Український тиждень

Владислав Смірнов — аналітик, громадський діяч, соціальний інженер, засновник і голова ГО «Експертно-аналітичний центр “Медичний конструктор”» — розповів Тижню про особливості фінансової допомоги Україні від іноземних партнерів: про зобов’язання, які бере на себе Київ, ПДВ для ФОПів, проблеми з митницею та небезпеку зростання державного боргу.

— Україна має отримати близько 90 млрд євро від ЄС у 2026–2027 роках, причому 60 млрд на оборонні потреби, а ще 30 млрд — на покриття соціальних видатків та макрофінансову стабільність. Ще 8,1 млрд доларів США протягом 2026֪–2029 років передадуть з МВФ. З яких міркувань у ЄС наважилися надати нам допомогу в такому значному розмірі?
— Це не благодійність і не «подарунок за хоробрість». Це військовий і фінансовий контракт із реальністю. Європа зрозуміла просту річ: українська оборона — це не «чужа війна десь там», а їхній східний щит. Тому частина пакету спрямована на оборонні потреби, частина — на підтримку бюджетної стабільності й на соціальні витрати. У цьому є холодний європейський раціоналізм: краще профінансувати нашу стійкість зараз, ніж потім десятиліттями гасити пожежу у себе на кордоні.
Але важливо називати речі своїми іменами: значна частина цих коштів — позика. Тобто ресурс «на виживання сьогодні» з відкладеним рахунком «на післязавтра».
І тут ключовий момент: ЄС хоче, щоб ми вистояли, але також хоче, щоб Україна перетворилась на прогнозовану, керовану, інституційну державу, здатну виконувати зобов’язання. Вони фінансують не романтику, а керованість.
Натомість у МВФ інша логіка. Це не «мішок грошей», а якір довіри: якщо є програма МВФ, якщо вона виконується — легше заходять інші донори, кредитори, навіть приватний капітал. МВФ — це такий собі фінансовий «сертифікат придатності» для світу: мовляв, бюджет тримається, монетарна політика адекватна, правила гри хоч якось працюють. Але за цим якорем тягнеться ланцюг: умови, контроль, дисципліна.
— Партнери вимагають «детінізації»: перегляд пільг, зміни щодо ПДВ і ФОПів, оподаткування цифрових платформ, очищення митниці. Як втілення цих заходів вплине на українську економіку? Чи не знищить, наприклад, ПДВ для ФОПів малий бізнес та ІТ-галузь?
— Детінізація потрібна. Але є принципова різниця між детінізацією і репресією. Детінізація — це коли ти б’єш по схемах і організаторах. Репресія — коли збираєш гроші з найзручніших, прикриваючись словом «реформа».
І я не приймаю на віру розповідь, що «держава не знає, хто ховається за ФОПами». Знає. Податкова прекрасно бачить, де ФОП — це реальний малий бізнес, а де — маска для великої мережі. Вона бачить ресторани, торговельні мережі, сервісні гіганти, які роками тримають людей на «фопізації», дроблять обороти, мінімізують податки. Бачить аномалії за еквайрингом, потоками, взаєморозрахунками, структурою витрат. У ХХІ столітті «не бачити» — це не про відсутність інструментів. Це або про службову некомпетентність, або, що частотніше — про корупційну домовленість.
Тобто питання не у відсутності правил. Питання в тому, що держава вибірково сліпа: при погляді на великих — темні окуляри, на дрібних — лупа, штраф, блокування, «ризиковість». І коли нам продають тезу «ми введемо ПДВ / посилимо контроль, і тінь зникне», я відповідаю: «Тінь не зникне, вона просто перерахує прайс і змінить упаковку». Вона вже робила це десятки разів: одна схема померла, друга народилась.
Окрема тема — цифрові платформи. Я не проти оподаткування доходів у цифровій економіці. Але це знову можна зробити в два способи. Перший — цивілізовано: прості правила, зрозумілий поріг, мінімум бюрократії, нормальний захист даних, щоб не перетворити платформу на «донощика» для репресій. Другий — «по-нашому»: дати податковій іще один «повідець», щоб тягнути за шию всіх підряд, а потім дивуватися, чому люди йдуть у кеш і в тінь.
Читайте також: Російські скарби в руках союзників: коли нам передадуть заморожені активи агресора
І найважливіше: у публічному просторі звучали заяви, зокрема від Ваганяна та Берези, про те, що імпортери роками жили в режимі «мзди»: платили, щоб їх не чіпали й щоб вантажі проходили. Я спеціально формулюю це коректно: це публічні твердження, які повинні бути предметом розслідування і правової оцінки. Але навіть як політичний симптом це дуже промовисто: якщо бізнес говорить, що «платив усім», — значить, фіскальна система працює не як державний сервіс, а як платний коридор.
Тому моя позиція проста: не «йти по ФОПах», а бити по фіскальній мафії. Реформа — це не підвищити тиск на найменш захищених. Реформа — це забрати у податкової й митниці можливість торгувати винятками, «закривати очі» за гроші, робити «потрібних» недоторканними. Інакше ми отримаємо красиву презентацію для партнерів і брудну реальність для людей: малий бізнес задушать, а великі просто заплатять за індульгенцію.
— Ви окремо виділяєте митницю. Чому саме? І що реально треба робити?
— Бо митниця — це не просто «одна з проблем». Митниця — серце тіньового кровообігу. Там сходяться гроші, силовий ресурс, політичне прикриття і «дозвіл на імпорт» як послуга. І поки це серце б’ється в режимі рекету, будь-які розмови про «детінізацію» — косметика на гангрені.
Митницю у нас роками «реформують» в улюблений спосіб: змінити табличку, поставити нового керівника, зробити презентацію, створити департамент. А система лишається. Бо реформа митниці — це не кадровий РR. Це відрізання дискреції: коли інспектор не може «домовитись», бо в нього немає важеля.
Так, потрібні технологічні інструменти: сканери, ризик-менеджмент, передмитна інформація, автоматизація, цифровий контроль, інтеграція з європейськими процедурами. Але це лише половина. Друга половина — політична та кримінальна: розслідування організаторів схем, відсікання «дахів» у правоохоронних органах, конфіскації, вироки, публічна відповідальність.
Бо без цієї половини матимемо «цифрову митницю», яка просто швидше штампує старі схеми. Вона стане не чистішою, а ефективнішою у корупції: менше контакту — менше свідків, більше швидкості — більше обороту, більше «каси». І суспільству знову продадуть казку: «це ж алгоритм вирішив».
Тому моя позиція сувора: або митниця має перебувати під зовнішнім наглядом і жорсткою антикорупційною рамкою, або вона завжди буде центром тіньової держави.
— Що означає візит директорки-розпорядниці МВФ Крісталіни Георгієвої до Києва?
— Це означає, що МВФ не купується на наші пресрелізи. Вони приїжджають перевіряти, чи здатна держава виконувати обіцянки, чи знову буде «після перемоги доробимо». І це нормально: МВФ працює не емоціями, а ризиками.
Для мене цей візит — сигнал двом аудиторіям. Заходу: «Україна — серйозний кейс, але її потрібно тримати в рамці виконання». Україні: «Гроші будуть, але цирк з імітацією реформ закінчився». Це також сигнал парламенту: не буде «всім усе можна», коли законопроєкти роками лежать, а схеми живуть.
А ще важливо таке: влада любить прикриватися МВФ як ширмою. Класика жанру: «це не ми — це МВФ змусив». Дуже зручна легенда, щоб легалізувати непопулярні рішення й не чіпати справжніх бенефіціарів схем. От тільки МВФ просить не «задушити малого», а зробити систему дієвою. Тобто, якщо уряд «реформує» за рахунок дрібного бізнесу і не торкається великих — це не вимога МВФ, а наша внутрішня корупційна традиція.
І тут моя позиція проста: або ми використаємо зовнішній тиск як шанс зламати фіскальну мафію, або спробуємо обдурити партнерів красивими звітами. Але обдурити не вийде. І тоді рахунок прийде не в доларах, а в стійкості держави: дефіцит, інфляція, зриви фінансування, соціальна напруга.
— Державний борг України постійно зростає і вже наблизився до позначки 100 % ВВП. Наскільки це небезпечно? Чи можемо ми розраховувати на списання боргів у майбутньому?
— Борг у воюючої країни — це як переливання крові під обстрілом: не любиш, але без цього не вижити. Ми не можемо вести цю війну «на кеші». Але борг стає небезпечним, коли після війни повертаєшся до довоєнної моделі управління: «схеми, витоки, недоторканні». Тоді борг не просто тисне — він починає душити економіку, розвиток, соціальну сферу.
Читайте також: Невдалий сигнал: чому Держбюджет—2026 не пасує державі у стані війни
Списання чи глибока реструктуризація можливі. Але не як милостиня, а як політичне рішення за результатом: прозорість, реформи, ефективність. Світ не буде нескінченно фінансувати країну, де бюджет — це корм для кланів. У цьому сенсі борг — не лише фінансова математика, а моральний та інституційний контракт.
І я скажу жорстко: борг нам спишуть не за страждання, а за державність. За здатність довести, що ми — не територія для схем, а суб’єкт, який будує інституції. За здатність зробити податкову й митницю сервісами, а не касами. За здатність посадити організаторів потоків, а не переслідувати дрібних платників.
Друге: критично важливий фактор — російські активи. Світ уже визнає, що агресор має заплатити. Але між «визнати» і «реально використати» — величезна політика. Тому Україні потрібна не лише позиція «нам винні», а й позиція «ми здатні». Тоді аргумент про російські активи стає не емоцією, а інструментом.
І третє: навіть зі списанням нам доведеться мати план економічного зростання, інакше ми замінимо одну залежність іншою. Бо борг — це як знеболювальне: воно потрібне, але якщо жити на ньому роками, ти перестаєш лікувати причину.