Український тиждень

Віра Курико — одна із найцікавіших українських репортажисток сьогодення. У своїй першій книжці «Вулиця причетних» вона описала, як звичайні люди, сусіди й знайомі, доклалися до повторного засудження дисидента Левка Лук’яненка, що мешкав тоді у Чернігові. У романі «Летиція Кур’ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька» Курико пропонує образ ненадійної нараторки. Це ніжний глибокий текст, який постійно обманює читачів, і в цьому його найбільша принада. Багато років Віра співпрацює із Тhе Ukrаіnіаns, а з 2024 року є редакторкою видавничих проєктів цього медіа. У вільний час веде подкаст «Бегонії в агонії», займається балконним садівництвом і гуляє із прекрасним лабрадором на ім’я Саган — на честь фізика, не письменниці. Я знаю Віру багато років і стільки ж нею захоплююся. У цій розмові для Українського тижня є і про рослини, і про Чернігів, і про Сагана. А ще більше — між рядків.

— Я хочу почати нашу розмову з місця. Регіональна ідентичність важлива для тебе, і це помітно з текстів. Чернігів — один з постійних героїв твоїх репортажів, а ще місце дії у романі «Летиція Кур’ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька». У Чернігів ти мріяла повернутися з Києва, і під час локдауну таки повернулася. В Чернігів проривалася крізь окуповані села у перші тижні повномасштабки — і 3 березня таки прорвалася. Які твої стосунки з містом сьогодні?
— Останнім часом я багато думаю, звідки в мене взялася така любов до Чернігова і небажання жити деінде. Адже це не моє рідне місто. Я народилася у прикордонному селі і вперше побачила Чернігів, коли ми зі школою поїхали на агробіостанцію. Тоді я ще не любила рослини й не знала, що таке агробіостанція, та це був шанс вибратися бодай кудись із мого кінця світу. Так я опинилася у саду Коцюбинського, і мені там страшенно сподобалося. Нам тоді запропонували взяти яблук зі словами, що Коцюбинський сам садив ті дерева. Та ми, дурні підлітки, лише віджартовувалися: «І погладьте кота, Коцюбинський сам його виростив».
У п’ятнадцять я поїхала вчитися в обласний ліцей — місце із суворою дисципліною, що формує страшенно сильних і впевнених людей. Ми мусили бути у гуртожитку вже о сьомій вечора, тож можливостей дослідити міський простір лишалося небагато. Мене завжди заносило в сад: це було єдине місце, куди я знала дорогу.
Прив’язаність до міста почалася з того, що я перейнялася його історіями. Тут вчилися писати вірші Павло Тичини та Василь Еллан-Блакитний, жили Микола Вороний і його син Марко, сюди до Михайла Коцюбинського приїжджала у гості інтелігенція. Я мріяла до тридцяти років — тоді здавалося, що це вже прикінцевий період життя, — сформувати навколо себе таке коло, як Коцюбинський. Крок за кроком я переконала себе у тому, що Чернігів — єдине можливе місце мого життя.
Пізніше, коли я почала займатися журналістикою, мені здалося, що Чернігову бракує образів на мапі. Всі співвідносили його з козаччиною, однак Чернігів значно більш розмаїтий. Це сколихнуло у мені бажання стати авторкою міста, його тихим голосом. А ще я хотіла, аби мене поховали на Болдиних горах, де лежить Коцюбинський — це одне з моїх улюблених місць. Однак для цього треба зробити щось мегавизначне. І я вирішила розповідати про Чернігів — раптом спрацює?
— Те, що ти визначаєш себе як регіональну журналістку, пов’язано із бажанням нанести Чернігів на культурну мапу України?
— Радше із тим, що я сама себе так відчуваю — локальною журналісткою, локальною репортеркою. Колись мене сколихнула думка, що писати треба про те, що знаєш найкраще. Тоді я усвідомила, що найкраще знаю Чернігів, де живу. Це дає змогу будувати з людьми глибші, складніше взаємини, як і потребує репортаж. Якби була можливість, я не бралася б за нечернігівські теми. Повернутися з Києва до Чернігова було нашим із чоловіком свідомим рішенням. Купити дерев’яний будинок, поставити піаніно — такий був план. Вже на місці я познайомилася зі свідомими людьми, які так само повернулися з Києва у Чернігів — це добре працює для втомлених тридцятирічних. Та якщо подумати, я не маю чіткої відповіді на твоє запитання. Здається, я просто людина, якій важко щось змінювати — така велика неповоротка скеля. Якщо вже десь стала, стоятиму там і знайду тисячу виправдань, аби не рухатися.
— Ти завжди захоплено оповідаєш про своє місто. У тебе є улюблена чернігівська будівля?
— Я дуже любила будинок «Просвіти». У російськомовному Чернігові моєї юності це був особливий локус. Вперше я потрапила у цю будівлю, яку легенди назвали «будинком-кораблем», коли затопило їхню бібліотеку. У фейсбуці — тоді ще непопулярній мережі — опублікували допис із закликом допомогти. Прийшло троє людей (зараз, думаю, були б усі). Я прийшла — і як прийшла, так і приросла до того місця. Часом здається, що я почала носити спідниці тільки тому, що мені подобалося притримувати поділ, підіймаючись гвинтовими сходами й слухаючи історії про танці і прийоми, що відбувалися у цьому домі у ХІХ столітті. Одного разу керівник «Просвіти» сказав нам, студентам: «Робіть тут що хочете». І тоді ми почали проводити літературні вечори, грали музику, а тоді надихнулися на власне медіа.
Друге важливе місце — сад Коцюбинського, де я вперше поцілувалася біля агави, яку саме винесли з теплиці. Цей епізод є в «Летиції…» — боюся, я там виклала все своє життя і тепер не матиму про що розповідати.
— Репортаж «Вулиця причетних» також присвячений Чернігову. Це історія про сусідів Левка Лук’яненка, які свого часу допомогли радянській владі його посадити. Читаючи цю книжку, я постійно поверталася подумки до тексту Ганни Арендт «Айхман в Єрусалимі». Ти називаєш цей репортаж своєю обсесією. Чому?
— Пояснення буде дуже грубе. Як репортерка я розумію, що існує журналістське везіння. Це коли тема така, що куди не штрикнеш — звідти б’є нафта. У двадцять років я натрапила на цю тему і могла говорити лише про неї.
Але почну спочатку. У двадцять я почала відкривати для себе інший світ — 1970-ті роки. Не як другу хвилю репресій, а як період, що був зовсім нещодавно. Тоді я зрозуміла, що 1970-ті — це дуже реальний час, та й самі репресії вкрай реальні, і поламати життя дуже просто.
Коли помер Лук’яненко, журналісти кинулися до будинку, де він жив. Це поруч із моїм домом. Того дня там була купа репортерів, і всі розпитували старших людей, що ті пам’ятають про Лук’яненка. А сусіди відповідали, що не пам’ятають нічого. Журналісти також знали, що там живе перша дружина Левка — Надія Никонівна. Вони постукали, але вона їм не відчинила. Я спостерігала за всім цим і думала: як ви можете не знати Лук’яненка, у вас що, телевізора нема? І радіо теж? Ви ніколи не зіштовхувалися з ним на сходах? Не зрозуміли, хто той кремезний чоловік із вусами? Не може такого бути. Я почала приходити туди, і мене хвилювало: чому ж люди не хочуть про це говорити, чому всі брешуть. Якось моя співрозмовниця з того будинку кинула фразу: «Хай би хтось про президентшу подумав». Я перепитала, про кого мова. А вона каже: «Ну, про Надію, його дружину». Коли Лук’яненко балотувався, вони вже були розлучені, тож це прозвучало іронічно. Тоді я зрозуміла, що вони знають, хто там жив.

Також усвідомлювала: КДБ мусило залучати сусідів у цю справу, щонайменше у нагляд. На той час я вже подивилася фільм «Життя інших» і знала, що квартири могли прослуховувати. І так, «Айхман в Єрусалимі» Арендт справив на мене враження і підштовхнув до цих пошуків. Та відправною точкою став день, коли я пішла в архів КДБ, і жінка з архіву «по секрету» почала розповідати мені геть усе. Тоді я зрозуміла: бути репортеркою — це просто слухати людей. Я взяла справу Лук’яненка і побачила, що до мене її брали сотні людей. Тієї миті подумала: ну Віро, що ти у свої двадцять побачиш такого, чого не помітили інші? Та я все ж погортала і на одній сторінці натрапила на впізнаване прізвище, яке зауважила б тільки людина з Чернігова. Почала гуглити інтерв’ю цієї людини — вона у нас відома, — та в жодній розмові цей чоловік не згадав, що знав Левка. Я подумала: а чому ж він про це мовчить? Адже всі намагаються причепитися до чужої слави. Це підштовхнуло мене перевірити прізвища тих, хто писав доноси й приходив на допити у цій справі. Як виявилося, жінка, що вдавала подругу Надії Никонівни, переповідала розмови, які лунали за вечерею, куди був запрошений Левко, та й сама ця вечеря була спланована. Вечеря, підстава — тут спрацювали всі мої гуманітарні коди. І я повернулася у той будинок.
Думаю, сьогодні я вже такого не повторила б, а тоді, у двадцять, була сповнена сил та енергії. Стукала у всі двері, вставляла ногу в щілину, аби мене пустили. Питала: «Вибачте, а ви не співпрацювали у 1970-х з КДБ? Я шукаю Віктора, що співпрацював з КДБ». Потім дізналася номер квартири, постукала, мені так само заперечили, а я відповіла: «Вибачте, але ви таки співпрацювали з КДБ». Це було схоже на фільм, і тільки від мене залежало, чи я його додивлюся. Так усе почалося — і вже не припинялося ніколи. Коли вийшли перші статті на цю тему, у газету почали дзвонити люди й доповнювати мою історію. Я перевіряла факти, отримувала нові й нові джерела. Пізніше мною зацікавилася стара агентура, і хтось із них навіть захотів поговорити. Це й була нафта, і вона била звідусіль.
У мене біполярний розлад, тож трапляються фази гіпоманії, коли я фіксуюся на темі, вона мене поглинає. Так сталося й тоді. Я майже не їла і постійно говорила з чоловіком та друзями про Лук’яненка, проговорювала факти, аби не забути. Мені снилося, що Надія Никонівна таки мене пустила. У якийсь момент стало так важко, що я захотіла написати книжку, аби це припинилося. Книжка вийшла, та я не отримала задоволення, бо історія тривала. У мене й зараз залишається багато запитань, ніяк не можу додивитися цей серіал. Ось чому я думаю, що ця історія — моя обсесія. Коли читала роман «Одержимість» Баєтт, я чудово розуміла героїв, які розслідують свою справу. Мене аж піднуджувало — так я хвилювалася, що їх хтось випередить, раніше знайде ці вірші чи документи. Я так само тоді, у двадцять, вважала, що кожен журналіст полює на історію про Лук’яненка, і слід усіх випередити.
Ще одним питанням було ставлення до людей, які свідчили проти Левка. У процесі роботи я їх засуджувала. А потім хтось із їхніх рідних спитав: «А що б ви тоді зробили? Це зараз ви знаєте всі факти, а тоді?». І я подумала: а справді, що зробила б я? Повертаючись до Ганни Арендт, мусимо визнати, що зло таки банальне. Як зрозуміти, що зараз моїми руками не робиться щось зле? Якщо завтра до мене постукає СБУ і скаже, що сусід знизу — російський шпигун (а я його знаю як милого україномовного дядька з собакою), що я робитиму?
Як журналістка я припустилася помилки: мені хотілося, аби ця книжка була не про Левка Лук’яненка, а про систему, яка змітає все на своєму шляху. Пізніше я усвідомила: ця книжка мала бути про Надію Никонівну, яка майже 27 років так чи так була поруч зі своїм чоловіком. Вона могла розлучитися з ним ще під час першого заслання, вийти заміж знову, народити купу дітей. Але натомість вона чекала, передплачувала йому газети, відправляла їжу, їздила до нього на заслання і приймала його друзів. Я подумала: у всіх відомих людей, про яких ми знаємо, були дружини. Вже коли книжка вийшла, я ближче познайомилася з пані Надією і зрозуміла, що треба було писати інакше.
Після Лук’яненка зі мною не трапилося жодної такої теми. Все, що я написала пізніше, до неї не дотягувало, все було простішим та очевиднішим. І більше ніколи не було таких пригод. Штрикаєш палицею — а нафти немає, ніщо більше так не надихає. Може, тому я й вирішила написати щось художнє: мені бракувало вогню. Боюся лишитися Леонардо Ді Капріо журналістики — авторкою однієї книжки.
— Ти сама себе описуєш як екзальтовану людину, якій потрібен уявний світ, де улюблені автори ходитимуть вулицями твого улюбленого міста. Тобі ця екзальтованість допомагає у письменництві чи навпаки?
— Знаєш, хто вперше мені сказав про мою екзальтованість? Ростислав Семків на Семінарі творчої молоді в Ірпені. І не уточнив, це добре чи погано. Ми саме заходили до великої зали, де мало щось відбуватися. Після цієї фрази в мене потемніло в очах і я почала шукати, за що б ухопитися. Подумала, чомусь у поганому ключі: все, моє життя зруйноване, бо я екзальтована. Але потім вирішила, що немає жодної проблеми у тому, аби бути екзальтованою, нічого страшного. Хай що Ростислав мав на увазі, я йому вдячна за ці слова. Екзальтованість — і моя слабкість, і моя сила, отже, треба її врівноважувати. Моя емоційність природна, всі Курико — екзальтовані люди, які ніби постійно грають у виставі, переживають будь-яку емоцію з розмахом перебільшеної акторської гри, і з цим нічого не зробиш. Тато такий самий. Ми з ним іноді перебиваємо співрозмовників і договорюємо за ними або одне за одним цілі фрази, бо нам хочеться почути все якнайшвидше. Моя екзальтованість — щит від усього, що відбувається.
Я часто жартую, що в моєму селі на дві сотні людей було мало варіантів, чим займатися після уроків: ані спортивних секцій, ані музичної чи художньої школи — нічого. Ми палили гаражі, лазили через паркани, а ще я ходила в бібліотеку — єдина з усього села. Там була красива лампа, під якою можна було читати. Пані Інна, що опікувалася бібліотекою, мусила відкривати її тільки для мене. І коли о сімнадцятій їй треба було йти доїти корову, вона просила мою маму нарешті мене забрати.
Я перечитала майже все і дійшла навіть до видання «Реабілітовані історією. Чернігівська область. Том 2». Бібліотека була єдиним моїм контактом зі світом у селі, куди їхати з Чернігова взимку годин п’ять, бо дорога геть кепська. Потрапивши у більший світ, я так і не вийшла зі світу книжок, де мені безпечніше, де мене нічого не шокує, де хорошу історію можна пережити безліч разів. Добре мати вихід зі страшної реальності — а реальність у маленьких селах таки страшна. У селі ти безпорадна, бо люди руйнують себе, чоловіки бігають за жінками із сокирою, тобі нема куди піти й нема з ким поговорити. Я не розуміла, чому близькі лишаються там. Та на всі мої запитання тато відповідав: «А чого це ми маємо кудись їхати? Мусимо змінювати умови під те, що нам потрібно». Я ховалася у книжках і знаю, що й зараз можу там сховатися. Вигадане життя здається мені безпечнішим, ніж реальне.
— Як я розумію, «Летиція…» для тебе — це безпечне місце, а ще спроба осмислити стосунки з батьком, який пішов на фронт ще в період АТО, єдиний з вашого села. Це історія про тата, що лишив родину на довгий час, аби воювати десь далеко, а не захищати рідних тут, у селі на кордоні. Водночас війна — найважливіша тема в нашій літературі сьогодні. Як вона впливає на твою оптику як репортажистки та як письменниці?
— Здається, війна загалом сформувала те, як я бачила світ і як писала. Тож пізніше повномасштабне вторгнення додало тем, але не змінило підходів до тексту. У мене день народження 20 лютого, і це найгірший день, аби народитися. Коли мені виповнилося сімнадцять, у ці числа на Майдані розстрілювали людей. Нам у гуртожитку нічого не пояснили, ми сиділи в кімнаті самопідготовки, на столі стояв мій торт, і його ніхто не їв. У 2015-му було Дебальцеве. З року в рік мій торт ніхто не їсть, тож я не святкую день народження.
Деякі читачі вважають, що Летиція сама надумала проблему з батьком. Ну, пішов на війну, дорослий чоловік, це ж його рішення. Але тут варто усвідомлювати специфіку нашого села на російсько-білоруському кордоні. Це не патріотичне, не проукраїнське село, не безпечне місце. У моєму ліцеї між дорослими ходили поголоси, що росіяни підуть і на Чернігівську область, що тут зроблять ЧНР (так не сталося, ото тільки одну таку агітку мені в руки всунули дорогою зі школи). Дитина у мені не могла зрозуміти, чому той, хто має мене захищати, їде боронити населені пункти, яких навіть на карті не покаже. Я так сильно образилася за своє покоління, за все, що нам дісталося, що хотіла це виговорити.
Читайте також: Усвідомлення причетності: хто насправді репресував Лук’яненка і Гончарука
У моєму ліцеї була вчителька фізики, що постійно повторювала: «Ой, це ж Друга світова війна почалася, коли був випускний у школі, а у вас теж скоро випускний, і от знову війна». А тобі сімнадцять, ти хочеш випускний. Все, що мало асоціюватися з закінченням школи й переходом у доросле життя, не відбулося. Після випуску я мала їхати у Львів вчитися на журналістку, але натомість повернулася до Чернігова, аби не лишати маму геть саму, і вступила на філологічний факультет. Час показав, що це було чудове рішення.
Війна дозволила мені познайомитися з нашим Сходом. Я дуже рано дізналася всі ці назви: Попасне, Мар’їнка, Старобільськ. У Старобільську вперше побачила перекотиполе. Тоді я ще не знала, що так, чіпляючись одна за одну колючками, рослини розмножуються, — вітер розносить їх на великі відстані. Я була така вражена цим перекотиполем, що схотіла перенести його на свої чернігівські болота. Інколи думаю: якщо забрати з мого життя війну, яким би воно було? Може, мені не довелося б швидко дорослішати. Може, я і не поїхала б зі свого села. Моя оптика завжди була такою, бо я не пам’ятаю нічого до війни, крім спалених гаражів і поцілунку біля агави. Війна триває весь час, який я доросла.
Повномасштабна війна підтвердила, що я ніколи не виберуся із цього кола. У перші дні думала, що Чернігів зітруть з лиця землі. Невелике місто легко стерти авіацією — на щастя, на нас падало кілька бомб на день, а не одразу всі. Мама, до речі, ще з часів АТО повторює: «Закінчиться війна — і я точно розлучуся з твоїм батьком». І ось ми тут.
— Ти дуже чутлива й уважна до деталей оповідачка й репортажистка, твоїм текстам хочеться вірити, вони викликають глибокі переживання. У прозі ж ти обираєш ненадійну нараторку, гру та іронію, вірити твоїм персонажам зась. Це така компенсація за потребу бути чесною і точною у репортажистиці?
— Я просто люблю гру, несподівані повороти й виклики. А ще мені треба було написати історію так, аби ніхто ніколи не довів, що вона правдива, ніхто ніколи не повірив у неї. Все тому, що я не можу сісти й поговорити з батьками про наше минуле, як це роблять дорослі люди, дати їм знати, що я відчувала протягом багатьох років. Мені все ще треба за щось заховатися, повернутися до вигаданого світу, в якому мені комфортніше. Я журналістка і репортерка, яка працює із реальністю, та живу я у вигаданому світі, де можна заховатися. А ще ця форма дає змогу розійтися вповні та розповісти історію так, як мені хочеться. Наприклад, дозволити прабабі втекти від кулі, а не загинути. Покращити життя людей, які вижили і завдяки яким з’явилася я. Я переліплюю свою родину, як пластилін, з позиції тої сімнадцятирічної дівчинки, яка впевнена, що знає, як краще. А ще мені хотілося написати книжку, яку я сама радо прочитала б, де були б Чернігів і ненадійна оповідачка.
— Читаючи твій роман, я згадувала своїх університетських героїв. Ми так само цитували вірш про терикон Миколи Холодного, любили Майка Йогансена і юного Тичину. Хочу спитати тебе не про алюзії у тексті — хай кожен сам знайде свої коди, — а про традицію. Чи відчуваєш ти тяглість літературного процесу, ниточку, що йде від тебе до попередніх поколінь?
— Не хочу, аби це прозвучало зверхньо але, здається, таки відчуваю. Я виростала у світі, де не було нічого, крім книжок, тому я так сильно до них прив’язана. «Летиція…» — це поєднання й Андруховича, і Йогансена, і Шкурупія, і Мар’ямова, і ще трохи Герасим’юка, і ще багатьох, ким я захоплювалася. Часом мені здається, що я боюся власного голосу і тому ховаюся за ними. Філологічний факультет — річ невиліковна.
У студентські роки, звісно, я була в захваті від вірша Холодного. А потім дізналася, що він з Чернігівської області, а життя доживав під Черніговом у невеликому Острі. Історія Холодного — можливо, ще одна тема, яка захопить мене так само, як історія Лук’яненка. Чому в Чернігові ніхто не хоче про нього говорити, навіть журналістки, які точно тусили з ним у тих самих місцях у ті самі періоди? Що він накоїв? Як так сталося, що поет помер удома непоміченим? Як, вибачте, філологічний факультет Чернігівського університету це допустив?
Мені хотілося віддати Чернігову його людей. У моїй юності побутувала думка, що в Чернігові лишаються ті, хто нікуди не вступив і нічого не досягнув, однак це неправда. Гадаю, розуміння тяглості від мене до письменників початку ХХ століття і глибше навіяло думку, що Чернігів нічим не гірший за решту міст. І, можливо, не варто мірятися амбіціями, а слід спробувати їх втілювати тут, на місці.
— Одне з важливих місць «Летиції…» — сад. В одному інтерв’ю ти сказала, що будь-який сад — це хаос. Розкажи трохи більше про садівництво як утішну, терапевтичну практику і про свій подкаст «Бегонії в агонії».
— Я часто жартую: мовляв, от, десятки років займаєшся серйозною журналістикою, пишеш про КДБ, а якщо дзвонять з телебачення, то питають про квіти. Як я придумала «Бегонії в агонії»? Все просто — якось я слухала один іноземний подкаст про рослини й подумала: я не знаю, як писати про свої горщики, але уявляю, як про них говорити.
Якщо щось з’являється у моєму житті, воно повністю мене поглинає. Рослини — моє хобі, і, як і кожне хобі, часом воно стає обсесивним. Це коли кількість горщиків перевалює за кількасот. Був період, коли у своїй чернігівській квартирі я не могла навіть поїсти за столом, бо для цього треба було зняти кілька горщиків і поставити на підлогу. Така ситуація тривожила моїх рідних.

Як це почалося? Бувши хаотичною, сумбурною і невпевненою у собі людиною, я подумала: коли колупаєшся у собі, посади туди щось. Пам’ятаю, як у мене проросла насінина соняшника, і я раптом заспокоїлася. Постійний вир думок у голові стих. Я тоді подумала: нічого собі, я можу щось створити, кинути мандаринову кісточку — і вона проросте. Як авторку мене хвилює, чи зробила я бодай щось хороше, чи мої тексти гідні, чи читабельні. А що як я графоманка? Від постійного страху, від думки, що хтось досяг більше за мене, рятує садівництво, бо це місце, де я втілююся на 100 %. Інколи на 80 %, тому кидаю багато насіння, аби щось точно проросло. Сад — це хаос, як і я, але для того, щоб він існував, потрібна впорядкованість дій. Сад непередбачуваний, на рослини завжди можуть напасти шкідники або до тебе завітає самосійний мак. Та впорядкованість дій — посадити, полити, підрізати, обробити, підживити, — це впорядкування себе.
Пам’ятаю, як вийшла на балкон одного жовтневого вечора. Це був період, коли сонце вже не тепле, але проміння глибоко проникають у кімнату. Я підійшла до календули, ткнула її пальцем, і звідти випала насінинка. Така сама, як та, що я закопала в землю пів року тому. Для мене це була дивовижа: тієї насінини вже не існує, однак є ця, і вона вже налаштована на наступне літо, її сценарій уже прописано. У цьому і полягає магія саду: від простого до немислимого, від крихітного до великого, від жолудя, який можеш потримати у долоні, до дуба, що житиме сотні років. Усе це стало моїм способом заземлятися. Коли хочу поколупатися у собі, беру лопатку і йду колупатися в землі.
Ще я помітила, що люди надто тривожно ставляться до рослин, їм соромно, якщо рослина помирає. У мене теж усе помирає, але мені не соромно. Хай садівництво буде безпечним простором, де можна творити та помилятися, і ці помилки нікому не загрожують. Врешті, з десяти насінин дві точно зійдуть.
— Це буде дивне запитання, але я хочу поговорити з тобою про тварин у часи війни. Мені здається, ставлення до них — один з маркерів нашої людяності. Розкажи більше про свого собаку Сагана, названого на честь фізика, а не письменниці, як я вже знаю.
— Так, це не Франсуаза, це Карл. Я частіше буваю десь із Саганом, ніж без нього. Мені навіть дозволили водити його у Чернігівську бібліотеку. Мій пес — це мій друг, важлива частина мене. А ще Саган кращий за мене. Якось у мене була подія у просторі РЕN-клубу. Після розмови до мене підійшла жінка і запитала, чи можна сфотографуватися. Я, авторка книжок і репортажів, гордо відповіла: «Так, звісно». Вона дала мені в руки свій смартфон і сіла біля Сагана. Тут я зрозуміла, що час попуститися.
Поясню, чому саме на честь Карла Сагана. Річ у тім, що астрофізика — моя точка опертя. Можливо, через любов до минулого, адже зоряне небо — відгомін того, що вже сталося, багатьох із цих зірок не існує, вони вже давно догоріли чи вибухнули, а їхнє світло досі лине до нас. Карл Саган залюбив мене у космос своєю книжкою «Блакитна цятка». Вона допомагає згадати, що ми перебуваємо у безмежжі космосу, що наша цивілізація — лише плівочка на поверхні планети, й рано чи пізно все закінчиться. Наша планета скінченна: ми або самі вб’ємо Землю, або щось її знищить. Коли боляче і страшно, я думаю, що покоління до мене пережили це, тож і я якось переживу. А потім все закінчиться.
— Свій стан під час війни ти описуєш як стояння над проваллям, від якого іноді хочеться відсахнутися, а іноді, навпаки, нахилитися. Що, крім усвідомлення скінченності нашого існування, дає тобі силу не впасти?
— Мені здається, що я вже падаю, просто дуже довго лечу. Падіння не обов’язково означає кінець, катастрофу: ми ж не знаємо, що внизу. Гендальф теж падав — і вижив.