Український тиждень

Днями я привезла доню в басейн. Ми привіталися з адміністраторкою та й пішли переодягатися. Басейн спроєктовано так, що між роздягальнею та власне басейном тонка перегородка, через яку все добре чутно. І я мимоволі підслухала розмову, яку, ніде правди діти, не хотіла би і не мала би почути.
— …То що там ваш чоловік, працює? — запитав перший жіночий голос.
— Та так, — відповів другий. — Перебіжками на роботу добирається. ТЦК кругом. Страшне.
— Жахіття. Кругом людей ловлять…
— Як же хочеться, щоб ця війна нарешті закінчилася.
— І не кажіть…
Ми з малечею заходимо, і жінки змінюють тему. Я впізнаю одну із тренерок басейну та одну маму — назвемо її пані Б. — з якою ми регулярно маємо світські бесіди, поки наші діти займаються. Я стискаю губи у гіркій напівусмішці, бо я не дуже люблю знову і знову усвідомлювати, що я можу бути з людиною поряд — і водночас у різних світах, різних Українах. Мабуть, я б мала влаштувати там скандал, нагадати, що її чоловік ховається за спинами моїх побратимів, що не бачать своїх дітей по пів року і більше. Що мій чоловік має розкіш спостерігати за зростанням нашої доньки тільки «завдяки» пораненням. Молодша і більш запальна версія мене обов’язково би це зробила, але я-теперішня вже шкодує марнувати патрони. Ментальну броню цих жінок не мені пробивати. Тому ми з малечею дочекалися нашої тренерки і почали заняття.
А ввечері я прочитала журналістське розслідування про «Скелю», і це добило мій день. Я не була здивована — на превеликий жаль, інформація про те, що у цьому підрозділі діються погані речі, давно вже є предметом обговорення. Моя гіркота була від усвідомлення того, що всі наші інституції, покликані захищати права військовослужбовців, виявилися безсилими/інертними/байдужими, і дозволили «болячці» розростися до страшних масштабів та «прорвати» величезним скандалом. Смуток через думку: у жодного гвинтика тієї системи, що сформувалася у «Скелі», не тенькнуло: «Що це ми робимо? Нахіба? Це ж буде розслідування, скандал. Всі постраждають, починаючи від мене і закінчуючи всією країною».
І я жахаюся від того, наскільки все навколо пов’язане одне з одним пекельним ланцюжком. Московити, що починають чергову війну. Наша влада, яка заграє з ухилянтами та цивільними загалом. Умовний «чоловік пані Б.», що кладе на свій військовий обов’язок. Він уникає мобілізації — мобілізують умовного наркомана Калістрата. Армійська система мутує у щось моторошне, бо насильство — найпростіший шлях «дати собі раду» з Калістратом. А згодом страждає і чоловік пані Б., якого все-таки мобілізують, бо для цієї мутованої системи, на утворення якої він заплющував свої очі, вони з Калістратом є однаковими.
Що розбавляє мою гіркоту — це нотки гордості за журналістів, що не бояться, не соромляться трубити про проблеми. За основну масу військових, які, з досвіду знаючи, наскільки важко взаємодіяти із залежними, колишніми ув’язненими та іншими «складними» людьми (яких щедро підкидають їм ТЦК та військово-лікарські комісії), голосно заявляють: «Катування будь-де і будь-ким — сране дно».
Я знаю, що історія «Скелі» буде свого роду іспитом, лакмусовим папірцем, що покаже, наскільки сильно ми відрізняємося від московії. Але я пишу цей текст і скочуюсь у безодню песимізму. Перевірки, розслідування будуть чисто формальними, аби потягнути час. «Скелю» не розформують. Ну, хіба що знайдуть кількох цапів-відбувайл, а керівництво попереводять/попідвищують. Б. разом із чоловіком поохають, обговорюючи новини про «Скелю»; порадіють за те, що чоловік такий швидкий, і повірять, що змогли обдурити долю. А потім розголос затихне, і малу-помалу щораз менше людей вважатимуть дикістю ідею про те, що є якісь особливі люди, яких допустимо бити з метою формування боєздатності. Міцнітиме думка, що військові загалом — це такі особливі люди, яким не треба співчувати, яких не треба замінювати на посту, яким не треба лікуватися, відновлюватися — не треба жити. І мобілізувати теж мають якихось «особливих» людей, тих, хто поза суспільством, тих, кого не шкода. Бо як же можна нормальних людей в таку жахливу структуру — в українську армію?.. Ні, ми не будемо йти і бодай пробувати щось змінити, ми будемо лицемірити, обсирати, узагальнювати — і сподіватися, що вдасться пересидіти війну.
Ох, скажіть мені, що я дарма себе накручую і все буде не так. Я дуже люблю помилятися у своїх прогнозах.