Тренд пошуку "Життя за викликом"

Ніколас Старгардт. Мобілізована нація. Німецька війна 1939–1945 – К.: Лабораторія, 2025"Сумно буде воювати – я не взяв з собою книг, - звірялися, якщо пригадуєте, в "Поsтебні", - це ‘мать німці винуваті – не згадаю твоїх ніг. / Я пригадую септембер  перший наступ, перший бій, / а які цицьки у тебе  не згадаю хоч убий". Так само у своїй книжці "Мобілізована нація" британський історик Ніколас Старгардт, спираючись на числення свідчення - щоденники і листи закоханих, судові протоколи і військові листування - досліджує, як німці пережили Другу світову війну, проливаючи світло правди на їхні мотиви і внутрішні конфлікти. "Я дійду до Ермітажу, / - продовжував вищезгаданий герой. - Залу шпанськую знайду. / Потім ти мені підкажеш, / як тебе сьогодні звуть. / На стіні Святий Лаврентій, / Поруч хата сад і став, /  Віриш я у цім моменті / сам картиною би став". До речі, у книжці згадують, як напередодні Різдва 1944 року молодий командир-танкіст на Східному фронті писав нареченій у Берлін, жаліючись на зірвані плани стати художником і висловлюючи побоювання, що війна не покладе край нескінченній низці конфліктів: "Після цієї війни скоро, десь за років двадцять, буде інша, і це можна помітити вже зараз". Потім він додав: "Мені здається, життя цього покоління вимірюється катастрофами". Хай там як, але ця книжка - реальна історія про страхи і надії німців, розказана від імені очевидців - солдатів, вчителів, домогосподарок, нацистів, християн і євреїв. "Для сімей і окремих людей війна здавалася нестерпно довгою. Навколо розгорталися великі події, але мільйони листів рідним і близьким, що їх щоденно доставляла адресатам польова пошта, є чудовими хроніками хитрощів, що мали допомогти певним чином пристосуватися до дійсності й надмірних вимог війни. Намагаючись підтримати одне одного, багато пар замовчували ускладнення в їхніх стосунках, тому масштаби проблеми стали зрозумілим тільки після війни, коли сім’ї почали возз’єднуватися. У перші повоєнні роки різко зросла кількість розлучень".Даррен Гарді. Ефект накопичення. Покрокова інструкція до успіху. – К.: BookChef, 2025Певним чином ця книжка нагадує і навіть дублює попередню. Адже німці не одразу стали войовничою (мобілізованою) нацією – не в останню чергу цьому сприяла "покрокова інструкція", про яку мова в "Ефекті накопичення" Даррена Гарді. Просто прірва, до якої легко зробити один крок затягую так само, як шлях до успіху, що його нам пропонує автор цієї книжки. Але якщо у випадку з успіхом пропаганди, яка призвела до створення вищезгаданої "мобілізованої" нації неабияк важила харизма нацистських лідерів – та сама "хімія", як нині прийнято називати взаємні почуття (у даному випадку – нації до лідера) – то сучасний варіант "американського успіху" зовсім інакший. Суцільна прагматика, ніякої магії, жодних трюків. "Не існує магічної кулі, таємної формули чи швидкого рішення проблеми, - нагадує автор. - Ви не заробите за рік 200 000 доларів, просиджуючи дві години щодня в інтернеті, не схуднете за тиждень на чотирнадцять кілограмів, сидячи на голлівудські дієті, не зітрете з обличчя двадцять років, намастившись кремом, не налагодите особистого життя, ковтнувши якусь пігулку, й не здобудете тривалого успіху, скориставшись будь-якою схемою для швидкого збагачення. Якби можна було купити успіх, славу, самооцінку, добрі стосунки, здоров'я та добробут у середині мушлі з місцевого волмартівського супермаркету, було б чудово, але все працює геть інакше". Навзамін нам пропонують ефект накопичення, що ґрунтується на простому принципі: наші рішення визначають нашу долю. Маленькими повсякденними кроками можна дійти або до бажаного життя, або до масштабної катастрофи. Тож автор вивів квінтесенцію фундаментальних принципів, які посприяли найфеноменальнішим досягненням у бізнесі, стосунках і не лише. Цю просту систему становить покрокова інструкція, дотримання якої посприяє примноженню успіху, складанню графіка прогресу й досягненню будь-чого. Якщо хтось серйозно налаштовані жити незвичайним життям, варто застосувати силу ефекту накопичення, і бажане буде досягнуто!Сільвія Куртін-Денамі. Три жінки в темні часи: Едіт Штайн, Ханна Арендт, Сімона Вайль, або Amor fati, amor mundi. – К.: Дух і Літера, 2025 Слідом за Вальтером Беньяміном, який вважав, що "писати історію – це надавати датам обличчя", для уособлення десятиліття брехтівських похмурих часів (1933–1943) авторка цієї книжки обрала три видатні постаті – жінок, єврейок і філософинь – чиє життя та думки були нерозривно пов’язані з потрясіннями їхньої епохи. Тож мова у дослідженні Сільвії Куртін-Денамі "Три жінки в темні часи" саме про них - Едіт Штайн, учениця Гуссерля та авторка книжки "Наука Хреста", яка загинула в Аушвіці у 1942 році; Ханна Арендт, учениця Гайдеґґера та Ясперса, авторка книжки "Айхман в Єрусалимі", яка захопилася історією та політикою з приходом Гітлера до влади; Сімона Вайль, авторка книжки "Сила тяжіння і благодать", яка мала запекло антиюдейські погляди, але водночас й сумніви на порозі лона Католицької церкви. Глибоко залучені в події свого часу, ці три видатні філософині ХХ століття намагалися осмислити його: аналізували фашизм, імперіалізм, антисемітизм і тоталітаризм, а також досліджували взаємозв’язок політики та релігії. Всі вони втілювали думку Ханни Арендт: "людина є тим, що вона переживає", але, перебуваючи у вимушеному вигнанні, зіштовхнулися не лише з інтелектуальним викликом зрозуміти жахливу реальність, а й із глибокою особистою потребою примиритися з нею. Кожна обрала свій шлях: Едіт Штайн прийняла неминучість стоїчно, сповідуючи Amor fati (любов до долі), так само як і Сімона Вайль, яка у цьому питанні посилалася на Розу Люксембург. Натомість Ханна Арендт вірила в здатність людства до дивовижного оновлення – Amor mundi (любов до світу), яке, на її думку, є рушійною силою змін. "Хоча Німеччина та Радянський Союз відстоюють діаметрально протилежні справи, - писала остання з них, - але вони дійшли того ж самого результату", наголошуючи при тому, що Радянський Союз став на шлях тоталітаризму близько 1930 року, а Німеччина лише від 1938 року, тож тоталітаризм у Радянському Союзі є ще й більш "довершеним", ніж у Німеччині.Енн Епплбом Автократія, Inc. Диктатори, які хочуть керувати світом. – К.: HREC PRESS, 2025 Складний термін "автократія" у цій книжці роз’яснюється на простих прикладах з нашого сьогодення. "Персоналізована, навіть патримоніальна зовнішня політика, спрямована не на користь союзників Америки чи навіть самої Америки, а радше на користь американського президента, його друзів і сім'ї, - роз’яснюють нам суть цього явища. - Політична система, покликана винагороджувати людей за лояльність, а не за заслуги. Барабанний бій пропаганди спрямований проти суддів, журналістів, викривачів, будь-кого, хто стоїть на шляху режиму. Це риси держав, які входять до складу Автократія, Іnс., і вони зараз характеризують політичну систему, яку адміністрація Трампа намагається побудувати в США". Таким чином, у своїй книзі "Автократія, Inc. Диктатори, які хочуть керувати світом" Енн Епплбом розкриває сутність сучасних автократій, спираючись на складні мережі: клептократичні фінансові структури, служби безпеки (військові, воєнізовані формування, поліція), а також і технологічних експертів зі стеження, які ширять пропаганду і дезінформацію. Авторка, на основі аналізу широкого кола джерел і літератури, власного життєвого і професійного досвіду показує, як функціонує Автократія, Inc. на прикладі Китаю і Росії, Сирії й Зімбабве, Туреччини, Угорщини тощо. Диктатори поділяють спільні інтереси, а не спільну ідеологію. Вони навчилися діяти разом і пробують підірвати демократичний світ, грабуючи власних громадян. "Це не означає, що існує якась таємна кімната, де, як у фільмах про Джеймса Бонда зустрічаються негідники, - роз’яснює авторка. - І наш конфлікт з ними не є чорно-білим, бінарним змаганням, такою собі "холодною війною 2.0". Серед сучасних автократів є люди, які називають себе комуністами, монархістами, націоналістами й теократами. Їхні режими мають різне історичне коріння, різні цілі, різну естетику. На відміну від військових чи політичних альянсів з інших часів і місць, ця група діє не як блок, а радше як агломерація компаній, пов'язаних не ідеологією, а безжалісною, цілеспрямованою рішучістю зберегти своє особисте багатство й владу. Ось чому я називаю її Автократія, Inс.".Йохен М. Ріхтер. Останній потяг на Захід: переосмислення вступу Румунії в ЄС. – Л.: Видавництво Українського католицького університету 2025У книжці "Останній потяг на Захід" Йохена М. Ріхтера - люксембурзького дипломата, експерта із 30-річним досвідом роботи на високих посадах у Європейській Комісії та Європарламенті, який чолює Глобальний форум з безпеки при Дипломатичній раді (ООН), викладає в університетах Люксембургу, Дюссельдорфа, Львова – нас запрошують на відверту розмову про європейську інтеграцію Румунії, її помилки й здобутки. Загалом книжка розглядає процес вступу Румунії до Європейського Союзу з трьох різних перспектив - європейської, румунської та німецької. Автор пропонує ґрунтовний аналіз євроінтеграційного шляху Румунії, спираючись на власний досвід та низку інтерв’ю з ключовими учасниками цього процесу. Також у книжці розкривається політичний контекст, переговорні труднощі та політичні й економічні виклики, з якими Румунія стикалася на шляху до членства. Окрему увагу приділено питанням верховенства права, боротьби з корупцією та механізму співпраці та перевірки (CVM), що став предметом численних суперечок як у самій Румунії, так і в інституціях ЄС, а також ролі НАТО та Балканської кризи у прискоренні євроінтеграції. Автор розкриває не лише політичні та економічні аспекти вступу, а й розглядає його наслідки для внутрішньої політики Румунії. Він також ставить важливі запитання щодо розширення ЄС у майбутньому, зокрема в контексті України, та робить висновки щодо уроків, з якими можуть стикатися держави-кандидати. Ця книжка, хоч у ній розглядаються події 20-річної давності, актуальна для сучасних українських реалій, коли переговори про членство в ЄС відбуваються у важких геополітичних, безпекових та економічних умовах, коли будь-який досвід є важливим.

Еспресо публікує цей аналітичний матеріал з дозволу Громадянської мережі ОПОРА, авторка:  Анастасія Романюк, аналітикиня мережі.З часом цей показник лише зростатиме за рахунок скорочення народжуваності та продовження міграції — наприклад, після чергових російських масових атак, унаслідок виїзду випускників шкіл, зокрема хлопців, і загалом людей, які залишають країну з різних причин — особистих, медичних, професійних тощо. Берлін, фото: Getty ImagesТакі масштаби міграції мають негативні наслідки для української обороноздатності, економічної ситуації й ринку праці. Соцопитування свідчать, що допоки хоча б на більшості територій України не відновиться безпека, ці демографічні втрати лишатимуться нашою дійсністю. Це створює інші виклики — формування інклюзивного наративу про те, хто такі "ми", та необхідність підтримувати взаємну солідарність і соціально-політичну активність українців незалежно від місця перебування. Анастасія Романюк, аналітикиня Громадянської мережі ОПОРА ОПОРА багато працює з українськими громадами за кордоном, тож ми часто чуємо, як важко буває "включати" нових людей у життя спільноти. Попри розбудовані й інколи досить інституціоналізовані спільноти діаспори, багато вимушених мігрантів обирають не долучатися до їхньої діяльності. В цьому матеріалі ми ділимося нашими інсайтами про те, що стимулює українців за кордоном лишатися активними в українському соціально-політичному полі. Інсайтами, які стануть у пригоді не лише для діаспорних організацій, а й для організацій, бізнесів і діячів всередині України, які прагнуть активніше долучати українців за кордоном до своєї роботи."Тебе ніхто не зрозуміє так, як свої, які все це пройшли"Як показує дослідження ОПОРИ, вимушені мігранти, потрапивши в безпечні умови мирного закордоння, стикаються з численними викликами адаптації: необхідністю шукати житло і роботу, вивчати мову, вчитися взаємодіяти з людьми з кардинально іншим соціальним і культурним досвідом, шукати коло спілкування й загалом вибудовувати побут на новому місці. Забезпечення базових потреб є викликом для українців по обидва боки кордону, однак для багатьох мігрантів це завдання з двома зірочками. Додаткових умов безліч: чи актуальна професійна експертиза людини для іншої країни, чи достатньо добре вона знає мову, щоб знайти роботу, чи визнається її освіта, чи має вона дітей, які ще не лишаються вдома самі, чи є необхідність піклуватися про хворих або літніх родичів, які виїхали разом з нею. Здавалося б, серед вихору буденних проблем лишається мінімум простору для, наприклад, мітингів і демонстрацій, зустрічей із місцевими політиками чи ліпленням вареників для місцевого благодійного ярмарку. І все ж учасники фасилітованих діалогів, які ОПОРА проводила у Великій Британії, наголошували, що участь у житті української громади в новій країні стала для них важливим підтримуючим досвідом.фото: Лондон Для покращення ментального здоровʼя, коли ти бачиш, як ти долучаєшся і намагаєшся щось змінити. Спілкуючись із однодумцями, починаєш себе краще почувати. МанчестерОсобливо сильно це відчувають ті, хто зазнали більш травматичного досвіду війни — виїжджали з окупації, втратили майно чи близьких внаслідок російської агресії, були свідками чи постраждалими від воєнних злочинів. Так, наприклад, одна з учасниць діалогу в Манчестері згадувала, що для неї була помічною участь у тематичній групі жінок, які пережили такий самий досвід, як і вона.Нас єднає спільне горе і спільний пережитий досвід. Дорога, яку ми пройшли. Тебе ніхто не зрозуміє так, як свої, які все це пройшли. Щоб було більше розуміння  — це не потрібно. Це навіть фільмом не можна передати, вони його сприймають як мультик, як картинку. Українці розуміють, а іноземці — ні. Вони не бачили цього, як ми, — вийшли з будинку, і три поверхи злетіло. Навіть подорож в поїзді 30 годин, стоячи. МанчестерБагато учасників зазначали, що участь у житті місцевих українських організацій допомагала їм адаптуватися до закордоння. Вони ділилися, що хоча британці переважно приязно й тепло приймали українських біженців, спілкуватися з ними все ж було складно через нерозуміння війни. Так, наприклад, одна з учасниць зазначала, що дуже багато працювала з психологом, щоб перестати згадувати свій травматичний досвід, бо інакше не могла спати вночі. А зі своїми можна таких речей не пояснювати.Як я можу розказати, що в нас місяць дівчата і жінки сиділи в погребах, не виходили? Нас хлопці не випускали на вулицю. Як можна комусь розказати про Бучу?Манчестер"Невже все було дарма?"Перебуваючи в іншомовному середовищі й контакті з чужою культурою, учасники відчули підвищену потребу зберегти ідентичність — свою і своїх дітей. В умовах фізичної загрози збереження державності учасники фокус-груп наголошували, що для них важливо сформувати і зберегти відчуття українськості в своїх дітях, хоч би де вони перебували. Не всі учасники переконані, що ці діти повернуться в Україну в майбутньому — адже це буде їхнє власне рішення, коли вони виростуть, — однак принаймні вони будуть "обличчям України" за кордоном і долучаться до націєтворчих процесів. Також деякі учасники згадували, що люблять відвідувати українські центри, щоб мати можливість поспілкуватися з кимось українською мовою. Для релігійних учасників важлива можливість відвідувати українськомовні богослужіння в церквах.Для ідентичності треба врятувати дітей, щоб вони могли врятувати народ. ПрестонФото: Getty Images Деякі учасники підкреслювали, що для них має значення історичний досвід становлення української державності, до якого вони почуваються причетними.  Наприклад, учасниця діалогу в Ліверпулі наголошувала, що за свої 30 років брала участь у Революції Гідності й активно волонтерила ще на початку війни, тому не може дистанціюватися від подій в Україні, навіть перебуваючи на відстані. Про Майдан учасники діалогу в Престоні згадували як про місце, де вони могли вільно висловлюватися і проявляти себе в колі однодумців, які їх приймали й не засуджували. А учасники з Манчестера активно обговорювали проблему незворотності покарання – адже якщо постраждалі від російської збройної агресії просто виїдуть та асимілюються в приймаючій країні, "зло не буде покаране і буде постійно повертатися".Про це потрібно говорити й не забувати. Бо якщо зло буде не покаране, воно буде повертатися. Ми повинні все фіксувати та показувати. Якщо ми не будемо цього робити, все буде забуто. Історія — як спіраль. МанчестерУчасники, більш впевнені у своїх планах повернутися в Україну, як тільки покращиться безпекова ситуація, вбачають у своїй активності за кордоном запоруку "мʼякшого" досвіду повернення у майбутньому. Понад те, деякі з них уже відчувають, що набутий ними за кордоном досвід може бути корисний для розбудови та покращення різних процесів в Україні.Аби, коли ми повернулись додому, ми могли легенько і комфортно повернутись до суспільно-політичного життя України.  ПрестонМи вже можемо ділитися досвідом, інсайтами, навіть перебуваючи тут. Щоб ми мали цей звʼязок, щоб ми спрацьовували як запобіжник проти рішень, які можуть бути негативними для нас.  Престон"Ми хочемо, щоб нас почули"Багато учасників зазначали, що мали непорозуміння й навіть конфлікти з друзями, знайомими чи родичами через те, що вони поїхали. Учасники наголошували на відчутті, що їхній досвід — невидимий для українців в Україні. Активність в українських спільнотах для них також є способом проявитися, показати свою небайдужість і підтримку співвітчизників у складних умовах. Особливо важливою є ця активність для тих, хто все ж розглядає повернення в Україну на певному етапі свого життя чи життя своїх дітей — для них розвиток українського суспільства є важливим елементом власного майбутнього.Я буду успішною, якщо буду жити в успішній країні. Я себе не почуваю щасливою і успішною, коли навколо всім погано. Мені успішно і щасливо — коли навколо всім добре, коли всі навколо почуваються щасливо і добре. Успішна я = успішна Україна. ЛіверпульНерідко сам факт виїзду спричиняє певну напругу навіть між близькими людьми, а тому участь в акціях, благодійні збори на ЗСУ й адвокаційні заходи про Україну є для учасників способом долучитися до боротьби за те, щоб страждання їхніх близьких швидше припинилися.Щоб українські медіа могли розповідати, що роблять українці за кордоном. Щоб ті українці теж розуміли, що ми дбаємо про них. Щоб це централізовано і не було суджень, як відбувається життя українців за кордоном, тільки зі сторінок соцмереж. Престон[Після повернення] ми станемо мішенями для болю людей, які там [в Україні]. Люди виживають, їм не до суспільно-політичного життя. ПрестонТоді, коли більшість українців долучені до спільної справи, українці за кордоном не хочуть лишатися осторонь. Для деяких учасників це транскордонне відчуття спільності також допомагало справлятися з власним горем — втратою близьких, дому чи звичного життя, яким воно було до війни.Те, що ми знаходимось тут, не означає, що ми нічого не робимо. Територіальна приналежність не є визначальною.  ПрестонМи теж розуміємо біль, ми не залишаємось осторонь. Ми хочемо, щоб нас долучали. Хочемо, щоб акцентували на спільному, а не на тому, що розʼєднує.  ПрестонЗамість висновківІдентичність — це багатошарове явище, що повсякчас змінюється: через практики солідарності, пам’яті, взаємодопомоги, обговорень, вуличних акцій і навіть через внутрішні міркування про те, чи є в мене досі право називатися "нашими". І українці за кордоном — повноцінні субʼєкти її формування. Кожен і кожна, хто й надалі ототожнює себе з українською спільнотою, долучається до того, ким ми є як нація, своєю повсякденною участю — чи то в місцевому українському центрі, чи в благодійному зборі, чи навіть говорячи зі своїми дітьми українською мовою. Різні, зі своїми сумнівами, болями, надіями й мріями. Різними шляхами українська держава виводить на порядок денний формування ідентичності — у сфері освіти, розробляючи політику національної памʼяті, впроваджуючи інститут уповноваженого із захисту державної мови тощо. Водночас формування транскордонної, глобальної спільноти українців все ще лишається новим викликом через брак інструментів залучення та діалогу з українськими громадами за кордоном у такому масштабі. Визнати діаспору як суб’єкта політичного і громадського життя означає не лише дати їй слово й уважно його вислухати, а й створити механізми участі. Забезпечення можливість реалізувати виборчі права, мати доступ до публічних послуг і сервісів, процесів формування й реалізації політик, залучення до економічного життя, залучення їхнього досвіду до українського ринку праці — все це має бути не жестом ввічливості, а логічним кроком у формуванні зрілої, відкритої, партисипативної демократії. В умовах війни ми зобовʼязані боротися за забезпечення реалізації прав українців усюди — на "нулі", за кордоном, в окупації чи депортації. 

Трамп сам установив дедлайн, і тепер наближається час ухвалювати рішення. 8 серпня – день, коли США мають втілити в життя погрози щодо покарання для Росії. Повний текст новини

Про це й не тільки писали світові ЗМІ станом на ранок 23 липня.Сирський просить Трампа допомогти перенести війну у РосіюОлександр Сирський, фото: GeneralStaff.uaОскільки Трамп тепер відкритий для постачання зброї американського виробництва в Україну, генерал Олександр Сирський просить надати ракети більшої дальності і дозвіл на їхнє використання проти Росії, про це він сказав у інтерв'ю The Washington Post.Україні терміново потрібно, щоб США і Європа передали Києву більше систем протиповітряної оборони і ракет, і без заборони Байдена на глибокі удари по російських військових об'єктах.Заклик Сирського до посилення підтримки пролунав на тлі руйнівної хвилі російських атак на українські міста цього літа, коли Москва щоночі обстрілює цивільне населення балістичними ракетами і сотнями озброєних безпілотників. Україна також стикається з проблемами на полі бою, намагаючись мобілізувати війська, необхідні для зупинки невпинного наступу ворога, який переважає кількістю.Кривава кампанія проти українських міст викликала розчарування в Білому домі через відмову Путіна зупинити війну і спонукала президента Дональда Трампа схвалити новий план зміцнення військового арсеналу Києва, дозволивши європейським країнам купувати зброю американського виробництва для України.За словами Сирського, нові поставки озброєнь протиповітряної оборони, включаючи американські Patriot, перехоплювачі безпілотників і легку авіацію для збивання безпілотників, могли б допомогти зірвати російські атаки.Більше ракет середньої і великої дальності, зокрема американських ATACMS і німецьких систем Taurus, якщо вони будуть надані без обмежень на їх використання, дозволять Києву сповільнити виробництво російської зброї, націлившись на інфраструктуру, яка виробляє ракети і безпілотники."Вони націлені практично на все  – аеродроми, населені пункти, об'єкти інфраструктури. Тому, звичайно, нам потрібні поставки балістичних ракет, щоб мати можливість дати ворогу гідну відсіч. – сказав Сирський і додав: – Я сподіваюся, що завдяки позиції президента Трампа цей процес буде набагато простішим і ми не матимемо тих труднощів, які були раніше".Як зазначає WP, Сирський відмовився коментувати, чи залишилися в Україні потужні ATACMS, хоча загальновідомо, що їхні запаси вичерпалися. На запитання, чи врятує нове постачання американських ракет життя українців, він відповів: "Звичайно".Сирський розмовляв з WP через п'ять днів після того, як Трамп оголосив про свій план озброєння України, який передбачає, що європейські країни надішлють поставки з власних запасів, а потім придбають нові системи у Вашингтоні.Ця пропозиція ознаменувала серйозну зміну політики Трампа, адміністрація якого неодноразово змінювала свою підтримку Києва і на початку цього року ненадовго призупиняла військову допомогу та обмін розвідданими. На тлі зростання розчарування через безперервні бомбардування Росією України та неспроможність досягти прогресу у виконанні вимог США щодо продуктивних мирних переговорів, Трамп також пригрозив посилити санкції проти Москви, якщо протягом 50 днів не буде досягнуто домовленості про припинення бойових дій.На додаток до нестачі протиповітряної оборони і ракет, українські сухопутні війська, які залишаються в значній меншості на лінії фронту, також відчувають нестачу 155-мм артилерійських снарядів, сказав Сирський, і потребують додаткового постачання бронетехніки."У нас є високомотивовані і хоробрі солдати, які можуть просуватися вперед, – підкреслив він. – Але їм потрібні сучасні, надійні засоби захисту".Хоча Німеччина веде переговори з Вашингтоном про фінансування і постачання батарей для Patriot для України, міністр оборони Борис Пісторіус заявив раніше цього місяця, що Берлін не постачатиме Україні ракети Taurus більшої дальності, про які просив Київ.Намагання озброїти Україну і відбити постійні повітряні атаки з боку Росії лише останній виклик у бурхливому періоді перебування на посаді Сирського, який очолює Збройні сили України з лютого 2024 року і якому цього тижня виповнюється 60 років. Сирський замінив генерала Валерія Залужного минулого року після того, як той був звільнений на тлі розбіжностей із Зеленським, нагадує WP.Як додають також у виданні, Сирський був призначений головнокомандувачем, коли російські війська, здавалося, були готові досягти значних успіхів на сході країни. До травня минулого року вони знову намагалися захопити Харківщину, але зіткнулися із запеклим опором і, зрештою, були обмежені невеликою частиною прикордонної території області. Запізніле рішення США вперше дозволити деякі транскордонні удари з використанням ПТРК допомогло переломити ситуацію."Ми всі доклали багато зусиль, зокрема публічних, щоб пояснити і довести необхідність використання цих видів далекобійної зброї на території Російської Федерації", – наголосив Сирський.Адміністрація Байдена довго відмовлялася дозволити такі удари, побоюючись, що вони перетнуть червону лінію для Путіна і спровокують небезпечну реакцію у відповідь.Попри зміну політики, минуле літо, як зазначив генерал, "було дійсно дуже важким для нас". Росія планувала подальші інтенсивні наступальні операції, зокрема напад на Сумську область. Вона збільшила виробництво безпілотників і запропонувала нові фінансові стимули для вербування сухопутних військ, що погіршило становище України на фронті.За допомогою невеликої групи командирів він розробив план відволікання російських військ подіями в Курській області Росії і вперше змусив їх оборонятися всередині власної країни. Це була небезпечна авантюра, вважають у WP, але українські війська врешті-решт захопили понад 1000 квадратних кілометрів російської території, приголомшивши Москву і Захід. Операція підняла бойовий дух українських військ і цивільного населення. Але критики стверджували, що цей план також залишив частини лінії фронту вразливими для російських атак і, зрештою, призвів до ще більших територіальних втрат.Майже рік потому інтенсивний російський контрнаступ витіснив Україну майже з усіх районів Курська, які вона колись контролювала, і здійснює сильний тиск на східну частину Донецької області. Російські війська також вперше намагаються прорватися в Дніпропетровську область.Сирський наполягає на важливості Курської операції як плану, який зірвав плани Росії захопити більше території і послабив тиск на деяких ділянках обложеного східного фронту. Минулого року приблизно третина російських керованих авіабомб була використана в Курській області, а не в Україні. Російські оптоволоконні безпілотники, які становлять головну загрозу для українців, оскільки їх неможливо заглушити, вперше з'явилися на полі бою в Курську, а не на сході України, сказав він. Так само як і північнокорейські війська, які зараз можуть налічувати близько 20 тисяч осіб у регіоні, хоча вони досі не були розгорнуті для виконання бойових завдань в Україні.Тим часом Покровськ залишається під контролем України. Його оборона стала можливою, за словами Сирського, значною мірою завдяки рішучості українських військ і створенню бар'єрів, таких як мінні поля, які призвели до 30% втрат серед російської техніки на цій ділянці фронту.Ейфорія від Курської операції вже давно згасла на фронті на тлі безперервних російських атак. Україна намагається конкурувати з набагато більшою армією Росії і величезними фінансовими стимулами, які вона пропонує новобранцям.За словами Сирського, залучення більшої кількості військ на місця залишається головним викликом, і він визнав, що "все, що пов'язано з мобілізацією, є дуже чутливою інформацією". Росія інтенсивно атакує ці мобілізаційні зусилля, як через пропаганду, так і через бомбардування призовних пунктів.Коли цього тижня Сирському виповниться 60 років, він досягне пенсійного віку для військовослужбовців в Україні, але він відкидає будь-які припущення про те, що він піде у відставку. За його словами, навіть після багатьох років на вищих командних посадах він почувається найкомфортніше поруч з піхотинцями на передовій. Його помічники очікують, що саме там він проведе свій 60-й день народження.Зеленський отримує шквал критики через новий закон фото: Ірина Михайленко\ЕспресоРішення Володимира Зеленського схвалити суперечливий законопроєкт, який послаблює українські антикорупційні органи, зазнає дедалі більшої критики всередині країни та за кордоном – всього за кілька годин до чергового раунду мирних переговорів з Росією у Стамбулі, пише The Guardian.Минулої ночі близько 1500 людей протестували проти реформи в Києві, спочатку закликаючи президента накласти вето на законопроект, а потім виступили проти його рішення підписати його як закон. Великі протести також відбулися в інших містах.Як повідомив Люк Хардінг з Києва, у своєму нічному відеозверненні Зеленський заявив, що розмовляв з керівником НАБУ Семеном Кривоносом та іншими високопоставленими прокурорами. Антикорупційні органи, за словами президента України, продовжать функціонувати, "але без жодного російського впливу. Це все має бути очищено"."Має бути більше справедливості. Звичайно, НАБУ і САП продовжать свою роботу, – сказав він. – Також важливо, щоб генеральний прокурор був відданий забезпеченню реальної відповідальності для тих, хто порушує закон. Це те, чого дійсно потребує Україна ".Але міжнародна критика реформи може виявитися не менш складною, оскільки проти реформи також виступають комісари ЄС і міністри країн-союзників.Комісар з питань розширення Марта Кос заявила, що ЄС "серйозно стурбований" цим законом, попередивши, що "демонтаж ключових гарантій, які захищають незалежність НАБУ, є серйозним кроком назад"."Незалежні органи, такі як НАБУ і САП, мають важливе значення для шляху до ЄС. Верховенство права залишається в самому центрі переговорів про вступ до ЄС", – сказала вона.Пізніше вона додала, що мала "відверту" розмову з новим прем'єр-міністром України Юлією Свириденко."На війні довіра між воюючою нацією та її керівництвом важливіша за сучасну зброю – її важко побудувати і втримати, але легко втратити через одну суттєву помилку керівництва. Прозорість і відкритий європейський діалог – це єдиний спосіб відновити підірвану довіру", – наголосив своєю чергою комісар ЄС з питань оборони Андрюс Кубілюс.Тим часом міністр закордонних справ Франції Бенжамен Аддад заявив, що для України ще не пізно змінити своє рішення."Ще не пізно повернутися до цього питання, – сказав він. – Ми будемо надзвичайно пильними в цьому питанні".

Трагічна подія вразила усіх українців, а кияни масово кинулись на допомогу персоналу й пацієнтам.Еспресо поговорив із Сергієм Чернишуком – дитячим анестезіологом із багаторічним стажем, який із 2021 року працює медичним директором НДСЛ "Охматдит". 8 липня 2024 року на момент удару він перебував за 20 метрів від епіцентру вибуху.Сергій Чернишук - медичний директор НДСЛ "Охматдит", фото: facebook.com/ndslohmatdyt"Все було в диму і вогні, перше, що побачив – загибла колега""Той ранок був дуже напружений. Через те, що оповіщення про повітряну тривогу було дуже часто, я, на жаль, не відстежив, чи вона реальна. Зазвичай усі слідкують за повідомленнями на Telegram-каналах, але цього разу я не мав такої можливості, було дуже багато роботи. І лише почувши вибухи, зрозумів, що тривога реальна. Це була робота ППО", – пригадав Сергій Чернишук.У той момент лікар був поруч із корпусом, у який безпосередньо влучила ракета. Каже, пощастило, що це була не перша ракета,  адже попередні збила ППО."Це дало буквально хвилину-другу, щоб перебігти до адміністративного корпусу, в імпровізоване укриття — підвальне приміщення. В момент влучання я був у цьому укритті, приблизно за 20–30 метрів від епіцентру вибуху. Приміщення було напівпідвальне, з вікнами на рівні ніг. Від вибухової хвилі всі вікна вилетіли, двері у коридор повибивало. У перші секунди ми й уявити не могли, що ракета могла влучити прямо в дитячу лікарню.Медичний працівник дивиться крізь вікно пошкодженої операційної на людей, які розчищають завали в будівлі однієї з найбільших дитячих лікарень України, "Охматдит", частково зруйнованій російським ракетним ударом 8 липня 2024 року в Києві, фото: Getty ImagesПриблизно через хвилину чи дві (хоч важко сказати точно, бо час тоді тягнувся вічністю) я вийшов надвір. Побачив жахливу картину руйнувань. Перше, що впало в очі – моя колега, яку, на жаль, відкинуло вибуховою хвилею в бік вікна адміністративного корпусу. Вона загинула. Це було перше, що я побачив", – пригадує трагічний день лікар Чернишук, – Я почав обходити корпус з боку руйнувань, і картина була ще страшнішою. Стало ясно, що пошкоджений не лише один корпус. З першого погляду здавалося, що зруйнована вся лікарня. В іншому корпусі — пожежа, в новому корпусі — зруйнований фасад. Все виглядало катастрофічно. Неможливо було зрозуміти, що з людьми: з персоналом, з пацієнтами".Після побаченого відразу кинувся телефонувати колегам, але зв’язок майже не працював. Wi-Fi також зник, оскільки ракета зруйнувала електропідстанцію, розташовану між новим корпусом і корпусом токсикології. Вся лікарня залишилася без світла."Я побіг до приймального відділення невідкладної допомоги, розуміючи, що саме туди вестимуть поранених. Там ситуація була не така критична. Але електроенергії не було, все було в диму й пилу, бо ж вибухова хвиля пройшла через увесь новий корпус. Дихати було важко, майже нічого не видно. Чесно кажучи, перші хвилини після вибуху — це був повний хаос. Ніхто не розумів, що саме сталося, які втрати, і що робити в першу чергу. Усі були просто в шоці", – розповідає Сергій Чернишук.На щастя, додає, більшість пацієнтів на момент влучання вже перебувала в укриттях, тому серед пацієнтів, навіть у корпусі, в який влучила ракета, не було загиблих, а поранення були незначними."На жаль, серед наших співробітників була одна загибла — лікарка Світлана Лук’янчук. Ще кілька працівників отримали важкі травми. Зокрема, старша медсестра відділення гострих інтоксикацій, у неї була велика крововтрата, тяжкі ушкодження, але, справжнє диво –  її вдалося врятувати. Серед пацієнтів і батьків серйозних травм вдалося уникнути завдяки злагодженим діям персоналу. Навіть у відділеннях реанімації, звідки неможливо евакуювати пацієнтів у підвал, ми застосовували правило "двох стін" — максимально відкотили ліжка від вікон. Це теж допомогло уникнути травм", – каже лікар.Лікар-нефролог Світлана Лук'янчук, вбита російським ракетним ударом по лікарні "Охматдит" 8 липня 2024 року, фото: міський голова Львова Андрій Садовий в Telegram"Поранених медиків доводилося змушувати звернутися по допомогу"Медик розповідає, що мали план на випадок ракетної атаки, проходили тренування, але до всього підготуватися неможливо. Тим більше важко було повірити в прицільний удар по дитячій лікарні."Ми розглядали сценарії локальних катастроф, у межах одного корпусу. Те, що ракета одночасно виведе з ладу три найбільших лікувальних корпуси, уявити собі було важко. Тому сказати, що ми були повністю готові, не можна. В один момент ми втратили все: електроенергію, зв’язок, водопостачання. У новому корпусі все це було пов’язано з електрикою, яку забезпечувала зруйнована підстанція".У цей момент, пригадує, дуже виручила самоорганізація відділень. "Центрального керування не було через повну відсутність зв’язку. Особисто мені довелось багато бігати між корпусами, щоб дізнатися, що з тими відділеннями, які не могли бути евакуйовані. Насамперед це реанімація та операційний блок. У нас є чітке правило: під час повітряної тривоги ми не починаємо планових операцій, щоб уникнути таких ситуацій. Але якщо тривога застає вже під час хірургічного втручання — перервати його не можна. Операцію потрібно завершити. Евакуювати пацієнта з операційного столу в укриття неможливо. Саме тому мене найбільше непокоїли ті відділення. Але, на щастя, і там вдалося уникнути серйозних травм. Катастрофічних травм ані серед персоналу, ні серед пацієнтів не було", – наголошує медичний директор "Охматдиту".У корпусі, в який влучила ракета, розташовувалися два відділення: гострих інтоксикацій та хронічних інтоксикацій.Відділення хронічних інтоксикацій опікувалося пацієнтами з хронічною нирковою недостатністю. Це діти, які потребували постійного гемодіалізу і чекали на трансплантацію нирки, зазвичай від трупного донора. Більшість із них з інших регіонів, і вони фактично жили в лікарні, очікуючи свого шансу.Відділення гострих інтоксикацій — це, по суті, реанімація. Тут лікують найважчих пацієнтів із гострою нирковою або печінковою недостатністю, які потребують екстракорпоральних методів, зокрема гемодіалізу."Ракета влучила безпосередньо в реанімаційний зал. На щастя, у той момент там перебувало лише троє пацієнтів, хоч зазвичай там 8-10, іноді навіть більше. Це теж стало фактором, який врятував життя: троє пацієнтів і їхній стан дозволяв нам евакуювати їх до укриття. Якби серед них були люди на апаратах ШВЛ або в дуже тяжкому стані, ми могли би не встигнути їх врятувати".На запитання, що найбільше запам’яталося з того страшного дня Сергій Чернишук каже, що закарбувались у пам'яті лікарі та медсестри, які навіть з пораненнями не покинули робочого місця, а продовжували надавати допомогу."Деяких доводилося буквально змушувати звернутися по допомогу. Люди були на адреналіні, в шоці, не завжди усвідомлювали свій стан. Я бачив хірургів, які з травмами, у порваному одязі, продовжували ходити між відділеннями, допомагати, координувати. І це, мабуть, те, що врятувало лікарню – людська витримка, рішучість і бажання допомогти іншим, навіть коли самому боляче", – каже лікар.Люди розчищають завали будівлі однієї з найбільших дитячих лікарень України, "Охматдит", частково зруйнованої російським ракетним ударом 8 липня 2024 року в Києві, фото: Getty Images"Найскладніше завдання — евакуація онкохворих дітей"Пів години після обстрілу приїхали міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко, тодішня очільниця Департаменту охорони здоров’я Києва, керівництво ДСНС. Вони допомогли створити штаб і налагодити процес евакуації."Знаєте, цікаво, як працює пам’ять. Сьогодні я спілкувався з журналісткою, вона показала мені пряме включення, яке вела буквально за дві години після прильоту. І під час того ефіру відбувся ще один вибух, спрацювало ППО, усі побігли в укриття. Я був вражений, бо зовсім не пам’ятаю, щоб чув якийсь вибух після основного удару. А виявляється, атака тривала, я цього не зафіксував, настільки був зосереджений на тому, щоб організувати процес. Чесно кажучи, якби ми залишилися самі, адміністрація лікарні фізично не впоралась би. Усі були в стані шоку, а дехто, думаю, навіть міг мати ознаки легкої контузії".Найбільшим викликом, пригадує медичний директор "Охматдиту" була евакуація дітей з онкологічними захворюваннями, оскільки це – дуже специфічна категорія пацієнтів. "Їх не можна просто перевести в будь-яке інше відділення. Потрібні спеціальні умови, обладнання, персонал.Майже 100 таких місць треба було знайти негайно. І завдяки злагодженій роботі Міністерства охорони здоров’я, департаменту міста, ДСНС, швидкої допомоги нам це вдалося. Кожен випадок тоді був винятковий. Ми обговорювали буквально поіменно кожного онкопацієнта, особливо тих, хто перебував в реанімаціях чи потребував інтенсивної терапії. Технічної можливості зробити повноцінні виписки не було, тому ми телефоном передавали лікарям усю необхідну інформацію, щоб пацієнти не втратили доступ до лікування", – додав фахівець.Що вдалося відновитиЯкщо говорити про медичну допомогу, то сьогодні всі сервіси, які медики надавали до обстрілу, вже відновлені, розповідає меддиректор "Охматдиту". Каже, що почали повертатися до роботи буквально за чотири дні після трагедії. "Атака була в понеділок, а в п'ятницю ми вже прийняли назад онкопацієнтів. Через тиждень відновили невідкладну хірургію. А за два тижні — повністю відновили роботу стаціонару. Найскладніше було з гемодіалізом для пацієнтів з хронічною нирковою недостатністю — це єдиний сервіс, який нам не вдалося швидко повернути. Але вже за кілька місяців відкрили нову діалізну залу на базі поліклініки. За підтримки німецької організації змогли провести ремонт. Тепер і ці пацієнти отримують необхідну допомогу в амбулаторному режимі", – підсумовує Чернишук.Єдине відділення, яке досі частково працює поза межами "Охматдиту"  це –  трансплантація кісткового мозку. "Зараз воно функціонує на двох локаціях: частково в нас, частково — на базі іншої київської лікарні. Бо спеціальні бокси для пацієнтів із нульовим імунітетом поки не відновлені. Це палати з окремою вентиляцією, які мають працювати ідеально, бо будь-яке інфікування може бути смертельним. Тож це – наша першочергова ціль у процесі відбудови", – розповідає Сергій Чернишук.Навіть попри такі складні умови у 2024 році у НДСЛ "Охматдит" зробили рекордну кількість трансплантацій кісткового мозку. Розповідають, що це найвищий показник в Україні серед усіх медзакладів, включно з дорослими. А попри втрату понад 100 ліжок за 2024 рік, "Охматдит" пролікував більше пацієнтів, ніж у 2023-му.

Упопулярній психології останнім часом багато говорять про синдром завченої безпорадності. Він виявляє себе в тому, що людина завчасно опускає руки перед труднощами, психологічно готується до поразки, оскільки не вірить у власні сили. Українському суспільству варто придивитися до ознак цього синдрому, оскільки на колективному рівні ми надто регулярно опиняємось у становищі лузера. Здобуття незалежності, Помаранчева революція, Євромайдан, контрнаступ… Усе чомусь відбувається за схожою схемою: виклик відповідь ейфорія від перемоги і єдності втрата єдності й віри в успіх знову в ямі. Але синдром тут спрацьовує інший. Амбіцій і самовпевненості нам зазвичай позичати не доводиться. Бракує іншого підготовки. Постійна неготовність ставала причиною перманентних поразок українських сил та втрат, яких зазнала наша нація впродовж останніх двох десятиріч. Після Помаранчевої революції країну спіткала морально-політична катастрофа, яка була всім очевидна, а також інтелектуальна і стратегічна безпорадність, яка була зрозуміла далеко не всім. А втім, саме відсутність розуміння, що і як робити з економікою, зовнішньою і внутрішньою політикою, брак менеджменту, професійного аналізу та творчого синтезу призвели до краху "помаранчевої команди" навіть більшою мірою, ніж скандальні взаємини між Ющенком і Тимошенко. Історія повторилася після Революції гідності. Історія ще раз повторилася вже перед початком повномасштабної війни, коли країна приходила до тями після "електоральної революції" 2019 року. Ми постійно не готові та змушені хаотично й імпульсивно реагувати на черговий виклик сьогодення. Причини такої неготовності лежать одразу в кількох площинах. Частково вони зумовлені деякими рисами ментальності українців, описаними, зокрема, Остапом Вишнею в гуморесці "Чухраїнці". Справді, жартувати ми вміємо, але висновків робити поки що ні. Однак існує й цілком раціональне пояснення тому стану інтелектуальної та ідейної безпорадності, яка зводить нанівець наші успіхи й досягнення, здобуті напруженням волі та спалахами національного ентузіазму. Точніше, їх є декілька. Політики в Україні навчилися імітувати патріотизм і турботу про спільне благо, прикриваючи ними своє прагнення отримати інструменти влади, які надалі використовують для грабунку. Звісно, що за цих умов держава не може стати центром пошуку рішень, їх ухвалення й реалізації. Держава лишається транзитною точкою в перетворенні капіталу публічності на капітал тіньових статків. Інтелектуальне середовище в Україні залишається провінційним, вторинним у своїх уявленнях та ідеях та заробітчанським за своєю соціальною природою. У такому середовищі важливі ідеї можуть виникати, але не можуть розвиватися. На тлі спекуляцій, безпринципності й некомпетентності зростає конфліктність, яка виявляється в багатьох формах. Це й нетерпимість до іншої думки, й боротьба за місце під сонцем, і схильність до афекту там, де потрібні розважливість і раціональність. На жаль, усі ці риси та задавнені хвороби національного організму нікуди не зникли в умовах війни. Нині вони переходять у стадію загострення прямо на наших очах. Політичний сезон ще не почався, а на політичний ринок вже вийшли численні популісти із залежаним товаром радикальних гасел, простих рішень, страхів, ілюзій та безсоромного обману. Ми й надалі не готові думати власною головою, шукаємо зовнішніх учителів і чудодійні рецепти, які змінять наше життя, не змінюючи нас самих. Національна стратегія лишається заручником політичного піару, аналітичні інституції заручниками недофінансування або випадкових грантів, медійний простір заручником хайпу й політичних технологій. У цій війні ми остаточно виборюємо свою незалежність. Але в післявоєнних реаліях ми опиняємося на порозі нової доби, перед викликом найважливіших рішень, які визначатимуть українську ідентичність, форму та зміст української державності й наше місце в сучасному світі на майбутні десятиріччя. Знов не будемо готові?

Російська імперія послідовно знищувала корінний народ Криму упродовж століть. За кожним із цих періодів тисячі життів кримських татар, які Росія викреслила або змінила назавжди, а також стирання справжнього обличчя Криму. У травні 1944 року радянська влада здійснила примусову депортацію кримських татар з їхньої історичної Батьківщини. Майже 200 тисяч людей було насильно вивезено до Середньої Азії, на Урал і в Сибір під приводом фальшивих звинувачень у колаборації з нацистами. Чверть народу загинула у перші роки вигнання від голоду, хвороб і нелюдських умов. Їм заборонили повертатися до Криму аж до кінця 1980-х років, а їхня історія і культура були майже стерті з офіційної радянської пам'яті. Це була етнічна чистка й акт геноциду.Після повернення на Батьківщину у 1990-х кримські татари почали відроджувати свої громади, мову та культурне життя. Однак у 2014 році Росія, окупувавши Крим, знову перетворила їх на мішень. Анексія стала фактично актом повторної колонізації. Переслідування, арешти, зникнення активістів і спроба витіснення кримських татар повторили імперський сценарій. Знову, як і 81 рік тому, вони опинилися в ситуації, де на кону стоїть не лише їхня свобода, а й саме право бути на своїй землі. Щороку 18 травня ми говоримо про велику трагедію кримськотатарського народу – депортацію 1944 року. Сьогодні ми також поговоримо про долю кримських татар у тимчасово окупованому Криму і на території вільної України. І зробимо це свідомо в інший день для того, щоб говорити про цей народ не лише у так звані Кримські дати. Отже, як почуваються кримські татари, які пережили на своїй землі столітні випробування, репресії, депортації, арешти, вбивства, спроби стерти їхню ідентичність, і переживають далі це? Водночас вони відчувають загрозу того, що їхня земля, Крим, може стати розмінною монетою у великій глобальній політичній грі.Сьогодні у студії Алім Алієв — заступник директора Українського інституту і правозахисник. Отже, як почуває себе народ, який бачить, що у світових медіа, у кабінетах влади світу йдуть розмови про те, що, можливо, Кримом доведеться пожертвувати? Я тут маю на увазі навіть не політичну сторону, а суто людську. Як почувається народ з його гідністю у такій ситуації? theukrainians.org Протягом 11 років, коли я говорю з мешканцями Криму, то часто мені кримськотатарською ставлять одне питання: "Ne vaqıt?" Це перекладається як "Коли?". І нічого не потрібно пояснювати в контексті того, чого питають мене співвітчизники: "Коли ми повернемось?", "Коли Крим деокупується?" І ці питання зараз, очевидно, теж люди ставлять. Різні політичні заяви, які ми чуємо зараз зі США та інших країн щодо "давайте ми переглянемо статус Криму" чи "Україна має змиритись з окупацією своїх територій", звісно, не грають хорошу роль для людей у Криму. Це пригнічує і змушує жителів окупованих територіях почувати себе сам на сам з цим величезним викликом окупації.Але важливий порядок денний, який ми маємо також всередині України, а саме, як політичні актори, громадянське суспільство, і, зрештою, самі кримські татари, які не живуть в Криму, ретранслюють це своїм співвітчизникам. Для мене після таких заяв мало що змінюється. Такі, як я, і купа людей, які зараз займаються Кримом, будуть і далі цим займатися. Я жартую, що в нас є дуже егоїстична мета – повернутися додому. Цю мету ми можемо виконати тільки тоді, коли Крим буде вільний, коли два прапори повернуться до Криму. Коли з'явилася інформація про позицію американців нібито щодо визнання Криму російським, була заява Меджлісу кримськотатарського народу про те, що це неприпустимо визнавати Крим російським, і це означало б виправдання всіх злочинів, скоєних щодо корінного кримськотатарського народу в роки колоніального поневолення Криму Російською імперією, а також сьогоднішніх злочинів. Це фактично було би визнання цієї страшної несправедливості. Лідер Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров. Фото: Getty Images Абсолютно, це ж про легітимізацію злочинів. Бо ми говоримо в перспективі навіть не з 1944 року. Ми говоримо з перспективи першої анексії Криму Катериною ІІ в 1783 році, і як це відбувалось дотепер. Тому я, наприклад, окупацію називаю реколонізацією. Це не просто колонізація, яка тільки розпочалась. Це нова спроба Росії колонізувати півострів. Прояви дуже різні — від мілітаризації населення, бо ми багато говоримо про те, як Росія завозить армію і військову техніку до Криму, але ж вони також мілітаризують дітей; до зміни ідентичності й етнічного та релігійного складу населення через заміщення. У мене перед очима стоїть картинка, коли Мустафа Джемілєв, лідер кримськотатарського народу, в травні 2014 року пробує заїхати у Крим, його зустрічають 5 тисяч його співвітчизників, але його не пускають російські прикордонники. Це була така метафора. Ти розумієш, що це, власне, оцей ланцюг, який тягнеться століттями, і ось вона ще одна депортація чи реколонізація. По суті це відмова людині жити на своїй землі. Чи правильно я розумію, що коли ми говоримо про депортацію 1944 року, правильно казати не депортація, а "сюргюнлік"? Якщо так, що це означає? Що ви вкладаєте у це?Мустафа Джемілев. Фото: Getty Images Так, "сюргюнлік" перекладається як "виселення". Це термін, який кримські татари використовують, коли ми говоримо про геноцид. Англійською "депортейшн" часто не є коректним перекладом. "Сюргюнлік" — це те, що означає цей процес самого геноциду, бо депортація – це ж не ті три дні, коли людей вивозили у вагонах. Це два-три тижні, коли людей довозили до Центральної Азії, Сибіру, на Урал, і коли люди починали жити в цих місцях так званих спецпоселень. Бо коли ми говоримо, що загинула майже половина кримськотатарського народу, ми говоримо і про процес, і про перші роки. Цей термін повинен стати позначенням саме цієї трагедії, так як Голокост став позначенням єврейської трагедії, чи Голодомор української трагедії. Я правильно розумію, що це стоїть в цьому ряду? Абсолютно. Ви казали про те, що відчувають люди там, на півострові, і що ви відчуваєте тут після цих заяв. Я слухала інтерв'ю Нарімана Джелялова із Тетяною Терен у ПЕН. Він розповідав про те, що у Криму є люди, які втомлені, які піддаються окупаційній владі, але є і ті, хто тримається досі. Звідки ви берете цю інформацію? Чи підтримуєте ви зв'язок зі своїми співвітчизниками у Криму?Для мене персонально важливо говорити і тримати зв'язок з людьми, які живуть в Криму. Бо коли сьогодні ми говоримо про Крим у різний спосіб, не відчуваючи, що відбувається там, я вважаю, що це трошки нечесно передусім по відношенню до тих людей, які там живуть. Тому, хоч і фізично я не можу поїхати до Криму, важливо розуміти, чим живуть люди там. Ми говоримо про це, проводимо експертні інтерв’ю для того, щоб зрозуміти, які цінності, потреби, картинки майбутнього у людей, чим зараз живе кримськотатарська громада в Криму, і наскільки сьогодні відірвані контексти. Відверто кажучи, кримські татари, які живуть поза межами Криму, мають ключову цінність – цінність саморозвитку. А для кримських татар, які живуть на півострові, ключовою є цінність виживання. І тому тут стратегії поведінки будуть відрізнятися. Сьогодні ми бачимо, що багато людей на півострові довший час жили в цьому режимі сну, як на комп'ютерах, коли вони в очікуванні чогось. Тому зараз вони, на щастя, не брали і не беруть масово участь в так званому політичному житті в Криму і не колаборують з окупантами. Але ми запитали людей, що означає успіх по-кримськотатарськи. Ця річ в Криму змінилась. Успіх сьогодні – це, наприклад, бізнесмен, який заробляє гроші, але їхню частину витрачає на підтримку ідентичності кримських татар через культурні й освітні проєкти, які часто можуть бути невидимі стороннім зором, але це те, що підтримує і дає цю основу. Я саме говорю про Крим. Друге, що змінюється, – це гендерні ролі і гендерні моделі. Сьогодні голос кримськотатарських жінок дуже гучний в Криму також. Дуже багато жінок пішли керувати чи засновувати бізнес, стали правозахисницями, адвокатками, які захищають права людини і в тому числі тих політв'язнів, які сьогодні перебувають по СІЗО і тюрмах Росії та Криму. Ці речі теж змінилися. Водночас кримські татари, звісно, дуже прискіпливо дивляться на нас тут і на те, що відбувається у Києві, як формується кримський порядок денний. Для них дуже важливо зрозуміти, чи в них є ось ця підтримка поза межами Криму, чи вони мають зараз розраховувати лише на свої сили. Мені здається, що і кримським татарам, і громадянському суспільству в принципі в Україні важливо давати таке відчуття цієї підтримки.Фото: Getty Images Чи відчувають вони моменти, коли питання Криму сходить з порядку денного чи з українських та світових медіа? Чи вони це відчувають і як на це реагують?Так, вони відчувають. І потім це прилітає до нас претензією: "Друзі, ви перебуваєте там, ви розумієте, що ми зараз в окупації робимо дуже багато важливих інших речей. Але ви у Києві, Львові, в інших містах або за кордоном, будь ласка, фокусуйте цю адженду". Наприклад, адженда про майбутній статус Криму – це те, що об'єднує сьогодні кримських татар, які перебувають і в Криму, і поза його межами. А коли говорять про кримськотатарську національну територіальну автономію в межах України – це ще величезна робота як серед спільноти, так і, очевидно, за українським суспільством. Я згадую свої поїздки до Криму. Востаннє я була там у 2013 році. Але я пригадую постійне вороже ставлення великої частини кримчан, цих всіх радянських відставників, людей, які були завезені в Крим. Це відчувалось, коли ти їдеш на екскурсію і тобі кажуть: "Давайте не підемо от в цей ресторан, тому що він кримськотатарський, до нього не треба, бо це татари. Давайте підемо в Бахчисарай до наших, руських". Наріман Джелял каже, що з початком повномасштабного вторгнення напруга і репресії проти татар ще посилилися. Що означає жити ще під ще більшим прицілом?Власне, що відбулось після 2022 року? Росія почала масово залучати проти мешканців Криму адміністративну або кримінальну статтю за дискредитацію збройних сил Російської Федерації. І от під цю статтю можуть потрапляти всі: від дівчат-офіціанток, які в Алушті танцювали під українські пісні, і їм впаяли адміністративні штрафи, до тих, хто проявляє свою "неросійську ідентичність" в той чи інакший спосіб. І це вже є дискредитацією. Таких кейсів зараз вже близько тисячі, які мали далі переважно адміністративне провадження. Тобто цей тиск точно посилювався, бо після повномасштабного вторгнення для них було важливо ще більше закрити півострів. Сьогодні інформацію про півострів ми дізнаємось переважно через правозахисників, які перебувають там, і соціальні мережі. Але з іншого боку, чи ми встигаємо і можемо добре комунікувати на наш порядок денний в Крим, – це, я думаю, також велике питання. Бо сьогодні, на жаль, більшість меседжів, які ретранслює українська держава і навіть громадські організації, доходять до адміністративної межі і розраховані передусім на переселенців, які живуть тут. Я так розумію, що кримських татар призивають в російську армію, і вони не можуть проти цього повставати чи відмовлятися. Як з цим відбувається справа?Кримські татари знаходять спосіб, щоб не піти в російську армію. Але в 2022 році, коли були перші примусові мобілізації на півострові, сталася величезна хвиля виїзду з Криму. Переважно знову після 2014 року з Криму почали виїжджати молодь, професіонали, переважно молоді чоловіки, для того, щоб їх не призвали. Тому ми сьогодні маємо нові хвилі імміграції в різних країнах світу, в тому числі частина приїжджала сюди, частина пішла в лави Збройних Сил України. Це спровокувала ця мобілізація. Кримські татари, очевидно, не йдуть масово воювати на боці Росії, бо вони розуміють, що це означає воювати проти своєї держави і своїх же співвітчизників. Адже може бути гіпотетичний момент, коли навпроти тебе стане кримський татарин у лавах Збройних Сил України. Тому вони знаходять різний спосіб, щоб цього не робити. Хвилі мобілізації дуже різні. Якщо Путін оголошує чергову хвилю, то вони йдуть мобілізовувати людей на окупованих територіях, а також ці пригноблені народи Росії, які сьогодні не мають, на жаль, ані голосу, ані суб'єктності. Таким чином Росія намагається воювати цими народами, яких вона недознищила в радянський час, і зараз таким чином намагається це зробити. Як ви відчуваєте, як змінилися стосунки українців і кримських татар після 2014 року, коли багато кримських татар приїхало до Києва, Херсона чи до інших українських міст? Як змінилися знання і як познайомилися ці люди? На правду я пам'ятаю такий момент – точку біфуркації у 2014 році, коли всі мешканці України для себе почали перевідкривати кримських татар. Мені здається, що тут відбувається зараз дуже важливий шифт, який далі продовжується, коли кримські татари від категорії "чужий", стають в категорію "свій інший". Бо чужому ти апріорі не довіряєш, ти його боїшся і не знаєш, що від нього очікувати. Про кримських татар дійсно дуже мало знали в інтелектуальних колах. Знали переважно про їжу і самозахоплення. Фото: Getty Images А кримська влада до окупації робила технологічну річ – конфлікт, який завжди був, "кримські татари і місцева влада" перенаправляли в конфлікт "кримські татари та слов'яни". Під слов’янами були і росіяни, і українці, і вірмени, і греки тощо. Таким чином створювалися ось ці точки напруги. Місцева влада брала бульдозери і знищувала самобудови кримських татар, і брала цих слов’янських чоловіків, щоб вони допомагали зачищати територію від татар. "Свій інший" – це вже про прийняття і намагання розуміти глибше і історію, і культуру, і соціально-політичне життя, і головне – бачення майбутнього. Мені здається, що в цьому баченні майбутнього українці чим далі, тим більше розуміють, що воно в кримських татар таке ж, як в українців, тобто спільне, і що в кримськотатарській ідентичності немає цього конфлікту бути громадянином України, вважати Україну своєю Батьківщиною, і бути етнічним кримським татарином і мусульманином. При тому, коли ми зараз працюємо на закордонні аудиторії, я говорю про те, що іслам в Україні – це є автохтонна релігія, бо це релігія корінного народу. Це теж змінює оптику, бо Росія дуже часто говорить, що вона – головний друг іслама, а це трошечки змінює розуміння і деколонізує знання про Україну через такі приклади.Ви почали говорити про недовіру, яка існувала довгий час всередині українського суспільства, і я пригадую 2011 рік, коли я летіла з Києва до Симферополя. Переді мною в ряду сіли троє чоловіків в штатському, але відразу за їхніми потилицями, я зрозуміла, що це СБУшники або якісь спецслужбісти. Вони були з дипломатами, сіли, розгорнули папери і почали щось читати. Звичайно, мені як журналісту було цікаво, з якою ціллю вони летять. Мені здавалося, що СБУ буде контролювати щось пов'язане з цим "руським міром" і з його метастазом в Криму. Наскільки я була потім здивована, що у цих паперах, які читали ці СБУшники, все було про кримських татар: які є конфлікти, лінії розколу між кримськими татарами, хто є лідерами, спілкування з Туреччиною і так далі. І я тоді зрозуміла, що це просто катастрофа. У той час, коли там була "родіна", Ігор Марков, фестиваль "Великоє рускоє слово" і так далі, вони досліджували і вивчали кримських татар. І це був 2011 рік, нагадаю. Як так сталося, на вашу думку, що за 20 років Незалежності України не вистачило мудрості у влади загалом чи в українського суспільства зрозуміти, що кримські татари – це якраз наша опора там, в Криму?Не було цього розуміння очевидно, бо чи була в Криму українська влада? Ні, вона була абсолютно афілійована з Росією. У Верховній Раді Криму були сепаратистські фракції й політичні рухи. Я пам'ятаю момент, коли Джемілєв у свій час говорив, що найбільша загроза для України – це існування Чорноморського флоту. На це колективному Джемілєву, тобто усім кримським татарам, відповідали, що найбільша загроза в Криму – це вони самі. Казали: "Або ви завтра, у найбільш зручний момент, відпиляєтесь і попливете до Туреччини". Це так говорять люди, які не знають історії про взаємовідносини Туреччини і Криму. У Криму була не лише Російська імперія, але й Османська, і це теж важливо враховувати. Тому я кажу – ми не були своїми. З владою Криму все зрозуміло. А я кажу про центральну владу. Ці речі про "відпиляються і попливуть" мені говорили народні депутати українського парламенту 20 років. Я думаю, і президенти деякі думали так про це, що дай їм тільки трошки більше суб'єктності, волі… Тому я кажу, що кримські татари у 90-ті та 2000-ні належали самі собі. Що дала зробити українська незалежна держава – це побудувати власні інституції: як політичні, як Меджліс та Курултай, так і культурні, освітні, соціальні. Але це знову ж таки була геттоїзація, бо ми жили у своєму світі. Коли ви приїжджали до Криму, екскурсоводи водили туристів переважно по російському імперському. Зараз я багато публічно говорю, чому важливо відійти від образу Криму, як образу "Ласточкиного гнізда", бо це абсолютно імперський символ, який був побудований на початку 20 ст. в пику кримськотатарськості, а також умовного Ханського палацу, який будував той же самий архітектор, який побудував дуже багато всього в Москві. Тому ми зараз переосмислюємо ці всі речі. Тоді було набагато легше і зручніше було зчитати "Домик Чехова" в Ялті, ніж вимовити прізвище Номана Челебіджіхана.Я добре розумію вас у тому сенсі, що так як ви залишалися в тіні цієї імперської культури у Криму, то ми так само лишалися постійно в тіні російської імперської культури тут. Тобто це подібні речі. Як кримські татари, які переїхали зі своєї землі, пробують зберегти і розвивати свою культуру? Я знаю, що ви є засновником фестивалю "Кримський інжир". Розкажіть, будь ласка, про цю ініціативу і взагалі, як ви в цьому великому морі інших культур зберігаєте свою культуру?У кримських татар є усвідомлення, що ми корінний народ. Мені здається, це усвідомлення дуже важливе, коли у взаємодії зі своєю ж державою ти розумієш, що ти не з тих, хто приїхав сюди і тимчасово тут оселився, а що це теж твоя земля, де ти маєш розвивати свою мову, культуру і так далі. Сьогодні ключовий виклик для кримських татар – це зберегти ідентичність, мову, культуру і не дати переписати історію, а навпаки нарешті почати говорити про кримськотатарську історію як про частину української історії.Я пам'ятаю на уроках у мене було три різні історії: історія Криму, України і всесвітня історія. Вони не перетинались. А додому я приходив і ще вивчав історію кримськотатарського народу від своїх родичів. Це та річ, яку сьогодні кримські татари намагаються зберегти тут. "Кримський інжир" виник з відчаю, бо мені здавалося, що не існує сучасної кримськотатарської літератури. Тобто вона десь там є, автори пишуть, але кудись в стіл, бо це нікому не цікаво. Ініціатива - це конкурс "Кримський інжир", фестиваль і антологія. Цього року ми видамо вже п’яту антологію. І цього року парадоксально, але вийде перша англомовна антологія сучасної кримськотатарської літератури в принципі. З цим у нас ще дуже багато домашньої роботи. Те ж саме щодо збереження історичної пам'яті. Кілька років тому я запускав такий проєкт, назва якого з кримськотатарської перекладається як "коріння". Він був дуже простий. Ми просили людей в Криму до повномасштабного вторгнення брати мобільні телефони, йти з нашим історичним  опитувальником до своїх бабусів і дідусів, які пережили депортацію, і фіксувати їхні розповіді. Ми зібрали більше сотні цих історій, які є зараз на сайті, для того, щоб це зберегти. Бо ця усна історія – це те, що точно потім ще ляже, я сподіваюсь, і у формуванні свідомості кримських татар майбутніх поколінь, і в справи проти імперії. Мені знайомиться почуття відчаю, коли ти розумієш цінність своєї культури, а її не бачать і кажуть, що її немає. Тобто це великий біль. Чи говорите ви говорите своєю рідною мовою, наприклад, з мамою, тут, в Києві? Мені пощастило, бо у мене мама – викладачка кримськотатарської мови та літератури. До школи я краще знав кримськотатарську, ніж російську, бо бабуся, наприклад, забороняла говорити не кримськотатарською мовою вдома. Водночас ореол застосування мови в Києві набагато менший. Кримськотатарською я говорю з батьками, деколи з братом, який живе тут, і з небагатьма кримськими татарами. І це є велика проблема. Я дуже хочу, і це домашнє завдання в тому числі української держави, розробити екосистему вивчення та викладання кримськотатарської мови. Євген Глібовицький говорить про те, що якщо українці будуть знати 100 фраз кримськотатарською мовою, це буде неймовірно добре, але це також дасть розвиток для самої мови. Тому ми зробили "Кримський інжир" білінгвінальним. Бо це не лише про поезію, прозу двома мовами, це ще і про переклади. Важливо, аби з'являлись переклади і спільний майданчик для українських та кримськотатарських інтелектуалів. Цього прям дуже бракувало. Зараз він затруднений тим, що повномасштабне вторгнення триває, і ми, на жаль, на "Кримський інжир" не можемо фізично привозити авторів. Але нам до сих пір пишуть дуже багато авторів безпосередньо з Криму, з дуже різних куточків. І це я найбільше ціную. Чи є у Києві школа чи курси, де можуть приводити дітей вивчати кримськотатарську мову? Фото: Getty Images Є кілька онлайн-курсів. Є школа, яка вважається кримськотатарською. Вона розташована в одному з районів на Петропавлівській Борщагівці. І, здається, в Новопечерській школі є зараз ініціатива, аби кримськотатарську мову викладати. Тобто такі ініціативи з'являються, але все-таки це має бути державна програма. Я на цьому наголошую, що одна школа не створить цю інфраструктуру. Тобто це і про підручники, про методики, про підготовку фахівців. Це те, що дає цей буст. Є ще складніша тема – як історію та культуру кримських татар розуміють поза межами України. Ви є також заступником директора Українського інституту і багато їздите на Захід. Ось ви приїжджаєте, скажімо, в європейську країну і починаєте говорити як кримський татарин. Як реагують на це люди? Що вони знають про цю культуру? Відповідаючи на ваше питання, зроблю короткий контекст, що я зрозумів, працюючи, в тому числі, із закордонними аудиторіями. Кримські татари розуміють кілька контекстуальних мов – українську європейську і тюркську ісламську. Я називаю кримських татар народом на фронтирі. Етногенез пройшов на території, яка була повністю під впливом різних народів і різних історичних соціокультурних подій. Тому в нас мультифронтирність в цьому також проявляється. У роботі, наприклад, з тюркськими країнами, ми можемо бути добрими перекладачами. Я вважаю, що кримські татари ще до кінця цього не усвідомлюють, як і не тільки кримські татари, але я вважаю, що це одна з сил, яка точно дає додану цінність світу.А з іншого боку, коли ми говоримо з іншими країнами, очевидно, знань про кримських татар дуже-дуже мало. Максимум – десь чули про репресії. Але це лише верхівка айсбергу. Ми маємо говорити про глибинні зміни, які зараз відбуваються на півострові. Тому ми пішли кількома шляхами. Перший шлях – це посилення кримськотатарських студій за кордоном у різних університетах, аби Крим та кримських татар вивчали, зокрема, в рамках україністики українських студій. А де вже таке є? Зараз, власне, цей процес йде. Я дуже сподіваюся, що буде в кількох європейських країнах. Ми зараз в процесі обговорення цього. Вже існуючі є, але ми хочемо їх посилювати. Бо завжди кримськотатарським студіям багато уваги українська держава, на жаль, не приділяла. Зараз ця парадигма змінюється, і поки в нас є таке вікно можливостей, ми маємо дати цей буст. Друге — говорити про Крим, і в тому числі про Україну, через призму кримськотатарської культури як традиційно, так і сучасно. Ми багато працюємо із сучасною культурою. Я зараз є співкуратором разом з Катериною Семенюк та Оксаною Довгополовою виставки про Крим. Вона називається "Про що ми говоримо, коли ми говоримо про Крим?" Це виставка сучасного мистецтва, де залучені українські та кримськотатарські художники. І ми працюємо саме на закордонній аудиторії, де намагаємось зняти це полірування радянське, імперське, російське чи будь-яке і говорити тими голосами, яким Крим завжди говорив. Тому такий підхід дуже важливий.У Туреччині, очевидно, набагато краще знають про кримських татар, ніж у Фінляндії або в Амстердамі. Однак і там, і там, і там ми робимо проєкти і представляємо кримськотатарську культуру як частину української, так і європейської культури. Мені здається, що ця зміна оптики дуже важлива, аби не маргіналізувати і не залишати щось таке, як кримського татарина як музейний експонат. От цього я дуже боюсь. Не виктимізувати, бо коли ти перетворюєш народ, людину на жертву, ти позбавляєш і вона себе сама позбавляє своєї суб'єктності. Сьогодні для кримських татар, як для народа, який має розвиватись як здоровий організм, цього не можна робити.Цьогоріч відбудеться вже третій фестиваль "Протасів Яр" пам'яті Романа Радушного. І там буде цілий кримський день. Де ще можна почитати щось із нової кримськотатарської літератури, куди сходити і що побачити, щоб більше дізнатися про кримських татар? По-перше, ще виставляється Скіфське золото. Ми як кримські татари маємо усвідомлювати, що ми – нащадки в тому числі скіфів, бо скіфи просто так не пропали, вони в когось перетворились. І це теж частина нашої спадщини. Окрім "Кримських інжирів", які згадали, є історичні тексти Гульнари Абдулаєвої, Олекси Гайворонського, які точно можна знайти тут. "Їжа і культура" видала прекрасну книгу про кримськотатарську кухню, яка розповідає і вчить готувати страви кримських татар.Серед фільмів, очевидно, це і Ахтем Сеїтаблаєв, Наріман Алієв, молоді автори і режисери, які з'являються. Кримськотатарська музика – це величезний, ще не пізнаний пласт культури, бо крім Джамали і, я думаю, фундаментального проекту альбому "Крим", є велика цікава джазова лінія у кримських татар, яка розвивалась як у радянські часи, так і зараз. Її починав Енвер Ізмайлов, зараз продовжує Усеїв Бекіров і багато-багато інших музикантів. Взагалі, коли ми говоримо про мову і про популяризацію, я дуже волів би, аби ми мали квотування на кримськотатарську музику, хоча б 5% на українському радіо. Зараз я говорю про це з різними нашими народними депутатами. Бо це дасть точно хороший поштовх для популяризації і розвитку мови, а контенту є дуже багато.

Надзвичайно тривожні й драматичні сигнали ми отримуємо зі Сполучених Штатів. Україна, а також Східна й Центральна Європа розуміють, що росіяни готуються до подальших дій. Можливо, вони будуть розширювати периметр війни. У теперішній ситуації найслабшою ланкою виявився американський президент Дональд Трамп. Ми цього не чекали. Я просив би вас оцінити теперішній драматичний момент.Мені надзвичайно приємно бути з вами. Я щойно провів тиждень в Україні — це був мій сьомий візит від початку повномасштабної війни. Новий етап європейської та світової історії розпочався 24 лютого 2022 року з повномасштабного вторгнення. Спершу ми пережили шок від самого факту вторгнення. Згодом прийшов шок від усвідомлення, що такі країни, як Китай, Індія, Туреччина, Бразилія та Південна Африка, не на нашому боці. І тепер ми стикаємося з третім великим потрясінням — шоком Трампа, можливо, найзначнішим з усіх: із відкриттям того, що Дональд Трамп, імовірно, почуває себе ближчим до Владіміра Путіна, ніж до Володимира Зеленського.Добра новина полягає в тому, що, як на мене, Україна нині майже здатна утримувати території, які вона контролює, за умови суттєвого посилення підтримки з боку Європи й за наявності критично необхідного мінімуму допомоги з боку Сполучених Штатів. Цей мінімум включає три ключові речі: розвідувальну інформацію, ракети-перехоплювачі Patriot і 155-міліметрові боєприпаси.Це суттєва підтримка з боку Сполучених Штатів. А сьогодні, як свідчить реакція Європи — візити Фрідріха Мерца, Емманюеля Макрона, Кіра Стармера, Дональда Туска до Києва, приїзд усіх міністрів закордонних справ до Львова — існує реальна політична воля підтримувати Україну.Ми справді перебуваємо в надзвичайно складній ситуації — через поєднання чинників, пов’язаних із Путіним, Сі Цзіньпіном і Дональдом Трампом. Та я переконаний: Україна разом із Європою все ще здатні вистояти й впоратися з цією загрозою.Зараз не час простої дипломатії - зараз відбувається підготовка Росії до ще, можливо, масштабнішої війни, і цей процес буде тільки розгортатися. Чи встигнуть Дональд Туск, Емманюель Макрон, британський прем'єр та інші вдатися до сміливих, чесних і, можливо, жорстких і небезпечних кроків? У певному сенсі найнебезпечнішим було б, якби Путін просто погодився на припинення вогню. У такому разі Трамп міг би посилити тиск на Україну, можливо, знову припинивши військову підтримку. Наразі абсолютно очевидно, що саме Путін і Росія залишаються головною перепоною для будь-яких переговорів щодо припинення вогню, не кажучи вже про досягнення тривалого миру.І, як не дивно, в цьому є певний позитив — адже це означає, що Україна й надалі отримуватиме щонайменше мінімально необхідну підтримку з боку Сполучених Штатів. Відповідаючи на ваше запитання, скажу: так, я переконаний, що європейські лідери усвідомлюють, наскільки складною є ситуація. Якщо Росія розпочне новий наступ, можливо, доведеться ухвалювати надзвичайно складні рішення. Усе залежатиме від того, де саме відбудеться наступ і як він розгортатиметься.Проте я впевнений, що політична воля є. І якщо врахувати спільні зусилля,  зокрема Норвегії, Великої Британії, а також визначну ініціативу Чехії на чолі з президентом Петром Павелом щодо постачання Україні додаткових боєприпасів, ми маємо всі необхідні ресурси та потенціал, щоб протистояти цій загрозі.Архітектура Центральної Європи будувалася після Другої світової війни. Перша спроба після Першої світової війни закінчилася трагічно – Другою світовою. Яку роль може відіграти Центральна Європа і яке місце України в цьому теперішньому процесі?Існує проблема. Північно-Східна Європа, зокрема країни Балтії, Польща, Скандинавія та Фінляндія, з огляду на свій історичний досвід взаємодії з Російською імперією, рішуче підтримує Україну. Вони не лише на вашому боці, а й самі відчувають пряму загрозу.Ситуація може ускладнитися, якщо 1 червня пана Навроцького буде обрано президентом Польщі, адже тоді Польща буде глибоко занурена у власні внутрішні проблеми. Як відомо, серед польських правих політичних сил існують антиукраїнські настрої. Водночас загалом Північно-Східна Європа залишається солідарною з Україною та непохитною у своїй підтримці.Натомість проблему становлять Угорщина Віктора Орбана і Словаччина Роберта Фіцо, дві країни Південно-Східної Європи, а також Болгарія і Греція, які демонструють значно меншу стабільність та послідовність у підтримці України. На щастя, президентські вибори в Румунії пройшли у конструктивному ключі. Втім, у Східній Європі чітко відчувається розлом між Північчю та Півднем.Є два ключові аспекти. Перший — оборона України, адже саме з неї починається захист Східної Європи. Другий — безпосередня оборона самих європейських країн. Слід чітко усвідомлювати, що путінська Росія вже веде гібридну війну.Йдеться не про прямий збройний наступ, а про підпали, кібератаки, пошкодження підводних кабелів, спроби дестабілізувати політичні процеси через масштабні дезінформаційні кампанії, як це було під час виборів у Румунії. Тож завдання полягає не лише у стримуванні Росії, а й у перемозі в цій гібридній війні, яка охоплює всі країни регіону.Для Путіна політика — це продовження війни іншими засобами.Кілька тижнів тому я спілкувався з моїм сердечним другом Адамом Міхніком, відомим польським дисидентом, засновником "Газети виборчої". Він був надзвичайно стривожений - відчуває, що в Центральній Європі прокидається дух націоналізму, який може її дезінтегрувати. Путін також буде розраховувати на подібні сценарії для того, щоб Центральна Європа дезінтегрувалася зсередини.З іншого боку, сто років тому президент Вільсон запевняв Європу в тому, що ми будемо жити в новому світі - ми будемо жити згідно з планом Вільсона. Але план тоді не був затверджений американським конгресом - і архітектура європейської безпеки посипалась. Я з вами погоджуюсь: оцей імпульс, який зараз дав Дональд Трамп, є надзвичайно небезпечним, тому що розмикається євроатлантичний зв'язок. А євроатлантичний зв'язок - це про безпеку континенту, і для Путіна це аргумент атакувати.Ситуація, що склалась у Західній Європі після 1945 року, а в Центрально-Східній Європі — після 1989-го, є абсолютно винятковою в усій європейській історії. Протягом цього часу Сполучені Штати фактично виконували роль гаранта безпеки, створюючи захисний щит для європейської оборони. Це стосувалося спершу Західної Європи до падіння Берлінського муру і завершення холодної війни, а згодом і Центрально-Східної Європи. Проте, на жаль, це не охопило Україну, Молдову та Грузію.Паралельно ми стали свідками безпрецедентного рівня європейської інтеграції. В обох цих вимірах сучасна Європа не має історичних аналогів. Але саме тут і виникає проблема.У сучасній, більш інтегрованій Європі, як зауважує мій друг Адам Міхнік, ми спостерігаємо стрімке зростання впливу антиліберальних, націоналістичних і популістських сил дезінтеграції. І це явище вже давно не обмежується лише Східною Європою. Ці рухи набирають силу у Франції з Марін Ле Пен, у Німеччині з "Альтернативою для Німеччини", у Великій Британії з "Реформістською Британією", а також у Нідерландах та Італії.Ми стикаємося з внутрішніми загрозами європейській єдності в той момент, коли Сполучені Штати, на чию ядерну парасолю та безпекові гарантії ми довгий час покладалися, вже не є стабільною опорою. Що ще тривожніше — адміністрація Трампа, подібно до путінської Росії, відкрито підтримує ці самі антидемократичні та деструктивні сили.Це надзвичайно небезпечний момент для Європи, яку ми будували протягом останніх восьми десятиліть — Європи, що стала більш єдиною, вільною, заможною, демократичною і, в найкращому сенсі, ліберальною.Сьогодні нам як ніколи потрібен український дух, щоб захистити й нашу власну волю.Але водночас має бути точка політичної збірки, тобто пункт, або людина, яка зможе взяти на себе відповідальність. Не на словах - бути готовою дати конкретну військову відповідь Путіну.Путін намагається нас залякувати, демонструючи свою готовність вести так звану перманентну війну. Свого часу Лев Троцький запропонував концепцію перманентної революції, а Путін зараз використовує концепцію погрози перманентної війни, яка може пульсувати, точитися роками і десятиліттями.Хто може стати лідером і з якою концепцією? Це не про теорію, не про слова, не про голосування в Європейському парламенті - той із лідерів, можливо Кір Стармер, хто скаже: якщо ви нападете на Естонію, шановні російські противники, ми вступимо в війну.Перш за все, надзвичайно важливо усвідомити: у найближчому майбутньому Росія продовжуватиме війну проти Заходу. Це стало центральною ідеєю та сенсом існування режиму Путіна, навіть більшою мірою, ніж раніше.Йдеться не лише про російський реваншизм чи спробу відновити імперський контроль над Україною. Мова про постійну, перманентну війну проти Заходу, що ведеться різними засобами. Це не лише збройна агресія. І саме тому опір має бути багатовимірним, охоплюючи не лише військову, а й інформаційну, економічну та інституційну сфери.Що ж до європейського лідерства, то воно ніколи не зосереджуватиметься в руках однієї людини, як і не буде виходити виключно від Європейського Союзу.Ми стали свідками символічної миті в Києві, коли четверо лідерів стояли поруч із Володимиром Зеленським під банером із написом "Коаліція охочих". І головне питання зараз — чи буде в Європі достатньо країн і лідерів, частково серед держав-членів і поза межами ЄС, частково в європейських інституціях і в більш згуртованому НАТО, щоб зробити стримування Росії переконливим і дієвим.Це і є ключове питання. Відповідь на нього не залежатиме від однієї чи двох осіб, вона залежатиме від спільної волі багатьох. Європа ніколи не говорить одним голосом, це завжди спільна розмова.Я хотів би вам подякувати за те, що ви з Україною, за те, що приїжджаєте в Україну. Не лише ви - наприклад, мій приятель Генрі Марш, британець, регулярно приїжджає в Україну для того, щоб робити добрі справи, а ще й підтримати своєю присутністю, полковник британської армії у відставці Глен Ґрант також. Дуже багато людей, зокрема з Британії, приїжджають. Я хотів би, щоб ви поділилися власним досвідом, власним відчуттям ситуації, що вас вражає в Україні і які ви бачите виклики чи загрози, для нас тут, в Україні.Передусім варто сказати, що Генрі Марш справді видатна особистість, а перебування в Україні завжди є глибоко зворушливим, тривожним, натхненним і сповненим сенсу. Україна — це головна європейська історія нашого часу. Ми багато говорили про виклики, які несе війна, але те, що мене особливо вразило минулого тижня, це усвідомлення того, що нам слід замислитися і над викликами миру, або бодай часткового миру. Під час мого останнього візиту в Україну я відчув, наскільки глибоко людей турбує перспектива розколів у суспільстві та політичному житті, які можуть виникнути в момент укладання тривалого перемир’я.Українське суспільство сьогодні складається з дуже різних груп. Є мільйони, що переживають страшні страждання на окупованих територіях. Є внутрішньо переміщені особи. Є ті, хто живе у відносно безпечних регіонах України. Є українці за кордоном. І є ветерани, які повертаються з фронту. Ці досвіди різні за глибиною та болем, неминуче перетинатимуться, а подекуди й вступатимуть у конфлікт. І це серйозний виклик на шляху до мирного майбутнього.Об’єднати ці досвіди буде непросто. А коли повернеться повноцінне політичне життя, наприклад, якщо країна дійде до проведення виборів у належних умовах, із вільним медіапростором, повним виборчим реєстром і реальними можливостями для кожного громадянина проголосувати, політика повернеться з повною силою.Перед Україною стоїть серйозне завдання: зберегти єдність, якої вона змогла досягти в умовах війни, у час часткового миру або у період, коли активні бойові дії будуть припинені. Для мене і для багатьох людей, які підтримують Україну, викликом стане збереження високого рівня європейської підтримки. Коли гаряча фаза війни завершиться, навіть якщо тимчасово, на кілька місяців чи років, на Заході, зокрема в Європі, з’явиться сильна спокуса сказати: "Все, війна закінчилася. У нас є щось на кшталт миру. Маємо інші проблеми, давайте зосередимось на них". Саме це сталося з Боснією після 1995 року.Я не порівнюю Боснію та Україну в жодному іншому аспекті, окрім одного: існує реальна загроза втратити внутрішню єдність і водночас увагу та солідарність решти Європи.Я хотів би вас розпитати про вашу віру в перспективи дипломатичних перемовин і мирних конференцій. Віра в дипломатію в теперішній ситуації є небезпечною. Але ця віра лишається, тому що перспектива нескінченної війни з Російською Федерацією на нашій землі дуже багатьох може деморалізувати.З іншого боку, дипломатичний процес фактично стоїть на місці. І Дональд Трамп робить усе, щоб вийти з дипломатичного процесу й розповідати всьому світові, що нехай Україна та Росія домовляються за посередництва Ватикану. Це блюзнірство, наруга, цинізм, але такою теперішня ситуація є. Ми розуміємо, що світ утомився від російської агресії.Світ хотів би якось унормувати ситуацію, хоча повернутись до стану антебеллум (перед війною, - ред.) неможливо. Яким є ваше бачення ширших мирних конференцій? Адже ще є Китай зі своїм баченням, і є інші гравці.Уважаю за необхідне наголосити: навіть коли гарячі бойові дії завершаться, у найближчому майбутньому миру не буде — ані в Україні, ані в Європі.Ми опинимось у складному проміжному стані, коли це буде не війна, але і не мир. Буде щось на кшталт нової форми холодної війни. Така реальність тривала, складна й незручна для багатьох. Остаточні мирні домовленості після Другої світової були укладені лише у 1990 році, коли відбулося возз’єднання Німеччини. Минуло 45 років. А Корейський півострів досі не має такої мирної угоди.Очікувати на велику мирну конференцію найближчим часом не варто. Це малоймовірно. Проте можливе перемир’я. Його передумовою стане усвідомлення Росією поразки та відчуття болючих наслідків війни.У такому разі сценарій, ймовірно, нагадуватиме повоєнне відновлення Західної Європи у 1940–1950-х роках. Україна буде послідовно зміцнюватися, інтегруючись у західний простір і стаючи частиною системи колективної безпеки. Так створюються незворотні факти на місцях, які з часом можуть привести до справжнього миру. Ось на що ми найбільше сподіваємося.Та є серйозна загроза. Щойно буде досягнуто перемир’я, багато хто у світі скаже: ось вам і мир. Увага світу розсіється, напруга спаде, і Захід зосередиться на інших глобальних викликах. У цей момент Україна ризикує опинитися між історичним шансом і новою вразливістю.Коли ми говоримо про такі драматичні моменти, ми не можемо не розглядати роль тієї чи іншої особи в історії. Але ми говоримо не про Наполеона, Аттілу чи Гітлера. Ідеться про Путіна. Що ним рухає? Це психопатологічна історіософія чи це просто бажання повернутися в якийсь нікому не відомий світ першопричин, про які він регулярно говорить? Важливо наголосити: це і війна Путіна, і війна Росії. Імперії ніколи не здавалися без спротиву. Тому було ілюзією вважати, що Російська імперія, яка зникла на перший погляд раптово в період з 1989 по 1991 рік, не спробує відповісти ударом.Я переконаний, що незалежно від того, хто сидів би у Кремлі, ризик відновлення імперського проєкту з боку Росії завжди залишався високим. Але маємо ще й особистість Путіна. Як я пишу у своїй книжці, я познайомився з ним у 1994 році, коли він був маловідомим заступником мера Санкт-Петербурга. Уже тоді він говорив про території, які, за його словами, завжди були російськими, і наголошував, що Росія повинна їх або захищати, або повернути. Він прямо згадував Крим. Одержимість Путіна полягає не у відновленні Радянського Союзу. Його не цікавить радянське минуле як таке. Його ціль полягає у створенні російського союзу, і це чітко видно ще з 1990-х років.На мою думку, під час пандемії коронавірусу одержимість Путіна набула патологічної форми. Відтоді його політичне виживання стало прямо пов’язаним із продовженням війни. Він сформував економіку, орієнтовану на війну, і суспільство, якому нав’язується уявлення, що це останнє протистояння із Заходом.Це не просто політика, а неминучий реваншизм імперської Росії. Це соціальна психологія і викривлене історичне бачення, в яке вірить Путін. І сьогодні це вже не тільки його ідея — це внутрішній механізм його режиму.Він не зупиниться сам. Його потрібно зупинити.Як ви гадаєте, якою може бути потенційна нова "Ялта", до якої закликає Путін? Коли почалося повномасштабне вторгнення Російської Федерації в Україну, я був трішки оптимістичніший, тому що в Путіна не було жодного помітного асистента, який міг би підставити йому плече, можливо, крім китайців.Але зараз ми бачимо, що Дональд Трамп хоче використовувати російську агресію проти України загалом для потужних змін у всьому глобальному світі, йому війна потрібна, щоб досягати своїх політичних успіхів. Я не кажу, що вони збігаються з путінськими, це різні речі. Але Путін має свій фантомний біль за Україною і так намагається вписати себе в історичний процес.Домовленості досягнуть троє людей - Путін, Трамп і Сі Цзіньпін. Звісно, це все буде прикриватися дуже високопарними словами. Розповідатимуть про реформування Організації Об'єднаних Націй тощо. Але дуже багато речей не потрапляють в історичні протоколи - ми пам'ятаємо, що Сталін, Рузвельт і Черчилль визначили долю тої самої Польщі. Тоді Черчилль був бідним родичем. А тут ми бідного родича не бачимо - ми бачимо певну симфонію автократій: Путін, Сі Цзіньпін і, можливо, Трамп, який буде вдавати, що нічого не бачить.Ви маєте рацію: ця трійка сильних на їхній погляд лідерів прагне бачити світ саме таким. Великі держави збираються разом, якщо не в Ялті, то будь-де, щоб укладати угоди й ділити світ на сфери впливу.У Трампа простежується своєрідна одержимість Західною півкулею. Його ідеї щодо Гренландії, Канади, Панами та Мексики, уявлення про США як про домінуючу силу, такого гегемона в регіоні, доповнюються баченням Китаю в Азії і, можливо, Росії в Євразії. Такий спосіб мислення справді існує. Але саме тут криється принципова різниця.Європа сьогодні зовсім не така, якою була в 1945 році, коли в Ялті відбулася знаменита зустріч. Тоді континент лежав у руїнах, виснажений і безсилий. Сьогодні ж ми маємо найбільш об’єднану, найбагатшу і багато в чому найвпливовішу Європу за всю її історію. Сукупно економіки країн Європейського Союзу перевищують російську щонайменше в дванадцять разів.Ми справді витрачаємо значні ресурси на оборону. І якщо Європа матиме достатньо політичної волі, саме вона здатна запобігти реалізації такого сценарію. Водночас варто зауважити: Путін фактично одноосібно контролює Росію, тоді як Трамп не має аналогічної влади у Сполучених Штатах. Навіть у межах його власної Республіканської партії є чимало тих, хто не підтримує подібний підхід, не кажучи вже про представників інших політичних сил.Тож так, загроза існує. Ці троє лідерів хотіли б, щоб такий світ став реальністю, але ми маємо всі підстави й можливості цьому завадити.У мене відчуття, що ми повернулися в ті жахливі часи - просто мало хто наважується їх описати й охарактеризувати, - коли, наприклад, Сталін разом із польськими комуністами могли депортувати сотні тисяч людей, мільйони людей, коли депортовували німців із Чехії, поляків з України, коли українців, які мешкали на території теперішньої Польщі, розпорошували. Ще у Біблії було це описано як Екзодус.І зараз є відчуття, що ми повертаємось до тих страшних часів. Але, можливо, є певні червоні лінії, які можуть спрацювати? І недарма ми говоримо, зокрема, про Трампа. Трамп - це привід для багатьох, щоби сказати: ми не можемо змінити ситуацію, бачите, який Трамп. Хоча те, що Трамп виходить із континенту, подвоює - чи навіть потроює - російську загрозу.Минулого тижня я спілкувався з людьми, які були змушені тікати з Маріуполя, Мелітополя, Криму та Нової Каховки. Ми бачимо у вашій країні масштабні вимушені переміщення, що супроводжуються величезними людськими стражданнями — такими, яких Європа не знала з 1945 року.Водночас Трамп фактично дає згоду на те, щоб Ізраїль здійснював подібні дії проти двох мільйонів палестинців у Газі. Ми знову опинилися у світі не лише великих держав, які прагнуть перерозподілу глобального впливу, а й мільйонів простих людей, які стають жертвами цих процесів і зазнають неймовірних страждань. Боюся, що саме з цією реальністю ми сьогодні маємо справу.Саме тому, якщо дозволите, я хочу знову повернутися до України і підкреслити, наскільки важливо усвідомити, що сьогодні поставлено на карту. Зараз я готую коментар для "Гардіан". Протягом останніх тижнів багато журналістів і ведучих говорили: "Для України буде якась угода. Можливо, це означатиме кінець війни. Можливо, Україна поступиться частиною території." Вони використовують формулювання на кшталт "земля в обмін на мир".Потрібно постійно нагадувати: йдеться не лише про землю. Так, територія має значення. Проте передусім це — домівки, життя, особисті історії, родини, засоби до існування мільйонів людей.Ми не маємо права забувати про справжній масштаб людської трагедії, спричиненої тією самою геополітикою, яку колись щиро сподівалися залишити в минулому європейської історії.Шановний пане професоре, я хотів би вас розпитати про ідеологію нового світу. Я не знаю, хто будує цей новий світ, що собою являє ця "торгова фірма" МАГА, розуміємо, що йдеться про американський ізоляціонізм, про спробу перерозподілити загалом впливи у світі.Є певне середовище людей, і хоча офіційно публічний вплив Ілона Маска на американську політику немовби зменшується, але зрозуміло, що ми зайшли в цифрову добу. Так, цифровий контроль, намагання впливати на величезні маси населення за допомогою онлайн-придатків, адже всі люди зараз з мобільними телефонами.Свого часу Джордж Оруел доволі незле описав це в романі "1984". А яке ваше відчуття, що зараз будується? Дональд Трамп не просто самородок, який підкорив американських виборців. Ні, Дональд Трамп - це була ціла система людей, система впливів, грошей і, можливо, є певна ціль і ідеологія. Яку ви відчуваєте ціль того середовища, що будує зараз новий світ?Джордж Орвелл — один із моїх інтелектуальних і літературних героїв. Для мене він є абсолютним взірцем. Те, що ми переживаємо сьогодні, — це не "1984". Це інша реальність. Тож, мабуть справді нам потрібен новий Орвелл. Як на мене, сучасна епоха визначається трьома ключовими елементами. Перший — націоналізм, особливо великодержавний, який проявляється всюди, куди не глянути. Ми вже це обговорювали.Другий — зростання антилібералізму. Згадайте Ілона Маска чи Джей Ді Венса — вони підтримують націоналістичні популістські рухи як сили, що протистоять ліберальним цінностям і ведуть до реакційних змін.Третій — безпрецедентна цифрова революція, яку світ пережив у сфері інформації та комунікацій за останні сорок років. У результаті ми дедалі частіше не можемо відрізнити правду від брехні, факти від фейків.Це, безумовно, вигідно як Владіміру Путіну, так і Дональду Трампу, адже тоді йдеться вже не про те, що є правдою, а що — брехнею, а про те, чий наратив візьме гору.Гадаю, ми опинилися в новій, не менш небезпечній реальності. Це не один авторитарний режим, а світ, у якому під загрозою опинилася сама ліберальна демократія — система, яку ми крок за кроком вибудовували впродовж останніх десятиліть і яка тримається на спільному розумінні фактів, навіть за наявності різних поглядів і тлумачень.Можливо, сьогодні нам потрібен новий автор, здатний написати роман, який точно зафіксує суть цієї сучасної антиутопії.Якщо говорити про режим контролю, як би це мало виглядати, коли ми говоримо про окупаційні адміністрації з боку Росії чи системи керування? Тобто це було б так, що керує конкретний генерал НКВД? Чи все-таки вони шукали б формати, пов'язані з тими чи іншими генералами Ярузельськими, як свого часу було за комуністичної Польщі? Чи це взагалі може бути щось принципово інше?Не думаю, що йдеться про систему контролю в стилі генерала Ярузельського, який утримував Польщу під радянським впливом у 1980-х, або про модель Квіслінга, що забезпечував підпорядкування Норвегії нацистській Німеччині. Сценарій, про який ідеться зараз, навряд чи буде подібним.Здається, Путін мислить інакше — його мета не контроль над окремими територіями, а дестабілізація Заходу. У його уявленні Захід має бути слабким, роз'єднаним і дезорієнтованим, тоді як великі держави зберігають силу й контроль. Тобто мова не про встановлення неформального колоніального контролю, а про системне руйнування західної єдності зсередини.Китай — це зовсім інша історія. Китай Сі Цзіньпіна став головним вигодонабувачем глобалізації, вільної торгівлі та світової економіки. На відміну від Росії, Китай зацікавлений у збереженні базового міжнародного економічного порядку, який гарантує стабільність. Пекін не шукає політичних союзників, йому потрібні зручні партнери, тобто країни, які постачають ресурси і купують китайські товари. Їхній політичний устрій для Китаю не має значення. Важливе лише їхнє ставлення до Китаю.Отже, ми маємо справу з двома абсолютно різними типами геополітичних гравців.  

20 травня виповнюється шість років з інавгурації Володимира Зеленського. Найбільшим викликом для нього та дружини Олени стало повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Від 24 лютого 2022 року вони не живуть разом. В інтерв'ю перша леді часто каже, що найбільшою мрією крім перемоги є возз'єднання їхньої родини і довоєнна посмішка коханого. Gazeta.ua пропонує переглянути, як президентське подружжя змінилося за цей час. Зеленський не часто в інтерв'ю розказує про свою родину та переживання. Однак у одній з останніх розмов він зізнавався, що діти не запитують його про завершення війни. Доньку Олександру та сина Кирила хвилює, коли їхня сім'я зможе жити разом. Натомість дружина президента поділилась, що син мріє стати військовим, а донька не будує планів на майбутнє. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Олена Зеленська з'явилась на діловій зустрічі у вишуканому образі "Повсякденні справи моєї дочки пов'язані з навчанням, але в неї немає жодних планів на майбутнє. Це сумно для мене, як для матері. Син знає всі типи ракет, які Росія запускає по нас. Він також може розрахувати їхню швидкість. Хотілося б, щоб мій син цікавився музикою, мистецтвом, спортом, а не мріяв служити в армії чи авіації", - казала Олена. Крім особистого життя кардинально змінилась і зовнішність подружжя. За словами українців, у Володимира з'явилися зморшки і сиве волосся. Якщо раніше він з'являвся на публіці у класичних костюмах, то зараз обирає футболку з гербом і штани кольору хакі. Перша леді до інавгурації чоловіка обирала приватність. У жінки була закрита сторінка в соцмережах і вона майже ніколи не показувалась на людях з коханим. Зараз Зеленська їздить на зустрічі із закордонними чиновниками й проводить масштабні конференції в Україні. Про її стиль часто пишуть іноземні ЗМІ. Олена обирає вишукані костюми та елегантне поєднання кольорів. Найчастіше образи доповнює легкими локонами, ніжним макіяжем і мінімалістичними прикрасами. Зеленський поки не знає, чи візьме участь у наступних президентських виборах. Оскільки зараз фокус на тому, щоб вибороти для України перемогу, мир і спокій. Це є пріоритетною метою, наголосив він. Також він зазначив, що не обговорює зі своєю дружиною питання того, чи піде він на другий термін. Перша леді Олена Зеленська висловила свою думку стосовно, як вона ставиться до того, що чоловік піде на другий президентський термін. Вона визнала, що не хотіла б прожити "в такому емоційно-фізичному стані" все життя. Але найстрашнішим періодом для неї залишається початок війни.

Про те, що Верховна Рада України у 2025 році зіштовхнеться з політичною кризою, експерти передбачали ще два роки тому. Першими ознаками було те, що парламентарі чим далі, тим менше генерували власні ініціативи. А всі голосування стосовно реформ країни, - це вимоги міжнародних партнерів. Однак, зараз мова про те, чого побоювався і водночас прогнозував голова фракції "Слуга народу" Давид Арахамія. Він бачив проблему в корені - наростаючому розколі парламентської єдності. "Слуга народу" не спромоглася зберегти монобільшість протягом усього періоду роботи. Однак, більш гостро стоїть питання збереження в умовах війни суб'єктності парламенту як органу, який може самостійно ухвалювати рішення? Так само можна ставити під сумнів і суб'єктність депутатів. Турборежим розколу фракції СН Верховна Рада IX скликання працює найдовше в історії українського парламентаризму. Майже шість років. Скільки ще триватиме його робота передбачити неможливо. Зазначимо, вибори у 2019 році привели до парламенту першу монокоаліцію. На початку скликання у провладній фракції було 252 "слуги". Зараз там уже 232 нардепи. "Медовий місяць" монобільшості тривав до середини 2020 року. Потім провладна сила почала дробитись і міліти. І далі лише у 14% випадків "слугам" вдавалось самостійно забезпечити ухвалення рішень. У решті - депутатам з монокоаліції була потрібна підтримка інших фракцій та груп. Нагадаємо, чимало законів було ухвалено монобільшістю у серпні-вересні 2019 року в стані, так званого, "турборежиму". У листопаді того ж року "слуги" також обʼєднали більше 226 голосів за низку законопроєктів, пов'язаних з відкриттям ринку землі. У березні 2020 року монобільшість ще забезпечила необхідний мінімум голосів за відставку уряду Олексія Гончарука і призначення прем'єром Дениса Шмигаля. Та після цього єдність у голосуваннях серед "слуг" почала стрімко спадати. Окрім повʼязаних з повномасштабною війною законопроєктів, що мали високу підтримку у парламенті, - постанова про організацію роботи Верховної Ради в умовах воєнного стану, звернення до влади США щодо визнання РФ державою-спонсором тероризму, зміни в держбюджет 2022 року, зміни до КПК щодо співробітництва з Міжнародним кримінальним судом. А від початку повномасштабного вторгнення за останні три роки монобільшість спромоглася самостійно підтримати мінімальними 226 і більше голосами лише 16 рішень. Конкуренція? Забудьте Якщо не занурюватись і дивитись відсторонено, то видається, що український парламент працює як завжди: депутати пишуть закони й голосують, або не голосують; іноді блокують трибуну. Словом, усе як завжди. Однак, є суттєва відмінна деталь сьогоднішньої діяльності нардепів. Їх усе більше й глибше затягує під дах Офіса президента. Тобто парламент наразі не має жодного самостійного впливу та ваги. Також і спойлери - окремі олігархи, котрі мали вплив на певні депутатські групи зараз здебільшого усунені від цього процесу. І чим далі, тим більше ця воронка Банкової втягує опозиційні фракції. Звісно, ми не можемо говорити про вплив олігархів як про позитивний, але бодай про якусь конкуренцію, що насправді є необхідною в політичних процесах і спонукає до пошуку якісних змін, узагалі сьогодні не йдеться. Депутати за викликом, чи за ідеєю? Першими, хто підставив плече монобільшості, стали депутати колишньої проросійської партії. Якщо на початку 2020-го в парламенті монокоаліцію "Слуги народу" з голосами "підстраховували" дві депутатські групи - "Довіра" (позафракційні) та "За майбутнє" (вважається групою Ігоря Коломойського), то далі голосування не проходять без системної підтримки депутатських груп, утворених з уламків колишньої ОПЗЖ. Після розпуску найбільшої проросійської фракції у Верховній Раді, яка налічувала 44 нардепи, її представники перегрупувались у дві депутатські групи: група впливу Фірташа-Льовочкіна - ПЗЖМ (Платформа за життя та мир) та Столара-Абрамовича - "Відновлення України". Динаміка голосувань колишньої ОПЗЖ помітно змінилась після повномасштабного вторгнення. Якщо до 2022 року ця фракція "з понтами" давла найнижчий рівень участі в голосуваннях, то після заборони діяльності згаданої партії на території України у 2022 році ситуація змінилась. Сталась неймовірна трансформація проросійської партії. Після якої соратники Медведчука забороняли російську музику і кнопками "вступали" в ЄС. Причиною такої зміни насамперед стало те, що нардепи забороненої політсили, ймовірно, боялися отримати судові провадження. І також вони досі роблять все можливе, аби демонструвати свою потрібність та залишитись у політичній системі. Тому наразі вони голосують в унісон зі СН. Однак, кажучи про опозиційних депутатів ми не маємо на увазі колишніх з ОПЗЖ. Бо, як ми бачимо, там усе залежало від ситуації. Зараз ми зазначаємо, що до коаліції влади потихеньку перетікають депутати і з опозиційних ВО "Батьківщина" та партії "Голос". На сьогодні, за різними підрахунками, вважається, що опозиційними в парламенті можна нарахувати лиш трохи більше 50 депутатів. Кажуть, зараз Рада ділиться на дві частини. Перша - ті, хто голосують, бо так вимагає ОП, та ті, хто проти, бо їм навіть і не пропонують. І доки за лаштунками проходить це перетікання, схоже, лідер фракції "Слуга народу" Давид Арахамія виграв чергову, кількамісячну битву з главою Офіса президента Андрієм Єрмаком. Чималою мірою новий треш у взаєминах Арахамії та Єрмака та певне тимчасове послаблення позиції голови президентської фракції "Слуга народу" були викликані протистоянням між чинним главою уряду Денисом Шмигалем та віцепрем'єром Олексієм Кулебою. Як відомо, Ден Браун (Арахамія) входить до тріумвірату Шмигаль-Арахамія-Гетманцев. Необхідність виконати завдання, поставлені ОП перед віцепрем'єром Олексієм Кулебою, схоже, змусили президента Володимира Зеленського знеструмити Арахамію. Відтак ключові фінансові "потоки", котрими раніше відав Данило Гетманцев, почали перетікати під контроль Офіса. Ще в 2019 році Арахамію рекомендували Зеленському, як хорошого переговірника. Він це неодноразово доводив. Арахамія постійно зустрічається із впливовими бізнесменами, котрі все ще мають вагу в середовищі депутатського корпусу та постійно тримає за маріонеткові мотузки депутатів різних груп і фракцій аби постійно забезпечувати потреби Банкової. Та й президенту завжди було комфортно з Арахамією. І втрачати такого кадра, що б там не хотів Єрмак, наразі не на руку. Особливо, коли на черзі голосування дуже важливих законів. Тож сьогодні Давида Арахамію уже називають "директором" Верховної Ради, хоча спікером залишається Руслан Стефанчук. Водночас, як би там не вправлявся Арахамія, йому не під силу протистояти зростанню впливу на депутатів Офіса президента. Тож наразі бачимо, що в депутатів не лише проблема з орієнтацією, мірою самостійності, а й серйозна криза власного, вітчизняного державотворчого жанру. І не дивно, не всі в неволі можуть розмножуватись. І вочевидь, самостійний політ законотворчих ідей не входить в плани ОП.

Про те, що Верховна Рада України у 2025 році зіштовхнеться з політичною кризою, експерти передбачали ще два роки тому. Першими ознаками було те, що парламентарі чим далі, тим менше генерували власні ініціативи. А всі голосування стосовно реформ країни, - це вимоги міжнародних партнерів. Однак, зараз мова про те, чого побоювався і водночас прогнозував голова фракції "Слуга народу" Давид Арахамія. Він бачив проблему в корені - наростаючому розколі парламентської єдності. "Слуга народу" не спромоглася зберегти монобільшість протягом усього періоду роботи. Однак, більш гостро стоїть питання збереження в умовах війни суб'єктності парламенту як органу, який може самостійно ухвалювати рішення? Так само можна ставити під сумнів і суб'єктність депутатів. Турборежим розколу фракції СН Верховна Рада IX скликання працює найдовше в історії українського парламентаризму. Майже шість років. Скільки ще триватиме його робота передбачити неможливо. Зазначимо, вибори у 2019 році привели до парламенту першу монокоаліцію. На початку скликання у провладній фракції було 252 "слуги". Зараз там уже 232 нардепи. "Медовий місяць" монобільшості тривав до середини 2020 року. Потім провладна сила почала дробитись і міліти. І далі лише у 14% випадків "слугам" вдавалось самостійно забезпечити ухвалення рішень. У решті - депутатам з монокоаліції була потрібна підтримка інших фракцій та груп. Нагадаємо, чимало законів було ухвалено монобільшістю у серпні-вересні 2019 року в стані, так званого, "турборежиму". У листопаді того ж року "слуги" також обʼєднали більше 226 голосів за низку законопроєктів, пов'язаних з відкриттям ринку землі. У березні 2020 року монобільшість ще забезпечила необхідний мінімум голосів за відставку уряду Олексія Гончарука і призначення прем'єром Дениса Шмигаля. Та після цього єдність у голосуваннях серед "слуг" почала стрімко спадати. Окрім повʼязаних з повномасштабною війною законопроєктів, що мали високу підтримку у парламенті, - постанова про організацію роботи Верховної Ради в умовах воєнного стану, звернення до влади США щодо визнання РФ державою-спонсором тероризму, зміни в держбюджет 2022 року, зміни до КПК щодо співробітництва з Міжнародним кримінальним судом. А від початку повномасштабного вторгнення за останні три роки монобільшість спромоглася самостійно підтримати мінімальними 226 і більше голосами лише 16 рішень. Конкуренція? Забудьте Якщо не занурюватись і дивитись відсторонено, то видається, що український парламент працює як завжди: депутати пишуть закони й голосують, або не голосують; іноді блокують трибуну. Словом, усе як завжди. Однак, є суттєва відмінна деталь сьогоднішньої діяльності нардепів. Їх усе більше й глибше затягує під дах Офісу президента. Тобто парламент наразі не має жодного самостійного впливу та ваги. Також і спойлери - окремі олігархи, котрі мали вплив на певні депутатські групи зараз здебільшого усунені від цього процесу. І чим далі, тим більше ця воронка Банкової втягує опозиційні фракції. Звісно, ми не можемо говорити про вплив олігархів як про позитивний, але бодай про якусь конкуренцію, що насправді є необхідною в політичних процесах і спонукає до пошуку якісних змін, узагалі сьогодні не йдеться. Депутати за викликом, чи за ідеєю? Першими, хто підставив плече монобільшості, стали депутати колишньої проросійської партії. Якщо на початку 2020-го в парламенті монокоаліцію "Слуги народу" з голосами "підстраховували" дві депутатські групи - "Довіра" (позафракційні) та "За майбутнє" (вважається групою Ігоря Коломойського), то далі голосування не проходять без системної підтримки депутатських груп, утворених з уламків колишньої ОПЗЖ. Після розпуску найбільшої проросійської фракції у Верховній Раді, яка налічувала 44 нардепи, її представники перегрупувались у дві депутатські групи: група впливу Фірташа-Льовочкіна - ПЗЖМ (Платформа за життя та мир) та Столара-Абрамовича - "Відновлення України". Динаміка голосувань колишньої ОПЗЖ помітно змінилась після повномасштабного вторгнення. Якщо до 2022 року ця фракція "з понтами" давла найнижчий рівень участі в голосуваннях, то після заборони діяльності згаданої партії на території України у 2022 році ситуація змінилась. Сталась неймовірна трансформація проросійської партії. Після якої соратники Медведчука забороняли російську музику і кнопками "вступали" в ЄС. Причиною такої зміни насамперед стало те, що нардепи забороненої політсили, ймовірно, боялися отримати судові провадження. І також вони досі роблять все можливе, аби демонструвати свою потрібність та залишитись у політичній системі. Тому наразі вони голосують в унісон зі СН. Однак, кажучи про опозиційних депутатів ми не маємо на увазі колишніх з ОПЗЖ. Бо, як ми бачимо, там усе залежало від ситуації. Зараз ми зазначаємо, що до коаліції влади потихеньку перетікають депутати і з опозиційних ВО "Батьківщина" та партії "Голос". На сьогодні, за різними підрахунками, вважається, що опозиційними в парламенті можна нарахувати лиш трохи більше 50 депутатів. Кажуть, зараз Рада ділиться на дві частини. Перша - ті, хто голосують, бо так вимагає ОП, та ті, хто проти, бо їм навіть і не пропонують. І доки за лаштунками проходить це перетікання, схоже, лідер фракції "Слуга народу" Давид Арахамія виграв чергову, кількамісячну битву з главою Офісу президента Андрієм Єрмаком. Чималою мірою новий треш у взаєминах Арахамії та Єрмака та певне тимчасове послаблення позиції голови президентської фракції "Слуга народу" були викликані протистоянням між чинним главою уряду Денисом Шмигалем та віцепрем'єром Олексієм Кулебою. Як відомо, Ден Браун (Арахамія) входить до тріумвірату Шмигаль-Арахамія-Гетманцев. Необхідність виконати завдання, поставлені ОП перед віцепрем'єром Олексієм Кулебою, схоже, змусили президента Володимира Зеленського знеструмити Арахамію. Відтак ключові фінансові "потоки", котрими раніше відав Данило Гетманцев, почали перетікати під контроль офісу. Ще в 2019 році Арахамію рекомендували Зеленському, як хорошого переговірника. Він це неодноразово доводив. Арахамія постійно зустрічається із впливовими бізнесменами, котрі все ще мають вагу в середовищі депутатського корпусу та постійно тримає за маріонеткові мотузки депутатів різних груп і фракцій аби постійно забезпечувати потреби Банкової. Та й президенту завжди було комфортно з Арахамією. І втрачати такого кадра, що б там не хотів Єрмак, наразі не на руку. Особливо, коли на черзі голосування дуже важливих законів. Тож сьогодні Давида Арахамію уже називають "директором" Верховної Ради, хоча спікером залишається Руслан Стефанчук. Водночас, як би там не вправлявся Арахамія, йому не під силу протистояти зростанню впливу на депутатів Офісу президента. Тож наразі бачимо, що в депутатів не лише проблема з орієнтацією, мірою самостійності, а й серйозна криза власного, вітчизняного державотворчого жанру. І не дивно, не всі в неволі можуть розмножуватись. І вочевидь, самостійний політ законотворчих ідей не входить в плани ОП.

У будинкуОригінальна назва: Dans la maison2012Шістнадцятирічний хлопець проникає в будинок однокласника з класу літератури та пише про це в есе для свого вчителя французької. Зіткнувшись з цим обдарованим та незвичайним учнем, вчитель знову відкриває свій ентузіазм до роботи, але вторгнення хлопця розв'яже низку неконтрольованих подій…В ролях: Фабріс Лукіні, Вінсент Шмітт, Ернст Умгауер Молода і прекраснаОригінальна назва: Jeune et jolie2013Втративши цноту, Ізабель починає таємне життя дівчини за викликом, зустрічаючись зі своїми клієнтами для побачень у готельних номерах. Протягом усього фільму вона залишається дивно відстороненою, мало цікавлячись самими побаченнями чи грошима, які вона заробляє…В ролях: Жеральдін Пай і Фредерік П'єро8 жінокОригінальна назва: 8 femmes2002 рікЧоловіка вбивають в ізольованому шале, а вісім мешканок стають підозрюваними; їхні секрети розкриваються, коли вони намагаються визначити, хто винен…В ролях: Фанні Ардан, Еммануель Беар, Даніель Дар'є БасейнОригінальна назва: Swimming Pool2003Британська авторка детективів відвідує будинок свого видавця на півдні Франції, де її спілкування з його незвичайною дочкою викликає зворушливу динаміку…В ролях: Шарлотта Ремплінг, Шарль Денс, Людівін Саньє Мій злочинОригінальна назва: Mon crime2023Париж, Франція, 1935 рік. Молоду акторку щойно виправдали в справі про вбивство відомого французького продюсера. Однак саме тут історія тільки починається. Чи справді вона невинна? Чи їй зійшло з рук убивство?У ролях: Надія Терешкевич, Ребекка Мардер, Ізабель Юппер Джерело 

Український актор Тарас Цимбалюк назвав мету участі в романтичному реаліті "Холостяк". У своєму Instagram зірка кіно зазначив, що розійшовся зі своєю колишньою дівчиною - Світланою Готочкіною - і зараз перебуває у активному пошуку. "Тут причин, звісно, обʼєдналось чимало. Наприклад, я бачу для себе цей проєкт абсолютно новим телевізійним досвідом та без перебільшення новим викликом. Я сподіваюсь, що в цьому форматі народиться щось цікаве для глядачів. До того ж я не перебуваю у стосунках вже кілька місяців. Тому я можу органічно погодитися на умови цієї програми", - сказав чоловік. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Інна Бєлєнь після розриву з "Тереном" натякнула на нові стосунки: фото Додав, що вірить у те, що може зустріти людину, яка по-новому вплине на особисте життя. "Також мені приємно ще і в такому амплуа поєднатись з глядачами, котрі давно слідкують за моєю творчістю і ще знаю, що для багатьох людей реаліті-шоу "Холостяк" - улюблений проєкт на ТБ, тож буду намагатись зробити все, щоб ви і надалі лишались фанатами цієї програми", - написав Тарас. Цимбалюк багато років тому зустрічався з колегою Вікторією Варлей. Вони познайомилися на зйомках одного з українських серіалів. Але стосунки у пари були не зовсім гладкі - вони то сходилися, то розходилися. У 2022 році Цимбалюк повідомив про розлучення з візажисткою Тіною Антоненко, шлюб з якою тривав близько року. Тоді він у відвертому пості зізнався, що їхні відносини зруйнувала війна. У грудні того ж року стало відомо про стосунки акторка з бізнесвумен Світланою Готочкіною. Пара була разом до кінця 2024 року. 31 грудня Тарас назвав себе "холостяком". Причину розриву не розголошують.

Таку думку він висловив в етері Еспресо."Папа Франциск не хотів дражнити православну церкву. Саме це чітко вказує на те, що він жодного разу не відвідав Україну під час війни. Можливо навіть не тільки російську православну церкву. Бо відомо, що в православній церкві теж немає політичної єдності. Є церкви, м'яко кажучи, прозахідні, які демонструють схильність до діалогу із західним світом, а є церкви, які перебувають під впливом Москви. Поїздка в Україну чітко визначила б Папу Франциска на боці України. Зокрема, на боці тої православної церкви, яка виступає за контакт із Заходом - ПЦУ", - пояснив Козицький.За словами історика, візит Папи Франциска до України під час війни став би викликом для московської церкви."З іншого боку цей візит став би відкритим викликом московській церкві. Не можна недооцінювати того, що Папа Франциск не хотів дражнити Москву. Я вважаю, що саме це стало причиною відсутності його візиту до України. На тлі Південного Судану це дуже кидається в очі", - додав він.21 квітня, пішов із життя Папа Римський Франциск. Йому було 88 років. Європейські та американські лідери, зокрема президенти України Володимир Зеленський та США Дональд Трамп, відреагували на смерть Папи Римського, висловивши співчуття католикам. У Бразилії оголосили тижневий траур.26 квітня на Площі Святого Петра у Ватикані відбулася церемонія поховання Папи Римського Франциска. 

Володимир Чугай — керівник відділу продуктового менеджменту в державній агенції DOT і керівник проєкту DOT-Chain — ІТ-системи для управління тиловими потребами ЗСУ. Спершу агенція налагодила постачання харчування армії, а тепер планує запустити маркетплейс дронів для Сил оборони DOT-Сhain Defence. В інтерв’ю DOU Володимир Чугай розповідає, як і навіщо свого часу перейшов із комерційного сектору в державні проєкти, чому не вдалося реформувати митницю, коли запрацює платформа з постачання дронів у DOT і попри які перепони цифровізують армію. Державний оператор тилу (DОТ) — це державна закупівельна агенція, яка відповідає за нелетальне забезпечення ЗСУ: одягом, спорядженням, харчами, пальним. І цифровізацію цих процесів. Одне з головних завдань агенції — реформувати закупівлі за допомогою IT-технологій. Нині в ІТ-команді DОТ працює 40 фахівців. «На терезах були гемблінг і митниця». Про перехід у держсектор і реформу Митниці — Як і з якою мотивацією ти перейшов з комерційного IT в GovTech? У корпоративному секторі я пропрацював понад десять років. Починав інженером у «Квазар Мікро», одному з найбільших IT-інтеграторів в Україні в 2000-х — на початку 2010-х, потім перейшов на менеджерську роль. Останнім штрихом в комерційному секторі став запуск онлайн-платформи: маркетплейсу для купівлі авіаквитків. Це був успішний проєкт, який вдалося масштабувати на інші країни. Відтак для мене постало питання, куди рухатися далі, адже працювати в операційці вже не здавалося цікавим. Тоді я отримав дві — геть різні — пропозиції роботи: у гемблінгу та у державному проєкті з реформування митниці, коли її очолив Макс Нефьодов [у червні 2019-го — ред.]. На одній шальці терезів стояла у два з половиною рази вища зарплата з іншими вигодами: виїзди за кордон або в Карпати з різними зірками на корпоративах, страховка, компенсація спортзалу тощо. «На іншій шальці — робота, для якої треба купити свій ноутбук і де немає ані відпусток, ані лікарняних» Як і компенсації витрат на відрядження. Та що говорити — і добових не було. Мої батьки, як і багато чиї, кажуть: «Ось хай уже наші діти/онуки поживуть». Мені ж більше резонує думка, що варто не забувати про себе, не відкладати життя на потім, як святковий сервіз, — тоді й діти житимуть добре. Я розглядав цю роботу як можливість трансформувати країну, в якій живемо, як нагоду змін не в абстрактному «колись», а незабаром. До реформування митниці долучилися мої колеги: Євген Єнтіс, який раніше реформував Prozorro, і Роман Ланський, який опікувався первинною ланкою медичної допомоги. Євген порадив мені перед тим, як ухвалювати рішення, поговорити з родиною. Бо воно вельми впливає фінансово і на сім’ю. Я мав певний запас грошей, із яким міг протриматися рік. «Зроблю свій внесок і повернуся у корпоративний сектор», — так я тоді міркував. Забіжу наперед: цього не сталося. — Згаданий тобою Роман Ланський сказав, що реформа митниці провалилася. З твого погляду, чому і що пішло не так? Так, реформа не відбулася. Зовні здається, що команду під цю реформу ти маєш на старті. Насправді ні, її ще тільки належить сформувати. Поки пропрацюєш концепцію, поки визначиш обсяги фінансування, поки кандидати на різні посади й напрями пройдуть відбір... Нам знадобилося пів року, тільки щоб сформувати команду. Бо спершу заходить голова. Тоді напрацьовується концепція, йдуть перемовини з донорами про фінансування — потім ухвалюють рішення. Далі потрібно знайти рекрутера, оголосити вакансії і знайти людей. Кандидати мають зайти на короткострокові контракти (три, максимум шість місяців і дуже рідко на рік), а це звужує вибір. А після цього треба ще хоча б 3-6 місяців, щоб команда дала результат. Я займався митним оформленням автомобілів — щоб усе відбувалося в білу. Не класно платити митнику $50 або $100 за машину, залежно від марки. Всім хочеться без зайвої мороки привезти авто зі Штатів, Європи чи Кореї за більш вигідними умовами. Але нюанс у тому, що якщо все робити на чистоту, машина коштуватиме дорожче. До того ж митниця — лише один з етапів ввезення автомобілів. Спершу, щоб купити автомобіль за кордоном, треба знайти людину, яка на місці перевірить авто. Знайти, хто повантажить машину й привезе її в порт. А звідти — хто завантажить на корабель. За кожну цю дію — окрема плата. Плюс окремо платиш аванс, щоб процес стартував. Відповідно вартість машини сильно зростає. І для пересічної людини простіше заплатити єдину таксу 500-800 доларів за все. Прозоре митне оформлення авто стане дорожчим, зміниться баланс вартості продуктів і вигідності для кінцевого споживача. Тож нашим завданням було переконати людей: «Так, ви будете платити більше, але з цих мільярдів, які осідають на митниці, не ростимуть чиїсь маєтки» Ці гроші вивільняться як інвестиції для освіти, лікарень, шкіл, доріг тощо. У нас розгорнулася боротьба з паном Івашковичем, який хоч і не є керівником вищої ланки митниці, але він фактично заблокував один зі шляхів реформи, закріпивши за собою статус власника митниці і того, хто визначає, як будуються процеси. І хоча загалом реформа не відбулася, кілька розроблених нами продуктів досі працюють. Наприклад, аналітика за даними митниці, сайт і скарги. Але інші продукти, які ми не встигли дотягнути і інтегрувати в митницю, на жаль, були згорнуті. Йдеться про автоматизовану систему управління ризиками, митне оформлення (core), журнал пункту пропуску, постаудит та відкриті дані (АРІ). З хорошого: вже готова команда, яка працювала на митниці, приєдналася до медичної реформи. Нині ці люди працюють в освіті, в оборонці, в агросекторі. Це сильні фахівці, у яких ми довго інвестували. Чим ще відрізняється держсектор від корпоративного — на митниці звичною практикою було вивчати процес у полі. Ми виїжджали в Одесу, в Ковель, щоб на митних пунктах вивчити, як усе відбувається реально. Сюрприз: їхати в ці міста треба було своїм коштом, як і орендувати там помешкання. Добових не виплачували. Це кардинально інший підхід, ніж у будь-якій компанії. Але водночас завдяки донорському фінансуванню Європи і США у наступних моїх проєктах у держсекторі діапазон винагороди розширився. Це, своєю чергою, відкрило вікно можливостей, щоб залучати сильних фахівців на проєкти. Робота в DOT: що заважає цифровізації в оборонній індустрії — У чому полягає головна різниця між держсектором і комерційним IT з огляду на різні проєкти? У Державному операторі тилу (DOT) я вже понад рік очолюю відділ продуктового менеджменту. Якщо порівнювати з корпоративною роботою, то різниця суттєва: для себе я вбачаю значно більше позитиву на держслужбі через масштаб і вплив. Проєкти, які ми втілюємо для Збройних сил, впливають практично на всю країну і додають стійкості, щоб продовжувати боротьбу. Тут докладаєшся до того, щоб визначати, як будемо жити завтра, і несеш за це відповідальність. Безумовно, на таку мотивацію впливає війна: у цей час хочеш бути дотичним. А щодо всього іншого відмінності є, але вони не кардинальні. — Як залежно від профілю фахівця, відрізняється його зарплата? Для фахівців рівня джун і мідл зарплата більш-менш однакова. Це досить близько до ринку (до $1,5 та $1,7К). Тож потенційний пул людей, готових до найму, розширюється. Утім для сеньйорів різниця вагома й може становити від 25 до 50-70 відсотків від того, що фахівець може заробити на ринку. Я не бачу в цьому великої проблеми. Так, сеньйори потрібні, щоб задати рамки й концепт проєкту. Але їх потрібно менше і цих людей можна залучати проєктно. Мотивовані фахівці можуть зайти на рік-другий і протриматися цей час на власних запасах. (Водночас фінансування достатнє для нормального рівня життя). — Однією з найбільших проблем роботи у держсекторі вважають бюрократію. Як вона відображається на IT-командах, що є найбільшою перепоною? Сама організація роботи IT-команд близька до тієї, яка панує у звичайному середовищі IT. Особливої різниці люди не відчують, окрім хіба мови, якою ведуть документацію. В аутсорсі співробітники звикли в Jira бачити все англійською. У нас же все ведеться українською: від комунікації в команді до технічних завдань. Бюрократія, або, як ми кажемо, нормативка — це проблема. Якщо в комерційному секторі оперативно можна розробити й запустити рішення, а отже — заробляти гроші й бути ефективним для свого підприємства, то в держсекторі це не так. «У 90% випадків IT-рішення розробляються швидше, ніж готується нормативка під це» Тобто врегулювання, хто і як працює. Це як у правилах дорожнього руху: бюрократія потрібна, щоб були чітко зрозумілі зони відповідальності кожної людини, яка залучена в проєкт. Бар’єр ще в тому, що це специфічна мова і треба зрозуміти, як такі документи пишуться. Як і в PHP або Python, треба опанувати синтаксис, вивчити патерни. Через те, що це юридично значущі документи, накладається юридична складність. Але не для всіх вона знадобиться. Її доведеться опанувати продакт- та проєктним менеджерам, частково — бізнес-аналітикам. Водночас девелопери, тестувальники, девопси, технічні райтери, дизайнери менш дотичні. Зазвичай вони працюють з уже опрацьованим матеріалом, тож і постановка задачі, і виконання роботи — знайомі. «При цьому бюрократія більше потрібна, ніж ні» Якщо у колективі п’ятеро людей, то ще можна домовитися про неформальні практики й звички. Якщо ж у відділі 30-40 людей, як у нас, тоді вже процеси й правила треба описати. Бюрократія може затягнути в болото погоджень, уточнень формулювань, які можуть заблокувати будь-яку реформу. Наприклад, треба визначити, який набір інформації може циркулювати в системі. Здавалося б, зрозуміла річ, але людина, яка має поставити підпис під рішенням, міркує: «Якщо щось піде не так, то я нестиму відповідальність». Отож це обмірковується нескінченно. Інший різновид спротиву — прихований. Це коли людина киває й погоджується, а потім у нормативці бачиш зовсім інші слова — і розпочинається пінг-понг, щоб домовитися про конкретні формулювання. Це трохи фруструє, тому що ти розумієш, бо є безліч більш нагальних питань, куди хочеться і потрібно інвестувати час. Але це частина процесу, від якої нікуди не дінешся. — З твого погляду, що ще гальмує розвиток цифровізації? Як би це дивно не звучало, але навіть спроба реформи вже трансформує і змушує рухатись певних людей. Наприклад, коли ми заходили на митницю і пробували просувати певні зміни, це пришвидшувало всі процеси й втілення сервісів. Тому навіть якщо політична команда йде, все одно залишається слід, інертність попередніх напрацювань. Єдиний виклик у цій ситуації — закріплювати й інституалізувати ці речі. Ще наше суспільство не готове переглянути рівень оплати праці держслужбовцям. Переважно люди вважають, що фахівцям, які пишуть нормативку й визначатимуть, за якими пріоритетами будуть розвиватися різні галузі, досить платити 10-15 тисяч гривень. Потім зовні здається, що реформа блокується тощо. А насправді ми просто не можемо найняти людей, здатних проєктувати такі складні конструкції, враховуючи і попередню нормативку, і додаючи нову. Думаю, це і є найбільшим викликом, щоб суспільство нарешті сприйняло, що зарплата 2 млн грн для топменеджера рівня Коболєва, про яку дуже багато говорили, — цілком ок. [Йдеться про резонансне обговорення винагороди для ексочільника «Нафтогазу» Андрія Коболєва — ред.]. Вона відповідає і рівню підписаних контрактів, і рівню відповідальності. Я сподіваюся, що з часом ми прийдемо нехай не до ринкових зарплат, а принаймні до 75% (бо 25% по-хорошому компенсується різними державними пільгами). Бо разом із зарплатами ми тоді кардинально переглянемо якість процесів в Україні. Рівень зарплат фахівців DOT опублікований на DOU. Загалом є різниця між оплатою праці в центральних органах виконавчої влади (ЦОВВ) і держпідприємствами. Останні більш вільні у встановленні зарплат, тож там вони, як правило, будуть вищими. Наприклад, «ДП Прозоро» або наш Державний оператор тилу можуть встановлювати більш ринковий рівень зарплат. Це не для всіх спеціалістів, більше стосується джунів й мідлів. Сеньйор же на ринку може заробити вдвічі або втричі більше. У ЦОВВ, як Міноборони або та ж митниця — на жаль, дуже сумна ситуація: 10-20-30 тис. грн для звичайних фахівців. Так, у керівників буде більше, але митниця до війни збирала митних платежів у обсязі 40% бюджету всієї України. Але при цьому є зацікавленість, є таланти, які погоджуються працювати на маленькі зарплати за покликом серця. На жаль, на тлі всієї державної машини вони не є критичною масою, щоб говорити про загальну якість держсервісів. Команда DOT — Чи поліпшилася ситуація після повномасштабної війни? І чи легше зараз цифровізувати оборонну індустрію, з огляду на те, що вся країна занурена у війну? Якою б трагічною не була війна сама собою, вона запустила можливість змін у такому консервативному секторі, як оборонка. Коли я тільки прийшов на роботу, один колега висловив здивування: «Ого, ви запустили заявки [на постачання харчування]», наче йшлося про політ на Місяць. Як ці заявки працюють у DOT? Спочатку військова частина подає заявку, потім формується замовлення на постачальників, а тоді по факту відвантаження продукції формуються видаткові накладні. І останній крок — акт приймання товару, який є підставою для оплати і який агрегує суму за накладними. По суті, це як на «Розетці» отримуєш товар, для людини з корпоративного сектору — звичайнісінька справа. Наше завдання — швидко дати зрозуміти військовим, скільки дронів вони можуть отримати зараз, а скільки через три, шість, дев’ять місяців. Водночас треба донести виробникам, який попит і відгук на їхню продукцію. У внутрішній державній кухні механізм із заявками — це вже перемога. У них фігурують якісні дані, це робиться централізовано. Щоб проштовхнути цей процес (і так із кожним наступним), нам треба щоразу тиснути. Люди звикли працювати, як раніше. Часто не володіють ПК: наприклад, командир працює з паперовими картами і не має часу робити щось через ноутбук. «У системі для закупівлі дронів немає прізвищ, посад, дат народжень — тільки ім’я і пошта». Про DOT-Сhain Defence — Які головні виклики можеш назвати у розробці платформи з постачання дронів для ЗСУ? Ми починаємо з дронів і далі за запитом будемо розглядати інше озброєння. Все відбувається у взаємодії з Агенцією оборонних закупівель Міноборони, Збройними силами України, Генштабом. Викликів кілька. По-перше, долати інерцію людей, які міркують: «Але ж раніше все і так працювало!» (такі люди є всюди). По-друге, та ж нормативка. Сектор оборони ще більш обтяжений різними обмеженнями доступу до інформації для службового користування. Раніше йшлося тільки про папір. Нині з’явилися нормативні акти, які дозволяють працювати в електронному форматі з використанням грифів: таємно, цілком таємно і обмеженого використання. Але папір циркулює далі, і порядок відкриття, закриття або надання доступу — це все теж бюрократія. Про повну автоматизацію документообігу зарано говорити, але сподіваюся з часом це станеться. А третій і головний виклик — це бажання. Якщо воно є, то буде й рух. А зараз по вертикалі від Агенції Міноборони до Збройних сил є запит на цифровізацію. — Що можна і варто змінити? Для мене перемогою є те, що процеси запустилися. Чи можна їх пришвидшити? Так, але це питання пріоритетів. Щойно з’являється пріоритет, як усе рухається значно швидше. У нас багато пріоритетів. Тому комусь може здаватись, що ми довго рухаємось, але на фоні інших це — космічна швидкість, бо є розробки, зі старту яких пройшло вже 2,5-3 роки, а ще нічого не запущено. У випадку з постачанням харчування у нас перше рішення з’явилося вже за півтора місяця, потім наступна ітерація з інтервалом 2-3 тижні. За шість-дев’ять місяців у DOT-Chain уже була система повного циклу постачання з харчування. — Як ви працювали з цифровою безпекою і чутливою інформацією? Маючи комерційний бекграунд, я міркую передусім вимірами зручності продукту. Але це несе й суттєві ризики. Наприклад, з об’єднаних відомостей з постачання харчування ворог може скласти ширшу картину й врахує це, плануючи операції. Тому ми максимально виймали й знеособлювали дані в системі. Навіть якщо уявити, що хтось отримав доступ до інформації і зливає її, то він не зможе наскільки покрутити її, щоб зробити висновки. У першій ітерації у грудні 2023-го була продумана UX-частина, у другій — ми повикидали різні дані, щоб мінімізувати ризики такої інформації. Паралельно тривала (і триває) координація з відділом інформаційної безпеки, який задає нам рамки. Оскільки атаки удосконалюються, вносяться зміни у функціональність або нові функціональності. Кібербезпека у нас — за замовчуванням. І це суттєва різниця з комерційним сектором. У компаніях ми говорили про безпеку на рівні пересічного розуміння. Тут же є корпоративний підхід рівня великих підприємств. Зараз готуємось до того, щоб сертифікувати нашу систему за NIST-стандартом, який встановлює Cyber Security Framework, в якому виписані вимоги з профілю безпеки. Наприклад, система має мати певний пароль для звичайних користувачів і складніший — для адміністраторів, з регулярним оновленням, повною деактивацією користувача після звільнення, час життя сесії тощо. Крім стандартних, є ще організаційні та юридичні треки: порядок функціонування в системі, логування тощо. Нашаровуєш різні заходи для того, щоб рівень безпеки був дійсно by design. Наприклад, вхід у систему із закупівлею дронів у нас тільки за мультифакторкою, щоб мінімізувати ризики витоку інформації з системи. У системі працюють тільки авторизовані користувачі. Ми отримуємо інформацію по захищених каналах зв’язку, різні люди мають різний доступ. Також ми опрацьовуємо й мінімізуємо набір інформації в кожному блоці. Її має бути достатньо, щоб закрити запит військової частини, але недостатньо, щоб зробити додаткову аналітику: оцінити кількість особового складу, рівень забезпеченості підрозділу — все, що може нести суттєві ризики для боєздатності ЗСУ. У системі для закупівлі дронів немає прізвищ, посад, дат народжень тощо — тільки ім’я і пошта. — Коли запрацює платформа з постачання дронів? Технічно ми перебуваємо на фінальній стадії відлагодження. Залишилася нормативка. Я сподіваюся, що у травні-максимум у червні все запрацює. — Які фахівці потрібні в оборонній індустрії і DОТ зокрема? Нам у команду потрібні бізнес-аналітики — це найкритичніша позиція. Є запит на продакт- або проєктних менеджерів, які готові взяти на себе певний напрям і концептуалізувати його, вести беклог, виставляти пріоритети, опрацьовувати зворотний зв’язок та організувати якісне впровадження. Шукаємо тестувальників. Прогнозую, що вакансій для девопсів з’являтиметься більше, як і фахівців з інформаційної безпеки. — Які розробки України можуть зацікавити світ? Чи вже є рішення, які можна масштабувати на міжнародний ринок? Можна ділитися експертизою: як за кілька місяців впровадити цифрові сервіси. Під час війни у нас немає розкоші подовгу дискутувати й складати плани на три роки вперед. А це сильно бустить IT: в умовах обмежених ресурсів ми можемо зробити операцію не 30-50 людьми, а двома-трьома — все інше проконтролює система. Візьмімо наше рішення з дронами. Першу ітерацію розробили за два місяці — з грудня 2024-го по січень 2025-го. Як зараз, без ІТ-системи, виглядає процес. Щоб зрозуміти обсяг потреби від Збройних сил, у документообіг додають Excel, і далі все скеровується від військової частини до вищого командування: оперативно-тактичного угруповання. Вони беруть попередні ексельки й зводять усе в нову. «Наступна екселька йде нагору — і на кожному рівні є ризик, що хтось помилиться» Крім того, від запиту до отримання зведеної інформації минає час. За такого алгоритму важко ухвалювати стратегічні рішення: а чи справді нам потрібно мільйон дронів? Чи справді все треба на дрони? Такий збір інформації несе ризики, що бюджет виділяється неефективно і не на те, що потрібно. А коли ж збираєш актуальну інформацію про реальні обсяги за півдня або півтора дня і маєш зведену аналітику, скільки і якої продукції треба купити, що перекомпонувати і що проговорити, то це зовсім інша швидкість і якість ухвалення рішень. У нашому модулі кожному користувачу надають доступ до його підрозділів. Він оформлює і підписує заявку, кожну з яких ми розглянемо окремо. Далі цей шлях треба масштабувати, такий досвід міг би бути корисний й іншим країнам. «Усі масові процеси варто цифровізувати». Про плани — Над чим будете працювати далі, які плани? Платформа постачання дронів запрацює у травні-червні — це вже точно, бо проєкт нормативки напрацьований і нині на погодженні в Кабміні. Оскільки є успішний трек із забезпечення харчуванням, ми заходимо в оборонку. Всередині команди обговорюємо важливі запити. «Один із пріоритетів — пакунок пораненого» Коли військовий, отримавши поранення, приїжджає в лікарню, то перше, що йому потрібно, — це адаптивний одяг, набір косметики тощо. Немає процесу, як і звідки він це може взяти. Тож є запит на цифровізацію. Щоб у госпіталі відразу могли подати заявку, її обробили, пакунок приїхав до бійця. Є ще один запит — не буду конкретизувати, але скажу, що потрібно розширювати напрями забезпечення потреб ЗСУ, які можуть з’явитися в системі. Усюди, де йдеться про масові процеси, є великий потенціал на цифровізацію та ухвалення рішень на основі даних. Це стосується витратних матеріалів, як-от боєприпаси чи дрони тощо. Танк точно не виготовляється щотижня, але там, де є налагоджений цикл виробництва зі зрозумілою кількістю, процес можна цифровізувати. Завдяки цьому триматимеш на потрібному рівні залишки. А ще краще: робитимеш запаси, щоб Збройні сили мали чим воювати. — Чи стежите ви в роботі за тим, що схожого роблять росіяни? Як у них відбувається цифровізація? Чи важливо це знати і враховувати в своїх планах? Я не відстежую цих новин регулярно, бо давно перестав шукати інформацію російською. У них точно обмежений ресурс до залучення світових рішень на зразок Microsoft, Oracle, SAP тощо. Але ворог має експертизу, він був одним з топових консультантів з Enterprise-напряму. Росіяни радше доганяють нас у певних цифрових сервісах. Вони створювали в себе Мінцифри й відповідні агенції, мали застосунок на зразок «Дії», але йшли в усьому за нами. У будь-якому разі ворог може мати кращі рішення, які варто досліджувати та брати найкраще, посилюючи обороноздатність України.

Концерт "Донеччина симфонія життя" відбудеться 11 травня в Національній філармонії України в межах проєкту "Філармонія нескорених". Подія вдруге об'єднає два музичні колективи з Донецької області оркестр "Ренесанс" Маріупольської камерної філармонії та камерний оркестр домристів "Лик домер". Уперше вони виступили разом минулого квітня у столичному Будинку архітектора. Цього разу з деякими змінами повторять програму, що складається переважно з музики донецьких композиторів. Про свої колективи та спільну подію розповідають солістка та концертмейстерка оркестру "Ренесанс" Наталя Ляшенко і художня керівниця та диригентка оркестру "Лик домер" Світлана Білоусова Наталя Ляшенко: "Ренесанс", який заснував диригент Василь Крячок, уперше виступив у Маріуполі 17 квітня 1989 року. Відтоді брав участь у знакових фестивалях у Львові, Сумах, Києві, Кракові тощо. Репертуар оркестру охоплює яскраві зразки української барокової музики, світову та вітчизняну класику, твори наших сучасних композиторів, зокрема в аранжуванні Василя Крячка. На основі колективу 2018-го відкрилася Маріупольська камерна філармонія, що базувалась у приміщенні Палацу культури "Маркохім". Після початку повномасштабного вторг­нення ми були змушені евакуюватися до Києва. Директор і головний диригент філармонії Василь Крячок, музиканти Маріуполя та запрошені виконавці брали участь у заходах під егідою оркестру "Ренесанс". А також поновили єдиний у Донецькій області фестиваль класичної музики Mariupol Classic і проводили його в кількох містах України та Польщі. У грудні 2022 року ми продовжили свою діяльність в оновленому складі в київському Будинку архітектора. А вже в лютому ­2023-го виступили на сцені Національної філармонії України в межах проєкту "Філармонія нескорених", автором якого став гендиректор закладу Михайло Швед. Цей проєкт спрямовано на підтримку музикантів з окупованих і деокупованих українських територій, а також міст, що перебувають під постійними обстрілами агресора. Сьогодні маємо тимчасову, на період окупації Маріуполя, репетиційно-концертну базу Будинок архітектора, де проводимо більшість виступів. З основного складу маріупольців залишилося всього п'ять оркестрантів. До оркестру приєдналися музиканти з інших окупованих міст Луганська, Сіверськодонецька та Лисичанська, а крім того, з Харкова, Запоріжжя, Кривого Рогу та Києва. 17 квітня 2024-го "Ренесанс" святкував 35-річчя. Частиною серії ювілейних заходів став проєкт "Донеччина симфонія життя" у творчій співпраці з оркестром "Лик домер". Рік по тому представимо його вдруге. Ми виконаємо знакові твори композиторів Володимира Стеценка, Віктора Косенка, Михайла Шуха, а також маріупольця Володимира Мітіна, який помер 2018 року. Крім того, прозвучить "Не твоя війна" Богдани Фроляк фантазія на теми пісень гурту "Океан Ельзи", присвячена оркестру "Ренесанс" та академічному камерному оркестру "Віртуози Львова". Ексклюзивом вечора буде унікальне спільне виконання "Ренесансом" і "Ликом домер" гімну-реквієму "Місто Марії" Золтана Алмаші. На тлі емоційних переживань 2022 року автор присвятив його місту-герою Маріуполю. Концертна програма має важливе значення нині, коли більша частина Донецької області перебуває під російською окупацією. Доля композиторів, твори яких увійшли до цієї програми, в той чи той момент їхнього життя була пов'язана з Донеччиною. Як і доля виконавців обох оркестрів. Світлана Білоусова: "Лик домер" створив 1992 року в Донецьку домрист і композитор Валерій Івко. Ансамбль віртуозів став потужним творчим осередком української культури на Донеччині. Протягом 33 років співпрацював із композиторами регіону та виступав на різноманітних концертних майданчиках, зокрема в Німеччині та Польщі. На сьогодні це єдиний у своєму роді оркестр домристів із тривалою історією та аудиторією прихильників. А існує він на громадських засадах і веде активне творче життя лише завдяки ентузіазму учасників. У домровому виконанні по-новому звучить академічна музика різних епох від Йоганна Себастьяна Баха до Євгена Станковича, аранжування джазових композицій та оригінальні твори, написані спеціально для цього інструмента. Наш репертуар збагачують молоді композитори. Останній концерт першого складу оркестру відбувся у квітні 2014-го в межах Українського літературного фестивалю в донецькому культурному центрі "Ізоляція". Через війну колективу довелося залишити рідне місто та переїхати до столиці. Репетиційно-концертний процес продовжили в оновленому складі в Національній музичній академії України. Новим важким викликом 2022 року для нас стала втрата керівника Валерія Івка. Тепер я веду далі справу вчителя. Сьогодні "Лик домер" згуртував молодь із Луганська, Донецька, Бахмута, Маріуполя, Кривого Рогу, Кропивницького, Чернігова, Житомира, Рівного, Львова, Полтави та Сум. Усі учасники дотримуються єдиної системи поглядів, що становлять основу виконавської школи Валерія Івка. Проєкт "Донеччина симфонія життя" це насамперед можливість показати різнобічні прояви інструментального мистецтва Донеччини як вагомого шару української музичної культури. Прагнемо проілюструвати сторінки з історії його розвитку, нагадати про митців і зберегти потужне творче надбання. Унікальність концерту полягає в тому, що на одній сцені будуть два оркестри з Донеччини струнний і струнно-щипковий різні за складом і тембром, проте з подібною історією. Окрім робіт Валерія Івка, ми зіграємо твори, які представники Донецької організації Національної спілки композиторів України написали для нашого оркестру. Це композиції, що їх у різні роки створили Євген Мілка, Олександр Некрасов, Сергій Мамонов, Олексій Скрипник і Євген Петриченко. У їхніх творах простежується національна стилістика. Концепцію вечора доповнять "Варіації на тему Паганіні", які польський композитор Вітольд Лютославський написав під час німецької окупації Польщі. Сьогодні необхідно продовжувати відкривати невідомі широкому загалу мистецькі прояви та творчі здобутки Донеччини. А водночас згуртовувати та підтримувати українців, які були змушені залишити свої домівки 2014 року, а згодом і 2022-го. Сподіваюся, наша творчість надихне людей і стане своєрідним символом продовження життя.

4 лютого у межах стратегії інновацій WINWIN Мінцифри оголосило про запуск AI Center of Excellence. ШІ-центр має стати ядром національної ШІ-екосистеми. У лютому 2025 року команда анонсувала перші продукти та цілі. Серед них — створення ШІ-асистентів у «Дії», «Мрії» та юридичних сервісах, зростання ШІ-стартапів на 50% на рік, а також запуск національної мовної моделі. За технічне втілення відповідальний Дмитро Овчаренко, екскерівник GenAI-напряму в SoftServe. Він став CTO ШІ-центру. Ми поговорили з ним про те, що насправді стоїть за створенням української LLM: які елементи вона має містити, що мовна модель зможе робити і кому буде корисна, чи вистачає в Україні обчислювальних потужностей, на яких даних її навчатимуть і як навчити LLM правильно відповідати на запитання типу «Чий Крим?». Також поговорили про архітектуру, бюджет, роль університетів, плани щодо відкритого коду, ризики атак і перспективу увійти в трійки країн світу за AI у публічному секторі. Найбільша технічна конференція DOU Day вже 16-17 травня в Києві.Купуй квиток зараз, бо потім — буде дорожче! «На запитання „Чий Крим?“ відповідь має бути однозначною». Про національні LLM — Що таке національна LLM і чим вона відрізняється від інших мовних моделей? Національна LLM — це велика мовна модель, яка створюється з урахуванням мовних і культурних особливостей певної країни. Вона зазвичай базується на open-source архітектурах, таких як LLaMA, Mistral або Gemma, і доповнюється специфічними національними мовними корпусами. Тренд на національні LLM розвивається паралельно з комерційними та опенсорс-рішеннями. Зараз національні LLM мають понад 15 країн: Саудівська Аравія, Польща, Сингапур, Казахстан, OAE, Японія тощо. Є два підходи до створення національної LLM: взяти опенсорс-архітектуру й доповнювати її корпусами національного контексту, тобто специфічними мовними даними. Або ж тренувати модель з нуля. Національна LLM може виконувати безліч функцій, як і комерційні моделі. Наприклад: 🔵 У «Дію» щомісяця надходить до 100 тисяч запитів від громадян — про сервіси, замовлення чи проблеми з функціонуванням. Це велике навантаження для команди підтримки, тож віртуальні AI-асистенти розвантажать команду і підвищать ефективність роботи. 🔵 Мовну модель можна використовувати для аналізу нормативних актів. Наприклад, у Мінцифри ми перевіряємо нормативні акти на наявність цифрових аспектів — згадки про бази даних, обробку інформації, застосунки. Уже зараз ми інтегруємо асистента в систему документообігу АСКОД, який виділяє важливі моменти й пояснює, чому на них варто звернути увагу. Це економить час експертів і прискорює ухвалення рішень. 🔵 В оборонній сфері теж є кілька варіантів застосування LLM — від генерування синтетичних даних до аналізу різних ситуацій. Але це не публічна історія. 🔵 Ще один приклад — застосунок «Мрія». Тут мовна модель зможе допомагати організувати навчальний процес, перевіряти тестові завдання, або робити рекомендації. Наприклад, якщо учень має здібності до малювання, модель запропонує йому відповідні навчальні матеріали. Загалом національна мовна модель буде використовуватися в усіх сферах. Передусім це буде корисно в телекомунікаційному секторі, для банківських і фінансових компаній. — Чи є країни, які розробляють мовну модель з нуля, окрім Китаю? Я таких прикладів не бачу. Навіть Саудівська Аравія, маючи величезний бюджет, використовує pre-training. У них є модель ALLaM на 70 мільярдів параметрів, але вони все одно базуються на наявних архітектурах. Їхній мовний контекст досить специфічний, адже існує багато діалектів арабської мови. Індія теж обрала шлях pre-training на основі опенсорс-архітектур. Вони працюють із 18 різними діалектами, що додає складності. Аналогічно в Японії. Чому більшість країн обирають саме цей підхід? Бо мета — не просто створити модель «заради хайпу». Ключове завдання — адаптувати моделі до національного контексту, щоб вона відповідала конкретним потребам. Які саме цінності LLM ми виділяємо для себе: Культурне значення. Наприклад, на запитання «Чий Крим?» відповідь має бути однозначною. Плюс модель повинна враховувати правильні наголоси, терміни, діалекти тощо.Безпека. Деякі застосунки та державні організації не можуть розміщувати свої моделі в хмарі. Вони повинні працювати локально, на серверах міністерств або відомств, без виходу за межі певної будівлі.Оптимізація вартості. Українська мова має більш складну морфологію, що впливає на токенізацію. Наприклад, якщо порівняти одне й те саме речення англійською та українською мовами, то кількість токенів у другому випадку буде в 1,5–3 рази більшою. Це впливає на швидкість роботи моделі (кількість опрацьованих токенів за секунду) і вартість обчислень, оскільки комерційні моделі беруть плату за кожен токен. Для прикладу, у Мінцифри обробляється близько 100 тисяч документів на рік. Один нормативний документ у середньому містить 85–150 тисяч токенів. Якщо розрахувати витрати на обробку цих документів у комерційній моделі, сума буде значною. Тому ми аналізуємо, що вигідніше: розгортати рішення локально на серверних GPU чи використовувати хмарні сервіси. Для нас важливо, щоби документи аналізували в Україні, бо це питання безпеки. «Українська модель буде у вільному доступі для некомерційного сектору». Про технічні аспекти LLM — На якому етапі зараз розробка україномовної LLM? Ми ще не перейшли безпосередньо до її розробки. Зараз триває етап формування концепції: визначаємо задачі, формуємо оргструктуру, збираємо команду, оцінюємо бюджет і таймлайн, шукаємо партнерів і механізми залучення науковців, університетів і бізнесу. Вибір моделі — це досить складне завдання. Ми спочатку фокусувалися на одному провайдері, але світ штучного інтелекту розвивається дуже швидко. Постійно з’являються нові архітектури, моделі, і нам доводиться тестувати різні варіанти, щоб ухвалити оптимальне рішення на основі бенчмарків. Тому ми ще не обрали, на основі якої архітектури робитимемо нашу. «Єдине, що можу сказати точно: ми не розглядаємо китайські моделі та підходи» Ми багато аналізуємо досвід інших країн, зокрема орієнтуємося на дослідження OpenBabylon, УКУ та lang-uk.Тут дуже детально описано підходи різних держав до створення мовних моделей. На базі цих напрацювань ми сформували свій roadmap, розуміємо ключові етапи роботи та оргструктуру. Українська модель буде у вільному доступі для некомерційного сектору — держави, університетів, шкіл, науковців. Щодо бізнесу, то ще думаємо над умовами. І процес створення має бути максимально публічним. Бо ми не знаємо деталі про досвід інших країн, тому хочеться розповідати про кожен етап: як планували, тестували, організовували. Точно можу сказати, що це буде pre-train на наявній архітектурі, а не розробка з нуля. Це значно дешевше, але все одно потребує серйозного фінансування. З досвіду інших країн скажу, що бюджет може коливатися від $1,5 до 8 мільйонів. Державного фінансування не передбачено, тому шукаємо інвесторів для цієї ініціативи. Наш фокус — маленькі мовні моделі (1-5 млрд параметрів) і середні (12-16 млрд параметрів). Досвід Gemma та останніх версій LLaMA показує, що це хороший напрямок. Основна відмінність національної LLM для нас — мовний контекст: Використання національних токенів.Токенайзер і ембединги.Вбудовані механізми контролю безпеки (guardrails). Будь-який публічний продукт відразу стане мішенню для атак, тому питання захисту критичне. Guard — теж модель, тут ми орієнтуємося на Llama Guard, яка має гарні результати в тестах. Це моделі приблизно на 1 млрд параметрів. Тому триває підготовчий етап, і вже у квітні маємо ухвалити остаточне рішення про архітектуру та інвестора, з яким будемо працювати далі. — Чи вистачає в Україні обчислювальних потужностей для навчання LLM? Якщо говорити про pre-train, то, на жаль, наявних обчислювальних ресурсів в Україні не вистачає. Ми розуміємо, які GPU потрібні для навчання маленьких і середніх моделей, і якщо використати всі доступні потужності дата-центрів в Україні, ми просто заберемо всі GPU-ресурси. Але якщо говорити про інференс (використання вже натренованої моделі), то в нас є хороший потенціал. Ми локально тестуємо різні моделі на H100 і менш потужні GPU, аналізуємо архітектурні виклики та можливості масштабування. Дата-центри в Україні активно розвиваються в цьому напрямку. Я спілкувався з лідерами ринку та хмарними провайдерами, всі вони готуються до майбутніх AI-навантажень. — На яких даних її тренуватимуть? Збір дата-сету для pre-train, ембедингів, токенайзерів і майбутніх моделей — це складний процес. У нас є багато книжок українською мовою, але вони захищені авторським правом, і це ускладнює використання цих артефактів для навчання моделей. Тому я б хотів подякувати ком’юніті та університетам, які вже роками збирають відкриті джерела українською мовою. Це й новини, Вікіпедія і так далі. Також є дата-сет «Малюк». Він один з найбільших — 113 гігабайтів вичищеного тексту. Крім нього, є NER-UK, UA-GEC, БрУК та інші. Цих даних достатньо для малих моделей, але явно не вистачить для середніх. Ми вже знаємо, де знайти більше даних. Зараз спілкуємося з університетами та науковими структурами, будемо працювати в цьому напрямку. — Як модель працюватиме з чутливими даними? Ідеального дата-сету не існує, тому питання чутливих тем, як-от «Чий Крим?», будемо розв’язувати через донавчання моделі після її базового тренування. Спочатку модель навчиться на загальному масиві текстів з відкритих джерел, а потім буде fine-tuning на спеціально підготовлених даних. Важливо, що ці дані проходитимуть перевірку експертами — істориками, лінгвістами, культурними діячами. Саме вони сформують «етичний борд», який відповідатиме за якість інформації. Джерелами будуть новини, наукові публікації та інші перевірені матеріали, що не містять дезінформації. Тобто модель не просто «візьме» дані з інтернету, а проходитиме додатковий шар фільтрації та адаптації під наш контекст. — Коли планується запуск національної LLM? Відповідно до нашої Roadmap, за ідеальних умов середня модель має вийти через дев’ять місяців. Тобто в листопаді-грудні 2025 року. Але це не тільки модель, а й guardrail, ембединги, токенайзер. Тобто ціла екосистема певних моделей. Перед релізом моделі є ще кілька важливих етапів, які необхідно пройти. Один з них — оцінювання людьми (Human Evaluation). Для цього потрібно залучити велику кількість профільних експертів, які тестуватимуть модель за різними запитами. Вони оцінюватимуть відповіді моделі, визначатимуть правильні та неправильні відповіді і допомагатимуть у коригуванні її роботи. Security red teaming — це етап тестування безпеки моделі. Він охоплює перевірку моделі як самостійно, так і її взаємодії з guard (захисним механізмом), що передає запити та відповіді від моделі. Тестування на вразливість допоможе виявити можливі недоліки в безпеці та захистити модель від потенційних атак. Необхідно також забезпечити правильне отримання результатів (інференс) для тестування моделі. Це може стати певним викликом, оскільки потрібно не тільки перевірити роботу моделі, а й впевнитися, що вона працює стабільно в реальних умовах. Цей етап передбачає налаштування інфраструктури для тестування. Важливою є підготовка документації, що охоплює всі етапи проєкту, його реалізацію та застосування. — Які можуть виникнути труднощі на цьому етапі? Ризиків кілька. Досвід інших країн показує, що експертиза у створенні таких систем — унікальна. Якщо ми починаємо з нуля чи навіть з попереднього навчання, потрібно побудувати інфраструктуру, розробити правильні бенчмарки, підготувати і почистити дата-сет, усунути дублікати. Це складні етапи, на яких можуть виникнути різні проблеми. Наприклад, доступність інфраструктури в потрібний час — це очевидний ризик. Навчання моделі може займати місяці, залежно від масштабів потужностей. Тут важливо, щоб у нас був доступ до нобхідних ресурсів вчасно. Ще один аспект — створення організаційної структури. Ми повинні забезпечити, щоб певні органи, зокрема культурно-етичні, були максимально незалежними від інвесторів. Це дозволить їм заблокувати проєкт, якщо модель працюватиме не так, як очікувалось. З культурно-етичними питаннями тісно пов’язана безпека. Ми впевнені, що модель одразу потрапить у зону ризику атак, тому потрібне належне тестування системи безпеки — red teaming. Загалом цей проєкт є дуже складним в організаційному плані. І, звісно, виникає питання фінансування — якщо його не буде, не буде й проєкту. — Чи має українська LLM шанс стати конкурентом на міжнародному рівні? Якби ми створювали LLM з нуля, то, можливо, у нас були б амбіції на міжнародний рівень. Основна мета української LLM — це задоволення внутрішніх потреб, а не глобальна конкуренція. Наш фокус — закрити потреби всередині країни, і я б хотів, щоб бізнеси в Україні конкурували між собою за допомогою мовних моделей для покращення своїх сервісів і загального рівня життя. Нам важливо створювати корисні асистенти і бути більш ефективними в управлінні країною. Основна аудиторія при розробці української мовної моделі — це внутрішній ринок, варто спочатку збагачувати себе. І для цього у нас є необхідні ресурси. Тому коли ми говоримо про конкуренцію, то йдеться не стільки про саму модель, скільки про кількість і якість сервісів, які вдасться запустити. Якщо наша мета — стати однією з провідних країн у впровадженні штучного інтелекту в публічні сервіси, то саме кількісний показник стане рушієм, який дозволить нам рухатися швидше. Зокрема, ми прагнемо до 2030 року увійти до трійки країн світу за розробкою та впровадженням AI у публічному секторі. Зараз до трійки лідерів входять США, Сингапур і Велика Британія. У британців приблизно 200 AI-сервісів в уряді. Нам потрібно рухатися в цьому напрямку. — Як впровадження національної LLM вплине на ринок праці? Вплив буде комплексним. По-перше, це нові можливості для студентів і науковців, які зможуть долучитися до валідації даних, тестування моделей і їх застосування. Це також посилить роль університетів у підготовці AI-фахівців. По-друге, це дасть поштовх розвитку бізнесу, адже компаніям доведеться адаптуватися до нових технологій, інтегрувати AI-рішення та будувати AI-стратегії. Це стосується не лише великих корпорацій, а й малого та середнього бізнесу. Крім того, AI створить попит на нові спеціальності та змінить традиційні підходи до роботи в різних галузях. Ми очікуємо, що це призведе до зростання продуктивності компаній та їхньої конкурентоспроможності. Це також сприятиме розвитку локальних дата-центрів і клауд-провайдерів, що зміцнить AI-експертизу в Україні. «Зараз у роботі вісім проєктів одночасно». Про AI Center of Excellence — Які функції покладені на AI Center of Excellence? Ключовий фокус центру — створення AI-продуктів. В Мінцифри є окрема команда, яка займається правовими аспектами та формуванням політики. Ми з ними співпрацюємо. Наше основне завдання — дослідження та розробка (R&D), створення AI-лабораторій, а також надання бізнесу та партнерам можливості створювати AI-проєкти в Україні. — Які продукти в розробці, окрім LLM? Паралельно з LLM ми працюємо над іншими продуктами. Нині в роботі вісім проєктів одночасно: асистент для «Дії», Slack-боти для різних питань, зокрема HR-кейси, створення OKR, типові «питання-відповіді». Окрім того, ми як команда центру допомагаємо «Мрії» з AI-кейсами. Їхній запуск планується до кінця року. — Під час презентації ви планували зростання стартапів на 50% в рік. Яким чином плануєте це реалізувати? По-перше, штучний інтелект привертає увагу. Багато великих технологічних компаній мають спеціальні грантові програми для AI-продуктів. Наразі ми налагоджуємо стратегічні партнерства з цими компаніями, щоб полегшити доступ українських команд до таких грантів. Ми також співпрацюємо з університетами та плануємо організувати низку хакатонів протягом цього та наступних років. Будемо інформувати університети, команди та компанії про можливості отримання фінансування для їхніх проєктів. Створення AI Center of Excellence вже стало стимулом для співпраці з іншими країнами. Тепер вони розуміють, що можуть взаємодіяти з командою, яка спеціалізується на розвитку AI-проєктів та продуктів як для державного сектору, так і для підтримки бізнесу в цій галузі. — Які компанії розглядаєте як інвесторів для LLM? Наразі ця інформація під NDA. Можу сказати лише, що концептуально ми розглядаємо інвестиції від бізнесу і потенційне залучення інфраструктури провайдерів. Тут нам без підтримки великих гравців або суперкомп’ютерів університетів не обійтися. — Чи плануєте розширення команди в найближчому майбутньому? Залежить від цілей. Якщо ми побачимо, що з’явилася нова ціль і потрібно більше людей для її реалізації, то будемо розширюватися.

Перше, що ми дізнались, - що рішення доставити кров за допомогою дрона не було спонтанним чи імпульсивним. Зі слів нашого співрозмовника, начальника медичного пункту 1-го батальйону 12-ї бригади спеціального призначення "Азов" Темного, цей алгоритм дій вони розробили перед тим, як зайти на Торецький напрямок, адже розуміли, що на них чекають "певні логістичні виклики"."Цей комплекс дій було розроблено на випадок, якщо у нас буде важкий поранений, який втратив велику кількість крові, але ми не можемо його евакуювати відразу. Така крововтрата називається "геморагічний шок", від цього помирають, тому час, за який треба надати допомогу, обмежений. Коли нам повідомили, що на наших позиціях є травмований з нашого підрозділу, який є у зміненому стані свідомості, має поранення в шию і перебуває в шоковому стані, нам довелося вибирати: або евакуювати зараз за допомогою техніки або піти на певний ризик і допомогти інакше",  — розповів "Еспресо" Темний.План готувався у комфортних умовах, проте реалізовувати його на практиці було складніше. На позиції разом з пораненим бійцем перебував бойовий медик, який теж дістав поранення — легку черепно-мозкову травму. Третім на тій же позиції був боєць, який мав легке осколкове поранення верхньої кінцівки. Загалом, розповідає Темний, того дня вони провели близько шести скидів з дрона, для того щоб провести цю операцію."Першим полетів внутрішньокістковий доступ, потім внутрішньовенний, який, на жаль, в тих умовах не вдалося поставити, проте ці дві процедури взаємозамінні, тож коли бойовий медик успішно його встановив, полетіли посилки з еритроцитарною масою та сухою плазмою крові, яка була вже замішана, підігріта та готова до переливання. Таким чином бійцю надали необхідну допомогу, яка врятувала життя, після чого ми почали готувати евакуацію",  — каже він.Як доставити такий вантажДоставлянням незвичної посилки займався військовий із позивним Тадаши, старший бойовий медик роти безпілотних систем 1-го батальйону 12-ї бригади "Азов", який паралельно виконує функції оператора БПЛА. Медик ділиться, що йому вже доводилося доставляти побратимам бинти, бандажі та ліки, проте до скиду крові довелося готуватись інакше."Щоб провести переливання крові, її обовʼязково треба нагріти. У тих умовах, у яких ми перебували, не було необхідного обладнання, тому, коли ми отримали команду почати підготовку операції, один із наших медиків почав гріти її з допомогою води та старої каструлі, яку ми знайшли в домі. Він кілька годин у таких умовах підтримував її сталу температуру, адже якби температурний режим порушили — кров довелось би викинути, її не можна повторно нагрівати", — сказав Тадаши.Холодильник для зберігання крові та компонентів у кейсеваці, фото: 12-та бригада "Азов"Сам медик "літає" невеликим дроном Mavic, проте ділиться, що для успішного проведення операції довелось залучити операторів більших БПЛА Vampire, які здатні доставляти важчі посилки. Поранений потребував значного обʼєму крові та плазми для порятунку життя, доставлення та трансфузія пройшли успішно.Темний розповідає, що коли на війні стаються такі вдалі історії, то цивільне населення починає активно здавати кров для потреб війська. Проте, зауважує він, час від часу трапляються перебої з кровопостачанням, адже ситуація мінлива. Інтегрувати потребу в крові у цивільне суспільство досі складно, але дефіцит донорів напряму впливає на ситуацію на полі бою."Кров для нас надзвичайно важлива, незалежно від того, де ви її здаєте: у Львові, в Дніпрі, в Харкові чи у Києві — все одно є великий шанс, що безпосередньо ця ваша кров опиниться в районі виконання бойових дій. Логістика крові в Україні налаштована добре й адаптується до потреб: якщо є "зайва" в Житомирі, то вона поїде в Дніпро, де вона потрібна", — розповів Темний.Використання переливання на догоспітальному етапіУ 2023 році вийшла постанова Кабінету Міністрів, яка легалізувала обіг крові у підрозділах сил безпеки та оборони. Раніше механізми були доволі "кустарними" — ділиться з "Еспресо" керівниця служби супроводу Ріна Рєзнік. З її слів, більшість підрозділів, які мали на балансі кров, отримували її з певними ускладненнями. Фактично не було прозорого механізму, як її взяти на баланс, як її списати та як за неї звітувати."І це була велика проблема, адже інших методів рідинної ресусцитації, тобто оновлення тої крові, яку поранений втратив, просто немає. Все те, що ми тривіально називаємо кровозамінниками, по факту ними не є. Кров ніщо не замінить, і у світі до цієї думки дійшли давно, але конкретно у нас не було механізмів поновлення крові на догоспітальному етапі. А туди входить і допомога бойового медика, етап евакуації та етап стабпункту. Тож нам дуже хотілося, щоб кров зʼявилась на всіх стабпунктах, але ми, формуючи цю постанову, думали й над тим, щоб дуже вмотивовані підрозділи могли використовувати трансфузію крові також раніше: і на етапі евакуації, і на етапі роботи бойового медика", — каже Ріна Рєзнік.Наступним кроком потрібно було легалізувати проведення переливання крові людьми без академічної медичної освіти. Темний ділиться, що, з його досвіду, цього можна навчити за один день. Зі слів Ріни, після прийняття постанови ситуація, першочергово на стабпунктах, кардинально змінилася."Досі найчастішою причиною смертності на догоспітальному етапі є наслідки критичної крововтрати. У багатьох людей чомусь є переконання, що саме за дії з кровʼю вони можуть понести юридичну відповідальність, але це міф. Загалом дуже складно якось зашкодити людині, правильно проводячи трансфузію крові. За час, відколи нам вдалося імплементувати цю практику, я точно можу сказати, що жодного негативного наслідку не було зафіксовано. Поки що ми не домоглися застосування крові на всіх стабпунктах, але ми до цього ідемо, і наш досвід використання крові на догоспітальному етапі вже переймають інші підрозділи", — каже пані Рєзнік.Ріна Рєзнік, керівниця служби супроводу, фото: 12-та бригада "Азов"Культура донації крові серед військовихРіна розповідає, що серед бійців "Азову" дуже великий відсоток людей донатить кров. З її слів, цю кров використовують не лише для потреб війська, а і передають у цивільну систему. Вона зізнається, що є однією з тих, хто бився за можливість переливання крові на догоспітальному етапі, адже це в рази збільшує шанси врятувати життя людині."Зараз холодильники з кровʼю є у всіх кейсеваках всіх батальйонів, весь евакуаційний транспорт кров має. А необхідність скидати її з дрона виникає лише тоді, коли в екіпажу немає можливості підʼїхати до поранених. Ми всі дуже вболівали за цей випадок, адже військовий отримав важке поранення в шию, а можливості евакуювати його відразу не було", — каже пані Ріна.З початком повномасштабної війни донорство крові стало викликом, на який суспільству потрібно відповідати разом. Центри для донації крові є у кожному місці, персонал охоче розповість як підготуватись до здачі, які є протипоказання та як часто можна здавати кров. Логістика крові в Україні налагоджена добре і мінімізує ризики того, що ваша донація буде марною. Всесвітній день донора крові щорічно відзначається 14 червня.

Україна втратила контроль над 18% своєї території. Лише наполовину ми забезпечуємо фінансові потреби держави з власних джерел. Кілька мільйонів громадян виїхало з країни в західному напрямку. І ще пара мільйонів у східному. В сучасній Україні найнижчий у світі показник народжуваності й один із найвищих показник смертності. Наші професори отримують зарплату на рівні прибиральниць у супермаркеті, а штат академічних інститутів складається наполовину з пенсіонерів, а інша його частина з вакансій. Країна, з якою в нас найдовший кордон, відмовляє нам у праві називатися нацією і мати власну державу. А інша країна, що є гарантом безпеки північноатлантичного співтовариства, офіційно відмовляється гарантувати нам захист у майбутньому. Україна балансує на межі життя і смерті, чіпляючись за ілюзорні обіцянки геополітичного хижака більше не нападати й геополітичного лузера захищати свої майбутні "інвестиції". Чи доречно за цих умов говорити про якусь національну місію? Гегель говорив, що кожний народ має свою національну ідею і що всі ці національні ідеї є нічим іншим, як щаблями зростання Світового Духу, котрий у цих національних формах реалізовує універсальний зміст і спрямовує цивілізацію до ідеалу. Власне, наявність національної ідеї як специфічного ідейного внеску в історію цивілізації й відрізняє в гегелівській концепції "історичні" народи від "неісторичних". До числа останніх німецький філософ початку XIX ст. зараховував абсолютну більшість слов'янських народів, оскільки на той час у їхньому існуванні важко було збагнути якусь ідейну основу. Втім, із часів Гегеля багато що змінилося, на історичну арену вийшло багато народів, про яких у старій Європі до певного часу не чули й навіть не підозрювали про їх існування. Наприклад, повернулася з небуття польська державність. У часи Гегеля поляки досить драматично переживали свою втрату незалежності й утілювали власне розуміння націо­нальної ідеї не лише в повстання шляхти (1830-й, 1848-й, 1863 рік), але й у яскраві поетичні та філософські форми. Польська світова місія у візіях Бродзінського, Товянського, поезіях Адама Міцкевича, Юліуша Словацького уявлялася то за аналогією з Марією Магдалиною, що спокутує власні гріхи, то з самим Ісусом Христом, що терпить страждання за гріхи всього людства. Щоправда, після відновлення справжньої незалежності, яка стала можливою лише після розпаду соціалістичного табору, польська самобутність знайшла собі нове річище реалізації переважно у сфері дрібної комерції та трудової міграції у країни розвинутого Заходу. Але сьогодні перед лицем російської загрози і кризових явищ всередині європейського співтовариства Польща отримала шанс на лідерство в безпековій сфері та бере активну участь в оновленні принципів функціонування ЄС. От такий приклад для нас, як дочекатись і не змарнувати свого шансу. Українська ідея сьогодні гучно заявлена у світі як право нації бути, але поки що туманно відповідає на запитання: ким бути? Історія привела нас до ролі форпосту в захисті цінностей Вільного Світу від неоімперських зазіхань Москви. Ця місія конкретна й гостро актуальна, але її реалізація обумовлена багатьма ситуативними чинниками. По-перше, імперські амбіції та реваншизм сучасної Росії й нині багатьма в Європі сприймається досить скептично. Не кажучи вже про Америку. Росія у війні 20222025 років показала свою слабкість і сьогодні розглядається ключовими світовими гравцями, приблизно як Османська імперія другої половини XIX ст. початку ХХ ст.: "Хвора людина Європи". По-друге, нинішня ситуація може кардинально змінитися. Найімовірніше, стримування Росії залишиться важливим викликом для Європи в найближчі десятиріччя, і Україна гратиме в цьому важливу роль. Але не можна виключати також спроби "перезавантажень" у відносинах між Європою та Росією, а також можливість нової "перебудови" в самій Росії. Тому українську ідею, наше розуміння власної цивілізаційної місії треба будувати на більш тривкій світоглядній основі та глибшій історичній перспективі. А це означає, що для виконання свого призначення українці мають дати приклад не лише того, як героїчно захищати власний дім від зовнішнього нападника, але й того, як мудро облаштувати цей дім відповідно до власних уявлень про добро, розвиток і справедливість. Хоч би якою фантастичною здавалася ця перспектива "з окопів", саме вона надає сенсу всьому, що ми як нація силкуємося зробити й довести світові сьогодні.

Еспресо наводить переклад великого матеріалу The New York Times.Весняного ранку через два місяці після того, як війська Володимира Путіна вторглись в Україну, конвой без розпізнавальних знаків під’їхав до одного з київських перехресть і забрав двох чоловіків середнього віку в цивільному одязі.Залишивши місто, конвой, у складі британських командос — без форми, але сильно озброєних — попрямував 400 миль на захід, до польського кордону. Перехід був безперешкодним, за дипломатичними паспортами. Далі вони доїхали до аеропорту Жешув-Ясьонка, де на стоянці вже чекав вантажний літак C-130.Це були найвищі українські генерали. Їхньою метою був Клей Казерне — штаб-квартира Сухопутних військ США в Європі та Африці — у Вісбадені, Німеччина. Їхньою місією було допомогти створити одну з найкраще збережених таємниць війни в Україні.Один з чоловіків, генерал-лейтенант Михайло Забродський, згадує, як його вели сходами на пішохідний місток, з якого відкривався вигляд на просторий головний зал казарми у Тоні Басі. До війни це був спортивний зал, де проводили загальні збори, виступи армійського оркестру та змагання скаутів. Тепер генерал Забродський спостерігав за офіцерами з країн коаліції, що працювали в лабіринті тимчасових кабінетів, організовуючи перші західні поставки в Україну батарей артилерії M777 та 155-мм снарядів.Потім Забродського провели в кабінет генерал-лейтенанта Крістофера Т. Донаг'ю, командира 18-го Повітряно-десантного корпусу, який запропонував партнерство.Розвиток та внутрішня робота Центру були відомі лише обмеженому колу американських та союзницьких чиновників, але це партнерство в галузі розвідки, стратегії, планування та технологій стало таємною зброєю в тому, що адміністрація Байдена назвала своєю метою — як врятувати Україну, так і захистити загрозливий порядок після Другої світової війни.Сьогодні цей порядок — разом із захистом України — перебуває на волосині, оскільки президент Трамп шукає примирення з паном Путіним і обіцяє завершити війну. Для українців ознаки не надто втішні. В умовах боротьби великих держав за безпеку та вплив після розпаду Радянського Союзу новоутворена незалежна Україна стала державою, що опинилася в центрі, її нахил на Захід усе більше лякав Москву. Тепер, коли розпочались переговори, американський президент безпідставно звинувачує українців у початку війни, тисне на них, щоб вони поступилися значною частиною своїх мінеральних багатств, і просить українців погодитися на припинення вогню без обіцянки конкретних американських гарантій безпеки — мир без впевненості у тривалості миру.Дональд Трамп, фото: gettyimages Пан Трамп вже почав згортати елементи партнерства, яке було укладене у Вісбадені навесні 2022 року. Але щоб зрозуміти його історію, потрібно краще усвідомити як українці змогли пережити три довгі роки війни, зіткнувшися з набагато більшим і потужнішим ворогом. Це також дає змогу побачити через таємне віконце як війна призвела до сьогоднішнього крихкого стану.З дивовижною прозорістю Пентагон надав публічний список озброєнь на суму 66,5 мільярда доларів, що поставили Україні — включаючи, за останніми підрахунками, понад півмільярда патронів та гранат для стрілецької зброї, 10 000 протитанкових комплексів Javelin, 3000 систем ППО Stinger, 272 гаубиці, 76 танків, 40 систем високої мобільності артилерійських ракет, 20 вертольотів Mi-17 та три батареї ППО Patriot.Але розслідування New York Times показує, що Америка була залучена до війни значно ближче та ширше, ніж було відомо раніше. У критичні моменти партнерство стало опорою для українських військових операцій, які, за підрахунками США, призвели до загибелі або поранення понад 700 000 російських солдатів. (Україна оцінює свої втрати в 435 000.) Пліч-о-пліч у командному центрі місії у Вісбадені американські та українські офіцери планували контрнаступи Києва. Масштабна розвідувальна діяльність США як керувала стратегічними бойовими діями, так і передавала точні дані для цілевказівників українським солдатам на полі бою.Один з європейських розвідувальних керівників згадував, як був здивований, дізнавшись, наскільки глибоко його колеги з НАТО були залучені до українських операцій. "Вони тепер частина ланцюга знищення", — сказав він.Основною ідеєю партнерства було те, що ця тісна співпраця може дозволити українцям досягти найнеймовірнішого досягнення — завдати нищівного удару російським загарбникам. І в результаті ударів після успішних атак у перші тижні війни — завдяки відвазі та майстерності українців, але й через некомпетентність росіян — ця амбіція аутсайдера все більше ставала реальністю.Одним із перших доказів концепції стало наступальне знищення однієї з найстрашніших російських бойових груп — 58-ї об’єднаної армії. У середині 2022 року, використовуючи американську розвідку та цілевказівники, українці здійснили ракетний обстріл по штаб-квартирі 58-ї армії в Херсонській області, вбивши генералів та офіцерів штабу. Знову і знову група перебазовувалась на нову позицію; кожного разу американці знаходили її, а українці знищували.Далі на південь партнери націлилися на кримський порт Севастополь, де російський Чорноморський флот завантажував ракети, призначені для українських цілей, на бойові кораблі та підводні човни. На піку контрнаступу України у 2022 році, в передранкову пору, рій морських дронів за підтримки Центрального розвідувального управління атакував порт, пошкодивши кілька бойових кораблів і змусив росіян почати їхнє відведення.Але врешті-решт партнерство ослабло, а хід війни змінився через суперечки, неприязнь і розбіжності в імперативах і цілях.Українці інколи вважали американців надмірно нав'язливими та контролюючими — типовими патерналістами. Американці, у свою чергу, не завжди розуміли, чому українці не приймають хороші поради.Американці зосереджувалися на вимірюваних, досяжних цілях, тоді як українці постійно прагнули великої перемоги, яскравої, блискучої нагороди. Українці, в свою чергу, часто вважали, що американці їм заважають. Вони прагнули виграти війну повністю. Попри те, що американці поділяли цю надію, вони намагалися гарантувати, щоб українці не програли її.З часом, отримавши більшу автономію в партнерстві, українці все більше приховували свої наміри. Вони постійно обурювались тим, що американці не могли або не хотіли надати їм всі бажані види зброї та інше обладнання. Американці, в свою чергу, обурювались, сприймаючи вимоги українців як необґрунтовані, а також через їхню неохоту робити політично ризиковані кроки для зміцнення своїх значно менших сил.Тактичний рівень партнерства приносив один успіх за іншим. Однак у найважливіший момент війни — в середині 2023 року, коли українці почали контрнаступ, щоб набрати переможний імпульс після успіхів першого року — стратегія, розроблена у Вісбадені, стала жертвою внутрішньої політики України: президент Володимир Зеленський проти його військового керівника (і потенційного політичного суперника), а військовий керівник — проти свого впертого підлеглого-командувача. Коли пан Зеленський став на бік підлеглого, українці витратили величезні ресурси і людські сили на зрештою безплідну кампанію з відновлення зруйнованого міста Бахмут. За кілька місяців весь контрнаступ завершився безрезультатною поразкою.Партнерство функціонувало в тіні найглибших геополітичних страхів — того, що пан Путін може розглядати це як порушення червоної лінії військового втручання і здійснити свої часто озвучувані ядерні погрози. Історія цього партнерства показує, як близько американці та їхні союзники інколи підходили до цієї червоної лінії, як дедалі серйозніші події змусили їх — як стверджують деякі, занадто повільно — просунути її на більш небезпечні позиції і як вони ретельно розробляли протоколи, щоб залишатись на безпечній стороні цієї лінії.Знову і знову адміністрація Байдена дозволяла таємні операції, які раніше забороняла. Американські військові радники були відправлені до Києва і пізніше отримали дозвіл наближатися до лінії фронту. Військові та офіцери ЦРУ у Вісбадені допомагали планувати та підтримувати кампанію українських ударів в анексованому Росією Криму. Зрештою, військовим, а потім і ЦРУ, дали зелене світло для точкових ударів глибоко всередині самої Росії.У деяких аспектах Україна була, на ширшій картині, реваншем у довгій історії проксі-військових конфліктів між США та Росією — В’єтнам у 1960-х, Афганістан у 1980-х, Сирія три десятиліття потому.Це також був грандіозний експеримент у веденні війни, який мав не лише допомогти українцям, а й принести американцям уроки для будь-якої майбутньої війни.Під час війн проти Талібану та Аль-Каїди в Афганістані та проти Ісламської держави в Іраку і Сирії американські війська проводили власні наземні операції і підтримували операції своїх місцевих партнерів. В Україні, на відміну від цього, американським військовим не було дозволено направляти своїх солдатів на поле бою, і їм доводилось допомагати віддалено.Чи буде точне цілевказування, відточене проти терористичних груп, ефективним у конфлікті з однією з найбільших армій світу? Чи будуть українські артилеристи без вагань стріляти зі своїх гаубиць по координатах, надісланих американськими офіцерами, що знаходяться у штабі за 1300 миль? Чи будуть українські командири на основі розвідки, переданої безликим американським голосом, який благав: "Там нікого немає — вперед", віддавати наказ піхотинцям увійти до села, розташованого за лінією фронту?Відповіді на ці питання — насправді вся траєкторія партнерства — залежали від того, наскільки добре американські та українські офіцери зможуть довіряти один одному."Я ніколи не буду тобі брехати. Якщо ти мені збрешеш — все, ми закінчили", — згадував генерал Забродський, як генерал Донаг'ю сказав йому на їхній першій зустрічі. "Я відчуваю те саме", — відповів українець.Частина 1. Створення довіри — і вбивчої машиниСередина квітня 2022 року, приблизно за два тижні до зустрічі у Вісбадені. Американські та українські військово-морські офіцери проводили рутинний телефонний дзвінок для обміну розвідданими, коли на їхніх радарах з'явилося несподіване. За словами колишнього високопосадовця США, "американці кажуть: 'О, це ж Москва!' Українці відповідають: 'О, Боже. Дуже дякуємо. Па-па.'"Москва була флагманом Чорноморського флоту Росії. Українці потопили її. Це було сигналом тріумфу — проявом української майстерності і російської некомпетентності. Але цей епізод також відображав розрізнене становище українсько-американських відносин у перші тижні війни.У американців викликало гнів те, що українці навіть не попередили їх; стало несподіванкою те, що Україна мала ракети, здатні дістати до корабля; і викликало паніку, оскільки адміністрація Байдена не мала наміру дозволити українцям атакувати такий потужний символ російської сили.Українці, зі свого боку, виходили з глибоко вкоріненого скептицизму.Їхня війна, як вони її бачили, почалась у 2014 році, коли пан Путін захопив Крим і розпалив сепаратистські повстання на сході України. Президент Барак Обама засудив захоплення і наклав санкції на Росію. Однак, боячись, що втручання США може спровокувати повномасштабне вторгнення, він дозволив лише обмежений обмін розвідданими і відмовився надати оборонні озброєння. "Ковдри та окуляри нічного бачення важливі, але війни не виграють за допомогою ковдр", — скаржився тодішній президент України Петро Порошенко. Згодом пан Обама дещо послабив обмеження на розвідку, а пан Трамп у своєму першому терміні ще більше послабив їх і надав Україні перші протитанкові ракети Javelin.Перед найважливішими подіями повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року адміністрація Байдена закрила посольство в Києві та вивела всіх військових з країни. (Маленька група офіцерів ЦРУ залишилася). Українці побачили, як старший американський військовий офіцер сказав їм: "Росіяни йдуть — побачимось".Коли американські генерали запропонували допомогу після вторгнення, вони стикнулися з муром недовіри. "Ми боремося з росіянами, ви — ні. Чому нам слухати вас?" — сказав український командувач сухопутних сил, генерал-лейтенант Олександр Сирський, під час першої зустрічі з американцями.Генерал Сирський швидко змінив свою думку: американці могли надати той тип розвідки, якого його люди не могли отримати.У перші дні війни це означало, що генерал Донаг'ю та кілька його помічників, маючи лише свої телефони, передавали інформацію про рухи російських військ генералу Сирському та його штабу. Однак навіть така спонтанна організація викликала конкуренцію всередині української армії, між генералом Сирським і його керівником, командувачем Збройними Силами генералом Валерієм Залужним. На думку лоялістів Залужного генерал Сирський вже використовував цю співпрацю для здобуття переваги.Додатково ускладнювала ситуацію напружена взаємодія генерала Залужного з його американським колегою генералом Марком Міллі, головою Об'єднаного комітету начальників штабів.Під час телефонних розмов генерал Міллі інколи сумнівався в запитах українців на обладнання. Він міг давати поради щодо ведення бою, спираючись на супутникову розвідку, яку бачив у своєму кабінеті в Пентагоні. Потім наставала незручна тиша, перед тим, як генерал Залужний обривав розмову. Іноді він просто ігнорував дзвінки американців.Щоб не допустити припинення комунікації, Пентагон ініціював складну телефонну мережу: помічник Міллі телефонував майору генералу Девіду С. Болдвіну, командувачу Національної гвардії Каліфорнії, який дзвонив багатому виробнику дирижаблів з Лос-Анджелеса Ігорю Пастернаку, який виріс у Львові разом з Олексієм Резніковим, тодішнім міністром оборони України. Пан Резніков знаходив генерала Залужного і , за словами генерала Болдвіна, говорив йому: "Я знаю, що ти злий на Міллі, але ти повинен йому зателефонувати."Проте в результаті цього хаотичного союзу виникла співпраця через низку швидких подій.У березні, коли наступ росіян на Київ застопорився, росіяни змінили свої амбіції і стратегію, перемістивши додаткові сили на схід і південь — логістичне досягнення, яке на думку американців мало потребувати місяців. Це зайняло два з половиною тижні.Якщо коаліція не перегляне своїх амбіцій, вважали генерал Донаг'ю і командувач військ США в Європі та Африці генерал Крістофер Г. Каволі, українці, які були катастрофічно менші за чисельністю та озброєнням, програють війну. Тобто коаліція повинна була почати надавати важке наступальне озброєння — артилерійські батареї M777 і снаряди.Адміністрація Байдена вже організувала екстрені поставки протиповітряних та протитанкових озброєнь. Але M777 були чимось зовсім іншим — першим великим кроком на підтримку великої наземної війни.Міністр оборони Ллойд Дж. Остін III і генерал Міллі поставили 18-ту повітряну армію відповідальною за доставку озброєнь і консультування українців щодо їхнього використання. Коли президент Джо Байден погодився на поставки M777, Тоні Басс Аудиторіум став повноцінним штабом.Польський генерал став заступником генерала Донаг'ю. Британський генерал очолив логістичний хаб на колишньому баскетбольному майданчику. Канадієць відповідав за навчання.Підвал аудиторії став тим, що відомо як "центр злиття", який створював розвіддані про позиції, рухи та наміри російських військ. Там, за словами розвідників, офіцери ЦРУ, Національного агентства безпеки, Агентства оборонної розвідки та Національного геопросторового розвідувального агентства працювали разом з розвідниками коаліції.18-та повітряна армія відома як "Драконівський корпус"; нова операція отримала назву "Завдання Дракон" (Task Force Dragon). Все, що було потрібно для об'єднання цих частин — це вагання українського вищого командування.На міжнародній конференції 26 квітня на авіабазі Рамштайн у Німеччині генерал Міллі представив пана Резнікова і заступника Залужного генералам Каволі і Донаг'ю. "Ось ваші люди", — сказав генерал Міллі, додавши: "Вам треба працювати з ними. Вони вам допоможуть."Така взаємна довіра тільки почала формуватися. Пан Резніков погодився поговорити з генералом Залужним. "Ми організували склад делегації для поїздки до Вісбадена, — сказав пан Резніков.  - І так все почалося".У центрі партнерства були два генерали — українець Забродський, і американець Донаг'ю.Генерал Забродський був головним українським контактом у Вісбадені, хоч і неофіційно, оскільки він працював у парламенті. В іншому ж він був ідеальним кандидатом.Як і багато його ровесників в українській армії, генерал Забродський добре знав ворога. У 1990-х роках він навчався у військовій академії в Санкт-Петербурзі і служив п’ять років у російській армії.Він також знав американців: з 2005 по 2006 рік він навчався в Армійському коледжі командування та генерального штабу у Форт-Лівенворсі, штат Канзас. За вісім років по тому генерал Забродський очолив небезпечну місію за лініями проросійських сил на сході України, яка частково була модельована за однією з операцій, яку він вивчав у Форт-Лівенворсі — відомою розвідувальною місією генерала конфедератів Дж.Е.Б. Стюарта навколо армії генерала Джорджа Макклеллана в кампанії при Пітсбурзі. Це привернуло увагу впливових людей у Пентагоні: вони відчули, що цей генерал є тим лідером, з яким можна працювати.Генерал Забродський згадує перший день у Вісбадені: "Моя місія полягала в тому, щоб дізнатися: хто цей генерал Донаг'ю? Яка його влада? Скільки він може зробити для нас?"Генерал Донаг'ю був зіркою в таємничому світі спеціальних сил. Разом з командами вбивць ЦРУ та місцевими партнерами він полював на терористичних лідерів у тінях Іраку, Сирії, Лівії та Афганістану. Як лідер елітних сил Delta Force, він допоміг побудувати партнерство з курдськими бійцями для боротьби з "Ісламською державою" в Сирії. Генерал Каволі одного разу порівняв його з "героєм коміксів".Тепер він показував генералу Забродському та його супутнику, генерал-майору Олександру Кириленку, карту обложеного сходу та півдня їхньої країни, де російські сили значно перевершували українські. Згадуючи їхнє гасло "Слава Україні", він поставив їм виклик: "Можете скільки завгодно кричати 'Слава Україні' з іншими людьми. Мене не цікавить, які ви сміливі. Подивіться на цифри". Потім він провів їх через план, як здобути перевагу на полі бою до осені, згадує генерал Забродський.Перша стадія вже була у процесі — навчання українських артилеристів на нових M777. Task Force Dragon допомагала їм використовувати ці артилерійські системи для того, щоб зупинити російський наступ. Потім українцям потрібно було здійснити контрнаступ.Того вечора генерал Забродський написав своїм начальникам у Києві."Знаєте, багато країн хотіли підтримати Україну, — згадує він.  — Але хтось мав бути координатором, організувати все, вирішити поточні проблеми та зрозуміти, що нам потрібно в майбутньому. Я сказав головнокомандувачу: Ми знайшли нашого партнера".Присутність українських офіцерів у Вісбадені стала вирішальним моментом у зусиллях війни. Ці офіцери працювали в тісній координації з американцями, кожного дня переглядаючи дані, складали карти російських сил і аналізували найбільш стратегічні цілі. Інтеграція української та американської військової експертизи дозволила точніше і ефективніше визначати ключові цілі. Основною метою було забезпечити, щоб українці могли точно вражати російські позиції, використовуючи оперативну розвідку, що збиралася та аналізувалася спільними командами.Однак ця співпраця також спричинила цікаву та делікатну термінологічну дискусію в європейському командуванні США. Справа полягала в тому, як називати цілі, що були визначені для можливих ударів. Деякі офіцери вважали, що термін "цілі" є доречним, оскільки він чітко і прямо відображав мету визначення цих ворожих позицій для атаки. Інші, однак, вважали цей термін занадто провокативним, адже він міг надати співпраці між військами вигляд більш активного втручання, ніж було насправді.Ця дискусія призвела до використання нейтральнішого терміну: "пункти інтересу". Логіка полягала в тому, щоб зберегти певну невизначеність, що дозволяло б офіційним особам уникати прямої відповідальності чи підзвітності за будь-які конкретні дії, вжиті українцями. Також для повітряних загроз використовувався термін "сліди інтересу", що дозволяло більш гнучко обмінюватися розвідданими без провокації російської відповіді.Майор генерал Тімоті Д. Браун, керівник розвідки європейського командування США, відіграв важливу роль у встановленні цих мовних протоколів для захисту США та їхніх союзників від можливих дипломатичних наслідків. Різниця була тонка, але важлива, особливо коли йшлося про чутливі протоколи обміну розвідданими.Важливо, що існувало чітке правило: жодна розвідка не передавалася українцям щодо цілей на території Росії. Це обмеження було ключовим елементом угоди, створеним для запобігання ескалації за межі кордонів України та уникнення прямого зіткнення між силами НАТО та Росією. Якщо українські командири вирішували завдати ударів по цілях у Росії, їм доводилося покладатися на власну розвідку та можливості, зокрема використовуючи національні системи озброєнь.Основним принципом, як пояснив один високопосадовець США, було те, що війна повинна залишатись у межах території України. Ця стратегія була спрямована на мінімізацію ризику того, що НАТО буде безпосередньо втягнуто в конфлікт, гарантуючи, що підтримка України залишатиметься в межах розвідки та матеріальної допомоги без переходу критичних червоних ліній, які могли б призвести до більш масштабного конфлікту.Тонке формулювання і суворі правила взаємодії підкреслювали нестабільний баланс, який США та їхні союзники намагалися підтримувати — підтримуючи Україну, не ескалуючи війну до повномасштабного конфлікту з Росією. Це напруження було постійним тлом цієї партнерської співпраці, що вимагало уважних переговорів і чіткої комунікації для управління як військовими цілями, так і геополітичними реаліями.Білий дім також заборонив обмінюватися розвідкою про місцезнаходження "стратегічних" російських лідерів, таких як начальник генерального штабу, генерал Валерій Герасимов. "Уявіть, як ми відреагували б, якби дізналися, що росіяни допомогли іншій країні вбити нашого головнокомандувача", — сказав один з високопосадовців США. — Ми б оголосили війну". Так само Task Force Dragon не могла ділитися розвідкою, яка вказувала б місця перебування окремих росіян.Система працювала таким чином: Task Force Dragon повідомляла українцям, де перебувають росіяни. Однак, щоб захистити джерела та методи розвідки від російських шпигунів, не уточнювалося, як вони дізналися про це. Українці бачили лише ланцюжки координат, поділені на категорії: Пріоритет 1, Пріоритет 2 тощо. Як пам'ятає генерал Забродський, коли українці запитували, чому вони мають довіряти цій розвідці, генерал Донаг'ю відповідав: "Не турбуйтеся, як ми це дізналися. Просто довіртеся, що коли ви стріляєте, ви влучите в ціль, і вам сподобаються результати. А якщо вам не сподобаються результати, скажіть нам, ми все виправимо."Система запрацювала у травні. Першою метою став броньований радарний транспортний засіб, відомий як "Зоопарк", який росіяни могли використовувати для виявлення таких систем озброєнь, як українські M777. Центр обробки інформації виявив "Зоопарк" біля окупованого росіянами Донецька на сході України.Українці вирішили поставити пастку: спочатку вони відкривають вогонь по російських позиціях. Коли росіяни увімкнуть "Зоопарк", щоб відстежити вогонь, центр обробки інформації визначить координати "Зоопарка" для майбутнього удару.У визначений день, згадує генерал Забродський, генерал Донаг'ю зателефонував командиру батальйону з настановою: "Як почуваєшся?" — запитав він. "Почуваюся чудово", — відповів український офіцер. Генерал Донаг'ю перевірив супутникові знімки, щоб переконатися, що мета і M777 правильно розташовані. Лише після цього артилерист відкрив вогонь, знищивши "Зоопарк". "Всі сказали: Ми можемо це зробити!", — згадує один з американських посадовців.Але залишалося критичне питання: чи зможуть партнери застосувати цю систему проти кількох цілей під час великої кінетичної битви?Це мала бути битва під Сєвєродонецьком, на північ від Донецька, де росіяни планували побудувати понтонний міст через річку, а потім оточити й захопити місто. Генерал Забродський назвав це "пекельною ціллю".Бій, який відбувся, широко висвітлювався як рання і важлива перемога України. Понтони стали пастками смерті; за оцінками України, загинуло щонайменше 400 росіян. Неозвученим залишалося те, що американці надали "точки інтересу", які допомогли зірвати російську атаку.У ці перші місяці бої були здебільшого зосереджені на сході України. Але американська розвідка також стежила за рухами росіян на півдні, особливо за великим зосередженням військ поблизу міста Херсон. Незабаром кілька команд M777 були перепризначені, і Task Force Dragon почала передавати точки інтересу для ураження російських позицій там.З практикою Task Force Dragon стала швидше виявляти точки інтересу, а українці швидше по них стріляли. Чим більше вони демонстрували свою ефективність з M777 та подібними системами, тим більше коаліція постачала нові — і все більше точок інтересу надходило від Вісбадену."Знаєте, коли ми почали вірити? — згадує генерал Забродський. — Коли Донаг'ю сказав: Ось список позицій. Ми перевірили список і сказали: Ці 100 позицій хороші, але нам потрібно ще 50. І вони надіслали ще 50".M777 стали робочими конями української армії. Але оскільки вони зазвичай не могли запускати свої снаряди калібру 155 міліметрів більше ніж на 15 миль, вони не могли конкурувати з величезною перевагою росіян у чисельності та техніці.Щоб дати українцям компенсаторні переваги в точності, швидкості і дальності, генерали Каволі та Донаг'ю незабаром запропонували значний крок уперед — надання мобільних артилерійських ракетних систем High Mobility Artillery Rocket Systems, відомих як HIMARS, які використовують супутникові ракети для завдання ударів на відстань до 50 миль.Подальші дебати відображали еволюцію мислення американців.Офіційні особи Пентагону чинили опір, не бажаючи витрачати обмежені запаси HIMARS. Але у травні генерал Каволі відвідав Вашингтон і обґрунтував своє прохання, що зрештою переконало їх.Целеста Воллендер, тодішня заступниця міністра оборони з міжнародних справ безпеки, згадала: "Міллі завжди говорив: У вас є маленька російська армія, яка воює з великою російською армією, і вони воюють однаково, і українці ніколи не переможуть. Аргумент Каволі був, що з HIMARS вони можуть воювати, як ми, і саме так вони почнуть перемагати росіян".У Білому домі радники та президент Байден зважували цей аргумент з побоюваннями, що тиск на росіян може лише змусити Путіна впасти в паніку і розширити війну. Коли генерали попросили HIMARS, один з офіційних осіб згадував, що це було схоже на "стояти на лінії і думати: якщо зробиш крок уперед, чи не розпочнеться Третя світова війна?" І коли Білий дім зробив цей крок уперед, за словами офіційного джерела, Task Force Dragon став "повним тилом війни."Вісбаден здійснював нагляд за кожним ударом HIMARS. Генерал Донаг'ю та його помічники перевіряли списки цілей українців і давали поради щодо розташування пускових установок і часу для ударів. Українці повинні були використовувати лише координати, надані американцями. Для запуску боєголовки оператори HIMARS потребували спеціальної електронної картки, яку американці могли деактивувати в будь-який час.Удари HIMARS, які призводили до 100 і більше загиблих чи поранених росіян, стали майже щотижневими. Російські війська залишалися збентеженими та розгубленими. Їхній моральний дух падав, а разом із ним і їхня воля до боротьби. І з ростом арсеналу HIMARS з 8 до 38 одиниць та вдосконаленням українських операторів, за словами одного з американських посадовців, втрати зросли в п'ять разів."Ми стали маленькою частиною, може, не найкращою частиною, але маленькою частиною вашої системи," — пояснив генерал Забродський, додаючи: "Більшість країн робили це протягом 10, 20, 30 років. А ми були змушені зробити це за кілька тижнів."Разом партнери відточували вбивчу машину.Частина 2. Коли ви переможете Росію — ви станете частиною насПід час першої зустрічі Генерал Донаг'ю  показав Генералу Забродському кольорову карту, де сили НАТО та США позначені синім, російські сили — червоним, а українські сили — зеленим. Ця тонка символіка кольору. Зокрема коли генерал Забродський запитав, чому Україна позначена зеленим, а не синім,що ілюструє прагнення України бути повністю інтегрованою в Західний альянс, генерал Донаг'ю відповів: "Коли ви переможете Росію, ми зробимо вас синіми назавжди". Це мало глибоке значення. Йшлося не лише про військову стратегію, а й про ширший геополітичний зсув, який закріпить інтеграцію України в НАТО і Захід, якщо їм вдасться відкинути російські сили.Було три місяці з початку вторгнення, і карти розповідали таку історію війни:На півдні України українці зупинили наступ росіян на чорноморський суднобудівний центр у Миколаєві. Але росіяни контролювали Херсон, і корпус, що налічував близько 25 000 солдатів, окупував територію на захід від Дніпра. На сході росіяни були зупинені під Ізюмом, але вони утримували територію між Ізюмом і кордоном, зокрема стратегічно важливу долину річки Оскіл.Стратегія росіян змінилася з намагання скинути режим у Києві — безрезультатної спроби захопити столицю — до повільної стратегії придушення. Українці повинні були перейти в контрнаступ.Їхній головнокомандувач, генерал Залужний, разом з британцями підтримував найбільш амбіційний варіант — наступ з району Запоріжжя на південний схід до окупованого Мелітополя. Цей маневр, на їхню думку, мав би перервати сухопутні шляхи постачання російських сил до Криму.Генерал Донаг'ю  теоретично погоджувався. Однак, за словами його колег, він вважав, що наступ на Мелітополь був би неможливим, враховуючи стан українських військ і обмежену здатність коаліції постачати М777 без ослаблення боєздатності США. Щоб довести свою точку зору він під час військових ігор взяв на себе роль російського командира. Кожного разу, коли українці намагалися просуватися, генерал Донаг'ю знищував їх з переважною бойовою силою.Врешті-решт вони погодилися на двофазовий наступ, щоб заплутати російських командирів, які, за даними американської розвідки, вважали, що українці мають достатньо солдатів і техніки лише для одного наступу.Основною метою було повернути Херсон і убезпечити західний берег Дніпра, щоб запобігти просуванню російських сил до портового міста Одеса та створенню нової загрози для Києва.Генерал Донаг'ю  підтримував варіант другого фронту на сході, від Харківської області до долини річки Оскіл. Але українці замість цього запропонували менший відволікаючий маневр, щоб привернути російські сили на схід і полегшити наступ на Херсон.Це мало відбутись у перші числа вересня. Українці мали розпочати двотижневі артилерійські обстріли, щоб ослабити російські сили на півдні. Лише після цього, 18 вересня, вони мали перейти до наступу на Херсон.А якщо боєприпасів вистачить, вони планували перетнути Дніпро. Генерал Забродський згадує, як генерал Донаг'ю сказав: "Якщо ви хочете переправитися через річку і дістатися до кримського перешийка, тоді йдіть за планом".Це був план, поки він не змінився.Іноді пан Зеленський безпосередньо спілкувався з регіональними командирами, і після однієї такої розмови американці дізналися, що порядок ведення бойових дій змінився.Херсон тепер мав бути взятий швидше і першочергово — 29 серпня.Генерал Донаг'ю повідомив генералу Залужному, що для підготовки до Херсона потрібно більше часу; зміна планів, сказав він, ставить під загрозу контрнаступ і всю країну. Пізніше американці дізналися, що сталося:Пан Зеленський сподівався відвідати засідання Генеральної Асамблеї ООН у середині вересня. Демонстрація результатів на полі бою, на його думку, зміцнила б його позицію для отримання додаткової військової допомоги. Тому на останньому етапі змінили план — це стало передвісником фундаментальної невідповідності, яка дедалі більше впливала на хід війни.Наслідки були не такими, як планувалося.Росіяни відповіли, переміщаючи підкріплення зі сходу до Херсона. Тепер генерал Залужний зрозумів, що ослаблені російські сили на сході можуть дозволити українцям реалізувати те, що пропонував генерал Донаг'ю — дістатися до долини річки Оскіл. "Йдіть, йдіть, йдіть — у вас є шанс", — сказав генерал Донаг'ю українському командувачу на сході генералу Сирському, як пригадує один європейський офіційний представник.Російські війська розпалися навіть швидше, ніж передбачалося, залишивши своє спорядження під час втечі. Українське командування не очікувало, що їхні сили досягнуть західного берега Осколу, і коли це сталося, авторитет генерала Сирського в очах президента різко зріс.На півдні американська розвідка повідомила, що корпус на західному березі Дніпра має серйозні проблеми з їжею та боєприпасами.Українці вагалися. Генерал Донаг'ю благав польового командира, генерал-майора Андрія Ковальчука, рухатися вперед. Незабаром вищі керівники США, генерали Каволі та Міллі, підняли це питання у генерала Залужного.Але це також не спрацювало.Міністр оборони Великої Британії Бен Уоллес запитав у генерала Донаг'ю, що б він зробив, якби генерал Ковальчук був його підлеглим."Він уже був би звільнений", — відповів генерал Донаг'ю ."Я це вирішу", — сказав пан Уоллес. Британська армія мала значний вплив на Київ; на відміну від американців, вони розмістили невеликі групи офіцерів в Україні після вторгнення. Тепер міністр оборони скористався цим впливом і вимагав від українців звільнити командира.Мабуть, жоден клаптик української землі не був ціннішим для пана Путіна, ніж Крим. Оскільки українці повільно просувалися до Дніпра, сподіваючись переправитися через нього та рухатися до півострова, це породило те, що один з посадовців Пентагону назвав "основною напругою":Щоб дати російському президенту стимул для переговорів, пояснив офіційний представник, українці повинні були тиснути на Крим. Однак це, ймовірно, могло змусити Путіна задуматися про вчинення "чогось відчайдушного".Українці вже здійснювали тиск на землі. І адміністрація Байдена дозволила допомогти українцям розробити, виробляти та впроваджувати новий флот морських дронів для атак на Чорноморський флот Росії. (Американці надали українцям ранній прототип, призначений для протидії китайському морському нападу на Тайвань.) Спочатку ВМС дозволили передавати українцям точки інтересу щодо російських військових кораблів за межами територіальних вод Криму. У жовтні, з дозволом діяти всередині Криму, ЦРУ таємно почало підтримувати удари дронів по порту Севастополя.Того ж місяця американська розвідка перехопила розмову російського командувача військами в Україні, генерала Сергія Суровікіна, який справді розмірковував над тим, щоб зробити щось відчайдушне: використати тактичну ядерну зброю, щоб зупинити українців від переходу через Дніпро і прямування до Криму.До того моменту американські розвідувальні агентства оцінювали ймовірність використання Росією ядерної зброї в Україні на рівні 5–10 відсотків. Тепер вони сказали, що якщо лінії російських військ на південь зламаються, ймовірність сягатиме 50 відсотків.Ця основна напруга, здавалось, наближалася до свого піку.У Європі генерали Каволі та Донаг'ю благали бригадного генерала Олександра Тарнавського, який замінив генерала Ковальчука, просунути свої бригади вперед, розгромити корпус на західному березі Дніпра та захопити його спорядження.У Вашингтоні старші радники пана Байдена з тривогою озмірковували над протилежним — чи потрібно тиснути  на українців, щоб сповільнити їхній наступ.Момент, ймовірно, був найкращим шансом для українців завдати революційного удару по росіянах. Він також міг бути найкращим шансом для спалаху більш широкої війни.Зрештою, у своєрідній великій невизначеності, момент так і не настав.Щоб захистити свої відступаючі війська, російські командири залишали маленькі відділення солдатів. Генерал Донаг'ю порадив генералу Тарнавському знищити або обійти їх і зосередитись на основній меті — корпусі. Але щоразу, коли українці натрапляли на таке відділення, вони зупинялися, припускаючи, що на них чекає більша сила.Генерал Донаг'ю сказав йому, що супутникові знімки показали, що українські війська, за словами представників Пентагону, заблоковані лише одним або двома російськими танками. Але не маючи змоги побачити ці знімки, український командир вагався, остерігаючись відправити свої сили вперед.Щоб змусити українців рухатися, Task Force Dragon передав їм точки інтересу, а оператори M777 знищували танки за допомогою ракет Excalibur — часозатратні кроки, які повторювалися щоразу, коли українці натрапляли на російське відділення.Українці все ж таки відвоювали Херсон і очистили західний берег Дніпра. Але наступ зупинився на цьому етапі. Українці, у яких закінчувалися боєприпаси, не перейшли через Дніпро. Вони не просувалися до Криму, як сподівалися українці та як боялися росіяни.І поки росіяни втекли через річку, далі на захоплену територію, величезні машини рвали землю, прокладаючи довгі, глибокі траншеї на своєму шляху.Проте українці залишались у святковому настрої, і під час своєї наступної поїздки до Вісбадена генерал Забродський презентував генералу Донаг'ю "бойовий сувенір": тактичний жилет, що належав російському солдату, чиї товариші вже марширували на схід до місця, яке стане горнилом 2023 року — місця, яке називалося Бахмут.Частина 3. Найкращі планиПланування на 2023 рік розпочалося одразу, на тому етапі, коли, як тепер видно, панувала певна необґрунтована ейфорія.Україна контролювала західні береги річок Оскіл та Дніпро. В межах коаліції існувала загальна думка, що контрнаступ 2023 року стане останнім етапом війни: українці або здобудуть остаточну перемогу, або пану Путіну доведеться шукати мир."Ми виграємо всю цю війну", — сказав пан Зеленський членам коаліції, як пригадує старший американський чиновник.Для цього, як пояснив генерал Забродський, коли партнери зібрались у Вісбадені пізньої осені, генерал Залужний знову наполягав на тому, щоб основний наступ був спрямований на Мелітополь, щоб перекрити російські сили в Криму — те, що він вважав великою, але втраченою можливістю завдати ворогу нищівного удару ще у 2022 році.І знову деякі американські генерали виступали за обережність.У Пентагоні чиновники хвилювалися щодо своєї здатності забезпечити достатню кількість зброї для контрнаступу; можливо, українцям, перебуваючи у найсильнішій позиції, слід було подумати про укладення угоди. Коли голова Об'єднаного комітету начальників штабів генерал Міллі висловив таку ідею у промові, багато прихильників України (включаючи республіканців у Конгресі, які тоді майже одноголосно підтримували війну) звинуватили його в потуранні.У Вісбадені, під час приватних розмов з генералом Забродським та британцями, генерал Донаг'ю вказував на російські окопи, які вони рили для захисту півдня. Він також звертав увагу на повільний наступ українців до Дніпра всього за кілька тижнів до цього. "Вони риють окопи, хлопці, — сказав він їм. — Як ви плануєте перетнути це?"Замість цього, як згадує генерал Забродський та європейський чиновник, він запропонував паузу: якщо українці витратять наступний рік, якщо не більше, на створення нових бригад та їхнє навчання, то вони будуть значно краще готові для наступу на Мелітополь.Британці, своєю чергою, аргументували, якщо українці все ж підуть в наступ, коаліція повинна їх підтримати. Вони не повинні бути такими ж хорошими, як британці та американці, казав генерал Каволі, вони просто повинні бути кращими за росіян.Але паузи не буде. Генерал Забродський сказав генералу Залужному: "Донаг’ю правий". Але він також визнав, що "ніхто не любив рекомендацій Донаг’ю окрім мене".До того ж, генерал Донаг'ю вже був на виході.Розгортання 18-ї повітряно-десантної дивізії було тимчасовим. Тепер у Вісбадені з'явиться постійна організація — Група безпекової допомоги—Україна, позивний Еребус — уособлення темряви у грецькій міфології.Того осіннього дня, коли завершилася планувальна сесія і їхній час разом, генерал Донаг'ю провів генерала Забродського до аеродрому Клей-Касерне. Там він вручив йому декоративний щит — емблему 18-ї повітряно-десантної дивізії з дракончиком, оточеним п'ятьма зірками.Західна зірка представляла Вісбаден, трохи на схід — аеропорт Ряшів-Ясьонка. Інші зірки символізували Київ, Херсон і Харків — для генерала Залужного та командувачів на південь і схід.А під зірками — "Дякуємо"."Я запитав його: Чому ти дякуєш мені? — згадує генерал Забродський. — Я повинен сказати дякую"Генерал Донаг'ю пояснив, що українці — це ті, хто воює і гине, випробовує американське обладнання та тактику і ділиться отриманими уроками. "Завдяки вам, — сказав він, — ми створили все це, чого ніколи не змогли б".Кричачи через вітер і шум аеродрому, вони продовжували сперечатися, хто з них заслуговує більше на подяку. Потім вони потиснули один одному руки, і генерал Забродський зник у літаку C-130."Новий хлопець у кімнаті" — це був генерал-лейтенант Антоніо А. Агутто-молодший. Він був командувачем іншого типу, з іншою місією.Генерал Донаг'ю був ризикованим лідером. Генерал Агутто здобув репутацію людини, яка вирізняється обережністю та майстерністю у навчанні й великих операціях. Після захоплення Криму у 2014 році адміністрація Обами розширила програму навчання українців, зокрема на базі на заході країни; генерал Агутто курував цю програму. У Вісбадені його головним завданням стала підготовка нових бригад. "Вам потрібно підготувати їх до бою", — сказав йому міністр оборони Ллойд Остін.Це означало більшу автономію для українців і перерозподіл відносин: спочатку Вісбаден докладав чимало зусиль, щоб здобути довіру українців. Тепер українці просили довіри від Вісбадена.Невдовзі з'явилася можливість.Українська розвідка виявила саморобний російський казармений блок в окупованій Макіївці. "Довіртеся нам у цьому", — сказав генерал Забродський генералу Агутто. Американець погодився, і, як пригадує український командувач, "ми здійснили повний процес таргетування абсолютно самостійно". Роль Вісбадена полягала в наданні лише координат.У цій новій фазі партнерства американські та українські офіцери все ще зустрічалися щодня для визначення пріоритетів, які центр злиття перетворював на точки інтересу. Але тепер українські командири мали більшу свободу дій, використовуючи HIMARS для ударів по додаткових цілях, отриманих завдяки їхній власній розвідці — якщо це відповідало узгодженим пріоритетам."Ми відступимо і будемо спостерігати, слідкуючи за вами, щоб переконатися, що ви не робите нічого безрозсудного", — сказав генерал Агутто українцям. "Основна мета, — додав він, — це дати вам змогу діяти самостійно в якийсь момент".Відгукуючись на події 2022 року, військові ігри січня 2023 року призвели до двоетапного плану.Другорядний наступ, який мав бути здійснений силами генерала Сирського на сході, зосереджувався на Бахмуті — де бої тривали кілька місяців — з відволікаючим маневром у бік Луганської області, території, анексованої Путіним у 2022 році. Такий маневр, як вважалося, мав прив’язати російські сили на сході та сприяти основній меті — наступу на Мелітополь, де російські укріплення вже починали гнити й руйнуватися під впливом зимових холодів і дощів.Але проблеми іншого роду вже почали поступово нищити новий план.Хоча генерал Залужний і був Головнокомандувачем ЗСУ, його позиція все більше ускладнювалася через конкуренцію з генералом Сирським. За словами українських чиновників, суперництво виникло після того, як у 2021 році президент Зеленський вирішив підвищити генерала Залужного, перемістивши його на посаду замість колишнього керівника — генерала Сирського. Суперництво загострилося після вторгнення, коли командири змагалися за обмежену кількість батарей HIMARS. Генерал Сирський народився в Росії та служив у її армії. До того як почав працювати над удосконаленням української мови, зазвичай він говорив російською на нарадах. Генерал Залужний іноді зневажливо називав його "тим російським генералом".Американці знали, що генерал Сирський незадоволений тим, що йому відводиться роль допоміжного командувача у контрнаступі. Коли генерал Агутто зателефонував, щоб упевнитися, що він зрозумів план, Сирський відповів: "Я не згоден, але маю свої накази".Контрнаступ мав початися 1 травня. Між тим українці витратили місяці на тренування. Генерал Сирський надав би чотири бригади, що пройшли бойове хрещення — кожна з яких налічувала від 3000 до 5000 солдатів — для навчання в Європі. До них приєднаються чотири нові бригади рекрутів.Але генерал Сирський мав інші плани.У Бахмуті росіяни розміщували і втрачали величезні сили. Генерал Сирський побачив можливість оточити їх і спровокувати розкол у їхніх лавах. "Візьміть усіх новобранців" для Мелітополя, — сказав він генералу Агутто, за словами американських офіційних осіб. І коли Зеленський став на його бік, незважаючи на протести як власного головнокомандувача, так і американців, важлива складова контрнаступу була фактично зірвана.Тепер українці відправили б лише чотири недосвідчені бригади за кордон для тренувань. (Вони готували ще вісім всередині України). Крім того, нові рекрути були переважно літніми — в основному їм було 40-50 років. Коли вони приїхали до Європи, як згадує старший американський чиновник, "ми все думали, що це не дуже добре".Вік призову в Україні був 27 років. Генерал Каволі, підвищений до посади верховного союзного командувача для Європи, закликав генерала Залужного "ввести своїх 18-річних у гру". Але американці зрозуміли, що ані президент, ані генерал не зважаться на таке політично чутливе рішення.Аналогічна динаміка мала місце і на американській стороні.Минулого року росіяни не дуже розумно розмістили командні пункти, склади боєприпасів і логістичні центри в радіусі 50 миль від лінії фронту. Але нова розвідка показала, що росіяни тепер перенесли критичні об'єкти за межі досяжності HIMARS. Тому генерали Каволі і Агутто рекомендували наступний крок — передати українцям тактичні ракетні системи армії (ATACMS) — ракети, які можуть досягати 190 миль, щоб ускладнити росіянам можливість допомагати в обороні Мелітополя.ATACMS стали особливо болючою темою для адміністрації Байдена. Російський військовий керівник, генерал Герасимов, опосередковано згадував про них ще у травні, коли попереджав генерала Міллі, що будь-яка ракета, яка долає 190 миль, порушить "червону лінію". Також виникло питання про постачання: Пентагон вже попереджав, що не матиме достатньо ATACMS, якщо США доведеться воювати самостійно.Повідомлення було чітким: перестаньте просити ATACMS.Основні припущення були перевернуті. Тим не менш, американці бачили шлях до перемоги, хоч і він став все вужчим. Ключовим моментом для досягнення цього було почати контрнаступ згідно з планом, 1 травня, до того, як росіяни відремонтують свої укріплення і перекинуть більше військ для підкріплення Мелітополя.Але критична дата пройшла. Деякі обіцяні постачання боєприпасів та обладнання були затримані, і, незважаючи на запевнення генерала Агутто, що наявних запасів достатньо для початку, українці не наважилися розпочати, поки не отримають все.У якийсь момент, коли напруга зростала, генерал Каволі звернувся до генерала Забродського і сказав: "Міша, я люблю вашу країну. Але якщо ви не зробите це, ви програєте війну"."Моя відповідь була: Я розумію, що ви говорите, Крістофер. Але, будь ласка, зрозумійте мене. Я не головнокомандувач. І я не президент України", — згадував генерал Забродський, додаючи: "Мабуть, я мав би плакати так само, як і він".У Пентагоні почали відчувати, що між союзниками виникають серйозні тріщини. Генерал Забродський згадував, як генерал Міллі запитав: "Скажіть мені правду. Ви змінили план?""Ні, ні, ні, —  відповів він. — Ми не змінили план і не будемо цього робити."Коли він вимовив ці слова, він дійсно вірив, що каже правду.Наприкінці травня розвідка показала, що росіяни швидко формують нові бригади. Українці не мали всього, чого хотіли, але мали те, що, на їхню думку, їм було потрібно. Тепер їм доведеться діяти.Генерал Залужний виклав остаточний план на засіданні Ставки — урядового органу, що займається військовими питаннями. Генерал Тарнавський отримав 12 бригад і більшу частину боєприпасів для основного наступу на Мелітополь. Командувач морської піхоти, генерал-лейтенант Юрій Содоль, мав зробити маневр у напрямку Маріуполя, зруйнованого портового міста, яке було захоплено росіянами після виснажливої облоги рік тому. Генерал Сирський очолив підтримуючий наступ на сході навколо Бахмута, нещодавно втраченого після місяців окопної війни.Тоді виступив генерал Сирський. За словами українських чиновників, генерал заявив, що хоче відійти від плану і здійснити повномасштабну атаку, щоб вигнати росіян з Бахмута. Потім він планував просунутися на схід до Луганської області. Для цього йому, звісно, були потрібні додаткові люди та боєприпаси.Американцям не повідомили результат засідання. Але незабаром розвідка США помітила переміщення українських військ та боєприпасів у напрямках, що не відповідали узгодженому плану.Невдовзі після цього, на терміновій зустрічі на польському кордоні, генерал Залужний визнав перед генералами Каволі та Агутто, що українці насправді вирішили здійснити наступи одночасно в трьох напрямках."Це не план!" — вигукнув генерал Каволі.Що сталося за словами українських чиновників: після засідання Ставки, президент Зеленський наказав розподілити боєприпаси коаліції порівну між генералом Сирським і генералом Тарнавським. Генерал Сирський також отримав п’ять з новонавчених бригад, залишаючи сім для боротьби за Мелітополь."Це було як спостерігати за загибеллю наступу на Мелітополь ще до того, як він був розпочатий", — зазначив один з українських посадовців.Після п’ятнадцяти місяців війни все дійшло до цього критичного моменту."Ми повинні були відійти", — сказав старший американський чиновник.Але вони не пішли."Ці рішення, що стосуються життя і смерті і того, яку територію ви цінуєте більше, а яку менше, — це фундаментально суверенні рішення, — пояснив високопосадовець адміністрації Байдена. — Все, що ми могли зробити, це дати їм пораду".Лідер штурму Маріуполя, генерал Содоль, охоче приймав поради від генерала Агутто. Ця співпраця принесла один з найбільших успіхів контрнаступу: після того, як американська розвідка виявила слабке місце в російських лініях, війська генерала Содоля, використовуючи координати з Вісбадена, відвоювали село Старомайорське та майже вісім квадратних миль території.Для українців ця перемога поставила питання: чи може боротьба за Маріуполь бути більш перспективною, ніж наступ на Мелітополь? Але атака застопорилася через брак людських ресурсів.Проблема була чітко позначена на карті бойових дій в офісі генерала Агутто: наступ генерала Сирського на Бахмут виснажував українську армію.Генерал Агутто закликав його направити бригади та боєприпаси на південь для наступу на Мелітополь. Але генерал Сирський, за словами американських та українських офіційних осіб, не змінив свого рішення. Він не змінив своєї позиції навіть після того, як Євгеній Пригожин, чиї найманці з ПВК Вагнера допомогли росіянам захопити Бахмут, повстав проти військового керівництва Путіна та відправив свої сили в бік Москви.Розвідка США оцінювала, що заколот може підірвати бойовий дух і єдність росіян; перехоплені повідомлення показали, що російські командири були здивовані тим, що українці не тиснуть сильніше на слабо захищений Мелітополь, сказав один з американських розвідників.Але для генерала Сирського повстання було підтвердженням його стратегії — розпалювати розбрат серед росіян, затягуючи їх у Бахмут. Надсилати частину своїх сил на південь означало б підривати це. "Я був правий, Агутто, ти був не правий", — згадує один з американських офіційних осіб слова генерала Сирського, який додав: "Ми досягнемо Луганська".Президент Зеленський охарактеризував Бахмут як "фортецю нашого морального духу". Врешті-решт, це стало кривавою демонстрацією тяжкої ситуації українців, яких було значно менше.Хоча оцінки втрат варіюються, немає сумнівів, що російські втрати — в десятках тисяч — значно перевищували українські. Однак генерал Сирський так і не відвоював Бахмут і не просунувся до Луганська. А поки росіяни відновлювали свої бригади і продовжували боротися на сході, українці не мали такого джерела нових призовників. (Пригожин відвів свої війська назад, так і не дійшовши до Москви, а два місяці по тому він загинув у авіакатастрофі, яку американська розвідка вважала результатом замаху, ймовірно, організованого Кремлем.)Що залишалося — це Мелітополь.Основною перевагою машини Вісбадена була швидкість — скорочення часу від точки інтересу до українського удару. Але ця перевага, а разом з нею й наступ на Мелітополь, була підірвана зміною у тому, як український командувач на тому напрямку використовував ці точки інтересу. Він мав значно менше боєприпасів, ніж планувалося; замість того, щоб просто відкрити вогонь, він тепер спочатку використовував дрони для підтвердження розвідданих.Цей виснажливий процес, підсилений також обережністю і дефіцитом довіри, досяг свого апогею, коли, після тижнів повільного руху через мінні поля і обстріли з гелікоптерів, українські війська підійшли до захопленого села Роботине.Американські офіційні особи розповідали про подальшу битву. Українці сильно обстрілювали росіян артилерією; американська розвідка вказала, що вони відступають."Займіть землю зараз!" — сказав генерал Агутто генералу Тарнавському.Але українці помітили групу росіян на вершині пагорба.У Вісбадені супутникові знімки показали те, що виглядало як російський взвод, від 20 до 50 солдатів — для генерала Агутто це не було достатньою підставою для затримки наступу.Однак генерал Тарнавський не захотів рухатися, поки загроза не буде ліквідована. Тож Вісбаден надіслав координати росіян і порадив одночасно відкривати вогонь і просуватися вперед.Натомість, щоб підтвердити розвіддані, генерал Тарнавський запустив дрони для розвідки над пагорбом.Це зайняло час. Лише після цього він віддав наказ своїм підрозділам відкрити вогонь.А після удару він знову надіслав дрони, щоб підтвердити, що пагорб справді чистий. Потім він наказав своїм силам зайти в Роботине, яке вони захопили 28 серпня.Це взаємне підтвердження коштувало від 24 до 48 годин, оцінили офіцери. І за цей час на південь від Роботиного росіяни почали будувати нові бар'єри, закладати міни та надсилати підкріплення, щоб зупинити український наступ. "Ситуація змінилася кардинально", — сказав генерал Забродський.Фрустрація і напруга між терміновістю місії та реальністю на місці чітко відображаються в цьому уривку. Наполягання генерала Агутто продовжувати наступ у поєднанні з обережним підходом генерала Тарнавського підкреслює складний баланс між швидкими діями та необхідністю ретельної перевірки під час бою. Ситуація зі взводом на пагорбі показує, як невеликі тактичні затримки — наприклад, очікування підтвердження за допомогою дронів або ротація підрозділів — можуть мати непропорційно великі наслідки в умовах високої напруги на полі бою.Розчарування американців через цю затримку, підкреслене коментарем про те, як "чортів взвод зупинив контрнаступ", підкреслює важливість підтримки темпу у таких нестабільних і швидкоплинних умовах конфлікту. Здається, дрібне рішення — чи атакувати негайно, чи чекати на додаткову перевірку — може змінити хід більшої стратегії. Це показує, як навіть невеликий, добре розташований підрозділ може порушити плани, що включають набагато більші сили, уповільнивши більшу мету й витративши дорогоцінний час, поки росіяни адаптуються та укріплюють свої позиції.У більш широкому сенсі, цей момент відображає труднощі, з якими стикаються військові операції, де необхідно досягти швидкості, зберігаючи точність, а також керувати непередбачуваністю бойових рішень на полі бою.Українці не змогли досягти Мелітополя. Їм довелося скоротити свої амбіції. Тепер їхньою метою стало маленьке окуповане місто Токмак, розташоване приблизно на півдорозі до Мелітополя, поруч із критичними залізничними лініями та дорогами.Генерал Агутто надав українцям більшу автономію. Але тепер він розробив детальний артилерійський план —  Операцію "Роллінг Тандер", — у якому, за словами американських та українських офіційних осіб, прописував куди саме українці повинні стріляти, чим і в якому порядку. Однак генерал Тарнавський заперечив проти деяких цілей, наполягав на використанні дронів для перевірки точок інтересу, і Операція "Роллінг Тандер" припинила свій хід.У зв'язку з тим, що спроби зберегти контрнаступ зазнали невдачі, Білий дім санкціонував секретний транспорт невеликої кількості касетних боєприпасів з дальністю близько 100 миль, і генерал Агутто разом із генералом Забродським розробили операцію проти російських атакувальних вертольотів, що загрожували силам генерала Тарнавського. Щонайменше 10 вертольотів було знищено, і росіяни відвели всю свою авіацію до Криму або на материк. Однак українці все одно не змогли просунутися вперед.Остання рекомендація американців полягала в тому, щоб генерал Сирський взяв на себе бойові дії за Токмак. Це було відхилено. Потім вони запропонували, щоб генерал Содоль надіслав своїх морпіхів до Роботиного та прорвав російську лінію. Однак генерал Залужний наказав відправити морпіхів до Херсона, щоб відкрити новий фронт в операції, яку американці вважали приреченою на невдачу — спробі перейти через Дніпро і просуватися до Криму. Морпіхи переправилися через річку на початку листопада, але вичерпали свої сили та боєприпаси. Контрнаступ мав стати вирішальним ударом. Натомість він закінчився ганебно.Генерал Сирський відмовився відповідати на питання щодо своїх взаємодій з американськими генералами, але прес-секретар Збройних Сил України заявив: "Ми сподіваємося, що настане час, і після перемоги України українські та американські генерали, яких ви згадали, можливо, спільно розповідатимуть нам про їхні робочі та дружні переговори під час боротьби з російською агресією".Андрій Єрмак, керівник Офісу президента України і, ймовірно, друга найбільш впливова особа в країні, заявив виданню The Times, що контрнаступ був "переважно згладжений" політичною "невизначеністю" союзників і "постійними" затримками у поставках зброї.Але для іншого високопосадовця з України "справжньою причиною нашої невдачі було те, що для виконання плану було призначено недостатню кількість сил".У будь-якому разі, для партнерів катастрофічний результат контрнаступу залишив після себе образу з обох сторін. "Важливі стосунки були збережені," — сказала пані Уолландер, представник Пентагону. — Але це вже не було тим натхненним і довірливим братерством 2022 року та початку 2023-го."Частина 4. Порушення довіри та кордонівНапередодні Різдва пан Зеленський проїхав через ворота Вісбадена під час свого першого візиту в секретний центр партнерства.При вході в аудиторію Тоні Баса, його проводили повз трофеї спільної боротьби — перекручені уламки російських транспортних засобів, ракет і літаків. Коли він піднявся на галерею над колишнім баскетбольним майданчиком — як це робив генерал Забродський в перший день 2022 року — офіцери, що працювали внизу, вибухнули аплодисментами.Однак президент не приїхав до Вісбадена для святкування. У тіні невдалого контрнаступу, з наближенням третьої важкої зимової кампанії, передвісники лише ставали темнішими. Щоб використати свою нову перевагу, росіяни масово відправляли війська на Схід. У США пан Трамп, скептик щодо України, переживав політичне відродження; деякі республіканці в Конгресі вже починали обурюватися через фінансування.Рік тому коаліція говорила про перемогу. Але, коли 2024 рік настав і тривав, адміністрація Байдена змушена була знову і знову переходити свої власні червоні лінії, щоб просто тримати українців на плаву.Але спочатку було нагальне питання у Вісбадені: генерали Каволі та Агутто пояснили, що не бачать реального шляху до відновлення значних територій у 2024 році. Коаліція просто не могла надати все необхідне обладнання для великого контрнаступу. Також українці не могли створити армію достатнього розміру, щоб провести його.Українці повинні були знизити свої очікування, зосередившись на досяжних цілях, щоб залишатись у боротьбі, поки будуватимуть бойову потужність для можливого контрнаступу в 2025 році: їм потрібно було звести оборонні лінії на сході, щоб не дати росіянам захопити ще більші території. Також необхідно було відновити існуючі бригади та сформувати нові, які коаліція допоможе тренувати і оснащувати.Пан Зеленський висловив свою підтримку.Однак американці знали, що він зробив це неохоче. Знову і знову пан Зеленський давав зрозуміти, що йому потрібно і хочеться великої перемоги, щоб підняти моральний дух вдома і зміцнити підтримку Заходу.Лише кілька тижнів тому президент наказав генералу Залужному відкинути росіян до кордонів України 1991 року до осені 2024 року. Генерал шокував американців, представивши план, який вимагав п’яти мільйонів снарядів і одного мільйона дронів. На що генерал Каволі відповів, володіючи російською: “Откуда?!”Через кілька тижнів, на зустрічі в Києві, український головнокомандувач замкнув генерала Каволі на кухні Міністерства оборони і, з лютим використанням вейпа, зробив останню безнадійну спробу. "Він був між двох вогнів: перший — президент, другий — партнери", — сказав один з його помічників.Як компроміс, американці тепер запропонували пану Зеленському те, що вони вважали б заявленою перемогою — авіаудар, за допомогою далекобійних ракет і дронів, щоб змусити росіян вивести свою військову інфраструктуру з Криму до Росії. Операція отримала кодову назву “Лунний Грім”.До цього часу українці, за допомогою ЦРУ та ВМС США і Великої Британії, використовували морські дрони разом з британськими ракетами Storm Shadow і французькими SCALP для ударів по Чорноморському флоту. Вісбаден надавав розвіддані.Але для проведення ширшої кампанії проти Криму українці потребували набагато більше ракет. Їм були потрібні сотні ATACMS.У Пентагоні старі перестороги ще не зникли. Але після того, як генерал Агутто доповів пану Остіну про все, чого можна досягти за допомогою "Лунного Грому", один із помічників згадує, як він сказав: "Окей, тут є справді переконлива стратегічна мета. Це не просто про завдавання ударів".Пан Зеленський отримає свої довгоочікувані ATACMS. Проте, за словами однієї американської офіційної особи, "ми знали, що в глибині душі він все ще хоче зробити щось інше, щось більше."Генерал Забродський перебував у командному центрі Вісбадена наприкінці січня, коли отримав термінове повідомлення і вийшов на вулицю.Повернувшись, блідий як привид, він повів генерала Агутто на балкон і, запаливши Lucky Strike, сказав йому, що боротьба за керівництво в Україні досягла своєї кульмінації: генерала Залужного звільняють. Ставки були на його конкурента, генерала Сирського, як на наступного керівника.Американці не були здивовані; вони вже чули багато чуток про невдоволення президента. Українці пояснювали це політикою, страхом, що популярний генерал Залужний може кинути виклик пану Зеленському на президентських виборах. Також була зустріч у Ставці, на якій президент фактично підкосив генерала Залужного, і подальше рішення генерала опублікувати статтю в The Economist, де він заявляв, що війна зайшла в глухий кут, а українці потребують технологічного прориву. Це все відбувалося, коли його президент закликав до повної перемоги."Генерал Залужний, — сказав один з американських офіційних осіб, — був мертвий чоловік, що йде".Призначення генерала Сирського принесло змішане полегшення. Американці вважали, що тепер у них буде партнер, який матиме довіру та вухо президента; вони сподівалися, що процес ухвалення рішень стане більш послідовним.Генерал Сирський також був відомою фігурою.Частина цієї відомості, звісно, була пов'язана з пам'яттю 2023 року, шрамом Бахмута — тим, як іноді генерал ігнорував їхні рекомендації, навіть намагався підривати їх. Тим не менше, колеги кажуть, що генерали Каволі та Агутто відчували, що розуміють його особливості; принаймні він їх вислуховував, і на відміну від деяких командирів, він цінував і зазвичай довіряв інформації, яку вони надавали.Для генерала Забродського ж зміна була особистим ударом і стратегічною невизначеністю. Він вважав генерала Залужного другом і відмовився від свого парламентського місця, щоб стати його заступником з планів і операцій. (Невдовзі його вивели з цієї посади та з ролі у Вісбадені. Коли генерал Агутто дізнався про це, він зателефонував і запросив до свого будинку на пляжі в Північній Кароліні —  генерали могли б поплавати на човні. "Може, в наступному житті," — відповів генерал Забродський).А зміна охорони відбулася в особливо невизначений момент для партнерства: підштовхувані паном Трампом, республіканці в Конгресі затримували 61 мільярд доларів на нову військову допомогу. Під час бою за Мелітополь командувач наполягав на використанні дронів для верифікації кожної точки інтересу. Тепер, з набагато меншим запасом ракет і снарядів, командири на фронті прийняли той самий протокол. Вісбаден все ще виробляв точки інтересу, але українці ледь їх використовували."Нам це зараз не потрібно", — сказав генерал Забродський американцям.Червоні лінії продовжували рухатися.Були ATACMS, які таємно прибули на початку весни, щоб росіяни не зрозуміли, що Україна тепер може завдати ударів по Криму.І були малі команди експертів. Кілька місяців тому генералу Агутто дозволили відправити невелику групу, близько дюжини офіцерів, до Києва, послабивши заборону на перебування американських військових на українській землі. Щоб не викликати спогадів про американських військових радників, відправлених до Південного В'єтнаму в процесі ескалації війни, їх називали "експертами з певних питань". Після зміни українського керівництва, щоб побудувати довіру і координацію, адміністрація більше ніж потроїла кількість офіцерів у Києві — до близько тридцяти; тепер їх вже можна було прямо називати радниками, хоча вони й залишались обмеженими Київською областю.Однак, мабуть, найскладнішою червоною лінією був російський кордон. Незабаром і ця лінія також була переглянута.У квітні, після довгого затору з фінансуванням, були розв'язані питання, і 180 додаткових ATACMS, десятки броньованих машин і 85 000 снарядів калібру 155 міліметрів почали надходити з Польщі.Але розвідка коаліції виявила інший рух: компоненти нової російської формації, 44-го армійського корпусу, рухались до Білгорода, на північ від українського кордону. Росіяни, бачачи обмежену можливість, поки українці чекали на американську допомогу, готувалися відкрити новий фронт на півночі України.Українці вважали, що росіяни сподіваються досягти важливого шляху навколо Харкова, що дозволить їм обстрілювати місто, друге за величиною в країні, артилерійським вогнем, загрожуючи життю понад мільйона людей.Російський наступ виявив основну асиметрію: росіяни могли підтримувати свої війська артилерією прямо через кордон, тоді як українці не могли відповісти, використовуючи американське обладнання або розвідку.Але разом із небезпекою з'являлася можливість. Росіяни були спокійні щодо безпеки, вважаючи, що американці ніколи не дозволять українцям стріляти по території Росії. Цілі підрозділи з їхнім спорядженням сиділи незахищеними, в основному без оборони, на відкритих полях.Українці попросили дозволу використовувати американську зброю на території Росії. Більше того, генерали Каволі та Агутто запропонували, щоб Вісбаден допомагав коригувати ці удари, як це робилося по Україні та в Криму — надаючи точки інтересу та точні координати.Білий дім ще обговорював ці питання, коли 10 травня росіяни здійснили атаку.Це стало моментом, коли адміністрація Байдена змінила правила гри. Генералам Каволі та Агутто було поставлено завдання створити "операційну зону" — територію на російській землі, де українці могли б використовувати американську зброю, а Вісбаден міг би підтримувати їхні удари.Спочатку вони пропонували розширену зону, щоб охопити ще одну загрозу: бомби-глайдери (КАБи, - ред.) — примітивні радянські бомби, перетворені на високоточну зброю з крилами та хвостами — тероризували Харків. Зона, що простягалася на 190 миль, дозволила б українцям використовувати нові ATACMS для ударів по полям з бомбами-глайдерами та іншим цілям глибоко в Росії. Але пан Остін розцінив це як відхилення від місії: він не хотів відволікати ATACMS від операції Lunar Hail.Натомість генералам було наказано підготувати два варіанти: один, що простягався на близько 50 миль у Росію, стандартна дальність HIMARS, і один майже вдвічі глибший. Зрештою, проти рекомендацій генералів, пан Байден і його радники вибрали найобмеженіший варіант — але для захисту Сум і Харкова він йшов уздовж більшої частини північного кордону країни, охоплюючи територію, що була майже такою ж за розміром, як штат Нью-Джерсі. Також було дозволено, щоб ЦРУ направило офіцерів до Харківської області для допомоги українським колегам у проведенні операцій в межах цієї зони.Зона запрацювала наприкінці травня. Росіяни були непідготовлені: за допомогою точок інтересу та координат від Вісбадена, а також власної розвідки українців, удари HIMARS по операційній зоні допомогли захистити Харків. Росіяни зазнали одні з найбільших втрат за всю війну.Немислиме стало реальністю. Сполучені Штати тепер стали частиною вбивства російських солдатів на суверенній російській території.Літо 2024 року: армії України на півночі та сході були на межі. Проте генерал Сирський продовжував говорити американцям: "Мені потрібна перемога".Передбаченням цього став випадок у березні, коли американці виявили, що українська військова розвідка, ГУР, таємно планувала наземну операцію на південний захід Росії. Керівник осередку ЦРУ в Києві стикнувся з командувачем ГУР, генералом Кирилом Будановим: якщо він перейде кордон з Росією, то зробить це без підтримки американських зброї або розвідки. Він це зробив, але був змушений відступити.У такі моменти чиновники адміністрації Байдена жартували, що вони більше знають про те, що планують росіяни, шпигуючи за ними, ніж про те, що планують їхні українські партнери.Але для українців "не питати, не говорити" було "краще, ніж питати і зупиняти", пояснив генерал-лейтенант Валерій Кондратюк, колишній командувач військової розвідки України. Він додав: "Ми союзники, але у нас різні цілі. Ми захищаємо нашу країну, а ви захищаєте свої фантомні страхи з часів холодної війни".В серпні у Вісбадені закінчувався термін перебування генерала Агутто. Він залишив посаду 9 серпня. Того ж дня українці залишили загадкове посилання на щось, що відбувалося на півночі.10 серпня керівник осередку ЦРУ також покинув свою посаду і поїхав до головного офісу. В результаті змін в командуванні генерал Сирський зробив свій крок — відправив війська через південно-західний російський кордон, до Курська.Для американців ця інтервенція стала значним порушенням довіри. Справа була не лише в тому, що українці знову тримали їх у темряві; вони таємно перетнули взаємно погоджену лінію, взявши коаліційне обладнання і потрапивши на російську територію в межах операційної зони, порушуючи правила, встановлені під час її створення.Зона була створена для того, щоб запобігти гуманітарній катастрофі в Харкові, а не для того, щоб українці могли використати її для захоплення російської землі. "Це було не просто майже шантаж, а саме шантаж", — сказав один зі старших офіційних осіб Пентагону.Американці могли б скасувати операційну зону. Але вони знали, що це, як пояснив один з адміністративних чиновників, "може призвести до катастрофи": українські солдати у Курську загинули б, залишившись без ракет HIMARS і без підтримки розвідки США.Курськ, як зрозуміли американці, був тією перемогою, на яку президент Зеленський натякав від самого початку. Це також було свідченням його розрахунків: він все ще говорив про повну перемогу. Але одна з цілей операції, як він пояснив американцям, полягала в тому, щоб захопити і утримувати російську землю, яку можна буде обміняти на українську землю під час майбутніх переговорів.Провокаційні операції, які раніше були заборонені, тепер дозволялись.До того як генерал Забродський був відсторонений, він та генерал Агутто вибрали цілі для операції Lunar Hail. Кампанія вимагала рівня координації, не баченої від часів генерала Донаг'ю. Американські та британські офіцери курували практично кожен аспект кожного удару, починаючи від визначення координат і закінчуючи розрахунками траєкторій ракет.Однією з приблизно 100 цілей у Криму була найважливіша — Керченський міст, що з’єднує півострів з російським материком. Путін вважав міст потужним фізичним доказом зв'язку Криму з Росією. Зруйнування цього символу президента Росії стало одержимістю президента України.Це також була червона лінія для Сполучених Штатів. У 2022 році адміністрація Байдена заборонила допомагати українцям націлюватися на цей міст; навіть підходи з кримського боку мали вважатися суверенною російською територією. (Українські розвідслужби намагалися атакувати його самостійно, завдавши певних пошкоджень.)Але після того, як партнери погодили Lunar Hail, Білий дім дозволив військовим і ЦРУ таємно працювати з українцями та британцями над планом атаки на міст: ATACMS мали ослабити вразливі точки на мосту, а морські дрони — підірвати їх біля стійок.Однак поки готувались дрони, росіяни посилили оборону навколо стійок.Українці запропонували атакувати лише ATACMS. Генерали Каволі та Агутто заперечили: ATACMS самі не зроблять справу, українці мали б почекати поки дрони будуть готові, або скасувати удар.Зрештою, американці відступили, і в середині серпня, з невеликою допомогою від Вісбадена, українці випустили залп ATACMS по мосту. Він не обрушився; удар залишив деякі "ямки", які росіяни відремонтували, — сказав один із американських офіційних осіб, додавши: "Іноді їм потрібно спробувати і зазнати невдачі, щоб побачити, що ми праві".Епізод з Керченським мостом, незважаючи на це, показав значний успіх співпраці в межах Lunar Hail. Російські військові кораблі, літаки, командні пункти, склади озброєнь і ремонтні бази були знищені або переміщені на материкову частину Росії, щоб уникнути ударів.Для адміністрації Байдена невдача в атаці на Керченський міст, разом з нестачею ATACMS, підкреслила важливість допомоги українцям у використанні їхнього флоту довгострокових ударних дронів. Основним викликом було ухилення від російських протиповітряних оборонних систем і точне визначення цілей.Довготривала політика забороняла ЦРУ надавати розвіддані щодо цілей на російській території. Тому адміністрація дозволяла ЦРУ подавати запити на "винятки", тобто дозволи, які дозволяли розвідці допомагати в ударах по території Росії для досягнення конкретних цілей.Розвідка виявила величезний склад боєприпасів у містечку Торопець, розташованому приблизно за 290 миль на північ від українського кордону, який постачав зброю російським військам на Харківщині та Курщині. Адміністрація схвалила цей виняток. Торопець став тестом для концепції.Офіцери ЦРУ поділились розвідкою щодо боєприпасів на складі та їхніх уразливих точок, а також російських оборонних систем на шляху до Торопця. Вони розрахували, скільки дронів знадобиться для операції, та побудували їхні складні траєкторії.18 вересня великий рій дронів вдарив по складу боєприпасів. Вибух, такої сили, що нагадував маленький землетрус, відкрив кратер шириною з американський футбольний стадіон. Відео показали величезні кулі полум'я та стовпи диму, що підіймались над озером.Як і з операцією на Керченському мосту, співпраця у сфері дронів вказувала на стратегічну дисонансність.Американці пропонували зосередити удари дронів на стратегічно важливих військових цілях — це була та сама аргументація, яку вони безуспішно наводили, пропонуючи фокусуватися на Мелітополі під час контрнаступу 2023 року. Але українці наполягали на атаках більш широкого спектра цілей, включаючи нафтові й газові об'єкти та політично чутливі об'єкти в Москві та її околицях (хоча вони робили це без допомоги ЦРУ)."Громадська думка в Росії повернеться проти Путіна, — сказав пан Зеленський американському державному секретарю Ентоні Блінкену в Києві у вересні. — Ви помиляєтесь. Ми знаємо росіян."Пан Остін та генерал Каволі приїхали до Києва в жовтні. Рік за роком адміністрація Байдена постачала українцям дедалі більш складну зброю, перетинаючи свої червоні лінії. Проте міністр оборони та генерал переживали через послання, яке мало бути написане в умовах послабленої ситуації на фронті.Росіяни повільно, але вперто просувалися проти виснажених українських сил на сході, до міста Покровськ — їхня "велика мета", як сказав один з американських офіційних осіб. Вони також повертали частину території в Курську. Так, втрати росіян різко зросли, до 1000–1500 на день. Але вони продовжували наступ.Пан Остін пізніше згадував, як він розмірковував над цим дисбалансом людських ресурсів, коли дивився з вікна свого броньованого позашляховика, який петляв вулицями Києва. Він був вражений, сказав він помічникам, кількістю молодих чоловіків у віці 20-30 років, майже жоден з яких не був в уніформі. У країні, яка перебуває у війні, пояснив він, чоловіки цього віку зазвичай знаходяться на фронті.Це було одне з важких повідомлень, яке американці привезли в Київ, коли викладали те, що вони можуть і чого не можуть зробити для України у 2025 році.Пан Зеленський уже зробив маленький крок, знизивши вік призову до 25 років. Однак українці не змогли заповнити існуючі бригади, не кажучи вже про створення нових.Пан Остін наполягав на тому, щоб пан Зеленський зробив більш сміливий крок і почав призивати 18-річних. На що пан Зеленський відповів, за словами одного з офіційних осіб, який був присутній, "Навіщо мені призивати більше людей? У нас немає спорядження, щоб їх забезпечити.""А ваші генерали повідомляють, що ваші підрозділи недоукомплектовані, — відповів пан Остін. - У них недостатньо солдатів для того спорядження, яке у них є."Це була постійна суперечка:З погляду українців, американці не були готові робити все необхідне для того, щоб допомогти їм перемогти.З погляду американців, українці не були готові робити все необхідне для того, щоб допомогти собі перемогти.Пан Зеленський часто казав у відповідь на питання про призов, що його країна бореться за своє майбутнє, що 18-25-річні — це батьки цього майбутнього.Однак для одного з американських офіційних осіб це "не є екзистенційною війною, якщо вони не змусили своїх людей боротися."Генерал Болдуїн, який на самому початку допоміг налагодити зв'язки між командирами партнерів, відвідав Київ у вересні 2023 року. Контрнаступ застряг, наближалися вибори в США, і українці все питали про Афганістан.Українці, згадує він, були налякані тим, що їх теж можуть покинути. Вони постійно дзвонили, і хотіли знати, чи залишиться Америка на своїй позиції, запитуючи: "Що буде, якщо республіканці виграють Конгрес? Що станеться, якщо президентом знову стане Трамп?"Він завжди казав їм залишатися оптимістами, але додавав: "Я ховав пальці за спиною, бо насправді не знав більше."Трамп виграв, і страх знову охопив їх.У свої останні тижні на посаді Байден зробив низку кроків, щоб продовжити підтримку, принаймні на цей момент, і зміцнити свою програму щодо України.Він перетнув свою останню червону лінію — розширивши оперативну зону для використання ATACMS і британських ракет Storm Shadow по Росії — після того як Північна Корея надіслала тисячі військових, щоб допомогти росіянам вибити українців з Курська. Один з перших ударів, підтриманих США, влучив у північнокорейського командира, генерал-лейтенанта Кім Йон Бока, коли він зустрічався з російськими колегами в командному бункері.Адміністрація також дозволила Вісбадену та ЦРУ підтримати дальні ракетні та дронові удари по частині південного російського регіону, який використовувався як база для наступу на Покровськ, і дозволила військовим радникам покинути Київ і вирушити до командних пунктів ближче до лінії фронту.У грудні генерал Донаг’ю  отримав свою четверту зірку і повернувся до Вісбадена як командувач армією США в Європі та Африці. Він був останнім американським солдатом, який залишив Афганістан під час хаотичного відходу. Тепер йому доведеться орієнтуватися в новому, невизначеному майбутньому України.Так багато змінилося з того часу, як генерал Донаг’ю покинув Вісбаден два роки тому. Але коли йшлося про суто територіальне питання, не так багато змінилося. У перший рік війни, за допомогою Вісбадена, українці здобули перевагу, відновивши більше ніж половину території, втраченої після вторгнення 2022 року. Тепер вони боролися за маленькі ділянки землі на сході та в Курську.Однією з основних цілей генерала Донаг’ю у Вісбадені, за словами представника Пентагону, було укріпити братерство і вдихнути нове життя в машину — зупинити, а можливо, навіть відкинути російський наступ. (У наступні тижні, за допомогою Вісбадена, який надавав координати і точні точки, російський наступ на Покровськ сповільнився, а в деяких районах на сході українці здобули перемоги. Але на південному заході Росії, коли адміністрація Трампа зменшила підтримку, українці втратили більшість своїх важелів торгу, зокрема Курськ).На початку січня генерали Донаг’ю та Каволі відвідали Київ, щоб зустрітися з генералом Сирським і переконатися, що він погоджує плани щодо поповнення українських бригад і зміцнення їхніх ліній, розповів представник Пентагону. Звідти вони вирушили на авіабазу Рамштайн, де зустрілися з паном Остіном для останньої зустрічі оборонних лідерів коаліції перед тим, як все змінилося.Коли двері були зачинені для преси і публіки, колеги пана Остіна назвали його хрещеним батьком і архітектором партнерства, яке, попри всі порушення довіри і зради, підтримувало спротив та надію українців, що почалася в той весняний день 2022 року, коли генерали Донаг’ю та Забродський вперше зустрілися у Вісбадені.Пан Остін — надійний і стійкий чоловік, але, повертаючи компліменти, його голос перехопило."Замість того, щоб прощатися, дозвольте сказати дякую", — сказав він, стримуючи сльози. А потім додав: "Бажаю вам успіху, мужності і рішучості. Пані та панове, рухайтеся вперед."