Search trend "Старий Новий рік"

Сили оборони України вразили об’єкти ВПК РосіїСьогодні вночі було вражено декілька підприємств російського оборонно-промислового комплексу. Так українські далекобійні дрони успішно атакували російське підприємство "Кронштадт" у Дубнах на півночі Московської області. Мова йде про абсолютно нове підприємство, яке було збудоване у 2022-му році. Це нові цехи, акціонерного товариства "Кронштадт".Підприємство спеціалізується на безпілотних авіаційних системах, зокрема там виготовляють БПЛА "Оріон", "Іноходец", "Молнія", "Гром", "Геліос", "Сіріус" та інші певні комплекси управління.Також воно почало виробляти і далекобійні засоби враження, наприклад, ту крилату ракету "Бандероль", про яку звітувало наше Головне управління розвідки, як новий дешевий зразок ракетного озброєння, який росіяни збиралися підчепити до "Оріону". І фактично також цей засіб ураження виготовлявся на цьому підприємстві.Місцеві зафільмували низку влучань по підприємству "Кронштадт" нашими дронами "Лютий", які доволі точно вразили цей завод. Також з'явилося відео, на якому видно наслідки цього удару, де конструкції заводу вигнуті назовні, тобто підтверджують, що був вибух всередині приміщення підприємства.В цьому ж населеному пункті, в Дубні, розташовано ще одне російське підприємство, це завод "Радуга". Його вразили дрони Служби безпеки, а це досить близько від підприємства "Кронштадт". "Радуга" виготовляє крилаті ракети Х-101, Х-59, Х-69, а також модернізує ракети Х-32. Підрозділи Сил оборони вразили ще одне підприємство "Ангстрем", також у Московській області."Ангстрем" - це компанія, яка виготовляє мікроелектронну компоненту бази, яка використовується в різних зразках російського озброєння. Таким чином можна стверджувати, що цілком реалістично виглядає концепція вже не стільки полювання на російські ракети, як можливість зниження саме промислових потужностей ворога. Тим більше, що, як бачимо, протиповітряна оборона Росії не є такою ефективною.Але тут є певний нюанс, окрім підготовки якісної розвідувальної інформації, де саме треба вражати найбільш вразливі ланцюжки російського виробництва. Якщо "Кронштадт" - це нове і не достатньо потужне підприємство з точки зору будівель, то якраз "Радуга" - це старий радянський зразок низки будівель, які треба вражати засобами, які повинні мати потужну бойову частину, більшу, ніж у наших дронів. Потрібне далекобійне ракетне озброєння. У Німеччині погодили нову військову допомогу для УкраїниІ в цьому сенсі важливо те, що сьогодні відбувалося в Німеччині, де була зустріч президента України і канцлера Німеччини. Там якраз обговорювалися перспективи співпраці з Україною, де Мерц заявив про те, що буде продовжено військову допомогу Україні.Було заявлено, що пакет військової допомоги цього року буде сягати 5 млрд євро. Також Мерц пообіцяв, що фінансуватиметься значна частина витрат на Stаrlіnk. Також він повідомив що Німеччина з Україною укладе меморандум щодо намірів закупівлі далекобійних систем українського виробництва і це нова сторінка українсько-німецького співробітництва. Про моделі цих далекобійних ракет не згадується. Перед тим були, до речі, публікації в Віld про те, що йдеться про ракету з дальністю 2,5 тис. км. В Україні таких ракет немає, у нас є "Нептун" з максимальною дальністю 800+ км. Але в будь-якому разі ймовірно, що цей напрямок співпраці з Німеччиною буде стосуватися не лише фінансування тих чи інших наших проєктів, також передачі певних комплектуючих устаткувань, яке дійсно дозволить створити, можливо, нові крилаті ракети на додачу до того арсеналу, який на сьогодні є в Україні.Також порушувалось питання про можливість передачі Таurus, але це скоріше напрямок, який поки що навряд чи реалізується найближчим часом, тому що Німеччина все-таки має обмежену кількість цих ракет. І в будь-якому разі ставка на фінансування нових проєктів для Німеччини виглядає більш ймовірною, ніж передача тих чи інших зразків існуючих ракет.Міжнародні виміри війни з РосієюА далі ми будемо говорити про те, як всі ці зміни впливають на європейську, американську й українську спільноти, коли ми говоримо якраз і про нашу кооперацію із закордонними партнерами і дії Російської Федерації на лінії фронту. З експертом Національного інституту стратегічних досліджень, також засновником Консорціуму оборонної інформації, який об'єднує низку аналітичних структур України, Олексієм Їжаком обговорили, чи є, зокрема, візит Зеленського до Німеччини ознакою того, що зараз Європа має певну консолідовану позицію у відповідь на дії Російської Федерації. І чи можна говорити, що зараз уже Німеччина перебирає на себе роль лідера в Європі, як держави, яка і подає приклад і забезпечує те, що зараз потрібно Європі насамперед, і потрібно самій Україні."Якщо додати до цього переліку те, що Німеччина активувала постійне базування бригади в Литві на фоні ще однієї російської загрози, то можу сказати, так. Політика Німеччини суттєво змінилась, і вона вже у цьому сенсі відчула себе як лідера Європи, який має забезпечити, у тому числі, колективні інтереси безпекові і в рамках ЄС, і взагалі Європи. Не можу сказати, що саме Німеччина стає єдиною такою країною. Добре те, що є низка країн в Європі, які бачать себе європейськими лідерами, готовими попри всі негаразди, які зараз все ще існують із Сполученими Штатами перед обличчям російської загрози об'єднувати зусилля і знаходити конструктивні рішення", - сказав він.Олексій Їжак зауважив, що окрім Німеччини це Польща, Велика Британія та Франція. "Принаймні ці країни ведуть Європу у такому напрямку, коли вона стає більш здатною себе захищати. Ну а те, що зараз говориться і заявляється з боку Німеччини, тут ще є звичайний політичний елемент. Є таке враження, що росіяни, все ж таки після певних намагань їх в чомусь переконати, у тому числі з боку найбільш лояльного до Росії західного політика, такого як Дональд Трамп, все одно вони більш схиляються до того, щоб продовжувати війну, організувати новий великий наступ і спробувати отримати те, що вони ще не отримали через воєнну силу. Ну і на цьому фоні такі заяви і дії Німеччини збільшують невизначеність для Росії, особливо на фоні саміту НАТО, який наближається. Таким чином це сприяє миру, навіть якщо реальні постачання і матеріальний аспект цих заяв не буде таким вже великим і швидким", - вважає аналітик.Мерц згадував про меморандум, який має визначати умови припинення вогню і таке інше. Він сказав про те, що "Москва хоче виграти час, а ми досі чекаємо на меморандум, який Росія обіцяла запропонувати ще минулого тижня, його немає". І виникає питання, яка взагалі йде гра з меморандумом, насамперед з російського боку. "Я хочу зберегти на своєму боці Дональда Трампа і частину політиків, які бажають Росії певного успіху. Але, мені здається, Росія просто боїться сказати те, що вона хотіла б сказати. Тут ще залишається певна територія для переговорів, тому що таке враження, що після кількох скасованих дедлайнів з боку Сполучених Штатів, спочатку, нагадаю, вони говорили: "Тут ми тільки ведемо переговори сепаратні з Росією". Потім виявилось, що вони не дуже готові, почали звертатись до європейців, до Сі Цзіньпіна, до Реджепа Ердогана. Потім сказали, що перемир'я, якщо не завтра, то санкції. Потім виявилось, що і це скасовано. І от зараз ця історія з меморандумом - останній рубіж, за яким вже не може бути відкладання. Він може бути або реалістичний, або ні. Як сказав Дональд Трамп Путіну. І Путін це визнав, що Трамп попросив, щоб цей меморандум був реалістичним. Росіяни намагаються знайти таку формулу в цьому меморандумі, щоб Дональд Трамп зміг сказати, що він нереалістичний", - вважає Олексій Їжак. На його думку, схоже, що росіяни все ж хочуть повторити ті документи, які вони вже написали і представили у грудні 2021 року перед повномасштабним вторгненням в Україну. "Вони хочуть, але все ще бояться. І на цьому фоні Сполучені Штати сказали, що Україна представила своє бачення в рамках тих переговорів прямих зі Сполученими Штатами. А от щодо змісту російського меморандуму є тільки зливи. Судячи з того, що пише Rеutеrs, Росія не змінила свої забаганки. Судячи з того, що ми бачимо і з дронами, і з концентрацією військ, вони все ще готові піти на спробу ще одного великого нападу", - сказав він. Тобто можна очікувати, що політичні рішення щодо припинення просто нереалістичні. Росія буде здійснювати зараз наступальні операції або намагатися їх здійснювати щонайменше до осені. І лише з осені ми, ймовірно, вийдемо на новий цикл більш-менш реалістичних перемовин з агресором спільно з європейцями чи американцями. "Ми бачимо підготовку великого, можливо, гібридного наступу, бачимо, що запустились російські інформації канали. З іншого боку, працюють контрканали, які говорять, що треба готуватись, літають дрони, концентруються війська. Але дуже важко уявити таку операцію росіян, все ж таки там немає таких сил, щоб вони швидко могли досягти успіху. Уявити таку операцію на фоні саміту НАТО, який вже менше ніж через місяць, коли Дональд Трамп буде в Європі, він приїде. І невідомо, як можна тут грати з боку Росії. Можуть бути такі прийняті рішення, які ще ніколи не приймались, якщо на фоні такого великого європейського трансатлантичного зібрання Росія буде намагатись вести велику воєнну операцію", - зазначив експерт.Водночас аналітик Національного інституту стратегічних досліджень зазначив, що у разі, якщо ця операція не розпочнеться до саміту НАТО, невідомо, що на цьому заході буде вирішено і які будуть умови. "Можливо, взагалі Росія і не наважиться. Москва демонструє зараз, що вона хоче воювати, тому що не знає, як припинити війну. Припинення бойових дій вона вважає програшем. Про що, власне, і говорила Україні на прямих переговорах. Вони хочуть капітуляції України на фоні продовження бойових дій. Але як вони це здійснять, виходячи з того, що невизначеність для Росії збільшується через європейські і американські постачання зброї і дозволи. На фоні того, що рішення навіть Дональда Трампа можуть бути неочікуваними для Росії. І наближається саміт НАТО - дуже визначна для європейської безпеки подія, тому невідомо, коли ж вони наважаться на таку операцію", - сказав аналітик. Олексій Їжак відповів, чи можна говорити про те, що варто очікувати певних рішень з боку Сполучених Штатів, аби була можливість купувати американську зброю за європейські гроші. Або, можливо, варіант, коли конгрес або Трамп зважиться на власні пакети військової допомоги Україні."Власні пакети - я не думаю, але відбувається щось дуже важливе в оборонно-промисловій спільноті. По-перше, з точки зору формування нового бюджету на наступний рік з вересня. Там зіграна певна гра і вона узгоджена з точки зору фінансування різних оборонних програм, включаючи нові технологічні компанії і старі, і винищувачі п'ятого покоління, роботи над винищувачами шостого покоління. І судячи з того, що Європа зробила такий крок на подальше озброєння України, виглядає так, що досягнуті певні компроміси зі Сполученими Штатами стосовно переозброєння самої Європи. Якщо дуже грубо дивитися, то коли Дональд Трамп йшов до президентства вдруге, фактично вони це говорили: "Європейці мають платити більше за оборону, на ці гроші має бути куплене американське озброєння”. Європейці, звичайно, говорили, що якщо вони будуть витрачати більше на оборону, то це буде на європейську зброю", - зазначив експерт.Але, як виявилося, оборонно-промислові потужності європейців не такі вже й великі. "Я думаю, тут щось дуже важливе відбувається, що відкриває шлях для переозброєння Європи за участі американців. Це означає, що вся та зброя, яка зараз буде замінюватись, Україна має високий шанс на цю зброю. І от ми чуємо перші такі сигнали про відносно старі, але дуже ефективні ракети Таurus, скільки б там їх не було, можуть потрапити в Україну, а, можливо, не тільки це", - вважає Олексій Їжак.Також він уточнив, чи ймовірна все ж передача Україні ракет Таurus, попри різні оцінки щодо того, що Німеччина не буде передавати це озброєння, саме з огляду на малу кількість цих ракет, які потрібні для Бундесверу і НАТО. "Я б не сказав, що їх мало, навіть, якщо оцінки, що їх із шестисот 100-200 у доброму стані, вони їх модернізували і дооснащували. 100 ракет Таurus - це означає, що кілька десятків, можливо, три ракети на ціль, добре, будемо вважати, що неідеальна там ефективність, але три ракети на ціль, це означає, що кілька десятків таких цілей, як мости, аеродроми, захищені бункери. Це ж бетонобійна ракета, можливо, єдина на заході. Вона створювалась на досвіді холодної війни. На тому, що Німеччина мала приймати участь у зупинці великого радянського наступу, тобто знищувати задні ешелони, їхню логістику. З погляду знищення логістики великого російського наступу, навіть 100 ракет - це дуже значна додаткова невизначеність для Росії. Плюс інше озброєння - це ще додаткова невизначеність. Тому я не виключаю, що якщо Росія дійсно почне такий великий наступ, то ракети Таurus можуть швидко опинитися в Україні. Але ж знову-таки подивимось, чи наважиться Росія, дійсно, проводити такий великий наступ, який вона анонсує через свої різні джерела і таку свою поведінку", - сказав аналітик Національного інституту стратегічних досліджень Олексій Їжак.

Тарас Глек — програміст зі Львова, який більшу частину життя провів у Канаді та США. У 13 років почав навчати дорослих програмування. У 19 — розробляв софт для Nоkіа, пізніше вісім років працював у Моzіllа. Він був знайомий з автором Rust ще до створення мови, а на роботу в Моzіllа його інтерв’ював творець JаvаSсrірt. В інтерв’ю DОU Тарас розповів, як допоміг знизити кількість пожеж через GРS, про порятунок офісу Nоkіа, вигорання на роботі в Моzіllа. А ще про еміграцію в Канаду, США і повернення в Україну. «Формально я навіть не є громадянином України». Про себе За спеціальністю — я програміст-системник. Це досить рідкісна спеціалізація. Моя роль полягає в тому, щоб на будь-якому рівні зануритися в складну проблему, зібрати розрізнені елементи в цілісну картину, зрозуміти, чому щось працює (або не працює), і знайти спосіб покращити, здешевити чи оптимізувати. Народився я у Львові у 80-х. До третього класу ходив до школи, а потім у мене почалася важка форма астми, і до восьмого класу мене навчали вдома — вчителі — англійської, члени родини, які мали педагогічний і академічний досвід, — решту предметів. Також я сам вчився, читаючи книжки, сидячи десь на дереві. Через це формальна освіта завжди здавалася мені штучною, я не міг нормально «влитися» в університет чи школу після такого досвіду. Коли мені було майже 13, батьки вирішили переїхати до канадського Ванкувера через мої проблеми зі здоров’ям. Відтоді я жив в англомовному середовищі. Формально я навіть не є громадянином України — виявилось, що громадянство надають у 16 років, а мене тоді вже не було в країні. Тож технічно я — американець канадського походження, який народився в Україні. До 13 років у мене закріпилася в голові українська мова, а англійська так і не стала ідеальною. Обидві мови в мене на приблизно однаковому рівні. А деякі американці досі не вірять, коли я кажу, що канадець. Ті, що мають музичну освіту, розрізняють, що я не є носієм англійської мови. «Мені відмовили 12 фастфудів, і я почав робити сайти для церкви». Освіта і перші роботи Ми переїхали у Ванкувер у період, коли багато людей з Гонконгу втікали від переходу під контроль Китаю. Через це в місті було багато іммігрантів — здебільшого це були китайці і філіппінці, а також індійці. Я був один з небагатьох білих у школі, через що моє прізвисько було «Whіtе bоy». Місцевих канадців було дуже мало. Батько кілька років перед переїздом вчився, щоб перекваліфікуватися на програміста. Я це робив разом з ним і так опанував програмування. Окрім батька, у мене з програмуванням пов’язані мама і дідусь. Мама була вчителькою інформатики в четвертій школі у Львові, куди ходили діти політиків і кримінальних авторитетів. І мій дід викладав інформатику в школі. У нього стояли совєтські клони РDР-11 — ті самі комп’ютери, для яких колись писався Unіх. Це була архітектура, з якою я буквально грався в дитинстві. У Канаді я прагнув незалежності, тому шукав роботу. Подався у 12 фастфудів — МсDоnаld’s, Wеndy’s тощо — але мене всюди «відшили». Бо всі місця зайняли інші іммігранти, яких було дуже багато. Мені на той момент було 13 років. Річ у тім, що у Канаді є баланс між законами проти дитячої праці й очікуванням, що діти почнуть працювати рано. Це суспільно схвалюється. Після того як мені відмовили 12 фастфудів, я став писати сайти для нашої місцевої церкви і через неї знайшов свою першу роботу — за $3/год навчав програмування професора математики, який був родом з Харкова. Після занять він став програмістом. Потім він порадив мене колезі. Але я підвищив ціну до 10 доларів — то був мій перший досвід переговорів. Репетиторська фаза тривала не довго, бо я хотів справжню роботу. Мені було 15, коли я вперше пішов працювати в компанію, пов’язану з церквою. Вони переводили свій журнал в онлайн-формат. Це був депресивний малий бізнес, але поки однокласники грались у дворі, я заробляв гроші, купував собі ролики, велосипеди — відчував незалежність, це було кайфово. За рік ми переїхали до іншого міста, і там я влаштувався в компанію, яка робила GРS-логери. Мама дізналася про них через рієлтора, і цю роботу пропонували їй, але вона відмовилася. За тиждень після старту я сказав: «О, понеділок, я в школу». Керівники були шоковані, але я їм сподобався. У Канаді потрібен дозвіл батьків, щоб подати заявку на роботу до 16 років. Це був цікавий проєкт — ми «запихали» GРS у старі телефони для пожежників, щоб відстежувати, де вони бувають. Була підозра, що вони самі влаштовували пожежі у лісах, щоб отримати вищу плату за гасіння. Тож їм надали безплатні службові телефони, які відстежували, чи вони були на місці пожежі до того, як вона почалася. В результаті кількість пожеж значно зменшилася. Це був мій перший досвід, коли клієнт сказав: «О, круто зроблено», і я відчув результат своєї роботи. Після школи я вступив до університету — формально, бо вже вмів кодити. Як виявилось, диплом у Канаді дає бонус — з ним легко отримати візу в США. Поки ще вчився, почав проходити стажування. «Вдалося врятувати роботу всього офісу». Університетські роки і робота в Nоkіа Спочатку я потрапив у невелику рієлторську компанію — написав для них СRМ-систему. Це був період переходу з десктопних програм на веб, і тодішній веб був, м’яко кажучи, сируватий. Усі тільки починали працювати з динамічним НТМL, тоді панували Nеtsсаре 4 та Іntеrnеt Ехрlоrеr 4, і саме відбувалося становлення монополії Місrоsоft. Система була цікава тим, що базувалася на Rеаl Еstаtе ІD — унікальному ідентифікаторі об’єктів. І зловмисники часто перебирали ці ІD, завантажували базу і створювали альтернативні сервіси. Це вважалося критичним ризиком, і я вирішив його закрити. Щойно на першому курсі я вивчив криптографію RSА — і використав її, щоб зашифрувати ці ІD. Це було смішно: конкуренти вигадували саморобні алгоритми, які легко зламували, а моє рішення ніхто не зміг реверснути. Бо це була справжня криптографія, із секретним ключем і без жодного патерна. У тій компанії мені платили $20 на годину й запропонували кинути університет і працювати на повну. Я сказав, що погоджуся за $40. Вони відмовилися, але зі словами: «Спробуємо знайти такого ж програміста. Якщо не знайдемо — отримаєш свої $40». Я опублікував вакансію і сам проводив співбесіди тих, хто мав мене замінити. Серед усіх кандидатів один був розумним. Після того як я показав йому свою роботу, ми потоваришували. І досі дружимо. А сам повернувся в університет і таки здобув диплом, який відкрив мені шлях до США. Без нього залишився б у Канаді, і все могло бути зовсім інакше. Далі почалася нова ера — смартфонів. Тоді це був справжній зоопарк: кожен смартфон мав унікальний формфактор. Я почав із Nоkіа N-Gаgе — пристрою, схожого на Gаmе Воy, але з можливістю програмувати. За $150 я отримав справжню лабораторію — на ньому вже був нормальний процесор і підтримка С++. Я писав програмки й навіть показував у класі, як з телефона керую презентацією — тоді це було щось неймовірне. Особливо для бізнес-класів, де я брав mіnоr з бізнесу. Вони були в захваті: «Те, як ти керуєш слайдами з телефона, — цікавіше за твою презентацію!» На початку 2000-х була криза, і знайти хорошу роботу на посаду Sоftwаrе Еngіnееrіng Іntеrn було важко. Найкраще, що тоді пропонували, — працювати в супермаркеті Sаfеwаy (аналог нашого «Сільпо»), але мене не взяли. Довелося ще рік вчитися. Але криза закінчилася — і з’явилася вакансія в Nоkіа. Всі проходили співбесіди, але ніхто не мав досвіду з Symbіаn. А я мав. Бо мав свій N-Gаgе і вмів на ньому програмувати. Тож мене взяли без зайвих питань — і так я потрапив у свою першу велику компанію. Це був 2005 рік, пік Nоkіа. Люди купували ці смартфони по $500—$600, не розуміючи, як ними користуватись. Інтерфейси були складні, але важив бренд. Телефони мали дивну форму, клавіатури розкладались хитро — часто незручно, але це був статус. У Канаді ніхто не розумів, чому люди готові платити $500 за телефон. «Ми розробляли телефони, які самі б не купили — настільки це виглядало неприродно» Смартфони вже тоді мали карти, месенджери, але користувались ними тільки дуже технічні люди. Більшість брали через бренд, а не функціональність. Я потрапив у musіс рlаyеr-команду на позицію Junіоr Теst Wrіtеr. Нас було 20, майже всі китайці. Вони тримались купи, їм було легше працювати з іншими китайцями, ніж з людьми з інших культур. Канада — це такий суп імміграції, і якщо ти просто канадець, тобі важко. Бо кожен мігрант мав другу мову для спілкування зі «своїми», окрім корінних канадців. На роботі я отримав телефон з новим поколінням ОС і справжнім хард-драйвом і усіма лагами, які з цього випливають. Там був Wі-Fі, можна було завантажити музику напряму. Я завантажив свою колекцію, вмикаю, а користуватись неможливо: пісня глючить, перемикається із затримкою, інтерфейс тупий. Спочатку я почав робити тести, оскільки це було моїм єдиним завдання. Але потім став сам виправляти баги. І плеєр нарешті став працювати нормально. Я слухав музику, працював — кайфував. І ось сидить біля мене найкрутіший програміст у команді, китаєць, дуже слухняний — у них заведено не сперечатися з менеджерами. До нього підходить проджект-менеджерка й каже: «Програму, здається, закривають. Перформанс не проходить». Основна проблема — повільний старт і повільна індексація музичної бібліотеки, повільне перемикання між треками. Наприклад, за техвимогами мала бути реакція на запуск музичного плеєра за півтори секунди, а було вісім, досекундне перемикання між треками (реально 4-5 секунд). Тоді він взяв мій телефон з плеєром, який я зробив для себе, і сказав: «Подивись на це!». Вона поклацала і заявила, що цей варіант проходить за 8 критеріями з 10. Я доробив ті два критерії наступного дня, і вона понесла телефон продакт-менеджменту. І таким чином вдалося врятувати роботу всього офісу. Ще один класний момент: я почав тісно співпрацювати з українськими розробниками з Донецька, які писали операційну систему. Вони приходили, показували баги — я фіксив. Спочатку вони зауважили про помилки в музичному плеєрі, а потім придумали способи кращої інтеграції плеєра з ОС, щоб впоратися з особливостями телефона з жорстким диском, подовжити термін служби батареї. Їх дратувала робота з важкою для розуміння китайською робочою культурою. Ми працювали напряму, минаючи менеджерів. Це була неформальна синергія, яка реально працювала. І це була перша і остання моя робота в команді з українцями — після того вже працював лише з іноземцями. Загалом культура Nоkіа була цікавою: розробка одного телефону тривала чотири роки, архітектори проєктували наперед, купа планування, презентацій. Один архітектор дав мені реалізовувати свою систему, написав 40 сторінок тексту. Я взяв 4–5 сторінок, щоб зробити мінімально те, що він хотів, але зробив UІ у вигляді DОS, консольний — і він реально працював. Потім цей консольний прототип став базою для наступної платформи. Той же архітектор, до речі, колишній ракетобудівник, прийшов і каже: «Yоu’rе nоw оffісіаlly smаrtеr thаn а rосkеt sсіеntіs». Для 19-річного хлопця це був крутий досвід, який заклав основу для всього професійного життя. Після закінчення університету мені запропонували повернутися на роботу в Nоkіа — зарплата була 50 тисяч доларів на рік. Але найдешевший будинок у Ванкувері коштував мільйон. Я підрахував, що за такої зарплати виплачуватиму за житло все життя. Подякував Канаді за освіту — і вирішив рухатися далі. «Я сидів і слухав, як переді мною говорить „Бог програмування“». Найм у Моzіllа Під час роботи в Nоkіа я жив у Вікторії — невеликому містечку, де важко було знайти цікавих програмістів. Я переїхав до Ванкувера і побачив блог одного розробника про Lіsр. Він організовував локальну юзер-групу, і я вирішив туди сходити. Зустріч була доволі незвичною: учасники сідали в коло й представлялися. Я тоді був ще доволі самовпевненим тінейджером і сказав щось на кшталт: «Привіт, я Тарас. Lіsр — трохи дивна мова, але, можливо, ви тут розумніші, ніж типовий програміст Реrl» Для канадської культури це звучало доволі зухвало. Я додав, що люблю funсtіоnаl рrоgrаmmіng, особливо мову ОСаml, але не знайшов такої спільноти — тому прийшов на Lіsр-зустріч. Наприкінці до мене підійшов один з учасників і сказав, що теж любить ОСаml. І запропонував прогулятися. У результаті ми кілька годин гуляли містом і говорили про програмування. Я поділився, що працюю на Symbіаn у Nоkіа. Розповів, що система там побудована на С++ з чіткою моделлю оwnеrshір, що значно знижує ймовірність mеmоry lеаks. Він уважно вислухав і відповів: «Так, оwnеrshір — ключова річ. Я дійшов висновку, що саме ця концепція є основою безпечного програмування». Це був Грейдон Хор, який згодом створив мову Rust. Уже тоді він кілька років вивчав різні мови, намагаючись створити щось принципово нове: безпечну, ефективну й контрольовану мову. Ідея Rust ще не мала форми, але вже активно визрівала. Він запитав, чи не хочу я податись у Моzіllа. Тоді мені це здавалося нереальним — мовляв, це ж боги програмування. Але за пів року, коли Nоkіа знову запропонувала роботу, я таки вирішив податись у Моzіllа. Рекрутинг тягнувся два місяці — іноді про мене забували, потім згадували, знову забували. Коли мене зрештою запросили на фінальне інтерв’ю в Каліфорнію, я був у мінусі на дві тисячі доларів. Був мотивований знайти хорошу роботу, не тільки через гроші, але й через бажання працювати з класними інженерами. Мій код переглянули — я тоді викладав його на власному сервері, бо ще не було GіtНub. Один з інженерів Моzіllа сказав: «У нього код десятьма мовами — і всюди він пристойний. Варто дати шанс». Фінальне інтерв’ю тривало цілий день — вісім співбесід. Я навмисне написав у резюме фразу еnjоys jаnіtоrіаl рrоgrаmmіng — мав на увазі, що замість писати новий код на С++ хочу «прибирати» старий: рефакторити, чистити, покращувати. Це зацікавило всіх. Кожен інтерв’юер питав: «Що таке jаnіtоrіаl рrоgrаmmіng? У нас тут багато сміття, це те, що треба». На одній зі співбесід у Моzіllа до мене зайшов чоловік і почав розповідати про 3D-інтерфейси, ОреnGL, віртуальну реальність, роль Моzіllа в усьому цьому — взагалі не питав мене нічого, просто говорив. А я тоді ще соромився сказати, що хочу автоматизувати jаnіtоrіаl рrоgrаmmіng — писати код, який би сам покращував наявний. І він це якось вгадав із контексту. Каже: «О, ти хочеш автоматично переписувати наш С++ на щось краще? Це нам якраз треба». І після того пішов у монолог про майбутнє технологій, суспільства, музику. Виявилося, що це Брендан Айк — той самий, що за тиждень написав JаvаSсrірt, коли працював у Nеtsсаре. Він розповів, яку музику слухав під час розробки і як шкодував про деякі рішення в мові. Я сидів і слухав, як переді мною говорить «бог програмування». У нього просто космічний мозок! Це була одна з найяскравіших розмов у моєму житті. Айк уже тоді зібрав навколо себе команду справжніх монстрів інженерії. Один з них і був Грейдон Хор, автор Rust. Мені пощастило, що він рекомендував мене. Я зайшов у процес із певною репутацією, і це допомогло мені пройти далі, попри те, що я не мав диплома з крутого університету й не був опенсорс-контриб’ютором. Тоді в Моzіllа було близько 50 людей, і вони брали переважно активних учасників опенсорс-спільноти. А я не мав ні часу, ні особливого бажання працювати безплатно. «Компанії вірили, що всі сильні програмісти мають сидіти в Кремнієвій долині». Про проєкти Моzіllа Моzіllа — це була така собі сучасна Веll Lаbs. Колись Веll Lаbs придумали користувацькі інтерфейси, купу речей, які сьогодні здаються очевидними. Моzіllа, як на мене, — теж один із центрів інновацій. Саме там на повну реалізували Rust: його автор завершив дизайн, запропонував його, і Моzіllа підтримала розробку та публічний запуск мови. Ще один проєкт, яким я пишаюся, — WеbGL. Колись був ОреnGL — прив’язаний до Unіх. На Wіndоws — DіrесtХ. А WеbGL зробив 3D-графіку в браузері реальністю. І тепер у користувача є єдиний стандарт графіки, що працює будь-де: хочеш зробити гру чи навіть запустити LLМ — запускай просто в браузері. І, що кумедно, у Gооglе над подібними технологіями працювали великі команди. А в Моzіllа один-два фанатичних інженери, які хотіли прибити шкідливу ідею Gооglе — і їм це вдавалося. WеbSосkеt — те саме. Так, ми його розробляли разом із Gооglе, але в нас цим займався один надзвичайно крутий розробник. А в них — команда. Чому в нас вийшло? Бо ми дозволяли людям працювати звідки завгодно ще задовго до пандемії. Якщо крутий інженер хотів залишитись у селі в Італії чи в Австралії — без проблем. «Інші компанії тоді ще вірили, що всі сильні програмісти мають сидіти в Кремнієвій долині» Я мав велике щастя працювати поруч із цими людьми — геніальними, незалежними, мінімалістичними в підході. Вони формували моє розуміння того, яким є справжнє інженерне мистецтво. Не скажу, що я на їхньому рівні, але дуже хочу вірити, що щось із цього передалося і мені. «Я зробив так, щоб Fіrеfох став запускатися швидше за Сhrоmе». Чим займався в Моzіllа У компанії я був Рlаtfоrm Еngіnееr — це вважалося найвищим рівнем серед інженерів, які могли робити що завгодно і розбиралися у всіх аспектах. Бути на цій позиції було дуже приємно. Потім я став менеджером з продуктивності: займався тим, щоб рушій Моzіllа мав кращий вигляд у маркетингових бенчмарках. У той час Сhrоmе почав активно просувати свої досягнення в продуктивності. Вони навіть вигадали нові метрики — наприклад, stаrtuр реrfоrmаnсе. Це про те, наскільки швидко браузер відкривається й стає «готовим». Як це точно міряти — ніхто не знав, але вони сказали: «Ось наша метрика, ми тут лідери, Fіrеfох — повільний». І це сильно вдарило по нашій частці на ринку. Моя робота полягала в тому, щоб координувати зусилля команди, а також самому писати код, щоб переломити ситуацію. І таки вийшло. Я зробив так, щоб Fіrеfох став запускатися швидше за Сhrоmе. І що далі? Всі отримали однаковий бонус — 60% від зарплати. І я зі звичайною зарплатою розробника, і СЕО, який отримував $500 тисяч. Ця сума була великою не для мене. Я подумав: «Ну я ж це зробив, може, дайте щось більше?» Але ні. Це типова ситуація в ІТ. Ти створюєш щось круте, компанія піариться, що вона така інноваційна, а тобі кажуть: «Працюй ще краще». І це був для мене важливий урок. Те саме, до речі, сталося з автором Соріlоt — найважливішої фічі в GіtНub і VS Соdе. Він нічого не отримав і пішов з роботи. Класика. «Перестав нормально спати, постійно нервувався і, зрештою, я рейджквітнув». Про звільнення з Моzіllа Моzіllа — це nоn-рrоfіt, а отже, там немає єдиної чіткої мети, наприклад, заробітку чи домінування на ринку. Кожен тягне ковдру на себе: хтось хоче «покращувати світ», хтось підтримувати африканських дітей або жінок в ІТ. А хтось приходить на роботу, грає в ігри і вдає, що працює. Коли немає єдиної цілі, вся структура стає розбалансованою. Особливо це відчувається в середніх ланках, де люди не мають прямого контакту з користувачами й просто вигадують собі завдання. Це знищує продуктивність будь-якої організації. Такі ж симптоми можна побачити в Gооglе, Ubеr та інших великих компаніях. Але для nоn-рrоfіt це органічна проблема, бо злагодженої мети там ніколи не було. У результаті виникала токсична політика: ти хочеш щось одне зробити, а інші — зовсім інше. Організувати когось у спільному напрямку було надзвичайно складно. Були навіть команди, де люди нічого не робили — і це дуже вбивало мотивацію. Я намагався це змінити. Спершу пішов у менеджмент із надією, що зможу звільняти «баласт», але швидко стикнувся зі системним спротивом. Виявилося, що це майже неможливо, бо кожного працівника захищав його менеджер, а звільнення шкодило б його «імперії». Коли мені все ж вдавалося когось звільнити, це викликало конфлікти. Але водночас багато хто дякував, бо ситуація в командах ставала кращою. Я постійно організовував ініціативи, щоб покращити продуктивність, збирав людей, проводив зустрічі. Всі погоджувалися, кивали, обіцяли — а потім нічого не робили. Мене це зжерло. Я вигорів. Коли я прийшов з новою ідеєю до Неаd оf Рrіvасy, він мені прямо сказав: «Я розумію, чого ти хочеш, але моє завдання — робити це складнішим для тебе». Мене аж перекосило. Дуже агресивно це сприйняв — був тоді ще молодий, гарячий. Перестав нормально спати, постійно нервувався. І, зрештою, я рейджквітнув. Я написав всім листа, де запропонував звільнити увесь менеджмент і повернутися до справжньої опенсорс-культури. І сам звільнився — показово, як приклад. Відгук був шаленим. Люди сприйняли мій лист по-різному, кожен бачив у ньому своє. Я отримав понад 100 листів подяки й підтримки. Мені навіть СЕО подзвонила, просила не йти. Але я вже ухвалив рішення. Це був 2014 рік. Ця історія мене сильно змінила. Відтоді я більше не переймаюсь, чим конкретно займається компанія, на яку працюю. Я просто роблю свою справу. «Бути українцем — це значить хотіти робити по-своєму». Роки після Моzіllа і повернення в Україну Після Моzіllа я працював у дуже крутій, хоч і майже невідомій компанії — Рurе Stоrаgе. Це був рівень Nоkіа, тільки в більш ентерпрайзному сегменті. Я пішов туди на менеджерську позицію, і мене вразив підхід до роботи. Вперше побачив, як кожна задача програміста напряму пов’язана зі зростанням частки компанії на ринку й навіть вартості акцій. Менеджмент був настільки ефективним і сфокусованим, що мені було навіть трохи страшно — люди розумні, серйозні й зовсім без жартів. Це тривало вісім років. Потім почалась особиста криза: розлучення, втрата всього, що мав. Я планував заробити гроші й виїхати з Кремнієвої долини, бо не люблю її. Хотів поїхати у село в Америці. Але життя внесло корективи. Виявилося, що всі гроші, які я заробляв, ішли на податки, а після розлучення забрали ще більше. Я жив у старому будинку 1947 року, який збирався відремонтувати, але процес отримання дозволів був настільки складним, що я здався. І тоді подумав: «Навіщо мені це все, якщо я не можу навіть жити нормально?» У той період я почав переосмислювати життя. Багато моїх друзів в Америці були українцями. І я став розмірковувати, чи не повернутися мені в Україну і спробувати себе тут. У 2021 році я це втілив. І був приємно вражений. Удома все розквітло — особливо ІТ. Люди живуть у стильних дизайнерських квартирах, проводять класні тусовки. У Штатах навіть дуже успішні люди живуть у жахливих будинках — ремонт там робити складно і дорого. Та й сам смак — і в дизайні, і в їжі — часто відсутній. «В Україні ж я побачив зовсім інший рівень» Я зрозумів, що не хочу їхати звідси. В мене були знайомі, які після розвалу Моzіllа пішли створювати класні компанії. Фактично, Fасеbооk Еngіnееrіng — це теж частково вихідці з Моzіllа. Багато таких компаній — це уламки Моzіllа. Дехто з них став венчурними інвесторами, і вони мене покликали допомагати стартапам. Це було легше, приємніше, ніж працювати у великій компанії, де всі дуже суворі. Я так провів п’ять років. Але якщо ти в Україні, важко працювати на американський ринок. Згодом я підняв гроші на свій стартап — Dеер Struсturе. Нам дали $3,5 млн доларів інвестицій. Але реалізувати його не вийшло. Сьогодні я працюю з деякими людьми в оборонній сфері — не хочу вдаватись у деталі, але скажу загально. Війна — це жахливо, але парадоксально вона дає дуже чітке розуміння, що таке бути українцем. Колись у школі українська історія здавалася незрозумілою — чому ми такі класні, а живемо погано? А тепер усе ясно. Бути українцем — значить хотіти робити по-своєму. Ми всі різні, але нам це подобається, ми готові сваритися одне з одним після перемоги, бо хочемо мати на це право. Оця впертість і є національною ідентичністю. Ще один момент — технології. Все, чим ми користуємось сьогодні — айфони, GРS — продукти воєнного часу. Без холодної війни не було б супутників, GРS. І нині в Україні я бачу те саме. Раніше всі айтівці працювали на аутсорсі. А що аутсорсять? Те, що не є критичним. Рідко ти як розробник бачиш, як твій код реально впливає на бізнес. А тепер усе інакше. Написав рядок коду вчасно — і це може допомогти знищити ворога. Продуктовість з’явилася не лише в технологіях, а й у фінансах. Зараз ти або продаєш щось для армії, або волонтериш. Завжди бачиш зв’язок між тим, що робиш, і результатом на фронті. І це страшенно мотивує.

242 доби, із 26 травня 2014 року до 23 січня 2015-го, наші військові, добровольці та волонтери - надлюдськими силами боронили Донецький аеропорт. "Кіборги" вистояли не витримав бетон", ця фраза вже стала історичною. Говоримо про ті події разом з їх безпосереднім учасником, офіцером Сил спеціальних операцій на псевдо "Кроль", який у 3-му окремому полку спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго, пройшов шлях від солдата до майора, має бойові нагороди. На території Міжнародного аеропорту "Донецьк" імені Сергія Прокоф'єва, бувши прапорщиком, служив п'ять місяців із квітня 2014-го. Перебував серед тих, хто прийняв перший бій за летовище. 26 травня 2014-го бійці трьох батальйонів 3-го полку спецпризначення уже впродовж кількох тижнів несли службу по 20-кілометровому периметру аеропорту. Утім, з усіх адміністративних будівель підрозділ контролював лише Старий термінал. Річ у тім, що керівництво ДАП виступало проти того, щоб спецпризначенці зайшли до приміщень нового терміналу. Мовляв, присутність там людей зі зброєю змусить нервувати пасажирів, зокрема іноземців. На той момент аеропорт працював у штатному режимі, щодня відправляв і приймав рейси. Військових заспокоювали: на об'єкті впораються своїми силами, адже в будівлі діяли співробітники митниці, прикордонники, міліція, служба внутрішньої безпеки. Згодом запис відеокамер засвідчив, як за участі зрадника із СБУ десь близько третьої години ночі у службових коридорах Нового терміналу з'явилися озброєні бойовики. Ця будівля була вища за стару, на цей й був розрахунок: здійснювати вогневий контроль із верхніх поверхів було зручно. Нам потрібна була пауза, аби дочекатися підкріплення Ватажки збройних формувань, зокрема, колишній очільник донецької "Альфи" Олександр Ходаковський, через рацію вийшли на зв'язок з українськими командирами й висунули ультиматум: залишити аеропорт. Непрохані гості були впевнені, що опір їм ніхто не чинитиме. - Десь о пів на третю один із працівників аеропорту підійшов із пропозицією купити нам у шопі цигарок і мінералки. Це була остання наша закупка в терміналі. А за декілька хвилин й почалася вся "двіжуха", згадує "Кроль". Поки один із наших командирів, затягував час у перемовинах із бойовиками, інший був на постійному контакті зі штабом. Нам потрібна була пауза, аби дочекатися підкріплення. Позбирати "Уралом" по летовищу своїх хлопців з усіх постів із "пожежки", метеостанції, виїздів на Піски і Спартак, пагорбів навкруги вдалося трохи згодом, коли вже почався бій і метушня. Зосередили весь особовий склад з периметру біля ангару. Місця для оборони там були зручні. Переговори тривали до ранку, тим часом кілька пасажирських літаків вдалося евакуювати. А до того доходило навіть до абсурду. Уявіть, до нас підійшов хлопець із персоналу ДАП із фразою: "Диспетчер із вежі запитує дозвіл на посадку". І мова, між іншим, йшла про рейсовий борт! "Хай ще покружляє колами", пам'ятаю репліку наших офіцерів. У підсумку ніхто із цивільних літаків вже після того не приземлявся, усіх відправляли на суміжні аеродроми. Бойовики облаштували свої позиції на поверхах Нового терміналу О 7:00 ДАП оголосив про тимчасову зупинку обслуговування рейсів, а згодом Державна авіаційна служба України заборонила польоти до Донецька.Тим часом бойовики облаштували свої позиції на поверхах Нового терміналу, розгорнули на даху розрахунки ПЗРК та АГС. Паралельно українські військові вивели на злітну смугу дві зенітні установки із 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. За кілька годин з'явився і наш очікуваний десант на Мі-8 та Мі-24, бійці 8-го полку спецпризначення, 140-го центру сил спеціальних операцій та розвідувального взводу 95-ї аеромобільної бригади зістрибували з "вертушок" прямо на ходу. Оборона ДАП розпочалася з пострілів снайпера 3-го полку Вови, який упродовж кількох секунд ліквідував двох бойовиків із переносним зенітним ракетним комплексом. - Командир групи снайперів "Турист", який ретельно стежив за подіями на даху і помітив наміри бандитів атакувати з ПЗРК наші гелікоптери, а також СУ-25, що виходили на бойовий курс, дав наказ стріляти, розповідає "Кроль". Вова відпрацював відмінно: клац один упав, тут же інший побіг до його апарату, клац і він вибув. Це неабияк додало впевненості. Ну, а далі розпочалася справжня краса, і мені випало бачити її на власні очі, оскільки я був один із небагатьох, хто умів стріляти із АГС-17 (автоматичний гранатомет на станку) і зайняв із ним відповідну позицію. Дві наші "сушки" влаштували справжню карусель. "Сушки" заходили на Новий термінал від сонця, щоб бойовикам сліпило очі, робили залп НуРСами і, огинаючи аеропорт, йшли за траєкторією на нове коло. Причому працювали в унісон: коли одна атакує, інша якраз розвертається. Ех, і добряче хлопці тоді їм насипали Дуже доречною була участь у бою двох зенітних установок ЗУ-23-2, які працювали під керівництвом Євгена Подолянчука і періодично змінювали позицію, ускладнюючи свою вразливість, згадує "Кроль". - Ех, і добряче хлопці тоді їм насипали&hеllір; На жаль, Євген Петрович загинув в аеропорту у вересні того ж року, - веде далі офіцер. - Під вечір на тлі наших активних дій противник почав готуватися до відступу. Воно й не дивно, адже у Новому терміналі несучих конструкцій не було, будівля була, по суті, скляною, наче акваріум. Проти авіації і ЗУ-23-2 з неї воювати непросто. У свою чергу і нам ресурсу не бракувало, десант підкинув зброї і набоїв, кожен із бійців мав по чотири магазини і ще по 5-6 пачок по кишенях. Тоді, до речі, познайомилися і з ПП (патроном з кулею підвищеної пробиваності. Gаzеtа.uа). ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Волонтерська місія "рейнджера". Офіцер ССО "Штіль" розповів про реалії служби в еліті ЗСУ Ну, а знаменита історія про відхід бойовиків із Нового терміналу на свою базу через Путилівський міст всім відома. Ворог настільки був деморалізованим того дня, що включив "режим самознищення". Бойовики, очікуючи на нібито прорив "Правого сектору" з аеропорту, влаштували обабіч дороги засідку і в упор розстріляли з автоматичної зброї "КамАЗи" зі своїми же пораненими й убитими. 26 травня 2014 року під час першого бою в донецькому аеропорту не загинув жоден український військовий. Було четверо поранених два легких і два середньої тяжкості, яких евакуювали того ж дня. Цікаві факти від "Кроля" У ніч із 28-го на 29 травня в донецький аеропорт під акомпанемент сильної зливи чотирма "Ілами" прибули три батальйони 72-ї механізованої бригади з технікою, натомість основні сили 3-го полку перекинули до Дніпра. Перед тим ми провели перевірку і зачистку всіх лісосмуг навколо, аби літаки змогли сісти без усіляких сюрпризів, а наша група із 12 спецпризначенців, серед яких два офіцери, забезпечувала вогневе прикриття на найбільш небезпечних ділянках ймовірних атак противника, після чого залишилася для підтримки колег". В один із днів я взяв борошно, дріжджі і на двох великих жаровнях випік хліб Харчів у холодильниках кафе терміналу і Duty Frее надовго вистачило, а от із хлібом мали проблеми. Дуже скучили за ним хлопці&hеllір; З електрикою проблем в аеропорту не було, один із двох генераторів був такої потужності, що тримав весь ДАП аж до середини серпня. В один із днів я взяв борошно, дріжджі і на двох великих жаровнях випік хліб. Мама навчила свого часу. Шалені запахи стояли по всьому терміналу! Розніс тоді, пригадую, і по постах, і пораненим передав". Під час першого бою в аеропорту на злітній смузі весь час простояв салатово-червоний Воеіng 777 компанії Wіndrоsе, за кілька днів прийшов пілот і перегнав його до Дніпра. А ось іншому борту, здається, футбольної команди, пощастило менше згорів на стоянці між терміналом і "пожежкою". Півтора місяці, коли ми перебували в оточенні, вантажі нам доставляли лише повітрям. Одного дня "Турист" сказав нам: "Хлопці, чекаємо на пташку. Пакуємо. І ходу". І тому коли сепари повідомили про збиття українського транспортного борту, ми одразу подумали про наш. Правда стала відома трохи згодом. Збитим літаком виявився пасажирський Воеіng 777, що виконував рейс МН-17 за маршрутом Амстердам Куала-Лумпур". На наші позиції в ДАП прилітало по 5-10 мін на день Пригадується перший гуманітарний конвой, що прибув до Донецька. Бо до нього на наші позиції в ДАП прилітало по 5-10 мін на день, а з його появою під сотню. Причому ворог працював не тільки з 82 мм, а й 120 мм. Останній калібр спокійно пробивав дах. А взагалі обстріли терміналів були регулярними, щодня з 10:00 до 16:00 Наче за розкладом. Прибула в аеропорт наша перша механізована колона з 14 машин 4 танки, БПМ, вантажівки, екскаватор. Зустрічаю її на пагорбі біля метеостанції з АГС-17 для прикриття. А вже стемніло. Територію ми запакували мінними огорожами з МОН-50 для того, щоб гості раптом не нагрянули, створили своєрідні коридори. І ось в один із таких коридорів на мене рухається головний танк, в темряві мене з ліхтариком не бачить, їде, зупинятися не збирається. Поруч міни, біда може бути. Навів світло собі на обличчя, підняв руку і показав напрям повороту, водій в останній момент мене помітив, гусениця засвистіла ледве не перед носом. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зеленський переніс дату Дня Сил спецоперацій ЗСУ Піймали ми Грема Філіпса проросійського британського пропагандиста, проти якого ввели санкції навіть у нього вдома, в Англії. Йому дали провідника, сказали, можна йти в аеропорт, той і приперся в Новий термінал. Хлопці прийняли його, посадили на митниці в одну з камер, другого дня приїхав сбушник, забрав його. Був комічний момент: коли бойовики здійснили черговий обстріл, журналіст почав волати російською з акцентом: "Я трєбую бєзопасності!" А "Турист" йому англійською і розповів, що до чого. Вигадали хлопцям легенди та імена Проукраїнський дядько з Донецька, знайомий командира, провів до нас закутками хірурга з місцевої лікарні. Той оглянув поранених і порекомендував двох евакуювати, бо була загроза гангрени. Але як їх вивезти з оточення? Та й саме місто кишіло сепаратистами. Вигадали хлопцям легенди та імена. Мовляв, один поранив руку, коли ремонтував машину, інший ногою напоровся на арматуру. Але ледве не спалилися в клініці: коли їх приймали для надання медичної допомоги, одна із сестер на весь поверх вигукнула російською: "Так это ж огнестрел". Благо, зайві вуха не почули. Згодом один із хлопців з пораненням ноги на милицях зміг залишити Донецьк на потязі, залізничне сполучення з підконтрольною Україні територією тоді ще працювало. Той, що зламав руку, був кулеметником і відпрацював в аеропорту до середини серпня, навіть гіпс знімав наш док. Є дуже смішні фото, де він на позиції з кулеметом і в гіпсу". Я в підсумку служив у ДАП до вересня, доки в одному з боїв не був поранений. Вибух гранати із підствольного гранатомета стався у півтора метрах від мене, праву руку трохи посікло. Між іншим, один із маленьких уламків так і залишився в кінцівці, за певних фізичних навантажень нагадує про себе". Знайшли у травні в одному із приміщень аеропорту завернутий прапор України. Повісили його на балконі терміналу, весь цей період він був із нами. Ворог цілеспрямовано занадився по ньому стріляти, намагаючись збити, тому він трохи пошкоджений&hеllір; Потім забрали символ із собою, наразі він у музеї 3-го полку в Кропивницькому і піднімається раз на рік на День Державного прапора України 23 серпня. Хочеш приєднатися до Сил спеціальних операцій? Звертайся до "ССО Рекрутинг"! Наші контакти: Сайт Телеграм Телеграм-бот Фейсбук Інстаграм Вакансії Телефон: 0800357174 Адреси: м. Київ, Оболонська набережна, 7, корпус 1 м. Дніпро, проспект Олександра Поля, 2 м. Хмельницький, вулиця Соборна, 16 м. Кропивницький, вул. Віктора Чміленка, 53/35

Дарка останнім часом найбільше займається питанням комеморації і тим, як нам працювати з пам'яттю полеглих наших героїв. Є різні думки, чи це на часі вже, але насправді щось вже відбувається. І відбувається деколи доволі потворно чи в якомусь ще дуже совєтському стилі. Як сталося, що ти взялася за цю тему? Я почала цікавитись пам'яттю в камені. Тому що, як на мене, пам'ять в камені - це найнадійніша і довговічніша річ, ніж наші щоденні ритуали, хвилина мовчання, акції пам'яті і так далі, якісь такі усні історії.Тому що ми цю війну зараз переживаємо і сприймаємо дуже близько, а українці через декілька поколінь вже не будуть відчувати це настільки персонально. Але те, що вони отримують від нас у спадок, це якраз пам'ятники, це військові некрополі. І те, в якому ми стані їх зараз закладемо і передамо наступним поколінням, буде свідчити про наш рівень самоповаги, гідності і поваги до полеглих.Тобто наші пам'ятники, які зараз з'являються, або які ми хочемо зараз ставити, вшановувати, це насправді не для нас. Воно більше на майбутнє, воно для тих людей, для тих поколінь, які виростуть?Це і для нас також. Це наш підхід до побудови, це, власне, рівень нашої самоповаги. Наскільки ретельно ми підходимо до будівництва, наскільки мистецьки, яких фахівців ми залучаємо, скільки ми часу приділяємо на роздуми, як це має виглядати. І, на жаль, ми звикли дуже утилітарно до цього підходити. Наші тривалі роки окупації дуже погано позначилися на нашій традиції пам'ятання і побудови пам'ятників.Але це дуже прикро, тому що в нас є до чого повертатися. Якраз дуже хочу показати нашу мілітарну історію до радянської окупації, тому що на нашій землі є чимало військових кладовищ Першої світової війни, це цілі меморіальні комплекси.. Це часом перлини просто монументального мистецтва. І в нас була ціла організація в міжвоєнний період, зокрема у західних регіонах "Товариство охорони воєнних могил".Там було 8 тисяч членів українців, це були пластуни і січові стрільці, які конкретно мережево займалися побудовою військових меморіалів для полеглих січових стрільців, військових некрополів. І це було зазвичай, те, що залишилось до наших днів, це досить на гідному рівні. І в нас є хороший приклад, нам є до чого повертатись, але нам треба позбутись цієї радянськості і цієї травми величезної естетичної.фото: fасеbооk/dаrіа.hіrnа Що ти думаєш про все це радянське, все те, що вони лишили нам спадок, умовно кажучи? Все, що лишилося тут, в Україні, тому що дуже багато всього ставилося, щоб вшановувати і роздмухувати оцю всю історію про "вєликую побєду" у "вєлікой отєчєственной войнє", 9 травня і так далі, все те побєдобєсіє. Воно ж є всюди, воно є в кожному селі, може бути, залишатися, особливо, якщо ми за Збручем дивимося. І як нам до цього спадку ставитися? Чому він поганий для нас? Чи він, може, непоганий? Може, ми його можемо якось апропіювати, якось привласнити?Це велике дуже питання. Якщо говорити про цю політику побєдобєсія, яка у брежнівські часи почала формуватися. Так, фактично в нас у кожному селі є цей пам'ятник невідомому солдату, і проблема в тому, що це не про історію, де в центрі людина і її подвиг, це якась така безлика дуже монолітна тема, де держава вища над індивідом, якщо так складно говорити. Вони, до речі, всі мають абсолютно однакові риси обличчя. Дуже узагальнені, ніби їх штучний інтелект малював. Так, це соцреалізм. Тобто ти якщо був митцем, то не міг виходити за рамки цього соцреалізму, і дуже часто ти не міг проявляти свій талант навіть у цьому напрямі, тому що треба було помаркувати просто мілітарну територію. І оскільки це дуже дорого, то такі пам'ятники дуже часто робилися з найдешевших матеріалів, з бетону, фарбувались під бронзу. Навіть досі ми можемо проїжджати селами і бачити наскільки це низькоякісні монументи. І це, власне, щоб позначити територію імперії цієї радянської мілітарної міці. І воно дуже однотипне. Часом в обласних центрах зустрічалися складніші комплекси, звісно, більш мистецькі, але воно все дуже-дуже схоже одне на одне. І в цьому мало нашої історії. фото: Суспільне Чернівці Україна - не імперія, тут немає нашої історії, але знову ж таки про це можна сперечатися, про те, що там немає нашої історії. Тому що якщо ти кажеш зараз про ті якісь залишки меморіалів, наприклад, Першої світової війни, де вони справді залишилися, то швидше за все йдеться про території Західної України. При чому дуже Західної України, саме які після 1920 року не опинились у складі СРСР. І тільки тому вони мали шанс якось зберегтися, дійти до наших днів. Просто для для великої території України, яка була у складі Росії 300 років. Чи вони, можливо, відчувають цю символіку чужою?До речі, цікаво, що, справді, за межами західних регіонів немає кладовищ Української Народної Республіки, військових, якщо ми звернемо увагу. Вони всі були знищені. Один у Боярці на Київщині відновлений вже фондом "Героїка" не так давно. І це дуже-дуже яскрава деталь, що така велика історія, основні бої УНР відбувалися: Південь, Схід і Центр, у нас немає мілітарних маркерів просто, вони знищені. Звісно, хтось може сприймати цю історію своєю. Російська мілітарна пропагандистська машина працює дуже в нищівний спосіб, в першу чергу для мізків, власне, щоб нівелювати знання, стерти історичну пам'ять про наше минуле.І це проблема, з якою, мені здається, треба працювати, тому що, звісно, ми можемо сказати, що соцреалізм, в який нас загнали, це також, так, українці творили в соцреалізмі, їм визначили певні рамки, і вони щось робили. Це правда. Але наскільки це здоровий процес з точки зору збереження і передавання пам'яті - це дуже велике питання. Яка твоя думка стосовно цього? Я вчора проїжджав, наприклад, Рівненську область і бачив, що танк Т-34 помалювали в синьо-жовтий колір і поставили над ним прапор України і ще тризуб там трафаретом намалювали. Чи він після цього змінився, і це вже якийсь танк український і правильний танк, і це тепер танк, який воює проти Росії? Ну, це по суті як парадокс із аргонавтами. Якщо кожного разу відколупувати якийсь шматочок "Арго" і міняти на свіжий, чи це ще той самий корабель? Так і тут, просто перемалювали, може, це вже тепер інший танк? Мені здається, що ні, це не інший танк, але тут ще є такий момент ностальгії і момент прагматичний. Тому що зазвичай такі пам'ятники в селах - це якась центральна площа, місце зустрічі і для багатьох людей це місце, з яким вони зрослися. Тобто його реорганізувати, змінювати свою звичку взаємодії з громадським простором - це дуже важко. І якщо ми його зносимо, то чи є в нас, як у громади, ресурс, щоб поставити або щось нове, або перебудувати, український пам'ятник поставити, чи щось інше.Дуже часто немає у громад ресурсів, щоб якісно це переосмислювати, і дуже часто просто немає ідейних людей. Це зазвичай робиться в емпіричний спосіб, інтуїтивно, так, як люди вміють.фото: оgо.uа Так він виглядає просто нестерпно, щось з ним треба зробити. Грошей забрати нема.І це перше - замалювати в синьо-жовте і, можливо, на якийсь час стане легше і не так тригерно. І це велика тема, тому що в нас дуже багато таких символів, що з ними робити? Ми ж не будемо все демонтовувати і заміняти, чи будемо? Не знаю, про це треба говорити, але наша участь в Другій світовій, українців у Червоній армії, вона була, і нам треба якось зрозуміти, якою має бути ця пам'ять здорової людини про Другу світову.Тут є, звичайно, дуже велика символічна фігура і постать, в усіх сенсах велика - це Батьківщина-мати, статуя в Києві, це Марсове поле, здається, називається. І я, наприклад, з усіх можливих моїх комунікаційних каналів намагався казати, що це погана ідея. Те, що з нею зробили, а власне, демонтували герб СРСР і причепили туди, приварили Тризуб. Але, здається, що, справді, більшість українців вважають, що це окей. І просто в такому випадку ми ніби даємо зелене світло, ми на найвищому рівні показали, що такий спосіб опрацювання і апропріації оцієї совєцької пам'яті про війну і мілітарної пам'яті, він працює. Це нормально. Ми можемо так робити. Тобто ми буквально сказали: якщо Родіна-мать совєцький союз, якщо в неї віддерти попередній символ і причепити новий, прикрутити, то вона вже стає Батьківщина-мати Україна. Так, по суті так і сталося, але тут є один аргумент, який, мені здається, достатньо суттєвий, це все-таки територія музею, і сама ця мати Батьківщина - це є музей. І це вже стало частиною не тільки українського маскульту, а й світового маскульту, тому що ми знаємо, що дуже багато іменитих гуртів приїжджають, записують музичні відео і дуже-дуже надихаються цією естетикою соцреалізму. І це якраз той випадок, коли мистецтво тут присутнє. Тобто це дуже складний дорогий комплекс. Так, він соцреалістичний, але якраз совок вкладав багато ресурсів в обласні центри, щоб робити цю пам'ять у густонаселених містах кращою на вигляд, більш вражаючою. І гігантизм оцей мав вражати якнайбільшу кількість людей.І я це сприймаю, можливо, як індивідуальний кейс, хоча я розумію: це небезпечний прецедент для інших громад, які можуть посилатися на цей приклад. Але для мене цей герб на Батьківщині-матері, яка розвернена фактично на схід, до Росії, за іронією долі, - це тріумф над Російською імперією. Тобто мені подобається сама ідея заміни символу, як певна перемога над цим всім совком.фото: gеttyіmаgеs Чи водночас не є ця фігура пам'ятником тоталітарної доби, з цією гігантоманією?Є, є, але знову ж, це музей сам у собі. Тобто мені здається, що це важливе місце для того, щоб показувати як воно виглядає у масштабі країни, але знову ж таки, це дискусійне питання. Тобто тут і ти маєш рацію, і в принципі, мені здається, що все зносити під корінь… Не знаю, мені здається, що тут воно доречно. І насправді от на Хмельниччині музей пропаганди, там був цей великий монументальний пам'ятник Острозькому. І цей музей пропаганди дуже дорогий, тому що там 70 майстрів у СРСР ліпили мозаїку вручну, це все ручна робота. Шепетівка, здається, містечко. І цього Острозького знесли, але він стояв якраз на території музею, і без нього цей музей пропаганди вже зі зміненою назвою і з іншою суттю вже не так потужно сприймається і не так вражає з точки зору цієї радянської пропаганди. Так, його усунули нібито з публічного простору, але ми цим, мені здається, послабили цю освітню функцію. І тут можна говорити, як краще, але для мене цей кейс із Батьківщиною-мати, мені здається, в принципі це хороший компроміс.Ми зараз говоримо про те, що до нас дійшло з минулого, але в нас все одно так чи інакше кожного дня є похорони. У нас кожного дня ростуть цвинтарі, де ховають українських військових, тобто ми так чи інакше якось зараз відповідаємо на питання, як воно має виглядати. І я знаю, що в Одесі десь, не знаю, ще рік, напевно, тому були навіть тендери якісь на якусь стандартизацію військових поховань. І, чесно кажучи, те, що там визначили, це виглядає для мене доволі дивно, тому що це просто якийсь граніт, мармур, там ще щось таке чорне. І воно не несе якоїсь… Воно щось має нести, правда?Так, ну це я би хотіла, щоб ми ці місця облаштовували таким чином, що туди хотілося б приходити, порефлексувати, подумати і вшанувати пам'ять. Не тому, що тебе до цього зобов'язує День Збройних Сил України, а тому, що ти хочеш туди піти. Бо це місця сили. І дуже часто ми перетворюємо ці місця на кіч, дуже інстинктивно їх організовуючи, хаотично, так, як ми звикли. І це дуже сумно, тому що в першу чергу йдеться про темні кольори: сірі, чорні. Ми ж говоримо про світлу пам'ять військових. Чому тоді ці місця такі похмурі?Це про нашу скорботу, чи це все-таки про героїзм і подвиг людей, які віддали життя? Тобто, мені здається, що потрібно повертатися до нашої козацької традиції світлих хрестів, або з пісковика, або з вапняка, або з архітектурного бетону. Є дуже багато різних матеріалів світлого кольору. І це зовсім змінює атмосферу.Так само в нас дуже часто є традиція все заливати бетоном. Всю природу, всі газони заливати цими доріжками, так, щоб там неможливо було продихнути. Наприклад, в американській практиці зелені насадження - це окрема політика для проєктування таких військових кладовищ. І от кожна ця стаття, наприклад, зелені насадження, кольори каменю, з яких ми будуємо і чому вони, наприклад, світлі. Які ми меседжі туди закладаємо? Тому що в нас є дуже багата мілітарна поезія і проза вже сучасних героїв, полеглих, того ж Максима Кривцова. Чому, наприклад, не взяти, в американській традиції, наприклад, дуже часто військова поезія громадянської війни використовується, декілька рядків.У нас на кладовищі українських січових стрільців, на Янівському, у Львові рядки Олега Ольжича: "Нікому ніколи не стерти з вірша городок 33". І, наприклад вже відома фраза Кривцова про те, що: "Коли мене спитають що таке війна, я скажу імена", - це вже стало також частиною масової культури. Чому не закладати ще нові сенси в такі місця?Чому ми не викарбовуємо важливі для нас меседжі про цю війну? Тому що зазвичай це зводиться до загальних лозунгів: Слава Україні, Героям Слава. Це все штампується однаково. Одна громада подивилася, як в іншої громади, і воно все отак несеться бездумно. Без роздумів, без технічного завдання, без залучення фахівців. І нам треба цей підхід дуже жорстко переглянути, інакше ми просто набудуємо багато поганих відверто пам'ятників. Вони будуть мати вже ці сакральні сенси, тому що вони на місці поховань найдорожчих наших людей. І потім це вже буде дуже важко емоційно переробляти. Отже, коли ми говоримо про цю пам'ять у камені, ми хочемо забрати звідти совєцьке, все це нашарування. І ми також туди хочемо заселити якось нові наші змісти, змінити також саму естетику. Повернутися десь до своєї культури в самій естетиці. Тобто це все непрості завдання і, напевно, вони потребують, по-перше, часу. Є думка, знову ж таки, Іванки Димид, львівської художниці, якої син загинув, пішов добровольцем, випускник УКУ. І я знаю, що вона каже: "Давайте до кінця, принаймні якоїсь активної гарячої фази війни просто відкладемо це все. Хай будуть дерев'яні якісь хрести. Ми потім до цього прийдемо".Я з пані Іванкою дуже згодна в тому сенсі, але проблема в тому, що кожен проживає, кожна родина проживає горе по-різному, з різною інтенсивністю і багатьом родинам, на жаль, потрібно цей гештальт, пам'ятник встановити вже зараз. Вони не хочуть чекати. Ми бачимо навіть на Личаківському, що кожен намагається якось, чи то прикрасити той простий хрест. Щось туди поставити, якусь особливу лампадку, або якийсь особливий віночок або ще щось. Щось посадити там, якісь квіти. Так. Це стихійно бажання щось зробити?Насправді на Марсовому полі у Львові ці деталі не роблять загальної атмосфери. Тобто якраз мені здається, що у Львові родини якось дуже тонко відчувають цей момент уніфікації, тому що загальний фон - це однакові хрести. Там поки що немає меморіального комплексу, але навіть на такому рівні перед будівництвом, я вважаю, що це, напевно, найкращий кейс в Україні зараз. І для мене ці деталі на окремих похованнях насправді достатньо, мабуть, органічно на цьому етапі виглядають. Але знову ж таки, у Львові, що важливо, відбувся прозорий конкурс архітектурний. Місто залучило найкращих фахівців і архітектурні бюро. Я знаю, що 27 команд змагалися за перемогу, і був обраний проєкт. Цей проєкт був розкритикований частиною громадськості, тому що ми розуміємо, що не буде архітектурної пропозиції, яка влаштує всіх, всі родини.Проект меморіалу Героїв України у Львові, Фото: zахіd.nеt Це нормально, критикувати і сваритися навколо цих проєктів. Насправді нормально, наскільки я пам'ятаю, всі архітектурні проєкти у Львові мали дуже жорстоку дискусію щодо, наприклад, повернути Маtkа Воskа, Божу матір, на місце фонтану, пам'ятаєте, в центрі, біля Міцкевича. Це коли перефарбували, наприклад, цей вхід головний на вокзал залізничний. Ну тобто це завжди якась дискусія, але здорова дискусія.Це дуже здорова дискусія, тому що місто реагує і спілкується з критиками. І я знаю, що потім команда переможців, архітекторів зустрічалася з кожною родиною. Їм презентувався цей проєкт, враховувалися пропозиції. І от нещодавно їм презентували вже оновлений проєкт на Марсовому якраз. Мені здається, що це буде новий стандарт для України. Це дуже хороший прецедент у всіх сенсах, і організаційних, і з точки зору прозорості і чутливості до втрат. І я дуже сподіваюся, що Львову все вдасться, і ми зможемо якраз посилатися на цей приклад.От у мене тут є такий момент, тобто я розумію, що якщо ми хочемо, щоби в нас усе було гарно, естетично, з новими сенсами і спрямованим у майбутнє, щоб наші, умовно кажучи, онуки прийшли і сказали: "Але вони гарно зробили, як вони тонко відчували, як ми тепер відчуваємо і біль, і подвиг, і ті великі події, які відбувалися, історичні". Але може бути інакше, що вони прийдуть і скажуть: "Боже, які вони страшні. Ну, що вони такого тут зробили? Це ображає пам'ять насправді людей, які лежать під тим мармуром. І що толку, що то є мармур за мільйон гривень". Тобто я думаю про те, що то як, наприклад, з церквами, навіть західна Україна, це є страшна пошесть. Кожне село намагається знести старий цей купол, навіть на греко-католицьких церквах і замовити десь на Рівненщині і привезти ту із золотою, позолоченою бляхою, якоюсь лускою, цю цибулину і прикрутити її. Хай воно буде виглядати, як ніби татаро-монгольська орда нарешті перемогла. Я не знаю, звідки воно береться, але береться таке, що: "То ж по-багатому, ми ж шануємо наших героїв. Що там якесь біле каміння, ну, так собі. То має бути граніт чорний". Так, для мене було сюрпризом, що частина родин вважає світлий камінь дешевим. Дешевим, не по-багатому. Це дуже дивна історія. Це, власне, якраз ця совкова тема з тим, що темні пам'ятники, сірі - це був символ статусності цих радянських генералів і людей у високих погонах. І мені здається, що це дуже нездорова історія. Це просто не українська історія, це не наша традиція.Це Мавзолей Леніна.Так, це Мавзолей Леніна, і ми маємо це переглядати. І я дуже хочу запропонувати просто, щоб не говорити загальними фразами, якщо буде нагода у наших глядачів, піти на Личаківський цвинтар у Львові. Там є два військові некрополі, це цвинтар Орлят на пагорбі, польський, з білого каменю з розкішними левами, з арками. І ти коли там знаходишся, ти просто можеш відчути, наскільки колір комплексу і його складність, які емоції це в тебе викликає. цвинтар Орлят, фото: wіkіреdіа В поєднанні із зеленими деревами, з кипарисами. Так, і поруч одразу меморіальний цвинтар Української галицької армії у такому рову, сірий, зернистий. Там якась така туга, коли ти заходиш в цю крипту Петрушевича, голови ЗУНР. Ти навіть не можеш на цьому зернистому камені прочитати ім'я найголовнішої людини в цьому комплексі. І це можна дуже просто порівняти. Але так, щоб не тільки посипати голову попелом і критикувати, що ми не такі, в нас є хороші прецеденти. Те ж саме Янівське кладовище. У нас там меморіальний комплекс Українських січових стрільців зі світлого каменю. Якраз сьогодні згадувала вже в контексті вірша Олега Ольжича, тому що цей цвинтар неймовірний, і в нього неймовірна історія. Його зруйнували совєти, і його відновлювали вже в 90-х роках.І там в центральній стелі, яка має викликати найбільшу емоцію у присутнього, підвішені на ланцюгах фрагменти цих зруйнованих могил. І це світлий, дуже організований, зелений комплекс. І на фоні занедбане таке польське військове кладовище сірого кольору. Там теж можна відчути цей контраст, наскільки один колір просто змінює всю емоційну гаму.І тому я наполегливо намагаюсь говорити про те, що світлий камінь змінить нашу культуру пам'яті, і якраз у Львові на Марсовому буде також світлий камінь, наскільки я знаю. Ми весь час говоримо про Львів, про Львів, про Львів. Ну, ми у Львові зараз. Тим не менше, що відбувається на загальнонаціональному рівні? Що відбувається в Києві? Що з тим головним цвинтарем, військовим кладовищем? Як він буде виглядати врешті-решті? Все дуже сумно, немає діалогу з творчою командою. Цей архітектор, який у непрозорий спосіб переміг на тендері, тобто він знав, що він там єдиний учасник, і він буде переможцем. Він скоріше за все є другом когось з офісу президента. Журналісти-розслідувачі говорять, що це пан Біркадзе і Голик.Це просто через те, що це великі гроші? Так, це просто, напевно, свої мають отримати такий великий такий бюджетний проєкт. Але це ж просто не тільки про гроші, це іміджева дуже велика історія, тому що це головний військовий символ країни. Це більше ніж про гроші навіть. Так, це більше ніж про гроші. Це просто в архітектора, який під час війни їздив і робив кар'єру, рекламував своє архітектурне бюро в Москву, буде в портфоліо Національне військово-меморіальне кладовище.Заради того, щоб відбілити репутацію. Таке приниження загальнонаціональне. А чому нема діалогу? І як так взагалі ми на це вийшли? Чому в Києві ніхто не реагує? Реагують. Громадськість вийшла з листом декілька місяців тому з вимогою провести відкритий архітектурний конкурс на це місце. І звернулися, ми звертались зокрема, до президента, до Кабміну, до Міністерства ветеранів. Офіс президента відмовчався. Хоча це, напевно, будуть скоріше за все малювати як успіх Зеленського і перерізати стрічки там за декілька місяців. А Мінветеранів фактично відписалося, що, можливо, після війни вони проведуть один конкурс на центральну скульптуру. Це принизлива відповідь, дуже обурлива. І це якраз загальнонаціональний стандарт, він отак зараз нівелюється, хоча Київ міг закласти дуже хороший приклад і прецедент, але це відбувається у Львові. І це відбувається зі Львова.фото: gеttyіmаgеs Тобто по суті спускається згори зараз оцей символізм.Так, під приводом дедлайнів, що: "Ми не маємо часу, тому що треба ховати людей вже десь", але підв'язують цю смислову і творчу частину до технічного моменту поховань. Тобто є думка і переконання, що так, як у всіх українських громадах спочатку воїнів ховають, а потім думають над рішеннями архітектурними, які будуть на землі. У контексті Києва нас намагаються переконати, що все має бути синхронно. Тобто сакральні споруди мають відкриватися синхронно з похованнями. І мені здається, що в цьому великий обман і маніпуляція. Маємо те, що маємо. Надій на київський кейс у мене, на жаль, вже немає.Крім того, що там сама ця процедура ось така, яка вона є, але що не так з точки зору естетики, сенсів? По-перше, я до кінця не розумію, я не бачила повний ескіз, у нас є якісь окремі картинки.Тобто презентації по суті не було? Презентація по суті була, постфактум нам просто, громадськості, показали, що там буде будуватися. Потім державне підприємство НВМК, якраз Національне кладовище, воно збирало круглі столи, щоб, мовляв, поговорити і врахувати критику. Але творчий локомотив - це архітектурне бюро і архітектор. Він з цих зустрічей або йшов, або не мав часу, або слухав з перемінними успіхами. Тобто, він не вважає, що він має вступати у чесний і відкритий діалог з громадськістю.І що не так з самим проєктом: я не є архітектором і митцем, я маю певний рівень надивленості, тому що я їжджу багато і дивлюся, як будують інші, і як ми будуємо. І мені здається, що в тому, що нам показали, немає української мілітарної тяглості. Я не побачила там ні українських архітектурних стилів, ні чіткого розуміння.От, наприклад, там у перших двох чергах мають збудувати дім трауру. І монументи, якісь там монументи. Що це за дім трауру? Чому? Чому ми маємо будувати саме дім трауру. Які монументи? Про що вони будуть? Якісь? Ну, тобто, ми ж маємо якось цілісно дивитися. Там ще така історія, що вони вирішили будувати військову каплицю, військовий храм і будинок трауру. Тобто три сакральні споруди в одному комплексі. Який їхній функціонал? Чому? Чому такий підбір об'єктів?Є дуже багато питань, в тому числі про будівництво крематорію на цій території. Це дуже дороге задоволення, крематорій, в принципі його обслуговувати. І я не впевнена, чи під одне кладовище військове потрібен окремий крематорій. А якщо за якийсь час його почнуть експлуатувати для інших поховань, інших цвинтарів? Це означає, що Національне військове кладовище стане просто прохідним двором? Тобто є дуже багато питань, які непроговорені, які з експертним середовищем ніхто відкрито обговорювати не збирається. І це от така ситуація, такий статус-кво.Я не знаю, як це коментувати, тому що, напевно, має бути рішення якесь, до якого залучені люди, знову ж таки експертне середовище. Ми мали приклад з тою самою Батьківщиною-матір'ю, коли просто було проведене опитування в Дії. Після чого було зазначено, що більшість українців вподобали цей проєкт, і тому ми будемо його робити. Це принаймні було якесь звернення ніби до громадськості, принаймні якось були залучені люди. Ну але тут треба врахувати, що були залучені лише ті, хто мають цей Дієзастосунок, а це здається на той момент було менше половини чи близько половини лише українців, українських громадян. По-друге, проголосували ще ті люди, які хотіли проголосувати.Але там не було, пункту про знесення. Тобто там був відсутній в принципі пункт про демонтаж. Так, я не мав, наприклад, можливості, навіть не мав сенсу долучатися до цього голосування.Але навіть таке опитування, воно принаймні було. А зараз…Просто хтось вирішив, що воно буде виглядати так і все. Так, тобто воно, до речі, буде з граніту сірого, наскільки ми бачимо і по закупівлях і по всьому решті. Ти кажеш про те, що там немає духу, тої мілітарної історії, яка в нас є і мілітарної традиції. Але з іншого боку хтось вважає, що, наприклад, Рокосовський, Маліновський - це теж наші маршали. Друга світова війна, українці брали в ній участь і величезну насправді участь, українська армія і так далі. І заплатили величезну ціну за перемогу над фашизмом, гітлеризмом і так далі. Тобто це теж правда. І в такому випадку, напевно, нам треба визнати, якщо ми хочемо про це говорити серйозно, що це була також наша війна, наша участь у цій війні. І, відповідно, традиції, які пов'язані зі вшануванням цього всього, стиль навіть сам, естетика, вони також є наші. Тобто ми тут тоді відкриваємо оцю скриньку Пандори, що ми все-таки не можемо це просто так відкинути. Сірий граніт, мармур, позолота.Це, до речі, також дуже часто продиктовано нашими природними ресурсами, тому що, на щастя, чи, на жаль, у нас дуже багато в країні граніту. Це правда. Але я не погоджуюсь, тому що ми маємо ставити питання, чи історія участі українців у Червоній армії, чи це та історія, яка визначає українську державотворчість? Чи хтось не скаже: "Ви нав'язуєте нам свого Бандеру знову, своїх "усусів", "січових стрільців" і так далі? Але це теж частина української історії, це теж наше, це теж ми.Тут же не йдеться лише про Українських січових стрільців, УПА і так далі, у нас величезна мілітарна історія, скільки у нас фортець старих по країні. У нас країна за визначенням це фортеця. Тобто ми можемо завжди пропустити просто весь цей шар російського панування навіть на східних землях і просто опинитися на рівні вже, наприклад, козацькому. Зрештою, козацький хрест ось. Або навіть Київської Русі. Ну, тобто це залежить, яку ми рамку собі визначимо. Але якби в нас була ця розмова…Хто має на цій розмові бути присутній?Я думаю, історики, культурологи 100%, тобто це люди ідейні, які мали б думати над сенсами.У нас навіть не поставлений бар'єр просто, звичайний, найпростіший бар'єр між, наприклад, пам'яттю вигаданою здебільшого, фальшивою пам'яттю про Кієвскую Русь як колиску Москви. Тобто якщо ти заїжджаєш, я до війни був, наприклад, цей парк є тематичний "Київська Русь" під Києвом, і коли ти там є, ти розумієш, що це ж все в принципі калька з тієї якоїсь російської фейкової історії, оптики. Тобто там всі ті шоломи, які насправді навіть не були руськими шоломами, це були шоломи здебільшого монгольські і так далі. Тобто це все страшно, страшно, страшно намішано. Це такий вінегрет насправді з російських наративів, із совєцьких наративів. Ну, от, власне, нам треба робочу групу, яка б це все намагалася намалювати спочатку, деколонізувати.Чітко відділити, чітко відділити, що це точно не наше. І, до речі, мені дуже подобається, як в американському досвіді, там вони коли думали над виглядом американських цвинтарів, зокрема, в Європі. Вони залучали архітекторів, істориків, дизайнерів, ветеранів або чинних військових. Тобто це були і історики, і водночас військовослужбовці, що піднімало легітимність цих проєктів в очах суспільства. І мені дуже прикро, що зараз я бачу дуже мінімальну участь військових митців у цих дискусіях. Тобто є Тарас Іщик, який закриває дуже багато.Який, до речі, у Збройних Силах України.Так, він військовослужбовець, він дизайнер, і він дуже багато проєктів реалізовує якраз цих смислових. Але він не може все закрити собою. Нам треба розширювати цей пул військових. Володя Бірчак зрештою, який воює четвертий рік вже, він пішов добровольцем і воює по-справжньому, вже і поранення, і штурми, і все, що хочеш. Мені б хотілося Володю Бірчака бачити в цих обговореннях 100%. Вахтанг Кіпіані також бере участь у цьому. Але він більше з точки зору представлення окремих діячів у нашій мілітарній історії на місцях, власне, в некрополях майбутніх. Я перескочу ще на одну тему. Щодо умовної демократичності в цій дискусії. Наскільки вона має бути спеціалізована. Тобто окей, ми можемо відібрати людей з хорошим смаком. Я знову так до цього повернуся. Але що, якщо це не те, чого хочуть теперішні громадяни України? Тому що те, що я бачу на звичайних цвинтарях у маленьких містечках, наприклад. Коли намагаються поставити максимально реалістичне зображення, втілити десь там на пам'ятнику. Тобто де стоїть, ми бачимо цього військового з кулеметом, наприклад. Ну, от так, як його бачить. І я розумію, що воно буде виглядати дещо дивно через 100 років. Напевно. Це бажання просто відобразити цей момент і цей біль. Просто тут і зараз. Тому от ця фігура Мацієвського, який став відомий через це відео, де його вбили за Славу України. У нас на очах, ми всі це бачили, але коли ми робимо гіперреалістичне його зображення. Але дуже багато людей сказали, що це якраз те, що їм дає цю емоцію, яку вони хочуть. Як нам тут бути між демократією і зрозумілим походом в елітарність, якщо ми хочемо створити щось глибше? Нам потрібно навчитись делегувати цю тему митцям. У людей немає мистецької освіти. Це не їхня робота визначати сенсові і естетичні речі. Більшість на це не вчилась в університеті, в коледжах мистецьких. У нас є цілий цех людей, які би мали про це думати. Давайте їм більше довіряти. Давайте їх більше залучати. Купа студентів мистецьких факультетів вже зі свіжим поглядом на світ, з більшою надибленістю з подорожами в Європу і на Захід. Давайте залучати їх. Треба просто бути більш самокритичними. І довіряти все-таки фахівцям. І тоді ці простори будуть змінюватися, і в них буде хотітися приходити, не тільки нам з нашою особистою втратою, егоїстичною часом, а й всьому суспільству. Учням, студентам, гостям цієї країни, міжнародним делегаціям. І ми просто можемо зараз закласти стандарт, якому будуть вчитися інші народи. Так, як ми це робимо в інших сферах. Давайте і тут змінюватись на краще. Або закласти відразу хиткий фундамент, з яким нам доведеться жити потім нашим поколіннях. Тут теж є вибір.

Американський благодійник Делл Лой Хансен збудував у Мощуні будинки для родин, які втратили житло через війну. Його фонд "Місія Хансена в Україні" допомагає постраждалим від агресії РФ. Мощун - село, яке одне з перших зустріло ворога на підступах до Києва. У лютому-березні 2022 року тут точилися запеклі бої: будинки палали, а мешканці рятувалися, як могли. Коли російські війська відступили, від села залишилися лише руїни - понад 85% будівель було знищено або пошкоджено, а дороги, електромережі та водопостачання виведені з ладу. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала в Мощуні та нових будинках. І дізналася, як сьогодні живе село. ВІДНОВИЛИ 206 БУДИНКІВ - Ви можете проговорювати, якою може бути ванна кімната, зручності. Є можливість доплатити, щоб збільшити площу будинку, - про умови благодійної програми з відновлення житла розповідає працівниця старостату Анна Заіка місцевій мешканці Мощуна. - Ви хочете два санузла? Жінка сидить у довгому пальті напівоберта й гортає документи. Шапку не знімає. - У мене є родичі - племінниці з дітьми. Коли до мене будуть приїжджати, то накладно з одним санузлом, - пояснює їй односельчанка, на вигляд близько 60 років. До будинку культури, що водночас є й адмінбудівлею, часто приходять жителі. Відбудова села триває, а більшість людей - потребує допомоги. Благодійний фонд "Місія Хансена в Україні" підтримує родини, чиї будинки були зруйновані або пошкоджені внаслідок війни. У межах програми "Фенікс" фонд співпрацює з державною програмою "єВідновлення", додаючи до суми державного сертифіката додаткове фінансування, необхідне для повноцінного завершення будівництва, ремонту та облаштування благоустрою. Ця сума може досягати $30 тис. на кожен будинок. - Поки з допомогою виходить 80 квадратів, - додає працівниця фонду Ірина. - Щоб збільшити до ста - треба доплатити ще понад 8 тис. доларів. Поки погоджуємо, можете ще подумати. У селі наразі проживає близько 1000 людей. До повномасштабного вторгнення населення складало 1200 осіб. Одна родина має статус внутрішньо переміщених осіб. - Біда Гостомельської громади в тому, що не створюються системні рішення, - пояснює Ірина. - Якщо заходить приватний донор, то максимум - не заважають. Однак є населені пункти, які самостійно докладають зусиль до відновлення й розвитку. Зараз USАІD закрив енергетичні програми. Тому будемо шукати донорів, щоб оновити у Мощуні й енергетику. Освітлення й електрифікацію відновили завдяки тому, що Аня, Вадим і Мирослава тут написали у всі можливі інстанції. У громадах є бюджети. Тут питання у доцільності їхнього використання. Станом на березень 2024 року у Мощуні вдалося відновити 206 житлових будинків. Протягом 2022 року за кошти резервного фонду державного бюджету було відремонтовано майже 60 будинків, де замінили вікна, двері та відновили покрівлі. Міжнародні партнери долучилися до облаштування тимчасового житла - у дворогосподарствах мешканців встановили модульні будинки. Окрім житлової забудови, у Мощуні вдалося частково відновити соціальну інфраструктуру. Було відремонтовано будинок культури, облаштовано пункт здоров'я та організовано автобусне сполучення. Завдяки ініціативі "Місія Хансена в Україні" у Мощуні збудували шість нових будинків для родин, які втратили своє житло через війну. Це дозволило деяким мешканцям повернутися до нормального життя у власних оселях. ЗАЇЗД ДО ВЕЛИКОДНЯ - Ми ще не завезли все. Але плануємо до Великодня заїхати. Замовили сестрі тюлі нові, - Віра і Юрій Ющенки зустрічають на порозі свого нового будинку - одноповерхове житло з персиковими фасадами й широкими вікнами. Для будівництва використовували піноблоки. - Тут стіни дебелі й ремонт хороший. Заходять у просторий сучасний будинок. Обоє виглядають схвильованими, уважно оглядають кожен куточок свого майбутнього дому. - Два місяці будували. У серпні залили фундамент, а в жовтні готово було, - розказує 54-річний Юрій Петрович. - Ще не все готово, не зібрали до кінця меблі. Кухня, диван і стіл були. У вітальні на підлозі - кульки синьо-жовтого забарвлення. Залишилися ще з дня завершення будівництва. Кухня-студія світла, з новими меблями та технікою. Поруч стоїть генератор - тимчасова необхідність. У березні 2022-го ворожий снаряд влучив у їхній будинок. Удар прийшовся у самий центр будівлі. Усе розірвало на шматки, зізнається 42-річна Віра. З того часу родина мешкає в модульному будинку, який встановили за рахунок благодійника Делл Лоя Хансена. - Уже два роки, слава Богу, як живемо. То трохи обжили. Поставили на Рождество 25 грудня. Якби знали, що приїдете, то підготувалися, - Віра Ющенко запрошує у модульний будинок, де живе з чоловіком та донькою Діаною. Поспіхом прибирає зі столу ще теплі від чаю чашки. - Сразу не жили, бо не треба було каналізацію зробити й воду провести. Скважину до серпня провели, бо стара згоріла. Одягнена в просту, але зручну темну кофтину. Волосся зібране у високий пучок. Віра родом із Закарпаття, але після одруження з чоловіком живуть у Мощуні. До повномасштабного вторгнення Ющенки проживали у великому будинку з чотирма кімнатами. Якраз закінчили ремонт - замінили підлогу, затягнули стіни. Зараз родина має дві окремі кімнати, простору кухню й ванну кімнату. Усередині тепло й пахне деревом, яким обшиті стіни. Простора кухня, оформлена у світлих тонах і оснащена сучасними меблями та побутовою технікою - газова плита, витяжка, холодильник, мікрохвильова піч. На стінах - мармурові кахлі, а над робочою зоною акуратно розташовані ножі та кухонне приладдя. Крізь вікно, прикрите рожевими фіранками, пробивається м'яке світло. По квартирах чужих ходили - Тут була кухня, холодильник, диван. У комнаті - шкаф, кровать, стіл і ще багато всього. Як для того, що все згоріло - то шикарно, - розказує Віра. - Ми вже мєлочі добавили. До цього ж по квартирах чужих ходили. Спальні кімнати прості, але затишні. Дерев'яні стіни прикрашені особистими фотографіями. У господарській спальні висить годинник, а поруч килим, лежать серветки з вишивкою. На вікні - напівпрозорі фіранки з мереживом. - Я поки уют собі не зроблю, то не перейду в будинок. Уже в нову хату сестрі заказала тюль. Сюди тоже сразу купила все, що мені треба, - посуду, каструлі. Убрала, позастеляла й зайшла у хату як в готель. Не можу в бардакові, така я є, - сміється господиня. - Скільки того життя. СПОРОЖНІЛЕ СЕЛО Мощун - невелике село на Київщині за 7 км від столиці. На початку березня російські війська, просуваючись з боку Бучі та Гостомеля, намагалися прорвати оборону Києва через Мощун. Зайшли в село 26 лютого. Росіяни не очікували побачити супротив у такому маленькому населеному пункті. Однак із перших днів, окрім ЗСУ, опір чинили й місцеві мешканці. Саме тут українські захисники зупинили ворога, і село стало місцем тривалих бойових зіткнень. Авіаудари, артилерійські обстріли та вуличні бої перетворили Мощун на лінію фронту. - Ми виїхали 28 лютого з донькою через Горенку. Уже горіли хати в Мощуні, табличок не було дорогою. А чоловік зостався, бо мати була лежача на тій стороні села, - згадує Віра. - Ухажував за нею. Село фактично спорожніло. Більшість мешканців евакуювалися, а ті, хто залишився, ховалися у підвалах. - Утром 6 березня він її покормив, грубу протопив, а на обід вона згоріла&hеllір; Тоді у Мощуні вже нікого не було, даже воєнних - повиїжджали всі. Усе кипіло, горіло. На вечір чоловік ще окопи копав, а як вертався, то хотів удостовіритися, чи дійсно хата згоріла. Його вже воєнні, що у лісі були, не пускали. Але лісником робить, то все тут знає і любими б способами пішов до мамки. До батьківського дому Юрій не доїхав близько 200 м. Росіяни вискочили з лісу й почали стріляти по машині. - "Ниву" обстріляли. Але був поруч янгол-охоронець, вочевидь. Бо під номерами був газовий балон - номера прошиті кулями, а до бака всього 15 сантиметрів. І пасажирське сидіння прострілене. Коли по ньому відкрили вогонь, то сразу й не поняв. Але ж побачив, що хата згоріла, а в ній - мати&hеllір; Жодної кісточки не знайшли, нічого взагалі. Це від фосфору так горить, ним всюди били. Там тільки дві пружинки з ліжка знайшли і все. - Я машину кинув біля лісництва. Номер прострелили і у двері попали, у кришу, а коли тікав - то ще і в зад, - додає Юрій. Юрій вибіг з машини й кинувся тікати в ліс. Хотів пішки дістатися Пущі-Водиці, але дорогою підібрали українські військові. Довезли до місцевої школи, а потім - до Оболонського району столиці. Звідти чоловік виїхав до родини на Закарпаття. - 8 березня приїхав до нас. Звʼязку не було з ним до цього. Я думала, що вже живого його нема&hеllір; У мене свекруха, мабуть, відчувала таке. Бо казала: "Як буде війна, то знай, що все в житті наживне. Головне - щоб чоловік у тебе залишився". У травні вже викликали на роботу сюди. Я двора не узнала - тільки погреб всередині вцілів До середини березня українські військові почали контрнаступ, вибиваючи ворога з позицій. Російські війська змушені були відступати, але перед цим знищили значну частину інфраструктури. До 29 березня Збройні сили України повністю зачистили село від окупантів. - Як сусід скинув, що тут залишилося, то не хотіла повертатися, - зізнається Віра. - Я двора не узнала - тільки погреб всередині вцілів, але штукатурка обгоріла. У сусіда три хати було у дворі - тож нічого немає. Документи у нас всі згоріли тоже. Але там роботи не було, а хати дуже сильно в ціні піднялися. Як жити? Тут проробив лісником 31 рік, то й вернулися. Близько 85% будинків у Мощуні були знищені або сильно пошкоджені. Електромережі, дороги, водопостачання - були виведені з ладу. У лісі поблизу села були залишки ворожої техніки, нерозірвані снаряди та окопи, залишені окупантами. Деякі будинки обікрали мародери. - Мати вважається зниклою безвісти. Оскільки не змогли провести експертизу, - додає жінка. Відновлення села почалося відразу після звільнення. Завдяки волонтерам, державним програмам та міжнародним благодійним ініціативам частину осель вдалося відбудувати. НОВИЙ БУДИНОК - Ми раніше жили в обичному залізному вагончику. Ну, такому, що на будівництвах часто ставлять, щоб робітники жили, - 31-річна Наталя Онищенко спирається на новий деревʼяний стіл у вітальні-студії. На підлозі біля кухонної зони розкидані іграшкові автомобілі її сина. - У новому будинку ми з грудня. Від підписання документів і до того, як заїхали, пройшло всього чотири місяці. На місці новобудови колись стояв великий двоповерховий будинок. У ньому жили всією родиною, згадує Наталя. - З сімʼєю брата чоловіка й батьками, - додає. - По ньому було два чи три прильоти&hеllір; І взагалі нічого не осталося. - Ми з чоловіком, і двоє його хлопців, - пояснює Анна Заіка і знайомить з рідними. - А ми зараз у модульному будинку. Вагончик стоїть поруч із теперішньою терасою - компактна споруда з металевого профілю, утеплена монтажною піною, яка місцями проступає на стиках панелей. Має темні металеві двері та геть малі пластикові вікна. На даху видно димар - у холодну пору вагончик господарі опалювали буржуйкою. Поруч стоїть старий холодильник просто неба. Позаду також напівкругла металева споруда - модульний будинок, який надали волонтери. Господарі називають його "курінь". - Це пінопластове. Воно почало цвісти, усе сиріло. Потім нам поставили цей вагончик, і ми перейшли сюди. Два роки в ньому прожили, - каже Онищенко. - Привикали потроху. Ну, там просто - коли світла не було, ми буржуйку підпалювали. Готували на газовому балоні, а то і на кострі. На подвірʼї холодно й сіро, удалині видніються залишки зруйнованих будівель. Чоловік Наталії пропонує зайти в новий будинок. - Тільки почали обживати, - каже Петро Заіка. Проводить екскурсію й показує їхню з дружиною спальню. Кімната оформлена у світлих тонах. Велике вікно з білими фіранками, у центрі - двоспальне ліжко, застелене ковдрою. Над узголів'ям висить сімейне фото, а в кутку стоїть синій дитячий стільчик. У синовій кімнаті на ліжку охайно розкладені м'які іграшки, а поруч лежить дитяча книга. На підлозі - багато різнокольорових автівок, які аккуратно зібрані в зелений органайзер. На задньому плані - вікно, крізь яке видно двір, а поруч із ним розташований диван, застелений зеленою пледом. На дивані спокійно дрімає кіт. Ми думали, що вони сюди не підуть, а коли прийшли - то було пізно - Ми виїхали з Мощуна лише 5 березня. Малому на той момент було всього 18 днів, - розказує Наталя. - Ми думали, що вони сюди не підуть, а коли прийшли - то було пізно. Прилітали ракети, будинок у сусідки загорівся. Росіяни були в іншій стороні, на дачах. А коли по вулиці вже рухалися танки, то наважилися виїжджати. Ховалися у погребі, а вдень у хату - їсти готувати. Тоді ще був газ. Як виїхали, то вже 10 березня сказали, що будинка вже немає. Сімʼя родом із Мощуна. До останнього не вірили, що отримають такий будинок, зізнається Наталя. - Дитині є де розігнатися, - додає. Після деокупації в село почали повертатися мешканці. Наталія розповідає, що люди стали більш згуртованими. Будинок функціонує за рахунок електроенергії. За комунальні послуги минулого місяця родина заплатила близько 17 тис. грн. Найбільше - за опалення. - Цього місяця зекономили, то буде 10 тисяч. Але й морозів сильних не було, а то б і по 20 тисяч платили. Навесні плануємо поставити дровʼяний котел, - говорить Онищенко. - Ми тут живемо утрьох. Братові чоловіка Павлу також вдалося взяти участь у програмі - їхній будинок по-сусідству. З РОСІЄЮ ДИПЛОМАТІЯ БЕЗСИЛЬНА Історія Мощуна сягає кількох століть, хоча точна дата заснування невідома. Поселення виникло як частина навколокиївських сіл, мешканці яких займалися землеробством, лісництвом та ремеслами. У різні періоди історії Мощун був тісно пов'язаний із Києвом, особливо як постачальник сільськогосподарської продукції. У ХІХ-ХХ століттях село розвивалося як частина Київського повіту. Під час Другої світової війни село, як і вся Київщина, пережило нацистську окупацію. У післявоєнний період поступово відновлювалося, а згодом стало частиною передмістя столиці. До початку повномасштабного вторгнення село мало розвинену інфраструктуру - школу, декілька магазинів, поштове відділення та будинок культури, що одночасно виконував функції адміністративної будівлі. Ці будівлі були зруйновані окупантами. Наразі крамниці відновили роботу. Однак дітей доводиться возити на навчання в сусідні населені пункти. Щогодини з Мощуна курсує маршрутка до Києва. Більшість дошкільнят у селі виховуються вдома. Батькам дорого возити у садок, каже Анна Заіка. - Усе дорожчає. Світло знов підніметься в ціні. І спробуй тепер отопити такий будинок, - каже жінка. - У селі жінки переважно працюють у садках, школах або медсестрами. Чоловіки - лісниками, але їх не так багато у селі осталося, бо пішли воювати. Більше 50 людей на фронті. Спершу роздавати повістки приїжджали, а потім почали на пошту відправляти. У Мощуні планують збудувати ще понад 30 будинків. На програму можуть податися лише постраждалі мешканці, у яких була приватизована земля. Щоб будинок можна було ввести в експлуатацію. Частину коштів на відновлення виділяє держава, решту - фінансує Делл Лой Хансен. Тих грошей, що дають на відбудову, недостатньо для будівництва - У мене згорів будинок, у якому проживала родина з пʼяти осіб. Мені можуть дати 60 квадратів, бо тих грошей, що дають на відбудову, недостатньо для будівництва. Держава виділяє 33 717 гривень 46 копійок за квадратний метр. По-перше, індекс інфляції не буде ж діяти, а ще ж треба докупити меблі, сантехніку. Хансен додає до $30 тисяч, - розповідає Заіка. У Мощуні відновили пункт здоровʼя. Працюють фельдшер і медсестра, а раз у тиждень приїжджає сімейний лікар. У будинку культури відкрили художні виставки, а також простір для дітей. Іноді для жителів села проводять тренінги з домедичної допомоги. Над селом щоночі літають ворожі шахеди. На щастя, завдяки роботі українських захисників, прильотів не було. Після пережитого Україна не має поступатися територіями, переконана вона. - Я вважаю, що зараз кожен набиває ціну собі, - говорить Анна. - Але хочеться, щоб перемогою все закінчилося. Стільки хлопців уже загинуло. За що? Щоб зараз ми поступилися? З Росією не вийде дипломатії. Бо цей Путін - неадекватний. Це і так зрозуміло. ТУШКІВКА НА ФРОНТ У невеликому, але жвавому кабінеті сільради кипить робота - на трьох письмових столах розкладені документи, стоять ноутбуки. Полиці заставлені нагородами й подяками від військових. Староста села Вадим Жердецький привітно запрошує сісти навпроти. Разом із ним у кабінеті працюють помічниці - Мирослава та Анна Заіка. Вадим Жердецький - корінний мешканець Мощуна в сьомому поколінні. У 2022 році ми вперше зустріли його серед руїн села. Тоді Вадим був одним із тих, хто не виїхав, а залишився, щоб захищати село від окупантів і допомагати землякам. Стоячи на тлі обгорілих будинків і вирв від снарядів, він розповідав про ворожі обстріли, про людей, які загинули, про ті жахи, які випали на долю села. Під час російського вторгнення в лютому 2022 року його будинок був зруйнований внаслідок обстрілів. Йому з родиною дивом вдалося врятуватися. Незважаючи на це, він активно долучився до оборони й гуманітарної допомоги для місцевих жителів та військових. - Онуку виносив з будинку під час обстрілів. То вона потім сказала: "Дєд, не переживай. Папа повбиває кацапів - і збудуємо новий", - розповідає Вадим схвильовано. - І я почав креслити план будинку. Зробив архітектурний проєкт. Будинок збудували, а той відремонтували з допомогою. Є люди з любовʼю в серці. Оце такий і Делл Лой Хансен. Сьогодні ми знову зустріли Жердецького - уже не серед руїн, а у сільській раді, де він виконує обов'язки старости з 2023 року. На цій посаді він координує процеси відновлення села, співпрацює з волонтерами та міжнародними партнерами для відбудови інфраструктури та житлових будинків. - Зараз усі обʼєднуються. Робимо тушонку на фронт, допомагаємо місцевим, - говорить Вадим. - Нам зараз не вистачає головного - перемоги й повернення додому всіх захисників. Просто не треба опускати голову ні перед ким, особливо зараз. Колись покинуті вулиці знову наповнюються життям - діти грають біля нових будинків, у дворах чути голоси, а мешканці об'єднуються, щоб зробити своє село ще кращим.

25 (12) лютого 1918 року Центральна Рада затвердила закон "Про заведення в Україні числення часу по новому стилю і перевод годинників на середньоєвропейський час". За законом відтоді 15 лютого ставало 1 березня, а годинник переводився на 1 год. і 8 хв. назад. З переходом від аграрного до індустріального суспільства нагальною ставала потреба уніфікації календаря та часу. Росія і, відповідно, підросійська частина України, у модернізаційних процесах відігравали роль наздоганяючих країн і не були лідерами, за яким можна здійснювати уніфікацію. До того ж вже давно встановили значні неточності юліанського календаря. Та в Росії переходити на григоріанський не хотіли через те, що він 1582 року був впроваджений буллою папи Римським Григорієм ХІІІ, тобто керівником конкурента РПЦ в християнському світі. Після повалення самодержавства пріорітетність Російської православної церкви помітно впала. 2 квітня 1917 року тимчасовий уряд ухвалив постанову "Про відміну віросповідних та національних обмежень", а 27 липня - "Про свободу совісті". Це свідчило про відокремлення церкви від держави. У постреволюційній пресі неодноразово йшлося про потребу переходу на новий календар. А центральні російські урядові і радянські газети з самого спочатку свого виходу датувалися 2 стилями. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Новий рік за старим стилем: історія свята, прикмети та заборони Саме за григоріанським календарем 1917 року відзначили 1 травня як святковий день. У "радянському" обґрунтуванні цього рішення зазначалося: "До цього часу російські робітники святкували своє пролетарське свято 1 травня за старим стилем. Лише в Західному краї та Польщі робітники виходили на вулицю в один і той же день із зарубіжними братами, тобто 18 квітня. Царська влада та православне духовенство старанно охороняли старий стиль, вбачаючи у ньому символ відірваності Росії від Європи та європейської думки". Питання про перехід на григоріанський календар для українських урядовців активізувалося з початком мирних переговорів з країнами Четверного союзу у Бресті та укладенням 9 лютого Брестського мирного договору. Але в цьому їх випередила радянська Росія, яка за день до підписання цього договору оприлюднила декрет раднаркому про перехід на західноєвропейський календар. Згідно з яким, після 31 січня старого стилю наступало 14 лютого нового. 23 лютого 1918 року на засіданні Ради міністрів УНР міністр шляхів Євген Сокович порушив питання "про стиль і годину" та запропонував "установити на Україні київський час". Рада міністрів погодилася з такою пропозицією та доручила Міністерству шляхів розробити відповідний законопроєкт і подати його на розгляд до Малої Ради. Визначили мотивування нового закону, яке запропонував міністр пошти і телеграфу Григорій Сидоренко: "Українська держава з заключенням миру приєдналась до європейської культури, прагне до неї - у Європі заведено новий стиль". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Без пірнання в ополонки - як відзначали Водохреще 1917 року Перехід на новий стиль календаря та середньоєвропейський час відбувався непросто. Повідомлення про переведення годинників зʼявились у пресі 3, 4, а то й 5 березня. Це вносило свій момент дезорганізації, окремі підприємства зазнали збитків. Деякі редакції газет повідомляли своїх читачів, що видання на лютий за передплатою доставлятимуться аж до кінця березня. Дирекція київського водоканалу повідомляла своїх абонентів, що термін плати за лютий закінчується 13 березня - 28 лютого, а надалі треба платити уже за березень. Частина навчальних закладів залишилась вірною "керенському" часові. Через це вчителі-сумісники не встигали з однієї школи до іншої на свої уроки. 1918 рік виявився не тільки без Різдва, але й із найкоротшим лютим - усього 15 днів, бо 16 лютого, згідно із законом Центральної Ради, вважалось вже 1 березня. Реформу календаря не визнала Російська православна церква, яка на той момент залишалась єдиною православною конфесією в Україні. Церква продовжувала жити за старим стилем. Одне з найбільших церковних свят - Великдень, що 1918 року за прийнятим в РПЦ календарем припадав на 22 квітня, за світським стилем відзначався 5 травня. Уже після гетьманського перевороту. А церковне Різдво 25 грудня 1918 року припало на 7 січня 1919 року. " " Комітет Верховної Ради з питань економічного розвитку рекомендує парламенту прийняти за основу законопроєкт, який скасує перехід на літній час. У Євросоюзі вже не 1-й рік точаться дискусії про скасування щорічного переходу на зимовий і літній час, і Європарламент вже підтримав це рішення.

Еспресо нагадає історію того, як виникла Чорнобильська АЕС, чому там сталася трагедія і яким чином вдалося реалізувати унікальний проєкт укриття над стацією. Чергова терористична атака росіян: налякати світ перед Мюнхенською конференцієюЩе у перший день вторгнення російські війська захопили територію Чорнобильської АЕС і утримували її більш як місяць. Тоді під час окупації були зафіксовані випадки мародерства та порушення правил радіаційної безпеки. Тобто росіяни з першого дня повномасштабної війни продемонстрували, що у своїх загарбницьких цілях вони не зважають ні на що, навіть, якщо це може призвести до світової трагедії. Тим більше, що окупанти РФ вже майже три роки втримують у заручниках найбільшу атомну станцію Європи – Запорізьку АЕС, де періодично стаються нештатні ситуації. Тому несподіваний удар безпілотником по куполу ЧАЕС став черговим свідченням терористичної загрози з боку Росії. Адже дрон летів на висоті 85 метрів, що дозволило йому уникнути виявлення радарами. Відповідно, це був цілеспрямований удар по саркофагу ЧАЕС, а не якась випадковість. Тим більше, що виявлені уламки дрона та його серійний номер підтверджують російське походження безпілотника - це "Герань-2", російська версія іранського "шахеда". Та у Кремлі, як завжди, заперечили це, назвавши інформацію про удар по ЧАЕС "провокаціями перед Мюнхенською конференцією". Хоча експерти відзначають, що це типовий почерк РФ – звинуватити Україну в тому, що вони самі роблять. "Це провокація Росії напередодні Мюнхенської конференції. Дрон з фугасною бомбою цілеспрямовано влучив в об'єкт укриття. Причому влучив у таку частину, яка розташована не над зруйнованим четвертим енергоблоком, оскільки там ще є старе укриття, яке потребує демонтажу", - сказала в етері Еспресо експертка з питань ядерної енергетики та ядерної безпеки Ольга Кошарна. Хоча цей удар не призвів до підвищення радіаційного фону (можна відстежувати в режимі онлайн за посиланням), та будь-яке пошкодження захисних структур ЧАЕС потенційно несе катастрофічні наслідки. Адже при їхньому проєктуванні не враховували те, що по ній стрілятимуть дронами з мінами. "Він був розроблений таким чином, щоб бути дуже надійним для таких подій як екстремальні погодні умови, але він не витримає ракетного удару", -  ще кілька років тому сказав колишній голова фонду "Укриття" Саймон Еванс. Саркофаг був зведений над старим прогнилим укриттям, яке своєю чергою звели над зруйнованим реактором. Він стримує дію залишків радіоактивних матеріалів. Тому, якщо він стане нестабільним, це може призвести до обвалу і викиду радіації, яка загрожує не лише Україні, а й сусіднім країнам.Удар дрону порушив герметичність об’єкта укриття на ЧАЕС, тому для ремонту потрібні будуть нові інженерні й технічні рішення, а також кошти, щоб залатати пробиту оболонку."Чорнобильське укриття спроєктоване і необхідне для того, щоб утримувати величезний радіоактивний вміст реактора 4-го енергоблока. Це не просто дах, а масивна, складна машина, розроблена спеціально для запобігання витоку радіоактивності в навколишнє середовище. А тепер Росія влучила в нього вибухівкою, яка пробила сталевий дах і спричинила пожежу. Як довго Росія залишатиметься безкарною за свої напади на українські атомні електростанції, включаючи окупацію Запорізької АЕС та військові злочини?", – риторично сказав Grееnреасе фахівець з ядерної енергетики Шон Берні. Як написав керівник Офісу президента України Андрій Єрмак, у Мюнхені, куди злетілися на безпекову конференцію політики зі всього світу і де ключове питання – російсько-українська війна, "всі дуже злі від цієї новини"."Не "занепокоєні ", як часто буває, а справді злі. Бо у 80-х роках Кремлю весь світ допомагав цю трагедію ліквідовувати. Коли Москва кидала на радіацію незахищених людей, Горбачов отримував роботів, техніку і вчених. Потім весь світ інвестував в укриття, а сьогодні ці російські придурки запустили по ньому дрон", - висловився Єрмак.Однак у МАГАТЕ лише підтвердили удар по станції, але традиційно жодним чином не вказали, що покладають вину в цьому на росіян. Коли збудували Чорнобильську АЕС і чому там сталася трагедія 4-й енергоблок ЧАЕС через три дні після вибуху, фото: Чорнобильська катастрофаЗгадуючи історію будівництва Чорнобильської АЕС, варто перенестися у часи Другої світової війни, яка принесла не лише смерті десятків мільйонів людей та великі руйнації, а й швидкий технологічний стрибок. Поява ядерних технологій була палкою з двома кінцями: з одного – страшні атомні бомби, але з іншого – дешева атомна енергетика. Саме Радянський Союз у 1954 році запустив першу у світі атомну електростанцію в Обнінську (Росія), що стало пропагандистським успіхом у холодній війні зі США та країнами Заходу. Тобто, у Радянському Союзі розвиток атомної енергетики мав не лише економічне, а й військово-політичне значення. Вже у 1960-х роках розпочався світовий бум ядерної енергетики. У всьому світі почали будувати АЕС. У той час СРСР інтенсивно розвивав важку промисловість, тож країна потребувала великих обсягів електроенергії. Вугільна промисловість не могла повністю забезпечити ці потреби. Натомість атомна енергетика дозволяла створити високопродуктивні електростанції. Тому було прийнято рішення про будівництво великої кількості ядерних реакторів, багато з яких так і не були добудовані (наприклад, у Криму).Українська ядерна енергетика розпочалася саме з Чорнобильської атомної електростанції у Київській області. Будівництво почалось у 1970 році, а перший енергоблок увели в експлуатацію в 1977-му. Паралельно за два кілометри від станції з нуля збудували нове місто для її працівників — Прип'ять, яке зараз є містом-привидом.  До моменту аварії на ЧАЕС, станція мала чотири діючі енергоблоки з реакторами типу РБМК-1000. Планувалося добудувати ще два, але після катастрофи ці роботи припинили.Багато хто думає, що аварія на ЧАЕС у 1986 році була першою подібною в СРСР. Однак насправді, ще в 1957-му на хімкомбінаті "МАЯК" у Челябінській області сталася масштабна аварія з ядерними відходами через яку постраждало близько 300 тис. людей на площі розміром як Волинська область. Однак, якщо трагедію на Уралі радянському режиму вдалося приховати більш як на 30 років, то те, що сталось у Чорнобилі майже одразу стало відоме через масштаби, які відчули в усьому світі.  Аварія сталась у ніч на 26 квітня 1986 року, під час проведення тестового експерименту на четвертому енергоблоці. Випробування мало визначити, чи зможе турбогенератор короткочасно постачати електроенергію на випадок знеструмлення. Однак натомість стався вибух. Трагедія мала чимало причин: від конструкторських недоліків реактора до помилок персоналу, які допустили критичне порушення регламенту безпеки. У будь-якому разі, тепловий вибух, що зруйнував реактор і викинув у атмосферу велику кількість радіоактивних матеріалів, став яскравим нагадуванням всьому людству про те, якими небезпечними можуть бути ядерні технології, якщо зловживати на дотримування безпеки.Радіаційна хмара охопила частини України, Білорусі, Росії та кількох інших країн Європи. Понад 600 тис. ліквідаторів брали участь у боротьбі з наслідками аварії. Багато з них зазнали високих доз радіації, що спричинило хвороби та смерті в наступні роки. Через радіоактивне забруднення було евакуйовано близько 116 тисяч людей з 30-кілометрової зони, а ще 230 тисяч переселили пізніше. За оцінками ВООЗ, кількість смертей через онкологічні захворювання та інші радіаційні ускладнення сягнула десятків тисяч, вже не говорячи про тисячі патологій у немовлят, відсоток яких різко зріст після аварії. А частина землі майже назавжди стала непридатною, увійшовши в зону відчуження. Як вдалося приборкати вогонь ЧАЕС та почати будувати саркофаг Після вибуху на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС станцію охопила масштабна пожежа. Першими на боротьбу з вогнем прибули пожежники з Прип’яті, які без спеціального захисту намагалися загасити займання. Вони працювали в умовах смертельного рівня радіації, не усвідомлюючи масштабу небезпеки, адже до останнього радянський режим хотів все приховати. Пожежу вдалося локалізувати на ранок 26 квітня, але головною загрозою залишався розплавлений графіт та уранове паливо, які продовжували горіти всередині реактора, викидаючи у повітря радіоактивний пил. Для зменшення викидів з вертольотів почали скидати тонни піску, свинцю, бору та доломіту, що мало загасити осередок займання та поглинути радіацію. Проте такі заходи частково ускладнили ситуацію, оскільки маса, що утворилася, продовжувала нагріватися, загрожуючи проривом до підреакторних приміщень.Щоб запобігти ще більшій катастрофі, під блоком почали рити тунель для встановлення охолоджувальної системи. Група шахтарів вручну викопала підземний коридор, який дозволив залити бетонну плиту під реактором, запобігши його подальшому руйнуванню. Водночас тисячі ліквідаторів працювали над дезактивацією території, розчищенням уламків та зменшенням рівня радіації.Паралельно почали будувати саркофаг, щоб захоронити відходи та реактор. На будівництві працювало 90 тисяч людей, які за пів року в екстремальних умовах звели конструкцію. Інженери й робітники працювали короткими змінами, використовуючи роботизовану техніку, яка часто виходила з ладу через потужне випромінення. У листопаді того ж року над зруйнованим реактором завершили монтаж бетонно-металевого укриття, яке отримало назву об’єкт "Укриття". На будівництво пішло 400 тис. кубометрів бетонної суміші та 7000 тонн металоконструкцій.Хоча саркофаг не був ідеальним рішенням і мав багато недоліків, він дозволив суттєво зменшити рівень радіаційного забруднення і запобігти подальшому поширенню радіоактивних речовин. Це дало можливість розпочати довготривалі роботи з ліквідації наслідків катастрофи. Після аварії на четвертому енергоблоці робота ЧАЕС була припинена, але з завершенням будівництва "Укриття", знову запустили перший та другий енергоблоки, а вже через рік відновили і роботу третього. Лише у грудні 2000 року робота Чорнобильської АЕС була повністю зупинена. Чому занепав перший саркофаг та як звели Нову захисну оболонкуОб’єкт "Укриття" був тимчасовим рішенням. Інженери, які його створили, говорили, що він прослужить від 20 до 30 років та насправді руйнація відбувалася значно швидше. Через поспіх та екстремальні умови конструкція мала численні вади. Вона складалася з металевих та бетонних елементів, частина яких спиралася на зруйновані стіни реактора. Це робило укриття нестійким, а з часом, під впливом радіації, погодних умов та корозії, його міцність поступово знижувалася.Вже у 1990-х роках стало очевидно, що саркофаг не зможе довго утримувати радіоактивні матеріали. Адже рівень внутрішньої радіації в певних місцях сягав 10 тисяч рентгенів на годину, коли нормальний радіаційний фон у містах зазвичай становить близько 20–50 мікрорентген на годину. У 1997 році за ініціативи країн Великої сімки розпочав роботу Чорнобильський фонд "Укриття", метою якого було створення умов для демонтажу та розкладання забруднених радіацією конструкцій і появи нових споруд захисту. Міжнародні експерти підтвердили ризик обвалення споруди, що могло призвести до повторного викиду радіоактивних речовин. Тому було прийнято рішення розробити проєкт укриття – Нового безпечного конфайнменту (або Нової захисної оболонки), що мала повністю накрити аварійний реактор і старий саркофаг.Однак найперше стартували роботи з будівництва металевих конструкцій посилення — для стабілізації старого "Укриття", щоб той не завалився і знову не випустив смертельний промінь назовні. Ці роботи проводили в кілька етапів і завершилися лише у 2007 році. У 2004 році Європейський банк реконструкції та розвитку оголосив тендер на проєктування, будівництво і введення в експлуатацію нового саркофага для Чорнобильської АЕС, переможцем якого у кінці 2007 року був визнаний французький консорціум "Новарка", що погодився збудувати нове захисне укриття у формі арки.Компанія взялася до робіт восени 2010 року. Загалом було задіяно до 8 тис. осіб, але безпосередньо на місці - близько 3 тис., які працювали вахтовим методом, аби не перевищити дозу допустимої радіації. Особливість роботи полягала в тому, що новий саркофаг будували на відстані 180 метрів від об'єкта "Укриття ", щоб суттєво знизити опромінення персоналу. Тому був створений спеціальний майданчик із рейками, щоб після завершення будівництва арки її насунути на існуючий об'єкт "Укриття" за допомоги спеціальних механізмів. Тож арку було зведено у 2016 році і в той же рік завдяки сотням гідравлічних домкратів її пересунули на місце над старим саркофагом. Таким чином ця арка стала найбільшим пересувним сталевим об'єктом у світі.Однак знадобилося ще два роки, поки новий саркофаг після всіх випробувань таки запустили в експлуатацію у липні 2019 року. Загальний кошторис проєкту перевищив 2 млрд євро. 27 країн долучилися до будівництва. Які особливості Нового безпечного конфайнменту Новий безпечний конфайнмент – це унікальна інженерна споруда, яка накрила четвертий енергоблок Чорнобильської АЕС, запобігаючи подальшому поширенню радіоактивного пилу. Головною особливістю нового укриття стала його величезна аркоподібна конструкція. Висота споруди сягає 92,5 метра, що приблизно дорівнює 30-поверховому будинку. Ширина арки – 260 метрів, довжина – 150 метрів, а висота - 110 метрів. Вага конструкцій – понад 36 тис. тонн. Завдяки таким розмірам конфайнмент повністю накриває аварійний реактор і залишає всередині достатньо місця для демонтажу зруйнованих конструкцій. Нове укриття вище за американську Статую Свободи і лондонський Біг Бен. Хоча воно і поступається паризькій Ейфелевій вежі за висотою, але з металу, використаного для будівництва споруди в Чорнобилі, можна було б побудувати три таких вежі, відзначають у ВВС. Каркас споруди складається з трубчастих сталевих елементів, зовні вкритих тришаровими так званими сендвіч-панелями, які забезпечують надійну ізоляцію. Внутрішня частина арки облицьована полікарбонатними панелями, що не дають радіоактивному пилу осідати на металевих конструкціях. Крім того, між зовнішніми стінками циркулює тепле сухе повітря, яке запобігає утворенню конденсату та корозії.Споруда здатна витримувати потужні торнадо, а також тривалий вплив температури повітря в діапазоні від -43° до +45°. Окрім захисної функції, конфайнмент оснащений сучасними системами вентиляції, дистанційного управління та моніторингу. Передбачено спеціальні крани та обладнання, які дозволять безпечно демонтувати залишки старого саркофага та працювати над очищенням об’єкта.Новий безпечний конфайнмент став найбільшою рухомою спорудою у світі та головною гарантією безпеки для майбутніх поколінь. Він розрахований щонайменше на 100 років і має забезпечити контроль над руїнами ЧАЕС, поки вчені та інженери працюватимуть над остаточною ліквідацією наслідків катастрофи, яка хоч і захоронена, але ще багатьом поколінням становитиме небезпеку. Повністю земля в Чорнобилі зможе очиститися від радіації лише за сто тисяч років. Читайте також: Що робити, як їсти та пити при радіаційній аварії. Інструкція

The "Come Back Alive" Foundation is close to the Ukrainian military. The front line of the Russian-Ukrainian war is not only the front. It is where the war for Ukraine is going on. In hospitals, in warehouses, landfills, in mass media, in offices. We supply and repair equipment, train soldiers and officers, help transform the Armed Forces, provide first-hand accounts of war and stem the flow of propaganda and disinformation. Provides the Ukrainian army with the most important tactical advantage.

Найкращі комедії за 2024 рікСуперникиОригінальна назва: Сhаllеngеrs2024 рікТаші, колишній вундеркінд із тенісу, яка стала тренером, вийшла заміж за чемпіона, що переживає серію програшів. Її стратегія порятунку чоловіка приймає несподіваний поворот, коли йому доведеться зіткнутися зі своїм колишнім найкращим другом і колишнім хлопцем Таші…Актори: Майк Фейст, Джош О'Коннор, Зендая Мисливці на привидів: Крижана імперіяОригінальна назва: Ghоstbustеrs: Frоzеn Еmріrе2024 рікКоли знахідка стародавнього артефакту вивільняє злу силу, новий і старий мисливці за привидами повинні об’єднати зусилля, щоб захистити свій дім і врятувати світ від другого льодовикового періоду…Актори: Пол Радд, Керрі Кун, Фін Вольфхард Кодове ім'я "Червоний"Оригінальна назва: Rеd Оnе2024 рікПісля викрадення Санта-Клауса (кодове ім’я: Червоний) керівник служби безпеки Північного полюса (Дуейн Джонсон) повинен об’єднатися з найганебнішим у світі мисливцем за головами (Кріс Еванс) у мандрівній місії, насиченій подіями, щоб врятувати Різдво...Актор: Дуейн Джонсон, Кріс Еванс, Люсі Лю Наша маленька таємницяОригінальна назва: Оur Lіttlе Sесrеt2024 рікДвом ображеним колишнім змушено доводиться провести Різдво разом після того, як вони дізнаються, що їхні нові партнери є рідними братом та сестрою...Актори: Ліндсей Лохан, Ян Гардінг, Крістін Ченовет Бітлджюс БітлджюсОригінальна назва: Вееtlеjuісе Вееtlеjuісе2024 рікПісля сімейної трагедії три покоління родини Дітц повертаються додому на Вінтер-Рівер. Життя Лідії, все ще переслідуваної Бітлджусом, перевертається з ніг на голову, коли її донька-підліток Астрід випадково відкриває портал у загробне життя…Актори: Майкл Кітон, Вайнона Райдер, Кетрін О'Хара Джерело

Столична влада під час війни гатить мільйони в парки та сквери "Доки наші війська мужньо захищають українську землю від окупантів, цивільні українці та Українська держава почали працювати в режимі "все для фронту, все для перемоги", сказав прем'єр-­міністр Денис Шмигаль на п'ятий день війни. Можливо, так і було, коли російські війська стояли біля Києва. Але столиця давно живе, так би мовити, в іншому стилі: влада витрачає сотні мільйонів гривень, щоб висадити екзотичні дерева в парках і скверах, прокласти доріжки з різнокольорової плитки й розставити лавки біля них. "Країна" з'ясувала, як це відбувається Програма для парків та скверів на триста мільйонів На початку 2024-го Київрада схвалила програму соціально-економічного розвитку, в якій передбачено кошти на капітальний ремонт столичних парків і скверів на найближчі два роки. Зокрема, до кінця року запланували скерувати на це понад 317 млн грн. Цими коштами розпоряджаються два комунальні підприємства Київ­зеленбуд, який освоїть 257 млн грн, та "Плесо" 60 млн. Київзеленбуд по суті є оператором розподілу коштів через систему відкритих електронних торгів, тобто тендерів. Але ця система добре працює, коли потрібно закупити конкретні речі. Та й то яйця можуть підскочити в ціні до 17 грн. Коли ж ідеться про послуги та будівництво, без публікації кошторису дійти висновку про дбайливе чи недбайливе використання коштів важко. Але інколи все очевидно й без кошторисів настільки, що втручаються правоохоронні органи. За нашими спостереженнями, які збігаються з оцінками правоохоронців (про них пізніше), в Київзеленбуду є своя п'ятірка улюб­ленців, що править бал на тендерах. Це: ТОВ "Євро­технології груп", ТОВ "БК Буд Альянс", ТОВ "Буд-Компліт", ТОВ "ІС Буд" і ТОВ ДСЗ. Спершу розгляньмо парк "Прибережний", до озеленення якого доклала зусиль "Євротехнології груп". Парк "Прибережний": без мотузкового атракціону ніяк Говорити, що шляхи Київзеленбуду та "Євротехнологій" перетнулися випадково, недоречно. Визначний для компанії був 2018-й, коли її власник і керівник Тарас Бойправ став заступником начальника управління капітальних вкладень Комунального об'єднання "Київзеленбуд". Про це він вказав у своїй декларації. У деклараціях за ­2019-й і ­2020-й відомості про колишню фірму прибрав, бо позбув­ся офіційної участі в ній. Але стрімке зростання фінансових показників роботи підприємства за рахунок участі в тендерах із капітального ремонту парків і скверів Києва вказує на те, що все це відбувалося не без участі колишнього власника. Судіть самі. За два роки підприємство перемогло на 15 тендерах та освоїло понад 260 млн грн. Водночас конкурентність пропозицій на цих аукціонах була не надто висока. Яскравим прикладом і є парк "Прибережний" у затоці Берковщина в Дарницькому районі. Відкриваючи парк у липні 2022-го, Віталій Кличко написав у телеграм-­каналі: "Більшість запланованих завдань зі створення комфортної зони відпочинку вдалося втілити". Повне завершення робіт вирішили відкласти через війну. Але в жовтні міська влада передумала й оголосила тендер на капітальний ремонт і благоустрій парку на Дніпровській набережній майже на 30 млн грн. Виграло його ТОВ "Євротехнології груп", яке мало до кінця року освоїти ці кошти. Можливо, потрібно було щось терміново зробити, подумає читач. Та з кошторису робіт, які є додатками до договору, підписаного КО "Київзеленбуд" і ТОВ "Євротехнології груп", аніскільки це не випливає. Збудовано: ще один, сьомий, дитячий майданчик для дітей старшого віку (95 тис. грн), ще один, восьмий, дитячий майданчик для дітей молодшого віку (114 тис. грн), мотузковий парк (847 тис. грн). А ще проведено озеленення на 5,4 млн грн: купили три дерева туї західної за 38,5 тис. грн. Найдорожча туя заввишки понад 2 м, яку вдалося знайти в розсаднику "Зелений фонтан" (і це через два роки, в жовтні 2024-го!), коштує 2186 грн. Порахували, скільки переплатили? Правильно, більш як у 17 разів. Ще 99 тис. грн виклали за три платани іспанські. Ми теж пошукали і знайшли, що 4-метрове дерево платана іспанського можна купити в садовому центрі Grаndіflоrа за 5600 грн. Знову дивним чином вимальовується переплата в 17 разів. Як так? Відповідь знаходимо в тому ж кошторисі: розцінки відповідають договірній ціні. Це своїм штампом засвідчила інженер-проєктувальник КО "Київ­зеленбуд" Оксана Коломоєць. Пригадуєте, що розквіт "Євротехнологій" почався відтоді, як 2018-го керівник та власник фірми Тарас Бойправ перейшов до Київзеленбуду? Фірма, зрозуміло, формально змінила власника. Але не назавжди. Із березня 2024 року, за даними аналітичної системи Опендатабот, компанією починає володіти й керувати Володимир Бойправ. І ці люди не чужі: в декларації за ­2018-й Тарас зазначив Володимира як рідного брата. Це не єдиний приклад таких "збігів" у прізвищах. Приміром, як з'ясувала "Країна", ФОП Дар'я Трофіменко є постійним партнером КО "Київзеленбуд" із проєктування. За 2024-й 23-річна Дар'я Геннадіївна отримала за свої послуги майже 3 млн грн. І як ви пояснили би прихильність Київзеленбуду до послуг саме цієї бізнесвумен? Усе просто: її батько, Геннадій Трофіменко, декілька років тому був головним архітектором КО "Київзеленбуд". Фотозона з мультяшними героями за чотири мільйони гривень А що відбувається з парком "Прибережний" у затоці Берковщина? Київ­зеленбуд і далі продовжує виділяти кошти на його капітальний ремонт. У вересні 2024-го оголосили тендер на майже 13,5 млн грн. У безконкурентній боротьбі перемогло ТОВ "Лайт енерджі системс", яке запропонувало ціну 12,6 млн грн. Роботи мали виконали до кінця року. Судячи з тендерної документації, компанія влаштувал в парку освітлення це її основна спеціалізація. Але не тільки. "Лайт енерджі системс" багато років працювала на підрядах Укравтодору, озелененням ніколи не займалася. Тому не дивно, що погодилася облаштувати 2 тис. кв. м мавританського газону восени. За календарним планом, озеленення запланували на останній тиждень листопада та грудень. Цікаво, як оцінити наявність газону взимку? Ніяк. У результаті газон зник із переліку виконаних робіт і ціна договору зменшилася на декілька мільйонів гривень. Про це йдеться в додатковій угоді від 24 грудня 2024 року. Ще одна незрозуміла річ встановлення стели з назвою парку. Два з половиною роки люди знали, що це парк, і відпочивали тут. Як виявилося, без стели не обі­й­тися. І без фотозони з мультяшними героями. Усі ці забаганки обійдуться бюджету в 4,373 млн грн. Ну і "докинули" 200 тис. грн на ще один, десятий, майданчик для дітей. Наостанок дерева. Чотири туї обі­йшлися платникам податків у більш як 207 тис. грн. Порівняйте: в "Епіцентрі" майже 2-метрову тую можна купити за 1100 грн. Навіть боюся рахувати, у скільки разів переплатили. За 17 платанів іспанських заплатили 220,5 тис. грн і майже стільки ж за 14 дерев вишні. 20 саджанців двох сортів липи коштували трохи більш як пів мільйона гривень. На дерева витратили понад 1 млн грн. Як бачимо, компанії змінюються, а надто дорогі дерева за кошти бюджету ні. Ботанічний сад на узбіччі Наприкінці 2021 року Київзеленбуд на своєму сайті відзвітував, що навпроти будинку №5 на вул. Петра Вершигори на місці звалища облаштували сквер. "У сквері площею 0,6 га висаджено 80 крупномірних лип широко­листих, 449 кущів, зокрема, барбарис Тунберга, пухироплідник калинолистий, спірею Вангутта, форзицію, а також посіяно газон", повідомляють комунальники. Чудово, скаже, читач. Але на другому році війни комунальники вирішили: скільки там того барбариса Тунберга та пухироплідника калинолистого? А що, як їх не вистачить киянам для "комфортної зони відпочинку"? І вирішили досадити десяток дерев і доставити лавок. На це пішли "скромні" 4,39 млн грн. До того ж у розпал війни, в лютому 2024-го, виявилося, що сквер потребує капітального ремонту. Щоправда, Київзеленбуд додав слово "реставрація" і ціна злетіла до 8 млн грн. Далі почалася катавасія: на початку квітня торги скасували, бо побачили "відсутність подальшої потреби в закупівлі". Але за місяць потреба виникла знову, і майже на ті самі 8 млн. Контракт підписали з єдиним учасником ТОВ "Регіон 11", який навіть на копійку не знизив оголошеної ціни. Що такого важливого мав зробити підрядник? Правильно досадити ще дерев. Ще 16 лип сорту Раllіdа, 10 кленів Фрімана Аutumn Вlаzе, 8 гостролистих кленів сорту Рrіnсеtоn Gоld та 18 вишень дрібнопильчастих Sunsеt Воulеvаrd. Окрім дерев, у сквері висадили ще 120 кущів пухироплідника калинолистого сорту Rеd Еsquіrе та 100 кущів сорту Dаrts Gоld. Ну й без вищезгаданої спіреї Вангутта не обійшлося. Ще 120 кущів. Це здавалося таким безглуздям, що я поїхала в один з останніх днів 2024 року подивитися на ботанічний сад на 6 "сотках" на узбіччі дороги! Вразив сквер не деревами, а табличками на обох входах до нього з порт­ретами Віталія Кличка та депутата Київради, який піариться за рахунок бюджетних коштів, і смітником у глибині скверу. Дитячий майданчик стоїть пусткою. Запитую старших жінок, які прогулюються сквером, чи знають вони, що за "золоті" дерева їм тут висадили. Звісно, ні. Коли називаю, скільки бюджетних коштів заплатили, на обличчях з'являється недовіра. Одна переводить розмову на позитив: "Нам головне, що доріжки проклали, є де прогулятися". Доріжки і справді гарні. Триколірна плитка, викладена зигзагом, вражає. Правда, вражає це, як троянда у смітнику: в очі впадає, але не приваблює. Тим паче закінчується сквер смітником. Очевидно, потрібні ще мільйони, щоб усю територію впорядкувати. Посилюють гнітюче враження і занедбані дерева навпроти скверу через дорогу з десяток старих дерев, ніхто їх не обкопав і не обрізав з них сухих гілок. Багатостраждальний парк "Нивки": хто на новенького&hеllір; Якщо вже про гроші, то повернімося до тих, хто ними користується. Пам'ятаєте п'ятірку улюбленців Київзеленбуду? Серед них було ТОВ "Буд-Компліт". За даними Сlаrіty Рrоjесt, фірма стала переможцем у 49 закупівлях на загальну суму 151,6 млн грн. І найцікавіше те, що всі договори були підписані з КО "Київзеленбуд". Саме ТОВ "Буд-Компліт" займалося облаштуванням парку "Нивки". І так активно, що 2022 року відкрили кримінальне провадження, в офісі компанії пройшли обшуки. У квітні 2023-го оприлюднили акт ревізії фінансово-господарської діяльності Київзеленбуду від Державної аудиторської служби, де зафіксовано грубі порушення законодавства. Але це аніскільки не завадило Київзеленбуду вже в листопаді 2023-го підписати договір із "Буд-Компліт" на 6,17 млн грн. За умовами договору, підрядник мав провести комплекс протизсувних заходів у східній частині парку. А саме: реконструювати залізобетонні сходи, відновити зливну систему і встановити підпірну стінку. Не минуло й місяця, 9 грудня зробили ще одну закупівлю по тому ж парку "Нивки". Договір уклали 25 грудня 2023-го. А вже за два дні "Буд-Компліт" сплатили 2,17 млн грн. Ця історія авральних проплат так вразила поліцію Шевченківського району, що в лютому 2024 року зареєстрували кримінальне провадження за ч. 4 ст. 191 КК України привласнення або розтрата майна в особливо великих розмірах. Детальну історію переплат за капітальний ремонт у парку "Нивки" викладено в ухвалі Шевченківського райсуду від 17 червня 2024 року. Суд задовольнив прохання слідчої поліції Шевченківського району й надав доступ до документів КО "Київзеленбуд". Доки слідство триває, роботи в парку "Нивки" закінчує ТОВ "Регіон 11". У серпні Київзеленбуд уклав договір із "Регіон 11" на більш як 7 млн грн. Роботи за договором планували завершити до кінця 2024 року. Але 27 грудня ціну договору раптово зменшили майже вдвічі. Як сказано в додатковій угоді "в зв'язку з фактичним виконанням робіт". І це не дивно. Бо компанія, яку фактично покликали врятувати ситуацію, отримала бюджетне фінансування за те, що погано виконувала свою роботу на попередніх етапах: у договорах вказано ТОВ "Буд-Компліт", але його субпідрядником було ТОВ "Регіон 11". Інформація про це є в ухвалі Голосіївського райсуду Києва 14 липня 2023 року. Тобто старий і новий підрядники тісно пов'язані. І чиновники Київзеленбуду добре це знають. Але формально, за документами, це була нова компанія, і вона стає новим фаворитом Київ­зеленбуду. За даними аналітичної системи YоuСоntrоl, ТОВ "Регіон 11" зареєстровано в лютому 2020-го. Єдиним власником, директором та бухгалтером компанії є житель Луганська Сергій Прокоф'єв. 2024 року компанія підписала договорів на 57,6 млн грн. І займалися цим всього четверо працівників. Питний фонтанчик і насосна станція для "Наталки" Більше на підрядах із Київзеленбудом заробило тільки приватне підприємство "Ріалбуд" 60,6 млн грн. Про його власника, депутата Київоблради Арташеса Татояна, який перемагає на ремонті всього й усюди, читайте згодом в публікації на сайті Gаzеtа.uа. Третину цих коштів 20,8 млн грн "Ріалбуд" отримає як переможець неконкурентного тендера на реконструкцію вже добре знайомого нам парку відпочинку "Наталка". Від оголошення 9 жовтня 2024 року до підписання договору 18 листопада ціна знизилася аж на 2,5 тис. грн. І це при тому, що кошти на парк із поетичною назвою витрачали й до цього, з року в рік. Він уже обійшовся місцевому бюджету у 20 млн грн. Тепер за 20 млн приватне підприємство має облаштувати питний фонтанчик для людей і тварин, насосну станцію і пункт заправлення водою поливально-мийних машин. І ще один дитячий майданчик. Загалом, якщо говорити про причини, чому під час війни столицю країни охопив "бум озеленення", йдеться не лише про майстерне використання "фірмачами" лазівок у законодавстві. Навіть коли втручаються правоохоронні органи та порушуються кримінальні справи, герої цих справ виходять сухими з води і вигулькують у сфері озеленення в інших ролях. Тобто продовжують "озеленювати". Схеми виявлено, а підозр не оголошено Ще першого року повномасштабної війни, у вересні 2022-го, Слідче управління Головного управління Національної поліції України в місті Києві зареєструвало кримінальне провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 191 КК України привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем. Частина третя статті вказує на великий розмір коштів та групу осіб, які ними заволоділи. У досудовому розслідуванні слідчі встановили, що службові особи Київ­зеленбуду під час реалізації програм із капітального ремонту, реконструкції, будівництва й утримання зелених насаджень запровадили схему з розкрадання державних коштів. Вона полягала в безпідставному наданні переваг та визначенні переможцем державних закупівель підконтрольних суб'єктів господарювання. Це майже цитата з ухвали Голосіївського рай­суду від 22 серпня 2023 року. Як стверджують слідчі, переважна більшість комерційних структур, з якими службові особи КО "Київзеленбуд" укладали договори за результатами проведення тендерних процедур, мали окремі ознаки фіктивності. А саме: підприємства мали незначний статутний фонд, були зареєстровані у приватній оселі чи за адресами масової реєстрації юридичних осіб, у них були відсутні виробничі потужності та необхідний штатний кваліфікований персонал для виконання робіт. А ще слідчі вбачають змову посадових осіб Київзеленбуду та власників комерційних структур із метою розкрадання бюджетних коштів. На думку слідчих, це відбувалося через підписання кошторисних розрахунків із завищеною ціною. Водночас у ресурсні відомості й акти приймання-передання товарів та послуг вносили недостовірні дані щодо обсягів фактично виконаних робіт, поставлених товарно-матеріальних цінностей та наданих послуг. Організаторами схеми слідчі назвали тоді генерального директора Київ­зеленбуду та його заступника з питань капітальних вкладень. Як з'ясувала "Країна", вони звільнилися з посад у середині 2023-го. І саме перед їхнім звільненням Державна аудиторська служба оприлюднила акт ревізії фінансово-господарської діяльності Київзеленбуду, який ми вже згадували. В акті, приміром, можна прочитати: "Через відсутність за місцем реєстрації або ненадання первинних документів ревізорам не вдалося підтвердити зустрічними звірками розрахунки КО "Київ­зеленбуд" з шістьма підрядниками на загальну суму понад 239,2 млн грн". Вдумайтеся: на понад чверть мільярда папірці є, а підтвердження немає. Тут мало би бути не звільнення, а нова кримінальна справа. Але столична влада поблажливо поставилася до двох посадовців: одна з них, за нашими даними, перейшла на таку ж посаду в КП "Плесо" це друге, крім Київ­зеленбуду, підприємство, що займається озелененням столиці, а інший очолив підрозділ Державної аудиторської служби України. І саме ця служба веде моніторинг тендерів. Тобто один із колишніх посадовців Київзеленбуду, до якого у слідства, скажімо так, були запитання, отримав нове призначення і контролюватиме дотримання законодавства посадовцями того самого Київзеленбуду. Історія ж уникнення відповідальності заступником керівника управління капітальних вкладень Тарасом Бойправом узагалі феєрична. Як з'ясувала "Країна", в січні 2022-го його затримали працівники ДБР під час отримання валізи, в якій було 1,5 млн грн та $4 тис. Як належить, наступного дня йому оголосили підозру й узяли під варту. Але за кілька днів до 24 лютого запобіжний захід змінили на цілодобовий домашній арешт. Потім, судячи з ухвал Шевченківського райсуду, досудове провадження продовжували декілька разів. Востаннє наприкінці 2022-го. А от запобіжних заходів щодо підозрюваного вже не продовжували. Зрештою на початку 2023 року старший слідчий з особливо важливих справ ГСУ ДБР за погодженням із прокурором виніс постанову про зупинення досудового розслідування. Оскільки, як з'ясувалося, дані оперативних слідчих дій знищили за наказом керівництва першого дня повномасштабної агресії проти України. Теоретично кримінальне провадження можна поновити, але віриться в це, погодьтеся, не дуже. Нагадаємо, правоохоронці, крім комунальників, запідозрили у протиправній діяльності низку компаній, ту саму п'ятірку улюб­лен­ців Київ­зеленбуду: ТОВ "Євротехнології груп", ТОВ "БК Буд Альянс", ТОВ "Буд-Компліт", ТОВ "ІС Буд" та ТОВ ДСЗ. І більшість із них продовжує рішучими темпами озеленювати столицю в розпал війни. Загалом 2024 року на озеленення Києва з міського бюджету витрачено 358,17 млн грн. Це на 41 млн грн більше, ніж було заплановано. І майже на 100 млн більше, ніж торік. Війна війною, а пухироплідник калинолистий та спірея Вангутта залишаються найважливішими рослинами для столиці. Хіба що барбарис Тунберга складе їм конкуренцію. Хто й коли нарешті відповість за це?

Попередній рік завершувався для людей абсурдним і нераціональним очікуванням дива. Дехто всерйоз сприймав обіцянки Трампа закінчити війни за 24 години. Дехто обговорював заяви відомого журналіста про таємну інформацію, відсутність обстрілів і важливі переговори. Після четвертого повідомлення в чаті дитячої спортивної секції про цю "інформацію" тренеру довелося провести лаконічну, хоч і дещо нецензурну, лекцію про важливість навичок критичного мислення і фактчекінгу. Але людям хочеться спиратися на віру, хай і примарну, у скінченність жаху довкола. Намагання роздивитися світло в кінці тунелю розчаровують і завдають болю ні за 24 години, ні за місяць, ні за три це все не закінчиться &еnsр;Хоч би вже Трамп узявся і якось це питання було вирішено, обурюється старенька жінка в черзі в магазині, заскочена сигналом повітряної тривоги. То волає "Орєшнік" чи звичайна тривога? Звичайна? Ну, добре. Зараз швиденько позбивають "шахеди" й відбій. Новини оптимізму не додають. Дональд Трамп поки що "вирішує" інші питання. Не хочеться вірити, що він серйозно щодо Канади та Гренландії, бо це новий виток у спіралі абсурду. Але він послідовний і наполегливий у заявах. Наша реальність напад однієї країни на іншу. Наша реальність "жарти" про територіальні претензії від президента однієї з наймогутніших країн світу. Наша реальність один із найбагатших і найвпливовіших чоловіків світу обзиває дівчинкою колишнього прем'єра сусідньої держави у відповідь на спокійне повідомлення, що його країна не хоче бути ще одним американським штатом. А оцінки новообраного американського президента російської агресії взагалі не дають приводів до оптимізму. Позитивним самонавіюванням тепер стали повідомлення: "Чекайте ще, Трамп абсолютно непередбачуваний". Фронт тримається, хоч на деяких ділянках пекельно важко. Не вирішили питання ні з мобілізацією, ні з браком зброї. Проблема СЗЧ набула загрозливих масштабів, але важко щось вдіяти люди виснажені морально та фізично. У потоці тривожних новин і заяв і ще тривожніших оцінок і прогнозів важко віднайти опору, щоб продовжувати робити все, що від нас залежить для перемоги. Робити удвічі, якщо не втричі більше за себе, за когось на фронті, за когось, кому треба перепочити. Хай як важко нашим захисникам, фронт тримається. І це головна опора для всіх нас. Одразу від кількох бригад отримуємо прохання про збори на дороге обладнання. Запит на 100 тис. грн забирає священник невеличкої парафії. Сподіваємося, що зберуть хоча б третину. &еnsр;Як вам передати нашу коляду? Зібрали трохи більш як 100 тисяч. Там собі знаєте, куди то докласти, після Водохреща ділиться отець. Питання з купівлею приладів нічного бачення вирішено. Намагаємося зібрати гроші на два апарати штучної вентиляції легень для хлопчика з важкою інвалідніс­тю. Збір майже на 900 тис. грн. Один старий апарат поламався. Другий на межі. Родина живе на Миколаївщині, де ситуація з електроенергією буває катастрофічною. Навіть страшно припускати, коли такий збір можемо закрити. &еnsр;Благодійник передав понад 500 тисяч. Апарат можемо замовити один. На другий помаленьку збиратимемо менш як 95 тисяч лишилося, ділиться мати. Чоловік подруги воює на Донеччині. Перепрошує, що згоріло авто з РЕБом. Авто й так давно треба було інше, на нього вже й зібрали половину суми. А от РЕБ проблема. На них черга на кілька місяців. &еnsр;Спробую. Тут один завис, бо люди з Курщини повернулися, каже майстер. Перепитаю про всяк іще раз. "Питання вирішено. Забирайте", отримуємо за годину повідомлення. У відомої блогерки в інстаграмі тиждень різних челенджів: вчить дбати про себе, не критикувати, робити інформаційний детокс. Фінальне завдання придумати три речі, де можеш бути корисним для фронту, крім донатів. &еnsр;Щоб питання з Росією якомога раніше було вирішено.

Великдень об'єднує мільйони християн по всьому світу. Уперше за вісім років римо-католики й православні святкуватимуть Воскресіння Христове в один день. Останній раз ця подія відбулася 2017 року. Такі збіги є рідкісними через різні календарі, за якими ведуть підрахунок дати Пасхи в західній і східній традиціях. Коли буде Великдень 2025 року у римо-католиків і православних Великдень і римо-католики, і православні святкуватимуть 20 квітня 2025 року. Знову ця дата збігатиметься 2028 року. Ось в які дати ми святкуватимемо це світле церковне свято: 2026 рік - римо-католики 5 квітня, православні - 12 квітня; 2027 рік - римо-католики 28 березня, православні - 5 травня; 2028 рік - римо-католики і православні 16 квітня; 2029 рік - римо-католики 1 квітня, православні - 8 квітня; 2030 рік - римо-католики 21 квітня, православні - 28 квітня. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Це свято фактично зникло" - чи відзначають Старий Новий рік в Україні Чому римо-католики та православні зазвичай святкують Великдень у різні дні: Дату Великодня вираховують за таким правилом: подія святкується першої неділі після весняного повного місяця. Однак в ХVІ столітті римо-католицька церква провела календарну реформу, а православна церква орієнтується на юліанський календар, який був затверджений ще під час І Вселенського Собору. 24 лютого в Україні розпочинається Масниця, яка має особливе значення для вірян. Вона триватиме тиждень перед Великим постом, який передує Великодню. Його дата у 2025 році - 20 квітня. Традиційно протягом семи днів можна готувати млинці і ними пригощати рідних, друзів, сусідів.

У ніч на Старий Новий рік Україна провела наймасованіший успішний комбінований ракетно-дроновий удар, напевно, за всю війну

Святкування Старого Нового року з'явилося через розбіжності між юліанським та новоюліанським календарями. До переходу на новий церковний календар святкували його в ніч проти 14 січня на день святого Василя. Розповімо, чи святкують Старий Новий рік сьогодні. Багато українців все ще святкує зимові свята за старим календарем, хоча ПЦУ та УГКЦ давно перейшли на новоюліанський календар. "Старий Новий рік не є релігійним святом, а скоріше світським. Воно жодним чином не пов'язано з вшануванням святої Меланії 13 січня чи святого Василя 14 січня, святкування яких перенесли на 31 грудня і 1 січня відповідно після введення ПЦУ нового церковного календаря. А традиція святкування Старого Нового року виникла тоді, коли за радянських часів з'явилася розбіжність між церковним і світським календарями", - пояснює в інтерв'ю "Українській правді. Життя" протоієрей Андрій Дудченко. Старий Новий рік виник через те, що церковний і світський календарі розійшлися: церква залишалася на старому стилі, а суспільство ще з радянських часів перейшло на новий. Коли минулого року в Україні Православна та Греко-католицька церкви почали користуватися новоюліанським календарем, це свято фактично зникло", - пояснив Андрій Дудченко. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Стрітення Господнє-2025: коли святкуємо одне з найголовніших церковних свят "Новий рік - це не релігійне свято, але церква сприймає його як етап у нашому житті, який ми починаємо. Ми дякуємо за рік минулий і молимося за рік майбутній. Однак святкування початку року 1 січня є просто умовністю", - стверджує Андрій Дудченко. Що говорить церква про ворожіння Іноді на Старий Новий рік українці звертаються до ворожінь, сподіваючись дізнатися, яким буде наступний рік. Андрій Дудченко попереджає, що такі практики суперечать вченню Біблії. "Біблія засуджує ворожіння, окультизм і магію, бо ці практики не відповідають вірі в єдиного Бога та принципу свободи людини. Господь не визначає наше майбутнє наперед, воно залишається невизначеним. Люди самі формують своє майбутнє. Звісно, на нього впливають різні чинники, в тому числі зовнішні обставини та моральні вибори кожної людини", пояснює священник. Він також додає, що Бог не передбачає майбутнє. Жоден спосіб не дозволяє дізнатися наперед, як люди будуть вибирати, адже їх вільний вибір впливає на події, що відбудуться. 24 лютого в Україні розпочинається Масниця, яка має особливе значення для вірян. Вона триватиме тиждень перед Великим постом, який передує Великодню. Його дата у 2025 році - 20 квітня. Традиційно протягом семи днів можна готувати млинці і ними пригощати рідних, друзів, сусідів.

Старий Новий рік — особливе свято, яке з'явилося через розбіжності між юліанським та новоюліанським календарями. До переходу на останній (1 вересня 2023 року) ми святкували його в ніч проти 14 січня.

14 січня віряни вшановують пам'ять святої рівноапостольної Ніни, просвітниці Грузії. Сьогодні також у деяких країнах відзначають Старий Новий рік. Повний текст новини

Сьогодні привітайте близьких зі Старим Новим роком

На свято заведено надсилати привітання рідним та друзям.

Після того як Православна церква України та Українська греко-католицька церква перейшли на новоюліанський календар, чимало українців перестали святкувати Старий Новий рік. Традиційно він припадає на ніч з 13 на 14 січня. Повний текст новини

Дізнайтеся про свою долю за допомогою простих ритуалів у ніч на 14 січня