ua - Найочікуваніші прем'єри березня 2024: нові цікаві фільми
Збір коштів на FPV-дрони RUSORIZ

Активіст, YouTube-блогер та волонтер Сергій Стерненко проводить регулярні збори коштів для закупівлі партій FPV-дронів RUSORIZ:

https://send.monobank.ua/jar/dzBdJ3737

Завдяки його ініціативі на передові позиції ЗСУ було передано понад 8 000 FPV-дронів (законтрактовано понад 10 тис).

Детальна інформація та численні звіти і відео з результатами роботи FPV - на сторінці Сергія в Facebook:
https://www.facebook.com/ssternenko/

we.ua - Збір коштів на FPV-дрони RUSORIZ
Не відповідає реаліям війни, — Зеленський висловився про закон про мобілізацію
Ухвалення нового закону про мобілізацію в Україні потрібне, оскільки старий не відповідає реаліям війни. Про це заявив президент України Володимир Зеленський під час пресконференції в рамках форуму  “Україна. Рік 2024” 25 лютого. Президент підкреслив, що мобілізація в Україні продовжується з перших днів повномасштабної війни, а змін до закону хочуть як Міністерство оборони України, так і […] The post Не відповідає реаліям війни, — Зеленський висловився про закон про мобілізацію first appeared on Новинарня.
we.ua - Не відповідає реаліям війни, — Зеленський висловився про закон про мобілізацію
Деталі життя та творчості Малевича, а також його прагнення до нового в мистецтві, - креативна директорка Українського інституту Філевська
Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" - це серія розмов з українськими та західними інтелектуалами, письменниками, митцями, правозахисниками, де обговорюються, з одного боку, події та суспільні явища сьогодення, а з іншого – історичний контекст, який ці явища сформував. Проєкт спільно створюють український ПЕН та телеканал "Еспресо".  ____________________________________________________________ Я пропоную подивитися на Малевича, але крізь призму нашої власної ідентичності. Ви пригадуєте 2016 рік, коли виникла така ідея перейменувати аеропорт "Бориспіль" на аеропорт "Малевич"? Тоді були різні страшні думки, гарячі дискусії, я пригадую таку позицію, що люди казали: приписувати Малевичу українськість - це така наша меншовартість, Малевич не є українцем. Урешті було голосування, аеропорт лишився Борисполем, але я не про це, а про те, що минули шість років і, мені здається, щось за цей час зрушилось насамперед у нас самих, і коли у нас самих це зрушилось, тоді й у світі музеї почали називати Малевича українським художником, а не російським. Це пов'язана якось з тим, як мінялася наша ідентичність за останні шість років? Безперечно. Те, що ми про себе дізнались за ці шість років, за останні два роки, дуже впливає на те, як ми оцінюємо події, які відбувалися до нас, наше минуле, наше ставлення до цього й ми переоцінюємо багато в чому ті події, які відбувалися. Також мені здається, що тут дуже важлива наша робота, яка була пророблена в цьому напрямі. Якщо говорити про Казимира Малевича, це те, чим я займаюся і знаю, наскільки багато за останні шість років зроблено було досліджень, публікацій, фільмів. Ми зрозуміли, що в Малевичі українського і чому ми можемо його вписувати в наш контекст та як він з ним пов'язаний, бо, власне, в цих зв'язках розкривається ідентичність, розкривається зв'язок. Фото: spravjniistoriyi Коли ми нічого про Малевича не знали й тільки чули від дослідників з Росії, що не можна говорити ні про який київський період, тому що немає документів, немає архівів, як ви доведете, що взагалі він там щось робив і це мало якесь значення. Інша справа, коли є опубліковані матеріали його лекції в Київському художньому інституті, які ось в цій книзі доступні й англійською, й французькою мовами. Власне ця книжка вийшла у 2016 році, потім були видані окремо переклади. Хто її видав? Це видавництво "Родовід", підтримане Києво-Могилянською бізнес-школою. Видання виходило разом з міжнародною конференцією, присвяченою Малевичу, власне таких конференцій за ці роки вже було дві й це теж дуже важливо, коли дослідники Малевича з усього світу і дослідники авангарду з усього світу приїздять до Києва, щоб поговорити про нові знахідки й нові відкриття. Якщо я правильно пригадую, в Родоводі було також видане велике дослідження Жан-Клода Маркаде у 2012 році, французького дослідника творчості Малевича і саме він почав першим, принаймні я від нього дізналася, що Малевича можна назвати українським художником. Я думаю, якщо говорити про те, хто взагалі першим звернув увагу на зв'язки Малевича з Україною, буде справедливо згадати Дмитра Омеляновича Горбачова, який взагалі є відкривачем авангарду - це людина, яка своїми руками розмотувала ось ці вали, які були призначені для знищення, цей спецфонд у Національному художньому музеї. Це було те авангардне мистецтво, яке цілеспрямовано знищували більшовики у 30-ті роки XX ст. та від якого насправді дуже мало що залишилось і самих митців знищували, їхні твори знищували, архіви знищували. Це й дозволило потім говорити, що: "так у вас тут ничего не было", як можна говорити про київський період Малевича, якщо немає про що говорити. Але, як виявилось, деякі архіви мають властивість виринати з попелу, з'являтися та творити історію. Ми зараз про це ще обов'язково поговоримо, що в Малевичу є українського, чому він український. Але ви згадали Дмитра Горбачова, я слухала його прекрасні, чудові просто лекції, всім раджу в українському… це зараз називається не художній інститут, а Мистецька академія. І він розповідає, зокрема і про Малевича - це надзвичайно цікаві лекції. Я пригадую, що ви ж зробили фільм у 2019 році про Малевича і цей фільм називається "Малевич. Народжений в Україні", ви сценаристка цього фільму. І що мене вразило, Павло Гудімов розповідає, що в цій самій Мистецькій академії був спротив до того, що Малевич частина її історії, що Малевич в них викладав, тобто частина викладачів взагалі цього не знала. Чому це відбувалося, як таке могло бути? До слова, ці лекції Дмитра Горбачова, про які ви згадуєте, ми теж організовували, я була співорганізатором тоді й це спроба повернути Малевича в стіни Академії. Коли Малевич викладав наприкінці 20-х років XX ст. - це був інший час, це була інша Академія мистецтв, недарма її, наприклад, європейська журналістка, яка приїздила в Київ, називала "Київським бат-хаусом", тому що це була унікальна абсолютна школа мистецька, де одночасно викладали Володимир Татлін, Олександр Богомазов, Михайло Бойчук, Малевич і дуже багато взагалі видатних митців, які зібралися там в одних стінах і в кожного з них була своя методика викладання. Це був період власне українізації та політики Скрипника? Так, це все конкретно 1924-1930 рр., у нас є чіткі терміни цього періоду, коли ректором був Іван Врона. Він був призначений Скрипником туди й навіть призначення Малевича Врона погоджував зі Скрипником, як ми знаємо з документів. Тобто це були прямі безпосередні зв'язки. Ця історія яскрава, коротка, через шість років вона обривається в 30-му році XX ст., коли хвиля репресій проти авангардного мистецтва з Москви докочується до Києва. Гоніння на авангардистів розпочалися спочатку в Росії з середини 20-х після того, як помер Ленін, прийшов до влади Сталін, коли вже не потрібно було революційне мистецтво, бо Радянський Союз перетворився на імперію дуже швидко й, очевидно, тоталітарному режиму революційне мистецтво не потрібно, воно йому небезпечне. Зараз ми поговоримо про репресії, але я правильно розумію, ви зараз кажете про те, що ці репресії, які були ще тоді в часи сталінізму, є наслідком і інерцією цього ставлення до авангардизму й забуття в сучасній Київській мисливській академії? Безперечно, тобто це та політика 1930 року, яку запровадили при Сталіні, досі своїм наслідком має забуття і небажання взагалі мати нічого спільного з Малевичем. На моєму досвіді з середини 2010-х років ми намагаємось переконати Академію, що Малевич вартий того, щоб хоча б його портрет повісити на стінах поруч з іншими професорами. І я знаю особисто, скільки разів чула - ні, - від директорів, заступників, ректорів. Чому, бо він не соціаліст? Так. Вони говорять про те, що викладається в академії та той соцреалістичний канон, який досі, як би, нікуди не подівся, що є ось цією абракадаброю, яку вони не розуміють, для них Малевич залишається незрозумілою абракадаброю. Власне вони, як би, від цього відхрещуються і не хочуть нічого з цим мати спільного. Тому це досі вороже, воно досить чуже в Інститут. Я не можу сказати, що там жодного викладача немає, який це розуміє і варто згадати, що в нашому фільмі також є Дмитро Антонюк, викладач архітектури. Він своїми силами у кабінеті реконструював цю присутність Малевича, навіть створив навколо цього міф, що це був саме кабінет Малевича, хоча не зрозуміло чи так, але він відтворив там виставку й власне ось це його особисте зусилля. Тому що в нього теж був цей момент, коли його іноземна колега, здається зі Швеції, приїхала й присоромила тим, що вона знала про те, що Малевич викладав у Києві, а він, викладаючи в тих самих стінах, про це нічого не знав і ніколи не чув. Оце його особистий досвід, доволі травматичний, призвів до того, що йому захотілося цього Малевича повернути та з ним ми намагалися це легітимізувати у цих стінах. На жаль, досі це не є таким і Малевич досить чужорідний елемент в Академії. Фото: spravjniistoriyi Найбільш впливовий український художник є ніби чужим для головного центру навчального мистецького в Києві. Ви говорили про репресії щодо Малевича, коли вони почалися, він спочатку ототожнював себе з революцією, він себе теж називав революціонером, коли почалися гоніння? Революція як така відбувалася не тільки політично, революційні ідеї перш за все сформувались на початку століття в культурному середовищі, бо люди розуміли, що старі імперії мусять померти. Власне митці, зокрема авангардні, намагалися вибудувати собі ось це майбутнє без імперії, де люди всі вільні, де всі мають однакові можливості, однаково можуть реалізувати себе. Насправді ідеї прекрасні про світле майбутнє, вони були сформовані в середовищі авангардистів ще до 1914 року. Тобто не революція була першою, а мистецтво було першим і коли з'явилася ця політична вже хвиля більшовизму вони зрозуміли, що їм потрібна ця підтримка, щось що буде візуалізувати їхнє уявлення про зміну для широких мас, які були часто навіть не писемні, потрібні були якісь яскраві образи. Тому більшовики взяли на озброєння авангардне мистецтво, вони ним користувалися, бо воно ілюструвало цю радикальність, ці зміни, але дуже швидко це змінилось при тому, що самі художники дуже часто не ототожнювали себе з більшовизмом. Малевич насправді за своїм політичними вподобаннями більше був анархістом. До речі, ще до 19 років, якщо не помиляюсь, він друкувався в газеті "Анархіст" - це говорить про його якісь ототожнення та ідентифікацію в політичному сенсі. Потім, очевидно, коли анархізм зазнав поразки, була реальність певна, до якої він пристосовувався. Він співпрацював з більшовицьким режимом, навіть мав доволі успішну кар'єру, наприклад, здійснив реформу музеїв, запропонував створити мережу музеїв сучасного мистецтва в Радянському Союзі, яка спиралась на сучасне мистецтво, вони купували твори в митців і розповсюджували їх ось по цих всіх музеях. У принципі, ту мережу радянських музеїв, яку ми знаємо, це ідея Малевича, він її, як культурний менеджер, скажімо, придумав та увів. Але Малевич, якщо читати уважно його спогади, щоденники, до більшовиків дуже скептично ставився і ніколи не був прихильником цих ідей, хоча в нього були дуже хороші зв'язки й високопоставлені більшовики за нього періодично вписувались, коли його арештовували, хотіли звільнити, чи не випускали за межі Радянського Союзу. Насправді це закінчилось все дуже трагічно і для авангардного мистецтва в цілому, і для конкретних людей, і для Малевича. Коли у 20-ті роки XX ст. змінюється влада, вони починають гоніння на авангард - спочатку з тодішньої столиці - Ленінграда чи Петрограда, закривають Інститут художньої культури, який Малевич очолював впродовж трьох років, його звинувачують в усіх смертних і не смертних гріхах, й фактично перерізають йому можливості будь-якої діяльності. Фото: spravjniistoriyi Тоді з'являється Київ у його житті, як ось така остання надія. Його запрошують у Київ, дають повну свободу і тут Скрипник ще мав можливість певний час стримувати оцю хвилю, яка йшла з Росії, хвилю репресій, хвилю гонінь і на якісь кілька років тут ще ця атмосфера свободи залишалась. Малевич планував переїхати до Києва насправді перевести своїх учнів, родину, але ця можливість закрилась в 1930 році, дійшла ця хвиля репресій, звільнила з Інституту Врону, заборонила всі ці авангардні вподобання вже у Києві, хоча Київ не був навіть тоді столицею. Малевича арештували. Під час того, як він був під арештом, його звільнили з Інституту, викинули все, що було в його кабінеті (у нього був свій кабінет) й так дуже сумно закінчилась ця історія. Скажіть, будь ласка, але він перед тим поїхав у Берлін, брав участь у виставці, їхав через Польщу, доїхав до Берліна, побув там кілька місяців і раптом радянська влада йому наказала повернутися. Це було зрозуміло для нього (я зараз скажу, на чому базую те, що це було зрозуміло для Малевича), що з ним буде далі, чому його примушують повернутися. Є його заповіт 1927 року і, наскільки я розумію, він їхав до Берліна та вивозив деякі речі - тексти якісь, свої роботи, щоб зберегти. Він лишає своєрідний заповіт в Берліні - "у разі моєї смерті (уявіть собі) або безвихідного ув'язнення і якщо власник цих рукописів побажає їх видати, то для цього їх потрібно вивчити й тоді перекласти іншою мовою, бо, перебуваючи свого часу під революційним впливом, можуть бути сильні суперечності з цією формою захисту, яку я маю нині". Що це означає? Це означає, що, по-перше, він розуміє, що він або буде убитий, або його ув'язнять і він не каже про те, що він перебуває під тиском. Я правильно розумію? Абсолютно так. Чому він не лишився в Берліні, коли його викликали? Насправді Малевич, коли їхав у цю подорож, мав план якось залишитись у Європі, й ця подорож планувалася спочатку, як подорож у Варшаву, Берлін і Париж. Париж була його мрія, як кожного художника-модерніста, але не судилося. Малевич приїхав у Варшаву і там подав анкету на отримання французької візи. У цій анкеті він вказав себе поляком. Хоча завжди писав про себе - українець. Уже на той момент, так, він писав про себе українець, тому що після радянсько-польської війни у 1921 році вже бути поляком було небезпечно в Радянському Союзі. Підозрюю, що це стало відомо спецслужбам тому, коли він приїхав у Берлін, тільки-тільки відкрив свою виставку і буквально на наступний день прийшла телеграма в якій була вимога через 24 години повернутися у Радянський Союз. Тобто він у Берліні був всього кілька днів?  Він встиг приїхати, розпакувати виставку, повісити її. Тобто він в Німеччині був недовго, буквально до двох тижнів. Так, він був змушений буквально на наступний день після відкриття виставки повернутися. Тобто йому не вдалося лишитися на Заході? Йому не вдалося отримати візу як поляку, щоб поїхати у Францію, щоб там зачепитись. Поляки насправді теж не були до кінця впевнені в тому, чи не співпрацює він з більшовицьким режимом і чи не є шпигуном, тобто він потрапив, скажімо так, між вогнем і мечем, між двох таких систем. Більше того є підозра, що в цій телеграмі були погрози його близьким, бо в нього лишалися донька, мама, дружина, його учні, які безперечно могли бути жертвами цього шантажу. Він повертається в Радянський Союз, його арештовують, за що? Є спогади родини, що коли він повернувся в Москву, його відразу заарештували й кілька діб тримали на Луб'янці, це не підтверджена архівна історія. По-перше, Росія ніколи не відкривала свої архіви, тим більше архіви спецслужб, тому це перевірити неможливо станом на зараз; це базується тільки на спогадах його родини, можливо, він кілька діб перебував під цим арештом. Насправді вагомий арешт, який в його житті був, трапився саме в 1930 році - це через 2,5 роки після повернення з Німеччини й причиною була поїздка за кордон, бо його звинуватили у шпигунстві на користь Німеччини. У нього залишались якісь марки з цієї поїздки, які при арешті в нього знайшли та обвинуватили. І ось ця країна, яка це зробила, фактично поламала людині долю, тому що він помре буквально за п'ять років від раку (очевидно пережите теж якимось чином надірвало його здоров'я), після того, коли він здобуває світове визнання і світову славу, каже: "это русский художник"; і скрізь Малевич пишеться - росіянин. Це мій такий вступ до українськості Малевича. Розкажіть, будь ласка, які є аргументи у нас, що це людина української культурної ідентичності? Ми можемо говорити про низку, скажімо так, речей, які визначили Малевича, його особистість, його погляди, його ставлення до мистецтва, окрім самого факту народження в Києві. При тому в Києві на Жилянській - це важливо, тому що це було середовище старої громади, через вулицю від нього жили Драгоманови, Косичі, тобто це було те середовище людей, яке мріяло про Україну й жило цим українством, українською культурою. Навіть наперекір тому, що це була польська родина з українізованих поляків, збіднілої шляхти, очевидно, що зв'язки були й це було все одно середовище, яке між собою перемішувались. Далі родина Малевича жила до фактично його 18-річчя в українських селах і це не завжди визначили його ставлення до життя і взагалі якісь ідеали. Він пише у своїй автобіографії наприкінці життя, що захоплюється всім життям селян, йому подобається їхнє життя, їхні хати, їхній одяг, їхня їжа, їхнє мистецтво і взагалі "українські селянки були моїми першими вчителями мистецтва" - це його пряма цитата. Він у всьому їх наслідує, вважає, що це є справжнє життя, вільне життя; він говорить про те, що вони живуть згідно з природою, гармонійно, що вони зранку йдуть співаючи на поля працювати, ввечері з сонечком повертаються додому теж співаючи. Тобто для нього це якась певна така ідилія, яку він, вже бувши людиною перед смертю (він знав, що помирає), вважав ось таким раєм на землі й своїм власним раєм. Тобто це українське дитинство було для нього найкращим, що було в його житті. Далі він дуже швидко розуміє, що в нього є ось це прагнення бути митцем, його це дуже цікавить, мама підтримує, навчає всіляких ремесел, він вчиться в українців цього також і прагне опанувати фах. Це теж пов'язано з Києвом насамперед, де він бачить вперше картину - це була намальована вітрина, але він так описує, що це була дівчина, яка сиділа на ослінчику, чистила картоплю і його вразило, як ось ця майстерність художника настільки була реалістична, що можна було переплутати й подумати, що це справжня, жива дівчина і це його вражає на все життя.  У Києві мама купує йому перший набір професійних фарб, у Києві він потрапляє в Київську рисувальну школу Миколи Мурашка, у Києві він потрапляє вперше в майстерню професійного митця Миколи Пимоненка, до якого він потім апелюватиме у своїх творах. І власне центральною темою його такого ще не обов'язково реалістичного, але предметного живопису є два селянських цикли - це 10-ті роки та кінець 20-х років XX ст. Тобто селянин, для нього, той український селянин, якого він бачив у дитинстві, є певним головним дієвцем його картин, тобто він звертається постійно до цієї теми повертається до неї вже зрілим, вже після супрематизму в цей так званий супренатуралістичний період свій наприкінці 20-х років. Бо ця тема його не відпускає, він вважає, що вона залишається для нього актуальною, той рай, той ідеал, який для себе вбачає саме в селі. Безперечно ми говоримо про ці речі зараз, які сформували Малевича, які на нього впливали. Далі дуже важливо, наскільки Малевич впливав на український контекст, на українське середовище. Тут нам дуже важливі 1920-ті роки, коли він уже сформованим художником повертається до Києва, починає викладати в Київському художньому інституті. Він переформатовує освіту, тому що його запрошують не тільки викладати, але також дати методичні вказівки, допомогти перебудувати ось цю систему, бо Малевич також був теоретиком і вибудував власну педагогічну систему в мистецтві. Він потрапляє в це київське середовище, спілкується з новою генерацією, публікує низку своїх статей останніх. Нова генерація - це був у 1920-ті роки головний журнал, напевно, в усьому Радянському Союзі, присвячений сучасному мистецтву, видавав його Михайль Семенко, лідер українського футуризму, який ще бувши юним поетом, знаючи знову ж про супрематизм Малевича, присвячував йому низку супрапоезії - це якби супрематизм в поезії. Тобто цей зв'язок між Семенком і Малевичем взагалі має таку тяглість в десятиліття. І ось наприкінці 20-х років XX ст. вони вже спілкуються напряму, і Семенко запрошує Малевича друкуватися в Новій генерації. У нас в цій другій книзі, яку сьогодні хочу показати, Ярина Цимбал публікує вперше доказ того, що Малевич мав прямий зв'язок з Новою генерацією. Тут є лист Малевича до Полторацького, в якому Малевич, наприклад, передає привіт Семенкові. Це вже ми говоримо про певне коло друзів, дружнє спілкування, якусь певну взаємодію. Тут же насправді є і зв'язок з Лесею Українкою, бо Малевич викладає в інституції разом зі Світозаром Драгомановим. Світозар Драгоманов, двоюрідний брат Лесі Українки, має фотокамеру, він фотографує об'єкти, речі, предмети й картини Малевича на його прохання, надсилає це в певні журнали. Це середовище, яке спілкується дуже тісно, в них спільні проєкти, вони щось разом роблять, мріють про щось на майбутнє. Це дуже важливий чинник, коли Малевич був дуже тісно вписаний в українське середовище. Знову ж таки, його остання прижиттєва персональна виставка відбувається в Київській картинній галереї в 1930 році. Вона має такий шалений успіх, що її продовжують ще на місяць і потім Малевич сподівається, що ці картини будуть продані та залишаться тут, в Україні для українців. Тобто дуже багато якихось тем, які пов'язують і залишають Малевича вбудованим, він як би проростає в цьому контексті. Розкажіть, будь ласка, про дивовижну артіль у селі Вербівка, де артіллю керувала, як я розумію, Олександра Екстер. Що це була за артіль і який стосунок мав до цього Малевич? Дякую, що ви згадали, це теж дуже важливий сюжет насправді. Коли Малевич не жив в Україні, але цей зв'язок все одно тривав, йдеться про артіль у селі Вербівка. Це був маєток Наталі Давидової. Наталя Давидова була дружиною сина декабриста, а сама вона з давнього козацького роду Гудимів-Левковичів і треба сказати, що цей давній козацький рід має теж свою тяглість та історію. У них традиційно цей рід був пов'язаний зі створенням текстилю і різних ремесел, в них була майстерня, яка займалася вишивкою ще за часів Гетьманщини. Власне Наталя Давидова під хвилею сучасних трендів, як би ми сказали, того часу вирішує у своєму селі відкрити артіль і допомогти сільським жителям віднайти власний інструмент заробітку грошей, реалізації якоїсь творчої справи. Це було тоді модно, багато поміщиків створювали такі артілі. Зараз це Черкащина, недалеко від Сміли, Кам'янки - це прекрасні місця. Я їздила туди нещодавно з дослідженням і дуже раджу всім подивитися ці місця, вони неймовірні. Власне Давидова сама художниця, товаришує з Олександрою Екстер. Олександра Екстер - це ще одна велика постать цього київського часу, бо вона більшість свого життя прожила у Києві й у Києві реалізовувала свої проєкти. Й ось Олександра Екстер, артдиректорка цієї артілі, формує концепцію цього стартапу і запрошує до співпраці різних сучасних митців, яких вона знає з різних міст ще тоді Російської імперії, ми говоримо зараз саме про 1914 рік, коли ця Імперія вже хитається, але ще тримається купи. Й Екстер запрошує Малевича, якого вона теж добре знає, вони спілкуються і зустрічаються на спільних виставках. Малевич, створюючи свій супрематизм спочатку дає його як ескізи для вишивок у село Вербівка. Тобто перш ніж показати це на знаменитій виставці "0,10" у Петрограді в грудні 1915 року, він віддає ці ескізи, напевно, десь наприкінці літа чи на початку осені, тому що виставка у Вербівці в жовтні відбувалась, тобто за кілька місяців. Ці селянки вишивають супрематичні подушки, шалики, якісь там предмети простого ужитку, ужиткові предмети декорують цими абстрактними формами. Фактично ці селянки були першою аудиторією, першими глядачками супрематизму, вони починають відразу з ними взаємодіяти, перевтілюють у вигляді вже вишивок, в якійсь певні предмети, об'єкти. Тобто цей зв'язок він має таку багатошаровість. Я весь час сиджу слухаю вас і думаю: Господи, що б могло бути, якби це все не було знищено, як би розвивалися культура дивовижно? Ми можемо тільки здогадуватися, але насправді це абсолютно неймовірні речі й та виставка вербівських вишивок була супер успішна. Вона їздила Європою, навіть за океан подорожувала. 1915 рік - це ж якраз те, що називають його стрибком у безпредметність. Я не знаю, кому належить цей вислів, я це вперше побачила у Жана-Клода Маркаде, що це означало для нього, як він підходив до цього? Я знаю, що він в таємниці це все робив, тому що не хотів спочатку цим творчим методом ділитися, бо дуже багато було конкуренції в середовищі. Треба розуміти, який це був час, це було таке вікно можливостей, коли митці могли створювати абсолютно нове в мистецтві. Це був момент, коли реалізм як єдиний метод вже віджив своє, тому що з'являються нові медіа, з'являється фотокамера, з'являється відео, яке фіксує і реальність максимально правдиво, легко і швидко. Й живописці, візуальні митці переосмислюють, а навіщо ж тоді живопис, яка його роль, що тоді робить митець? І ось вони знаходять кожен свій окремий жанр, свій окремий напрям - імпресіонізм, сюрреалізм, експресіонізм, фовізм. Цей період, як Малевич його називає - період виникнення "ізмів" різноманітних - футуризм, кубофутуризм. Це намагання віднайти новий сенс живопису і Малевич розумів, що всі ці "ізми" так чи інакше тимчасове, це хвиля, ось ми відпрацьовуємо ідею руху в живописі, чи враження в живописі, а що далі? - Все, ти далі це просто повторюєш. Малевич мрія вийти в нову якість мистецтва, він абсолютно був переконаний у власній місійності, він знав, що зробить той революційний стрибок в мистецтві, який залишить його в історії. Він просто жив цим, я не знаю, він переконаний був у цьому з самого дитинства і він це зробив, довго шукав насправді.  Можна сказати, що останній період перед винайденням супрематизму він просто експериментував, ледь не щомісяця в нього були якісь нові підходи - февралізми, кубофутуризм щось ще, він шукав. Це була величезна інтелектуальна робота, він намагався втілити те, що він відчував, чим має бути мистецтво в якійсь конкретній формі, в якомусь візуальному образі. Потім він, працюючи над виданням ескізів до футуристичної опери "Перемога над сонцем", яку вони робили ще в 1913 році й це був такий виключно сміливий експеримент, як можна взагалі найконсервативніший вид мистецтва - оперу трансформувати в щось абсолютно радикальне, авангардне - їм це вдалось. І власне я можу тут заспойлерити, художній фільм, над яким ми зараз працюємо з колежанками, з колегами "Малевич" - так і називається, він вийде вже наприкінці цього року і я сподіваюсь, що буде в широкому українському прокаті. Ми там відтворюємо цю атмосферу абсолютно якогось неймовірного, сміливого прориву в незрозуміле та готовність наразитись на абсолютну поразку і не розуміння аудиторії, але здійснити ось цей мистецький жест, якусь радикальну відмінність від всього, що було раніше. Там в одній з декорацій він використовував просто чорну завісу - це була просто чорна штора, яка закривала повністю сцену й через неї пробивалося сонце. Він у 1915 році проглядаючи ці ескізи натикається на цей чорний квадрат і розуміє, що це воно. Тобто в нього навіть і був такий момент, коли він описував, що пережив, як такий містичний досвід, він каже: "Я бачив просто блискавки в очах, зі мною щось таке відбувалося, я не розумів, що зі мною, я тиждень не міг ні їсти, ні пити просто тільки думав про те, що ж я зробив". Тобто його просто осяяло в якийсь момент, що ось цей воно, цей образ. Насправді супрематизм як певна така серія його творів, яку він експонував у 1915 році, з'являється дуже швидко, там навіть були технологічні проблеми, бо він не встигав ці всі полотна просушувати, там недостатньо ґрунтовка просихала, потім вони потріскались й зараз в цьому шукають ще якісь додаткові сенси, хоча це просто було в такий технологічний ґандж. Він не мав часу сушити це все, в нього просто воно горіло під руками, йому треба було швидко це зробити. До того ж була конкуренція, він же був не один, був ще Татлін, інші митці з якими вони змагалися - це було якби ось таке інтелектуально-мистецьке середовище, дуже бурлило, хто ж буде першим, хто ж вигадає щось таке, що вразить всіх інших. Він це приховував і намагався, щоб ніхто не знав, до цього знали тільки двоє людей, здається, його найближчі друзі до 1915 року й українські селянки села Вербівка. Говорячи про те, що ж він зробив, що було радикальною зміною. Він розірвав зв'язок мистецтва та реальності, тобто все мистецтво до Малевича так чи інакше апелює до дійсності, навіть якщо це умовні абстракції Кандинського, вони все одно апелюють до дійсності, бо вони апелюють до певного нашого психологічного світу, як ми щось переживаємо, які відчуття. Але ці переживання, відчуття вони все одно певним чином викликані, або мають якийсь емоційний імпульс від реальності. Малевич дуже холодно, математично, я б сказала, дуже абстрактно говорить: "мені навіть емоції не потрібні для того, щоб створити нове, мені достатньо кольору, форми й білого полотна, все, я можу нескінченно творити світи, тому що в мене є колір і форми". На цьому він базує свою систему супрематизму, більше того він розуміє, що це складна інтелектуальна конструкція, яку може не кожен побачити в "Чорному квадраті" й він пише брошуру, і видає разом з цією виставкою цю брошуру "Від кубізму і футуризму до супрематизму" в якій пояснює, що треба читати, як це треба мистецтво розуміти. Це теж жест, який згодом стане основою сучасного мистецтва. Фото: gettyimages Зараз мистецтво поза контекстом, поза текстом додатковим не існує, ти не зрозумієш, якщо не прочитаєш, не зробиш над собою зусилля. Малевич так і говорив, що "всі чомусь вважають, що мистецтво має бути пристосоване до нашого розуміння, а я вважаю, що ми повинні пристосувати себе і свою голову до розуміння мистецтва". Це дивовижно і мені, знаєте, що дивовижно, коли я читаю його тексти, то це говорить не самородок (його часто називають самородком, людина, яка дуже куцу освіту отримала), але він, коли пише про мистецтво - це філософія, він говорить як філософ, це філософська думка. Я пригадую, що був такий, здається, Олександр Бенуа, російський художник і письменник; він сказав, що Малевич своїм "Чорним квадратом" перекрив у мистецтві все, що було "хорошого і ніжного" - це не дослівна цитата. Але чи був опір в мистецтві того часу до більшовицького перевороту, ще до радянської влади, чи був опір цій філософії Малевича? Безперечно, це був страшний скандал, критика була нищівна, його поливали брудом, звинувачували в усьому чому тільки можна і його це ще більше заводило. Як ми розуміємо, це не закінчилося 100 з чимось років тому і сьогодні в Академії мистецтв у Києві так само не розуміють, це та сама традиція. Але Малевич справді зазіхнув на оте все старе, він справді говорив, що всі ці музеї, які в нас є з усіма його Мадоннами і Венерами - це все треба викинути на смітник, бо мистецтво має бути сучасним, або його не повинно бути взагалі. Він відторгав оцю красивість, ми б сказали, оцю вишуканість форми, яка не відповідає духу, потребі. Малевич в цьому сенсі був, можна сказати, конструктивістом, бо вважав, що мистецтво повинно бути пристосоване до життя, якщо мистецтво не слугує життю безпосередньо ось тут і зараз людям, значить воно не потрібно, значить це не мистецтво, це "украшательство", як він казав.  Те, на що ми зараз кажемо попса. Так, попса, щось відчужене від людини, її потреб, її життя. Малевич вважав, що мистецтво повинно бути скрізь, абсолютно частиною всього нашого життя, не дарма він дизайнував костюми, наприклад, зачіски, одяг, меблі, посуд. Для нього це було або скрізь, або це не мистецтво. Фото: wikipedia Ви згадали про Татліна і я хочу запитати, чи це правдива легенда про те, що Татлін, засновник світового конструктивізму, був бандуристом? Я чула це від Дмитра Горбачова, але що вони разом співали пісні з Малевичем, це правдива історія? Хочеться знову тут заспойлерити трошечки наш фільм про Малевича, тому що в нас якраз він є одним із головних персонажів і там ми трошки цієї теж теми торкаємось. Те, що Татлін був бандуристом - це абсолютна правда і про це свідчать спогади, є фотографії - Татлін з бандурою, щобільше, він сам робив бандури. Тобто ось ці його рельєфи так звані, або контррельєфи, об'єкти - це фактично розібрана в кубістичному сенсі бандура. Якщо, наприклад, Пікассо у своїх кубістичних роботах звертається до гітари, яка була частиною його культури іспанської чи каталонської, то для Татліна над цим прообразом натягнутих струн в куті - є бандура, очевидно. Він її розбирав, збирав, конструював, вона його надихала. А чи співали Малевич з Татліним, можливо. Ми не знаємо про це точно, але був період, коли вони дуже добре спілкувались, є навіть фотографії, які Малевич намагався знищити, але вони дійшли до нашого часу, де Малевич з Татліним на одній вечірці й цілком могли співати українських пісень. Ось "Гуде вітер вельми в полі" Дмитро Горбачов каже (я не знаю цієї пісні), що він "Ще не вмерла України, ні слава, ні воля" співав у ті часи. Якщо ми спойлеримо, то давайте ще трішечки заспойлеримо. А хто грає Малевича, можете розкрити? Так, звичайно, це вже публічна інформація, Віталій Ажнов у нас грає Малевича в головній ролі - це театральний актор. Фото: rbc.ua А Татліна? Татліна грає молодий актор Олександр Новіков, він менш, напевно, відомий як кіноактор, але настільки фактурно схожий на Татліна, що ми не могли просто не взяти його на цю роль і він дуже гарно зіграв. Я тепер обов'язково хочу вас запитати про цю драматичну історію. Знаю, що ви не вперше вже про це розповідатимете, але думаю, що не так багато людей знають цю історію про заповіт Малевича, про те, як він продумав свій похорон, своє поховання і свою могилу. Чим це все закінчилося? Малевич довго хворів, він знав, що хвороба невиліковна і в нього був час підготуватись до свого прощання. Він як справжній митець перетворив свої похорони на перформанс і сам написав сценарій поховання, намалював ескіз, залишив заповіт, що робити, де і так далі. Фото: suspilne.media Власне ось за цим заповітом, за цим сценарієм все і відбулося. Це напевно теж був такий його протест проти режиму, проти системи, коли він свій мистецький жест зміг втілити в той момент, коли фактично система вже притисла людину і її свободу до стінки. Це 1935 рік, момент, коли Малевич уже поза будь-яким дозволеним мистецтвом, його вже кілька років не можна ні експонувати, ні говорити про нього, фактично вже на цей момент мали б його забути, одначе на його похороні збираються тисячі людей, які його пам'ятали, любили, поважали - його учні, послідовники, прихильники. Його мали хоронити в широкій труні з розкиданими руками, на кришці цієї труни мали бути намальовані хрест, коло і квадрат - це супрематичний триптих, але цензура не дозволила намалювати хрест, бо бачили в ньому символ християнства, хоча для Малевича це було абсолютно інше значення й один з його учнів трошки адаптував цю труну і вже за ескізом його учня вона була реалізована. Малевича з Ленінграда привезли до Москви, там його тіло спалили й прах похоронили під Немчинівкою - це селище біля Москви, де була їхня родинна дача, де він любив бувати й власне за селом під Дубом. Ця його любов до природи, до якихось вільних просторів, втілилася в останній волі. Ця могила була зрештою загублена, втрачена і станом на зараз немає ні праху, ні точного місця його поховання. Більше того нереалізована його остання воля, в його заповіті говориться про те, щоб на могилі поставити вертикальну колонку, так він називав архітектон - це такі архітектурні форми, які він створював впродовж 20-х років XX ст. Ця форма схожа на такий хмарочос, не знаю, така висока просто колонка. І поставити на горі телескоп, щоб кожна людина могла побачити Юпітер. Тобто його остання воля це було бажання, щоб людина усвідомила себе як космічну одиницю, космічну сутність.  Натомість кажуть, що там, де була його могила, знаходиться ЖК якийсь російський, я не знаю чи це правда. Олександр Ройтбурд розповідав про те, що там ледь не паркінг, тобто в'їзд до паркінгу на його могилі. Так, декілька років тому його родина і якісь художники робили дослідження, аерофотозйомку, намагаючись хоч якось встановити, де ж була ця могила. Вони припускають, що те місце, де вона була - це зараз територія закритого якогось приватного ЖК і саме на цьому місці паркінг, дитячий майданчик, такі зони побутування. Я знаю, що там була якась судова тяжба між цим ЖК і прагнули якось відвоювати цей шматочок землі, але що там на болотах, нас уже не так і цікавить. Але просто, як метафора, ставлення Росії до своїх митців і не тільки своїх, а й тих, яких вони хочуть присвоїти, просто яскрава.
we.ua - Деталі життя та творчості Малевича, а також його прагнення до нового в мистецтві, - креативна директорка Українського інституту Філевська
Елла Лібанова: Ізраїльська модель економіки під час війни є найкращою для України
Як виглядає демографічна ситуація в Україні зараз: люди повертаються, продовжують виїжджати, ухвалюють рішення, чи все це статично, як лінія фронту? Ні, воно не статично, безперечно. Але я не можу констатувати ані серйозного повернення, масштабного, ані збільшення еміграційного відпливу. Трохи виїжджають, трохи повертаються. Що стосується смертності й народжуваності, у 2022 році ми дуже серйозно помилилися в оцінках померлих і народжених, причому у негативний бік. Ми недооцінили кількість народжених і переоцінили кількість померлих. Тому ситуація трішечки краща, ніж ми цього очікували у 2022 році. А за 2023 рік чи є якась статистика? Зовсім ще нічого немає. Ми ж можемо порівняти тільки з даними Мін’юсту, на сьогодні тільки вони щось дають. Тобто можна сказати, що люди не обмежили своїх сімейних планів? Ні, безумовно, обмежили. Українців народилося менше, ніж хотілося, ніж це було у передковідні роки. Померло теж більше людей, але немає такого сильного негативного впливу війни, як ми оцінювали. Хоча не знаю, можливо, ми не помилилися. Тут треба розбиратися, ми не можемо зараз дістати від Мін’юсту відповіді на наші питання, наприклад, як фіксуються українські діти, які народилися у 2022-му році за кордоном? Тому що ми рахуємо людей як постійне населення України, адже вони тимчасово виїхали, хоча за певними ознаками їх можна було б не відносити, але враховуючи війну і їхній тимчасовий статус там, вони є у складі постійного населення. У 22-році народжених за кордоном було багато, бо вагітних жінок намагалися вивезти з країни передусім. Фото: gettyimages Чи можна сказати, що сам процес від'їзду зупинився? Масовий, звичайно, зупинився. Проте його не було уже у 2023 році. Він фактично зупинився десь у середині березня 2022 року. Тоді він ще спостерігався, але масштаби виїзду вже були вдвічі менші, ніж це було наприкінці лютого - на початку березня. А можемо оцінювати ситуацію з виїздом людей з окупованих територій і в бік України, і в бік Росії? Ні. Тобто ми нічого не розуміємо, що там відбувається? Абсолютно. Для того щоб робити якість висновки, має бути хоч якась статистика, треба зачепитися хоч за щось. Далі вже можна формувати гіпотези, з чимось порівнювати, але у нас немає жодної інформації, що робиться на тимчасово окупованих територіях. Чесно кажучи, звідти дуже багато людей виїздили у перші місяці війни через Росію. В інші країни їхали через територію РФ, тому що інакше не можна було. Вважається, що в Росію, це принаймні підтверджені дані, які дає верховний комісар ООН у справах біженців, зараз вивезено 1,2 мільйони наших громадян з окупованих чи не окупованих територій. Невідомо, скільки з цих людей у самій Росії залишилося. А чи можемо ми оцінити хоча б приблизно кількість населення, яке сьогодні є в Україні і яке може залишитися після закінчення воєнних дій? Якщо говорити про території, підконтрольні українській владі, то ми вважаємо, що десь 31 мільйон. Але це умовна оцінка, точно тут нічого не скажеш. А якщо говорити про кордони 1991 року, то це приблизно 36 мільйонів. До речі, тут цікава історія, ми зараз фактично спостерігаємо заміщення населення громадянами Росії. Так, але це має і плюси, і мінуси. Плюси пов'язані з тим, що після деокупації я не бачу юридичних проблем з тим, щоб їх повернути кудись, депортувати. Гірше, коли там роспропаговані наші громадяни, тому що ті, хто в Криму чи на Донбасі, уже 10 років там. Можете собі уявити, наскільки їм промили мозок. Скажімо, дитина, яка пішла до школи у 2014-2015 роках, уже закінчує цю школу. З чим вона її закінчує, з яким знанням історії, розумінням ситуації і все решта? Ви знаєте, я не настільки негативно налаштований, тому що у мене є враження, що величезна кількість саме молодих людей і на окупованих територіях, і на неокупованих абсолютно аполітична. Люди можуть навіть не помітити змін, які відбулися. Повірте, вони помітять. Із старшим поколінням тут, безумовно, гірше. Але молодь ставиться по-іншому. Просто подивіться, коли обирали найвидатніших українців і коли обирали росіян, різницю побачите. Так, у нас була конкуренція між Ярославом Мудрим і Степаном Бандерою, а в Росії не було конкуренції, тому що фактично росіянином №1 був Сталін — його підтримка була беззаперечною. Про це я і кажу. Вони можуть бути аполітичними, але вони налаштовані на тверду руку, такий міцний кулак, який усіх поставить туди, куди потрібно. Влада сьогодні говорить про те, що треба зробити щось, аби українці, які перебувають за кордоном, поверталися додому вже, адже в Україні стало більш безпечно, потрібні податки і щоб самі Західні країни не сплачували грошей на утримання українських біженців. Наскільки це реалістичний підхід? По-перше, коли ми говоримо, що українців треба повертати, безумовно, не силоміць, то важливіше те, щоб вони були в Україні після закінчення війни. Коли почнеться повоєнне відновлення, скажімо, війна припинить свою гарячу фазу, тоді українці будуть дуже потрібні. А кожен день, який вони перебувають за кордоном, зменшує вірогідність повернення, тому що вони вже адаптуються там. Згідно з усіма даними, які я маю, понад половина українців вже працюють за кордоном. Тобто потроху позбавляються статусу тимчасово захисту? Так, вони працюють, адаптуються, діти відвідують школи або дитсадки, адже в більшості країн це обов'язково. А в Україні кожного дня щось руйнується, тому ймовірність їхнього повернення зменшується. Тому дуже важливо, щоб вони відчували свою українськість, що їх тут чекають. Фото: gettyimages   Не знаю, наскільки людина буде відчувати, що її тут чекають, коли говорять, що потрібно припинити платити їй гроші. Серйозні люди про таке ж не говорять. Чесно кажучи, я навіть не можу уявити собі чисто технічно, як демократична країна, яка дозволила перебування на своїй території людей з інших країн причому на певних умовах, не буде допомагати родині з дітьми жити? Я це не можу уявити. Ну ми з Вами вважаємо президента України серйозною людиною, а він пропонує ці гроші направляти для України, щоб країна сама вирішувала, як допомагати своїм громадянам. Це трохи інша річ. Я маю на увазі ту пропозицію, аби вони зовсім нічого не платили. Я це не можу уявити собі. І, чесно кажучи, тут ще є одна проблема: європейці надто зацікавлені у нашій робочій силі. У це я не вірю від слова "зовсім". Наскільки я розумію, мова про повернення людей, які не знайшли собі зараз місця на ринку Євросоюзу та інших західних країн, людей, які живуть на соціалці. По-перше, переважна частина цих людей, жінок, не працюють, тому що у них або маленькі діти, які ще не відвідують садочок, або це якість старі члени родини, хворі. Тобто вони і тут працювати не будуть? Це друге питання. А перше - це те, що вони там фактично не можуть працювати. Вони є працездатного віку, але не є працездатними реально. З другого боку, якщо вони там за 2 роки за активної допомоги місцевої влади не знайшли собі роботу, у мене питання: які податки вони будуть платити тут? Ось це і є баланс між нашим намаганням побачити більшу кількість працездатних людей і розумінням того, що зараз західні економіки виконують ту роль, яку не може виконувати українська економіка, тобто утримання цих громадян. Скажімо, ті, хто перебуває у відносно безпечних регіонах України, тепер це більшою мірою центральні регіони, вони ж отримують допомогу від держави. Так, вона маленька, але враховуючи ту величезну чисельність, вона не така вже і маленька. Ми можемо дійти до умовного компромісу, що гаряча фаза війни закінчиться найближчими роками, тому що в обох сторін не буде сил для інтенсивної війни. Але якщо така війна закінчується без мирної угоди, політичної домовленості, тобто з одного боку, війни немає, а з іншого - небезпека війни є, то виникає питання, чи відбувається у такій ситуації відбудова України? Якщо ти побудуєш якийсь об'єкт, скільки він простоїть? Я думаю, по-перше, що гіганти, які зруйнувати можна доволі швидко, не будуть відбудовуватися принаймні у такій ситуації. А по-друге, чи убезпечені країни Балтії чи Польща? У той момент, коли ми вирішимо, що ядерної парасольки НАТО не існує, там теж буде абсолютно інша ситуація з інвестиціями. До речі, ми можемо з Вами проаналізувати, чи не загальмувався інвестиційний рух в бік цих країн. Що відбувається з інвестиціями до країн Центральної та Східної Європи після 2022 року? Треба подивитися, що відбувається з Вишеградською четвіркою і Балтією. Це цікава ідея. Тоді ми зможемо спрогнозувати подальший інвестиційний рух. Якщо виявиться, що зараз інвестиції зосереджуються на заході чи півдні Європи або взагалі йдуть на інші континенти, умовно, економічний бум у Мексиці – це територія, на яку точно ніхто не нападе. Ну як сказати ніхто не нападе, якщо Венесуела буде вести себе не так, як прогнозується. Ну Ви ж бачите, що зараз ситуація практично не прогнозована. Ну хто міг очікувати, що саме так будуть розвиватися події в Ізраїлі? Я думаю, що після російсько-української війни теж можна було про це говорити з цієї точки зору, що за великим рахунком зараз, оскільки мова йде про необхідність для певних країн думати про життя мирного населення, війни не можуть бути швидкими. Швидка війна – це коли ти бомбардуєш усе вщент. Так виглядала операція США в Іраку, це було масоване бомбардування, хоч і точкове. Але зараз ніхто такого собі дозволити не може. Я згодна, що такої війни, як було раніше, вже не може бути. Ми можемо говорити в інший бік – чи не буде відтоку населення з України після закінчення гарячої фази війни? Ви маєте на увазі скачування воєнного стану? Так, і вільний виїзд з країни. Ми ж зараз фактично перебуваємо у штучній ситуації, як у пробірці. Я радше вважаю, що її треба поки що зберігати. Той запал, який був у 2022 році, коли стояли величезні черги до військкоматів, зараз уже не спостерігається. Хоч я і скептично ставлюся до деяких опитувань, але згідно з їхніми результатами в Україні не така вже й велика частка людей, які говорять про готовність зі зброєю у руках захищати Україну. Інше питання – багато на фронті людей уже є, певна частина загинула або важко поранені – це теж треба враховувати. Проте я боюся, що якби зараз дозволити усім виїзд, то ми б недорахувалися багато чоловіків. Тут уже виникає питання – ти є громадянином України і не відмовлявся від громадянства, коли був мирний час, адже тебе все влаштовувало, але після початку гри правила уже не можна змінювати. Фото: suspilne Я кажу про ситуацію, коли весь час говорять про те, що ця гаряча фаза воєнних дій має закінчитися найближчими роками. Ми вирішили, що це аксіома, хоча це може бути і не так. Ось закінчення гарячої фази війни означає закінчення військового стану і мобілізації. Тоді виникає питання: буде друга хвиля міграції, чи не буде? Буде, тому що чоловіки, скоріше за все, поїдуть до своїх жінок, які влаштувалися і адаптувалися за кордоном, а тут не мають житла і роботи. Така загроза, безумовно, існує. У цьому немає сумнівів. Що українській державі робити тоді? Проводити перемовини з європейцями, що вони давали їм там певний статус? Ні, тут взагалі нічого не зробиш. Жодне законодавство не стане на заваді цьому, тому що не можна робити. Я думаю, якщо буде економічний підйом в Україні після закінчення гарячої фази, якщо тут можна буде себе реалізувати, буде відновлення житла і якщо бізнес зрозуміє, що тут заробляти простіше і вигідніше, ніж там, то є великий шанс, що багато людей повернуться. Причому я б робила ставку взагалі не тільки на цю новітню хвилю, яка пішла після 24 лютого 22-го року, а ще й на повернення тих, хто виїхав раніше – це можуть бути навіть діти мігрантів, тобто мігранти другого покоління. Це можливо, їх можна повертати. Мені видається, що це і є напрямок наших дій. А якщо ми зможемо їх повертати, то перетворювати їх на своєрідних українських агентів, щоб вони сприяли іміджу України, покращенню його. Тобто це такий варіант Ізраїлю чи Ірландії? Так, так. А без цього не буде інвестицій в Україну. Але тут виникає питання щодо повернення. В Ізраїлі завжди радіють будь-якому репатріанту, який приїздить, і там нікому не кажуть: "Слухай, ти не був з нами всі ці війни". Я собі не уявляю, що я завтра прилітаю до Ізраїлю і кажу, що хочу стати громадянином Ізраїлю, і мене на прикордонному контролі питають, де ви були 7 жовтня 2023 року. Я точно знаю, що я з такою реакцією не зіткнуся. А в Україні вже зараз є така реакція. Є суспільний поділ, безумовно. І от Ви кажете, що люди повертаються, вони хочуть займатися бізнесом, таким чином вони фактично мають більше можливостей, ніж ті, які тут залишилися. І ті, які тут залишилися, відчувають, що вони так обслуговують інтереси тих, хто не пережив війну, тому що вони в гіршому стані. От для цього потрібна дуже виважена державна політика. От саме тому я категорично проти того, щоб заради повернення людей з-за кордон надавати їм якісь особливі права. От цього робити ні в якому випадку не можна. Єдині люди, кому суспільство вибачить і навіть буде аплодувати за будь-які преференції, - це військові. Більш-менш в такому привілейованому у психологічному сенсі стані за ставленням до них перебувають ті, хто нікуди не виїжджав - не тільки за кордон, а зі своїх рідних міст. І от якщо влада припуститься помилок, цей поділ може перетворитися на розкол. А от тоді буде погано. Це говорить про те, що потрібні якісь заходи по адаптації цих людей. Дуже потрібні. І їх треба адаптувати. Можливо ще більше треба адаптувати тих, хто перебував і перебуває сьогодні в Закарпатті, припустимо, або на Франківщині. Тому що там роботи немає, як такої. Скільки я себе пам'ятаю, стільки я займаюся цими проблемами, і стільки Захід України був трудонадлишковим регіоном. Мені здається, зараз інша ситуація, ні? А звідки воно взялося це інше? Ну, тому що є величезна кількість людей, які працюють віддалено. Врешті ж ми маємо справу з іншою економікою у світі. Я вже зараз бачив, що навіть Японія хоче давати іноземцям так звані візи цифрових кочівників. Японія, яка взагалі не хотіла нікого бачити. Не всім, так, але в нас теж є така генерація людей. У нас вийшло взагалі інакше: ті, в кого була освіта, хто розраховував працювати віддалено, вони поїхали за кордон. За кордоном, переважною мірою, найменше в Польщі - там 18% сільського населення, а решта 82% міського. А, скажімо, в Німеччині, в Чехії, в Італії значно більше містян. Сільське населення з окупованих територій і районів активних бойових дій виїхало в межах України. А в межах України сільське населення не надто вміє працювати віддалено. Сільське населення — це інший все-таки сектор ринку праці, тому проблеми на Заході залишилися. Я думаю, що перетік внутрішніх мігрантів із Заходу в центральну Україну саме з цим пов'язаний, бо в центральній Україні робота є. Скажімо, то ж МХП (міжнародна компанія у сфері харчових та агротехнологій та ритейлу зі штаб-квартирою в Києві, - ред.) працює, воно нікуди не ділося. А ми можемо говорити про появу якихось нових вже на цей момент урбаністичних центрів, які умовно заміщують ті, які майже втрачені за ці 10 років? Навіть не тільки з Донецька або Луганська, але і Харкова, який все ж таки зменшився за кількістю населення. Він зменшився, Херсон безумовно зменшився. То різні вагові категорії у Харкова і у Херсона. Харків - це класичний метрополіс, і я абсолютно переконана, що попри свою близькість до кордону, Харків збереже за собою функції технічної столиці. Це не означає масу заводів. Я переконана, що танковий завод треба звідти прибирати. Причому його треба прибирати як з міркувань забезпечення цілісності цього заводу, щоб його не руйнували, так і з міркувань безпеки населення, адже намагаючись зруйнувати Харківський завод, росіяни потрапляють куди завгодно. Тому це теж буде мати значення. Але вищі навчальні заклади технічного профілю, лабораторії, дослідницькі інститути, ймовірно, збережуться. Але це все теж не так просто. Ми знаємо, що українська економіка вищого світу завжди розраховувала на студентів-іноземців. В Харкові ви знаєте, їх величезна кількість. І зараз виникає питання: хто з іноземців може поїхати до Львова? Умовно кажучи, до Києва. Харків і Одеса вже виглядають не такими привабливими місцями для освіти. Безумовно, особливо Харків. Але все це компенсується тим, що наші йдуть вчитися. І я, до речі, на відміну від більшості людей, які аналізують ситуацію з освітою, вважаю, що освіта - це взагалі не про ринок праці. Освіта - це про людський розвиток, про вміння контактувати, комунікувати, аналізувати, висловлювати свої думки, доводити свою думку тощо. А про ринок праці - це скіл. Це коледжі, це професійно-технічні заклади. І от що з цим робити? Ось тут я абсолютно не знаю, тому що, можливо, після війни щось зміниться, адже сюди, я розраховую, що все ж таки прийдуть серйозні західні компанії. Можливо, вони прийдуть не так з міркувань допомоги, як з міркувань просто власного бізнесу. Якщо тут можна буде заробити, то прийдуть, якщо не можна буде, то приватний бізнес сюди не прийде. А західні компанії - це означає інші умови праці, інше ставлення до працівників та інша оплата праці. От якщо це все буде змінено після війни, тоді ми можемо розраховувати на те, що молодь піде навчатися робітничим професіям. Якщо не зміниться, то туди ніхто не піде, і оце стане дуже серйозним викликом для українського ринку праці. От уявимо собі, що діти пішли в школи у 2022 році. Людина вчиться в першому класі, вже тепер третій клас переходить в Україну в цих умовах. Скажімо, вона вже 7 років вчиться у школі під час війни в Україні. Наскільки це буде дитина, яка буде думати про своє професійне майбутнє? Наскільки взагалі дітей, які живуть в такій стресовій ситуації, можна буде бажати активними учасниками ринку освіти, якщо не праці? Ні, учасниками вони будуть, тому що в Україні якимось дивом зберігається налаштованість на освіту, причому не тільки хлопців, щоб було б зрозуміло, але й дівчат. Вона реально зберігається. Тому учасниками то вони будуть. Інше питання, наскільки вони психологічно будуть до цього готові. Це все одно виживання в стресових умовах. І ми маємо з вами погодися, що нам з вами набагато легше виживати в стресових умовах, тому що ми дорослі люди. Ми вміємо свої емоції якось контролювати, діти не вміють. Мій тоді ще чотирирічний онук якось сказав: "Бабусю, коли я виросту, я їх всіх знищу". Це він говорив про Росію. Ми намагаємося, щоб діти не чули цього, не дивилися телебачення, не відчували цієї ненависті, бо вони не мають рости в ненависті. Але це є і це переважна більшість. А як може бути по-іншому? Ніяк. Тому соціальні психологи мають готуватися до цього. Ми зациклені на проблемах ветеранів і ветеранок, як їх адаптувати. І мені наводять приклади Афганістану, приклади В'єтнаму в Штатах, але це абсолютно різні речі. Українці або з фронту повернуться переможцями, або ніяк. Ви ж самі кажете про закінчення інтенсивної фази воєнних дій. Люди, які повернуться після інтенсивної фази, вони повернуться ані переможцями, ані не переможцями. Але вони не будуть переможними. У чому була трагедія В'єтнаму для Штатів? Вони повернулися переможними. У чому з Афганістаном було для Радянського Союзу? Там масштаби не ті були, але менше з тим всі розуміли, що воювали ні за що і програли. Тут такого не буде. Ви вже згадали про хлопців і дівчат. Тут треба зрозуміти, який буде взагалі розподіл хлопців і дівчат у майбутньому? Це ж теж важлива демографічна ситуація за цих обставин, коли з одного боку чоловіки воюють, а з іншого боку жінки виїжджають. Приблизно гендерний баланс зберігається. Саме тому, так? Так. Але, як правило, гендерний баланс порушується. Після війни, так. Але не у цій ситуації. Ми вважаємо сьогодні, що десь 6 мільйонів наших співгромадян перебувають за кордоном. Серед них, здається, 30% чоловіків, так? Можна так говорити чи це умовні цифри? Не зовсім. Дітей приблизно до 40% - від 30 до 40% там залежить від країни. Ще десь 20% - це чоловіки різного віку і різного ступені здоров'я. А решта - це жінки. Ви не побоюєтеся, що адаптація людей, особливо дітей, які зараз виростають в європейських країнах, буде проходити важко в Україні ще й тому, що вони просто перестануть сприймати те, що ми сприймаємо як норму, теж як норму? Я от просто дивлюся на пейзаж з вікон вашого кабінету і уявляю собі, що я виріс не в Києві, навіть не в Радянському, а в якомусь Страсбурзі. Я б дивився на оце зараз і думав би: "Який жах". Не думав би, абсолютно. Тому що елементарна невеличка квартирка, яка розташована в Страсбурзі - дахи будинків, все це дуже красиво, це дуже романтично, поетично. А ви бачите от романтизм? Ну подивіться уважно, де романтизм? Підніміться трошки вище на поверх і побачите. Я піднімаюся вище на поверхи, коли я дивлюся на дахи Львова і бачу, що вони не відреставровані, не пофарбовані. А це все прийде. От знаєте, мені моторошно стало, коли я вчора чи позавчора їздила повз Арсенал. Сама будівля Арсеналу, там вибиті шибки. Я не знала, що туди потрапило нещодавно. З іншого боку, Арсенал перетворюється зараз на великий культурний простір. Умовно кажучи, в той самий фудкорт, в який людина зайде в Арсеналі, вона зайде в Манчестері чи в Мадриді і не відчує континентальної різниці. Я б сказала, що в нас крутіше. Я у цьому і не сумніваюся. Але сам факт тут є абсолютно очевидні паралелі урбаністичні. Це все пройде. Ще перед війною я звернула увагу на те, що, коли поверталися наші трудові мігранти навіть на невеличкий термін, вони змінювали психологію тих, хто біля них. Найближчого оточення психологія змінювалася. Вони по-іншому ставилися до багатьох речей. Якщо говорити про те, як має адаптуватися до обставин те населення, яке є тут. Це ж теж питання найближчих років: як створювати робочі місця для людей? Наскільки у держави є можливості їх підтримувати, тих, хто потребує цієї підтримки? Ой, аби не заважала. Від держави всі чекають, щоб не заважала. Але є зараз люди, які потребують допомоги. Люди є. Я про бізнес. Ви ж бачите те, що державі потрібно брати звідкись податки на утримання тієї самої армії. От зверніть увагу - ще не припинилася тривога, вже кав'ярня відкрилася. Заходьте пийте каву, причому гарну каву. До речі, кава стала краще, ніж була. Це тому, що люди не можуть собі дозволити не працювати навіть в умовах небезпеки, бо вони втрачають свою роботу. У перші місяці війни, ви пам'ятаєте, що все закривалося абсолютно суворо. Заклади, де є загроза знищення відразу великої кількості людей, звичайно, не працюють. Але ці маленькі кав'ярні, ресторани працюють. Я говорю про те, як знайти своє місце тим людям, які зараз не мають свого місця на ринку праці. Ми не можемо створити безкінечну кількість кав'ярень. Безумовно, не можемо. Більше того, навіть таке місто як Київ, яке вже останні роки не було промисловим, то все одно це ще не Париж і не Лондон. Справа в тому, що зараз велика кількість людей отримує гроші з державного бюджету - це гроші західних платників податків. І вони витрачають ці гроші в цих самих кав'ярнях і супермаркетах. Якщо вони не будуть отримувати цих грошей, вся ця лінійка бізнесу теж зникне на наших очах. З одного боку, так, а з іншого - якщо все ж таки Україна і свої гроші витрачає на війну, і якщо припиняється війна, то не потрібно буде в такому обсязі витрачати гроші на війну. Бачите, ми весь час з вами доходимо до того, що якщо буде фінал. Ні, якщо фіналу не буде, то нема про що говорити. Ви знаєте, ми зараз ведемо цікаве дослідження про резильєнтність української економіки. Під час сьогоднішньої дискусії ми говорили про те, що головною ознакою резильєнтності сьогодні є виживання економіки та людей. Це те, що люди на цій пострадянській території краще за все вміють робити - виживати. І це, до речі, нас спасає. Я думаю, що нас спасло в 22-му році саме це - те, що живе покоління, яке пам'ятає кінець 80-х, початок 90-х років. І от якщо подивитися, що людей більше за все напружувало наприкінці 2022-го - на початку 23-го років – це відсутність електрики, води, тепла та найбільше відсутність зв'язку. Тобто для людей зв'язок став чимось зовсім матеріальним. Але з іншого боку, коли Ви говорите, що без фіналу нема про що говорити, це, мені здається, небезпечна позиція, тому що ми маємо бути готові до ситуації, коли фіналу, як такого, немає. Є перед очима Близький Схід - там немає фіналу для багатьох країн, не тільки для Ізраїлю. Ми маємо розуміти, що є модель ізраїльської економіки, є модель економіки, умовно, західного берегу річки Йордан і є модель економіки Лівану. Не дай Боже до Лівану дожити, але я думаю, що не доживемо. Ми виходимо за межі моєї компетенції, тому я не хочу цю тему дуже розвивати, але якби Ліван не пустив туди палестинців, було б все по-іншому в Лівані. У Лівані в будь-якому разі була громадянська війна з палестинцями чи не палестинцями, ми говоримо про тисячу років. Але в Лівані ми маємо саме таку ситуацію - війна не закінчується, найбільш успішне населення залишило країну, люди, які там живуть не можуть вийти з цього кола виживання. І це небезпечна модель. Я не вірю у громадянську війну в Україні. А я не про цю громадянську війну, я саме про те, що модель виживання стає константою. Модель виживання і буде константою. Навіть після того, як ми закінчимо не те, що гарячу фазу, а просто закінчимо війну, певний час в Україні домінуватиме модель виживання. Тому що Україна — бідна країна, а тепер ще й зруйнована, я не хочу сказати нанівець, але дуже зруйнованою економікою. І нам треба думати над тим, яку економіку ми хочемо розбудовувати. Я далека від думки, що ми почнемо відбудовувати Азовсталь в тому варіанті, в якому він був. Чи взагалі металургійні підприємства, яких немає. Це не треба робити. Треба сучасні підприємства розвивати. І, до речі, щобільше я думаю над моделлю економіки, то більше я розумію, що ізраїльська модель для України найкраща. Не тому, що нам треба розвивати ВПК - це само собою. Але є ще один аргумент: в Україні буде дефіцит робочої сили. Ми не зможемо забезпечити робочою силою ту економіку, яка була до війни. Це неможливо просто з міркувань того, що не буде стільки населення. Депопуляція – це неминуча річ. Якщо ж ми захочемо компенсувати цю депопуляцію, то єдиний вихід – це масштабна імміграція. А ми з нею впораємося? От у цьому я не впевнена. Це ще якась велика кількість людей, які будуть іншою групою населення невідомо звідки. Відомо, на жаль. З бідніших країн, ніж Україна - це азійські, африканські країни. Це не Європа. Індія не впевнена, що дуже поїде. Індія – це не страшно. Страшно ті країни, де населення воювниче. Бангладеш? Пакистан? Так. Вони їздять по всій Європі, стоять в чергах на паспортних контролях на Кіпрі. Я ніколи не забуду, як перший раз я була в Лондоні, і в них якась була демонстрація. Мені просто страшно стало. Але британцям не страшно, бо це частина їхньої імперії. Так, вони спокійно до цього ставляться, але небезпека в цьому сенсі є. І тому, повертаючись до того, яку модель розбудовувати, мені видається, що ми маємо розбудовувати ту модель, яка не є трудомісткою, яка не потребує дуже багато робочої сили. А це варіант Ізраїлю якраз. Або Словаччина. Можна туди піти, хоч там і менша територія, але не так багато населення. Там інше. В Україні все ж територія велика. Треба забезпечувати і транспортну доступність, і те, що потрібно достатньо великій кількості людей. Тобто великий маршрут, потягу, а людей мало сідає. Людей мало сідає, але все ж таки значно більше, ніж в Словаччині. От чому навчила пандемія "ковіду"? Треба, щоб все вкрай необхідне для виживання населення, вироблялося в цій країні. Не можна розраховувати, так як це було перед пандемією на те, що "а ми купимо". Ні, виходить, що не купимо, тому що закривається якась економіка - і все. Як фінал нашої розмови можемо сказати, що ми маємо розбудовувати економіку, яка не є трудомісткою, яка не потребує багато робочої сили, яка орієнтована на освічене населення. І економіку, яка враховує те, що на такій великій території перебувають не так багато людей, як раніше. І ще одне: економіку, яка враховує близькість дуже агресивного сусіда. Тому що закінчиться або не закінчиться війна, ми не виб'ємо імперське мислення звідти.
we.ua - Елла Лібанова: Ізраїльська модель економіки під час війни є найкращою для України
Інвестиційний банкір Сергій Фурса: Україна може бути містком бізнесу для компаній, які хочуть покривати як Східну Європу, так і країни СНД крім Росії
Еспресо представляє цикл інтерв'ю до спецпроєкту, який присвячений другій річниці широкомасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну. Розмова з найкращими експертами нашої країни на теми, які хвилюють кожного із нас, на теми, які хвилюють наших партнерів.  Сьогодні говоритимемо із Сергієм Фурсою, інвестиційним банкіром і економічним експертом. Почнемо, напевно, з найгостріших інформаційних приводів, деякі із яких вже відійшли на другий план, і це добре, це означає, що в принципі сталися ті речі, яких ми чекали і без яких економічне існування нашої країни було би під великим питанням. Одне з останніх - це виділення з боку Європейського Союзу 50 млрд для нас. Так, на перспективу, під конкретні умови, фактично, гроші за реформи, нічого нового ніж те, що ми мали за останні 10 років тут не сталося. Якщо згадати кінець грудня, то ми були в підвішеному стані стосовно 12-го пакету санкцій, але наразі він ухвалений, ми бачимо, як різні країни доєднуються до норм, прописаних в цьому пакеті. Крім цього, власне Німеччина, яка зараз є фронтменом e Європі з допомоги для нас, заявляє про те, що збільшить її на перспективу. Тільки Сполучені Штати у нас досі підвищеному стані: чи можна, враховуючи весь позитив, який я зараз назвала, уявити існування в економічному сенсі нашої країни без ухваленої від Штатів допомоги? Я думаю, що Штати нам важливі більше як військова допомога. Фінансово так, теж дуже важливі їхні 11 млрд доларів, але уявити, як ми проходимо цей рік без допомоги від Штатів можна: без економічної катастрофи, так, з економічними проблемами, з напруженнями, із дуже сивим волоссям у Мінфіна, але якось можна, а от без військової допомоги набагато складніше. Хоча, знову ж таки, тут Європа також бачить, що треба перехоплювати ініціативу на себе, і, наприклад, військова допомога Європи на 2024 рік вже складає 24 млрд євро, в доларах це майже 27 млрд, що співставно з допомогою американців перших двох років. Тому тут Європа перехоплює, але 10 млрд доларів це завжди 10 млрд доларів і компенсувати повністю якимись іншими грошима ззовні не вийде, і тоді доведеться, по-перше, дуже напружувати українські банки, бо в них багато грошей, багато вільної ліквідності, половина цих банків державні, тому вони приречені в такому випадку купувати більше ОВДП, але повністю ми цю дірку таким чином не перекриємо. Можливо, якщо, знову ж таки, не буде американських грошей, доведеться додруковувати Національному банку. Емісія в нашій ситуації - чи страшно це настільки, як було, коли ми з вами зустрічалися в цій студії кілька років тому? Ну, кілька років тому в принципі все було відносно не так страшно, як зараз, взагалі не страшно, якщо чесно. Вже зараз багато речей, які відбуваються навколо, без війни можна було б критикувати, наприклад розмови про те, що треба підвищувати податки. Це погана ідея завжди, але у нас поки унікальна ситуація, адже з початку війни ми не підвищили податки. Такого ніколи в історії людства не було, щоб країна була в такій війні, з такою агресією, і податки не підвищувались. Це неможливо, це все завдяки нашим західним партнерам відбувається, тому якщо раптом повна допомога не надходитиме, то, можливо, доведеться і підвищувати податки. Тут вже питання на скільки, враховуючи, що в нас зараз резерви Нацбанку значно виросли за минулий рік, завдяки, знову ж таки, західній підтримці. Якийсь там люфтік у 2-3 млрд доларів додрукувати протягом року ми собі можемо дозволити, краще це робити в останню чергу і взагалі до цього не звертатися, але от 2-3 я думаю, що ми можемо надрукувати і не відчути значного тиску на гривню. Фото: скріншот https://minfin.com.ua Податки, от при цьому слові, я думаю, багато хто міг напружитися. Взагалі дилема, що робити: чи є в нашого суспільства, в учасників економічних процесів в нашій країні так званий "жирок", щоб можна було говорити про зміну системи оподаткування? Бо з одного боку, суто формально, судячи з усіх офіційних даних, ми доволі бідні люди, але, будемо відверті, все не так погано, як навіть у багатьох інших країн. Ні, ми бідна країна, і навіть якщо всі гроші багатих людей забрати та поділити, ми все-одно залишимось бідним краєм. По-друге, навіть якщо так зробити, це нічого не дасть. Так, ми всі збідніли у 22-му році. Наприклад, у мене навпроти будинку, де був ресторан, відкривається "Пузата хата". Це типовий приклад того, як знижується чек середній, умовно кажучи, як люди витрачають. Раніше це був якийсь такий ресторан, недорогий але ресторан, зараз "Пузата хата". Тому в принципі люди стали бідніші. Але, знову ж таки, по-перше, війна почалася на піку нашого ВВП за всю історію і на піку зарплат за всю історію. Тобто таких високих доходів і такого високого ВВП не було, тому цей удар прийшов ще в той момент, коли жирок вже був накопичений, плюс ці всі гроші наших західних партнерів, які заливаються сюди два роки поспіль, їх реально дуже-дуже багато і вони тут якось розподіляються, не завжди справедливо ми це бачимо по дорогих авто, які імпортуються, але все ж таки вони тут є, тому податки ми собі, по-перше, можемо дозволити, а по-друге, це ж не від бажання. Якийсь бізнес навіть цього не витримає, але питання - загинуть люди, чи загине якийсь бізнес, отака дилема. Це не те, що хтось хоче вводити більше податків, ніхто цього не хоче, але іноді просто не буває виходу. І знову ж таки, в нас поки що унікальна ситуація, яка дуже розслабила українців. От якби всі ці заходи жорсткі вводилися в перші місяці війни, то люди сприймали б це природньо, ну війна ж. Продуктові картки пам'ятаєте, як в Англії були? Чи що було в Сполучених Штатах. А зараз за два роки війни нічого не відбулося такого, люди сидять, все ж нормально, і зараз, якщо таке буде вводитися, всі будуть казати, що чиновники погані, влада погана,  банкір поганий. Завжди в нас банкіри погані, а не війна, тому що цей розрив ланцюжка логічного відбувся за два роки завдяки тому, що нас, де-факто утримували західні партнери, і продовжують утримати. Якщо ці гроші забрати у нас тут буде відразу колапс, і "жирка" не буде ні в кого. Давайте поговоримо про ті перспективи, куди, поки що, ми не можемо пірнути: неабияким ресурсом для нас могли б стати заморожені та конфісковані активи Російської Федерації і громадян, які там є. Загалом, ми говоримо про 300 млрд доларів, це те, що курсує в інформаційному просторі, і це ого. А чи вірите ви в юридичні механізми, які дозволять нам користуватися цими грошима і вести війну за рахунок цих грошей? Чи це можливо. Ні, не вірю. На цей момент ми дуже далеко від цього. Про що зараз домовились європейці: ці гроші переважно в Європі, там різні дані, там, насправді, такий бардак навіть у таких речах, у американців та європейців немає нормальної статистики, але, судячи з усього, десь 280 млрд це в Європі. Але вони бояться, вони заморозили їх та бояться конфісковувати, що з погляду українців взагалі нелогічно. Вони бояться цим нашкодити власній фінансовій системі, бояться когось налякати, але якщо ти якийсь заможний дядя з Китаю, тобі конфіскували і заморозили, яка тобі різниця? Ти вже знаєш, що заморозити їх можуть, але вони бояться, європейської центральний банк на цьому наполягає. І ще є один момент, чому вони бояться, це Німеччина, до якої придивляються пильно поляки і хочуть, щоб за Другу Світову їм відбашляли, і Німеччина боїться, що якщо зараз буде цей прецедент з російськими грошами конфіскованими, то далі Польща, через якісь судові механізми доб’ється репарацій від Німеччини за Другу Світову, і тому вони також дуже обережні. Але ми розуміємо, що Німеччина править бал в Європейському Союзі. Окремо, якщо прийде Трамп, розмов про це було вже дуже багато, бо Трамп скаже "у них є гроші, нехай вони за все платять і нехай купують навіть нашу зброю за ці гроші". Він це може зробити, тому цей ризик є, але поки що домовленість така, що ці гроші кудись вкладаються, вони генерують відсоткові прибутки і ці відсотки ідуть Україні. За минулий рік, за 23-й, відсотків назбиралося 4,4 млрд євро. Ці гроші, скоріш за все, ми отримаємо, хоча, знову ж таки, поки що не факт, бо домовленості стосуються наступних років. У 24-му вже має бути десь 6 млрд євро, зростає сума, тому оці гроші будуть і вони можуть йти і на озброєння також, але от поки що чи прийдеться 4 млрд на 2024 рік, це під питанням. І в якому форматі теж ще не зрозуміло. Насправді доволі цікаве питання - страх зламати власну систему, при якій люди з різних куточків світу сприймають європейські фінансові установи як супернадійні і вкладаються, і бережуть свої ресурси, свої фінансові можливості. Саме тут Європа боїться це втратити, я правильно розумію? Так, оскільки будь-яка заможність в сучасному світі базується на двох речах: верховенство права і святості правовласності. Оці дві речі, які роблять будь-яку країну заможною, без цих речей країна може багатство втратити, і Європа боїться поставити під питання сам факт, що в них може бути ненадійна юрисдикція. От насправді цікаво, суто психологічно, чи зможуть вони рано чи пізно принаймні перейти цей рубіж? Бо є такі моменти, знаєте, там де не працюють санкції, добре працюють Сили оборони України, але, на жаль, вони не можуть піти рейдом на якісь банківські установи в Європі, для того щоб забрати російські гроші. Але коли ми говоримо про те, що Росія залишається потужним експортером енергоресурсів і, на жаль, не спрацьовують світові обмеження так, як би нам хотілося в цьому сенсі, і це продовжує вливати гроші у військові бюджети Російської Федерації, Сили оборони коректують цей момент і вже зараз наш противник позбавлений третини експорту пального по морю. В даний момент так, але це, здається, стосується тільки бензину, і треба розуміти, що я не знаю, як довго це буде відбуватися. Ми пам'ятаємо, що росіяни робили з нашою інфраструктурою нафтогазовою, все ж працює. Тобто ми адаптувалися, при чому, у росіян набагато більше потужностей, ніж було у нас з точки зору ураження російської території, а також в них більш модернізовані заводи, і це наче їхня сила, а де-факто виявилась їхньою слабкістю, бо в цих модернізованих заводах обов'язково є якась супер модернова штука, яку їм робили європейці. Це важлива штука для операцій всім заводам, ця штука виводиться з ладу, а поремонтувати її важко, бо детальки в Європейському Союзі і санкції заважають, а працювати без цього воно не може, тому мені самому цікаво, як цей ефект буде працювати. Бо, знову ж таки, у росіян це не вдалося: вони наш Кременчуцький нафтопереробний завод обстрілюють два роки, навіть от нещодавно, після того, як ми влучили ви їхні нафтопереробні заводи, вони в якості помсти всі вихідні стріляли знов по Кременчуку, але все працює. Тобто, чи буде російська нафтопереробна галузь працювати так же, як українська? Можливо, це не так значуще, те, що ми уражаємо, ми зараз не знаємо, а можливо через їхню технологічність це стане каменем спотикання, і вони не зможуть так швидко відновитись. Якщо вже торкнулися енергетики та енергоресурсів російських, того, як вони взагалі по світу розповсюджуються, багато хто ще кілька років тому не міг уявити роботу української економіки без газотранспортної системи в контексті саме транспортування російських енергоресурсів через нас в бік Європейського Союзу. Ми ж розуміємо, що на цьому проєкті вже зараз можна ставити крапку, правда? Зараз є гарантія тільки до 24-го року, хоч всі ці Фіцо, Орбани і так далі дуже сподіваються якось організувати процес, щоб газ продовжував йти. А навіщо їм це потрібно? Останні публікації, зокрема економічних видань, говорять про те, що якби Орбан, до прикладу, закуповував газ так, як це роблять зараз європейці, він би обходився йому значно дешевше. Тобто він продовжує дорожче купляти російський і стоїть на своєму. Це так зараз, але ціни на біржах можуть коливатися і коли ціна доходила до 3 тисяч, коли там Медвєдєв куражився і кричав 5 тисяч, тоді Орбан, напевно, святкував. Це був короткий момент, але, знову ж таки, чинники коливаються, тому там може бути все, що завгодно. Плюс, інфраструктура газу: він, на відміну від нафти, дуже залежний від інфраструктури і, наприклад, здається в Німеччині є один певний маленький регіон, куди труба приходить тільки через нас. Тобто, що би там ви не робили, туди потрапити не можна, поки немає інфраструктури. Тому ця технологічність і залежність від інфраструктури робить Угорщину, Словаччину та деякі країни все ще залежними від російського газу, навіть не тому, що він дешевий чи дорогий, а тому, що він фізично туди може надходити. Я почала нашу розмову, власне, з підтези про те, що ми іноді самі вставляємо собі палки в колеса. Ви писали, зокрема, що однією з таких палок є кейс Ігоря Мазепи з Concorde Capital. За вашими словами, цей кейс згуртував бізнес спільноту через страх, що можуть прийти і за ними. Я буквально сьогодні так само натикнулася на один із постів української журналістки, яка зауважувала, що комунікувати з бізнес-гравцями в нашій країні їй, як представниці медіа, стало набагато складніше, бо вони говорять "нам не потрібні зайві проблеми, до нас потім приходять з перевірками" і візити податківців стають чимось, ну, скажімо так, що виходить за рамки функціоналу який податківці мають мати в своїх руках. Це точно, що тиск силовиків збільшився за останній рік і він точно вже нагадує людям режим Януковича і це проблема. Чи не повторює це режим Януковича і чи є там ті самі архітектори, умовні Портнов, Татаров і так далі, це питання. У Януковича все ж таки все було дуже вертикально, дуже системно, зараз ми ще не розуміємо, чи це такий хаос, де всі грабують всіх, чи дійсно вже побудована якась така вертикаль, яка налаштована зверху донизу, поки що стверджувати, що вона побудована, ми не можемо. Але тим не менш, силовики стали більш активно використовуватись. На жаль, судячи з усього, є прецеденти, коли навіть політична позиція чи там позиція бізнесу, який володіє медіа, стає причиною, чому силовики налаштовані так рішуче і це, звісно, точно не допомагає нам у співпраці з нашими західними партнерами. Власне нам допомагають тому, що ми ж демократія, і тому, що ми не Росія. Якщо ми будемо повторювати те, що робить Росія, то бажання нам допомагати буде менше. Насправді, така дилема, з одного боку ми розуміємо, що в роботі українського бізнесу різних масштабів є своя специфіка. Якщо ми будемо говорити про те, що в нас бізнесмени чесні та не заплямовані, це теж буде просто брехнею. Ми вміємо ховати від держави реальний стан своїх справ. Де знаходиться золота середина? Знаєте, я 10 років працюю на телебаченні українському, і 10 років я говорю з вами про те, де золота середина, де прихід правоохоронців є правомірним, обґрунтованим, а де можна Кричати про політичний тиск або економічну небезпеку. Це завжди буде суб'єктивно, і тому ключове – це довіра. Тобто, якщо до правоохоронного органу є довіра, тоді прихід цього правоохоронного органу буде вважатися легітимним. Ми бачимо це на прикладі НАБУ. Так, в них є зальоти по Пивоварському і по Кобелю, де спільнота вважає це не дуже логічним і дивним, але це виключення скоріше, і в принципі, коли до когось приходить НАБУ, ні в кого нема очікування, що його прийшли кошмарити, так, скоріш за все там є причини. Тобто для того, щоб бізнес можна було ловити, для того, щоб бізнес, нарешті, обрав між податковою і корупційною рентами податкову ренту, бо бізнесу, що обирає корупційну ренту, простіше, адже вона менша, ніж податкова, і тому зарплати в конвертах скрізь в Україні, і це проблема, насправді, за це треба бити, за це треба ловити, але тоді тільки це працює, коли отой поліцейський, який ловить, має авторитет та довіру. Якщо там умовний БЕБ створити з чесним прозорим конкурсом, де ніхто не буде заздалегіть знати, хто буде обраний, і який пройде під керівництвом наших західних партнерів, під контролем громадськості, і буде сформована з самого початку правильна структура, тоді оцей БЕБ новий, як би він не називався, знов зможе мати довіру суспільства, і тоді коли прийдуть до Мазепи, всі вирішать: "ну, це ж Мазепа, до нього рано чи пізно мали прийти", а не так, що раз прийшли до Мазепи, значить і до мене прийдуть. Я так розумію, тобто все-таки правоохоронна система має бути першою, хто зробить крок назустріч прозорості у стосунках бізнесу і держави? Ну, бізнес сам не буде цього робити, бо йому не це не вигідно. Ви кажете з позиції інвестиційного банкіра. Так, але дивіться: ми якраз та сторона бізнесу, яка сама добровільно це зробила і у нас зараз так само, через "Українську Правду" чи "НВ" намагається кошмарити ДБР. Там Томаш навіть в інтерв'ю розповідав, що є котеджне містечко, і до кожного власника, хто купив будинок, приходить ДБР, питають як ти купив, скільки заплатив і т.д. Там все було прозоро, там нема чого робити, але вони до кожного приходять і кожного нервують, і це для бізнесу не дуже добре. Виходить, ти обрав світлий шлях, а за тобою все рівно бігають і намагаються докопатися до чогось. Тому насправді бізнес грає по правилах, а хто встановлює правила - правила встановлює держава. Якщо держава встановить такі правила, що бізнес вимушений буде грати в світло, то бізнесу нема куди діватися, бізнес буде грати в світлу, бо це буде умова виживання. І насправді, довгостроково бізнес вже також розуміє, що це йому вигідно. Ну, тут питання капіталізації, доступу до кредитних ресурсів і так далі, це стосувалося як середнього, великого, так і олігархічного бізнесу завжди, але олігархи не могли собі дозволити відпустити ситуацію. Вони завжди думали "якщо це контролюю не я, то це контролюватиме Вася, і тоді в мене будуть проблеми тому я маю контролювати". І це завжди було проблемою, власне чому олігархи не йшли на реформи, хоч реформи в олігархам вигідні, бо будь-яка велика структура в Україні при встановленні в країні верховентства права буде коштувати в 10 разів дорожче. Просто в 10 разів, і людина продає все, здобуває на нуль більше і робить все, що завгодно. Український олігархат, як ще одна частина тіла української економіки, існує дуже довгий час, але чи відбувається зараз у нас процес, коли економіка позбавляється цього баласту, враховуючи основних гравців і тих речей, які відбуваються з ними персонально та з їхніми бізнесами через війну? Так, у нас зараз позиції старі зберіг Ахметов, але він дуже давно працював саме над капіталізацією. Так, у нас багато питань по тому, як він себе поводив в 14-му році і до 14-го року, але те, що треба зрозуміти, що коли він будував цей бізнес, там нема зарплати у конвертах. Це структура, яка будує капіталізацію та плюс-мінус так само намагається грати по західним правилам. Пінчук теж, насправді, тільки ці два олігархи зараз залишилися де-факто олігархами, людьми які щось контролюють. Ті, хто грався на якихось там потоках, а-ля Коломойський, їх всіх обнулили майже, і війна їх обнулила. В їхньому числі Фірташ, який десь там в Відні сидить, і його вплив зараз, прямо скажемо мінімальний. Так само, як і Коломойського, тому війна де-факто тут допомогла. Головне, щоб це не створило нових олігархів після того, як війна закінчилась. Це можливо? Це вже важче, бо, знову ж таки, ті олігархи створювались у 90-ті, коли всі переважно просто забирали за безцінь державні активи. Зараз це вже неможливо, зараз є набагато більше контролю західних партнерів, проте, знову ж таки, ризики є завжди, особливо коли ми говоримо про силовиків, які тиснуть на бізнес. Тобто, олігархи рівня Ахметова вже неможливі, от реально неможливі вже в Україні, хіба хтось забрав би у Ахметова і став би рівним Ахметову. Більшість заможних людей, які народжувались потім, це або ІТ-сектор, або сектор, де ти створював сам. Це як Касюк, адже Касюк все з нуля створив, насправді. Так, у нас питання по ньому, що він там грався в політику, може там якісь дотації отримав, але це бізнес, створений з нуля, і дуже багато інших великих бізнесменів зараз, це люди, які не забрали щось у держави або не сіли на державне замовлення, а створювали щось з нуля. Проте дійсно, зараз в Україні багато грошей утворилося, бо велика держава, великі держзамовлення, всі гроші якось розподілялися. От умовний Гринкевич - у Львові ніхто не знає бізнесмена Гринкевича, тому мало хто вірить, що він самостійна фігура. Тобто, скоріше все, він когось фронтить, хтось стоїть за ним, і от люди, які стоять за тими, хто зараз публічно заробляє гроші, оце під питанням, чи стануть вони під після війни олігархами. Добре, давайте трошки про майбутнє: ми розуміємо, з якими викликами стикається українська економіка. Фізично руйнується інфраструктура цієї економіки, просто руйнується. Чи процес релокації вирішує хоча б основну частину цього питання? Ну, тобто, ми розуміємо, що в межах нашої держави багато підприємств намагаються переміщатися подалі від лінії бойового зіткнення, але є ті, хто виїжджають за межі країни. Є багато бізнесів, які переїхали до Польщі, які будуть там працювати, або до Німеччини, де зараз найбільша українська діаспора біженців. Це відбувається, і, насправді, в нас буде така сегментація економічно-географічна: чим ближче район буде до Росії, тим менше там буде бізнесів, тим менше там буде заможних людей, тому що всі будуть намагатися уникати інвестувати в ті регіони. Така сегрегація географічна буде. Якщо подивитися зараз на Німеччину і згадати, як вона ділилася, то зараз в західній частині і досі офісів якихось світових компаній більше, ними аж кишить саме в західній частині на відміну від східної. До речі так, адже і до того там були німці, і після того, але навіть політично Східна Німеччина голосує за нациків проросійських, тому там суттєва різниця дуже суттєва, навіть по рівню ВВП на душу населення. Різниця досі зберігається навіть в самому Берліні, тобто ті квартали, які були східною або західною Німеччиною, вони досі відрізняються. Тому це дуже складна історія, знову ж таки, німці були німцями скільки років, потім 40 років розділення, а потім вже пройшло 30 років після нього, а ситуація не виправляється, трошки згладжується, але не виправляється, тому це історія на століття, насправді. Добре, тоді як нам це століття якось "пропетляти", вибачте вже за слово, і стати більш-менш заможною країною в першу чергу для власних громадян, якщо прийнято вважати, що економічні та енергетичні можливості нашої країни зосереджені багато в чому саме ближче до Російської Федерації. Це вже так не працює, це вже стереотип, так не буде. Тим більше, що зараз головна додана вартість створюється людьми, просто фізично людьми, і там, де є люди, там є додана вартість, і якщо у людей є свобода, в тому числі економічна, то люди реалізують себе і створюють щось в економіці і економіка зростає. Тому, знову ж таки, два ключа після війни. Під час війни ніяких інвестицій не буде взагалі, це зрозуміло. Але головне після війни - це верховенство права і боротьба з корупцією, знову ж таки для того, щоб люди відчували свою свободу і для того, щоб відчували безпеку інвестувати. У нас буде після війни економічне зростання завдяки Європейському Союзу, наша інтеграція в ЄС… Якщо ми інтегруємося. Так, але я просто не можу уявити, щоб ми не інтегрувалися. По-перше, схоже, що консенсус у Європі вже є з цього приводу, і я не можу уявити жодного українського політика при владі, який після війни раптом щось таке зробить і скаже, що нам не потрібна Європа. От тут Майдан виникне сам собі просто за 3 секунди, тому ми будемо членами ЄС. Це може бути п'ять, може сім, може 10 років, я не знаю, але це не так важливо, тому що, з огляду на інвестиції, інвестор йде вже в той момент, коли країна стає кандидатом. Ми це кандидатство вже отримали, процес запустили, як тільки війна закінчується, включається цей момент інвестиційний. Ми вже побачили такі собі демоверсії цього - український lifecell купили французи, викупили у німців під час війни за 500 млн доларів. Вони пояснюють, що в них багато бізнесу в Польщі, і що багато українців зараз в Польщі, є велика синергія між Польщею і Україною, і тому для них логічно проходити до нас. Насправді, така логіка буде у дуже багатьох бізнесів, коли ми будемо інтегруватися в Європу, плюс доступ до ринку Європейського Союзу при відносно дешеві робочій силі. Але тут ми будемо упиратись в нашу найбільшу проблему після війни – демографію. Це той виклик, відповіді на який, насправді, нормальної не існує. У нас не буде нормальної демографії ніколи. Інші нації, які відновлювалися після воєн, як-от ірландці, італійці, всі ж вони воювали і потім відновлювалися. Але це відбувалося до періоду урбанізації, урбанізація не сприяє тому, що люди народжують багато дітей. Під час урбанізації народжуваність одразу падає, і тому якщо ми хочемо, щоб у нас була економічна активність значна, нам потрібна міграція. Без міграції ми це не вирішимо ніяк, навіть якщо половина українських біженців повернеться. У нас навіть до початку війни вже була проблема у бізнесі знайти людей. От ніби безробіття в Україні немає, це якась така химерна історія, але зараз навіть неможливо знайти людей для бізнесу різних спеціальностей взагалі. Іноді так дивно зараз чути, коли люди кажуть "ой, а в мене нема роботи, я лежу на дивані". Ну стривай, в Україні не може так бути, тому що зараз брак людей шалений, і якщо ти хочеш працювати, ти знайдеш роботу. Так, іноді може треба понизити свої бажання, щоб зайти роботу. Дуже часто для цього треба навчитися новому. Так, це як було з тестувальниками, коли оцей був був ІТ-бум. Він вже пройшов, насправді, але коли він йшов, багато людей підняли свої п'яті точки, пішли та стали тестувальниками, хоч вони до цього були гуманітаріями, умовно кажучи. А так навчилися і заробляли великі кошти в порівнянні з тим, що вони заробляли до цього. Тому от з безробіттям в Україні проблеми немає, а от з людьми буде. З людьми буде, і в Україні обережні в таких дискусіях, але говорять про те, як ми, інтегруючись в Європейський Союз, можемо не тільки претендувати на плюшки від ЄС, зокрема фінансові, а й матимемо певні зобов'язання перед Європейським Союзом. В цьому контексті ми велика країна, яка потребує робочих рук, будемо казати банально, а в Європу все більше стікається біженців з багатьох країн. ЄС, насправді, не завжди знає, що робити з цими людьми. Чи є можливість, або навіть ризик того, що Україна, фактично, може стати рішенням для Європейського Союзу цього питання? Питання в тому, що ті люди, які їдуть до Європейського Союз, не хочуть їхати в Україну. Насправді, є можливість залучати трудових мігрантів, аргументуючи це також тим, що ми частина Європейського Союзу. І це не означає, що ці люди мають отримати український паспорт. Дуже часто люди плутають паспорт та окреме право на роботу. Мені, наприклад, іноді дивно коли там президент говорить "давайте множинне громадянство, щоб люди приїжджали в Україну працювати". Та не потрібно громадянство нікому, просто зробіть просте працевлаштування в Україні для іноземців. Це зараз дуже складно, насправді. І це так дивно, ми наче в Швейцарії. Щоб влаштуватися легально на роботу в Україні, мігранту, навіть і Сполучених Штатів чи Німеччини, потрібно три кола пекла пройти і це дуже неправильно і дуже дивно. Нам треба в першу чергу максимально спростити цю процедуру. От ми говорили про верховенство права в сучасному світі і свободу, але також всі країни зараз полюють за талантами, більше ніхто не полює зараз за ресурсами. Вже нікому не потрібна та нафта, вона не приносить так багато, країни полюють за людськими ресурсами, оце найголовніше. І ми зараз донори, і будемо певний час донорами, але, знову ж таки, ми донори для когось. У нас є можливість налаштувати систему, щоб полювати за талантами з інших країн. Типовий приклад: якби ми повернулися в минуле, у 18-й рік. Талібан захоплює Афганістан, що має робити в сучасна Україна? Пропонувати всім жінкам з Афганістану, які хочуть бути вільними і мають освіту переїхати до нас. От рейси налаштовані, давайте до нас і забирати всіх, тому що це люди, які в такому середовищі, будучи жінками, наважились піти працювати і здобувати освіту. Це означає, що в них дуже багато бажання, що вони можуть створювати дуже багато речей. Тому от як тільки такі випадки десь по світу будуть виникати, Україні потрібно бути серед перших там, щоб залучати людей. Тема міграції дуже непопулярна в Україні, тому що ми дуже ксенофобське суспільство. Скоріше консервативне, тому що, ви вибачте, але коли закрутилося на Близькому Сході восени, писали, що в принципі Східна Європа та Україна зокрема, це такий острівець здорового глузду, адже ні антисемітських випадів не було публічних, і в принципі ніяких там акцій на підтримку ХАМАСу, і навіть не через те, що у нас війна. Так, тому що у нас нема тих процесів, які розвивалася дуже довго в Європейському Союзі та Сполучених Штатах, але при тому в нас не було і якоїсь такої симпатії чи жалості до людей, які живуть в Газі і досі немає, які, де-факто, самі винні. Ми можемо це говорити, але в нас нема до них симпатії, тому що, я думаю, ми їх прирівнюємо до росіян. У нас же нема симпатії до росіян, ми хочемо, щоб вони всі страждали, в незалежності від того, є вони в армії чи нема, і те саме, напевно, ми проєктуємо на Сектор Гази. Але питання в тому, що через цей консерватизм українського суспільства, українські політики бояться говорити на цю тему, а все одно міграція буде. Навіть зараз, під час війни є фірма, яка вам під ключ привозить 100-300 таджиків, і влаштовує їх працювати, може нелегально, все тому, що легально важко. Так от, цей процес буде, просто він може бути хаотичним, може бути врегульованим. Що відбувається, коли процес хаотичний, ми бачимо на прикладі Франції, коли в Марсель краще не соватися, що відбувається, якщо це контрольований процес, ми бачимо наприклад у Канаді і в Австралії, де вони самі регулюють, хто до них приїде, вони самі обирають, квотують і працюють над цим, і в результаті в них нема цих збурень, в них нормально іде інтеграція і це працює. Трошки повернемося все-таки до того, як ми бачимо наше майбутнє. 27 грудня уряд ухвалив оцю національну стратегію доходів до 2030 року. Дуже багато різних оцінок, я впевнена, що і ви вже ознайомилися, тож що думаєте Ну, по-перше, це схоже на План Б. Саме той план "Б" про підвищення податків. Як план "А" Мінфін зазначає, що спочатку потрібна реформа податкової, а потім всі інновації. Тому зараз, насправді, сенсу оце обговорювати немає, тому що це ніхто не буде імплантувати. Ця стратегія була зроблена для Міжнародного валютного фонду, не для того щоб це робити, а просто МВФ прописав меморандум, що треба стратегію доходів. От вам стратегія доходів, всі задоволені, але Мінфін сам наголошує, що спочатку потрібно провести реформу податкової, чи, знову ж таки, зробити сервісну інституцію, яка буде мати довіру, щоб потім ми використовували її для закручення гайок. Закручення гайок, коли ми говоримо про зарплату в конвертах, треба. Закручувати треба, коли ми говоримо про те, що інструмент ФОПів використовує великий бізнес. Треба це прикривати, бо, насправді, це створює шалену несправедливість та нерівність – це найбільша загроза зараз світу. Світ думає, що це глобальне потепління, а це, насправді, нерівність, яка дуже сильно зросла, і вона породжує запит на Популістів, на умовного Трампа і так далі. Це все речі з негативними економічними наслідками, це результат нерівності. У нас нерівність дуже висока, у нас вища нерівність, ніж в Європі, набагато вища. І вона в тому числі створена за рахунок того, що хтось заробляє багато і не платить податків, бо може собі це дозволити, а хтось заробляє мало, бо він залежить від держави, а держава в Україні ніколи багато не зможе дати. Ну, і наостанок: наша повоєнна економіка, я вже зрозуміла з усіх ваших тез, що ставку треба робити на людей і шукати цих людей, щоб вони були талановитими, ресурсними, амбітними, і дати їм мінімальний ґрунт для того, щоб вони могли себе реалізувати. Але якщо ми говоримо про галузі - от де ви бачите акценти, які треба було б розставити, бо як було вже не буде. Я думаю, що це не ми маємо вирішувати, це бізнес сам собі вирішить. От наприклад, прийдуть до нас скандинави з певними ідеями, і будуть реалізовувати їх. А в нас є свої ідеї? У нас є ідеї, в нас грошей немає. Тобто, тут вже питання технології та капіталу, оце те, чого в нас немає. Знову ж таки, світ рухається, і чим далі, тим більше у сервіси, і ми сильні у сервісах, це наша фішка. Чим далі, тим менше люди будуть працювати, більше часу буде вільного, це означає, що буде туризм і, знову ж таки, сервіси, тому я би дивився в цю сторону. ВПК може бути на перспективу? Чи близькість і сусідство з Росією виключає цей варіант? Ні, без війни можливо, але, знову ж таки, якщо ми подивимось навіть на економіку Сполучених Штатів, там ВПК мізер створює. Там немає такої доданої вартості, це маленька частина в умовах величезної сучасної цифрової економіки. Наша сила ВПК - це оця дронова історія, де ми новатори, і у нас багато зараз стартапів, багато ідей. Просто я думаю, що найкращі стартапи після війни переїдуть в Каліфорнії, просто тому, що вони вийдуть, їх хтось купить, і вони будуть штаб-квартиру мати не в Києві скоріш за все. Ми можемо і маємо позиціонувати себе через те, що буде певна мода на Україну як центр Східної Європи, де можна відкривати офіси для компаній, які хочуть покривати як Східну Європу, так і країни СНД крім Росії. Ми можемо бути тим містком для бізнесу саме тому, що в нас менталітет дозволяє спілкуватися і там і там, і це може бути нашою ідеєю.
we.ua - Інвестиційний банкір Сергій Фурса: Україна може бути містком бізнесу для компаній, які хочуть покривати як Східну Європу, так і країни СНД крім Росії
Україна лише виграє від втрати Каховського водосховища, відновлювати його не потрібно, - еколог Олексій Василюк
Які загрози, на вашу думку, нас очікують вже найближчим часом у зв'язку із екологічними змінами, які вже відбуваються в Україні?  Звичайно, війна приносить дуже багато нових факторів, які впливають на довкілля, і серед них щось має короткострокові наслідки, а щось довгострокові. Насправді  перелічувати можна було би досить довго, але є основні речі, які будуть мати найбільший вплив або мають його вже. Звичайно, на першому місці - це забруднення, яке виникає внаслідок вибухів боєприпасів. Це однозначно найбільш поширений і найбільш тривалий в часі фактор впливу. Зрозуміло, коли вибухає будь-який снаряд чи ракета, навіть коли просто відбувається постріл стрілецької зброї - це хімічна реакція. Уявімо, що який-небудь порошок певного хімічного складу реагує, дуже швидко розширюється, відбувається вибух або пуля вилітає з гільзи - досяг цей боєприпас своєї цілі чи ні, це не має значення, тому що 100% його хімічного змісту вже опиняється в довкіллі. Щось опиняється в ґрунті, а те, що не встигло прореагувати, попадає в атмосферу.  Фото: facebook/vasyliuk.oleksii Ця війна - одна з найбільших в історії саме за кількістю боєприпасів, які застосовуються. А ще є міни, які спеціально розставляються для того, щоб вибухнути, коли на них хтось наступить або наблизиться. Розмінування, тобто звільнення території від вибухонебезпечних предметів, зазвичай відбувається технологічними методами, фактично їх підривають на території, яка після цього стає ще більш забрудненою.  Часто я чую від громад або організацій, які рекламують себе як ті, які надають послуги з розмінування, що вони це називають очищенням території. Насправді вони не очищають територію. Вони вилучають з неї вибухонебезпечні предмети, але не роблять її чистою цю ділянку. На жаль, це чинник, від якого у нас немає ніяких варіантів, що робити потім. Хімічні речовини, які опинилися в ґрунті, не можна замести, прибрати пилососом, вибрати руками. Лише деякі з них можна вилучити завдяки висадці спеціальних видів рослин. Така технологія називається фіторемедіація, коли висаджуються рослини, які в себе втягують одну з хімічних речовин. Але загалом територія буде залишатися забрудненою незалежно від того, чи буде вона замінованою, чи ні. Я не впевнений, що ми доживемо до того часу, коли забруднену територію, де б вона не була, можна буде вважати очищеною.   Другий фактор - це руйнування ландшафтів. Вибухи, проїзд військової техніки, будівництво масштабних укріплень, які російські війська здійснюють вдовж лінії фронту - це все руйнування ландшафту. Порушується рух ґрунтових вод, відбувається ерозія на схилах, і в результаті якість цієї території для людини дуже сильно страждає.  Далі, звичайно, пожежі. Вони не такі страшні, наприклад, у випадку, коли горять степи або луки, тому що такі екосистеми все ж готові відновитися після вогню. Звичайно, гинуть тварини, але загалом через якийсь час ця територія буде такими ж степами і луками. Але ліси переважно штучного походження, передусім ті, що розташовані в степовій зоні України, де зосереджена більшість всієї зони активних бойових дій, не відновляться після того, як догорять. Принаймні в нинішньому кліматі, я переконаний, що створити нові ліси на їхньому місці вже не можна буде. Звичайно, там відновиться щось інше, наприклад, степова екосистема, яка була до засадження. Але для людей, які народилися, наприклад, в місті Олешки, де з одного боку є Дніпро, а з другого – ліси, або в Ізюмі, Святогірську, Луганську, Сєверодонецьку, Рубіжному, ця зміна буде разючою, тому що вони ніколи раніше не знали настільки суворий степовий клімат, протягом життя їх від нього захищав ліс. А тепер цього лісу немає, тепер там просто згарище. А ніхто ж нічого не гасить, там все заміновано, зона активних бойових дій. Ліси горять аж доки їх не загасять дощі або не догорить до якоїсь межі, де далі вже лісу немає. Це дуже неприємний фактор, який буде мати значення для багатьох людей. Серед більш вагомих речей варто назвати теракт на Каховській ГЕС саме для територій, які були затоплені. Наша організація вважає, що відновлювати водосховище не потрібно, тому території, які звільнились від водосховища - це землі, де є шанс відновити величезний природний ліс. Він вже зараз відновлюється. Я не говорю про території, які зараз звільнились від водосховища, але ті, що були затоплені, - це зона неймовірної катастрофи. Фото: gettyimages Звичайно, люди не були до такого готові. А от уявіть, це сезон розмноження всього живого, уявіть тварин на цих островах, Національний природний парк в "Нижньодніпровський" - 83 тисячі гектарів островів. Там були колони птахів, маса наземних тварин, і раптом кілька метрів води це все фізично змиває разом з деревами. Звичайно, фактично все тваринне населення від найдрібніших тварин в ґрунті, комах, і закінчуючи крупними тваринами, було просто змито в море. І лише окремі унікальні випадки, як біля Одеси на березі знайшли живу черепаху, тритонів, якась косуля на очереті допливла. Це одиниці тварин з мільйонів, які загинули в морі або просто захлинулися, коли ця вода з'явилася. І тому це був неймовірний удар по довкіллю, адже він відбувся у сезон розмноження. І загалом це був один з центрів розмноження диких тварин на півдні України. Птахи створювали там колонії, повернувшись з Африки. Є декілька видів дрібних ссавців, які проживали тільки на цій території. Тобто значна частина всієї української популяції кількох видів ссавців, наприклад, сліпак піщаний, є лише в зоні затоплення та поряд з нею на невеликих територіях на півдні України і більше ніде в світі. Також є комахи, які зустрічалися тільки на цих островах і більше ніде в світі не були відомі. Це дуже трагічно, бо це все сталося одномоментно. Звичайно, ця територія потребуватиме тривалого часу на відновлення. Так, там лишився очерет, там лишилися дерева, і воно виглядає так само зеленим, але воно більше не наповнене тваринним життям. Пройде багато років, перш ніж тварини туди зможуть повернутися в тій самій кількості, скільки їх було в Національному парку "Нижньодніпровський" до катастрофи. Зараз тривають дискусії, чи відновлювати Каховське водосховище або ж дозволити природі взяти своє, відновити той сакральний Великий Луг і подивитися, що буде далі. Катастрофічність історії, про яку ми говоримо, в наших умах? І чи є це справді чимось трагічним для природи? Насправді Великий Луг і колишнє Каховське водосховище – це те саме. Уся територія нижче Хортиці в минулому називалася Великим Лугом. Зараз ми вже навіть забули значення слова "луг", тому що українською мовою є слово "луки". Хоча раніше у нас було своє слово "луг", яке означало ліс, який затоплюється навесні, коли річка розливається. Тобто Великий Луг – це ліс нижче Хортиці, який щороку заливався, коли розливався Дніпро.  Я думаю, що всі бачили різноманітні відео і читали статті в інтернеті про науковців, які досліджували протягом цього року, як відновлюється природа на місці водосховища. Це були і мої колеги з Української природоохоронної групи. Ми змогли отримати дозволи і туди потрапити, провести декілька експедицій. Дійсно, природа стрімко відновлюється, і це не дивно, адже в минулому на тій території кожного року було водопілля. Воно, звичайно, не приносило таких масштабних потрясінь, але якась зона вздовж берега таки змивалася, і рослини стрімко повертались. Тобто вздовж Дніпра завжди росли рослини, які готові швидко повернутися на нові відмілини. І от зараз вони виконують цю функцію - за пів року вони прекрасно почали заповнювати цей простір. Цікаво те, що там, де раніше були ліси, якщо дивитися старі карти, зараз відновлюється ліс. Там, де раніше були луки, відновлюються луки. Нам дійсно не потрібно допомагати природі, вона сама відновиться на цій території. Але ж всі питатимуть не про це, а про те, як це вплине на різні галузі життя людей. Ми переконані, що насправді Україна лише виграє від того, що перестане користуватися вже тепер колишнім Каховським водосховищем. Я чув від деяких чиновників заяви, що нам треба терміново повернути зрошення українцям. По-перше, не українцям, а тим, хто в них орендував ділянки. По-друге, вже другий рік ніхто там нічого не орендує, це замінована й окупована територія. Навіть якщо війна закінчиться зараз, невідомо, чи взагалі колись знову там можна буде обробляти територію. Ніхто там не сидить і не чекає зрошення. Коли ці території будуть розміновані, лише тоді стане зрозуміло, скільки того зрошення може бути потрібно. Але ці всі землі засолені через те, що зрошувалися водами степових річок.  Фото: gettyimages Каховське водосховище вбирає в себе не лише води Дніпра, а й річок, які сильно мінералізовані. Вода з цього регіону непридатна для зрошення, вона призводить до засолення ґрунтів, тому в будь-якому випадку через 10-15 років ґрунти прийшли стали б повністю непридатними. Тому це наш шанс змінити методи ведення сільського господарства і мати можливість продовжувати його тут, замість того, щоб просто добити цю територію зрошенням. Я вважаю, що сільське господарство, хай і таким радикальним і неприємним чином, але отримало шанс продовжувати тут господарство, проте без зрошення.  Також чиновники кажуть, що нам потрібна Каховка для того, щоб працював водний транспорт. Через шлюзи ГЕС все одно можуть проходити тільки малогабаритні річкові судна, їм не треба водосховище Для малих суден воно теж не потрібне, адже через хвилі їм дуже небезпечно рухатися по водоймі. Тому для водного транспорту треба просто прочистити шлях, яким він зможе ходити принаймні до Запоріжжя. Водосховище йому лише заважало.  Наступне - водопостачання. Досі хтось пише, що вода потрібна Нікополю, Енергодару, Кривому Рогу. Здається, всі вже зрозуміли, що Кривому Рогу провели водогін вже зовсім з іншого водосховища. Нікополь і Енергодар - як були побудовані до будівництва Каховської ГЕС на березі Дніпра, так вони і сьогодні стоять там. Я не розумію, для чого говорити, що водосховище треба для водопостачання Нікополя, коли він досі стоїть на березі Дніпра і має набережну.  І нарешті енергетика. Каховська ГЕС давала 1% енергії, яка виробляється в Україні. Якщо 1% площі водосховища зайняти сонячними панелями, це повністю компенсує Каховську ГЕС. Те саме можна отримати, використавши у 100 разів менше території. Але ж Укргідроенерго дивиться на це не так. Вони думають: "У нас був на балансі величезний об'єкт, нам його зламали. Як буде класно зараз отримати кілька мільярдів на його відбудову". Але чи треба це нам? Я в цьому абсолютно не впевнений. Я просто хочу, щоб там відновилась природа, але також розумію, що ми реально виграємо, навіть якщо той 1% водосховища заставити сонячними панелями. Я готовий закрити очі на той 1%, якщо збережеться в природному стані 99 інших відсотків. Це шанс не тільки відновити можливість археологам досліджувати там. Цю територію можна якось інакше використати, можливо, вона не вся лишиться в природі. Може, там побудують нове місто, якесь ультрасучасне, і західні партнери вкладуть в нього десятки разів більше грошей, аніж в ту греблю. Які перспективи будуть у східних областях, враховуючи безпекову ситуацію та екологічні виклики, які зараз там вже з'являються?  На жаль, тут не так все оптимістично. Я впевнений, що південь України, зокрема Херсонщина, може мати краще економічне становище, ніж це було до теракту у Каховці. А от на Донбасі інша ситуація. Там фактично зруйнований величезний обсяг промисловості. За кількістю це, ймовірно, більшість всієї промисловості, яка в нас була. Передусім це вугледобувна промисловість, наприклад, "Азовсталь" - завод розміром більший, ніж Венеція, також величезний комплекс в Сєверодонецьку - 36 заводів хімічної промисловості. Руйнування промисловості призвело до забруднення. Там на кожному з цих підприємств були сховища відходів, які не піддаються переробці, очисні споруди, сировина, продукція - це все руйнувалося і якимось чином потрапляло в довкілля. Звичайно, це неможливо було моніторити тоді, коли це відбувалося, та й сьогодні ми це не можемо робити. Проте це вже відбулося, тож ці заводи більше не забруднюють довкілля. Тобто в середньому збільшення кількості забруднень в регіоні, який завжди вважався у нас епіцентром екологічно небезпечної ситуації в Україні, нездорового довкілля і всіх можливих забруднень, тепер немає. Наприклад, Маріуполь більше не буде містом, де є смог і де люди виходять на вулицю, тому що їм нічим дихати. Звичайно, там інші проблеми, але цієї більше немає. Я думаю, що коли ця територія нарешті стане доступною, західні партнери допоможуть нам відновлюватися. Але ніхто не буде будувати заново радянську Азовсталь або хімічні заводи Сєверодонецьку так, як їх будували в СРСР. Їх будуть будувати сучасними, і вони будуть менш шкідливі для довкілля. Я уявляю, що жити і працювати у відновлених містах сходу України буде значно безпечніше, ніж це було до того, як це все було зруйноване. На жаль, це відбувається шляхом таких неймовірних потрясінь і людських трагедій. Проте я не вірю в те, що будуть відновлені саме ці міста. Я можу уявити, що будуть поряд побудовані новий Бахмут, новий Сєверодонецьк, нова Авдіївка. Зараз ці міста перетворені на гору будівельного сміття. Куди його діти? І для чого його кудись дівати, засмічуючи іншу територію, якщо простіше просто поряд побудувати нове місто? Хто буде виколупувати десь з бетону, з-під землі комунікації і їх ремонтувати? Це нереально. Набагато дешевше буде побудувати поряд нові міста, які будуть сучасними. Але, на жаль, якщо все піде таким шляхом, то це будуть нові благополучні міста на фоні руїн колишніх міст. На відміну від Херсонщини, це зовсім інша картина, яка передбачає благополучне майбутнє.  Якщо розглядати компоненту, яка страшенно всіх лякає, - атомні електростанції і Чорнобильська зона, чи поділяєте ви застереження, які стосуються зараз умовно мирного атома? Я взагалі ніколи не вірив в мирний атом. Незадовго після того, як я народився, стався Чорнобиль. Звичайно, я цього не можу пам'ятати, але я дуже добре розумію, що це найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Щодо Чорнобильської зони є дві сторони питання: з одного боку, туди не можуть більше повернутися люди, а з іншого боку, - це світовий приклад того, як природа може відновитися там, звідки пішла людина. Це оаза дикої природи на цей час, але ж ніхто з нас не хоче таку оазу розміром в половину області десь в районі Енергодару, наприклад.  Сам факт потужного ядерного вибуху — це погано. Я сподіваюся, цього не станеться, але загроза все одно лишається. Тож треба щось робити, аж поки не зникне той останній відсоток загрози. Проте якщо виникне будь-яке радіаційне забруднення, навіть в разі мінімальної аварії, треба дивитися, який це регіон. От південь України, де розташована Запорізька АЕС, - це посушливий регіон, степова зона. Я думаю, ви бачили супутникові знімки, на яких добре видно, що вся лінія фронту зелена. Це ж не випадково, це не місячний ландшафт. Рослини, які ми умовно в побуті називаємо бур'янами, а науковці - інвазійними видами, наприклад, маслинка, акація чи амброзія, пішли переважно з посушливих регіонів Північної Америки. У нас вони колись з'явилися, але ми не давали їм розростатися, вони росли тільки вздовж доріг. На полях щороку все переорювалося, а кожен з нас в себе на подвір'ї їх вириває. Але уже другий рік у тому регіоні ніхто нічого не переорює і не вириває, уся ця територія покинута.  Якби радіаційне забруднення сталося в посушливому регіоні на півдні України, куди прийшли чужорідні сухостійкі і дуже агресивні види рослин, і нам би довелося покинути цю територію, оце було б значно гірше, ніж Чорнобиль. Тому що ця ділянка би не стала прекрасними лісами з бобрами, вовками, зубрами і ведмедями, якою є Чорнобильська зона. До речі, Чорнобильська зона – це Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник. Це заповідна територія, яка заслужила за 30 років цей статус, вона краща за будь-який інший заповідник в Поліссі. Ця зона захищена не тільки службою охорони, а й радіацією, через що туди ніхто не потрапляє. Так от на півдні України не буде такої оази, якби десь відбулося забруднення, бо все просто заросте акацією, маслинкою і амброзією. Тому мова навіть не про радіацію, а про те замінування, яке зараз тотально створює таку зону заростання цими видами на півдні. Коли закінчиться війна, заміновані території умовно на якийсь час стануть зонами відчуження, територіями, куди небезпечно заходити, аж поки їх не розмінують. У Середній Азії є такі приклади, але вони не схожі на наші. А от в Європі такого ще не було. Ми не знаємо, як ми з цим будемо боротися.  Кабмін уже другий рік каже, що ці масштаби замінування швидше за все потягнуть роботу з вилучення вибухонебезпечних предметів на наступні мінімум 70 років. Справа навіть не в тому, що ми з вами навряд чи проживемо ще 70 років, а в тому, що буде з цими територіями через цей час Уявіть, через 70 років хтось захоче розмінувати наступну ділянку, а там вже міни глибоко під землею або снаряди під корінням старих дерев. Це означає, що треба буде це все спалювати для того, щоб потім в землі шукати вибухівки. Я думаю, що з великою вірогідністю найбільш забруднені вибухами місця в Україні ніхто не буде розмінувати.  Фото: gettyimages Я спілкувався з представником Єврокомісії Торстеном Воллертом, який відповідає за відновлення України, і він сказав, що ті зелені ліси навколо Берліну стали такими, тому що там все заміноване. Німці їх навіть не гасять, коли там щось горить, адже там все вибухає. Їм простіше було просто вирішити, що навколо міста будуть прекрасні дикі зелені ліси. Вони їх мали або спалити, щоб розмінувати, або більше не втручатися в природу і дозволити відновлюватися їй самостійно. І Берлін - це не якась країна третього світу в Азії, Африці або Латинській Америці, це одна з найрозвинутіших країн Європи, і навколо столиці вони мають заміновані ліси, де можна ходити лише безпечними стежкахми. Я думаю, що нас чекає майбутнє, в якому ми повинні вже зараз припускати, що частина нашої країни після звільнення залишиться в природі, але ми з вами туди потрапити не зможемо. А наскільки все те, що відбувається на території нашої держави, зараз вкладається в загальносвітовий тренд, концепт і взагалі візію майбутнього? Ми живемо в час, коли природоохоронна діяльність є такою мейнстрімною, коли уряди збираються для того, щоб вирішити питання кліматичних змін і навіть домовляються про щось на цьому тлі. Водночас в Україні відбувається те, що відбувається. Як ви комунікуєте зі своїми закордонними колегами? Які пропозиції є у них, і чи розуміють вони, що те, що є в Україні, все одно позначається на загальному стані нашої планети? Тут, боюсь, в мене немає однозначної відповіді. Нещодавно була презентація рекомендацій, які розробила міжнародна робоча група на вищому рівні з аналізу наслідків війни для довкілля. Ця робоча група думає і про збитки, і про рекомендації, як в Україні поводитися в різних ситуаціях. Ця доповідь була представлена українським громадським організаціям, а потім і президенту. Міжнародна робоча група складається переважно з міністрів або екс міністрів західних і північних партнерів України, які за своїм фахом є екологами. Є певна співпраця, коли вони планують яким чином допомагати Україні. Це одна частина. Друга частина - є поступова і, як на мене, поки що невдала робота над планом відновлення України, бо кожен у країні намагається всунути у нього все, що хочеться йому, а не те, що є відновленням. Ви прекрасно уявляєте, які нині відбуваються руйнування. А в плані відновлення може бути, наприклад, якесь будівництво в Хмельницькій області або дороги в Закарпатській області - це не має відношення до руйнувань. Тобто зелене відновлення України не має шкодити довкіллю, а відновлювати щось краще, ніж було. У слові "відновлювати" передбачається увага до того, що було зруйновано, пошкоджено, втрачено. У проєкті відновлення України має бути лише відновлення того, що було зелене, або компенсація того, що було зруйноване. Я дуже сподіваюся, що фінальна версія проєкту відновлення України, яка буде мати фінансову підтримку західних партнерів, буде такою, що відповідатиме і зеленому критерію, і уявленням про те, що це відновлення, а не просто чиїсь фінансові інтереси. До нашої організації часто звертаються за коментарями різні зарубіжні організації, і це, чесно кажучи, має майже односторонній характер. Дуже багато кому треба проконсультуватися, що тут реально відбувається, і з цього я розумію, що насправді специфічні природоохоронні й екологічні організації в кожній державі розуміють, що екологічна ситуація в Україні дуже сильно погіршується. З іншого боку, є довкілля глобальне. Наприклад, коли горять Чорнобильські ліси, дим летить на інші країни, коли відбуваються вибухи боєприпасів, і ця вся хімія опиняється в повітря, воно теж летить в інші країни, також забруднення, які осаджувалися на дні водосховища після підриву Каховської ГЕС, викинулися в море і дотекли до берегів Болгарії, Румунії, Туреччини. Вони розуміють, що вплив стосується їх теж, і вони теж страждають від нападу Росії на Україну. Але люди в інших державах все одно дуже погано уявляють, що у нас тут відбувається. Наприклад, найчастіше мої колеги з інших країн або іноземні журналісти питають, чи можу я бути їхнім гідом в зону бойових дій. Ми з вами розуміємо, що це неможливо через дуже багато причин, але люди регулярно ставлять такі запитання. Я розумію, що люди в інших державах попри всі ці жахливі відео обстрілів, кадри зруйнованих Бахмута, Мар'їнки чи Авдіївки, всього не усвідомлюють. Вони чомусь всі впевнені, що можна просто приїхати і на все подивитися самим. Іноземці не розуміють, що це все знімають солдати, які самі перебувають в зоні бойових дій, що це є військові хроніки з бойових дронів. Це не значить, що може приїхати журналіст і зняти класне відео з дрона в Авдіївці. Справді існує дуже великий інтерес в усьому демократичному світі до того, що відбувається в Україні, вони турбуються про нас, але не вдаються в подробиці, а отже і не дуже розуміють, як нам допомогти. 
we.ua - Україна лише виграє від втрати Каховського водосховища, відновлювати його не потрібно, - еколог Олексій Василюк
Росія перекинула у Крим десятки радянських танків Т-62, - "Атеш"
Про це повідомляє телеграм-канал руху спротиву "Атеш". За словами партизан, успішні дії ЗСУ на фронті змушують росіян розконсервувати свої резерви. "Наші агенти спостерігали за розвантаженням танків у Євпаторії на станції Товарна. Після розвантаження наш агент нарахував понад 30 танків типу Т-62. Слід зазначити, що це радянські танки, які вироблялися до 1975 року і були зняті з озброєння в Росії", - пише "Атеш". Партизани додали, що відсутність нових зразків танків на полі бою та заміна їх старими не сильно підніме вогневу міць РФ. Рух "Атеш" Це військовий партизанський рух, який діє на території не лише України, а й Росії. Зокрема, агенти руху мобілізуються в армію РФ для підривної діяльності. Створено рух у вересні 2022 року українцями та кримськими татарами. Велика частина операцій руху зосереджена на півострові Крим. Крім насильницького спротиву, учасники руху активно ведуть пропагандистську діяльність та збирають інформацію про ворога. 
we.ua - Росія перекинула у Крим десятки радянських танків Т-62, -
Не потрібно відбудовувати Україну зразка 1970 року, треба побудувати Україну зразка 2030 року, - громадський діяч Пекар
Ми говоритимемо про перспективи та бачення відбудови України: як вона має відбуватися загалом, як її пропонуємо світові ми і як світ, можливо, пропонує нам наше майбутнє амплуа. Я б хотіла звернутися зараз до ваших, зокрема, праць. У березні минулого року ви писали про так званий інерційний сценарій для України, не найкраща траєкторія нашого руху після війни в разі, якщо ми не вдамося до росту навіть через кризу, якщо ми не будемо продовжувати боротися з корупцією, долати недоліки наших державних інституцій. Просто не продовжуємо реформуватися і змінювати щось в головах суспільства. Пройшло менш як рік, і як думаєте, імовірність цього сценарію зросла чи навпаки зменшилася?  Я б почав із того, що другу річницю великого вторгнення українське суспільство зустрічає не в найкращому стані. Скоріше навпаки - в такій найнижчій емоційній точці. Це викликано завищеними очікуваннями від 2023 року, які виявилися марними. Зараз на цих американських гірках ми хитнулися в інший бік - зараз низька емоційна точка, а з іншого боку, об'єктивно мало чим можна похвалитися, тому що і ситуація на фронті складна, і в економіці все не дуже добре, і українські державні інституції продовжують занепадати, і західна підтримка під питанням. Це все ставить перед нами питання, чи загалом варто говорити зараз про відновлення. Тут треба сказати кілька речей. По-перше, ми люди: ми втомлюємося, ми вигораємо, і для того щоб далі нормально жити, працювати та боротися, нам потрібна картинка майбутнього. Без картинки майбутнього дуже важко, і саме картинка майбутнього об'єднує людей, дає їм силу. По-друге, найбільшою проблемою України після війни буде людський капітал - не відомо, чи повернуться люди, які виїхали. Вони будуть вирішувати, виходячи з того, якою буде Україна на той момент, і нам дуже важливо зараз дати їм цю картинку майбутнього, щоби вона приваблювала їх повернутися сюди. По-третє, наші іноземні партнери фінансують, по суті, нашу війну, вони фінансують наші реформи та вони хочуть розуміти, яку країну ми побудуємо на їхні гроші. А четвертий фактор полягає в тому, що вікно можливостей завжди дуже коротке і нам треба добре підготуватися до того, щоб в той момент, коли воно відкриється, ми були готові.         Ось чотири причини, чому говорити про відновлення треба просто зараз, попри те що нам здається, що відновлення десь далеко. Є ще п'ятий фактор: є такі речі, без яких ми просто не зможемо перемогти, тому що є дороги, мости, енергетика, які треба відновлювати негайно.         І тут я б ще поговорив трошечки про слова, слова важливі. Почалося все зі слова "відбудова". І це слово не є оптимальним, тому що воно скоріше асоціюється з тим, щоби побудувати назад все те, що зруйнували російські окупанти. Саме через це вже у 2022 році з'явився англійський вислів, який можна перекласти як "побудувати краще, ніж було" або "відбудувати краще, ніж було". На це українські інтелектуали, наприклад Роман Зінченко, сказали: а чому побудувати краще, ніж було минуле? Будуймо вперед, а не назад. Отже, вже через пів року після початку роботи над планами відбудови стало зрозуміло, що правильне слово це не відбудова, а відновлення, бо воно поєднує в собі і побудувати те, що було зруйновано, але побудувати його краще, ніж було, і побудувати те, чого немає. Нам не треба відбудовувати Україну зразка 1970–1980-х років, нам треба побудувати Україну зразка 2030 року. Нарешті є ще третє, дуже важливе слово - модернізація. Потрібно перевести країну на наступний щабель розвитку. Не просто відновитися, а зробити крок вгору. Тут треба сказати, що війна завжди створює шанс на якісний економічний стрибок. Хоча війна - це завжди кров, смерть, руйнація і страждання, самою своєю природою вона створює шанс на стрибок. Є країни та нації, які цей шанс використали. Є країни та нації, які цей шанс змарнували. Варто подивитися на те, що об'єднує успішні історії та що об'єднує неуспішні історії. Країни, які використали, які не змарнували шанс на якісний економічний стрибок, об'єднані одними й тими ж, значною мірою післявоєнними факторами, але на них треба дивитися вже зараз.     Перший фактор - це парасолька безпеки. Хтось має розкрити над країною парасольку безпеки, як розкрив НАТО, а по суті США, над західною Європою після 1945 року; як розкрилася парасолька безпеки над Південною Кореєю після корейської війни. Якщо немає парасольки безпеки, країна витрачає на власну безпеку всі свої ресурси, а на відновлення, розвиток та модернізацію нічого не залишається.     І тут дуже добре, що Україна почала, не очікуючи прийому в НАТО, укладати двосторонні угоди. Скажу відверто: всі, хто має якісь ілюзії стосовно того, що дуже швидко нам світить НАТО, - навряд чи. Головна задача НАТО - це відвернути велику війну між західною цивілізацією та іншими, а отже, поки війна не завершилася, нам немає чого чекати. Ми можемо бути інтегровані в НАТО повністю, але не бути членом Альянсу, тобто на нас не буде розповсюджуватися їхнє правило про захист. Тому прекрасно, що Україна почала підписувати двосторонні угоди, так ми будемо дивитися на цю годину і розуміти, хто є справжній наш союзник. Ми дуже чітко розуміємо, що наш союзник номер один - це Велика Британія, яка сьогодні у світі фактично є інтелектуальним лідером в питаннях підтримки демократії та міжнародного порядку. З нею була укладена перша угода. Тепер ще є Німеччина.     Сподіваюся, що далі ми побачимо угоди з такими важливими для нас країнами Скандинавії. Наприклад, Норвегія має величезні кошти, які можуть бути витрачені на модернізацію України, звичайно, з користю для Норвегії та норвезьких інвесторів. Швеція, наприклад, виробляє всі види озброєнь, а Фінляндія, наприклад, не боїться Росії. Отже, нам дуже важливо, щоби такі країни були нашими союзниками. Тут хочеться трошечки додати негативу, тому що в нас поки що немає послів у Британії, Норвегії, Чехії, які є нашими важливими союзникам. Сподіваємося, що це все скоро виправиться.  Тож перше - парасолька безпеки. Друге - верховенство права. Воно є нашим безперечним ключем до євроінтеграції, до НАТО, до будь-яких сценаріїв розвитку. Тут ситуація поганенька - Україна просувається по шляху запровадження, набирає якісь позитивні бали, але падає в рейтингах. Наприклад, за минулий рік ми впали на 11 позицій: з 78-го на 89-те місце. Тут варто згадати "Алісу в країні див", бо у цій книзі була фраза: "Є такі місця, де треба дуже швидко бігти, щоб стояти на місці. І треба ще швидше бігти для того, щоб рухатися вперед". Ми кудись рухаємося, але весь світ рухається ще швидше, тому ми падаємо.   Третій фактор - економічна свобода. Тут ситуація достатньо неприємна, оскільки станом на 1 січня 2022 року ми посідали жахливе 130-те місце у світовому рейтингу економічної свободи. Це означає, що ми не тільки не потрапляємо на жодні радари якихось достойних людей, а в принципі перебуваємо десь там, в країнах третього-четвертого світу. 130-те місце у світі в рейтингу економічної свободи означає, що країна не має шансів з такими результатами ні на відновлення, ні не перемогу - ні на що. Хороша новина - уряд це добре розуміє і планує заходи, які кардинально покращать цю ситуацію. Погана новина - не уряд ухвалює рішення стосовно того, що з ними буде. Рішення ухвалюють, як зараз кажуть, "п'ять-шість ефективних менеджерів" десь там за зачиненими дверима, куди урядовців не запрошують. Отже, нам треба кардинально покращити економічну свободу і верховенство права. Це ті речі, які ми не тільки можемо, а мусимо робити зараз під час війни. Без економічної свободи ми не переможемо, у нас просто не вистачить ресурсів для того, щоб досягти нашої перемоги. Для перемоги нам потрібно більше грошей в державному бюджеті, а для цього потрібна більша економіка. Нам потрібно сильно збільшити нашу економічну спроможність, для того щоб збирати більше грошей в державний бюджет, для того щоб профінансувати такі, наприклад, важливі речі, як мобілізація. Всі говорять про мобілізацію, але розглядають її виключно як військовий інструмент, проте це також економічний інструмент, бо на мобілізацію потрібні також гроші, які наша економіка не здатна забезпечити. Нагадаю, що наші союзники та партнери оплачують нам цивільні рахунки, а війну ми ведемо на свої власні гроші, на гроші платників податків. Їх має бути більше: не таким способом, щоб різати курку, яка несе золоті яйця, або общипувати гусей, як у нас певні державні діячі намагаються, а таким, щоб збільшити економіку. Для цього нам потрібна економічна свобода. Тут і зараз - у 2024 році, бо інакше може статися так, що економіка не доживе до перемоги.    Четвертий фактор - це демократія. Чи може бути економічне зростання без демократії? Очевидно, може. Є численні приклади таких країн: та сама Південна Корея, Чилі, Туреччина. Але це зростання, по-перше, нетривке і не стійке, а, по-друге, ми ж говоримо не про абстрактну країну в якийсь абстрактний момент її існування, ми говоримо про Україну тут і зараз. Україна давно індустріалізована, Україна давно урбанізована, тобто міста сформовані. Україна вже давно сучасна модерна індустріальна країна, яка вже у себе розвинула частково і постіндустріальну економіку, в якій головним джерелом доданої цінності, а значить, доданої вартості є вільна творча людина. Якщо зараз, наприклад, зникне така серйозна галузь української економіки, як інформаційні технології, то ми побачимо достатньо жалюгідні економічні результати, оскільки талановиті люди - це та частина нашої економіки, яка найшвидше зростає і найбільш стійка до воєнних потрясінь, попри всі негаразди. Якби тут були колеги з цієї індустрії, вони б сказали, що і на них війна дуже сильно впливає, але все-таки менше, ніж, наприклад, на агросектор або металургію. Отже, якщо основою економіки є вільні творчі люди, без демократії ніяк не обійтися.     Останній фактор - це людський капітал, це люди, які є найбільшою проблемою України після війни. І ось нарешті, коли у вас є це все: парасолька безпеки, верховенство права, економічна свобода, демократія і людський капітал, - тоді приходить найголовніше слово - інвестиції. Часто кажуть, що от, є активи Росії, але чи вистачить їх на відновлення? Чи дадуть нам наші західні партнери грошей на відновлення? Чи буде план Маршалла? До речі, що цікаво, дотепер ми у своєму спілкуванні та журналісти в публікаціях називають відбудову іменем давно-давно померлого американського державного діяча. Це означає, що поки що немає ніякого плану Маршалла, бо якби він був, то з'явилося б реальне прізвище живої людини, чоловіка чи жінки, нинішнього активного державного діяча чи діячки. Коли воно з'явиться, ми будемо розуміти, що план вже є.     Так от, план Маршалла насправді дав західноєвропейським економікам не дуже великі кошти для їхнього відновлення, іноді кажуть, від 4% до 7% необхідних сум. Понад 90% коштів, які потрібні для відновлення будь-якої країни після будь-якої війни - це інвестиції, це приватні інвестиції, зовнішні та внутрішні інвестиції. А чого хочуть інвестори? Вони хочуть усе вищеперелічене: парасольку безпеки, економічну свободу, верховенство права, людський капітал. Це відповідь на багато наших запитань.       Ви зараз по пунктах фактично зауважили, що є важливим для відновлення і модернізації нашої країни. Але деякі з цих пунктів напряму залежать від військової, безпекової ситуації в країні. Але чи можемо ми взагалі говорити про відновлення та модернізацію, проводити форуми з нашими партнерами, формувати якісь візії, поки ми не розуміємо, що власне для нас буде перемогою у війні? Знову ж таки точиться дискусія і люди по-різному бачать це: хтось каже, що вихід на кордони 1991 року - це те, що нам потрібно. Але це не виключає ситуації з безпекою, коли Російська Федерація продовжує ракетні обстріли наших територій. Хтось каже, що, в принципі, припинення активних бойових дій можна б було назвати завершенням цієї фази нашої довгої війни з Росією. Чи можемо ми в такому разі розпочинати відновлення? Фог Расмуссен, данський політик, колишній Генсек НАТО висунув можливість парасольки НАТО над нами, але не над всією територією. Тобто є різні формати, про які можна говорити і поки ми з ними не розберемося, хіба можна говорити про відновлення і модернізацію?            Я вам дуже вдячний за це запитання, тому що, схоже, що станом на сьогодні, на 24 лютого 2024 року - це є найголовніше запитання в Україні. А дійсно, що вважати перемогою? Розмови про кордон 1991 року, будемо відверті, наші партнери сміються над цим. Всередині країни це викликає не найкращі емоції, тому що всі прекрасно розуміють, що, по-перше, ЗСУ вже виходили на кордон 1991 року - це було в серпні 2014 року, проте війна продовжувалася і ще десь 10 років після того триває.            По-друге, критичні речі: обстріли українських міст, блокування портів, тобто експорту, та й власне зіткнення на фронті можуть тривати навіть після того. Тому нам здоровий глузд не допоможе зрозуміти, що таке перемога. Для цього нам потрібна класика стратегії. Один із класиків стратегії 20 століття сер Безіл Ліддел Гарт дуже чітко визначив, що перемога - це мир, кращий за попередній. Якщо війна триває, очевидно, це не мир, кращий за попередній - це загалом не мир. Якщо війна завершилася, але шаленими темпами почалася підготовка до наступної фази війни, а такий сценарій можливий, - це не мир, кращий за попередній. Якщо Україна втратила значну частину свого людського ресурсу, території, економічного потенціалу - це не мир, кращий за попередній. А що ж тоді мир, кращий за попередній? Відповідь дуже проста: мир, кращий за попередній - це тоді, коли війна завершилася надовго, це сталий мир, це тоді, коли Росія ніколи більше не загрожує Україні. Це є власне відповідь на ваше запитання. Щось внаслідок дій Збройних Сил України, наших союзників, міжнародних санкцій, зміни політичної ситуації всередині Росії, внаслідок дії різних суб'єктів, і нарешті реалізація міжнародної стратегії завершення війни. Щось має таке статися, що унеможливило б подальшу загрозу з російського боку Україні.            Хоча тут насправді відповідь дуже проста: поки Росія є імперією, вона не є федерацією, як ми розуміємо, тож поки Росія є імперією, Україна буде в небезпеці. Росія мусить припинити бути імперією і є різні варіанти, як це може статися. Найкращий для нас варіант називається деімперіалізація або деколонізація, тобто формування нових незалежних держав корінних поневолених народів. Я тут використовую термін, який вже фактично запроваджується в українське законодавство - корінні поневолені народи. Тому, коли Росія таким чином трансформується, вона вже не буде загрожувати Україні ніколи.        До речі, значна частина тих нових незалежних держав, будуть і політичними, і економічними союзниками України. Сьогодні певна їхня кількість значною мірою орієнтується на Україну, як на зразок того, як можна вистрибнути та стати успішною країною. Це ми всередині оцінюємо Україну, як загалом не дуже успішну країну і на сьогодні ми знаємо, величезна кількість українців і українок переконані, що все йде не туди куди треба. Але з погляду людей, які живуть, наприклад, в Якутії, Україна достатньо успішний приклад постімперської, постколоніальної, ліберальної демократичної трансформації. Отже, перемога - це коли Росія ніколи більше не загрожує Україні.       Але очевидно, що між тотальною перемогою і тотальною поразкою є певний спектр різних рішень. Сьогодні українському суспільству страшенно не вистачає відкритої публічної дискусії стосовно того, де є межа, де є червона лінія? Що прийнятно для України на цьому етапі, що не прийнятно? Тобто між поразкою і перемогою є ще купа інших різноманітних варіантів, в яких ми на сьогодні абсолютно не розібралися. У нас немає публічної дискусії про це. Я особливо вдячний окремим журналістам, які тільки починають про це говорити, але нам потрібна широка публічна дискусія, в тому числі за участю політичних лідерів, які безперечно мають висловити свою позицію; в тому числі за участю військових, ветеранів, публічних інтелектуалів, університетів і так далі. Наведу приклад: зараз на заході звучать думки про те, щоби Україні запропонувати щось на кшталт німецького сценарію після Другої світової війни: східна Україна та західна Україна, які потім через кілька поколінь якось об'єднаються або ні. Корейський сценарій, коли проводиться якась демаркаційна лінія і з однієї сторони розквіт, НАТО, Євросоюз, а з іншої - чорна діра. Хорватський сценарій, коли якісь території заморожені, а потім через ціле покоління вони повертаються, коли матінка Україна збільшила свою спроможність їх повернути та може провести відповідну операцію. Часом під цими словами ховаються якісь не дуже прийнятні для нас пропозиції. Нам про це все треба говорити, тому що очевидно, що так швидко ми на кордони не вийдемо. А навіть коли вийдемо, то отримаємо купу інших проблем.     Для того, щоб, наприклад, відновити Донбас потрібні астрономічні кошти: агресори зруйнували там майже все. Також дуже важливий Крим і яке його майбутнє. Всі ці речі треба публічно обговорювати, щоб суспільство нарешті для себе прийняло, що це добре, це можна прийняти на якийсь час, а оце червона лінія, яку ми не можемо перетинати і кожен політик, який запропонує нам те, що за червоною лінією, буде неприйнятний для українського суспільства, а отут ми можемо ввести переговори. Ми ж розуміємо, що українське суспільство таким чином влаштоване, що жоден український політик не зможе втілити жодне рішення, яке українське суспільство не прийме. І це є добре. Це прекрасно, хоча іноді трошки болісно всі ці речі відбуваються. Але це добре, тому що це все відрізняє нас від Росії, де про такі речі, не багато людей, але дехто лише б мріяв. Дивіться, ви сказали про Донбас, про відновлення економічного потенціалу Донеччини та Луганщини: чи можемо ми про це говорити, враховуючи, по-перше, знищенність, а, по-друге, чи потрібне повернення до тих практик, які там були насправді десятиліттями до широкомасштабного вторгнення?     Коли українська делегація відправляється на будь-які форуми, на яких йде мова про відновлення України, вже відбуваються підрахунки, скільки це коштуватиме, знову ж таки, на чому ми базуємося? Чи є у нас розуміння: потрібен нам індустріальний Донбас чи ми відступаємо від цього і даємо йому шанс на трошки іншу долю? Чи опрацьовуються ці всі стратегії та шляхи?   Я вважаю, що нам потрібен широкий суспільний діалог стосовно майбутнього і всієї України, і конкретно Донецької та Луганської областей, Криму, півдня. Уже зрозуміло, що український південь ніколи не буде таким, як раніше. І схід таким, як раніше не буде.      Нам також потрібна широка дискусія про Крим. Нагадаю, що під час форсайту, проведеного в межах Кримської платформи у 2021 році, було вироблено універсальну, але парадоксальну формулу, яка зараз багатьом здається дивною, а комусь навіть неприйнятною. Звучить вона так: Крим може бути українським лише тоді, коли він буде кримськотатарським. Але він може бути кримськотатарським лише тоді, коли він буде українським. Цей парадокс усвідомили не всі. І це означає, що ті або інші політичні рішення будуть гальмуватися, а це означає, що ми продовжимо тримати в голові картинку Криму таку, яка була раніше.     Ви сказали про практики, які існували на тих або інших територіях. Я би сказав, що нам не тільки в Донецьку треба практики міняти, нам в Києві треба. У Києві ті практики, які були раніше, вже неприйнятні. Я б сказав так: величезний страх, який в українському суспільстві пронизує всі соціальні групи, це страх того, що після війни все буде так, як до війни. Бо це тоді означає, що всі страждання, вся кров, вся смерть і всі руйнації були марними, і ми повернулися в ту точку, з якої ми вийшли.    Щоб трошечки додати гумору, розкажу жарт, який часом доводиться чути: "Український національний вид спорту - це біатлон. Не влучив у мішень і побіг зайве коло". От ми раз за разом біжимо це зайве коло і нам точно не треба повертатися в ту точку, де ми були раніше. Нам треба виходити в наступну точку. Тож, якщо ми говоримо про відновлення Донецької та Луганської областей, що наразі здається дуже далеким, хоча ніхто передбачити не може, то очевидно, що треба відновити не те що було. Не треба відновлювати економічні практики та технологічні цикли 50-річної давнини. Очевидно, що треба робити щось наступного покоління і дивитися на ті технології, які є.     "Україна має величезні ресурси, величезний потенціал", - фразу про український величезний потенціал я чую приблизно 32 роки. Проте, за цей час він слабенько реалізувався, бо ми залишалися пострадянською країною і, в принципі, залишаємося нею. От власне наш шанс на економічний стрибок. Але ми все ще достатньо бідна на сьогодні країна: бідна країна означає не тільки низькі зарплати та пенсії, бідна країна означає, що ми дуже мало грошей можемо виділяти на освіту, охорону здоров'я, культуру - всі ті речі, без яких ми не можемо жити у 21 столітті.         Хочу зараз поговорити про людський потенціал, на якому ми, як мені здалося, трохи спедалювали, коли ви описували фактори відновлення. Є така думка, що нам не вистачатиме людей. Демографічна катастрофа нашої країни полягає не лише в тому, що зараз гинуть люди, не лише в тому, що їх мало народжуються в нашій країні, але й в тому, що це запускає ланцюгову реакцію, яку ми будемо розгрібати десятиліттями. Є різні бачення, як можна вийти з цієї проблеми. Одне із них - це залучення мігрантів, людей з інших країн, які можуть знаходити себе в Україні та ставати у нас робочою силою або інтелектом. Як ви думаєте чи подужає українське суспільство в нинішньому складі таку новинку, такий підхід, враховуючи певну консервативність та традиціоналізм і так далі?     Демографічна проблема складається з кількох компонентів: очевидно, що тут є компонент еміграції та компонент імміграції. Імміграція - це повернення тих, хто виїхав. На сьогодні переважна більшість тих, хто виїхав, планує повернутися, але їхні плани наразі мало що важать, тому що важливо, що вони будуть думати в той момент, коли це рішення будуть ухвалюватись. Ми маємо розуміти, що ті, хто виїхав, наприклад, з дітьми, вони мислять не календарним роками, а навчальними роками і кожен рік зменшує ймовірність їхнього повернення.     Якщо розглядати сумний сценарій, то після української перемоги не жінки з дітьми повернуться в Україну, а чоловіки виїдуть до своїх сімей. Тоді країна ще більше знелюдниться. Чомусь, коли говорять про демографічну стратегію, зазвичай думають про народжуваність. Умовно, якщо всі одразу будуть шалено кохатися, це не вплине на ринок праці в найближчі 15 років. Отже, йдеться про максимальні зусилля для повернення людей.       Тут мають значення три ключові фактори. Перший - безпековий. Якщо люди виїхали через небезпеку, то вони повернуться, коли буде безпека. Другий фактор - це інфраструктура, тобто житло, дороги, школи, садочки, лікарні і так далі. Третій - це економічний фактор. Чи буде можливість працювати або створити власний бізнес? Чи буде достойна оплата праці? Тут ми повертаємося до економічної свободи, про яку вже говорили.     До речі, уряд зараз розробляє демографічну стратегію і я вітаю той факт, що цей документ, ця політика розробляється інклюзивно, тобто з широким залученням науковців, експертів, представників різних зацікавлених сторін. На жаль, у нас в уряді буває практика, коли багато документів розробляються за зачиненими дверима і тоді їхня якість викликає сумніви та вони стикаються з шаленою критикою від громадянського суспільства та інших зацікавлених сторін.         Отже, тепер повертаючись до імміграції: дійсно, за різними оцінками, від двох до чотирьох мільйонів людей уже не вистачає, тому що в нас давно перевернута демографічна піраміда, у нас давно старіє населення, тобто старших людей більше, ніж молоді. На кожного працівника припадає більше людей, яких він чи вона має утримувати і так далі.     Так чи інакше, якщо країна почне відновлюватися, вона стане привабливою для мігрантів. Теоретично, було б непогано, якби це були люди максимально схожі на нас. Але тут є одне але: такі люди є лише одні - це етнічні українці з російськими паспортами. І коли Росія буде розвалюватися, вони сюди всі тікатимуть з криками: "братики-сестрички, дайте хлібчика, бо їсти хочеться". Українське суспільство на сьогодні не готове прийняти цих людей - це дуже чітко показує соціологія. Українське суспільство вважає цих людей такими, що несуть свою частку колективної відповідальності за всі злочини війни. Ми ж не знаємо абсолютно точно, що у них в голові насправді, бо вони сформовані путінською пропагандою.      Однак, люди дійсно будуть приїжджати, різної мови, культури, раси, релігії. Наразі консервативна частина українського суспільства цього не приймає, але ситуація буде напружуватися, робочих рук не вистачатиме. Штучний інтелект тут не врятує, бо він здатний замінити якусь інтелектуальну роботу, але, наприклад, догляд за старими, яких все більше і більше - це здебільшого все-таки ручна робота. В Україні дуже багато ручної роботи. Та сама Нова Пошта потребує молодих та енергійних хлопців та дівчат, які не лише здатні щось зробити в інформаційній системі, а й можуть взяти руками велику коробку і кудись перенести з одного місця на інше. Це такий приклад з абсолютно нової економіки.      Отже, уявіть собі, що в Україну намагатимуться приїхати люди іншої раси, релігії чи культури. Тут є два великих питання: перше - це питання потужності української мови та культури, тому що нам необхідно, щоб ці люди стали новими українцями. Українська нація - це дуже специфічне утворення, бо, звичайно, українцем треба народитися, але все-таки українцем можна стати, якщо дуже захотіти. Таких прикладів є багато. Саме потужність української мови та культури дає шанс новоприбулим з узбеків, філіппінців, арабів африканців перетворитися на афроукраїнців, арабоукраїнців, узбекоукраїнців і так далі. Без потужної української мови культури, без нашої власної соціальної бульбашки, в яку хочеться, яка є модною, так щоб, грубо кажучи, узбеки ще в Ташкенті сидячи складали екзамен з української мови та культури, а сюди вже приїжджали із сертифікатом, без цього ніяка українізація цих людей і набуття ними українськості неможливе.       Друге питання - це те, чи достатньо відкрийте та інклюзивне українське суспільство для того, щоб прийняти цих людей як нових українців. Скажемо одразу, якщо українське суспільство буде настільки відкритим і інклюзивним, що буде готове приймати цих людей без набуття ними українськості - це погано, бо це означає, що ці люди приїдуть сюди та залишиться тими хто є.       Ми уже бачимо на прикладі європейських країн, що мультикультуризм провалюється. Якщо турки приїжджають в Німеччину і залишаються турками, не стаючи при цьому німцями, не набувши німецькості, - це означає гетто, це означає конфлікти, це означає масу проблем для майбутнього України, зростання правого популізму і всі наслідки, які тільки можна собі уявити. Так само і американський плавильний казан щось дуже погано плавить. Він плавив нормально сотні років поки в цей казан приїжджали такі люди, як німці, шведи, шотландці, євреї, українці поляки, італійці. А коли туди стали приїжджати мексиканці, щось пішло не так.         Чи можлива у нас в Україні ця нова система ідентичності? Так, можлива, бо Україна ніколи не була імперію. Тут немає цих бар'єрів, але водночас, приймаючи людей без набуття ними українськості, ми створюємо собі і їм проблеми, а значить ми мусимо приймати тих людей, які хочуть і можуть набувати українськості.       Наступне питання вже в тому, чи готове буде наше суспільство тоді їх прийняти? На щастя, у нас ще є багато років, щоб побудувати цю систему, бо це не проблема завтрашнього дня, це проблема післязавтрашнього дня, але думати про неї треба вже сьогодні, тому що якщо ми сьогодні не будемо інвестувати в мову та культуру, завтра ми їх просто не матимемо й у нас не вийде зробити Україну магнітом для талантів з усього світу. Ким стане Україна? Тут варто знову повернутися до економічної свободи, бо вона як павук у центрі павутини і пов'язує все з усім. Економічна свобода визначає наші шанси на достойне життя, шанси наших дітей і онуків на достойне життя чи відсутність таких шансів. Теоретично, вже можемо сказати, що не кожна країна після кожної війни обов'язково відновлюється - є країни, які лежать у руїнах довго. Я можу навести дуже кричущий приклад: Ірак був місцем розташування найпотужніших, найбільш передових світових цивілізацій протягом тисячоліть, але після навали монголів, яка сталася понад 700 років тому, Ірак більше ніколи не відновився. Дивлячись на сучасний Ірак, ми сильно сумніваємося, що він здатен знову стати місцем розвитку великих цивілізацій. Отже, бувають місця, які ніколи не відновлюються і не хочеться стати таким місцем.           Тож, повертаючись до економічної свободи, економічна свобода визначає чи наша економіка є економікою з великою доданою вартістю - тоді ми магніт для талантів з усього світу. А якщо наша економіка є економікою з низькою доданою вартістю, то ми тоді зливний бачок для невдах усього світу. Тут власне криється відповідь на запитання, кого ми хочемо та мусимо приймати. Ще раз кажу - це проблема після післязавтрашнього дня, над якою ми мусимо думати вже зараз, бо коли кажуть, що культура не на часі сьогодні, вона вже завтра зранку буде на часі. Це означає, що сьогодні треба туди вкладатися. Серед пунктів, які ми з вами сьогодні обговорюємо є ті, які можна реалізовувати вже зараз: якщо там з безпекою і так далі велика невизначеність, то правоохоронна система, яка функціонує як сервіси, яка забезпечує справді дотримання прав всіх в цій країні, це те до чого можна прагнути та прямувати вже зараз. Але для цього потрібно, як часто кажуть, і політична воля. Можете сказати, якщо в Україні стануться зміни у політичній площині, обіцяні президентом, то чи думаєте ви, що ми зробимо інтенсивнішим рух щодо впровадження тих пунктів, які можна реалізовувати вже сьогодні? Я не бачу поки що змін в політичному керівництві, якщо ви маєте на увазі зміни в уряді.      А ніхто не знає: президент сказав, що це буде, а що це буде, ми не знаємо.        Єдине чого насправді варто очікувати, це відставки п'яти-шести ефективних менеджерів, які сьогодні перебрали на себе функції уряду, парламенту, правоохоронних органів, судів і всіх, хто по суті сконцентрував величезну владу в умовах тотальної безвідповідальності. Цих людей ніхто не обирав, за них ніхто не голосував, а вони підміняють собою конституційні органи України. Ця відставка навряд чи станеться, тому що є враження, що наразі президент вважає, що його співпраця з ними є успішною і що вони є його надійною підтримкою та опорою, тож їх міняти не можна. Але саме цього прагне сьогодні суспільство: щоби люди, які ніким не обрані і безвідповідально та антиконституційного, будемо відверто казати, керують усім в країні, щоб вони якимось чином зникли з політичної системи, щоб уряд відновив свою повноцінну спроможність ухвалювати ключові економічні рішення.  Це буде дуже добре, бо, як я вже сказав, уряд має потужні напрацювання у сфері збільшення економічної свободи, що є критичним. Водночас парламент є критично важливим у формуванні державної політики в багатьох сферах, де нас є прогалини в законодавстві. Український парламентаризм мусить повністю бути відновленим. Я нагадаю, що саме парламент в усі найважчі часи для України, був тією державною інституцією, яка рятувала Україну і відновлювала спроможність української держави далі розвиватися стабільно і передбачувано. В тому числі він був джерелом легітимності як для українських громадян, так і для всіх наших міжнародних партнерів.   Далі - судова реформа. Поки вона керується з Офісу президента, вона навряд чи буде успішною, бо успішна судова реформа - це судова реформа, в якій ключову роль грає українське суспільство і міжнародні партнери. Це власне ті політичні зміни, які прагне побачити українське суспільство.       Я не беруся оцінювати їхню ймовірність, бо здаються вони не дуже можливими поки що. Але буду радий помилитися. Якщо дійсно ці політичні зміни стануться і ми відновимо в Україні спроможність уряду і парламенту повноцінно працювати, відповідно до конституційних норм, це буде, скоріш за все, найбільше щастя, яке можна порівняти хіба що з величезними успіхами ЗСУ на полі бою. Це буде великий і потужний крок у майбутнє.
we.ua - Не потрібно відбудовувати Україну зразка 1970 року, треба побудувати Україну зразка 2030 року, - громадський діяч Пекар
Середа 28 Лютого

14

°

Хмарно

6° - 15°

0 %

1018 мм

3.69 м/с

  • 14:00

    14°
  • 17:00

    14°
  • 20:00

    11°
  • 23:00

    9°
  • 02:00

    9°

Що не так з цим дописом?

Захисний код

Натискаючи на кнопку "Зареєструватись", Ви погоджуєтесь з Публічною офертою та нашим Баченням правил