Український тиждень

Російська війна йде на манівці. Усі це бачать і діють відповідно
Команді Владіміра Путіна, що відповідає за зовнішню політику, мабуть, доведеться понервувати, коли вона доповідатиме своєму босові цього тижня. Серед останніх поганих новин: подвійний удар Комуністичної партії Китаю по Кремлю. Китайці відмовляються постачати суднові силові установки, необхідні для арктичного Північного морського шляху. А на запланованому газопроводі «Сила Сибіру-2» пропускною здатністю 50 млрд кубометрів по суті можна ставити хрест через вимоги Китаю встановити ціну на газ 50 дол. за тисячу кубометрів — на рівні ціни для російських споживачів. Це одна п’ята від того, що зажадав Кремль, причому і так зі значною знижкою.
Але китайська партійно-державна система має інші варіанти. Це дає їй важелі впливу. Росія, навпаки, не має ані часу, ані інших клієнтів: її залишкові продажі трубопровідного газу до Європейського Союзу припиняться наступного року. Більше того, внаслідок ударів України по російських нафтопереробних заводах Росія тепер мусить імпортувати нафтопродукти з Китаю: тож Пекін має ще більше козирів.
Інші країни теж відчувають слабкість Росії й діють відповідно. Казахстан заборонив імпорт російської пшениці. Лідер Азербайджану Ільхам Алієв під час недавнього публічного виступу демонстративно підтримав Україну. Вірменія в односторонньому порядку продовжує роботу над відновленням залізничного сполучення з Туреччиною й Азербайджаном, незважаючи на гальмування з боку Росії, яка номінально керує цією залізницею. Туреччина сподівається продати Об’єднаним Арабським Еміратам непотрібні їй системи протиповітряної оборони S-400 російського виробництва після успішного візиту президента Дональда Трампа, який, судячи з усього, розблокував продаж американських винищувачів F-35. Таким чином, Реджеп Таїп Ердоґан зробив черговий крок назад у своєму тривалому «флірті» з Кремлем.
Саміт НАТО в Анкарі також зруйнував надії Росії на те, що Трамп чинитиме тиск на Україну — безпосередньо чи опосередковано через європейських членів альянсу. Президент США любить переможців, а не лузерів. Трамп також, здається, готовий підписати новий законопроєкт про санкції проти Росії, ініційований покійним американським сенатором Ліндсі Ґремом, який називають «економічною бомбою».
Ці дипломатичні невдачі не є вирішальними, так само як успіхи України на полі бою. Росія все ще має варіанти: економічні, політичні й військові, хоча й усі — погані.
Дедалі більш імовірно, що цієї осені почнеться мобілізація. Навіть ще раніше можна очікувати провокацію проти країн НАТО: вірогідно, атаку під чужим прапором на Польщу з використанням «українських» дронів.
Кремль також нарощує психологічні операції проти західних лідерів громадської думки. Зокрема, на позір авторитетні провокаційні застереження про те, як погано поводитиметься загнана у відчай Росія і наскільки гірше буде, якщо вона зазнає поразки: серед можливих сценаріїв — анархія, тоталітаризм, диктатура за зразком Північної Кореї або залежність від Китаю.
Попередження про катастрофу разом із закликами до розсудливості спрямовані на найбільші слабкості Заходу: амбіції, боягузтво, розкол, жадібність і наївність. У такий спосіб увагу відвертають від того, що має бути головним стратегічним пріоритетом, — перемоги України. Натомість головною ставкою стає питання, якою буде архітектура європейської безпеки на наступні десятиліття. Треба лише знайти потрібних «прагматиків», які вийдуть на перший план у повоєнну, постпутінську добу, і почати завойовувати їхню прихильність. Почніть думати про майбутню «Велику угоду» (хтось сказав: «перезавантаження»?), яка враховуватиме інтереси Росії (хтось сказав: «легітимні»?). Не зважайте на набридливих, параноїдальних «східноєвропейців»: це гра для великих країн. І подумайте, скільки грошей поставлено на карту.
Такі думки зараз, можливо, озвучуються лише пошепки. Але Росія їх чує і заохочує: словом і ділом.
Звісно, Кремль не спрямовує жодних зусиль на китайську сторону. Безглуздо було б навіть пробувати. Можновладці в Пекіні дивляться на світ суворо. Якщо Росія поводиться необачно — чиніть тиск. Якщо Росія стає слабкою — жорсткіше ведіть переговори. Організовуйте зміни в політиці й кадрах, особливо негативні. Такий підхід має бути й у Європи.