Український тиждень

Ось він у мене на долоні, цей ключ. Точніше, обриси його, що вписуються у лінії долі.
Ще в часи союзу дивувалася, коли хтось плутав столиці республік країн Балтії, які називали Прибалтикою. Це ж так просто: Вільнюс – столиця Литви, Рига – столиця Латвії, Таллінн – Естонії. І ще не любила цю зверхню москальсько-радянську приповідку: «Куріца – нє птіца, Прібалтіка – нє заграніца». То чого намагалися потрапити туди «на вільні харчі» – надто радянські військові-пенсіонери? Їхні спадкоємці, до слова, далеко не всі вивчили мови названих країн, тому російську не раз чула в Таллінні. Це напружувало. А що здивувало: англійську тут знають, до кого б не зверталася! Сама  намагалася хоч кілька слів вивчити естонською: це перше правило елементарної поваги до країни. Фінська мова споріднена, але таки інша. В часи союзу зокрема для талліннців вона була частиною «опозиційної ідентифікації»: вікном на Захід у закритому таборі під назвою СРСР.
Я втретє їхала в Таллінн. Хвилювалася: це побачення через 42 роки від попереднього! З воєнного Києва – до мирної Естонії, яка завбачливо готується до… миру, хоча наш спільний ворог чигає на кордоні.
Таллінн одразу вразив і розчулив українськими прапорами. З вікна готелю на величній будівлі навпроти бачила поряд стяги: наш та естонський. За національний прапор радянський режим переслідував естонців, заборонялося поєднання синього, білого і чорного кольорів.
Хто лише не перейшов естонською землею в різні часи: данці, шведи, німці, росіяни – та вона з повним правом належить народові, який працьовито опікується нею. Недарма в естонській мові назви багатьох островів (а їх там 2222), інших місцевостей містить частинку mаа, що й означає земля. А мати-земля – це Мааеmа. Естонці скромні, не люблять фасадно-показушного. Історично закладена в натурі протестантська етика (оrе еt lаbоrе – молись і працюй!) працює, перепрошую за тавтологію, на добрий результат. Це видно навіть у міському просторі: скрізь охайно, скляні павільйони зупинок громадського транспорту ідеально доглянуті – тут ще й вихована побутова культура мешканців, заснована і на штрафах, і на сумлінні. До слова, мої приятелі, у котрих мешкала також кілька днів, у крихітній кухні мають три контейнери для побутових відходів, які сумлінно переносять у великі дворові. І коли вже згадала про їхнє помешкання, то це – хрущовка, спадок совка, яких чимало в районі Мустамяе. Та п’ятиповерхівки оштукатурені, оновлені комунікації і балкони кожного будинку відрізняються кольором, а не стилем «хто в ліс, хто по дрова», що спотворює вигляд наших міст. Зелений комфортний район (не могла надихатися чистим повітрям) – на противагу Коплі, який справив цілком інше враження. Втім, нині докладаються всі зусилля, щоб покращити репутацію Коплі, колись промислового району, ще недавно кубла наркоманів і п’яниць.
З одного боку, короткочасне перебування в будь-якій країні не дає підстав робити певні висновки. Та узагальнена картина, емоції – ніби візитівка у пам’яті.
А вражень – більше, ніж можу виповісти. Як укласти в рядки тишу без повітряних тривог, які, втім, уже є фантомними? Як уписати сюди вітрюган, надто у Вишгороді Таллінна, Тоомпеа, що нагадує: місто стоїть на березі Фінської затоки і є морським портом? Постійний захват від атмосферної забудови Старого міста, переважно готичної, де збереглися не поодинокі будівлі, а цілі квартали: шерехата намацувальність стін, ковані деталі, гостроверхі дахи, криті червоною черепицею. Вперше побувала в готичній ратуші – високих залах із хрещатими склепіннями, старовинними гобеленами на стінах. Усе це не само собою дійшло до нас: навіть у радянські часи реставратори країн Балтії були прикладом для колег в інших республіках. Щоправда, ресурси були надто різними, і «благословіння» московських наглядачів теж. До слова, саме на вулиці Пікк (Довгій) у старовинному будинку розташоване посольство Росії. Від протестувальників воно оточене огорожею і на ній – різноманітні плакати і фото зруйнованих українських міст, облич наших біженців, наші прапори та окремих бойових підрозділів ЗСУ. А за кілька метрів на Ратушній площі очі колола навіть вивіска російського ресторану Тrоjkа, криклива, як і зазивало біля входу і при ньому баришня в кокошнику. Втім, знаємо: Росія вміє позиціонувати себе як країна високої культури. В Кадріорзі, палаці, побудованому Петром І для своєї дружини Катерини І, облаштовано музей з постійною експозицією російського живопису ХУІІІ ст. Звісно, ця колекція почала складатися, коли Естонія потрапила у лапи російської імперії. Хто тільки не працював на неї: італійці, німці, поляки за походженням. Тож справедливо було б зазначити (бодай у дужках) українське коріння знаних художників: Аполлона  Мокрицького, Володимира Боровиковського, Дмитра Левицького тощо, творчість яких значно розвинула російське малярство. Так, як це зроблено на інфощитах в одному з тартуських скверів, де підкреслено країну походження багатьох учених, що свого часу працювали в Тартуському університеті. Принаймні, впало у вічі прізвище Григорія Левицького, відомого астронома, який працював в естонському виші, а також у Харківському університеті. На інфощиті показано і мапу, де виокремлено Україну як країну, звідки походить вчений, а в короткій біографії вказано: українець. Словом, «деколонізовувати» варто ще багато – те, що століттями приписувалося одній-єдиній культурі, яка все краще привласнювала собі.
У Таллінні неможливо обійти всі музеї. Про Кадріорг уже згадала, хіба додам: цей палац обіймає доглянутий англійський парк, а поряд – резиденція президента Естонії. Перед скромною будівлею запам’яталися три білі вулики на траві. Напис попереджав: не варто боятися цих мирних бджіл виду Осмія. Президентський мед – як звучить! Умить пригадала одного з наших президентів, який мав пасіку, любив бджіл, а дехто з презирством називав його пасічником.
На вулиці Лай у Старому Таллінні (знаєте ці слова естонською бодай через назву відомого лікеру Vаnа Таllіnn) – два музеї, куди пішла побачити, як працює інтерактивна експозиція: Музей природи і Музей здоров’я. Це розкішне навчальне поле – надто для школярів, де діюча наочність вартує курсу лекцій. Цей спосіб подачі матеріалу вмикає активність, допитливість, і саме цим спонукає до засвоєння матеріалу. Від зародка до самої смерті – все про людину, функціонування її органів, типові хвороби й запобігання їх тощо. У Музеї природи – акцент-прив’язка до особливостей ландшафту, тваринного і рослинного світу Естонії. Тут повно дивовиж і відкриттів, що закладають в юні душі громадян Естонії любов до рідної землі, Мааеmа. А вже те, що я побачила просто неба в ботанічному саду Тартуського університету, перевершило всі очікування. Це клаптик справжнього раю на землі, з якого не хотілося вийти! Саме звичайних, не екзотичних, рослин стало на те, щоб перейнятися «простою» красою, за якою, звісно, складна праця.
Щодо мистецьких галерей – несподівано багата експозиція естонської графіки і живопису трапилася в приморському селищі Війністу (Vііnіstu). Цей приватний музей заслуговує на особливу увагу: зібрані мистецькі твори ХХ ст. і початку ХХІ-го. Естонська графіка привертала мою увагу ще в радянські часи. А книжкова культура Естонії була тоді чи не найвищою, зразковою.
Живим музеєм, осередком творчості і взаємопідтримки  побачила також і Український культурний центр у Старому місті, вписаний у оборонні мури. Про цю локацію, як і засновника, Анатолія  Лютюка, знала давненько з преси: центр постав 2002 року. Та побачити на власні очі – зовсім інше: невеличкий простір фантастично багатофункціональний. Це справжній Талліннський Ноїв ковчег! Тут і папірня, де вручну виготовляють папір за старовинними технологіями, і школа каліграфії де навчаються охочі: пан Анатолій – професійний художник, у руках якого ниточки різноманітних проєктів. До них долучаються художники й дієвці з різних країн. Це зокрема книжки-фоліанти з рукотворного паперу, присвячені тваринам, біженцям, небесному і земному.
Тут є навіть городець на даху: ящички з рослинами із зерен, які не зазнали модифікацій. А ще – каплиця у середньовічній вежі. Пан Анатолій молиться там за нашу перемогу, природу, звірів, птахів: він називає себе монахом у миру. Там, у каплиці, – рукотворний «ковчег» із фігурками тварин і людей, витворених переважно дітьми, вимушеними переселенцями з України. З ними пан Анатолій працює не тільки як художник, а як цілитель-психотерапевт: через малювання, що активізує підсвідомість. Тут діє і волонтерський осередок, звідки йде допомога українцям у час війни.
Насамкінець те, що мало бути на початку.
Цього разу потрапила до Естонії завдяки запрошенню організаторів міжнародного літературного фестивалю RЕАDНЕАD. І насамперед дякуючи поетесі Катрін Вялі, яка переклала мої поезії. Тож минулого року в Естонії вийшла збірка. Катрін знаю ще з часів до відновлення незалежності її рідної Ееstі і моєї України, познайомилися на літфестивалі в Полтаві. Скільки води збігло – і ось через 42 роки зустрілися знову! Разом читали вірші перед публікою, ходили вуличками Таллінна і Тарту – не могли наговоритися. Катрін почала вивчати українську мову, і мовна практика їй до душі. Також не могла натішитися розмовою із поеткою, перекладачкою і професоркою філології Анною Вершік. Вона ж почала вивчати українську, щойно почався наш черговий Майдан – Революція гідності. Слухала Суспільне радіо, переглядала новинні сайти з України. І нині вільно володіє нашою мовою. Принаймні, легко провадила зі мною публічне інтерв’ю в Будинку естонських письменників. Тож особливо за ці зусилля оволодіти нашою складною мовою дякую естонським приятелькам, як і всім, хто подарував мені ключ від тихої радості під мирним небом, розкіш зустрічей і спілкування, дива і видива нових місць!