Український тиждень

Відчуття обов’язку огидне тим, що дуже часто змушує нас робити речі, яких ми зовсім не хочемо. Іноді це речі, до яких ми зовсім не маємо покликання. Але йдемо і робимо, бо так треба, бо так нас виховано. А може й не «виховано», просто якось таке щось всередині сидить, що не може терпіти і йде боротись.
Людям, наділеним відчуттям обов’язку — не пощастило. Бо вони самі собі ускладнюють життя, не живуть його так, що аби легше та приємніше. А ще в їхньому житті рідко буває так, що обов’язок є тільки один. І потреба розставляти пріоритети рве серце надвоє-натроє-начетверо.
Свого часу моя мама сприйняла моє рішення поїхати волонтерити на Донеччину (а згодом — підписати контракт) як зраду нашої сім’ї. З роками вона тільки утверджувалась у цьому погляді, і я навчилась уникати розмов про свою військову службу, бо кожна з них зводилася до:
— Ти зовсім не подумала про нас.
— Неправда.
— Якби подумала, то би лишилася вдома.
— Є рішення, які людина приймає сама. І речі, які треба зробити…
— Тобі байдуже до нас.
— Неправда… Я ж не поїхала з кінцями. Я ж вам і те, і друге, і третє…
— Але ти поставила службу в армії вище за нас. Перш ніж лізти в «політику», треба лад в сім’ї навести! Ти тікаєш від проблем!
— Може, якби і ви трохи більше цікавилися «політикою» у свій час, то би й мені не треба було в армію? А то так цікаво виходить: всі проблеми почалися ще до мого народження, а розгрібати мені…
Мама зчитувала як пряме, так і приховане значення моєї відповіді, і в цей момент розмова втрачала всі рештки конструктивності. Ви, мабуть, подумали, що моя мама «ватниця» або «ждуниха» (о, я знаю вояків та воячок, яким настільки не пощастило в житті) — але це не так. Серце моєї мами повне любові до України так само, як і щирого нерозуміння, чому воювати має саме її дитина. Вона, як багато матерів до і після неї, мала на моє життя інші плани. І я розумію почуття своєї мами, бо тоді я справді думала про себе, а не про неї. Для вирослих дітей це характерно: жити своє життя, ухвалювати свої рішення, і вже до них допасовувати інтереси рідних. Не навпаки. Сучасна психологія, проповідуючи нам сепарацію та особисті кордони, підтримує нас у такому напрямку руху. Але багатосотрічна прошивка нікуди не зникає, більшість із нас все ж відчуває зобов’язання перед батьками і прислухається до їхньої думки. Я якось подумала, що в цьому місці примусово мобілізовані мають одну мале-е-есеньку перевагу над добровольцями — вибір зроблено за них. А добровольці роблять вибір самі і важку відповідальність відчувають теж вони.
Здається, серед мого кола знайомих немає батьків, які прямо-таки щиро поблагословили своїх синів чи дочок до війська. Розкішний максимум — це така позиція, яку мав мій батько. Він сприйняв моє рішення як щось таке, з чим він повинен змиритись незалежно від того, подобається це йому чи ні. Намагався знайти плюси: «Ти зможеш багато чому навчитися. Станеш більш дисциплінованою».
Мій батько не дочекався мене з війська — згорів від раку за рік після того, як я підписала контракт. І мене досі роз’їдає провина за те, що я не була поряд із сім’єю у ті важкі часи. Саме це має на увазі моя мама, дорікаючи мені… На щастя, через свою молодість я не зіткнулася із ще важчою боротьбою обов’язків: у мене ще не було власної сім’ї, тієї, яку я створила сама і за яку повністю відповідаю. Але я бачила випробування, з якими постійно зіштовхувалися мої побратими та співслужбовці.
Чоловік пішов добровольцем, а недовго по тому у його дружини виявили рак. Обоє ВПО, і у новому місті дружина опинилася без підтримки.
Зв’язківець К. отримав тривожні новини з дому — його сина-підлітка булять у школі. Дружина не дає собі з тим ради; щорічну відпустку К. вже використав — на лікування; а відпустку за сімейними ніхто не дасть.
У вояка З. померла дружина. Через бюрократичну тяганину його мала донька пів року жила з тіткою (і обидві зовсім не були з того щасливі), поки батько нарешті не звільнився.
Дружині Т. мали робити операцію — не критичну, але складну. Його підрозділ якраз був у тилу «на відновленні», тому Т. не думав, що отримати відпустку «за сімейними» буде проблемою. Але у стройовій вирішили інакше, і тільки добра воля безпосереднього командира владнала ситуацію, і СЗЧ з боку Т. не було допущено.
І ще купа-купенна інших ситуацій, коли вояка роздирає надвоє: дні народження без тата; хвороби всієї сім’ї; малючки, що ростуть і забувають, як той тато виглядає. І в найбільш патріотичної, сильної, підтримуючої дружини є погані дні, коли все дістало і треба виплакатися чоловікові. Іноді я бачу, як військову службу порівнюють із важкою цивільною роботою, зокрема тою, що вахтовим методом: «Та моя жінка тоже жаліється, каже, мене ніколи вдома нема». Ні, друзі. Це далеко не одне й те ж саме, і ви це прекрасно розумієте.
Я радію, що влада взялася до реформ, бо позитивні зміни в армійській системі потрібні на вчора. Насамперед нам треба боротьбу з корупцією та бюрократією. Визнання вкладу добровольців, що служать вже довго, а не нескінченні спроби загравати з ухилянтами та цивільними. Нормальний перегляд тилових зарплат. Не буде добре воювати той, в кого незакритий тил; хто не впевнений, що його сім’я захищена в разі його поранення, зникнення, полону, загибелі.
Я палко молюся про майбутнє, у якому демони обов’язку не будуть розбирати наші душі на цивільну та військову частини. Мирне майбутнє, в якому легко буде досягти гармонійного поєднання усіх сферах наших життів.